Бот

XCIX

…Під землею все лишалося без змін. Темінь, тиша, високий тиск і низька вологість.

Ральф Доернберг, стійко витримавши етапи буферної очистки, надягнув нейлоновий костюм і зайшов до цеху нановиробництва. Спускаючись на платформі до найнижчого рівня, під яким у потемках прорізувались контури обладнання, він не переставав прокручувати в голові розмову з Ріно.

Попервах нейрохімік пропустив слова Хедхантера повз вуха. Проте що більше Ральф міркував над тим, що могло б спровокувати такі запитання, то неспокійніше ставало у нього на душі. Зрештою серед них усіх, думав Ральф, Ріно найбільше знався з ботами. З тими, яким пощастило вирватися на волю. Хедхантер першим виявив їх у пустелі. Він був поряд, коли боти роздерли Вадима Хорта. Він вів екіпажі, що везли Коршака і Ємельянова крізь Атакаму. Він бачив спустошене Сан-Педро, лігво у Долині Смерті і пережив розгром біля Пурітами. Не дивно, що саме Ріно першим відчув: їхня команда, немов блохаста дворняга, ганяється за власним хвостом.

Зрозумівши, що не зможе заснути, вчений подався до підземної лабораторії.

Ліфт досягнув найнижчої точки і спинився. Ральф закрокував до термінальної зони, де з останньої сфери у спеціальному розчині на світ з’являлись нанороботи.

Останні роки еволюція нанороботів проходила відсторонено від решти досліджень. Боти виросли, мозкові плати сформувались і працювали нормально. («Аж надто, трясця їхній матері, нормально», — чортихнувся Ральф.) Попри це Кейтаро не припиняв модернізувати агентів. Що меншими вони стануть, то більше їх удасться запхати у голови нових поколінь. Відтак Джеп не припиняв працювати над удосконаленнями: наноагенти ставали дрібнішими, витривалішими, розумнішими.

Двадцять хвилин тому в голові у Ральфа визріло цікаве питання. Вчений аж носом шмигнув, здивувавшись, як не додумався до такого раніше: а що, як випити розчин з наноагентами?… Треба було б провести експеримент, перевірити на щурах, але…

Канадець підійшов до демонстраційного монітора і ввімкнув його. Довго дивився на 3D-модель, що крутилась на екрані. 7-ме покоління. Кожен агент — розміром 570 нанометрів. За п’ятнадцять років Кейтаро зменшив розмір наноробота в десять разів!

Раптом Ральф усвідомив, що експерименту не потрібно. Звісно, вони легко потраплять у кров. Агентам не обов’язково досягати шлунку. Вони можуть проникнути через тканини гортані чи стравоходу. Без ліпідних капсул чимало нанороботів загине під ударами імунної системи, та це навіть на краще, бо зменшує ризик передозування…

Тримаючись за поруччя, Ральф Доернберг все ще дивився на шкалу масштабу внизу екрана, коли наступна здогадка вп’ялася у мозок.

«570 нанометрів! Останнє покоління менше за клітинну мембрану! Їх не треба пити. Достатньо вилляти на обличчя чи будь-яку відкриту частину тіла, і вони… робитимуть те, на що запрограмовані».

Притьмом в уяві професора зринули нові питання. Вони сипались одне за одним, суцільним каскадом. Що станеться з дорослим, коли наноагенти проникнуть в організм? Якщо кількість буде надмірною, людина помре. А якщо достатньо малою? Як зміниться поведінка людини? Чи втратить вона контроль? Чи зможе психоістота, як охрестила ту прояву Лаура, домінувати над людиною, як домінує над ботами? Чи матиме ця людина зв’язок із ботами? Врешті-решт, чи стане вона одним із них?

Ральф стиснув губи і ще більше насупився. «А раптом один із нас уже…»

Старий канадець відігнав страхітливу думку. Дурниці! Коли? Де і як? Такого не може бути! Розум відмовлявся вірити, але факти твердили про інше. Ріно, твердоголовий громила, підштовхнув ученого до висновків, які цупкою ниткою зшили всі факти докупи. Все в якусь мить стало на свої місця. Це ж очевидно: боти знали про кожен крок персоналу «NGF Lab», бо їх… сповіщали.

— Я мушу попередити інших… — вжахнувшись, прошепотів Ральф.

Він відірвав руки від перил, коли згори долинув стукіт підборів об металевий поміст. Хтось увійшов у цех і простував по верхній галереї. Канадець задер голову. Та в сутінках, що застилали горішні яруси цеху, марно було щось розгледіти.

Ральфу стало млосно. Попри паркий костюм, кінцівки похололи. Поборовши приступ страху, він став дослухатися. Весь перетворився на слух, але довго не вловлював нічого, крім власного гучного серцебиття. Серце стукало невлад. Ральф упізнав перші провісники жорсткої аритмії.

Та ось металевий брязкіт пролунав удруге. Звук надійшов з-під стелі, з іншої частини цеху. Потім кілька разів повторився — хтось, наче знущаючись, неспішно походжав сходами одного з переходів. Услід крокам донеслось зітхання, більше схоже на сичання змії.

— Хто тут? — скрикнув Ральф.

— О-тут… О-тут… О-тут… — відповіло відлуння, а кроки… припинилися.

Хвилину Ральф німував, але не розрізняв нічого, крім шемрання молекулярних машин та гудіння вакуумних компресорів. Доернберг майже повірив, що звуки були витвором його уяви (він просто примушував себе вірити, силкуючись заспокоїти хворе серце), і крім нього під землею нікого немає, коли заскреготали ланцюги підйомника. Звук видався оглушливим гарматним залпом. Ральф зойкнув, підскочив і несамохіть затулив обличчя долонями. Серце заторохтіло, немов купа каміння по похилій дорозі.

Платформа великого підйомника поповзла вгору. Канадець укляк і тупо вдивлявся у пітьму, де щойно зникло підмостя підіймача. Довкола серця розповзалась важкість, кожен вдих давався з трудом. Чоловік кілька разів стукнув себе кулаком по грудях, пробуючи збити аритмію. Безрезультатно. Цього разу без антибіотиків не обійтися. І Ральф запанікував.

— Хто ти? — заверещав нейрохімік.

Відповіддю була гнітюча безмовність. Ліфт досягнув верхнього рівня і спинився.

Знову тиша…

Ральф отупіло чекав. Спробував порахувати пульс, але руки трусились так сильно, що великий палець не тримався передпліччя. «Кому і для чого знадобилося спускатись сюди в таку пізню годину?» — міркував професор. Доступ до мікробіологічного цеху мали лише четверо: він, Кейтаро Рока, Вільям Ноланд та… Кацуро Такеда.

— Кацуро, я знаю, що це ти! — голос професора зривався. — Чого тобі?

Згори знову прилинуло зловісне зітхання. За ним надійшов невиразний шепіт. У Ральфа потемніло в очах від страху. Пульс подолав позначку в 160 ударів за хвилину.

…Спливло кілька секунд, перш ніж канадець усвідомив, що знову чує погрюкування підйомника. І тільки тоді він стрепенувся, прийшовши до тями: ліфт опускається вниз! «Чого ти чекаєш, телепню?» — розлютився вчений сам на себе і кинувся бігти слабко освітленими переходами в глибину наноцеху.

У дальній частині виробничого приміщення знаходився ще один підйомник. Якщо тільки платформа стоїть на нижньому рівні, він врятований. Він почекає, поки Кацуро (чи хто б там не був у тілі молодого японця) наблизиться, а тоді поїде наверх, дістанеться верхньої галереї і зможе вибратися з «EN-3». Але якщо платформа нагорі…

Через кілька кроків у грудях страшенно закололо. Ральф заточився і ледь не впав. Він присів, тримаючись однією рукою за перила, другою — за серце.

Ліфт спинився, у цеху знову стало тихо.

Відсапуючись, вчений зиркнув через плече. Вдалині, посеред квадратної площадки перед головним підйомником, бовваніла постать. Єдиний у тій зоні ліхтар світив згори і ззаду, тож Ральф не міг роздивитися обличчя. Замість лиця над тулубом проступала затінена овальна пляма. Фігура дивно покрутила головою, витягуючи шию далеко вперед і в сторони, немов змія, котра щось винюхує. Жест був настільки виражено нелюдським, що Ральфа пересмикнуло, наче від удару струмом. За мить постать зникла в тінях підвісного переходу.

Викрикнувши щось нечленороздільне, канадець помчав уперед. Не пробігши півсотні метрів, нейрохімік спинився. Він зрозумів, що давно не був у цій частині лабораторії, а тому не пам’ятає, де знаходиться другий ліфт. Цей куток цеху майже не використовувався, чимало лапмочок у ліхтарях перегоріли, без нагальної потреби їх ніхто не міняв, і плафони світили один через три.

Не вистачало тільки заблукати на нижньому рівні!

Краєм ока Ральф бачив, як постать то з’являється, то зникає у сферичних клубках світла на дальніх галереях. Переслідувач, прямуючи до нього, відрізав шляхи для відступу, немов ферзь, що затискає в кутку шахової дошки самотнього короля. Вчений навпомацки відшукав першу-ліпшу галерею праворуч і гайнув туди. У кінці її перегороджувала дротяна хвіртка, за якою металеві сходи вели вниз, аж на бетон. Але там Ральфу точно нічого шукати. Він метнувся назад, забіг у коридор ліворуч. Потім кілька разів звертав наліво і направо, поки геть не заплутався. Ліфта не було. Чоловік навіть не знав, в якому напрямі знаходиться найближча стіна цеху. Озирнувшись, Ральф не зміг відшукати постаті переслідувача. Той вступив у неосвітлену частину нижніх галерей, а значить — підібрався близько. Канадець застогнав. Серце брикалося і лізло стравоходом угору до горлянки.

І тут… Ральф помітив той довбаний підйомник. Відсутність ліхтарів зіграла йому на руку: очі призвичаїлись до пітьми, і вчений зміг роздивитися — спершу задню стіну цеху, а потім паралельні смуги тросів, що тягнулись вгору і зникали в мороці. Та найголовніше — платформа підіймача стояла внизу! До неї вів перехід завдовжки менш ніж двадцять метрів.

— Дякую Тобі, Господи… — прошепотів Ральф. Він зрозумів, що врятований.

Чоловік не кинувся сторчголов до ліфта. Стягнувши з ніг важкі черевики, Ральф почав обережно просуватися вперед. Сталева решітка боляче впиналась у ступні, але вчений не хотів, щоб звук кроків видав його в останній момент. Серце, немовби зрозумівши важливість моменту, запрацювало стабільніше. Частота ударів не зменшилася, зате ритм вирівнявся. Вчений усвідомлював, що так легко йому не відбутися, але принаймні на якийсь час аритмія відступила. І це був подарунок небес!

У перехід, по якому ступав канадець, справа впинався ще один коридор, формуючи Т-подібне перехрестя. Зробивши п’ятнадцять кроків, Ральф порівнявся з ним і повернув голову праворуч. У ту ж мить він ледь не сконав від розриву серця. В проході на відстані простягнутої руки стояв Кацуро Такеда. Японець дивився… Хоча ні… Вираз його очей навряд чи був поглядом. За набряклими кров’ю очима зяяла пустота, цілковитий вакуум. Японець просто стояв. А тоді підняв руку і зробив крок назустріч Ральфу.

— А-а! — сахнувся нейрохімік і дременув до ліфта. Ритм зірвався, підскочивши до неймовірних 240 ударів/хв.

