Антхіл

1

Три роки галерної праці.

Ми мали не відставати від них ані на крок, інакше все втрачало б сенс. Потрібно було узгодити наші дії до секунди, аби в потрібну мить все відбулося за нашим, не за їхнім сценарієм.

Жалю вже давно не було. Ми всі разом вирішили показати їм, що не вони тут хазяї! Це наша земля!

У них була можливість співіснувати не тільки з нами, а й з іншими людьми. Не дарма ж ще до нашої… тобто, до їхньої ери було створено «Раду дев’яти» [20], що мала всіляко перешкоджати впровадженню і навіть створенню винаходів, не розголошувати знання та відкриття, які здатні перевести людство на наступний щабель знань.

Наслідки діяльності «Ради дев’яти» можна простежити в історії: знищувалися вчені, що були здатні перевести науку на наступний рівень, їх дослідження зникали.

Але згодом вони, люди, обрали шлях, що завів їх у глухий кут. То хто їм завинив? І чим ми гірші?

Мій народ був виснажений. Я теж, хоча, звісно, Я не гриз бетон і не рив землю. Але мізкувати, як зробити для свого народу краще, теж виснажлива праця.

Якось Я виліз на поверхню, аби бодай трохи відпочити.

Нещодавно пройшов дощ. Повітря було свіже, трава соковита.

За звичкою ворухнув вусиками-антенками, аби відчути, що там нового в світі відбувається.

Та раптом відчув чиїсь незнайомі вібрації. Чи то якась нова тварина приблудилася до нас в Зону?

Я покрутив головою й побачив… її.

То була людина. Жінка. Вона нахилилася до бетонної доріжки та збирала з неї равликів. Майже нечутно бурмотіла під ніс:

— Та куди ж ви, безтямні, лізете! Вас ж розчавлять! Сидіть собі в траві!

Жінці було важкувато нахилятися — вона була при надії.

Назбиравши тих равликів цілу жменю, вона струхнула їх у траву й пройшла трохи далі за тим же клопотом.

Але поки вона збирала слимаків на другій ділянці, перша, що була вже чиста, знову була рясно вкрита настирними подорожуючими.

Мені аж цікаво стало, хто ж з них виявиться більш впертим.

Та з дому вийшла ще одна людина, чоловік. Він озвався до жінки:

— Агов, Мар’яно! Щось ти надто довгенько гуляєш! Ходімо додому.

Вдвох вони увійшли до будинку.

Так от хто вона така! Мар’яна. Ворог. Дружина ворога. Мати ворога. Але щось в неї було, що привертало мою увагу.

Я почав щовечора приходити до цього будинку. І щовечора бачив її. Мар’яну. І з кожним разом Я все менше й менше відчував в ній ворога. Її дії були надто не типовими для тих людей, яких Я вже встиг вивчити.

То вона вивільняла метелика з калюжі, то підмощувала жмут трави під збиту квітку. А то, як таких нагальних справ не було, брала два камінця, стукала один по одному, а потім довго-довго прислухалася, як згасав подзвін. І з того сміялася.

Ні, не схожа вона була на інших людей. На ворогів.

Тоді Я ще не очманів від того незрозумілого почуття, що люди називають коханням. Мені просто було цікаво за нею спостерігати. Як свого часу за коровою та сомом.

Отож Я вирішив пробратися до неї додому. Вони, на щастя, жили на першому поверсі. Та байдуже! Я б і в хмарочос до неї поліз.

Перша ж спроба виявилася невдалою. Її чоловік мене відразу помітив. І вбив би, аби не вона!

От і зрозумій тих людей.

В нашій Зоні вже готувалися до відкриття отої їхньої смертоносної станції. Тож зараз як ніколи всіх наших найліпших інженерів було задіяно, аби якнайточніше розрахувати, якою завтовшки має бути бетонна перетинка в мережевій конструкції усіх бетонних будівель, аби в одну мить її можна було перетяти і тим зруйнувати всі будови в один момент.

Все було готове. Дії всіх мурах розраховано. Кожен знав своє місто під час останнього бою з ними, з людьми.

І тут мене наче обух ударив в тім’я. Та вона ж тоді теж загине! Разом з іншими!

І мені почала муляти думка, як її попередити, як витягти з цього смертельного зашморгу, який затягнеться на всіх мешканцях міста?

Як же Я казився від безсилля! Виявилося, попри всі свої знання, Я геть не знав, як вплинути на добру гарну дівчину, яка більше опікується оточуючими живими істотами, аніж собою.

А часу залишалося обмаль! Мурашиний Боже! Я ладен був йому молитися, аби він навчив мене, як бути. Інакше Я ладен був скасувати бойову операцію. Та ні, не скасував би, напевне. Але якщо б Мар’яна загинула, Я пішов би слідом.

Та, на щастя, Я отримав підказку.

Якось ввечері вони, як зазвичай, гуляли разом з чоловіком. У Мар’яни вже було величеньке черевце, то ж вона не все бачила попід ногами.

Раптом вона за щось зачепилася й мало не впала. Судомо вхопилася за чоловіка, зблідла і прошепотіла:

— Не вистачало загубити дитину!

Мене осяяло: дитина! От дурний! Я ж вже давно прочитав історію цієї пари від палітурки до палітурки! Для Мар’яни найдорожча істота на світі — її ненароджена дитина! І заради неї вона покине і чоловіка, і це місто, і… Я майже не продовжив: і мене. Та хто Я такий для неї?!

Та рішення проблеми вже було. Треба будь що навіяти Мар’яні страх перед цим містом. Вона злякається не за себе — за дитину. І поїде якнайдалі. Тільки б встигнути!

