Антхіл

1

Вони думають, що свідомість прокидається з народженням.

Було б бажання посперечатися з ними, Я б запитав: а що воно таке, народження? В їхньому розумінні? Тільки що перехід зародка з водного середовища до повітряного? Адже малюк народжується вже повністю сформований. Дихає, бачить, ссе мати. Щось собі думає. Ще в утробі матері він рухається, відчуває біль, чує музику. Спить або бавиться. І хто доведе, що той зародок не має свідомості?

А от відколи відлічувати моє народження?

Коли прокинулась свідомість у мене, Я добре пам’ятаю.

Спочатку в голові промчав вир з усіх кольорів веселки з вкрапленням шматків розмаїтих моторошних образів.

З ляку Я побіг куди очі бачили. Коловерть в голові потроху сповільнювалася, доки небо не зупинилось вгорі, земля — на споді. А просто перед очима опинився труп величезного зубра.

Я роздивився навкруги — труп був далеко не єдиний. Галявину, скільки було видно, було рясно вкрито тілами тварин — і великих, і зовсім дрібненьких. Звісно, всі вони часом мені траплялися, але поодинці. І живі. Тобто, інколи траплялися й мертві. Але інколи. І сприймалися вони природно, як велика купа їжі. А крім неї ж були й живі тварини, безліч живих тварин!

А тепер все навкруги було вкрито трупами. Живих не було видно. Все тхнуло смертю. Як перекласти на людську мову мій тодішній жах, Я лементував: «Невже жодної тварини в світі не лишилося?».

Отакої! Тоді Я ще, як мала дитина, вважав, що все, що перед очима — то й увесь світ. То згодом, поступово Я опанував і географію, і історію. Не тільки це. А і філософію, літературу, астрономію. Вивчив усі мови, що ними спілкуються люди: англійську, французьку, португальську, арабську… Годі перераховувати! Зараз Я опанував все, що спромоглося осягнути людство. Власно, не опанував, а начебто згадав.

А тоді Я безтямно перебігав від одного трупу до іншого, доки не відчув запаху коров’ячих кізяків.

Вони були свіжі, пахли перепрілим сіном. Пахли їжею. Пахли життям.

Я пішов тим живим слідом, доки не опинився на березі водойми.

Берегом блукала корова. Жива корова. Тварина неспокійно ходила мілководдям, благально мукала.

Отут мене очікувало несподіване відкриття: Я розумію тварин. Розумію не тільки їхню мову, а й думки. Треба тільки зосередитись на конкретній особині, бо інакше в голові починається ота різнобарвна круговерть. Отож Я наче на власні вуха почув: тварина страждає через переповнена вим’я.

Трохи згодом до ніг корови підплив… звичайнісінький сом. Ага, значить, щоб там не відбулося, риби залишилися живі. Бодай котрісь з них.

Придивившись уважно, впевнився — риби у воді було доволі. Тварин, крім корови, не траплялося.

Корова зайшла трохи глибше, доки соски не опинилися під водою. А сом припав до них, наче зголодніле теля. Як вим’я щось вполовину випорожнилося, корова подалася геть. Я рушив за нею. Аж на край землі. Тьху! Тобто, на край Зони. Зони, яку було оточено іржавим дротяним парканом, що мав безліч дірок. Через одну таку спокійнісінько пропхалася корова.

Я трохи повагався. А потім пішов слідом. За край. За Зону. За межу, яку Я ще ніколи не перетинав. І підганяла мене не необхідність, а допитливість. Це відчуття теж було для мене нове.

Корова впевнено йшла поміж деревами, доки не вийшла на відкриту галявину, де неквапно паслися інші корови. В холодочку сиділи двоє чоловіків.

Коли вони почали перемовлятися, Я зрозумів кожне їхнє слово:

Один з них, літній, озвався до молодшого:

— О! Рябенька знайшлася. Цікаво, і де вона вештається майже щодня?

Молодий відповів:

— А тобі не байдуже? Вертається ж. Може, де холодочок знайшла.

— Не знаю, не знаю! Хазяї хочуть її забити, бо, мовляв, мало молока приносить.

— Що ж його робити? Буває й таке.

Літній чоловік пожував травинку:

— Та є в мене припущення. Тільки як його перевірити, не знаю.

Молодий глянув запитально, мовляв, продовжуй.

— Колись вже була така історія з іншою коровою. Вона ходила до річки, і її «видоював» сом. Уявляєш?

Молодий засміявся:

— Та то ви, діду, той! Прибріхуєте.

Старий не образився:

— Не любо — не слухай. А старі люди дарма не говоритимуть. Тільки що коло нас і водойми немає. Хіба що в Зоні. Та там же навкруги наче огорожа є. Має бути. А я собі думаю, може не сом, а якийсь двоногий крадій з’явився?

Молодий погодився:

— Ото вже більше схоже на правду.

— А тоді нам треба крадія викрити! Бо заб’ють же тваринку ні за що.

Сонце хилилося за обрій, тож Я мав поспішати додому. І не тільки задля безпеки. Я мав обмізкувати побачене.

За коровою Я йшов, не обираючи дороги. Тільки за звичкою рахував повороти. Їх накопичилось шість десятків. Тільки той розрахунок мені не знадобився. Бо зараз мені треба було потрапити додому найкоротшим шляхом. Тож Я глянув на сонце, визначив напрямок до дому й побіг.

Та раптом на шляху мені трапились кілька мурах.

Я втягнув в себе повітря: запах був чужий, не з нашого мурашника.

Я приязно поворушив вусиками-антенами, аби привітати зустрічних. Та вони, замість привітатись у відповідь, понахиляли голови й рушили до мене явно з ворожими намірами.

Я спробував телепатувати, що не маю лихих думок, спокійно йду собі додому, нікого не чіпаю.

Марно! Вони все наближалися, недвозначно клацаючи щелепами.

Я ще не усвідомлював, що після вибуху мурахи з Зони в одну мить перенеслись в своєму розвитку на кілька щаблів вгору. Але той вибух не зачепив мурах, що мешкали поза Зоною. А Я намагався з ними спілкуватися як з рівними.

То була хибна думка, еге ж. Та тоді Я ще не навчився бути обачним. Я просто жадібно поглинав уявлення про світ, наче дитина, що без нагляду опинилася в цукерні.

Чужинці посунули до мене, намагаючись оточити, взяти в полон або знищити.

Тоді, облишивши дипломатичні реверанси, Я щодуху побіг.

Чи то Я втомився від подорожі й пригод, чи не до кінця усвідомив небезпеку, але чужинці бігли значно швидше, і одна-дві мурахи закінчили життя в їхніх щелепах.

Мене як струмом вдарило. Та бігти швидше вже було несила. Чужинці оточили мене. Надії на порятунок не було ніякої. Я подумки заволав: «Хоч би опинитися якнайдалі від них!» і… втратив свідомість.

Отямився вже в Зоні. Як Я перетнув кордон, геть не пам’ятав.

Мені було зле. Аж тут Я знову вгледів мурах.

Обпікшись на молоці, хукатимеш і на воду. То Я з побоюванням заховався в траві. Та мурахи на мене не зважали.

Сонце вже майже заховалося за обрій, і вони, схоже, поспішали додому. В кожного була чималенька ноша, що вагою перевищувала окрему мураху. Я принюхався: запах був знайомий, рідний. Та це ж свої! З рідного мурашника! Я нанюхав стежку, що її феромонами [3] намітили попередні мурахи, і вже впевнено побіг додому.

