Американські боги

Розділ перший

Тінь відсидів три роки. Його ніхто не задрочував — на вигляд він був достатньо кремезним, а на погляд достатньо рішучим, аби ні в кого не виникало такої спокуси. Найбільшим клопотом у тюрмі було згаяти час. Тому Тінь підтримував форму, опановував фокуси з монетами та багато думав про дружину і своє безмежне кохання до неї.

Найкраща річ у в’язниці, думав собі Тінь, — певно, єдина хороша річ у в’язниці — це полегшення, яке вона дає змогу відчути. Відчути, що скотився так низько, як тільки можливо, що сягнув дна. Більше не діймає тривога, що копи от-от можуть спіймати — тебе вже спіймали. Ти більше не прокидаєшся на нарах від кошмарів, бо вільний від страху перед завтрашнім днем — найстрашніше трапилося у дні вчорашньому.

І байдуже, розмірковував далі Тінь, чи дійсно ти вчинив те, за що тебе посадили. Кожен із його співрозмовників тут чимось обурювався: завжди було щось, що система зробила не так. Щоразу лягаві навішають на тебе щось, чого ти не робив — або робив, але трохи не так, як вони про це говорять. Тебе спіймали — і це єдине, що мало значення.

Тінь зрозумів це у перші дні за ґратами, коли новим було все — від жаргону до поганої їжі. Нещасний і безмежно, до мурашок поза шкірою, нажаханий, він усе одно відчував полегшення з кожним ковтком тюремного повітря.

Тінь уникав довгих розмов. Та десь у середині другого року все-таки поділився цим спостереженням зі своїм співкамерником, О’Блудою.

На пошрамованій мармизі О’Блуди, професійного шахрая з Міннесоти, якого всі кликали Ловким, розцвіла посмішка:

— Все так. І навіть цікавіше, коли тебе засудили на смерть. Ось тоді і згадуєш усі небилиці про шкари, що їх смертник зняв перед стратою, — бо хотів утерти носа друзякам, яким обіцяв не відкидати копита на шибениці.

— Це жарт?

— Та коню ясно. Гумор шибеника. Кращого не придумали. Бац — і найгірше сталося. Пару днів ходиш прибитий, а потім розумієш, що просто їдеш на електричці, і наступна станція — кінцева, поїзд далі не їде, звільніть, будь ласка, вагони.

— І коли у цьому штаті востаннє когось вішали?

— Якого лисого мені знати? — Ловкий голився майже налисо, крізь тонкий шар білястого волосся було добре видно обрис черепа. — Та я тобі скажу ось що. Ця країна зійшла на пси, коли перестали вішати людей. Воно ж як було — налякай лобуряку зашморгом, то й розв’яжеш йому язика. Вибовкає все, щоб урятувати свою шкуру — або щоб насолити, якщо ту шкуру вже нічого не врятує.

Тінь знизав плечима. У смертному вироку він не бачив жодної романтики.

А будь-який вирок, окрім смертного, думав він собі, — лише тимчасова перерва в житті. На це є дві причини. По-перше, життя проростає у в’язниці, бо завжди є куди скочуватися вниз, навіть якщо твою фігурку зняли з дошки. Життя триває, навіть якщо це життя під мікроскопом чи у клітці. І по-друге, якщо скількись протриматися, то зрештою тебе коли-небудь випустять.

Спершу ця перспектива була надто далекою, і Тінь не морочив собі нею голови. Згодом вона почала дарувати надію на далеке майбутнє, і він навчився казати собі «і це мине», коли з ним у в’язниці траплялося всяке лайно — а у в’язниці з тобою завжди трапляється всяке лайно. Одного разу, втішав він себе, чарівні двері відчиняться і він вийде в інший світ. І він викреслював дні на своєму календарі «Співочі птахи Америки» — у тюремному магазині продавали тільки такі календарі — і сонце сходило, хоч він цього не бачив, і сонце заходило, хоч він цього також не бачив. Він вправлявся з монетою, вичитуючи фокуси з книги, яку знайшов у безлюдній тюремній бібліотеці, він качав м’язи, він складав у голові список речей, які робитиме після звільнення з тюрми.

З часом список у голові Тіні ставав усе коротшим і коротшим. Відсидівши два роки, він мав на думці всього три речі.

По-перше, він збирався залізти у ванну. По-справжньому, надовго, щоб серйозно відмокнути у воді з бульбашками. Може, при цьому він читатиме газету, а може й ні. Якогось дня він мріяв про один спосіб, а іншого міняв своє рішення.

По-друге, він збирався добряче витертися рушником та загорнутися в халат. І, певно, взути капці. Йому подобалася ідея з капцями. Якби він курив, то це був би чудовий момент, аби розкурити люльку, але він не курив. Він візьме дружину на руки та підніме її («Цуцику, — заверещить вона з насолодою, прикидаючись, ніби збіса налякана, — що це ти робиш?»). Він віднесе її у спальню і зачинить двері. Вони замовлять піцу, якщо зголодніють.

І по-третє. Після того, як вони з Лорою вийдуть зі спальні, — за день, чи, може, і за два — він буде сидіти тихенько та триматися якнайдалі від неприємностей до кінця своїх днів.

— І тоді ти будеш щасливий? — питав О’Блуда. Того дня вони працювали в тюремній майстерні, збираючи годівнички. Збирати годівнички було не набагато захопливішим, ніж штампувати автомобільні номери.

— Не кажіть про жодну людину, ніби вона щаслива, — відповів Тінь, — поки вона не помре.

— Ти диви, Геродот! Не сподівався, що читатимеш.

— Що за хрін з гори такий, Геродот? — поцікавився Сніжинка, який припасовував стіни годівнички в пази та мав передати конструкцію Тіні, щоб той скріпив її шурупами.

— Один мертвий грек, — пояснив той.

— Моя колишня була звідти, — сказав Сніжинка. — Ото лайно вона їла, разом зі своєю сімейкою. Ви, пацани, не уявляєте собі. Загортають рис в якісь листочки. Повна фігня.

Сніжинка розміром та формою скидався на автомат із колою, мав блакитні очі та світле волосся — настільки світле, що воно здавалося по-справжньому білосніжним. Якось у барі, де цей здоровань працював викидайлом, танцювала його дівчина, а якомусь штріху вистачило дурості її полапати — то Сніжинка йому і вломив. Друзі штріха викликали копів, ті забрали Сніжинку і перевірили по базі — виявилося, що лише півтора року тому його випустили із в’язниці достроково, і умовний термін ще не закінчився.

«А що я мав робити?» — обурено питався Сніжинка, переповідаючи Тіні свою сумну історію. «Я казав тому мудаку, що це моя подруга. Чи я мав терпіти, поки він на мене стартує? Язика в жопу засунути? Та блін, він усю її облапав, кажу тобі, в усіх місцях!». Тінь відповідав щось непевне, просто аби той відчепився, і на цьому розмова закінчувалася. Це був один із найперших тюремних уроків для Тіні — спокутуй свої гріхи сам. Ти сидиш за своє, а вони за своє.

Сиди тихенько. Спокутуй власні гріхи.

За кілька місяців до того Ловкий позичив Тіні пошарпаний примірник «Історії» Геродота у м’якій обкладинці. «Це не нудно. Це круто, — сказав він, коли Тінь заявив, що не читає книг. — Спочатку почитай, а тоді вже розказуй, читаєш ти чи ні».

Тінь скривився, але Геродота все-таки почав — і виявив, що занурюється у читання проти власної волі.

— Коротше, пішли вони, ті греки, — з огидою вимовив Сніжинка. — О, і навіть оті балачки про те, як вони люблять, також неправда. Хотів присунути тій подрузі в зад, так вона ледь не видряпала мені очі.

Одного прекрасного дня О’Блуду раптово перевели до іншої в’язниці. Він залишив Тіні свого Геродота. У книжці було заникано два четвертаки, п’ятак та ще якийсь дріб’язок. Справжні монети в тюрмі вважалися контрабандою — їх можна наточити об камінь і розпанахати комусь мордяку. Але Тіні не потрібна була зброя, він просто хотів чимось зайняти руки.

Тінь не був забобонний. Він не вірив у те, чого не міг побачити наяву. Проте все одно передчував катастрофу, яка в останні тижні раптом ніби нависла над його прихистком у в’язниці — таке саме передчуття він мав за кілька днів до пограбування. У животі була порожнеча, яку він сам собі пояснював страхом перед поверненням у зовнішній світ. Певності в цьому він, однак, не мав. Параноя доймала ще більше, ніж зазвичай, а у тюрмі вона доймає дуже сильно — це необхідна навичка виживання. Тінь сидів іще тихіше, іще більше відійшов у тінь, ніж завжди. Він зловив себе на тому, що вивчає мову тіла охоронців, рухи інших ув’язнених, шукаючи можливий натяк на те, що мало статися. А в тому, що має статися щось погане, він не сумнівався.

За місяць до обіцяної дати звільнення Тінь сидів у холодному кабінеті, навпроти невисокого чоловіка з бордовою родимою плямою на чолі. Між ними був стіл, на столі перед тим чоловіком лежала відкрита тека зі справою Тіні. Власник кабінету тримав у пальцях ручку із сильно погризеним кінчиком.

— Вам не холодно, Тіне?

— Холодно. Трішечки.

— Такі правила, — знизав плечима чоловік. — Експлуатація систем опалення почнеться лише на початку грудня місяця. І триватиме до першого березня, їх не можна буде вимкнути. Не я це придумав.

Покінчивши з ритуальною ввічливістю, він провів вказівним пальцем по аркушу, пришпиленому всередині справи, та продовжив.

— Вам тридцять два роки?

— Так, пане.

— Виглядаєте молодшим.

— Не роблю дурниць.

— Тут написано, що ви були зразковим ув’язненим.

— Я зрозумів свою помилку, пане.

— Зрозуміли? Справді? — чиновник пильно подивився на Тінь, родима пляма на його чолі поповзла вниз. Тінь подумав було поділитися з ним своїми міркуваннями про життя у в’язниці, але змовчав. Натомість кивнув і прогнав із голови усе, що заважало належним чином демонструвати каяття.

— Написано також, що ви маєте дружину, Тіне.

— Так. Її звуть Лора.

— І як там усе між вами?

— Прекрасно. Вона трохи розізлилася, коли я сюди втрапив, але приїжджала до мене так часто, як могла,— хоч їздити далеко. Ми листуємось, і я їй телефоную за першої ж нагоди.

— Хто ваша дружина за професією?

— Турагентка. Посилає людей по всьому світу.

— За яких обставин ви познайомилися?

Тінь не міг зрозуміти, чому його розпитують. Він хотів сказати чиновникові, що то не його справа, але все-таки відповів.

— Вона з дружиною мого друга — найкращі подруги. Ті двоє влаштували нам побачення наосліп. Ми швидко знайшли спільну мову.

— І ви вже знаєте, куди вийдете на роботу?

— Так, пане. Мій друг Роббі, той, про якого я казав, тримає «Біцепсів фільварок» — тренажерний зал. Каже, що моє старе місце тренера чекає на мене.

— Справді? — брова догори.

— Він каже, що я приваблюватиму клієнтів. І старожилів, які мене знають, і новачків підтягуватиму.

Чоловікові ніби все сподобалося. Він пожував кінчик ручки та перегорнув аркуш у справі.

— Яке ваше ставлення до вчиненого вами злочину?

— Я був дурний, — Тінь знизав плечима. Він і справді так вважав.

Чоловік із родимкою зітхнув. Порозставляв галочки у кількох місцях на аркуші. Потім почав порпатися у паперах справи.

— Як ви їхатимете додому? Автобусом?

— Летітиму. Добре мати дружину-турагентку.

— Вона вислала вам квиток? — чоловік насупився, родимка збільшилася.

— Висилати нічого не треба. Квиток електронний. Вона просто сказала мені номер. Прийду в аеропорт, покажу їм свої документи, і я вже вдома.

Чиновник кивнув, востаннє нашкрябав щось у справі, а тоді закрив теку і поклав ручку на стіл. Світло-рожеві долоні лежали на сірій поверхні столу, ніби дві тваринки. Він наблизив їх одна до одної, переплів пальці, виставивши вказівні уперед, і втупився в Тінь запаленими карими очима.

— Тобі пощастило. Маєш до кого повернутися, матимеш роботу. Можеш залишити це все позаду. У тебе є другий шанс. Використай його сповна.

Низенький чоловік із родимою плямою на чолі не простяг уперед долоню, щоб потиснути руку Тіні, який саме підводився та збирався йти. Та й Тінь на це не сподівався.

Останній тиждень був найгіршим. Де в чому — навіть гіршим за всі попередні три роки разом узяті. Тінь грішив на погоду: гнітючу, безвітряну і холодну. Так, ніби насувалась буря, але бурі все не було і не було. Від відчуття, ніби все, що відбувається, іде псу під хвіст, крутило в животі. Пориви вітру гуляли тюремним двором, і Тіні ввижався сніг, запах якого вони приносили.

Він зняв слухавку і попросив набрати номер дружини. Потім рахунок надішлють їй. Тінь знав, що телефонні компанії додають три долари за кожен дзвінок із в’язничного номера. Саме тому, виснував Тінь, оператори та операторки завжди по-справжньому ввічливі до ув’язнених: вони знали, звідки береться їхня зарплатня.

— Щось не так, — але не з цього він почав розмову з Лорою. Перед цим він промовив «я люблю тебе», бо це хороші слова, якщо ти кажеш їх щиро. Тінь говорив щиро.

— Привіт, — відповіла вона. — Я також тебе люблю. Що не так?

— Не знаю. Певно, погода. Гадаю, щойно лише вдарить буря, все буде гаразд.

— Тут погода гарна. Ще не все листя опало. Якщо буря не почнеться до твого повернення додому, ти ще застанеш його.

— Через п’ять днів.

— Сто двадцять годин — і ти повернешся додому, — сказала Лора.

— У вас там все добре? Нічого не сталося?

— Нормально. Бачитимусь зараз із Роббі. Розплануємо вечірку з нагоди твого повернення.

— Вечірку-сюрприз?

— Точно. Ти ж не здогадуєшся про неї, правда?

— Це буде повна несподіванка.

— Впізнаю свого чоловіка, — промовила вона. Тінь зрозумів, що усміхається. Він відсидів три роки, але все одно усміхався, коли думав про неї.

— Кохаю тебе, мила, — сказав Тінь.

— Кохаю тебе, цуцику, — відповіла Лора.

Тінь поклав трубку.

Після того, як вони одружилися, Лора якось сказала, що хотіла б цуценя — але власник помешкання заборонив заводити домашніх тварин. «Послухай, — запропонував Тінь, — давай я буду твоїм цуценям! Що я маю зробити? Пожувати капці? Надзюрити на підлозі в кухні? Облизати тобі ніс? Понюхати дупу? Повір, немає такої речі, яку вміють цуценята, а я ні!». Він підняв її, бо вона для нього була мов пір’їнка, полизав їй носа — вона відбивалась і хихотіла — та відніс до ліжка.

Сем Ворожбит поставив тацю на столик Тіні у їдальні, сів поряд та вишкірив пощерблені зуби.

— Є розмова, — кинув Ворожбит, набиваючи рота макаронами з сиром.

Тінь ніколи не бачив, щоб у когось була така чорна шкіра, як у Сема Ворожбита. Йому було близько шістдесяти... Або вісімдесяти. З іншого боку, Тіні траплялися тридцятирічні торчки, які здавалися ще старшими.

— Гряде буревій, — продовжив старий після того, як Тінь щось мугикнув у відповідь.

— Схоже на те. Певно, буде сніг.

— Не такий буревій. Більший, ніж ти можеш уявити. Послухай, хлопчику, краще б ти пересидів веремію тут, ніж на вулиці.

— Та я вже все, — відрізав Тінь. — У п’ятницю мене тут більше не буде.

— Ти звідкіля? — Ворожбит не зводив з нього очей.

— Іґл-Пойнт, Індіана.

— Пиздло. Кажи, звідки ти походиш. Звідкіля твій народ?

— Чикаго, — мати Тіні жила там у дитинстві, і давно, півжиття тому, повернулась у це місто помирати.

— Отже. Гряде величезна буря. Сиди тихенько, Тіньочку. Бо втрапиш у... як називаються ті штуки, на яких їздять материки? Якась плитка?

— Тектонічні плити?

— Точно. Тектонічні плити. Так от, бо втрапиш ти ніби посередині між плитами, коли Північна Америка наїде на Південну. Шариш?

— Не шарю.

Старий повільно підморгнув карим оком.

— Ну то не плачся потім, що я тебе не попереджав, — закінчив він, відправляючи ложечку дрижачого помаранчевого желе до рота.

Усю ніч Тінь то поринав у сон, то прокидався, слухаючи крізь непевну дрімоту рохкання та хропіння нового співкамерника на нарах під ним. У камері поблизу хтось ридав і по-звірячому завивав, і час від часу в його сусідів не витримували нерви — тоді чувся репет, щоб той заткнув свою чортову пельку. Тінь намагався не слухати. Він спокійно лежав і дозволяв порожнім, самотнім хвилинам повільно спливати.

Два дні. Залишилося сорок вісім годин, і почалися вони з вівсянки та тюремної кави, а також із охоронця на ім’я Вілсон.

— Тіне? Ходімо, — Вілсон поплескав його по плечу сильніше, ніж мав би це зробити.

Тінь заходився згадувати свої грішки. Навколо було тихо — що, як він знав з тюремного досвіду, в жодному разі не означало, що ти не влип у лайно по самі вуха. Двоє чоловіків трималися поряд, майже пліч-о-пліч, кроки відлунювали від металу та бетону.

Тінь відчував присмак страху глибоко в горлянці. Гіркий, як застояна кава. Ось і стається те погане, що мало статися.

Внутрішній голос панічно шепотів, що йому накинуть ще рік до терміну, що його запроторять в ізолятор, що йому відрубають руки, відрубають голову... Він заспокоював себе, що все це дурня, але серце шалено калатало, ніби збиралося вистрибнути з грудей.

— Я тебе, Тіне, не можу розкусити, — порушив мовчанку Вілсон, як вони йшли.

— Що не так, пане?

— З тобою не так. Ти, курва, занадто тихо сидиш. Ти надміру ввічливий. Принишк і чекаєш, ніби дідуган якийсь, але ти ж молодий! Тобі двадцять п’ять? Двадцять вісім?

— Тридцять два, пане.

— І якої ти породи? Латинос? Циган?

— Не знаю про це, пане. Все може бути.

— Мабуть, у тобі нігерська кров. Тече в тобі нігерська кров, Тіне?

— Все може бути, пане, — Тінь затис волю в кулаці і зосереджено дивився лише вперед — він не міг собі дозволити піддаватися на провокації цього типа.

— Справді? А може бути таке, що ти, курва, мене сильно нервуєш, — Вілсон мав жовте, мов пісок, волосся. Обличчя та посмішка теж мали в собі щось піщане. — Ти валиш звідси.

— Сподіваюсь на це, пане.

— Ненадовго. Я це бачу. Бачу тебе наскрізь, ти, вилупку. Повір, Тіне, якби це я тут вирішував, нікого з вас, мудаків, не випускали б звідси. Ніколи. Вас би всіх позакривали гнити назавжди.

Тінь подумав про склеп, але нічого не сказав. Тюремна мудрість: він не відповів, не сказав нічого про те, як охоронці втрачають роботу, не почав сперечатися про природу покаяння, про перевиховання чи про ймовірність рецидиву. Він не робив із себе розумаку чи дотепника у розмовах з охоронцями та чиновниками, якщо це було можливо, у розмовах із ними він не говорив взагалі нічого. Відповідай лише коли до тебе звертаються прямо. Виходь на волю. Їдь додому. Залазь у ванну. Кажи Лорі, що ти її кохаєш. Будуй життя заново.

Вони пройшли пару пунктів контролю. Щоразу Вілсон діставав та показував своє посвідчення. Подолали сходи та підійшли до дверей начальника в’язниці. Тінь тут ніколи не бував, але все одно знав про це місце. Чорними літерами на дверях було написано «Дж. Паттерсон», а поряд висів мініатюрний світлофор.

Горіло червоне світло.

Вілсон натис на кнопку під світлофором.

Декілька хвилин панувала тиша. Вони стояли і чекали, і Тінь намагався переконати себе, що все гаразд, що у п’ятницю вранці він летітиме на літаку до Іґл-Пойнта — але вірилось у це слабо.

Червоне світло згасло, загорілося зелене, і Вілсон відчинив двері. Вони увійшли до кабінету.

За три роки Тінь бачив начальника тюрми лише кілька разів. Якось той проводив екскурсію в’язницею для політика, якого Тінь не знав. Іншим разом усім ув’язненим заборонили контакти із зовнішнім світом, а директор збирав їх групами по сто душ та розповідав, що заклад переповнено — а оскільки йому й далі залишатись переповненим, то слід до цього звикати. Зараз Тінь стояв так близько перед ним уперше.

Зблизька Паттерсон мав ще гірший вигляд. Довгасте обличчя, сиве волосся підстрижене коротко, по-військовому. Від нього пахло «Олд спайсом». За його спиною на полиці стояв рядочок книг — на кожному корінці слово «в’язниця», «тюрма» чи «тюремний». На столі перед ним не було ані пилинки, власне кажучи, там взагалі не було нічого, окрім телефону та відривного календаря з коміксами Far Side. У вусі Паттерсона стримів слуховий апарат.

— Сідай, будь ласка.

Тінь сів, про себе відзначивши люб’язність співрозмовника.

Вілсон залишився стояти позаду.

Директор відкрив ящик столу, видобув звідти справу та поклав на стіл.

— Тут написано, що тебе засудили до шести років за напад з обтяжуючими обставинами і нанесення тілесних ушкоджень. Ти відсидів три. Ми мали б звільнити тебе у п’ятницю.

Мали б? Тінь відчув, ніби всі нутрощі перевернулись. Скільки йому ще доведеться сидіти — рік? Два? Повний термін?

— Так, пане, — це було все, що він спромігся вичавити з себе.

Начальник провів язиком по губах.

— Що ти сказав?

— Я сказав, так, пане.

— Тіне, ми збираємося тебе випустити сьогодні під вечір. На пару днів раніше.

Радості у його голосі не було чути — він ніби зачитував вирок. Тінь кивнув і приготувався почути другу половину новини. Паттерсон глянув у папери, розкладені на столі.

— Подзвонили з лікарні Джонсон Меморіал в Іґл-Пойнті... Дружина. Вона померла сьогодні вранці. Автокатастрофа. Співчуваю.

Тінь кивнув іще раз.

Вілсон мовчки провів його назад. Відчинивши двері камери, він впустив Тінь усередину. І аж тоді сказав:

— Це як у тих анекдотах — у мене дві новини, одна добра, інша погана, еге ж? Добра новина, що ти звалюєш раніше, погана — у тебе дружина загинула.

Він засміявся так, ніби дійсно сказав щось кумедне. Тінь змовчав.

Приголомшений, він взявся збирати або роздавати свої пожитки. Книги — О’Блудиного Геродота та посібник із фокусів — він комусь віддав, коли він так само залишав чорні металеві диски, які спер із майстерні та з якими практикувався, доки не знайшов дріб’язок Ловкого, на мить щось стислося всередині. Зовні будуть монети, справжні монети. Він поголився. Одягнувся як вільна людина. Тінь минав одні двері за іншими і знав, що вже ніколи не піде цією дорогою назад. Усередині в нього було порожньо.

Пориви вітру обсипали його потоками сльоти впереміш із градом. Крижинки жалили обличчя Тіні, і поки він ішов від в’язничного корпуса до жовтого шкільного автобуса, який мав відвезти їх усіх до найближчого міста, тоненьке пальто геть промокло.

До автобуса вони сіли мокрі до нитки. Восьмеро їде геть, подумав Тінь, а півтори тисячі ще всередині. В автобусі він розмірковував, що ж йому робити, куди тепер їхати, і тремтів, доки не запустилася пічка.

Непрохані примарні образи заполонили його уяву. Тіні ввижалося, ніби все це він уже переживав колись давно, і що зараз він залишає зовсім іншу в’язницю — оту, в минулому.

Надто довго його тримали на якомусь темному горищі: борода відросла ледь не до пояса, волосся безнадійно сплуталося. Охоронці вивели його вниз сірими кам’яними сходами, на вулицю, заповнену яскравими кольорами, людьми та предметами. Був базарний день, галас та барви оглушили та засліпили його, він простував площею, мружився від сонячного світла, яке було всюди, насолоджувався вологим солоним повітрям та усіма принадами на прилавках, а ліворуч від нього сонце виблискувало на поверхні води...

Автобус різко зупинився на червоне світло.

Крізь завивання вітру, крізь важке рипіння двірників туди-сюди по склу місто проглядало червоно-жовтими розмитими неоновими плямами. Була післяобідня година, але здавалося, ніби у вікна автобуса заглядає ніч.

— Бридота, — позад Тіні сидів чоловік і витирав рукою запітнілу шибку. Було видно мокрого, як хлющ, бідолаху, що поспішав тротуаром. — Оце ж гнила погодка там, надворі.

У роті пересохло. Тінь зрозумів, що ще не плакав за дружиною — більше того, він зрозумів, що й не хотілося. Не було сліз. Не було горя. Анічогісінько.

Майнув спогад про чувака на ім’я Джонні Ларч — Тінь ділив із ним камеру на самому початку свого життя за ґратами. Той розповідав, як добирався до своєї сестри у Сіетлі: він відсидів п’ять років, і його випустили із сотнею доларів у кишені та квитком на літак.

Джонні прибув до аеропорту віддав квиток жінці за конторкою, і та попросила показати водійські права.

