Бот

XV

Професор виколупував штани із задниці. Після чотирнадцяти годин у літаку (лайнер прибув вчасно — о 09:35 за чилійським часом) він виглядав так, наче перед виходом з дому забув попрасувати одяг. Волосся на голові нагадувало копицю сіна, добряче потріпану буревієм. Почувався Ємельянов відповідно.

— Ти йому нічого не розповідаєш? — обізвався він до Штаєрмана, вибравши момент, коли Тимур відлучився у туалет.

— Як і тобі. Подробиці дізнаєтеся після прибуття на місце.

— Я принаймні знаю, куди лечу і що мене там чекає. Пацан же навіть не здогадується, у що його втягнули.

— Я не маю права. У нього на даний момент лише третій рівень доступу.

Росіянин втягнув горлом повітря, наче збираючись плюнути чилійцю в обличчя.

— Йолопе, цей хлопчак створив проблему, не побувавши на комплексі. За кілька годин у нього буде п’ятий рівень. Йому дали б шостий, якби такий був, тому що він зараз єдиний, хто може владнати ситуацію… хто може врятувати мільярди ваших сраних інвестицій, поки вони не перевалили за Анди чи не спустились на південь до Сантьяго.

— Що ти хочеш від мене, професоре? Я лише виконую інструкції Кейтаро.

— Він має право знати, Штаєрмане. Ці ваші срані конспіративні штучки призведуть до того, що після прибуття до лабораторій пацан запанікує і відмовиться співпрацювати, — судячи з манери розмовляти, було непросто повірити, що Ємельянов має докторський титул. Ігор був одним з тих безцеремонних диваків, котрі завше присутні в середовищі справжніх учених.

— Не відмовиться.

Тимур з’явився поміж рядів сидінь у залі очікування, і розмова між Оскаром та Ігорем урвалась.

О 12:15 вони сіли на літак чилійської компанії «LAN», рейс LA 362, і через півтори години приземлились в Антофагасті.

XVI

— Де конвой? — ще здалеку визвірився Оскар Штаєрман.

Повітря було прохолодним — ледь присмачене океанським запахом — і дуже сухим. На стоянці на них чекав потовчений і сірий від пилу джип «Toyota Tundra». Машина була новою, проте за кілька місяців виснажливої роботи у пустелі набула вигляду роздовбаного корита. Замащений капот практично не виблискував у променях пустельного сонця.

Оскар, Ігор та Тимур вийшли з аеропорту, штовхаючи перед собою візки з речами. Назустріч їм з кабіни пікапа висковзнув шофер: невисокий, коротко стрижений американець у соковито-червоних шортах, жовтій майці, спортивних кедах та модній, хоч і полинялій бейсболці з написом «Bon Jovi». На вигляд — одноліток Тимура. Він по черзі потиснув руки новоприбулим, після чого допоміг закинути речі в кузов і всадовив гостей на задні сидіння.

— Джеффрі, де, в біса, конвой?! — проричав Штаєрман прямісінько у вухо водію.

— Я і є ваш конвой, — тихо проказав він, звівши зелені очі на чилійця.

— Що це означає?

— Прикриття не буде, старий, — Джеффрі Такер запхав руки в низькі кишені шортів. — Знаєш, що вчора було? — він стишив голос. — Вони на хрін розпанахали загорожу.

— Що?!

— Те, що почув, чорнявий. Боти подерли її на німецький хрест. У двох місцях… Зараз усі на роботах.

Оскар закляк. Чергова порція агресивних словечок застрягла в горлянці. Його обличчя сіріло на очах, а очі заметалися, мов у божевільного.

— От чорт. Як таке може бути? Зовнішню загорожу? А як же сенсори?

— Отож бо й воно. Ніякі сенсори не спрацювали. Позавчора кілька вишкребків залишилися під одним з пагорбів. Вони копали цілий день. Уявляєш? На вечір вони вже були під огорожею, саме тому жоден сенсор не спрацював. Кляті вилупки! — Джеффрі заговорив спокійніше: — Якщо до вечора периметр не поновлять і не поставлять під напругу, цілком імовірно, що нам уже не буде куди їхати.

— Але як ми… — затинався чилієць, — …як ми доїдемо самі?

— Так само, як я приїхав. Будемо гнати через пустелю, щоб проскочити до темряви, — Джеффрі сплюнув під ноги. Він теж боявся, не менше за Оскара, можливо, навіть більше, просто не показував цього. — Сподіваюсь, встигнемо до смерку.

— А раптом проб’ємо шину? А що, як полетить ходова? Що тоді?!

Зеленоокий американець начепив на носа темні окуляри. Йому не хотілося думати про те, що буде, коли пітьма застукає їх у пустелі. Він тупо проігнорував запитання.

— Хто з них програміст?

— Молодший, — не дивлячись на Тимура, сказав Оскар. — Тимуром звуть.

— Я так і думав. Імена у них такі дивні: Tymur… Vadym… — Джефф знову сплюнув на асфальт і поплескав чилійця: — Залазь у машину, старий. Не знаю як, але ми мусимо прорватися.

XVII

Вони залишили межі міста і виїхали на Панамериканську магістраль — модернове шосе, що довжелезною сірою ниткою протинає континент. Джефф спрямував «Тойоту» (чий пошарпаний вигляд виявився оманливим, машина ричала, як звір, і справно намотувала дорогу на колеса) на північний схід.

Небавом океан зник з поля зору. За вікном потяглись одноманітні ландшафти. До сланцевих бескидів центральної Атаками було ще далеко, а чорно-сині відроги Анд сюди не діставали. То була Мертва Земля: без рослин, без рельєфу і навіть без піску — суха безлика пустка.

Через сорок хвилин «Тойота» проминула сонне містечко Бакедано і Тимур заснув…

О 14:35, не доїжджаючи кілька кілометрів до Кармен-Альто, Джеффрі пригальмував, притиснувся до правої бровки і почав щось виглядати праворуч від шосе. Надибавши слабо торований з’їзд, американець крутнув кермо і скотився з магістралі. З-під капота потяглись удалечінь ледь помітні відбитки від коліс. Сліди збігали на схід, у пустелю, і зникали у тремкому мареві, що товстою лінією розмежовувало плескату сірість Атаками і неймовірно далекі схили андійських хребтів.

Не минуло й хвилини, як Оскар загамселив руками по передній панелі:

— Стій! Джеффрі, зупинись!

Джип ще не вповільнився, а чилієць вискочив з авто, оббіг «Тойоту» і затулив шлях, спершись на капот. Фізіономія — бліда й налякана, біла сорочка на грудях та під пахвами посіріла від поту.

— Джеффе, я боюсь! — хрипко признався Оскар. — У мене є діти! І я ще хочу пожити.

Джеффрі відчинив дверцята й опустив ноги на пісок. Перед тим як вийти з машини, американець окинув оком пустелю. Місцина видавалась безпечною.

— Я тебе розумію, старий. Але не варто про це нагадувати, тому що я теж на межі і відчуваю, що от-от надзюрю в штани! А в мокрих джинсах, як ти здогадуєшся, не вельми зручно кермувати.

— Я не поїду далі, — категорично заявив чилієць. — Давай подзвонимо Віллу. Супутниковий телефон з тобою? Вілл не підпорядковується Джепу,[30] може, він зрозуміє і…

— З телефоном усе в нормі, старий, просто… Вільяма немає…

Дверцята «Тойоти» захлопнулись і решта слів не пробились у салон. Проте почутого виявилось достатньо, щоб Ігор спохмурнів і неспокійно завертівся на сидінні.

— Америкос накивав п’ятами? Не може бути, — правив далі Штаєрман: — Де він? Той сучий син не міг просто так покинути все!

— Кейтаро просив тобі не казати, — потупився американець.

— Що не казати?

— Вчора боти взяли Вілла і одного з негритосів Ріно…

Оскар не зрозумів:

— Як це «взяли»?

— Забрали з собою.

— Бляха, що-о?!!

— Ми зрозуміли, що вони підкопали стовпи, але подумати не могли, що зразу в двох місцях. Кинулись прикривати пролом напроти головних дверей жилого блоку, а ті гади увірвались до гаражів у першому інженерному. Кейтаро наказав відходити… заблокував «DW» будівлю… ми там засіли… а Вілл і один з найманців, ну, вони не встигли, розумієш… Ті гівнюки упіймали їх і потягли у пустелю.

Штаєрман глитнув слину:

— І ви нічого не зробили?

— А що ми мали робити, трясця твоїй матері?! — рикнув Джеффрі. Уперше за час подорожі він втратив самовладання. — Усім було страшно до всирачки, старий! Навіть Ріно сидів тихо, як миша. Ми за три дні ні разу в них не поцілили! В жодного! Січеш, про що я? Та я б ліпше сам собі пустив кулю в скроню, аніж вийшов тоді на вулицю.

— Боти вбили їх? — Оскар здригнувся.

— Ні.

— Ні?

— Принаймні не відразу. Поки тягли, вони були живими. А там… не знаю.

— Але для чого Вілл здався тим вилупкам? Що вони з ним робитимуть?…

— Про це хай розкаже українець, — американець стрельнув очима в напрямку задніх сидінь «Toyota Tundra». — Я тобі і так багато вибовкав, хоча це ще не все. — Штаєрман прикусив губу, наготувавшись слухати далі. — Оскільки напруги на периметрі не було, а ми засіли в «DW» будівлі, наче мавпи в зоопарковій клітці, ті довбані карлики пролізли у склад і… — шофер махнув рукою з виглядом «усе пропало!». -…Розбомбили його.

— Щоб я здох, — прошипів Оскар.

— Сьогодні маєш усі шанси, — процідив Джефф, — бо тепер у наших малюків сила-силенна набоїв і дюжина п’ятисотих «Моссбергів».[31]

— Ти жартуєш.

— Ні, ти все правильно почув. У втікачів тепер вогнепальна зброя.

— А гормон?!

— Розслабся. Не все так погано. Кейтаро після твого відльоту наказав перетягти сулії з альдостероном у житловий корпус. Стероїди поки що у нас.

Обоє чоловіків замовкли. На Панамерикані, вдалині за їхніми спинами, час від часу пролітали автомобілі. Реву двигунів не було чути. Звук моторів затирало сичання вітру над пустельним плато.

— Знаєш, — звернувся до Оскара шофер, — ти тільки не подумай, що я палаю бажанням нестися з голою дупою через Атакаму, не знаючи, де їхнє кодло. Але у нас там вісім повалених опор… — Джефф зітхнув: — Старий, я не хочу припертися на базу і усвідомити, що ми лишаємося з ними сам на сам. У нас тоді буде до біса неприємна нічка. Ми мусимо прошмигнути.

— Ні… ні… ні… — замотав головою чилієць, в очах зринала відчайдушна впертість. — Тепер я точно нікуди не поїду.

Американець саркастично форкнув і сплюнув:

— Джеп мав рацію. Не треба було тобі розказувати.

— Іди до дідька! Я дзвоню японцю. Принеси мені телефон.

Джеффрі знизав плечима.

— Як знаєш. Старий Кейтаро останніми днями не в настрої.

— А то я не здогадуюсь. Давай телефон.

Шофер відкрив дверцята, витягнув з-під купи ганчірок супутниковий телефон «Thuraya Hughes» і кинув чилійцю. Штаєрман спіймав апарат і без вагань набрав номер.

— Кейтаро, це Оскар, — напружившись, почав чилієць. — Ні, у нас усе гаразд. Поки що. Просто хочу поговорити… Ми в пустелі, стоїмо неподалік від Панамерикани… Я не хотів вас турбувати… Кейтаро, не гарячкуйте! — Оскар починав гніватися. — Я все знаю, Джеффрі розказав мені… Зрозумійте, якщо по дорозі щось трапиться з українцем… Так, ми можемо проскочити, але я не поїду далі. Я відмовляюсь… Ось так просто: не рушу з місця… Ви ж обіцяли ескорт… Кейтаро, не кричіть на мене… Біс із нею, моєю дупою, але невже ви готові ризикувати програмером?…

Розмова в такій манері тривала хвилин п’ять. Чим ближче до завершення, тим менше Штаєрман говорив. Переважно кивав. Зрештою Оскар відірвав трубку від вуха.

— Ну що? — підняв голову Джеффрі.

— Він пришле дві машини, — кисло бовкнув чилієць. — Примчать за дві години.

— А загорожа?

