Американські боги

Розділ чотирнадцятий

Автівку вони мали поміняти о п’ятій ранку в Міннеаполісі, на постійній стоянці місцевого аеропорту. Приїхали на відкритий верхній поверх, де над ними було лише небо.

Тінь зняв помаранчеву уніформу, наручники і кайданки, заховав їх до коричневого паперового пакета, у якому донедавна лежали його манатки, акуратно загорнув вершечок і викинув у смітник на стоянці. Вони стали чекати, хвилин за десять із аеропорту вийшов кремезний молодик, наминаючи картоплю фрі з «Бургер кінга», і вирушив до них. Тінь одразу його впізнав: коли вони їхали з Дому-на-Скелі, той так гудів на задньому сидінні, що шибки тремтіли. На зиму цей юнак із торсом мов барило почав відрощувати бороду — тоді, у Домі-на-Скелі, він був чисто поголений. У бороді проглядалися сиві пасма, і юнак тепер видавався значно старшим на вигляд.

Він підійшов, витер жирні руки об светр і простягнув Тіні для потиску велетенську долоню.

— Я чув про Всебатькову смерть. Вони заплатять. Сторицею.

— Середа був твоїм батьком?

— Він був Усебатьком, — глибокий голос молодика тремтів. — Скажи їм. Скажи їм усім. Коли прийде час, мої люди будуть там.

Чорнобог виколупав тютюнову смітинку з-поміж зубів і виплюнув її в снігову кашу під ногами.

— І скільки всього у тебе людей? Десять? Двадцять?

Кремезний молодик наїжачив бороду:

— А хіба ж десяток моїх не вартує сотні їхніх? Хто вистоїть проти хоча б одного з нашого народу в битві? А нас більше, ніж два десятки! Ми на краях міст. Є трохи наших і в горах — в Катскіллах, наприклад. Ще хтось живе у флоридських парках розваг. Вони дбають про свою зброю — сокири досі гострі. Якщо я їх покличу, вони прийдуть.

— Клич їх, Елвісе, — відгукнувся пан Нансі. Принаймні Тіні здалося, що той назвав молодика Елвісом, але впевненості не було. Нансі вже встиг змінити уніформу правоохоронця на товстий коричневий кардиган, вельветові штани і коричневі шкіряні туфлі. — Клич їх. Це втішило б старого пройдисвіта.

— Вони зрадили його. Вбили його. Я сміявся із Середи, але я помилявся. Кожен із нас тепер в небезпеці, — вів далі чоловік, якого наче звали Елвісом. — Але ви можете покладатися на нас.

Молодик легенько поплескав Тінь по спині. Тінь ледве втримався на ногах — здавалося, ніби його легенько поплескав по спині екскаватор.

Чорнобог роззирався по паркінгу. Тоді втрутився:

— Вибач, що перебиваю і все таке, але на чому саме ми поїдемо далі?

Чоловік із торсом мов барило показав:

— Ось на цьому.

— На цьому?! — Чорнобог пирхнув.

То був мікроавтобус «Фольксваґен» 1970 року випуску. Заднє скло було заклеєне веселковою наліпкою.

— Це хороша машина. І зовсім не та, за кермом якої вас очікують побачити. Не та машина, в якій вас шукатимуть.

Чорнобог обійшов мікроавтобус. Тоді зайшовся від надсадного кашлю: саме так, ніби вивергаючи легені, кашляють старигани-курці о п’ятій ранку. Зрештою він відхаркнув, сплюнув і заходився масажувати груди рукою, аби втамувати біль.

— Добре, повірю. Не та машина, яку вони підозрюватимуть. А якщо нас зупинить поліція, яка відловлює хіпі з травою? А? Нам не потрібен веселковий автобус. Нам треба не привертати до себе уваги.

Бородатий молодик відчинив їм дверцята:

— Поліція погляне на вас, побачить, що ви не хіпі, і попрощається. Це досконала обманка. І це єдина машина, яку я зміг добути так швидко.

Чорнобог уже завівся на подальшу суперечку, але в розмову м’яко втрутився Нансі:

— Елвісе, ти нам став у великій пригоді. Ми дуже вдячні тобі. А зараз... Та, друга машина, її слід відвезти назад у Чикаґо.

— Ми залишимо її в Блумінґтоні. Вовки про неї подбають. Можете не перейматися нею.

Тоді він повернувся до Тіні:

— Іще раз скажу: я співчуваю і розділяю твій біль. Щасти. А якщо чувати випаде тобі, то прийми мої захоплення і співчуття, — він потис Тіневу руку своєю, розмірами з бейсбольну рукавицю. Жест був дружнім і співчутливим. У Тіневій долоні щось боляче хруснуло. — Скажи його тілу, коли побачиш його. Скажи, що Алвісс, син Вайндальфа, не зрадить своєї віри.

Усередині «Фольксваґена» пахло пачулі, ладаном і тютюном для самокруток. Підлога і стіни були обклеєні вицвілим рожевим килимом.

— Що то за один? — запитав Тінь, із голосним скреготом перемкнувши передачу на виїзді з паркінгу.

— Він же назвався. Алвісс, син Вайндальфа. Король гномів. Найбільший, наймогутніший, найвеличніший з-поміж них усіх.

— Як він може бути гномом? — здивувався Тінь. — Він же мінімум метр сімдесят на зріст.

— Це означає, що серед гномів він гігант, — озвався Чорнобог із заднього сидіння. — Найвищий гном в Америці.

— А що він там сказав про чування?

Двоє старих промовчали. Тінь поглянув праворуч, на пана Нансі. Той відвернувся до вікна.

— Гей! Він говорив щось про чування. Ви знаєте, про що він.

Зрештою, Чорнобог озвався із заднього сидіння:

— Ти не мусиш цього робити.

— Чого робити?

— Чувати над ним. Той гном забагато пиздить. Всі гноми базарять, базарять і базарять. А ще співають. Увесь час тільки те й роблять, що співають. Не думай про це, просто викинь із голови.

Вони їхали на південь, тримаючись подалі від великих трас («Наймудріше припустити, — виснував Нансі, — що траси у ворожих руках. Або ж вони самі — ворожі руки»). Здавалося, що вони рухаються не тільки у просторі, але й у часі — дуже швидко вперед. Снігу поступово ставало все менше і менше, наступного ранку, коли вони доїхали до Кентуккі, той геть зник. У цих місцях зима вже закінчилася, настала весна. Тінь розмірковував над формулою, якою можна було б пояснити цю залежність: певно, кожна сотня кілометрів по трасі на південь наближала до майбутнього на один день.

Він поділився б цією знахідкою зі своїми пасажирами, але пан Нансі дрімав на сидінні поруч із ним, а Чорнобогове рівномірне хропіння лунало з крісла позаду.

Тієї миті здавалося, що час — гнучкий конструкт, ілюзія, що він її собі уявляв, поки вів машину. Він раптом усвідомив, що звертає увагу на кожного звіра чи птаха. Він бачив круків на узбіччях чи на дорогах, над трупиками збитих машинами тварин. Птахи кружляли в небі і виписували візерунки, які могли б означати щось потаємне. Із моріжків і парканів на Тінь витріщалися коти.

Чорнобог засопів, прокинувся і повільно всівся:

— Мені снився дивний сон. Мені снилося, що я насправді Білобог. Що світ завжди думав, що нас двоє, світлий бог і темний бог. А тепер, як ми обоє постаріли, я зрозумів, що весь цей час був тільки я, завжди тільки я: обдаровував їх і відбирав свої ж дари.

Старий відірвав від цигарки «Лакі страйк» фільтр, встромив її між зубів і підкурив від запальнички.

Тінь опустив вікно.

— Тебе не лякає рак легень?

— Я сам рак, — відрубав Чорнобог. — Чого б це мені боятися самого себе?

Він хихотнув, смішок перейшов у хрип, а тоді хрип став кашлем. Втрутився Нансі:

— У таких, як ми, не буває раку. Ні атеросклерозу, ні хвороби Паркінсона. Ніякого сифілісу. Нас типу складно прикінчити.

— Середу прикінчили, — сказав Тінь.

Він заїхав на заправку, а тоді зупинився поруч із придорожньою забігайлівкою для раннього сніданку. Щойно вони увійшли, задзвонив таксофон біля входу. Вони проминули його, не звертаючи уваги, і апарат зрештою затих.

Вони звернулись із замовленнями до літньої пані зі стурбованою усмішкою. Пані читала книжку в м’якій обкладинці— «Що в мене на серці» Дженні Кертон. Телефон знову задзвонив. Жінка зітхнула, підійшла до апарата, підняла слухавку:

— Так? — роззирнулася. — Так-так, здається, вони тут. Побудьте на лінії.

Вона наблизилася до них і сказала пану Нансі:

— Це вас.

— Гаразд. Прошу пані, переконайтеся, що моя картопелька фрі буде дійсно хрумкенькою. Аж підгорілою.

Нансі пішов до таксофона.

— Це я... — і, після паузи: — А з чого ви вирішили, що я такий дурний і повірю вам? — і, після ще однієї: — Я знайду те місце. Я знаю, де це... — а тоді: — Так. Хочемо. І ви знаєте, що воно нам потрібне. А я знаю, що ви хочете його позбутися. Тому давайте без фокусів.

Він повісив слухавку і повернувся за столик.

— Хто то був? — поцікавився Тінь.

— Не назвалися.

— І чого ж вони хотіли?

— Пропонували мирну угоду. Хочуть передати нам тіло.

— Брешуть! Хочуть нас обманути, а тоді повбивати. Повторити те, що зробили із Середою, — обурився Чорнобог, а тоді додав із похмурою гордістю: — Свого часу я саме так і робив. Треба їм наобіцяти чого завгодно, а тоді робити те, що і збирався.

— На нейтральній території, — продовжив Нансі. — На справді нейтральній.

Чорнобог пирхнув. Звучало так, ніби у висохлому черепі прокотилася металева кулька.

— Я казав точнісінько те саме. Приходьте на нейтральну територію, казав їм я, не бійтеся. А тоді надходила ніч, і вбивав їх. Усіх. Добрі були часи.

Нансі знизав плечима. Поколупався у своїй картоплі — обсмаженій аж до коричневого — і схвально всміхнувся:

— М-м-м... Дуже гарненька картопелька.

— Їм не можна довіряти, — погодився із Чорнобогом Тінь.

— Послухай. Я старший за тебе, розумніший за тебе, і виглядаю ліпше, ніж ти, — Нансі рясно поливав свою картоплю кетчупом, стукаючи по денцю пляшки. — А ще я можу за одне пообіддя причарувати більше кралечок, ніж ти за рік. Я танцюю мов янгол, воюю мов загнаний у глухий кут ведмідь, сную плани краще за лиса, співаю як соловейко...

— І що з того?

Нансі втупився своїми темно-карими очима просто в Тіневі:

— А те, що їм свербить позбутися тіла не менше, ніж нам свербить до нього добутися.

— Не буває нейтральної території, — правив своєї Чорнобог.

— Буває. Центр. Серединне місце.

Чорнобог різко захитав головою:

— О, ні. Вони не захочуть зустрічатися із нами там, бо вони нічого не зможуть там зробити. То погане місце, погане для нас усіх.

— Саме тому вони запропонували передати нам тіло в Серединному місці.

Чорнобог на хвильку завагався. Тоді визнав:

— Може й так.

— Коли знову виїдемо на дорогу, — сказав Тінь, — поведе хтось із вас. Мені треба поспати.

Достеменно визначити середину чого-небудь непросто — м’яко кажучи. Знайти ж центр живих істот — скажімо, людей чи континентів — завдання суто умоглядне. Що є серединою людини? Де шукати осередок сну? А якщо йдеться про пошук географічного центру Сполучених Штатів — чи варто враховувати Аляску? А Гаваї?

На початку двадцятого століття придумали із цією метою склеїти велику картонну модель сорока восьми континентальних штатів і балансувати її на вістрі шпильки, аби знайти те єдине місце рівноваги. Його й назвали центром.

І от, як багато хто припускав до цього, географічний центр Сполучених Штатів припав на місцину неподалік Лебанона, що в окрузі Сміт, штат Канзас — на свиноферму Джонні Ґріба. У 1930-х мешканці містечка дозріли до того, аби спорудити пам’ятний знак простісінько посеред ферми, але Джонні заявив, що мав у сраці отих туристів, які будуть витоптувати його землі й лякати кнуриків, бо тоді ж льохи перестануть пороситися. Місцеві зметикували, що він має рацію, тож географічний центр Сполучених Штатів переїхав на пару кілометрів північніше Лебанона. На тому місці розбили парк, поставили кам’яний монумент і повісили на нього латунну табличку, яка сповіщала, що ви перебуваєте в самісінькому центрі Сполучених Штатів Америки. Лебанонці проклали до цього місця асфальтову дорогу і навіть побудували тут мотель — певні, що мільйони туристів ось-ось прибудуть. Ще вони привезли маленьку пересувну капличку і зняли її з коліс. А зробивши це все, стали чекати на юрби мандрівників, що приїздили б сюди в пошуках нових вражень, відпочинку та можливості похвалитися всім і кожному, мовляв, були у центрі Америки, чудувалися з нього і молилися там.

Туристів не було. Не приїздив узагалі ніхто.

Зараз там стоїть сумний крихітний парк із капличкою, знятою з коліс, у якій навіть невеликий похоронний почет не поміститься — вона не набагато більша за рибальську будочку над ополонкою. Покинутий мотель витріщається мертвими вікнами.

— І саме тому точнісінький центр Америки, — підсумував пан Нансі на в’їзді до Г’юмансвілля, штат Міссурі (населення 1084 особи), — це закинутий парк, порожня церковця, купа каміння і занепалий мотель.

— Свиноферма. Ти щойно казав, що точний центр Америки на свинофермі, — здивувався Чорнобог.

— Не йдеться про те, як воно є насправді, — пирхнув Нансі. — Йдеться про те, що вважають справжнім люди. Все уявне, як не крути. І лише тому важливе. Люди воюють тільки за уявні речі.

— Люди, тобто такі, як я? — поцікавився Тінь. — Чи такі, як ви?

Нансі змовчав. Чорнобог чи то пирхнув, чи то висякався.

Тінь спробував умоститися зручніше в салоні мікроавтобуса. Він уже поспав, але геть трішечки. Десь у шлунку гніздилося неприємне відчуття. Гірше, ніж у тюрмі. Гірше, ніж перед тим, як Лора прийшла і повідомила невтішні новини про пограбування. Було тривожно. Його нудило, у потилиці поколювало, хвилями накочувалася паніка.

Нансі з’їхав із траси в Г’юмансвіллі й запаркувався біля супермаркету. Тінь пішов за ним слідом усередину. Чорнобог чекав на стоянці: сказав, що хоче покурити і розім’яти ноги.

Запаси пластівців на стелажах поповнював блондин настільки юний, що здавався майже дитиною.

— Привіт, — звернувся до хлопця Нансі.

— Привіт. То це правда? Вони його вбили?

— Так. Убили.

Юнак сердито жбурнув кілька пачок пластівців на полицю:

— Вони собі думають, що можуть душити нас, як тарганів, — на чолі та щоці хлопця гніздилися вугрі. На передпліччі був срібний браслет. — Але нас не так і легко передавити!

— Авжеж, — погодився Нансі. — Не так і легко.

— Я буду там, пане, — світло-блакитні очі юнака недобре іскрилися.

— Не маю сумнівів, Ґвідеоне.

Нансі купив кілька пляшок солодкої води, блок із шести рулонів туалетного паперу, коробочку міцнющих на вигляд чорних сигарилл, гілочку бананів і пачку жувальної гумки «Даблмінт».

— Хороший хлопчина. Приїхав сюди аж у сьомому столітті. Валлієць, — пояснив він Тіні.

Автобус зробив гак на захід, тоді звернув на північ. Весна знову змінилася безнадійною зимою. Канзас був понурою сірою землею самотніх хмар, порожніх вікон і загублених сердець. Тінь вправлявся в пошуку компромісних радіохвиль, маневруючи між паном Нансі, якому подобалися хвилі з ток-шоу і танцювальною музикою, та Чорнобогом, якому до смаку була класика (що похмуріша, то краща) і найконсервативніші радіо євангелістів. Сам Тінь волів би слухати ретро-шлягери.

Передвечірньої години Чорнобог наказав зупинитися на околиці Черрівейла в Канзасі (населення 2464 особи). Чорнобог завів їх на галявину за містечком. У тінях дерев зачаїлися останні згадки про сніг, а трава була болотяного кольору.

— Почекайте тут, — кинув Чорнобог.

Наодинці він вирушив на середину галявини. Якусь часину постояв під морозними лютневими вітрами. Зрештою схилив голову і став жестикулювати.

— Здається, він із кимось розмовляє, — здивувався Тінь.

— Привиди, — відповів Нансі. — Йому тут поклонялися, давно, понад сотню років тому. Офірували йому кров, пробиваючи черепи жертв молотом. Із часом місцеві допетрали, чому безвісти зникали незнайомці, що проминали їхнє містечко. Тут ховали тіла.

Чорнобог повернувся із центра галявини. Тепер його вуса здавались темнішими, а в сивому волоссі зачорніли окремі пасма. Він блиснув залізним зубом у посмішці:

— Тепер харашо. О-о-о. Є речі, які залишаються, кров залишається найдовше.

Вони вирушили галявинкою назад до місця, де припаркували свого «Фольксваґена». Чорнобог затягнувся цигаркою, але цього разу не закашлявся. Тоді сказав:

— Вони робили це молотом. Ґрімнір... його були списи та шибениці, але для мене існує тільки один спосіб... — він простягнув руку і пожовклим від нікотину пальцем постукав Тінь по лобі.

— Не треба так робити, будь ласка, — ввічливо попросив Тінь.

— Не тре-е-еба так роби-и-ити, будь ласка... — передражнив Чорнобог. — Дружище, а ти ж пригадуєш, що одного дня я візьму молот і зроблю тобі набагато гірше?

— Пригадую. Але якщо ти ще раз постукаєш мені по лобі, я зламаю тобі руку.

Чорнобог пирхнув. Тоді, ніби й не відволікався на Тінь, продовжив:

— Ці місцеві... Мають бути вдячні. Тут піднялася така сила. Навіть за тридцять років після того, як вони загнали моїх людей у підпілля, на цій самій землі народилася найбільша кінозірка всіх часів.

— Джуді Ґарленд? — поцікавився Тінь.

— Він каже про Луїзу Брукс, — озвався пан Нансі.

Тінь вирішив не питати, хто така Луїза Брукс. Натомість сказав:

— Послухайте. Вони ж домовилися про перемир’я, коли Середа до них пішов.

— Ага.

— А тепер ми на тих самих умовах підемо до них, аби забрати тіло Середи?

— Ага.

— І ми знаємо, що вони хочуть, аби я здох або зник.

— Вони хочуть, аби ми всі передохли, — сказав Нансі.

— Я так і не в’їхав, що завадить їм зіграти з нами в ту саму брудну гру, в яку вони зіграли із Середою?

Чорнобог скривився й став пояснювати так, ніби говорить до глухої розумово відсталої дитини, що не знає англійської — розтягуючи кожне слово:

— От саме тому ми і зустрічаємося в центрі. Там... — він затнувся. — Яке слово протилежне до «сакрально»?

— Профанно, — автоматично відказав Тінь.

— Ні, я мав на увазі, місце, менш сакральне, ніж усі інші. З від’ємною святістю. Місце, де не побудуєш жертовника. Місце, куди люди не приходять, а якщо з якогось дива там опинилися, то поспішають звідти вшитися. Боги з’являються в таких місцях лише з дуже великої необхідності або з примусу.

— Не знаю, — сказав Тінь. — Не думаю, що є таке слово.

— Уся Америка така, десь більше, десь менше. Тому ця земля нас не приймає. Але середина... У центрі найгірше. Ніби на мінному полі. Там забагато інших небезпек, аби можна було знехтувати угодою.

— Я ж тобі вже пояснював, — буркнув Нансі.

— Ну й фіг із ним, — огризнувся Тінь.

Вони дістались мікроавтобуса. Чорнобог поплескав Тінь по передпліччі й похмуро спробував його заспокоїти:

— Не переживай. Ніхто тебе не вб’є. Ніхто, крім мене.

Тінь знайшов центр Америки надвечір того ж дня, вже в сутінках. Місцина розташувалася на пологому пагорбі на північний захід від Лебанона. Він об’їхав довкола маленького парку на схилі, минув крихітну пересувну капличку і кам’яний знак. На краю парку Тінь запримітив невеликий мотель, збудований у 1950-х. Його замлоїло: перед будівлею чигала велика чорна автівка. Це був військовий позашляховик, спотворений у кривому дзеркалі джип — присадкуватий, безглуздий і потворний настільки, наскільки броньована машина взагалі може бути присадкуватою, безглуздою і потворною. Вікна мотелю ніде не світилися.

Поки вони паркувалися, фари їхнього мікроавтобуса освітили водія в уніформі та кашкеті, який щойно вийшов із приміщення. Той ввічливо відсалютував їм, видряпався на сидіння позашляховика і поїхав геть.

— Тачка велика, пісюн малий, — пирхнув Нансі.

— Цікаво, тут узагалі ліжка є? — поцікавився Тінь. — Я вже й забув, коли востаннє спав у ліжку. А це місце має такий вигляд, ніби його вже завтра будуть зносити.

— Воно належить одному мисливському клубу з Техасу, — відповів Нансі. — Вони приїздять сюди раз на рік. І хай мене ковтне землиця, якщо я знаю, на що вони тут полюють. Але завдяки ним цю будівлю досі не знесли.

Вони вибралися з автобуса. Перед мотелем на них чекала жінка — Тінь її не впізнав. Її макіяж та зачіска були бездоганними, і вона нагадувала всіх телеведучих ранкових новин, яких Тінь тільки бачив. Такі завжди сиділи у студіях, геть не схожих на вітальні, що їх вони мали б нагадувати, і усміхалися ще сонним телеглядачам.

— Так приємно вас усіх зустріти. Ви, мабуть, Чорнобог. Я стільки про вас чула! А ви Анансі, і про вас кажуть, що завжди маєте туза в рукаві. І жарти у вас завжди першокласні. А ви — ви, без сумніву, Тінь! Правда ж, вам сподобалося грати з нами у хованки? — міцне рукостискання, твердий погляд прямісінько в очі. — Я Медія. Приємно познайомитися. Сподіваюся, ми якнайкраще залагодимо наші справи цього вечора.

Центральні двері відчинилися, і вигулькнув знайомий Тіні товстун із лімузина:

— Чомусь, Тотошко, мені не віриться, що ми досі в Канзасі.

— Ми точно в Канзасі, — відказав Нансі. — І мені віриться, що за сьогодні ми об’їздили його вздовж і впоперек. Жодної тобі бісової гори, самі рівнини.

— Тут нема ні світла, ні електрики, ні гарячої води, — поскаржився технохлопчик, — і, нічого особистого, але гаряча вода пішла б вам на користь. Він вас штиняє так, наче ви тиждень не вилазили зі свого хіпанського автобуса.

— Нам не варто заводити таких розмов, — м’яко зупинила його жінка, — ми ж усі друзі. Ходімо досередини. Покажемо ваші кімнати. Ми зайняли перші чотири. Вашого спочилого друга поклали у п’ятій. Усі за нею — порожні, вибирайте на власний розсуд. Звісно, цій місцині не зрівнятися з Four Seasons, але з ідеалом складно зрівнятися.

Вона притримала для них двері. Усередині стояв затхлий запах плісняви, пилюки й занепаду.

У напівтемряві вестибюля сидів чоловік. Він запитав:

— Ви голодні?

— Ніколи не відмовляюся підживитись, — відповів Нансі.

— Я послав водія по гамбургери. Скоро повернеться, — тоді підвів погляд. Було надто темно, аби він міг розгледіти чиїсь обличчя, але він усе одно констатував: — А ось і здоровань. Ти ж Тінь, так? Мудило, який замочив Дубочка і Каменя?

— То був не я. Дехто інший. Але я тебе теж знаю, — він справді знав цього чоловіка, бо був у нього в голові. — Ти Град. Як справи на амурному фронті, підбив клинці до Дубової дружини?

Агент Град звалився зі стільця. У кіно це могло б бути кумедно — в реальному житті це було просто незграбно. Він підвівся і наблизився до них. Тінь позирнув на Града згори донизу і спокійно сказав:

— Не розпочинай того, чого не готовий закінчити.

Нансі поклав руку Тіні на плече:

— Пригадуєш? Перемир’я. Ми — у середині.

Агент Град розвернувся, перехилився через конторку і вивудив з-за неї три ключі.

— Ваші номери далі по проходу. Тримайте, — простягнув він ключі пану Нансі. Тоді пішов геть темним коридором. Почулося, як він відчинив двері кімнати, а тоді грюкнув ними.

Пан Нансі роздав ключі — один Тіні, інший Чорнобогу.

— В нас у машині є ліхтарик? — поцікавився Тінь.

— Ні, — сказав Нансі. — Але це просто темрява. Її не треба боятися.

— Я не боюся темряви. Я боюся тих, хто в ній.

— Тьма це харашо, — сказав Чорнобог. Він вів їх за собою коридором і, здавалося, чудово бачив, куди йти. Повідмикав двері, без жодних труднощів вставляючи ключі в замки. — Я буду в десятій кімнаті... А оця Медія, я про неї десь чув. Це не та, що вбила своїх дітей?

— Інша жінка, — зітхнув Нансі, — а історія та сама.

Пан Нансі зайшов у восьму кімнату, Тіні дістався дев’ятий номер — навпроти них двох. У кімнаті пахло запустінням, пилюкою і тлінням. Там стояло ліжко з матрацом, але без простирадла. З вікна сочилася дещиця сутінкового світла. Тінь сів на матрац, зняв черевики. Тоді ліг і простягнувся. Останні кілька днів він надто багато сидів за кермом.

Напевно, він заснув.

Він ішов.

Холодний вітер смикав його одежу. Маленькі сніжинки, заледве більші за кришталеві порошинки, кружляли та вертілися на вітрі.

Довкола були дерева, безлисті серед зими. Обабіч нього громадилися високі пагорби. Була зима і заходилося на вечір: і небо, і сніг світились однаковим глибоким багряним. Десь попереду — в такому освітленні він не годен був визначити точної відстані — витанцьовували блідо-жовті й жовтогарячі язики ватри.

Перед ним по снігу тупцяв сірий вовк.

Тінь зупинився. Вовк теж зупинився, обернувся до нього і зачекав. Одне його око відблискувало жовтаво-зеленим. Тінь стенув плечима і вирушив до вогнів, а вовк і далі ступав поперед нього.

Десь із сотню дерев було висаджено у два ряди обабіч вогнища. На деревах можна було розгледіти підвішені силуети. У кінці алеї розташувалася дерев’яна споруда, що обрисами трохи нагадувала перевернутого човна. Вирізьблені на ній істоти та обличчя — дракони, грифони, тролі і дикі кабани — витанцьовували в палахкотливих відблисках полум’я.

Ватра була висока і горіла ясно, тому Тінь ледь зміг наблизитись. Вовка жар не турбував — він кружляв навколо тріскотливого вогню.

Коли тварина обійшла ватру, Тінь чекав, що повернеться вовк, однак натомість з-за пломеню вийшов чоловік. Він опирався на довгу патерицю.

— Ти в Уппсалі, у Швеції, — урочисто промовив чоловік знайомим голосом. — За тисячу років до твого народження.

— Середо? — здивувався Тінь.

Чоловік, що міг би бути Середою, продовжив говорити, немов Тіні поруч і не було.

— Щороку, а тоді — щодев’ять, у часи, коли між людей поселилася гнилизна й нутро їхнє пом’якшало, вони приносили тут пожертви. По дев’ятеро в офіру. Щодня з дев’яти вони вішали по дев’ятеро звірів на деревах у гаю. Одним звіром завжди була людина.

Він відійшов од вогню до дерев, і Тінь рушив слідом. Зблизька вже можна було розгледіти силуети ліпше — промальовувалися голови, ноги, очі, язики. Тінь зачудовано роздивлявся: видовище підвішеного за шию бика було похмурим і сумним, та водночас мало в собі щось нереальне, гротескне, майже кумедне. Він проминув повішених оленя, вовкодава, бурого ведмедя, гнідого білогривого коня, тільки трішки більшого за поні. Пес був іще живий — щокілька секунд він судомно сіпався і приглушено скавучав, розхитуючись на мотузці.

Чоловік, за яким ішов Тінь, підніс свою довгу палицю і — тепер було видно, що це зовсім не патериця, а спис — проштрикнув і розрізав собаче черево різким упевненим рухом згори донизу. На сніг посипалися тельбухи, заклубочилася пара. Чоловік урочисто прорік:

— Цю смерть я підношу Одіну.

А тоді знову звернувся до Тіні:

— Це тільки ритуал. Але ритуали — це все. Смерть одного пса символізує смерть усіх псів. Дев’ятьох людей підносили вони мені, та ці чоловіки були за все людство, за всю кров і за всю владу. Але навіть цього не вистачало. Одного дня вони перестали проливати кров. А віра без крові важить небагато. Мусить литися кров.

— Я бачив твою смерть.

— У божих справах важить не смерть! — відрубав чоловік, і Тінь упевнився, що перед ним Середа: тільки той міг говорити із таким брутальним, похмурим, цинічним вдоволенням. — Важить можливість воскреснути. А коли кров ллється...