Він показав. Права були вже пару років як недійсні. Жінка сказала, що не може їх прийняти як посвідчення особи. На це Ларч відповів, що вона може їх не приймати як дозвіл сідати за кермо, але як сране посвідчення особи вони цілком і повністю годяться — чортів документ мав його фото, його зріст та вагу, і хто вона взагалі така, щоб думати, ніби він це не він?

Та чемненько попрохала не підвищувати голос.

Джонні ж почав наполягати, що як вона не віддасть йому той блядський посадочний талон, то пошкодує, бо він не терпить, коли його не поважають. У в’язниці не можна терпіти, коли тебе не поважають.

І тоді вона натисла на тривожну кнопку, і ніби з-під землі з’явились хлопці зі служби безпеки, які думали переконати Джонні не здіймати галасу і просто піти — та їхні спроби виявилися марними, бо Джонні нікуди було йти, ну от і виникла така собі негарна ситуація.

Зрештою ні до якого Сіетла Джонні Ларч не дістався, натомість провів наступні пару днів у відділку. А коли зі ста доларів не залишилося нічого, він намутив грошей на випивку, показавши іграшкового пістолета на заправці. А потім нарешті попався копам, бо відливав десь у людному місці. Зовсім скоро він повернувся туди, звідки вийшов, — досиджувати те, що йому зняли достроково, плюс іще трохи згори за оборудку на заправці.

А мораль така, виснував Джонні: не задрочуйте людей, які працюють в аеропортах.

— А тобі не здається, що певніше було б сказати так: моделі поведінки у відокремлених середовищах, як-от у в’язниці, можуть ставати неефективними чи навіть шкідливими, якщо до них вдаватися поза межами такого середовища? — поцікавився Тінь, коли Джонні закінчив свою розповідь.

— Та ні, послухай, мужик, все набагато простіше, — Джонні наполягав на власній інтерпретації. — Просто не задовбуй тих сучок в аеропортах.

Тінь подумки усміхнувся на цей спогад. Його власні права мали ще кілька місяців у запасі до кінця терміну.

— Автостанція! Всі на вихід!

У будівлі автовокзалу смерділо сечею та прокислим пивом. Тінь заліз у таксі і наказав везти його до аеропорту. Він пообіцяв іще п’ять доларів за тишу. За двадцять хвилин вони доїхали, таксист не зронив ані слова.

А потім Тінь плентався яскраво освітленими залами аеропорту. Він непокоївся через усю цю мороку з електронним квитком. Він знав, що квиток передплачено на п’ятницю, але не знав, чи він буде дійсним сьогодні. Десь глибоко в душі Тінь вважав, що будь-які електронні штуки мало відрізняються від магії — в тому сенсі, що можуть випаруватись у будь-яку мить. Йому подобалися речі, які можна взяти до рук.

Утім, він мав гаманця, якого міг взяти до рук уперше за три роки — всередині, поміж прострочених кредиток, була одна «Віза», на диво дійсна ще до кінця січня. Номер електронного квитка він теж мав при собі. А ще він раптом зловив себе на думці, що усе буде гаразд, так чи інакше, щойно він добереться додому. З Лорою все в порядку. Може, це якась афера, щоб витягти його раніше на пару днів. Або це просто щось переплутали, і з розтрощеної автівки витягли тіло якоїсь іншої Лори Мун.

За скляними стінами зблиснуло. Тінь спіймав себе на тому, що затамував подих, ніби чекаючи на щось. Почувся далекий грім. Можна видихнути.

Втомлена біла жінка дивилася на нього з-за конторки.

— Доброго дня, — промовив Тінь. Ти перша за три роки незнайома жінка, яку я бачу перед собою і з якою я можу заговорити, подумав. — У мене є номер електронного квитка. Я мав летіти у п’ятницю, але потрібно сьогодні. На похорон.

— Ага. Мої співчуття, — вона щось набрала на клавіатурі, подивилася на екран, набрала ще щось. — Усе гаразд. Ви можете вилетіти о третій тридцять. Я вас саджаю, але слідкуйте за оголошеннями, раптом рейс затримається через грозу. Здаєте багаж?

— Мені ж не потрібно здавати ось це? — він показав наплічника.

— Ні. Маєте посвідчення особи з фотокарткою?

Тінь показав права. Далі він запевнив жіночку, що не має із собою ніякої бомби, і ніхто не давав йому завдання підірвати літак — вона у відповідь роздрукувала та видала йому посадковий талон. Він пройшов через рамку металошукача, а його сумку перевірили на рентгені.

Аеропорт був не з найбільших, але людей було на диво багато — і всі вони вештаються, думав Тінь, просто вештаються без діла. Люди ставили дорожні сумки на підлогу, засовували гаманці у задні кишені штанів, залишали речі без нагляду під кріслами. І тільки у ту мить Тінь зрозумів, що він справді на волі.

До посадки залишалося півгодини. Тінь купив шматок піци та обпікся розплавленим сиром. Згодом вигріб із кишень монети та пішов до телефонних автоматів. Набрав номер Роббі у «Біцепсовому фільварку», та натрапив на автовідповідач.

— Привіт, Роббі, — залишив він повідомлення. — Мені сказали, що Лора загинула. Випустили раніше. Їду додому.

А потім — тому що люди помиляються, і він сам у цьому не раз переконувався, — він набрав домашній номер та почув голос Лори.

— Привіт, — сказала вона. — Мене немає або я не можу взяти слухавку. Залиште повідомлення, і я з вами сконтактую. І ще — гарного вам дня.

Тінь не зміг придумати, яке повідомлення тут можна залишити.

Він сів на пластикове крісло біля виходу на посадку і стис наплічника до болю в кулаці.

Він згадував своє перше побачення з Лорою. Тоді він ще не знав навіть, як її звати. Вона була подругою Одрі Бартон. Вони з Роббі сиділи в окремій кабінці мексиканського ресторанчика та про щось пліткували — певно, про те, як інша тренерка з «Фільварку» відкриває власну студію танців, — і коли зайшла Лора, на півкроку позаду від Одрі, він не зміг відвести погляду. У неї було довге каштанове волосся, а очі мали настільки фантастично блакитний колір, що Тінь подумав на кольорові контактні лінзи. Вона замовила полуничний дайкірі та наполягла, щоб Тінь його скуштував, — і щасливо засміялась, коли він погодився.

Лора любила, коли люди куштували те саме, що й вона.

Тінь поцілував її перед сном тієї ночі — поцілунок був на смак як полуничний дайкірі — і вже нікого більше цілувати перед сном не хотів. Жіночий голос закликав на посадку, ряд Тіні йшов першим. Йому випало місце у самому хвості — поряд нікого. Дощ не вгаваючи барабанив по обшивці літака: він уявляв, ніби це малі діти жменьками висипають горох з-над хмар.

Літак здійнявся в повітря, і Тінь одразу ж заснув.

Темрява панувала навколо, і якась істота розглядала його величезними блискучими очима. Створіння мало людське тіло, густо змащене олією, і колосальну кошлату бізонячу голову.

— Грядуть зміни! — бізон промовляв, хоч уста його залишались нерухомими. — Настане час доленосних рішень.

На мокрих стінах печери танцювали відблиски полум’я.

— Де я? — запитав Тінь.

— У землі та під землею, — відказав мінотавр. — Там, де чекають забуті.

Очі його були, як дві кульки з чорного розплавленого скла, і його голос розносився пекельним гуркотом. Від нього пахло мокрою бичачою шкурою.

— Повір, — гуркотів голос далі. — Як хочеш вижити, то повір.

— У що повірити? У що я маю повірити?

І спрямував свій погляд на Тінь покруч бізона та чоловіка, і підняв своє велетенське тіло, і сповнились його очі полум’ям. З пащі його капала піна — і як він її роззявив, то явив червоне пекельне полум’я, що палало всередині нього, під землею.

— ПОВІР ГЕТЬ УСЬОМУ!

Світ захитався і закрутився, і Тінь знову був у літаку, але все навколо однаково ніби перекосило. Десь у носі літака почувся слабкий жіночий зойк.

Блискавка сліпучими іскрами розійшлася довкола літака. Капітан оголосив через гучний зв’язок, що спробує набрати висоту, аби вивести літак із грози.

Літак здригався і трусився, а Тінь ліниво подумав, що може померти. Це цілком можливо, холодно вирішив він, але навряд чи. Крізь ілюмінатор він почав розглядати блискавиці, що розкреслювали небосхил.

А тоді він знову заснув, і побачив уві сні в’язницю, і Ловкого, який у черзі в їдальні шепнув йому, ніби хтось замовив його вбивство. І Тінь ніяк не міг з’ясувати, хто ж бажав йому смерті й за що, як він прокинувся, літак уже заходив на посадку.

Заспаний, він виповз із літака.

Він уже давно зрозумів, що всі аеропорти майже цілковито однакові. Насправді немає жодної різниці, де ти — ти в аеропорту: кахлі, і коридори, і вбиральні, і зали очікування, і кіоски, і лампи денного світла. Цей аеропорт був такий самий, як і будь-який інший. Проблема лише в тому, що це був не той аеропорт, що йому потрібен. Цей аеропорт був великим — забагато людей, забагато рейсів.

Люди тут мали той самий стомлений та приречений вигляд, який мають люди тільки в тюрмах та аеропортах. Якщо пекло — це інші, думав Тінь, то чистилище — це аеропорти.

— Пробачте, пані!

— Слухаю, — жінка відвела погляд від планшетки та поглянула на Тінь.

— Який це аеропорт?

— Сент-Луїс, — вона дивилась на нього спантеличено, не розуміючи, жартує він чи ні.

— Я думав, це був літак до Іґл-Пойнта.

— Дійсно. Але політ перенаправили через грозу. Хіба про це не оголосили?

— Можливо. Я заснув.

— Поговоріть он з тим чоловіком у червоній уніформі.

Високий чоловік — майже такий на зріст, як Тінь — схожий на батька сімейства у старому ситкомі, щось поклацав на комп’ютері і сказав Тіні бігти — мчати! — у інший кінець терміналу.

Тінь шпарив аеропортом, мов ужалений — але поки добіг, посадку вже закрили. Крізь скляну стіну він побачив, як на злітну смугу вирулює його літак. Він розповів про свою халепу черговій у залі (спокійно, ввічливо, не підвищуючи голосу), і та відіслала його до відділу допомоги пасажирам. Там Тінь пояснив, що мав їхати додому після довгої відсутності, його дружина загинула у ДТП, і що йому конче необхідно потрапити додому саме зараз. Він жодним словом не згадав в’язницю.

Співробітниця відділу (невисока, темношкіра, з родимкою на носі) порадилася з іншою співробітницею, кудись подзвонила («Ні, на цей не вийде. Його щойно скасували»), а тоді видрукувала посадковий талон.

— Ось по цьому пройдете. Ми подзвонимо на посадку і скажемо про вас.

Тінь почувався кулькою, яку ганяють між трьома наперстками, або картою, яку тасують у колоді. Він знову нісся через весь аеропорт і добіг майже до того ж місця, де зійшов з літака.

Невисокий чоловічок взяв його посадковий талон.

— О, нам сказали на вас почекати, — сказав він довірливим тоном, відриваючи корінець посадкового талона. На талоні було зазначено його місце, 17-D. Тінь поспішив до літака, і за ним одразу зачинили двері.

Він пройшов салоном першого класу — три з чотирьох сидінь були зайняті. Бородань у світлому костюмі, поряд із яким було вільне місце, вишкірився до Тіні, тільки-но той зайшов у салон, і постукав пальцем по наручному годиннику, коли Тінь проходив повз нього.

Аякже, аякже, через мене ти запізнюєшся, подумав Тінь. Нехай тобі не доведеться хвилюватися ні про що гірше, ніж це.

Ідучи до місць у хвості, Тінь побачив, що літак майже заповнений. Зрештою він виявив, що літак заповнений ущерть, а на місці 17-D сидить якась жінка середнього віку. Тінь показав корінець посадкового талона, вона показала свій: місця збігалися.

— Займіть своє місце, будь ласка, — попросила стюардеса.

— На жаль, не можу. На моєму місці сидить якась пані.

Стюардеса клацнула язиком, перевірила їхні посадкові талони, а тоді повела його через весь літак до салону першого класу і показала на вільне місце.

— Схоже, сьогодні ваш щасливий день.

Тінь сів.

— Вам принести що-небудь випити? — запитала вона. — Я можу встигнути якраз перед злетом. І, думаю, ви не відмовитесь від випивки після такої біганини.

— Пива, будь ласка. Будь-якого, що у вас є.

Стюардеса пішла. Чоловік у світлому костюмі, який сидів на сусідньому кріслі, підняв руку та постукав пальцем по годиннику. Він носив чорний «Ролекс».

— Ти запізнився, — чоловік знову вишкірився, і в його широчезній посмішці не було ані натяку на товариськість.

— Перепрошую?

— Кажу, ти запізнився.

Стюардеса принесла склянку пива. Тінь відпив. На мить він засумнівався, чи сповна розуму його співрозмовник, а потім здогадався, що той, певно, має на увазі літак, який чекав на одного пасажира.

— Пробачте, що вас затримав, — ввічливо сказав він. — Ви поспішаєте?

Літак почав вирулювати. Стюардеса повернулася і забрала недопите пиво. Чоловік у світлому костюмі посміхнувся до неї і сказав: «Не переймайтеся, я свою міцно триматиму». І вона, хоч і посперечалась трохи про порушення правил безпеки («Дозвольте мені самому про це потурбуватись, любонько»), дозволила йому залишити склянку «Джека Деніелза» в руках.

— Час — це, без сумніву, гроші, — звернувся чоловік до Тіні. — Але ні, не поспішаю. Я просто переживав, що ти не втрапиш на рейс.

— Це дуже мило з вашого боку.

Літак стояв на злітній смузі, готовий у будь-яку мить здійнятися в повітря. Мотори нетерпляче гуділи.

— Обісратись як мило. У мене є для тебе робота, Тіне.

Мотори заревли. Літак кинувся уперед, а Тінь відкинуло на спинку сидіння. А за мить вони вже летіли, й вогні аеропорту залишалися десь унизу. Тінь роздивлявся чоловіка у сусідньому кріслі.

Сиве волосся колись було рудим, руда борода — чи, швидше, густа щетина — вже також почала сивіти. Він не був таким великим, як Тінь, але займав, здавалося, значно більше місця. Зморшкувате квадратне обличчя, світло-сірі очі. Костюм ніжно-кремового кольору був дорогим на вигляд. Темно-сіру шовкову краватку тримала шпилька — срібне дерево із проробленими деталями: стовбуром, гілками та глибоким корінням.

Він тримав склянку «Джека Деніелза» під час злету, і з неї не вихлюпнулося ні краплі.

— Хіба тобі не цікаво, що за робота, га? Запитуй!

— Звідки ви знаєте, хто я?

Бородань посміхнувся.

— Ой, та хіба може бути щось простіше, ніж дізнатися, як людина себе називає? Трохи думки, трохи талану, трохи пам’яті... Запитуй про роботу.

— Не буду, — Тінь почав наступну склянку пива, що її принесла стюардеса.

— Чому?

— Я лечу додому. Там буде робота. Іншої я не хочу.

Вираз обличчя співрозмовника не змінився, у зморшках довкола губ сиділа та сама усмішка — але тепер направду здавалося, ніби йому весело.

— Не буде там роботи. Вдома на тебе нічого не чекає. Тим часом я пропоную тобі абсолютно легальний заробіток — матимеш добрі гроші, страхівку, бонуси. Дідько з ним, я навіть готовий погодитися на пенсію, якщо ти до неї доживеш. Щось же з цього має тобі сподобатись, ге?

— Ви могли побачити моє ім’я на посадковому талоні. Або збоку на наплічнику, — сказав Тінь.

Чоловік не відповів нічого.

— Ким би ви не були, — продовжив Тінь, — ви не могли знати, що я сяду на цей літак. Цього навіть я не міг знати, і я не сів би, якби мій літак не переспрямували до Сент-Луїса. Я думаю, ви просто любите розіграші. Можливо, хочете втягнути мене в якусь аферу. В будь-якому разі, нам обом буде краще, якщо ми закінчимо цю розмову просто зараз.

Бородань знизав плечима.

Тінь розгорнув журнал, що лежав біля його крісла. Маленький літак кидало туди-сюди по небу, і сконцентруватися на читанні було складно. Слова стрибали у його свідомості немов мильні бульбашки — зникаючи безслідно, щойно він відводив погляд від сторінки.

Його сусід сидів тихенько у своєму кріслі, заплющивши очі та потроху сьорбаючи «Джек Деніелз».

Тінь прочитав список музичних каналів, доступних на трансатлантичних перельотах, потім вивчив карту світу, розкреслену червоними лініями на позначення маршрутів авіакомпанії. Тоді журнал закінчився, і Тінь неохоче його згорнув та поставив у кишеньку на стіні.

Бородань розплющив очі. Є щось дуже дивне в його погляді, подумав Тінь. Обидва ока сірі, але одне темніше. Сусід повернувся до нього.

— О, мало не забув, Тіне. Дуже прикро було почути про твою жінку. Ти, напевно, тяжко переживаєш утрату.

Тінь мало не накинувся на свого сусіда з кулаками. Глибоко вдихнув («Кажу тобі, мужик, не зли тих аеропортових сучок, — шкірився Джонні Ларч десь на межі свідомості, — бо запроторять твою дупу назад за ґрати швидше, ніж вона встигне перднути»). Порахував до п’яти.

— Мені також прикро.

— Дуже шкода, що все вийшло саме в такий спосіб, — чоловік похитав головою та зітхнув.

— Вона розбилась на авто. Вмерла швидко. Інші способи могли бути гіршими.

Бородань знову похитав головою, повільно. На мить Тінь засумнівався в реальності свого співрозмовника. Йому здалося, ніби літак раптом став більш справжнім — а чоловік у сусідньому кріслі навпаки, примарним.

— Тіне, це не жарт. Не фокуси. Я заплачу більше, ніж будь-хто з тих, кого ти спроможешся знайти. Ти щойно з цюпи. Сподіваєшся, роботодавці вже вишикувалися в рядочок, готові закидати тебе пропозиціями?

— Дідька лисого, пане Як-вас-там, — процідив Тінь крізь зуби, так, щоб його ледве було чутно за шумом моторів. — Ні за які гроші у світі.

Чоловік посміхнувся ще ширше. Тінь згадав передачу про шимпанзе, яку колись у юності бачив по телевізору. Там говорили, ніби мавпи показують зуби в посмішці лише на знак ненависті, агресії або страху. Коли шимпанзе посміхається — це погроза. І зараз Тінь бачив саме таку посмішку.

— Дістанеш грошей, скільки треба. Як і інших приємностей. Погоджуйся, і взнаєш мої секрети. Я не з тих, хто платить сто баксів на місяць. Справа трішечки ризикована, звісно, але якщо виживеш — повір, ти матимеш усе, чого душа забажає. Хочеш стати наступним королем Америки? Отже, — підсумував бородань, — невже хтось іще заплатить тобі стільки, скільки я? Га?

— Ви хто? — запитав Тінь.

— О, звісно, інформаційна доба... Панночко, принесіть-но мені ще келишок «Джека Деніелза», тільки не передайте льоду. Хоча хіба бувала коли-небудь яка інша доба? Знання та інформація — валюти, що ніколи не піддавалися інфляції.

— Я запитав. Ви хто?

— Хм, дай подумати... Певно ж, сьогодні мій день, тому чом би тобі мене так і не називати? Середа. Пан Середа. Хоча дивлячись на дощик, думаєш, ніби вже четвер, га?

— А насправді?

— Попрацюй на мене достатньо довго і достатньо сумлінно, — вишкірився чоловік у світлому костюмі, — і може я тобі навіть скажу. Отож. Пропозиція. Подумай про неї. Ясно, що ти отак зопалу не погодишся, ти ж бо боїшся втрапити у басейн з піраньями чи у ведмежий барліг. Думай собі стільки, скільки треба, — він знову заплющив очі і відкинувся на спинку сидіння.

— Я не думаю, що мені «треба подумати», — відрубав Тінь. — Ви мені не подобаєтесь. Я не хочу на вас працювати.

— Як я вже сказав, — завершив розмову бородань, навіть не завдавши собі клопоту розплющити очі, — не поспішай. Подумай.

Літак з поштовхом приземлився, кілька пасажирів зійшли. Тінь визирнув у вікно: це був манюсінький аеропорт десь на краю світу, і перед Іґл-Пойнтом на них чекали ще два таких самих. Тінь перевів погляд на чоловіка у світлому костюмі... пана Середу? Здавалося, ніби той закуняв. Тінь встав, узяв рюкзак, зійшов з літака, спустився сходинками на слизький мокрий гудрон і спокійним кроком вирушив назустріч вогням терміналу. Легенький дощик лоскотав його обличчя.

Перед тим, як зайти до будівлі аеропорту, він зупинився, обернувся і придивився. З літака більше ніхто не сходив. Трап уже відкотили, двері зачинили і літак порулив геть. Тінь проводжав його поглядом, аж доки той не здійнявся в повітря, тоді зайшов досередини, підійшов до стійки прокату машин — єдиної, яка працювала у такий час. На стоянці побачив, що йому дісталася стара червона Тойота.

Тінь розгорнув карту, яку йому дали у пункті прокату, та розклав її на пасажирському сидінні. До Іґл-Пойнта було десь двісті п’ятдесят миль, більшість із них — по магістралі. Він не сидів за кермом три роки.

Якщо грози і дістались сюди, то вже минули. Було холодно, але небо ясне, за винятком зграйки хмар, що пролітала перед місяцем. На якусь мить Тіні здалося, що це місяць пролітав, а хмари стояли на місці.

Півтори години він їхав на північ.

Вечоріло. Він зголоднів — і щойно це зрозумів, то полишив магістраль першим-ліпшим виїздом, його зустріло містечко Ноттемун (населення 1301 чоловік). На заправці він заповнив бак бензином і запитав у занудженої жінки за прилавком про найкраще в їхній околиці місце, де можна перекусити.

— Джеків «Крокодил», — відказала та. — Виїжджаєш на місцеве шосе N і рухаєшся на захід.

— Крокодил?

— Ага. Джек каже, що ці тварюки додають перчику, — вона намалювала йому карту на звороті бузкового флаєра з рекламою смаженого курчати, гроші з продажів якого збирали на нову нирку хворій дівчинці. — У нього там парочка крокодилів, змія, і ота штука... Як велика ящірка.

— Ігуана?

— Ага, точно.

Крізь місто, через міст, ще кілька миль — і він зупинився біля присадкуватої прямокутної будівлі, на якій світилась реклама пива, а біля дверей стояв автомат із колою.

Паркінг був напівпорожній. Тінь припаркував червону «Тойоту» і зайшов досередини.

Повітря було важке від диму, а з музичного автомата лунала Walkin’ after Midnight Тінь роззирнувся в пошуках крокодилів, але не помітив жодного. Йому спало на думку, що, можливо, жінка на автозаправці просто кепкувала над ним.

— Чого бажаєте? — запитав бармен.

— Ви Джек?

— У Джека сьогодні вихідний. Я Пол.

— Що Ж, Поле... Світле пиво, гамбургер з усім, що там у вас є. Без картоплі фрі.

— Тарілку чилі для початку? Найкраща чилі в штаті!

— Можна. А де туалет?

Чоловік вказав на двері в куті бару. На дверях висіла голова алігатора. Тінь штовхнув двері.

Вбиральня була чиста і добре освітлена. Спершу Тінь розгледівся по боках — за звичкою. («Пам’ятай, Тіньочку, ти не зможеш дати здачі, поки відливаєш», — зазвучав украдливий голос Ловкого в голові). Він зайняв пісуар зліва. Розстібнув ширінку і сцяв цілу вічність, розслаблено, з полегшенням. У рамочці на рівні очей висіла пожовкла вирізка з газети, яку прикрашала фотографія Джека з двома алігаторами.

Від пісуара справа почулось ввічливе кахикання, хоча Тінь і не чув, щоб хтось заходив. Чоловік у світлому костюмі виглядав куди більшим навстоячки, ніж коли сидів у літаку, — майже як Тінь на зріст, а Тінь був справжнім здоровилом. Він дивився у стіну перед собою, поки не закінчив. Потім струсив останні кілька крапель і застібнув ширінку.

А тоді вишкірився, ніби лис, який об’їдає лайно з колючого дроту.

— Отож, — промовив пан Середа. — Ти мав достатньо часу подумати, Тіне. То як, хочеш роботу?

У темно-червоній кімнаті, де стіни кольором нагадують сиру печінку, — висока жінка, вдягнена ніби героїня коміксу: шовкові шорти аж надто обтислі, а жовта блузка, зав’язана під самими грудьми, піднімає їх та випинає. Чорняве волосся зібране у високий вузол на маківці. Поряд із нею — опецькуватий чоловік, на ньому оливкова футболка і дорогі блакитні джинси. У правій руці він тримає гаманця та «Нокію» з червоно-біло-синьою панелькою.

У червоній кімнаті стоїть ліжко, застелене бордовим, кольору бичачої крові, покривалом, з-під якого видно біле простирадло з дешевого сатину. В ногах — невеличкий дерев’яний столик, де примостилися мініатюрна кам’яна статуетка з широчезними стегнами та підсвічник. Жінка простягає чоловікові червону свічечку:

— Ось, — каже. — Запали її.

— Я?

— Так, — відказує вона. — Якщо хочеш переспати зі мною.

— Відсмоктала б мені в машині, та й по всьому.

— Можливо. Але хіба ти мене не хочеш? — Її рука ковзає тілом догори, від стегна до грудей — вона являє себе жестом, ніби рекламуючи новий товар.

Над лампою в кутку висить шовкова хустка — вона забарвлює світло у кімнаті червоним.

Чоловік пожадливо їсть жінку поглядом, тоді забирає свічечку і ставить у підсвічник.

