Антхіл

1

Все почалося в Оселі.[1] З того невдалого полювання. Тобто, то вони так думають, що почалось саме там. Це наче піщинка думає, що все почалося з бурі в її рідній пустелі. А насправді все почалося ще задовго до того, як гірські потоки котили вниз величезні кам’яні брили, які то нагрівалися, то вихолоджувалися.

Може, для піщинки початком слід вважати утворення магми в самому серці Землі? Вихлюпнулась назовні й загусла. Перетворилася на гірську породу. На каміння. Вітри поступово призводили його до руйнування, перетворюючи спочатку на уламки, а потім подрібнюючи і їх. День за днем, від року до року. Сотні років. Мільйони років. У Природи досхочу часу. Тому вона й не дуже-то його вираховує. То ж якщо поспитати її, скільки мільйонів років тому виник пісок, вона скаже байдуже: та щось із кілька десятків. І то як рахувати.

А, може, на місті пустелі було морське дно. І ті гірські уламки перечавлював вже не вітер, а прибій. Довго так, неквапно. А потім море чомусь відступило. Залишилася величезна купа піску. І, врешті-решт, окремій піщинці невтямки, як утворилася її рідна пустеля.

Так про що це Я? Про них же, про людей. Для кожного власний Всесвіт починався з усвідомлення себе в малесенькому віконці історії.

А насправді історія почалася, як кілька клітин білку скупчилися разом. А може, й раніше. Ще коли Сонце й планети сформувалися із завихореної хмари космічного газу й пилу. А може, ще раніше, коли… Господи, якого тільки мотлоху не знайдеться в моїй пам’яті?

А, до речі, як би Я сказав про самого себе: все почалося? Сто мільйонів років тому? Двісті? Та ні, лишень чотири роки. Невже тільки чотири?! А мені здається, що ціла вічність. Упереджено міркую, зі своєї дзвіниці. Ще й з них глузую. Правду люди кажуть: чуже під лісом бачить, а свого й під носом не добачає.

Дідько! Що це Я? Завше так, як згадую ту історію, стаю схожим на них. Такий же багатослівний. Дідько, дідько! Навіть лаюсь, як вони. І було б кого копіювати? Вони ж інваліди! Інваліди, що мільйони років еволюції розвивали непотрібний орган — занадто важкий вразливий мозок! Безпорадні інваліди, що не можуть обійтись без милиць і підпори!

Вони пересуваються на громіздких небезпечних апаратах; живуть в оселях, які їм завеликі та які вони взимку мають нагрівати, а влітку охолоджувати; спілкуються за допомогою електронних пристроїв. Їдять непоживну їжу, що вже для них прожували штучні щелепи. І пхають її в себе, пхають. Вже зайва вага майже в кожного. А вони все одно пхають. Бо ніякого ж клопоту! Тільки ковтай!

Через те вони втрачають зуби, кістки, нігті; здатність ходити, здатність думати, здатність… Здатність відновлювати поголів’я. І навіть саме бажання. Бажання, що у них називають коханням. Почуття, що вони його кілька тисячоліть вважали виключно своїм привілеєм. Навіть воно чим далі тим більше згасає.

Що б вони знали про кохання?! Не про жагу, не про інстинкт, не про потребу. Не про маленькі зручності задля комфорту і через лінощі. Про кохання, коли між тобою й коханою безодня розміром з галактику! А Я ще мрію ту галактику перетнути, аби бодай ще раз побачити її! Стоп! А чи можу Я мріяти? Не можу, але мрію! А вони б так змогли? І вони ще пишаються своєї неперевершеністю!

От щодо чого вони геніальні — це до винаходів для вбивства. В цьому вони найдосконаліші! Спромоглися понавигадувати зброї, особливо масового знищення. То вони з дурної голови. Чи не розуміють, що власним же життям важать?! Власним і життям своїх дітей? Вважають, що їх лиха доля оббіжить?

Ох, аби вони мене послухали, Я б їм понаводив прикладів! Волосся б стало дибки! Чи то вони навмисне сунуться до тотального самознищення? Бо однаково колись той смертоносний запас, що його накопичували сотні років, через чиюсь похибку, недбалість або ж божевілля увесь вибухне. То як все людство загине, так йому й треба!

Та мені що з того? Що? Чом ця думка так мені муляє? Чом Я весь час сиджу на краю Зони й намагаюсь подумки подолати величезну відстань і побачити її — ту єдину з людства, до якої мені не байдуже?! Чом вона приходить до мене уві сні?

А, до речі, чи здатен Я бачити сни чи то вже сам собі надумую? Не можу, але ж бачу! І кожного разу, як Я виринаю з того сну і розумію, що вона далеко, що то тільки сон, від безсилля ладен волати на весь світ, ногами тупотіти, зубами скреготати! Тільки… де в мене зуби? І які в мене ноги?

Мої ж бо, мої, як люди пішли, почали чим швидше відбудовувати наш дім, а Я не можу! Не можу, бо мушу зрозуміти.

Мушу зрозуміти, чому вона мені так подобалась? Що саме поєднувало її з нами? І чи поєднувало, чи то мені так здається? Не можу зрозуміти. А туга пожирає серце. Через те воно болить і болить. Болить без упину, безперестанно. Вдень і вночі. А де, власне, в мене серце? Чи є воно взагалі? Немає, але ж болить! Чи то Я знов їх копіюю? Дідько!

Мушу бодай раз побалакати з нею; розповісти, хто її врятував; пояснити, через що саме. Тільки як побалакати, де в мене язик? Без язика вони ж не спілкуються. Чи ж не ліпше телепатувати один одному? Та хіба ж вони зможуть? Хоча та, єдине, може, й змогла б.

Мушу, кінець кінцем, перед нею вибачитися. А, власне, чому мені вибачатися? За що? За їхні ж похибки? За їхні бездушні вбивства? Чому маю вибачатися Я, а не вони?

Дідько, дідько, дідько! Знову Я лаюсь. Як вони.

Завше так.

2

Від пострілу ворони зірвалися з дерев і оглушливо закрукали. Багацько їх здійнялось, ціла хмара. На якусь мить крила затулили чи не все небо. Не відомо, чи насправді вони злякалися, чи сумлінно виконували роль глашатаїв будь-яких новин у лісі.

— От пекельне кодоло! — вилаявся один молодий мисливець і направив в зграю дуло рушниці.

— Гекторе, облиш, не здіймай зайвого ґвалту, — зупинив його супутник, теж молодий, але більш розважливий. — Розумію, тобі кортить випробувати новеньку рушницю. Та ти по кого приїхав? По козулю? Ото й стій тихенько, очікуй, коли загоничі виженуть тварин. Можливо, якась кізочка після пострілу відстрибнула та завмерла, аби визначити, що воно було. А потім як помчить щодуху! Вибігти може будь-якої миті. То ти пильно дивись, аби не проґавити.

Потроху-потроху птахи заспокоїлися та знов посідали на свої спостережні пости ген високо на деревах.

А внизу, під покровами дерев терпляче очікували на здобич кілька мисливців.

Було 29 грудня, закінчувався сезон колективного полювання на ратичних лісових тварин. Тож кілька мисливців вирішили проводити старий рік як справжні чоловіки, зі зброєю в руках. Домовились, що як хтось вполює дичину, то забере собі тільки голову, а решту приготують для всіх. І тут таки, в лісовій хижці єгеря, проведуть старий рік. Чи не мрія для будь-якого чоловіка? Незабутнє святкування!