Він жестом обвів людей і звірів, що висіли на деревах довкола.

Тінь силкувався зрозуміти, хто з повішених має жаскіший вигляд: люди чи тварини. Люди хоча б знали свою долю, їм дозволили втопити передсмертний страх у вині — про це свідчив тяжкий дух алкоголю, що їх оповивав. Звірів же оповивав жах — їх просто повісили, і вони не розуміли, що відбувається. Людські обличчя були такими юними: жодному з чоловіків не було й двадцяти.

— Хто я такий? — запитав Тінь.

— Ти обманка. Щаслива нагода, що надала нашій авантюрі достовірності — я один так добре не переконав би їх усіх. Хоч, як бачиш, ми обидва віддані цій справі. І обидва готові на смерть заради неї, га?

— А хто ти?

— Найскладніше тут — просто вижити, — прорік чоловік.

Тінь раптом із жахом усвідомив, що ватра горіла на кістках: з неї стирчали ребра і витріщалися вогнеокі черепи. Полум’я височіло, пашіло жаром, тріщало і сипало в ніч іскрами, прокреслюючи в небі доріжки зеленого, жовтого, блакитного кольорів. Чоловік говорив далі:

— Три дні на дереві, три дні в підземному царстві, і ще три — аби знайти шлях додому.

Вогнище зазоріло і засяяло — надто яскраво, аби Тінь міг дивитися на нього прямо. Він відвів очі та вгледівся у пітьму біля коріння дерев.

У пітьмі не було ані ватри, ні снігу. Не було дерев, не було повішеників, і не було закривавленого списа.

У двері постукали — тепер із вікна лилося місячне сяйво. Тінь різко підвівся. Почувся голос Медії:

— Вечерю подано.

Тінь узув черевики, відчинив двері й вийшов у коридор. Хтось знайшов свічки, і тепер приміщення заповнилося тьмяним жовтуватим світлом. Водій позашляховика штовхнув центральні двері й зайшов досередини з картонною тацею і паперовим пакетом у руках. На ньому був довгий чорний плащ і водійський кашкет із козирком.

— Вибачте за затримку, — промовив водій хрипкуватим голосом. — Я привіз усім однакове: по парочці бургерів, велику картоплю фрі, велику колу, яблучний пиріг. Свою порцію я з’їм у машині.

Він залишив їжу та пішов надвір. Вестибюль заполонили запахи фастфуду. Тінь узяв паперовий пакет і передав усім бургери, серветки й кетчуп.

Відблиски свічок танцювали на стінах, і нічого не порушувало тишу за вечерею, окрім потріскування ґнота.

Тінь помітив, що агент Град на нього витріщається. Він трохи повернув крісло, аби сидіти спиною до стіни. Медія їла бургер і раз по раз витирала губи серветкою, прибираючи крихти.

— О, супер! Бургери майже вистигли, — знову поскаржився товстий пацан. На ньому досі були сонцезахисні окуляри, і Тінь зачудувався, наскільки безглуздими вони видавалися у напівтемному приміщенні.

— Ну вибач! Людині довелося їхати за ними до чорта на запічок, — огризнувся Град. — Найближчий «Мак-Дональдз» аж у Небрасці.

Усі доїли свої ледь теплі гамбургери й захололу картоплю. Товстун відкусив шмат яблучного пирога, і начинка потекла йому на підборіддя. На диво, та була ще гарячою.

— Ай! — заскавчав він, витираючи начинку пальцями і облизуючи їх дочиста. — Ну й пече ця фігня! Ті ідіоти просто напрошуються на судовий позов за свої пироги!

Тінь усвідомив, що хоче врізати малому. Щиро кажучи, врізати цьому пацану Тінь хотів ще відколи той наказав своїм посіпакам наваляти йому в лімузині після Лориного похорону. Але він розумів, що не дуже мудро буде думати про це тут і зараз. Тому запитав:

— Чому ми не можемо просто забрати тіло Середи й ушитися звідси?

— Опівночі, — в один голос відповіли товстий малий і Нансі.

— Такі речі треба робити за правилами. Для всього є правила, — сказав Чорнобог.

— Ага, тільки ніхто мені про ті правила не розповідає, — огризнувся Тінь. — Кожен із вас торочить мені про правила, а я не маю зеленого поняття про гру, в яку ви граєте.

— Це ніби продавати товар до дати релізу, — життєрадісно пояснила Медія. — Знаєш, домовилися із виробником розпочати продажі у визначений день, то треба тоді й розпочинати, не раніше.

— А мені здається, всі ці ваші правила лайна варті, — буркнув Град. — Але якщо ви через них так переймаєтесь, то й нехай. Ви задоволені, моє агентство теж цілком задоволене. Усі задоволені, — він зробив паузу, аби сьорбнути коли. — Опівночі. Забирайте тіло і валіть нафіг. Ми вам поусміхаємось і помахаємо ручкою на прощання. А потім продовжимо вас відстрілювати. Винищувати, як щурів. Бо ви і є щури.

— Слухай, — звернувся товстун до Тіні. — Я тут раптом згадав. Я ж просив переказати твоєму шефу, що він уже давня історія. Ти йому переказав?

— Ага. І знаєш, що він відповів? Просив переказати тому молокососу, якщо я його ще раз побачу, щоб він пам’ятав: майбутнє сьогодні перетвориться на минуле завтра.

Середа ніколи такого не казав, але Тінь удав, ніби точно передає слова старого шахрая. Цей пацан і його дружки, схоже, обожнювали мовні штампи. У темних окулярах спалахнули відблиски свічок, мов у справжній парі очей.

— Така помийна яма, — товстун змінив тему. — Без світла. Без покриття. Знаєте, дротовий зв’язок — ніби кам’яна доба якась...

Він висмоктав рештки коли через трубочку, залишив склянку на столі і звалив геть.

Тінь нахилився і прибрав сміття, що його залишив товстун, назад до паперового пакета. Оголосив:

— Піду, подивлюся на центр Америки.

Коли він підвівся і вийшов надвір, у ніч, пан Нансі пішов слідом. Вони мовчки прочимчикували пліч-о-пліч маленьким парком до кам’яного пам’ятного знаку. Поривчастий вітер шарпав їх, налітаючи то з одного боку, то з іншого.

— І що тепер? — поцікавився Тінь.

У темному небі завис блідий півмісяць.

— А тепер, — відказав Нансі, — ти повернешся до своєї кімнати. Замкнеш двері. Спробуєш іще трохи поспати. Опівночі вони віддадуть нам тіло. І ми вшиємося звідси. У центрі нікому з нас не добре.

— Як скажеш.

Нансі затягнувся сигариллою.

— Цього не повинно було трапитися. Нічого із цього не мало статися. Такі, як я, ми... — він помахав туди-сюди сигариллою, а потім різко ткнув нею уперед, ніби показуючи на потрібне слово, яке щойно знайшов: — ...ексклюзивні. Ми не спільнотні. Навіть я. Навіть Вакх. Якщо збираємося, то ненадовго. Гуляємо самі по собі, або варимося у своїх маленьких групках. Ми не дуже добре співпрацюємо з іншими. Ми хочемо, аби нами захоплювалися, поважали, аби нам поклонялися. Я, наприклад, люблю, щоб про мене розповідали байки, в яких ідеться про мою кмітливість. Я знаю, це глупство, але такий вже я. Ми любимо бути величними. Але зараз паскудні часи, і ми здрібніли. Нові боги підносяться, падають, а тоді знову здіймаються. Ця країна не вміє довго терпіти богів. Брахма творить, Вішну хранить, Шива руйнує, а тоді Брахма знову має місцинку для творення.

— Що ти хочеш цим сказати? Війна закінчилася? Повоювали?

Нансі пирхнув:

— Ти що, з дуба впав? Вони вбили Середу. Вбили і вихваляються про це на кожному перехресті. Понесли вісточку. Показали це всім, у кого очі на правильному місці, щоб це побачити. Ні, Тіне. Усе тільки починається.

Він схилився перед кам’яним знаком, загасив сигариллу об землю і залишив недопалок, ніби підношення.

— Раніше ти був веселий, — зауважив Тінь. — Тепер похмурий.

— Непросто вигадувати жарти в такі часи. Середа мертвий. То як, ти йдеш досередини?

— Скоро прийду.

Нансі пішов геть, до мотелю. Тінь простягнув руку і торкнувся каміння. Провів великою долонею по латунній табличці. Розвернувся і вирушив до крихітної білої церковці. Усередині каплички панувала темрява. Він сів на найближчій лавці, заплющив очі і замислився про Лору, про Середу і про те, як воно — бути живим.

Позад нього почулося клацання і човгання підошов по землі. Тінь випростався і озирнувся. Хтось стояв у дверях — на тлі зірок виднівся тільки темний силует. Місячне сяйво виблискувало на металі. Тінь поцікавився:

— Застрелиш мене?

— Господи-Ісусе, мені б хотілося! — відказав агент Град. — Але це тільки для самозахисту. Ти що, молишся? Ці мудаки змогли тебе переконати, що вони — боги? Вони не боги.

— Я не молився. Просто замислився.

— Я думаю про це так: вони просто мутанти. Експерименти еволюції. Якісь здібності до гіпнозу, парочка фокусів-покусів, і люди вже вірять у що завгодно. Нічого надприродного. Все просто. Зрештою, вмирають вони так само, як і всі люди.

— Вони завжди помирали.

Тінь звівся на ноги, агент відступив назад. Тінь вийшов із церковці і покрокував геть. Град тримався від нього на відстані.

— Гей, а ти знаєш, хто така Луїза Брукс? — запитав Тінь.

— Твоя подружка?

— Ні. Кінозірка. Народилася на південь звідси.

Град хвильку промовчав.

— Може, вона змінила ім’я, і тепер її звуть Ліз Тейлор, Шерон Стоун чи якось так, — зрештою припустив він.

— Може й так.

— Твоє місце в тюрмі. Ти маєш сидіти в б лядській камері смертників.

— Я не вбивав твоїх товаришів, — запевнив Тінь. — Але розкажу тобі дещо. Мені це розповів один чувак у в’язниці. Ніколи не забуду цієї історії.

— І що ж це за історія?

— Біблія пише тільки про одну людину, якій Ісус пообіцяв зарезервувати місце в раю. Не Петрові, не Павлові. Жодному із тих апостолів чи святих. Ні, то був ЗЛОДІЙ, якого засудили до страти. Тому ніколи не кивай на чуваків у камерах смертників. Цілком можливо, вони знають щось таке, чого не знаєш ти.

Водій стояв біля позашляховика.

— Добраніч, панове, — відсалютував він, коли Тінь і Град пройшли повз.

— Добраніч, — кинув агент Град. Тоді звернувся до Тіні: — Особисто мені на все це глибоко пофіг. Я роблю тільки те, що каже агент Світ. Так куди простіше живеться.

Тінь пішов по коридору до кімнати номер дев’ять.

Відчинив двері, зайшов досередини. Тоді сказав:

— Вибач. Я думав, це моя кімната.

— Так і є, — відповіла Медія. — Я чекала на тебе.

Місячне сяйво вихоплювало її волосся і бліде обличчя.

Вона сиділа на його ліжку у манірній позі.

— Я знайду собі іншу.

— Я ненадовго. Просто подумала, що зараз саме слушний момент, щоб запропонувати тобі дещо.

— Будь ласка. Пропонуй.

— Розслабся, — тепло промовила вона. — Ти вічно такий напружений, ніби між сідницями монетку заховав. Слухай. Середа мертвий. Ти нікому нічого не винен. Застрибуй у наш потяг. Пора переходити в команду переможців.

Тінь промовчав.

— Ми подаруємо тобі славу, Тіне. Можемо дати тобі владу над тим, у що люди вірять, над тим, що вони говорять, і над тим, про що вони мріють. Хочеш бути наступним Кері Ґрантом? Домовимося. Можемо зробити з тебе наступних Бітлів.

— Мені більше сподобалася пропозиція подивитися на цицьки Люсі. Якщо то була ти.

— Оу.

— А тепер я хочу побути у своїй кімнаті сам. Добраніч.

— З іншого боку, — Медія продовжувала, наче Тінь нічого й не казав, — можемо зробити і навпаки. Станеш анекдотом, Тіне. Назавжди. Тебе будуть висміювати. Або, може, тебе запам’ятають як монстра. Назавжди залишишся в історії. Але як Чарлі Менсон... Або Гітлер. Як тобі таке?

— Вибачте, пані, але я дуже втомився, — відказав Тінь. — Я був би страшенно вдячний, якби ви залишили мене. Зараз.

— Я поклала увесь світ тобі до ніг. Згадай про це, коли подихатимеш у канаві.

— Занотую в щоденнику, — пообіцяв Тінь.

Вона вийшла, залишивши по собі запах парфумів. Він лежав на голому матраці і думав про Лору. Але що б він не згадував: Лора грає у фрісбі, Лора їсть десерт пальцями, без ложечки, Лора заливається сміхом, показуючи якусь химерну нижню білизну, що її купила на конференції для турагентів в Анагаймі — усе це в його уяві перетворювалося на Лору, яка бере в рот член Роббі, а потім у них врізається вантажівка і скидає їх з дороги в обійми смерті. А тоді він чув її слова, які і досі завдавали йому болю.

Ти не мертвий, тихо заговорила Лора в його голові. Але я не впевнена, що ти живий. Не насправді живий.

У двері постукали. Тінь підвівся і відчинив. То був товстий пацан.

— Гамбургери, — пронудів він, — були просто огидні. Можеш у це повірити? Вісімдесят кілометрів до найближчого «Мак-Дональдза». Я й подумати не міг, що на білому світі ще залишилася місцина на віддалі вісімдесяти кілометрів від «Мак-Дональдза».

— Ця кімната перетворюється на прохідний двір, — зітхнув Тінь. — Отже, ти прийшов сюди, щоб запропонувати мені всю свободу інтернету, якщо я перейду на твій бік, правильно?

Товстунчик тремтів.

— Та ні, ти і так уже трупак. Гниле м’ясо. Ти... ти як середньовічний манускрипт, розписаний блядськими мініатюрками. Тебе не оцифруєш, скільки не пнись. Я євангеліст, а ти апостол... — Тінь раптом зрозумів, що малий якось дивно пахне. У в’язничній камері навпроти сидів один мужик, його імені Тінь не знав. Якось посеред білого дня він раптом роздягнувся до нитки і проголосив, що був посланий на Землю, аби обрати й узяти із собою направду добрих, таких, як він, на сріблястий зореліт, що віднесе їх на досконалу планету. Тоді Тінь бачив його востаннє. Від товстуна пахло точнісінько, як від того дивака.

— То чого ти взагалі прийшов?

— Просто хотів побазарити, — схоже, товстун прийшов поскиглити. — У моїй кімнаті стрьомно. Ото й усе. Там стрьомно. Вісімдесят кілометрів від «Мак-Дональдза», тільки уяви собі! Можна побути тут, із тобою?

— А як щодо твоїх друзяшок з лімузина? Тих, які відлупили мене? Попроси їх побути з тобою.

— Мої малюки тут не працюють. Ми поза зоною.

— До півночі ще довго, до світанку — ще довше. Напевно, ти просто зараз маєш піти поспати. Мені от точно треба поспати.

Товстий малий хвильку помовчав, а тоді кивнув і тихо вийшов з кімнати. Тінь зачинив за ним двері і повернув ключ у замку. Знову влаштувався на матраці.

За кілька секунд почувся гуркіт. Тінь не одразу допетрав, що відбувається — для цього довелося відімкнути двері та вийти у коридор. Схоже, товстун чудив у себе в кімнаті. Звучало так, ніби він кидається чимось у стіни. Або, припустив Тінь, він кидався на стіни сам. Було чутно, як він голосить:

— Це лиш я!

Хоча він міг говорити і «це лиш м’ясо» — Тіні не вдалося розібрати слова крізь ридання.

— Тихо! — гримнув Чорнобог зі своєї кімнати в іншому кінці коридору.

Тінь рушив через вестибюль надвір. Він втомився.

Водій, темний силует у кашкеті з козирком, і далі бовванів коло позашляховика.

— Не спиться, пане? — запитав він.

— Ні.

— Хочете цигарку?

— Ні, дякую.

— Ви не проти, якщо я закурю?

— Та будь ласка.

Водій клацнув одноразовою запальничкою, і в жовтому світлі вогника Тінь побачив його обличчя — він, власне, вперше побачив обличчя водія. Тінь упізнав співрозмовника одразу ж, і якась думка закрутилася у його свідомості — так, ніби він от-от має щось зрозуміти.

Він пам’ятав це обличчя. Він пам’ятав, що під кашкетом той має рудий пушок, так коротко підстрижений, що світиться, немов жаринки. Він пам’ятав глибокі шрами на щоках цього чоловіка, які розтягувалися, коли той усміхався.

— Нічого так виглядаєш, здорованю, — промовив водій.

— Ловкий? — Тінь підозріливо втупився у свого колишнього співкамерника.

Тюремна дружба — то добра річ. Вона підтримує і проводить тебе крізь темні часи і жаскі нетрі. Але тюремні дружби закінчуються на тюремних брамах, а зустріти такого друга на волі — сумнівне задоволення, м’яко кажучи.

— Господи. Ловкий. О’Блуда... — вимовив Тінь. А коли почув, як звучать його слова, до нього нарешті дійшло. — Локі. Локі Облудник.

— А ти, як завжди, не дуже бистрий. Але завжди дістаєшся мети, — на губи наповзла крива посмішка, а в затінених очах затанцювали жаринки.

Вони сиділи на ліжку в Тіневому номері покинутого мотелю, на протилежних кінцях матраца. Схлипування з кімнати товстого малого майже припинилися.

— Ти мені брехав, — сказав Тінь.

— Друзяко, я завжди брешу, — відповів Локі. — І в мене добре виходить. Але тобі пощастило, що ми були там разом. Ти не пережив би перший рік без мене.

— Хіба ти не міг забратися звідти, якби тобі захотілося?

— Легше відмотати свій термін. Ти просто не шариш, як воно — бути богом. Це не магія. Тобто не зовсім магія. Уся штука в тому, щоб зосередитися. В тому, щоб бути собою, але саме тим собою, в якого люди вірять. Це — наче бути концентрованою, підсиленою версією себе. Це — бути громом, чи силою коня на скаку, чи мудрістю. Ти збираєш усю віру, всі молитви й перетворюєш їх на певність, на можливість стати більшим і крутішим, стати надлюдиною. Ти ніби викристалізовуєшся... — він на мить замовк. — А тоді вони про тебе забувають, більше в тебе не вірять, не приносять пожертв, ти їх взагалі не гребеш, і бац — одного дня ти розумієш, що доводиться грати в наперстки перед довірливою публікою на розі Бродвею і Сорок третьої просто щоб вижити.

— Чому ти опинився зі мною в камері?

— Це збіг. Просто так склалося. Мене туди посадили. Не віриш? Але це так.

— А тепер ти водій?

— Заробляю на життя не тільки цим.

— Працюєш на ворогів.

— Називай як хочеш. Точка зору залежить від того, звідки дивишся. З моєї точки зору, я працюю на переможців.

— Але ж ти і Середа... Ви були з одного, ви обоє...

— Із північного пантеону. Ми обоє з пантеону північан. Ти це хочеш сказати?

— Ага.

— І що з того?

Тінь завагався.

— Певне, ви ж товаришували. Раніше.

— Ні. Ми ніколи не товаришували. Я не шкодую, що його вбили. Він просто тягнув решту з нас на дно. Тепер, коли його немає, решті доведеться змиритися з фактом. А факт полягає в тому, що треба або змінитись, або вимерти. Еволюціонувати або зникнути. І я на боці природного відбору. Старенька пісенька: змінись або помри. Він мертвий. От і вся війна.

Тінь спантеличено глянув на нього:

— Ти ж не дурень. Ти завжди був хитромудрим. Смерть Середи нічого не зупинить. Просто доведе до ручки тих, хто хотів відсидітись у своїй хаті скраю.

— Ти змішуєш фразеологізми, Тіне. Не роби так.

— Та пофіг! Головне, що я маю рацію. Господи! У смерті він досяг того, чого марно сподівався досягти за останні кілька місяців життя. Він об’єднав їх. Дав їм у що вірити.

— Може й так, — стенув плечима Локі. — Наскільки я розумію логіку цієї сторони, проблема зникне разом із її носієм. Зрештою, це не моя справа. Я просто воджу машину.

— Тоді може ти поясниш, чому вони всі так учепилися за мене? Усі певні, ніби я якесь цабе. Яке взагалі має значення, чим я займаюсь?

— Ти інвестиція. Ти був для нас важливим, бо ти був важливим для Середи. А чому... Не думаю, що хтось із наших знає. Він знав. Але він мертвий. Тому дивися на це просто як на ще одну маленьку таємницю життя.

— Мене задовбали таємниці.

— Правда? А мені здається, що вони додають смаку, як сіль добрій страві. Без них світ прісний.

— Отже, ти водій. Возиш їх усіх?

— Того, кого скажуть возити. Заробляю.

Він підніс наручного годинника до обличчя і натис на кнопку. Циферблат засвітився ніжно-блакитним і вихопив із темряви його обличчя — трохи моторошне в такому сяйві, ніби привид.

— За п’ять дванадцята. Час настав, — сказав Локі. — Час запалювати свічки. Сказати кілька слів про любого нашому серцю спочилого. Час для формальностей. Ідеш?

Тінь глибоко вдихнув.

— іду.

Вони вийшли у темний коридор.

— Я спеціально купив свічок для церемонії, але виявилося, що тут їх і так предостатньо, — повідомив Локі. — Недогарки, недопалки і дупки свічок по всіх кімнатах, і ще в коробці у комірчині. Здається, зібрав їх усі. І ще я взяв коробку сірників. Якщо підпалювати багато свічок запальничкою, то вона починає пекти в палець.

Вони дісталися п’ятої кімнати.

— Зайдімо? — запропонував Локі.

Тіні не хотілося. Але він сказав:

— Так.

І вони зайшли.

Локі витяг із кишені коробку сірників, запалив одного, черкнувши ним об ніготь великого пальця. Спалах світла вдарив Тіні у вічі. Ґніт свічки заблимав і загорівся. Тоді ще один. Локі запалив іншого сірника і продовжив засвічувати вогники: на підвіконні, на бильці ліжка, і навіть на умивальнику в кутку кімнати. Свічки залили кімнату світлом.

Ліжко відсунули від стіни на середину мотельної кімнати — так, що між ліжком і стінами з обох боків було трохи місця. Воно було застелене старими мотельними простирадлами, поплямленими і побитими міллю. Схоже, Локі знайшов їх у якійсь шафі. А на простирадлах непорушно лежав Середа.

На ньому був той самий світлий костюм, у якому його застрелили. З правого боку його обличчя мало звичайний вигляд: цілий, незаплямований. Лівий бік перетворився на місиво, а краплинки крові на плечі й грудях нагадували якесь безладне пуантилістське полотно. Руки лежали вздовж тіла. Але на рештках його обличчя не було видно упокоєності — навпаки, читалася кривда, справдешня глибока кривда. На них були написані ненависть і злість. І, на диво, глибоко за цим усім ховалося вдоволення.

Тінь уявив, як досвідчені руки пана Шакала розправляють обличчя, зганяють біль і ненависть, уявив, як той відбудовує поруйновані риси спеціальним воском і макіяжем, і як дарує Середі остаточний спокій і гідність, у яких тому відмовила навіть смерть.

У смерті тіло Середи, втім, не виглядало меншим. Воно не скоцюрбилося. І від нього досі долинав ледве вловимий аромат «Джека Деніелза».

На рівнинах здіймався вітер: Тінь чув, як той завиває довкола старого мотелю, збудованого точнісінько на уявному центрі Америки. Свічки на підвіконні блимали й тремтіли.

Із коридора почулись кроки. Хтось постукав у якісь двері і покликав:

— Будь ласка, покваптеся. Уже час, — і до кімнати, посхилявши голови, стали заходити інші.

Першим зайшов агент Град, за ним — Медія, пан Нансі та Чорнобог. Останнім прийшов товстунчик: на його обличчі порозквітали свіжі червоні синці, губи безгучно ворушилися, неначе він щось декламував. Тінь раптом відчув жаль до малого.

Не зронивши жодного слова, не домовляючись, вони розташувалися довкола тіла, на відстані витягнутої руки одне від одного. У кімнаті панувала на диво релігійна атмосфера — Тіні ще не доводилося відчувати стільки глибокої побожності. Якби не завивання вітру й не потріскування свічок, у приміщенні панувала б тиша.

— Ми зібралися тут, у цьому безбожному місці, — заговорив Локі, — аби передати тіло цієї людини тим, хто в належний спосіб і відповідно до ритуалів потурбується про нього. Якщо хтось хоче щось сказати, кажіть зараз.

— Тільки не я, — сказав агент Град. — Нас так і не відрекомендували одне одному. І мені тут незатишно через весь цей цирк.

— Це матиме наслідки, — втрутився Чорнобог. — Ви ж розумієте, що це може бути тільки початком?

Товстун захихотів: тоненько, по-дівчачому. Промимрив:

— Добре. Добре, дійшло.

А тоді несподівано став декламувати:

На цьому моменті малий перервався і насупився. Вилаявся:

— До сраки. А раніше я знав його весь, — скривився, потер скроні і заткнувся.

Тоді всі подивилися на Тінь. Тепер вітер не просто завивав, а волав. Тінь не знав, що можна сказати, але зрештою заговорив:

— Це все жалюгідно. Ви вбили його. Кожен з вас якось доклався до його смерті. А тепер ви віддаєте нам його тіло. Супер. Він був невиправним старим мудаком, але я пив його мед і досі на нього працюю. От і все.

Тоді взяла слово Медія:

— Я гадаю, що у світі, де щодня помирають люди, важливо не забувати, що кожна мить скорботи за тими, хто нас залишає, врівноважується митями радості, коли у світ приходить немовля. Перший дитячий крик — неначе магія, хіба ні? Певно, не так просто це визнати, але горе і радість — немов молоко та печиво. Настільки добре вони пасують одне одному. Я хотіла б, щоб ми всі трохи над цим поміркували.

Нансі прочистив горло і сказав:

— Що ж. Я скажу це, бо ніхто інший не наважується. Ми перебуваємо на серединному місці. На цій землі нема часу для богів, а тут, у центрі, для нас менше часу, ніж деінде. Це нічия земля, місце перемир’я, і тут ми дотримуємося наших угод. Тут. У нас нема вибору. Тому. Ви дасте нам тіло нашого друга. Ми його приймемо. Але ви за це заплатите. Смерть за смерть. Кров за кров.

Град відрубав:

— Як хочете. Але ви зекономите собі купу часу і зусиль, якщо розповзетеся по домівках і випустите собі по кулі у скроню. Нам не доведеться вам допомагати.

— Нахуй іди, — огризнувся Чорнобог. — Іди нахуй ти, твоя мать, і нахуй хай піде той кінь, на якому ти приїхав. Ти не заслужив навіть смерті в бою. Жоден воїн не скуштує твоєї крові. Ніхто з живих твого життя не візьме. Помреш безславною смертю, як ганчірка. Із цілунком на губах і брехнею в серці.

— Відчепися, старий, — відмахнувся Град.

— Гряде приплив кривавий, — промурмотів товстун. — Здається, далі там таке.

Завив вітер.

— Гаразд, — підсумував Локі. — Він ваш. Ми закінчили. Забирайте старого покидька.

Він махнув рукою. Град, Медія і товстун полишили кімнату. Він усміхнувся Тіні:

— Не кажіть на жодну людину, ніби вона щаслива, га, малий? — і також вийшов.

— І що тепер? — запитав Тінь.

— Тепер ми його загорнемо і заберемо звідси, — відповів Анансі.

Вони загорнули тіло у простирадла — старанно загорнули в цей імпровізований саван, так, аби його не було видно й можна було нести. Двоє старих підійшли до тіла з обох боків, але Тінь сказав: «Дайте я спробую», зігнув коліна, просунув руку під обгорнутий в біле силует і підхопив тіло на плече. Повільно випростався, доки, зрештою, не став більш чи менш твердо.

— Добре. Я його тримаю. Понесу його до машини.

Чорнобог начебто хотів посперечатися, але передумав.

Плюнув на вказівний та великий пальці і став гасити свічки. Виходячи з кімнати, Тінь чув, як ті шипіли в нього за спиною.

Середа був важкий, але Тінь давав собі раду, якщо ішов розмірено. Він не мав вибору. З кожним кроком слова Середи відлунювали в голові, і він відчував кисло-солодкий присмак меду на губах. Я тебе наймаю. Ти боронитимеш мене. Ти переправлятимеш мене з місця на місце. Іноді ти для мене вивідуватимеш — будеш ходити до певних місць і ставити певні запитання. Ти будеш мені за попихача. У виняткових випадках, і лише у виняткових випадках, ти будеш кривдити тих, кому треба завдати кривди. У малоймовірному випадку моєї смерті ти чуватимеш над моїм тілом...

Угода є угода — і ця текла в його жилах і гніздилася в його кістках.