Платформа виступала над підлогою. Ральф перечепився через неї і влетів у відкритий підйомник уперед головою. Розбив коліна, гримнувся макітрою об поруччя. Обличчя залила кров. Незважаючи на біль, він потягнувся до круглої кнопки з позначкою «А» (вгору) і втиснув її до упору… Ні скреготу ланцюгів, ні гулу електродвигуна, ні розхитування платформи. Ліфт не зрушив з місця. Кацуро обрізав дроти нагорі.

З-за спини старого долинуло зловтішне сичання.

Ральф крутнувся і, чіпляючись руками за бильця, спробував підвестися. Він гарячково намагався знайти вихід з халепи, спробував потягнути час:

— Коли це сталося з тобою, Кацуро? — сапаючи, забелькотів він. Серце, здавалося, збиралося злетіти в космос. — Ти випадково вилив на себе розчин з агентами чи… може, випив його навмисно?

Істота, що колись була молодим амбітним японцем, вишкірилась і загарчала.

— Гаразд, я готовий випити те саме, що й ти, — глитаючи склади, пролепетав учений. — Я стану одним із вас, тільки не вбивай мене. Прошу!

Канадець не думав про себе. Він знав, що формування колонії займе півгодини, а то й більше. За цей час він сподівався попередити Тимура, Ріно чи Тіану. Будь-кого. А потім прострелить собі голову, не дозволивши психоістоті зробити з нього зомбі.

На жаль, Кацуро Такеда розумів це не гірше за Доернберга. І прийшов він сюди не для того, щоб виплеснути чорної рідини на лице колишньому колезі. Японець штовхнув канадця на підлогу.

— Не треба! — скрикнув Ральф.

Страх скував тіло — чоловік не мав сил пручатися. Кацуро насів згори, притиснувши Доернберга до помосту. Затим його руки витягнулись, готові зімкнулися круг шиї вченого. Щоправда, до цього так і не дійшло. Ральф зойкнув, посірів і обм’як. Груди опали і більше не надималися.

У старого не витримало серце…

C

Тимур, як і Ральф, довго не міг заснути. Він крутився, терзаючи себе малоприємними роздумами. Для чого Ріно дав йому пістолет та ще й наказав завжди тримати його при собі?… Хто відключив світло? Кацуро? Тіана? Ґотто? Оскар?… А головне — для чого?… Як поведе себе психоістота після розправи? Якщо раніше ще можна було сподіватись домовитися, то тепер про це годі й думати… Звідкіля психоістота дізналась ім’я Ріно?… І взагалі: як воно помітило, що Хедхантер вискочив на терасу, готуючись відкрити вогонь?

Проте найгіршим здавалося те, що вони борються з чимось нематеріальним, з якоюсь безтілесною примарою, котра вилізла з підсвідомості ботів. Це доводило до сказу. Це все одно, що рубати повітря чи стріляти з гармат по дощу. Кілька разів Тимур схоплювався і вмикав світло — всі лампи, які мав у кімнаті, — настільки сильним було відчуття, що за ним спостерігає хтось невидимий. Йому було дійсно страшно. Ще страшніше ніж тоді, коли вони підіймались у гори за Пурітамою. І старенька «Беретта», обережно вкладена між матрацом та подушкою, ніяк не заспокоювала.

Коли годинник показав чверть на одинадцяту, Тимур нарешті заспокоївся і почав засинати. Знаходячись у проміжному стані, коли незрозуміло, де починається сновидіння, а де закінчуються усвідомлені думки, українець згадав, як

Якась деталь вислизнула. Тоді він не запам’ятав її, не надав значення. І ось зараз, уже поринаючи у сон, Тимур, сам не знаючи чому, ухопився за неї, побачивши все, мов наяву…

Несподівано картинка змінилась.

Тимур на ліжку з останніх сил опирався глибокому сну, багряній темряві, що заковтує спогади. Образи в його уяві розмазувались, простір застилала сіра пелена, однак…

Його останні слова. Точніше, уривки його останніх слів. «Я зрозумів, звідки вони… Я зрозумів, звідки вони…» Вони що? Тимур уві сні злився через те, що Джеффрі не договорив. Точніше, договорив, але так, що ніхто не розібрав.

Як це часто буває в моменти, коли дрімота перетікає у сон, а голова перемикається на відпочинок, у мозку програміста вивільнились ідеї, які, здавалося, ще мить тому ховалися за непробивною стіною. Тимур засопів, напружився і вдруге прокрутив останній епізод. Тільки цього разу він явно розчув усе, що хотів сказати Джефф.

Ручка повернулась, ледь чутно клацнувши, і двері кімнати відкрилися. Кілька секунд вони не рухалися. Крізь щілину хтось заглядав. А потім двері беззвучно розкрилися ширше і в кімнату навшпиньки прослизнула Ребекка.

Клацання дверного замка не дало програмісту остаточно провалитися у сон. Крізь приспущені повіки він бачив звабливу фігурку чилійки, її точені ніжки, округлі стегна, ледь прикриті сірою глянсуватою сорочкою. Він солодко зітхнув, сприймаючи її за чергове видіння. Якийсь час у зачумленому мозку все ще металися фрази «Друга машина!» та «…завжди тримай ствол при собі», проте вони розсмокталися під навалою сексуальних фантазій, так і не запаливши сигналу тривоги.

Ребекка безгучно підсунулась ближче, опинившись на відстані двох кроків від ліжка. Вона стояла, виструнчившись, ледь розставивши ніжки вбік, і пожирала Тимура поглядом. Очей у сутінках видно не було.

Дівчина щось тримала у правій руці.

Тимур поворухнувся, відчуваючи, як між ногами загусає приємна теплота, все ще не усвідомлюючи, що цього разу все відбувається насправді. Обрис чилійки нагадав плакат, який колись трапився йому на очі неподалік диско-клубу «Avalon» у Києві. На постері була намальована соковита дівиця з пружним бюстом, що звабно випирав з-під білизни. Вона, як і Ребекка, стояла босою й навшпиньки, тримаючи у правій руці відкорковану пляшку шампанського. Ледь розкривши повіки, Тимур ковзнув поглядом по опущеній вздовж тіла руці Ребекки. Схожість була разючою. Практично той самий силует… За винятком однієї дрібниці: замість горлечка одутлої пляшки з іскристим напоєм чилійка стискала руків’я довжелезного кухонного ножа…

За мить до того, як Ребекка кинулась на програміста, за стінами житлового корпусу цвьохнули два хлопки. Тимура розбурхав не стільки звук, як коротка вібрація, що передалася землею. Якби не вона, програміст нізащо не очуняв би так швидко. Здивовано форкнувши, він побачив тінь, що рвонула уперед, і встиг задерти вгору руки й ноги. Натягнута поміж кінцівками ковдра врятувала йому життя. Лезо з гидотним рипіннями прорізало величезну діру, але не зачепило хлопця.

Наступної секунди, все ще не тямлячи, що відбувається, Тимур скотився з ліжка і відповз ліворуч, майже до вікна. Ребекка вискочила на ліжко і зашипіла, піднявши над головою руку з ножем. Її очі були налиті кров’ю.

— Ти здуріла, Бекко! — Тимур хотів викрикнути щось ще, але вчасно збагнув, що це марно. Він усе зрозумів. — От курва! — злість швидко поступалась паніці.

Дівчина стрибнула на нього. Він зустрів її ударом ноги у живіт, після чого, не чекаючи, метнувся вперед і притиснув чилійку до лежака. Ребекка, звиваючись, намагалася вдарити хлопця ножем. Якби ніж був коротший, вона вже випустила б йому тельбухи. А так їй не вдавалось вивернути долоню і нанести кóлючий удар. Лезо ковзало по спині, шматуючи шкіру, проте не зачіпаючи важливі органи та м’язи.

Тимур спробував її здушити, але втямив, що таким чином залишиться без шкіри на спині. Тоді він прийняв рішення тікати. Рвучко відсунувшись, хлопець стрибнув уперед і витягнувся впоперек ліжка. Ребекка вчепилась за його ступні і кілька разів полоснула ножем по литках. Стало боляче. Кров поплила по простирадлу. У відповідь програміст з’їздив їй п’яткою по зубах і звалився з правого боку лежака. Але тут таки усвідомив, що недооцінив суперника. Кровожерна істота, на яку перетворилась чилійка, вихором перелетіла матрац і всілась на нього. Тимур відчайдушно замахав руками. Ребекка, по-звірячому фиркаючи, намагалася дістатися ножем до його горла.

Ненароком зачепивши простирадло, програміст потягнув його на себе. Захист з того вийшов ніякий, та раптом щось важке й холодне буцнуло йому в око. Пістолет! Ризикуючи підставити шию під ніж, хлопець підняв руку і намацав «Беретту». Тремтячим пальцем зняв запобіжник і приставив ствол до ніздрі нападниці.

Ребекка заверещала. Тимур, не думаючи, тричі поспіль натиснув на спусковий гачок. Глухі постріли струсонули кімнату. Голову дівчини три рази відкидало від дула. Ніж випав з її руки. Після того як третя куля ввігналась в обличчя, тіло Ребекки обм’якло і Тимур з відразою відкинув його вбік.

Кілька секунд він просто лежав, оговтуючись.

Та це ще був не кінець.

Хлопець напружився, коли калюжею світла, що виливалась з коридору, прошмигнула чиясь тінь.

— Виродки! — процідив Тимур і навмання пальнув у прохід. Він уперше подумав про те, що не вибереться живим з Атаками. Куля дзиґнула, зрикошетивши від стіни.

— Це я… — долинув з-за одвірка спокійний голос Хедхантера. — Не стріляй.

Тимур важко дихав, все ще тримаючи «Беретту» на витягнутій руці.

— Не стріляй. Чуєш, супермене? — повторив Ріно. — Я заходжу. Справа у дверній проймі вигулькнула голова південноафриканця.

Він, як міг, широко розкрив дрібні круглі очі, звикаючи до півтемряви у спальні. Зрештою розгледів хлопця і оголене тіло вбитої чилійки.

— О, братан, бачу, ти непогано проводиш час! — глузуючи, гмикнув Хедхантер.

Тимур роззирнувся. Підлога та ліжко забризкані кров’ю. По центру, задерши розквашену голову, лежить Ребекка. Навіть мертвою вона не втрачала своєї викличної краси.

— Іди ти в жопу, — програміст втомлено схилив голову і опустив пістолет.

— А глянь, що в мене є! — Ріно зайшов у кімнату і ввімкнув світло. У правій руці він тримав за волосся відрізану голову професора Ємельянова. Ще свіжа — з шиї на ламінат капотіла кров.

— Що це за дурнувата манера постійно відрубувати голови? — українець відреагував доволі мляво. Навряд чи після останніх трьох днів у світі знайдеться хоч щось, що могло б його здивувати. — У тебе що, якісь комплекси з дитинства? Невже не достатньо просто його вбити?

— Нє, — Хедхантер удавано нахмурився. — Ти прикинь, підловив засранця, коли він лаштувався випустити ботів з «EN-2»! Мудак хвицався, як теля.

— Друга машина… — промурмотів Тимур, хитаючи головою. — Вся друга машина.

— Добре, що ти сам розкумекав.

— А Ребекка?

— Вона час від часу трахалася з Кацуро, іноді не гребувала моїми хлопцями. Гадаю, хтось із них — японець, Донґі чи Френкі — накачали її тою сірою гидотою.

Тимур похолов:

— Але це означає, що будь-хто з нас може бути зараженим…

Хедхантер підійшов до нього і простягнув руку:

— Вставай. Сидячи тут, ти нікого не вилікуєш.