— Вогнику не буде?

Вона простягає йому коробку сірників. Він черкає сірником, запалює ґніт: той спалахує, а тоді горить рівно. Безлика статуетка позад нього ніби оживає — полум’я дарує ілюзію руху її персам та стегнам.

— Поклади гроші під статуетку.

— П’ятдесят баксів.

— Ага.

— Там, на бульварі Сансет, я ледь не подумав, що ти мужик.

— Невже ця краса тебе не переконала? — вона одним рухом розпускає вузол блузки, вивільняючи груди.

— В наш час такою красою може й багато хлопців похвалитися.

— Напевно, — вона з усмішкою потягується. — А тепер ходи, люби мене.

Він розстібає свої сині джинси і знімає оливкову футболку. Вона масує його білі плечі брунатними пальцями, повертає його обличчям до себе і починає пестити руками, і пальцями, і язиком.

Йому здається, ніби лампа в кутку червоної кімнати гасне, єдиним джерелом світла залишається яскраве полум’я свічки.

— Як тебе звати? — питає він у неї.

— Бількіс, — відповідає вона, підвівши голову. — Наголос на другий склад.

— Наголос?

— Не зважай.

— Давай уже трахатись, — його дихання частішає. — Я хочу тебе трахнути.

— Добре, солоденький. Зараз почнемо. Але зробиш мені одну річ, поки трахатимеш мене?

— Ей, взагалі-то це я тобі плачу, — нетерпляче роздратування раптом прокидається в його голосі.

Вона одним зграбним рухом перекидає через нього ногу і шепоче:

— Я знаю, милий. Я знаю, що ти платиш мені, та насправді, поглянь на себе — це ж я маю тобі доплачувати, так мені пощастило...

Він кривить губи, щоб вона бачила, що ця балаканина шлюхи не справляє на нього ані найменшого враження, він на таке не купиться, і взагалі, якого милого, вона ж просто якась курва з вулиці — а він тимчасом не абихто, без п’яти хвилин продюсер, він чудово знає, як набивають собі ціну в останню хвилину. Але вона не просить грошей. Натомість вона каже:

— Милий, поки ти злягатимешся зі мною, поки ти вставлятимеш у мене цю велику і тверду штуку, чи станеш ти поклонятись мені?

— Чи стану я... що?

Вона погойдується на ньому: набубнявіла голівка члена треться об вологі губи її вульви.

— Чи назвеш ти мене богинею? Молитимешся мені? Боготворитимеш мене своїм тілом?

Він усміхається. Тільки й всього? То можна й погодитись — зрештою, в усіх є свої заскоки. Вона просовує руку собі між ніг і вводить його в себе.

— Тобі добре, чи не так, о богине? — питає він, дихаючи часто-часто.

— Поклоняйся мені, милий, — каже Бількіс, шльондра.

— Звісно. Я обожествляю твої груди, і твоє волосся, і піхву твою. Обожествляю твої стегна, і очі, і коралові уста.

— О, так... — вона ритмічно примовляє, гойдаючись на ньому, ніби корабель, який долає штормові хвилі.

— Поклоняюсь соскам твоїм, з яких тече молоко життя. Твої поцілунки — мед, дотики твої обпікають, ніби полум’я, і я поклоняюсь їм, — тепер і його слова звучать у ритм із рухами їхніх тіл. — Принеси мені хіть свою уранці, і звільнення та благословення принеси мені увечері. І вбережи мене від загроз, що чигають у темряві, і дозволь мені прийти до тебе ще, і спати поруч з тобою, і знову кохатися з тобою. Я обожествляю тебе усім, що є в мені, усім своїм розумом, всіма усюдами, де я був, і снами моїми, і моїми...

Він на мить переривається, щоб вхопити повітря.

— Що ти робиш? Це неймовірно... Так неймовірно...

І він дивиться вниз, на свої стегна, туди, де вони з нею зливаються, але Бількіс торкається вказівним пальцем його підборіддя і відштовхує голову назад, і він знову може бачити тільки її обличчя та стелю.

— Говори, милий, — підбадьорює вона. — Не зупиняйся. Хіба ж тобі не добре?

— Це найкраще відчуття в моєму житті, — каже він дуже щиро. — Очі твої — зорі, які горять на, мать його, небосхилі, губи твої — ніжні хвилі, які цілують пісок, і я боготворю їх.

Зараз вона проштовхує його все глибше і глибше всередину. Він ніби наелектризований, ніби вся нижня половина його тіла сексуально заряджена: сластолюбна, наповнена, благословенна.

— Принеси мені свій дар, — бурмоче він, вже не усвідомлюючи, що саме говорить, — єдиний твій справжній дар, і зроби мене завжди таким... Завжди так... Я молюся... Я...

І тоді задоволення переходить в оргазм, його розум провалюється в порожнечу, його голова і все його єство пустіють, поки він занурюється в неї все глибше і глибше.

Очі заплющені, він здригається, він розкошує моментом, а потім він відчуває ривок, і йому здається, що він висить догори ногами, хоч його насолода нікуди не зникає.

Він розплющує очі.

Він намагається прийти до тями і вчепитися за соломинку здорового глузду — що це? народження? — аж ось оргазм відступає, і ця мить звільняє його від страху та дарує ясність його думкам. Він розмірковує, чи, бува, не галюцинує.

Бо ось що він бачить.

Він аж по самі груди всередині неї, і поки він з недовірою і зачудуванням витріщається на це, вона кладе руки йому на плечі і легенько натискає.

Він зісковзує глибше в неї.

— Як ти робиш таке зі мною? — питає, або думає, що питає, він, хоча, напевно, це все відбувається просто у нього в голові.

— Все робиш ти, милий, — шепоче вона. Він відчуває, як її вульва стискає, обтікає і його груди, і спину. Він запитує себе, який це має вигляд збоку. Він запитує себе, чому геть не боїться. А потім розуміє.

— Я боготворю тебе своїм тілом, — шепоче він, а вона заштовхує його далі. Статеві губи ґвалтовно ковзають йому по обличчю, і на очі наповзає темрява. Бількіс потягується на ліжку, як велика кицька, а тоді позіхає.

— Ага, — каже вона. — Точно.

«Нокія» грає пискляву електронну «Оду до радості». Вона прикладає слухавку до вуха.

Її живіт плаский, її піхва вузька і закрита. Її чоло і верхня губа поблискують від поту.

— Слухаю? — каже вона. А потім каже: — Ні, сонечко, тут його нема. Він відійшов.

Вона вимикає телефон і падає на ліжко в темній червоній кімнаті, затим ще раз потягується, заплющує очі, а тоді засинає.

Розділ другий

— Я дозволив собі, — чесав язиком Середа, поки мив руки в туалеті Джекового «Крокодила», — попросити, щоб моє замовлення принесли до твого столика. Зрештою, нам треба багато чого обговорити.

— Я так не думаю, — Тінь витер руки паперовим рушничком, зіжмакав його і викинув до смітника.

— Тобі потрібна робота. А колишніх зеків рідко наймають. Через таких, як ти, порядним людям незатишно.

— Я маю роботу. Хорошу.

— Ти про «Біцепсів фільварок», га?

— Може й так.

— А от і ні! Не маєш ти ніякої роботи, бо Роббі Бартон мертвий. А без нього «Фільварок» теж наказав довго жити.

— Ви брехло.

— О, без сумніву. Я добряче брехло. По правді, я найкраще брехло, яке ти коли-небудь зустрінеш. Але так уже склалося, що цього разу я тобі не брешу. — Середа покопирсався в кишені, видобув складену у кілька разів газету та простягнув її Тіні. — Сторінка сім. Ходи. Прочитаєш за столиком.

Тінь штовхнув двері і вийшов із вбиральні. Повітря в барі було аж сизе від диму, з музичного автомата Dixie Cups співали «Айко-Айко». Тінь усміхнувся про себе, зачувши давню дитячу пісеньку.

Бармен вказав на їхнє місце в кутку. На столику з одного боку стояли миска чилі і бургер, а навпроти них — стейк із кров’ю і тарілка смаженої картоплі.

Тінь всівся. Відклав газету.

— Сьогодні вранці я вийшов з тюрми. Це моя перша страва на волі. Ви ж не матимете нічого проти, якщо я спершу повечеряю, а вже після цього почитаю ту вашу сторінку сім?

— Анітрохи.

Тінь жував гамбургер. Той виявився смачнішим за в’язничні. Чилі була добра, але, як Тінь виснував, розкуштувавши, не найкраща у штаті.

Лора готувала неперевершену чилі. Для страви вона брала нежирне м’ясо, темні боби, посічену кружальцями моркву і десь зо пляшку темного пива, пекучий перець треба було нарізати безпосередньо перед приготуванням, щоб не вивітрився. Якийсь час страва стояла на вогні, потім Лора додавала червоного вина, лимонного соку, дрібку кропу і — ретельно відмірявши — своїх секретних спецій. Тінь неодноразово просив її показувати і пояснювати так, щоб він зрозумів. Він вивчав кожну її дію, від того моменту, як вона наливала оливкової олії на денце каструлі і смажила в ній кружальця цибулі. Він не полінувався занотувати рецепт крок за кроком, інгредієнт за інгредієнтом — і якось навіть виділив вихідні, коли Лора була у відрядженні, на приготування її чилі. Страва вийшла їстівною. Тінь приготував непогану на смак, але точно не Лорину неперевершену чилі.

На сторінці сім газети, яку він узяв до рук, Тінь уперше прочитав письмове повідомлення про смерть своєї дружини. Це було дивно: він почувався, ніби читає оповідання про якусь Лору Мун, двадцяти семи років, якщо вірити написаному, і Роббі Бартона, якому було тридцять дев’ять, і про те, як вони їхали швидкісним шосе в машині Роббі, аж допоки не виїхали назустріч фурі з цистерною. Водій вантажівки хотів уникнути зіткнення, і його фура, міняючи смуги, зачепила бік машини Роббі. Ту повело слизькою дорогою і занесло в кювет, де вона на повній швидкості влетіла у дорожній знак і зупинилася.

Команда рятувальників прибула за лічені хвилини. Роббі і Лору витягли з розбитої машини, але обоє були мертві ще до того, як їх привезли до лікарні.

Тінь склав газету як вона була і відправив її через стіл назад Середі, поки той жер свій стейк. Шмат м’яса був такий кривавий і жилавий, ніби ніколи не бачив кухонного вогню.

— Заберіть свою газету.

Роббі був за кермом. Напідпитку, певна річ, хоча в газетній замітці про таке не напишуть. Тіні уявився вираз обличчя Лори, коли та зрозуміла, що Роббі занадто п’яний, щоб вести машину. Це видиво розгорталося в його уяві, і він нічого не міг із собою вдіяти: ось Лора кричить на Роббі, кричить, щоб він з’їхав на узбіччя, тоді машина врізається у вантажівку, кермо вивертається...

...машина на узбіччі, розбите скло виблискує у світлі ліхтарів, як крига чи дорогоцінне каміння, а кров перетворює його на рубіни. Два тіла, мертвих чи при смерті, тіла, які витягують із розбитої автівки, тіла, які кладуть на узбіччі одне поруч з іншим.

— Отже? — поцікавився Середа. М’яса перед ним уже не було, він розрізав стейк на великі шматки і поглинув із такою жадібністю, ніби з голодного краю. Зараз він наминав картоплю, полюючи виделкою за шматочками на тарілці.

— Ви не збрехали. У мене нема роботи.

Тінь вийняв з кишені четвертака гербом донизу. Підкинув його в повітря, зачепивши великим пальцем так, щоб здавалося, ніби він обертається, зловив і ляснув на тильний бік долоні.

— Вгадуйте.

— Що?

— Я не буду працювати на людину якій щастить менше, ніж мені. Вгадуйте.

— Орел.

— Вибачайте, — Тінь відкрив монету не дивлячись. — Решка. Я обвів вас круг пальця.

— Проти брудної гри перемогти найпростіше, — Середа насварився пальцем на Тінь. — Глянь уважніше на свого четвертака.

Тінь опустив очі. Орел.

— Завалив трюк... — промовив він збентежено.

— Не наговорюй на себе. Мені просто щастить. Більше, ніж будь-кому — старий вишкірився, а тоді підняв очі: — Одінова борода, які люди! Свіні-Вар’яте, вип’єш із нами?

— Лікер з колою, без льоду тільки так! — озвався голос з-за Тіневої спини.

— Піду поговорю з барменом, — Середа встав і почав пробиратись до барної стійки.

— Ви не спитаєте мене, що я питиму? — крикнув Тінь йому вслід.

— Я і так знаю, що ти питимеш, — озвався той від барної стійки. Петсі Клайн з музичного автомата знову затягнула Walkin’ after Midnight.

Чоловік, який замовив лікер з колою, всівся біля Тіні. Він носив коротку руду борідку. На ньому була джинсівка, вкрита яскравими латками, а під джинсівкою — поплямована біла футболка з написом:

На голові — бейсболка, на якій ще один напис:

Він розірвав пом’яту пачку «Лакі Страйк» брудним нігтем, взяв цигарку, ще одну запропонував Тіні. Той на автоматі ледь не взяв — він не курив, але цигарки так зручно вимінювати на щось інше, — аж тут до нього дійшло, що він більше не в тюрмі. На волі цигарки можна купити де і коли забажаєш. Тінь похитав головою.

— Значить, працюєш на того гаврика? — п’яним той не був, але і тверезим його назвати не повертався язик.

— Схоже на те.

Рудобородий прикурив цигарку:

— Я лепрекон.

Тінь не всміхнувся. Натомість поцікавився:

— Коли так, хіба ти не мав би пити «Гіннесс»?

— Стереотипи, — махнув рукою Свіні. — Вчися думати сам, а не схемою. В Ірландії набагато більше всякого, ніж той нещасний «Гіннесс».

— А ще ти говориш без акценту.

— Так я і живу тут вже стоп’ятсот блядських років.

— Тобто ти таки народився в Ірландії?

— Я ж тобі сказав. Я лепрекон. Де я мав народитися — в грьобаній Москві?

— Певно, ні.

Середа повернувся з трьома склянками у своїх лаписьках:

— Лікер із колою для тебе, Вар’яте Свіні, дружище, і «Джек Деніелз» для мене. А для тебе, Тіне, — ось це.

— Що воно таке?

— Покуштуй.

У склянці було щось іржаво-золотисте. Тінь відпив і відчув дивну суміш кислого і солодкого. Напій однозначно був алкогольним, але із незвичними домішками. Тінь подумав про шмурдяк, який гнали в тюрмі з гнилих фруктів, хліба і води та лишали бродити у смітнику, — але те, що він пив зараз, мало вишуканіший, солодший і безмежно дивніший смак.

Тінь невпевнено сьорбнув іще раз. Певно, вирішив він, це був присмак меду. Один із присмаків.

— Смакує, як розсіл. Як підсолоджене вино з солоних огірків.

— Воно смакує, як сеча п’яного діабетика, — кивнув Середа. — Терпіти не можу цю гидоту.

— То чого ти мені її приніс? — резонно поцікавився Тінь.

Середа спрямував на нього погляд своїх різнокольорових очей. Тінь зметикував, що одне з них було скляне, але ніяк не міг визначити, яке саме.

— Я частую тебе медом, бо така традиція. А нині момент вимагає традиційності, тож видобуваємо її звідки можемо. Треба скріпити нашу угоду.

— Але ми не укладали ніякої угоди!

— Певно що уклали. Я тебе наймаю. Ти боронитимеш мене. Ти переправлятимеш мене з місця на місце. Іноді ти для мене вивідуватимеш — будеш ходити до певних місць і ставити певні запитання. Ти будеш мені за попихача. У виняткових випадках, і лише у виняткових випадках, ти будеш кривдити тих, кому треба завдати кривди. У малоймовірному випадку моєї смерті ти чуватимеш над моїм тілом. Натомість моїм обов’язком буде задовольняти всі твої потреби в межах розумного.

— Він шахрує з тобою, — гикнув Вар’ят Свіні, скубаючи колючу руду бороду. — Він пройдисвіт.

— І дурному ясно, що я пройдисвіт, — відмахнувся Середа. — Тому мені потрібен хтось, хто чесно пильнуватиме моєї вигоди.

Пісня в музичному автоматі закінчилася, всі розмови на мить затихли, і в барі запанувало безгоміння.

— Я десь чув, що такі моменти, коли всі замовкають одночасно, трапляються тільки за двадцять до або двадцять по якійсь годині, — сказав Тінь.

Свіні тицьнув пальцем в бік барної стійки — над нею, затиснутий у здоровенних, байдужих зубиськах опудала алігатора, висів годинник і показував двадцять на дванадцяту.

— Ну от, — знизав плечима Тінь. — Якби в дідька знати, чому так.

— Я знаю, — відказав Середа.

— То може, ти поділишся цим знанням з усіма?

— Одного дня можливо й поділюся... А може й ні. Пий свій мед.

Тінь залпом заковтнув те, що лишалось у склянці.

— Можливо, це пійло смакувало б краще, якби додати льоду.

— А може й ні. Гидотна штука.

— Та стопроц, — вставив свої п’ять копійок Свіні. — Панове, уклінно прошу мене вибачити, але я усвідомив, що мене спіткала непереборна і нагальна потреба гарненько відлити.

Він підвівся і рушив геть. Оце жердина, зачудувався Тінь, просто неймовірно високий чоловік! Добряче за два метри.

Офіціантка шурнула ганчіркою по столу і забрала порожні тарілки. Випорожнила і попільничку Свіні, а тоді запитала, чи питимуть вони ще щось. Середа сказав їй принести те саме для всіх, але до напою Тіні вкинути кілька кубиків льоду.

— У будь-якому випадку, — продовжив він так, ніби лепрекон його не перебивав, — тепер ти знаєш, чого я вимагатиму, якщо ти працюєш на мене. А ти вже, без сумніву, працюєш на мене.

— Отже, такі твої умови. Не хочеш почути мої?

— Ніщо не сповнить мене більшою радістю.

Офіціантка принесла напої. Тінь сьорбнув свій мед із льодом. Якщо лід і змінив щось, то тільки на гірше: вміст склянки став кислішим і залишав у роті в’язкий післясмак. З іншого боку, втішав себе Тінь, мед не був особливо міцним. Він не готовий був напиватися. Ще не готовий.

Глибоко вдихнув.

— Отже. Останні три роки моє життя і так важко було назвати найкращим життям на планеті, а тепер воно раптово скотилось у прірву. І є кілька справ, які я мушу залагодити. Я хочу попрощатися з Лорою. Прийти на її похорон. І якщо опісля тобі все ще буде цікаво співпрацювати, почнемо з п’ятисот доларів на тиждень, — Тінь тицьнув пальцем у небо, бовкнувши першу суму, яка спала на думку. Якщо Середа і зреагував на неї, його очі цього ніяк не видали. — За півроку, якщо співпраця влаштовуватиме обидві сторони, платитимеш мені тисячу.

Перевів подих. Це була чи не найдовша промова, яку він виголосив за роки.

— Ти кажеш, що можуть бути люди, яким доведеться завдати кривди. Що ж, згода, але тільки якщо вони матимуть на меті завдати кривди тобі. Я не битиму людей задля розваги чи прибутку. Я не повернуся в тюрму. Одного разу мені вистачило.

— Тобі не доведеться.

— Ні. Не доведеться, — він допив свій мед. Раптом, ніби на задвірках свідомості, майнув сумнів, чи це, бува, не мед тягне його на таку балакучість. Але він фонтанував словами, ніби поламаний гідрант водою посеред літа, і не міг би зупинити цей струмінь, навіть якби спробував. — Ти не подобаєшся мені, пане Середо, чи як там тебе насправді звуть. Ми не друзі. Я не знаю, як ти примудрився непомітно вислизнути з літака і як ти вистежив мене тут. Але ти справив на мене враження. У тебе є стиль. А я зараз у глухому куті. Ти маєш знати, що коли наші справи закінчаться, мене з тобою не буде. І якщо ти мене вибісиш, мене так само з тобою не буде. А до того часу я працюватиму на тебе.

Середа знову вишкірився. До Тіні нарешті дійшло, що з цими посмішками не так. В них не було ні краплини радості, щастя чи веселощів. Складалося враження, що Середа вчився усміхатись із посібника.

— Чудово. Значить, ми домовились. Так би мовити, в нас є договір.

— Ну то й до дідька.

У протилежному кутку зали Вар’ят Свіні згодовував четвертаки музичному автомату. Середа плюнув на долоню і простягнув її для рукостискання. Тінь стенув плечима. Теж плюнув. Коли вони вдарили по руках, Середа стиснув сильніше. Тінь стис сильніше і собі, через кілька секунд у нього заболіла рука. Середа потримав ще трохи, а тоді відпустив.

— Добре. Добре. Дуже добре, — усмішка на старому обличчі з’явилася тільки на мить, ніби спалах, але Тіні здалось, що в ній проступила справжня емоція, правдиве задоволення. — А тепер останню чарочку цього жахливого, препаскудного меду, щоб скріпити наш договір, і на тому байка.

— Лікеру з колою для мене! — озвався від музичного автомата Свіні.

З автомата зазвучала Who Loves the Sun? від Velvet Underground. Яка дивна мелодія для звичайного музичного автомата, подумав Тінь. Аж не вірилось, що хтось міг завантажити туди таку пісню. Хоча, зрештою, у цей вечір загалом ставало все важче повірити.

Тінь підібрав зі столу четвертака, якого підкидав раніше у суперечці з Середою. Яке ж це приємне відчуття, думав він, крутити між пальцями свіжокарбовану, незатерту монету. Коли четвертак опинився між великим та вказівним пальцями правої руки, Тінь вдав, ніби одним зграбним рухом перекладає його до лівої. Ліву руку з уявним четвертаком він одразу ж стис у кулак, у той час як насправді монета заховалась за середнім та підмізинним пальцями правої. Потім Тінь узяв ще одного четвертака — так само, вказівним та великим пальцями, і вдав, ніби перекидає його з правої руки у ліву. Друга монета сховалась туди ж, куди і перша, — за пальці правої руки — і брязкіт однієї монети об іншу тільки підсилив ілюзію, ніби вони обидві заховалися в лівому кулаці.

— Фокуси з монетами! — Свіні задер підборіддя і почухав колючу бороду. — Ну, якщо ми вже взялись за трюки з монетами... як тобі це?

Він взяв зі столу склянку, в якій раніше був мед, і висипав кубики льоду в попільничку. Тоді простягнув руку і витягнув масивну блискучу золоту монету просто з повітря. Вкинув її до склянки. Тоді дістав з повітря ще одну — і теж вкинув до склянки, де вона брязнула об першу. Він добув монету з вогника свічки на стіні, ще одну — з власної бороди, третю — з порожньої лівої руки Тіні, і одну за одною опустив їх у склянку. Тоді сплів пальці над склянкою, щосили дмухнув — і ще декілька золотих монет впало на її дно. Він пересипав липкі золоті монети зі склянки до кишені джинсівки, а потім поплескав по кишені, щоб показати, що та порожня.

— Бачив? Оце я називаю фокусом із монетами.

Тінь, який дуже уважно спостерігав за цим імпровізованим виступом, схилив голову набік:

— Розкажи. Я мушу знати, як ти це зробив.

— Я зробив це, — відказав Свіні з таким виглядом, ніби видає велетенський секрет, — стильно і по-батярськи. Ось як я це зробив, — він показав щілину між зубами в безгучному сміху, похитуючись на підборах.

— Так, так, саме так ти це зробив. Ти мусиш навчити мене. Я читав про «Сон скупердяя», і єдиний спосіб, яким ти це міг провернути, — це кидати до склянки монети, заховані в руці, якою ти цю склянку тримаєш, а у правій руці просто показувати і ховати одну й ту ж монету.

— Звучить дофіга складно для мене. Набагато простіше просто діставати їх з повітря. — він взяв склянку зі своїм недопитим коктейлем, зазирнув усередину та поставив її на місце.

Середа втупився в них так, ніби щойно виявив існування нових форм розумного життя, яких раніше і уявити не міг. Тоді сказав:

— Мед для тебе, Тіне. Я залишусь із паном Джеком Деніелзом. А для цього халявщика-ірландця?..

— Пляшкове пиво, бажано щось темне. Халявщик, га? — Свіні узяв склянку з тим, що залишилось від його напою, і підняв її в бік Середи з тостом: — Нехай буря оминає нас і залишить нас цілими і неушкодженими! — і перехилив склянку.

— Гарний тост. Але не омине.

Перед Тінню поставили ще склянку меду.

— Я точно мушу це випити? — спитав він без ентузіазму.

— Боюсь, що так. Мед скріпить нашу угоду. Боги люблять трійцю, га?

— Ну і до сраки, — двома великими ковтками Тінь осушив склянку. Смак меду та солоних огірків заповнив його рот.

— Отак. Тепер ти — моя людина.

— То ти хочеш знати, — вклинився Свіні, — як я втнув свій фокус?

— Так. Ти тримаєш монети в рукаві?

— Ні, в рукаві їх і близько не було, — пирхнув лепрекон. Йому було важко всидіти на місці, він підстрибував і погойдувався. Він здавався довготелесим, бородатим, п’яним вулканом, який от-от вибухне від усвідомлення власної кмітливості. — Це найпростіший фокус на світі. Переможеш мене в бійці — розкажу.

— Я пас, — похитав Тінь головою.

— Ну й діла! — заволав рудобородий на весь бар. — Старий Середа пригледів собі гору м’язів, а той сцить підняти кулака!

Тінь погодився:

— Я не битимуся з тобою.

Було видно, як Свіні спітнів, він похитувався і м’яв в руках бейсболку. Тоді дістав з повітря одну зі своїх монет і кинув на стіл:

— Справжнє золото, якби ти сумнівавася. Давай, ти мене чи я тебе, вона твоя — якщо не злякаєшся дістати в гризло. Ти такий здоровий — хто б міг подумати, що ще не встигло прилетіти, а ти вже накладеш у штани?