Пан Нансі притримав для нього двері, тоді поспішив наперед і відчинив задні двері мікроавтобуса. Четверо тих, інших, уже стояли біля свого позашляховика і витріщалися, ніби не могли дочекатися, коли вони нарешті звалять. Локі знову надягнув свого водійського кашкета. Поки Тінь ішов, холодний вітер шарпав і смикав простирадла.

Він якнайретельніше влаштував Середу позаду в автобусі.

Хтось поплескав його по плечі. Тінь обернувся. Там стояв Град і щось простягав йому в руці.

— Тримай. Агент Світ хотів, щоби це було в тебе.

То було скляне око. Рівно посередині на ньому була тонесенька тріщинка, а попереду — маленька щербинка.

— Ми знайшли його, коли прибирали, — додав агент Град. — Збережи на щастя. Бачать боги, тобі воно придасться.

Тінь стиснув око в руці. Хотілося відказати Градові якоюсь влучною і слушною реплікою, але той уже залазив у позашляховик. Нічого влучного і слушного Тіні на думку так і не спало.

Чорнобог вийшов з мотелю останнім. Він замкнув будівлю і провів поглядом позашляховик, який виїжджав із парку на асфальтовану трасу. Залишив ключа під каменем біля головного входу і похитав головою:

— Треба було не просто проклясти його смерть, а вирвати і зжерти його серце, — сказав він до Тіні буденним тоном, поки вмощувався на задньому сидінні. — Того мудака треба навчити поваги до старших.

— Будеш за штурмана, — кинув Тіні Нансі. — Я трохи посиджу за кермом.

І поїхав на схід.

Світанок застав їх у Принстоні, штат Міссурі. Тінь так і не поспав.

Нансі запитав:

— Де тебе висадити? На твоєму місці я б нажив собі якесь посвідчення особи і звалив у Канаду. Чи в Мексику.

— Я залишуся з вами. Цього хотів би Середа.

— Ти більше на нього не працюєш. Він мертвий. Коли ми відвеземо його тіло, ти вільний робити що завгодно.

— А саме?

— Триматися осторонь, поки не закінчиться війна. Як я і казав, тобі краще залишити країну, — Нансі ввімкнув поворотник і повернув ліворуч.

— Сховаєшся на часинку, — додав Чорнобог. — А коли все закінчиться, повертайся, і я все доведу до пуття. Своїм молотом.

— А куди ми веземо тіло? — змінив тему Тінь.

— У Вірджинію. Там є дерево, — відказав Нансі.

— Світове дерево! — проголосив Чорнобог із похмурим задоволенням. — У моїй частині світу теж таке було. Але наше росло під землею, а не на землі.

— Ми покладемо його біля підніжжя дерева, — вів далі Нансі. — Залишимо його там. Відпустимо тебе. І поїдемо на південь. Буде битва. Проллється кров. Світ зміниться. Трішечки.

— Я не потрібен у вашій битві? Я ж здоровий. З мене в бійці є користь.

Нансі повернувся до Тіні і тепло всміхнувся — вперше відтоді, як витяг його з тюрми Лісового округу.

— Здебільшого ми битимемося В такому місці, про яке ти не зможеш і помислити.

— В умах і серцях людей, — докинув Чорнобог. — Як на тому великому колі.

— Га?

— Карусель, — пояснив Нансі.

— Ясно. За лаштунками. Дійшло. Як у тій пустелі з кістками.

— Так. За лаштунками, — Нансі аж трохи підвів голову. — Щоразу коли я собі думаю, що в тебе тями не стане навіть аби води принести, ти мене дивуєш. Усе так. За лаштунками. Саме там трапиться справжня битва. А сюди долетять тільки громи і блискавиці.

— Розкажіть мені про чування.

— Комусь треба залишитися при тілі. Така традиція. Хтось із наших стане.

— Він хотів, щоб то був я.

— Ні, — запротестував Чорнобог. — Це тебе вб’є. Погана, погана, поганюща ідея.

— Що вб’є? Побути з його тілом?

— Так заведено, коли помирає Всебатько, — знизав плечима Нансі. — Я помираю по-іншому. Коли помираю я, то все, чого прошу — це покласти мене десь, де тепло. А коли гарненькі жіночки ходитимуть над моєю могилкою, я хапатиму їх за литки, як у тому кіно.

— Гадки не маю, що за кіно, — буркнув Чорнобог.

— Маєш. Це в кінці. Кіно про старшокласників. Діточки, що йдуть на випускний.

— Кіно називається «Керрі», пане Чорнобоже, — підказав Тінь. — А тепер розкажіть мені про чування.

— Ти розкажи. Я веду машину, — відморозився Нансі.

— Я ніколи не чув про фільм, що називається «Керрі», — наполягав Чорнобог. — Сам розкажи.

— Того, хто чуває, — зітхнув Нансі, — прив’язують до дерева. І він там висить, як висів Середа. Висить дев’ять днів і дев’ять ночей. Ні їжі, ні води. Сам-самотою. І врешті того, хто чував, знімають із дерева. І якщо людина виживає... ну, малоймовірно, але може бути. А Середа отримує своє чування.

— Може, Алвісс пришле когось зі своїх, — розмірковував Чорнобог. — Гном і не таке може витримати.

— Я це зроблю.

— Ні, — відмахнувся Нансі.

— Так, — уперся Тінь.

Старі помовчали. Тоді Нансі запитав:

— Але чому?

— Бо якщо людина згодна на це, значить, вона по-справжньому жива.

— Ти здурів! — гримнув Чорнобог.

— Може й так. Але над Середою чуватиму я.

Коли вони зупинилися на заправці, Чорнобог оголосив, що його закачало і тепер він поїде спереду. Тінь не проти був перебратися у салон. Там він міг випростатись і поспати.

Вони їхали мовчки. Тінь почувався так, ніби зробив щось дуже химерне й дуже значне, але так і не розумів, що ж саме.

За якийсь час озвався Нансі:

— Слухай, Чорнобоже, а ти звернув увагу на Техно-хлопчика? Він мав незадоволений вигляд. Певне, залупився з кимось, хто влупив йому у відповідь. Найбільша біда з тими малими, що вони гадають, ніби знають все. І не хочуть вчитися — тільки добра прочуханка може їх навчити по-справжньому.

— Харашо.

Тінь розтягнувся на повний зріст на задньому сидінні. У ньому ніби було двоє, а то і більше людей. З одного боку, його сповнювало п’янке усвідомлення, що він щось зробив. Він зрушив із місця. Якби йому не хотілося жити, це не мало б значення, але йому хотілося жити. У тому-то і була відмінність. Він сподівався, що переживе чування, але готовий був померти за те, щоб бути живим. На мить йому здалося, що це найкумедніша річ на світі. Цікаво, чи Лора оцінила б жарт.

Був і хтось інший у нього всередині — можливо, Майк Айнзель, хоч Тінь і попрощався з ним після тієї перевірки у приозерському відділку. І цей хтось досі намагавсь осягнути всю картину в цілому.

— Індіанці поховалися, — сказав Тінь уголос.

— Га? — роздратовано перепитав Чорнобог з переднього сидіння.

— Є такі розмальовки для дітей: «Знайдіть індіанців, які сховалися на картинці. Чи зможете розгледіти всіх?». На перший погляд видається, що там тільки водоспад, скелі й дерева, а тоді, якщо тільки придивитися до картинки збоку, можна розгледіти, що в тіні причаївся індіанець...

Тінь позіхнув.

— Поспи, — запропонував йому Чорнобог.

— Але вся картина в цілому... — пробурмотів Тінь і заснув. Йому снилось, як поховались індіанці.

Дерево росло у Вірджинії. До нього було далеко звідусіль. Воно росло позад старої ферми. Аби дістатися до ферми, їм довелося майже годину нишпорити південніше Блексбурга, проїжджаючи вулицями з дивними назвами, на кшталт Глиниста гілочка чи Когутяча лапка. Вони двічі збилися зі шляху. Нансі та Чорнобог пересварилися і між собою, і з Тінню.

Вони зупинилися спитати дорогу в маленькому магазинчику біля підніжжя пагорба — дорога тут розгалужувалась. Із підсобки вийшов стариган і витріщився на них. На ньому був тільки джинсовий комбінезон і більше нічого. Навіть взуття не було. Чорнобог купив собі мариновану свинячу ратичку, що її вивудив із величезної банки зі свинячими ратичками на прилавку, і вийшов на веранду, аби нею поласувати. Нансі й чоловік у джинсовому комбінезоні тим часом малювали одне одному мапи на серветках, позначали повороти та місцеві орієнтири.

Вони знову вирушили в дорогу і за десять хвилин були на місці. На воротах була вивіска, що сповіщала: «Ясен».

Тінь вийшов із мікроавтобуса і відчинив ворота. Автівка заїхала досередини, забуксувавши в болоті. Тінь зачинив ворота. Пройшовся за автобусом, щоб розім’яти ноги. Коли автобус пришвидшився, довелося підбігти. Він насолоджувався тим, що його тіло рухається.

Відколи вони виїхали з Канзасу, він втратив відчуття часу. Скільки днів вони їхали — два? Три? Він не знав.

Тіло в салоні мікроавтобуса і не думало починати гнити. Тінь відчував його запах: легкий дух «Джека Деніелза», змішаний із чимось, схожим на скислий мед. Запах, одначе, не був неприємним. Час від часу Тінь діставав із кишені скляне око і вдивлявся в нього. Схоже, всередині воно покришилося, потріскалося від влучання кулі — але якщо не враховувати щербинки з одного боку райдужної оболонки, поверхня була цілою. Тінь перекочував око в руках, катав, крутив пальцями. Це був трохи моторошний сувенір, але з ним було на диво затишно: здавалося, що Середа був би в захваті, якби дізнався, що Тінь має його око.

Ферма була темною і зачиненою. Луки позаростали й мали занедбаний вигляд. Дах із заднього боку будівлі обсипався і був накритий чорною целофановою плівкою. Вони переїхали через пагорок, і Тінь побачив дерево.

Дерево вкривала сріблясто-сіра кора. Воно виросло вищим, ніж фермерський будиночок. Найгарніше дерево, яке Тіні доводилося бачити: воно мало щось потойбічне, але при цьому було цілковито матеріальним і майже досконало симетричним. А ще Тінь його одразу впізнав: спершу був подумав, чи не зустрічав його уві сні, а тоді зрозумів, що безліч разів бачив його зображення наяву. Саме це дерево було на шпильці для краватки Середи.

«Фольксваґен» трусився і підстрибував по лужку, зупинившись метрів за десять від стовбура. Під деревом стояло три жінки. Спершу Тіні здалося, що то сестри-Зорі, але за мить він зрозумів, що помиляється. Цих трьох жінок він не знав. Жінки мали зануджений і втомлений вигляд, ніби вже давно тут стояли й чекали. Кожна із них тримала по дерев’яній драбині. У найвищої був іще коричневий мішок. Вони нагадували набір матрьошок: перша була майже така сама висока, як Тінь, ще одна була середнього зросту, а третя — така низенька і згорблена, що на перший погляд здавалася дитям. Проте всі троє були дуже схожі — було щось таке у них на чолі, чи в очах, а може, у формі підборіддя. Тінь не мав сумнівів у тому, що це сестри.

Коли мікроавтобус зупинився, найменша з жінок зробила реверанс. Інші дві просто позирали на них. Вони курили одну цигарку на трьох, і докурили її аж до самого фільтра, відтак одна з них загасила недопалок об корінь дерева.

Чорнобог відкрив задні двері мікроавтобуса. Найвища жінка безцеремонно відсунула його вбік, підняла тіло Середи і понесла його до дерева — легко, ніби це був мішок із борошном.

Вона поклала небіжчика перед самим стовбуром, метри за три від дерева. Разом із сестрами розгорнула простирадла. У денному світлі старий мав гірший вигляд, ніж при свічках у мотелі. Тінь кинув погляд і відвернувся. Жінки поправили Середі одяг, вичистили костюм, тоді поклали його на край простирадла і ще раз загорнули.

А тоді підійшли до Тіні.

«Це ти той самий?» — спитала найвища.

«Той, хто відплине за Всебатьком?» — спитала середульша.

«Той, хто прийшов чувати?» — спитала найменша.

Тінь кивнув. Опісля він не міг пригадати, чи й справді чув їхні голоси. Може, він просто зрозумів, що вони мають на увазі — із поглядів, із виразів облич.

Пан Нансі, який ходив до будинку, аби скористатися вбиральнею, повернувся до дерева. Він із замисленим виглядом курив сигариллу.

— Тіне. Ти не мусиш цього робити. Знайдемо когось більш підходящого. Ти не готовий.

— Я це зроблю, — просто відповів Тінь.

— Але ти не мусиш. Ти не уявляєш, у що вплутуєшся.

— Це не має значення.

— А якщо ти помреш? Якщо тебе це вб’є?

— Тоді це мене вб’є.

Нансі розлючено жбурнув недопалок сигарилли на лужок:

— А я казав, що в тебе тями ні грама, і от ти досі ні граминки розуму не нажив. Невже ти не помічаєш, що тобі допомагають знайти вихід?

— Вибачте, — більше Тінь нічого не сказав. Нансі розвернувся і пішов до мікроавтобуса.

Чорнобог підійшов до Тіні. Не було схоже, що він особливо задоволений.

— Мусиш це пережити. Щоб ціленьким потрапити мені до рук.

Тоді легенько постукав п’ястуком Тіні по чолі, сказав «Бам!», стиснув його плече, поплескав його по руці і пішов назад до автобуса.

Найбільша жінка, яку, здається, звали Урта, чи, може, Урдер — її так і не вдовольнила Тінева вимова — жестом наказала йому роздягнутися.

— Догола?

Жінка знизала плечима. Тінь залишився у білизні та футболці. Жінки поприставляли свої драбини до дерева. Тоді показали йому на одну з драбин, боковинки якої вкривав орнамент із квітів і листя.

Він піднявся на дев’ять сходинок. Тоді, на їхній знак, ступив на низьку гілку.

Середульша жінка висипала все, що було в мішку, на траву. Виявилося, що там був клубок тонких мотузок, поруділих від часу та бруду. Жінки стали акуратно сортувати мотузки по довжині, розплутувати й розкладати їх поруч із тілом Середи.

Далі вони піднялися на свої драбини й стали в’язати пута, сплітати їх у складні елегантні вузли. Спершу прикріпили їх до дерева, а тоді обплели ними Тінь. Без жодних ознак сум’яття, схожі на медсестер, повивальниць чи на жінок, які обмивають трупи, вони роздягнули його донага, а тоді зв’язали: не туго, але міцно й остаточно. Його вразило, як зручно вузли і мотузки прийняли на себе його вагу. Мотузки тримали його — під руками, між ніг, довкола талії і колін — і він висів, прив’язаний до дерева.

Ось йому накинули зашморг на шию, не затягуючи, і на цьому було все. Спершу висіти було не дуже приємно, але його вага так добре розподілилася між мотузками, що жодна з них не врізалася в плоть.

Тіневі ноги бовталися десь метри за два над землею. Безлистяне дерево здавалося величезним, його гілля чорніло на тлі сірого неба, а шовковиста кора була сріблясто-сіруватою.

Жінки прибрали драбини. Він на мить запанікував, що залишається без опори, коли його тіло провисло на десяток сантиметрів, але пута витримали його вагу. Він не зронив ані звуку.

Тінь був там повністю оголений.

Жінки поклали тіло, загорнуте в саван із мотельного простирадла, біля підніжжя дерева і залишили його там.

Залишили самого.

Розділ п’ятнадцятий

Першого дня на дереві Тінь відчував лише дискомфорт.

Час від часу ненадовго приходили біль чи страх, а зрідка — дивне відчуття, щось між нудьгою та апатією. Це було прийняття своєї долі, безбарвне очікування.

Він висів.

Вітру не було.

За декілька годин перед його очима стали спалахувати кольорові плями: багряні та золоті. Вони розквітали, пульсували, гасли й жили власним життям.

Біль у руках і ногах розростався, стаючи дедалі нестерпнішим. Коли він розслабляв м’язи і спирався на мотузки, петля на шиї затягалася, а світ перед його очима крутився і розпливався. Тож він притискався спиною до стовбура. Він відчував, як трудиться його серце, як відчайдушно стугонить, женучи кров по тілу, не в змозі більше тримати чіткий ритм...

Смарагди, сапфіри та рубіни викристалізовувалися перед очима. Дихання стало уривчастим і надсадним. Кора дерева натерла спину. Вечірня прохолода лоскотала оголену шкіру — він тремтів і вкривався гусячою шкірою.

Це просто, сказав хтось у голові. Фокус-покус. Зроби або помреш.

Мудра річ, подумав Тінь. Він був задоволений тим, що вимислив цю фразу, і став її повторювати — як мантру чи колискову, підганяючи до ритму серцебиття.

Час плинув. Фраза повторювалася знову і знову. Він чув її. Хтось повторював ці слова, зупинившись тільки, коли у Тіневій горлянці геть пересохло, а язик прилип до піднебіння. Він відштовхнувся ногами, уперед і вгору від стовбура, перерозподіляючи вагу на мотузках — усе, щоб зробити ще один ковток повітря, наповнити легені.

І він міг дихати, поки тримався так, а тоді він більше не міг триматися і обм’як у путах, і просто висів.

А потім хтось поряд почав цокати: насмішкувато, голосно, сердито. Тінь міцно стулив губи, стурбований, що ці звуки вилітають з його рота — але цокання не припинялося. Отже, це світ наді мною сміється, подумав Тінь. Він не міг більше тримати голову, вона звалилася набік. Щось пробігло по стовбуру дерева поряд із ним і зупинилося над його плечем. А тоді голосно закричало йому просто у вухо: якесь одне слово, що скидалося на «рататоск». Тінь намагався його вимовити, але язик безнадійно прилип до піднебіння. Він повільно повернув голову і пильно вгледівся у руду мордочку та гострі вушка білки.

Зблизька, як виявилося, білки зовсім не такі милі, як на відстані. В істотці не було геть нічого приємного чи зворушливого — вона була схожою на щура і видавалася небезпечною. Мала гострі зуби. Тінь сподівався, що вона не сприймає його як загрозу чи як їжу. Він і не підозрював, що існують м’ясоїдні білки... але, зрештою, стільки речей, про які він не підозрював, виявилися правдою...

Він заснув.

У наступні кілька годин він раз-по-раз прокидався від болю. Біль виривав його з похмурого сну, у якому мертві діти, що вставали з могил, вибалушували на нього очі з розпухлими повіками і сварили за те, що він їх підвів. А потім він снив волохатого і величного мамонта, темний силует якого випливав на нього з імли, а потім — він розплющив очі і хитнув головою, аби струсити чи злякати павука, який повз по обличчю — мамонт перетворився на слоноголового чоловіка з круглим черевцем. Один його бивень був цілий, інший зламаний. Слоноголовий під’їхав до Тіні верхи на великій миші, вказав на нього хоботом і мовив:

— Якби ти прикликав мене до того, як відправився у подорож, міг би уникнути деяких клопотів.

Тоді слон узяв до рук мишу, яка не зменшуючись стала маленькою — Тінь геть не розумів, як це сталося — і почав нею жонглювати, підставляти пальці, якими тваринка перебігала з долоні на долоню. Тінь не здивувався, коли слоноголовий бог відкрив усі свої чотири кулаки, в жодному з яких мишки не виявилося, а потім незворушно поглянув на Тінь, перебираючи руками у химерному хвилястому танці.

— Вона в тебе під носом, — сказав Тінь, бо бачив сірий хвостик, що зник у хоботі.

— Твоя правда, — слонобог кивнув величезною головою. — Вона в усіх під носом. Ти багато забудеш. Багато віддаси. Розгубиш багаж своїх знань. Але не загуби цю істину.

А тоді задощило, і Тінь знову прокинувся. Мокрий, як хлющ, він умить вислизнув із глибокого сну в яв. Він тремтів усе сильніше, так, що аж злякався — бо ніколи не уявляв, що можна здригатися так сильно, дрижаки били хвилями, накочуючись один на один. Він волів би більше не тремтіти, але зуби клацали, кінцівки судомно шарпалися, і він нічого з тим не міг вдіяти. А ще був біль, справжній, глибокий біль — ніби мільйони невидимих голок простромлювали його тіло у всіх місцях, і це несила було терпіти.

Він розтулив губи, аби зловити крапельки дощу і зволожити пересохлі горло і язик. Злива намочила мотузки, які тримали його підвішеним на дереві. Потім був спалах блискавки — настільки сліпуче яскравий, що картинка ще довго стояла перед очима. А тоді вдарив грім — загупав, загуркотів і залунав, і в тому відлунні злива посилилася. Під нічною зливою він тремтів уже менше — голки більше не турбували. Більше не було холодно — чи радше було тепер тільки холодно, але холод став частиною Тіні. Холод належав йому, а він належав холоду.

Тінь висів на дереві та спостерігав за розгалуженнями блискавиць, і слухав громи, які тепер стали просто тлом — лише раз-у-раз щось гупало чи здригалося, ніби бомби вибухали десь удалині. Вітер шмагав Тіневе тіло, намагався відірвати його від дерева, зняти шкіру з кісток. А коли буря досягла кульмінації... Бо Тінь раптом усвідомив, що ось тепер вона прийшла по-справжньому, вдарила справдешня буря, і тепер ніхто з них — ні боги, старі чи нові, ні духи, ні сили природи, ні люди — не могли з нею нічого вдіяти. Залишалося тільки перечекати її...

Коли це сталося, Тінь відчув химерну радість і став сміятися. Він сміявся, поки злива омивала його наге тіло, поки громи та блискавиці вдаряли так гучно, що він ледве себе чув. Він торжествував.

Він був живим. Ніколи раніше він не відчував цього. Дотепер.

Якби він помер, подумав Тінь, якби помер просто зараз, отут, на дереві, то на це все одно варто було б піти заради цієї однієї, бездоганної, божевільної миті.

— Гей! — закричав він до бурі. — Е-ге-гей! Це я! Я тут!

Він притис плече до стовбура й набрав у западинку дощової води, а тоді нахилив голову і став пити, сьорбаючи і прицмокуючи від насолоди. Він пив ще і ще, і сміявся — від радості і втіхи, а не від безумства. А тоді вже було несила сміятися, і він обм’як на мотузках, не в змозі навіть поворухнутися.

На землі коло підніжжя дерева вітер поперекидав простирадла — з-під них стало видно руку Середи, мертву і восково-бліду. Мокра тканина обліпила голову мерця, і Тінь подумав про Туринську плащаницю, а тоді згадав ту відкриту дівчину на прозекторському столі у Шакала в Кайро, а тоді, попри холод, він зрозумів, що відчуває тепло і затишок. Кора світового дерева м’яко огортала його, і він заснув. Цього разу якщо він і бачив якісь сни у пітьмі, то не міг їх потім згадати.

До наступного ранку біль став усеохопним. Він не обмежувався місцями, де пута врізалися у плоть або кора дряпала шкіру — тепер боліло скрізь.

А ще він хотів їсти, голодні спазми відчувалися ніби провалля у животі. У голові пульсувало. Час від часу йому здавалося, що серце вже не б’ється, що легені більше не працюють — тоді він затримував подих скільки міг, аж поки стугоніння серця у вухах не лунало, наче океанський прибій, і поки не доводилося жадібно ковтати повітря, мов водолаз, що випірнув із глибини.

Йому здавалося, що дерево тягнеться вниз аж до пекла і вгору до раю, і що він висів на ньому завжди. Брунатний яструб покружляв довкола дерева, сів на зламану гілку коло нього, а потім знову ліг на крило, полетівши на захід.

Буря, що вщухла на світанку, почала знову збиратися із заходом сонця. Сірі грозові хмари заполонили видноколо і випустили на землю легеньку мряку. Здавалося, що внизу, біля підніжжя дерева, тіло у благеньких мотельних простирадлах, якими знову грався вітер, поменшало, почало танути під дощем, мов грудочка цукру.

Тінь то трусився у лихоманці, то тремтів від холоду.

Коли знову вдарили блискавиці, Тінь став уявляти ударний оркестр: литаври громів, глухе калатання власного серця — в голові чи зовні, це вже не мало значення.

Він бачив біль у кольорах. Був неоново-червоний біль, як на вивісці над баром, розмито-зелений біль, мов світлофор у дощову ніч, насичено-блакитний біль, ніби порожній екран телевізора.

Білка зістрибнула з кори на Тіневе плече, встромила кігті глибоко у шкіру.

— Рататоск! — затріскотіла вона.

Тоді торкнулася носиком його губ і мовила ще раз:

— Рататоск.

І побігла вгору по дереву.

Тіло ломило від голочок, що простромлювали його шкіру, а сама шкіра нещадно свербіла. Терпіти ставало несила.

Усе його життя було розкладено перед ним на білому савані — у прямому сенсі розкладено, ніби якийсь сюрреалістичний натюрморт на дадаїстському пікніку: він бачив мамин спантеличений погляд у американському посольстві в Норвегії, Лорин погляд у день їхнього весілля...

Він розтягнув у посмішці потріскані губи.

— Що такого смішного, цуцику? — запитала Лора.

— На церемонії, — відповів він, — ти підкупила органіста, аби пройти до мене не під весільний марш, а під пісеньку зі «Скубі-Ду». Пам’ятаєш?

— Звісно, пам’ятаю, милий. Я б і пройшла до кінця, якби діти не почали пустувати.

— Я так сильно тебе кохав, — промовив Тінь.

Він відчував її поцілунок, її губи були теплі, вологі і живі — й він знав, що це чергова галюцинація, бо вони не були холодними й мертвими.

— Ти ж не тут?

— Ні. Але ти мене кличеш востаннє. І я йду.

Дихати ставало все важче. Мотузки, що врізалися в його плоть, стали абстрактним поняттям — як свобода волі або вічність.

— Спи, цуцику, — сказала вона, хоча голос, який він почув, цілком міг належати йому самому.

І він заснув.

Сонце було, як олов’яна монета на свинцевому небі. Тінь поступово усвідомлював, що не спить і що йому холодно. Але та його частина, до якої прийшло це усвідомлення, була ніби десь далеко від нього самого. Десь там, вдалині, горіли пекельним вогнем його рот і горло, вкриті болючими тріщинами. Якось серед білого дня він бачив зорі, що падали. Іншого разу він бачив величезних птахів, розміром із вантажівку, що мчали до нього. Але сюди нічого не долетіло. Тінь не відчував нічиїх доторків.

— Рататоск. Рататоск! — тваринку, вочевидь, щось розсердило.

Білочка стрибнула і важко приземлилася йому на плече, уп’явшись гострими кігтями в шкіру. Зазирнула йому в обличчя. Тінь замислився, чи, бува, не марить знову — у передніх лапках вона тримала, мов лялькову чашечку, горіхову шкаралупку. Тваринка притисла шкаралупку до губ Тіні — той відчув воду і став мимоволі смоктати, п’ючи з крихітного горнятка. Він змочив сухі губи і язик, прополоскав залиплого рота і проковтнув те, що залишилося — однак залишалося не так і багато.

Білка зістрибнула назад на дерево і побігла вниз до коріння, а потім, за лічені секунди, хвилини або години (Тінь забув, як рахувати час — напевно, внутрішній годинник поламався, думав він, і тепер усі його пружини та коліщата валяються безладною купкою десь у траві, яку колихав вітер) білка повернулася зі своєю чашечкою, обережно піднялася і знову дала Тіні попити.

Глинистий металевий смак заповнив рота, охолодив горлянку, полегшив його втому і божевілля.

Випивши третю шкаралупку, він уже не відчував спраги.

Він став борсатися, смикав за мотузки, кидав тіло в різні боки в намаганні розплутатися, звільнитися, спуститися на землю. Він стогнав.

Вузли були зав’язані добре. Мотузки були міцними. Вони витримали, і зовсім скоро Тінь знову знесилено обм’як.

Тінь марив і у своєму маренні став деревом. Він вкорінився глибоко в тутешньому глинистому ґрунті, глибоко в часі, і сягав корінням потаємних джерел. Він відчув джерело жінки, що звалася Урд, себто Минуле. Ця жінка була велетенською, гігантською. Це була ціла підземна гора, і охороняла вона джерела часу. Інші корені сягали інших місць, часом потаємних. Тепер, коли він відчував спрагу, він міг підняти воду корінням і наситити нею своє єство в цьому світі.

Він мав сотню рук, на яких була сотня тисяч пальців, і всіма пальцями він торкався неба. Він відчував тягар неба на своїх раменах.

Не те щоб він геть не відчував дискомфорту, але біль тепер належав людському тілу, що звисало з дерева, а не самому дереву, а Тінь у своєму маренні був чимось більшим, ніж той підвішений бідолаха. Він був світовим деревом, він був вітром, що кружляв поміж голих гілок світового дерева, він був сірим небом і купчастими хмарами, він був Рататоском — білкою, що снувала від найглибших коренів до найвищих гілок, він був яструбом, що сидів на зламаній гілці на вершині дерева і кидав безумним оком довкруж на світ, він був хробаком у самісінькій серцевині світового дерева.

Зорі закружляли по небу, і він простягнув свою сотню рук до їхнього сяйва, почав крутити їх у пальцях, показувати фокуси, підмінювати, ховати...

Раптове прояснення серед океану безумства та болю. Тінь відчув, що випірнув — знав, що ненадовго. Ранкове сонце засліплювало. Він заплющив очі й пошкодував, що не може затінити їх долонею.