CI

— Як ти здогадався? — почав розпитувати українець.

Ріно вправними рухами перев’язував покремсане передпліччя Тимура.

— Того дня, коли тебе привезли з Антофагасти, я оглянув другий «Туарег». Той, який атакували в ущелині, пам’ятаєш?

— Звісно.

— Мені стало цікаво, як мої хлопці відбилися, а розпитувати я не люблю.

— І?

— Багато дивного було. Я думав, їх застукали зненацька, думав, боти обстріляли їх та й по всьому, ми ж чули постріли.

— Так.

— Вели вогонь не боти, — Ріно зиркнув Тимуру у вічі, ніби запитуючи, чи він розуміє, що це означає. — На машині не було жодної подряпини, сліду від кулі чи шроту. Це мої рубаки пробували відгавкуватися, відкривши пальбу. Я запитував себе, чому, маючи на руках стволи, боти ними не скористалися? «Малюки» вміли стріляти, та попри це знову скористались камінням. Чому? — амбал зробив паузу, а тоді сам відповів на своє питання: — Вони не збирались нікого убивати, Тимуре. Боти поцілили у мого гереро і обкидали джип, аби відігнати мене й Джеффрі від ущелини, розділивши колону. Це їм, природно, вдалося. Тоді вони налетіли на другу машину і скропили всіх, хто в ній був, тим сірим слизом.

— Певно, після «контактів» із селянами з Сан-Педро вони добре знали, як діє розчин, — підтакнув Тимур.

Хедхантер закінчив обмотувати руку програміста і дбайливо зав’язував останній вузол.

— У Нахаса, гадаю, сталося передозування. І його просто викинули по дорозі, — додав він.

— А як ти додумався до того, що боти накачують розчином селян? — спитав хлопець.

— Я почав думати про це після зустрічі з Віллом Ноландом чи… радше з тим, що від Вілла лишилося. Пам’ятаєш?

Тимур кивнув.

— Він був сліпий і попри це кинувся переслідувати нас. Щось керувало американцем. Гадаю, кілька ботів залягли поміж довколишніх скель і «вели» його на нас із Джеро. Таке було можливо тільки в тому разі, якщо Вілл став таким самим, як вони. Став одним зі зграї. Я довго не вірив, але почав підозрювати, що його інфікували… А ти?

— Такі думки проскакували давно, але якось не вірилося, — Тимур стиснув кулак і покрутив рукою. М’язи пропікало вогнем. — Про екіпаж з другої машини додумався тільки сьогодні, за секунду до того, як вона, — хлопець з відразою покосився на мертву чилійку, — стрибнула на мене… Чому ти раніше нічого не казав?

— То були лише припущення. Я непокоївся ще з того часу, коли знайшов рацію. Вона спокійнісінько лежала на панелі під лобовим склом «Туарега». Хай які мої хлопці були налякані, не почути її було неможливо.

Тимур скрушно зітхнув.

— Вони не чули, бо людей у машині тоді вже не було.

— Ага. А потім, в якийсь момент усе склеїлося докупи: моя зустріч з Віллом, загибель Джеффа, засідка біля Пурітами… Останнє, що переконало мене, — зникнення світла під час того свинства, яке замутили ви з тою французькою дівахою.

— Поки ти не розпочав стрілянину, свинством навіть не пахло. Подумаєш, боти зайнялись онанізмом.

— Ет, яка зараз різниця. Словом, коли Ральф сказав про останні вісті від інформатора, я не здивувався. Ставало очевидно, що на боці «малюків» виступає союзник, і цей союзник засів посеред нас.

Ось так усе стало на свої місця. Боти дізнавались про плани людей, щойно вони були задумані, витягуючи інформацію через власні «вуха» й «очі» у лабораторії. Через Кацуро вони винюхали про вилазку Ріно та Джеффрі, а згодом — про нічну газову атаку. Водночас «малюки» не переставали накачувати наноагентами селян з Сан-Педро, отримуючи доступ до їхніх думок, волі, свідомості. Таким чином боти довідались про засоби хімічного захисту, а також (від одного з вірних псів Макаки) про маленького Джеймі, який допоміг дістати альдостерон і протигази. Люди слугували невичерпним джерелом інформації, ставши для ботів чимось на кшталт інтернету. Боти лізли в їхні голови, як тільки натрапляли на щось незрозуміле, точно так само, як ми кидаємося в «Google» чи «Yandex», почувши незнайоме слово чи назву. Як і світова мережа, людські голови не завжди давали правдиву інформацію, та все ж її було достатньо, аби пришвидшити розвиток «малюків» у десятки разів.

— Що тепер? — глипнув на Ріно Тимур.

Здоровань перезаряджав частково спорожнілу обойму «Беретти».

— Треба провести зачистку. Визначити, хто є хто.

— Кацуро точно заражений.

— Ну, це очевидно. Я чомусь не думаю, що він — єдиний.

— У тебе є припущення, як перевірити решту?

— Не знаю, — ґевал знизав плечима, — може, битиму їх по черзі, поки не зізнаються.

Незважаючи на нервове напруження, Тимур посміхнувся:

— Ріно, це навряд чи допоможе. Ти мені пробач, але це хибний метод.

— А як інакше? — розвів накачаними руками південноафриканець. Іншими методами він володів слабо.

Хлопець замислився.

— У корпусі «EN-2» є так зване «крісло покути» — фактично, знаряддя для тортур. На ньому ботів карали за погано виконані завдання.

— Не розумію, — торкнувся лоба Ріно.

— Там є апарат з мідними котушками, щось типу того, він може генерувати магнітне поле великої потужності. На нормальну людину воно ніяк не подіє, зате бот… або заражений відчуватиме сильний біль. Під дією магнітних хвиль нанороботи будуть прагнути відірватись від мізків. Безперечно, це якось проявиться. Принаймні мімікою. Може, вони кричатимуть…

— Кричатимуть? Це супер! Та ти молоток, фелла! — обличчя Хедхантера просяяло. Він поплескав Тимура по плечі і віддав йому пістолет. — Так і зробимо!

— Я, правда, не знаю, чи Ральф, Алан та інші погодяться на таке…

— Ти думаєш, я їх питатиму? — криво, але в той же час з неприхованим злорадством посміхнувся Ріно. — Ходімо. Тільки будь мужиком. Без тебе мені не впоратися.

CII

Тієї ночі, либонь, не спало півлабораторії.

Лаура Дюпре в самих трусиках і майці добрих півтори години міряла кроками кімнату. Через напружені роздуми у неї піднявся тиск. Очі почервоніли й пекли. У потилиці пульсував тихий, але неприємний біль.

Дівчині ніяк не вдавалося відігнати з-перед очей картину вечірнього розстрілу. Неначе кадри з фільму, вона раз за разом прокручувала у голові вчинений Ріно розстріл та моменти, що йому передували.

Лаура ніяк не могла вирішити для себе, що стояло за цим моментом: основний інстинкт чи неконтрольований потяг до задоволення, жага плотських утіх? Адже бажання продовжити рід і охота отримувати кайф від сексу — різні речі. Чомусь — вона сама не знала чому — це здавалося важливим.

Затим дівчина занурилася трохи глибше. Перенеслась до моменту, коли Тимур

Психіатр напнулась, зібрала всі сили, вишкрябуючи з пам’яті той епізод. Там було щось важливе, якась недбала фраза, котра на перший погляд видалась банальною, зате потім… після влаштованої Рі-но стрілянини… після коматозного заціпеніння ботів… набула нового, особливого значення.

Поринувши у спогади, Лаура забула про біль у голові, забула про огидні теплі плями на шиї та щоках, що виповзають завжди, коли кров’яний тиск лізе вгору.

Центр задоволення… Стимулює імпульсами… Вони це люблять…

Дівчина спинилася посеред кімнати, вперши руки в боки, і… переможно посміхнулась розмитому відображенні у віконному склі. В ту мить вона збагнула, що у ботів є Ахіллесова п’ята.

Радіти відкриттю довелося недовго. Дверна ручка двічі смикнулась. Лаура спочатку повернула голову на електронний будильник. 01:24. А тоді подивилась на ручку. Подумати про те, кому може знадобитися турбувати її о пів на другу ночі, не встигла. Пролунав важкий удар, за ним ще один, після чого — хрускіт поламаної деревини. Замок залишився в одвірку, зате двері, зірвавшись із завіс, по-кіношному залетіли в передпокій. Дівчина скрикнула.

— Ти чого не спиш? — ввалившись, ревнув Ріно.

— Я… — розгубилась Лаура, — я розмірковувала.

— Ага, — багатозначно гмикнув ґевал, — видибуй на коридор, Аристотелю.

Зніяковіла психіатр нахилилась за штанами, але Хедхантер несамовито загорлав:

— Руки на видноті!!! Тримай руки на видноті, жабоїдка чортова!

Тільки зараз Лаура побачила, що амбал цілиться у неї з «Ремінгтона».

— Я просто хотіла одягти штани, Ріно…

— До дідька! Зараз не холодно. Випихайся на коридор у трусах. І руки за голову!

Дівчина скорилася. Ріно, уткнувши дуло дробовика їй між лопаток, лівою рукою ухопившись за волосся, вивів Лауру зі спального блока і заштовхав у наскрізну галерею другого поверху. Там уже чекав Алан Ґрінлон, стоячи у позі арештанта і вклавши обидві долоні на стіну. На відстані трьох метрів від нього стояв Тимур, стискаючи витягнутими руками автоматичний пістолет.

— Ставай біля стіни, — наказав Хедхантер, — і ані руш. Спробуй поворухнутись — і українець пристрелить тебе.

Лаура Дюпре повернула голову. Короткозоро щурячись, зиркнула на Тимура.

— Що це означає, чувак?

— У мене немає вибору, пробач…

— Я кому сказав: не смикатись! — гримнув здоровань. — І не патякати!

За п’ять хвилин попід стіною, задерши руки і розставивши ноги, постали також Тіана, Ґотто та Оскар Штаєрман.

— Ральфа і Кацуро ніде немає, — схилився над вухом Тимура південноафриканець.

— Паскудство. Як нам бути?

— Діємо, як домовлялись раніше. Тих двох я пізніше розшукаю сам.

Упевненості в його голосі не було, хоча українець розумів: у них немає вибору.

— Добре, — не опускаючи «Беретту», знизав плечима програміст, — добре…

Здоровань випростався і, крекчучи, прочистив горло.

— Значить так, — Ріно напнувся, заштовхавши великий палець лівої руки за пояс; правою, затиснувши приклад між ліктем і ребрами, він тримав «Ремінгтон», — слухайте мене уважно! Зараз один за одним, тримаючи руки за головами, повільно і не смикаючись, виходимо з будівлі і прямуємо до корпусу «EN-2». Хай хтось тільки спробує повернутися в мій бік, я тут же відстрілюю його дурнувату довбешку. Якщо хтось опустить руку, щоб почухати свою смердючу дупу, я відстрілюю його довбешку. Якщо хтось вийде зі строю, спіткнеться чи спробує побігти, я без вагань гачу заряд шроту прямо в його нахабний тупорилий гарбуз.

— Варваре, як ти смієш? — спалахнув Штаєрман (щоправда, не повертаючи голови). — Я вимагаю пояснень!

— Заткнись!! — заревів Ріно. — Якщо хтось іще раз спробує заговорити без мого, блядь, дозволу, я законопачу йому рота унітазним йоржиком, а потім відстрілю його довбешку! Я схожий на людину, що схильна до жартів?… Я не чую?!