Кілька діб Я не виходив зі свого помешкання. Не сказати, що хворів, але відчував себе якось дивно, наче сліпий на одне око, глухий на одне вухо та ще й кульгавий.

Але з часом до мене приєдналися кілька тямущих мурах. І Я одужав. Навіть, здавалося, зміцнів.

Кілька тижнів ми жили як зазвичай: працювали, харчувалися, доглядали власну оселю. Надвечір Я вибігав до водойми. І частенько бачив ту чудернацьку пару. Корову й сома.

Якогось разу корова занадто довго очікувала на свого сисунця. Я навіть подумав бува, що той десь подівся. Та нарешті таки виринув. Мляво так, неохоче. І припав до вимені.

Я налаштував увагу на його свідомість. Почав вловлювати думки. Так он воно що трапилось! Сом був породіллею.

Народжувати важко не тільки їм, людям. Рибам теж. Риба ж вона як: кладе ікру в очереті. Важко їй. Як народжує, то навіть стогне. А потім кілька діб хворіє.

Так і мій знайомий сом. Він… Тобто, вона, вже очуняла після пологів. Заразом і зголодніла. Тож залюбки припала до годувальниці.

А через деякий час з’явилися вони. І в моїй свідомості відчайдушно засурмив сигнал тривоги. Радше, сигнал смертельної небезпеки.

Вони під’їхали до водойми. Вивантажили з автівки якесь причандалля. Воно мало огидний припах. Так мені здавалося. Тхнуло все: автівка, снасті, люди. І навіть їхні думки.

Знову все тхнуло смертю.

Я зрозумів, що вони надумали. Того, минулого разу вони хотіли знищити все живе. На суші це їм вдалося. А тепер вони хотіли вмертвити підводних жителів.

Мені хотілося заволати до мешканців ставку: стережіться! Та що б вони могли вдіяти?

Я зрозумів: масові вбивства ще не скінчилися. Тож щодуху побіг додому, аби попередити своїх одноплемінників, аби подвоїли обережність.

Наступного дня з важким серцем Я повернувся до ставка. Видовище перевершило мої найгірші побоювання. Ставок наче кригою в льодохід було вкрито трупами риб. Там їх було сила-силенна: величезних, трохи менших і зовсім ще маленьких. Але всі вони були мертві. Мертві.

Згодом прийшла знайома корова. Заклично мукала, нетерпляче ходячи мілководдям. Знову страждала через переповнене вим’я.

Бідна тваринка! Їй вже ніколи не дочекатися свого годованця. Та за що ж їх так? За що?!

Чи вони не заспокояться, поки не зіпсують все, не знищать усіх звірів і тварин, не повбивають усіх нас, бо їм так зручніше?!

Прокляття!

2

– І як же ти погодився їхати до Чорнобиля? — нетямилася з відчаю Єва, пакуючи до валізи сина якісь ліки. — Ти що, не міг відмовитися? Це ж небезпечно! А ти ще не одружений, дітей не маєш!

— Мамо, та вже майже вік після аварії пройшов! І весь час там люди працювали! І нічого!

Гектор був в піднесеному настрої. Зона після майже вікової ізоляції й досі була оповита завісою небезпечної таємничості й тим приваблювала молодь.

— «Нічого»! Ти бачив це «нічого» в дії? Ти доглядав хоч одного опроміненого до смерті? Ти хоч раз знімав з нього одяг? Разом із шкірою? Ти хоч раз бачив народження мутованого немовляти? Ти знаєш, скільки пар до мене приходить через стерильність чоловіків, згодних будь-що, за будь-які гроші ощасливити дружину дитиною?

— Мам, це в тебе вже професійна деформація! Заспокойся, з нами ж фахівці-дозиметристи їдуть. І спецодяогом забезпечать, і дозиметри на кожного почіпляють, і медогляд «до» і «після» обов’язковий. Де небезпечно, туди нас і не пустять. А шкода! Хотілося б на власні очі…

Єва мало не скрикнула:

– І не думай! Пообіцяй, що не пхатимеш носа куди не просять!

— Добре, добре! Обіцяю. Не хвилюйся так. Чи й не строк — місяць у Чорнобильській Зоні.

Єва від нагадування смикнулася. Відчеканила наказним тоном:

— Оці препарати, що я поклала, пий обов’язково. Я тут написала, як. Добре?

— Добре, мамусю! Обіцяю. А що воно таке?

— Як я скажу: гідроксипиридонат-ліганди [4], то тобі полегшає? Пий і все! І зелений чай. Якнайбільше. Запам’ятав?

— Я відчуваю себе отруйником-початківцем, що має вберегтися від власної ж отрути!

— Не мудруй! Розумнику. І ще одне. — Єва витримала паузу. — Перед практикою заскоч до мене в лікарню. Знайди час.

— Як тобі через те буде спокійніше. А що ти надумала? Ще якісь щеплення?

— Ні. — Тон розмови Єви став офіційний, як на прийомі пацієнтів. — Залишиш на зберігання свій біоматеріал. Про всяк випадок.

— М-а-а-а-а-м-о! — мало не заволав Гектор. — Для чого це мені? Я ж не на війну!

— Отож через минулу 20-річну війну ми й вдосконалили штучне запліднення. Скільки ж молодих хлопців тоді загинуло, не порахувати! Тож і надумали чим підсолодити смертельний ризик, а заразом вирішити демографічну проблему. Для військовослужбовців за рахунок держави створили генний банк. Пообіцяли використовувати матеріал тільки згідно заповіту донора.

– І як же той донор перевірятиме, чи виконується його заповіт? Хіба що з того світу? — саркастично запитав Гектор.

— Не смій глузувати! Радій, що тебе така доля не зачепила. Загинути — то ще не найгірше. А от залишитися безпомічним інвалідом… Або ж втратити можливість жити повноцінним життям, не мати дітей. А радіація, вона діє підступно, непомітно. Її й не бачиш, не відчуваєш, а вона вже руйнує твоє здоров’я. А заразом і щастя.

Гектор стих. А Єва спробувала пом’якшити засторогу:

— Це ж я про всяк випадок. Хай краще не знадобиться. А за своїх майбутніх дітей не переймайся. Мені власні онуки потрібні. Прослідкую, будь певен.

Через кілька днів Гектор вже очікував автобуса для відправки в Зону.

Купка людей, що підтягувалась в умовлене місце, виглядала досить строкато. Були тут досить такі літні й чоловіки, й жінки. А були й доволі молоді хлопці. Траплялась англійська мова. Тобто, були й іноземці. Хоча зараз вже англійською розмовляють чи не частіше, ніж рідною. З кількох випадкових фраз супутників Гектор виокремив біологів, зоологів, геологів. І, на чималенький подив Гектора, останнім прибіг Богдан — як представник служби з надзвичайних ситуацій.

Де б ще зустрілися.

Якісь молодики в уніформі з логотипом Зони завантажували різнокаліберні ящики. Мабуть, з науковою апаратурою. Чи й зі знімальною. Чи й і з тою, й з другою. То ж поїздка обіцяла перетворитися на захоплюючу подорож.

Дорогою хлопці обмінялися відомостями, хто й як потрапив в цю команду. З огляду на те, що обидва підписували якісь папери щодо нерозголошення окремих результатів експедиції, мета її виходила далеко за межі ознайомчої. Що ж, вирішили хлопці, тим цікавіше.

