Антхіл

1

На деякий час мені здалося, що вони на тих вбивствах і спиняться.

Марні сподівання! Як трохи згодом вони знову приїхали, Я зміг прочитати їхні думки.

Так от задля чого вони все це скоїли! Вони знову хочуть тут оселитися. Вони, вбивці й загарбники!

Як мені це відкрилося, перша думка була: тікати! Добре, що Я не передав цей панічний настрій своєму народові.

А чому, власне, тікати? Чому саме ми маємо кидати свою землю, землю своїх пращурів, землю, яку вони спаплюжили й забруднили вбивством? Хто дав їм таке право?

Чому вони, називаючи себе гуманістами, виправдовують жорстокість по відношенню до цілих спільнот? І не через потребу виживання, як було з прадавніх часів, коли кожна вбита тварина надавала первісній людині їжу й одяг. Тепер полювання на диких тварин потурає примхливому бажанню франтих продемонструвати модний хутряний одяг, а хотінню чоловіків — вгамувати спортивний інтерес.

І це ще не найгірше. Хутрових тварин, які живуть в дикій природі, жорстоко вбивають. Та живуть вони все ж таки на волі. Мають шанс прожити відведений їм Природою термін і якщо й загинути, то вільними. А от через що ті люди змушують страждати тварин, яких тримають лише задля хутра? Вони живуть у жахливих умовах, у тісняві. І врешті-решт помирають аби стати предметом розкоші.

Від нудьги й неробства люди як тільки не знущаються з тварин! Тримають в неволі будь-які живі істоти, від слимаків до слонів. Це доки вони їм не набридають. А потім і напоїти забувають.

Але й цього їм замало! Для власної забави ще й не так мучать тварин: слона змушують танцювати, солов’я запроторюють до клітки, а тигра вчать гойдатися на гойдалках.

Прокляття! Як же Я ненавиджу їх, терпіти не можу! Не варті вони того, аби ми їм поступилися місцем!

З такими думками Я провів безсонну ніч. Хоча оте «Я» дещо спрощено відбиває мою особистість. Це Я підсвідомо перекладаю свої думки під людей. А взагалі-то нас десь із десяток, разом із царицею. Це як у людей одна особа — цар, президент, будь-який інший правитель. А ми такий собі колективний Мурашиний Розум. Нейронна мережа.

Ми, наприклад, можемо зберігати інформацію поза мозком. А між окремими особинами за потреби передаємо її електричним шляхом, навіть на деякій відстані.

Складові інформації ми запозичили у людства. Та поєднуються вони за іншими законами. І світ для нас інший. І заповіді існування — інші. Більш доцільні, ніж у людей. Більш гуманні.

І чому вони вважають, що мають право винищувати нас нанівець? Тільки через те, що ми не схожі на них?

Дійсно, не схожі.

З десяток мурах з царицею — це «Я», окрема особистість. А решта того Мурашиного Розуму — то як у людей добуті знання. Вони можуть змінюватися, чергуватися. Та поки живе більшість з того осередку, з того «Я» — особистість живе.

Мислимо ми разом, як один мозок. Чи це краще?

Думаю, так. І вони так думають. Тільки що не зізнаються. А то б навіщо вони ставили досліди на щурах, на мавпах? Під’єднували мозок кількох особин в одну мережу електродами і реєстрували обмін думками. Навіть на людях таки досліди ставили. Тільки їм для цього потрібна купа апаратури. На відміну від нас. Цим ми теж несхожі.

Як хтось з нас загине, у нас якийсь час «болить голова». Це Я знов перекладаю на їхню мову. Тобто ми не можемо досконало мислити, доки шпаринку не заповнить інша мураха.

Як загине цариця — то вже складніше. Гурт чекатиме іншу, молоду. До тих пір не зможе мислити. А як цариця народиться та приєднається до гурту, то вже буде інша особистість, інший Мурашиний Розум, інше «Я».

На ранок Я зібрав «всенародне Віче».

Нам-то і збиратися не треба: інформація передається через вусики-антени. Раніше, до вибуху, аби поспілкуватися, ми мали торкатися один одного тими антенами. Після катастрофи діапазон дії вусиків збільшився.

Ото б ті чудовиська здивувалися, аби знали, які думки снують в головах звичайнісіньких мурах! Та де ж їм! Їх історія нічому не вчить. Хоча б додивилися, що у мурах суспільний лад куди досконаліший за людський! І значно безпечніший.

От хоча б розподіл праці. У нас є й групи з пошуку їжі, охоронці від хижаків, будівельники. І сполука всіх ланок нашої спільноти куди більш досконала, ніж у людей! І орієнтуємось ми без допомоги штучно створених приладів, тільки завдяки своїм здібностям, світлу і запахам.

І досягли ми ніяк не меншого, ніж люди. От чим вони могли б нас здивувати? Приручили тварин? Так і у нас таке є. Ми розводимо попелиць.

В нашій спільноті теж є правителі й підлеглі, вчені й рядові робочі, воїни й мирні мешканці. Але цей поділ зумовлений доцільністю, а не загарбницькими планами й безмежною жадібністю. Жадібністю ненажери, що пхає в рота зайву їжу, від якої його вже нудить, в той час, коли поряд представник його ж біологічного виду помирає з голоду!

Кажете, вони розселилися в холодному кліматі? А ми хіба ні? І енергетичне джерело винайшли, і регулювати температуру в своїй оселі навчилися.

Що ще? Будівництво? То хай спробують побудувати таку складну будівлю, як мурашник! Та ще й без штучно створених приладів.

То ж не варто їм обманюватися щодо нас: можливо, саме ми, мурахи управлятимемо планетою в майбутньому.

Хоч якщо зовсім чесно, то деякі розумники з людей дещо запозичили у нас, мурах. Це фахівці з обчислювальної техніки. У людей вони належать до найрозумнішого прошарку.

Здивували! У нас всяка звичайна робоча мураха легко знайде найкоротший шлях додому. А вони для цього складають програми мовою, що тільки одиниці її розуміють, та ще й за допомогою найскладніших пристроїв, що у нас в Зоні он наскладали до купи на вулиці ще з часів, коли вибухнув реактор, і вони нахапалися радіації. Бо були з металу.

Звідки Я все це знаю? А Я знаю все, що знає людство. Це зберігається в моїй пам’яті як у величезному комп’ютері.

А як воно там опинилося? Отут однозначної відповіді не маю. Тільки припущення. Щось трапилося з нашим інтелектом, коли в Зоні вибухнула вакуумна бомба. Він став вищий за людський.

Чи був то щасливий випадок, чи Природа, надивившись на витівки людства, вирішила обрати новий біологічний вид для панування, не знаю. Не знаю й брехати не буду, що знаю. Бо Я не такий марнославний, як люди. І не такий брехливий.

То вони, як на станції вибухнув реактор, запевняли своїх же людей: «Нічого не трапилося, все гаразд!». І замість зачинитися в квартирах; приймати ліки, що могли бодай якусь частину мешканців врятувати від смертельної хвороби; припинити пити молоко, що вже стало отрутою, люди продовжували гуляти містом, працювати на клаптиках землі, кохатися, зачинати немовля, яке вже було приречене. Бо «все ж гаразд!».

Ні, Я чесно розповів своєму народові:

— В наше володіння вдерлися чужинці. Це не чесний бій, не війна. Це геноцид. Нас очікують важкі часи. Боротьба неминуча, бо вони будь що хочуть винищити всіх нас і збудувати нове місто. Чи будемо ми опиратися чи дозволимо прогнати нас зі своєї землі? Землі, що наші пращури завоювали ще коли перша людина була купою білкових клітин? Що ми обираємо: ганебну смерть чи боротьбу?

Гурт дружно відповів: «Боротьбу!».

Тоді Я повів далі:

— Вихід є, хоча до перемоги доживуть не всі. І працювати доведеться з подвійною силою. Згодні?

Гурт дружно відповів: «Згодні!».

Тоді Я виголосив промову:

— Народе мій! То вони розпочали війну, не ми! І мирного співіснування з ними не буде ніколи. Це підтверджує весь хід їхньої цивілізації. І це ж Я прочитав в їхніх думках. Вони самовбивці. Вони поступово знищують все живе навколо себе. І ніяк не дотямлять, що тим самим вони знищують себе. Та часу на їхнє перевиховання ми не маємо, ми розпочинаємо боротьбу. Боротьбу не на життя, на смерть. Ті нелюди, побачивши наше мурашине місто, захотіли нас знищити. І засіб надумали найлютіший для нас — застосувати імідаклоприд [15]. Тож оборонні роботи починаємо прямо зараз. Адже нам треба не тільки вижити, а й підтримати ілюзію у людей, що знищення їм вдалося. А вже потім відкинемо їх з Зони назавжди! То ж починаємо копати тунелі, які виходитимуть аж за межі Зони, а ходи до маківки мурашників замуровуємо. За роботу, побратими!