Бразилійка схлипнула. Думки змішались у її голові. Вона не могла второпати, чи це їй сниться, чи відбувається з нею наяву.

— Ні, ти не схожий, Ріно, — тихо відповів Алан.

— Прекрасно, тоді півоберта ліворуч і шуруємо на вулицю. Тимуре, йди попереду. Відчиняй двері і пильнуй, щоб ніхто з цих довбограїв не рвонув навтікача.

Колона посунула до виходу з житлового корпусу. Попереду Лаура Дюпре, за нею Ґотто, Оскар Штаєрман, Тіана Емерсон і в самому кінці Алан Ґрінлон. Тимур, блідий, мов вапном побілений, ледве пересував ноги. Обхопивши «Беретту» правицею, він притискав пістолет до живота. Наче боявся, що, відірвавшись від тіла, той зможе вистрілити самостійно. Час від часу хлопець обертався, зиркав на обличчя француженки, бразилійки, американця, і одним своїм виглядом просив пробачення.

Проходячи повз Тимура, Лаура вилучила момент, коли Хедхантер не дивився в її бік, нахилилась і схвильовано прошепотіла:

— Не розумію, що ви задумали, але я знаю, як покінчити з ботами. Тимуре, я придумала, як їх можна… — наступної миті надривний шепіт урвався, дівчина випросталась і пірнула у прохід.

Тимур зіщулився, думаючи, що Хедхантер спостеріг їхні перемовини і зараз наваляє обом. На лихо чи на добро, Ріно прогледів. Сплинуло секунд п’ять, перш ніж програміст усвідомив, що інстинктивно направляє пістолет на те місце, де щойно стояла Лаура. Рука тряслася. «Заражена чи ні?… — думав він про Лауру. Поранене передпліччя зуділо, серцебиття відчувалося відразу в усьому тілі, навіть у м’язах ніг. — Обманює чи каже правду?…»

Алан Ґрінлон останнім вийшов надвір. Ріно порівнявся з Тимуром:

— Будь пильний, фелла. Коли вони зрозуміють, що ми збираємося робити, то будуть здатні за все. Не ведись на їх витівки.

— А що, як ми помиляємось?

— А що, як вони всі до одного заражені? — парирував Ріно. — Якщо ти відмовишся допомогти, я розстріляю їх усіх прямо тут, під вікнами їдальні. Я не хочу ризикувати, фелла. Я надто люблю це життя.

— Добре… Гаразд… Не квапся. Я зроблю все, що треба.

— Тоді жени до «EN-2» і відкривай хідник.

CIII

Неонові лампи зрідка дзизкали, цідячи з-під стелі м’яке світло. Якась одна дратівливо блимала.

Троє чоловіків та дві жінки вклякли біля стіни, зчепивши долоні за головами. Хедхантер завмер напроти, тримаючи «Ремінгтон» з легким нахилом уперед.

Тимур возився з електричним щитком, вишукуючи, де вмикається «крісло покути». Вряди-годи на нього накочувалися масні хвилі паніки. Українець розумів, наскільки хистке й непевне їхнє становище. Ральф і Кацуро могли ховатися будь-де (він припускав, що канадець також заражений). Маючи доступ до зброї, ключі від дверей, паролі від усіх систем, ті двоє, по суті, ставали господарями становища. Перед очима Тимура раз за разом зринала невтішна картина: канадець з молодим японцем вриваються у залу і відкривають шквальний вогонь. Якщо серед припертих до стінки є хоча б двоє інфікованих, їм із Ріно кінець. З дробовиком та куцим пістолетом вони приречені.

Зрештою, перепробувавши дві третини вимикачів, хлопець натрапив на потрібний тумблер. Табло біля крісла, над яким нависав генератор магнітного поля, мигнуло синіми цифрами. Лампочки коло затискачів на підлокітниках та передніх ніжках крісла засвітилися червоним.

— Готово, — Тимур говорив тихо, боячись видати хвилювання, що аж плюскало в підгорлі.

— Окей, — вичавив Ріно.

Південноафриканець також нервувався. Побачивши це, Тимур пережив новий напад млості. «Ми не впораємось… — гадючилося у його голові. — Ми не можемо слідкувати за всіма!» Хлопець подумав, що розстріляти всіх п’ятьох було б не найгіршим рішенням. Прикінчити їх, самим стрибнути у джип і звалити до дідькової матері. Але тут-таки засоромився. Він сам міг стояти поміж них, сконфужений і переляканий, не до кінця розуміючи, що відбувається.

— Окей, — луною повторив українець, — з кого почнемо?

— Тіану… бери її першою, — круглі оченята Ріно танцювали, мов у одурілого.

Сунучись боком, Тимур перемістився до крісла. Ось тепер починалося найважче. Ріно нічим не допоможе, бо не зводитиме очей з чоловіків і жінок попід стіною. Тимур мусить самотужки всадовити Тіану на крісло, замкнути кайданки на зап’ястках та щиколотках, а тоді ввімкнути апарат. А що, як жінка пручатиметься? Хлопець відчув, як долоні пітніють, а пістолет важчає, немовби всі порожнини в ньому заливає гарячий свинець.

«Ми не впораємось… не впораємось! Їх надто багато».

— Тіано, — окликнув він, — я хочу, щоб ви підійшли і сіли на крісло, — рот пересох, слова ламалися і вилітали по частинах, гострими осколками.

Бразилійка схлипнула. Плечі здригнулися. Але з місця не зрушила. Тимур усвідомив, що жінка на межі істерики. Або ж удає, що на межі.

— Повернись обличчям, курво! — ревнув з іншого кутка кімнати Ріно. — Решта — ані руш!

Тіана повернулась. Очі — безбарвні й закостенілі. Втуплені в нікуди. По щоках течуть сльози. Чи то через відсутній вираз обличчя, чи через розпатлані, місцями посивілі пасма, вона була схожа на божевільну.

— Не опускай рук, — гаркотів далі Хедхантер, — і роби все, що накаже українець.

— Що ви задумали? — голос бразилійки звучав криво, немовби із завадами. Немовби крізь нього щось пробивалося.

Тимур глитнув слину. Між лопатками закололо холодом.

Вона ж чудово знає, для чого призначається крісло. Невже досі не здогадалась? Чи це просто гра? Чи це…

— Тіано, все, що від вас вимагається, — сісти в крісло. Будь ласка, — сказав Тимур.

Шаркаючи, жінка підбиралася до хлопця. Враз її очі ожили:

— Тимуре, — хрипнула вона, — Тимуре, опусти пістолет… Ми всі тут показилися. — Тіана подолала половину відстані від стіни до «крісла покути». Тримаючи її на мушці, Тимур позадкував. — Для чого все ускладнювати, Тимуре? Кейтаро немає, ніхто більше не тримає тебе тут, — її погляд потьмянів. — Я розумію, що ти відчуваєш після смерті Джеффрі та Алондри… після всіх цих смертей… Я, як і ти, хочу додому. Я так втомилася…

Раптово жінку затрясло, її очі закотилися. Вона розчепірила долоні і витягла обидві руки вперед. Не розвертаючи «Ремінгтон», Ріно краєм ока назирав за Тіаною, відчуваючи, як страх знову й знову вкручує йому в гепу охолоджений майже до нуля Кельвінів штопор.

Тимур заціпенів, немов влитий у бетон. Сумніви пропікали його наскрізь. На відміну від агресивної Бекки, Тіана виглядала жалюгідно: змучена, розбита, зламана. Від неї віяло розпачем. Безумом. Аж ніяк не небезпекою. Та чи можна цьому вірити?

— Тіано, просто присядь на крісло, — нерівним голосом повторив Тимур.

Алан, Оскар і Лаура обернули голови — з-попід випнутих ліктів злякано спостерігали за українцем та бразилійкою. Тільки Ґотто слухняно впирався носом у стіну.

— Дайте мені спокій, душогуби, — просичала Тіана, конвульсивно змахнула руками, подалась уперед і…

Наступні кілька секунд Тимур не дихав. Хлопець бачив, як жінка, нахиляючись, падає і простягує до нього руки. Погляд закарбував сині вени на пігментованій шкірі, вирячені й заплакані очі, скривлений рот. У вухах задзвеніло від внутрішнього тиску. Ще мить — і вона дотягнеться, вона схопить його.

Вигук «Стріляй!» долинув звідкись здалеку. Немовби його та Ріно розділяла гірська ущелина.

Тимур не думав. У нього був час, але він не хотів приймати рішення. Мозок у таких ситуаціях надає перевагу спонтанним діям. Заплющивши очі, хлопець натис на спусковий гачок.

Ляснув сухий постріл. Хтось із чоловіків біля стіни тихо скрикнув. Майже беззвучно тіло Тіани розпласталося на підлозі за півметра від програміста. І тільки тоді Тимур розкрив рота і, голосно кавкнувши, хапнув повітря.

Опускаючи пістолет, він дивився на тіло бразилійки, з-під якого, немов щупальця, розповзались струмки крові. За мить до того, як усвідомити, що тільки-но розстріляв другу жінку за ніч, Тимур почув, як поміж ударами серця почав проступати зловтішний внутрішній голос. «Вона спіткнулась, просто оступилася, — здавалося, сам диявол шавкотів у хлопця в голові, — а ти вбив її… ти застрелив невинну жінку».

— Тепер ти, жабоїдко, — виплюнув Ріно, повівши стволом у напрямку Лаури.

Психіатр рвучко повернула голову в інший бік і глянула на амбала.

— Не треба, — ледве ворушачи землистими губами, стала благати.

Тимур не рухався. Не ворушився взагалі, втупившись на тіло мертвої бразилійки. Він наче впав у кататонію.[107]

— Та що з вами таке?! Ріно! Тимуре! — не витримавши, викрикнув Алан Ґрінлон.

— Стули пащу!!! — осатанів Ріно.

Задерши дуло рушниці, Хедхантер пальнув у стелю.

Згори посипались білі уламки підвісної стелі. Закривши вуха, Лаура осіла. Штаєрман, прикусивши губу, стримував схлипування. Зсередини по холошах його джинсів розповзались дві вологі плями. Чилієць обмочився.

— Відійди від стіни! — скомандував ґевал Лаурі.

Гучніший постріл з дробовика вивів Тимура із заціпеніння. Українець звів голову.

— Не стріляйте, я прошу, — трусячись, белькотіла Дюпре.

— Сядь у крісло! — несподівано голосно гаркнув Тимур. Йому хотілося репетувати на все горло, тільки б заглушити той гадючий голос у голові: «Вона не кидалась на тебе… вона спіткнулася… а ти вистрелив… вистрелив… вистрелив!»

Ріно не без подиву покосився на українця.

— Тимуре, послухай, — Лаура розвела руки, показуючи, що не збирається робити двозначних рухів; її погляд метався між українцем та південноафриканцем, — ви не можете вбити мене. Я зрозуміла, як можна здолати ботів. Я знайшла їхнє слабке місце. Ви чуєте мене? Я знаю…

— Вона заговорює тобі зуби, — похмуро кинув здоровань.

Українець пильно дивився на дівчину понад «Береттою».

— Ви ж знаєте, що тепер вони не відпустять нас. Боти нікого не випустять з пустелі. Точніше, не боти, а та потвора, психоістота. Потрібно знищити її, і тільки я знаю, як це зробити, — Лаура задихалась. — Ви не посмієте прикінчити мене. Застреливши мене, ви підпишете смертний вирок собі!