Серед гурту мисливців були два друга — Гектор і Богдан. Обидва кияни. Обидва мешкали в одному багатоповерховому будинку. Обидва разом вчилися в школі. І навіть народилися в один рік і в один день. Буває й таке. Як були молодші, ревниво мірялися, хто вищий. Та згодом Гектор обігнав Богдана зростом, а Богдан друга — м’язами. Гектор ріс сором’язливим, Богдан — задиркуватим. Гектору з усіх уроків подобалася математика, Богдану — фізкультура. Пізніше Гектор поступив вчитися на фахівця з атомної енергетики, а Богдан — з пожежної безпеки.

Коли у Гектора з’явилася така собі Лєра, Богдан не сприйняв її всерйоз. Навіть трохи глузував, мовляв, вона собі наростила зуби, аби встромитися ними у таких лантухів, як Гектор.

Лєра працювала стоматологом і дійсно мала трохи величенькі, рівненькі, як зернятка кукурудзи, білі-білісінькі зуби. Чи справжні, чи штучно вирощені — хто ж розповість?

Це у Гектора була перша дівчина. І він, очманілий від незвичних почуттів, досить швидко вирішив одружитися. Богдан намагався відмовити друга, мовляв, погуляй ще, не поспішай. Може, кращу стрінеш.

Та марна справа — відмовляти молодих від шлюбу. І мати Гектора наречену вподобала, вже онуками марила. Тож невдовзі думали й весілля відгуляти.

Богдан був мисливцем зі стажем. Кілька разів поспіль він щороку приїздив саме сюди, в малесенький хутір біля Оселі, що на Яворівщині. Йому тут подобалося все: і усталений гурт мисливців, і природа, і місцевий єгер. Як його ім’я, той, мабуть, і сам забув. Всі звали його просто Дід. Маленький, зморщений, жилавий. Мовчазний, але приязний.

Саме Богдан заохотив до полювання Гектора. Звісно, поки той виправив всі документи, поки походив в учнях, деякий час минув. Аж тоді батько, як був на заробітках в Італії, привіз йому розкішну рушницю. Тож на цей раз Гектор був вже не загоничем, а мав номер, тобто стояв на своєму місті та очікував на тварину.

Богдан насилу умовив друга поїхати на полювання саме напередодні Нового року. І цим заробив собі в особі Лєри запеклого ворога. Тільки він не дуже тим переймався. На відміну від Гектора. Зараз, коли інші чоловіки мали у головах тільки задоволення від полювання та очікуваного після нього святкування, Гектор час від часу повертався думками до досить прохолодного прощання з дівчиною. І це неабияк заважало насолоджуватися саме полюванням. В мріях він бачив, як повернеться до Лєри. З трофеєм, ясна річ. Привезе голову розкішної козулі, покладе її до ніг коханої…

— Стріляй, стріляй же, йолопе! Просто на тебе біжить! — почув Гектор відчайдушну лайку та просто перед собою побачив самочку козулі з охайними ріжками. Козуля прийшла до тями значно швидше за хлопця і, скочивши відразу метрів десь на сім, минула шеренгу мисливців і побігла в ліс.

Гектор розгублено обернувся, побачив лише біленьку латку з куцим хвостиком, що швидко віддалялася, і мимоволі пробіг кілька кроків навздогін.

Раптом черевик зачепився за припорошений снігом корч, і Гектор впав на сніг. Хлопець спробував підвестись, але через те гомілка вивернулася в один бік, а стопа в іншій. Ногу пронизав кусючий біль. І в ту мить, коли Гектор втрачав свідомість, десь збоку пролунав постріл.

Отямився він від ляпасів по щоках. Підняв повіки — біля нього навколішки сидів Дід.

— Очуняв? — запитав співчутливо. — Нарешті. Дуже боляче?

Гекторові соромно було зізнатися, що нога просто болем болить. Він спробував трохи підвестися аби сісти, та біль видушив з його грудей затяжний стогін.

— Спокійно, хлопче, спокійно! — застережливо проказав Дід. — От рухатися як раз тобі не треба. Зараз я на ногу шину накладу, аби гомілку зафіксувати. Скоро приїде мій помічник, відвезе до мисливської хатинки. А я тут зберу решту гурту й наздожену вас.

Мова у Діда була повільна, заспокійлива. Рухи впевнені, вправні. Він налаштував на ногу шину й тепер неквапно вирізав з гілки костур.

— А козулю таки вполювали, — за хвильку промовив Дід. — Не ту. Та, що вбігла, самиця була. А слідом за нею біг самець. Його й поцілили. Богдан поцілив. Тож без дичини ви на Новий рік не залишитесь.

Гекторові злегка штрикнуло самолюбство. Краще б всі зазнали невдачі, не так дошкульно власним амбіціям. І трохи муляла думка, як його тепер стріне наречена.

Почулося муркотіння двигуна, неподалік зупинився всюдихід на гусеничному ходу. З нього прожогом вискочила постать в трохи завеликих напіввійськових обладунках, які зазвичай носять єгері.

Гектор вирішив, що це юнак. Він не усвідомив свою помилку навіть коли до нього схилилося безвусе обличчя в старенькій шапці-вушанці. «Геть молодесенький», — тільки й встиг подумати Гектор, бо наступної миті пролунало:

— Мар’янко, доцю, зараз ми цього героя посадимо в салон. Відвези його до нас додому. Впораєшся?

— Чом ні? — відповіла дівчина, трохи помовчавши. Голос мала низький, грудний. Приємний.

— От і добре.

Удвох Дід і Мар’яна підвели Гектора, посадили в салон на заднє сидіння, обережно поклали ногу найзручніше.

Дівчина сіла за кермо, скинула на сидіння завелику ушанку, клацнула ключем запалення. Всюдихід рвонув з місця.

Гектор бачив дівчину лише зі спини. Густе чорне волосся абияк було зібране на потилиці. Вуха мала маленькі, загострені. Вони щільно тулилися до голови.

Аби порушити мовчання, Гектор сказав у спину дівчині:

— Мене звати Гектор.

Мар’яна мовчки кивнула головою. Не дуже говірка, подумав Гектор. То ж продовжив сам:

— Цікаво буде глянути на впольованого самця. Мабуть, величенький!

Гекторові здалося, що гостренькі вуха дівчини смикнулися. Довгенько мовчала. Нарешті відповіла:

— Не люблю, коли живе вбивають. Будь-кого, хоч козулю, хоч мишу.

— А як же твій батько з його роботою? — Гектор намагався підтримати розмову.

Знову мовчання. Нарешті, коли вже й не очікував відповіді:

– І тато не любить. Не менш за мене. І робота в нього — захищати тварин. Від голоду в люті зими, від браконьєрів будь-якої пори року… А ті розбійники, як упіймаються на злодійстві, стріляють в єгеря й тікають, кидають пораненого. За що ж мені любити мисливців?

Гектор спробував захистити «честь мундира»:

— Не всі ж мисливці такі нелюди! Та й не мисливці це — бандити!

Та продовжити розмову не вдалося, бо вони вже приїхали до лісової хатинки. Мар’яна вистрибнула з місця водія, відчинила дверцята з боку Гектора, обережно опустила його ушкоджену ногу додолу, подала йому саморобну милицю:

— Дійдемо самі чи зачекаємо? — спитала. — Інші мають от-от приїхати.

Гекторові ніяк не хотілося виглядати безпорадним інвалідом, тож він як зміг бадьоро відповів:

— Якось дошкандибаю!

Спробував йти, та, напевно, впав не встояв би, аби Мар’яна вчасно його не підтримала.

Дівчина була низенька на зріст, десь юнакові по плече. Тож поки вони долали відстань до хати, Гектор міг бачити тільки її маківку.

Якось разом перетнули поріг домівки. Гектор мало не впав на лаву. Все ж нога помітно боліла.

Мар’яна щось вибирала на поличках. Лунав неголосний дзвін посуду. Нарешті дівчина витягнула невеличку склянку з темного скла. Відміряла кільканадцять крапель у кухоль і долила водою з бадді. Підійшла до Гектора, простягнула йому кухоль. Тихо, але власно вимовила:

— Пийте!