Кілька діб ми працювали наче прокляті. Вікна-двері конопатили (це ж як перекласти наші дії на людську мову). А на підземних поверхах рили довжелезні ходи, що виводились якнайдалі від Зони. Всі падали від втоми, але ніхто не жалівся, не скиглив.

І все ж часу було обмаль, аби встигнути зробити все необхідне.

Я був на нижньому найбезпечнішому поверсі, коло вентиляційного ходу, коли почали надходити розпачливі повідомлення: «Правителю, на верхніх поверхах робітники задихаються! Від отруйної речовини вони втрачають розум і будь-що намагаються вирватися на поверхню!».

Я розумів, що таке можливе. І був готовий скомандувати: «Відправити на верхні поверхи тих, хто не отруївся! Хай тримають постраждалих силою, як знадобиться!».

Отруїлися й ці рятівники, й наступні, й наступні. Але нарешті все скінчилося. Я розпорядився: «Витягти всіх мертвих нагору. Ми повинні переконати людей, що все у них вийшло».

У цей час прибігли доглядальники малят. Розпачливо заволали: «Правителю! В інкубаторі падає температура!» Я жорстко відповів: «Половину лялечок залишити! Решту перетягти якнайглибше й ближче до межі Зони! Направити найжирніших мурах на поверхню, аби нагрілися і повернулися до інкубатора. І швидше, швидше!».

Наступна новина з поверхні теж була невтішна. Почався дощ. І не просто дощ, а злива.

Зазвичай волога не потрапляє всередину нашого житла. Але то як мурашник збудовано за всіма правилами й розраховано на природні негаразди, а не на цілеспрямоване вбивство. Ми ж конопатили помешкання нашвидкуруч, бо часу було обмаль.

До мого поверху краплі вологи не потрапляли, але повітря почало насичуватися парами отрути. Я розумів, що це вірна смерть. Намагався кудись повзти, дихати через раз. Подумки волав: «Невже це кінець? Невже все було дарма? Невже немає якогось виходу?». Та врешті-решт однаково знепритомнів.

Крізь дурман забуття в свідомості забриніли голоси моїх побратимів: «Це ж яку треба мати силу, аби доповзти сюди, в безпечне місце, отримавши шалену дозу отрути!».

Отже, Я в безпеці. І бодай хтось залишився живий. Якщо то не залишки образів в моїй голові.

Я почав обережно роздивлятися навкруги. Вгледів занизьку стелю тунелю. Це виявився найвіддаленіший аварійний вихід.

Серед присутніх виокремив найтямущого. Мляво запитав:

— Як Я тут опинився? Може, хто притягнув?

Отримав не зовсім зрозумілу відповідь:

— Ні, правителю! Ти сам сюди добувся. Тільки ми не зовсім зрозуміли, яким чином. Остання твоя вказівка, яку ми почули, була замурувати всі отвори з боку мурашника та прямувати на край Зони. А потім просто серед натовпу виник ти, Правителю. І посунув разом з нами. Як дихати стало зовсім легко, ми й зупинилися.

Так, ось воно наново відбулося. За умови смертельної небезпеки якась сила переносить мене в безпечне місце. Прийшов час знайти цьому якесь пояснення.

Я скомандував:

— Перелічити всіх живих! Повиносити лялечок в найтепліше місце. Залишити чергових на випадок потрапляння отрути. Решті — відпочивати. Це наказ!

Довго вмовляти не довелося. Всі падали від утоми й знесилення. А Я, усамітнившись у невеличкій келії, почав розмірковувати над випадками мого дивовижного порятунку.

Згадав: першого разу це відбулося поза Зоною, коли на мене напали чужинці. Тоді Я не дуже злякався, бо до останнього сподівався на їхній здоровий глузд. Марно сподівався, як виявилося. Тож коли вже збагнув, що наражаюся на смертельну небезпеку, було запізно. Кілька мурах загинули. Але ж решта якось опинилася в безпечному місті! Втекти живими від ситих оскаженілих мурах теоретично було неможливо!

Іншим разом Я вже не був таким самовпевненим. Отож смертельну небезпеку відчув раніше. І знову врятувався попри всяку логіку.

І, нарешті, останній випадок. З отрутою.

Я став копирсатися в людських знаннях. Як облишити скепсис, то єдиним поясненням всіх цих випадків могла бути тільки телепортація. Причому виникала вона тільки за смертельної загрози й тільки по відношенню до мене. Від інших Я про випадки чудового порятунку не чув.

Цікаво, а чи можу Я керувати такою своєю властивістю?

Але ті мої думки бриніли вже у напівсонному стані. Десь на споді свідомості вирішив: «Помізкую згодом».

І тільки після цього знесилено заснув. Не впав у забуття — просто заснув.

Спав Я цілу добу.

Прокинувся від дотику вістового.

— Правителю! Робочі мурахи питають, чи відновлювати їм будинки?

— Ні в якому разі! — рештки сну вивітрилися. — Тільки не на старому місці! Там всю рослинність отруєно! Виклич мені головних архітекторів. Негайно!

Коли мурахи прийшли, Я показав їм план міста, що його люди запланували будувати.

Мені не потрібні були ані папір, ані оті їхні складні прилади, що люди звуть їх комп’ютерами. Мені досить було навіяти своїм підлеглим відповідні образи.

— Дивіться, — звернувся Я до них. — Люди планують собі таке місто, такий людський мурашник. Де на плані будинки, нам не варто нічого планувати — там вони перериють землю вглибину на кілька метрів. А от вздовж доріг у них залишиться хоча б смужка землі. Там і закладайте мурашники. Тільки нам треба розробити зовсім іншу конструкцію. Хмарочоси будувати не доцільно — помітять і зруйнують. Руйнувати — на це вони митці. Тому спроектуйте пласкі будівлі, вздовж всієї смужки землі.

— Правителю! В пласких будівлях важко підтримувати необхідну температуру, — звернувся до мене один, найстаріший майстер.

— Звісно, важче! — погодився Я. — Збільшить кількість підземних поверхів. Засадіть за розрахунки найкращих аналітиків. Хай розрахують, на скільки нам треба збільшити поголів’я попільниць, аби нам вистачило енергії для зимування.

— А можна прихопити землю за межею Зони? — спитав інший архітектор.

— Ні! — відповів Я дещо різко. — Колись Я там був. Місцина заселена дикими ордами мурах. На мирне співіснування сподіватися марно. Тож якщо ми й схочемо згодом заселити ті землі, то не тепер, не під час війни з людьми. Ідіть, працюйте!

Я вірно прочитав думки людей: вони нагнали в Зону величезні потворні машини, аби перерити всю землю.

Я не відразу зрозумів, чому вони риють й там, де не будуть закладати будівлі. В їхньому мозку часто вигулькувало слово «дезактивація». Потроху Я зрозумів, що в зонах тої дезактивації теж неможна планувати наші помешкання. А скільки марної праці, доки Я дотямив, для чого воно! Шкода! Але що зробиш? Знання від людей Я отримав, а от застосовувати їх ще мав навчитися.

Доводилося бути більш обережнішими, аніж завжди, бо ті їхні чудовиська могли за хвилину зруйнувати не один наш дім і загубити кілька сотень мурах.

Та потроху я все краще міг читати їхні думки. І ми встигали відбігати якнайдалі від небезпечної місцини. Тож хоча б не втрачали своїх працівників.

Зате коли вони розпочали будівництво, то вже ніяких несподіванок не було. Я, аби не був такий заклопотаний, навіть посміявся б з них, з їхніх креслень. Вони ж не могли втримати в пам’яті навіть маленької дрібнички! Все звіряли з кресленнями. Я з початку будівництва перевіряв, наскільки вони сумлінні працівники. Спочатку налаштовував свою свідомість на їхні так звані «оперативки», а потім перебігав на місце й чекав, чи виконають вони план.

Змушений визнати, працювали вони сумлінно. То Я вже не перевіряв їх, а направляв вже своїх будівельників на клаптики землі, де планувалися бодай маленькі острівці зелені. Вони ж не мали відхилитися від генерального плану міста!

Але спокійне життя скінчилося. І наше найближче майбутнє уявлялося безрадісним.

2

Після КПП до автівки підсів Вова. Цього разу він супроводжував бригаду будівельників. Це не тільки ті, що кладуть цеглину за цеглиною, а й ті, хто робить план місцевості, наносить його на мапу. А вже на ній виростає місто — спочатку пласке, на папері. Потім — макет, вже як справжнє місто. Тільки меншеньке. А вже потім будівельники їдуть на місцевість і починають будівництво.