— Убий її! — у Ріно не витримували нерви. — Вона херню плеще!

— Ріно, не кричи, — з виразними металевими нотками в голосі відізвався Тимур. Як це не дивно, смерть Тіани трохи прояснила йому голову. — Я сам розберусь. Краще слідкуй за рештою… Лауро, смертний вирок ми підписали, коли поставили підписи під контрактом з «NGF». Ніхто не збирається тебе вбивати. Підійди і присядь на це трикляте крісло.

Лаура покірливо переступила через Тіану і опустилась на «крісло покути». Програміст підсунувся впритул, натиснувши дулом «Беретти» на пласкі груди француженки.

— Господи, Тимуре, я не хочу помирати, — белькотіла Лаура, плутаючи англійські слова з французькими.

Кількома вмілими рухами Тимур замкнув кайданки. Контрольні лампочки засвітились заспокійливим зеленим кольором. Хлопець попустився і відвів пістолет убік: відтепер Лаура надійно прикута до ніжок і підлокітників.

— Ну що там? — не повертаючись, спитав Ріно.

— Вона готова. Починати?

— Валяй.

Тимур нахилився над пультом і запустив апарат. З роздутого металевого циліндра, що наполовину закривав розкошлану голову дівчини, долинуло тихе гудіння. Лаура лупала з-під «сушарки», мов щойно вилуплене курча з-під шкаралупи. На її розгубленому обличчі не здригнувся жоден м’яз. Тільки худі ноги дрібно тремтіли.

Пройшло півхвилини.

— Плющить її там, нє? — занепокоївся Хедхантер.

— Нічого, — резюмував Тимур.

— Ма’ть, не працює.

Смикнувши плечима, хлопець наблизив пістолет до внутрішньої поверхні циліндра. Гудіння посилилося, а дуло, видавши лунке «дун-н-н!», приклеїлося до металу.

— Та ніби все окей, — хлопець випростав спину, — здається, вона чиста, Ріно.

— Відпускай, — нехотя процідив Хедхантер.

Тимур вимкнув генератор і, натиснувши кнопки відімкнув кайданки. Лаура гладила майку, не знаючи, що далі робити.

— Вставай, чого розсілась? — торкнувся її плеча програміст.

Все ще не вірячи, що все скінчилося, психіатр підвелась і стала за спиною Тимура.

— Ріно, — спокійним тоном озвався Алан, — я зрозумів, що ви затіяли. Я хочу піти наступним, — американець став обличчям до Ріно: — Я теж чистий, Ріно. Присягаюся. Не стріляй, я робитиму все, що накажеш.

Хедхантер промовистим рухом голови вказав на крісло. Демонстративно втримуючи руки за потилицею, інженер рушив до апарата. Тимур відступив, даючи дорогу і відсуваючи в куток Лауру Дюпре. Ґрінлон умостився на крісло, сам замкнув браслети на ногах та лівій руці, після чого жестом запросив українця закріпити йому правицю. Тимур защебнув останній замок і ввімкнув магнітне поле.

— Як ви дізналися, що хтось із наших запустив у себе агентів? — циліндр розмірено гудів; Алан говорив вільно, без напруження.

— Ніхто не вводив нанороботів навмисно, — Тимур був майже певен, що інженера не інфіковано, а тому (хоч і не мав особливого бажання розмовляти) відповідав на питання: — Боти заразили екіпаж, що віз Ємельянова з Антофагасти.

Ґрінлон звів брови, обмізковуючи інформацію.

— Це багато чого пояснює.

— Це пояснює все. Крім того, сьогодні вночі виявилося, що ця фантастична четвірка встигла заразити ще декого. От нам і довелося влаштувати інспекцію.

— Розумію, — чоловік крутонув лисою головою, пробігши очима всіх, хто знаходився у лабораторії. Відзначив, що не вистачає Ігоря, Кацуро, а також Ральфа та Ребекки. Вголос, правда, нічого не сказав.

Тимур не помилявся — Алан пройшов перевірку. Лишилося двоє: Оскар Штаєрман і Ґотто.

— Ґотто, — покликав Ріно. Гереро не зреагував. — Тягни свою нігерську гепу до того трону.

Африканець опустив руки, розвернувся і смиренно почовгав до крісла. Близькість Алана та Лаури додавала Тимуру впевненості. Можливо, надмірної впевненості.

Чорношкірий найманець безмовно опустився в крісло. Українець відвів праву руку, в якій тримав «Беретту», а ліву випростав до передпліччя Ґотто, наміряючись вкласти лівицю гереро в кайданки. В останню мить Тимур зауважив, що африканець тримає руку якось дивно — понад браслетами, не опускаючи її вниз. Наче вагається. Тимур звів очі і… пополотнів, побачивши, що перед ним уже не Ґотто. Ще секунду тому обличчя гереро було індиферентним. Очі — спокійні та стримані. А вже зараз на Тимура витріщалась знавісніла істота, чиї білки стали диявольськи чорними від набухлої крові.

Програміст спробував схопити Ґотто за передпліччя, щоби хоч одну руку прикувати до стільця. Люто рикнувши, потвора вирвалась і зацідила правою Тимуру в щелепу. Хлопець клацнув зубами і всівся на п’яту точку. Негр, звиваючись, рвонувся до правої руки, вибив з долоні «Беретту» і потягнувся до Тимурової шиї.

Забувши про Штаєрмана, Ріно направив «Ремінгтон» на свого вояку, але пальнути не ризикнув. Одним пострілом він міг порішити всіх трьох: Ґотто, Алана і Тимура.

— Алане! — верескнув програміст, кличучи американця на допомогу.

Гереро випнув задницю і навкарачки нависав над Тимуром, учепившись у борлак. На щастя, Алан хутко зорієнтувався: виставив праву ногу вперед, переніс на неї вагу тіла, затим ліву, зігнувши у коліні, відвів назад, і з усієї сили — з замахом, по-футбольному — завалив чорношкірому в пах.

Боти ботами, а основних фізіологічних принципів ніхто не відміняв. Якщо особі чоловічої статі зацідити по яйцях, реакція, як не крути, буде передбачуваною. Хай там що засіло у нього в голові.

Від удару з носа потвори чвиркнули шмарклі. Ґотто заревів. Тимур відкинув його; в ту ж мить Алан, помінявши позицію, влупив носаком черевика негру в живіт. З губатого рота порснув хрипкий кашель упереміш з кривавою слиною. Українець скочив на ноги. Удвох з американцем вони повалили Ґотто на крісло і замкнули його руки в кайданках. Заковувати ноги не намагалися: чорношкірий хвицався і несамовито гарчав.

Тимур метнувся до пульта керування «кріслом покути». Вдарив тильною стороною долоні по кнопці пуску, а тоді повернув регулятор «H field[108]» до позначки «max».

Ґотто вигнувся, заквилив і вчепився у бильця, наче через нього пропустили струм. На руках, вилицях, шиї проступив кожен м’яз. Неначе у мумії. З носа, крізь міцно зціплені зуби хлюснула кров. Сорочка порвалася, оголивши чорні груди. Шкіру на грудях рясно вкривали гнійники. Очі Ґотто випнулися і крутились незалежно одне від одного. Квиління поступово переросло у вереск, який щосекунди дужчав. Коли монотонне вищання, що струменіло з горлянки гереро, стало нестерпним, усе раптово скінчилося. Ґотто розслабився і наче здувся. Миттєву тишу в лабораторії порушувало тільки бджолине гудіння магнітних котушок.

Тимур вимкнув апарат.

— Фу, — видихнув Алан, провівши долонями по обличчю, — оце так номер.

Лаура Дюпре придуркувато кліпала і раз за разом обтирала рота пальцями.

— Подивіться, — несміливо підсуваючись до мертвого гереро, сказав Тимур.

Голова найманця набула грушоподібної форми. Лоб і скроні провалились, стоншивши верхню частину, вилиці та щелепи набухли, мовби опливли жиром. Колишні риси обличчя ледве вгадувались. З-під повік витікала кров. Тимур, долаючи відразу, торкнувся голови. Лоб прогнувся, наче був із вати, а на місці доторку лишився вдавлений слід. «Груша» чвакнула і ще більше розпухла внизу.

— Ве-е, — скривився хлопець, показавши язика, — воно драглисте… як желе.

Макітра зробилася м’якою, немов здутий футбольний м’яч.

— Що з ним сталося? — затулив рота й носа Алан.

— Під дією магнітного поля нанороботи роз’єдналися. Прорватися назовні не змогли, зате кістки черепа змололи на холодець, — пояснив Тимур.

— Уф-ф-ф… — скривився американець.

Несподівано їхню увагу відволікло надривне квакання. Всі разом (і Ріно у тому числі) повернули голови. Якраз вчасно, щоб побачити, як Штаєрман виригав прямо під себе, а тоді, полегшившись, знепритомнів і завалився, де стояв.

— Ну що ти йому скажеш, — розвів руками Хедхантер, — ідіот.

— Будемо його перевіряти? — кинув погляд на південноафриканця Тимур.

— Давай, для проформи.

Ріно та Алан перетягли зомлілого чилійця до апарата. Тимур, притримуючи голову в циліндрі, увімкнув магнітне поле. Оскар ніяк не відреагував. Голова лишилась твердою.

— Чистий.

— Тепер треба знайти япошку і старого розумника, — потер руки амбал.

— Ти маєш на увазі Кацуро і Ральфа Доернберга? — уточнив Алан.

— Ага. Якщо раптом їх побачиш, передай, що я бажаю провітрити їм мізки.

— А Ігор Ємельянов?

— Цей своє уже відбігав, — гордо заявив Ріно. — Повернемось до спалень, покажу тобі голову.

— Бекка?

— Її пристрелив українець.

Алан здригнувся і почервонів. Тимур опустив голову, запустивши пальці у волосся. І тільки тоді його почало колотити. Хлопець подумав, що може впасти, якщо зараз же не сяде. Куди б він не повертав голову, його погляд за секунду-дві, наче магнітом, тягнуло назад до мертвої Тіани Емерсон.

Ріно натиснув на Тимурове плече. Здушив боляче, аж до білого. Почекав, поки біль приведе хлопця до тями. А тоді повернувся до Лаури:

— Йо, жабоїдко, — Хедхантер блиснув очима, — ти щось молола про те, що знаєш, як вправити ботам мізки?

Дівчина виструнчилася, мимохіть поправивши майку і трусики, і з якоюсь гротескною, майже придуркуватою готовністю випалила:

— Fuck yeah!

CIV

— Якщо буде незрозуміло, ви мене спиняйте.

Ріно, Алан і Тимур оточили Лауру. Дівчина оклигала і заговорила з невідлучним апломбом, властивим усім, хто почувається розумово вищим за власне оточення. Старалась не подавати вигляду, що стоїть перед слухачами у спідньому:

— В усіх хребетних, цебто, в організмів, що мають центральну нервову систему, в головному мозку є спеціальна структура, що називається центром задоволення.

Алан кивнув. Це було добре відомо. Лаура вела далі:

— Двох науковців, Олдса і Мілнера, цікавило питання, чи відчуватимуть піддослідні миші дискомфорт при електричній стимуляції певних ділянок мозку.

— Лауро, ближче до суті.

— Алане, не перебивай! Це і є суть! Так ось, ті двоє нейрофізіологів вигадали цікавий експеримент: струм вмикався тоді, коли пацюки забігали у визначений куток клітки. Якби наслідком електричної стимуляції був дискомфорт, пацюки мали б уникати того кутка. На ділі все вийшло навпаки: вони швидко повертались після першої стимуляції, і ще швидше після другої. У пізніших експериментах Олдс і Мілнер здійснили вживляння електродів у ядро лімбічної системи і дозволили пацюкам натискати на механічний вимикач, що ініціював стимуляцію. У результаті гризуни почали стимулювати себе по 700 разів на годину.