Гектор сьорбнув рідину, що була темно- коричневого кольору і підозріло каламутна. Язик відразу трохи затерпнув.

Гектор поморщився, рука з кухлем мимоволі почала опускатися.

Мар’яна підставила свою вузеньку долоню під денце, повторила наполегливо:

— Пийте! Пийте все до дна, не зупиняючись! Біль трохи вщухне.

Гектор в кілька ковтків допив ліки. Смак був препаскудний. Але по хвильці біль і справді десь подівся. Він навіть зміг сам підвестися.

Мар’яна вчасно це побачила, швиденько підставила плече. Поблажливо пробурмотіла:

— От уже й на подвиги потягнуло! Це означає, житимете. Куди попрямуємо? До вікна?

Коли дівчина зручно вмостила Гектора біля вікна, знадвору почулося гарчання потужного мотору, а потім збуджені голоси решти мисливців, гавкіт мисливських собак.

Мар’яна вибігла на двір, сказала щось Дідові, махнувши рукою в бік хати.

Гектор мимоволі задивився на собак. Їх навмисно дратувала ворона. Підлетить якнайближче, наче сил не вистачає злетіти. А як котрийсь з собак намагається клацнути зубами, стрімко злітає вгору. І так раз по раз. А собакам невтямки, що їх дурять. Знай собі силуються спіймати розбійницю. Через те були захекані, аж від них здіймалася пара, а з язика чи не струменіла слина.

Гектор довгенько спостерігав за кумедним видовиськом, аж доки не схаменувся, що дівчина з двору зникла!

Не знати навіщо Гектор намагався знайти її поглядом. Вгледів двір, спостережну вежу, що зазвичай буває у будь-якого лісника. Подалі був невеличкий сарай. Гектор зосередив погляд на ньому — може, дівчині щось знадобилося з господарського реманенту.

Навіть собі Гектор не зміг би пояснити, чому для нього важливо було ще раз побачити дівчину. Сказати, що відразу сподобалась, то роззнайомитись і часу не було. І обличчя як слід він не розгледів — тільки потилицю. Може, хотілося виправити враження про себе. А навіщо? Може, хотів намацати якусь спільну тему для розмови, більш доречну, ніж він обрав в дорозі. Показати, що він не такий вже недорікуватий…

Та дівчину він більше не побачив.

Чоловіки почали жваво готуватися до вечері.

На дворі була влаштована відкрита груба, що над нею можна було нанизати на крутив цілу тушу й запекти. Мисливці, що вже як повернулися, зняли обітницю тверезості, трохи заголосно розмовляли, шуткували, досить вправно готували наїдки.

В хаті залишилися тільки Гектор і Дід. Гектор сказав удавано байдужим тоном:

— А свою рятівницю я так більше й не побачу?

Дід помовчав.

— Ні, не побачиш, — відповів коротко, навіть різко… Але потім додав більш миролюбно:

— Аби б ти не пошкодив ногу, вона б і на очі не показалася. Не любить вона мисливців. В глибині двору у нас є маленька хатинка, ото там вона зазвичай ховається. Це вона наче у мамки навчилася.

— Що означає «наче»? — спитав Гектор, придушуючи розчарування.

— Те й означає. Померла моя дружина. Пологами померла. — Дід проказав це рівним безбарвним тоном. Мабуть, не хотів вивертати душу перед стороннім. — Лікарі попереджали, що в її віці це смертельно небезпечно. Сурогатну матір радили. Та вона затялась, що сама народе дитину. Стільки ж років чекали, вже й не сподівалися. Отож дитинка вижила, а мати…

Дід трохи помовчав. А потім наче вибачився:

— Не ображайся, що дочка в мене трохи дикувата. Я ж її один ростив. Тут, у лісі. Що сам вмів, тому і навчив. Вона і в гори ходить, і в лісі сама-одна не пропаде, і травами лікує, та й з рушницею впорається. Як буде потреба.

Дід перехопив здивований погляд хлопця, тож поквапно додав:

— Ти нічого такого не думай! Вона розумна. На вчительку вивчилась. Зараз працює в Жовкві, від нас недалеко. А до мене на свята приїхала.

Двері розчахнулися, впустивши морозну пару та смачний запах підсмаженого м’яса. Гекторові голод тимчасово затьмарив всі інші думки, то ж він охоче приєднався до вечері.

На другий день юрба потроху почала танути. Тиснули руку Дідові, обіцяли повернутися, обіймали один одного й розпорошувалися в різних напрямках, кожен в свій край.

Богдан вправно вів машину. В багажнику раз по раз гупала голова козулі. Гектор мовчав.

Богдан спробував розвіяти тугу друга:

— Не переймайся ти так! Це через весілля? Трохи згодом відгуляєте. А як сильно кортить, то й на милицях зареєструвати шлюб можеш, не проблема. Колись же оклигаєш, а ти вже жонатий! Краса!

Гектор не підтримав жартівливого тону товариша. То Богдан спробував відшукати іншу причину:

— Ти це через трофей? То я можу вам подарувати. На весілля, так би мовити.

Гектор раптом без ніякого переходу запитав:

— А ти звернув увагу на ту дівчину? Чи навіть не помітив?

Богдан від несподіванки так різко крутнув кермо, що мало не врізався в ялинку.

Він помітив.

3

Єдиний день, задля якого Єва ладна була вовтузитися на кухні — це Новий рік. Заради такого свята вона нехтувала кухонним кібер-помічником, одягала фартух і сама ставала до плити.

Дзенькнув відеофон. Єва глянула на екран: чоловік. Клацнув пульт, відчиняючи вхідні двері.

Єва сяк-так втерла руки й через чималенький передпокій пропливла до вхідних дверей.

— А власним ключем геть користуватися розучився? — дорікнула, але відразу притяла язика. Чоловіка й не видно було за зеленою пухнастою красунею.

Єва вмить розтанула:

— Тарасе! І де ж ти надибав таке чудо? Наразі ж всі святкові ринки напхом напхані штучними ялинками!

Чоловік задоволено пробасив:

— То як? Твій коханий заслуговує на малесенький цілуночок? Ну хоча б в щічку.

Єва чмокнула Тараса в лоба і легесенько відштовхнула від себе:

— Йди-но! Роботи повно. А незабаром вже й діти приїдуть.

Тарас відповів напівжартома-напівсерйозно:

— Та щодо мене в тебе завше часу не вистачає. То чергування в твоїй лікарні, то хтось там народжує, то вмирає…

Тарас помовчав. Згодом повів трішечки сумним голосом:

— Часом мені видається, що ти мене обрала як племінного самця, задля дитини. А тепер мавр зробив своє, мавр може йти собі. Чи не так?

Єва зробила вигляд, що обурилася:

— Не верзи дурниць! Ми ж не такі молодесенькі, як десяток років тому!

А в самої промайнули спогади, як боляче ранив її інший юнак; як не хотілося, аби він це помітив. Можливо, через те так швидкоплинно й одружилася з Тарасом.

…Єва вже кілька років як стала головним лікарем у медичному центрі, де почала ще інтерном відділення репродуктивної медицини. Справу свою любила, днювала і ночувала на роботі, як то кажуть. Скільки пар приходили до неї, втративши надію на нащадка. А через рік безмежно щасливі залишали стіни лікарні з клуночком, підперезаним блакитною або ж рожевою стрічкою. А то й з двома клуночками.

Єва як ніхто знала, що рок за роком чоловіки втрачали здатність мати дітей. Для таких пар використовували донорський біологічний матеріал інших, здорових чоловіків. Знаходились на це діло добровольці. Не задарма, звісно.

Скільки немовлят з’явилися на світ завдяки Єві, вона вже давно припинила рахувати.