Йому залишилося зовсім трохи. Це він теж знав.

Розплющивши очі, Тінь побачив іще одну людину серед гілок.

Це був юнак із темно-коричневою шкірою. Високий лоб, дрібні кучерики темного волосся. Він сидів на гілці високо над Тінню — задерши голову, Тінь міг його роздивитися. А ще цей юнак був божевільним. Це було видно одразу.

— Ти голий, — довірливо сказав пришелепок. — Я теж голий.

— Я бачу, — прохрипів Тінь.

Голий юнак подивився на нього, потім кивнув і почав крутити головою в різні боки, ніби розминаючи шию. Зрештою він знову заговорив:

— Ти мене знаєш?

— Ні.

— А я тебе знаю. Я дивився за тобою в Каїрі. І після того я дивився за тобою. Моя сестриця тебе вподобала.

— Ти... — їм я вилетіло з голови. Жере падло, збите на дорогах. Точно. — Ти Гор.

— Ага, Гор, — кивнув божевільний. — Вранішній сокіл, яструб серед дня. Я сонце. Зовсім як ти, сонце. А ще я знаю справжнє ім’я Ра. Мама мені розповіла.

— Дуже приємно, — ввічливо відповів Тінь.

Юнак опустив безумний погляд донизу і став мовчки витріщатися на щось там, на землі. А тоді зістрибнув із гілки.

Яструб ринув униз, мов камінь, потім залопотів крилами і дугою вийшов з піке, піднімаючись назад до дерева. У пазурях він тримав кроленя. Сів на гілку, що була ближчою до Тіні.

— Голодний?

— Та ні, — відказав Тінь. — Певно, я мав би хотіти їсти, але не хочу.

— А я голодний!

Юнак швидко розпатрав кролика і став їсти, відриваючи шматки м’яса, обсмоктуючи кісточки. Закінчивши, він поскидав обгризені кістки та хутро на землю. Потім підвівся і пішов гілкою до стовбура, аж поки не зупинився за півметра від Тіні. Геть не соромлячись, став розглядати Тінь — уважно, з ніг до голови. Його щоку і груди поплямувала кроляча кров, і він витер її тильним боком долоні.

Тінь відчув, що треба сказати хоч щось.

— Привіт.

— Привіт, — відповів божевільний. Тоді, стоячи на гілці, він відвернувся і пустив струмінь темної сечі на галявину внизу. Це тривало довго. Закінчивши, він розвернувся та всівся.

— То як тебе звати? — запитав Гор.

— Тінь.

— Ти тінь. А я світло... — кивнув юнак. Помовчав, а тоді: — Усе суще відкидає тінь... — ще одна пауза. — Вони скоро битимуться. Я дивився, як воїни прибувають. Я ширяв високо в небі, і ніхто мене не міг побачити, хоч серед них є справді гострозорі.

Він не говорив нічого, а тоді запитав:

— Ти ж при смерті, ти знаєш про це?

Але Тінь не міг відповісти. Усе було надто далеко. Яструб ліг на крило, осідлав висхідні потоки і гвинтом знявся у ранкове небо.

Місячне сяйво.

Судомний кашель скрутив Тіневе тіло, проштрикнув пекельним болем груди та горлянку. Він задихався.

— Привіт, цуцику, — покликав його знайомий голос.

Він опустив погляд.

Місяць яскраво світив крізь гілки — було ясно, мов удень. У цьому сяйві, на землі під ним, стояла жінка з блідим обличчям. Вітер шурхотів гілками.

— Привіт, цуцику, — повторила вона.

Він намагався щось сказати, але натомість глибоко та надсадно закашлявся. Довго не міг зупинитися.

— Знаєш, любий, мені не подобається цей кашель, — лагідно мовила вона.

— Привіт, Лоро, — прохрипів Тінь.

Вона подивилася на нього мертвими очима і всміхнулася.

— Як ти мене знайшла?

Вона постояла мовчки, осяяна місяцем. А тоді відповіла:

— Ти єдине, що пов’язує мене з життям. Єдине, що в мене залишилося. Єдина річ, не забарвлена однотонно-похмурим сірим. Зав’яжи мені очі та кинь у найглибше місце на дні океану — я все одно знатиму, де тебе шукати. Заховай мене на сотню кілометрів під землю — я знатиму, де ти є.

Він подивився на жінку, осяяну місяцем, і в його очах забриніли сльози.

— Я зніму тебе зараз, — сказала вона за якийсь час. — Я надто часто витягаю тебе з халеп, чи не так?

Він знову кашлянув і прохрипів:

— Залиш мене. Я маю це закінчити.

Вона підвела на нього погляд і похитала головою.

— Ти з глузду з’їхав. Ти вмираєш. Залишишся калікою, або ти вже каліка.

— Напевно. Але я живий.

— Так, — відповіла вона, подумавши. — Здається, тепер ти живий.

— Як ти казала мені тоді. На кладовищі.

— Здається, що це було так давно, цуцику... А ти знаєш, тут мені краще. Не так болить. Розумієш, про що я? Але все так пересохло.

Вітер затих, і тепер він чув її запах: гнилизни, розкладання і тління. Це був сильний запах, і дуже неприємний.

— Мене вигнали з роботи, — продовжила вона. — Працювала вночі, але мені сказали, що люди скаржаться. Я намагалася пояснити, що це така хвороба, але їм пофіг. Так хочеться пити...

— Жінки, — сказав він. — У них вода. Будинок.

— Цуцику... — схоже, вона злякалася.

— Скажи їм... скажи їм, що я попросив дати тобі води...

Лора підняла бліде обличчя і пильно подивилася на Тінь, а тоді сказала:

— Я маю йти.

Раптом вона сухо закашлялась, скривилася і виплюнула якийсь білий згусток. Долетівши до землі, згусток розпався і став розповзатися в різні боки.

Тінь майже не міг дихати. На груди тисло, у голові паморочилось.

— Залишся, — сказав він слабким голосом, майже пошепки, не знаючи, почула вона чи ні. — Не йди. Побудь ніч зі мною.

Закашлявся.

— Я побуду тут трохи, — сказала вона. А тоді, як мати, що заспокоює дитя, ніжно промовила: — Я з тобою, так що тепер усе буде добре. Нічого не болітиме, поки я тут. Ти ж знаєш це?

Тінь закашлявся іще раз. Потім заплющив очі — лише на мить, як йому здалося. Але розплющивши їх, він виявив, що місяць зайшов, і він тепер сам.

Шум і пульсація в голові, сильніші за біль від мігрені, сильніші за будь-який біль. Все довкола розсипалося міріадами крихітних метеликів, що кружляли довкола нього, мов різнокольорові піщинки, а потім зникли у ніч.

Простирадло, в яке загорнули тіло біля підніжжя дерева, гучно лопотіло на ранковому вітрі.

Тоді перестало шуміти. Усе сповільнилося. Нічого більше не примушувало його дихати. Серце зупинилося в грудях.

Пітьма, в яку він зайшов цього разу, була надзвичайно глибокою. Її освітлювала єдина зоря. То була кінцева пітьма.

Розділ шістнадцятий

Дерева більше не було, по-ранковому сірого неба над ним більше не було, усього світу більше не було. Небо стало опівнічно-чорним, на ньому холодно виблискувала єдина зірка — і більше нічого. Тінь ступив крок уперед і мало не впав.

Погляд під ноги: він стояв на вершечку скелі. Донизу вели сходи — такі величезні, що їх, певно, у сиву давнину видовбали гіганти, яким треба було тут спуститися.

Він рухався вниз, зістрибуючи з краю кожної сходинки. Усе боліло, але це був біль тіла, спраглого до рухів, а не передсмертна агонія тіла, підвішеного на дереві.

Тінь не здивувався, коли усвідомив, що вбраний у джинси та білу майку. Босий. Раптом згадав — саме цей одяг був на ньому тієї ночі у квартирі Чорнобога, коли до нього прийшла Опівнічна Зоря та показала сузір’я, що назвала Одіновим Возом. А ще вона взяла з неба місяць і вручила йому.

Тепер Тінь розумів, хто на нього чекає. Він спуститься сходами, і там буде Опівнічна Зоря.

Вона справді стояла там, унизу сходів. У небі не було місяця, але вона однаково купалася у його сяйві, а в білому волоссі грали сріблясті відблиски. На ній була та сама, бавовняна з мереживом, нічна сорочка, що й тієї ночі в Чикаґо.

Зоря всміхнулася, побачивши його, і тут же опустила погляд, ніби чимось збентежившись.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт, — відповів Тінь.

— Як справи?

— Не знаю. Певно, я вишу на дереві, і мені сниться ще один химерний сон. Відтоді, як я вийшов із в’язниці, мені постійно сняться химерні сни.

Її осяяне місяцем обличчя (хоч на фіолетово-чорному небі не було жодного світила — навіть єдина зірка сховалася за скелею, біля підніжжя якої вони стояли) набуло одночасно урочистого і вразливого вигляду.

— На будь-які запитання ти можеш отримати відповідь, якщо ти цього хочеш. Але щойно ти почуєш відповідь, вже не зможеш її забути. Ти повинен це зрозуміти.

— Я розумію.

Дорога за її спиною розгалужувалася. Тінь знав, що тепер має обрати шлях. Але спершу він мав зробити ще дещо. Перевірив кишеню джинсів і з полегшенням відчув знайому вагу в руці. Він дістав монету, тримаючи між вказівним і великим пальцями: це був срібний долар 1922 року карбування з профілем Свободи.

— Це твоє, — сказав.

Тоді він згадав, де насправді був його одяг. Ті жінки склали всі його речі в полотняний мішок, з якого дістали мотузки, а тоді зав’язали мішок і поклали його між коріння дерева. А тоді найбільша жінка притисла мішок важким каменем, аби вітер не дістав його. Тож Тінь знав, що в реальному світі цей долар чекав на нього в кишені штанів, які склали до мішка, що його заховали під каменем. Але все-таки він відчував долонею важкість монети тут, на вході до підземного царства.

Тонкими пальцями вона забрала долар зі Свободою з Тіневої долоні.

— Дякую. Вона двічі купила тобі свободу. І тепер вона освітить тобі шлях у пітьмі.

Вона затисла монету в кулаці, а тоді підняла руку і повісила її в повітрі — так високо, як тільки могла сягнути. Тоді відпустила. І тут Тінь зрозумів, що це ще один сон — монета-бо не впала, а продовжувала підніматися догори, поки не зупинилась десь на півметра вище Тіневої голови. Та це вже не був срібний долар. Пані Свобода зникла разом зі своєю шпичастою короною. Тепер на монеті промальовувався невиразний лик місяця, що його бачиш літньої ночі — бачиш, поки не придивляєшся, бо доскіпливому погляду відкриваються моря і кратери, і мозок більше не впізнає обрисів людського обличчя у тих темних плямах, що розкидані місячною поверхнею без будь-якого умислу чи системи.

Тінь ніяк не міг вирішити: бачить він місяць розміром із доларову монету на висоті півметра над своєю головою, чи бачить він місяць розміром із Тихий океан, віддалений на тисячі кілометрів? Чи була хоч якась відмінність? Певно, все це залежить лише від перспективи. Певно, все це залежить від точки зору.

Він подивився на роздоріжжя, що лежало перед ним.

— Який шлях мені обрати? Який із них безпечніший?

— Обирай якийсь один, і на другий уже не станеш, — відповіла Зоря. — Але безпечних шляхів немає. Що ти обереш: гірку правду чи солодку брехню?

Тінь завагався.

— Правду. Я надто далеко зайшов, щоб знайти тут іще одну брехню.

— Тоді доведеться заплатити, — сумно сказала вона.

— Заплачу. Яка ціна?

— Твоє ім’я. Справжнє ім’я. Маєш віддати його мені.

— Але як?

— Ось так, — мовила вона і поклала свою тендітну долоню йому на маківку.

Він відчув, як пальці Зорі гладять шкіру, а потім опиняються під нею, залазять усередину черепа, глибоко у мозок. Залоскотало — не тільки в голові, але й нижче по хребту. Тоді Зоря витягла руку. На пучці її вказівного пальця палахкотів вогник — ніби свічечка, тільки полум’я було фосфорно-білим.

— Це моє ім’я?

Зоря стисла кулак і вогник згас.

— Це було твоє ім’я, — тоді витягла руку і вказала на дорогу праворуч: — Тобі туди. Цього разу.

Безіменний під місячним сяйвом, на роздоріжжі Тінь повернув праворуч. Він обернувся і хотів подякувати Зорі, але побачив лише пітьму там, де раніше була жінка. Можливо, він був глибоко під землею — але ж шлях досі освітлював крихітний місяць, що висів у темряві над ним.

Він завернув за ріг.

Якщо потойбічне життя було таким, подумав він, то воно збіса схоже на Дім-на-Скелі: наполовину діорама, наполовину страшне видіння.

Він бачив себе, вдягненого у синю тюремну уніформу, в кабінеті начальника, який повідомляє, що Лора загинула в автокатастрофі. Він бачив вираз свого обличчя — це був вираз людини, яка зрозуміла, що весь світ її покинув. Зараз було боляче бачити себе, ті нічим не приховані емоції і той страх. Він поспішив уперед, крізь сірий кабінет начальника тюрми, і опинився перед майстернею з ремонту відеомагнітофонів на околиці Іґл-Пойнта. Три роки тому. Так, саме в цей день.

Він знав, що у майстерні він дере Ларрі Паверса і Бі-Джи Веста як Сидорових кіз, збиваючи собі кісточки пальців. Скоро він вийде звідти, і в нього в руках буде коричневий пакет із супермаркета, вщерть напханий двадцятидоларовими банкнотами. Вони так і не змогли довести, що він узяв ті гроші: це була його частка — і ще невеликий бонус згори, бо не слід намагатися обвести їх із Лорою круг пальця. Він був усього лиш водієм, але він чудово впорався із роботою, він зробив усе так, як вона попросила...

На суді ніхто не згадував пограбування банку, хоч, певно, багатьом дуже кортіло. Вони нічого не могли довести, поки всі причетні мовчали. А причетні мовчали. Прокуророві довелося зосередитися на тілесних ушкодженнях, які Тінь завдав громадянам Паверсу та Весту. Він показував фотографії цих двох після прибуття до місцевої лікарні. Тінь майже не захищався — так було простіше. Ні Паверс, ні Вест ніяк не могли пригадати, через що ж у них зчинилася така жорстка суперечка, хоча обидва точно пам’ятали, що Тінь перший напав.

Ніхто не говорив про гроші.

Ніхто навіть не згадав про Лору, і це було все, про що Тінь міг тільки мріяти.

Цікаво, думав Тінь, чи було б комфортніше йти шляхом солодкої брехні? Він полишив це місце і пішов кам’яною доріжкою до нового, що було схожим на лікарняну палату. Це справді була палата в муніципальній лікарні Чикаґо, і Тінь відчув, як сльози застрягають у горлі. Він зупинився. Не хотів дивитися. Не хотів іти далі.

У лікарняному ліжку його мати знову помирала — а вона померла, коли йому було шістнадцять. І так, ось він тут — кремезний і незграбний шістнадцятирічний хлопець із розсипами вугрів на шкірі кавового кольору сидить коло її ліжка і не здатен на неї подивитися, тому читає товсту книгу в м’якій палітурці. Тепер Тіні стало цікаво, що ж це була за книжка, і він обійшов лікарняне ліжко, аби придивитися. Він став між ліжком і кріслом, переводячи погляд з одного на інше: хлопець скрутився на кріслі, занурившись у «Веселку земного тяжіння» в марній спробі втекти від маминої смерті в Лондон часів Другої світової, але літературна фантасмагорія не давала ні полегшення, ні виправдання такій поведінці.

Мати лежала із заплющеними очима — морфін подарував їй сон і спокій. У неї була серповидноклітинна анемія, і вона звикла до нападів болю, звикла, що треба просто перетерпіти. Надто пізно лікарі виявили лімфому. Зараз її шкіра жовтавосіра. Їй було не набагато більше тридцяти, але видається вона значно старішою.

Тінь хотів розбурхати, струсонути цього незграбного хлопця, яким колись був, примусити його взяти її за руку, зробити хоч щось, перш ніж вона піде назавжди — а він знав, що вона піде. Але він не міг торкнутися себе в минулому, тож він у минулому сидить і читає. А його мати так і померла, поки він сидить у кріслі поряд, заглибившись у товсту книгу з м’якою палітуркою.

Після цього він уже не мав звички читати. Не міг довіритися літературі. Нащо ті книжки, якщо з них жодної користі в таких випадках?

Тінь залишив палату і став спускатися звивистим коридором, усе глибше і глибше під землею.

Потім він знову побачив матір і не одразу повірив своїм очам, такий молодий вона мала вигляд — їй ще немає двадцяти п’яти, її ще не звільнили за станом здоров’я, і вона на черговій квартирі у північній Європі, яку винайняло посольство. Тінь роззирнувся навколо, аби зрозуміти, що відбувається, і побачив себе, ще зовсім малого — великі світло-сірі очі та пряме чорне волосся. Дитина свариться з мамою. Тінь знав, про що вони сваряться, навіть не чуючи слів — зрештою, вони завжди сварилися через одне й те саме.

«Розкажи мені про батька». — «Він помер. Досить уже запитувати про нього». — «Ким він був?» — «Забудь про нього. Помер та й годі». — «Покажи хоч фото». — «Нема у мене фото», — відповість вона тихим роздратованим голосом, і Тінь знав, що коли малий розпитуватиме далі, вона розлютиться ще більше, кричатиме чи навіть битиме. А ще він знав, що дитина все одно розпитуватиме, тож просто відвернувся від сценки і пішов далі коридором.

Шлях зміївся, йшов закрутами та завитками, і Тінь уявляв нори гігантських плазунів, кишківники та глибочезне коріння велетенського дерева. Коридор розширився: ліворуч було підземне озеро. Десь попереду було чутно, як у водойму падають краплі — кап, кап, — але поверхня залишалася дзеркально рівною. Тінь став на коліна над водою, нахилився, зачерпнув воду долонею і став пити. Тоді пішов далі, аж поки його не освітили мерехтливі вогні дзеркальної диско-кулі, він став ніби в самому центрі всесвіту, і яскраві цятки, що кружляли довкола нього, були мов зірки та планети. Він не чув нічого — ні гучної музики, ні людей на танцмайданчику, що намагалися її перекричати. Тінь дивився лише на одну жінку — ніколи він не бачив свою маму такою юною. Зараз вона сама була ще майже дитиною.

І вона танцює.

Тінь геть не здивувався, коли впізнав чоловіка поряд із нею. Він дуже мало змінився за тридцять три роки.

Вона напилася: Тінь зрозумів це з першого погляду. Випила вона небагато, але звички до алкоголю у неї немає. Десь за тиждень вона сяде на корабель до Норвегії. Вони пили «маргариту» — сліди солі можна помітити в неї на губах і на тильному боці долоні.

Середа не носить звичного костюма з краваткою, але над нагрудною кишенею сорочки раз-по-раз виблискує та міниться у світлі диско-прожекторів срібна шпилька у формі дерева. Він непогано танцює. З них виходить прекрасна пара, незважаючи на різницю у віці. Він рухається плавно, мов вовк, що в’ється довкола здобичі.

Повільний танець. Він притягає її, власницьким рухом кладе лабету їй на сідницю і притискає до себе ще ближче. Іншою рукою він задирає їй підборіддя, і вони цілуються прямо тут, на танцмайданчику, і вихор різнокольорових вогнів диско-кулі мерехтить довкруж них у центрі всесвіту.

Незабаром вони збираються йти. Вона хитається і спирається на його руку, він виводить її з дискотеки. Тінь розпачливо заховав обличчя в долонях і не став іти слідом за ними: спостерігати за власним зачаттям він не хотів. Чи не міг.

Згасли дискотечні вогні, і єдиним джерелом світла залишився крихітний місяць високо над головою.

Він ішов далі. На черговому повороті він зупинився перевести подих.

Чиїсь пальці ніжно промандрували уздовж його хребта, знизу догори, а потім скуйовдили волосся на потилиці.

— Вітаю, милий, — прошепотів грудний жіночий голос йому на вухо.

— Вітаю, — сказав він і розвернувся до жінки.

Вона мала каштанове волосся і шоколадну шкіру, а очі сяяли глибоким золотаво-бурштиновим кольором доброго меду. Зіниці — дві вертикальні щілини.

— Я тебе знаю? — здивувався Тінь.

— Ти мене пізнав, — сказала вона та легенько всміхнулася. — Ми спали в одному ліжку. А ще мій народ не спускав з тебе очей, бо я їм так наказала.

Жінка кивнула на дорогу перед ним, і Тінь зрозумів, що та розгалужується натроє.

— Гаразд. Один шлях дарує мудрість. Один шлях зробить тебе цілим. А один шлях тебе уб’є.

— Я вже, здається, вмер. Там, на дереві.

Вона відкопилила губку.

— Можна вмерти, можна вмерти, а можна вмерти. Усе відносно, — вона знову всміхнулася. — Знаєш, є в цьому щось кумедне. Можу пожартувати про мертвих родичів, хочеш?

— Не треба. Годі.

— Отже, на який шлях ти хочеш стати?

— Я не знаю, — зізнався Тінь.

Вона схилила голову набік, зовсім як киця. Раптом Тінь зрозумів, що без сумнівів може сказати, хто вона така і звідки він її знає. І відчув, що червоніє.

— Якщо ти мені довіряєш, — сказала Баст, — я скажу тобі, що обрати.

— Я тобі довіряю, — без вагань відповів Тінь.

— Не хочеш запитати, чого це коштуватиме?

— Я вже заплатив своїм іменем.

— Імена дають, імена забирають. Отримав за нього щось вартісне?

— Ага. Напевно. Це мене збентежило. Мені відкрили очі на одну дуже особисту річ.

— Усі прозріння стосуються особистих речей. Тому їм не можна довіряти.

— Не розумію.

— Це правда. Не розумієш. Я візьму твоє серце. Пізніше воно нам знадобиться.

Вона глибоко просунула руку йому в груди і гострими нігтями видобула щось схоже на великий пульсуючий рубін. Це був згусток чистого світла, що сяяв найвишуканішим кольором, який тільки можна знайти серед рубінів — голубиної крові. Він ритмічно розширювався та скорочувався.

Богиня стисла пальці в кулак, і серце зникло.

— Обирай середній шлях, — сказала вона.

Тінь завагався, але все ж запитав:

— Ти дійсно тут?

Вона схилила голову набік, зміряла його серйозним поглядом і не сказала нічого.

— Що ти? — запитав він. — Що ви всі таке?

Баст позіхнула, і на мить Тінь побачив досконало рожевий язичок.

— Думай про нас як про символи. Людство нас снить, аби хоч якось пояснити тіні, що танцюють на стіні печери. А тепер поспішай. Твоє тіло вже захололо, а ті телепні з’їжджаються до гори. Часу майже не залишилося.

Тінь кивнув і рушив далі.

Йти стало слизько — каміння обмерзло кригою. Тінь спотикався, падав і з’їжджав униз по цій доріжці, прорубаній у скелі, до місця, де вона розтроювалася. Подряпав пальці об гострий камінець, що стирчав на висоті його грудей. Він рухався повільно і обережно. Місяць над ним сяяв крізь хмару крижаного пилу, що висів у повітрі — кришталики льоду розсіювали світло, і навколо світила утворився німб, така собі місячна веселка. Надзвичайне видовище — але воно утруднювало рух. Він волів би чіткіше бачити, куди ступає.

Нарешті він дістався роздоріжжя.

Він подивився на лівий коридор і згадав ту місцину. Величезна зала, навіть анфілада зал — ніби похмурий музей, що його Тінь упізнав. Він там уже був, хоч і не зміг одразу пригадати, коли саме. Він чув довгу луну найтихіших звуків. Він чув, як у тих залах осідає пил.

Це місце йому снилося тієї ночі, коли Лора вперше до нього прийшла — у мотелі, дуже давно. Воно увічнювало пам’ять тих богів, про яких забули, і тих, саме існування яких загубилося в сивій давнині.

Він ступив крок назад.

Тепер він зазирнув у правий коридор. У плексигласові стіни, як у парку розваг, були вмонтовані кольорові лампочки. Світлодіодні вогні вмикалися і вимикалися за чітким сценарієм, але без особливої причини — як блимають собі прилади на панелі космічного корабля у якому-небудь серіалі.

Звідти він теж дещо чув: низьке протяжне гудіння, яке віддавало аж десь у шлунку.

Він зупинився і роззирнувся. Схоже, не варто потикатися ні туди, ні сюди. Досить. Йому набридло обирати шляхи. Він піде центральним коридором, який йому обрала ця кішка в людській подобі. Туди треба йти. І він пішов.

Місяць над ним почав згасати: край його порожевішав, ніби починалося затемнення. Над центральним шляхом стояла величезна арка.

Він більше не укладатиме жодних угод, не буде більше торгуватися. Треба просто увійти. Тож Тінь пройшов під аркою і ступив у пітьму. Повітря було теплим і пахло вологою курявою, як місто після першого літнього дощу.

Він не боявся.

Ніякого страху. Страх помер там, на дереві, коли помер Тінь. Не було більше страху, ненависті, болю. Нічого не залишалося, крім сутності.

Щось голосно плюснуло віддалік, луна покотилась обширом. Він примружився, але нічого не було видно. Надто темно. А тоді там, звідки чувся плюскіт, зайнялося примарне сяйво, і світ набув форми: Тінь стояв у печері, а перед ним розкинулося дзеркальне плесо.

Сплески наближалися, сяйво яскравішало. Тінь чекав на березі. Незабаром показався низький, плаский човен із задертим догори носом. На носі колихався і мерехтів білий вогник ліхтаря, ще один вогник віддзеркалювався кількома метрами нижче. Хтось високий стояв на човні і правив за допомогою довгої жердини. Плюскіт, що його Тінь почув раніше, здіймався від того, що жердину діставали і знову занурювали, аби штовхати човен водами підземного озера.

— Гей, привіт! — гукнув Тінь.

Раптом Тінь оточило відлуння його власних слів: він міг уявити, що цілий хор зібрався його привітати, і кожен з цього хору мав свій голос.

Той, що на човні, не відповів.

Човном правив хтось дуже високий і худий. Він — якщо це був він — був одягнений у просту білу мантію, а над мантією виднілося щось геть нелюдське. Тінь був певен, що це якась химерна маска: маленька пташина голова на гнучкій шиї з високо поставленим довгим дзьобом. Тінь замислився, чи не бачив він цього примарного людиноптаха раніше. Напружив пам’ять, а тоді з розчаруванням усвідомив, що згадує механічну діораму в Домі-на-Скелі, куди треба було кинути монетку, і отой блідий моторошно-пташиний кошмар, що ковзнув надгробками, прийшовши по душу пияка-волоцюги.

Печерою котилася луна від води, що скапувала з жердини і з високо задертого носа, а сам човен, зроблений із перев’язаних і стягнутих оберемків очерету, залишав по собі рябий слід на воді.

І от він наблизився до берега. Човняр сперся на жердину і почав повільно повертати пташину голову, аж поки дзьоб не став вказувати прямо на Тінь.

— Вітаю, — мовила фігура, не рухаючи дзьобом. Чоловічий голос був, як і все в Тіневому посмерті, знайомим. — Піднімайтеся на борт. На превеликий жаль, ноги вам доведеться замочити, але із цим нічого не вдієш, ближче я не підпливу. Човен уже старий, і я не хочу розпанахати дно об який-небудь гострий камінь при березі.

Тінь зняв черевики — дотепер він не здогадувався, що був узутий, — і зайшов у озеро. Вода сягала середини Тіневої гомілки і виявилася, коли пройшов перший шок від занурення, напрочуд теплою. Він добрів до човна, тоді чоловік простягнув йому руку і допоміг залізти. Очеретяний човен захитався, через низенькі борти стала захлюпуватись вода, але за якийсь час він відновив рівновагу.

Човняр став правити геть від берега. Тінь стояв поряд і розглядав його. Із Тіневих штанів стікала вода.

— А я вас знаю, — зрештою мовив він до істоти на носі човна.

— Авжеж! — відповів човняр. Олійна лампа, що освітлювала їм шлях, запалахкотіла яскравіше, аж Тінь закашлявся від чаду. — Ви ж на мене працювали. Шкода, що Лайлу Ґудчайлд довелося ховати без вас.

Голос був суворий і чіткий, ніби карбував слова.

Чад застив очі. Тінь витер сльози руками і побачив у димній хмарі високого чоловіка у костюмі та окулярах із золотою оправою. А тоді дим розвіявся, і човняр знову був напівлюдиною із головою річкового птаха.

— Пане Ібісе?

— Радий вас бачити, Тіне, — відповіла істота голосом пана Ібіса. — Ви коли-небудь чули слово психопомп?

Тіні здавалося, що він це слово знав. Але то було колись дуже давно, тому він заперечно похитав головою.

— Люди обожнюють вигадувати чудернацькі терміни на позначення простих речей. Це слово означає супровід. Усім нам притаманні певні функції, і кожна з них визначає окремий спосіб існування. За моїм власним світовідчуттям, я — непримітний кабінетний науковець, що записує перекази і вимріює минувшину, якої могло й не існувати насправді. І до певної міри я ним і є. Але понад те я маю й інші сфери відповідальності, і в одній з них я психопомп — як і дехто з тих, із ким ви зазналися останнім часом. Я супроводжую живих у царство мертвих.