— Дрочери, — прокоментував Ріно.

— В яблучко! — сказала Лаура. — Коли щурів лишили напризволяще, вони смикали вмикач, забуваючи про їжу і відпочинок. Врешті-решт, гризуни помирали від виснаження.

Лаура обвела зосереджені обличчя переможним поглядом.

— І що? — зобразив здивування Ріно.

— Якщо пацюку дати вибір між стимулюванням центру задоволення та їжею, він буде стимулювати центр задоволення, поки не здохне.

— З ботами так не вийде, — заявив Тимур.

— Чому?

— Тому що реалізований Хортом алгоритм обробки макросів слідкує за потоками, що запускаються у мозкових платах. Він блокує ті процеси, які несуть в собі потенційну загрозу. Це щось на кшталт антивіруса на звичайних компах. Я не можу стверджувати точно. Але я впевнений, що Хортова система контролю за макросами не дасть запустити код, що містить нескінченний цикл.

Психіатр спересердя ляснула собі по голому стегну.

— Ти мене не зрозумів, Тимуре! Не потрібно ніяких циклів.

— Як тоді ти збираєшся реалізувати безперервну стимуляцію центра задоволення?

— Мені необхідна програма, чи модуль, чи як там воно називається, котрий боти могли б запускати самі, — пояснила Лаура.

— Типу звичайного макроса? — перепитав Тимур.

— Точно, макрос! Макрос, який би виконував разову стимуляцію центру задоволення, а потім вимикався. Разову! Чуєш мене, Тимуре? Не треба зациклень. Лише можливість принести задоволення. А нескінченний цикл боти створять самі. Як пацюки.

Тимур відчув, як десь у надрах живота хтось наче черкнув запальничкою, — у нього зародилася надія.

— Боти — не пацюки, — все ще сумнівався Алан. — Ти певна, що вони поведуть себе так само, як гризуни в експерименті?

— Певна, — безапеляційно відрубала Лаура. — По-перше, згадай розстріл, вчинений Хедхантером. Боти усвідомлювали смертельну загрозу, але не відривались від екрана. А по-друге…

— А по-друге, — перебив її Тимур, — ми це можемо легко перевірити.

— Як?

— В цій лабораторії, крім «крісла покути», є пристрій, за допомогою якого ботів уже стимулювали.

— Ти зараз говориш про центр задоволення?

— Саме так. Мені Ральф розповідав. Таким чином вони відзначали ботів за успіхи на тренуваннях. Усе, що від нас вимагається, — дати «малюку» доступ до пульта керування. Якщо він зрозуміє і почне стимулювати сам себе, значить, усе може вийти.

Програмісти — особливий народ. Сторонньому спостерігачеві може видатися дивним, що хлопець, який чверть години тому перебував на межі нервового зриву, так швидко оклигав. Насправді у цьому немає нічого особливого. Програмісти відрізняються від решти людей. Коли вони беруться за розв’язування задачі, нічого більше не має значення. Вони сідають за написання програми з таким завзяттям, наче від правильно виписаного і структурованого коду залежить доля Всесвіту. У програмістів інший світ. З власним сленгом, специфічними жартами і вельми своєрідними цінностями.

— Я все одно не доганяю, — впирався американець. — А що потім?

— Далі я створюю утиліту, котра стимулює центр задоволення, — розхвилювавшись, затараторив Тимур, — компілюю її на мозкові плати бота. Після цього лишається відправити його до решти «малюків» — ділитися досвідом.

На підтвердження Лаура безупинно кивала головою. Коли Тимур замовк, вона додала:

— Якщо це спрацює, я маю на увазі — передача стимулятора з одного процесора на інший, достатньо вивезти кількох ботів до втікачів у пустелі — і все! Через три дні вони здохнуть у солодких муках, не приходячи до тями!

— А чому вивозити? — спитав Алан. — Вони ж між собою контактують.

— Через психоістоту — так. Але воно не може забезпечити передачу програмного коду. Або не хоче. Що, в принципі, одне й те саме. Для того, щоб програма перейшла з одного процесора на інший, боти повинні знаходитися не далі ніж за 800…900 метрів один від одного.

Просити Ріно не довелося. Ґевал швидко змотався до «ясел» і притягнув бота. Тимур з Лаурою всадовили «малюка» і підключили електроди. Тимур знав, що і куди приєднувати, адже не раз спостерігав цю процедуру на відео.

Зате коли діло дійшло до запуску стимуляції, справа застопорилася. Перед українцем простягався здоровенний пульт з кнопками, регуляторами та індикаторами. Він бачив, як процедуру вмикали, але не знав, що саме для того слід натискати.

— Мені потрібна допомога, — оголосив Тимур. — Я не знаю, як його ввімкнути.

Алан досить швидко запустив живлення системи, відшукавши вимикач з підписом «PWR». Далі справа застопорилася. Проблема полягала в тому, що всі елементи керування були підписані скорочено. Навіть пошук тумблера «PWR» (POWER) зайняв кілька хвилин.

Спливло ще трохи часу.

— Здається, це воно, — Лаура вказала пальцем на кнопку з підписом «DLGHT».

— «Ді-ель-джі-ейч-ті»? — повільно прочитав Тимур. — Це що? Психіатр посміхнулась:

— Ти ніколи не розгадував ребусів? DELIGHT. Це delight,[109] друже.

— О, справді.

Тимур перевів погляд на бота. «Малюк» сидів, безвільно звісивши руки і ткнувшись підборіддям у груди.

— Запускати? — хлопець по черзі подивився на француженку і американця (Ріно тримався поодаль, спостерігаючи за всім з підозрою).

— Давай, — мотнула головою Лаура.

Тимур натиснув кнопку. Клавіша підсвітилася оранжевим кольором. Щойно хлопець прибрав палець, кнопка відтиснулася і підсвічення зникло. Тимур натиснув удруге, на цей раз утримуючи кнопку натиснутою. Щось тихо загуділо під пультом. Тієї ж миті бот розм’як і став… якимось безформним. Очі закотилися, повіки затремтіли.

— Працює, — зачудовано прошепотів Алан Ґрінлон.

— Ага, — не відриваючи погляду від «малюка», сказав Тимур. — Схоже на те.

Бот почервонів, час від часу тихо постогнував. Долоні збуджено ковзали по ногах.

Програміст відпустив клавішу. Вона повернулася у вихідне положення, знову ставши сірою. Бот здригнувся. Очі повернулися в нормальне положення, а тіло напружилося. При цьому хлопчика не переставало трусити. Він розгублено крутив головою і по-собачому покашлював.

Раптово бот почав скімлити.

— Просить добавки, — прокоментувала Лаура. — Точно.

— Спробувати ще?

— Давай.

Тимур охоче повторив стимуляцію. Бот знову розслабився і застогнав.

— Тепер його треба пересадити за пульт, — сказав Тимур, знімаючи палець з кнопки. — Дати доступ до клавіші.

— Але тоді він буде не пристебнутий, — Ріно був не в захваті від ідеї Тимура.

Українець знизав плечима:

— Інакше він не зможе запускати стимуляцію самотужки.

— Нас четверо, — зауважив Алан, — в разі чого ми зможемо його вгамувати.

Хедхантер зітхнув:

— Гаразд. Але раптом що — я зразу його пристрелю.

Тимур припинив стимуляцію. Швидко зняв електроди з голови бота. Алан і Ріно взяли «малюка» попід руки (він кволо опирався, знову почавши благально скімлити) і посадили за крісло навпроти пульта. На цьому місці колись сидів Вадим Хорт.

Бот приходив до тями, насторожено зиркаючи на Лауру і чоловіків. Похмурий блиск в його очах не віщував нічого доброго. Ріно тримався поруч, готовий за першої необхідності послати хлопчика в нокаут або взагалі розстріляти його.

Тимур наново прикріпив електроди до голови «малюка». Затим натиснув кнопку «DLGHT», стежачи за тим, щоби бот бачив його дії. Протримавши стимулятор ввімкнутим протягом хвилини, програміст прибрав руку.

Бот очуняв, почав скімлити та раптом затих. Обвів усіх зачумленим поглядом. Тимур знову потягнувся до пульта і натиснув кнопку. Цього разу він утримував її кілька секунд і різко відпустив. Утретє повторювати не довелося — «малюк» зрозумів. Перехилившись над пультом, він взявся зі скаженою запеклістю натискати клавішу «DLGHT». Він утримував кнопку кілька секунд, поки м’язами не прокочувалась масляна насолода, в результаті чого натиск м’якшав. Рука розслаблялась. Потому бот дві-три секунди оговтувався і знову тиснув «DLGHT». Чоловіків і Лауру, які згуртувалися довкола, він більше не помічав.

Під час одного з натискань Лаура поторсала бота за плече. Смикнула за носа. Ляснула по щоці. Нуль реакції. Для «малюка» більше не існувало нічого, окрім чарівної кнопки, що дарувала кайф.

— Гадаю, ми можемо його залишити, — сказала Лаура. — Він не встане з цього місця до самої смерті.

CV

— Я можу почати працювати над програмою прямо зараз, — мовив Тимур. — Все одно не засну.

— Скільки тобі потрібно часу? — спитала Лаура.

— Не знаю, думаю, небагато. Максимум — кілька годин.

— Ти впораєшся так швидко?

— Це проста процедура. Крім того, я встиг добре розібратися в командах мозкового компілятора.

— Тоді до роботи!

Тимур перелопатив достатньо уривків програмного коду, щоби зрозуміти принципи програмування ботів. Більшість функцій детально описані і проілюстровані прикладами в мануалі, складеному Кейтаро, Вадимом Хортом та іншими програмістами, що працювали на «NGF Lab». Українець без особливих зусиль вималював у голові алгоритм і за дві години до світанку приступив до реалізації.

Насамперед створювався екземпляр класу nfBrainAction. Тимур назвав його Operation. Наступним оголошувався примірник класу nfImpact. Він ініціювався функцією NewImpact (), що викликалася з Operation. На цьому етапі Тимур отримував доступ до мозку, виходив за межі мозкового процесора. Далі задавався тип операції (om_Stimulation — стимуляція, а не зчитування імпульсів) і частина головного мозку, в якій проходитиме стимуляція (LIMBUS — лімбічна система). У змінну Coordinates типу nfImpactCoordinates записувались координати майбутньої стимуляції — HYPOTHALAMUS — гіпоталамус. Куди посилати імпульси, визначила Лаура; саме в гіпоталамусі знаходиться центр задоволення. Параметри імпульсів налаштовувались у структурі Imparam (типу nfImpactParam). Туди передавалися значення інтенсивності (ii_Normal — середня) та інтервалу, через який запускатимуться імпульси (100 мілісекунд). Робоча частина програми складалася з конечного циклу. Шістсот разів викликалася функція Delight.Activate (). Враховуючи заданий інтервал, стимуляція мала тривати рівно 60 секунд.