Спочатку будівельники занурюються вглиб землі. Котловани під фундамент, комунікації. Нульовий цикл. А потім місто росте стрімко вгору.

Але це ще відбудеться нескоро.

А зараз з автівки вистрибнули кілька чоловік, без яких не почнеться жодне будівництво. То були геодезисти [16].

Галявина, що по ній рік тому пройшов руйнівний вихор від вибуху, нині виглядала досить мирно. Обламані верхівки дерев замаскувалися за молодими гілочками. Буйно розрослися лугові трави.

І чи не на кожному кроці були височенні мурашники, з людину на зріст.

Хтось з гурту вигукнув:

— Ого! Та тут суцільний мурашник! Ціле мурашине місто!

Настрій у прибульців був піднесений. Отож будь-який привід міг призвести до безтурботних веселощів. Почали фантазувати:

— А хто знає, назву новому місту придумали? Чи згодом конкурс об’являть або як?

— А давайте серед себе проведемо конкурс! Ми ж першопрохідці!

— Пропоную назву: Мурашник! Хто «за»?

— Та трохи воно на вухо шипить. Хоча ідея непогана. А хто ще як думає?

Хлопець, що надумав про Мурашник, не хотів здаватися:

— Як шипить, давай назвемо англійською: Антхіл.

Його опонент промовив під носа:

— Анхіл, Антхіл… А непогано! Звучить непогано. І з підтекстом. Хто «за»?

Хлопці, сміючись, проголосували одноголосно.

Не сміявся лише Вова.

Раніше він залюбки супроводжував групи туристів, навіть іноземців. Лестила увага до Зони. Аби знав, чим воно скінчиться, не радів би.

З часу «зачистки» він вже котру групу водив Зоною. Але тепер він виконував цю роботу через силу. І все більше відчував себе зрадником.

До вух Вови долинули кілька фраз:

— А з цими мурашниками працювати неможливо. Вони ж затуляють небокрай!

— Так ми ж в розвідку. Доповімо, хай приймають заходи. Дезінфекцію роблять або як воно там зветься. Існують же спеціальні служби.

Вова пересмикнувся.

Та вдіяти нічого не міг, коли йому довелося побачити ще одне масове вбивство: отруєння мурах.

Приїхала чималенька бригада. Екіпірована як годиться: захисні комбінезони, протигази. І ланцюгом пройшлися по всій території Зони.

Коли вже від’їхали на чималеньку відстань, один з бригади звернув увагу, що Вова невеселий. Але причину геть не вгадав:

— Ти чого переймаєшся? Боїшся, що одним разом це не обмежиться? Заспокойся. Там така концентрація, що з кількох Зон все живе витравить. З одного разу.

Отруйники поїхали геть.

А Вова наступного дня прийшов на галявину, як зазвичай, подивитися, на що перетворили люди його улюблену місцину.

Вигляд дещо його здивував, бо мертвих комах було замало для таких величезних мурашників.

За життя в Зоні Вова непогано знався на його мешканцях. І на мурахах також. Він добре знав, що мурахи — великі чистюлі. І мертвих мурах з житла випихають на поверхню.

Але для таких величезних осель мертвих комах було замало.

Замість радіти, Вова подумав сумно: «Мабуть, потруїлися всі. Навіть поховальна команда». Звідкіля ж йому було знати правду? Правду, що могла його й шокувати, й порадувати.

А згодом в Зоні закипіла робота. Забруднені ділянки ґрунту вивозили, щось наново відмивали, щось заміняли. До послуг Вови вже не зверталися. Але можновладці пообіцяли всім «докорінним» мешканцям надати в новому місті й житло, й роботу.

З легкої руки першої бригади будівельників місто таки вирішили назвати Антхіл.

Аби скоротити строки відбудови атомної, всім працівникам-будівельникам поклали потрійну зарплатню.

Тарас був досвідченим будівельником. Тож коли запропонував себе до бригади, що мала працювати в Зоні, його охоче взяли.

Єва від цього не була в захваті:

— Чи чоловікам в тій Зоні медом намащено, ніяк не зрозумію! Там же радіація, смертельно небезпечна!

Тарас цьомкнув дружину в маківку:

— Заспокойся! То вже коли так було! Зараз там все вичистили, вивезли! Чорнозему навезли. Насадили нових дерев, рослин. Курорт!

Єва саркастично хмикнула:

— «Курорт!» Не вірю я в ці курорти. А чому зарплатню потроїли?

— Так аби швидше будували! І якісь там гроші від світової спільноти треба витратити. Всім же буде користь!

— Не вірю. Не вірю! Може, кинеш цю кляту роботу? Невже нам не вистачає?

Питання було риторичним. Тарас роботу не кинув.

Якось він приніс додому креслення майбутнього міста, аби показати домашнім:

— Вони там розходилися не на жарт! Це буде місто майбутнього, без перебільшення! Хмарочоси з овочевими ділянками на дахах; повітряні автостради та підземний транспорт; тротуари-ескалатори! Смарт-ключі від осель, вай-фай по всьому місту! Сміття в місті не буде зовсім, бо воно прямо з домашніх кошиків підземними трубами потраплятиме просто до місць переробки. Не будинки — цілі містечка! З них можна навіть не виходити. Там є все.

Всі схилилися над кресленням.

Мар’яна тихо спитала:

— А будуть в тому місті затишні куточки? Тихі, зелені.

Тарас захоплено сказав:

— В тім то й річ, що будуть! Ось, дивись. Місто будують отут, де колись був «рудий ліс» [17]. Формою буде як дзиґа. Центр — височенні хмарочоси, з усією інфраструктурою. А що ближче до краю, то будівлі нижчі, нижчі… Отак по самому краєчку «дзиґи» заплановані зелені мікрорайони. Кілька будинків, оточених муром з вічнозелених дерев. Найвищий будинок шестиповерховий. Просто ліліпут в порівнянні з більшістю інших будинків, де один під’їзд містить триста квартир. А тут — майже село. Тихо, затишно. Квартири першого поверху навіть мають невеличкий власний куточок землі біля балкону.

Навіть Мар’яна пожвавилася:

— Як добре! В такому будинку я б залюбки погодилася жити!

Тарас продовжував:

– І тут таки є дитячий майданчик, лавки. Але щось я таке чув, що надаватимуть ті будинки тільки сім’ям з дітьми…

Від його слів наче морозом дихнуло на присутніх.

Тарас не навмисне це сказав. Але так буває, що найкоштовнішу крихку річ оберігаєш, оберігаєш. Аж раптом вона вислизає з рук, падає на підлогу й трощиться на маленькі друзки.

Мар’яна враз спохмурніла, пішла в свою кімнату. Гектор пішов за нею.

В цей час забринів відеофон.

До дверей пішла Єва. Кинула оком на екран, вгледіла Богдана. Подумки проказала: «Як невчасно! Хоча… Може й на краще».

Богдан зайшов і як зазвичай почав сипати примовками.

Єва доброзичливо сказала:

— Ох! Який же ти несерйозний, Богдане! Все жартуєш, дурієш!

Богдан одразу дав відсіч:

— Я ж ще молодий, тому й дурію! Зачекайте трохи. От постарію, тоді й припиню чманіти.

Єва добре відносилася до Богдана. Тому насмілилася порадити:

— Та не дуже то й молодий. Час про родину подумати. Чом не одружишся?

— Та чекаю, коли знайду дівчину точно таку, як ваша невістка! То й відразу одружусь. А так мені залишається тільки заздрити Гекторові.

По обличчю Єви промайнула тінь.

Богдан помітив, хоча то була одна коротенька мить. Голос відразу став серйозним.

— Щось трапилося? Де вона?

— Обидва у себе.

— Можна, я піду до них?

Єва сказала з легким докором у голосі:

— Та не дуже то вчасно! Мар’яна не в гуморі. Як завжди.

В цей час двері прочинилася та звідтіля вигулькнула Мар’яна. Вгледіла Богдана, радісно привітала:

— То ти? А я почула голос. Думаю, хто б це? Не пізнала. Через двері ж не чутно. Ходімо до нас!

Єва підтримала запрошення:

– І справді, йди. Ти на Мар’яну добре впливаєш.

Богдан знову вдався до жартів:

— То через те, що я добре імітую мавпочку. Хочете, і Вам покажу?

— Та йди вже, йди! Балагур!

Трохи згодом трійка молодих людей випурхнула з кімнати. Що там Богдан їм розповідав, не відомо. Але Мар’янів понурий настрій, правду кажучи, геть змінився на життєрадісний.

Богдан запропонував Єві:

— На вулиці така гарна погода! Ходімо з нами, на свіже повітря.