— А я думав, що я вже у царстві мертвих.

— Ще ні. Тут не царство мертвих per se. Це просто передпокій.

Човен ковзав по дзеркальному плесу підземного озера. Пташина голова човняра дивилася вперед. І тоді пан Ібіс промовив, не рухаючи дзьобом:

— Ви всі, люди, думаєте про живих і мертвих, ніби це дві взаємовиключні категорії. Наче ріка не може бути водночас дорогою або пісня — кольором.

— Але ж це так і є, — здивувався Тінь. — Хіба ні?

Луна прокотилася печерою та прошепотіла Тіні його власні слова.

— Вам краще було б затямити, — роздратовано зауважив пан Ібіс, — що життя і смерть — це дві сторони однієї монети. Як орел і решка на вашому четвертаку.

— А якби в мене був четвертак із двома орлами?

— У вас немає. Такі є тільки в цілковитих телепнів. І у богів.

Раптова бентега оповила Тінь там, на човні над темною водою. Його уява вималювала дитячі обличчя, які осудливо позирали на нього з-під дзеркальної поверхні озера: розпухлі від води, із порожніми тьмяними очима. У підземній печері панував мертвий штиль, і жоден порух вітерця не міг потурбувати гладеньке чорне плесо.

— Отже, я помер, — сказав Тінь. Він став потроху звикати до цієї думки. — Або скоро помру.

— Ми на шляху до Зали мертвих. Я домовився, аби прийти по вас довірили саме мені.

— Чому?

— По-перше, я психопомп. По-друге, ви мені подобаєтеся. Ви старанно працювали на мене. Чого б мені й не прийти?

— Бо... — Тінь збирався з думками. — Бо я ніколи у вас не вірив. Бо я не знайомий так близько з єгипетською міфологією. Бо це так несподівано. Що сталося зі святим Петром і райськими вратами?

Пан Ібіс повільно похитав головою з довгим дзьобом.

— А хіба має значення, віриш ти в нас чи ні? Важливо те, що ми у тебе вірили.

Човен торкнувся землі. Пан Ібіс зійшов з нього прямо у воду і наказав Тіні зробити те саме. Взяв мотузку з дна човна і передав Тіні ліхтар, що мав форму півмісяця. Вони вийшли на берег, пан Ібіс прив’язав човен до металевого кільця, що стирчало просто з кам’яної підлоги. Потім він забрав ліхтар у Тіні і повів його за собою. Він тримав ліхтар високо і йшов швидко, а світло ліхтаря відкидало довгі тіні на кам’яну підлогу та високі стіни коридора, прорубаного в скелі.

— Ви налякані? — запитав пан Ібіс.

— Та ні, не дуже.

— Тоді я порадив би вам дорогою пробудити в собі емоції благоговіння й душевного трепету. Вони будуть дуже доречними, зважаючи на обставини.

Тінь не боявся. Йому було цікаво, він був трохи збентежений, але це й усе. Його не лякала зачаєна темрява, яку розганяв тільки ліхтар пана Ібіса, його не лякала власна смерть, його навіть не лякала величезна, розміром із елеватор, собакоголова істота, що витріщалася на них. Тоді ця істота утробно заволала, і від цього звуку Тінева шия взялася сиротами.

— Тіне! Настав час суду.

Тінь підняв голову і позирнув на створіння.

— Пане Шакале?

Анубіс опустив руки з величезними темними долонями, взяв Тінь і підніс ближче до голови.

Шакаляча голова оглядала його уважним поглядом блискучих очей: незворушно, як пан Шакал оглядав ту мертву дівчину на прозекторському столі. Тінь відчував, як усі його недоліки, помилки, моменти слабкості виходять назовні, відчував, як їх зважують і вимірюють, відчував, як його, подібно до тієї дівчини, препарують, як відрізають від його органів шматочки і куштують.

Ми часто воліли б забути речі, через які нам ніяково. Ми виправдовуємося за них, ховаємо їх за солодкою брехнею або й справді забуваємо. І от усе, за що Тіні було соромно в житті, усе, що він хотів би не чинити чи вчинити інакше — усе це накотило на нього і затягло у бурхливий вихор провини, жалю та ганьби, від якого ніяк не можна було сховатися. Він був нагий, оголений, відкритий, як труп на розтині. Темний бог, Анубіс, був його прозектором, прокурором і переслідувачем.

— Прошу... — промимрив Тінь. — Будь ласка, досить.

Та огляд не припинявся. Кожна брехня, що її він коли-небудь казав, кожна річ, що її вкрав чи присвоїв, кожна кривда, що її завдав іншій людині, кожне дрібне злодійство та крихітне вбивство, що їх так буденно чинив із дня у день — усе це і безліч іншого витягав на холодне світло і оцінював шакалоголовий останній суддя.

Тінь болісно і безнадійно заридав, зігнувшись на долоні темного бога. Він знову був крихітним дитям, а відчуття немічності та безвиході були гіршими, ніж будь-коли за життя.

А тоді все закінчилося без попередження. Тінь і далі схлипував, сльози і шмарклі текли по обличчю. Він почувався так само безпорадним, але величезні долоні акуратно, майже ніжно, опустили його і залишили на кам’яній підлозі.

— Де його серце? — заволав Анубіс.

— У мене, — промуркотів жіночий голос. Тінь підвів погляд. Баст стояла поряд з істотою, яка вже не була паном Ібісом, і тримала Тіневе серце у правій руці. Воно осяювало її обличчя рубіновим відблиском.

— Дай його мені, — сказав Тот, ібісоголовий бог, а тоді взяв Тіневе серце до рук, які не були людськими, і повагом рушив уперед.

Анубіс поставив перед ним золоті терези.

— Отже, тепер ми дізнаємося, на що я заслужив? Рай, пекло, чистилище? — зашепотів Тінь до Баст.

— Якщо пір’їнка врівноважить твоє серце, — відповіла вона, — то ти сам обереш кінець.

— А якщо ні?

Вона знизала плечима і скривилася, ніби не хотіла говорити про неприємне. Але зрештою сказала:

— Якщо ні, то ми згодуємо твої серце та душу Аммету, Поглиначу Душ...

— Сподіваюся, що кінець усьому цьому можна буде покласти щасливий.

— Ніщо не закінчується щасливо, — відказала богиня. — Ніщо взагалі не закінчується.

Акуратно, шанобливо поклав Анубіс пір’їнку на одну шальку терезів.

Потім Анубіс поклав Тіневе серце на іншу. Щось вигулькнуло з пітьми і принишкло, затінене терезами, Тіні стало незатишно — він зовсім не хотів придивлятися до істоти, що там ховалася.

Перо було важким, але Тіневе серце також було важким. Кілька довгих тривожних миттєвостей шальки терезів не знаходили рівноваги.

Та зрештою терези вирівнялися, і створіння незадоволено поповзло назад у пітьму.

— Оце й усе, — тоскно протягла Баст. — Ще один череп у купу. Шкода. А я так сподівалася, що з тебе буде хоч якась користь у всій цій катавасії. Ніби дивишся на уповільнену зйомку автокатастрофи і нічого не можеш вдіяти, щоб їй запобігти.

— А тебе не буде на тій війні?

Вона похитала головою.

— Я дуже не люблю, коли хтось інший вказує, де і з ким мені слід битися.

Тиша запанувала тоді у Залі мертвих, і відлунювала вона від води і від пітьми.

Тінь сказав:

— Отже, тепер я можу вибрати, що на мене чекає?

— Обирай, — мовив Тот, — або скажи, і ми оберемо замість тебе.

— Та ні, все гаразд. Я сам виберу. Це моє рішення.

— Обирай! — заволав Анубіс.

— Я хочу відпочити. По-справжньому. Від усього. Я хочу, щоб не було нічого. Ні раю, ні пекла, нічогісінько. Просто нехай все закінчиться.

— Ти певен? — запитав Тот.

— Так.

Пан Шакал розчинив останні двері перед Тінню, і за цими дверима нічого не було. Не було темряви. Не було навіть забуття. Просто ніщо.

Тінь прийняв свою долю без вагань і застережень. Він відчував тільки химерну, дику радість, коли переступав через поріг у ніщо.

Розділ сімнадцятий

Про найважливіше місце південного сходу Сполучених Штатів сповіщають двоскатні дахи сотень старих сараїв по всіх Джорджії, Теннесі і навіть у Кентуккі. Зміїстою дорогою крізь ліси водій мине підгниле, пофарбоване начервоно руйновище і побачить напис на його даху:

А на даху занедбаної молочної ферми неподалік красуватимуться білі друковані літери:

Ці заклики мали б переконати водія, що Рок-Сіті розташоване чи не за найближчим поворотом — хоч насправді до нього день дороги. У Джорджії, прямісінько на кордоні штату, трохи на південний захід від Чаттануґи, Теннесі, стоїть Сторожова гора.

Ця Сторожова гора насправді не зовсім гора. Точніше було б описати її як напрочуд високий пагорб, який панує над рівниною навколо, здалеку коричневий, зблизька — вкритий зеленими деревами. Чикамоґа, плем’я з народу черокі, мешкало тут до того, як прийшли білолиці, вони називали цю гору Чаттотонуґі, що означало «досить висока гора».

У 1830-х роках Ендрю Джексон підписав Закон про виселення індіанців, і ті мали покинути землі пращурів: американські вояки зігнали чокто і чикамога, черокі і чикасо, і повели — тих, кого розшукали і спіймали — дорогою в тисячу миль до нових Індіанських територій, які потім стануть Оклахомою. Це була Стежина сліз: такий собі веселенький акт буденного геноциду. Тисячі чоловіків, жінок і дітей загинули на цьому шляху. Переможець отримує все і може робити все, що завгодно — ніхто з цим не посперечаєтся.

А хто панував над Сторожовою горою, панував і над цим краєм — такою була легенда. Зрештою, це була священна земля, і це було місце піднесення. У Громадянську війну, Війну-між-штатами, тут сталася Битва над хмарами, на другий день якої силам союзників вдалося неможливе: без жодних наказів вони піднялися на Місіонерський Кряж і взяли його. Сили генерала Ґранта взяли гору в той день, і північани заволоділи Сторожовою горою, а потім північани перемогли у війні.

Під Сторожовою горою є печери і тунелі, подекуди дуже старі. Більшість із них тепер перекриті, хоча один місцевий ділок якось розкопав підземний водоспад і охрестив його Рубінові бризки. До водоспаду можна дістатись ліфтом — це знана туристична принада. Але найвідоміша туристична цікавинка розташована прямо на верхівці Сторожової гори — вона називається Рок-Сіті.

Рок-Сіті починається з декоративного садочка на схилі гори: відвідувачі ідуть стежинкою, що веде їх крізь скелі, понад скелями, між скель. Вони можуть погодувати кукурудзою оленів у загоні, перейти підвісний міст і зазирнути в бінокль, який за четвертак обіцяє їм краєвид на сім штатів — у рідкісний сонячний день, коли повітря кришталево чисте. І звідти, ніби спуск до якогось чудернацького пекла, стежина веде відвідувачів — мільйони за мільйонами щороку — вниз до гротів, у яких вони витріщаються на темні діорами зі сценками з дитячих казок. Дорогою додому вони спантеличені: не певні, для чого взагалі приходили, не певні, що саме бачили, не певні, чи добре провели час.

Ті, хто зараз прибували до Сторожової гори з усіх Сполучених Штатів, не були туристами. Вони прибували автівками, вони прибували автобусами, вони прибували залізницею і пішки. Деякі прилітали — летіли вони невисоко і тільки затемна, глупої ночі, однак усе одно летіли. Дехто прокладав собі шляхи під землею. Багато хто приїздив автостопом, бентежачи далекобійників і простих туристів на власних машинах. Ті, хто мали автівки, легкові чи вантажні, впізнавали тих, хто не мав, на узбіччях, у придорожніх кафе чи на станціях і підвозили їх.

Втомленими і припорошеними вони прибували до підніжжя Сторожової гори. Вони зводили погляд на стежку, що зміїлася між дерев, і бачили — або уявляли — доріжки, садочки і струмочки Рок-Сіті.

Вони почали прибувати рано-вранці. Друга хвиля приїхала на смерканні. І ще кілька днів їх потік не припинявся.

Потовчений трейлер з’їхав на узбіччя, і з нього вийшли кілька обтріпаних з дороги віл та русалок з розмазаним макіяжем, стрілками на панчохах, набряклими повіками і втомленими обличчями.

У гайочку біля підніжжя пагорба підстаркуватий вампір запропонував цигарку «Мальборо» здоровенній мавпоподібній істоті, тіло якої вкривала лише сплутана помаранчева шерсть. Та з удячністю прийняла цигарку, і вони мовчки покурили вдвох.

Семеро китайських чоловіків і жінок вийшли з «Тойоти Превіа», яка зупинилася на узбіччі. Впадало у вічі те, якими чепурними та охайними були вони та їхні темні костюми, які прийнято носити серед дрібних чиновників у деяких країнах. Один з них мав планшет зі списком, з яким звірявся, поки вони виймали з багажника великі торби. В таких сумках зазвичай перевозять приладдя для гольфу, але цього разу там були мечі з гравіюванням і лакованими рукоятями, різьблені палиці і дзеркала. Зброю розподілили, звірили зі списком, розписалися за отримане.

Знаменитий у минулому комік, що, здавалося, помер ще у 1920-х роках, вибрався з деренчливого автомобіля і роздягнувся: в нього були козлячі ноги і коротенький хвостик.

Приїхало четверо усміхнених мексиканців. Вони мали чорне, дуже лискуче волосся, і вони сьорбали по черзі з пивної плящини в коричневому паперовому пакеті. Там була гірка на смак суміш товченого шоколаду, алкоголю і крові.

Дрібненький темнобородий чоловічок у припорошеному чорному капелюсі, з-під якого кучерявилися пейси, і в молитовній шалі з торочками на плечах прийшов із полів пішки. Його супутник відставав на кілька кроків: удвічі вищий, зі шкірою світло-сірого кольору, ніби добірна польська глина, а на чолі в нього було вкарбоване слово, що означало «правда».

Вони прибували і прибували. Під’їхало таксі і підвезло кількох ракшасів, демонів з Індостану. Ті розсипалися довкола підніжжя пагорка і безмовно витріщались на людей, доки не примітили Мамуджі. Її очі були заплющені, а уста вимовляли німу молитву. Крім неї, вони тут нікого не знали, та все одно боялися підійти, згадуючи битви минулого. Її руки перебирали намисто з черепів довкола її шиї. Її коричнева шкіра темнішала, чорнішала, ніби гагат, набувала обсидіанового кольору зі скляним полиском. Її губи кривилися, зуби загострювалися, ніби кинджали. І тут вона розплющила усі свої очі, прикликала ракшасів до себе і привітала їх, немов власних дітей.

Бурі, що останні кілька днів лютували на північ і на схід від цього місця, не послабили відчуття тиску і напруги в тутешньому повітрі. Місцеві прогнози погоди повідомляли про циклони, смерчі, області високого атмосферного тиску. Дні були теплими, але ночами ставало зимно.

Вони збиралися в неформальні групки — іноді за країною походження, часом за расою, подекуди за темпераментом. Декого об’єднав біологічний вид. Усі були стривоженими та втомленими.

Деякі заводили балачку. Зрідка чувся сміх, стишений і наче випадковий. По колу передавали пиво в бляшанках.

Через луг прийшло кілька місцевих чоловіків і жінок, їхні тіла рухались у незвичний спосіб, коли вони розтуляли рота, то їхніми устами промовляли лоа, що їх осідлали. Високий чорношкірий чоловік говорив голосом Папи Леґби, що відчиняє ворота. Барон Субота, вудунський володар смерті, правував тілом дівчинки-готки з Чаттануґи — здається, він обрав її тільки за чорний шовковий циліндр, що перекособочено вінчав її темне волосся. Вона говорила не власним дівочим голосом, а оксамитовим голосом Барона, смалила велетенську сигару і командувала трьома Ґеде, лоа померлих. Ґеде, в свою чергу, посіли тіла трьох братів середнього віку. Вони озброїлись пукавками і безперестанку переповідали неймовірно масні жарти — настільки непристойні, що ніхто, крім них, не сміявся. Втім, самі вони не відмовляли собі в задоволенні хрипко і часто пореготати із власних анекдотів.

Дві невизначеного віку жінки з народу чикамоґа у поплямлених мастилом джинсах і потертих шкіряних куртках розгулювали околицями та спостерігали за цими приготуваннями. Іноді вони тицяли пальцями і сміялись. Втручатися в конфлікт вони не збирались.

Округлий місяць викотився на сході. До повні йому бракувало дня. Здоровенний червоно-помаранчевий диск завис прямісінько над пагорбами і затулив собою півнеба. Але що далі він плив небом, то меншим і блідішим ставав, доки нарешті не завис високо-високо маленьким ліхтариком.

І залюднено було там, і зібралася там, коло підніжжя Сторожової гори, у місячному світлі, юрба, і чекала.

Лору мучила спрага.

Дехто з живих палахкотів у неї перед очима спокійним світлом, ніби свічка, інші — палали, немов смолоскипи. Завдяки цьому їх легко було знайти чи уникнути за потреби. Тінь же там, на дереві, палав по-своєму, сяяв ні на кого не схожим світлом.

Того дня, коли вони гуляли і трималися за руки, вона картала його за те, що він не живе. Певно, вона сподівалася викресати в ньому якусь іскру непідробного почуття, сподівалася побачити, що була заміжня за справжнім, живим чоловіком. Усе дарма.

Вона пригадувала, як вони йшли поряд і як їй хотілося пояснити йому, що ж вона має на увазі.

А тепер, помираючи на дереві, Тінь був цілковито живий. Вона спостерігала за ним: його життя гасло, і він був концентровано-справжній. Він попросив її побути поруч, залишитися на всю ніч. Він пробачив їй... Здавалося, він їй пробачив. Це не мало значення. Він змінився, і вона знала тільки це.

Тінь сказав їй піти до фермерського будинку — хтось дасть їй води. У будівлі не світилося, і вона не відчувала там нікого. Але він пообіцяв їй, що про неї потурбуються. Вона штовхнула двері — ті відчинилися, голосно зарипівши іржавими завісами.

Щось у її лівій легені ворушилося, звивалося і роїлося, і вона закашлялася.

Лора зайшла до вузенького коридора, майже перегородженого високим запилюженим фортепіано. Будинок усередині пахнув старою пліснявою. Вона протислася повз фортепіано, штовхнула ще одні двері і опинилася в старомодній вітальні, набитій ветхими меблями. На камінній полиці горіла гасова лампа. В каміні тліло вугілля, хоч ззовні Лора не бачила диму і не відчувала жодного запаху. Камін ніяк не розганяв прохолоди, що проймала Лору в цій кімнатці — хоч вона розуміла, що холодно їй могло бути зовсім не через температуру повітря.

Смерть боліла Лорі. Боліли переважно відсутні речі — ті, яких вона більше не мала: пекуча спрага висушила кожнісіньку клітину її тіла, а холод з кісток не могло прогнати жодне тепло. Іноді вона ловила себе на думці, що тріскотливий вогник багаття міг би її зігріти. Чи, може, їй стало б тепліше, якби вона вкрилася м’якою коричневою земляною ковдрою... і чи могло б холодне море втамувати спрагу?..

Раптом вона зрозуміла, що в кімнаті хтось є.

На старезній канапі сиділи три жінки, що нагадували експонат на якійсь химерній мистецькій виставці. Канапа була оббита потертим брудно-коричневим оксамитом, який колись давно, може, із сотню років тому, міг бути яскраво-жовтим. Жінки носили однаковісінькі тьмяно-сірі спідниці і светри. Їхні очі сиділи дуже глибоко, а шкіра була геть білою, ніби свіжі кості. Та жінка, що сиділа з лівого боку канапи, була гіганткою, чи майже гіганткою. Та, що сиділа справа, була лише трішки більшою за карлицю. Жінка посередині була, напевно, Лориного зросту. Вони слідкували за Лорою поглядом відтоді, як вона зайшла до кімнати, і мовчали.

Лора не здогадалася б, що там хтось міг бути.

У неї в ніздрі щось завовтузилось і обірвалось. Лора понишпорила в рукаві, витягла носовичок і висякалась. А тоді зіжмакала і викинула шмат тканини разом із вмістом у вогонь, на вугілля — а тоді дивилася, як носовичок чорніє, корчиться на вугіллі і стає помаранчевим мереживом. Вона дивилася, як личинки снують у вогні, коричневіють і згорають.

Тоді вона повернулася до жінок на канапі. Жодна з них і на волосок не зрушила з місця. Вони тільки стежили за нею.

— Доброго дня... Це ваша ферма? — поцікавилася Лора.

Найбільша з жінок кивнула. У неї були червоні руки і байдужий вираз обличчя.

— Тінь... Це хлопець, який висить там, на дереві... Мій чоловік. Він сказав передати вам, що просить у вас дати мені води, — щось велике заворушилося в неї в кишках. Перевернулось, а тоді затихло.

Тепер кивнула найменша з жінок. Встала з канапи. Поки вона сиділа, її ноги не торкалися підлоги. Жінка подріботіла з кімнати.

Лора чула, як відчиняються і зачиняються двері по всьому будинку. Тоді знадвору почулася вервечка скрипучих звуків. За кожним скрипом чувся сплеск.

Маленька жінка повернулася швидко. Вона несла коричневий глиняний глечик з водою. Акуратно поставила його на стіл і повернулась до канапи. Підтягнулася, звиваючись вибралася на сидіння поруч із сестрами.

— Дякую, — Лора підійшла ближче до столу роззирнулася за склянкою чи горнятком, але нічого такого не запримітила. Тому просто підняла глечик. Він був важчим, ніж здавався на погляд. Вода була ідеально прозорою.

Вона піднесла глечика до губ і почала пити.

Вода була холоднішою, ніж, на Лорину думку, взагалі могла б бути рідка вода. Ця вода проморозила Лорині зуби, язик і стравохід. Але жінка пила і не могла спинитись, а крижаний холод розповзався по її тілу — до шлунка, до нутрощів, до серця і до вен.

Вода розтікалася всередині. Лора подумала, що п’є рідкий лід.

Коли глечик раптово спорожнів, вона здивовано поставила його назад на стіл.

Жінки спостерігали за нею, не виказуючи жодних емоцій. З часу власної смерті Лора не знала метафор: речі або були, або ні. Але тепер, дивлячись на жінок на канапі, вона подумки бачила суддів, науковців, що спостерігали за лабораторною тваринкою.

Несподівано її стали бити дрижаки. Вона спробувала спертися на стіл, але той вислизав, ніби навмисне уникаючи її долоні. Коли вона нарешті знайшла рукою дерево, її знудило. З неї вивергалися жовч і формалін, черва і личинки. Сфінктери розслабилися, її пронесло, вона мочилася: її тіло різко, ґвалтовно виштовхувало усе чужорідне. Якби вона могла кричати, то закричала б... Але тут вона несподівано і сильно вдарилась об запорошені дошки підлоги. Якби вона дихала, то цей удар, певно, вибив би з неї дух.

Час перебігав її тілом і крутився в ній, ніби піщаний вихор. Свідомість запустила тисячі спогадів водночас: ось вона, мокра і смердюча, лежить на долівці фермерського будинку, ось вона загубилася в супермаркеті передріздвяного тижня, а її батько десь заподівся, ось вона сидить у барі в мексиканському ресторанчику, замовляє полуничний дайкірі і роздивляється хлопця, який прийшов на побачення наосліп — похмурий здоровило, але невинний, мов дитина, — і розмірковувала, як той цілується, і ось вона в машині, що перевертається і ковзає по заледенілій дорозі, а Роббі волає на вухо, аж доки металевий парканчик нарешті не зупиняє рух машини, а ті, хто були всередині, продовжують летіти вперед...

Вода часу, яка тече з джерела долі, з криниці Урд — не жива вода. Не зовсім жива. Але вона живить коріння Світового дерева. Іншої такої води немає.

Лора прийшла до тями в порожній кімнатці фермерського будинку. Вона тремтіла, а її подих здіймався в повітря парою. На тильному боці долоні була подряпина — волога й червонувата від свіжої крові.

Вона знала, куди їй іти. Вона пила воду часу, що текла з джерела долі. Вона бачила гору у своїй свідомості. Вона лизнула ранку на тильній стороні долоні, зачудувалася з плівочки слини на шкірі і вирушила в дорогу.

Був вогкий березневий день, не по сезону холодно. А ще шторми кілька днів тому лютували у південних штатах. Тому справжніх туристів у Рок-Сіті на Сторожовій горі майже не було. Різдвяні вогники вже познімали, а до літа і нового напливу відвідувачів було ще далеко.

Однак там було людно. Того ранку навіть приїхав цілий туристичний автобус, з якого висипала дюжина жінок і чоловіків, що сяяли бездоганною засмагою і білосніжними усмішками. Вони були схожими на телеведучих, і навіть зараз здавалося, що їх бачиш не перед собою, а на екрані: обриси цих людей трохи розмивалися в русі. Чорний позашляховик запаркувався біля головного входу до парку, поряд із механічним гномом Рокі.

Ці люди з телевізора зосереджено прогулювалися по Рок-Сіті, зупинялися біля рівноважних каменів і розмовляли між собою приємними, розважливими голосами.

Вони не єдині відвідали парк. Якби ви гуляли стежинами Рок-Сіті того дня, то могли б зауважити й інших: тих, хто виглядав як кінозірки, як прибульці з космосу, як сама ідея людини, що з людиною в реальності не має нічого спільного. Ви могли їх бачити — але навряд чи ви їх взагалі помітили б.

Вони приїздили до Рок-Сіті в довжелезних лімузинах і маленьких спортивних машинах, а ще в мінівенах-переростках. Багато хто носив сонячні окуляри — так, ніби вони носять ті окуляри і в приміщенні, і надворі, не розлучаючись із ними ніколи. Миготіла засмагла шкіра, дорогі костюми й аксесуари, усмішки і похмурі погляди. Вони приїздили — усіх можливих розмірів, форм, віку і стилю.

Їх поєднував спільний, дуже специфічний вираз обличчя. У них усіх на пиках було написано: «Ви мене знаєте» чи може: «Ви мали б про мене чути». Такий дружній погляд, що насправді одразу підкреслює різницю, відстань і випромінює певність у тому, що світ існує тільки для них, що їх у цьому світі вітають, що ними захоплюються.

Товстий пацан рухався поміж них розслабленою ходою людини, яка, незважаючи на цілковите невміння спілкуватися, стала успішнішою, ніж могла б навіть мріяти. Його чорний плащ тріпотів на вітрі.

За стійкою з безалкогольними напоями у садочку Матінки-Гуски щось кахикнуло, привертаючи увагу. Створіння було величезним, леза-скальпелі їжачилися з його голови і пальців. Обличчя було вкрите пухлинами. Воно заговорило в’язким голосом:

— Буде величезна битва.

— Не буде жодної битви, — відрізав товстун. — На нас чекає звичайна грьобана зміна парадигми. Переворот. Ці всі архаїзми типу «битва», ніби якийсь грьобаний Дао Цзи.

Вкрита пухлинами істота кліпнула очима і спантеличено відповіла:

— Я чекаю.

— Та роби, що хочеш, — закотив очиці товстун. Тоді додав: — Я шукаю агента Світа. Ти його не бачив?

Створіння почухалося лезом скальпеля, зосереджено відкопилило нижню пухлину-губу. Тоді кивнуло:

— Он там.

Товстий пацан вирушив туди, навіть не подякувавши. Істота мовчки чекала, поки малий не зник з очей.

— Битва все-таки буде, — звірилося створіння жінці, яка ніби зійшла з екрану невисокої роздільної здатності і на чиєму обличчі можна було побачити окремі пікселі.

Жінка схилилася до нього і співчутливо кивнула:

— Хочете про це поговорити?

Створіння кліпнуло, а тоді почало говорити.

Градів «Форд Експлорер» мав вмонтовану систему навігації — маленьку сріблясту коробочку, яка прислухалася до супутників і нашіптувала машині про її місцезнаходження. І однаково «Форд» заблукав у плетиві сільських доріг на південь від Блексбурга: здавалося, дороги тут не надто звертали увагу на те, що там намальовано на карті чи екрані. Відтак йому довелося зупинитись у якомусь задуп’ї, опустити вікно машини і запитати про дорогу до ферми «Ясен» у білої товстунки, що її волочив за собою вовкодав на ранкову прогулянку.

Вона кивнула, вказала кудись рукою і заговорила. Він сказав красно дякую, хоч не зрозумів геть жодного її слова, підняв вікно і поїхав приблизно у вказаному напрямку.

Проїхав ще сорок хвилин, виїжджаючи з однієї сільської дороги на іншу. Кожна нова дорога дарувала йому надію, але зрештою приносила тільки розчарування. Град закусив нижню губу.

— Я застарий для цього лайна, — заявив він уголос. Фраза звучала, немов кіношний штамп, і Град це розумів.

Йому скоро п’ятдесят. Більшість свого трудового життя він пропрацював у таких установах, що їх знають тільки за абревіатурами. Чи полишив він роботу на державу з десяток років тому на користь приватного сектору, чи ні — це питання радше точки зору, а не конкретних фактів. Хтось міг погодитись із цим твердженням, хтось ні. Однаково, лише диванні експерти, що просторікували в курилках і на кухнях, могли наполягати на якійсь різниці між державним і приватним у цих справах.