У самому кінці психіатр порадила додати функцію Imparam.HormoneCheckupOn (). Власне, функцію вибирав Тимур. Лаура лиш пояснила фізичний принцип, який мав бути закладений у програму і без якого стимулятор найбільш імовірно не працюватиме. Річ у тім, що за чуттєве задоволення у людини відповідає допамін — гормон, який виробляється мозковою речовиною надниркових залоз, а також багатьма іншими органами. Цей гормон діє безпосередньо на центр задоволення. Більшість наркотиків збільшують потік допаміну в 5 — 10 разів, даючи можливість людям, що їх споживають, отримувати задоволення. Так, амфетамін напряму збільшує викид допаміну, впливаючи на механізм його транспортування. Кокаїн блокує механізми зворотного захоплення допаміну, збільшуючи його концентрацію в синаптичному просторі. Алкоголь нейтралізує дію антагоністів[110] допаміну. Якщо наркоман продовжує стимулювати центр задоволення, мозок адаптується до штучного підвищення рівня допаміну, гальмуючи виробництво гормону і зменшуючи кількість рецепторів, що на нього реагують. Подальший розвиток хімічної толерантності призводить до незворотних змін у нейронах. Задоволення притупляється, а згодом зникає зовсім. Знайдена Тимуром функція HormoneCheckupOn () дозволяла «виключати» перевірку будь-якого гормону, примушуючи мозок ігнорувати згубний вплив на організм. Таким чином Тимур та Лаура перестраховувалися від того, що мозок ботів може адаптуватися до великої концентрації допаміну (hc_Dopamine).

Остаточно функція стимуляції набула такого вигляду:

О 7:45 суботнього ранку бота, який до цього часу безперервно бавився з кнопкою «DLGHT», відірвали від пульта. «Малюк» довго оговтувався. Його лихоманило.

Очунявши, бот повернувся до депресивного, напівкататонічного стану.

Тимур наклав на його голову спеціальні електроди і скомпілював написаний код на мозкові плати. Запис процедури пройшов успішно, про що свідчило повідомлення по центру інформаційної панелі: PROCEDURE IS CHECKED AND COMPILED SUCCESSFULLY.

Тимур телющився на екран, на якому зависло повідомлення. Секунди спливали, але з ботом нічого не відбувалося. Подеколи він відключався, поринаючи у важку дрімоту. Потім прокидався і починав тихенько квилити, тягнучись пальцями до пульта, на якому блискала кнопка «DLGHT».

— Ну давай… давай же… — шепотів Тимур. Від напруження на скронях хлопця виступили краплини поту. — Запускай, ну… Здогадайся!

Після припинення стимуляції у бота впав кров’яний тиск, почалася брадикардія. Ніхто не знав достеменно, чи він куняє, чи втрачає свідомість.

Минуло кілька хвилин. Тимур повторив компіляцію. Процедура наново записалась на мозкові плати. І знову успішно — процесор «сприйняв» код. Утім, бот не запускав модуль. Він або не розумів, або не хотів його активувати.

Алан та Ріно скоса зиркали на програміста.

— Я думаю, йому потрібен час, — розгублено пробубнів Тимур. Хоч він і підозрював, що проблема не в часі. Можливо, бот не може вибудувати логічний ланцюжок «стимуляція — кнопка DLGHT — заборона користуватися кнопкою — запис процедури». Він просто не вловлює суть процедури.

— Спробуй додати команду на самозапуск після компіляції, — запропонував Алан.

Тимур вставив перед тілом основної процедури системну функцію — SetAutoRun (). Вона автоматично запускала модуль на виконання відразу після компіляції. І спробував скомпілювати змінений код.

Результат вийшов очікуваним. Реалізований Хортом функціонал по обробці макросів заблокував компіляцію. На інформаційній панелі вискочив червоний знак оклику і напис: COMPILATION FAILED! ERROR 117: INVALID DESCRIPTOR.

— Воно не хоче компілюватись, — зціпивши зуби, проказав Тимур.

— Бачу, — спохмурнів Алан.

— Що означає ця помилка? — ткнула пальцем в екран Лаура.

— INVALID DESCRIPTOR — неправильний вказівник на функцію чи процедуру. Компілятор не може заштовхати в голову бота функцію SetAutoRun (). Відповідно, решта коду також лишається не скомпільованою.

— І що тепер? — докинув з-за їхніх спин Хедхантер.

— Тільки чекати, — сказав програміст. — Чекати, поки бот не запустить стимулятор сам. Вибору у нас нема.

Ріно Хедхантер піднявся і залишив лабораторію. Вийшовши з будівлі «EN-2», амбал потрусив цигарки в останній пачці. Лишилося п’ять. Більше в цьому клятому лабораторному комплексі не знайти ні крихти тютюну. Зітхнувши, Ріно витягнув одну і закурив.

CVI

Піддослідного «малюка» перевели в ізолятор (на цьому наполіг Ріно). Через камери за ним постійно спостерігали.

Лаура і чоловіки дійшли згоди, що хтось повинен постійно знаходитися в «EN-2» і наглядати за ботом. Встановлення чергування не було простою формальністю. Вцілілі учасники проекту трималися разом, після світанку перебравшись до житлової будівлі. Зрідка хтось мотався до складського корпусу, щоби набрати продуктів і тут-таки вертався назад. Ніхто не хотів засиджуватись в «EN-2». Зі спорожнілих коридорів віяло невидимою небезпекою.

Першою пильнувати за ботом випало Лаурі. Через дві години її змінив Алан. Опівдні американець поступився Хедхантеру, якого о другій пополудні замінив Оскар Штаєрман.

Час збігав. Суботній полудень плавно скочувався до вечора. Підібгавши під себе ноги, бот сидів на підлозі ізолятора. Байдуже телющився у стіну. Його життєві показники нормалізувалися. Тиск вирівнявся, пульс піднявся до 80 ударів на хвилину. Іноді він починав скімлити, але процедуру вперто не запускав…

О 16:00 настала черга Тимура йти на пост. Штаєрману лишалося пильнувати лічені хвилини. Свої дві години чилієць просидів на самоті, ні з ким не розмовляючи.

За хвилину до того, як вийти до лабораторії програмування, Тимур тинявся по кімнаті для відпочинку. У глибині зали перемовлялись Алан і Лаура. Неподалік, заклавши ноги на столик, похропував Ріно. Ненароком Тимур опинився біля вікна. Яскраве світло з пустелі на кілька секунд засліпило його. Коли очі адаптувалися, Тимур роззявив від здивування рота:

— Куди він прямує?!

Алан і Лаура затихли. Хедхантер розплющив очі і невдоволено нахмурився.

— Подивіться! — підвищив голос українець. — Штаєрман! Він у пустелі!

— Що?! Як він посмів залишити свій пост? — витрушуючи з голови дрімоту, Ріно підскочив до вікна. За ним наблизились американець та француженка.

Ворота, що знаходилися навпроти житлового корпусу, були розчинені навстіж. Оскар вийшов за периметр і почав віддалятися від комплексу.

— Ідіот, — процідив амбал, — залишив браму незачиненою.

Безвільно опустивши голову, Оскар Штаєрман чалапав у відкриту пустелю. Чилієць ледве совав ноги, але йшов прямо, нікуди не звертаючи. Руки не відхилялися при ходьбі.

— Що з ним? — повернувся до Хедхантера Тимур. — Що він там забув?

— Дівчино, — Ріно тицьнув пальцем на Лауру, — ти лишаєшся тут. Решта — за мною!

Похапавши «Ремінгтони», Алан і Тимур побігли слідом за південноафриканцем.

Коли Ріно примчав до брами, силует Оскара ледве проглядався крізь тремке драглисте марево, що мріло над розігрітими пісками.

— Він покинув електронний ключ у замку, — здивувався Алан. Магнітна перепустка Оскара стирчала зі спеціального отвору.

— Що він задумав, Ріно? — спитав Тимур. — Він же не заражений. Він не може бути одним з них. Ми його перевіряли!

— Він нічого не задумав, — Хедхантер витягнув картку з вічка і сховав у кишеню.

— Тоді що відбувається? Як він може піти, не забравши ключ? Це ж безум!

— Ти сам відповів на своє запитання, фелла. Це божевілля… Таке трапляється. За життя я бачив чимало хлопців, чия психіка не витримувала і які… просто йшли. Постійне напруження, відсутність нормального сну — не всі таке витримують. Якоїсь миті солдафон, ні сіло ні впало, підіймається і плететься, куди ноги несуть. Часом прямо в руки ворога. Таке повсякчас повторювалося в американців у Іраку.

Штаєрман віддалявся. Над пагорбами виднілись тільки голова та плечі.

— Його треба повернути, — зміст фрази разюче відрізнявся від голосу американця.

— Ти хочеш піти за ним, фелла? — Ріно жестом запросив Алана до виходу. — Прошу дуже. Я почекаю тут.

Обрис Оскара стиснувся до тремтливої плямки. Часом він зникав з поля зору. Алан торкнувся лисини і знічено відвів погляд. Ріно почав закривати браму.

— А якщо він повернеться? — невпевнено запитав Тимур. Наздоганяти Оскара він не збирався. — Він же не зможе зайти.

— Ти не зрозумів, фелла? — покосився на українця амбал. — Наш франт більше не повернеться. У нього поїхав дах. Цілком і безповоротно.

По цих словах силует чилійця злився з пустелею. Ріно Хедхантер зачинив ворота. Магнітний замок закрився, видавши глухе «дз-з-з».

Відтоді Оскара Штаєрмана більше не бачили. Пустеля забрала його.

CVII

Ніч з суботи на неділю минула без змін. З ботом нічого не відбувалося.

Лаура і чоловіки нашвидкуруч поснідали, намагаючись не зазирати одне одному у вічі, кожен сам по собі борючись із власним відчаєм.

Цього дня Тимур з Лаурою вирішили змінити тактику. О 9:30 бота перевели назад у лабораторію програмування. Обліпивши голову електродами, йому штучно стимулювали центр задоволення, після чого Тимур заново компілював на мозкові плати свою програму. Таким чином «малюку» намагалися донести, що, активуючи модуль, він зможе збуджувати сам себе.

На жаль, ці спроби ні до чого не призвели. Бот відмовлявся запускати скомпільовану програму. Зрештою його забрали з ізолятора і перевели до «ясел». Тимур сподівався, що в спокійніших умовах бот все ж надумає активувати процедуру або ж стимулятор скопіює і запустить зі своєї голови який-небудь інший, більш допитливий і менш боязкий «малюк».

Все марно. Велика стрілка годинника продовжувала намотувати кола, а результатів не було ніяких. Потрібно було вигадувати щось нове. І то швидко. Тимур намагався, однак, щойно він починав концентруватися, думки розліталися, мов осколки після вибуху.

Пересидівши другу ніч без нормального сну, Тимур відчував, що починає божеволіти. Відхід Оскара Штаєрмана більше не здавався йому кіношним жестом.

CVIII

Марне очікування у другому інженерному корпусі скоро набридло. Тимур перебрався до житлової будівлі, піднявся сходами на четвертий поверх і зайшов до зали нарад. Хлопець увімкнув переговорний пристрій, через який вони спілкувалися з психоістотою. Передавач відгукнувся нерівним гудінням. На екрані спливло підтвердження про успішне налаштування зв’язку.

Якийсь час Тимур чекав. Він не хотів починати розмову першим. Минали хвилини, курсор блимав на початковій позиції. Зрештою хлопець наважився:

► Ти тут?

І натиснув «Enter». Курсор перемістився вниз. Програміст вичікував, проте екран не мінявся. Психоістота не озивалася.

— Як знаєш, — втомлено пробурмотів Тимур.

«Можливо, це й на краще», — подумав він.

Хлопець озирнувся. Крім нього, в головній залі нікого не було. Його колеги зібрались у кімнаті для відпочинку на другому поверсі.