А роки збігали. І врешті-решт вона схаменулася, що як хоче народити власну дитину, відкладати далі не варто.

Дотепер в неї й хлопця не було. Не відома чому, адже вона була досить привабливою. Якось не складалося. Та Єва через те не дуже й переймалася. Так звані неповні сім’ї давно вже стали радше нормою, ніж винятком. Тож Єва ладна була виховувати дитину сама.

Але завагітніти все ж хотілось природним шляхом. З притаманною лише лікарям відвертістю Єва запропонувала провести з нею кілька ночей одному з постійних донорів, в біса вродливому хлопцеві. І здоровому, за цим в лікарні слідкували прискіпливо. Той погодився, але… за гроші.

Єва наче ляпас отримала. Вистачило сил не подати знаку, перевернути все на жарт. А подумки вирішила, що обійдеться без чоловіків, не заплаче.

Десь в цей час клініку розбудовувала бригада будівельників. Серед них був Тарас, хлопець з Донбасу. Як там скінчилася війна, почався просто будівельний бум. Треба ж було все відбудувати наново. Отож Тарас змолоду призвичаївся до будівництва. І до Києва переїхав, бо місто зростало і розбудовувалося шаленими темпами.

Якось Тарас зайшов до Єви в кабінет укласти якісь папери. Єва підписала, навіть не глянувши хлопцю в обличчя. Той відчинив двері аби вийти. І вже на порозі кабінету сказав:

— Виходьте за мене заміж!

Отут Єва вже подивилася на Тараса. Сказала дещо іронічно:

— А якщо я вже в шлюбі, кохаю чоловіка і маю п’ятьох дітей?

Тарас подивився їй просто в очі. Сказав, карбуючи кожне слово:

— Ви, безперечно, не одружені! То як, згода?

Як за Тарасом зачинилися двері, Єва підійшла до дзеркала й пильно роздивилася своє обличчя. І якого дідька цей нахаба вирішив, що вона самотня?! На лобі ж не написано! Почув від когось, мабуть.

Та Єва помилялася. Тарас ніколи раніше її не бачив і про неї не чув. То був випадок, коли, як то кажуть, доля й на печі знайде.

Тарас закохався в Єву з першого погляду. За кілька місяців вже й побралися. Єва висунула єдину умову: до весілля ретельно перевірити здоров’я саме в їхній лікарні. Іншим Єва не довіряла.

Цей іспит Тарас витримав. Що там лікарня! Він і на більші подвиги погодився б, забажай того кохана.

Тарас і з роками кохав жінку до нестями. Єва на перший погляд теж виглядала люблячою. Але вона це робила заради спокою в родині, заради дитини, що невдовзі народилася. Та врешті-решт то чоловікові важко вдати з себе закоханого, а щодо жінки…

Знову задзвонив відеофон і поклав край слизькій темі. Обидва кинули оком на екран: Лєра.

Єва клацнула пультом і перебільшено радісно загомоніла:

— От одна дитина вже приїхала. Очікуватимемо на другу! — і підкреслено взялася поратися біля плити.

Тарас розвів руки наче хотів зі спини обійняти дружину, та в цей момент двері прочинилися, пропускаючи гостю. Лєра скинула пуховик і пройшла до кухні.

Єва радо стріла дівчину:

— Ти саме вчасно! Бо роботи сила-силенна, а ці чоловіки тільки заважають!

Лєра озирнулася навкруги. Непевно проказала:

— А де ж?…

Єва не дослухала запитання:

— А Гектор ось-ось має приїхати. Обіцяв же! Він у нас слово тримає!

Попри завіряння Єви було помітно: Лєра спохмурніла.

Єва заспокоїла:

— Та не журися ти так! Саме встигнемо все приготувати. Адже чи вполював він щось чи ні, а от апетит нагуляв, це вже напевне!

Через деякий час знову в передпокої пролунав дзвоник. Єва клацнула пультом, а Лєра з радісною посмішкою на обличчі помчала до дверей.

Та як двері відчинилися, посмішка наче зів’яла: на порозі стояв Богдан. Єва, не почувши радісних зойків, теж підійшла.

Богдан випередив переляканих жінок:

— Не хвилюйтесь, дами! В лікарні сказали, зламу у Гектора немає. Або розтягнення, або вивих. То кілька діб побуде у лікарні.

Лєра не стримала обурення:

— «Кілька діб»! І ти так спокійно про це говориш?! А новорічна ніч, а моя нова сукня?! Це все через тебе! І в того дурня власної макітри немає! Потягло його по пригоди!

На лемент з кімнати вийшов Тарас.

— Що за ґвалт? А Гектор де ж?

Богдан пояснив ще раз: мовляв, забився на полюванні, ногу пошкодив.

Тарас здивувався:

— Ото й усе? На справжньому чоловікові має бути безліч шрамів!

На ці слова Єва не жартома розсердилася:

— Ти при розумі? На дитину лихо наврочуєш!

А Лєра вхопила свій пуховик і почала вдягати, ледь потрапляючи в рукава.

Єва намагалася якось заспокоїти дівчину:

— Зачекай-но трохи. Ти до лікарні? Всі разом і поїдьмо!

Лєра навіть не намагалась бути чемною:

— Ні, дякую! Я сама знайду місце, де Новий рік стрінути! Краще за передпокій в лікарні.

Єва все ще хотіла, аби вечір закінчився миром:

— Та ми ж туди й назад! А далі посидимо, смачного покуштуємо. Я ж стільки наготувала!

Та Лєра вже хряснула дверима. В передпокою з сторонніх залишився лише Богдан. Єва також потягнулася за шубою.

— Та не переймайтесь Ви так! — звернувся Богдан до Єви. — Гектор однаково спить. Йому снодійне ввели. А з лікарем я розмовляв. Запевнив, що через тиждень вже стрибатиме. Трохи покою — ото й усе лікування.

Єва погодилася, але тільки наполовину. Піднесла до вуха телефон, напам’ять натиснула номер лікарні. Назвала себе, спитала, як почувається такий-то постраждалий. І після довгенького звіту таки заспокоїлась. Звернулася до Богдана:

— Ну що, хоч ти залишишся? Однаково до рідних в село з батьками не поїхав. Чи є кращі пропозиції?

Богдан відповів доброзичливо:

— Хто ж готує смаколики краще за Вас? Звісно, я залишаюсь!

— Ото моя найбільша мрія: аби за стіл сіла купа дітей. Великі, маленькі; дівчатка, хлопчаки!

— Так чого ж… — почав був Богдан і затнувся. — О, вибачте!

— Нічого, нічого! — Єва як малому хлопчаку розкуйовдила Богданові чуба. — Так доля склалася. Після Гектора його батько принадився за кордон їздити на заробітки. Отож народження наступної дитини все відкладали на майбутнє. А воно так і не настало, те майбутнє. Та нічого. Може, онуків дочекаюся. От Лєрочка яка гарна невістка! І вродлива, й здорова! Діточки вродливі мають вдатися. І працює в нашому ж центрі стоматологом. Аж ніяк не зайве. Ми, наприклад, імплантуємо фрагменти тіла. Маленькі, щоправда. А от вони там навчилися зуби вирощувати просто у роті. Уявляєш?

— То вона з себе почала? — не втримався Богдан від шпоньки на адресу Лєри.

Єва насварилася пальцем:

— Що б я про свою майбутню невістку такого не чула! Понеси краще наїдки до зали!

Вечір врешті-решт закінчився добре. Богдан був сміхотливий, балакучий. І в будь-якій компанії знаходив теми для розмов. Сьогодні він розповів і про полювання, і про козулю, і про Діда.

А от про Мар’яну чомусь промовчав. Чи то не вважав за цікаве?