Він вже дійшов до краю і готовий був махнути рукою на ту ферму, коли це виїхав на пагорок і побачив намальований вручну знак на воротах. Як йому і казали, там було просто написано: «Ясен». Він припаркував «Форд Експлорер», вибрався з машини і розплутав дріт, що тримав стулки воріт. Тоді вліз назад у машину і заїхав на територію ферми.

Це ніби варити жабу, думав він. Спершу саджаєш жабу в прохолодну воду, і аж тоді вмикаєш газ. Поки жаба помітить, що щось не те, вона вже звариться. Світ, у якому він працював, був надто химерним. У нього під ногами не було тверді. В каструлі несамовито кипіла вода.

Коли його перевели до Агентства, все здавалося дуже простим. Зараз все не те щоб ускладнилося... стало надто чудернацьким. Він сидів у кабінеті агента Світа о другій ночі і слухав, що має робити.

— Вловив? — перепитав агент Світ, коли передавав йому ножа в темних шкіряних піхвах. — Відріж мені галузку. Достатньо десь метра, не треба довшої.

— Так точно, — підтвердив він. А тоді перепитав: — А чому я повинен це робити, пане?

— Бо я так наказав, — сухо відрубав агент Світ. — Знайди дерево. Виконай наказ. Привези мені цю річ у Чаттануґу. Притьмом!

— А що з тим мудилою?

— З Тінню? Якщо побачиш його, то просто уникай. Не зачіпай його. Взагалі не говори з ним, не звертай уваги. Ще бракувало, аби ти з нього мученика зробив. Наш план на гру не передбачає мучеників, — і він розтягнув пошрамовані губи у посмішці.

Агент Світ любив усміхатися і жартувати — агент Град вже безліч разів помічав цю його рису. Зрештою, в Канзасі той дуже розважився, прикидаючись водієм.

— Але ж якщо...

— Жодних мучеників, Граде.

Град кивнув, взяв ножа в піхвах і заштовхав гнів, який кипів усередині, якомога глибше.

Ненависть до Тіні стала частиною Градового єства. Засинаючи, він бачив похмуро-урочисте Тіневе обличчя, і цю його усмішку, в якій не було усмішки, і за яку так хотілося врізати йому в живіт, і навіть уві сні Град відчував, як щелепи стискаються, як тягне у скронях, як нутрощі аж пече від цієї ненависті.

Він вів свій «Форд Експлорер» по лужку, повз покинутий фермерський будинок. Перетнув місточок і побачив дерево. Запаркував машину трохи віддалік і заглушив мотор. Годинник на панелі приладів показував 6:38 ранку. Град залишив ключі в машині і пішов до дерева.

Те було величезне. Здавалося, воно існує у якомусь власному, окремому масштабі. Град не міг навіть приблизно сказати, було в ньому двадцять метрів висоти чи сто. Його кора нагадувала кольором дорогий сірий шовковий шарф.

Невисоко над землею висів обплетений мотузками і приторочений до стовбура голий чоловік, а між коріння дерева лежало щось загорнуте в простирадло. Він наблизився і пригледівся. Відгорнув простирадло ногою. На Града витріщилося вціліле півобличчя Середи. Град думав, що те аж роїтиметься від мух і личинок, але комахи його не зачепили. Від трупа навіть не смерділо. Небіжчик мав точнісінько такий самий вигляд, як і в мотелі.

Град наблизився до дерева. Трохи пройшов навколо товстого стовбура так, аби заховатися від сліпих віконниць фермерського будиночка, а тоді розстібнув штани і посцяв на дерево. Застібнув ширінку. Пішов до будинку, знайшов дерев’яну розкладну драбину, приніс її назад і притулив до стовбура. Видряпався нагору.

Тінь безвольно звисав на мотузках, що прив’язали його до дерева. Град навіть не був певний, що той ще живий: Тіневі груди не здіймались і не опускались. Зрештою, мертвий чи майже мертвий — яка тепер різниця?

— Привіт, мудаче, — вголос звернувся Град до Тіні. Той не ворухнувся.

Тим часом Град дістався до вершини драбини і витягнув ножа. Знайшов невелику гілку, яка мала б вдовольнити пана Світа, і ввігнав вістря ножа у те місце, де вона відходила від стовбура. Наполовину відпиляв, наполовину відламав. Дрючок вийшов десь зо три чверті метра завдовжки.

Він сховав ножа назад у піхви. Тоді почав спускатися драбиною. Порівнявшись із Тінню, на мить призупинився, щоб сказати:

— Господи-Ісусе, як же я тебе ненавиджу!..

Як би він хотів зараз просто вийняти зброю і пристрелити того мудака! Але не можна. Тож він проткнув гілкою повітря в напрямку повішеника. У цей майже несвідомий жест Град вклав усю безсилу лють, що зібралася всередині. Він не торкався Тіні, але уявив, як тримає спис і протикає його живіт.

— Все, досить. Треба йти, — сказав Град уголос.

Перша ознака божевілля — розмовляєш сам з собою. Він спустився ще на кілька сходинок, тоді зіскочив на землю. Подивився на гілку, яку тримав в руках, і відчув себе дитиною, що грається з дрючком, ніби з мечем чи списом. Я міг би втяти ту гілку звідки завгодно, подумалось йому. Не конче було пертися саме до цього дерева. Хто б у біса дізнався?

А тоді подумав: агент Світу біса дізнався б.

Він відніс драбину назад до будинку. Здалося, що боковим зором він зауважив якийсь рух, тому зазирнув у вікно, у тьмяну кімнату з прогнилими меблями і осипаною зі стін штукатуркою. На мить, ніби в напівсні, йому здалося, що у темній вітальні сидять жінки.

Одна з них плела. Друга зміряла його поглядом. Третя, здавалося, куняла. Жінка, яка витріщалася на нього, раптом посміхнулася, і ця посмішка ніби розітнула обличчя надвоє, перекреслила від вуха до вуха. Тоді вона пальцем торкнулася шиї і повільно провела кінчиком від краю до краю.

А тоді видіння, яке тривало якусь секунду, зникло, і перед ним знову була порожня кімната з переламаними меблями і мухами, що обсіли засохлі брудні плями на стінах. Там нікого не було.

Він потер очі.

Град повернувся до «Форда Експлорера» і заліз усередину. Жбурнув гілку на білу шкіру пасажирського сидіння. Повернув ключ запалювання. Годинник на панелі приладів показував 6:37 ранку. Град спохмурнів і звірився з годинником на зап’ясті. Той стверджував, що зараз 13:58.

О, супер! — подумав він. Пробув на тому дереві або вісім годин, або мінус одну хвилину. Але потім він заспокоївся — це ж треба, щоб так співпало, що обидва годинники зламалися.

А з Тіні на дереві потекла кров. Рана з’явилася у нього на боці. Кров сочилася густа, темна і тягуча, мов патока.

Тінь не ворухнувся. Якщо він спав, то не прокинувся.

Хмари вкривали верхівку Сторожової гори.

Пасха сиділа трохи осторонь від юрби, що зібралася коло її підніжжя, і милувалася сходом сонця над пагорбами. Неусвідомленими рухами вона торкалася пальцями правої руки татуювання — віночка синіх незабудок, що оповив її лівий зап’ясток.

Прийшла і минула ще одна ніч. Нічого не трапилось. Люд усе прибував, по одному, по двоє. Ця ніч принесла кількох з південного заходу: зокрема, двох юних хлопців, кремезних як яблуньки. Їхнього супутника, що найбільше нагадував відрізану голову розміром з невелику автівку, вона так і не змогла роздивитися. Трійця розчинилася в гаю біля підніжжя гори.

Їх ніхто не чіпав. Здавалося, ніхто із зовнішнього світу навіть не помічає їх: туристи в Рок-Сіті зараз, певно, кидають четвертаки у стаціонарні біноклі, наводять їх прямісінько на імпровізований табір коло підніжжя, на новоприбулих, і не бачать нічого, крім дерев, чагарів і каміння.

Вона відчувала запах вогнища, на якому куховарили. Прохолодний світанковий вітер доносив аромат бекону. В іншому кінці табору хтось пронизливо заграв на губній гармошці, і вона мимоволі всміхнулася. В наплічнику вона мала книжку в паперовій обкладинці і чекала, доки розвидниться достатньо для читання.

У небі під самими хмарами зависли дві цятки: менша і більша. Ранковий вітер дмухнув їй в обличчя і обсипав дощовими бризками.

З табору вийшла босонога дівчина і попрямувала до неї. Зупинилася коло дерева, задерла спідницю і присіла. Коли дівчина закінчила свої справи, Пасха їй помахала. Та підійшла ближче.

— Доброго ранку, пані. Скоро почнеться битва, — привіталась дівчина.

Кінчик її рожевого язика позирав з-за пурпурових уст. Шкіряною стяжкою до її плеча кріпилося вороняче крило, а на шиї висіло намисто з воронячих лапок. На руках вона мала татуювання: сині лінії, візерунки і вигадливі вузли.

— Звідки ти знаєш?

— Я Маха, один з ликів Морріган, — вишкірилася дівчина. — Коли насувається війна, я чую її запах. Я богиня війни і я передрікаю, що сьогодні проллється кров.

— Он воно як. А ось і гості... — Пасха стежила за меншою цяткою, яка ринула з неба вниз, у їхньому напрямку, ніби камінь.

— Буде битва, і ми вб’ємо їх, усіх і кожного, — продовжувала дівчина. — Візьмемо їхні голови за трофеї, а їхні очі та трупи дістануться крукам.

Цятка в небі перетворилася на птаха: той розправив крила, аби осідлати прохолодний ранковий вітер десь там у височині. Пасха схилила голову:

— Це якесь приховане знання богині війни? Хто кого переможе? Кому дістанеться чия голова?

— Та ні. Я тільки передчуваю саму битву. Ось і все. Але ми переможемо. Хіба ж ні? Повинні перемогти. Я бачила, що вони зробили з Усебатьком. Тут або ми, або вони.

— Так. Думаю, так.

Дівчина знову всміхнулася в ранкових сутінках і пішла назад до табору. Пасха опустила руку і торкнулася зеленого пагінця, що стирчав із землі, ніби гостре лезо. Від її доторку пагінець виріс, розправився, викрутився, перемінився, і ось з-під її долоні постав зеленкавий тюльпан. Коли сонце зійде, квітка розпуститься.

Пасха поглянула на сокола:

— Маєш якісь справи?

Сокіл покружляв над головою Пасхи на висоті десь зо п’ять метрів, тоді повільно спустився до неї і приземлився неподалік. Подивився на неї божевільними очима.

— Привіт, гарнюсику. Ну, покажи мені, пташе, як ти насправді виглядаєш.

Сокіл нерішуче пострибав у її напрямку, а тоді раптом це був уже не сокіл, а юнак. Юнак звів на неї погляд, а потому знову втупився у траву. Вичавив із себе тільки одне:

— Ти?

Його погляд блукав де завгодно: травою, небом, чагарями. На ній не спинявся.

— Я. А що я?

— Ти... — і знову замовк.

Здавалося, він не міг зібрати думки докупи. Його обличчя кривилося у дивних гримасах. Задовго пробув птахом, подумала вона. Забув, як воно — бути в людські подобі. Вона терпляче чекала. Зрештою він запитав:

— Підеш зі мною?

— Може й піду. А куди?

— Чоловік на дереві. Треба йти. Примарна рана на боці... Спершу сочилася кров, тепер вже ні. Мабуть, він мертвий.

— Взагалі-то тут у нас війна. Я не можу просто так втекти.

Голий юнак промовчав, тільки переступав з ноги на ногу — наче був не певний у своїй власній вазі, наче звик балансувати на хитких гілках чи лягати на вітер, а не стояти на твердому і незмінному ґрунті. Тоді сказав:

— Якщо він піде назавжди, буде кінець.

— Але битва...

— Якщо ми його втрачаємо, тоді все одно, хто переможе. Вже буде без різниці... — цей юнак мав такий вигляд, ніби найбільше на світі зараз йому потрібна тепленька ковдра, горнятко солодкої кави і людина, яка обніматиме його, колисатиме і вислуховуватиме його маячню, аж доки до нього не вернеться глузд.

Він не знав, куди подіти руки, тому вони нерухомо висіли уздовж тулуба.

— Де він? Десь поруч?

Чоловік подивився на тюльпан, тоді повільно похитав головою:

— Далеко звідси.

— Ну, але я потрібна тут. Не можу просто звалити. І взагалі, як я маю туди дістатись? Якщо ти забув, я не вмію літати так, як ти.

— Не вмієш, — погодився Гор. Тоді похмуро глянув догори і показав на іншу плямку, що кружляла над ними, а тоді ринула до них із темних хмар, збільшуючись: — А от він уміє.

Минуло ще кілька безглуздих годин за кермом, і агент Град уже ненавидів GPS не менше, ніж ненавидів Тінь. У цій ненависті, одначе, не було пристрасті. Він думав, що складно знайти дорогу до ферми і великого ясена. Виявилося, що знайти дорогу від ферми складніше устократ. Здавалося, куди б він не повертав, куди б не спрямовував автівку вузькими битими шляхами — сільські дороги Вірджинії, певно, починалися як оленячі чи коров’ячі стежки — він усе одно повернеться на це місце з воротами і намальованим вручну написом «Ясен».

Казна-що. Йому треба всього-навсього відтворити свій шлях сюди, просто повертати ліворуч там, де він повертав праворуч, і навпаки.

А він же саме так і робив минулого разу, і знову опинився тут, коло чортової ферми! Вже вкотре. Над ним купчилися важкі дощові хмари, денного світла ставало менше — ніби не ранок зараз, а збирається на вечір. А йому ж іще їхати і їхати: таким темпом він ніколи не дістанеться Чаттануґи до обіду.

Мобільний незмінно скаржився, що «Ваш телефон поза зоною досяжності». Паперова мапа, що її Град тримав у бардачку, показувала тільки головні дороги, швидкісні траси і шосе, так, ніби поза ними нічого не існувало.

Довкола не було нікого, хто міг би підказати, куди їхати. Будинки ховалися далеко від доріг. Вікна не світилися. Бак скоро спорожніє. Він почув гуркотіння далекого грому, і перші краплини важко застукотіли по вітровому склу.

Тому коли Град побачив жінку, що крокувала узбіччям, то зрозумів, що мимоволі всміхається.

— Слава богу! — сказав він уголос і під’їхав ближче. Опустив віконце. — Пані? Я перепрошую. Я заблукав. Можете підказати мені, як звідси дістатися до траси 81?

Вона уважно поглянула на нього крізь відчинене пасажирське віконце і відповіла:

— Знаєте, навряд чи я зможу вам пояснити. Але покажу, якщо хочете.

Жінка мала бліду шкіру, а її мокре волосся було довгим і темним.

— Сідайте, — агент Град ні на мить не завагався. — У першу чергу нам треба знайти заправку.

— Дякую. А ви мене підкинете, куди мені треба, — тоді сіла до машини і глянула на нього фантастично блакитними очима. — Ой, у вас тут якась гілка.

— Просто закиньте її на заднє сидіння. Вам куди? Пані, якщо ви допоможете дістатися до автозаправки і на трасу, я відвезу вас прямісінько під двері вашого будинку.

— Дякую. Але мені, здається, далі, ніж вам. Якщо просто довезете мене до траси, буде добре. Може, далі мене підвезе далекобійник.

І вона всміхнулася кутиком рота. Від цієї усмішки вона мала дуже відважний, рішучий вигляд, і саме від неї Град розтав остаточно.

— Пані... Зі мною ви поїдете з більшим комфортом, ніж будь-який далекобійник може вам запропонувати!

Він відчував запах її парфумів: важкий, насичений, але приємний аромат магнолій і бузку.

— Я їду до Джорджії. Дорога далека.

— Мені якраз треба до Чаттануґи. Я вас везтиму, поки нам по дорозі.

— Ага... А як вас звуть?

— Мак, — відповів агент Град. Коли він знайомився з жінками у барах, то часом додавав: «А ті, хто мене знають поближче, кличуть мене Біґ-Маком». Але сьогодні це було зайве. Попереду довга дорога, і вони ще поговорять. — А вас?

— Лора.

— Що ж, Лоро. Я певен, що ми потоваришуємо.

Товстий пацан зустрів агента Світа у «Веселковій кімнаті» — над доріжкою було зведено стіни і дах із вікнами, що мали шибки з червоного, зеленого і жовтого пластику. Той нетерпляче крокував від вікна до вікна, визирав назовні. Золотий краєвид, червоний краєвид, зелений. Пан Світ мав коротке рудувате волосся і носив пальто «Барберрі».

Товстун прокашлявся. Світ звів на нього погляд.

— Перепрошую? Агенте Світе?

— Так. Слухаю. Все за графіком?

У товстуна пересохло в роті. Він облизав губи і сказав:

— Я про все домовився. Ще чекаю на підтвердження щодо гелікоптерів.

— Вони будуть тут, коли стануть нам потрібними.

— Добре, — кивнув товстий малий. — Добре.

Він мовчки стояв і не йшов. На чолі у нього красувався синець.

— Ще щось? — врешті запитав агент Світ.

Пауза. Пацан ковтнув і кивнув.

— Так. Іще... щось.

— Хотів би про це поговорити наодинці?

Хлопчина знову кивнув.

Агент Світ провів товстуна до польового штабу: вогкої печери з діорамою, на якій п’яні феї гнали самогон через дистилятор. Знак попереджав туристів, що йдуть ремонтні роботи і вхід заборонено. Чоловіки вмостилися на пластикових стільцях.

— То чим я можу допомогти? — поцікавився агент Світ.

— Допомогти. Так. Нехай. Дві речі. Так? Слухай. По-перше. Чого ми чекаємо? І по-друге... Друга річ складніша... Глянь. У нас є пушки, так. Гармати, бомби, справжня зброя. А в них — мечі, ножі, молоти і кам’яні сокири. І ці... залізні ломи. Наші чортові бомби самі наводяться на ціль!

— І ми не будемо їх запускати.

— Я знаю. Ти вже казав. Я знаю. І без них впораємося. Але. Слухай. Відтоді, як я замочив ту сучку в Лос-Анджелесі, я...

Малий затнувся і скривився. Здавалося, він боявся продовжувати.

— Ти збентежений?

— Так. Добре слово. Саме так. Якась... непозбувна бентега. Ха-ха. Саме так.

— І що саме тебе бентежить?

— Ну... Буде битва, і ми переможемо.

— І це тебе непокоїть? Мене це тішить і захоплює.

— Так. Розумію. Але вони б і так вимерли. Вони — як поштові голуби і тасманські тигри. Хіба ні? Кого вони взагалі гребуть? А так тут буде різанина. Якби ми просто почекали, їх би просто не стало.

— Ага, — кивнув агент Світ.

Він розумів його думку. Товстун зрадів. Тоді продовжив:

— Слухай, я не єдиний, хто так почувається. Я поговорив із командою «Радіо модерн», усі вони хочуть залагодити справу миром. Біржовики просто хочуть, аби про все подбала невидима рука ринку. Я намагаюся... Січеш, стати голосом розуму.

— Так воно і є. На жаль, є певна інформація, до якої в тебе нема доступу, — сказав агент Світ і увінчав ці слова кривою пошрамованою посмішкою.

— Світе? А що трапилося з твоїми губами? — закліпав хлопець.

— Правду кажучи, — зітхнув Світ, — мені їх зашили. Колись давно.

— Bay. Серйозна хуйня. Як омерта.

— Так. Типу того. Знаєш, на що ми чекаємо? Чому не вдарили минулої ночі?

Товстун закивав. Він вкривався холодним потом.

— Ми досі не вдарили, бо я чекаю на свою гілочку.

— Гілочку?

— Саме так. Гілочку. І знаєш, що я з нею зроблю?

— Е-е-е, ні, — похитав головою малий. — Ну гаразд, я запитаю. І що ж?

— Я можу сказати, але потім мені доведеться тебе вбити, — сухо пояснив агент Світ. А тоді підморгнув, і розмова між двома чоловіками стала набагато менш напруженою.

Хлопчина захихотів. Тихі смішки клекотали десь у глибині його горлянки.

— Хах. Ясно. Дійшло. Січу. Технопланета отримала повідомлення. Гучне і чітке. Менше знаєш, краще спиш, точно.

Агент Світ похитав головою. Тоді поклав руку товстому пацану на плече:

— Слухай. Тобі справді аж так хочеться знати?

— Ага.

— Що ж. Враховуючи, що ми з тобою — друзі, ось тобі моя відповідь: я візьму ту гілку, кину її над арміями, що вишикувалися одна проти одної. Коли я її кину, вона перетвориться на спис. І коли спис пролітатиме над рядами воїнів, я гукну: «Цю битву я підношу Одіну».

— Он як... А для чого?

— Заради влади, — почухав підборіддя агент Світ. — І поживи. Усе разом. Розумієш, на результат битви мені пофіг. Має значення тільки хаос і різанина.

— Не в’їжджаю.

— То дозволь показати. Зараз я зроблю те саме, — сказав агент Світ. — Дивися!

Одним плавним рухом він видобув мисливського ножа з кишені свого пальта «Барберрі» і встромив дерев’яне лезо у м’яку плоть під нижньою щелепою товстуна, а тоді натис, проштовхуючи його у бік мозку.

— Цю смерть я підношу Одіну, — сказав він, коли ніж уп’явся в здобич.

На його руку потекло щось, що мало б бути кров’ю, але нею не було. З-за очей товстого малого почувся тріскотливий звук, ніби закоротило дроти. У повітрі запахло паленою ізоляцією — так, ніби десь перегоріли запобіжники.

Товстунчик судомно засмикав рукою, а тоді впав. На його обличчі закарбувалися зачудування і страждання.

— Ти глянь на нього, — розслаблено сказав Світ, ніби сам до себе. — Має такий вигляд, ніби рядок одиниць і нулів перед ним перетворився на зграйку яскравих пташок, що полетіли собі геть.

З порожнього коридору в скелі не долинуло жодної відповіді.

Пан Світ завдав тіло собі на спину з такою легкістю, ніби воно майже нічого не важило, тоді розчинив діораму з феями і кинув тіло за фоновий малюнок, прикривши чорним дощовиком. Він вирішив, що позбудеться його увечері, і розтягнув губи у пошрамованій посмішці: сховати тіло на полі бою — це ж так очевидно! Ніхто й не буде приглядатися. Усім буде пофіг.

На якусь часину запанувала тиша. А тоді грубий старечий голос, що не належав агенту Світу, прокашлявся десь серед тіней і запитав:

— Гарнесенький початок, га?

Розділ вісімнадцятий

Усе це насправді вигадка. Або, якщо вам так затишніше думати, метафора. Зрештою, релігії за визначенням метафори — Бог це мрія, надія, жінка, насмішник, батько, місто, будинок з багатьма кімнатами, годинникар, що залишив свого найкращого хронометра у пустелі, і той, хто любить тебе... І, мабуть, попри всі раціональні докази, Бог — це позаземна сутність, яку тільки й цікавить, аби твоя футбольна команда, армія, бізнес чи шлюб процвітали, примножували добро і здобували звитягу над усіма ворогами.

Релігія — це місце, де можна зупинитися, роззирнутися й діяти, релігія — точка огляду, з якої видно весь світ.

Отже, все це вигадка. Такі речі просто не трапляються в наші дні. Нічого з цієї бувальщини не можна трактувати буквально, та геть усе з неї справді трапилося. І далі в нашій бувальщині трапилося отаке:

Біля підніжжя Сторожової гори, яка направду лише високий пагорок, жінки й чоловіки зібралися довкола невеликої ватри під дощем. Вони стояли під деревами, які майже не закривали їх, і сперечалися.

Пані Калі, зі шкірою чорною, наче вугілля, і білосніжними гострими зубами, казала:

— Час настав.

Анансі, у своїх канаркових рукавичках, похитав посрібленою головою:

— Ми ще можемо почекати. А поки можемо чекати, маємо чекати.

Юрбою пройшла хвиля незгоди.

— Але послухайте, він має рацію, — втрутився чоловік з волоссям кольору сталі: Чорнобог. Він тримав невеликого молота для забою худоби, поклавши його на плече. — Вони зайняли висоту. Погода нам не сприяє. Починати зараз — безумство.

Істота, яка дещо нагадувала вовка, і трохи більше — людину, загарчала і сплюнула на лісову траву:

— А коли нам краще починати, дєдушка? Чекати, поки розпогодиться, щоб за той час вони підготувалися? Я кажу — рушаймо. І я кажу — зараз.

— Поміж нами нависли хмари, — завважив угорець Істен. Він мав доглянуті чорні вуса, крислатий пошарпаний чорний капелюх. А ще він мав широченну усмішку людини, що продає алюмінієву обшивку, черепицю та ринви літнім людям і завжди вшивається з міста, щойно вдається перевести чек у готівку, байдуже, здав роботу чи ні.

Чоловік в елегантному костюмі, який досі мовчав, склав руки докупи, виступив наперед і виклав свою думку чітко й лаконічно. Почулося схвальне бурмотіння, закивали голови.

Заговорила войовниця, одна з ликів Морріган: усі троє стояли в тінях так близько, що здавалися переплетінням вкритих синіми татуюваннями кінцівок і тріпотливих воронячих крил. Вона сказала:

— Без різниці, добрий час чи поганий. Це — той час. Вони нас вбивали. І вони вбиватимуть нас, будемо ми битися чи ні. Може, ми переможемо. Може, ми загинемо. Краще загинути разом, в битві, як личить богам, а не підібгавши хвости і поховавшись по підвалах, ніби пацюки.

Знову бурмотіння, цього разу — щиросердної згоди. Вона сказала за всіх. Настав час.

— Перша голова належиться мені, — попередив дуже високий китаєць, шию якого оповило намисто з маленьких черепів. Він пішов догори, повільно, але цілеспрямовано, поклавши на плече палицю, яку вінчало срібне вістря у формі місяця.

Навіть ніщо не може тривати вічно.

Він міг бути там, міг бути в Ніде, десять хвилин чи десять тисяч років. Байдуже. Час став абстрактною концепцією, в якій більше не було потреби.

Він не міг згадати свого справжнього імені. У тому місці, яке не було місцем, він почувався спорожнілим і очищеним.

В ньому не було ні форми, ні порожнечі.

Він був нічим.

А тоді в ніщо заговорили:

— Хо-хока, братику. Поговоримо.

І те, що колись могло бути Тінню, перепитало:

— Віскі-Джеку?

— Ага, — відповів Віскі-Джек у темряві. — Ну й намучився я, вистежуючи тебе мертвого. Ти не пішов до жодного з місць, про які я думав. Перешукав усюди, аж поки не здогадався зазирнути сюди. То як, ти знайшов своє плем’я?

Тінь згадав чоловіка і дівчину, які танцювали під диско-кулею.

— Гадаю, знайшов свою сім’ю. Але так і не знайшов свого племені.

— Прикро, що доводиться тебе турбувати зараз.

— Неправда, не прикро тобі. Залиш мене. Я отримав те, чого хотів. З мене досить.

— Вони вирушили по тебе, — попередив Віскі-Джек. — Аби оживити.

— Але ж зі мною покінчено. Все закінчилося.

— Е ні, братику, так не буває. Так ніколи не буває. Заходь до мене. Хочеш пива?

Тінь подумав, що пива йому хочеться, і погодився.

— То візьми плящинку і мені. Холодильник за дверима, — вказав Віскі-Джек. Він стояв посеред своєї халупи.

Тінь відчинив двері — здається, ще мить тому рук у нього не було. За дверима стояв пластиковий холодильник, набитий шматками криги, наколотої на річці. Там охолоджувався з десяток бляшанок «Будвайзера». Тінь вивудив собі і Джекові пиво та сів при дверях, оглядаючи долину.

Хатина стояла на вершечку пагорба, біля водоспаду, вагітного підталим снігом. Вода падала і падала — може, двадцять метрів донизу, а може, і на всі тридцять. Сонячні промені танцювали на кризі і скакали по деревах, що нависли над руслом. Стояв шум звергнутої води, яка розліталася внизу бризками і кришталиками льоду.

— Де ми? — поцікавився Тінь.

— Там, де ти був і минулого разу. В мене вдома. А ти плануєш обніматися з моїм пивом, поки воно не загріється? Я не хочу таке пити.

Тінь підвівся і передав Джекові бляшанку.

— Минулого разу такого краєвиду на водоспад не було.

Віскі-Джек змовчав. Відкрив бляшанку і випив половину її вмісту одним довгим, повільним ковтком. Тоді спитав:

— Пригадуєш мого племінника? Гаррі Синю Сойку? Поета. Того, який дав тобі свого «Б’юіка» в обмін на ваш «Віннебаґо». Пригадуєш?

— Звісно. Тільки я не знав, що він ще й поет.

Віскі-Джек гордо задер підборіддя:

— Найкращий скурвів поет на всю Америку, — тоді осушив решту бляшанки, відригнув і потягнувся по наступну.

Тим часом Тінь відкрив свою, і двоє чоловіків сиділи під ранковим сонечком, на камені між блідо-зеленої папороті, дивилися на водоспад і пили пиво. Там, де земля була завжди затінена, і досі лежав сніг.