Я викликав своїх найтямущих помічників, останній раз проінструктував, де хто має знаходитися. І наголосив найголовніше: без мого сигналу операцію не починати! Ні в якому разі! Ні в якому!!!

А сам оселився неподалік вікон Мар’яни, в траві.

Вдень вона опиралася моїм навіюванням. А от вночі… Мені було шкода так її залякувати. Тож Я почав зі слабеньких жахіть.

Ті навіювання відчула не тільки Мар’яна. В тому ж домі жив непоганий хлопець. Вова.

Я спробував навіяти їм обом страх перед Зоною.

Вова після пари сеансів одразу виїхав з міста.

Я зрадів: отже, працює!

Але Мар’яна трималася за свого чоловіка. А той не зважав на пересторогу. Від першого сну відмахнувся, як від настирливого комара. Тож Я припинив ним опікуватися, зосередив всі сили на Мар’яні.

Другий сон — і теж без бажаного результату.

Тоді Я зібрав із запасників пам’яті всі найжахливіші спогади про Чорнобиль і посилив їх картинами майбутньої згуби Антхіла.

Мені майже відчутно боліло, коли Я бачив, як Мар’яна потерпає від тих жахів. Але іншого виходу не було — до відкриття станції залишалося дві доби.

І врешті-решт спрацювало. Мар’яна поїхала. Правда, вона не змогла переконати чоловіка поїхати з нею. Але до нього мені було байдуже.

Напередодні Я спав. Цілу добу. Вдалися взнаки напружені безсонні ночі.

Тож в означений день Я був бадьорий, рішучий і готовий до останнього бою.

Всі підлеглі були по своїх місцях.

Я розташувався неподалік четвертого реактора, який, власне, і мали відкривати. Налаштувався на прийом думок людей.

Все. У них не було жодного шансу. Жалюгідні створіння!

Я бачив, як приїхав їхній повелитель, чи як там у них ці бонзи називаються. Поворушив вусиками: приготуватися!

І коли ножиці перетнули червону стрічку, тисячі мурашиних щелеп перетнули останню бетонну перетинку в фундаменті всіх без виключення будівель в Антхілі.

Наші розрахунки хибними не бувають: місто було приречене.

2

Був чи не перший теплий день. Мар’яна розчинила вікно, на повни груди вдихнула свіже повітря.

— Застудитися не боїшся? — підійшов ззаду Гектор. — Повітря ще прохолодне, вогке.

В цей момент він ненароком опустив очі та побачив кількох мурах, що повзли підвіконням.

— Це що за капость! — спересердя вигукнув Гектор. — Тільки-но вигулькнуло сонце, як вони вже повилазили назовні! Вони ж прогризають все, навіть бетон! Воно не дивно. Бо Антхіл побудований на мурашниках. На жаль, назавжди від них не позбудеться. І отрути ніякої вдома, як на гріх! А я зараз їх окропом, окропом! Бо як своєчасно не знищити, то їх сюди сила-силенна набіжить! Виведеш тут, згодом вони прийдуть в інше місце.

Гектор подався на кухню.

Мар’яна нишком озирнулася. А потім взяла аркуш паперу, що перший трапився під руку, підсунула під комах і струсила їх за вікно.

— Та тікайте! Тікайте чим швидше!

Мурахи замість впасти на землю вперто чіплялися за підвіконня і дерлися назад у приміщення.

Мар’яна сильніше трусонула їх назовні і навіть насварилася:

— Ну ж бо тікайте! Чи вам життя не дороге?

Коли Гектор повернувся з чайником у руці, Мар’яна, наче нічого не трапилось, безневинно вдивлялась вдалечінь.

Гектор глянув вниз.

— А де ж вони поділися? — сказав розгублено.

— Вони? Хто вони?

Гектору запал вже вийшов. Тільки що кип’яток був готовий, запропонував:

— Може, чаю поп’ємо? І зачини вікно. На вулиці ще прохолодно.

Мар’яна слухняно зачинила шибку. Але коли чоловік обернувся й не міг її бачити, дівчина помахала в вікно рукою. Прошепотіла: «Прощавайте!».

За столом Гектор як зазвичай розповідав дружині новини, що у нього накопичились за день.

— А від нас Вова звільнився. Чого б ото? Адже йому дозволили чималеньку посаду обійняти. І гроші добрі поклали.

Мар’яна підтакнула:

— Та я вже знаю. Стріла якось його у дворі. Був засмучений, наче в воду занурений. Каже, не моя це стала Зона, не можу тут.

Гектор сказав дещо осудливо:

— То всі вони, тутешні, засмучені. Втратили владу. Раніше для тих, хто приїздив, найдрібніший працівник Зони був Бог і цар. А зараз — звичайний інженер. Того й казяться.

Мар’яна хотіла щось розповісти, але змовчала.

Десь кілька днів тому вона вийшла у двір подихати свіжим повітрям.

Був той самий перший теплий день, коли стає зрозуміло: все, зима скінчилася. Вороття до неї не буде.

Квіти ще не порозквітали, але бруньки на деревах аж напнулися, аби день-два і вибухнути зеленим листям.

У дворі стріла Вову. Він не сідав на лавку, а стояв посеред двору й озирався, наче бачив його вперше.

Мар’яна завжди раділа зустрічі з Вовою. Тож охоче наблизилася до нього.

— Не сідаєш? Походимо? Мені теж радять побільше ходити пішки — заради дитини. То ходімо?

Вова пішов, але якось повільно, наче йшов по піску. Через кільканадцять метрів зупинився і сказав з такою тугою в голосі:

— Мар’яно! Я, мабуть, поїду звідсіля!

Мар’яна вдала, що не відчула того відчаю й м’яко запитала:

— А як же урочистий пуск і всі оті веселощі в нашому місті?