Середа втрутився та почав терпляче пояснювати:

— Він вже сказав, що не битиметься з тобою. Ішов би ти звідки взявся, Свіні-Вар’яте. Забирай своє пиво і дай нам святий спокій, га?

— А ти... називаєш мене халявщиком, проклятущий старий недолюдку? — Свіні змінив об’єкт своєї агресії, підступивши на крок ближче до Середи. — Ти, ти холодний, безсердечний, старий... Сам ти іди... повішайся на дереві!

— Дурниці, Вар’яте, — старий простяг до нього руки в миролюбному жесті, долонями догори.— Пильнуй, що говориш.

Свіні вилупив очі, його обличчя налилося кров’ю. З поважністю дуже п’яного, він прорік:

— Твій новий попихач — сцикло. Як думаєш, що він зробить, коли я тебе вдарю?

Середа кинув Тіні:

— З мене досить. Дай цьому раду.

Тінь підвівся і подивився лепрекону в обличчя. Йому не давало спокою питання, яким же той був на зріст?

— Ти заважаєш нам. Ти п’яний. Я думаю, тобі варто нас залишити.

Обличчя Свіні засвітилось в усмішці:

— Ну от, будь ласочка. Господар сказав «фас» і, як шавка, воно нарешті готове битися. Альо! — заволав він до всіх присутніх у бар і, — зараз я покажу майстер-клас! — і спрямував кулачище Тіні в обличчя. Тінь відхилився: кулак зачепив його під правим оком. З ока посипались іскри, було боляче.

Так почалася бійка.

Свіні бився без жодного стилю, без стратегії, власне, без нічого, крім любові до бійки: замашні, безладні удари влучали в ціль не частіше, ніж промазували.

Тінь бився обережно, з увагою до захисту — удари рудобородого він блокував або ухилявся від них. Він дуже добре усвідомлював, що довкола зібралася вдячна аудиторія. Попри слабкі протести бармена, відвідувачі повідсували столи до стін, щоб супротивникам вистачало місця. А ще Тінь усвідомлював, що Середа постійно вивчав його зі своєю усмішкою, яка не видавала жодної емоції. Очевидно, що це було випробування, але яке? В тюрмі Тінь навчився розрізняти два види бійок. Бувають не-на-того-напав-бійки, де треба влаштувати виставу на потіху публіці. А ще є бійки-бійки — для зведення особистих рахунків. Вони тривають не більше ніж кілька секунд і не прощають чистоплюйства та перебірливості в засобах.

— Ей, Свіні, — Тінь добряче захекався, — а чого це ми б’ємося?

— Заради задоволення, — лепрекон, здавалося, протверезів. Чи, принаймні, вже не був п’яним в дим. — Заради чистісінької нечестивісінької блядської потіхи. Ну хіба ж ти не відчуваєш, як радість розтікається твоїми жилами, як сповнює тебе, ніби сік дерева навесні? — його губа кровоточила. Як і кісточки пальців Тіні.

— То як ти дістаєш свої монети? — Тінь відхилився і прийняв удар плечем, а не обличчям.

— Якщо чесно, — рохнув Свіні, — я тобі вже сказав, як тільки ти мене спитав. Але нема сліпців понад тих, хто — Ай! Оце удар! — не слухає.

Тінь штовхнув Свіні, і той повалився спиною на стіл, порожні склянки і попільнички розлетілися по підлозі. Тепер Тінь міг покінчити з ним. Супротивник лежав беззахисний, розпластаний і нічогісінько не міг зробити.

Тінь зиркнув на Середу. Той кивнув. Тінь перевів погляд на Свіні-Вар’ята.

— Покінчимо з цим?

Рудобородий завагався, тоді кивнув. Тінь відпустив його і відступив на кілька кроків. Захеканий Свіні відштовхнувся від столу і звівся на ноги.

— З мамкою твоєю покінчимо! — заволав він. — Це не закінчиться, поки я так не вирішу!

Він вишкірився, замахнувся і кинувся на Тінь. Але наступив на кубик льоду, підсковзнувся, земля почала тікати в нього з-під ніг, і його усмішка перетворилася на перелякану гримасу. Він повалився на спину і вдарився потилицею об підлогу бару. Почувся виразний глухий стук.

Тінь поставив коліно на груди Вар’ята.

— Вдруге питаю, ми покінчили з бійкою?

— О, тепер, думаю, таки варто покінчити з цим, — Свіні підняв голову з підлоги, — бо радість від бійки раптом згинула, як сеча на сонці в погожий день. — Він сплюнув кров, заплющив очі та захропів з глибоким і могутнім звуком.

Хтось поплескав Тінь по спині. Середа вклав йому в руку пляшку пива.

Пиво смакувало куди краще за мед.

Тінь прокинувся і потягнувся на задньому сидінні автівки. Перед очима стрибали сонячні зайчики, голова гуділа. Він незграбно всівся, потираючи очі.

Середа сидів за кермом. Він мугикав щось собі під носа без жодного чіткого мотиву. В підставці для чашок стояла паперова скляночка з кавою. Круїз-контроль тримав стрілку спідометра точнісінько на позначці максимально дозволеної швидкості — сто п’ять кілометрів на годину. Схоже, вони рухалися швидкісним шосе в інший штат. У машині більше нікого не було.

— Як ти почуваєшся цього чудового ранку? — озвався Середа, не повертаючи голови.

— Що трапилося з моєю машиною? — запитав Тінь. — Я її взяв напрокат.

— Вар’ят Свіні відвіз її замість тебе. То була частина вашої вчорашньої домовленості.

— Домовленості?

— Ну, після бійки.

— Бійки? — він потер рукою щоку, а тоді скривився. Точно, вчора він з кимось бився. Пригадав високого рудобородого чоловіка, а ще оплески і підбурювання задоволених глядачів.

— І хто переміг?

— Ти не пам’ятаєш, ге? — захихотів Середа.

— Як бачиш, — огризнувся Тінь. Вчорашні розмови стали поволі виринати в його свідомості. — Є ще кава?

Здоровило нахилився, вивудив з-під пасажирського сидіння і передав назад непочату пляшку води.

— На. В тебе зневоднення. Зараз вода тобі допоможе набагато більше, ніж кава. Зупинимося на наступній заправці і поснідаєш. А ще тобі треба очуняти. Бо виглядаєш, як в козла з горла.

— Яку корови з горла. Так кажуть, як в корови з горла.

— У козла. У здоровенного смердючого, зубастого козла.

Тінь відкрив пляшку і почав пити. В кишені куртки щось брязнуло. Він засунув руку до кишені і вийняв монету розміром завбільшки з п’ятдесят центів. Та була важкою, насичено-золотою на колір. А ще трохи липкою. Тінь переклав її у праву руку та затис долонею, звичним рухом, після чого взяв між середнім та підмізинним пальцями. Тоді затис монету вказівним і мізинцем та просунув два середніх пальці під нею — так, щоб вона опинилася з тильного боку долоні. Зрештою, він скинув її назад у ліву руку та поклав до кишені.

— Що я в біса вчора пив? — спитав Тінь. Уривки спогадів про вчорашні події заклубочилися в його пам’яті — поки що без форми чи особливого сенсу, але Тінь уже почав намацувати їхні обриси.

Середа звернув з магістралі під знаком, який обіцяв автозаправку, і натис на педаль газу.

— Не пам’ятаєш?

— Очевидно.

— Ти пив мед, — дуже широко вишкірився Середа.

Мед. Точно.

Тінь відкинувся на спинку сидіння, він попивав воду і дозволяв вчорашньому вечору розгортатись перед собою. Більшу його частину він уже пригадав. Дечого згадати не міг.

На заправці Тінь купив дорожній набір, до якого входили бритва, пакетик з гелем для гоління, гребінець, одноразова зубна щітка і крихітний тюбик зубної пасти. Потім пішов у туалет і подивився на себе в люстро.

Під оком красувався синець — він сильно заболів, коли Тінь спробував обережно потикати його пальцем. Нижня губа розпухла. Волосся було покуйовджене, та і загалом він скидався на людину, яка першу половину вчорашньої ночі з кимось билась, а другу — спала одягнена на задньому сидінні автівки. Музика, що грала на фоні, відлунювала набридливим металевим звуком: Тіні знадобилося кілька секунд, щоб розпізнати Fool on the Hill «Бітлів».

Тінь вимив обличчя рідким милом, яке було в туалеті, спінив гель для гоління і поголився. Змочив волосся водою і зачесав його назад. Почистив зуби. Змив з обличчя рештки мила і зубної пасти літньою водою. Втупився у власне відображення: чистий, поголений, але очі досі червоні і запухлі. Він виглядав старшим, ніж себе пам’ятав.

Цікаво, що сказала б Лора, якби побачила його зараз, подумав він — а тоді згадав, що Лора вже більше ніколи нічого не скаже, і зауважив, що обличчя в дзеркалі здригнулося, але тільки на мить.

Він вийшов.

— Я схожий на шмат лайна.

— Еге ж, — погодився Середа.

Середа нагріб різних перекусок і рушив до каси, заплатив за них і за бензин, двічі передумавши, платити карткою чи готівкою, що добряче розсердило молоду жінку, яка жувала жуйку за прилавком. Тінь спостерігав, як Середа розгублено просить пробачення. Раптом він здався Тіні дуже старим. Дівчина віддала йому готівку, тоді провела транзакцію по картці, тоді віддала чек, тоді взяла готівку, тоді повернула готівку і взяла іншу картку. Середа, без сумніву, був готовий от-от розплакатися: безпомічний старий чоловік у сучасному світі, де тріумфував пластик.

Тінь подивився на телефон-автомат: на ньому висіла табличка «не працює».

Вони вийшли з теплої автозаправки, і пара від їхнього дихання здійнялася в повітря.

— Хочеш, щоб я сів за кермо? — запитав Тінь.

— Боже збав.

Автомагістраль проносилася повз них. Пожовклі луки з обох боків. Голі і мертві дерева. Двійко чорних птахів розглядали їх, всівшись на телеграфному дроті.

— Чуєш, Середо.

— Га?

— Якщо я все правильно розгледів, ти так і не заплатив за бензин.

— Та невже?

— Ба більше, це касирка заплатила за високу честь мати тебе серед клієнтів своєї автозаправки. Як думаєш, до неї вже дійшло?

— До неї ніколи не дійде.

— То що ти, зрештою, таке? Якийсь третьосортний шахрай?

— Можна й так сказати, — кивнув Середа. — Серед іншого.

Він перелаштувався в ліву смугу, щоб обігнати вантажівку. Небо було тьмяного сірого кольору. Тінь змінив тему:

— Сніжитиме.

— Ага.

— Свіні. Він справді показав мені, як він провернув ті трюки з монетами?

— Ага, точно.

— Я не пам’ятаю.

— Ще згадаєш. Ніч була довгою.

Кілька дрібних сніжинок впали на вітрове скло і тут же розтали.

— Тіло твоєї жінки зараз лежить у Венделовому похоронному бюро, — продовжив Середа. — Після обіду її заберуть на цвинтар, щоб поховати.

— Звідки ти знаєш?

— Я зателефонував і поцікавився, поки ти був у сортирі. Ти знаєш, де те Венделове похоронне бюро?

Тінь кивнув. Сніжинки крутились-вертілись перед ними.

— Це наш поворот, — повідомив він. Машина звернула з магістралі і проїхала повз рядочок мотелів, які скупчилися на в’їзді до Іґл-Пойнта.

Минуло три роки. Інакше і не могло бути. Мотелю «Супер-вісімка» не було на місці, його знесли. Замість нього виріс ресторанчик з фастфудом. Побільшало вивісок із незнайомими назвами. Їм треба було далі, в центр міста. Біля «Біцепсового фільварку» Тінь попросив у Середи скинути швидкість. «Зачинено на невизначений термін», повідомляла написана від руки табличка на дверях, «у зв’язку з жалобою».

Вони звернули ліворуч уздовж центральної вулиці. Проминули новий тату-салон і пункт запису до армії, «Бургер кінг», знайому та незмінну аптеку Ольсена, і, зрештою, фасад Венделового похоронного бюро, викладений жовтою цеглою. Неонова вивіска над входом сповіщала, що тут розташований Дім спочинку. У вітрині під вивіскою красувалися чисті, непідписані і неосвячені могильні плити.

Середа зупинився на паркінгу.

— Хочеш, аби я зайшов з тобою?

— Не надто.

— Чудово, — спалахнула посмішка без радості, — мені якраз треба дещо залагодити. Я забронюю нам кімнати в мотелі «Америка». Зустрінемось там, коли покінчиш із прощанням.

Тінь вийшов із машини і провів її поглядом. Тоді зайшов у похоронне бюро. У тьмяно освітленому коридорі запах квітів і мастики для меблів приховував ледь відчутний дух формальдегіду і тління. В кінці коридору була Капличка Спочинку.

Тінь зловив себе на тому, що перекочує золоту монету між пальцями, то автоматично ховаючи її в долоні, то знову видобуваючи «з повітря».

Поруч із дверима висів аркуш паперу з ім’ям його дружини. Тінь зайшов до каплички. Він знав більшість присутніх: Лорину родину, колег з турагентства, кількох друзів і подруг.

Усі вони впізнали його, він бачив це по їхніх очах. Однак не було ні вітань, ні усмішок. В кінці кімнати на невисокій підставці стояла труна бежевого кольору, поряд з нею вінки з квітами: пурпуровими, жовтими, білими і насичено-бузковим. Тінь ступив уперед. З того місця, де він тепер стояв, було видно Лорине тіло. Він не хотів підходити ближче, але не смів піти геть.

Чоловік у темному костюмі — Тінь подумав, що той працює в похоронному бюро, — звернувся до нього:

— Пане? Чи хотіли б ви підписатись у книзі співчуття? — і вказав на оправлену в шкіру книгу на невеличкому пюпітрі.

Почерк у нього був акуратний. Він написав «ТІНЬ», потім вказав дату. Тоді вивів поряд у дужках (ЦУЦИК) — повільно, намагаючись відтягнути той момент, коли доведеться пройти в інший кінець приміщення. Туди, де були люди та бежева труна — що б там у ній не лежало, воно більше не було Лорою.

Дрібненька жінка зайшла з коридору і завагалась на вході. Мідно-руде волосся контрастувало з дуже дорогим і дуже чорним одягом. Вдівська ноша, подумав Тінь, який добре її знав: то була Одрі Бартон, дружина Роббі.

Одрі тримала букет фіалок, стебла загорнуті у срібну фольгу. Такі букети збирають діти десь у червні. От тільки зараз був зовсім не червень.

Одрі глянула простісінько на Тінь, але з її виразу обличчя не можна було сказати, чи вона впізнала його. Вона перетнула кімнату в напрямку Лориної труни. Тінь ступав услід.

Лора лежала з заплющеними очима, руки складені на грудях. На ній був синій костюм консервативного покрою, якого Тінь не впізнав. Довге каштанове волосся зачесали назад з обличчя. Це була ніби Лора, але ніби й ні: Тінь зрозумів, що ця її застиглість геть неприродна. Лора завжди дуже неспокійно спала.

Одрі поклала свій літній букетик фіалок Лорі на груди. Тоді скривила губи, нафарбовані бузковим, і щосили плюнула в Лорине мертве обличчя.

Слина впала на Лорину щоку і повільно стала стікати до її вуха.

За мить Одрі вже простувала до дверей, Тінь поквапився їй услід.

— Одрі? — покликав.

Цього разу вона впізнала його.

— Тіне? Тебе випустили чи ти втік? — Її голос звучав глухо і безбарвно. Тінь подумав, чи не накачалась вона заспокійливим.

— Випустили. Вчора. Тепер я вільна людина. А що це збіса мало означати?

У темному коридорі вона зупинилась.

— Фіалки? То були її улюблені квіти. Ми завжди збирали їх разом, коли були маленькими.

— Я не про фіалки.

— А. Ти про це... — Одрі змахнула невидиму краплю з кутика губ. — Гм, мені здавалося, що це очевидно.

— Не для мене, Одрі.

— Тобі ніхто не сказав? — в її голосі не було емоцій. — Твоя дружина сконала з членом мого чоловіка в роті, Тіне.

Вона повернулась, вийшла надвір, і Тінь дивився, як вона поїхала геть з паркінгу.

Тоді зайшов назад у похоронне бюро. Слину вже хтось витер.

Усі присутні уникали його погляду. Ті, хто наважився на розмову, бурмотіли неоковирні слова співчуття і квапились відійти.

Після обіду — Тінь поїв у «Бургер кінгу» — відбувся похорон. Бежеву труну Лори доправили на невеличке комунальне кладовище на краю містечка. На порослому деревами лужку без паркану купчилися надгробки з білого мармуру і чорного граніту.

Разом із матір’ю Лори він доїхав до цвинтаря у катафалку Венделового похоронного бюро. Пані Мак-Кейб, судячи з усього, знайшла винного у Лориній смерті, і це був Тінь.

— Якби ти був тут, — рубанула вона, — цього не трапилося б. Взагалі не знаю, чому вона вийшла за тебе заміж. Я їй казала. Причому, багато разів. Але хто ж буде слухати свою стару матір, — вона на мить замовкла і придивилась до обличчя Тіні. — Ти що, побився з кимось?

— Побився.

— Варвар, — вона так рвучко задерла голову, що всі її підборіддя затрусилися, стулила губи і втупилася в точку перед собою.

На подив Тіні, Одрі Бартон теж прийшла на похорон, тільки трималася позаду. Після короткої церемонії труну опустили в сиру землю. Люди порозходилися.

Тінь зостався. Він стояв, сховавши руки до кишень, тремтів і вглядався в яму.

Небо над ним було сталево-сірим, тьмяним і пласким, ніби люстро. Примарні верткі сніжинки продовжували безладно сипати зверху.

Він хотів щось сказати Лорі, і готовий був дочекатися, доки слова складуться докупи у нього в голові. Вечоріло, світ довкола почав потроху втрачати барви. Ноги Тіні заніміли, а руки і обличчя пекли від холоду. В пошуках тепла він засунув руки до кишень і мимоволі зімкнув пальці довкола золотої монети.

Тінь підійшов до гробу.

— Це тобі, — сказав.

На труну вже кинули кілька лопат землі, але яма була ще не повна. Він вкинув золоту монету до Лориної могили і насипав ще землі, щоб приховати золото від ласих до наживи гробарів. Обтрусив ґрунт із рук та додав:

— Спи спокійно, Лоро. І... вибач.

Повернувся обличчям до вогнів містечка і попростував до Іґл-Пойнта.

До мотелю було добрих дві милі, але його гріла думка, що після трьох років тюрми він хоч вічно може отак іти собі, куди забажається. Він був вільний вирушити на північ і дійти до Аляски, чи спрямувати свої стопи на південь, до Мексики, чи й далі. Аж до Патагонії, та хоч до Tierra del Fuego, Вогняної Землі. Тінь спробував згадати, чому її так назвали: в пам’яті зринули образи з книжок, які він читав дитиною, образи голих чоловіків, що гуртувалися коло багаття, щоб зберегти трохи тепла...

Його нагнала автівка. Скло опустилось. — Підвезти тебе? — спитала Одрі Бартон.

— Ні. Тільки не ти.

Він закрокував далі. Автівка Одрі повзла поруч з черепашачою швидкістю. Сніжинки витанцьовували перед світлом її фар.

— Я вважала її найкращою подругою. Ми щодня розмовляли. Коли ми з Роббі сварилися, вона дізнавалась про це першою. А потім ми ішли в гендель, попивали маргариту і теревенили про те, якими козлами бувають мужики. А тим часом вона його трахала в мене за спиною.

— Одрі, просто їдь геть.

— Я тільки хочу, щоб ти знав, що в мене були серйозні підстави вчинити так, як я вчинила.

Тінь промовчав.

— Чуєш! — заволала вона. — Я з тобою розмовляю!

Тінь обернувся:

— Чого тобі? Ти хочеш, щоб я сказав, що ти мала рацію, коли плюнула Лорі в обличчя? Чи ти хочеш, щоб я сказав, що мені не боляче? Чи що тепер, як ти мені це розповіла, я її ненавиджу, а не сумую за нею? Одрі, цього не буде.

Вона мовчки проїхала за ним ще кількадесят метрів. Тоді запитала:

— Як там малося у цюпі, Тіне?

— Нормально. Тобі там було б геть-зовсім затишно.

Вона натисла на педаль газу, мотор заревів, машина вирвавалася вперед і поїхала геть.

Коли світло фар згасло, світ став западати у темряву. Сутінки відходили і перетворювалися на ніч. Тінь сподівався, що ходьба зігріє його, принісши тепло до закрижанілих кінцівок. Цього не трапилось.

Ще в тюрмі О’Блуда, Ловкий, якось назвав маленький в’язничний цвинтар віддалік, за лазаретом, Костяним Садом, і цей образ міцно загніздився в Тіневій свідомості. Тієї ночі йому наснився садок, залитий місячним світлом. В садку росли крейдяно-білі дерева-скелети, гілки яких закінчувались кістлявими руками, а коріння проростало глибоко в гроби. Дерева в костяному саду плодоносили, і уві сні плоди збурювали глибоку тривогу, але прокинувшись, він не зміг згадати ні що то були за плоди, ні чому вони викликали таку огиду.

Машини проносилися повз нього. Тінь хотів би, щоб на узбіччі був тротуар. Він спіткнувся об щось, чого не зміг розгледіти, і беркицьнувся в придорожню канаву, а права рука на кілька дюймів провалилася в холоднюще багно. Звівся на ноги, витер руку об штанину. На мить зупинився в недоладній позі. Перед тим, як вдихнути різкий хімічний запах з якоїсь мокрої шмати, що закрила йому рота і носа, встиг помітити тільки, що хтось підібрався до нього ззаду.

Цього разу падіння виявилося теплим і заспокійливим.

Тінь почувався, ніби маківка його черепа відлетіла, і її закріпили на місце покрівельними цвяхами, перед очима все пливло.

Руки були зв’язані за спиною якимись, як здавалося, ремінцями. Він сидів у машині і відчував плечем шкіряну оббивку сидіння. Перед ним було іще одне сидіння — на мить Тінь злякався, що з його окоміром щось не те — але ні, воно справді було розташоване так далеко.

Поряд із ним хтось сидів, але Тінь не міг повернутися, щоб розгледіти цих людей.

А навпроти, в іншому кінці довжелезного лімузина, сидів товстий молодик, який саме відкривав бляшанку дієтичної коли з коктейль-бару. На ньому було довге чорне лискуче пальто із якоїсь м’якої тканини. Йому було не більше двадцяти: на щоці переливався розсип вугрів. Він побачив, що Тінь прийшов до тями, і посміхнувся.

— Привіт, Тіне. Не надумай робити фігні.

— Домовились, не робитиму. Висадіть мене, будь ласка, біля мотелю «Америка», далі по шосе.

— Вріж йому, — звернувся товстун до когось, хто сидів ліворуч від Тіні. Від удару в сонячне сплетіння Тінь склався вдвоє. Розігнутися вдалося не одразу. — Я ж казав, не роби фігні. А це була фігня. Відповідай коротко і по ділу, інакше я завалю тебе, та й по всьому. А може і не просто завалю, а скажу малим поламати усі до однієї чортові кістки у твоєму тілі. Я рахував, разом їх двісті шість. Так що не роби фігні. Січеш?

— Так.

Лампочки під стелею лімузина міняли колір: з фіолетового на синій, потім на зелений, потім на жовтий.

— Ти працюєш на Середу, — констатував молодик.

— Так.

— І що це старе хуйло задумало? Ну тобто, що він забув саме тут? Він же ж має якийсь план на гру. Розкажи про його задуми.

— Я працюю на пана Середу лише з сьогоднішнього ранку. На побігеньках. Ну і водити машину ще ніби маю, але наразі не доводилось. Ми заледве парою слів перекинулись.

— Тобто ти кажеш, що не в курсі.

— Я кажу, що не в курсі.

Хлопець сфокусував погляд на Тіні. Сьорбнув коли з бляшанки, відригнув і продовжив дивитись ще якийсь час.

— Якби знав, то сказав би?

— Напевно, ні, — зізнався Тінь. — Ти ж сам сказав, що я працюю на пана Середу.

Співрозмовник Тіні відволікся на срібний портсигар, який видобув із внутрішньої кишені пальта. Відкрив його, дістав цигарку та запропонував Тіні:

— Куриш?

— Ні, дякую, — Тінь вирішив був, що це гарна нагода попросити розв’язати йому руки, але потім передумав.

Товстун курив самокрутку. Він клацнув матовою чорною «Зіппо», і лімузин заповнив запах... ні, не тютюну, і навіть не трави, подумав Тінь, а запах горілих мікросхем.

Юнак глибоко затягнувся, затамував подих. З його рота просочилось трохи диму, і він одразу з ж втягнув цей дим назад у ніздрі. Тінь подумав, що потрібна тривала практика перед дзеркалом для того, щоб так впевнено грати на публіку.

— Якщо ти мені брешеш, — вимовив хлопець відчужено, ніби звіддалік, — то я ж тебе завалю до бісової мамки. Ти в курсі.

— Так, ти вже казав.

Товстун іще раз зі смаком затягнувся. Освітлення міняло колір — помаранчевий, червоний, знову фіолетовий.

— Мотель «Америка», кажеш? — він обернувся і постукав у водійське віконце, яке миттю опустилось. — Чуєш, їдь до мотелю «Америка», далі по шосе. Треба підкинути нашого гостя.

Водій кивнув і підняв скло.