Оскар знизав плечима.

— Вони все одно не встигли б до смерку…

Навскоси через плато, з гір до океану, неслись потоки сухого, аж рипучого, повітря — насичений стогін нагадував віддалений гул авіаційних двигунів.

XVIII

Спочатку з’явились два похилі стовпи куряви. Немов розпушені хвости комети, вони тяглись до безхмарного небо. Легкий вітерець шматував їх і волік за собою на північ. Колони з пилу з кожною хвилиною ставали чіткішими.

Згодом із розпливчастого марева, ревучи двигунами, розмелюючи на шматки дрібне каміння, вирвались два величезних позашляховики. Віддалік чорні машини нагадували німецькі «Volkswagen Touareg».

— Їдуть! — оголосив Джефф.

Тимур потягнувся і позіхнув. Швидкий сон не приніс полегшення. У Києві було пів на одинадцяту вечора, організм вимагав ґрунтовного відпочинку.

Оскар Штаєрман вийшов на відкритий простір, діловито вперши руки в боки. Від його піжонського вигляду не лишилося згадки. Одна штанина була подертою, сорочка зашкарубла від поту і надималась на вітрі, мов замащене вітрило іспанського галеона.

В якийсь момент він озирнувся і гукнув до Джеффрі:

— Ти бачиш?

— Що там?

— Ріно Хедхантер власною персоною.

— Не може бути! — зрадів американець.

Автомобілі загальмували. Вони дійсно були «Туарегами», тільки не «паркетниками», призначеними для дефіле по місту, а справжніми всюдиходами, зі встановленими пакетами для бездоріжжя «Terrain Tech». Крім того, над решітками радіаторів виступали наварені бампери, а над передніми шибками простяглись захисні сітки. Ззаду кожного автомобіля, на бортах і на дверцятах, зблискували приварені металеві листи. Листова сталь цілком затуляла вікна у задній парі дверцят. Вікна на передніх дверях на дві третини також закривав метал, решта була заґратована сіткою. Завдяки цим змінам елегантний джип від «Фольксваген» став схожим на щось середнє між німецьким «A7V», неповоротким танком часів Першої світової війни, та воєнним всюдиходом «Humvee»,[32] прототипом ненаситного цивільного паливожера «HUMMER».

Щойно «танкомобілі» спинились, на ґрунт вискочили восьмеро озброєних до зубів чоловіків. Шестеро були кремезними, хоча невисокими неграми — чорні, мов антрацитове вугілля. Ще один на вигляд був типовим японцем: невисокий, худорлявий, з пласким лицем, розкосими очима і рівним рудувато-коричневим волоссям, зібраним у хвіст.

Попереду всіх виступав міцний чолов’яга з кутастим обвітреним обличчям, чорним волоссям, що стриміло врізнобіч, та дрібними, вепрячими очиськами. Зліва через усе лице, починаючи з середини щоки і аж до підборіддя, тягнувся глибокий шрам. Він мав два метри зросту і був увесь укритий опуклими кучугурами м’язів.

— Привіт, сцикуни! — не витягаючи цигарки з рота, амбал махнув рукою. — Чекаєте, поки мамка забере вас із дитсадка, ге? — він розреготався. — І на скільки ж це ви від’їхали від Панамерикани? На вісімсот метрів? На цілу тисячу? Ой-ой-ой! Всратися можна, та ви просто мегакруті перці! Ха-ха-ха!

— Здоров! — ворухнув рукою Джефф.

Оскар підступив до засмаглого богатиря і потиснув руку. Потім простягнув правицю молодому японцю. Тимур з Ігорем зацікавлено роздивлялись збройний конвой.

— Хто це такі? — неголосно поцікавився Ємельянов у Джеффрі. Серед новоприбулих він знав лише японця. Того звали Кацуро Такеда, і він був правою рукою старого Джепа.

— Отой ґевал — це Ріно Хедхантер, — охоче пояснив американець. — Начальник департаменту безпеки.

— Начальник чого? — здивувався росіянин.

— Департаменту безпеки.

— Я тебе правильно зрозумів: він — Хедхантер?[33] Мисливець за головами?

— Ага.

— Це його справжнє прізвище?

— Він себе так називає. Що там у нього в паспорті — біс його знає.

В Африці амбала називали Ріно «Мисливець-за-Головами», рідше — Ріно Ґодзила. Прізвища ніхто не знав. Ґодзила був просмаленим авантюристом і шукачем пригод. Постачав зброю для УНІТА[34] під час громадянської війни в Анголі; торгував слонячими бивнями, наркотиками і людьми. У 2002, після закінчення війни в Анголі, Ріно фактично став безробітним. Пробував податися у нафтовий бізнес, але його звідти швидко турнули. Відтак він сформував гоп-стоп команду, офіційно зареєструвавши її як охоронну службу. Паспорт мав південноафриканський,[35] хоча гаркавий німецький акцент (про який Ріно страшенно не любив говорити і в душі глибоко ненавидів) свідчив про те, що його корені тягнуться від німецьких колоністів у Намібії.[36] Хедхантер справляв враження нервового бугая, що здатен миттєво перейти від жартів та хихотіння до звірячого гніву.

— А звідки стільки чорношкірих?

— Це ватага Хантера — африканські найманці. Четверо з племені гереро[37] — Френкі, Джеро, Ті-Джей і… ет, забув, як звуть четвертого, та двоє овамбо[38] — Нахас і Ндонґа. Ще двоє гереро, Сем та Ґотто, лишились у лабораторії. Був ще Том, але він… його більше немає.

— Хм… — Ігор здогадався, що овамбо та гереро — це назви племен чи народностей, і не став перепитувати. — І як давно Джеп узяв на роботу цю горилу і його зграю «блеків»?

— Десь два тижні тому. Зразу після того, як усе пішло через дупу. Перед цим Кейтаро спровадив додому більшість персоналу, — Джефф завагався, чи казати далі. -…Усіх, хто не здогадується, що «малюки» втекли.

— Тобто вони таки втекли?

— Ви не знали?

— Оскар мені не казав. Хоча я підозрював. А чому не найняли місцевих?

— Вілл Ноланд не дозволив. У місцевих родичі, їм є куди тікати. Є з ким поплескати язиками. Ну, ви розумієте… Американець страшенно боїться… ем-м… боявся розголосу.

— Я не здивований. Я б теж на його місці боявся…

Приглядаючись до машин та найманців, Тимур зауважив дві дивні особливості. По-перше, африканці були озброєні виключно дробовиками. Тимур добре знав цю модель — п’ятизарядний американський «Remington 1100». В одній з ранніх ігор, випущених «TTP Technologies», з такими бігали його боти. Судячи з коротких стволів, то був бойовий, а не мисливський варіант. Така рушниця славиться колосальною площею ураження і розривною силою, але діє лише на коротких відстанях. Через півсотні метрів нищівна сила «Ремінгтона» вгасає. «1100-ий» ефективний у ближньому бою. Він не годиться для пустелі, де більш логічною була б далекобійна зброя з довершеною системою прицілювання…

По-друге, Тимуру не сподобалися позашляховики. На боках з-під листів броні визирав кольоровий логотип: захисний шолом, натягнутий на голову якогось кіборга. Права частина — людське обличчя, ліва — сформована з мікросхем, посеред яких палає червонясте неонове око. Внизу йшов жирний підпис: «NGF LAB». Малюнок був нереальним, дитячим якимось, хоча програміста збентежило інше. Лого містилося під бронею. Напрошувався очевидний висновок, що обидва «Туареги» спершу їздили без металевого панциру, а потім сталося щось таке, що примусило нашвидкуруч переробити машини на бронетранспортери.

«Ремінгтон 1100»

Тимур уперше з часу вильоту з України відчув, як холодок неспокою заповзає під шкіру.

— Хтось мені пояснить, що тут діється? — з нотками стурбованості спитав він. — Якісь племена повстали в пустелі чи в Андах? Для кого цей маскарад?

Поки Джеффрі роздумував, що відповісти, Хедхантер відступив від Штаєрмана і загорланив:

— По машинах, дами! По каретах, мої цуценята! — його голос, мов вибухова хвиля, линув над пустелею. — Українець зі мною. Росіянина садіть до Кацуро. Мій екіпаж рушає першим, за мною Джефф, замикає колону японець. Дистанція — п’ятдесят метрів: не більше і не менше! — Ріно зробив паузу, щоб хапнути повітря, а тоді додав металу в голосі: — І не забувайте: після настання темряви кожен сам за себе. Якщо хтось відстав, злетів у кювет, зламав вісь, спалив двигун, решта прямують на базу, не зупиняючись.

Тимура посадили поміж двома чорношкірими на задньому сидінні. Коли всілися, Ріно повернувся лицем до українця і по-товариськи підморгнув. Вийшло не дуже щиро.

— Як почуваєшся, фелла?[39]

— Чудово, дякую… — збрехав українець. — Спати тільки хочеться.

Амбал вищирився і прохрипів:

— Я — Ріно Хедхантер. Ласкаво прошу до Атаками, малий! Ми вже зачекались.

Мотор гаркнув і заревів, панель з приладами ожила. Крізь шиби луною відгукнулось гудіння інших двигунів. За мить машини мчали, витягнувшись у напрямку гір, залишаючи океан, сонце та цивілізацію далеко на заході.

До смерку лишалося трохи більше години.

XIX

Кілька хлопчаків, пригнувшись, скрадались улоговиною. Рухалися безгучно. Якщо й обмінювались між собою інформацією, то тільки за допомогою поглядів. Вони були брудні й обшарпані, і водночас — неймовірно схожі один на одного. Всі на одне лице. Вони нагадували героїв коміксів, яких наклепали під копірку.

Посувалися дивно, постійно уникаючи світла. Будь-якою ціною хлопчаки намагалися триматись у тіні. Схоже, навіть кволе зимове сонце, що хилилося до сну, дратувало їх. Після вимушених перебіжок відкритими освітленими ділянками, дітлахи перепочивали у затінку.

Мовчали.

Діставшись вузької розколини, хлопчики ретельно обстежили дно. По-собачому все обнюхали і подерлись на схил. Вони не розуміли, що роблять. Точніше, не розуміли, що роблять усе правильно.

Двічі за останню добу цією ущелиною проїжджали машини. Тим самим шляхом авто поверталися на схід. Теж двічі. Годину тому на захід промчали нові екіпажі. Малюки бачили: вщент заповнені людьми з лабораторій. Озброєними людьми. Хлопчики не розуміли. Вони були не здатні на розуміння як процес. Зате їх вчили аналізувати. Тож цілком закономірно малюки припустили, що третій конвой їхатиме назад тією ж долиною.

Світловолосі легко вибрались на вершину невисокого хребта, що підпирав улоговину з півдня. Розбіглись і зачаїлися, розпластавшись у найменших нерівностях рельєфу. Немов вода після дощу жилаві тіла заповнили найменші вм’ятини. Сонце пекло беззахисні голови, проте хлопчаки терпіли, знаючи, що захід сонця не за горами.

Вони залягли і стали чекати.

Пустеля занурювалась у темряву.

XX

Попереду, вибираючи шлях, мчав обтулений сталлю «Туарег» з Тимуром на борту. За ним торохкотіла «Toyota Tundra» з Оскаром Штаєрманом та Джеффрі Такером. Замикав кавалькаду другий «Фольксваген», в якому під охороною трьох африканців і японця Кацуро Такеди везли російського професора Ігоря Ємельянова.

Величезний, розмазаний по краях сонячний диск швидко осідав за небокрай. Сонце світило у спини каравану, добре освітлюючи перешкоди на шляху. Щоправда, це ненадовго. За якихось десять хвилин зі сходу накотить темрява і примусить їх стишити біг.

Несподівано повітря роздерло протяжне скигління автомобільного клаксона.

Тимур озирнувся, крізь напівзакрите листовим металом скло побачивши «Тойоту». Джеффрі Такер скорочував дистанцію, збуджено сигналячи.

— Починається… — безбарвно процідив Ріно.

— Пригальмувати? — ледь повернув голову Джеро, африканець-водій.

— Ні. Не варто, Джеро. Але… розвернись. Об’їдь півколом, не наближаючись.

Джеро, який серед решти чорношкірих мав найбільш войовничий вигляд, кивнув.

— Гаразд, босе, — і повернув «Туарега» ліворуч.

