Антхіл

1

І який же це був щасливий рік! Той, останній рік перед війною. Життя було сите, спокійне. Їжі було досхочу. Додавалась численна молодь. Мій народ почав будувати величезні помешкання, аби всім вистачило місця.

Тварин в Зоні не було. А от птахи повернулися. Ворони налаштували гніздечок на поламаних деревах, тож вони невисоко опинилися від землі. Але то байдуже. Бо стерегтися не було кого.

Люди, ті, що наробили лиха та повбивали тварин, не поверталися. А поодинокі особини, що траплялися Зоною, смертельних думок не випромінювали.

Один з них, на людську міру молодий хлопець, часто приходив на галявину з воронячими гніздами. А до одного, що було навіть не на дереві, на розлогому кущі, любив зазирати всередину. Але робив це дуже обережно. І тільки тоді, коли батьків-воронів не було поблизу.

В мене після вибуху з’явилося чи то перевага, чи вада: Я став знаттєлюбний. І тому весь свій вільний час вештався Зоною, відкриваючи для себе нові й нові місцини. Згодом Я в ті віддалені куточки направляв своїх будівельників, і наше місто розросталося. Отож мої прогулянки були не такі вже й нікчемні.

То Я трохи перед собою ж хитрую. Бо збудником моїх мандрівок була все ж таки не доцільність, а тяжіння до мандрівок, до нових знань, до нових вражень.

Отак в своїх мандрах Я понаходив купу безглуздих і даремних, як на мій погляд, людських споруд.

Оце, наприклад, підземний бункер у лісі. Напевно військовий. Або секретний. Або те й друге разом. Чималенький бункер. А стояв в глухому лісі. І ходу до нього не було. Аби добутися від найближчої дороги — пішки чимчикуй кілометрів зо два.

Тепер, звісно ж, кругом ліс. Але він був в лісі й до вибуху. І не руйнується, сумлінно склепаний. Тільки ж для кого він тепер принагідний? Хіба чорним сталкерам, що тут, подалі від зайвих очей, випалювали обплетення з мідних дротів. Через те всередині радіація чималенька. Та вже відколи тих шукачів і не видно. Все, що можна було винести з Зони, давно повиносили. То ж тепер бункер пустує. А там чималенька площа. І два поверхи. Вихід є назовні кудись аж за Зону. А з поверхні нічогісінько не видно. Любили вони військові об’єкти втаємничувати.

Або ця їхня величезна антена. Вони її називають ДУГА [12]. Намостили залізних трубок мало не на двісті метрів вгору й бозна скільки в довжину. Чим вони там її тільки пофарбували? Майже сто років, а стоїть як новенька! Навіть якщо застосували старий армійський спосіб фарбувати по п’ятдесят разів, і то б той шар фарби вже давно почав би лущитися. А тут, бачиш, тримається. Щось вони ще хотіли від цієї антени, не тільки виявляти ворожі ракети. В тій купі знань, що Я отримав від людства, натяками згадується, що вони хотіли зомбувати людей тією антеною. І своїх, і чужих.

Вона, ще як була робоча, видавала звук, схожий на стукіт дятла по дереву. Тук, тук-тук, тук-тук-тук. Як азбука Морзе. Тому назву отримала: «Російський Дятел». Та й саму атомну, щось у мене в думках мерехтить, збудували не стільки для мирного споживання, а аби нагодувати того «Дятла».

Згоден повірити, що він діяв на мозок, як витончені китайські тортури, крапля по краплі. Звірина від того звуку шаленіла, тікала з Зони. А людям куди тікати? Вони ж прикуті умовностями до свого житла як цепом. І невтямки, що на них ставлять досліди.

Як на людину почне впливати отой звук, він і не здогадається, що то від нього виходило почуття паніки і страху. Було таке. Не в Зоні — в Англії [13]. В звичайному театрі. Захотіли автори підсилити драматизм п’єси. Застосували величезну органну трубу, що видавала нечутні людському вуху хвилі звуку. А публіку охопив жах, почалася паніка, виставу довелося припинити.