Коли автобус перетнув перший 30-километровий кордон після КПП «Дитятки» [5], до них приєднався юнак в напіввійськовій формі без розпізнавальних знаків. Представився скромно: Вова, працівник Зони.

Сів коло Гектора — так трапилось.

— Ти як, постійно тут працюєш чи як і ми, в розвідку? — поспитав Гектор у Вови.

— Постійно, — відповів той.

Помовчав. Та через хвильку додав:

— Я й не уявляю, що могло бути інакше.

Гектор неабияк здивувався:

— Як це?

— Тут, в Зоні працювали й мій батько, і дід. Прадід, той не з Зони, з Києва. Працював звичайним дільничним міліціонером. А як стався вибух реактора, їх зняли з місця й відправили охороняти в Чорнобилі громадський порядок. Привезли, вишикували перед самим реактором в чому були, без захисних костюмів. Постояли. Очікували на команду, що його робити. А прадіда почало нудити. Потім і його начальника, й інших хлопців. Вивертало доти, доки, здавалося, вже не тільки їжа, а нутрощі вихлюпнулися назовні. Прадід помер за рік. З того десанту всі швидко померли. Прабабуся забрала сина, мого діда, і переїхала до родичів до Харкова — подалі від трагедії, від пекучих спогадів. А дід згодом все одно повернувся в Зону! Він ще в Харкові винайшов метод дезактивації, що перетворює радіаційні відходи в плазму. І приїхав в Чорнобиль на випробування. Та так тут і залишився. Тож разом зі мною три покоління чоловіків — і всі тутешні, із Зони. Я, наприклад, дозиметрист. Професію обрав таку, що десь поза Зоною чи принадиться.

Богдан приєднався до розмови:

— А що ж оце тебе змусило на таке піти?

Вова підвів брови від здивування:

— Змусило? Та я кращої долі собі не бажаю. Тут така краса! Тиша, рослинність буяє. Звірина нелякана, а людей обмаль. Та самі побачите.

Зовсім несподівано просто на дорогу вийшов величезний кабан. Постояв в роздумах і неквапно занурився в протилежну лісову смугу.

Вова запевнив:

— Таке в Зоні не дивина. За стільки років тварини геть страх перед людьми загубили. Як пощастить, можна і зубра, й оленя стрінути. А вже щодо лисиць, зайців, — тих взагалі, як в місті горобців.

Гектор очікував, що відразу після шлагбауму почнеться щось дивовижне.

Так ні! Звичайна асфальтова дорога, тільки що рівна-рівнесенька. Це для того, аби не розкидати радіоактивні відходи, які перевозяться у вантажівках на дослідження або зберігання. Звичайні дерева, трава, тільки більш зелені, ніж в задушливому місті.

І тиша.

Автівок майже не було. Після гамірного Києва з його автомобільним рухом у два яруси, зі сновигаючими авіатаксі, з натовпом людей це було незвично.

Без пригод пройшли ще один контрольний пункт — 10-кілометровий. І поїхали в готель «Прип’ять», що в Чорнобилі. Будівлю невідомого архітектора радянської доби наче навмисно законсервували і ззовні, і зсередини. Зберігся навіть пам’ятний знак коло вхідних дверей: «Збудовано на честь 50-річчя Великого Жовтня». Гектор з уривчастих спогадів від уроків історії так і не міг зрозуміти, чим же він великий, той жовтень.

Хлопці залюбки повискакували з автобусу, підхопивши свої речі. Пострибали, аби розігнати кров в кінцівках.

Вова вийшов разом з ними. І майже відразу йому на плече спустився ворон. Чималенький такий, із синяво чорними пір’ям.

Затріпотів крилами, роззявив дзьоба.

Гектор зауважив:

— Ну й нахабні в Зоні птахи! Геть острах перед людьми розгубили!

Вова посміхнувся.

— Та ні, не розгубили. Хоч трохи та стережуться. А це — Яків, Яшка. Батьків ручний ворон. Ось, у нього кільце на правій лапі, бачите? Залишився мені в спадок, як батько виїхав з Зони.

Яків вмостився зручніше на плечі у Вови та почав куняти.

Гектор зацікавлено спитав:

— То він житиме триста років? А скільки йому зараз?

Вова охоче відповів:

— Триста — то радше легенда. А звичайний вік десь так років сорок. А Якову вже двадцять. В розквіті, так би мовити. Його батько в лісі знайшов. Напівживого, охлялого. Зарано з гнізда вистрибнув. Батько його вигодував, виходив. Тож Яків звик до нас, не улітав. Гуляв з нами, як домашній собака.

Для наочності Вова зняв з плеча ворона, підкинув трохи вгору, аби той злетів, і відійшов трохи вбік.

Яшка зробив невеличке коло в повітрі, спустився на землю коло Вови і заходився дзьобом клювати його черевик.

Вова почав прощатися:

— Ну, мені час повертатися. Ще стрінемося.

Вова простягнув по черзі хлопцям руку, міцно потис. Пішов від готелю. Яків побіг слідом.

Богдан хмикнув:

– І справді наче собака. Ти таке бачив?

Оселилися хлопці разом, а от працювати довелося окремо, кожному за своїм фахом. Гектор зазвичай працював всередині четвертого реактору, який ще в далекому 2016-му накрили новим насувним укриттям з невимовною назвою «конфайнмент», що його намостили над старим саркофагом.

Кожен день по закінченню роботи Гектор перевіряв одяг на рівень радіації та залишав його в роздягальні. Наступного дня отримував нову форму, чисту.

Богдан робив на вулиці. В його бригаді, крім нього самого були геологи, будівельники, дозиметристи і…підривники.

Тільки ввечері друзі, добряче набивши ноги, мали час перекинутися враженнями. Гектор з натхненням зізнавався, яку найбільш уражену радіацією ділянку він відвідав. І як «дурив» свій власний дозиметр, аби довше попрацювати.

Богдан того захвату не поділяв. Натомість розповідав про більш безпечні та не менш цікаві речі. От хоча б як під час роботи стрів незвичного горобця: той на черевці мав рожеве пір’ячко. Не звичне сіреньке.

— Забрьохався десь, мабуть, — припустив Гектор. — Наші родичі живуть у Кривому Розі, що має найпотужніше родовище залізної руди. То там поблизу копалень все червоне: будинки, асфальт, листя, трава. Взимку — сніг. Горобці — ті весь рік червоні.

— Може й так. — Богдан не надто наполягав. — А ти нічого дивного не бачив? Щурів там розміром з собаку або кажанів, що світяться в темряві.

— О, зрозуміло! — розсміявся Гектор. — То ти шукаєш сюжетів для захопливих розповідей? Шкода, нічого такого мені не трапилося. Хоча…

Богдан миттю пожвавився:

— Хоча, що? Щось бачив?

— Сам — ні, не бачив. А от побрехеньки чув.

— Що саме? І чом, власно, побрехеньки?

Гектор хмикнув:

— Та трохи воно той. Не надто схоже на правду.

Богдану очі засяяли від цікавості:

— До сну ж далеко! Розповідай.

— Все через гадюк. Та то дурне, забудь.

– І все ж, — наполягав Богдан.

— Та хлопці щось розповідали про гадюк, що були на вигляд наче стулені з двох видів: гадюк і вужів.