Побачивши, що флагманський автомобіль робить плавний поворот, Джефф перестав сигналити, спинив пікап і вийшов з кабіни. Американець махав руками, кличучи до себе. Ядуче-червоні шорти і жовта майка надимались та лопотіли на вітрі.

— Босе, — неголосно покликав Джеро.

Він вів машину до американця, але дивився вбік.

— Так, фелла.

— Не бачу машини молодого японця.

Миттю голови повернулися туди, де мав би зараз знаходитися третій позашляховик. Автомобіля не було.

Півхвилини тому колона пронеслась крізь вузьку дугоподібну ущелину, з південного боку якої висився ступінчатий кряж, а з північного наступали моторошні, темно-сірі дюни. Кілька вапнякових формацій, які здаля нагадували церковні дзвіниці, заледве стримували навалу пісків. З щілини між скелею та гладеньким виступом п’ятиметрового бархана, вилися паралельні сліди від шин. Тудою щойно виїхав екіпаж Хедхантера, за ним — «Тойота Тундра». Другий «Туарег» так і не з’явився.

Ріно звів руку, без слів наказавши Джеро притримати авто. Він чекав кілька секунд, сподіваючись, що Кацуро Такеда просто відстав. Марно. А тоді скоромовкою звелів:

— Під’їдь до пікапа. Зупинись. Двигун не вимикай.

Через кілька секунд «Фольксваген» застиг на відстані півтора метра від «Тойоти». Джеффрі підступив до заґратованого вікна.

— У Кацуро колесо спустило, — схвильовано проказав чорнявий американець, — я сам бачив, — слова звучали благально й жалібно; Тимур аж поморщився.

Ріно, не відкриваючи дверцят, уважно обстежував довколишній рельєф. Розмірено й терпляче водив очима туди-сюди.

— Вони ось там, за цим кряжем, — пояснював далі американець, тицяючи рукою собі за спину, — ми крапаль від’їхали від них, бо поки я почав сигналити, а потім ще… ну, ти не хотів спиня… — хлопець затнувся, наштовхнувшись на лютий погляд маленьких круглих очей.

— Джип перекинувся? — Ріно вставив цигарку до рота, але не підпалив.

— Ні.

— Загруз?

— Ні… Тобто я думаю, що ні.

— Хто дозволив зупинятись?

— Ріно, не дурій, — втрутився Штаєрман, виткнувшись з «Тойоти». Правда, в голосі чилійця також не чулося великої впевненості.

— Ви порушили наказ!

— До заходу сонця ще кілька хвилин, — заперечив Джеффрі.

Ураз в салоні «Туарега», скрипнувши, ожила рація.

— Ріно… Ріно… це Ндонґа, — захурчав впереміш із завадами скриплячий голос водія ар’єргардної машини. — Прийом.

Джеро подав рацію Хедхантеру.

— Донґі, я тебе слухаю, — вгризаючись очима у верхівку кам’яної гряди, відказав Ріно. — Що там у вас?

— Зірвало шину. Тут звідкілясь нападало каміняччя. Схоже на зсув, біс його знає. Ми міняємо колесо. Газуйте далі без нас.

— Я та Джефф спинились неподалік від виїзду з розколини, — переминаючи губами незапалену сигарету, сказав Ріно.

— Справді? — овамбо на тому боці не зміг приховати здивування. — Не варто, босе. Ситуація під контролем, джип на твердому ґрунті. За кілька хвилин вирушимо навздогін.

Хедхантер нахилився, ледь не ткнувшись носом у лобове скло. Та бісова гряда могла б слугувати ідеальною позицією для засідки. Там, нагорі, можна сховати цілу роту, про що знизу, з пустелі, ніхто не здогадається. Звісно, він не думав, що боти аж настільки розумні, щоб влаштувати засідку. Принаймні він сподівався на це.

Ріно підніс рацію до губ:

— Фелла, у вас три хвилини. Ми чекаємо, — потому торкнув долонею темношкірого Джеро і вказав на розколину поміж дюнами та кряжем. Гереро кивнув.

«Фольксваген» вирулив праворуч і попрямував до місця, де колісні колії відділялись від кряжа. «Тойота» Джеффрі клигала слідом.

Позашляховики спинилися біля виїзду з ущелини. Піски тут закінчувались, а скелястий виступ тягнувся далі. Скелясте пасмо нависало над машинами, звиваючись, мов крокодилячий хвіст, на південь, і поволі опадало, занурюючись під землю.

— Он вони!

Щойно «Туарег» порівнявся з розколиною, Тимур побачив другий екіпаж. Автомобіль Кацуро Такеди застиг за сотню метрів від виїзду з ущелини і всього лиш за три метри від кам’яної стіни. Відразу за джипом знаходилось найвужче місце каньйону, де впритул до кручі підступало кілька вапнякових стовпів чудернацької форми. Внизу ледве ставало місця для того, щоб протиснутись одному автомобілю.

Машина Кацуро стояла на домкраті. Біля правого переднього колеса метушилося двоє африканців: Френкі та Нахас. Ндонґа тупцяв ліворуч, тримаючи напоготові матово-чорний «Ремінгтон» і не зводячи очей із кряжа. Кацуро (також із дробовиком в руках) прикривав тили. Тимур роздивився спітнілого Ігоря, що залишився на задньому сидінні автомобіля.

Робота тривала у повній тиші. Низинне сонце робило атмосферу схожою на бурштин, забарвлюючи скелі кольором воску. Африканці, що метушились біля колеса, відкидали довжелезні, схожі на скелети, тіні. Сутінки з диявольською насолодою наминали хирляві рештки денного світла.

Та ось встановлення запаски добігло кінця. Нове колесо закрутилось на місці. Френкі, молодий енергійний хлопчина, єдиний гереро у машині японця, старанно загвинчував болти. Ось він уже опускає домкрат… Скоро, вже зовсім скоро вони вирушать далі…

І саме в цей момент…

— Босе, — кахикнув чорношкірий найманець, що сидів по праву руку від Тимура.

— Чого тобі? — буркнув Ріно, викинувши так і не запалену цигарку з рота.

— Хочу відлити.

Джеро гигикнув. Хедхантер нахмурився, зібгавши зморшки на чолі у тугий сніп.

— І знайшов же ти час, мавпо…

— Ну, мені серйозно треба, Ріно. Більше не можу терпіти.

Ріно дратувався. Через легкокрилі сутінки, що мчали від гір швидше за вітер, через непередбачену затримку, а тепер ще й через свого доморощеного вояку. Йому страх як хотілось розвернутись і кількома ударами відправити хлопця в нокаут. Чого Хедхантеру не хотілося, так це нюхати аромати сечі решту дороги:

— Не виходь з машини. Відчини двері, вистав свій пиптик назовні і дзюр.

— Дякую, босе.

— Хутко, телепню.

Відкривши дверцята, найманець зіскочив на пісок. Став спиною до авто і, ліктем притримуючи двері, почав справляти нужду. Струмина захрустіла об пісок.

У цей час шарпанина біля «Туарега» вщухла. Френкі та Нахас закидали інструменти в багажник, Ндонґа заліз на місце водія, а Кацуро вмощувався на передньому пасажирському сидінні. Ніхто не стежив за кромкою скелястого пасма, що чітким зиґзаґом виділялась на тлі вечірнього неба. Ніхто більше не пильнував тили… І тільки Тимур знічев’я слідкував за другим екіпажем. Саме він побачив, як щось метнулось поміж скелями. Позаду «Туарега», в отому найвужчому перешийку, невиразний силует майнув від сірих дюн під захисток густого мороку, що клубочився біля підніжжя ступінчатої гряди.

— Ви бачили?! — випалив Тимур.

— Що?! — всі хором.

— Там хтось є!

Пролунало дружне клацання затворів.

— Ти певен? — перепитав Ріно. Гереро, затиснутий поміж дверима та бортом джипа, припинив дзюрити. Піщаний хрускіт стих.

— Присягаюся, щось промайнуло позаду машини з Ємельяновим, — прошепотів українець.

Ніхто не ворушився. Було чути, як протяжно скиглить вітер над плоскогір’ям.

А тоді у флегматичне завивання вплівся новий звук. Тихий, спершу далекий посвист, який блискавично наростав, — свист предмета, що на шаленій швидкості розтинає повітря.

Не встиг Тимур про це подумати, як чималий уламок скелі, глухо шваркнувши, поцілив у гереро, що стояв коло дверей з розстебнутою ширінкою. Від удару голову сіромахи кинуло назад. Повітря розірвав дикий вереск. На обличчі африканця утворилась страховидна рана. Ліву вилицю вчавило в обличчя, око розплющило вщент, крізь шкіру проступали обламані зуби.

— Що за фігня?! Що за фігня?! — шокований, Тимур закричав українською. Затим, діючи чисто інстинктивно, схопив молодого африканця і скубонув у салон.

Позаду в розколині загуркотіло, хтось закричав, загавкали «Ремінгтони». По вікнах та броні застукотіло каміння. А потім усе поглинуло ревіння двигуна: Джеро завів автомобіль і рвонув уперед.

Тимур насилу втримував гереро. Спіймавши африканця, він притиснув його до крісла, але затягти в машину не зміг. Українець відчайдушно чіплявся за одяг. Сорочка найманця зім’ялась під пахвами і висковзувала з рук. Дверцята не могли зачинитись.

— Викинь цей мішок з лайном! — заревів, озираючись, Ріно. — Випхай на хрін негритоса!

Ноги пораненого гереро, мов лантухи, волочились по ґрунту.

— Нізащо! — форкнув Тимур.

Попри всі намагання негр вислизав із рук. Джип мчав надто швидко. Сорочка тріщала і рвалась на очах. Ще кілька секунд, і чорношкірий вивалиться назовні.

Тимур майже здався, коли Джеро трохи пригальмував: дорогу перегородили вибоїни, котрі неможливо було об’їхати на швидкості. Скориставшись цим, українець ривком закинув гереро в салон і захряснув дверцята. Обернувся. «Тойота Тундра» неслась віддалік. Другий «Туарег» так і лишився в ущелині.

— Хто на нас напав?! — накинувся на велетня Тимур. — Ріно, що, в біса, коїться?

— Це твої дітваки, фелла. Кляті білобрисі вишкребки…

— Хто? — вирячився хлопець.

Хедхантер повів бровами і не відповів. Притискаючись грудьми до колін, як у літаку під час аварійної посадки, і клацаючи зубами, коли джип перелітав через ями, Тимур думав, що хтось із них двох — або він, або амбал — однозначно збожеволів.

Останній пучок жовтогарячих променів ковзнув за небокрай. Зі сходу, від гір, слалась масна обважніла темрява…

XXI

«Тойота Тундра» підскакувала на горбках поруч, справа від «Фольксвагена».

— Дебіл! — виткнувшись з тієї частини вікна, яку не затуляла броня, гаркнув Ріно. — Якого дідька моргаєш мені в дупу? — півторахвилинне блимання подіяло йому на нерви.

Джеффрі щось зарепетував у відповідь.

— Що ти пищиш? — Хедхантер перекрикував ревіння мотора. — Я нічого не чую!

Сильніше висунувши голову, Джефф прокричав удруге. Результат — той самий: слова вислизнули з-поміж машин, розчинившись у вітрі. Щоправда, на цей раз Джеффрі догадався виставити з вікна ліву руку, і показати великим пальцем кудись собі за спину.

Тимур озирнувся: вдалині, на віддалі кількох сотень метрів аритмічно підскакували дві яскраві цятки. Програміст миттю все зрозумів. Смикнув ґевала за плече:

— Там автомобіль. Ріно, за нами хтось їде.

Ріно крутнув головою.

— Fucking hell! — чортихнувся велетень. — Це наш «Туарег».

— Вони вислизнули, — чи то спитав, чи то порадів за третій екіпаж Тимур. А потім у голосі забринів сумнів: — Правда ж, вони відірвалися?

— Ще невідомо, — Хедхантер і Джеро перезирнулись: — Думаєш, боти?

— Я не знаю, Ріно, — Джеро знизав плечима.

— Хто у тій машині? — не заспокоювався Тимур. — Які ще боти? Що ви мелете?

— Заткнись, фелла, — відрубав Ріно.