Вова зам’явся, але нарешті видушив:

— Боюся я цього міста! Страшенно боюсь! Скажи, я виглядаю дурним?

Мар’яна тепло всміхнулася:

— Ні. Виглядаєш розгубленим і наляканим.

Вова трохи помовчав. Потім заговорив скоромовкою:

— Ти не вважай мене за боягуза! Я скільки працював в Зоні, нічого не боявся! І смерті в очі зазирав не раз, не два. І в реактор потай лазив, ще коли його не дезактивовано було; і хижаків у лісі стрічав; і на браконьєрів ходив з голими руками. Але тут інше. Навіть пояснити не можу. Щось відбулося з Зоною! Раніше приходив в Зону — і серце раділо. Рослини буяють, тварин все більше й більше. І ніякі спогади не турбували!

Мар’яні по обличчю промайнула хвилинна тінь. Скоромовкою спитала:

— А тепер… Тепер з’явилися спогади?

— Я не називав би це спогадами. Радше, ведіння. Такі, як, подейкують, були перед вибухом на четвертому реакторі. Тоді деяким мешканцям міста снилися кошмари, інші отримували телефонні дзвінки з погрозами.

Мар’яна не виглядала зляканою. Скоріше, зацікавленою. Перепитала:

— А що за погрози? Може, то вже потім їх перетлумачили.

Вова понуро відповів:

— Хотів би вірити. Тоді я теж не дуже на ті балачки зважав. Навколо ЧЕАС багато пліток накопичилося. То я й не дослухався. Поки самого ті сни не почали переслідувати.

Мар’яна м’яко запропонувала:

— Розкажеш? Як тобі не важко. Може, разом з тими жахами розберемося.

Вова погодився:

— Власне, тих снів було два. В першому я наче бачив натовп людей. Великий натовп. Дуже великий. Він кудись прямує. І воно б нічого особливого. Але як багато серед того натовпу дітей! Блідих, немічних, з синцями під очима! І час від часу котрась дитина падає без сил. А натовп цього не помічає й прямує далі. А діти падають, падають… А я нічого не можу вдіяти, аби їм допомогти!

Вова замовк.

Мар’яна все намагалася притишитися побоювання хлопця:

— Розумію. Можливо, це через те, що тобі довелося вбивства тварин бачити на власні очі. Беззахисні тварини — вони як діти. Ось воно тебе й муляє. Відпусти ті спогади! Однаково вже нічого не вдієш. І не твоя то була провина. Ще щось?

Вова продовжив:

— А другого разу мені наснився пророк. Схожий на проповідника, тільки що значно більший. І весь в чорному. Він височів над натовпом і віщував: «Пітьма накриє все, як лусне остання перетинка».

Мар’яна припинила розпитувати:

— Так, зрозуміло. Ти щось і справді дуже похмуро налаштований. Може, це щось через здоров’я? Підшлункова там або тиск?

Вова відмахнувся від питання:

— Та ні! Нас же регулярно оглядають.

Мар’яна не зупинялася:

— А дівчина в тебе є? Просто подруга, яка б тебе розуміла?

Вова зітхнув.

— Була. Вона не тутешня, не з Зони. Познайомився, як відпочивав в Карпатах. Гарна дівчина, товариська. Почали зустрічатися. А як узнала, що я з Зони, та ще й не в першому поколінні, миттєво всі стосунки обрубала.

Мар’яна вирішила, що намацала причину від’їзду:

— Так ти потерпаєш, що не маєш дівчини? Оце вже зрозуміло! А як знайдеш, повернешся?

Вова захитав головою:

— Ні! Ні, тут інше. Це важко пояснити, але я став боятися Зони. Як живої ворожої істоти. Наче то вона повбивала все живе в Зоні та підкрадається до нас, до людей. Розумієш?

Мар’яна відповіла примирливо:

— Частково. Але якщо воно тебе так турбує, то треба їхати. Але не обов’язково назавжди! Поїдь у подорож, або до батьків не деякий час, або до звичайного санаторію. Зміни обстановку! А тоді може й жахи із снів зникнуть.

— Так то воно так. Але на всяк випадок, як більше не стрінемося, то прощавай! Я буду тебе з теплотою згадувати.

Мар’яна відповіла до себе, ледь чутно:

— Я теж.

3

— М-а-а-м-о-о! — заволала Мар’яна крізь сон.

Гектор збентежено глянув на дружину, чи все гаразд: невдовзі очікували на пологи. Сказав турботливо:

— Тобі зле, люба?

Мар’яна відкрила перелякані очі, різко сіла і втупилася на подушку. Мовчала. Нарешті відповіла:

— Та ні, дурниці. Наснилося щось.

А сама все ще пильно вдивлялася в подушку. Гектор помітив, клацнув кнопкою нічника. З’явилося слабеньке тьмяне світло.

— Дивись, нема ж нічого. Що ти там помітила?

Мар’яна обійняла чоловіка і розридалася. І від того, мабуть, їй трохи полегшало. Все ще рюмсаючи, проказала:

— Кров. Я побачила кров на білому.

Гектор спробував заспокоїти:

– І справді дурниці. Може, то були розчавлені суниці аби щось таке?

Мар’яна заперечила:

— Ні. Ні, то була кров хворої дитини. Маля підводить головку з подушки, втирається рукавом. А кров іде, іде…

Гектор все ще намагався знайти невинне пояснення:

— Тоді вже зовсім зрозуміло: адже незабаром пологи! Ото тебе це і хвилює і турбує заразом. Все буде добре! Невдовзі нас буде троє, і тоді ти заспокоїшся. Поспиш ще трохи?

Потроху Мар’яна задрімали.