— Та де ви в місті бачили свіже повітря, скажіть будь ласка?

Богдан наполягав:

— А ми до Дніпра поїдемо. Там і спека не так відчувається.

До нього приєднався Гектор:

— Мамо, дійсно, ходи-но з нами! А то в тебе тільки дім і робота.

— Навіщо вашому молодіжному кубельцю стара жінка? — напівжартома спитала Єва.

Богдан чи не замахав руками:

— Та Ви ще вдвічі молодшій жінці дасте фори! Я згоден бути за Вашого кавалера, бо Мар’яну мені у Гектора не відбити.

Єва підтримала напівжартівливий тон:

— Ти ж і не намагався! Хіба справжні чоловіки не прагнуть завоювати свою кохану, не зважаючи ні на що?

Гектор втрутився:

— Мамо! Ти забула, за яку команду вболіваєш?

— Та то я аби розбуркати Богдана! Гарний же кавалер пропадає!

З жартами молоді люди пішли з квартири.

Як двері зачинилися за спиною Богдана, Єва враз стала серйозна. Якась думка проклала на лобі одну-дві зморшки. Пробурмотіла до себе: «А з цього може щось та й вийти».

3

У Єви часто були цілодобові чергування в лікарні. Тарас, бува, працював на виїзді. А Гектор часто-густо затримувався на роботі.

Але сьогодні зібралися всі.

Єва саме повернулася з чергування. Спитала між іншім Гектора:

— А ти давно бачив Богдана? Щось я на роботі гортала базу та начебто там бачила його прізвище.

Гектор з повним ротом відповів:

— А дійсно, кілька днів ми не спілкувалися. Ось дожую — і подзвоню. Може, то й не він був.

Мар’яна потягнулася за своїм телефоном, натиснула номер Богдана. Той не відповів.

Таке, звісно, бувало.

Але коли Богдан не озивався тривалий час, Мар’яна захвилювалася не на жарт.

Мар’яна дзвонила до Богдана тільки інколи. І то, як була дуже нагальна потреба. Зазвичай Богдан озивався майже одразу.

А тут — мовчання.

Як всі в родині повечеряли, Мар’яна поквапила Гектора:

— Подзвони ще ти Богданові. Він не бере слухавку. Щось не гаразд.

Богдан не відповів і Гекторові.

Тоді вже захвилювалася й Єва.

З притаманною їй заповзятістю вона подзвонила до клініки. І за п’ять хвилин вже розповідала:

– Їх там кілька привезли, постраждалих. Всі в опіковому відділенні.

Гектор перебив:

— Так звідкіля привезли? Що трапилося?

Єва могла додати небагато:

— Отого вже нам не докладають. Начебто були вночі викликані на пожежу. А що, де — не кажуть.

Мар’яна стурбовано сказала:

— Може, варто поїхати провідати. Заспокоїти чи щось привезти, як йому щось треба.

У Єви була більш слушна пропозиція:

— Мені відповіли, що стан середньої важкості, але стабільний. Тож тепер, проти ночі, ми все одно нічим не допоможемо. Краще вже ранком.

Вранці рано Мар’яна наполягла, аби Єва подзвонила дізнатися про стан хворого.

Відповідь була заспокійливою: опритомнів, температура нормальна, шуткує.

Мар’яна сказала Гекторові:

— То як, їдьмо прямо зараз?

— Та в мене зранку оперативна нарада. Може, сама поїдеш? Від мене передаси вітання. А я, може, ввечері заскочу.

Мар’яна не любила умовляти. Тож поїхала сама.

В палаті гостро відгонило якимось медикаментами. Пацієнти всі були більше або менше забинтовані. Були й майже повністю, наче мумії, замотані в марлю, через яку проступали плями лікувальних мазей.

Богдан аж просяяв, як вгледів Мар’яну. Опіків мав не дуже багато. Тільки брови та вії було покручено від вогню.

Радісно проревів:

— О, та я згоден щоразу лізти в саме пекло, аби мене провідувала така фея!

Мар’яна всміхнулася:

— Богдане, припини волати! Люди ж відпочивають. Ти ходити можеш? То ходімо краще в коридор.

Богдан, як вставав, трохи скривився від болю. Але потроху розходився.

Вийшли аж на двір.

Мар’яна поспитала:

— То що там трапилося? Звідкіля стільки постраждалих?

Богдан відповів в своїй жартівливій манері, хоча розповідь була аж ніяк не смішна:

— Та то колишній військовий арсенал. Його свого часу не знищили, а законсервували. А сховище було чималеньке. Щось із сотню тисяч тон боєприпасів. Через що там вибухнуло, то не нам розбиратися. Наша справа пожежі гасити.

Мар’яна пополотніла:

— Як же це небезпечно!

Богдан заспокоїв:

— Ми ж екіпіровані як годиться. Пожежозахисний костюм і таке інше.

— Так чого ж ти підсмажився?

Богдан сказав більш серйозно:

— Та ті костюми, звісно, витримують вогонь. Хвилин п’ять. А я… трохи затримався.

– І всі інші теж? Затрималися?

Богдан став більш серйозним:

– І інші теж. Там неподалік маленьке село. Було. Тож ми зволікати не могли.

Мар’яна спитала стурбовано:

— А люди? Люди як?

Богданів тон став зовсім серйозний:

— Людей ми врятували. Не всіх. Власне, й обпікся я, коли почали серед руїн шукати вцілілих. А в цей час рвонув ще один снаряд. Там того військового металобрухту…

Мар’яна помітно пополотніла.

— Та не загинув же! — Богдан спробував закінчити на веселій ноті. — А до ран нам не звикати. На те ми й пожежники. А ти ще прийдеш?

Мар’яна трохи зніяковіла:

— Ввечері Гектор прийде.

Більше Мар’яна до лікарні не ходила.

Якось Мар’яна вийшла після уроків зі школи і натрапила на Богдана. Він, як ніколи, не жартував, був незвично серйозний.

Мар’яна зустрічі зраділа. Спитала співчутливо:

— Чому ти тут? Вже одужав? Чи щось трапилось?

Богдан сказав, як в ополонку стрибнув:

— Трапилось. Давно вже трапилось: я тебе кохаю.

Мар’яна не здивувалася й не образилася. Простягнула своєю меланхолічною говіркою:

— Припини, Богдане! То ти хочеш віддячити мені за відвідини в лікарню.

— Ні, тут інше. Я не можу без тебе жити.

— Ой, то в тобі буяє потреба в дівчині! Одружитися тобі час.

Богдан заперечливо захитав головою:

— Крім тебе, мені ніхто не потрібний!

Мар’яна встала навшпиньки, цьомнула Богдана в лоб і твердо проказала:

— Богдане, ти добрий, чесний, сильний! Ти обов’язково стрінеш свою дівчину. А мені крім чоловіка ніхто не потрібний. Ніхто!

Обернулася аби йти.

Богдан сказав навздогін:

— Але він вже не любить тебе! Невже ти не бачиш?! Він…

Образлива правда мало не зірвалася з язика. Та він вчасно його притяв.

Мар’яна похитала головою. І було незрозуміло, що вона тим хотіла сказати: чи не хотіла чути звинувачень, чи однаково не приймала освідчення Богдана, чи щось ще.

Наостанок сказала:

— Як хочеш зберегти дружбу зі мною, з Гектором, ніколи не поновлюй цю розмову. Згодом ти сам зрозумієш, що так буде краще. Отже, домовились?

І пішла, не озираючись.

Богдан з тугою дивився в спину дівчині. А потім понуро пішов в інший бік.

— Ти хоч трохи дивишся під ноги? — роздався чийсь життєрадісний голос.

Богдан підвів очі:

— О, Василю, привіт! Як це ти опинився на вулиці, не за комп’ютером?

— Та так! Вирішив трохи розвіртуалитись. І привід є. Я закінчив писати свою програму.

— Це оту твою досконалу ворожку?

— Ну, це як тобі не до снаги вимовити «методика прогнозування подій на основі апроксимації часового ряду з використанням тренду, комбінації гармонічних коливань та нелінійних методів оптимізації».

Богдан пирснув:

— То ти навмисне перед дзеркалом тренувався, аби перед людьми хизуватися?

Василь розплився в самовдоволеній усмішці:

— Навіщо мені тренуватися? Я без підготовки тобі й не таке видам.

— Що правда, то правда. На тебе ще класу з четвертого, здається, наліпили тавро «Ботанік». То що ти, кажеш, розробив?

Василь відчув, що потенційний піддослідний впіймався на гачок, тож вирішив «підсікти»:

— Будь яка подія прогнозується з ймовірністю дев’яносто дев’ять відсотків. Будь яка!