Оптоволоконні вогні під стелею лімузина все переливалися приглушеними кольорами у тій самій послідовності. Тіні здалося, ніби очі його співрозмовника виблискують таким самим світлом, тільки зеленим — як на допотопному моніторі.

— А ти, мужик, передай Середі таке. Передай йому, що він у минулому. Його забули. Він старий, і йому доведеться з цим змиритися. Передай йому, що ми — майбутнє, і нам насрати і на нього, і на його посіпак. Його час сплив. Січеш? Передай йому ці чортові слова. Його списали на сміттєзвалище історії, а я — і такі, як я — розсікаємо у лімузинах супермагістралями прийдешнього дня.

— Я передам, — від диму Тінь почав чманіти. Тільки б не наблювати тут, думав він.

— Передай йому що ми, сука, перепрограмували реальність. І ще, передай йому, що мова — це вірус, релігія — операційна система, а молитви — їбучий спам. І я дуже сподіваюсь, що тобі вистачить клепки передати йому це все слово в слово, інакше я завалю тебе до бісової мамки, — промуркотів юнак з-за хмари диму.

— Зрозумів. Можна мене випустити тут, я дійду пішки.

— Приємно було поговорити, — кивнув товстун. Він ніби полагіднішав від курива. — І знай іще, що якщо ми таки вколошкаємо тебе до бісової мамки, то просто тебе видалимо. Січеш? Натиснемо пару кнопок, і — оп! А поверх тебе вже перезаписано випадковий масив нулів та одиниць. «Контрол-зет» не спрацює.

Він іще раз постукав у водійське віконце і наказав зупинитися прямо тут. А потім знову повернувся до Тіні і показав на цигарку:

— Якщо цікаво, то це синтетична жаб’яча шкіра. В курсі, що вони вже навчилися синтезувати буфотенін?

Машина зупинилася. Хтось праворуч від Тіні вийшов і притримав двері. Тінь сяк-так вибрався із зав’язаними руками. До нього дійшло, що він так і не глянув на людей, що сиділи поряд із ним. Він навіть не знав, якої вони були статі чи віку.

Пута розрізали за його спиною. Нейлонова стяжка впала на асфальт. Тінь обернувся. В салоні клубочився дим, з хмари світилися лише два вогники мідно-рудого кольору, ніби два жаб’ячих ока.

— Вся фішка у домінантній парадигмі, Тіне. Нічого більш, сука, важливого не існує. О, до речі, мало не забув — співчуваю щодо твоєї старої.

Двері зачинилися, і лімузин тихо поїхав геть. Мотель стояв за кількасот метрів, і Тінь, дихаючи холодним свіжим повітрям на повні груди, попрямував до нього повз рекламні щити, які світилися червоними, жовтими і синіми вогнями. Вивіски пропонували будь-який фастфуд на ваш смак — от тільки в цих краях, схоже, всі смаки обмежувалися гамбургерами. Тінь дістався до мотелю «Америка» без пригод.

Розділ третій

На рецепції мотелю «Америка» стояла худорлява молода жінка. Вона повідомила, що друг Тіні вже забронював для нього кімнату, і дала йому прямокутного пластикового ключа. У неї було волосся платинового кольору і симпатичне личко — коли вона усміхалась. Коли ж вона підозріливо мружилася, її обличчя набувало щурячих рис. А на Тінь вона дивилася переважно з підозрою. Білявка відмовилася назвати Тіні номер кімнати, в якій поселився Середа, і наполягла, що старого треба набрати по внутрішньому телефону, перш ніж пустити до нього відвідувача. Середа спустився в хол готелю і прикликав Тінь.

— Ну, як похорон?

— Закінчився.

— Аж так паршиво, га? Хочеш про це поговорити?

— Ні.

— Чудово, — вишкірився Середа. — Нині люди забагато говорять. Бла-бла-бла. Цій країні дуже пішло б на користь, якби люди навчилися страждати мовчки. Голодний?

— Трохи.

— Тут ніде пожерти. Але можеш замовити піцу, її доставлять прямісінько тобі до кімнати.

Середа запросив його до свого номера, навпроти Тіневого. Карти — пришпилені до стін, розстелені на ліжку, нерозпаковані — заполонили кімнату. Середа покреслив їх яскравими маркерами: соковито-зеленим, ядуче-рожевим і пекучо-помаранчевим.

— Мене викрав якийсь товстий молокосос на лімузині, — повідомив Тінь. — Каже, що ти приречений відправитись на смітник історії, поки такі, як він, кататимуться собі на лімузинах супермагістралі життя. Щось типу такого.

— От уже шмаркач, — буркнув Середа.

— Ти його знаєш?

— Я знаю, хто він такий, — знизав плечима Середа. Він важко опустився в єдине крісло в кімнаті. — Вони не мають поняття... Зеленого поняття... Тобі ще довго сидіти в цьому богами забутому містечку?

— Не знаю. Може, з тиждень. Треба буде позакінчувати Лорині справи. Потурбуватись про наше житло, роздати її речі, всяке таке. Це зірве дах її мамці, але вона на це заслужила.

— Угу, — кивнув Середа. — Чим скорше ти з цим покінчиш, тим скорше ми зможемо забратися з Іґл-Пойнта. Добраніч.

Тінь пішов до кімнати навпроти. В його номері все було таким самісіньким, як і в Середи — навіть репродукція з багряним заходом сонця над ліжком. Він замовив піцу із сиром та фрикадельками, а потім заліз у ванну, попередньо виливши в неї вміст усіх знайдених у номері маленьких пляшечок із шампунями, щоб зробити піну.

Тінь був завеликий, щоб поміститися у ванні лежачи, тому сидів і ніжився хоч так. Тінь пообіцяв собі ванну після звільнення. А Тінь дотримував слова.

Піцу доставили майже одразу після того, як він виліз. Тінь повечеряв, запиваючи піцу слабоалкоголкою з бляшанки.

Увімкнув телевізор, натрапивши на шоу Джеррі Спрінґера. Показували епізод, який він бачив ще до в’язниці, — «Я хочу бути повією». Майбутніх повій, переважно жінок, виводили перед очі глядачів, а ті казилися та репетували, герої та героїні шоу вислуховували розцяцькованого сутенера, який обіцяв їм золоті гори, якщо ті доєднаються до його стада, потім до них усіх вибігла колишня секс-працівниця і благала знайти собі «справжню роботу». Тінь вимкнув телевізор до того, як Джеррі почав виголошувати мораль усієї цієї байки.

Тепер він просто лежав у ліжку і розмірковував. Він думав про те, що нарешті лежить у ліжку як вільна людина, але ця думка не приносила сподіваної радості. Тінь не став запинати штори і зараз дивився у вікно. Вогні машин і ресторанних вивісок — той, інший, світ за склом, у який він міг вийти будь-якої миті, — заспокоювали.

Майнула думка, що він міг би зараз лежати в іншому ліжку — вдома, у квартирі, в якій жив із Лорою. Він міг би лежати в тому ліжку, в якому спав із Лорою. Але від цієї думки зробилося боляче — він не витримав би там без неї, оточений її речами, її запахом, її життям...

Викинь це з голови, наказав сам собі Тінь. Відволічися на щось. Тому Тінь відволікався думками про фокуси з монетами. Він знав, що не наділений талантом доброго штукаря: не вмів заговорювати глядачам зуби, щоб ті повірили у магію, не любив викрутасів із картами і не хотів діставати кроликів із капелюха. Але йому подобалося крутити монети в руках, процес приносив радість сам по собі. Він згадував, один за одним, усі фокуси зі зникненням монети, які знав, — це нагадало йому про ту, яку він кинув Лорі в могилу... І раптом у пам’яті знову зринув голос Одрі, і від її слів про те, що Лора смоктала член Роббі, коли загинула, закололо у грудях. У самісінькому серці.

«Кожна година ранить, але остання — вбиває». Де він чув ці слова? Уже й не пригадати. Тінь відчував, що десь глибоко всередині загніздилися гнів і біль, що напруга зосередилася десь у потилиці і боляче відлунює у скронях. Він змусив себе дихати глибше — вдих через ніс, видих через рот — щоб прогнати цю напругу.

Згадав пораду Середи і незчувся, як почав посміхатися — а й справді, скільки він наслухався, як люди радять одне одному не стримувати почуттів. Мовляв, варто випустити емоції, і біль піде. З іншого боку, думав Тінь, є достатньо розумних аргументів на захист того, щоб ці почуття притлумлювати. Він підозрював, що якщо загнати їх досить глибоко і тримати там досить довго, можна дуже скоро зовсім забути про їхнє існування.

І тоді підкрався сон — так, що Тінь навіть не помітив.

Уві сні Тінь ішов...

Він перетинав залу, і зала ця була більшою за місто, і всюди, куди не кинь поглядом, були статуї, і фігурки, і вирізьблені зображення. Він зупинився перед статуєю жіночої подоби: відвислі розпластані груди, намисто з відрубаних рук довкола талії, у її власних руках — гострі кинджали, а замість голови — двійко однакових змій, вигнутих одна проти другої, готових кинутися будь-якої миті. Було щось докорінно неправильне в цій фігурі, в її хтонічній і неприродній жорстокості. Тінь обережно позадкував.

Він продовжив свій шлях серед скульптур. Ті з них, що мали очі — вирізьблені в дереві чи камені — здавалося, наглядали за кожним його кроком.

Уві сні він збагнув, що у фігур є імена — на підлозі перед кожною палали вогняні літери. Білявого чоловіка з барабаном у руках та намистом із зубів на шиї звали Луцетій, жінка, у якої з глибокої рани між широких стегон сипалися чудовиська, називалася Хубур, чоловік із баранячою головою, який тримав золоту кулю, був Херішеф.

Зазвучав суворий і чіткий голос. У своєму сні Тінь чув карбовані слова, хоч і не бачив нікого, хто міг би промовляти до нього:

— Це забуті боги, які тепер уже, мабуть, геть упокоїлись. Їхні історії можна знайти тільки в запилюжених архівах. Вони відійшли, їх усіх уже немає — від них нам зостались тільки їхні імена та їхні образи.

Тінь завернув за ріг і раптом опинився в іншій залі — ще більшій за попередню. Нова зала простягалась далі, ніж сягав зір. Він побачив коричневий, відполірований до блиску череп мамонта і дрібненьку жінку з покаліченою лівою рукою, яка накинула фарбований вохрою плащ хутром навиворіт. Поряд стояли три зрощені в талії жіночі фігури, висічені з однієї гранітної брили: здавалося, ніби їхні обличчя скульптор робив поспіхом і не встиг завершити, тоді як груди і геніталії майстерно і ретельно вирізьбив. Іще був птах, що не міг літати, бо мав людські руки замість крил, а ще птах мав дзьоб, як у стерв’ятника, щоб шматувати поживу, і був удвічі вищий за Тінь. Тінь його не впізнав. Були й інші, і ще, і ще.

— Це ті боги, які відійшли також і з пам’яті, — продовжив читати лекцію голос. — Загубилися навіть їхні імена. Народи, що їм поклонялися, тепер так само забуті. Їхніх ідолів давно понівечили і спаплюжили. Їхні останні жерці померли, так і не передавши нікому своїх таємниць. Боги помирають. І коли вони насправді відходять, то відходять без жалоби чи тризни. Ідею вбити важче, ніж людину, — але зрештою можна вбити і її.

Залою прокотилися шурхіт і шепіт, і від цього шереху вві сні Тіні стало моторошно. Невимовний жах скував його, у залі богів, про саме існування яких забули, — тих із головою восьминога, і тих, єдиним втіленням яких була всохла рука, чи камінь, чи лісова пожежа, Тінь міг відчувати тільки паніку...

Серце шалено калатає в грудях, чоло мокре від поту: Тінь схопився, вмить прокинувшись. Червоні цифри на електронному годиннику біля ліжка показували, що зараз три хвилини по першій. Крізь вікно світила неонова вивіска мотелю «Америка». Тінь підвівся і пішов, похитуючись, у крихітну ванну готельного номера. Не вмикаючи світла, він відлив і повернувся до кімнати. Сон і досі стояв йому перед очима, хоч пояснити, що саме його так перелякало, він не зміг би.

Світло, що пробивалося до кімнати ззовні, не було яскравим, і Тіні знадобилося трохи часу, аби очі призвичаїлися до напівтемряви. На краю його ліжка сиділа жінка.

Він упізнав її, зрештою, він упізнав би її і в натовпі з тисячі, із сотень тисяч. А вона тут, сидить на його ліжку. У тому самому синьому костюмі, в якому її поховали.

Вона говорила ледве чутно, але її шепіт Тінь також дуже добре знав.

— Здається мені, — мовила Лора, — ти збираєшся запитати, що я тут роблю.

Тінь промовчав. Він пройшов до єдиного в кімнаті крісла, сів у нього, помовчав іще і, зрештою, спитав:

— Мила, це справді ти?

— Так, це я. Я змерзла, цуцику.

— Ти померла, мила.

— Так. Я померла, — вона поплескала долонею по ліжку поряд із собою. — Ходи, сідай до мене.

— Ні. Я, мабуть, залишусь тут. У нас ще є деякі нез’ясовані питання.

— Наприклад, те, що я померла?

— Можливо, але я більше думав про те, як ти померла. Точніше, ти і Роббі.

— А, ти про це...

Тінь відчував — а, може, він усього лиш уявляв — запах тління, квітів і формальдегіду. Його дружина — колишня дружина... ні, виправився, покійна дружина... сиділа на ліжку і дивилася на нього, не кліпаючи.

— Цуцику, — вона порушила мовчанку, — ти не міг би, якщо твоя ласка, принести мені цигарок?

— Мені здавалося, ти кинула.

— Так і є, — погодилась вона, — але тепер я вже не переймаюся через шкоду своєму здоров’ю. І нерви треба заспокоїти. У вестибюлі є автомат.

Тінь натягнув джинси та футболку і босоніж спустився у приймальню. Нічний портьє — чоловік за сорок — читав книгу Джона Ґрішема. Тінь купив пачку «Вірджинія Слімз» у автоматі й попросив у чоловіка сірників.

Той підняв голову і запитав про номер кімнати. Тінь відповів. Чоловік кивнув:

— У вас кімната для некурців. Відчиняйте вікно, коли курите, — він передав Тіні коробку сірників і пластикову попільничку з логотипом мотелю «Америка».

— Так і зроблю, — запевнив Тінь і повернувся до кімнати.

Він не став вмикати світла. Його дружина була там, де він її і залишив: на ліжку, тільки тепер не сиділа, а лежала поверх його зім’ятої постелі. Тінь відчинив вікно і передав Лорі цигарки та сірники. Її пальці були холодними. Вона запалила сірник, і він побачив бруд під її нігтями — зазвичай вона ретельно доглядала за ними, але зараз вони були облупленими та обламаними.

Лора підкурила, затяглася, задмухнула сірника. Ще раз затягнулась.

— Не відчуваю смаку, — поскаржилась. — Не знаю, чи тепер є хоч якийсь сенс курити взагалі.

— Мені прикро.

— І мені прикро.

Коли вона затягувалась, кінчик цигарки освітлював її обличчя.

— Отже. Тебе випустили.

— Так.

— І як воно було, в тюрмі?

— Могло бути і гірше.

— Могло, — кінчик цигарки жовтогаряче засвітився. — І все одно я вдячна. Не треба було тебе в це втягувати.

— Ну... Я ж погодився. А міг би і відмовитись, — він розмірковував, чому геть не боїться її, чому сон про музей залишив по собі відчуття липкого жаху, а розмова з ожилою небіжчицею не лякала.

— Міг би, — погодилася Лора. — Звісно, ти міг би відмовитися, дурнику. — Дим обвив її обличчя. У невиразному світлі вона була неймовірно гарна. — Хочеш дізнатися більше про мене і Роббі?

— Хочу, — він раптом зрозумів, що все тому, що це просто Лора. Він не міг боятись її, живої чи мертвої.

Вона встромила недопалок до попільнички:

— Ти був за ґратами. Мені потрібен був хтось, із ким можна поговорити. З ким можна поплакати. А тебе тут не було. Мене це дуже засмучувало.

— Мені прикро.

— Я знаю. Ми зустрілися за кавою. Раз, потім другий. Говорили про те, що буде, як ти вийдеш із тюрми. Як добре буде знову тебе побачити. Він справді мав тебе за друга, розумієш? Дуже хотів запросити тебе на твою стару роботу.

— Ага.

— А потім Одрі поїхала на тиждень до сестри. Через рік... ммм... ні, тринадцять місяців після того, як тебе забрали, — в її голосі не було емоцій. Слова звучали рівно й невиразно, як камінці, що один за одним падають у глибоку криницю. — Прийшов Роббі. Ми напилися разом. І переспали на підлозі спальні. Було добре. Мені було справді добре.

— Не конче було ділитись цими деталями.

— Справді? Вибач. Коли помираєш, стає складніше добирати слова. Спогади стають схожими на фотографії, розумієш? Усе вже не має такої ваги, як раніше.

— Для мене це важить.

Лора закурила другу цигарку. Її рухи були плавними і природними, в них не було жодної штучності чи притаманної покійникам застиглості. На мить Тінь навіть засумнівався, чи вона взагалі мертва. Чи не було це все якоюсь заплутаною аферою?..

— Авжеж, розумію, — відповіла вона. — Ну і, власне, ця інтрижка... Хоч ми й не називали її інтрижкою, бо, ми, власне, взагалі ніяк її не називали... так ось, ця інтрижка тривала останні два роки.

— І ти збиралася піти від мене? До нього?

— Навіщо мені це? Ти ж мій великий ведмедик. Мій цуцик. Ти ж пішов на це все заради мене. І я чекала три роки, чекала, щоб ти повернувся. Я ж тебе люблю.

Він ледь не відповів «я також тебе люблю». Але зупинив себе. Він не стане цього говорити. Більше ні. Натомість запитав:

— Так і що ж трапилося тієї ночі?

— Коли я загинула?

— Так.

— Ну, ми з Роббі зустрілися обговорити вечірку з нагоди твого повернення. Ту, яка мала стати сюрпризом — і ми справді добре її розпланували. Вона була б чудовою. І от я сказала йому, що на цьому все. Остаточно. Бо інакше не могло бути після того, як ти повернешся.

— Ага. Ну, і на цьому дякую, мила.

— Будь ласка, любий, — примарна усмішка ковзнула її обличчям. — Ну і нас охопив сентиментальний настрій. Це було так мило. Наробили дурниць. Я дуже напилася. Він ні. Ну і він сів за кермо. А поки Роббі підвозив мене, я оголосила, що зроблю йому прощальний мінет. Щоб віддячити за все. І я розстібнула ширінку і взяла в рот.

— Дарма.

— Та не кажи. Я перемкнула передачу плечем, і Роббі намагався мене відштовхнути, щоб перемкнути її назад, і нас занесло, і я пам’ятаю, як все почало стискатися, ще пам’ятаю хрускіт, і як світ перевернувся догори дриґом, і я подумала: помру. Жодних емоцій не пам’ятаю. Точно пригадую, що не боялася. А потім не пам’ятаю вже нічого.

Запахло горілою пластмасою. Тінь зрозумів, що цигарка дотліла до фільтра. Лора, здавалося, не помітила цього.

— Що ти робиш тут, Лоро?

— Хіба не може дружина прийти й побачити свого чоловіка?

— Ти мертва. Сьогодні я був на твоєму похороні.

— Так, — вона замовкла і втупилася у стінку. Тінь встав, підійшов до неї, забрав недопалок, що ще тлів, із її пальців і викинув у вікно.

— І?

Їхні погляди зустрілися.

— Я знаю не набагато більше, ніж коли жила. А більшість із того, що я знаю тепер і не знала тоді, я просто не можу передати словами.

— Зазвичай люди вмирають і далі лежать собі в могилах.

— Справді? Справді лежать собі, цуцику? Раніше я теж думала, що лежать собі. Тепер я не маю такої певності. Може, й лежать, — вона підвелася з ліжка і підійшла до вікна. Освітлене неоновою вивіскою, її обличчя було, як і завжди, прекрасним. Обличчя жінки, заради якої він опинився за ґратами.

Серце Тіні заболіло, ніби хтось вийняв його з грудей і міцно стиснув.

— Лоро?..

— Ти вплутався в погану історію, Тіне, — вона не дивилася на нього. — І тобі буде непереливки, якщо ніхто про тебе не подбає. Я дбатиму про тебе. І спасибі велике за подарунок.

— Подарунок?

Вона полізла в кишеню блузки і витягла золоту монету, яку він кілька годин тому кинув їй в могилу. На монету поналипала земля.

— Мабуть, треба повісити її на ланцюжок. Це було дуже мило з твого боку, дякую.

— Завжди будь ласка.

І тоді вона повернулася до нього і глянула так, що, здавалося, водночас бачить його наскрізь і не бачить взагалі.

— Здається мені, наш шлюб має низку проблем, над якими варто було б попрацювати.

— Мала, — відповів Тінь, — ти мертва.

— Це одна з таких проблем, це очевидно, — вона зробила паузу. — Гаразд. Я піду. Буде краще, якщо я піду.

Звичним і природним рухом вона повернулась до Тіні, поклала руки йому на плечі й стала навшпиньки, щоб поцілувати його на прощання — як вона завжди цілувала його на прощання.

Він завагався і незграбно нахилився, щоб поцілувати її в щоку. Лора, однак, повернула голову і припала до його губ. Її подих зовсім трохи віддавав нафталіном.

Тінь відчув язик Лори в себе в роті: холодний, сухий, із присмаком цигарок та жовчі. Якщо Тінь і мав якісь сумніви щодо того, чи його дружина покійниця, то в цю мить вони розвіялись.

Він відсторонився.

— Я тебе кохаю, — сказала вона просто. — Я подбаю про тебе. — Вона підійшла до дверей готельного номера. Дивний присмак залишався в нього в роті. — Поспи, цуцику, солодких снів. Бережи себе і не роби дурниць.

Лора відчинила двері. Флуоресцентні лампи, які освітлювали коридор, виявилися немилосердними до неї — тепер вона на вигляд була-таки покійницею. Зрештою, під таким світлом видаються покійниками всі.

— А міг би запросити мене залишитися на ніч, — мовила вона все так само холодно і безбарвно.

— Я так не думаю.

— Ще запросиш, милий. Перш ніж усе це закінчиться. Ще запросиш, — вона розвернулася і пішла по коридору.

Тінь виглянув з номера. Нічний портьє продовжував читати Джона Ґрішема й лише на мить відірвався від книжки, коли вона проходила повз нього. Її туфлі були вкриті густим шаром могильного бруду. А потім її не стало.

Тінь видихнув, потім повільно вдихнув. Серце збивалося з ритму. Він пройшов коридором і постукав у двері Середи. У ту мить, як стукав, відчув щось дивне: ніби чорні крила лопотіли по ньому, ніби величезний ворон пролетів крізь нього, крізь готельну приймальню і далі в ніч.

Середа відчинив. Якщо не рахувати мотельного рушника, обмотаного довкола стегон, він був голісінький.

— Якого дідька, га? — запитав він.

— Трапилось дещо, про що я маю повідомити. Може, це був сон — хоча це точно був не сон — чи може, я надихався синтетичної жаб’ячої шкіри в того жирного пацана, або я просто з’їжджаю з глузду...

— Ага, ага. Кажи вже. Я тут взагалі-то ділом зайнятий.

Тінь зазирнув у кімнату. У ліжку хтось був і дивився на нього. Ковдра, натягнута до самісінької шиї, щоб прикрити маленькі груди. Платинове волосся і личко, в якому є щось щуряче. Дівчина з рецепції. Тінь заговорив тихіше.

— Я щойно бачив дружину. Вона прийшла до моєї кімнати.

— Ти маєш на увазі привид? Тобі примарилось?

— Ні. Не привид. Вона була тілесною і цілком матеріальною. Це була вона. Мертва і все таке, але ніяка не примара. Я доторкнувся до неї. Вона мене поцілувала.

— Зрозуміло, — Середа звернувся до жінки в ліжку: — Зараз буду, любонько.

Вони перетнули коридор до кімнати Тіні. Середа ввімкнув світло. Подивився на недопалок у попільничці. Почухав груди. Його соски були темні — це були соски старої людини, волосся на його грудях було сиве. Під ребрами білів довгий шрам. Старий понюхав повітря. Потім знизав плечима.

— Гаразд, Тіне. З’явилася твоя мертва дружина. Ти наляканий?

— Трохи.

— Мудро. Дуже мудро. Мене особисто ходячі трупаки лякають до всирачки. Ще щось?

— Я готовий залишити Іґл-Пойнт. Лорина мати розбереться з квартирою і тим усім непотребом. Все одно вона мене ненавидить. Я можу їхати, коли ти скажеш.

Середа посміхнувся:

— Та це ж чудові новини, хлопче! Вирушаємо вранці. А тепер тобі треба поспати. В мене є плящинка скотчу, якщо не можеш заснути, га?

— Дякую, я в нормі.

— Тоді більше не тривож мене. На мене чекає довга ніч.

— Безсонна? — усміхнувся Тінь.

— Я не сплю. Сон переоцінюють. Це погана звичка, якої ліпше позбуватися у гарній компанії — а моя чарівна співрозмовниця буде нудитися, якщо я не повернуся одразу.

— Доброї ночі.

— Саме так, — мовив Середа і зачинив за собою двері.

Тінь сів на ліжко. У повітрі ще висів запах цигарок і формальдегіду. Краще б він тужив за Лорою: це якось доречніше, ніж почуватися стурбованим через неї. Ба більше: зараз, коли вона пішла, йому довелося зізнатися собі, що він її побоюється. Тепер настав час для скорботи. Він вимкнув світло, влігся і став думати про те, якою Лора була до його ув’язнення. Він згадував свій шлюб: вони були такими молодими, і щасливими, і дурнуватими, і ні на мить не хотіли розлучатись.