Дорога ставала небезпечною. На шляху траплялися брили з темного сланцю: деякі з гуркотом розбивались об наварені бампери, кам’яними бризками розриваючи пітьму, інші доводилось об’їжджати, ризикуючи влетіти в неконтрольований занос. Скелі стали вищими. З сіро-жовтої землі витикались обгризені вітром конусоподібні шпичаки, що нагадували термітники. Будь-якої миті джип міг втратити колесо, ввігнатись у скелю, перекинутись або просто розлетітися на друзки. Проте швидкості Джеро не зменшив.

Зненацька Тимур побачив вогні. Попереду в пітьмі зависли різнокольорові плямки. Небавом поміж ними позначилися продовгуваті горизонтальні риски, з яких у простір над Атакамою розтікалось холодне синє світіння. У міру наближення Тимур здогадався, що ті риски — це невисокі, але широкі вікна. Один за одним з мороку виповзали обриси похмурих будов, схожих на гігантські коробки.

— Ті-Джею, ану подай мені рацію! — скомандував Хедхантер. (Взагалі-то гереро ліворуч від Тимура на мові його племені звали Тжамуаха, але Хедхантер попередив хлопця, що пристрелить його, якщо він ще хоч раз попросить називати себе повним іменем. Відтоді Тжамуаху стали кликати скорочено, за першими двома літерами імені — TJ.)

Миршавий гереро ліворуч від Тимура сіпнувся, схилився униз і, попорпавшись, дістав з-під сидіння рацію. Поспіхом, неначе вона була прогріта до червоного, передав її босу.

— Ндонґо, говорить Ріно, — натиснувши кнопку зв’язку, відчеканив велетень. — Ти чуєш мене, фелла?… — мовчанка. — Мудак, це твоя машина у мене на хвості?

Відповіді не було. Атмосфера твердла, мов свинець, невблаганно перетворюючись на морок. Велетень труснув рацією, натиснув кнопку і пробасив удруге:

— Повторюю, це Ріно, — пауза. У відповідь — незмінна тиша в ефірі. — Донґі, сучий ти сину, у вас там усе гаразд? Відповідай негайно!

Глухе скрекотання, і жодного звуку, схожого на людський голос. Хедхантер шумно видихнув повітря і заговорив з помітним роздратуванням:

— Ндонґо… Френкі… Ви мене чуєте? Прийом… Якщо ви мене розігруєте, чорнопикі вилупки, то після повернення на базу я вашими ж яйцями позатикаю вам вуха. Як зрозуміли?

Але ні Ндонґа, ні Френкі нікого не розігрували.

— Можливо, вони загубили рацію, — невпевнено пробубнів Джеро.

— А можливо, то вже не вони, — закінчив фразу Ріно.

Переслідувачі насідали на п’яти. Джеро витискав з машини все, на що вона здатна, але відірватися не міг. Хедхантер не випускав з рук засмальцьовану військову рацію. Тепер він викликав «NGF Lab». Крізь завади спершу донеслось рівномірне шипіння, а згодом динамік озвався переривчастим голосом:

— Ріно, ми ’ебе чує’о… ’Овори.

— Хто це?

— Ц’ Ральф Доернберг.

— Ральфе, нас атакували. Ймовірно, ми втратили «Туарег» Такеди з усіма, хто був у ньому… Ти чуєш, Ральфе?

— Що з’чи’ «імовірно»?

— Те, що я не певен у цьому. Автомобіль мчить за нами, і ми… — Ріно зам’явся. — Ми не знаємо, хто в ньому. В моєму екіпажі один поранений.

— Зрозуміло, — прохрипіла рація, а тоді Ральф немов прокинувся: — Вони женуться за вами? От лайно! Тимур Коршак живий?

— Підтверджую. Українець з нами. У вас усе гаразд?

— Якщо ти питаєш про «малюків», то вони не з’являлися. Але периметр ще й досі не під напругою.

— Мені потрібно, щоб ви нас зустріли.

— Зрозумів.

— Стягни всіх, хто може тримати зброю і не обісреться від звуків власних пострілів, до західної стіни корпусу «EN-1». Джеро піджене джип до воріт № 4. Витягуйте хлопця, а я спробую затримати тих, що сунуть за нами назирці… Хто б там не був…

— Все зробимо, Ріно, — виплюнув динамік і заглух.

— Поясніть мені, що врешті-решт відбувається? — дратувався Тимур. — Що це за будівлі попереду? Чому всі так переймаються моєю особою?

Хедхантер повернувся до програміста.

— Слухай мене уважно, фелла. Від цього залежить твоє життя. Відтепер уже не тільки твоє. Ми підскочимо до стіни, станемо правим боком. Навпроти будуть залізні ворота. Як тільки побачиш їх, викочуйся на хрін із джипа і рви до них. Не озирайся і не спиняйся, що б не робилося за твоєю спиною. Затямив?

Велетень говорив важким, сиплим голосом, відбиваючи у Тимура будь-яке бажання розпитувати. Хлопець ствердно кивнув.

— За дверима тебе чекатимуть. Вони все пояснять.

Перша з низки бетонних будівель була вже поряд. Ліворуч від неї вимальовувалась ще одна, трохи нижча. На деякій відстані від стін, повторюючи контури фундаментів, проходила дротяна загорожа.

— Чуєш, босе, — покликав Джеро.

— Ну, — відізвався Ріно.

— Огорожа знеструмлена, так?

— Ага.

— То я рвону крізь неї? Так ми під’їдемо ближче.

— Давай.

Загорожа на якийсь час зникла з поля зору, а тоді нараз виринула, наче з-під землі.

— Hold o-o-on![40] — витягнувши губи, закричав Джеро.

«Туарег» без зусиль продірявив плетиво дротів, потягнувши їх за собою, неначе звір, що вирвався з ловецької сіті. За секунду він загальмував за кілька кроків від стіни.

— Біжи! — звелів Ріно.

Десь нагорі ввімкнулись прожектори. Ділянку довкола пролому в загорожі затопило яскравим світлом. Тимур розгубився. Стало видно, як удень; після виснаженого мерехтіння неонових ламп потужні прожектори засліплювали і збивали з пантелику.

Хедхантер вишмигнув із джипа і розчахнув задні дверцята. Поранений гереро з’їхав йому до ніг. Ігноруючи свого бійця, Ріно схопив українця за комір і виволік з машини.

— Біжи-и-и, дурню!!!

Хлопець нарешті оговтався і чкурнув до дверей.

Зробив лиш кілька кроків, коли його підхопили чиїсь руки і затягли всередину будівлі. Металеві двері, обсипані рівними рядами півсферичних заклепок, клацнули, зачинившись.

…Тимур опинився у квадратному порожньому тамбурі. Його оточували голі стіни, на дві третини своєї висоти пофарбовані синьою фарбою. Зліва і справа від воріт зяяло по парі витягнутих вікон. На протилежній до входу стіні знаходилися менші двері з електронним замком (таким, як у номерах готелів чи каютах круїзних лайнерів). Над ними синьою фарбою було виведено «EN-1 BUILDING», а трохи нижче — «GATE 04».

Підхопившись, хлопець підтягнувся до вікна.

«Тойота Тундра» залетіла в пролом у периметрі і спинилась, заледве не протаранивши «Фольксваген». Джеффрі та Оскар скочили на пісок. Чилієць, зігнувшись і спотикаючись на кожному кроці, кинувся до воріт. Почав стукати, проситися всередину. Американець зайняв місце поряд з Ріно. Четверо чоловіків — Ріно, Джеффрі, Джеро та Ті-Джей — сховались за машинами, чекаючи на ар’єргардний джип.

І він не забарився. «Туарег» виплив у пробоїні, протиснувся крізь неї і майже відразу затих. Фари погасли.

Все заніміло навкруг. Так ніби хтось натиснув «PAUSE» на програвачі. Тільки Оскар впівголоса скиглив біля брами, просячись усередину. На нього, втім, ніхто не зважав.

— Може, вальніть це бісове корито з гранатомета, поки не пізно, га? — гукнув Джефф через плече, знаючи, що хтось напевно засів на даху.

— Ні! Відкривати вогонь тільки після моєї команди! — втрутився Ріно.

Клацнувши, відкрились дверцята. Хтось повільно вийшов із машини. Попри яскраве світло, розібрати, хто там, було важко — силует затуляли броньовані двері.

Розмита фігура хитнулась, а тоді важко осіла на коліна.

— Не стріляйте! — аж підскочив Тимур, впізнавши знайомий череватий обрис. — Це Ємельянов!

За росіянином з «Туарега» безсило висковзнув Кацуро Такеда. З місця водія. Слідом вийшли Ндонґа та Френкі, заляпані кров’ю, мов м’ясники. Нахаса не було.

Хедхантер, тримаючи дробовик напоготові, обходити позашляховик з правого флангу. Пасажири «Туарега» так і стояли: мовчазливо, нерухомо, не мружачись від яскравого світла. Мов зомбі. Росіянин навколішки.

Зрештою Кацуро втомлено проказав:

— Кінчай цю комедію, Ріно, за нами нікого немає.

Південноафриканець, переконавшись, що джип порожній, неохоче опустив рушницю. Це стало сигналом, після якого кілька чоловік висипало з дверей, оточивши новоприбулих. Насамперед підібрали пораненого гереро з машини Хедхантера. Потому допомогли звестись Ігорю. Після того екіпаж Кацуро, обережно підтримуючи попід руки, повели до корпусу.

Штаєрман, схлипуючи, заповз у тамбур і сів коло стіни з іншого боку воріт.

— Це ще не кінець… — пхикав він, не переймаючись, що його ніхто не чує. — Не кінець… Вони ж повернуться. Сьогодні вони обов’язково прийдуть сюди…

Тимур спостерігав, як повз нього, спираючись на товаришів, шкандибають чорношкірі найманці та японець. Ємельянова вели останнім. Його фактично несли на руках. У росіянина раз за разом підкошувались ноги.

Узрівши Ігоря, програміст пішов назустріч, коли раптом усвідомив: щось не так. Щось у вигляді новоприбулих насторожувало. Щось на їхніх обличчях…

Наблизившись, Тимур легко торкнув Ігоря за передпліччя.

— Як ти? — промовив російською. На язиці крутилися інші питання, але Тимур не поспішав.

Ємельянов не вимовив ні слова. Тимур нахилився, всерйоз налаштований розговорити росіянина. Та раптом, побачивши Ігореві очі, відсахнувся. Такої порожнечі він не зустрічав ніде й ніколи. Очей ніби не було. Тобто вони були, але наче… застиглі. Скляні кульки, обрамлені крововиливами. Здавалося, ті очі дивляться всередину, а не назовні.

— Чорт… — видушив із себе хлопець.

Наступної миті росіянин зігнувся, повиснувши на руках поводирів, і його вирвало.

XXII

Тимур крокував разом з усіма тісним коридором, освітленим двома рядами кварцових ламп. У грудях закипала уїдлива злість. Тимур сердився через те, що дозволив втягнути себе у цю авантюру. Злився на Штаєрмана та Ємельянова, бо ті мовчали всю дорогу, мов глухонімі, нічого не пояснюючи. Злився на Ріно. Через його жарти, зухвалу поведінку, а особливо — через той туманний вислів посеред пустелі. «Це твої дітваки, фелла». У той же час поза образою поступово розросталося нове почуття: тверде усвідомлення, що його звичний — такий зрозумілий і впорядкований — світ безповоротно канув у лету. Вислизнув з-під ніг. Хлопець почувався безпорадним, немов домашня рибка, що викотилась на підлогу з розбитого акваріума.

Тимур ще багато чого не розумів. Разом з тим він усвідомив одну просту річ: десь у пустелі розгорався вогонь. І схоже, він буде одним з тих, кому доведеться руками вигрібати весь жар.

XXIII

З точки зору обивателя можна виділити три основні рівні наукових проблем.

Перший рівень — найнижчий, найменший за значимістю. Він характеризується двома визначальними рисами: перша — науковці в чомусь конкретно обрахувалися і навіть не підозрюють про це, і друга — дана помилка жодним чином не впливає на щоденне життя простих людей.

Чудовим прикладом такої малозначимої проблеми є Томсонівська модель атома. Знаменитий англійський фізик Джозеф Томсон[41] припускав, що атом речовини являє собою цілісну (однорідну) позитивно заряджену масу, в яку, наче родзинки в пудингу, вкраплені електрони. Тривалий час «пудингова» теорія була панівною, поки інший фізик, Ернест Резерфорд (учень Томсона), не виявив її цілковиту хибність.