— Ото й усе? — Богдан розчаровано відкинувся на подушку. — То їм від жаху примарилося! Чи від великого розуму. Хто там додивився, чим ті гади відрізняються? Та байдуже. Нам ще довго тут лямуватися. Може, щось цікавіше почуємо.

— А ти досі мариш мутантами-людожерами? Не награвся в дитинстві? — Гектор не оминув нагоди шпортнути друга. Вони не рідко так пікірувалися. Дружбі це не заважало.

3

Останнього тижня польова робота всієї команди припинилася, але почалася кабінетна. Всі члени експедиції мали підготувати свої висновки та надати для розробки заключного консолідованого звіту. Тож і Гектор, і Богдан сиділи поодинці кожен в своєму кріслі та щось мурмотіли під ніс. А наручний комп’ютер те мурмотіння перекладав в потрібний формат.

В останній день оголосили конференцію за наслідками роботи експедиції. Всіх запросили до конференц-зали.

Хлопці, як прийшли туди, потай хихотіли. Ну й кам’яний вік! Вже відколи будь-які численні наукові збіговиська провадились он-лайн, за об’ємними дисплеями, що давали ілюзію присутності як людей, так і експонатів для ілюстрації доповідей. Давно пішли у непам’ять навіть відео конференції. Натомість географічні кордони учасників значно розширилися.

А тут зала була захаращена рядами допотопних стільців. Одна стіна мала підвищення й сцену. А на стіні збереглося (чи то навмисно зберегли, як раритет?) величезними буквами виповнене гасло: «Виконаємо рішення XXV з’їзду КПРС». Хлопці зацікавлено озиралися по сторонах, аби запам’ятати якнайбільше дивного для розповіді знайомим.

Від самої конференції друзі не очікували нічого цікавого. Та перша ж доповідь прикувала до себе пильну увагу хлопців.

Доповідав сивенький дідусь щось про генні зміни тварин Чорнобилю. Доповідав довгенько, з вкрапленням малозрозумілих наукових термінів. Суть доповіді, якщо коротко, зводилась до наступного.

Розвиток подій в Чорнобильській зоні з самого початку пішов не за викладеним теоретиками сценарієм. Ейфорія щодо збільшення кількості диких тварин в Зоні була передчасною, бо через кілька поколінь численність багатьох видів замість зростати почала невпинно скорочуватися.

Як вітчизняні, так і закордонні дослідження виявили занадто високі темпи зростання мутацій у звірів Чорнобилю. Звісно, мутації існували, існують і будуть існувати. Правда, багатенько з них, виникнувши, тут же зникають. Але деякі залишаються та передаються наступному поколінню.

Мета у мутацій священна — забезпечити збереження чисельності своєї популяції. А та, в свою чергу, слугує їжею для наступного за складністю біологічного виду. І так за всіма щаблями. Кінець кінцем Природа піклується про баланс екосистеми. Еволюційні винаходи й виверти для вирішення цієї мети дуже різноманітні.

Але по відношенню до Зони вони припинили спрацьовувати. Відразу після аварії чисельність потомства у тварин скоротилася: опромінювання на генному рівні руйнує допоміжний рівень захисту яйцеклітин, а чоловічі особини найчастіше робить стерильними.

Що тоді? Природою одразу запускається звичний механізм пошуку шляхів збільшення поголів’я: росте кількість мутацій. Але це не допомагає, мутоване потомство ще менш життєздатне.

Тоді вид починає еволюціонувати в зворотному напрямку до прабатьків. При «зворотному ході мутацій» мутанти виявляться ще менш пристосованими до середовища, ніж існуючі види, і мутації будуть «зарізані» природним відбором.

Тоді еволюція робить різкий стрибок вбік.

— Найбільш небезпечний наслідок мутацій — це те, що вони, накопичуючись сотню років, можуть зім’яти генні паркани між видами. Поясню на прикладі, — продовжував генетик. — Курка походить від чотириногої амфібії. Після опромінювання траплялися особини, що мали більш дрібний мозок, а також деформації дзьобів. Такі екземпляри гинули швидше нормальних представників виду.

Дідусь поклав на стіл щось на кшталт доісторичного смартфону, торкнувся пучками екрану. Над столом з’явилася голограма зображення курки. Вона насправді виглядала трохи дивно: замаленька голова і трохи викривлений дзьоб.

Доповідач провадив далі:

— Звісно, це вплинуло на поголів’я. Подальші незначні мутації не допомогли виправити ситуацію. Тоді починає «розпрограмовуватися» ген чотириногих, еволюція йде в зворотному напрямку. Народжуються чотирилапі курчата.

Знову малюнок. Тепер більш моторошний, бо курка мала дві пари лап: звичайні і якісь дрібненькі, недорозвинуті.

Монотонний голос науковця продовжував:

— Але вони гинуть ще швидше, майже одразу. Отоді еволюція знімає заборону на схрещення між видами.

Останнє фото більш нагадувало сюрреалістичну картину: птах (бо однією назвою його позначити було важко) являв собою суміш, якось незграбно, непропорційно склепану з двох видів.

А доповідач все продовжував:

— Цей гібрид курки та індички до науковців потрапив з Рівненської області, ще в перші роки після аварії. Він прожив дуже мало. А от особини, які ми знайшли та дослідили тут, в Зоні, не тільки живуть, а й розмножуються.

Блимнув наступний кадр, і запустилося відео зі жвавими горобцями, що нікого не здивували б, аби не мали яскраво малинового нагрудника.

Богдан на тих кадрах турнув Гектора в бік. Прошепотів збуджено:

— Ось, це вони! Пам’ятаєш, я тобі розповідав?

Гектор мовчки кивнув. Вигляд мав спантеличений.

А дідусь все не зупинявся:

— В тілах піддослідних зразків ми знайшли ДНК [6] двох видів, схрещення яких за всіма відомими законами природи неможливе. До горобців домішалися коноплянки.

Наступний кадр викликав відразу. В повітрі з променів смартфону утворилося зображення гадюки, що, здавалося, повзла просто на слухачів. Але мало якесь дивне забарвлення: до половини — звивиста стрічка, як і має бути у гадюки, а далі — темні й сірі квадрати, як на шахівниці. Ще тулуб мав різну товщину. До «попереку», там, де плазун був схожий на гадюку, тулуб був трохи тонший за другу половину. Виглядало це трохи неприродно: так, наче плазун потерпав від слонової хвороби.

— В цьому випадку гадюка схрестилася з водяним вужем, а це різні біологічні види.

Далі було фото сороки. Майже нормальної, аби доповідач не пояснив:

— А ця пташка — гібрид сороки й ворони, тож замість білого пір’я має сіре.

Після слів доповідача вже всі помітили: так, зазвичай білосніжна манишка сороки виглядала як шинель, що від часу зблякла і набула якогось блідо-сірого кольору.

А доповідач не припиняв дивувати слухачів:

— Доки нам траплялися гібриди між близькими видами. Але надалі мутації будуть накопичуватися в генах наступних популяцій. І нема гарантії, що схрещування не охопить види більш віддалені. А як згадати, що опромінювання охопило все живе в Зоні, від бактерій до вищих ссавців, то людина як окремий вид, що також вплетений в цей біологічний ланцюг, ризикує зазнати непередбачуваних наслідків генних мутацій. Такі відхилення, як волосяний покрив, зайва пара молочних залоз, хвіст, заяча губа, — це ознаки деградація, що час від часу трапляються, але не знищують Homosapiens як вид. Небезпека в тому, що людина почне схрещуватися не тільки з приматами, як свого часу мріяв доктор Іванов [7], а й з вищими ссавцями. Чи не це припускав Проспер Меріме [8] в своєму «Локісі» [9]?