Західні спецслужби завзято вивчали можливі ефекти дії того «Російського дятла». Від зміни погоди і до руйнівного впливу на свідомість людей. І не вважайте, що це маячня, тому що вже багато років велися дослідження всіляких впливів потужних електромагнітних випромінювань. От, наприклад, ще на початку століття досліди вченого Тесли [14] з бездротової передачі електричної енергії призвели до порушення енергопостачання й сотень лісових пожеж, через що вибухнули грози. Як воно відбувається? А електромагнітні сигнали певних частот складаються з хвиль, що випромінює розплавлене ядро Землі. І можуть призводити до землетрусів або ж атмосферних бур.

І в природі таки випадки траплялись. Наприклад, якщо в океані корабель підпадав під вплив низьких звуків, що розповсюджувалися через виверження вулкану або ж землетрусу, всі пасажири через паніку кидалися врозтіч з цілісінького судна й скоріше за все гинули. А в неосяжних океанських просторах виникав ще один некерований корабель-привид.

Звісно, то, радше, нещасні випадки…

А щодо «ДУГИ» — то цілеспрямований дослід. Дослід із створення сигналів, які здатні впливати на психіку людей.

Їм же мало, бач, одну особу мордувати. Масштаби надавай! Звуком можна навмисно повалити в паніку натовп, підрозділ, цілі міста. І грошей на такі досліди не шкодували. Як на ту їхню ДУГУ. Якщо звук посилити, то й не тільки тоненькі судини порозриваються, а й внутрішні органи. Вушні перетинки полопаються, серце зупиниться.

Як хто з глузду зійде чи помре — то байдуже. Жінки інших понароджують. Оце люди добре навчилися — нехтувати чужим життям.

Ми, наприклад, ніколи своїх не вбиваємо. Навпаки, намагаємось чим більше їх народити. У нас он колонія розростається чим більше. Як хто помре всередині помешкання, вигортаємо нагору, аби інші не потруїлися. Є для цього спеціальні працівники-могильники.

А вони за старих часів як діяли?

Якщо вмирала якась поважна персона, разом з ним ховали жінку, слуг, коней. Людей отруювали або задушували. Коней вбивали ударом по голові. Здорових коней, не калічних. Хто мені пояснить, чим ті коні завинили? А разом з трупами людей і тварин ховали коштовності, зброю, його власні речі. А потім це місце треба було стерегти, аби не порозкрадали. В чому сенс так опікуватися мертвими? Краще б про живих думали!

Я почав часто подумки сперечатися з ними, з людьми. То вони можуть заперечити: та коли воно таке було! Тисячу років тому! Ми ж тепер цивілізовані!

То чому ж ви, як такі цивілізовані, вчинили гірше варварів, коли вивезли з Зони людей, збрехавши, що на два-три дні? Вони й позалишали домашніх тваринок вдома. Їжі побільше поклали — і залишили. Ви уявляєте, як ті тварини повільно болісно помирали? Не від голоду, від спраги!

Зізнайтесь, чи не гризло вас сумління, коли ви ходили по квартирах, збирали тіла тих нещасних, аби запхати в холодильник, а згодом вже закопати? То краще б убили, як ті прадавні скіфи!

Що там казати! А останній їхній експеримент з вакуумним вибухом? Тварин в Зоні майже не залишилося. А навіщо їм це, Я так досі і не збагнув.

Одного разу в Зону забігла лисиця. На вигляд була не дуже гладка, наче останнім часом не доїдала. Побігала-побігала, а знайти нічого не знайшла. Дурненька! Люди ж все винищили! То доки тваринки знову сюди населяться, багато часу мине.

Лисиця побігла за край Зони. То й Я вирішив піти слідом, заразом подивитися, як там життя за межею.

По дорозі лисиця зазирнула в добре замаскований хід в нору. Звідтіля долинув писк і несміливий гавкіт. Он воно що! Їй треба було годувати малюків.