Ґрунт був вологим і болотистим.

— У Гаррі був діабет, — знову заговорив Віскі-Джек. — Трапляється. Надто часто, чорт забирай, трапляється. Такі, як ти, приперлися до Америки, відібрали в нас цукрову тростину, картоплю та кукурудзу і стали продавати нам картопляні чіпси і попкорн з карамеллю. А такі, як ми, стали хворіти... — він сьорбнув ще пива у задумі. — За свою поезію він отримав кілька нагород. Якісь люди в Міннесоті хотіли, аби він видав книгу віршів. Тому він їхав до Міннесоти, аби з ними переговорити. Обміняв ваш «Баґо» на жовту «Міату». Лікарі кажуть, що, напевно, він впав у кому за кермом, машина злетіла з дороги і врізалася в один з тих ваших дороговказів. Ви такі ліниві, аби подивитися на гори і хмари, щоб знати, де ви, тому вам завжди потрібні ті дороговкази. А Гаррі Синя Сойка назавжди злетів з дороги і поїхав до братчика-вовка. Тож мене там уже нічого не тримало. Переїхав на північ. Тут добре рибалити.

— Мені прикро за твого племінника.

— Мені теж. Але тепер я живу тут, на півночі. Далеко від хвороб білих людей. Від доріг білих людей. Від їхніх дорожніх знаків. Від жовтих спортивних машин білих людей. І від попкорну з карамеллю.

— Як щодо пива білих людей?

Віскі Джек глянув на бляшанку:

— Коли ваші нарешті спакують манатки і звалять додому, можете залишити нам броварні.

— Де ми? — запитав Тінь. — Я досі на дереві? Я мертвий? Я тут? Я думав, все закінчилось. Що з цього справжнє?

— Так.

— Так?! Що це в біса за відповідь, «так»?

— Нормальна відповідь. І правильна.

— Ти також бог?

— Я культурний герой, — похитав головою Віскі-Джек. — Ми робимо все те саме, тільки лажаємо більше, і ніхто нам не поклоняється. Про нас розповідають історії. У деяких ми маємо більш-менш пристойний вигляд, а в інших — геть паскудний.

— Зрозуміло, — кивнув Тінь. Він і справді, здавалося, зрозумів.

— Слухай, — сказав Віскі-Джек. — Ця земля не приймає богів. Такі, як я, це вчасно розчовпали. Звісно, є духи-творці, які знайшли земельку, або створили її, чи там, висрали її, але подумай: хто в біса поклонятиметься койоту? Той трахнув дикобразиху, а коли кінчив, то з члена стирчало більше голок, ніж із подушечки вишивальниці. А ще він посварився зі скелями, і скелі перемогли.

— Ну і мій народ зметикував, що хтось за цим всім, може, і стоїть, якийсь творець, — продовжив Джек. — Чи, не знаю, великий дух? Ми йому дякували, бо люди завжди дякують за хороші речі. Але ми ніколи не будували церков. Нашо вони нам? Ця земля — наша церква. Наша земля була нашою релігією. Земля була старшою і мудрішою за людей, які нею ходили. Вона давала нам лососів, кукурудзу, бізонів і мандрівних голубів. Давала нам дикий рис і морську рибу. Дині, кабачки, індички. А ми були дітьми цієї землі: як і дикобрази, як і скунси, як сині сойки.

Він допив друге пиво і показав жестом на річку, що витікала з-під водоспаду:

— Якщо іти за течією цієї річки, можна дістатись до озер, де росте дикий рис. Коли дикий рис плодоносить, треба просто сісти з товаришем в каное, набрати туди дикого рису, і можна його їсти, готувати, зберігати вдома... він тебе підживлюватиме ще довго-довго. В різних місцинах росте різна їжа. Якщо досить далеко зайти на південь, то можна дістатися помаранчевих дерев, лимонних дерев, і тих м’якеньких зелених штук, схожих на грушки...

— Авокадо?

— Авокадо, — погодився Віскі-Джек, — ага. Тут вони не ростуть. Це земля дикого рису. Земля лосів. Ну і я кажу, що вся Америка така. Це неродюча земля для богів. Вони тут не приймаються. Вони ніби авокадо, яке хоче вирости в стороні дикого рису.

— Може, вони тут і не розростаються, — зауважив Тінь, про щось згадавши, — але вони зібралися тут воювати.

Тінь вперше і востаннє побачив, як Віскі-Джек регоче. Сміх нагадував гавкіт, а радості в ньому майже не було.

— Гей, Тіне! — зрештою запитав він. — А якщо всі твої друзі вистрибнуть з вікна, ти теж за ними вистрибнеш?

— Може й вистрибну, — Тіні було добре. Здається, не тільки через пиво. Він не міг пригадати, коли ще почувався таким живим і таким цілісним.

— Війни не буде, — сказав Джек.

— А що тоді буде?

Віскі-Джек сплющив бляшанку з-під пива долонями, стис її, поки вона не стала геть пласкою. Тоді показав на водоспад. Сонце було досить високо, аби зловити бризки: у повітрі зависли веселкові кружальця. Тінь у захваті подумав, що ніколи не бачив гарнішого краєвиду.

— Буде різанина, — сухо мовив Віскі Джек.

Тоді Тінь зрозумів. Зрозумів усю вбивчу простоту. Похитав головою і захихотів. Тоді похитав головою ще раз, і хихотіння переросло в щирий регіт.

— Все гаразд, братику?

— Ага, зі мною все гаразд, — відповів Тінь. — Я просто побачив індіанців, які поховалися. Не всіх. Але побачив.

— Певне, то були хо-чанк. Вони завжди так лайняно маскувалися, що й сліпа дитина їх угледить, — старий подивився на сонце і підвівся. — А тобі пора назад.

— Це зовсім не війна, а афера. Шахрайство на двох, правда?

— А ти не такий вже і дурень, — поплескав Віскі-Джек Тіневе передпліччя.

— Шкода, що я не можу залишитися тут із тобою, — зізнався Тінь, поки вони ішли назад до Джекової халупи. — Здається, це добра місцина.

— Є багато добрих місцин, — стенув плечима Віскі-Джек. — В цьому ж саме і справа. Затям, боги помирають, коли їх забули. І люди так само. А земля залишається. З усіма своїми добрими і поганими місцинами. Земля нікуди не дівається. І я теж залишаюся.

Тінь зачинив двері. Щось ніби тягнуло його. Він знову був самотою в пітьмі, але пітьма все яскравішала і яскравішала, аж доки, зрештою, не запекла, ніби сонце.

А тоді заболіло.

Жінка йшла лугом, і там, де вона ступала, розквітали весняні квіти. Тут і зараз вона називала себе Пасхою.

Вона минула місце, де колись давно стояв фермерський будинок. Навіть зараз із бур’янів і лугової трави стирчало кілька вцілілих стін, ніби гнилі зуби. Сипала мжичка. Темні хмари нависли низенько. Було холодно.

Неподалік від місця, де колись стояв будинок, росло дерево, високе срібно-сіре дерево, по-зимовому мертве на вигляд, безлисте. Біля дерева, на траві, валялися безбарвні шматки обшарпаної тканини. Жінка зупинилася коло того лахміття, нахилилася, підняла щось біло-коричневе: зотлілий шмат кістки, певно, людського черепа. Вона кинула його назад на траву.

Тоді з грайливою усмішкою глянула на чоловіка, що висів на дереві:

— Вони і наполовину не такі цікаві, коли голі. Розпаковувати — ось справжнє задоволення. Однаково, чи подарунки, чи яйця.

Чоловік із головою сокола, який ішов поруч, опустив погляд на свій пеніс, ніби тільки зараз усвідомивши власну наготу. Тоді сказав:

— Зате я можу дивитися на сонце, не змигнувши.

— Ти дуже кмітливий, — переконливо запевнила його Пасха. — А тепер знімімо того красеня з дерева.

Мокрі мотузки, що тримали Тінь на дереві, вже давно потерлись і підгнили, тому легко рвалися від зусиль двох людей. Тіло зісковзнуло вниз, до коріння. Вони впіймали його, понесли — не напружуючись, хоч він і був справжнім здоровилом — і обережно вклали на траву.

Тіло було схололим. Не дихало. На боці темніла кривава пляма, ніби хтось штрикнув його списом.

— І що тепер?

— Тепер, — відповіла жінка, — ми його зігріємо. Ти знаєш, що маєш зробити.

— Знаю. Але я не можу.

— Ну, якщо ти не хочеш допомагати, не треба було мене кликати.

— Але то було так давно...

— Для всіх нас усе було давно.

— І я дуже прибацаний.

— Я знаю, — вона простягнула білу руку до Гора і торкнулася його темного волосся. Він заблимав, уважно втупившись в неї. А тоді, ніби повитий теплим туманом, замерехтів.

Соколине око, що дивилося на неї, заяскрілось жовтогарячим, ніби хтось роздмухав у нього всередині давно згаслий вогонь.

Сокіл здійнявся в повітря і шугнув догори, здіймаючись колами, і кружляв у сірих хмарах, за якими могло б ховатися сонце. Сокіл летів високо, спершу ставши плямкою, тоді цяткою, а тоді зовсім зник з поля зору, залишаючись видимим тільки для уяви. Хмари потоншали, почали випаровуватись, вивільнили латочку синього неба, крізь яку засвітило сонце. Один-єдиний яскравий промінь, що прорвався крізь хмари і впав на луг, — неймовірно гарне видовище. Але недовго воно протривало, бо хмари розходилися все більше. Вже зовсім скоро луг пашів від ранкового сонечка, ніби зараз був літній полудень: вранішня роса здіймалася туманом, а туман тут же випаровувався.

Небіжчик на луговій землі купався у світлі і теплі золотого сонця. На мертвому тілі з’явилися відтінки рожевого і тепло-коричневого.

Жінка легенько провела пальцями правиці по грудях тіла. Їй здалося, що там, усередині, відчуває легенький трем: ще не серцебиття, але... Вона залишила руку в тому місці, якраз над серцем.

Схилилася губами до Тіневих губ і видихнула повітря у його легені, ніжно вдихнула і знову видихнула, а тоді подих став поцілунком. Той поцілунок був лагідний і смакував, ніби весняний дощ і лугові квіти.

З рани на боці знову потекла кров — багряна, вона виблискувала на сонці, ніби рідкі рубіни. Потім кровотеча припинилася.

Вона поцілувала його в щоку і в чоло.

— Ну ж бо. Пора прокидатися. Все от-от почнеться. Ти ж не хочеш нічого пропустити?

Його повіки затремтіли, а тоді очі розплющилися. Чоловікові очі були такі сірі, що здавалися безбарвними — такого сірого кольору, як буває вечір. Він поглянув на неї.

Вона всміхнулася і прибрала руку з його грудей.

— Ти покликала мене назад.

Чоловік говорив повільно, наче й забув, як воно — розмовляти. У його голосі були біль і збентеження.

— Так.

— Я помер. Мене судили. Все закінчилося. А ти покликала мене назад. Ти посміла.

— Мені прикро.

— Так.

Він повільно сів. Здригнувся і торкнувся боку. Тоді здивування наповзло на його обличчя: на боці була пляма вологої крові, але рани не було.

Він простягнув руку, вона підлізла під неї та обняла його за стан, допомагаючи підвестись. Він роззирнувся лугом, ніби згадуючи, як називаються речі, що він їх бачить: квіти у високій траві, руїни фермерського будиночка, грона зелених бруньок, що набубнявіли на гілках великого срібного дерева.

— Ти все пам’ятаєш? — запитала вона у нього. — Пам’ятаєш, про що дізнався?

— Так. Хоч пам’ять скоро потьмяніє, як після сну. Я точно знаю. Я втратив ім’я і віддав своє серце. А ти прикликала мене назад.

— Мені прикро, — знову сказала вона. — Але от-от почнеться битва. Старі боги проти нових.

— Ти хочеш, аби я за вас бився? Марно згаяла час.

— Я прикликала тебе назад, бо я мусила. Це те, що я вмію. Те, що я роблю найкраще. А тепер ти чинитимеш так, як мусиш. Вибирай сам. Все, що залежало від мене, я зробила.

Раптом вона усвідомила його наготу, зашарілася яскраво-пурпуровим рум’янцем, опустила очі, а тоді відвела погляд.

Серед дощу і хмар тіні ковзали схилом і скелястими дорогами догори.

Білі лисиці тупцяли пагорбом пліч-о-пліч з рудими чоловіками в зелених куртках. Чудисько з людським тілом і головою бика йшло поряд із залізнопалим дактилем. Свиня, мавпа та гострозубий гуль спиналися схилом у товаристві синьошкірого чоловіка з палаючим луком, ведмедя із вплетеними у шерсть квітами та воїна в золотій кольчузі, з меча якого позирали сотні очей.

Прекрасний Антіной, коханець Адріана, ішов схилом на чолі групки затягнутих у шкіру гомосексуалів з розбухлими на стероїдах плечима і грудьми досконалих форм.

Чоловік із сірою шкірою, в єдиному, циклоп’ячому оці якого сяяв величезний гладенький смарагд, вів за собою кількох присадкуватих смаглявих людей із обличчями, схожими на грубі ацтекські різьблення. Ці люди знали таємниці, що дрімали в джунглях.

Снайпер на вершині гори ретельно прицілився в білу лисицю і вистрелив. Вибух, шипіння ґнота, запах пороху у вологому повітрі. Труп юної японки із нутрощами назовні і залитим кров’ю обличчям. Дуже поволі труп став розчинятися в повітрі.

Але всі продовжували підійматись схилом: чи то на двох ногах, чи на чотирьох, чи й узагалі без ніг.

Їхня подорож гористою частиною Теннессі була запаморочливо прекрасною, коли вщухала буря, і запаморочливо нервовою, коли вона знову вдаряла. Град і Лора розмовляли безперестанку. Він був щасливий, що зустрів її. Здавалося, поруч із ним була його стара подруга, справді добра подруга, просто він її ніколи раніше не бачив. Вони розмовляли про історію, про фільми, про музику, і виявилося, що вона чи не єдина у світі людина, тобто єдина у світі, крім нього, яка бачила старий закордонний фільм (Град був упевнений, що він іспанський, Лора ж була переконана, що польський), знятий у шістдесяті, який називався «Рукопис із Сарагоси» — а він майже повірив, що науявляв собі те кіно!

Коли Лора вперше звернула його увагу на напис «Відвідайте Рок-Сіті» на якомусь сараї, Град захихотів і зізнався, що саме туди і прямує. Вона сказала, що це круто. Їй завжди хотілось відвідувати такі місця, але вона ніяк не могла викроїти часу, а потім шкодувала. Саме тому вона вирушила в дорогу зараз. Вона вирушила за пригодою.

Вона розповіла йому, що була турагенткою. Жила окремо від чоловіка. Зізналась, що не думає, що вони колись знову зможуть бути разом, і що це все сталося з її провини.

— Я просто не вірю в це, ні в чому ти не винна!

— Але ж це правда, Маку, — зітхнула вона. — Я просто вже не та жінка, з якою він одружився.

Що ж, спробував він її розрадити, люди змінюються, і не встиг схаменутися, як став розповідати їй усе, що міг, про своє життя, навіть розповів їй про Дубочка і Каменюку, як вони втрьох були ніби три мушкетери, і як їх двох убили, і що коли ти працюєш на уряд, здається, ти можеш звикнути до таких речей, але, як виявляється, ніфіга не звикаєш. Він так і не звик.

Вона простягнула руку — холодну-холодну, аж йому довелося ввімкнути опалення в машині — і міцно стиснула його долоню.

Коли настала обідня пора і буря трохи вщухла, вони поїли в жахливій японській забігайлівці у Ноксвіллі, і Град навіть не сердився, що страви принесли надто пізно, що його місо-суп був холодний, а суші — теплі.

Він просто був щасливий, що вона вийшла на дорогу, що вона вирушила за пригодою і що натрапила на нього.

— Що ж, — зізнавалася йому Лора, — мене лякала перспектива залежатись. Там, де я була, я буквально гнила. Тому я просто здійнялася з місця і пішла: без машини, без кредиток. Просто покладаюся на доброту незнайомців. І все складається так чудово! Зустрічаю таких щедрих людей.

— А тобі не було страшно? Тебе ж могли схопити, пограбувати, ти могла голодувати!

Вона похитала головою. А тоді мовила з непевною усмішкою:

— Але ж я зустріла тебе...

І він не знайшов, що відповісти.

Вони закінчили обід і потім пробіглися під дощем до машини, закриваючи голови від води газетами з японськими ієрогліфами, і сміялися з цієї пригоди, ніби школярики.

— То куди тебе довезти? — поцікавився він, коли вони вмостилися в машині.

— Я поїду, куди ти їдеш, Маку, — просто і трохи засоромлено відповіла вона.

Він тішився, що не ляпнув тоді про Біґ-Мака. Град відчував, що це не жінка з бару, яку знімаєш на одну ніч. Може, йому й знадобилося аж п’ятдесят років, щоб її знайти, але зараз він точно знав — ось, нарешті, воно. Це вона: ця дика, чарівна жінка із довгим темним волоссям.

Це любов.

— Послухай, — зрештою наважився він, коли вони наблизилися до Чаттануґи. Двірники розмазували дощівку по вітровому склу, і ціле місто було як розмита сіра пляма. — Може, я знайшов би для тебе мотель? Я заплачу. А коли покінчу зі своєю доставкою, ми могли б... Ну, для початку, прийняти гарячу ванну. Щоб тебе зігріти.

— Звучить чудово. А що ти доставляєш?

— Гілку, — хихотнув він. — Ту, що ти кинула на заднє сидіння.

— Секретики? Ну ла-а-адно... — весело сказала вона. — Не хочеш, то й не кажи.

Він попросив її почекати в машині на паркінгу Рок-Сіті, доки він покінчить із доставкою. Під ненастанним дощем він акуратно під’їхав до підніжжя Сторожової гори, не розганяючись більше сорока кілометрів на годину і не вимикаючи дальнього світла.

Припаркував машину в глибині стоянки. Вимкнув мотор.

— Слухай, Маку... — усміхнулася йому Лора. — А ти хіба не хочеш обійняти мене, перш ніж підеш?

— Із задоволенням! — відказав Град і обвив її руками, а вона притиснулася до нього, і так вони собі сиділи, поки дощ тарабанив по даху «Форда Експлорера». Він відчував запах її волосся. Крізь парфуми пробивався ледь помітний неприємний дух. Таке буває щоразу, коли подорожуєш. Ванна, вирішив він, просто необхідна їм обом. Ще він подумав, що у Чаттанузі можна було б пошукати пахучі бомбочки для ванн, які так любила його перша дружина. Лора підняла голову і пильно подивилася йому у вічі, ніжно погладжуючи його потилицю пальцями.

— Знаєш, Маку... Я все думаю, чи сказати тобі... Ти, певно, дуже хочеш дізнатися, що ж трапилося з тими твоїми друзями, Дубом і Каменем, так?

— Хочу, — прошепотів він, нахиляючи губи до неї для першого поцілунку. — Дуже хочу.

І вона йому показала.

Тінь кружляв лугом, обходячи дерево по спіралі. Іноді він зупинявся, аби щось підняти: квітку, листок, камінчик, гілочку чи, може, травинку. Він уважно, не поспішаючи, роздивлявся те, що піднімав, повністю зосереджуючись на гілочковості гілочки чи листочковості листочка, ніби бачив їх уперше.

Пасха подумала про немовлят, які вчаться фокусувати погляд.

Вона не наважувалася заговорити з ним. Заговорити зараз було б блюзнірством. Вона дуже втомилася, однак просто спостерігала за ним і розмірковувала.

Десь за десяток метрів від стовбура, серед лугової трави і всохлого бур’яну, Тінь побачив полотняну торбинку. Він підняв її і розпустив шнурок, послабивши зав’язочки.

У мішечку були його власні речі. Старі, але ще придатні, щоб їх носити. Він повертів черевики в руках. Помацав тканину футболки, вовну светра, і став так пильно розглядати, ніби востаннє бачив їх мільйон років тому.

Він вивчав свої речі ще деякий час, а потім одягнув на себе одна за одною.

Поклав руки до кишень, а тоді здивовано витяг і простягнув до Пасхи на долоні щось схоже на сіро-білу кульку.

— Нема монет! — це перше, що він сказав за кілька годин.

— Нема монет? — луною озвалася Пасха.

— Добре було мати монети, — похитав він головою. — Завжди було чим зайняти руки.

Він нахилився, аби зав’язати шнурівки.

Тепер, коли вдягнувся, він набув звичнішого вигляду. Хіба що трохи похмурого. Вона міркувала про те, як далеко він мандрував і яким коштом повернувся. Він не перший, кого вона прикликала — вона знала, що дуже скоро цей погляд крізь мільйони років зникне, а світ буденних речей затре спогади і сни, які він приніс із дерева. Таким був плин життя.

Вона повела його за собою лугом. Птах, на якому вона прилетіла, чекав між дерев.

— Він не зможе нести нас обох, — звернулася вона до Тіні. — Але я сама знайду дорогу додому.

Тінь кивнув. Роздивлявся птаха — ніби намагався впізнати. А тоді відкрив рота і заволав у радісному вітанні.

Птиця-громовиця розтулила гострого дзьоба і так само радісно закричала у відповідь.

На перший погляд вона скидалася на кондора. Чорне пір’я з пурпуровим відливом, білий комірець на шиї. Чорний гострий дзьоб — такий мають хижі птахи, щоб шматувати здобич. На землі, зі складеними крилами, птиця-громовиця мала розміри чорного ведмедя, а її голова була на одному рівні з Тіневою.

Гор похвалився:

— Це я його привів. Вони мешкають у горах.

Тінь кивнув:

— Якось я бачив сон про птиць-громовиць. Оце був їбанутий сон.

Птиця-громовиця відкрила дзьоб і напрочуд тихо і ніжно перепитала: «Кроуру?».

— Ти теж чув мій сон? — запитав Тінь.

Він простягнув руку і ніжно погладив птицю по голові. Вона потерлася об нього, ніби дуже товариське поні. Тоді він почухав птаха за місцем, де мали б бути його вуха. Запитав у Пасхи:

— То ти на ньому прилетіла?

— Ага. Можеш полетіти назад, якщо він тобі дозволить.

— Як на ньому летіти?

— О, це просто. Тільки не впади. Це ніби осідлати блискавку.

— Ми зустрінемося там?

— Я закінчила, любий, — похитала вона головою. — А ти лети і роби те, що мусиш. Я втомилася. Отак взяти і привести тебе назад... Коштувало мені багато. Я маю відпочити, поберегти енергію до свого свята. Вибач. І щасти.

Тінь кивнув:

— Віскі-Джек. Я з ним бачився. Після того, як пройшов крізь ті двері. Він знайшов мене. Випили пива.

— Ага. Я рада, що випили.

— Ми ще побачимося?

Вона подивилася на нього поглядом зелених, ніби молода кукурудза, очей. Помовчала. Тоді раптово похитала головою:

— Навряд чи.

Тінь незграбно видряпався на спину птиці-громовиці. Почувався, ніби мишеня на соколиній спині. Відчув присмак озону, блакитний і металевий. Щось загуркотіло. Птиця-громовиця розправила крила і потужно залопотіла ними.

Коли земля раптово шугонула вниз, Тінь міцніше вхопився за пір’я, а його серце закалатало, мов навіжене.

І справді — точнісінько ніби осідлати блискавку.

Лора забрала гілку із заднього сидіння «Форда Експлорера», залишивши тіло агента Града на передньому. Вибралася з машини і попрошкувала до Рок-Сіті під дощем. Каса не працювала. Двері сувенірної крамнички, однак, були відчинені, і крізь них, повз полиці з фірмовими цукерками і набір шпаківень з написами «Відвідайте Рок-Сіті», вона ввійшла до Восьмого дива світу.

Ніхто її не зупинив, хоча дорогою вона минула кількох чоловіків і жінок, що мокли під дощем. Хтось із них мав трохи штучний вигляд, деякі були напівпрозорі. Вона перейшла підвісний міст, що захитався під її кроками. Вона минула «Галявину білих оленів» і протиснулася стежкою між двох скель, яка називалася «Товстуночавилкою».

Зрештою, вона переступила через мотузку, що загороджувала частину атракції — на мотузці висіла табличка «Вхід заборонено». Зайшла в грот і побачила чоловіка, який сидів собі на пластиковому кріслі перед діорамою з гномами-пияками. Він присвічував собі маленьким електричним ліхтариком і читав «Вашингтон Пост». Зауваживши Лору, чоловік згорнув газету і поклав під крісло. Тоді встав і ледь помітно вклонився. Він був високий, носив дороге пальто і мав коротко підстрижене рудувате волосся.

— Я так розумію, агент Град мертвий. Вітаю, списоносице.

— Дякую. Мені прикро за Мака. Ви товаришували?

— Та де там. Якщо він не здатен вижити, то на біса він мені потрібен на цій роботі? Але зрештою, ти ж принесла його гілочку, — він зміряв її поглядом очей, що світилися жовтогарячим, наче вуглики в пригаслому вогнищі. — І тепер маєш наді мною перевагу. Тут, на вершині, мене називають агентом Світом.

— А я Тінева дружина.

— Звісно. Чарівна Лора. Я мав би тебе впізнати. Над його нарами в камері, яку ми з ним ділили, висіло кілька твоїх фотографій. І прошу пробачити мою фамільярність, але ти маєш набагато чарівніший вигляд, ніж належало б. Хіба зараз ти не повинна б крокувати стежинкою гниття і розпаду?

— А я нею і крокувала, — просто відповіла вона. — Дійшла досить далеко. Не знаю точно, що змінилося. Але знаю, коли стала почуватися краще — цього ранку. Жінки на фермі дали мені напитись зі своєї криниці.

— Із джерела Урд? — він підняв брову. — Не кажи дурниць.

Вона мовчки обвела себе рукою. Так, шкіра бліда, а довкола очей позалягали темні кола, але вона була достеменно цілісінька. Якщо вона і була ходячим трупом, то, без сумніву, упокоїлася зовсім недавно.

— Це не протриває довго, — скривився агент Світ. — Норни просто дали тобі скуштувати трохи минулого. Скоро воно розчиниться в сучасності, і тоді твої гарненькі сині очка повитікають з очниць і стечуть милими щічками, які до того часу, звісно, перестануть бути милими. До речі, в тебе досі моя гілка. Можеш, будь ласка, віддати її мені?

Він видобув пачку «Лакі Страйку», витяг з неї цигарку і підкурив від одноразової запальнички.

— Можна і мені одненьку? — запитала Лора.

— Звісно. Дам тобі цигарку, якщо даси мені гілку.

— Ні. Гілка коштує значно більше за цигарку.

Він промовчав.

— Я хочу відповідей. Хочу знати, — наполягла Лора.

Він підкурив ще одну цигарку і передав Лорі. Вона взяла її і вдихнула дим. Тоді закліпала:

— Майже відчуваю смак. Чи то і справді відчуваю. О-о-о... Нікотин.

Усміхнулася.

— Ага. То нащо ти пішла до жінок у фермерському домі?

— Тінь сказав піти до них і попросити води.

— Цікаво, чи той телепень розумів, які будуть наслідки. Певно, ні. Зрештою, якщо і є щось добре в тому, що він висить на дереві... то це те, що він більше не на гральній дошці. І я завжди знаю, де він.

— Ти його підставив. Ви весь час тільки те й робили, що його підставляли. Знаєш, у нього взагалі-то добре серце.

— Еге ж, знаю.

— Навіщо він тобі?

— Є певний сюжет. Є сюжет і є обманні маневри. А коли це все закінчиться, я застругаю гілку омели, поїду до того дерева і увіткну йому в око. Ті тупоголові, які зараз там повбивають одне одного, не здатні зрозуміти одного. Це зовсім не питання старого і нового. Це просто шаблонний сюжет. А тепер, будь ласка, мою гілочку.

— Для чого?

— Сувенір. На згадку про весь цей блядський цирк. Та не переживай. Це не омела, — вишкірився на мить агент Світ. — Гілка символізує спис, а в цьому пришибленому світі символи важать найбільше.

Звуки знадвору залунали гучніше.

— На чиєму ти боці?

— Це не питання того чи іншого боку. Але оскільки ти спитала... Я на боці переможців. Завжди. Це мені найкраще вдається.

Вона кивнула, але гілки не віддала:

— Це видно.

Лора відвернулася й визирнула з грота. Далеко внизу, між скель, вона бачила, як щось світилося й пульсувало. Згусток світла огорнув блідого бороданя, а той бив його палицею, схожою на швабру, якою діти чистять вітрові скла машинам, що зупиняються на світлофорах. Почувся крик, і чоловік зі згустком зникли з-перед очей.

— Добре. Я дам тобі ту гілку, — погодилась Лора.

— Хороше дівча, — почувся голос агента Світа звідкись з-позад неї. Він говорив переконливо і заспокійливо, його голос мав виразну чоловічу силу і водночас звучав поблажливо. Аж сироти брали від цього голосу.

Вона стояла в проході спиною до нього, чекаючи, поки відчує його подих зблизька. Їй треба було дочекатися, поки він підійде. Вона зрозуміла достатньо, щоб знати, як діяти.

Політ не просто захоплював. Він електризував.