За іронією долі Резерфорд проводив експеримент, який мав би підтвердити Томсонове уявлення про структуру атома. Вчений узяв тоненький лист золотої фольги (товщина становила приблизно 1 мікрометр, цебто 10^-6 м, — не більше кількох атомів), закріпив на спеціальному тримачі і почав бомбардувати його α-частинками (повністю іонізованими атомами гелію). Після фольги шлях α-частинок фіксувався спеціальним пристроєм, на якому крізь мікроскоп можна було бачити, чи змінилась траєкторія «снарядів» чи ні. Уявляючи атом як однорідну масу, Резерфорд очікував, що α-частинки вільно протинатимуть пластинку, не змінюючи (або майже не змінюючи) направленість свого руху. У цілому, так і було — α-випромінювання безперешкодно «пробивало» золоту фольгу. Втім, що більше дослідів проводив Резерфорд, то частіше з’являлися дивні α-частинки. Деякі з них після проходження пластинки відхилялися на 30…60° від осі пучка (попередньої траєкторії руху), а окремі взагалі розвертались на 120…180° і, відбившись від фольги, пікірували у протилежний бік. Якщо перше явище ще можна було якось пояснити, то факт відбиття α-частинок видавався безглуздям. Це все одно що поставити перед гарматою аркуш картону і чекати, що снаряд, який вилетить із жерла, зрикошетить від нього. Резерфорд був шокований. Проаналізувавши результати досліду, він дійшов непростого висновку: Томсон помилявся. Атом — це не однорідний протонний «пудинг» з родзинками електронів. Атом насправді порожній, зате в його осерді знаходиться малий (настільки мізерний, що після двохсот поспіль обстрілів пучками α-частинок у нього влучило лишень один-два «снаряди»), але напрочуд важкий позитивно-заряджений згусток. Резерфорд математично довів, що його розмір в 100 тисяч разів менший від радіуса атома. Цей крихітний масивний згусток дістав назву ядра, а запропонована Резерфордом планетарна модель порожнистого атома з ядром у центрі і хмарками електронів довкола нього до появи квантової теорії становила основу наукового бачення світобудови.

На щастя, на той час така фундаментальна помилка не мала великого впливу на побут, тогочасну техніку тощо.

Для того щоб виявити наукову проблему першого рівня, знадобиться вчений з дійсно унікальними здібностями та розвиненою інтуїцією (понад усе тоді, коли експерименти, як це було з «атомами Томсона», не відразу виявляють глибинну суть явища). Або ж фантастичне везіння.

Другий рівень наукових проблем — середній. Він виникає тоді, коли неточності, хибні теорії й неправильні допущення нагромаджуються одна на іншу (іншими словами, коли вивчення нових процесів та явищ ведеться, спираючись на неправильну базову теорію). Іноді дослідникам просто не вистачає основоположних знань, щоб зрозуміти суть того, що вийшло з їхнього експерименту. Прикладом може бути Великий адронний колайдер. Там усе гарно крутиться, протони розганяються, зіштовхуються і розлітаються. Все чітко контролюється і фіксується, але… за формулами нічого не сходиться. То якісь шматки матерії казна-куди заподілися, то кілька кілоджоулів енергії канули в лету, довівши до сказу всіх теоретиків і побіжно перекресливши всі набутки фізики, починаючи з XVI століття.

Даний рівень проблем характеризується тим, що науковці зазвичай чітко бачать розбіжності між теорією та практикою (хоч і не розуміють, у чому причина), але прямої небезпеки для цивільного населення, як і раніше, немає. Щоб побороти проблеми другого рівня, потрібні не так здібні, як уперті та наполегливі науковці, що володіють конкретними знаннями в галузі і готові днями й ночами довбтись над однією й тою самою проблемою.

Ну і нарешті третій рівень — найвищий. До нього належать ситуації, при яких вчені капітально дали маху, викликавши незворотний і дуже небезпечний ефект, не помітити який просто неможливо. Для цього не потрібно бути професором, доктором наук, аспірантом чи відмінником у школі: результат цих помилок без особливих зусиль відчують та усвідомлять усі. Навіть розумово відсталі. Вчення, гіпотези й формули більше не мають значення. Нікому не важливо, що там насправді коїться на атомарному, молекулярному чи бозна-якому рівні, і в чому полягала помилка, що вивела ситуацію з-під контролю. Актуальним стає зовнішній прояв, а не внутрішня суть процесу. Сюди можна віднести вибух на Чорнобильській АЕС або ж (давайте постукаємо по дереву) яку-небудь імовірну аварію на вже згаданому Колайдері, що потягне за собою ще більш страхітливі наслідки. Нормальною людською мовою такі проблеми називаються просто — катастрофа.

Як із цим боротись? Першочерговим завданням стає не вирішення наукової проблеми, а усунення наслідків, до яких вона призвела.

Так ось, станом на середину серпня ситуація в пустелі Атакама семимильними кроками наближалась до найвищого, третього рівня наукових проблем. І — як завжди буває — цього ніхто не розумів…

XXIV

Піднявшись сходами востаннє, вони потрапили у вузький тамбур, подібний до того, через який увійшли до першої будівлі, тільки стіни були зеленавого кольору. Праворуч височіли сталеві ворота, що вели назовні, а перед собою Тимур побачив двері з прозорого пластику, поруч з якими знаходився переговорний пристрій. Вгорі проступали темно-зелені написи «DWELLING BUILDING»[42] і «GATE 01». Хідник відчинявся зсередини. Один з чоловіків нахилився і, натиснувши кнопку виклику, проказав:

— Кейтаро, це Ральф. Ми повернулися.

Прозорі панелі роз’їхались, впустивши їх усередину.

Тимур відразу відчув, що потрапив у житлове приміщення. Це відчувалось не так по температурі (взимку в Атакамі не надто спекотно), як по вологості. Астенічне пустельне повітря, від якого пекло в носі й нестерпно сушило горлянку, лишилось позаду. Атмосфера у блоці була приємною, нагадуючи квіткову оранжерею.

Перша кімната слугувала гардеробною. За нею, судячи по запаху, знаходились кухня та їдальня; ліворуч відгалужувався невеликий коридор, що впирався у П-подібні сходи, які вели на другий поверх. Праворуч від гардеробної виявилась ще одна кімната, без вікон, з масивними сталевими дверима, куди чоловіки поскладали дробовики, гранати та один гранатомет АТ4. І тільки Ріно лишився у всеозброєнні.

— Проведеш Тимура та Ігоря, — звелів Оскару Ральф Доернберг, — а ви займіться пораненим, — Джеффрі та Джеро обережно понесли непритомного гереро на другий поверх. Ральф повернувся до українця та росіянина: — Перед тим, як підете поселятись, будь ласка, віддайте ваші мобільні телефони.

Тимур дістав з кишені мобілку і зиркнув на екран. Внизу замість назви мережі світилося «Пошук…», а в лівому верхньому куті коло схематичного зображення антени не було жодної рисочки — покриття не було.

— Тут і так нічого не ловить, — сказав хлопець.

— Вибачте, але такі правила.

— Окей, — програміст не мав сил сперечатися і вклав телефон у простягнуту руку.

Не підводячи очей, взагалі не рухаючи головою, Ємельянов дістав з кишені старезну «Nokia» і сунув її Ральфу.

— Це все? — не вгавав чоловік. — КПК, комунікатори, смартфони? Нічого такого? — він уважно придивлявся до новоприбулих.

Професор не відреагував. Українець похитав головою (якусь мить Тимуру здавалося, що Доернберг примусить їх вивернути кишені чи й узагалі обшукає, як перед посадкою на літак, але цього не сталося). Ральф стримано всміхнувся, буркнув:

— Чудово, — і зник на сходах. Ноутбуки не перевіряли. Значить, wi-fi не було.

Оскар Штаєрман, уникаючи прямих поглядів, жестами покликав українця і росіянина за собою. Утрьох вони почовгали нагору.

На другому поверсі Тимур та Ігор потрапили у кімнату для відпочинку. У просторому приміщенні, встеленому зеленими килимами, знаходився більярдний стіл; за ним стояв стенд із настільним футболом і тулилися докупи три шкіряні дивани. Під стелею висів проектор, напроти якого стриміла стійка зі здоровенним полотном. Дивани, проектор та полотнище утворювали кінозал. Дальню стіну підпирала широка книжкова шафа, забита книгами. Поруч з нею розташувався кавовий апарат. На столиках горіло кілька не дуже яскравих ламп.

Усі вікна були затягнуті цупкими малахітовими шторами.

— Вмощуйтесь поки що тут, — Штаєрман показав на дивани, — я піду перевірю, чи готові кімнати. Скоро повернусь.

Можливо, якби не втома і до дзенькоту натягнуті нерви, Тимур переймався б тим, що ступає на килим побурілими від пороху кросівками. Та зараз йому було все по цимбалах. Хлопець не роззуваючись, завалився на найближчу канапу. Спина щеміла, в потилиці гуготів біль, гарячим свинцем сповзаючи в шию.

Ігор Ємельянов боязко присів на краєчок іншого дивана і застиг, нахиливши голову.

У безмовності збігло кілька хвилин.

— Я геть не відчуваю ніг, — українець спробував зав’язати розмову з росіянином.

Ігор навіть не поглянув у його бік. Чоловік виглядав прибитим, геть розтоптаним.

— Та що з тобою таке? — Тимур звівся на лікті, намагаючись намацати поглядом Ігореві очі.

У цей момент повернувся Штаєрман. За ним до кімнати ввійшла невисока, але дуже фігуриста чорнявка. Перше, що кидалося в очі: коротенька стрижка «під каре» та грайливі бісики в підкреслено чорних чилійських очах. На ній був темно-синій комбінезон-безрукавка та білі гостроносі чешки. Дівчина сяйнула посмішкою, продемонструвавши запаморочливі ямки внизу округлих щік.

— Це Ребекка, — представив чорнявку Оскар, який встиг умитися і змінити сорочку. Чилійка знову посміхнулась, підняла руку, змахнула в повітрі пальчиками. — Вона проведе вас до ваших кают, джентльмени.

Тимур підвівся. Та де там — підскочив. Попри смертельну втому, він відчув, як внизу живота почало зсідатися млосне тепло. На мить перед очима постала Аліна, але хлопець, не дуже усвідомлюючи, що робить, заштовхав її образ на задвірки свідомості. Він не хотів після стількох потрясінь витягати на поверхню спогади про батьків, київських друзів чи наречену. Нині вони були немислимо далеко. Настільки далеко, що їх практично не існувало.

— Мене звати Тимур, — відрекомендувався хлопець. — Soy de Ucrania.[43]

— А я — Бекка, — повторно представилась дівчина.

Тимурів ентузіазм не сподобався Оскару.

— У вас є трохи часу, щоб прийняти душ та переодягтися. О 20:30 Кейтаро скликає збори.

Українець стомлено глипнув на Штаєрмана.

— Чувак, ти ж знаєш, як нас теліпало в літаку над Атлантикою. Я не спав майже добу.

— Випий кави.

— Та навіть якби я випив відро…

— Свої претензії висловиш панові Кейтаро. Ребекка забере вас о 20:25 і відведе до конференц-зали.

Програміст, стиснувши губи, промовчав.

— Ідіть за мною, — виступила наперед Бекка.

Нараз Тимур згадав про Ігоря. Хлопець обернувся, збираючись гукнути росіянина, та в ту ж мить відсахнувся і не зміг стримати зойку. Ємельянов стояв упритул і дихав йому в плече.

— Ох ти й налякав мене, старий, — Тимур ледь стримався, щоб не вилаятись.

— Вибач… — ледве ворушачи губами, видушив Ігор. Він, як і раніше, не підводив голови, дивився собі на ноги. Тимур трохи відсторонився.

— Це Ігор, мій товариш, він із Росії, — промимрив хлопець, — ну, не зовсім товариш, ми познайомились учора.

— З ним усе окей? — запитала дівчина.

М’який запах парфумів на хвильку відтіснив сонливість. Українець знизав плечима. Він не міг знати, чи все гаразд з Ємельяновим, бо не уявляв, через що той пройшов.

Крокуючи назирцем за Беккою, вони проминули кілька галерей зі скляними дверима, котрі чимось нагадували офісні переходи якої-небудь торгової компанії, і опинилися в іншій частині блоку «DW», що призначалась для ночівлі. Хлопець не знав точної форми будівлі, але здогадувався, що всі житлові кімнати зібрані в окремому крилі. Тут було тихо і затишно. Стіни замість фарби вкривала зелена оббивка з тисненим візерунком, а під ногами порипував ламінат. Де-не-де над переходами зблискували зелені стрілки з підписами «Emergency exit». Та загалом лампи горіли блякло, наче от-от готувались погаснути, і ледь освітлювали шлях.