З того часу, як Тінь востаннє плакав, минуло багато років — так багато, що він і забув, як це робиться. Він не плакав, навіть коли померла його мати. Але зараз плач прийшов — короткими, болісними спазмами. Він сумував за Лорою і часами, яких уже ніяк не повернути.

Уперше відтоді, як Тінь був малюком, він проплакав, доки не заснув.

У бурхливому морі, де хвилі накривали з головою, вони орієнтувалися по зірках та берегах, а коли берег став лише спогадом, і коли нічне небо затягали темні хмари, віра правила їм за дороговказ, і благали вони Всеотця доправити їх до іншої землі безпечно.

Недоброю була та мандрівка — їхні пальці німіли, а в кістках поселилася пропасниця, що її вони не могли випалити навіть вином. Уранці вони прокидалися і відчували паморозь, яка скрижила їхні бороди, і були вони на вигляд ніби старигани, які дочасно посивіли, аж доки сонце не відігрівало їх.

Доки вони пристали до зеленого берега на Заході, їхні зуби порозхитувались, а очі позападали в очниці. Непокоїлися мужі:

— Ми далеко, далеко від наших домівок і вогнищ, що їх обігрівають, далеко від морів, що їх ми знаємо, далеко від земель, що їх ми любимо. Тут, на краю світу, наші боги забудуть нас.

Ватаг їхній видряпався на вершину великої скелі, і глузував він з них за їхню зневіру.

— Всеотець створив світ, — вигукнув він. — Він створив його власноруч із покришених кісток і з плоті Іміра, діда свого. Він помістив мозок Іміра в небі, щоб хмари були, а солону кров його зробив морями, які ми перетнули. Чи ж розумієте ви, що як він створив світ, то й цю землю він також створив? І якщо нам судилося мужньо загинути тут, чи ж не прийме він нас у своїх палатах?

І звеселилися мужі, і підбадьорювали один одного. Завзято постановили вони збудувати чертог із розщеплених дерев та глини і частокіл із загострених колод навколо, хоч гадали, що вони єдині люди на цій новій землі.

Тієї днини, коли закінчили вони будувати чертог, вдарила буря: посеред білого дня небо потемніло, наче у беззоряну ніч, і прорізували небо спалахи білого вогню, а удари грому були такі гучні, що ледь не оглушили їх, а кіт, якого вони привезли з собою на щастя, сховався під їхнім човном, що спочивав на суші. Буря була злою і несамовитою — тому торжествували мужі, і поплескували один одного по плечах, кажучи:

— Громовержець тут, із нами, в цій далекій стороні!

І воздавали подяку вони, і святкували, і пили, аж доки не падали.

Тієї ночі в закуреній напівтемряві їхнього чертога скальд співав їм старих пісень. Співав він про Одіна, Всеотця, того, хто приніс себе в жертву так само благородно і так само відважно, як інші приносили себе в жертву йому. Співав він про дев’ять днів, які Всеотець провисів на Світовому Дереві, і про спис, яким проштрикнули бік його, і про кров, яка стікала з вістря (і в цю мить віршувальник проштрикнув співочу оповідь голосним криком). І співав він їм про те, що пізнав Всеотець в обіймах смерті: дев’ять імен, дев’ять рун і двічі по дев’ять заклять. Коли скальд зойкнув від болю, співаючи їм про спис, що пронизав Одінів бік, як і сам Всеотець зойкнув в агонії, усі слухачі здригнулися, уявивши біль його.

Вони зустріли скрелінґа назавтра — у той самий день тижня, середу, що належить Усеотцеві. То був маленький чоловічок: довгі коси — чорніші за воронове крило, шкіра — ніби насичена залізом червона глина. Він говорив мовою, якої ніхто з них не міг зрозуміти — навіть скальд, який бував на кораблі, що пройшов між Геркулесових Стовпів, і міг розмовляти говіркою торгашів Середземномор’я. На незнайомцеві був одяг зі шкур і хутра, а у волосся були вплетені маленькі кісточки.

Вони завели прибульця до свого поселення, і почастували його смаженим м’ясом, і напоїли міцним питвом, аби втамувати його спрагу. Вони несамовито веселилися, коли він став хитатися, затинатися і підспівувати, не випивши й рогу меду. Вони дали йому ще питва, і скоро він мирно засопів, скрутившись калачиком попід столом.

Тоді вони підняли його, двійко чоловіків за руки і двійко — за ноги, підняли його на висоту плечей, четверо мужів, які втілили восьминогого коня, і урочисто понесли його до ясена на пагорбі, з якого видно було затоку. Тоді вони обвили мотузкою шию дикуна і повісили його гойдатися на вітрі як посвяту Всеотцеві, владарю шибениць. Тіло скрелінґа гойдалося на дереві, лице його почорніло, язик вивалився з рота, очі вилізли з очниць, пеніс налився так, що на нього можна було повісити шкіряного шолома, а мужі довкола раділи, сміялися і співали — горді, що склали пожертву небесам.

І коли назавтра два великі ворони сіли на труп скрелінґа, на обидва плеча, і стали клювати його щоки і очі, вони зрозуміли, що їхню жертву прийнято.

Зима була довга, і вони голодували, але їх підбадьорювала думка, що коли настане весна, човен попливе назад у північні землі — привезе поселенців і жінок. Коли погода зовсім зіпсувалась і дні стали геть куці, кілька чоловіків вирушило на пошук дикунського поселення, щоб знайти їжу, щоб знайти жінок. Але вони знайшли тільки згаслі вогниська там, де колись були стоянки.

У день посеред зими, коли сонце було далеким і холодним, наче потьмяніла срібна монета, вони помітили, що останки дикуна хтось зняв із ясена. Пообідньої пори з неба посипалися лапаті, повільні сніжинки.

Північани зачинили ворота свого поселення і відступили за дерев’яний частокіл.

Дикунська кривава учта прийшла до них під покровом ночі: п’ятсот душ проти тридцяти. Вони перебралися через частокіл і впродовж наступних семи днів убили кожного з тридцяти чоловіків у тридцять різних способів, аби забули мореплавців і історія, і їхній власний народ.

Скрелінґи повалили частокіл і спалили чертог. І спалили вони човна, який спочивав високо на суші дном догори, — бо сподівалися, що бліді незнайомці мають лише одного човна, і хотіли впевнитися, спаливши його, що інші північани не прибудуть до їхнього берега.

Минуло понад сто років, доки Лейф Щасливець, син Рудого Еріка, знову відкрив ці землі й нарік їх Вінландом. Та боги вже чекали на Лейфа, коли той прибув: Тюр-однорукий, і сірий Одін — бог шибениць, і Тор — володар громів.

Вони вже були там.

Вони чекали.

Розділ четвертий

Тінь і Середа замовили сніданок у «Домашній кухні», ресторанчику навпроти мотелю. Була восьма, і світ огорнули туман та сирість.

Вибираючи собі страви, Середа почав розмову:

— То як, вшиваємося з Іґл-Пойнта сьогодні, га? Якщо ти готовий, то я ще зателефоную декому. Сьогодні п’ятниця, а п’ятниця — це такий легковажний день. Належить жінці. Субота завтра, і в суботу нам треба буде багато чого встигнути.

— Я готовий, — відповів Тінь. — Мене тут ніщо не тримає.

Старий нагромадив собі на тарілку кілька видів м’яса. Тінь узяв скибку дині, рогалик та упаковку вершкового сиру. Вони зайняли окрему кабінку.

— Наснилось оце тобі всякого учора, га?

— Ага, — погодився Тінь. — Наснилося.

Зранку, коли прокинувся, він помітив брудні відбитки Лориного взуття. Вервечка слідів тяглася від його ліжка до дверей, далі по коридору і через вестибюль до виходу.

— Ну, — продовжив Середа, — а що це за ім’я таке, Тінь?

— Ім’я як ім’я, — знизав той плечима. Краєвид у тумані за вітриною кафе скидався на картину, намальовану сірими олівцями десятка різних відтінків. Тільки де-не-де виднілася плямка неоново-червоного чи сніжно-білого. — А ти? Де ти посіяв своє око?

— Я його не посіяв, — бородань запхав до рота кілька шматків бекону, прожував, витер губи тильним боком долоні. — Я дуже навіть в курсі, де і чому його лишив.

— І що тепер? Який план?

Середа зробив паузу, ніби про щось задумався. З’їв кілька шматочків яскраво-рожевої шинки, змахнув із бороди крихту м’яса назад на тарілку.

— План такий. Увечері в суботу, яка, як я вже казав, настане завтра, ми організовуємо невеличке прийняття. На тому прийнятті будуть присутні найбільш шановані у своїх сферах діяльності особи. Хай тебе не бентежить їхня манера поведінки. Зустріч пройде в одному з найважливіших місць в усій країні. Опісля ми влаштуємо нашим гостям учту. Думаю, збереться десь зо тридцять чи сорок душ. Я хочу залучити їх усіх до мого починання.

— І яке ж місце найважливіше в цій країні?

— Одне з найважливіших, любчику! Я сказав одне з найважливіших. Зрозуміло, що дарма сподіватися на повну одностайність у цьому питанні. Я вже послав вісточку колегам. Ми заїдемо в Чикаго, роздобудемо трохи грошенят. Треба розважати гостей, і добре розважати — тому готівки знадобиться більше, ніж у мене зараз на руках. А з Чикаго попрямуємо до Медісона.

— Ясно.

— Еге, та нічого тобі не ясно! Але з часом розберешся.

Середа заплатив, і вони вийшли з кафе. Знову перейшли через дорогу та повернулися до автомобільної стоянки коло мотелю. Середа кинув Тіні ключі від машини. Вони виїхали на шосе та залишили місто.

— Сумуватимеш за цим? — Середа порпався у течці, куди поскладав свої вчорашні мапи.

— За Іґл-Пойнтом? Ні. Забагато Лориних спогадів. А сам я ніколи по-справжньому і не жив тут. З дитинства я ніде не затримувався надовго, і сюди приїхав, коли мені було вже за двадцять. Це Лорине місто.

— Добре було б, якби вона тут назавжди і лишилася.

— Це все був сон, — відрубав Тінь. — Ми ж домовилися.

— Радий, що твоя психіка в порядку! Ти ж трахнув її вчора, га?

Тінь глибоко вдихнув. Тоді вичавив із себе:

— Не твоє собаче діло. І ні, не трахнув.

— А певно, що хотів би, так?

Тінь змовчав і зосередився на дорозі. Вони їхали на північ, у напрямку Чикаго. Середа хихотнув, а потім повернувся до своїх мап: він одна по одній то витягував їх з теки, то складав назад. Час від часу він щось занотовував великою срібною авторучкою у блокноті із жовтим полінієним папером.

Коли Середа закінчив, то відклав ручку, закинув теку на заднє сидіння і знову почав розмову:

— От що мені подобається у тих штатах, куди ми їдемо — Міннесоті, Вісконсині, усіх тих місцях — що жіночки там якраз такі, як мені були до серця в молодості. Кров з молоком, очі кольору неба, коси світлі, майже білосніжні, і круглі, налиті груди, на яких вени просвічуються як на хорошому сирі.

— В молодості? Мені здалося, що і минулої ночі тобі не було на що скаржитися.

— О, так! — всміхнувся Середа. — Хочеш знати секрет мого успіху?

— Гроші?

— Ну чому ж так грубо? Ні, я їх причаровую. Просто й ефективно.

— Причаровуєш? Кажуть, що чарівність — це щось, що або є, або нема.

— Чарів можна навчитися.

— Отже, куди ми їдемо? — змінив тему Тінь.

— До давнього друга, треба з ним поговорити. Він із тих, хто прийде на те зібрання. Старий чоловік. Хоче, щоб ми зайшли до нього в гості.

Вони їхали на північний захід, до Чикаго.

— Що б там за чортівня не діялася з Лорою, — порушив мовчанку Тінь. — Це твоя робота? Це все через тебе сталося?

— Ні.

— Я запитаю як той мудак у лімузині — якби це було справою твоїх рук, ти розповів би?

— Я здивований не менше, ніж ти.

Тінь настроїв радіо на ретро-хвилю і слухав пісні, популярні ще до його народження. Боб Ділан співав про зливу, яка зараз уперіщить, і Тінь запитував себе — чи та злива вже вдарила, чи має статися щось іще? Перед ними стелилась порожня дорога, і в ранковому промінні кришталики льоду виблискували на асфальті, ніби діаманти.

Чикаго накочувалося повільно, ніби мігрень. Ще мить тому вони проминали ферми і селища, аж ось чергове придорожнє містечко непомітно перетворилося на передмістя, а потім передмістя тягнулося, доки не переросло у мегаполіс.

Вони зупинилися коло приземкуватого багатоквартирного будинку з чорного каменю. Сніг із тротуарів поприбирали. Вони зайшли у вестибюль. Середа натиснув верхню кнопку на допотопному металевому домофоні з рамочками для прізвищ. Тиша. Він затис кнопку ще раз. А тоді почав наздогад тиснути на інші кнопки, до інших помешкань. Ніхто йому не відповів.

— Зламаний, — промовила зі сходів стара худорлява жінка. — Не працює. Ми дзвонимо власнику питаємо, коли той полагодить домофон, коли він полагодить опалювання, але йому всеоднісінько. Він у Арізоні зараз на всю зиму лікує легені.

Вона говорила із сильним акцентом — східноєвропейським, як здалося Тіні. Середа вклонився:

— Зоре, любонько, дозволь сказати, наскільки ти невимовно чарівна. Засліплюєш красою. А роки зовсім не мають над тобою влади.

Стара суворо подивилася на нього:

— Він тебе не хоче бачити. І я тебе не хочу бачити. Ти — погані новини.

— Це тому що я приїжджаю тільки у важливих справах.

Жінка пирхнула. В руках вона тримала порожню авоську, на ній було потерте червоне пальто, застібнуте на всі ґудзики, а високо на сивій маківці сидів оксамитовий зелений капелюшок, який нагадував щось середнє між вазоном і паляницею. Вона підозріливо подивилася на Тінь.

— Хто цей здоровань? — звернулася до Середи. — Хтось із твоїх бандитів?

— Дарма ти мені не довіряєш, шановна пані. Цього добродія звуть Тінь. І так, він на мене працює, але задля вашого ж блага. Тіне, дозволь тобі представити чарівну пані Вечірню Зорю.

— Радий з вами познайомитися, — привітався Тінь.

— Тінь, — стара пильно, ніби птаха, подивилася йому в очі знизу вгору. — Гарне ім’я. Мій час приходить, коли тіні збільшуються. А ти — велика тінь.

Вона оглянула його з ніг до голови, а потім усміхнулася і простягла зап’ястоку його бік:

— Можеш поцілувати мою руку.

Тінь нахилився і поцілував її тонкі холодні пальці. На середньому вона носила перстень із великим шматком бурштину.

— Молодець, — похвалила вона. — А тепер я збираюся виходити за продуктами. Бо, бачте, тільки я у цьому домі приношу хоч якісь гроші. У двох інших не виходить заробляти своїм ворожінням. Усе тому, що вони говорять тільки правду, а це зовсім не те, що люди хочуть почути. Правда — погана річ, бо вона бентежить людей, і клієнти більше не повертаються. А я можу їм брехати, казати те, що вони хочуть почути. Я передбачаю їм щасливі долі. Так що це я приношу додому хліб. Ви плануєте залишитися на вечерю?

— Сподіваюся на це, — сказав Середа.

— Тоді вам слід було б докластися, щоб я купила їжу і на вас. Я горда, але не дурна. От інші, вони більш горді, ніж я, а він — найгордовитіший з усіх. Так що дайте мені грошей і не кажіть іншим, що дали мені грошей.

Середа розкрив гаманець і заліз усередину. Дістав двадцятку. Вечірня Зоря витягла купюру з його пальців, але продовжувала стояти і дивитися на нього. Він дістав іще одну двадцятку і віддав їй.

— Харашо, — промовила вона. — Ми вас нагодуємо по-царськи. Так, як годували б власного батька. Так що піднімайтеся на останній поверх. Ранкова Зоря вас зустріне, але третя сестра ще спить — тому не шуміть сильно там.

Тінь і Середа піднялися темними сходами. Половину майданчика двома прольотами вище займали чорні пластикові пакети зі сміттям, смерділо гнилими овочами.

— Вони цигани? — запитав Тінь.

— Зоря з родиною? Ні, зовсім ні. Вони не рома. Вони з Росії. Певно, слов’яни.

— Але ж вона ворожить...

— Багато хто займається ворожінням. Я й сам потроху ворожу, — поки вони дісталися до останнього прольоту, Середа геть захекався. — Щось я втратив форму.

На останньому поверсі були єдині двері — фарбовані начервоно і з вічком.

Середа постукав. Відповіді не було. Постукав іще раз, голосніше.

— Та вже! Вже, йду! Я почув! Почув!

З того боку дверей заклацали замки, заскреготіли засуви, забряжчав ланцюжок. Червоні двері прочинилися на щілинку.

— Хто там? — запитав старечий прокурений чоловічий голос.

— Твій старий друг, Чорнобоже. Із помічником.

Двері розчинилися ширше, на всю довжину ланцюжка.

У напівтемряві Тінь розгледів сіре обличчя, що виглядало зі щілини.

— Чого тобі, Ґрімнір?

— Для початку просто насолодитися твоєю компанією. І поділитися новинами. Як би це сказати... о, точно. Можу розповісти дещо, що тебе зацікавить.

Двері розчахнулися навстіж. Їх зустрів приземкуватий чоловік із сивим волоссям та суворими рисами обличчя, в засмальцьованому махровому халаті, лискучих від часу штанах у тонку смужечку та домашніх капцях. У правій руці він тримав цигарку і періодично нею затягувався, — як в’язень чи солдат, подумав Тінь, — ховаючи її в кулаці. Він простягнув Середі ліву руку.

— Ну, заходь, Ґрімнір.

— Тепер мене називають Середою, — відповів той, стискаючи руку старого.

— О так, — легенька посмішка на мить показала жовті зуби — Дотепно. А з тобою...

— Мій помічник. Тіне, познайомся з паном Чорнобогом.

— Дуже приємно, — старий потис Тіневу ліву руку своєю. Його долоні були жорсткими і мозолястими, а квадратні нігті — жовтими, ніби їх змастили йодом.

— Як ся маєте, пане Чорнобоже?

— Маю багато років. Всі нутрощі болять, спина болить, зранку легені розриває від кашлю.

— Чому ви стоїте на порозі? — втрутився жіночий голос. Тінь подивився через Чорнобогове плече і побачив за ним стару жінку, яка виглядала нижчою та тендітнішою, ніж її сестра, але мала довге і все ще золоте волосся. — Я Ранкова Зоря. Не слід вам стояти у передпокої. Заходьте у вітальню, ось туди, я принесу вам кави, заходьте-заходьте, ось туди.

Вони зайшли у двері до квартири, де пахло розвареною капустою, котячим лотком і імпортними сигаретами без фільтра, їх провели далі через крихітний передпокій повз кілька зачинених дверей до вітальні у дальньому кінці коридору і посадили на величезний старовинний диван, набитий кінським волосом. Статечний сірий кіт, якого вони потривожили в процесі, потягнувся, підвівся, поважно пройшов на інший кінець канапи, влігся там, насторожено подивився на кожного з них по черзі, і, зрештою, заплющив одне око і знову заснув. Чорнобог всівся у кріслі напроти них.

Знайшовши порожню попільничку, Ранкова Зоря поставила її поряд із Чорнобогом.

— Яку каву ви п’єте? — звернулася до гостей. — В нашому домі її варять чорну, як ніч, і солодку, як гріх.

— Мене так влаштує, пані, — відповів Тінь і визирнув у вікно, на будівлі через вулицю.

Чорнобог проводив Зорю поглядом, як вона вийшла з кімнати.

— Хороша жінка. Не така, як її сестри. Одна — натуральна гарпія, а інша тільки те й робить, що спить, — він закинув ноги в капцях на довгий низький журнальний столик із шаховою дошкою, намальованою на стільниці. Поверхня столика була попропалювана цигарками і помережана круглими слідами від чашок.

— Ваша дружина? — поцікавився Тінь.

— Вона нікому не дружина, — старий трохи помовчав, дивлячись вниз на свої грубі руки. — Ні, ми всі родичі. Переїхали сюди разом, дуже давно.

З кишені халата Чорнобог видобув пачку сигарет без фільтра. Тінь не впізнав марку. Середа витягнув вузьку золоту запальничку з кишені свого світлого костюма і дав старому підкурити.

— Спершу ми прибули до Нью-Йорка, — продовжив Чорнобог. — Усі наші спершу прибувають до Нью-Йорка. А тоді ми переїхали сюди, до Чикаґо. Справи були кепські. На батьківщині мене майже зовсім забули. Я — поганий спогад, і мене ніхто пам’ятати не хоче. Знаєш, чим я займався, коли перебрався в Чикаґо?

— Ні, — відповів Тінь.

— Знайшов собі роботу з худобою. На різниці. Бичка заводять на пандус, і я його забиваю. Розумієш, що це означає? Означає, що я беру кувалду і б’ю його по голові насмерть. Бац! Руки мають бути сильними. Розумієш? Тоді худобину в’яжуть ланцюгом за ноги і підвішують головою вниз, і тоді розрізають їй горло. Має витекти вся кров, перш ніж вони відріжуть голову. Але ми, забивачі, були найсильнішими, — він закасав рукав халата і напружив руку, щоб показати м’язи, які ще збереглися під старечою шкірою. — Та для цього треба не тільки сила. Щоб забити худобу, треба майстерність. Майстерний удар. Якщо напартачити, то ти тільки оглушиш чи розізлиш бичка. А потім, у п’ятдесятих, у нас з’явилися пістолети з болтами. Приставляєш такий худобі до голови і бац... Бац! — він жестами показав, як заганяє болт корові в голову. — І ти думаєш, кожен тепер може вбивати. Це не так. Все ще потрібна майстерність.

Він усміхнувся своїм спогадам, продемонструвавши залізний зуб.

— Ти знову розповідаєш про свої подвиги з коровами? — запитала Ранкова Зоря, заносячи в кімнату каву в маленьких, яскраво емальованих горнятках на червоній дерев’яній таці. Напій був темним, майже геть чорним. Вона поставила по горнятку перед кожним із чоловіків, а сама сіла поряд із Чорнобогом і продовжила: — Вечірня Зоря вийшла за покупками. Скоро повернеться.

— Ми зустріли її внизу, — відповів Тінь. — Вона казала, що вміє ворожити.

— Аякже! Вона це робить у сутінках, а це якраз найкращий час для брехні. Я погана ворожка, бо не вмію так солодко брехати. А наша опівнічна сестра не каже неправди взагалі.

Кава була ще міцнішою і солодшою, аніж Тінь сподівався.

Тінь перепросив і вийшов у вбиральню — маленьку тісну кімнатку біля вхідних дверей, її стіни були завішані вицвілими фотографіями в рамках. Була лише пообідня година, але денного світла вже стало менше. Тінь почув, як у вітальні почали сваритися. Він намилив руки смердючим рожевим обмилком та вимив їх крижаною водою.

Коли Тінь вийшов, Чорнобог уже звівся на ноги, стояв у передпокої і кричав:

— Ти приносиш лихо! Лихо і нічого більше! Достатньо я тебе вже наслухався! Геть із мого дому!

Середа все так само сидів на канапі, сьорбав каву і гладив сірого кота. Зоря стояла на килимку у вітальні і нервово намотувала на пальці пасмо довгого золотого волосся.

— Маєте проблеми? — поцікавився Тінь.

— Він проблема! — продовжував репетувати Чорнобог. — Він! Скажи йому, що нізащо в світі я не стану йому помагати! Я не хочу його бачити! Я хочу, щоб він вимівся! Щоб ви двоє вимелись!

— Будь ласка, тихіше, — благала Ранкова Зоря. — Ви розбудите Опівнічну Зорю.

— Ти нічим не краща за нього, хочеш затягти мене в це безумство! — Чорнобог виглядав так, ніби зараз заплаче. На затоптаний килимок у передпокої сипався попіл з його сигарети.

Середа підвівся, підійшов до Чорнобога, поклав руку йому на плече та миролюбно заговорив:

— Послухай... по-перше, це не безумство. Це єдиний спосіб. По-друге, всі зберуться там. Ти ж не хочеш залишатися осторонь?

— Ти знаєш, хто я, — відповів Чорнобог. — Знаєш, до чого доклалися мої руки. Ти прийшов за моїм братом, не за мною. А його немає.

Розчинилися ще одні двері в передпокої, почувся заспаний жіночий голос:

— Щось трапилося?

— Нічого не трапилося, сестричко, йди спати, — сказала Ранкова Зоря. А тоді повернулася до Чорнобога: — Бачиш? Докричався, да? А тепер ти повернешся у вітальню і сядеш. Сядеш!

Чорнобог зібрався було протестувати, та його бойовий настрій ніби випарувався. Раптом здалося, що він ослаб — став виглядати немічним і самотнім.

Чоловіки повернулися до вбогої вітальні. Шпалери в ній потемніли від сигаретного диму і світлішали лише під самою стелею — ніби стіни старої ванни.

— Мені не обов’язково приходити саме за тобою, — незворушно продовжив Середа. — Якщо я прийшов за твоїм братом, то і за тобою також. У цьому ви, двійнята, нас усіх перевершили, еге ж?

Чорнобог промовчав.

— Але якщо вже зайшла мова про Білобога, то ти нічого не чув від нього?

Чорнобог похитав головою. Після паузи він заговорив, не підводячи погляду з потертого килимка:

— Ніхто з нас не чув про нього, анічогісінько. Мене вже майже забули, та все ж згадують іноді, тут і на батьківщині.

Він підняв очі на Тінь:

— У тебе є брат?