В залі почалося збуджене шепотіння між присутніми.

Гектор схилився до Богдана й прошепотів:

— Ти читав того «Локіса»?

Богдан ледь чутно відповів:

— Та ні… Ти ж знаєш, я щодо книжок… Але фільм, здається, бачив. Якась давня екранізація.

— Краще почитай. Сильна річ.

Доповідач між тим закінчував доповідь:

— Таким чином, Чорнобильська Зона відчуження служить ресурсом для деяких популяцій дикої природи за її межами й ставить питання про потенційне поширення радіаційно-індукованих генетичних мутацій серед популяцій незабруднених районів. Хто знає, де зараз бродять мігруючі звірі Чорнобильської Зони? Ретельно простежити їхню міграцію неможливо. Тож якщо не вжити необхідних заходів, то людство чекає генетична катастрофа. Чорнобиль у нас буде жити в генах, доки не вибухне.

Богдан нахилився до Гектора, спитав пошепки:

— Ти щось второпав?

Той відповів невпевнено:

— Начебто. Але таке, що його навіть на голову не напнеш…

Наступна доповідь була не така драматична.

Доповідав бригадир Богдана. Було надано детальну мапу з ділянками різного рівня радіації і видів ґрунту. Зазначено, на яку глибину били шурфи [10], аби визначити глибину забруднення.

Гектор почав розуміти, що бригада Богдана, між іншим, мала дослідити можливість вилучення поверхневого ґрунту в Зоні. Про це і йшлося наприкінці:

— Технічно це можливо і вже давно застосовується за роботи в кар’єрах. Треба тільки застосувати найпотужніші екскаватори. На кшталт абзетцеру [11].

На голограмі з’явився технічний велетень, що поряд з ним звичайні вагони виглядали сірниковими коробками.

Іншим разом це видовище викликало б захват. Але враження вже не всотувалися в уяву хлопців.

— За обсягом це не так вже й багато. Адже далеко не всі ділянки Зони мають радіоактивність, що перевищує допустимий поріг. Ми перевірили мапи радіоактивності Зони. Відхилення в межах допустимого. Таким чином, висновок нашої бригади: так, дезактивувати Чорнобильську Зону технічно можливо.

Наступного дня автобус віз їх додому. Хлопці мовчали. Кожен наодинці перетравлював почуте.

4

Засоби масової інформації, звісно, про план знищення тварин в Чорнобильській Зоні навіть не натякнули. Все було під грифом «секретно».

А натомість почастішали статті на кшталт: «Україні не вистачає стільки-то ГВт електроенергії на добу, що далі?», «Що стане з цивілізацією, якщо зникне електрика?» і таке інше. Поступово людей підводили до думки: треба якнайшвидше створити потужне джерело електроенергії. Будь-якою ціною.

А за зачиненими дверима сперечалися ті, хто володів інформацією про стан в Чорнобильській Зоні. Бодай частково володів. Почастішали засідання, круглі столи, наради. Їхній склад мав науковців, натуралістів, техніків, військових.

Складали звіти, писали пропозиції.

Найбільш палкі суперечки виникали між фахівцями-енергетиками. Вони розкололися на два табори: прихильники так званої альтернативної енергетики й традиційної атомної.

Якби хтось випадково потрапив на котрусь з їхніх нарад, почув би щось на кшталт такого діалогу:

— Ви й надалі бажаєте перетворювати Україну на ядерний полігон? Вам не досить Чорнобиля?! Чом не розвивати, наприклад, вітряну енергетику або ж сонячну? Вони ж бо більш нешкідливі та екологічні!

— Нешкідливі? І це ви не шуткуєте? Та як побудувати вітрову електростанцію потужністю, скажімо, один мільйон кіловат, все живе навкруги вимре! А люди «з’їдуть з глузду» через постійні вібрації! І це ви називаєте «нешкідливо»?

— Гаразд, гаразд! Залишимо вітряну енергетику на невеличкі потужності. Але чому саме атомні? Хай би були теплові електростанції.

— Ще краще! Чи ви забуваєте, що будь-яка теплова станція, як і, до речі, двигуни машин, палять органіку й викидають в атмосферу силу силенну шкідливих викидів? Тим самим ми створюємо навколо Землі штучний теплозахисний шар, що приведе до апокаліпсису на всій планеті!

— То Ви, колего, трохи перебільшуєте! Це ж які мають бути масштаби згоряння кисню, аби досягти такого трагічного фіналу!

— Вони й зараз чималенькі! Споживання електроенергії росте колосальними темпами. То ж схоже, що іншого вибору, як будувати атомні станції, у людства просто немає.

— То чи не почати людству взагалі думати про обмеження використання джерел енергії?

— А на що Ви сподіваєтесь? Що людство обмежить себе в автівках, літаках, «розумних будинках», промисловості? Ви в це вірите? Четвертий реактор Чорнобильської атомної майже в робочому стані. Він відразу покриє сьогоденний брак електроенергії! А далі можна розконсервувати так звану третю чергу атомної — п’ятий і шостий енергоблоки. Це ж який потенціал!

— Ще додайте: на наш вік вистачить! Хай там як, а я голосуватиму проти відновлення Чорнобильської атомної. Хоч перед нащадками матиму чисте сумління. Як ще будуть нащадки.

Взагалі ідея відновити Чорнобильську атомну станцію виникла, коли стало можливим переробляти радіоактивні речовини. Їх завантажували в плазмову піч. На виході з печі обсяг небезпечного матеріалу скорочувалася в сотню разів! Він спікався на відносно безпечні капсули, що й місця займали значно менше, і водою не вимивалися, і зберігалися неушкодженими досить довго.

Воно-то світового досвіду прискореної дезактивації такого масштабу ще не було, але на невеликих ділянках його вже застосовували.

Першу спробу дезактивації зробили ще на початку червня сумнозвісного 1986 року. Тоді бригада хімзахисту три дні драїла якийсь там секретний об’єкт, мало не язиком вилизувала. На деякий час допомогло, а потім рівень радіації знову відновився. Чи то наново накопичився, чи з дощем натрусився, хто ж його знає.

Але час пройшов. То чом би й вдруге не спробувати? Забруднені частини станції можна ретельно очистити за допомогою кислоти. А верхній шар ґрунту зняти і переробити.

Ризик, звісно, є. Та можна якісь перестороги застосувати. До найбільш забруднених ділянок заборонити доступ, хоч не якийсь час. А Зону заселяти молодими, здоровими людьми. Бажано, з дітьми — аби не псувати демографічну статистику.

Хтось навіть запропонував достроково звільняти осуджених за умови їх проживання в Зоні без права виїзду. Та на нього відразу замахали руками: ото вже занадто! Ще чого ліпшого Європейська комісія щодо гуманності утримання злочинців галас здійме. А до них ще якась спільнота за права людини долучиться. Їм аби привід! І покотиться, покотиться, як снігова куля. Ні! Краще вже надати чималенькі пільги та заселити Зону добровольцями. Таких досі знаходиться доволі. Хтось же там працює! Вже майже сто років. А якщо якомога ретельніше повичищати, то, можливо, не так вже й небезпечно там буде й жити.