Лисиця визирнула назовні, сторожко озираючись. Нікого не побачила. Мене, звісно, вона не враховувала. Побігла. Я за нею. Але втратив її із виду та побіг на запах. А коли знов її побачив, вона стояла серед величенького городу перед сільською хатою. То таке людське помешкання, Я вже знав.

У дворі перемовлялися два чоловіки, дивлячись на лисицю:

— Ти бачиш, знову прибігла! Острах геть загубила! Вже серед білого дня з’являється. Скільки вона в тебе курей зарізала?

— Багацько! Та більше цій злодюжці не жирувати. Я кілька пасток налаштував.

— Та вони, кажуть, вже такі розумні стали! Все, що пахне залізом, оминають десятою дорогою.

Другий чоловік самовдоволено пирхнув:

— Та й ми ж не дурнішаємо! Я залізо смальцем намастив. Нумо до хати та через вікно поспостерігаємо, хто з нас розумніший.

Чоловіки зникли за дверима. Лисиця трохи постояла, поводячи схудлими боками. А потім прожогом побігла в бік курника.

І через мить пролунав відчайдушний вереск тварини, в якому відбився біль, жах і безнадія живої істоти, яку намертво вхопили залізні щелепи капкану.

Чоловіки вийшли з хати. Один з них ніс дерев’яний кілок.

Підійшли до бідної тварини, що намарно намагалася перекусити залізо.

— Що, спіймалася, злодюжка? Більше не крастимеш!

І з усієї сили опустив кілок на голову лисиці. Та кілька разів судомисто шарпонулася й завмерла.

— Шкурку зніматимеш? — поспитав один чоловік у другого.

— Яка в неї зараз шкурка! Та й хто знає, може в неї сказ або ще щось. Викину в балку.

Він піддів мертву лисицю на кілок. Вона ще не захолола, тож звисла, немов ганчірка.

З мене було досить. Я визначив напрям по сонцю і помчав додому, намагаючись відігнати із уяви нестямне скавчання лисеняток, які щойно залишилися сиротами.

Еге ж, через жалощі Я втратив обачність.

І знову наразився на них. На чужинців. І знову вони мене ледь не схопили. І знову Я вже не сподівався на спасіння. І знову благав невідомо кого: «Аби ж опинитися якнайдалі!». Очманіння, темрява, і… Я в Зоні в безпечному місті. І відчуваю себе добре.

Якось це мені вдається. Тільки як? Треба поміркувати. Не зараз, на дозвіллі.

2

Що найчастіше бажають на весіллі? Звісно, дітей побільше. А через деякий час близькі починають натякати: ну, то як? Скоро в нас буде поповнення? Дівчинка чи хлопець? А може, одразу двійко?

Єва з цими запитаннями почала насувати чи не одразу. Та згодом мала свої натяки припинити: Мар’яна не вагітніла.

Гектор спочатку на це не зважав. З чоловічою безтурботністю в глибині душі він вважав, що чи з дітьми, чи ні — йому однаково радо жити.

Мар’яну той клопіт більше турбував, тож вона здебільше була невесела. Як взірець, згадувала свою маму, і ладна була терпляче чекати на появу дитини бозна скільки років.

Єва ж була налаштована більш рішуче. Тож воліла не чекати дива, а діяти. Розмова з Гектором про штучне запліднення нічого не дала. Він припинив її на самому початку й заборонив про це балакати з Мар’яною. Мовляв, вона однаково не погодиться. Єву дивувала затятість невістки. Адже зараз існують такі технології! Яка вона все ж таки дикунка!

В будні родині не вдавалося зібратися разом бодай повечеряти. Кожен приходив з роботи в різний час, вечеряв нашвидкуруч, часто-густо порошковими коктейлями. Та в вихідні Єва програмувала кібер-кухоря на домашні страви. І не тільки, аби поласувати. Єва любила збирати рідних кругом столу, неспішно ласувати наїдками, розмовляти.

От за такими родинними розмовами Єва вирішила обережно завести розмову про дитину.

Почала, звісно, здалеку:

— Наших лікарів в черговий раз на курси підвищення направили.

Гектор напівжартома запитав:

— Ти ж не почнеш нас просвіщати щодо тонкощів твоєї професії? Каюсь, я можу зомліти.