Спочатку він дослухався, чи заспалася дружина.

Коли йому здалося, що дихання в Мар’яни стало рівне, сонне, він почав вдивлятися їй в обличчя, аби побачити, чи заплющені очі. Мабуть, від напруги йому рідні риси дружини на подушці видавалися густим мороком. Серед густого мороку клубочився ще більш щільний морок. Небезпечний морок. Смертельно небезпечний. Морок-вбивця. Він рухався, розростався. В повітрі звивалися огидні щупальця, які будь-що хотіли оповити Гекторові шию.

Частка розуму, що не засинала навіть під час глупої ночі, запевняла, що ті химерні картинки — тільки сон. Та від нього все одно хотілося мчати щодуху. Уві сні Гектор знявся на рівні ноги, хотів бігти. Та ступні ледь ворушилися, наче тонули у ваті, а не спирались на підлогу. Гектор хотів покликати на поміч, та слова застрягали в горлі. А морок все розростався, розростався, аби обволокти Гектора й напевно його вбити.

Гектор заволав, вже насправді, і… прокинувся.

Ранком Мар’яна не згадувала нічний інцидент.

А що Гектор намагався, аби той сон якнайшвидше пішов в небуття, то не став розповідати, що йому теж наснилася якась чортівня.

Кілька діб минули без пригод. Гектор сподівався, що все минулося.

Але вже наступного разу сон не проминув так безболісно.

Тої ночі Гектор працював на станції — реактор саме готували до пуску. Чергування видалося важким, клопітким. А коли він ранком повернувся, застав Мар’яну на кухні в нічній сорочці і з синцями під очима. Погляд блукав десь поза Гектором. Переляканий погляд, відчайдушний.

Не дочекавшись питань, Мар’яна почала перша:

— Гекторе, послухай. Мені наснився жах…

Гектор, що після нічної зміни очікував на відпочинок, трохи різко відповів:

— Може, я спочатку посплю, бодай дві години? А потім поговоримо.

Мар’яна якось мляво відповіла:

— Добре. Звісно, поспи. Я вийду трохи подихаю свіжим повітрям.

Гектор з полегшенням погодився:

— От і добре. Тільки далеко не заходь. Не далі двору. Домовились?

Поки Мар’яна одягалась, Гектор вже поринув у глибокий сон. А коли розплющив очі, Мар’яни все ще не було вдома.

Гектор стрімко зістрибнув з ліжка, набрав по телефону номер мами. Не дослухавши докори, чом не дзвонить частіше, Гектор швидко переповів про жахливі сновидіння дружини.

Єва не перебивала, вислухала. Потому відповіла:

— Звісно, дуже схоже на передпологову депресію. У тих, хто вперше народжує, таке буває. Але краще б її дослідити тут, у лікарні. А можна з нею побалакати?

— Та дружини вдома нема, гуляє.

Єва тривожно спитала:

– І як давно?

Гектор знітився:

— Та десь години зо три…

— Що?! — голос Єви став загрозливий. — І ти спокійно сидиш вдома? А що, як їй стало зле? А якщо вона в своєму стані вкоротить собі віку? Таке тимчасове потьмарення у вагітних теж буває. Цього ти не боїшся?

Гектору й насправді стало лячно. Він не дослухав мами, побіг до дверей.

Саме зайшла Мар’яна. Обличчя посвіжішало, синці під очами наче зблякли. Вона радо глянула на чоловіка:

— Відпочив? От і добре. Поїси зі мною? Я добряче нагуляла апетит.

Гектор відчував себе трохи винним, тож після обіду посадив Мар’яну собі на коліна і спитав:

— Ну що, після прогулянки тобі полегшало? Сон вивітрився?

Мар’яна помовчала. Ота її неквапна манера розмови трохи вже дратувала Гектора. А Мар’яна повела:

— Я саме хотіла с тобою побалакати. Давай поїдемо звідси. Назавжди.

Гектор аж відхилився, аби глянути дружині в обличчя: це вона не жартує часом?

— Що це ти надумала? Навіщо ж нам їхати? Тільки-но облаштувалися.

— Я бачила сон.

Гектор через силу стримався, аби не зірватися.

– І хто в ньому був на цей раз?

Мар’яна відповіла вагомо:

— В ньому був ти.

Гектор видихнув з полегкістю. Навіть пожартував:

— О, звісно! Побачити чоловіка уві сні — то справжній жах.

Мар’яна продовжувала, наче не почула іронії:

— Сон почався зі стуку в двері. Я поспішаю їх відчинити, бо чекаю на тебе. Двері повільно відчиняються. Та за ними дивним чином опиняється сходи, що ведуть вниз, у темний занедбаний підвал. Я спускаюся вниз. Довго так спускаюся, повільно. Наче навпомацки. Хоча в підвал звідкілясь просякає тьмяне бузкове світло. Нарешті спустилася. А там на підлозі повно старезного напівзотлілого мотлоху: одяг, протигази, взуття. Все покриває товстий шар пилу. Опускаю очі додолу. Бачу тіло, що лежить в пилу обличчям донизу. Я намагаюсь те тіло повернути, і вже знаю, що це ти.

Мар’яна судомисто ковтнула повітря.

— Ти живий. В моєму сні ти ще живий, але смертельно хворий. Ти вмираєш. А потім я вже бачу тебе в ліжку — схудлого, лисого, з темною як у мумії шкірою.

Мар’яна обійняла чоловіка й зайшлася плачем.

— Це місто смертельно небезпечне. Давай покинемо його негайно, благаю! — проридала вона. — Я знаю, що трапиться щось жахливе! Я це відчуваю! Все скінчиться дуже-дуже погано!