Богдан скептично хмикнув:

— Браво! А як не здійсниться, скажеш, що то саме той один відсоток. Тобі б справді на ворожку перекваліфікуватися. Скільки ти там в своїй закордонній конторі заробляєш?

Василь запропонував:

— Чим розпатякувати, нумо спробуємо! Чи слабо?

Отут у Богдана майнула якась думка. Сказав вже майже серйозно:

— А подія й правда будь-яка? Ну, там, не тільки вибори президента чи курс валют?

Через деякий Богдан сидів в квартирі Василя. Попередивши, що як той бодай одній душі прохопиться про ворожіння, йому не жити, Богдан нарешті видушив з себе запитання: чи буде він з дівчиною Мар’яною.

Далі була безліч питань. Безглуздих, як на погляд Богдана. Але Василь запевнив, що так треба, аби прогноз був найточнішим. Повносив їх, натиснув «Enter», і хлопці почали чекати. Тобто, Василь чекав, а Богдан повсякчас підстрибував, як на гарячому вугіллі.

І коли, нарешті, програма на весь екран вивела результат «Так» з ймовірністю дев’яносто сім відсотків, Богдан не спромігся сам той напис прочитати.

Василь, як відомий фокусник, що згоден вийти на «біс», поспитав, трохи хизуючись:

— Ще якісь питання, шановний?

Богдан вже трохи заспокоївся. І сумніви повернулися:

— А оті три відсотки? То дуже поганий результат?

Василь заспокоїв:

— Аби ти був більш обізнаний в точних науках, то таких дурних питань не ставив би. Результат, якщо тебе цікавив саме позитивний наслідок розвитку подій, дуже гарний.

Богдан відкинувся на спинку крісла. Замислився. Нарешті сказав:

— А ти будь-кому можеш поворожити?

— Тільки тому, хто захоче. Поза бажанням — ні-ні! Ну, і щоб відповіді були щирі. Інакше прогноз буде хибний.

Богдан, здавалося, щось надумав:

— А можна тебе привести до одного мого знайомого? Це з мого класу, Гектор. Пам’ятаєш?

— Чом не пам’ятати? Високий такий? Худий, як шпала. Ви з ним завше разом ходили, так? А я його з математичних олімпіад пам’ятаю. То де він тепер?

Богдан трохи знітився. Але відповів:

— Одружився, працює. То прийдеш? Зі своєю ворожкою?

Залишимо поза обговоренням етичність Богданової задумки. Одне незаперечне: Богдан хотів домогтися коханої дівчини. Тому вдавався до всіх способів.

Отримавши від подружжя дозвіл «привести цікаву людину», Гекторові Богдан підніс це гадання як цікаву забавку. Розмови з Мар’яною він намагався будь-що уникнути: їй збрехати він не зміг би.

А питання поставили на сторонній погляд невинне: що чекає молодят в недалекому майбутньому.

І знову безліч запитань.

І знову всі очікували вироку електронної ворожки. Але цього разу всі були більш-менш спокійні. Це ж гра! Всі, окрім Богдана.

Нарешті, на екрані випливла відповідь. Оскільки вона була більш об’ємна, ніж минулого разу, то й напис був дрібними літерами.

Василь скоромовкою почав читати:

— В короткостроковому періоді пара з ймовірністю дев’яносто два відсотки стане батьками. Стать дитини…

Мар’яно стрімко підхопилася з крісла. Прожогом вискочила з кімнати, грюкнувши дверима.

Слідом кинувся Богдан. Мар’яну наздогнав аж на вулиці. Смикнув за руку, аби зупинилася.

Вона не плакала. Вираз обличчя теж був начебто безтурботний. Але очі, що наразі видавалися аж чорними, випромінювали шалену лють і невимовну тугу.

Вгледіла Богдана. Проказала сухим тоном:

— Це ж ти! Ти все підстроїв! Ти намовив того Василя збрехати! — Голос потроху набирав потужності. — Хто тебе просив?! Хто взагалі дав тобі право втручатися? Хто ти нам? Хто ти мені? Зникни з нашого життя! Назавжди зникни.

Голос в Мар’яни аж захрип:

– І не йди за мною. Дай побути наодинці.

А далі ледь чутно:

— Благаю.

Богдан повернувся до квартири.

На його подив, Гектор не надто хвилювався. Вони разом з Василем вдалися до шкільних спогадів, відшукували спільних знайомих, згадували кумедні випадки.

Богдан тільки що не вибухнув з люті. Підхопив Василя попід руки, сказав скоромовкою: «Нам вже час» і витягнув його з квартири.

За дверима він припер його до стіни і прохрипів в обличчя:

— Йолопе! Що ти наробив? Чому ти не розповів той висновок, що видався мені? Чи в тебе така коротка пам’ять, що ти забуваєш, кому й що брехав? Та я тебе на клапті порву!

Василь витримав паузу. Потім відчепив руки Богдана від свого одягу, скинув уявні пилинки. Сказав докірливо:

— Ти нічого не переплутав, часом? Який у люстро глянув, такого й побачив. Знайшовся янгол безгрішний! Це ти не на цю дівчину гадав, бува?

Богдан вже трохи заспокоївся.

А Василь повчальним тоном продовжив:

— Я, щоб ти знав, не брешу, а тільки переказую, що видала мені програма. Було б попередити про ваш трикутник.

Богдан зніяковіло буркнув:

— Немає ніякого трикутника.

Василь тоном санітара з лікарні для буйних божевільних підтакнув:

— Немає, авжеж! До чого ж тут трикутник? То ти отруйних грибів об’ївся і через те казишся.

Богдан мовчав. План заронити в свідомості Мар’яни хоча б сумнів щодо Гектора провалився. Все інше видавалося несуттєвим.

Василь теж помовчав. А потім заговорив вже серйозно:

— Ти, якщо здатен йти вулицею без гамівної сорочки, не міг би разом зі мною пройтися? Є розмова.

Богдан мляво кивнув.

Коли вже вийшли з будинку, Василь пояснив:

— Я через таку реакцію дівчини не став решту прогнозу розказувати. Всі ви такі. Спочатку волаєте, що хочете знати правду. А потім затуляєте вуха, аби тої правди не чути.

Василь не поспішав. Обирав слова.

— Тобі, як я бачу, не байдужа ця родина.

Богдан почав був відкараскуватися, та майже відразу погодився: «Так, не байдужа».

Василь продовжував:

— В моїх прогнозах були події, що їх я не можу розтлумачити. Не можу, бо не знаю цих людей, не знаю, на що вони здатні, які в них найближчі плани.

Богдан спробував взяти реванш за свій непорядний вчинок.

— Тобто, прийшли, звідкіля вийшли. Аби гадати, тобі треба бачити реакцію людини.

Василь не піддався на провокацію, пояснив:

— Ти вже можеш мене не слухати, твоя воля. Але майбутнє цієї пари містить збій гармонік. Вони мають завелику шумову складову.

Богдан отетеріла глянув на друга:

— А людською мовою можеш пояснити?

— Дещо можу, а решта мені самому не зрозуміла. Навіть не знаю, чи варто це казати.

Богдану вже починав уриватися терпець:

— Ти можеш не тягнути кота за хвоста?

Василь врешті надумав, як пояснити:

— Коли мова їде про пари, то й події мають бути парними. Згоден? Наприклад, вдвох їдуть у відпустку, удвох повертаються; вдвох народжують дітей, або не народжують. Та тоді теж вдвох.

Богдан припустив:

— Але народжують же жінки! Може, через те…

Василь обірвав:

— Програма налаштована на двох батьків. Та це я так, для прикладу. Так ось, у цього подружжя в майбутньому є далека подорож. Але в Гектора вона чомусь в один бік.

Богдан мовчав. Перетравлював почуте.

Нарешті спитав:

— Тобто, якщо вони вдвох їхатимуть кудись дуже далеко…

Василь знову не дав договорити:

— Та подорож я знову ж таки навів для прикладу. Мається на увазі щось більш масштабне. А що воно таке… Ото ж якщо ти дійсно опікуєшся цією родиною, раджу бути поблизу.

4

Мар’яна відчула відразу, що Єва має сказати щось не дуже приємне.

Дома крім них нікого не було. Єва зазирнула в кімнату молодят й обережно почала:

— Я можу з тобою побалакати?

Мар’яна ввічливо відповіла, хоча внутрішньо підготувалася до неприємної розмови:

— Звісно, хіба може бути інакше?

Єва відповіла:

— Може, бо ти повсякчас уникаєш розмови зі мною.

Мар’яна не заперечила, мовчала.

Єва продовжувала:

— Як тобі так буде легше, розмова залишиться тільки між нами.

Мар’яна тихо, але твердо відповіла:

— У мене нема таємниць від чоловіка.