Отже, з людьми розібралися.

Але залишалася проблема з фауною зони. І саме навколо цієї проблеми трощили списи представники різних угруповань, готуючи обґрунтування для можновладних структур.

І все хилилось до висновку: вони мусять бути безжальними. Безжальними до тварин з великою дозою опромінення, що призвела до мутацій. Тварин, що мешкали в Зоні. Тварин, що можуть покинути територію Зони і поширювати мутації далі по континенту. Неконтрольовано поширювати.

На захист такого рішення приводили той факт, що за спостереженнями багатьох науковців, як вітчизняних, так і закордонних, популяції таких тварин однаково скорочується. Вони стають безплідними, живуть менше, ніж на чистій території. Тобто, вони однаково приречені. То роком раніше, роком пізніше…

Тут постала наступна проблема. Як же тих приречених тварин з Зони винищити, всіх, в один момент, але без шкідливих наслідків для людей і для тварин поза Зоною?

І знову відновилися суперечки. Спочатку пропонувалися звичайні засоби, що використовують мисливці: тенета, ями, загоничі, відстріл. Та де ж гарантія, що винищать усіх тварин? А саме в цьому полягало завдання. Банальне отруєння відмели теж, як неефективне й шкідливе для довкілля.

Слово було за військовими.

Запропонували, бува, водневу бомбу. Начебто можна було розрахувати потужність, висоту для детонації, аби не залізти за Зону. І повбивати все живе десь в радіусі з десяток кілометрів від епіцентру.

Але пропозицію не схвалили, бо наслідком від вибуху, окрім загибелі живих істот, було утворення вогняного вихору такої температури, що випаровував всі джерела води, плавив каміння до склоподібної маси і… знову розповсюджував радіоактивний пил. І вже не на десятки кілометрів, на сотні.

То заради чого тоді дезактивувалася Зона?!

Здавалося, обговорення зайшло в глухий кут. Та ось виникла ще одна пропозиція: застосувати вакуумні снаряди. Не дуже розповсюджена зброя. В ідеалі вбиває все живе на досить обмеженій ділянці, але не вивертає землю і не руйнує споруди. Така собі чистенька вибухівка. Її начебто випробовували в Афганістані. На людях. А тут усього-на-всього тварини. То можна й спробувати. Як вийде — шкода мінімальна. А не вийде — може, що інше прийде на думку.

Отак, в палких суперечках жереб було кинуто.

5

Людина попри своє марнославство не спроможна змінити основ світобудови. Земля обертається навколо себе та навколо Сонця. Ніч неодмінно заступає день. Змінюється погода, а пори року чергуються заведеним порядком вже мільйони років.

Але людина намагається втрутитись в заведену систему. То річки повернути назад, то болота висушити, то високу гору, що її спорудила Природа, прорубати, аби крізь неї запустити потяг. А що часом за цих робіт зникають цілі біологічні види — на те не дуже й зважають.

З точки зору тварин, що мешкали в Зоні, вбивство всіх її мешканців було геноцидом. А люди цю ж подію сприймали як «зачистку» перед початком відродження сучасного міста. Власне, хто не бачив на власні очі тієї «зачистки», не дуже тим переймалися. Та й в ЗМІ таких відомостей містилося обмаль.

А от хто був присутній при цій операції, навряд чи скоро забуде таке видовище.

Дорогу Чорнобильської Зони торувала вантажівка. В кузові було кілька військових-підривників. Вони мали виконати наказ: підірвати в Зоні кілька вакуумних снарядів з таким розрахунком, аби вони знищили все живе.

З військовими їхав Вова. Правило супроводжувати тих, хто перетинає кордон Зони, й досі виконувалося неухильно.

Вова, що чомусь нервував, поспитав:

— А як же оті вакуумні снаряди працюють, що все живе гине, а руйнування не відбувається?

Молодші військові мовчали: не прийнято патякати про військове завдання. Військова таємниця! Лише один, старший за званням, озвався:

— Бінокль є? Ото зараз закладемо снаряди, від’їдемо якнайдалі. Звідтіля сам все й побачиш.

Вова нервово запитав:

— А птахів той вибух знищить?

Військовий підтвердив:

— Ті, що будуть в радіусі дії, загинуть. А вже як після вибуху нові налетять, ми тут нічого не вдіємо.

Військові розвернули мапу, перевірили, чи вірно приїхали. Далі всі повистрибували з кузова й почали закладати кілька снарядів.

Вова теж вийшов. Потім відійшов трохи вбік і почав неголосно гукати:

— Яша, Яша! Яшка!

Та птах не озивався.

Вова вже перестав критися, гукнув щосили:

— Яків!

Марно.

Військові повернулися. Старший спитав:

— Це ти кого гукаєш? Поблизу ж жодної живої душі немає! Зону оточено, миша не прошмигне. Людей заздалегідь вивезли на небезпечну відстань. Зараз почнеться!

Автівка від’їхала на невеличкий пагорб, щось кілометрів за сім від снарядів.

Вова припав до бінокля.

Спочатку все було як і зазвичай.

Раптом — вибух. В повітря піднявся «гриб», що був дуже схожий на «гриб» від атомної бомби, тільки маленький. Світлового випромінювання не було, а досить потужній повітряний вихор пішов не від епіцентру вибуху, а навпаки, до нього, затягуючи усередину все живе й неживе.

Дивно було бачити, як в повітря здіймаються величезні туші кабанів, зубрів, коней. Це як не зважати на дрібніших тваринок. Вихор затягував верхівки дерев, птахів, комах, пісок, дрібне каміння.

Коли вир пройшов по поверхні, з неба посипалася сажа й кіптява.

За кілька хвилин все скінчилося. На місті вибуху утворилася галявина з поламаних дерев. А в повітрі довго стояв запах бензину й гумового клею.

Було незвично тихо.

Вова опустив бінокль. Помовчав.

— Птахів не чути, — сказав понуро. — А з тілами що будете робити?

Він підсвідомо сказав «тілами», як про загиблих.

— То вже не наш клопіт, — сказав старший. — Ми свою справу зробили. Завтра чи там коли приїдуть сміттєвози, позабирають трупи та відвезуть до печі.

— Наче в крематорій, — зронив Вова сам до себе.

Автівка рушила в зворотному напрямку.

Та раптом вдалині небокрай почав чорніти, наче від грозової хмари. Автівка їхала просто на неї.

То була не гроза. То була гігантська навала сарани.

Вони летіли вглиб Зони. Щільність зграї була така велика, що вони вщент покрили вікна автівки своїми чималенькими тільцями.

Водій включив «двірники». Стало чи не гірше, бо вони тільки розмазували тулуби комах, залишаючи на вікнах брудні огидні патьоки. Видимість стала нульова.

Водій лайнувся і зупинив автівку.

— Що воно за трясця? — озирнувся він на Вову як на місцевого.

— Сарана, — зронив Вова.

— Та бачу, що не корови! А чому їх така сила-силенна?

Водій явно нервував. Вони свою роботу виконали. І затримуватися тут зайвий час нікому не кортіло.

Вова теж був хмурний, тільки з іншої причини. Тому не надто люб’язно відповів:

— Звідкіля мені знати? Не кожного дня тут все живе підривають.