— Немає, наскільки я знаю.

— А в мене є брат. Кажуть, що коли ми разом, то як один, розумієш? Коли ми молоді, то його волосся біле, дуже красиве, і люди кажуть, що він хороший. А моє — темне, темніше за твоє навіть, і люди кажуть, що я розбійник, розумієш? Я — той, що злий. А тепер час проходить і моє волосся сиве. І його волосся, думаю, також сиве. І ти дивишся на нас і не розумієш, хто був світлим, а хто темним.

— Ви були близькими? — запитав Тінь.

— Близькими? Ні, близькими ми не були. Цього ніяк не могло статися, ми переймалися зовсім різними речами.

З передпокою почулися кроки, а потім до вітальні заглянула Вечірня Зоря і повідомила, що вечеря буде за годину. Коли вона пішла, Чорнобог зітхнув:

— Вона думає, що добре готує. Коли її виховували, у нас були слуги, які готували. А зараз слуг немає. Зараз нічого немає.

— Не нічого, — втрутився Середа. — Не буває так, щоб нічого не було.

— Ти... тебе я не слухаю, — Чорнобог знову повернувся до Тіні. — Ти граєш у шашки?

— Так, — відповів Тінь.

— Чудово. Ти зіграєш зі мною, — сказав старий, і витрусив на стіл шашки з коробки, що стояла на камінній полиці. — Я граю чорними.

Середа торкнувся Тіневої руки:

— Тобі не обов’язково це робити — ти ж знаєш?

— Все гаразд, я хочу зіграти.

Середа знизав плечима і вибрав собі старий примірник Readers Digest із купки пожовтілих журналів на підвіконні. Чорнобог жовтими пальцями розставив шашки на стільниці, і гра почалася.

Згодом, у прийдешні дні, ця гра часто виринатиме у Тіні в пам’яті. Ночами вона йому снитиметься. Його пласкі, круглі фігури кольору старого, брудного дерева вважалися білими. Чорнобогові чорні — вицвілі, посірілі. Тінь мав ходити першим. У його снах вони не розмовляли за грою, тишу порушували тільки клацання, коли шашки переставляли з поля на поле, і шурхіт дерева об дерево, коли їх пересували на сусіднє.

За перші півдесятка ходів гравці насичували шашками центр і не чіпали задні ряди. Часто виникали паузи між ходами — довгі, як у шахах, — чоловіки уважно дивилися на дошку і розмірковували.

Тінь грав у шашки у в’язниці — допомагало збавити час. Він грав і в шахи, але ця гра не підходила для його темпераменту. Йому не хотілося планувати — йому хотілося вибирати найкращий хід у цю мить. У шашках таким чином можна виграти. Іноді.

Чорна шашка клацнула об дошку, коли Чорнобог перестрибнув нею Тіневу білу і поставив її з іншого боку. Старий підібрав побиту білу шашку і поклав її на стіл поряд із дошкою.

— Перша кров. Ти програв, — порушив мовчанку Чорнобог. — Гру закінчено.

— Та невже? До кінця гри ще далеко.

— Тоді, може, наважишся на парі? Малесенький заклад, просто щоб грати було цікавіше...

— Ні, — відрізав Середа, не піднімаючи погляду від колонки армійського гумору. — Він цього не робитиме.

— Я не з тобою граю, дєд. Я граю з ним. Отже, пане Тінь, хочете укласти парі?

— А про що ви двоє сперечалися раніше? — перепитав Тінь.

Чорнобог підняв кущувату брову.

— Твій хазяїн хоче, щоб я з ним поїхав. Щоб я допомагав йому в його безумстві. А я радше помру, ніж на таке погоджусь.

— Гаразд, я готовий укласти парі. Якщо я виграю, ти поїдеш із нами.

Старий підтис губи.

— Можливо, можливо... Тільки ти мені дечим заплатиш, коли програєш.

— І чим же?

— Якщо ти програєш, я виб’ю тобі мізки, — не змигнувши, продовжив Чорнобог. — Кувалдою. Спершу ти станеш переді мною на коліна. Потім я тебе вдарю нею по голові, і ти більше ніколи не підведешся.

Тінь пильно вдивився у вічі старого, намагаючись його зрозуміти. Той не жартував. Тінь був певен у цьому — бо побачив на його обличчі невтамований голод за чимось: за болем, за смертю чи за відплатою.

Середа закрив журнал.

— Це втрачає будь-який сенс. Не треба було сюди приїздити, я вчинив помилку. Тіне, вставай, ми йдемо звідси.

Знову потривожений сірий кіт застрибнув на стіл поряд із дошкою. Якийсь час він роздивлявся гру, а потім зіскочив на підлогу і, гордо піднявши хвоста, повагом вийшов з кімнати.

— Ні, мене це влаштовує, — заперечив Тінь. Він не боявся смерті. Зрештою, не те щоб у нього залишалося заради чого жити. — Я приймаю парі. Якщо ти виграєш, отримаєш шанс вибити мені мізки одним ударом своєї кувалди.

І він пересунув іншу білу шашку на сусіднє поле на краю дошки.

Ніхто не сказав нічого більше, але Середа облишив Readers Digest Він слідкував за грою скляним оком і справжнім оком, а вираз його обличчя не видавав жодної емоції.

Чорнобог побив іще одну шашку. Тінь узяв дві Чорнобогові. З коридору долинули запахи незнайомої їжі. І хоч не всі були апетитними, Тінь зрозумів, наскільки зголоднів.

Гравці пересували шашки, чорні і білі, хід за ходом. За круговертю побитих фігур на дошці з’явилися дамки — дві шашки, поставлені одна на одну. Це були набагато небезпечніші фігури, бо могли рухатися не тільки вперед, а й назад, не тільки на одне поле, а на скільки завгодно. На дамку перетворювалася шашка, що досягла останнього ряду — і тепер могла йти, куди хоче. У Чорнобога було три дамки, у Тіні дві.

Одна Чорнобогова дамка літала дошкою, поступово з’їдаючи Тіневі шашки, а дві інші тримали їх зв’язаними.

Тоді Чорнобог провів четверту дамку і переключив увагу на ті дві, що залишалися у Тіні. Потім незворушно побив Тіневі дамки. І на цьому було все.

— Ну що ж, — заговорив Чорнобог. — Я заб’ю тебе. І ти добровільно станеш переді мною на коліна. Харашо.

Він нахилився до Тіні і поплескав його по плечу старечою рукою.

— У нас ще є час перед вечерею, — сказав Тінь. — Ще разок? На тих же умовах.

Чорнобог дістав нову сигарету і підкурив сірником.

— Як ми можемо грати на тих же умовах? Ти хочеш сказати, що я тебе маю вбити двічі?

— Зараз у тебе є один удар і це все. Ти сам сказав, що справа не тільки у силі, але й у майстерності. Отже, вигравши ще одну гру, зможеш вдарити мене по голові двічі.

Чорнобог обурено подивився на гостя.

— Один удар, це все, що потрібно. Один удар. Це іскуство, — він поплескав себе по трицепсу правої руки, розсипаючи попіл з сигарети, яку тримав у лівій.

— Уже пройшло стільки часу! Якщо ти втратив майстерність, то, певно, поставиш на мені синець і все. Як давно ти махав кувалдою перед худобою в різницях? Тридцять років тому? Сорок?

Чорнобог не відповів. Тільки стиснув губи у таку тонку лінію, що вони виглядали як шрам посеред обличчя. Його пальці барабанили по столу, вибиваючи якийсь ритм. А тоді старий розставив усі двадцять чотири шашки у початкову позицію.

— Граємо, — буркнув. — Знову, ти білими, я чорними.

Тінь зробив перший хід. Чорнобог відповів. І тут Тінь зрозумів, що Чорнобог намагався знову зіграти ту саму партію — так само, як він щойно виграв, — і що на більше він не здатен.

Цього разу Тінь грав відчайдушно. Він хапався за найменші нагоди, ходив без зайвих роздумів, без пауз. І цього разу усмішка була на обличчі Тіні, а з кожним ходом Чорнобога вона ставала все ширшою.

І вже скоро Чорнобог люто стукав шашками по дерев’яній дошці кожного разу, як робив хід, — так, що решта фігур аж підскакували на своїх чорних квадратиках.

— Ось так, — гаркнув Чорнобог, з’ївши Тіневу шашку і грюкнувши своєю по столу. — Ось так. Що ти тепер скажеш?

Тінь не сказав нічого: просто усміхнувся і перестрибнув ту шашку, яку щойно був поставив його суперник, а потім ще одну, і ще одну, і четверту. У центрі не залишилось Чорнобогових шашок. Тінь узяв білу шашку з побитих і поставив на свою, роблячи дамку.

А після цього впоралось би і немовля: за кілька ходів Тінь очистив дошку від чорних шашок, і на тому гра закінчилась.

— Дві партії з трьох? — запитав Тінь.

Чорнобог втупився в нього колючим поглядом. Його сірі очі пронизували незгірше за наконечники стріл. А тоді розсміявся і штовхнув Тінь долонею в плече.

— Ти мені подобаєшся! Маєш яйця.

Аж тут Ранкова Зоря заглянула в кімнату і повідомила, що вечеря готова, а також попросила прибрати гру і постелити скатертину.

— У нас немає їдальні, — вибачилась вона. — Ми всі їмо тут.

На стіл поставили тарілки. Кожному видали невелику розфарбовану тацю з потьмянілими приборами, яку слід було поставити на коліна.

Вечірня Зоря принесла п’ять дерев’яних мисок і поклала в кожну по картоплині в мундирі, а тоді взяла черпак і щедро залила їх люто-червоним борщем. В кожну миску вона додала по повній ложці сметани, тоді роздала їх присутнім.

— Я думав, що нас за столом буде шестеро, — сказав Тінь.

— Опівнічна Зоря ще спить, — відповіла її вечірня сестра. — Її порцію ми ставимо в холодильник. Вона поїсть, коли прокинеться.

В борщі було забагато оцту, і взагалі на смак він нагадував мариновані буряки. Картопля була розварена.

На друге було тушковане м’ясо, жорстке, як підошва, за гарнір до якого правила якась невизначена зелень — хоча, власне, через те, що її проварювали так довго і ретельно, що аж вона геть-чисто втратила колір, «зеленню» цю сіро-буру масу назвати було складно.

Ще подали м’ясний фарш із рисом, загорнутий у капустяний лист. Втім, капуста була настільки штивною, що розрізати її так, аби не розсипати рис і м’ясо по всьому килиму, було справжнім, як висловлювався Чорнобог, іскуством. Тінь невпевнено колупав свій голубець виделкою.

— Ми зіграли в шашки, — оголосив Чорнобог, відрізаючи собі ще один шматок тушкованого м’яса. — Я і наш молодий гість. Він виграв одну партію. І я виграв одну. Оскільки він виграв, то я погодився піти з ним та Середою і допомогти у їхньому безумстві. А оскільки виграв я, то після того, як це все закінчиться, я зможу забити цього молодого чоловіка ударом кувалди.

Обидві Зорі поважно кивнули.

— Так шкода, — сказала Вечірня Зоря. — Якби я вам ворожила, то передбачила б для вас щасливе і довге життя, і діточок побільше.

— Тому з тебе така хороша ворожка, — сказала Ранкова Зоря. Вона виглядала втомленою, так, ніби засиділась допізна і має докладати зусиль, щоб не заснути. — Ти найсолодше брешеш.

Це була довга вечеря, але коли вона закінчилася, Тінь не почувався ситим. Тюремна їжа була препаскудною на смак, і все одно він радше поїв би тюремної їжі.

— Було дуже смачно, — озвався Середа, який, на відміну від Тіні, змів свої страви з очевидним задоволенням. — Дякую вам, пані. А зараз прошу мене пробачити, але настав час попросити вас порекомендувати нам пристойний готель поряд.

— Навіщо вам готель? — Вечірня Зоря виглядала обуреною. — Хіба ми не ваші друзі?

— Я не насмілюсь вас настільки обтяжувати...

— Ви не обтяжите, — перебила Ранкова Зоря, граючись із пасмом свого неймовірно золотого волосся, а тоді позіхнула.

— Ти можеш спати у кімнаті Білобога, — звернулася Вечірня Зоря до Середи. — Вона стоїть порожня. А вам, молодий чоловіче, я постелю на цьому дивані. Буде зручніше, ніж на царській перині, обіцяю!

— Це дуже мило з вашого боку, — відповів Середа. — Ми погоджуємось.

— І заплатите ви не більше, ніж заплатили б у готелі, — продовжила Вечірня Зоря, переможно глянувши на гостей. — Сто доларів.

— Тридцять, — сказав Середа.

— П’ятдесят.

— Тридцять п’ять.

— Сорок п’ять.

— Сорок.

— Харашо. Сорок п’ять доларів, — Вечірня Зоря перехилилася через стіл потиснути Середі руку, а тоді взялася прибирати посуд зі столу.

Ранкова Зоря позіхнула — так широко, що Тінь перелякався, чи не вивихне вона собі щелепу, — оголосила, що йде спати, бо інакше ризикує впасти лицем у пиріг і заснути прямо за столом, і побажала усім добраніч.

Тінь допоміг Вечірній Зорі зібрати посуд і віднести його на крихітну кухню. На диво, під раковиною знайшлася старовинна посудомийна машина, і він поскладав тарілки до неї. Зоря заглянула йому через плече, голосно зітхнула і витягла з машинки дерев’яні миски з-під борщу.

— Це в раковину, — сказала вона.

— Вибачте.

— Не треба вибачатися. А тут у нас пиріг, — Зоря нахилилася до духовки.

Пиріг — яблучний — купили в магазині і розігріли в духовці, і він був дуже, по-справжньому смачний. Вони вчотирьох з’їли пирога з морозивом, а тоді Вечірня Зоря попросила всіх вийти з вітальні і постелила для Тіні на канапі. Спальне місце виглядало дуже зручним.

Середа заговорив до Тіні у коридорі:

— Те, що ти зробив тоді, оця гра в шашки...

— Так?

— Ти молодець. Дуже, дуже велика дурниця з твого боку. Але ти молодець. Спокійних снів.

Тінь почистив зуби і вмився холодною водою у маленькій ванній кімнаті, а тоді повернувся у вітальню, вимкнув світло і заснув ще до того, як його голова торкнулась подушки.

У Тіневому сні лунали вибухи: він вів вантажівку мінним полем, і бомби злітали в повітря обабіч його шляху. Вітрове скло розлетілось на друзки, і він відчув теплу кров, що стікала обличчям. Хтось на нього репетував.

Куля прошила його легеню, куля роздробила хребет, ще одна застрягла в плечі. Він відчув кожну з них. Він впав на кермо.

Після останнього вибуху настала темрява.

«Я, певно, сплю, — подумав Тінь, сам-один у темряві. — Але, здається, я щойно помер». Він згадав дитячу страшилку, якій довгий час вірив. Мовляв, якщо помреш уві сні, то це станеться і в реальному світі. Він, однак, не почувався мертвим. Спробував розплющити очі.

Перед вікном маленької вітальні стояла жінка, спиною до нього. Серце на мить провалилося кудись униз, і він наважився подати голос:

— Лоро?

Вона повернулася до нього, і місяць осяяв її профіль.

— Вибач. Я не хотіла тебе розбудити, — Тіні довелося напружити слух, щоб зрозуміти, що в неї теж був ледь помітний східноєвропейський акцент. — Я піду.

— Ні, все гаразд. Ти мене не розбудила. Мені приснився сон.

— Так. Ти кричав і стогнав. Я вагалася, чи слід тебе розбудити, але зрештою вирішила, що не треба.

Її волосся, освітлене тільки місяцем, здавалося таким білим, ніби з нього повицвітали геть-усі кольори. На ній була тонка бавовняна нічна сорочка з високим мереживним комірцем і довгим подолом, що замітав підлогу. Тінь остаточно прокинувся і сів на ліжку.

— Ти Зоря Опів... — завагався. — Третя сестра, що спала?

— Да, я Опівнічна Зоря. А ти Тінь, да? Мені про тебе сказала Вечірня Зоря, коли я прокинулась.

— Так, це я. А на що ти дивишся там?

Зоря глянула на нього і жестом запропонувала приєднатися до неї коло вікна. Коли він почав одягати джинси, вона відвернулася. Він підійшов до неї. Здалося, ніби він пройшов більшу відстань, аніж можливо було у такій маленькій кімнатці.

Він не міг розібрати її віку. Її шкіра на вигляд була гладенька, очі — темні, вії — довгі, біле волосся спадало до талії. У місячному світлі кольори блякли і здавалися привидами себе справжніх. Вона була вищою за своїх сестер.

Опівнічна Зоря подивилася на нічне небо:

— Я дивилася туди, — показала на Великий Віз. — Бачиш?

— Так, Велика Ведмедиця.

— І так теж можна назвати. Але там, звідки я родом, бачать по-іншому. Я збираюся посидіти на даху. Складеш мені компанію?

— Напевно.

— Харашо.

Вона підняла віконну раму і вибралась босоніж на пожежну драбину. З вікна повіяло холодом. Щось непокоїло Тінь, але він не міг зрозуміти, що, він завагався, але потім натягнув светр, шкарпетки і взуття та вибрався на проржавілу драбину. Зоря чекала на нього. На морозному повітрі її подих сріблився. Тінь піднімався слідом за нею на дах, дивлячись на її босі ноги, що торкалися заледенілих сходів.

Від чергового пориву студеного вітру сорочка обтисла її тіло, і Тінь відчув себе незатишно, зрозумівши, що під сорочкою у Зорі геть нічого не було.

— Не холодно? — запитав він, коли вони залізли на самий верх сходів, але вітер заглушив і відніс геть його слова.

— Прошу? — вона нахилилася ближче до нього. Він відчув її подих, і це було приємно.

— Я запитую, чи не заважає тобі холод?

Замість відповіді Зоря підняла палець: «Чекай!». Легким кроком вона переступила через карниз на сам дах будівлі. Тінь переліз — не так зграбно, як його супутниця, — і пішов за нею по пласкому даху до водонапірної вишки. В тіні споруди стояла дерев’яна лавка, на яку вона сіла, і на яку, поряд із нею, сів він.

Вишка затуляла від вітру, що не могло не тішити Тінь. Нічні вогні розсіювалися жовтим по небу, ховаючи за собою половину тих зірок, які видно було б поза містом. Втім, він міг побачити Великий Віз та Полярну зорю, а також знайшов три зірки Поясу Оріона, і тепер міг розрізнити самого Оріона, якого завжди сприймав як футболіста, що тримав м’яч у руках і розганявся, щоб запустити його ногою...

— Ні, — відповіла вона. — Холод мені не заважає. Цей час — мій. Мені не може нічого заважати вночі, так само як рибі нічого не заважає у воді.

— Напевно, ти любиш ніч, — сказав Тінь, шкодуючи, що не знайшов нічого більш глибокодумного для продовження розмови.

— У кожної з моїх сестер є свій час. Ранкова Зоря має світанок. На батьківщині вона прокидалася відкривати ворота, щоб батько міг виїхати на своїй... ммм, я забула це слово — ніби машина, тільки з конями?

— Колісниця?

— На своїй колісниці. Батько виїжджав на ній. А Вечірня Зоря відкривала ворота в сутінках, коли він повертався додому.

— А ти?

Вона помовчала. У неї були повні, але дуже бліді губи.

— Я ніколи не бачила батька. Я спала.

— Це якась хвороба?

Вона не відповіла. Ледь помітно знизавши плечима (чи це тільки здалося?), Зоря змінила тему:

— То ти хотів знати, на що я дивилася?

— Так, Великий Віз.

Вона підняла руку, щоб вказати на сузір’я, і вітер знову притис сорочку до її тіла. Груди на мить проступили під білою тканиною до найменших деталей — так, що можна було розрізнити пухирці на темних сосках. Тінь пощулився.

— Одінів Віз, так його називають. Або Велика Ведмедиця. На нашій батьківщині ми віримо, що є щось — не божество, але щось схоже — щось погане, закуте в кайдани на зоряному небі. Якщо воно визволиться, то пожере геть усе цілком. І є три сестри, що мають дивитися за небом — цілий день, цілу ніч. Якщо воно, ця істота-в-зірках, визволиться, то нашого світу більше не буде. Пшик — і все.

— І люди в це вірять?

— Вірили. Колись давно.

— І ви дивилися, сподіваючись угледіти це чудовисько серед зірок?

— Щось таке.

Тінь усміхнувся. Він вирішив би, що спить, якби не цей собачий холод. Але, спало йому на думку, все інше відчувалося зовсім як уві сні.

— Чи дозволиш запитати, скільки тобі років? Твої сестри здаються набагато старшими.

— Я наймолодша, — кивнула Опівнічна Зоря. — Ранкова Зоря народилася вранці, Вечірня Зоря народилася ввечері, а я народилася опівночі, тож я опівнічна сестра. Опівнічна Зоря. У тебе є дружина?

— Вона померла. Загинула тиждень тому, розбилась на машині. Вчора був її похорон.

— Мені так прикро.

— Вона прийшла мене провідати вчора вночі, — ці слова було просто вимовити тут, опівночі при місячному світлі. Вони не здавалися настільки неймовірними, як здавалися б удень.

— Ти запитав у неї, чого вона хоче?

— Ні. Не зовсім.

— Мабуть, слід запитати. Запитати про це — наймудріша річ, яку можна вчинити з мертвими. Іноді вони можуть відповісти. Вечірня Зоря сказала мені, що ти грав у шашки з Чорнобогом.

— Так. Він виборов право проламати мені череп кувалдою.

— У старі часи людей заводили на вершини гір. На високі місця. А тоді проломлювали їм потилиці каменем. У жертву Чорнобогу.

Тінь оглянувся. Ні, на даху вони були самі. Зоря розсміялася:

— Дурнику, його тут немає. І крім того, ти ж також виграв партію. Він не може завдати свого удару, поки це все не закінчиться. Він пообіцяв. І ти про це знатимеш. Як та худоба, яку він забивав. Вони завжди перше знали, що зараз помруть. Інакше, який у цьому сенс?

— Я відчуваю, — сказав Тінь, — що втрапив у якийсь інший світ із власною логікою. Із власними правилами. Ніби ти уві сні, знаєш, що існують правила, які не можна порушувати, але не знаєш, що це за правила і навіщо вони. Я гадки не маю, про що ми зараз говоримо і що сталося сьогодні — та взагалі про все, що відбувалося, відколи я вийшов із в’язниці. Я просто... за течією пливу, розумієш?

— Розумію, — Зоря взяла його за руку своєю крижаною долонею. — Ти отримав один оберіг, але вже встиг його втратити. Віддав його. Ти тримав у руці сонце. Саме життя. Все, що можу дати тобі я — набагато слабший захист. Від дочки, а не від батька. Але ти ж радий будь-якій допомозі, правда?

Вітер розтріпав її довге біле волосся так, що воно розвівалося навколо голови. Тінь зрозумів, що час повертатися.

— Я маю з тобою побитися? Зіграти в шашки?

— Ти не маєш мене навіть цілувати. Просто візьми місяць.

— Як?

— Візьми місяць.

— Не розумію.

— То дивися.

Опівнічна Зоря піднесла ліву руку догори і націлилася на місяць — здавалося, ніби вона його обхопила в кільце вказівним і великим пальцями. А тоді вона потягнула руку одним плавним рухом. На мить здалося, ніби вона забрала місяць з неба — але враз Тінь побачив світило на своєму звичному місці, а Зоря розкрила долоню. Між її вказівним і великим пальцями лежав срібний долар із профілем Свободи.

— Прекрасний фокус. Я не бачив, як ти сховала монету в долоні. І не знаю, який секрет останньої частини.

— Я не ховала монету. Я взяла її. І тепер даю тобі. Тримай. І цю вже постарайся не віддавати.

Вона вклала долар йому в долоню і закрила його пальці в кулак. Монета холодила праву руку Тіні. Опівнічна Зоря нахилилася вперед, опустила йому повіки пальцями і поцілувала, легенько, у кожне око.

Тінь прокинувся на канапі, одягнений. Пилинки танцювали у вузькому промені сонячного світла, що пробивалося крізь шибку.

Він встав із ліжка й підійшов до вікна. Вдень ця кімната здавалася набагато меншою.

Як тільки він виглянув вниз на вулицю, до нього дійшло, що ж саме так непокоїло його минулої ночі. Ніякої пожежної драбини там не було — ані балкона, ані вкритих іржею металевих сходів.

Тим не менше, його права рука міцно стискала срібний долар з профілем Свободи, чистий та яскравий, ніби в день карбування, у 1922 році.

— О, ти прокинувся, — Середа заглянув у двері. — Харашо. Кави? Ми поїдемо грабувати банк.

Про американську історію важливо розуміти, писав пан Ібіс у фоліанті зі шкіряною палітуркою, що вона не більше ніж вигадка, нашвидкоруч змальована картинка для малих або дурних. Здебільшого їй бракує прискіпливості, захопливості, продуманості, це лише бліда подоба справжньої історії. Вигадка, втім, доволі справна, продовжив він, зупинившись на мить для того, щоб вмочити перо в чорнильницю та зібратися з думками, — про те, наприклад, як Америку заснували пілігрими в пошуках свободи віросповідання, і про те, як вони сюди прибули та почали плодитися й розмножуватися, і наповнили безлюдну землю, і оволоділи нею.

Направду, американські колонії були не стільки місцем втечі, скільки місцем забуття, звалищем для всілякого непотребу. У ті часи, коли за крадіжку дванадцяти пенні в Лондоні вас могли відправити на прогулянку на триногій кобилі Тайбернської шибениці, Америка стала символом помилування і шансу почати все спочатку. Умови перевезення, втім, були такими, що дехто волів залізти на те безлистяне дерево з трьома кронами і танцювати над порожнечею, аж доки всякому танцю не приходив кінець. Інакше на злодюжку чекало, як це називали, «перевезення»: на п’ять років, на десять, назавжди. Таким був вирок.