Єва посміхнулась синові:

— Здивував! Чоловіки здебільше вразливіші за жінок. Та не хвилюйся. На наших курсах досить цікаві речі розповідають. Цікаві всім, не тільки фахівцям.

Гектор заперечив:

— Важко повірити! Це наче б я почав вашим лікарям розповідати про розщеплення атому. Ото б на мене повитріщалися!

— Розумнику! Залежить від того, як ти поясниш. Лікарі не дурніші за тебе. Та у нас велося про зрозумілі всім речі.

— А саме? — заохотив Гектор.

— Та так. Про життя, про здоров’я, про літніх людей. Про пенсії.

Гектор розчаровано вимовив:

— Теж мені. Знайшла цікаву тему…

Єва вирішила, тепер саме час:

— А ти не відмахуйся. Не вік же тобі бути молодим. У нас зараз і так людей похилого віку набагато більше. Є серед них безпомічні, безпорадні. І хто цю юрбу хворих пенсіонерів має годувати?

Єва захопилася своєю промовою і не помітила, що Мар’яна дещо напружилася, навіть припинила їсти. Спитала ледь чутно:

— То на що вас підбурюють? «Зачищати» суспільство від зайвих людей?

Єва не відчула сарказму, пояснила:

— Ні ж бо! Навпаки. Пропонують технології аби подовжити життя людини. Але здорової людини, працездатної. Але це дуже недешево! Хто з товстезним гаманцем знайде, як собі вік подовжити. Кінець кінцем, клона по собі залишать. В мене й так є підозра, що більшість літніх правителів ніякі не довгожителі, а клони. А от прості люди, як ми…

Гектор безтурботно заперечив:

— Та ти, мамо, щось занадто похмуру картину намалювала! Є ж там страхові фонди якісь. Щось та отримує державна медицина з наших заробітків.

— Можливо, отримує. І медицина у нас потужна. Тільки подумай: імплантація, мікрохірургія, лікування стовбуровими клітинами!

Єва згадала, задля чого почала розмову, тож додала наче між іншим:

— А по заплідненню у нас які технології! Навіть з Італії бездітні пари приїздять. Такі вже безнадійні випадки бувають! І все одно вирішуємо.

Єва кинула оком на Мар’яну, чи зацікавилась вона розповіддю. Аби не сполохати одразу, а бодай примусити хоча б замислитися над цим, бадьорим тоном закінчила:

— То я вже про крайні випадки розповіла. Можливо, досить буде банальної підтримуючої терапії: пігулки там, ін’єкції. А далі вже над більш складним лікуванням можна помізкувати.

Єва, не відчувши мовчазного опору, говорила про лікування як про справу вже вирішену.

Мар’яна мовчала. Пауза дещо затягнулася, поки Гектор її не порушив:

— Мар’яна вже лікується. Народними засобами, травами…

Мар’яна зиркнула на Гектора своїми величезними очима. Промовчала.

А Єва стрімко підвелася, з силою втягнула носом повітря. Було бажання висловити все, що вона думає про те лікування народними методами, що вона геть усі вважала чистою води шарлатанством. Та вистачило сил не дати волю словам. Тільки що трохи скуто проказала:

— От і добре. Я ж не знала…

І вийшла з-за столу. Пішла. Їй конче треба було зникнути з очей аби не зірватися. Вже як зачинилася в своїй кімнаті, дала волю думкам: «Ох, і вперте дитинча! Я так і знала це з самого початку! Бачила таких. На вигляд сумирне, а як не по її, з місця не зрушиш. І Гектора під себе підім’яла. Як їй це вдалося?! Краще б була Лєра! Так хто ж мене питав? Наче я ворог власній дитині! Добра ж синові бажаю!».

Вголос Єва такого, звісно, не казала. Бо то був би вірний шлях загубити сина, це вона розуміла.

Наближалася пора відпусток. Задовго до неї молоді разом обирали, де б відпочити. Мар’яна пропонувала гори. Та Гектора такий відпочинок не приваблював. Хай би, мовляв, якийсь пляжний відпочинок, де «все включене».