4

Гектор й справді через кілька діб майже одужав і повернувся додому. Та настрій мав чомусь дратівливий, безрадісний. Коли мама порадила запросити Лєру, він аж занадто поквапно відповів:

— Ні, тільки не зараз!

Єва здивовано глянула на сина, але промовчала. Подумала собі: «Мабуть, соромиться свого безпорадного стану. Та чого його аж так перейматися? Своя ж дівчина, рідна, можна сказати. Ну, образилася трохи через зіпсоване свято. Мала право. Через те й не провідала Гектора в лікарні жодного разу. То вже можна б забути та примиритися».

Гектор і сам зрозумів, що перебрав куті меду. Тож по хвилі додав:

— Я трохи згодом сам Лєрі зателефоную. А сьогодні радше Богдана запрошу, з полювання не бачилися. І подякувати треба за турботу.

Та коли Богдан прийшов, зустріч геть не була схожа на минулі його відвідини, коли всі сідали кругом столу, хвалили наїдки, незле жартували з загальних знайомих. А зараз Гектор сповістив: у них «чоловіча розмова». І вони зачинилися в кімнаті.

Єва намагалася підслуховувати. Але дідько б забрав ці сучасні звуконепроникнені двері! Жодного ж слова не чутно!

Бо його й не було. Після кількох фраз про самопочуття Гектора хлопці завантажили комп’ютерну гру і намагалися перемогти один одного. За грою час сплив непомітно.

І тільки коли настала пора прощатися, Богдан наче між іншим сповістив:

— До мене Лєра телефонує.

Гектор хмикнув:

— Це ж відколи ви стали друзями? Не зносили ж одне одного!

Богдан трохи помовчав, наче дуже ретельно обирав слова. Потім запитав:

— Ти не надто відкладаєш весілля? Дівчина ж бентежиться.

Гектор відповів трохи гарячково:

— Власне, я формально їй одружитися ще не пропонував!

Богдан заперечив:

— Та воно ж наче й без пропозиції давно вже було вирішено. І батьки були згодні. І твої, й Лєрині. Звісно, то не моя справа…

Гектор різко відповів:

— Думаю, що не твоя. Та й Лєра не дзвонить. Так їй кортить, я вважаю.

Богдан встав на захист дівчини:

— То вона навмисно «тримає паузу», аби в тобі сумління прокинулося. Адже ти попри її заборону поїхав на полювання. І забився через те. І свято дівчині зіпсував, на яке Лєра так очікувала! А ти навіть не вибачився. Вона, звісно, образилася. Не стала леститися до тебе. А до мене прибігла одразу. Розридалася, просила про допомогу. І потім кожен день дзвонила, аби не проґавити момент свого тріумфу. Це коли ти схаменешся.

— Не проґавила? — Гектор пирснув. — Щось я тебе не зрозумію ніяк! Ти ж перший мене відмовляв від весілля з тією Лєрою.

— Відмовляв, бо сам ніколи не був закоханий. Це треба відчути на власній шкурі, бо інакше не втямити.

Гектор здивовано глянув на друга:

— Ти хочеш сказати, що попався в чиїсь тенета? — почав був.

Та Богдан удавано розсміявся:

— Ні! Звісно, ні. Не про те мова. Я вирішив, що не можу тиснути на друга в питанні, що має вирішувати тільки він. Особисто.

Гектор з полегшенням підхопив:

— От я і вирішив. Особисто. Весілля не буде. Принаймні цього року.

Богданове обличчя скоцюрбилося від розчарування. Та лише на мить. Гектор навіть не помітив.

Розмова на тім і скінчилася.

Про Мар’яну не один з юнаків не сказав ані слова. Але в обох вона була на думці.

Коли Богдан пішов, Єва сторожко зазирнула до сина в кімнату:

— Я можу з тобою побалакати?

— Звісно, можеш. А про що? — відповів Гектор якщо не надто люб’язно, то хоча б рівно.

— Я хочу онуків, — рішуче повела Єва.

— Десь я це вже чув, — Гектор намагався відбутися жартами.

— Послухай, ти навіть не уявляєш, наскільки все серйозно!

— Тобто? — не зовсім второпав Гектор.

— Не допікатиму тебе медичними подробицями, але у нас в Центрі все більше й більше пар, що не можуть завести дітей. А я хочу дочекатися онуків! В наш час близько половини випадків безпліддя стається через чоловіків. Тож не зайве, аби хоч дружина була б плідна за двох. А Лєрочка цілком здорова! Навіщо ти з нею посварився?

— Мамо! — заволав Гектор, — ти наче собі не невістку, а свиноматку обираєш!

— Не вважай, що ти мене образив! Принцип той самий. Тільки що людина менше про наслідки думає. А потім шкодує. Час спливає швидко. От і я змолоду зволікала, зволікала з дітьми. Отож спромоглися лише на первістка. І тепер ти сам-один. Як ми з батьком підемо, жодної ж рідної душі в тебе не залишиться!

Гектор спробував зупинити матір:

— Мамо, що ти на себе кажеш? Ти в мене ще зовсім молода!

Єва підхопила думку сина:

— Отож, молода. І онуків би ще встигла виховати. Бо оті сучасні кібер-няні хіба замінять живу бабусю? Чи можуть вони навчити сміятися, плакати, виявляти звичайні людські емоції? Ні! Тільки й вміють, що вчити рахувати, перекладати з іноземних мов, поглинати безліч інформації, що вона чи принадитися коли.

Гектор заперечив:

— Та вже скільки поколінь зростає на комп’ютерних навчальних іграх! І нічого! Батькам же полегкість!

Єва замахала руками:

— Не нагадуй мені про ті ваші іграшки! Ви ж окрім них нічого й не знаєте! І один з один спілкуєтесь тільки через ґаджети [2]! Друзів заводите не з двору, а з соцмереж. Навіть коли стрічаєтесь, тільки про свої комп’ютерні забавки й згадуєте. Забули, коли в лісі були або ж на річці.

— Не перебільшуй! На річку ми ходимо. Коли немає заборони на купання. А в лісі… Що його в лісі робити? Бруд, нудьга, комахи в одяг поналазять. Б-р-р-р! Я не хочу жити в кам’яному віці. Чим, скажи будь ласка, погана цивілізація?

— Тим, що в давнину дитина гуляла з бабусею у дворі, заразом і вивчала: оце квіточка, оце травинка, оце метелик, оце бджілка. А тепер запитай у малюка: де метелик? А воно тягнеться до планшетки.

— Це ж не тільки зараз. Мене від плачу ти теж відволікала якимось улюбленим мультфільмом. Сама розповідала. Не пригадуєш?

— Так, дійсно, розповідала. У нас бабусі не було. Батько повсякчас їздив на заробітки. А сторонній жінці я б свою дитину не довірила нізащо. Скільки драматичних випадків з малечею перед очима пройшло через недбалість отих найманих нянь! Надивилася. Отож і виверталася сама як вже могла. Зате оттепер я б з таким задоволенням гляділа б онуків! Аби дочекатися. То обіцяєш помиритися з Лєрою? Не одружуватися, а принаймні не рвати стосунки остаточно? Хоча б побачтеся разом, побалакайте! Обіцяєш?

— Добре, обіцяю. От на ногу почну ступати, і стрінусь. А зараз облиш мене, прошу.

Але обіцянка залишилася обіцянкою. Гектор вперто не дзвонив Лєрі. Та й час був напружений — саме готувався до захисту дипломної роботи.

А, може, то була тільки відмовка.

5

Навчання залишилося в минулому. Як там не хвалив керівник дипломний проект Гектора, острах залишався аж до захисту.

І ось все в минулому. Захист пройшов блискуче! А сьогодні він уже отримав новенький диплом. Гектор в думках бачив, як порадує батьків. Хоч і поспішав, не скористався ліфтом, пострибав через сходинку, як зазвичай. Тихенько відчинив двері, пройшов коридором до столової.