Ребекка безупинно щебетала, час від часу вказуючи пальчиком на темні вікна, наче не усвідомлювала, що за ними чорнота. Щось розповідала, але Тимур не слухав її, засинаючи на ходу.

Зрештою вони піднялись на третій поверх і вступили до нового, яскраво освітленого коридору. Ліворуч та праворуч були двері. Над кожним входом висів яскравий півсферичний світильник. Коридор чимось нагадував недорогий і безпретензійний мотель. Схожість підсилювалась цифрами на дверях.

Чилійка провела чоловіків у кінець коридору і дістала з кишені два карткових ключі.

— Кімнати однакові, але можете спочатку глянути, а потім вибрати.

— Байдуже, — Тимур навздогад витягнув картку, на мить торкнувшись пальчиків чилійки. Йому дістався № 306.

Бекка усміхнулась, знову показавши ямки на щоках.

— Я подбаю, щоб речі найближчим часом перенесли до кімнат. Росіянину лишилась кімната під номером 303, якраз навпроти Тимурової. Тремтячими руками Ігор вчепився за картку. Труснув волоссям:

— Де?

Ребекка трохи відступила, показавши долонею на двері.

— Ось тут.

Ємельянов кілька разів спробував втрапити карткою в замкову щілину, але в нього не виходило. Зрештою, він таки встромив ключ. Виявилось: не тим боком. Посмикавши ручку, він без будь-яких слів чи емоцій витяг картку і заходився втикати її іншою стороною.

Це тривало цілу хвилину, аж поки Бекка не поклала руку на плече росіянина і м’яко промовила:

— Давайте я допоможу.

Ігор випростався. Тимур знову відсахнувся, спостерігши бездонну порожнечу в очах.

— Ні, — різко відрубав професор, ховаючи за спиною руку з електронним ключем. — Я сам.

— Я не про двері, — сказала дівчина, підступивши до Ігоря. — Ви не проти, якщо я вас огляну? Я тут за медсестру.

— Не треба, — глухо обізвався Ігор, і повторив: — Я сам. Сам! — голос був кволий, утробний, але сповнений злостивої рішучості.

— Як знаєте, — знизала плечима чилійка і відступила крок назад.

Ігор нарешті спромігся відкрити двері і, не сказавши ні слова, зник. Немов провалився у кімнату.

— Пане, — гукнула Ребекка вслід, — не забувайте, що о пів на дев’яту починаються збори! Ваші сумки скоро принесуть, і ви зможете переод…

— Лиши його у спокої, — урвав її Тимур. — Він був у тій машині, на яку напали в пустелі.

— Я розумію, — надула губки Бекка; а хлопець подумав, що ні чорта вона не розуміє. Він сам нічого не розумів. — Такеда, молодий японець, такий самий. Ледь розмовляє. Та це нічого не міняє. Твій друг мусить розуміти, що зустріч важлива…

Хлопець переминався, не заходячи до кімнати. Чорнявка, потупившись, не йшла.

— Тобі ще щось треба? В кімнаті є чайник, можу заварити тобі каву.

— Як ти тут опинилась? — спитав українець.

— Знайшла роботу у щотижневій газеті оголошень, пройшла співбесіду, підписала купу дивних паперів, і от я тут. Платять гарно.

— Ти не боїшся?

— Спочатку не боялася. А потім, ну, коли сталося оте…

— Що оте?

— Коли вони… Я саме була на вулиці, коли вони почали вилазити через дах свого корпусу.

— Не темни. Хто вони?

Ребекка ще більше опустила голову:

— Я не можу сказати. За годину ти все дізнаєшся сам. Словом, коли я почала боятися, Кейтаро Рока не дозволив мені поїхати.

— Це Джеп? Той, кого всі називають старим Джепом?

— Так…

— Ти справді медсестра? — змінив тему розмови Тимур.

— Ага, — Бекка несвідомо випросталась.

— Як той хлопчина? На жаль, я не знаю імені… Один з чорношкірих конвоїрів, якого поранило.

Ребекка спохмурніла. Над переніссям зібрались неглибокі зморшки.

— Я не встигла його оглянути… З ним зараз Алондра, — вона глянула Тимуру в очі. Подумавши, пояснила: — Алондра — це дівчина Джеффа. Джеффрі Такера. Вона згодилась допомагати по лазарету. Ніхто не передбачав, що мені випаде стільки роботи… Ти ж знаєш Джеффрі? Американець із зеленими очима. Він тут за електрика. Ви вже познайомились? — Тимур кивнув. Ребекка ще більше насупилась, що робило її по-своєму гарною: — Алондра з самого початку не хотіла сюди їхати. Але вона єдина, хто залишився добровільно. Нізащо не хотіла покидати свого Джеффі, а він… він теж бачив те, чого не треба було бачити…

Українець зітхнув. Щупальці знемоги сповивали його. Адреналін помалу виходив з крові, і організм не міг опиратися навальному сну. Сприйняття реальності переривалося, свідомість наче проломлювалась, і слова пробивались до хлопця уривками.

— Але з ним усе буде гаразд. Він вичухається, — додала чилійка.

— Я бачив, як камінь поцілив у нього, — тихо промовив він. — Я був поряд. Він… він би випав із джипа, якби я не втримав його.

— Ти молодець, — медсестра торкнулася його плеча, а тоді скоромовкою промовила: — Ми чекали. Кейтаро на тебе дуже розраховує.

Тимур стулив брови дашком, намагаючись зрозуміти суть її слів. Голос привабливої брюнетки звучав немов крізь товщу води.

— Ти ж зможеш усе владнати, правда?

Програміст не розумів, про що вона говорить.

— Я не знаю, — зізнався він, сконфужено кліпаючи очима.

Ребекка зітхнула і зазирнула Тимуру у вічі.

— Тільки не вбивай їх, прошу. Вони все ж таки діти.

А тоді розвернулась і пішла…

Двері під № 303 стояли напіввідчиненими. Через невелику шпарку виднівся вхід до ванної кімнати. Звідти долинало негучне поривчасте кумкання. Схилившись над унітазом, Ємельянов знову блював.

XXV

Ріно Хедхантер наблизився до «Туарега», що наполовину затуляв пробоїну в огорожі. Він збирався загнати автомобіль в один з ремонтних боксів у першому інженерному корпусі.

Підійшовши до джипа, велетень затримався. Мимоволі пригадав момент нападу. Його власну машину обкидали камінням. Проте з ущелини, в якій застряг другий позашляховик, долинали постріли. Їх обстріляли, він у тому не сумнівався.

Ріно подивився на «Туарег». Тоді де, в біса, сліди від шроту? Ріно обійшов довкола автомобіля, уважно роздивляючись листи броні. Затим присів біля переднього бампера. У кількох місцях провів пальцем по холодному металу. Він бачив лише подряпини від каменів і… більше нічого.

Здивований, Хедхантер підвівся. Розкрив задні праві дверцята і зазирнув у салон. У ніздрі вдарив кислуватий запах. «Мабуть, так смердить страх», — подумав амбал, але тут-таки помітив рештки блювотиння на сидінні та на килимках. Брова здивовано вигнулась і поповзла вгору. Когось знудило по дорозі?… Ріно ще раз обійшов «Туарег», розчахнув ліві передні дверцята і забрався на місце водія. Рука механічно потягнулась до запалення, але… завмерла на півшляху. Вирячивши очі, здоровань дивився на верхню панель, що впиралася у лобове скло. Справа на панелі, відразу під склом, лежав чорний продовгуватий предмет. Ріно потягнувся через салон і дістав його пальцями. Підтягнув до себе. Взяв у долоню.

То була рація.

Ріно не міг повірити власним очам. Чверть хвилини амбал сидів нерухомо, дивлячись поперед себе і прокручуючи чорну пластикову рацію в руках. Усе, на що він сподівався, — це те, що вона несправна. Подумки він майже благав, щоб вона не ввімкнулась.

Не опускаючи очей, Ріно натиснув кнопку запуску. Вгорі, біля місця, з якого виходила антена, спалахнув червоний індикатор, а з динаміка випорснуло електричне харчання. Рація працювала. І лежала на видному місці весь час…

XXVI

Крижаний душ та філіжанка кави привели Тимура до тями. Разом з тим він розумів, що довго не протримається. Мозок відмовлявся усотувати нову інформацію, тіло, що тихо скиглило від перевтоми, вимагало сну. Як тільки дія кофеїну послабне, він вимкнеться. В Україні було пів на третю ночі.

Ребекка провела Тимура і блідого, мов мрець, Ігоря Ємельянова на четвертий поверх адміністративного крила. Завела у двері з написом «MAIN HALL[44]». За ними виявилась довжелезна кімната з чотирма панорамними вікнами і довгим еліптичним столом. Довкола стола стояли офісні крісла з високими спинками, на столі — пляшки з мінеральною водою та бутерброди. З правого краю стола височів чималий LCD-монітор.

Коли українець та росіянин зайшли, більшість місць були зайняті. Серед присутніх хлопець запримітив Ріно, а також Кацуро Такеду. Вмощуючись на одне з вільних крісел, Тимур ніяк не міг зрозуміти, чи то від утоми в мозку закублилися параноїдальні думки, чи то дійсно всі крадькома за ним спостерігають.

Останнім до зали ввійшов літній японець середнього зросту. Швидко, ні на кого не дивлячись, пройшов крізь кімнату і зайняв місце у голові стола. Тимур здогадався, що сухорлявий азіат з миготливими очима кольору гречаного меду і є таємничим Джепом. Чорні штани, дорога темно-синя сорочка; рукави ледь закочені, відкриваючи худі вузлуваті руки. На лівому мізинці виступав відрощений ніготь — завдовжки сантиметрів зо два. Волосся Джепа майже цілком посивіло, лиш де-не-де на кінчиках трималися мазки чорного кольору. Правда, чуприна була підстрижена коротко: вона стовбурчилася, роблячи японця молодшим.

— Добрий вечір, панове, — тихо промовив японець.

І тут усі присутні, наче підкоряючись якомусь безмовному заклику, піднялись зі своїх місць. Старий японець володів природною величчю, якій позаздрили б чимало королів, що їх за останню тисячу років наплодила людська цивілізація. Тимур підвівся з усіма.

Кейтаро ледь помітно кивнув:

— Прошу сідати, — почекав, поки всі влаштувалися, і тоді опустився за стіл. — Знаю, мої слова в даній обстановці прозвучать нещиро, але я радий вас бачити, панове. Радий, що ми нарешті зібралися… — японець говорив виважено, практично ідеальною, академічною англійською, склавши долоні на столі. — Мене звати Кейтаро Рока. Я засновник та ось уже чверть століття беззмінний керівник проекту «NGF». На жаль, маю всі підстави вважати, що сьогоднішнє зібрання буде недовгим. Попри це зроблю все можливе, щоб розтлумачити суть проблеми… настільки, наскільки це можливо. Перед тим, як почати, я пропоную кожному по черзі представитись, як це зазвичай роблять на наукових конференціях, акцентуючи увагу на сфері діяльності. Почну з себе. Моє ім’я ви вже знаєте. Можу додати, що колись я очолював одну із кафедр Токійського університету, — Кейтаро зробив паузу, не сказавши, яку саме. — На сьогодні я займаюсь нанотехнологіями, молекулярною біологією та програмуванням.

Старий Джеп кивнув, передавши естафету найстаршому учасникові проекту з кислим, недовірливим обличчям, котрий займав місце ліворуч від японця.

— Ральф Доернберг, — відрекомендувався чоловік. Єдиними його виразними рисами були височенне чоло та великі вуха. А ще — шкіра. Його шкіра на лиці мала нездоровий сіруватий відтінок, як у людини, котра слабує на серцеву недостатність. — Нейрохімік… гм-м… нейрохірург. Мені 64 роки, я з Вінніпегу, Канада. Це я у далекому 1984-му винайшов техносинапс, з чого, власне, й почалась ця історія, — канадець замовк, наче перелякався, що бовкнув зайве.