Так вони нічого й не вирішили.

Якось Мар’яна озвалася до чоловіка:

— Ти щось чув про джерело Святої Анни?

— Начебто ні. А що там? — поспитав Гектор.

Мар’яна відповіла не одразу, як звичайно:

— Це на Тернопільщині, у селища Онишківці.

Знов замовкла.

Гектор підгонив її:

— Це має мені щось пояснити?

— Туди тисячі людей приїздять за зціленням.

Гектор все ще не розумів, куди хилить Мар’яна.

А вона продовжувала:

— Там цілюща вода. І взимку, і літом однаково прохолодна. Кажуть, як зануритися в чудотворне джерело тричі, читаючи молитву, воно зцілює безпліддя… Так кажуть.

Гектор нарешті зрозумів. Але захвату не виявив.

Мар’яна трохи швидше, ніж звичайно, додала:

— Туди не обов’язково удвох їхати! Як хочеш, лети на море. А я поїду до того джерела.

Гектор вже оговтався.

— Та що то за відпочинок на самоті? Ми ж родина! Ні, я поїду з тобою. Оздоровитися нікому не завадить, як послухати мою маму. А там, крім джерела, є на що подивитися?

Мар’яна помітно повеселішала. Відповіла охоче:

— Звісно, є! Не все радянська влада занедбала. Недалеко від нашого джерела є давня святиня — Почаївська лавра. Ми ж заїдемо туди?

Гектор, як запитував, мав на увазі дещо інше. Та вже не став сперечатися. Однаково, цього року відпочинок буде зіпсований. В цілющий вплив джерела Гектор не надто вірив, але подумав про дружину: хоч би чим дитина бавилась, аби не плакала.

Тим не менше подорож обох підбадьорила та бодай подала надію. Надію на диво.

3

З відпустки пройшов місяць, другий. Третій. Стало зрозуміло, що дива не відбулося.

Може, за краще було б забути про цю проблему хоч на деякий час, довіритись долі. Але це було неможливо з двох причин. Одну причину звали Мар’яна, іншу Єва.

Для стороннього ока начебто все було як завжди. Але Гектор, що опинився між молотом і ковадлом, помічав і запитально вигнуту брів матері, і тремтячі губи дружини. А оскільки в цих питаннях він почувався геть безпорадним, то настрій в нього повсякчас псувався.

До того ж в нього знову заболіли зуби. Настрою це не додавало.

Чи відбулася б його зустріч з Лєрою, невідомо. Але Єва вирішила не покладатися на випадок.

Гектор, як зазвичай, попросив маму записати його до стоматолога. Навіть не додав: «Тільки не до Лєри!», бо вважав, що це й так зрозуміло.

Єва, дійсно, спочатку таки хотіла записати його до Лєри, начебто випадково. Але, трохи подумавши, вирішила вчинити розумніше.

Навмисне в клініці перестріла Лєру. Попередила її про відвідини Гектора до стоматолога, аби та встигла підмінитися змінами. А заразом розповіла, що у молодят проблеми, і чи не час його втішити.

Спочатку Лєра й слухати не хотіла про примирення з Гектором.

— Кажете, у нього проблеми? Так йому й треба! Сам обрав свою долю. Що йому заважало перевірити свою обраницю? Всі ж нормальні молодята так роблять! Хай тепер не жаліється!

Єва вислухала Лєру. Мову їй не перебивала. А як та витратила всю пару, зронила:

— Долями хлопців крутять жінки. Це ж вона твого хлопця відібрала! Та ще й зробила нещасливим! Як їй це вдалося, не знаю. Чи зіллям яким напоїла? Вона завжди якусь гидоту заварює. І ти не хочеш помститися розлучниці?

Зернятко впало на добряче угноєний ґрунт. Лєра доклала всіх зусиль, аби на час прийому саме вона була на прийомі. І підготувалась якнайретельніше. Гектор, звісно, одружився. Але ж зір ще не втратив!