І зупинився. Зупинився, наче наразився на невидиму перепону.

Двері як ніколи були причинені. Але голоси розібрати було можна. Балакали мама і… Лєра.

— Ти ж знаєш, я на твоєму боці, — чувся голос мами. — І який ґедзь мого сина вкусив, не маю ніякого уявлення! Через що ви посварилися?

— Аби ж знати! — спересердя відповіла Лєра. — Я не витримала. Забула про гордість, сама йому дзвонила! Пропонувала зустрітися, побалакати. Так він раз по раз відмовлявся від побачень під будь-яким дрібним приводом. А потім вже й без жодної причини…

Голос в Лєри затремтів.

— Чи в нього інша з’явилася, то вже так і сказав би! Не краяв душу!

Єва рішуче обірвала Лєру:

— Ото вже не вигадуй! Немає в нього нікого, а то я б не знала!

Гекторові настрій враз погіршився. Йому геть не хотілося найбільшу радість вихлюпувати назовні за присутності Лєри.

Тож він нечутно, нечутно вийшов з квартири й пішов містом куди очі дивилися.

Пройшовши квартал чи два Гектор зупинився. А що тепер? Додому повертатися не кортіло. Богдан? Та він ще й не захистився, то йому, мабуть, і вільного часу не було разом порадіти.

Ноги юнака поза волею привели його до стоянки авіа-таксі. Летіти! Тільки куди ж його летіти? Гектор вмостився на сидіння таксі й рішуче назвав станцію призначення: Жовква.

Він навіть собі не зізнавався, що давно прагнув знайти ту, з полювання. Потрібен був останній слабенький поштовх, аби бажання перетворилося на рішучість.

Коли літак піднявся досить високо, аби краєвид за вікном складався виключно з грудок хмар, Гектор подумки почав з себе глузувати. Ну, і як він найде ту дівчину? Ні адреси, ні прізвища не знає. Тільки те, що вона вчителька. Не надто багато. Але політ його трохи заспокоїв, і він почав нетерпляче придивлятися, коли там літак піде на посадку.

Трансфертний автобус привіз Гектора з аеропорту в Жовку на автостанцію. Аби юнак не був таким збентеженим, посміявся б. Автостанція тільки що так називалася. А насправді — так, п’ятачок з кількома автобусами якоїсь доісторичної моделі.

Гектор вийшов. І відчув себе, наче машиною часу потрапив на кілька десятиріч назад.

Пройшов навмання куди очі дивилися. Повз тротуар височів кам’яний мур. За ним вигулькували верхівки будівель, дещо схожих на культові. Тротуарами ходили люди. Але зовсім не так, як в Києві. Кияни завше кудись поспішали і не помічали один одного.

А тут перехожі ходили неквапно, вітались через дорогу, часто-густо зупинялися, аби побалакати. Багатоповерхових монстрів майже не було. Будинки були як на старовинних листівках.

Маб уть, у Гектора був доволі розгублений вигляд, бо якась жіночка співчутливо спитала:

— Вам куди, юначе?

Гектор відповів так, як ніколи не насмілився б в рідному Києві:

— Хочу знайти випадкову знайому. Та тільки знаю про неї замало: тільки те, що працює вчителькою. А в вашому місті багато шкіл?

Жінка посміхнулась. Але не глузливо, а лагідно, доброзичливо.

— Ну, то вважай, що тобі поталанило. Бо школа у нас єдина. І Ви стоїте біля її паркану.

Гектор отетеріло перепитав:

— Як?! Саме оцей мур?

Жінка кивнула головою. І наче на підтвердження її слів з-за паркану пролунав дзвоник. Звичайний шкільний дзвоник.

Гектор поспішив до воріт, потрапив до двору, що по ньому метушилася малеча. І ще не встиг зметикувати, як же він розшукуватиме Мар’яну, як наразився просто на неї.

Вона була охайно вдягнута, волосся зібране. Але це була вона! Нарешті Гектор побачив її очі, величезні карі очі, що спокійно дивилися на прибулого.

Гектор ковтнув слину і пробурмотів:

— Здрастуйте! Ви мене не пізнаєте?

Мар’яна помовчала. Як і тоді, в лісі, вона зволікала з відповіддю. А потім спитала знайомим оксамитовим голосом:

— Як нога?

Впізнала! Гектор від щастя відчув себе десь понад хмарами.

Дівчина мовчала. Та Гекторові острах вже остаточно випарився.

— А я навмисне приїхав в Жовкву! Приїхав, аби відшукати Вас!

Ані зойку, ані здивування. Та байдуже!

— А ви ще довго працюватимете? Я б залюбки оглянув місто.

Цього разу Мар’яна відповіла трохи швидше.

— От дітлахів позабирають — то я й вивільнюсь. У нас тут літній табір. Приводять, кого нікому доглядати.

Гектор пошуткував:

— А мені можна до вашого табору? За мною теж нема кому доглянути!

Тут уже Мар’яна щиро всміхнулася:

— В мене ж наймолодші! А більші он, у іншої вчительк и.

— А я наймолодший! То тільки на зріст величенький. А ще краще — я другорічник. Чи скільки там: третєрічник, четверторічник…

В цю мить якась пані взяла за руку хлопчика та ввічливо попрощалася з Мар’яною.

Мар’яна перервала Гектора, що не припиняв баламутитися:

— То як? Йдемо? Моїх вже не залишилося.

Неквапно пішли містом. Звісно, в порівнянні з Києвом тієї Жовкви було б замало навіть для району. А тут молоді люди неспішним кроком перетнули Вічеву Площу, проминули стовп ганьби, ратушу. Ще трохи пройшлися вулицею Бандери повз старовинні будинки колишніх багатіїв міста — ото тобі й все місто. На околиці тільки залізничний вокзал.

Але Мар’яна дуже пишалася своїм містом.

— Уявляєш, — розповідала вона Гекторові, — терени нашого міста входили до складу Київської Русі. А згодом, трохи пізніше, до Галицько-Волинського князівства. І до Польского королівства ми входили. Багата історія у міста! А помітив, як тут будівлі розташовано? Ні? Та як органи людського тіла. Замок — то голова, ринкова площа — легені, католицький костел — серце, ратуша — шлунок…

Гектор упередив дівчину, сказавши із сміхом:

— Ти ж не примусиш мене червоніти?

Мар’яна всміхнулася. Вона була трохи повільна, тож відповіла лише по хвильці:

— Як ти такий сором’язливий, то зупинимось на шлунку.

В Києві, звісно, куди більше було на що подивитися! Але як же Гекторові не хотілось туди повертатися! І захотілося похвалитися своїм дипломом саме цій малознайомій дівчині.

Як зміг, коротко переповів, через що втік з дому.

Мар’яна мовчала. Довгенько мовчала. Навіть для її неквапної вдачі довгенько. Гектор вже почав лаяти себе, чи не відлякав він дівчину від себе?

Нарешті Мар’яна таки відповіла:

— Я свою матусю знаю тільки з розповідей тата. І зі світлин. То ж навіть не уявляю, як на неї можна образитися.

Знов замовкла. Не надто ж вона балакуча! Але Гектор з полегкістю випустив повітря з грудей: здається, не образилася. Потому дівчина продовжила:

— Не знаю, звідкіля воно береться. Але коли мені боляче, або лячно, або насниться щось жахливе — я зву маму.

Замовкла. Вони саме проходили повз парк. На старезних деревах ворони набудували купу гнізд — кошлатих, неохайних. Від якогось шуму гайвороння знялось — як тоді, на полюванні.

Гектор глянув угору на птахів і сказав до Мар’яни:

— А хочеш, я задля тебе покінчу с полюванням? Назавжди!