По ліву руку від Ральфа, спираючись ліктями на стіл, сидів високий сорокарічний чоловік у простій картатій сорочці з високо закоченими рукавами. Лисий мов яйце.

— Алан Ґрінлон. Сполучені Штати. Я — інженер. Навчався у Техаському університеті в Остіні, в молодості брав участь у розробці та налаштуванні мікросхем у керуючих блоках міжконтинентальних ракет… Взагалі-то я не маю права розголошувати цю інформацію, але, оскільки моє перебування тут санкціоноване Пентагоном, гадаю, ви маєте право знати. Останні десять років я проектував системи наведення та групової взаємодії для винищувачів п’ятого покоління «F-22 Raptor». Про ваш проект майже нічого не знаю, — Алан дійсно нічого не знав. Джефф привіз його вранці, перед тим, як виїжджати за Тимуром та Ігорем. — Виконував різні завдання, які були… хм… дивні. Скажімо, отой ваш шолом з охолодженням, він мені…

— Зрозуміло, — обірвав його Кейтаро.

Знайомство продовжилось за годинниковою стрілкою:

— Лаура Дюпре. Психіатр, — з жахливим акцентом представилася наступна учасниця наради. На вигляд — стопроцентна француженка: коротке, фарбоване в чорне волосся, темні очі, витягнуте лице і чуттєві, дещо непропорційні губи. На носі — окуляри. Їй нещодавно виповнилося тридцять — наймолодша серед решти команди, якщо не враховувати Тимура. — Я з містечка По (Pau), це в Піренеях на півдні Франції. Навчалась у Парижі, працювала у приватній клініці в Тулузі. Спеціалізуюсь на психічних розладах у дітей, поза тим цікавлюсь усім, що стосується людської свідомості та… несвідомого.

Після дівчини сиділа ще одна жінка у команді. Значно старша. Правда, вона б досі вважалася гарною, якби не надмірна худорба та гранітна різкість у рисах обличчя.

— Тіана Емерсон, PhD. Я — бразилійка, народилась у Ресифе, великому курорті на східному узбережжі Бразилії, у сім’ї багатого фабриканта. Навчалась у Стенфордському університеті, що в Пало-Альто, Каліфорнія; там же закінчила аспірантуру. Тема дисертації стосувалась мікробіології. Академічну діяльність закинула відразу і тривалий час працювала у приватній лабораторії, поки… ну… поки не заборонили дослідження, пов’язані з генетичною модифікацією людини. Потому повернулась до Бразилії. У 1996 познайомилась з Ральфом, відтоді сім чи… — жінка замислилась, — вісім років працюю на «NGF».

Тіана Емерсон відповідала за все, що стосувалося генетичної корекції «малюків». Ще до того, як вони з’явилися на світ. Протягом 1997 року, коли «NGF Lab» перетворилась на пологовий будинок, вона практично безроздільно владарювала в лабораторіях. За минулі п’ять років жінка майже не долучалась до проекту.

Скраю, вчепившись у паперовий келишок з водою, розташувався росіянин:

— Ігор Ємельянов. Професор Московського державного університету. Математик за освітою. Спеціаліст з мережевих систем, бездротового зв’язку та пакетної передачі даних, — якби мертві могли говорити, мабуть, вони розмовляли б саме таким голосом.

З іншого боку стола, напроти московського професора, сидів повнотілий чоловічок з гарно розчесаним світлим волоссям. Він не був по-справжньому товстим, однак брезкла пичка промовисто свідчила, що при незмінній дієті за кілька років він нагадуватиме Вінні-Пуха. Пухкі пальці безперестану прокручували туди-сюди дорогу ручку.

— Стефан Ермґлен, — правильною англійською представився гладун. — Стокгольм, Швеція. Лікар-фізіолог. Маю власну клініку в Умеа.[45] Також викладаю в Karolinska Institutet.[46]

Тимур здивувався, почувши, що лікар є представником Швеції. Зовні Ермґлен був повною протилежністю тому типажу, з яким асоціюються скандинави. Чоловік більше скидався на хобіта, ніж на войовничого й світловолосого нормана. Насправді Стефан лиш наполовину був шведом. По материній лінії до нього перейшло чимало італійської та французької крові. Звідти ж прийшли скромні габарити і схильність до повноти.

Ліворуч від шведа розлігся велетень. Амбал з Африки демонстративно відсунувся від краю стола майже до вікна. Він ніби показував, що не належить до кола науковців.

— Ріно, — зверхньо видихнув найманець. — Ріно Хедхантер, так мене називають. Йоганнесбург, Південно-Африканська Республіка, — подумавши, вишкірився: — Я вирішую проблеми у всяких розумників.

Настала черга Тимура.

— Тимур Коршак. Київ, Україна. Програміст. Закінчив теплоенергетичний факультет Київського політехнічного інституту. Програмування вивчав самотужки. Останні шість років розробляю системи штучного ігрового інтелекту.

Закінчивши, Тимур не стримався і позіхнув. Його рот так і лишився розкритим, позаяк хлопець усвідомив, що всі продовжують дивитись на нього, мов зачаровані. Він мав тонни запитань, однак усі чомусь дивилися на нього, наче він єдиний, хто знає відповіді.

— Оскар Штаєрман, — продовжив чилієць, перебравши увагу на себе. — Головний адміністратор проекту.

Останнім відрекомендувався молодий японець, який займав місце по праву руку від Кейтаро:

— Кацуро Такеда. Осака, Японія.

Тимур нахилився, чекаючи продовження, але з вуст Такеди не злетіло більше ні слова.

— Дякую, — закінчив знайомство Кейтаро Рока, — отже, нас одинадцятеро. — Джеп опустив голову, збираючись з думками. — Мені важко починати цю розмову, оскільки до цього моменту кожен з вас володів різним рівнем доступу до інформації. Дехто, як Алан, Стефан чи Тимур, взагалі не знає до пуття, про що йдеться. У той же час всі ви незалежно від рівня поінформованості зробили свій внесок у проект «NGF», — Кейтаро насупив брови, з кутиків очей на скроні поповзли блискавки зморщок. — Місяць тому події почали виходити з-під контролю. Два тижні тому взагалі все пішло шкереберть… Саме тому ви тут… Кожен з вас, — старий японець по черзі показав пальцем на Алана, Стефана та Тимура, — завтра прослухає вступну лекцію, познайомиться з комплексом. Працівники нашої лабораторії дадуть відповіді на всі питання. Нині, за відсутності часу, мій колега Ральф Доернберг обмежиться тим, що коротко викладе суть проблеми.

Джеп зробив жест рукою у напрямку канадця, запрошуючи вченого до розмови.

— Ми розробляємо ботів, — без довгих прелюдій вступив нейрохімік.

Тимур сіпнувся і продер очі. Від цього моменту він забув про сон. Вибудувати велетенський дослідницький комплекс бозна-де посеред пустелі для того, щоб програмувати ботів? Вони з глузду з’їхали! Програміст пробігся очима по обличчях з протилежного боку стола. Чекав, що хтось встане, розрегочеться і, поплескавши Ральфа по плечу, скаже: «Ну, все, пожартували — і досить». Ніхто не поворухнувся. Ральф, глибоко зітхнувши (він точно має проблеми з серцем, подумав Тимур) правив далі:

— Не знаю, чи слово «розробляємо» доречне у нашому випадку, — нейрохімік якось відсторонено втупився у стелю, — мабуть, правильніше сказати «вирощуємо». Та що казати, навіть означення «бот» не вельми пасує до того, що ми… гм… виростили, — старий опустив погляд. — Абревіатура «NGF» розшифровується як «New Generation Fighter[47]». Спочатку ми називали хлопчиків «перспективними бойовими одиницями», але згодом Вілл Ноланд вигадав дражнити їх ботами. Певною мірою, це відповідало дійсності, хоча вони не є ботами в повному розумінні, — Ральф, лукаво примружившись, зиркнув на Тимура: — Б’юсь об заклад, пан Коршак здивується.

— Я перепрошую, Ральфе, ви розробляєте роботів? — не втримався українець.

Канадець затнувся, трохи сердитий через те, що його перервали. Втрутився Кейтаро:

— Тимуре, ви ж програміст.

— Так.

— Припускаю, ви добре розумієте, що таке штучний інтелект.

— В загальних рисах.

— Принаймні ви усвідомлюєте всі його обмеження.

— Безперечно.

— То невже ви вважаєте, що роботи можуть на рівних протистояти людині?

— Ні… Звісно, ні.

— Оце і є відповідь на ваше запитання, — холодно підсумував Кейтаро. — Ми не займаємось проектуванням людиноподібних роботів.

— Спрямованість наших сучасних розробок виникла не відразу, — знову заговорив Ральф Доернберг. — Продукт, що ми проектуємо, виріс із нанотехнологій, увібравши у себе досягнення мікробіології, нейрохімії та програмування. Довгий час ми не могли знайти йому застосування. Більшість корпорацій на кшталт «Боїнга», «Тойоти» чи «Дженерал Моторз» відвертались, лякаючись складності та високої вартості досліджень. Ми майже втратили надію, коли з паном Кейтаро зв’язався Пентагон. Один з інженерів «Локхід Мартін» дізнався про презентацію, що ми представили у відділі перспективних розробок корпорації «Боїнг».[48] Він не був присутній особисто, оскільки я виступав перед технологами. В ті часи ми хотіли застосовувати ботів на збірних лініях крупних виробництв, якими є авіазаводи. Хай там як, інженер зацікавився. Розказав босові, той доповів у Пентагон. Через тиждень на нас вийшов Вільям Ноланд. Саме він поглянув на нашу ідею з… дещо іншого боку. Вілл першим озвучив можливість військового застосування. Після тривалих перемовин Міноборони дало добро і виділило кошти. Саме через це — ви мусите розуміти — все, про що я нині говорю, а також будь-що почуте чи побачене вами мусить залишатися в межах лабораторії.

Винищувач 5-го покоління «F-22 Raptor»

Кілька чоловік з розумінням замахали головами. Тимур мовчав, уважно слухаючи.

— Трохи передісторії допоможе вам краще зрозуміти суть. — Ральф узяв до рук пульт і ввімкнув мультимедійний проектор. На стіні поряд з дошкою проступило зображення військового літака. — Перед вами винищувач 5-го покоління «F-22 Raptor». Той самий, поки що єдиний у світі. Це новий літак, який має значно вищий бойовий потенціал, ніж його попередники, завдяки малопомітності, надманевреності, багатофункціональності, можливості вести всеракурсний обстріл цілей. У нього багато якостей, що дозволяють гарантовано перемагати літаки 4-го покоління, такі як «Су-27» чи «МіГ-29». «Раптори» навчені діяти роєм: вони можуть спільно вражати ціль, прикривати один одного майже без втручання з боку пілотів тощо. У світі новітніх озброєнь таких прикладів безліч: існують новітні танки, котрі аналізують цілі і вибирають найкращий шлях на місцевості, високоточна стрілецька зброя, «розумні» бомби. Все змінюється і прогресує. За виключенням одного — людини. У війні майбутнього солдат стане найслабшою ланкою. Homo Sapiens з усіма своїми обмеженнями просто не вписуватиметься у вінегрет високотехнологічної зброї та техніки. Іншими словами, подальший розвиток озброєнь впирається не в технологічні складнощі, а в недоліки солдата — звичайної людини. Можна розробити ще швидші літаки, досконалішу бронетехніку, проте всі вдосконалення зводяться нанівець, оскільки людині буде не під силу ними керувати. Ми не встигаємо за технологіями, які самі ж продукуємо. Ось так, за аналогією з винищувачем «F-22», і зародилась ідея, що призвела до появи ботів, — «new generation fighters».[49]

Тимур ущипнув себе, щоб упевнитися, що не заснув. Якби не серйозність, з якою говорив канадець, він би нізащо не повірив у те, що чує.