Тимур пересів за основний комп’ютер, до якого раніше мали доступ тільки Кейтаро, Ральф та Кацуро, і запустив його. Переконавшись, що з’єднання працює, хлопець вийшов у інтернет. Найперше зазирнув на ukr.net, перевірив пошту. У папці «Вхідні» назбиралося 138 непрочитаних листів. Забагато. Навіть якщо врахувати, що він не зазирав на сайт два тижні.

Коли список вхідних завантажився, Тимур зрозумів причину. Майже третина листів прийшла від Аліни. Її листи були акуратно пронумеровані від 1 до 43.

У Тимура потепліло під серцем. Хлопець розкрив найперший і почав читати.

Читав з насолодою. Навіть відверто образливі листи йому приносили радість. Він розумів, що відчуває Аліна.

Сорок три листи! Вони свідчили, що далеко за океаном все ще існує нормальний світ. Він нікуди не подівся. З ним нічого не сталося. Десь там на нього чекають дім, друзі, кохана.

Останній лист було надіслано пізно ввечері 26 серпня. Цей був порожнім.

Тимур наготувався писати відповідь. Коли зненацька помітив ще один лист від Аліни, останній, датований 28 серпня. Заголовку не було. Замість нього стояли три крапки.

В одну мить солодка благодать потонула у хвилі недоброї чорної люті. Тимур стиснув щелепи так, що аж зуби заскреготали. Він не відчував образи чи розчарування. Тільки нестримні лютощі. Мрії про нормальний світ розтанули. Злоба пожирала його. Тимур спересердя вдарив кулаком по клавіатурі. На очі наверталися сльози. Хлопець пересилив себе, не давши їм пролитися, але дихання раз по раз зривалося. За два тижні його ідеальне життя перетворилося на смердюче пекло. У ту мить він ненавидів цілий світ. Причому найбільше ненавидів самого себе за те, що, спокусившись на гроші, приїхав до Атаками.

Втім, лють швидко минула. Вона збігла, немов потік бруду під час повені, залишивши по собі страхітливі руйнування. Щось обірвалося всередині Тимура. У грудях не лишилося нічого. Хлопець почувався безтілесним привидом. Без емоцій, без думок, без бажань.

Він підвівся, сновидою почовгав у спальне крило, завалився на ліжко і спробував заснути.

Проте сон не йшов. Щоки палали. У потилиці палахкотів неспокійний біль.

CIX

Споглядання деталей рятувало. Допомагало не дивитися у власні очі.

Тимур чистив зуби, з відчуженням роздивляючись у відображенні в дзеркалі мішки під очима, запалі щоки та триденну залежану щетину. Нагорі, в маківці, у найвищій точці тіла, засів біль, нешвидко розпливаючись, заповзаючи холодними струмками до вух, на скроні, лоба. Кожен удар серця хвилею прокочувався аж до п’ят.

Хлопець не спав третю ніч поспіль.

Востаннє Тимур відчував щось подібне на третьому курсі в КПІ, накачавшись «Red Bull’ом» під час зимової сесії. Він влаштувався на роботу програмером і, ясне діло, занедбав навчання, справедливо розсудивши, що навички інженера навряд чи знадобляться йому в майбутньому. Тоді, після чотирьох банок того клятого енергетика, серце нестямно гопкало, наче збиралося вигризти в грудях дірку, а довбешку зсередини розпирало так, що, здавалося, тільки напружся, щоб пукнути, і її рознесе до дідькової матері (новорічна хлопавка: квітчасте «ба-бах!» — і мізки летять замість конфеті).

У суботу (першої безсонної ночі) він ще тримався. Головним чином завдяки програмі, яку слід було якнайшвидше «вшити» ботам у голови. Поглинутий розв’язуванням задачі, мозок не міг відключитися. Відповідальність та напруження вдержували свідомість на плаву.

Закінчивши працювати над процедурою, Тимур ставав пасивним спостерігачем. Від нього більше нічого не залежало. Лишалося чекати.

Він спробував заснути, але не зміг.

В неділю, після останнього листа від Аліни, стало ще гірше. Прокручуючи в голові один і той самий момент, хлопець провалявся до світанку з розкритими очима. Незважаючи на виснаження, заснути не вдалося і наступної ночі. Тільки-но Тимур стуляв повіки, як перед носом зринала картина, від якої млоїло, а тіло робилося схожим на розмочений туалетний папір. То було не нервове напруження. Не побоювання, що стимулятор не спрацює. І навіть не страх смерті. Що не кажіть, а боязнь померти не здатна втримати людину від сну сімдесят дві години поспіль. Було щось іще. Інше. Страшніше. Врешті-решт, померти — це не так уже й лячно. Значно гірше жити, усвідомлюючи, що…

Тимур скривив набитий білою піною рот, втямивши, що дивиться собі у вічі. Наче удав, він вчепився у власні зіниці, котрі втомлено поблискували в дзеркалі. Хотілося плакати, але очі були сухі, мов натерті шерстю скляні кульки. По губах поповзло рожеве: поринувши у роздуми, він роздряпав ясна. Програміст скривився ще більше. Досить! Так не можна. Воістину, в мозку людини, окрім центру задоволення, є ще центр самокатування. І якщо він його не відключить, то просто збожеволіє. Або здохне.

Він просто мусить дізнатися.

Люто сплюнувши порожевілу піну в раковину, Тимур утерся рушником, нашвидку вдягнувся і подався до виходу з корпусу «DW».

— Ти куди? — окликнула українця Лаура, коли той проходив повз їдальню.

Тимур спинився і зазирнув у дверний прохід. Дівчина готувала сніданок: яєчню з сосисками. Сосиски були пересмажені і смерділи горілим на всю кухню.

— Мені потрібні пропускні картки від «EN-2». Від входу та від лабораторії.

Лаура махнула головою, вказуючи на протилежний бік мармурової стільниці. Карабін з електронними картками доступу лежав поряд зі стійкою для тарілок.

— Для чого тобі? — психіатр відірвалася від пательні і втупилась у Тимурове лице. Наразі українець виглядав так, наче збирався на конкурс краси серед мертвяків, маючи всі шанси на титул «Містер Мертвецька Пика».

— Хочу дещо подивитися, — ухилився від відповіді Тимур.

— З тобою все гаразд?

— Так.

— Чувак, ти виглядаєш, як гівно.

Забираючи електронні ключі зі стільниці, українець не відповів.

— Як знаєш, — знизала плечима Лаура, — ми з Ріно ходили туди о восьмій.

Тимур зупинився і запитально звів брови. Втупившись у коричнювату субстанцію на сковорідці, Лаура Дюпре похитала головою:

— Поки що без змін. Ми подумали, може, їх годувати більше, а то вони голодні і через це не можуть… — дівчина затнулась, зауваживши, що українець її більше не слухає і прямує до виходу. — Ей, будь обережний! — гукнула вона вслід. — Ріно влігся спати, ти ж знаєш, — Лаура хотіла докинути ще дещо, проте вирішила зайвий раз не лякати Тимура. І без того хлопець мав вигляд пацієнта, який щойно дав драла з реанімації.

Тимур вибрався на вулицю. Повітря ще не прогрілося. Прохолодний вітерець закутав його сухим саваном, на мить знявши стугоніння в скронях, викликане безсонними ночами. Та вже наступної миті на нього напосіло шорстке жебоніння пустелі. Кожен звук, що долітав з Атаками, стократ посилювався втомленим мозком і шарпав нерви. Всякий, хто хоч раз не спав три доби, має уявлення про це гіпертрофоване сприйняття реальності.

Швидко діставшись до корпусу «EN-2», хлопець пірнув усередину. Він не пішов до «ясел». Боти в той момент цікавили його найменше. Натомість відразу піднявся на другий поверх, до лабораторії програмування.

У великій, напхом напханій електронікою залі були перші прояви запустіння. На стелі аритмічно блимали вже не одна, а декілька ламп. Дві взагалі не ввімкнулися. З вентиляційних каналів долинало переривчасте бухкання, подібне на кашель. Щось сталося з рекуператором.[111] Столи, підлогу та більшу частину апаратури вкривав шар сірого пилу. На долівці чорніли сліди крові, попід стіною виднілись засохлі рештки Оскарового блювотиння. В повітрі змішались запах сечі та кислий душок гниття. За кілька днів високотехнологічний центр перетворився на подобу занедбаного підвалу.

В кутку лабораторії, акуратно вкладені одне побіля одного лежали тіла Ґотто та Тіани Емерсон. Ніхто не подумав про те, щоб їх поховати. Пролежавши два дні, тіла почали відчутно пахтіти, домішуючи нестерпний трупний сморід до спертої атмосфери лабораторії.

Вступивши до зали, Тимур збілів. В обличчя лупив кисло-солодкий дух мертвечини. Глитнувши слину, хлопець попрямував до тіл. Присів на коліно і відгорнув брезент.

Очі Тіани вирячилися на нього. Живіт жінки здувся від трупних газів. Шия, вилиці та руки набули темно-синього відтінку.

З Тимурового черева до горла огидно теплою змією поповзла нудота. Він відвернувся, прикривши рота рукавом. Якимось дивом стримався — не виблював. Потому обережно, наче вона була живою, взяв Тіану попід руки і потягнув до «крісла покути». Сяк-так усадивши небіжчицю в крісло, хлопець увімкнув апарат. Світло ледь мигнуло — котушки з розміреним гудінням запрацювали.

Він протримав бразилійку цілу хвилину. Відчував, як, холонучи, німіють його руки. А тоді вимкнув магнітне поле.

Тіана, неприродно схиливши голову і розвісивши руки, тупилася на нього мертвими очицями. Повільно піднявши палець, Тимур торкнувся лоба Тіани.

Твердий.

Мертво-холодний, але твердий!

Хлопець відсахнувся. З очей заструменіли сльози. Він більше не стримувався і кілька разів голосно схлипнув. За мить Тимур ридав, як ніколи до цього в житті.

Тіана не була зараженою. Швидше за все, жінка перебувала на межі нервового зриву. Можливо, страждала на неврастенію, що, враховуючи стресові умови протягом останніх двох тижнів, виглядало цілком правдоподібно. Але була чистою.

Тимур опустився на підлогу, підібгавши під себе ноги і обхопивши руками коліна. Стримувати ридання не вдавалося. Раз за разом груди здригалися, шмарклі та слина вилітали з ніздрів і рота, налипаючи на джинси. Очі застилав вологий туман. Хлопець зирив на світ наче крізь запітніле скло автомобіля.

Аж раптом між схлипуваннями протиснувся невиразний шурхіт чиїхось кроків. Тимур крутнув голову до виходу. Крізь поволоку в очах побачив: за порогом хтось стоїть і мовчки витріщається на нього. Невиразний худорлявий силует.

— Лауро… — схлипнув Тимур, сльози задріботіли по його щоках. — Я вбив її, — хлопець не усвідомлював, що говорить зараз українською. — Господи, ні… ні… — ридаючи, він притулив кулаки до обличчя. — Я не хотів цього, Лауро…

Лаура. Хто ж іще? Обрис був не таким широким, як Ріно, і занадто низьким, як на Алана. Збагнувши, що Тимуру зле, психіатр прийшла його розрадити. Сповнений вдячності Тимур підвівся (в ту мить він як ніколи потребував підтримки) і лиш тоді змахнув долонею сльози. Погляд прояснився, кімната виплила з вологої мли, а серце… підскочило аж до горла.

У проході, відрізаючи єдиний шлях до відступу, стояв Кацуро Такеда.