Єва запевнила:

— Та я ж не проти! І розмова піде про вас обох, про ваше щастя!

Мар’яна мовчала. Не допомагала й не заважала розмові.

Єва подумки сказала: «Ну як з такою розмовляти! Краще б накричала чи там розплакалася. А то мовчить як вимкнений робот».

— Ти ж знаєш, де я працюю. Повір, зараз таких проблем, як у вас, чи не в кожній родині. Що вплинуло на безплідність людей, не знаю. Може, радіація, чи екологія, чи ще щось. Але ми навчилися з того вивертатися.

Мар’яна не зронила ні пари з вуст.

Єва стала балакати голосніше:

— У нас можуть получити зародок від трьох осіб! Як мати безплідна, беруть за донора здорову жінку — і все!

Мар’яна все мовчала.

Єва розцінила це як заохочення до продовження:

— Тож візьміть за донора Лєрочку. Вона здорова. Й народе вам малюка! Вашого ж малюка!

Мар’яна поворушила губами.

Єва перепитала:

— То як? Згодна?

Мар’яна ледь чутно проказала:

— Згодна.

Єва аж просяяла від радості:

— От і добре!

Та Мар’яна вже більш гучно додала:

— Тільки хай дитину виховують Гектор з Лєрою. Без мене.

Єва враз спохмурніла. Сказала тоном, від якого, здавалось, шибки позамерзали:

— Ну, як знаєш…

І випливла з кімнати.

Коли Гектор повернувся з роботи, Мар’яна нерухомо сиділа в напівтемній кімнаті.

Гектор різкувато спитав:

— Щось трапилося? Чи це як зазвичай, замість привітати чоловіка?

Мар’яна спробувала усміхнутися:

— Та ні, все добре. Так, дім згадався.

Гектора прорвало:

— Кого ти хочеш обдурити?! Це ж все через твою безплідність, так? Хай ти через те мордуєш себе, твоя воля! Та чому я, повертаючись додому, маю бачити завше невдоволену дружину? Я ж тобі не докоряю, ладен і так с тобою жити! То за що мені таке щастя? Може, годі сподіватися на диво і треба піти до клініки? Мама вже вкотре радить!

Мар’яна зіщулилась, як від ляпасу. Для одного дня було забагато. Але коли відповідала чоловікові, голос був спокійний, врівноважений:

— Як Бог не дає дітей, значить, він не випускає їх назовні. Бо або вони слабенькі, або взагалі нежиттєздатні. То навіщо ж силувати Природу, що про нас же турбується?

Схоже було, що цю тираду Мар’яна про себе проговорювала вже не раз.

Гектор обурився:

— Що за маячня! Он скільки пар користаються штучним заплідненням, майже кожна друга! В маминому центрі вже змогли отримати вагітність від трьох батьків! Що, всі вони дурніші за тебе?

Мар’яна все ще намагалася переконати чоловіка, не доводячи розмову до сварки:

— А ти все знаєш про ті пари? Знаєш, які в них діти народжуються? А я одну дитину бачила зблизька. В моїй школі одна неодружена вчителька будь-що хотіла дитину. Грошей назбирала — воно ж не дешево у тому центрі коштує. А дитинка вродилася неповноцінною. Ходити як слід не може, язик приріс до рота, то кілька разів його надрізали, аби вона хоч їсти могла…

Гектор нетерпляче перебив дружину:

— Та як всіх хворих дітей позгадувати, взагалі не варто думати про нащадків! Може, то вона не через штучне запліднення захворіла?

— Може й так. Та як покластися на Природу, вона ж піклується про здоров’я плоду, а не про забаганки батьків.

Гектор розсердився:

— Так то у мене забаганки? Мати нормальну родину — це забаганки?! Вірно мати казала: ти геть ненормальна! Треба було послухатися її свого часу! Не одружуватися з тобою!

Мар’яна скам’яніла. Вона ніколи не відповідала зопалу. А тут мовчала ще довше.

Нарешті відповіла:

— Вірю, твоя мама бажає щастя своїй дитині. Саме своїй, тобто тобі. І якщо для цього потрібно, аби я поїхала від вас — я поїду.

Гекторові уже запал вийшов. Він зрозумів, що перехопив через край. Зупинив дружину, обхопив долонями її обличчя забурмотів скоромовкою:

— Дівчинко моя, вибач! Нікуди ти не поїдеш. Я ж без тебе не можу жити! Хай буде, як ти хочеш — покладемося на долю.

На вигляд між подружжям все було добре. Та насправді тоненький пролом між ними таки позначився.

Через кілька днів Мар’яна відчинила двері квартири і відчула… запах лісу. З кухні було чути неясне мурмотіння, сміх.

Мар’яна рвучко відчинила двері й мало не впала в обійми батька:

— Татусю, рідний! Яким ти вітром? Як же я за тобою скучила!

Дід ніяково обійняв дівчину:

— Ну досить, досить! Задушиш зовсім! І де тільки сила взялася!

Мар’яна послабила обійми, та рук не відпустила. Сіла на коліна, як маленька, засипала питаннями:

— Як ти? Чи приїздять мисливці? Не забуваєш собі куховарити? Що нового в селі?

В розмову втрутилася Єва:

— Та дай же батькові хоч трохи відпочити з дороги! Він щойно увійшов. Помитися треба з дороги, перекусити як слід. І ми допоможемо. Он скільки нам гостинців привіз: гриби, варення.

Дід додав:

— Все ж з лісу, натуральне. Не те, чим вас там годують з супермаркету!

Дідові раді були всі. Вдача в нього була така, приязна. І, попри своє відлюдкувате життя, для кожного він мав якісь цікаві новини. Для Гектора — про мисливські пригоди; для Тараса — про нові види мисливської зброї; для Єви — про народні засоби лікування. З кожним встиг побалакати.

Крім Мар’яни, що протягом вечора так і не злізла з його колін, наче наперед хотіла набутися з батьком. І тільки наступного дня, як Дід твердо ухилився від усіх проводжаючих, крім Мар’яни, вони нарешті залишилися наодинці.

Мар’яна розповідала про якісь дрібниці.

Дід проказав, аби підтримати розмову:

— А у нас поповнення: цуценята народилися. Я навіть хотів тобі одного привезти. Та як уявив, що він замість лісу бігатиме по паркету — облишив ту думку. Квартира — не місце для тварин. Не звикнути цуценяті до неї.

Мар’яна сумно посміхнулася:

— Звикають. До всього звикають. От наші сусіди тримають величенького собаку. То він, як йде на вулицю, не сходинками біжить, а чекає на ліфт. Уявляєш?

Дід напівжартівливо замахав руками:

— Боронь Боже! Я сам того ліфту боюсь, пішки йду. А тут — тварина.

Так про наболіле Мар’яна й не проронила жодного слова. Тільки коли вже прийшли на автовокзал, Мар’яна з тугою сказала:

— Як же я хочу просто сісти і поїхати з тобою! Просто зараз!

Дід обійняв дочку, порадив:

— Ти ж не в неволю потрапила. Дослухайся свого серця. Якщо воно не радить залишатися — не примушуй себе.

Мар’яна аж тепер запитала батька:

— А чого ти приїхав саме зараз? З весілля ж жодного разу не приїздив, а тут… Це ж не випадково?

Дід підтвердив:

— Ні, не випадково. Гектор мені подзвонив. Сказав, що ти сумуєш за татом, за домом.

Мар’яна додала:

— Він не все тобі розповів…

Дід не дав дочці договорити:

— Звісно, не все. Але він свого досяг — викликав мене і розважив дружину.

Дід помовчав. Потім додав:

— Він кохає тебе. А ти його?

Мар’яна у відповідь мовчала.

Під’їхав автобус. Дід ще раз обійняв дочку й повторив наостанок:

— Дослухайся свого серця.

5

Наближалася пора літніх канікул. Тож у Мар’яни видавалася чималенька відпустка.

Цього разу подружжя відпочинок не обговорювала, а Мар’яна сповістила Гектора як про вирішене питання:

— Я йду в похід в гори, в Карпати.

Гектор отетеріло втупився в дружину. Потім дещо роздратовано сказав:

— Я не питаю, чи можна тебе відмовити. Здогадуюсь, що ні. Але чи не треба було з чоловіком порадитися, наприклад? Та й родині, де ти живеш, не зайве знати, куди ти поділася! Що ти там загубила, в тих горах?

Мар’яна затрималася з відповіддю. То як завжди. Потому твердо проказала:

— Ти правий, загубила. Загубила саму себе. Вже більш ніж два роки я живу не своїм життям, граю не свою роль. То ж я будь що піду, аби віднайти саму себе. А потім повернемося до розмови про родину.