Мар’яна сказала:

— Хочу! — Просто сказала, без хизування.

Молоді люди поволі, але невпинно наближалися до автостоянки і тим скорочували час до розлучення.

Ще трохи помовчала. Вони вже були коло автобусів.

Мар’яна тихо проказала — чи то до Гектора, чи до себе:

— А мама, мабуть, хвилюється.

Підійшов трансфертний автобус. Бажаючі їхати потягнулися в салон.

Гектор похапцем надумував, що б таке сказати наостанок. Як же повільно з’являються думки, коли конче потрібно мізкувати якнайшвидше!

Вже всі люди, крім Гектора, посідали в автобус. Водій звичним офіційним тоном проголосив:

— Займіть вільні місця. Рушаймо!

Гектор нарешті заскочив всередину та наостанок випалив:

— Я ще раз приїду! Хочеш?

Двері зачинилися. Автобус рушив. Але Гектор встиг прочитати по губах Мар’яни: «Хочу».

Зворотній політ ніяк не був схожий на минулий. Все стало простим і зрозумілим. І образи на близьких не залишилося. Тепер Гектор лаяв тільки себе. І то правда: навіщо він уникав Лєри замість чесно зізнатися, що почуття зникло. І навіщо посварився з мамою? Адже вона й насправді хоче йому тільки добра. Мама в нього класна, сучасна. Це йому і Богдан, і Лєра, та й інші друзі неодноразово казали. А він отаке утнув!

Все! Вирішив. Приїде — вибачиться у батьків, чесно зізнається Лєрі про кінець стосунків і почне нове життя.

Додому Гектор потрапив вже пізно ввечері. З двору вгледів, що вікна його квартири світилися. Запал рішучості трохи випарився, тож Гектор з острахом подумав, чи не чекає на нього Лєра.

Лєри вже не було. Але батьки не спали. В квартирі розносився легкий припах якихось ліків. Турбувалися, звісно.

Гектор несміло зайшов до помешкання.

Мама мигцем оглянула сина — чи не ушкоджений. І мовчала, не починала розмову. Почав батько. Сердито, з доріканням:

— Звісно, ти вже дорослий і ладен робити що хочеш! Але чи не спадало тобі на думку, що батьки ще трохи турбуються за тебе, бовдура невдячного?

Єва втрутилася в розмову:

— Припини, дитина голодна! Ходім-но всі поїмо, а потім вже побалакаємо.

Гектор попри побоювання, попри суворий тон батька все одно був налаштований вже сьогодні розтяти цей гордіїв вузол.

Отож він обома руками обійняв батьків і рішуче сповістив:

– Її звуть Мар’яна!

Батько відразу замовк, наче наразився на невидиму стіну. Хвильку потому пробурмотів в бік дружини:

— Старію, видно. Розум втрачаю. Міг би раніше здогадатися.

А потім дав синові стусана і вже вголос сказав:

— Чудове ім’я! Коли знайомитись?

Єва відкрила було рота щось сказати, та на півслові зупинилася і сказала зовсім інше:

— То ходімо вже їсти! Он ранок скоро!

Гектор їв за двох — зголоднів. А Єва раз по раз кидала на сина люблячий погляд, а думки сновигали десь далеко, біля тієї невідомої дівчини на ім’я Мар’яна, що, схоже, могла заступити її місце біля сина. Краще б то була Лєра, ясна річ. І місцева, і знайома, і слухалася б. Не дарма вона була проти того клятого полювання! Щось серце віщувало. Та вже ладно. З часом буде видно. Де ми, а де та Мар’яна. Не наїздишся. Потроху охолоне. А з Лєрою однаково треба побалакати.

Непомітно Єва зітхнула.

6

Чи сумніваєтесь Ви, що Гектор почав частенько вчащати в ту донині невідому йому Жовкву? І як не намагався набутися з коханою якнайдовше, тільки-но зникав за вікном знайомий куточок автостанції з фігуркою Мар’яни, що махала йому на прощання, як він вже починав рахувати дні до наступної зустрічі.

В школі почалися літні канікули. Тож і вчителі пішли у відпустку. Раніше Мар’яна в свій вільний час їхала до батька, в Оселю. Так планувала і цього разу. Натомість Гектор пропонував поїхати в Київ. Він надто переймався, що місяць не бачитиметься з коханою.

– Їдьмо до нас! — натхненно пропонував він. — В Києві багато на що можна подивитися. Заразом і з батьками познайомлю.

Але Мар’яна не погоджувалася. Натомість запропонувала протилежне — поїхати з нею бодай на кілька днів до її батька. З легкою посмішкою додала:

— Вам же і знайомитись не треба. Вже знайомі.

— А чи доречно? — задля годиться поспитав Гектор, хоча в душі навіть радів такій пропозиції.

Щось його зупиняло найперше везти дівчину до своїх батьків. Підсвідомо він відчував прохолоду з боку мами, хоча зверхнім виглядом вона цього не показувала. Навпаки, намагалася більш узнати про дівчину сина: хто вона, хто батьки, якого віку, чи є освіта. Та Гектор якось одразу обрав тактику захищатися. Тож на всі питання відповідав приблизно одне й те ж саме: вона мені подобається, решта вже не має ваги. Тим самим він попри бажання ще більше налаштовував мати проти Мар’яни.

Мати намагалася не псувати відносини з сином, терпляче додавала: «Я ж не чужа тобі! Хочу знати, з ким син проводить час». На що отримувала відповідь: «Я вже дорослий! Ти не помітила? Сам вирішуватиму!».

Тож Гектор не надто опирався запрошенню коханої. Отак і сталося, що одного дня Мар’яна з Гектором з’явилися в хатинці Діда.

Старий якщо і здивувався, взнаки не дав. Одразу заходився розпалювати грубу та готувати їжу. До нього приєдналася Мар’яна. А трохи згодом і Гектор. Природно так приєднався, без зайвих слів. Наче вже бозна скільки вони щодня отак утрьох вовтузилися біля столу. І наїдки були не такі, до яких Гектор призвичаївся вдома — все натуральне, з лісу. Ніяких тобі напівфабрикатів, ніякої порошкової їжі. Їли на дворі, за простим дерев’яним столом. Балакали про все й ні про що. Бесіда плинула неквапно, приязно.

Біля ніг терся мисливський собака.

— А де ж другий? — Гекторові мимоволі згадалася зимова пригода. Тоді собак було двоє.

Дід посміхнувся в вуса:

— Не другий, друга. У сараї, з цуценятами лежить. Кілька діб як народилися, а в мене вже черга на кожного. Гарна порода. З них мисливці гарні виходять.

Кілька діб, що Гектор провів у Діда, зовсім не були схожі на ті, зимові. Тоді зібрався досить величенький гурт чоловіків. Всі метушилися, наче кудись поспішали. Кімната видавалася доволі тісною. В повітрі плинули звивини цигаркового диму. Мисливці голосно розмовляли. Жарти, що ними обмінювалися чоловіки, не завжди були безневинні.

А тепер Гектор вгледів велику світлицю, що пахла деревом, смолою, лісовими травами. Всередині панувала тиша — Дід вмикав телевізора тільки на прохання гостей. Та літньої пори всю хатню роботу виконували надворі. А вечорами сідали утрьох біля хати й балакали, балакали, доки довгі вечірні сутінки не перетворювалися на глупу ніч і не склеплювали повіки. Тільки тоді йшли всередину спати.

За кілька днів Мар’яна мала повернутися до роботи. Гектор все більш схилявся до думки назавжди поєднати їхні долі. Тому перед розставанням дуже наполегливо запросив її до себе аби врешті-решт познайомити з батьками. Мар’яна деякий час опиралася, та врешті-решт пообіцяла приїхати.