Гектор мовчки гладив дружину по голові. А сам подумки вирішив найближчим часом доправити її до мами в лікарню. Дружина й насправді була занадто знервована.

А Мар’яна заснула у чоловіка на плечі. Хоча навіть уві сні вона продовжувала схлипувати.

Станцію готували до урочистого відкриття. Дату обрали не випадкову — 26 квітня 2086 року. Вважали, що так ця подія буде знаковою — станція відродиться наче птиця Фенікс [21]^.

Наступні кілька днів у Гектора були дуже напружені. Наостанок перевіряли все обладнання, всі прилади, систему безпеки. А крім того треба було наготувати й свій шматок до урочистостей, скласти перелік гостей, виокремити кращих працівників для заохочення. За тим клопотом Гектор не мав вільного часу побалакати з дружиною.

Мар’яна начебто змирилася з таким станом речей. Про жахи більше не згадувала. Тільки що коли проводжала Гектора на роботу, дивилась на нього так пильно своїми величезними очима, наче бачила його в останнє. А коли той повертався з роботи, з таким запалом обхоплювала його тоненькими руками, наче дочекалася його не з роботи — з війни.

Гектор подумки пообіцяв собі: тільки-но запустять станцію, візьме відпустку та поїде з дружиною куди їй тільки заманеться, аби вона заспокоїлася.

Та не судилося.

До урочистої дати залишалося кілька діб.

Всі пробні випробування пройшли бездоганно. На відкриття очікували не тільки київське керівництво, а й представників влади. Подія була не абияка. 26 квітня припадало на п’ятницю, тож наступні вихідні адміністрація міста обіцяла перетворити на суцільний карнавал. Піднесений настрій охопив всіх мешканців Антхілу.

І чи не в останній день перед відкриттям станції Мар’яна знову побачила сон.

В доброму гуморі Гектор повернувся додому з роботи й застав Мар’яну перед домом, повністю одягнену, з маленькою валізою в руках. Вона кинулася назустріч чоловікові і палко плутано заговорила:

– Їдьмо! Їдьмо негайно, не піднімайся до квартири! Всі документи я зібрала, а решта хай залишається, тільки їдьмо якнайшвидше!

Гекторові настрій враз зіпсувався.

— Мар’яно! Ну ти ж не мала дитина! Знов твої забаганки! Що ти надумала цього разу?

Гектор рушив до дверей під’їзду, брязкаючи ключами.

Мар’яна повисла у нього на руці, будь що намагаючись затримати перед дверима.

— Гекторе, коханий! Повір мені, ти наражаєшся на смертельну небезпеку! Повір! Просто повір! Нам треба тікати!

— З якого дива ти таке надумала, хоча б поясни!

— Я бачила сон!

Гектор мало не заскреготів зубами.

— Знову ти за своє!

Мар’яна відійшла від нього на крок, зупинилася. Трохи заспокоїлася, наче щось надумала.

— Добре, — сказала якось приречено. — Не хочеш їхати, то як знаєш. Я поїду сама. Але спочатку вислухай мене. Добре?

Гектор зітхнув:

— Добре, вислухаю. Тільки вдома.

Мар’яна зірвалася на крик:

— Ні, я більше туди не піду! Я боюся!

Гектор відповів примирливо:

— Добре, залишимося тут, на дворі. Тільки сядьмо. Ти ледве на ногах тримаєшся. Ходи-но сядемо на лавку.

Мар’яна обрала свою улюблену, якнайдалі від дому, в альтанці з кущів. Сіла на краєчок, наче, як козуля, що в будь-який момент могла зірватися з місця та втекти. Гектор сів поряд, взяв в руку її долоню. Вона була холодна, як лід і тремтіла.

— Розповідай, — як зміг м’яко сказав дружині. — А потім разом помізкуємо.

— Цього разу уві сні я не бачила тебе, — почала Мар’яна.

Побачивши скептичний погляд чоловіка, виправила себе:

— Краще сказати, я не бачила, чи є ти серед того жахливого натовпу. — Мар’яна зіщулилась, як від холоду. — Я розуміла, що то були трупи, але живі трупи. Понівечені, потворні, жахливі, але живі! Вони один по одному вилазили з землі. Котрісь були розміром з долоню, з кишками назовні; котрісь мали покручені кінцівки. Інші виглядали б нормально, якби в них не було відірвано кінцівки, розчавлено грудну клітину чи відірвано голову. Вони здаля наближались до мене крізь кривавий туман. Наближались, наближались… І всі як один волали від болю. Волали навіть ті, безголові. Голос виходив з трахей, що стирчали з понівеченої горлянки. Це має щось означати! Радше, це значить одне: треба тікати! Ти за себе можеш вирішувати сам. А я відповідаю перед дитиною. Тож я їду негайно!

Гектор мовчав. Мар’яна трохи почекала. Потім підвелася й пройшла кілька кроків.

— Стій! Сама ти нікуди не поїдеш! — сказав Гектор рішуче.

Мар’яні очі засяяли:

— То ми їдемо разом? — запитала з боязкою надією в голосі.

— Не можу! Знаєш же, що не можу. Але я приєднаюсь до тебе через кілька днів. Реактор запустять — і я приїду. Перебудеш у батьків в Києві.

— Ні! — рішуче заперечила Мар’яна. — Це надто близько. Близько до Антхіла. Близько до небезпеки. Я їду до батька.

Гектор вже зрозумів, що сперечатися марно.

Він дістав мобільний, клацнув на номер Богдана. Той майже одразу відповів, що слухає.

— Здоров був, друзяко! Не буду марнувати слів. Ти не міг би відвезти Мар’яну до батька? Так, негайно.

Кілька хвилин Гектор вислуховував відповідь. Потім глянув на дружину.