Назрівала сварка. Та старший зміг її загасити:

— Ти не вважай, що ми без серця, — звернувся до Вови. — Але що зробиш? Наказ є наказ. А ми військові. Так що воно за чортівня? Може, це така помста людям?

Вова мав сумирну вдачу, тож охоче припинив суперечку. А що однаково стояли серед дороги, долучився до розмови:

— Думаю, все набагато простіше. Сарана летить за вітром, від ділянки з високим тиском до більш низького. А це не те, що ви штучно відтворили? Я про такий випадок чув від старших. Це було відразу після вибуху реактора. Тоді вони теж сюди налетіли. Їм же невтямки, що летіли вони просто до своєї загибелі.

Водій не втримався від ядучої репліки:

— Ти ще за тарганами пошкодуй!

Знову назрівала суперечка.

Та краєвид якось в один момент очистився. І водій рвонув автівку з місця.

Наступного дня приїхали велетенські сміттєвози. Забарвлення мали помаранчеве, яскраве. Мабуть, аби відволікти погляд від неапетитного вмісту кузовів. З кабіни повистрибували асенізатори в фірмовому одязі. Такого ж яскравого кольору.

Чоловіки йшли цепом. Дрібних тваринок збирали у знову ж таки помаранчевий кошик на коліщатках. А як траплялася велика туша, робили з мотузки зашморг і щонайменше вдвох тягли її до найближчої вантажівки.

Зашкарублий тулуб ковзав по нерівній поверхні, від чого шкура тварини репалася аж до м’яса.

Вова не міг на це дивитися. Відійшов подалі від гурту. Закурив, хоча всіма правилами поведінки в Зоні це заборонялося. Начхати! Вова озирнувся, куди кинути недопалок. Щоб не на суху траву.

І вгледів птаха. Ворона. Він лежав, розправивши крила. Як його малюють діти. Пір’я відливало синявою. На лапі виблискувало жерстяне кільце.

Це був Яшка. Яків. В розквіті сил. Тільки мертвий.

Вова зціпив зуби. Озирнувся на асенізаторів. Підняв тільце птаха, притулив крила до тулуба та поклав його за пазуху. Пробурмотів: «Не дам тебе спалити, наче дерев’яний цурпалок». Глянув на чоловіків: тим ще було досить роботи. Пішов найкоротшим шляхом до найближчої шпаринки в огорожі. Він їх всі знав напам’ять.

За Зоною краєвид був досить мирний. Зламані верхівки затулили неушкоджені дерева. Трава сягала колін. Дичини не було видно. Вибух, кого не вбив, налякав. А от птахи вже цвірінькали.

Вова знайшов затишну улоговинку з м’яким ґрунтом. Складаним ножем, що про всяк випадок завше був в кишені, зняв верхній шар дерену, заглибив яму, вигортаючи землю просто руками. Обережно поклав на денце птаха. Замостив дереном. «Вибач, не зміг тебе вберегти. Хоча б тебе!» — проказав з тугою. Пішов, не озираючись.

Через кілька днів в Зону прибув ще один десант. Він був менший, тільки двоє чоловіків. І приїхали не військовою, а звичайною цивільною автівкою. Вони зупинилися коло водойми, неквапно вибрались з кабіни. Останнім виліз з машини Вова.

Вода аж кипіла від великої кількості риб.

Чоловіки неквапно перемовлялися між собою. Один, що був трохи молодший, бідкався:

— Це ж треба! Така риболовля пропадає! Ми на Дніпрі як виловимо кілька рядових карасиків, вважаємо себе щасливчиками. А тут окуні розміром з лікоть!

— Не переймайся ти даремно, — відповів йому другий, що був трохи старший. — Однаково риба не їстівна. От зараз подамо високий імпульс під водою, і він загубить все живе. Аби й спокуси таким як ти не було. Бо як їсти забруднену рибу, можна захворіти на рак. А ми й так тут піддаємося опроміненню. Жінка лаятиме.

Молодший заперечив:

— Так наче б то ця ділянка берега безпечна, так мене запевняли перед відрядженням. І на мапі вона позначена зеленим, не червоним.

Його супутник скептично пирхнув:

— «Безпечно». А як же! В тебе дозиметр далеко? Дай-но сюди, бо я свій десь на споді поклав.

Молодший дістав дозиметр, передав його товаришеві. Той поводив приладом над землею, біля води, по їхній автівці. Найбільшу цифру наміряв над землею.

— От дивись. Скільки тут?

— Начебто сам не бачиш! Трохи зависока.

— Ото ж! Гроші нам задарма не платять. Виконаємо свою роботу — і якомога швидше звідси.

Старший почав розмотувати якісь шланги, дроти. Разом потягнули їх до води.

Молодший поспитався:

— А що ми, власне, робитимемо? Я не дуже второпав.

— Що? А повбиваємо все, що є під водою. Вакуумна бомба, що її застосували для суші, в воді не спрацьовує. То ми подамо високий імпульс — і все живе згине. На берег викинеться.

— Якось воно той… — молодший не закінчив фразу, але й так його думка була зрозуміла.

— Воно то так. Але ми що? Ми — виконавці. Ми просто виконуємо наказ. Не ми, так хтось інший винищив би їх. Така вже у цих бідолах вдача. Починаймо!

Як все скінчилося, чоловіки ретельно позабирали своє знаряддя, поскладали до автівки й стрімко схопилися з місця.

Наступного дня разом з ними приїхало й кілька вантажівок. Гурт прибулих повискакував з машин. Пролунали здивовані вигуки.

— Та їх тут казна скільки! Це не раз, не два доведеться обертатися!

Спустили на воду кілька надувних човнів, закинули сіті — як зазвичай рибалки. Тільки ловили не прудку, живу рибу. Мертву, що плавала черевом догори та вже почала розкладатися.

Взялися закидувати рибу до кузова. Одного найбільшого сома вирішили випатрати тут, на березі. Так, з цікавості. Адже соми живуть до ста років, то мало чого він там наковтався!

На що сподівалися чоловіки, не відомо. Але з незвичного в череві патріарха знайшли кістки від людської руки.

Вова пригадав давню історію:

— Мені батько розповідав, а йому — його батько. Подейкували, що з часів аварії в ставку залишилася баржа. Одного разу військовий нирець проводив там якісь ремонтні роботи. Побачив великого сома. Сом схопив хлопця за руку й відірвав її. На щастя, нирець вижив. Йому потім імплантат вставили. Я чув цю історію від старших, але не надто вірив. А тут тобі таке підтвердження!

Хтось з гурту озвався:

— Людожер! То так йому й треба!

Вова заперечив:

— Хай його засудили до страти. А інших — за що?

Відповіді не було.

Коли за кілька поїздок всю рибу вивезли, на воді тонким шаром плавали лише доволі величенькі ікринки. Їх було чимало. Хтось спитав:

— А не примусять нас ще й ці крихти збирати?

Вова дістав дозиметр і поводив над ікринками: майже норма.

— Видно, не встигли набрати радіації, — пояснив чоловікам. — Малі надто. Від дна височенько були розташовані. А найбільша радіація на дні.

Старший покликав свого підлеглого:

— Отже, все. Їдьмо додому.

Автівки загуркотіли, виїхали на дорогу. А в ставку залишилася збаламучена вода.

Вова зачерпнув в жменю воду. На долоні залишилися мертві ікринки. Зародки риб. Вбиті зародки.