Одного гарного серпневого дня до Гектора зазирнув Богдан.

— Здоров був, друзяко! — голосно привітався ще від порога. — Чи не надто ти засидівся вдома за комп’ютером? Саме розпочинається сезон полювання на мисливські види птахів. Гайда до Діда?

Обличчя у Гектора щось на мить скривилося. Богдан помітив, та зрозумів це по-своєму.

— Не переймайся ти через минулу невдачу! З ким не буває. А не схочеш стріляти — будеш загоничем. То як, їдьмо? Це ж не зима — літо! Гриби, ягоди! Чисте повітря!

Гектор якось непевно почав відмовлятися. Богдан наполягав — марно!

Богдан дещо здивувався — дотепер він зазвичай мав вплив на друга. Так ні з чим Богдан вийшов з квартири. Постояв, покрутив головою, як від ґедзя, проказав сам до себе: «Відчуваю, щось я проґавив. Щось дуже-дуже важливе!».

На полювання він таки поїхав. Але не тільки заради птахів.

Гурт мисливців зібрався у Діда як зазвичай. Наготували знаряддя на ранок, повечеряли, погомоніли й налаштувалися йти спати. Прокинутися же мали вдосвіта!

Дід ще ходив по двору, наводячи там остаточний лад.

Богдан дочекався, поки той скінчить й удавано байдуже озвався:

— Гарно тут! Дуже гарно, нема спору. Та як того разу серед гурту з’явилася дівчина, то наче промінчик сонця сяйнув серед глупої ночі. А де вона тепер? — запитав наче між іншім.

Дід якось дивно глянув на парубка. Помовчав, поки не спитав:

— Хто, Мар’яна?

Богдан як ніколи не спромігся дотепно відповісти, тільки кивнув головою.

Дід прочовгав кілька кроків. Богдан тільки тепер помітив, як той за півроку постарішав. Дід поспитав:

— То Гектор тобі нічого не розповів?

Богдан відчув, що виглядає дурнем, та було якось закінчити розмову:

— Нічого. А що, мав?

Дід не відповів. Тільки промимрив під ніс: «З різного вони тіста. З різного!». Тим розмова і скінчилась.

Та коли невдовзі Гектор запросив його до себе «на сюрприз», Богдан не дуже здивувався, коли побачив в квартирі Гектора Мар’яну.

Не здивувався, але й не зрадів.

Гектор почав був представляти дівчину:

— Познайомся, друже. Це…

Богдан не дослухав друга, трохи поквапливо перебив:

— Я добре знаю, хто це. Мар’яна, дочка старого єгеря.

Гекторова мармиза розпливлася в самовдоволеній усмішці.

— Ти далеко не все знаєш. Ця чарівна дівчина — моя наречена!

На цих словах Мар’яна здивовано зирнула на Гектора, але промовчала, не заперечила.

А Богдан не вразився — спохмурнів. Потім підійшов до Гектора, злегка пнув його кулаком під дих.

– І як тобі вдалося мене випередити? А такий же сумирний на вигляд! Ну хоча б у свідки візьмеш? Коло чужого щастя погрітися.

Гектор охоче погодився:

— Та це навіть не обговорюється! Хто ж у мене найліпший друг, як не ти? На кого ще я можу покластися як на себе?

Богдан сторожко запитав:

— А коли на весілля запросите? Гостей багато чекаєте? Хто там буде з наших знайомих?

— Та… — Гектор трохи запнувся. — Ми ще не вирішили остаточно.

Він з надією глянув на Мар’яну, чи не допоможе вона з відповіддю. Та мовчала.

Тоді Гектор незграбно перекинувся на іншу тему:

— Та ми ще, власно, нікого не сповіщали. Як виберемо дату весілля, тобі обов’язково повідомимо. А зараз ходімо з нами у місто. Я обіцяв Мар’яні показати місто.

Так трійця молодих людей вийшла з дому.

Гектор повів друзів в центр.

Хрещатик, що на ньому через вихідний припинили рух автівок, вщент був заповнений перехожими. І не тільки місцевими, не тільки туристами, іноземцями. Серед натовпу часто-густо сновигали роботи-кур’єри, що доставляють дрібні відправлення містом. Вони вираховували найкоротший шлях, частенько натикалися на перехожих і як папуги повторювали металевим голосом: «Вибачте, вибачте, вибачте».

Гектор трохи випередив попутників, аби обернутися до них обличчям і зіграти роль гіда-екскурсовода, розповівши цікавинки про будівлі, що вони їм траплялися.

В цей час майже над головою друзів пролетів летючий автомобіль. Мар’яна мимоволі вхопила Богдана за рукав і з побоюванням глянула вгору.

Богдан нишком глянув на Гектора, але той нічого не побачив.

Мар’яна прибрала руку. Начебто не помітила, що Богдан аж зашарівся від її дотику.

— Ти вперше в великому місті? — спитав.

— Ні, — відповіла в своїй повільній манері. — Я вчилася у Львові. Він хоча й великий, але не такий гамірний. Та більше я полюбляю ліс. А в Києві є затишні куточки, з зеленню, без натовпу?

— Звісно, є! І чимало.

Врешті-решт друзі поїхали на Оболонську набережну. Відпочиваючих і тут було доволі, але вони саме відпочивали, ходили неквапно, годували водоплавних птахів. На березі примостився якийсь аматорський художник, що «ловив» підходяще світло; на лавках, що їх було досить, сиділи літні сивенькі пари; на газонах грали дітлахи, а молоді матусі котили поперед себе возики з немовлятами.

Молоді люди добряче набили ноги, тож охоче вмостилися відпочити просто на траву.

— Оце вже мені подобається, — Мар’яна обвела поглядом краєвид. — І людей значно менше. І не поспішають нікуди. Гуляють!

— А центр тобі що, не сподобався? — Гектор хотів почути похвалу за свої старання.

— Сподобався. Дуже сподобався. Тільки як туристові сподобався. — Мар’яна помовчала. — Можливо, і треба хоч раз побачити Хрещатик, аби ще більше цінувати свою Жовкву.

Богдан розтягнувся на весь свій чималенький зріст, підклавши руки під потилицю. Напівжартома сказав до Мар’яни:

— Я ж ладен за тобою йти світ за очі! Навіть в оту твою Жовкву. І чого це ти вподобала Гектора, а не мене, ніяк не дотямлю!

Мар’яна підтримала жартівливий тон розмови:

— А чим же ти кращий?

— А я більш вродливий. Ось, глянь на мене!

Богдан сів. Відтягнув руками вуха, закотив очі до перенісся, підмостив язика під нижню губи — і став дуже схожим на мавпочку.

Мар’яна щиро розсміялася.

– І справді, красень! — вона втерла сльози, що поневолі набігли від сміху.

Гектор вирішив, що йому саме час якось втрутитися в розмову.

— Агов, панове! А чи не забули ви, що й я тут трохи присутній? Мар’яно! Хочеш, і я навчуся вдавати з себе мавпу?

Богдан удавано запротестував:

— О, ні, ні! Тільки не це! Не позбавляй мене головного козиря в боротьбі за найчарівнішу дівчину на всій планеті!

Розмова скінчилась дружнім сміхом всіх трьох.

Настав час проводити дівчину. Звісно ж, хлопці проводжали її вдвох. Коли авіатаксі з Мар’яною піднялося в небо, Богдан повернувся до Гектора і вже серйозним тоном виголосив:

— Якщо ти хоч коли-небудь її скривдиш, матимеш справу зі мною!

Гектор не образився, а тільки перепитав трохи здивовано:

— Скривдити Мар’яну? Ти що, з дубу впав? Таке вигадати!

— Забудь, то я пусте сказав. — Богданів голос наче зів’яв. — Але коли Мар’яні знадобиться моя поміч, тільки поклич.