– І що б я робив без друга? Зараз він примчить і відвезе тебе до Оселі. Я сумуватиму!

Мар’яна кволо посміхнулась:

— Я теж.

Обидва замовкли. Тільки тримали один одного за руки.

Так вони й сиділи поряд доки не приїхав Богдан. Не приїхав — примчав. Не задав жодного питання. Потис Гекторові руку, відчинив двері автівки і допоміг Мар’яні зручніше сісти.

— Вези обережно, — сказав наостанок. Хоча й сам розумів, що ці слова щодо Богдана були зайві.

Автівка плавно зрушила з місця, поступово набираючи швидкість. Мар’яна майже прикипіла блідим обличчям до заднього вікна.

Гектор довго махав їй навздогін, доки автівка зовсім не зникла з поля зору.

Ще трохи постояв. Потім повернувся в спорожнілу квартиру.

4

Антхіл мав святковий вигляд. Як будь-яке нове місто, воно й повсякдень виглядало ошатно. Та до дня відкриття станції його оздобили ще й урочисто.

Численні локації по всьому місту демонстрували об’ємні фільми з історії створення міста, від кадрів з височенними мурашниками, від першого кілочка до панорами міста-мрії. Лунали популярні пісні. На початку кожної години звучав гімн енергетиків-атомщиків.

У заздалегідь облаштованих засідках причаїлися піротехніки з чималеньким арсеналом боєприпасів для святкового феєрверку.

Затишні куточки пропонували безоплатні на честь урочистостей напої і смаколики.

І настрій всіх мешканців був святковий, піднесений. І дата 26 квітня 2086 року добре припала на п’ятницю: сьогодні — урочистості. А на вихідних, хто хоче, продовжує гуляти, бо святкова програма аж зашкалювала. Більшість планувала гуляти, адже середній вік мешканців Антхілу далеко не сягав тридцяти років. Що то молодість!

Саму станцію прикрасили скромно, але вишукано. На корпусі було нанесено малюнок птиці Фенікс. Фарби були з домішками золотих жаринок, тож коли на зображення падало світло, здавалося, що пір’я птиці дійсно палають.

Біля входу виклали червону доріжку аж до сходинок, що вхід на них перетинала червона стрічка.

До часу відкриття атомної більшість мешканців скупчилася коло самої станції. А хто не вмістився, не дуже й засмучувався, бо екрани були розташовані по всьому місту й демонстрували все, що проходило, з безлічі ракурсів.

Очікували на керівництво області. Мав навіть бути хтось з Уряду.

На урядовій будівлі було передбачено майданчик для летючого автомобілю. Звідтіля — повітряний ескалатор аж до самої станції. Тож як тільки в небі вгледіли урядовий автомобіль, то гурт почав відраховувати хвилини до довгоочікуваної події.

Нарешті високі гості в оточені своїх власних охоронців спустилися з ескалатору. Кілька десятків метрів вони мали пройти власними ногами, аби численні кореспонденти численних ЗМІ мали змогу наклацати кільканадцять знімків.

Честь перетнути червону стрічку надали найвищому з присутніх за рангом урядовцеві.

Ножиці теж сяяли золотом, що було особливо помітно, бо їх піднесла дівчина на яскраво-червоній оксамитовій подушці.

Урядовець прийняв від дівчини ножиці, з завченою важливістю підняв їх над головою, аби всі побачили. Потім притримав пальцями стрічку і різко зробив надріз.

Саме в цю мить дехто почув дуже слабенький тріск. Такий, як буває під високовольтною лінією електропередач, тільки значно слабший.

Уваги на нього майже ніхто не звернув. Чи не почув серед радісного гамору.

Потім почувся звук, що видає шовк, як його рвуть.

Це вже почуло більше людей і почали озиратися, чи не підсилює, бува, якийсь пристрій звук стрічки, що рветься. Але небезпеки поки ніхто не відчув, тільки легке здивування.

Високоурядовець вже добувся до найвищої сходинки і почав промову.

Але погляд частини людей з натовпу зосередився не на ньому, а на споруді. Вона начебто почала тремтіти. Чи то від спеки марилося.

Раптом десь на околиці міста пролунав вибух, і в небо піднялася хмарка з кіптяви. Слідом вибухнуло ще й ще. Небокрай набрав криваво-червоного кольору.

А далі все місто почало просідати, як картковий будиночок.

Очам присутніх постало моторошне видовище. Станція почала розвалюватися.

Ескалатор ще тримався. Охоронці вхопили кожен свого підопічного і бігом понесли до ескалатору. Та як вони були десь на середині, опори підломилися і звалилися на голови присутніх. А люди, що були там, попадали на землю, піднявши клуби цементного пилу, що його вже назбиралося доволі.

Верхній купол станції з зображенням птиці Фенікс гулко звалився на голови відвідувачів, піднявши клуби цементного пилу і струснувши землю так, що здригнулася вся площадка. Там, де хвилину тому стояла грандіозна споруда, утворилася купа уламків з обірваної арматури, фрагментами цегляної кладки, дротами.

Люди почали бігти хто куди. В повітрі лунав нестерпний вереск — такий відчайдушний, що його вже відчуваєш не вухом, а спинним мозком.

Вдалині краєвид блискавично змінювався.

Хмарочоси, що затуляли край неба, розхитувалися до тих пір, поки від них не відколювався шматок будівлі і не падав донизу. А будинок продовжував розпадатися.

Височенні потужні лінії електропередач, що будувалися на віка, одна по одній падали, наче олівці, що їх струшував зі столу якийсь велетень-пустун.

Повітряні автошляхи втрачали опори й падали вниз разом з автівками, що рухалися по них.