Єва, як узнала про «витівку» Мар’яни, аж ніяк не засмутилася, а вирішила з цього скористатися «на користь сина». Про людське око вона навіть підтримала Мар’яну. Мовляв, їй корисно буде хоч ненадовго змінити клімат, бо виглядає трохи бліденькою.

А сама тим часом зателефонувала Богданові, начебто аби попросити туристичне знаряддя.

Єва була неабияким психологом: Богдан не тільки знайшов все потрібне, а й найближчим часом вже перестрів Мар’яну на вулиці й удавано байдуже сказав:

— Мені тут виокремилися кілька вільних днів. То я б теж охоче полазив по горах. Не візьмеш в свій гурт? Я досвідчений турист! Заразом і тобі допоможу, як буде необхідність.

Мар’яна не підтримала жартівливий тон Богдана. А сказала, напроти, дуже серйозно:

— Ні, Богдане, не хитруй. Ти зі мною не підеш. Мені треба побути наодинці. Я йду не відпочивати, а розібратися зі своїми ж почуттями. Після гір я або залишусь і припиню опиратися родині, що мене прийняла, або поїду від них назавжди.

Богдан спитав настирливо:

— А мені? Можна мені поїхати з тобою?

Мар’яна хитнула головою:

— Не заважай мені прийняти рішення, прошу! Не треба мене квапити.

Єва ж розгорнула іншу операцію щодо Гектора і Лєри.

Якось на роботі вона запросила її до свого кабінету і збуджено повела:

— Все! Схоже, вони остаточно горщики побили! Невістка збирається йти в гори, одна! То не втрачай свій шанс!

Лєра раптом розплакалася:

— Ну скажіть, чим я йому була не пара?

Єва втерла Лєрі сльози медичною серветкою, сказала значуще:

— Так, а тепер витри сльози і побалакаємо як жінка з жінкою. Ти з моїм бовдуром ще хочеш побратися?

— Звісно, хочу! Я ж його кохаю до нестями!

— То ж застосуємо старі жіночі хитрощі: скажеш йому, що ти вагітна.

— Та ми ж…

— Ото тільки не треба запевняти мене, що нічого не було. Було?

— Та всього раз.

— То й добре. Поки його принцеси не буде, зваб його ще раз. В тебе на це два тижні. А решту я беру на себе.

— А як не… — пробелькотіла Лєра.

— А як дитина не зав’яжеться, в мене є його біологічний матеріал. Все зробимо й без нього.

— А як йому шкода буде дружини?

— Та вона сама не залишиться! У неї є черговий лицар, Богдан. І що він в тій Мар’яні знайшов? Худюща, пласка! А він непоганий же хлопець! І закохався в одружену! Уже всім помітно, крім чоловіка! Ну то нам це тільки наруч! Тим гірше буде образа, тим легше його буде втішити.

— А якщо Гектор відмовиться одружуватися?

— Від дитини не відмовиться. Одружитесь, а там покохає.

Але в останній день всі їхні плани було поламано: Гектор вирішив йти разом з дружиною.

В день від’їзду прийшов Богдан. Запропонував Мар’яні допомогти з речами.

Мар’яна злегка посміхнулася:

— Та мені є кому допомогти! З нами вирішив йти Гектор.

Богдан не зміг придушити розчарування:

— Хто?! Отой тюхтій лізтиме в гори? Та тобі його самого доведеться нести на собі!

— У горах всяке буває. Там один другого не кидають.

Гектор, що не знав про розмову дружини з Богданом, щиро запропонував:

— Може, й ти з нами підеш в гори? Мар’яна запевняє, що воно того варте.

Богдан похмуро відповів:

— Ні. Щось мені не кортить.

Гектор не наполягав:

— Як знаєш. Заздритимеш, як ми повернемося з купою вражень.

Подружжя мало доїхати до Івано-Франківська, а вже звідтіля починався саме похід.

Гектор збирався нашвидкуруч, тож в нього були не всі речі, що рекомендували для походу. Та він і не дуже переймався. Літо, спека, а в списку речей зимові чоботи, балаклава, шалик. Ото чи треба зайве тягти!

Коли на залізничному вокзалі зібралася вся група, Гектор аж здивувався, скільки людей добровільно йде пішки в гори замість за годину-дві перелетіти на будь-який курорт світу. Це були зовсім інші люди. Не такі, до яких звик Гектор.

З подивом побачив у декого гітару. Оце є бажання нести замість ввімкнути програвач! Та й в гори їх спонукало бажання, тільки бажання, а не прагнення комусь щось довести.

З першого ж переходу він впевнився, що Мар’яна більш витривалий турист.

Спочатку він деякі спільні речі поклав до себе в рюкзак. Але поступово вони перекочували до Мар’яни.

Але найближчого привалу інструктор позабирав у Мар’яни зайве і поклав до себе. І ніяких тобі «чим ти думав, навіщо пішов». Напроти, поплескав по спині, сказав підбадьорливо:

— Нічого, нічого! Першого разу всім важко. Згодом звикнеш. Ще й полюбиш такий відпочинок.

«Ото вже навряд чи!» — подумав Гектор.

Та коли вони вночі збиралися біля вогнища, разом куховарили й з вовчим апетитом їли кашу із тушонкою, а потім півночі неспішно розмовляли під тихесенькі акорди гітари, Гектор почав розуміти цих дивних людей.

Мар’яна трималася з чоловіком не те що прохолодно, а рівно, по-дружньому, наче зі стороннім.

А Гекторові похід все більше й більше подобався, хоча він за браком досвіду, таки встрявав в різні халепи.

Їхня мета була дістатися гори Поп-Іван, що на Мармарошському хребті.

З погодою їм поталанило. Було доволі тепло, без дощу, що неабияка рідкість в Карпатах.

Отож Гектор і втратив пильність.

Гектор мав досить зручну легку, але теплу куртку, якою через спекотну погоду він просто підперезався. А тільки добулися до місця привалу, повісив на гілку дерева.

І тільки як далеченько відійшли від останнього привалу, Гектор згадав про неї. З боязкою надією спитав у дружини:

— Ти, часом, мою куртку не забрала на привалі?

Мар’яна не мала звички лаятися. Тож вона не стала дорікати, а, як малій дитині, пояснила:

— Туристи в походах дотримаються залізного правила: збирати на привалі всі власні речі. Це добре, що погода тепла! А, буває, дощ захопить зненацька, температура впаде одразу градусів так на п’ятнадцять! А до привалу чи до найближчої колиби [18] далеченько. То що ти в такому разі робитимеш?

Гектор похнюпився. Та Мар’яна заспокоїла:

— Це тобі наука буде. Та врешті-решт в тебе є ще теплий светр, вітровка — якось перебудеш.

— Та тепло ж! — спробував приндитися Гектор.

— Зачекай! Це ми ще в гори не піднялися. Там ти інше заспіваєш. Навіть коли просто поруч з гірським струмком йтимемо, від води буде прохолодно.

Невдовзі група вийшла на ґрунтову дорогу, що дійсно йшла поруч з гірським струмком.

З кожним новим поворотом Гекторові відкривалися все нові і нові пейзажі українських і румунських гір.

Підйом не був важким, навіть для таких початківців, як Гектор. Йшли неквапно, роздивлялися навкруги. Тож мали вчасно добутися до затишної галявини з назвою Лисяча.

Вже трохи вечоріло, коли група майже дійшла до місця ночівлі. Залишалося тільки перетнути струмок і трохи пройти вгору.

Але коли його переходили по саморобному містку, Гектор поточився і впав в воду.

Ох і холоднюча вона виявилася!

Інструктор не репетував, а чітко скомандував:

— Все, привал! Приготувати лікувальний чай! Гектору терміново перевдягатися, аби не застудився.

А перевдягатися й не було в що! Воно ж все промокло, до спіднього!

Вся група, хто чим міг, поділився. Найскладніше було зі взуттям. Не кожен брав із собою зайві чоботи. Ще й розмір у Гектора був чималенький.

Та в когось все ж таки знайшлися й чоботи.

Сяк-так перевдягли потерпілого та якось добулися до привалу.

Але вночі Гектора почало лихоманити. Гірська вода, навіть влітку, то вам не турецькі лазні!

Мар’яна, як намацала гарячий лоб, зняла з себе майже все й залізла до чоловіка у спальний мішок.

Гектор прокинувся. Мар’яна заспокоїла:

— Спи, спи! Це так північні народи лікували хворих. Тобі так тепліше буде.

І справді, ранком Гектор відчував себе майже здоровим.

І перша в цьому переконалася Мар’яна.