— Зроблені мною і паном Кейтаро Рокою відкриття дозволили на практиці розширити фізіологічні можливості людини. Гадаю, вам відомо, що наш мозок використовується на жалюгідні 10–25 %. У найкращому випадку його можливості реалізовані на 30 %. Нам же вдалося отримати контроль над процесами в мозку і… підсилювати їх. Щоб зрозуміти краще, уявіть собі панель з регуляторами, на якій можна налаштовувати почуття, здібності, емоції. Покращувати майстерність в усьому, що забажаєте. Регулятор «Швидкість реакції» — на максимум! Перемикач «Точна оцінка ситуації» — завжди ввімкнений! «Кількість операцій на секунду» — до упору! — нейрохімік почервонів від запалу. — Додайте «рапторівську» можливість атакувати роєм, блискавично обмінюючись тактичною інформацією в режимі реального часу, і ви отримаєте приблизне уявлення про ботів. Вони не роботи, Тимуре. Боти — ті ж люди. Поки що — просто пацани. Але з вельми неординарними здібностями. Як нам це вдалося, ви дізнаєтесь…

Ральф захопився. Говорив замріяно, відсутньо. Так актор розказує про свою найкращу роль, чи художник описує свою найліпшу картину. А час спливав. Тимур не міг не помітити напруження, що повільно проступало на лицях Ріно, Оскара та Кейтаро, тих, хто знав, що готує для них ніч, хто розумів, чому сьогоднішнє зібрання буде коротким. Ральф пробував донести суть, але з кожним словом від цієї суті віддалявся. Потрібно було щось робити.

Першим, як не дивно, осмілів Стефан Ермґлен, шведський фізіолог:

— Кейтаро, для чого нас тут зібрали?

Ральф затнувся.

На мікроскопічну долю секунди Кейтаро розгубився, не очікуючи, що питання буде адресоване до нього. Якби Тимур не дивився в ту мить на японця, він би цього не зауважив.

— Кілька ботів… хм… втекли від нас…

То був перший і останній раз, коли українець бачив старого Джепа сторопілим.

— То спіймайте їх. У чому проблема?

— У тому й проблема. Ми не можемо.

У кімнаті запала мовчанка.

— Уже п’ятнадцятий день не можемо, — зізнався Ральф Доернберг щиро.

У цей момент Кацуро Такеду вирвало прямо на стіл, а в коридорах оглушливо занила сирена.

XXVII

— Наближаються, — коротко доповів Ріно.

— Звідки? — на бігу хекнув Кейтаро.

— Спрацювало три датчики на північному сході, дистанція — 160 метрів.

Не знаючи, куди подітись, Тимур бездумно чесав сходами униз слідом за Джепом та Хедхантером.

Японець зиркнув на годинник:

— Чорт забирай, вони сьогодні рано.

Ріно кивнув:

— Знають, що загорожі більше немає.

— Що тепер буде? — схвильовано спитав Тимур.

Джеп не повернувся до українця. Хедхантер, випнувши нижню губу, прохрипів:

— Судячи з усього, нам зараз конкретно надеруть дупу, фелла.

Звідусіль долинав тупіт ніг і перегукування. Повз Тимура сірими тінями пронеслись двоє африканців, притискаючи «Ремінгтони» до грудей. Ріно крикнув услід, щоб пильнували чорні ходи, хлопці щось відповіли і зникли. Після того, як спрацювала сирена, світло в коридорах пригасло. Хлопець насилу розрізняв контури стін.

Японець і південноафриканець спустилися на коридор другого поверху, який огинав будівлю з північного боку і тягнувся до спального крила. За бетонними перетинками, що розділяли ряд коридорних вікон, причаїлися чорношкірі найманці. Лаура, Оскар та Кацуро сховалися у боковій галереї, що вела до пожежних сходів.

Несподівано амбал заціпенів, прикипівши до екрана, на який надходили дані з датчиків швидкості, розставлених довкола дослідницького комплексу.

— Щось не так, Ріно? — прошепотів старий японець.

— Не розумію, — промимрив Хедхантер. — Вони зупинились.

— Цього не може бути. Мабуть, не спрацював якийсь сенсор.

Велетень похитав головою.

— Там їх десятки, цих датчиків. Не може бути, щоб відмовили зразу всі. Боти стоять на місці: ні назад, ні вперед…

Кейтаро безшумно прослизнув у глиб галереї. Окрай розсувних дверей, що відкривали шлях на сходову клітку, намацав переговорний пристрій. Натиснув кнопку виклику і звернувся до Джеффрі.

— Я вас слухаю, — зеленоокий американець чергував у апаратній.

— Джеффрі, будь ласкавий, ввімкни зовнішнє освітлення з північного боку «DW».

Нагорі щось загуло, і в коридорі посвітлішало: крізь вікна пробивались відблиски прожекторних променів. Ріно (а за ним і Тимур) визирнув крізь шибку.

— Не бачу, — рипнув Хедхантер, — хай підніме вище.

— Посвіти далі, — скомандував Джеп, схилившись над переговорною решіткою.

Галерея поволі занурювалась у сутінки — промені поповзли у пустелю, висвітлюючи підвищення, що підпирало дротяну загорожу.

— Нікого… нікого… Стоп! — гримнув Ріно. — Є!

— Джеффрі, досить, — Кейтаро відпустив кнопку.

Забувши про обережність, Тимур перескочив до другого вікна і присунувся до шибки. Кейтаро підійшов і став поруч з Хедхантером. На відстані кількох десятків метрів від знеструмленої огорожі, виструнчившись, стояв жилавий хлопчак. У світлі прожекторів його очі палали, як у звіра. Круглі латки яскраво-білого світла робили його схожим на циркового атлета посеред арени, котрий застиг перед початком номера. Навіть з такої відстані було помітно бруд на животі і на ногах.

— Він сам? — здивовано скривився ґевал. — Де решта?! Кейтаро, це якась підстава!

Джеп німував. Тимур вилупив баньки, аж шкіра на лобі наморщилася.

— Це він? — не ховав подиву українець. — Це ваш бот? — програміст посміхнувся. Чого всі тремтять, мов миші? У хлопця в голові не вкладалося, що безвусий підліток може серйозно загрожувати двом десяткам чудово озброєних та захищених бетонними стінами чоловіків.

Зиркнувши на Кейтаро, Тимур відволікся. Коли він перевів погляд назад, малюк уже не стримів у заціпенінні. Він відхилився назад, здійнявши праву руку над головою, і ритмічно розмахував нею у повітрі. Він розкручував… пращу.

Не встиг Тимур подумати про древнє знаряддя для метання, як підліток різко подався вперед, пославши руку в напрямку будівлі. Ще через мить програміст збагнув: щось масивне — велике й чорне — з шаленою швидкістю летить у вікно.

За секунду Кейтаро і Ріно немов вітром здуло.

Африканці, пригинаючись, також рвонули геть із коридору.

Інстинктивно програміст позадкував. Хлопець устиг відступити на півкроку, коли чорний предмет поцілив у вікно. Скло зі скреготом тріснуло, верхня ліва чверть розсипалася на друзки і невідома штуковина впала на долівку. Наляканий брязкотом битого скла, Тимур перечепився і заточився, боляче гепнувшись головою об протилежну стіну.

— Всі на підлогу! НА ПІДЛОГУ! — на все горло заволав Ріно, сахаючись у бічну галерею. — Це може бути бомба!

З дальнього кінця коридору, куди шаснули гереро, долинуло безладне тупання, груба лайка, потім донісся звук падіння чийогось тіла, знову матюки, і зрештою все затихло.

Тимур, випроставши ноги, напівлежав на кахлях, спираючись ліктями об підлогу, а головою об стіну. Він опинився найближче до підозрілого предмета, що влетів крізь вікно, так легко пробивши три-міліметрову шибку, і чудово розумів: тікати немає сенсу. Якщо сюди залетіла бомба, він встигне відбігти якраз настільки, щоб роздивитися, як його тельбухи пролітають повз нього вздовж коридору.

Хлопець важко дихав, відчуваючи, як долоні і пахви вкриваються потом. Від страху яйця зробилися твердими, мов горішки.

Нарахувавши тридцять переляканих ударів серця і втямивши, що ще не помер, Тимур опанував себе. Осмілівши, звівся навпочіпки і подивився на чорний предмет.

— Це камінь! — крикнув програміст. — Це звичайний камінь!

Лаура, Кейтаро та Ральф боязко виткнули голови зі сходової клітини. Тимур зірвався на рівні ноги і підступив до вікна. До цього моменту він не був по-справжньому наляканий. Пригода у пустелі насторожила, але не настрахала. Розповіді Ральфа Доернберга нагадували монологи з фантастичних романів і не справляли належного враження. Закинутий пращею предмет врешті-решт був лише каменем. Але в той момент, спрямувавши погляд у пустелю, Тимур уперше збагнув, що вляпався у щось кошмарне.

Світловолосий підліток віддалявся пустелею. От тільки біг він не так, як зазвичай бігають підлітки. Хлопчик ретирувався по зигзагоподібній траєкторії. Через рівні проміжки часу змінював напрямок руху на визначений кут; ноги при цьому рухались ритмічно, піднімаючись на одну й ту саму висоту. Тимур із жахом подумав, що пацан рухається точно так, як мали б рухатись розроблені ним ігрові боти.

Не замислюючись над тим, що робить, Тимур нахилився і підняв з підлоги каменюку. Це ж з якою силою треба було її запустити, щоб, пролетівши сотню метрів, вона розбила вікно? Несподівано програміст намацав пальцями поворозку. Придивився. Шнурівкою до каменюки був прив’язаний шматок темного паперу.

— Тут щось є! До каменя прив’язана записка.

Тимур стягнув шворку, відчувши між пальців клапоть цупкого обгорткового паперу. Розгорнув його. Всередині чорною фарбою, перекошеними, немов дитячими, літерами було виведене одне єдине слово:

Хлопець знизав плечима. HORT. Для нього ці чотири літери нічого не означали. Поки що нічого не означали.

Довкола українця щільною юрбою скупчилися науковці:

— Що там? Покажи! Дай глянути…

Тимур простягнув записку. Першим за папірець ухопився Ральф Доернберг.

— Як тобі таке? — канадець тут-таки відсахнувся, передаючи обривок Кейтаро. Риси обличчя вченого загострились. Ковзнувши поглядом по пальцях, які стискали листок, Тимур відмітив, що в нейрохіміка страшенно бліді нігті.

— Хорт? Це неможливо, — процідив Джеп. — Боти не можуть цього знати.

Кожен наступний, хто отримував папірець (за виключенням новоприбулих Стефана, Алана і самого Тимура), роззявляв рота і бліднув. Там наче було послання від архангела Гавриїла, щось на кшталт: «Готуйся, чувак! Завтра я прийду по твою грішну дупу».

Окинувши оком всіх присутніх, Тимур подумав, що їх вразив не стільки факт того, що боти щось написали, а саме те, що вони написали.

— Може, ці ваші суперсолдати помилились? — навмання припустив Тимур. — Мали на увазі hurt, мовляв, «завдавати болю» чи щось таке?

Ральф Доернберг серйозно подивився на нього:

— Вони не розмовляють. Ні англійською, ні будь-якою іншою. Тим більше боти не вміють писати.

— А як же ця цидулка? Ви ж говорили…

— Цього їх не навчали. Не було необхідності.

Поки нейрохімік вагався, чи говорити далі, наперед виступила Лаура Дюпре:

— Вони не помилились, друже, — напружено промовила француженка. — Я не знаю, як вони навчились писати, але слово, як на мене, вибрали правильне. Хороше таке слово…

— Про що ти говориш?

— Так звали твого попередника.

— Що? — звів брови Тимур.

— Боти думають, що ми привезли Вадима Хорта…

XXVIII

Боти так і не з’явились. Ніч минула без пригод.

Кейтаро Рока, заклавши руки за спину, стояв біля вікна у своєму кабінеті. Невелика робоча кімнатка знаходилась на четвертому поверсі і межувала з великою залою для нарад.

Старий японець, міцно стуливши худі губи, дивився, як понад горами висмикуються перші вранішні промені, вприскуючи в Атакаму соковиті барви. Ще мить тому і земля, і небо, й гори були сірими, неначе вкриті шаром попелу. Аж тут — легкий спалах — перший промінь пробивається крізь зубаті Анди, і пісок стає золотим, небо наливається блакиттю, а гори набувають притаманного лише Атакамі фіолетового відтінку.

За цілу ніч Джеп не склепив очей. «Чому боти не кинулись на штурм? — терзав себе неспокійними питаннями. — Вони могли силою вибити у нас гормони. Вони ж задля цього приходили».

Та щось глибоко в душі підказувало Кейтаро, що цього разу боти приходили не за стероїдами. Вони з’явилися, бо їм потрібен Хорт.

— Вони не розуміють… — учений дивився на притемнене відображення у шибці, насилу переборюючи бажання розкричатись і почати скубати волосся. — Вони не зрозуміли, що вже вбили його…