Дехто оцінив небезпеку і кинувся до повітряних автівок. Але їх було так мало, а збожеволілих від страху людей так багато! Вони напхом напхалися до автівок. Тож ті, як і злітали вгору, падали додолу через перевантаження.

Час від часу десь чувся відгомін вибуху. Сурмили сигналізації автівок. З пошкоджених водоводів фонтаном струменіла вода. Стоки, що швидко опинилися замулені бозна чим, не всотували її.

Лавина мокрого ґрунту покотилася по вулиці. Огидна хвиля сіро-коричневого кольору змітала все на своєму шляху: машини, залишки будинків, людей.

Поступово вся міська територія опинилася під кількаметровим шаром грязюки, порохні й різнокаліберних уламків.

Видертися з цього смертельного полону було неможливо.

Це був останній день Антхілу.

5

Кілька годин ЗМІ мовчали. Тобто, мовчали про цю безпрецедентну подію.

Медійні бонзи, що ще від учора затвердили текст урочистих виступів, зачинилися в робочих студіях і гарячково верстали новини спочатку. Крім самого факту руйнування потрібно було додати бодай припущення, через що воно так сталося.

А ось з цим і була щонайбільша проблема.

Найбільш прудкі видання, аби не пасти задніх серед глашатаїв останніх новин, застосували заяложене кліше: ситуація під контролем, працює урядова комісія.

Це була, м’яко кажучи, неправда. Уряд був розгублений ще більше, ніж ЗМІ.

Щоправда, комісію з різноманітних фахівців Уряд таки нашвидкуруч зібрав. Комісія працювала цілодобово. Але жодна ланка не могла запропонувати більш-менш прийнятну версію катастрофи.

Вже кільканадцять разів передивлялися записи супутникових камер спостереження, намагалися розшифрувати показники різноманітних приладів, моделювали ситуацію математики й програмісти.

Кілька найтиповіших версій було висунуто й одразу викреслено. Землетрус? Ані найменших ознак сейсмічної активності на кілька не те що сотень — тисяч кілометрів. Виверження лави з вулкану? А де ж його жерло? Диверсія, підпал, вибух? Та як же ювелірно треба було закласти вибухівку, аби підірвати ціле місто! Що ще? Неякісний бетон? Ще одна версія диверсії? Та як тоді пояснити, що й старі будівлі зруйнувалися разом з новими! Що ще? Та не прилаштовувати ж сюди прокляття загиблих від радіації! Такі версії теж висувалися. Уфологи не на жарт вважали, що це підступи інопланетного розуму.

А поки науковці трощили списи щодо причин аварії, треба було рятувати постраждалих.

Найпершими на місце катастрофи прибули надзвичайники.

От кому не звикати до раптових викликів! До пуття не розібравши, що саме трапилося, до Анхілу рушила ціла колона спеціально оснащених автівок.

Ще напередодні яскраво прикрашене місто стріло рятівників апокаліптичною картиною, що було намальовано єдиною чорно-коричневою фарбою. Все було вкрито шаром бетонної рідини, що почала вже підсихати й лущитися.

Вулицями не траплялось жодної живої істоти, бодай кішки чи то щура.

Подекуди траплялись залишки пожеж. Але вода, що вивільнилася з водоводів, загасила більшість осередків вогню, залишивши тільки гидкий припах смаженої пластмаси, гуми, деревини й… м’яса.

Надія знайти тих, що дивом вижили, гасла досить швидко. То ж МНСники почали шукати тіла загиблих, аби згодом передати їх судмедекспертам. Ті вже готові були приймати останки загиблих.

Вирішили, що впізнання тіл буде в основному проводитися за ДНК, оскільки тіла були сильно обгорілі й жахливо понівечені. До важкої процедурі впізнання родичів загиблих готували психологи МНС…

Мабуть, досить подробиць.

6

Цього року вони Перше травня не святкують. Оголосили жалобу.

Ще б пак! Зникло ціле місто! І замовчати не вдасться. Зараз вам не двадцяте століття, коли радіація з реактора накрила сімнадцять країн, аж до Туреччини. А вони безневинно запевняли: «Все гаразд!». І ще довго вони б тягнули цю волинку, аби їхні люди не узнали про витік радіації від шведів.

І на примусову демонстрацію своїх же людей відправили. А з ними і підлітків, і дітей. Все ж гаразд! І не через якусь відчайдушну необхідність — аби потішити свою пиху й не визнавати власних помилок.

І малеча йшла поряд зі своїми батьками, святково вдягнена, з бантами, білими гольфами — йшла назустріч смерті. Все ж гаразд! А коли проходили повз трибуну, махали рученятами портретам керманичів. Чи портретам своїх вбивць?

Чому це, коли людина вбиває одну людину — він вбивця. А як загинуло сто тисяч — тоді хто є їхнім вбивцею? Хай відразу загинула десь третина, а інші залишилися хворими, каліками та помирали повільно. Тоді це вже не вбивство?

А як назвати їхні дії, коли вчасний прийом ліків міг врятувати бодай тих, хто ще не постраждав від радіації? І вони мали ті ліки, та не давали. Бо все гаразд!

А тих небагатьох, хто розумів масштаб катастрофи і самовіддано змагався з її наслідками, чомусь невдовзі знаходили мертвими. Бо вони опікувалися безпекою всього людства, а не пихою можновладців.

А що вони надумають цього разу? Хтось же має відповісти за цю величезну трагедію? І приховати не вдасться. То байдуже! Знайдуть крайнього, знайдуть винного. А не знайдуть, то зроблять винним невинного. А провісників вб’ють або доведуть до самогубства.

То чого ж Я переймаюсь? З ким Я постійно сперечаюсь? Кому що доводжу?