Чи то час прийшов, чи то чисте гірське повітря допомогло, хто знає? Тільки нарешті Природа вирішила сумлінно виконати свою місію щодо подовження роду: Мар’яна завагітніла. Тільки про це поки що ніхто не здогадувався. А Гектор, як оклигав від пригод, здавалося, навіть став сильнішим.

І з подвоєною ретельністю намагався залицятися до власної дружини.

Групу очікував найскладніший день подорожі. Вони мали піднятися на найвищу вершину даного походу — гору Піп-Іван Мармароський, що мала аж 1937 метрів! (То випадковий збіг з сумнозвісною датою початку великого терору, під час якого комуністична влада руками органів держбезпеки ув’язнювала, катувала, відтак розстрілювала або депортувала чи кидала до таборів ГУЛАГу [19] понад мільйон людей).

Туристи, власне, побували в сусідній державі, адже майже весь шлях рухалися румунським кордоном.

Як добулися верхівки гори, Гектора настільки охопив захват, що він підняв обидві руки догори й щосили заволав:

— Мар’яно! Я! Тебе! Кохаю!

Хтось з групи нахилився до Мар’яни і тихесенько поспитав:

— У вас це що, весільна подорож?

Мар’яна на стала вивертати душу. Відповіла лаконічно:

— Так. На кшталт того.

А сама нахилилася та підібрала кілька уламків мармуру, що на його родовища була багата ця гора.

Ввечері Гектор зізнався дружині:

— Я в такому захваті! І все це завдяки тобі! А після гори Піп-Іван дива все, скінчилися?

Мар’яна охоче пояснила:

— Ні. Далі будуть дрібніші гори. Але з дивними назвами: Межипотокі, Міка-Маре, Стеавул. Наостанок буде підйом горою Стіг. Колись, минулого століття, в цьому місці був кордон трьох держав: Румунії, Чехословаччини та Польщі.

Гектор вигукнув захоплено:

– І як ти все це пам’ятаєш?

Мар’яна приязно всміхнулася:

— Я ж вчителька! Маю все знати. Знаєш, які іноді складні питання задає ота малеча? А я мушу відповісти.

Після повернення з походу до них завітав Богдан. Туристи навипередки захоплено розповідали про враження від пригод. Навіть Гектор був в піднесеному настрої. Тому Мар’яна після кількох спроб дала йому можливість розповідати, а сама дістала з шухляди шматочок мармуру, що його прихопила з походу, й вклала Богданові в руку.

Богдан поклав його на долоню, помилувався, наче це був діамант. А потім з усієї сили здушив, наче хотів з нього вичавити воду. А поглядом запитував: «То яке твоє рішення після відпустки?».

Мар’яна ледь помітно хитнула головою: ні!

Гектор, що клацав проектором, цієї німої сцени не помітив.

6

У Мар’яни почалися уроки в школі.

Вона завжди очікувала початку нового учбового року з радісним нетерпінням. Цікаво було, а які ж дітлахи прийдуть цього року; скільки буде дівчаток, скільки хлопчаків. Охоче очікувала на першовересневу лінійку.

Тільки цього разу вона була не у шкільному дворі, як зазвичай, а у фойє школи.

В Києві таке бува: стояла палюча спека, потім пройшла чималенька злива — і замість спеки наступила прохолодна, майже осіння погода.

На перше вересня цього року було холодно. Ще й сіявся дрібний неприємний дощик.

В приміщенні було замало місця для всіх школярів. Ще й батьки перваків прийшли, ясна річ.

В приміщенні була задуха.

Мар’яна подумки повторювала слова віршів, що їх підготували учні її класу. Як хто запинався, пошепки підказувала.

Раптом прямокутне каре з школярів повільно почало рухатися, плисти, зливатися в суцільну людську масу.

Мар’яна похитнулася й впала б на підлогу, аби так щільно не стояли присутні.

Отямилася вона в шкільному здравпункті від запаху нашатирю. Шкільна медсестричка з полегкістю їй усміхнулася:

— Нарешті! Довгенько Ви були непритомні! Воно й не дивно — така задуха була в приміщенні! То, може, ми марно чоловіка турбували?

Мар’яна спохмурніла:

— Ви дзвонили чоловікові? Навіщо це? В нього робота відповідальна. Нема часу серед білого дня до дружини їздити. Передзвоніть, що все гаразд.

— Та він і не збирався їхати! Зателефонував мамі. Це вона має приїхати.

Єва й справді швидко приїхала.

Що Мар’яна край не хотіла проходити в її клініці обстеження, то вона мала нагоду оглянути її проти волі. А там… Як знати, може що й виявиться, через що можна бути вмовити Гектора з нею кінець кінцем розлучитися.

Мар’яна не надто люб’язна глянула на свекруху. Але та про людське око розіграла таку щиру турботу, що опір виглядав би щонайменше дивно.

Мар’яну на ношах винесли до карети швидкої.

У центрі Єва не дуже й лукавила, коли сказала черговому лікареві:

— Оглянути найретельніше! Це моя невістка.

Сама пішла до кабінету. Та не встигла вона перетнути поріг, як пролунав зумер місцевого відеофону.

Єва натиснула кнопку. На екрані розпливлося в посмішці обличчя чергового лікаря:

— Поздоровляю! Очікуйте на онука! Чи на онуку. Близнюки виключаються.

Єва повільно опустилася на лікарняну кушетку. В голові бриніла одна думка: дочекалася! Нарешті!

Вона кинула оком на себе в дзеркало, посміхнулась аби розім’яти м’язи обличчя та подалася в оглядовий кабінет.

Мар’яна сиділа напроти лікаря, що старанно заповнював картку вагітної.

Єва підійшла, несильно обійняла невістку за плечі, прошепотіла ледь чутно, як досвідчений змовник:

— Гекторові ввечері разом розповімо, добре?

Зайве казати, який переполох зчинила ця новина серед домашніх! Гектор сяяв як нова копійка. Тарас обіцяв власноруч побудувати нащадкові власний дім. Єва вже планувала, де стане дитяча колиска.

Тільки Мар’яна виглядала якось розгублено.

А от коли вона залишилася одна в кімнаті, прошепотіла, якнайнижче схиляючись до поки що плаского черевця:

— Агов, ти мене чуєш? Тобі там добре? Ну спи, спи. Я стерегтиму твій спокій.

З того дня всі оберігали кожен крок Мар’яни, наче вона була порцелянова.

Хоч Мар’яна була проти, Гектор розповів радісну новину Богданові.

Той примчав найближчими днями. І додалася ще одна нянька — Богдан. Мабуть, найсуворіша.

Всі гуртом умовляли дівчину облишити роботу, аби не було важко.

Мар’яна як могла сперечалася:

— Та з якого дива ви рішили, що мені важко? Воно ж малесеньке! Ото було б щастя нудитися безділлям!

Зійшлися на середині: Мар’яна викладає частину уроків, але не веде класного керівництва й безлічі секцій, які вона сама ж і започаткувала.

На цьому й зупинилися.

Потай від дружини, аби зробити сюрприз, Гектор все дізнався про заселення в Антхілі.

Керівництво зважило й на його фах, й на довідку, що Гектор попрохав маму виписати потай від дружини. Разом згадали, який будинок Мар’яна вподобала.

Тож десь недовго потому Гектор, забравши дружину зі школи, аби проводити додому, привіз в їхнє нове помешкання.

Цей куточок міста був дуже затишний. Сім будинків утворювали невеличкий спільний двір, рясно засаджений вічнозеленими деревами і квітучими чагарниками. Вздовж доріжок стояли скляні лавки.

На першому поверсі не було балконів, як на інших поверхах. Зате двері відчинялися на малесеньку прямокутну тераску, що також була оточена щільним чагарником.

Саме таку квартиру заради Мар’яни обрав Гектор.

Приємною несподіванкою було, що в їхньому під’їзді оселився Вова. Всім працівникам Зони, які бажали, надали житло в Антхілі на вибір. Вова обрав найвіддаленіший район.

Гектор познайомив його з дружиною, і ті відразу знайшли спільну мову.

Інколи приїздив Богдан. Але бачитися вони стали значно рідше, ніж зазвичай. Богдан був трохи роздратований.

Якось Мар’яна залишилася з ним наодинці. Промовила скоромовкою:

— Вибач мені за марну надію, що тобі надала. Але нам краще не бачитися.

Богдан глянув з-під лоба, сказав твердо:

— А от цього ти від мене не дочекаєшся. Я завжди буду опікуватися тобою. Тобою і твоїм малям. З Гектора охоронець такий собі.

Єва нарешті заприятелювала з невісткою. Та й Мар’яна вже не опиралася, коли Єва їй нагадувала про чергові відвідини клініки.

Вона б і сама не забула.

А свого часу всім стало відомо, що вони очікують на онука.