Вова сумно пробурмотів:

— Отак просто. Так просто! І вони тепер ніколи не перетворяться на дорослих риб.

А вже слідом за винищувачами прибули екскаваторники, бульдозеристи, скреперисти. І більш звичайні шофери вантажівок.

Екскаватори монтували вже тут, на місті. Бо вони були завеликі. Водночас прокладали залізничну гілку, аби забруднений ґрунт переправляти до плазмової печі, яку було споруджено на краю Зони.

Місцина стала схожа на людський мурашник, тільки що мурахи були розміром з людей.

Але якби піднятися на повітряній кулі вгору на кілька кілометрів — ілюзія була б повна.

6

У кожної закоханої пари свій Рубікон, перетнувши який, вони вже остаточно вирішують не розлучатися все життя.

Це не обов’язково має бути карколомна пригода, в якій обранець дівчини виступає як супер-герой, рятує свою кохану від бандитів або навипередки з поліцією знаходить її після викрадення, прикуту в напівпідвалі до труби і заледве живу. Епізод має закінчитися затяжним поцілунком рятівника й врятованої. Вона, звісно, в коктейльній сукні, що десь намокла і щільно облягає фігуру. Він — в відпрасованій сорочці, хоча за сценарієм він перед тим лазив по технічних поверхах та каналізаційних колекторах. А під заключні титри на якусь мить промайнуть кадри весільної церемонії головних героїв.

Залишимо такі сценарії на відкуп голлівудським сценаристам. В житті все буває більш буденно, але призводить до таких же наслідків.

Мар’яна, попри щотижневі побачення, попри знайомство з батьками Гектора, мову про весілля не вела. Гектор теж. Але ритуал приїздити кожного вихідного до Жовкви виконував неухильно.

Якось напередодні відвідин Гектор потрапив в лікарню з нагноєнням ясен. Він, як і більшість юнаків, що, можливо, не розгубилися б за зустрічі з ведмедем, панічно боявся зайвий раз звернутись до стоматолога. Отак він і опинився в лікарняній палаті з розпухлою після видалення зубу щокою якогось бузкового кольору, з острахом перед наступною операцією та геть забувши подзвонити Мар’яні.

Коли вона сама з’явилася на порозі палати, на неї озирнулися всі, крім Гектора. Запала тиша. Саме тиша змусила озирнутися й Гектора. Озирнутися й зніяковіти. Тепер, з роздутим обличчям, перебинтований, він виглядав жахливо.

Мар’яна пройшла через всю палату до Гектора, простягнула йому чималеньку порцію морозива. Наказала: «Їж». А сама в цей час дістала зі споду своєї сумки скляний флакон.

Коли Гектор радше через необхідність, ніж через бажання виїв морозиво, Мар’яна вилила вміст флакону в склянку та наказала ще раз: «Пий!».

Гектор не опирався. Слухняно підкорився. Як і тоді, в Оселі.

За весь час зустрічі майже не балакали. Гектору було боляче навіть ворухнути щелепами. А Мар’яна взагалі була не говірка.

Більше вона не приїздила. Не дзвонила.

А Гектор досить швидко став одужувати. І коли він припинив сахатися свого відбитку в дзеркалі, відправився в Жовкву. З остаточним наміром запропонувати Мар’яні руку й серце.

Для хлопця освідчення — вчинок, що потребує неабиякої мужності. Бо відповідь дівчини на пропозицію одруження неможливо передбачити напевне. І виникає страх. Страх, який з’їдає будь-якого юнака, навіть якщо він майстер спорту, рок-зірка або переможець міжнародного математичного конкурсу. Страх, що, незважаючи на всі його чесноти, та єдина, думка якої цікавить його більше за все на світі, після повідомлення юнака про його повну капітуляції підніме брову й такими бажаними губками скаже: «Залишимося друзями!».

Мар’яна не відмовила Гекторові. Попросила лишень кілька днів для відповіді. Тими днями поїхала в Оселю. І тільки після відвідин батька сказала остаточне «Так».

Попервах вирішили пожити у батьків Гектора, приставши на пропозицію Єви. Дату весілля призначили одразу після Різдва.

Приїздив до Києва Дід. Тарас одразу знайшов з ним спільні теми. А Єва, як їй Гектор тільки об’явив про Мар’яну, запропонувала було майбутній невістці завітати до неї в клініку аби «слідкувати за здоров’ям». Але Гектор поза спиною Мар’яни скривив таке погрозливе обличчя, що Єва вирішила за ліпше відкласти це на майбутнє.

«Добре, — сказала вона подумки. — На вигляд вона не надто сильна, але вродлива. Чорнява, чимось схожа на угорку. Онуки мають гарними вдатися. Тільки б була плідна! Бо скільки дівчат через це страждають, хто б знав! А хлопцю потім як? Коли вже серцем прикипить? Та хіба ж це вкладеш в їхні голови! З Лєрою було б спокійніше. Ну то вже як є».

А що Єва була дуже розумною жінкою, то з першої ж зустрічі з Мар’яною намагалася з нею заприятелювати. І до весілля допомагала готуватися охоче. Та й хто ж не любить готуватися до весілля єдиної дитини? Така подія!

В означений день позбиралися запрошені гості, приїхав Дід. Мар’яна вдяглася просто, але вишукано. Біле-білісеньке плаття виглядало ще білішим поряд з чорним волоссям. Гектора Єва готувала чи не ретельніше, ніж наречену. Богдан був весільним дружкою і теж виглядав дуже урочисто.

Відбули офіційну частину — і відправилися святкувати.

Здавалося, все пройшло як по нотах. Але Мар’яна виглядала як загублене зайченя.

Коли Гектор десь на хвилинку вийшов з-за столу, Богдан перехилився до Мар’яни, сказав неголосно:

— Щось як на наречену ти виглядаєш не надто щасливою.

— Та то я трохи за домом сумую. Пусте, не зважай.

— То поїхали! Хоч зараз! Казав же тобі, що я за тобою ладен світ за очі.

— Богдане, припини пустувати! Не надто вчасно.

Богдан похитав головою:

— Я й не шуткую. Просто не можу бачити тебе сумною. А хочеш, мавпочку покажу?

Мар’яна мимоволі засміялася. Саме підійшов Гектор. Сказав задоволено:

— Нарешті всі побачать усміхнену наречену! А то вже мені натякали, що я беру дівчину проти її волі!

Богдан почав закипати:

— Чи їм не байдуже? Ти ж для себе обирав, не для них! Хто це такий розумний?

Мар’яна відчула, що суперечка вже припиняє бути жартівливою, то ж витягла нареченого з-за столу і проказала:

— Ходімо танцювати, не треба нікого ображати!

Потім звернулася до Богдана:

— А ти не міг би запросити на танок котрусь дівчину? У нас кавалерів не вистачає.

Богдан відповів напівжартівливо-напівсерйозно:

— Що? Іншу, крім нареченої? Та нізащо!

Мар’яна затулила йому рота долонею:

— Тихіше! Ну будь ласка! Заради мене, заради нас. Хай сьогодні всі будуть щасливі.

Богдан втягнув в груди якнайбільше повітря і відказав:

— Тільки заради нареченої!

І залишок вечора він сумлінно грав роль галантного кавалера. Хоча очами невідривно слідкував за Мар’яною, де б вона не кружляла разом зі своїм обранцем.