Вони ковзали крізь бурю, ніби спалахи блискавиць, перестрибуючи з хмари на хмару. Вони перекочувалися, ніби удари грому, ніби смертоносний серп урагану. То була неможлива, карколомна мандрівка. Але Тінь одразу забув, що йому слід налякатися. Якщо ти осідлав птицю-громовицю, боятися не можна. Страху нема: тільки всеохопна, неспинна міць бурі і втіха польоту.

Тінь міцно вчепився в пір’я птиці-громовиці і відчував, як його пальці поколює струм. Маленькі сині іскорки зміїлися по руках. Дощ омивав обличчя.

— Неймовірно! — вигукував він, перекрикуючи ревіння бурі.

Птиця-громовиця, наче зрозумівши його, стала здійматися вище, кожне лопотіння крила відлунювало ударом грому, і грім той здіймався і падав з темних хмар.

— Уві сні я полював на тебе, — вітер зірвав слова з уст Тіні. — В моєму сні... Я мав принести перо.

Так, затріщало у його свідомості, ніби хтось налаштовував частоту на радіоприймачі. Вони мали принести перо, аби довести, що вони — чоловіки. Вони полювали на нас, аби добувати камінь із наших голів, аби давати їхнім мерцям наші життя.

Картина заполонила його свідомість: птиця-громовиця — самка, як йому здалось, бо її оперення було коричневим, не чорним, — лежить мертвою на схилі гори. Поряд із нею жінка. Жінка розкроює птиці череп нагостреним каменем. Розкидає вологі шматки кісток, копирсається в мозку, видобуває чистенький гладенький камінець рудуватого, ніби гранат, кольору — у його глибині блимають напівпрозорі вогники. Орлиний камінь, подумав Тінь. Вона віднесе камінь своєму синові, що вже три дні як помер, покладе на його холодні груденята. І до наступного сходу сонця хлопчик буде живий, сміятиметься. А камінь посіріє, потьмяніє, помре — як і птаха, у якої його вкрали.

— Розумію, — сказав він птиці.

Птиця захилила голову, закричала, і крик її розрісся громом.

Світ під ними блимав одним химерним сном.

Лора якнайміцніше вхопила гілку і чекала, доки чоловік, що назвався агентом Світом, підійде ближче. Вона дивилася у протилежний від нього бік: на бурю, на темно-зелені пагорби унизу.

В цьому пришибленому світі символи важать найбільше, думала вона. Аякже.

Вона відчула, як він опустив руку на її праве плече.

Добре, подумала. Не хоче мене налякати. Боїться, що я просто викину галузку туди, в бурю, вона загубиться десь на схилі гори, і він її не зможе знайти.

Вона стала потроху відхилятися назад, доки не торкнулася спиною його грудей. Він обвив її стан лівою рукою. Жест був дуже інтимний. Перед нею була відкрита долоня його лівиці — він вичікував. Лора міцно стисла гілку обома руками. Зосередилася. Видихнула.

— Будь ласка. Мою гілку, — сказав він їй на вухо.

— Прошу. Забирай... — а тоді, без усякої певності, що це подіє: — Цю смерть я підношу Тіні!

І Лора встромила гілку собі в сонячне сплетіння, просто під ребрами, і відчула, як та розростається й змінюється у неї всередині, як гілка перетворюється на спис.

З того часу, як вона померла, межа між болем та іншими відчуттями стерлася. Вона відчула, як спис прохромив її груди, як він вийшов крізь її спину. На мить відчула спротив, натисла сильніше — і спис пронизав агента Світа. Відчула його теплий подих на холодній шкірі своєї шиї, коли він, нанизаний на спис, заволав від несподіванки і болю.

Вона не розуміла його слів, не знала мови, якою він їх промовляв. Вона просто сильніше штовхнула списа, просовуючи його крізь власне тіло, глибше крізь його плоть.

Вона відчула, як його кров стала розтікатися по її спині.

— Ах ти ж сучка! — прокричав він вже англійською. — Ти просто йобана сучка.

Його голос ніби булькав. Напевно, здогадалася вона, лезо списа розрізало легеню. Тепер Світ борсався, намагався звільнитися, і з кожним його рухом нею теж мотало: вони були наче дві рибини, насаджені на один гарпун. Вона побачила, що в руці його ніж, і він штрикає її в груди: випадково, шалено, наосліп.

Її це не схвилювало. Хіба можуть удари ножа зашкодити мертвій?

Лора різко вдарила кулаком по його зап’ястку. Ніж вилетів з долоні і впав на підлогу грота. Вона відштовхнула його ногою геть.

Тепер він ревів та завивав. Вона відчувала, як він намагається відштовхнути її геть, як його руки вперлися їй у спину, як його сльози обпікають її шию. Вся її спина була вимащена в його крові, кров стікала на ноги.

— Яка жалюгідна смерть, — уголос подумала вона, не без похмурої втіхи.

Вона відчула, як агент Світ позад неї спіткнувся, сіпнулася, послизнувшись на крові, що розтеклася долівкою, — уся кров була його — і вони обидвоє завалилися на землю.

Птиця-громовиця приземлилася на стоянці біля Рок-Сіті. Дощ опускався суцільною завісою — Тінь ледве міг розрізнити, що відбувалося за кілька метрів перед ним. Він випустив пір’я птиці-громовиці і напівковзнув, напівзвалився на мокрий асфальт.

Птиця поглянула на нього. Спалахнула блискавка. Птиця зникла.

Тінь звівся на ноги.

Паркінг був напівпорожній. Тінь вирушив до входу. Проминув коричневий «Форд Експлорер», запаркований біля скелястого схилу. Він уже десь бачив цю машину, тож зупинився оглянути її детальніше — і помітив усередині чоловіка, що схилився на кермо, ніби заснув.

Він потягнув за ручку водійських дверцят. Ті відчинились.

Востаннє перед цим Тінь бачив агента Града, коли той стояв біля виходу з мотелю в центрі Америки. Зараз на його обличчі застиг здивований вираз. Йому професійно скрутили в’язи. Тінь торкнувся його щоки. Досі тепла.

Тінь упізнав запах в машині. Він був ледь помітним, ніби запах парфумів людини, що давно полишила це місце, але Тінь усюди впізнав би його. Він грюкнув дверцятами і рушив стоянкою далі.

Дорогою він відчув, як його вкололо в бік: різкий, ґвалтовний біль, який, певно, він собі уявив, бо за мить його вже не було.

У сувенірній крамничці було порожньо. Квитків теж ніхто не продавав. Він пройшов крізь будівлю до садів Рок-Сіті.

Загуркотів грім, аж затремтіло гілля дерев і великі скелі затряслися до самого осереддя. З неба байдуже сипав холодний дощ. Було пізнє пообіддя — але було темно, як глупої ночі.

Між хмар прорізалася стежка блискавиці, і Тіні стало цікаво, чи то, бува, не його птиця-громовиця повернулася до гнізда, чи це просто атмосферне явище — чи може, на якомусь рівні, обидві ідеї були правдивими?

Звісно ж, були. В цьому, зрештою, весь сенс.

Тінь почув, як десь закричав чоловік. Єдине, що він розчув, або думав, що розчув, було «...Одіну!».

Тінь поспішив через Майдан прапорів сімох штатів, де по бруківці нісся загрозливий потік дощової води. Послизнувся на гладенькому камені. Довкола гори висіла густа хмара, і за туманом і бурею він не бачив жодного із семи штатів.

Звуків не було. Це місце мало цілковито покинутий вигляд.

Він погукав, і хтось, схоже, відповів. Тінь рушив у напрямку, звідки, як йому здалося, почулася відповідь.

Нікого. Нічого. Тільки мотузка, що перегородила вхід до гроту, куди відвідувачам не можна було.

Тінь переступив через неї.

Роззирнувся, видивляючись у темряву.

Шкіру поколювало.

Позаду, з тіней, почувся дуже тихий голос:

— Ти ніколи мене не розчаровував.

Тінь не обернувся. Тільки відказав:

— Дивно. Я тільки те й робив, що розчаровував сам себе. Щоразу.

— Дурниці, — захихотів голос позаду. — Ти робив усе, як треба, і навіть більше. Відвернув їхню увагу, і ніхто не здогадався поглянути на руку з монетою. Це називається «дезорієнтувати глядача». А ще жертвопринесення власного сина: у цій штукенції стільки могутності, що з головою вистачило, аби запустити всю веремію. Певно ж, що я тобою пишаюся.

— Це шахрайство. Усе це просто шахрайство. Ніщо не було правдою. Просто ошуканство, щоб підготувати різанину.

— Аякже, — озвався з тіней Середа. — Шахрайство. Але в цьому містечку більше нема де грати.

— Хочу побачити Лору. І Локі. Де вони?

Йому ніхто не відповів. Порив вітру кинув на нього потоком дощу. Десь дуже близько загуркотів грім.

Він зайшов далі у грот.

Локі Облудник сидів на долівці, притулившись спиною до металевої клітки. У клітці п’янючі феї чистили самогонний апарат. Хтось накрив його ковдрою. Виднілося тільки його обличчя і довгі бліді руки, складені поверх ковдри. На стільці поряд із ним лежав електричний ліхтарик. Батарейки сідали, тому ліхтарик світився жовтаво і тьмяно.

Локі мав пошарпаний вигляд і був дуже блідий.

Але очі привертали увагу. В них досі горів вогонь, і коли Тінь зайшов до гроту, Локі зміряв його уважним поглядом.

Тінь зупинився за кілька кроків від свого колишнього співкамерника.

— Ти спізнився, — голос Локі булькотів і хрипів, — я кинув спис. Я підніс битву Одіну. Все почалось.

— Пиздиш, — відрубав Тінь.

— Став би я пиздіти? Тепер вже не має значення, що ти зробиш. Надто пізно.

— Гаразд, — Тінь замовк і замислився. Тоді перепитав: — То ти кажеш, що є якийсь спис, який треба кинути, аби розпочати битву. Типу як у тій історії з Уппсалою. І то буде битва, з якої ви матимете поживу. Я маю рацію?

Тиша. Він чув, як Локі дихає: хрипко, важко.

— До мене дійшло. Більш-менш. Не знаю вже, коли саме до мене дійшло. Може, коли я висів на дереві. А може, і раніше. Середа дещо розповів мені, на Різдво.

Локі мовчки дивився на нього.

— Це просто шахрайство на двох. Як оце, його улюблене, з єпископом, коштовним намистом і поліцейським. Як із чуваком зі скрипочкою, і чуваком, який хоче купити скрипочку, і бідолашним зажерою, який платить за скрипочку. Двоє, які, здавалося б, по різні боки. Але працюють у парі.

— Нісенітниці, — прошепотів Локі.

— Чому ж? Мені сподобалося те, що ти витворив у мотелі. Кмітливо. Ти мав там бути, переконатися, що все йде як заплановано. Я тебе побачив. І навіть зрозумів, хто ти такий. Але так і не допетрав, що це ти — їхній Світ. А може, допетрав, десь у глибині душі. Я ж упізнав твій голос, зрештою.

А тоді Тінь закричав у глибину грота:

— Виходь. Де б ти там не був. Покажися.

Біля виходу завив вітер, а тоді жбурнув у них розсипом дощівки. Тінь зіщулився.

— Задовбало, що мене завжди розігрують, як бовдура. Покажися.

Тіні в глибині грота заворушилися. Щось набуло матеріальної форми, щось змістилося.

— Любчику, ти збіса багато знаєш, — знайомими інтонаціями озвався Середа.

— То вони тебе не вбивали?

— Е ні, вони мене таки вбили, — пирхнув Середа з тіней. — Як ти гадаєш, чи спрацювало б щось, якби мене не пришили насправжки, га?

Його голос був... тьмяним. Не тихим, але щось у ньому було від старого радіоприймача, що ловить далеку хвилю.

— Ні, любчику, так я ніколи не виманив би їх сюди. Ні Калі, ні Морріган, ні Лоа, ні їбучих албанців, ні... зрештою, ти сам усіх бачив. Моя смерть зібрала їх докупи. Я був жертовною овечкою.

— Дурниці, — відрубав Тінь, — ти був козлом, який потяг усіх під ніж забивача, а сам вцілів.

— Помиляєшся, — завертілася і заворушилася примара серед тіней. — Бо в такому разі мені довелося б зрадити старих богів на користь нових. А йдеться зовсім не про це.

— Помиляєшся, — пошепки погодився Локі.

— Та до мене вже і так дійшло, що ви не зраджували жодну зі сторін, бо зрадили обидві.

— Думаю, можна і так сказати, га? — Середа звучав дуже самовдоволено.

— Тобі хотілося, аби відбулася різанина. Кривава пожертва. З божої крові.

Вітер дужчав. Завивання за входом до грота перетворилось на вереск: ніби там катували якусь здоровенну істоту.

— А чому б і ні? Я сидів на цьому проклятущому континенті тисячу двісті їбучих років. У мене аж кров розрідилась. Я зголоднів.

— А ви обидва живитеся смертю.

Здавалось, тепер він може розгледіти Середу, як той стоїть серед тіней. Позад нього — крізь нього — було видно клітку, в якій поскладали пластикових лепреконів. Середа був силуетом, зітканим із темряви, що густішала, коли Тінь на неї не дивився. Він існував на периферії Тіневого зору.

— Я живлюся смертю, яку мені підносять, — погодився Середа.

— Добре поживився з моєї смерті на дереві?

— О, це було щось.

— Ти теж живишся смертю? — поцікавився Тінь у Локі. Той повільно похитав головою. Тінь здогадався: — О, ні. Певне ж, що ні. Ти живишся хаосом.

Локі усміхнувся: короткою, болісною усмішкою, вогники знову затанцювали в його очах, запалали, ніби жаринки, оправлені в бліду шкіру.

— Ми не впорались би без тебе, — озвався Середа з кутика Тіневого ока. — Я мав стільки жінок...

— Тобі потрібен був син.

— Мені потрібен був ти, любчику, мій рідний попихач. Я знав, що тебе вдалося зачати, але твоя мама виїхала з країни. Надто довго ми тебе шукали. А коли знайшли... Ти був у цюпі. Треба було дізнатися, як тобою маніпулювати. На які кнопки натиснути, аби ти зарухався. З якого ти взагалі тіста, — продовжував примарний голос Середи. Тінь побачив, як Локі самовдоволено всміхнувся. На мить захотілося врізати йому по зубах. — А ще в тебе була дружина, до якої ти міг повернутися. Це було... прикро. Але ми впоралися.

— Вона тобі не підходила, — докинув Локі. — Тобі краще без неї.

— Дуже шкода, що все вийшло саме в такий спосіб, — сказав Середа, і цього разу Тінь розумів, що він має на увазі.

— А якби ж у неї було достатньо гідності, аби залишатися мертвою... — простогнав Локі. — Дуб і Камінь, добрі були агенти. Ти... Ми збиралися... Дати тобі втекти... Коли потяг проминав би Дакоту...

— Де вона? — перебив Тінь.

Локі простягнув бліду руку і показав кудись у глибину грота:

— Пішла отудишеньки... — а тоді без жодного попередження завалився вперед і беркицьнувся на кам’яну долівку.

І Тінь побачив те, що приховувала ковдра: цілу калюжу крові, діру в спині Локі, брунатне пальто, геть промокле від крові на спині.

— Що трапилося?

Локі не відповів.

Тінь не був певен, що Локі ще коли-небудь взагалі щось зможе відповісти.

— З ним трапилася твоя дружина, любчику, — прошепотів Середа. Тепер його вже майже не було видно, ніби він повертався у небуття. — Але битва приведе його назад. Я привид, він труп, але ми все одно перемогли. Досконале ошуканство.

— Проти брудної гри, — відповів Тінь, — перемогти найпростіше.

Відповіді не було. В тінях нічого не ворушилося.

Тінь тільки й сказав:

— Прощавай... — а тоді додав: — Батьку.

Але тепер у гроті не залишилося й сліду нічиєї присутності. Геть нікого.

Тінь пішов назад до Майдану прапорів, але там було порожньо. Чутно було тільки лопотіння і тріпотіння прапорів на штормовому вітрі. Він не побачив жодних людей із мечами біля Тисячотонного рівноважного каменя. Ніхто не захищав Хисткий міст. Він був сам.

Нічого не відбувалося. Місцина була безлюдна. Порожнє поле бою.

Хоча... Не безлюдна. Не зовсім.

То була просто не та місцина.

Це було Рок-Сіті. Це було місце, де люди молилися і поклонялися упродовж тисячі років, а тепер мільйони туристів, що милувалися садами і хиталися на підвісному містку, були ніби вода, що ллється на мільйон молитовних коліс. Тут реальність витончувалась. Тінь напевне знав, де відбудеться битва.

І він пішов. Він пригадував, як почувався на каруселі, спробував згадати ці відчуття, але наступної миті...

Він згадав, як повертає кермо «Віннебаґо» і спрямовує його перпендикулярно до всього. Спробував піймати те відчуття...

І тоді це трапилось: легко і досконало.

Ніби пройшовши крізь мембрану, ніби випірнувши з глибини на повітря — він ступив тільки один крок і зійшов з туристичного шляху на горі, до...

До реальності. Він зайшов за лаштунки.

Він досі був на вершині гори. Це не змінилося. Але все відчувалося по-іншому. Вершина була квінтесенцією місця, серцем речей. Порівняно з нею Сторожова гора була ніби намальована декорація, ніби модель із пап’є-маше на телеекрані — як відбиток сутності, а не сама сутність.

Це було справжнє місце.

Скелясті стіни складалися в природний амфітеатр. Кам’яні доріжки зміїлися довкола і крізь нього, нагадуючи якусь химерну картину Ешера, втілену в камені.

А небо...

Небо темніло. Воно світилося, а все під ним сяяло палахким зеленкаво-білим світлом, яснішим, ніж сонце, що безладно металося собі небесною чорнотою, ніби білий розрив у його матерії.

Це ж блискавка — раптом зрозумів Тінь. Блискавка, що затрималася на одну мить, і ця мить розтягнулася назавжди. Її світло було жорстоким і безжальним: воно випалювало обличчя і висушувало очі.

То була мить бурі.

Парадигми змінювалися. Він це відчував. Старий світ, світ нескінченних ресурсів, необмеженого простору і світлого майбутнього, стикався із чимось зовсім іншим — з павутинами енергії, з бульбашками опіній, із затоками сили.

Люди вірять, думав Тінь. Дуже по-людськи так робити. Вірити. А ще — не брати на себе відповідальності за власні вірування: викликати речі, а тоді не вірити прикликаному. Люди населяють темряву: привидами, богами, електронами, казками. Люди уявляють, люди вірять: і саме вона, ця тверда, ніби скеля, віра і спричиняє все.

Вершина гори була бойовиськом. Він негайно це зрозумів. Він побачив, як вони вишикувалися одне проти одного.

Вони були надто великими. Зрештою, в тому місці все було надто великим.

Там були старі боги: боги зі шкірою темною, ніби старі гриби, рожевою, ніби куряче філе і жовтою, ніби осіннє листя. Деякі були божевільні, а інші — при тямі. Тінь упізнавав старих богів. Він уже бачив їх, або інших, як вони. Там були іфрити і феї, гіганти і гноми. Він бачив жінку, яку зустрічав у затемненій кімнаті в Род Айленді, бачив, як звиваються зелені змійки її волосся. Бачив Маму-джі з Каруселі, з кров’ю на руках і усмішкою на обличчі. Він усіх їх знав.

Він впізнав і нових богів.

Там був хтось, схожий на залізничного магната, в допотопному костюмі і з ланцюжком від годинника на камізельці. Він був схожий на людину, що бачила кращі часи. Його чоло тремтіло.

Там були велетенські сірі боги літаків, спадкоємці мрій про подорожі у повітрі.

Були боги автомобілів: потужні особи із серйозними обличчями, хромованими зубами і з кров’ю на рукавичках: ці отримували людські пожертви в масштабах, що й не снилися нікому після ацтеків.

Але навіть вони виглядали так, наче їм незатишно. Світи змінювались.

Ще деякі були ніби вкриті пікселями: вони легенько світилися, ніби існували від власного світла.

Тіні було шкода їх усіх.

Тінь бачив зверхність нових. Бачив це, але бачив і ще щось. Страх.

Вони боялися, що якщо не зможуть крокувати у темпі мінливого світу, якщо не перероблятимуть, не перебудовуватимуть і не перемальовуватимуть світ своїх картинок, їхній час мине.

Сторони відважно протистояли одна одній. Для кожної супротивники були демонами. Монстрами. Прокляттям.

Тінь зауважив, що сутички вже почалися. На стінах була кров.

Вони готувалися до справжньої битви. До війни. І він зрозумів: зараз або ніколи. Якщо він не діятиме зараз, потім буде вже надто пізно.

В Америці все відбувається цілу вічність, заговорив голос у нього в голові. 1950-і тривали тисячу років. У тебе є час, скільки хочеш.

Тінь крокував, чалапав насеред бойовиська.

Він відчував погляди, спрямовані на себе. Погляди очей і не-очей. Він затремтів.

Голос бізоночоловіка сказав: ти все робиш правильно.

І тоді Тінь подумав: і справді, чорт забирай, сьогодні я воскрес. Після цього все інше — раз плюнути.

— Знаєте, — буденним тоном заговорив Тінь, не звертаючись ні до кого конкретно, — а це ж навіть не війна. Це ніколи і не мало бути війною. Якщо хтось із вас повірив у нісенітниці про війну, то ви самі себе надурили. — З обох боків почулось недовірливе бурчання. Він нікого не вразив.

— Ми боремося за виживання, — гримнув мінотавр з одного боку.

— Ми боремося за власне існування, — почулося з іншого: говорив рот зі стовпа мерехкого диму.

— Ця земля не приймає богів, — сказав Тінь. Не шекспірівський монолог, але й так непогано. — Я думаю, так чи інак ви всі відчули це на власній шкурі. На старих богів геть не зважають. Нових богів піднесли, щоб одразу ж скинути, змести з дороги задля наступної цікавинки. Вас або забули, або ви боїтеся вийти з моди, або ви втомилися покладатись на людську милість.

Тепер бурмотіння було менше. Він сказав щось, із чим вони погоджувалися. А тепер, коли вони вже слухали, прийшов час розповісти їм, власне, історію.

— Жив-був бог, який прийшов із далекої сторони. Влада і вплив його занепадали, як занепадала віра в нього. То був бог, який черпав снагу із жертв, зі смерті, а особливо — з війни. Йому присвячували смерті полеглих у війнах — цілі бойовиська, і там, у його старій стороні, це давало йому силу і могутність.

Він постарів. Заробляв на життя шахрайством, взявши в напарники ще одного бога зі свого пантеону, бога хаосу і облуди. Вони водили круг пальця довірливих простаків. Обдирали людей, як липку.

І раптом у них — може, п’ятдесят років тому, а може, і з сотню — визрів план. Вони задумали створити джерело, з якого обоє зможуть черпати запаси сили. Джерело, що дало б їм більше сили, ніж вони коли-небудь мали. Зрештою, що ж може дати більше сили, ніж поле бою, вкрите тілами мертвих богів? Шахрайство, яке вони замислили, називалось «Нацькувати одних на інших».

Розумієте?

Битва, в якій ви воюєте — це не бій, у якому хтось із вас може перемогти або програти. Йому все одно, хто виграє, хто програє. Їм обом все одно. Важливо тільки, аби досить із вас загинуло. Кожен полеглий дасть їм більше і більше сили. Кожен із тих, хто помирає, живить його. Розумієте?

Тінь закінчив промову, і над ареною почулося ревище вогню — ніби десь зайнялася пожежа. Тінь роззирнувся: велетенський чоловік зі шкірою темно-коричневою, як червоне дерево, з голим торсом, із сигарою, що зухвало стирчала в нього з зубів, у циліндрі, заговорив замогильно-глибоким голосом. Барон Субота сказав:

— Так. Добре. Але ж Одін. Він помер. На переговорах. Мудаки його замочили. Він помер. Я знаю смерть. Щодо смерті мене ніхто не намахає.

— Очевидно, — погодився Тінь. — Він мав померти насправді. Він пожертвував своїм фізичним тілом, аби його війна відбулася. А після битви він став би могутнішим, ніж будь-коли.

— Хто ти такий? — гукнув хтось.

— Я... Я був... Я його син.

Один із нових богів — з того, як він тремтів, сіпався й усміхався, Тінь запідозрив, що то бог якоїсь наркоти — втрутився:

— Але Агент Світ сказав...

— Не було ніякого агента Світа. Ніколи не було. Просто звичайний собі божок, який збирався поживитися створеним власноруч хаосом. — Тінь бачив, що боги йому вірили. Бачив розчарування в їхніх очах. Він похитав головою: — Знаєте... Мені більше подобається бути людиною, ніж богом. Нам не треба, щоб у нас вірили. Ми просто собі якось перебиваємось. І так існуємо.

На височині запала тиша.

А тоді з неймовірним тріском блискавка, що була примерзла до неба, вдарила у вершину гори, і арена поринула в темряву.

Багато присутніх сутностей засвітилися, мов вогники у темряві.

Тінь думав, що вони сперечатимуться, чи, може, нападуть на нього, чи спробують його вбити. Він чекав якоїсь реакції.

А тоді зрозумів, що ті вогники поволі гаснуть. Боги покидали це місце, поодинці, тоді десятками, і, зрештою, сотнями.

Павук розміром із ротвейлера важко пошкутильгав до нього на сімох ногах. Гроно його очей блідо світилося.

Тінь твердо стояв, хоча його трохи й нудило.

Павук наблизився і заговорив голосом пана Нансі:

— Добра робота. Я тобою пишаюсь. Ти чудово впорався, малий.

— Дякую.

— А тепер треба забрати тебе назад. Якщо простирчиш тут надто довго, з’їдеш із рейок, — він поклав одну зі своїх коричневих волохатих павучих лапок Тіні на плече...

...І там, під прапорами семи штатів, пан Нансі закашлявся. Він спирався правицею на Тіневе плече. Дощ припинився. Пан Нансі тримався лівою рукою за бік, ніби був поранений. Тінь перепитав, чи зі старим усе гаразд.

— Я міцненький, як тигрячі яйця, — відмахнувся Нансі. — Навіть міцніший.

Звучав він, однак, не надто бадьоро. Радше, як стара людина, якій боляче.

На землі й на лавках сиділи і стояли десятки інших. Дехто виглядав сильно пораненим. Тінь почув, як з неба, з півдня, насувається туркотіння. Позирнув на пана Нансі:

— Гелікоптери?

— Не переймайся, — кивнув Нансі. — Нема чого переживати. Вони просто поприбирають і полетять собі геть, їм це добре вдається.

— Хай буде так.

Тінь знав, що було дещо, що він хотів би побачити до того, як тут «поприбирають». Він позичив ліхтарик у сивого чоловіка, схожого на телеведучого на пенсії, і вирушив на пошуки.

Він знайшов Лорине розпростерте тіло на долівці у якійсь із бічних печер, біля діорами з гномами-шахтарями з казки про Білосніжку. Підлога під нею була липкою від крові. Вона так і лежала на боці: напевне, так, як Локі залишив її, коли витягнув списа з них обох.

Одну руку Лора притискала до грудей. Вона виглядала страшенно вразливою. Ще вона виглядала мертвою, але до цього Тінь уже майже звик.

Тінь присів біля неї і торкнувся її щоки долонею, і покликав її на ім’я. Вона розплющила очі, підвела голову і повернула її, аби подивитись прямо на нього.

— Привіт, цуцику, — її голос звучав дуже слабко.

— Привіт, Лоро. Що тут трапилося?

— Нічого. Таке собі. Вони перемогли?

— Не знаю. Думаю, це доволі відносна річ. Але я припинив битву, яку вони хотіли почати.

— Мій цуцику... Розумнику... — сказала вона. — Той чувак... агент Світ, він сказав, що штрикне тебе палицею в око. Він мені геть не сподобався.

— Він мертвий. Ти вбила його, мала.

Вона кивнула. Тоді додала:

— Це добре.

Її очі заплющилися. Тінь знайшов її холодну руку своєю і стиснув. Вона знову розплющила очі.

— Ти знайшов спосіб повернути мене з мертвих?

— Думаю, так. Принаймні один спосіб я знаю.

— Це добре. А навпаки? Ти знаєш, як зробити навпаки? — і вона стиснула своєю холодною рукою його долоню.

— Навпаки?

— Ага. Мені здається, що я заслужила на це, — шепнула вона.

— Я не хочу цього робити.

Вона мовчала. Просто чекала.

— Добре, — погодився зрештою Тінь. Він відпустив її руку і підніс долоню до її шиї.

— Впізнаю свого чоловіка, — з гордістю мовила Лора.

— Я люблю тебе, мила, — сказав Тінь.

— Я люблю тебе, цуцику, — зашепотіла вона.

Він зімкнув пальці навколо золотої монетки, яка висіла в неї на шиї. Різко потягнув за ланцюжок, і той легко порвався. Тоді затис монетку між вказівним і великим пальцем, дмухнув на неї і розкрив долоню.

Монетка зникла.

Її очі досі були розплющеними, але тепер — порожніми.

Він нахилився і легенько поцілував її у холодну щоку. Вона не відповіла. Він і не сподівався. Повільно підвівся, вийшов із грота і позирнув у ніч.

Буря минула. Повітря пахло свіжістю, чистотою і початком.

Завтра буде збіса чудовий день. Він був у цьому певен.