Вони ж самі себе винищують! То чим швидше воно відбудеться, тим краще!

Земля, звісно, деякий час буде обтрушуватися від того мотлоху, що його людство встигло наробити за часів свого існування. Але згодом його заховає під сподом зелених пагонів буйна рослинність, де він і буде дотлівати, доки не перетравиться на ґрунт.

Більшість побутових предметів буде знищена часом: побутова техніка від пилу та іржі швидко прийде в непридатність, одяг і взуття зітліють, а фотографії та грошові купюри перетравлять мікроорганізмами.

І вибухне ще не раз, доки не зникнуть всі склади боєприпасів і запаси газу.

Та все одно, хай через віки, Земля повернеться до свого колишнього вигляду — до заселення людиною. І тварини зможуть спокійно співіснувати — місця і їжі вистачить всім! Вистачило б і їм, аби вони не були такі дурні та жорстокі.

Це ж не ми їх знищили! Вони самі до цього пхалися! Самі!

Я майже кричу. Це аби Я міг кричати.

Роздуми перервалися запитанням:

— Правителю! Будівельники питають, з якого краю Зони будувати головний мурашник.

Від несподіванки Я майже підстрибнув в повітря. Хоча… Яка ще несподіванка? Я ж повсякчас відчуваю, що думають, що роблять і де знаходяться всі мої одноплемінники.

Та цього разу не відчув. Замислився. Розмріявся.

Та що ж це зі мною?! Це все через неї. Через ту єдину, до якої мені не байдуже зі всього людства.

Напружився, зібрався з думками. Потому відповів:

— Будуйте на крайньому західному кордоні. Якнайдалі від атомної. Там залишилася радіоактивна сировина, то з часом однаково туди проникнуть краплі води і почнуть вимивати її назовні.

Вістовий побіг. А Я знов почав блукати думками далеко від Зони.

Цікаво, чим вищий інтелект, то він більш вразливий для інфекцій?

Чи міг Я отруїтись від них отим вірусом, що вони звуть коханням? Аби Я давав визначенню тому стану, то назвав би його щось на кшталт «аномальний стан, викликаний надлишком тестостерону[22], що викликає бажання виключного володіння об’єкту своєї прихильності та призводять до ірраціональних, часом небезпечних для обох, дій».

О, Господи! Я вже, як вони, почав верзти оті їхні наукоподібні нісенітниці! Замість аби просто сказати: Я закохався!

Але як це могло статися?! Вона ж людина! Вона має бути моїм ворогом! Ворога не добити — себе загубити. А Я врятував її, та ще й з дитиною. Ще й хвилююся, як вона там. Бо не можу так на далеко налаштувати свій мозок. І зовсім Я не мрію виключно володіти Мар’яною. А бажаю одного: аби вона була щаслива. Заради неї Я ладен важити своїм життям. То що це?

— Правителю. Правителю! З Вами все гаразд? Я вже вкотре торкаюсь Ваших вусиків!

Я гепнувся з неба на землю. Надав собі поважного вигляду. Ганьба! Я вже лицемірю, як вони!

— Що, дідько забирай, трапилося?

— Вибачте, Правителю. Я вже кілька хвилин Вас торсаю! Вже час маркувати робочих мурах. Інакше виникне ще один Правитель, почнеться розгалуження влади. Виникне замість однієї злагодженої дві армії. Мурахи замість працювати почнуть воювати… То я піду, скажу, що Ви зараз будете?

Рішення виникло раптово. Радше, воно вже давно визріло. Потрібен був лише останній поштовх.

Сказав твердо:

— Ні! Повертайся й скажи, що ти мене не знайшов.

Мураха-вістовий поворушив вусиками. Нерішуче сказав:

— Тобто… Як? Нікого-нікого не знайшов?

— Нікого! Не треба поки маркувати мурах. Хай чекають на народження нового Правителя.

Мураха наче прикипів до землі. Звісно, для нього це була недоцільна протиприродна команда: викохувати нового Правителя за життя попереднього.

А в мене був пречудовий настрій. Розум казав: ще велике питання, чи добудуся Я до тієї місцевості, що людська пам’ять називає Оселя; чи не загину на щелепах рудих мурах; чи не потраплю у полон до інших племен і замість керувати цілим народом буду няньчитися з чужими вередливими принцесами. І ще невідомо, на якому вони щаблі розвитку, адже вибух вплинув лише на нас, мурах Зони.

Оце й є ті самі ірраціональні дії. Але один аргумент переважував всі інші: Я нарешті побачу її. Серед людей вона зветься Мар’яна.

Як вже рішення дозріло, Я зрозумів, що забагато бажаю він робочої рядової мурахи. Навіть з високим інтелектом.

Крім того, мурахи, на відміну від людей, ще не навчилися обманювати.

Тож Я полегшив вістовому завдання, аби він скористався закладеним в мільйонах поколінь інстинктом.

Мураха все ще стояв. Людина б сказала: «Переминався з ноги на ногу».

Я скомандував:

— Біжи до гурту, повертайся з кимось із доглядальників молоді.

Оце вже було зрозуміло. Чітка команда — чітке виконання.

Мураха побіг до найнижчого поверху. Де був інкубатор для малечі.

За кілька хвилин він прибіг уже удвох з іншою мурахою.

Але вони нікого не знайшли. Зовсім нікого.

Потупцювавшись на одному місті, вони, за заведеним порядком, повернулися до інкубатора й посідали навкруги малечі очікувати, коли народиться найбільша мураха.

А в цей час з десяток мурах, залишивши знайому з дитинства Зону, вишикувалися в ланцюжок і слід у слід долали відстань до далекого невідомого містечка Оселі. До жаданої дівчини, що серед людей зветься Мар’яна.