А Єва напередодні повчала:

— Ти там не кидайся все зробити за один прийом. Познаходь хворих зубів якнайбільше. Аби він кілька разів мав прийти. Тим паче, це не важко. Зуби в нього проблемні. Пожалій його, виклич на відвертість. Тільки надто не тисни. А там вже лови момент.

Гектор, як вгледів у кабінеті Лєру, спочатку наче заціпенів. Та тікати було вже геть не по-чоловічому. Він залишився.

Лєра на першому прийомі дотрималась обраної ролі. Рівним голосом поздоровкалась, підкреслено офіційно запитала, що турбує. І, трохи пом’якшивши тон розмови, запропонувала кілька методів лікування.

— Бачу, тобі видалили зуб мудрості. Боляче було?

Гектор впіймався майже на пустий гачок. Почав розповідати, як він страждав, як йому було боляче, як його мордували в лікарні.

Лєра не перебивала.

Потім запропонувала:

— А не хочеш виростити зуба? Це поки у нас рідко пропонують, та я домовлюсь.

Гектор зацікавився:

– І що, дійсно виростає зуб? Як справжній?

Лєра зробила вигляд, що обурилася:

— Чому «як»? З твоїх же клітин в пробірці сформують зародок, підсадять тобі в ясна й доростять до потрібних розмірів. То як, спробуємо?

Лєра не випадково сказала «спробуємо», аби підкреслити: ми разом! І коли Гектор погодився, відразу сухо простилася та викликала наступного пацієнта. Мовляв, питання вичерпано. Мій інтерес до тебе був суто професійний.

Але коли наступний пацієнт вмостився в крісло, Лєра забігла в сусідню кімнату та подзвонила Єві:

— Все пройшло як по нотах! — мало не задихалася вона від збудження. — Він прийде ще раз!

І він прийшов. Цього разу Лєра навмисно обрала останній запис в своїй вечірній зміні.

А далі все пройшло як в заяложенім водевілі: Лєра запросила Гектора в ординаторську «на каву», як старого друга. Гектор слово за слово почав жалітися, який він нещасливий в шлюбі, яка Мар’яна непоступлива.

Лєра удавала, що переймається їхнім нещастям, почала заспокоювати, втішати.

А закінчилось те її втішання зрадою Гектора.

Він з побоюванням повернувся додому, надумуючи причину, з якої так затримався.

Та дружина не сказала ані слова.

Зате Богдан, як вони найближчим часом стрілися, завів неприємну для Гектора розмову:

— Ти на пам’ять не скаржишся? — замість привітання запитав Богдан аж ніяк не доброзичливо.

— Начебто ні, — відповів той розгублено, не розуміючи, куди той хилить.

— Я казав, що пику тобі натовчу, як скривдиш Мар’яну? Не забув часом?

— Звідкіля це тобі прийшло? — Гектор не міг припустити, на що це Богдан натякає.

— Звідкіля?! — зле відповів Богдан. — Мені Лєра все розповіла!

Гектор спересердя вилаявся:

— От бісова дівка! Навіщо вона язиком плескала?

— А ти, тобто, янгол безневинний!

— Ну я же той… чоловік…

Договорити він не встиг, бо Богдан таки дав йому добрячого ляпаса.

Гектор не сперечався, враз знітився. По хвилі спитав боязко:

— Ти Мар’яні розповіси?

Богдан глянув на хлопця презирливо, із неповагою:

— Аби ж то вона тебе, йолопа, не кохала! Але запам’ятай: ще про щось подібне дізнаюсь — то ляпасами не відбудешся! Я тебе своїми руками придушу! Зрозуміло?

Гектор повернувся було, аби йти. Та Богдан схопив його за барки і прошипів у обличчя:

— Мар’яні ані звуку! Все зрозумів?

Гектор трохи улесливо пробелькотів:

— Богдане! Ти справжній друг! — Гектор простягнув йому долоню.

— Друг?! От про це ти вже забудь! Скінчилася наше товаришування. А от для Мар’яні ми й досі добрі друзі!

І пішов, наче не помітив простягнутої руки.