Спершу вас продавали капітанові корабля, напакованого іншими невдахами, і усіх вас — зовсім як чорних рабів, — везли до Північноамериканських колоній чи до Вест-Індії. Там капітан продавав вас у кабалу, і покупець відшкодовував собі витрати коштом ваших же поту і крові, аж доки термін кріпацтва не мине. Втім, ви принаймні не скніли в передчутті страти за ґратами англійської тюрми (бо тоді в’язниці були місцем, де на вас чекали або шибениця, або помилування, або перевезення — ніхто не призначав конкретного терміну ув’язнення, як зараз), і перед вами відкривався новий світ, де всі можливості у ваших руках. Також була можливість підкупити капітана, щоб той повернув вас до Англії ще до того, як спливе час заслання. Таке часом траплялося. І якщо влада дізнавалася, що ви повернулись із заслання — застукає вас, приміром, старий ворог, або старий друг, який має на вас зуба, і донесе, куди треба, — вас вішали без зайвих церемоній.

Мені пригадується, продовжив він за хвилину, після того як дістав із шафи пляшку умбрових чорнил, заповнив чорнильницю, а тоді знову вмочив перо, життєпис Ессі Тріґаун, що народилася на Корнуольському півострові, в крихітному гірському селі, яке стояло на перетині всіх холодних вітрів Південного Заходу Англії, і в якому її рідня жила з незапам’ятних часів. Її батько був рибалкою, ходила ще про нього недобра слава, що він був з тих берегових піратів, які розвішували ліхтарі високо над рифами у найбурхливішу погоду і заманювали моряків у небезпечні місця в надії поживитися товарами, вцілілими в кораблетрощі. Матуся Ессі служила у місцевого сквайра куховаркою — туди ж, дванадцятилітньою, влаштувалася мити посуд і сама Ессі. Дівчисько було мале й худе, з широкими карими очима та каштановим волоссям, не дуже старанне у роботі, зате щойно в домі з’являвся хтось, хто міг розповісти цікаву історію, Ессі опинялася поруч. Вона радо слухала казки про піксі і про сприґанів, про чорних псів із боліт і про русалок, що живуть між англійським та французьким берегами. І хоча сквайр постійно глузував із таких забобонів, служниці щоночі виставляли порцелянове блюдце з найжирнішим молочком за поріг кухні — для піксі.

Сплило кілька літ, Ессі вже не була малим худим дівчиськом: її тіло набуло форми, подібної до форми хвиль штормового моря, в карих очах затанцювали бісики, а каштанове волосся розліталося навсібіч неслухняними кучерями. Особливо ж світилися її очі, коли поряд був Бартолом’ю, вісімнадцятилітній сквайрів син, що тільки-но повернувся додому з навчання в Раґбі. Якось вона підібрала шмат хліба, що його Бартолом’ю надкусив і залишив, та обмотала відрізаним пасмом власного волосся, а тоді пішла вночі на узлісся і поклала окрайця на стоячий камінь. І так сталося, що наступного ж дня сквайрів син підійшов до неї і сам заговорив, коли вона вичищала попіл у комині в його спальні, і сказав їй «Так» своїми блакитними очима — такими небезпечно блакитними, як небо перед бурею.

Дуже небезпечний у нього погляд, казала тоді Ессі Тріґаун.

Зовсім скоро Бартолом’ю поїхав вчитися в Оксфорд, а Ессі вигнали з панського дому, коли вона вже не могла приховувати свого стану. Але дитина народилася мертвою, і сквайрова дружина, щоб догодити матері Ессі, яка дійсно була гарною куховаркою, вмовила чоловіка знову взяти дівчину на роботу. Той погодився, хоч і не довірив їй більше бути покоївкою, — вона повернулася на кухню мити посуд.

Попри це, любов Ессі до Бартолом’ю обернулася ненавистю до усієї його родини — не минуло й року, як вона знайшла собі нову пасію. Звали того чоловіка Джозая Хорнер, він був із сусіднього села і мав погану репутацію. І однієї ночі, коли всі поснули, Ессі відімкнула задні двері, щоб її коханець міг зайти. Той обчистив дім, поки родина спала, нічого не підозрюючи.

Ясна річ, одразу запідозрили когось із домашніх — адже хтось мав відчинити двері зсередини (хазяйка чітко пам’ятала, як власноруч замикала засув) і показати злодієві, де лежить сквайровий срібний посуд і в якому комоді шухляда з монетами та цінними паперами. Проте Ессі настільки рішуче все заперечувала, що її ні в чому не змогли звинуватити, аж доки панича Хорнера не спіймали в Екзетері при спробі збути місцевому крамареві один зі сквайрових векселів. Сквайр упізнав крадений вексель, тож Ессі віддали під суд разом із Хорнером.

Місцеве засідання присяжних визнало Хорнера винним, і, як тоді буденно називали цей жорстокий акт, його позбулися, над Ессі ж суддя зглянувся — чи то через її вік, чи через каштанові кучері — та засудив її до перевезення терміном у сім років. Вона мала перетнути океан на кораблі «Нептун», яким командував такий собі капітан Кларк. Отже, Ессі відправилася у провінцію Кароліна, дорогою туди вона зазналася з тим самим капітаном і переконала його одружитися з нею — вони мали повернутися назад до Англії та поселитися у домі його матері в Лондоні, де ніхто її не знав. Вояж додому, після того як людський вантаж обміняли на тютюн та бавовну, був мирним та щасливим: капітан та його наречена, мов пара ніжних голубок чи метеликів, не могли ні на мить відірватися одне від одного, обмінюючись ласкавими словами, доторками та подарунками.

У Лондоні капітан Кларк поселив Ессі зі своєю матір’ю, яка у всьому ставилася до неї, як личить ставитися до нової синової дружини. Вісім тижнів потому «Нептун» відплив знову, і мила молода наречена з каштановим волоссям махала чоловікові на прощання з причалу. Потім Ессі повернулася у свекрушин дім — де, поки стара жінка кудись відійшла, привласнила собі відріз шовку, кілька золотих монет і срібний горщик, в якому та тримала ґудзики. Заволодівши чужим добром, Ессі розчинилася в нетрях Лондона.

Протягом наступних двох років Ессі виросла до майстерної крадійки, і у складках її широких спідниць можна було віднайти багато грішків — переважно у вигляді відрізів шовку та мережива, поцуплених у магазинах. Вона жила повним життям. Доля, при всій її мінливості, була прихильною до Ессі, і дівчина дякувала за це створінням, розповіді про яких чула в дитинстві, — піксі (котрі жили, як вона була переконана, і у Лондоні також). Вона ніколи не забувала щоночі залишати дерев’яну миску молочка на підвіконні, хоч усі друзі та подруги сміялися над нею. Ессі, втім, сміялася останньою, залишаючись здоровою та рум’яною, коли вони одне за одним підхоплювали різні болячки, від віспи до гонореї.

До двадцятиліття залишався рік, коли доля завдала нищівного удару: у «Схрещені видельця», таверну на розі Фліт-стріт та Беллярду, де Ессі бавила вечір, зайшов молодий чоловік, свіжоспечений бакаляр Університету, і всівся грітися коло вогнища. «Оце так! Жирненька здобич», — подумала Ессі та примостилася собі коло юнака, примовляючи компліменти. І от вона однією рукою гладить його коліно, іншою — набагато ніжніше — шарудить по тілу в пошуках золотого годинника, аж він уважно дивиться їй у вічі, і її серце тьохкає, а потім болісно стискається, коли вона впізнає небезпечну блакить літнього неба перед бурею, а панич Бартолом’ю звертається до неї на ім’я.

Її доставили у Ньюґейт, головну в’язницю Лондона, і звинуватили в самовільному поверненні із заслання. Коли зачитали обвинувачувальний вирок, ніхто не здивувався, що Ессі попросила помилування на тій підставі, що вона буцімто при надії, приголомшило місцевих матрон, яким доручали перевіряти такі заяви (зазвичай нічим не підтверджені), те, що дівчина дійсно чекала на дитину, і їм довелося це визнати. Ессі, втім, відмовлялася назвати батька.

І ще раз її смертний вирок пом’якшили до перевезення — цього разу довічного.

Тепер її віз корабель під назвою «Русалка». Окрім Ессі, «Русалка» транспортувала ще дві сотні арештантів, якими по вінця набили трюм — ніби підводу вгодованими поросятами у базарний день. У страшній тісноті, де часто не було місця, щоб сісти, — не кажучи про те, щоб лягти, — лютували дизентерія і лихоманка. Одна жінка померла при пологах у задній частині трюму, і її тіло ніяк не могли передати вперед, настільки щільно всі стояли, довелося викидати і її, і дитину через крихітний ілюмінатор на кормі, прямо в збурене похмуре море. Ессі була на восьмому місяці, і те, що вона зберегла дитину, було дивом. Тим не менше, дитину вона зберегла.

Усе подальше життя її переслідували кошмари про цю подорож у трюмі: вона щоразу прокидалася з криками, і щоразу в її горлянці затримувався післясмак від смороду, який там панував.

«Русалка» пришвартувалася в Норфолку, Вірджинія, і контракт Ессі відкупив «дрібний плантатор», тютюновий фермер на ім’я Джон Річардсон. Його дружина померла від лихоманки через тиждень після народження дочки, і він мав потребу в годувальниці і служниці, яка порядкувала б на його невеликому господарстві.

Ось так і вийшло, що новонароджений син Ессі, якого вона назвала Ентоні — на честь, як вона стверджувала, хлопчикового батька і її покійного чоловіка (навряд чи хтось у цих місцях міг зловити її на брехні, і вона це розуміла, та й справді, може вона і зазналася з яким-небудь Ентоні раз чи два) — смоктав молоко матері поряд із Філлідою Річардсон. Дитину наймача Ессі завжди прикладала до грудей першою, і дівчинка виросла здоровою, високою та сильною, її ж власний син ріс хирлявим та слабим на тому, що залишалося.

А разом із молоком діти всмоктували казки, які розповідала Ессі: про стукачиків, і про блакитних ковпачків, що живуть у глибинах шахт, і про Букку, найхитрішого духа з-поміж їх усіх, набагато небезпечнішого, аніж руді кирпаті піксі: для нього на березі завжди залишали першу рибу з вилову, а коли приходили жнива, для нього в полі залишали свіжоспечену хлібину, щоб урожай був щедрим. Вона розповідала їм про яблуневих дідів — старі дерева, які вміли говорити, коли мали на те настрій: їх треба було поштувати найпершим сидром з кожного врожаю, виливаючи його під коріння в надвечір’я нового року, і тоді яблука в цей рік родили добре. Вона співала їм, мелодійною і протяжною корнуольською вимовою, традиційного віршика про дерева, яких слід було остерігатися:

Вона розповідала їм усі ці речі, і вони вірили — бо вона сама вірила.

Справи на фермі йшли добре, а Ессі Тріґаун щоночі виставляла на поріг задніх дверей мисочку з молочком для піксі. І от за вісім місяців бажання привело Джона Річардсона до дверей спальні Ессі, і він постукався тихенько та запитав про милість, якою жінка може ощасливити чоловіка, і змушений був вислухати, наскільки Ессі приголомшена та ображена такою пропозицією, — щоб вона, бідна вдова, та ще й на положенні служниці, яке нічим не було краще за рабство, продавала своє тіло чоловікові, якого так сильно поважає, адже засланим не можна одружуватись, і їй на голову не налазить, як можна аж настільки з неї знущатися... І Річардсон побачив сльози в її горіхово-карих очах, і зрозумів, що стоїть і вибачається перед нею. А закінчилося все тим, що просто тоді ж, тієї гарячої літньої ночі, у тому ж таки коридорі, Джон Річардсон став на одне коліно перед Ессі Тріґаун, пообіцяв звільнити її від кабали та запропонував руку і серце. І навіть тоді, хоч вона і прийняла його пропозицію, вона не стала з ним спати, аж доки всі формальності не було залагоджено і вона не переїхала з малесенької кімнатки на горищі до хазяйської спальні на першому поверсі, а якщо якісь із фермерових друзів з їхніми дружинами і перестали з ним вітатися, коли бачили в місті, то переважна більшість із тих, з ким він спілкувався, думали собі, що нова пані Річардсон — достобіса приваблива жінка, і що Джонні Річардсон пречудово все собі влаштував.

За рік вона народила ще одну дитину — також хлопчика, але білявого, як сестра по батькові і як сам батько, на чию честь і назвала його Джоном.

Діти утрьох ходили до місцевої церкви слухати мандрівного проповідника по неділях, ходили вони також у маленьку школу, щоб учитися лічбі та грамоті разом із дітьми інших дрібних фермерів, а Ессі потурбувалася, щоб вони знали найважливіші таємниці з-поміж усіх, тобто таємниці піксі: рудих кумедних чоловічків із зеленими, як річкова вода, хитро примруженими очима та одягом такого ж кольору, із кирпатими носами та смішними личками, піксі, якщо раптом того захочуть, заплутають і заведуть за собою, і зіб’ють на манівці — якщо у вас, звісно, не заховано на такий випадок дрібки солі чи шматка хліба. Діти ходили в школу, і у кожного було трохи солі в одній кишені і трохи хліба в іншій — древні символи життя і землі мали вберегти їх по дорозі додому. І кожного разу вони поверталися без пригод.

Діти зростали між зелених пагорбів Вірджинії стрункими та сильними (хоча Ентоні, перший син, завжди був слабшим, блідішим і більш схильним до хвороб та перепадів настрою), і Річардсони жили у щасті, Ессі любила свого чоловіка, як тільки могла. Минуло десять років їх шлюбу, коли у Джона Річардсона розболівся зуб — аж настільки, що він впав з коня. Його відвезли в місто, де зуб видалили, але було пізно, бо він уже почорнів і міг тільки стогнати. Він помер від зараження крові, і його поховали під улюбленою вербою.

На Річардсоновій вдові залишилася ферма, якою вона керувала, доки не підросли його двоє дітей: вона розпоряджалася прислугою і рабами, і вона садила тютюн та рік за роком збирала врожай, вона виливала сидр під коріння яблуні напередодні Нового року, вона залишала буханець свіжоспеченого хліба в полях перед жнивами, і вона завжди виставляла мисочку молока за поріг задніх дверей. Господарство процвітало: вдова Річардсон здобула репутацію ґаздині, яка завжди править високу ціну і не любить торгуватися, але завжди продасть вам бездоганний товар і ніколи не обдурить.

Іще десять років усе було добре, але після того настав тяжкий рік, коли Ентоні, її син, убив Джонні, свого зведеного брата, під час лютої сварки щодо майбутнього ферми і заміжжя Філліди, хтось казав, що він того не хотів, і просто не пощастило, що удар вийшов такої сили, — а ще хтось казав інакше. Ентоні зник, а Ессі довелося ховати молодшого сина поруч із батьком. Ходили чутки, що він утік до Бостона, або на південь, до Флориди, або, як була переконана його мати, що він поплив у Англію і вступив на службу до короля Георга, битися з бунтівними шотландцями. Хай там як, господарство спорожніло, коли обох синів не стало, — і панував у ньому смуток, і Філліда ходила бліда та зажурена, і що б її мачуха не казала чи не робила, нічого не могло заспокоїти розбите серце та повернути усмішку на її вуста.

Втім, розбите було її серце чи ні, але на ґаздівстві потрібен чоловік, тож Філліда вийшла заміж за Гаррі Сомса, колишнього корабельного теслю. Гаррі втомився від моря і мріяв дожити віку на фермі, подібній до тієї, на якій він народився і виріс. І хоча ферма Річардсонів не надто нагадувала ту, в Лінкольнширі, для нього вона була достатньо схожою, щоб він був щасливим. П’ятеро дітей народилися у Філліди та Гаррі, троє вижили.

Вдова Річардсон сумувала за синами, сумувала вона і за чоловіком, хоча тепер мало що про нього пам’ятала, окрім того, що він був справедливою людиною і ставився до неї по-доброму. Діти Філліди приходили до Ессі по казки, і вона розповідала їм про чорних болотяних псів, чи про М’ясоголового-кістяного, чи про яблуневого діда. Але діти приходили не за цим — їх цікавили тільки розповіді про Джека: Джека і бобове стебельце, Джека — вбивцю велетів, або про Джека, Джекового кота і короля. Вона любила цих дітей, ніби вони були її плоть і кров, хоча іноді й називала їх іменами тих, хто давно пішов.

Якось у травні вона винесла стілець у садок, щоб вибирати і лущити горох на сонечку, тому що навіть у теплому кліматі Вірджинії її старі кістки ломило від холоду, а іній вкрив її волосся — тож дрібка тепла не завадить.

Вдова Річардсон лущила горох старечими руками і думала про те, як добре було б іще разочок пройтися торфовищами рідного Корнуола, і прогулятися по скелях, посічених солоними вітрами, і посидіти на гальці, як вона це робила маленькою дівчинкою, чекаючи на батька, човен якого був десь там, у бурхливому морі. Незграбними від старості покрученими руками вона відкривала горохові стручки, скидала горошини у глиняну миску, а лушпиння — у фартух. А потім вона раптом згадала те, про що дуже довго воліла не згадувати: минуле життя, яке втратила. Те, як її вправні пальці витягали гаманці з кишень та цупили шовки з прилавків, як вартовий Ньюґейтської в’язниці сказав їй, що раніше ніж за три місяці її справу не слухатимуть, і що можна попросити помилування, якщо вона буде вагітна, і що вона збіса гарненька — і те, як вона повернулася до стіни і одним рухом задерла спідниці, ненавидячи його і себе, але знаючи, що він має рацію, і те відчуття, коли всередині забилося нове життя, яке означало, що можна буде водити смерть круг пальця ще трішечки...

— Ессі Тріґаун? — почувся незнайомий голос.

— Чи я тебе знаю? — підняла вдова Річардсон очі, прикриваючи їх долонею від травневого сонця. Вона не чула, як цей чоловік наблизився.

Прибулець був одягнений у все зелене: зелені запилюжені картаті штани, зелена куртка і темно-зелений плащ. Мав морквяно-руде волосся і хитру посмішку. Щось було в ньому таке, через що Ессі почувалася радісно в його присутності, — а також щось інше, що нашіптувало про небезпеку.

— Можна і так сказати.

Він подивився на неї згори вниз, примружившись, і вона примружилась, подивившись на нього у відповідь. «Що ж це за людина?» — думала вона, вивчаючи його кругле лице. Він здавався молодим, не старшим за її онуків, але назвав її старим іменем. І ще він трохи картавив, зовсім так, як картавили люди у її дитинстві, серед скель та боліт її батьківщини.

— Ти з Корнуола?

— Звідтіля, і звати мене Джек-у-других, — відповів рудий. — Чи, радше, я був звідтіля, а тепер живу тут, у новому світі, де ніхто не залишить елю чи молока для доброго друзяки, чи й навіть скибки хліба перед жнивами.

— О, то я знаю, хто ти є, — стара жінка поправила миску гороху на колінах. — Якщо ти той, ким назвався, то я не тримаю на тебе зла.

Ессі чула, як у будинку Філліда вичитувала економку.

— Та і я теж не тримаю на тебе зла, — трохи сумно сказав чоловік у зеленому. — Хоча це ти мене сюди привела, ти і ще трохи таких, як ти, у цю землю, де немає часу на чари, і немає місця для піксі та інших створінь.

— Ти мені багато допомагав.

— І допомагав, і шкодив, — незнайомець знову хитро подивився на неї. — Ми такі, як вітер. Дмухаємо і так, і сяк.

Ессі кивнула.

— Візьмеш мене за руку, Ессі Тріґаун? — і він простягнув руку. Вона була вкрита ластовинням, і хоч зір у Ессі вже затуманився, вона могла чітко бачити кожну руду волосину на тильній стороні його долоні. Волосинки світились золотом на сонці.

Вона завагалася, потім нерішуче простягла до нього свою старечу долоню.

Коли її знайшли мертвою, вона була ще тепла. Ессі встигла вилущити тільки півмиски гороху.

Розділ п’ятий

Тільки Ранкова Зоря прокинулася, щоб провести їх того суботнього ранку. Отримавши від Середи сорок п’ять доларів, вона наполягла, щоб той узяв за них розписку, виписану широким, округлим почерком на звороті простроченого талона на знижку в супермаркеті. Ранкове сонце робило її схожою на ляльку з акуратним макіяжем на старечому обличчі та зібраним догори золотим волоссям.

Середа поцілував їй руку.

— Дякую за вашу гостинність, шановна пані. Ти і твої прекрасні сестри залишаєтеся променистими, як саме небо.

— Ах ти, злий дідуган! — вона насварила Середу пальцем. А тоді обняла. — Бережи себе. Я не хотіла би почути, що ти зник назавжди.

— Мене це так само засмутило б, люба.

Зоря потисла руку Тіні:

— Опівнічна Зоря дуже високої думки про тебе. І я також.

— Мені дуже приємно, — відказав Тінь. — І дякую за вечерю.

— Сподобалося? — вона звела брову. — Ти мусиш завітати ще.

Середа і Тінь спускалися сходами. Тінь сховав руки в кишенях куртки і намацав холодний срібний долар. З такою великою та важкою монетою фокусів робити йому ще не доводилося. Він затис її долонею, опустив руку, а потім випрямив пальці — монета ковзнула у позицію між вказівним та мізинцем. Срібний долар ніби знайшов своє місце, не треба було докладати ніяких зусиль, щоб його так втримати.

— Бездоганно, — похвалив Середа.

— Я тільки вчуся. Техніку я опанував, а от маніпулювати увагою глядачів набагато важче. Треба, щоб вони дивилися на іншу руку.

— Та невже?

— Ага. Дезорієнтувати глядача.

Тінь просунув середній та підмізинний пальці під монету з наміром перемістити її на зворотний бік долоні — та на мить втратив контроль, і вона впала на сходи, з дзенькотом пролетівши півпрольоту. Середа нахилився її підняти.

— Хіба можна таким недбалим бути з подарунками? Отримав — міцно тримай у руках. Не розкидайся людськими благословеннями, — Середа придивився до монети пильніше, оглянувши спершу герб, а потім і лик Свободи на аверсі. — О, пані Свобода. Кралечка, ге?

Він запустив долар у напрямку Тіні. Той спіймав монету в польоті правою рукою і зробив оманливий рух, ніби переклавши її у ліву. Здавалося, що Тінь опускає монету до кишені — аж ось вона лежить на видноті, на долоні простягнутої правиці. Він відчував, що там їй і місце.

— Пані Свобода, — продовжував Середа, — як і більшість божеств, любих американським серцям, чужоземка. Француженка, якщо точніше, хоча французи й прикрили її пречудові перса на тій подарованій нью-йоркцям статуї, шануючи вразливу натуру святенників-американців. Свобода...

Він відволікся на використаний презерватив, що валявся на нижній секції сходів — зморщив носа та з огидою відштовхнув його носаком черевика набік. «А хтось же міг підсковзнутись на ньому. Зламав би шию, — пробурмотів він, перебивши сам себе. — Це як гепнутися на банановій шкурці, тільки з поганеньким присмаком була б історія. І з дещицею іронії». Сонячне проміння вдарило їм в очі, коли він штовхнув двері. Надворі було холодніше, ніж здавалося зсередини: Тінь задумався, чи слід чекати на снігопад.

— Свобода, — виголосив Середа дорогою до машини, — це сука, любовне ложе якої — підстилка з мертвяків.

— Он як? — перепитав Тінь.

— Цитую, — відповів Середа. — Це цитата з якогось француза. Оце її статуя стоїть у їхньому нью-йоркському порту: шльондри, якій подобалося, щоб її трахали на купі падла з-під гільйотини. Піднось смолоскипа хоч до самого неба, любонько, але щури все одно роїтимуться у твоїх одежах, а холодне сім’я стікатиме твоїм стегном.

Він відімкнув машину і вказав Тіні на пасажирське сидіння.

— Як на мене, вона красуня, — відказав Тінь, піднісши монету до очей. Срібне обличчя Свободи трохи нагадало йому Опівнічну Зорю.

— Ось це, — мовив Середа, рушаючи з місця, — я називаю одвічною людською химерою. Ви всі ласі до теплої плоті і не розумієте, що це просто гарненьке прикриття для кісток. Пожива для хробаків. Ночами ти злягаєшся з хробачим кормом. Без образ.

Тінь вперше бачив Середу таким балакучим. Певно, у його нового шефа періоди екстравертності чергувалися зі стадіями тиші та спокою.

— То ти не американець?

— Ніхто не американець. Ніхто не походить звідси. Про це я і кажу, — Середа зиркнув на годинник. — Нам ще треба вбити кілька годин, поки банки зачиняться. До речі, гарно ти попрацював учора з Чорнобогом. Я зрештою переконав би його, але тобі вдалося викликати в нього куди жвавіше зацікавлення, ніж я міг собі сподіватися.

— Це лише тому, що він мене заб’є після всього.

— Не конче. Як ти сам мудро зауважив, він старий, тому вбивчий удар може всього-на-всього... скажімо, паралізувати тебе на все життя. Залишишся безнадійним інвалідом. Отже, якщо пан Чорнобог переживе прийдешні труднощі, на тебе чекає справді світле майбутнє.

— А тут може бути «якщо»? — Тінь скопіював інтонацію Середи, тут же зненавидівши себе за це.

— Став би я пиздіти? — відказав Середа. Вони припаркувалися коло банку, і він змінив тему: — Тут банк, який я збираюсь пограбувати. Ще кілька годин до кінця робочого дня. Зайдімо досередини і привітаймося.

Середа жестом вказав Тіні на двері. Той неохоче вибрався з машини. Якщо старий зібрався утнути якусь дурницю, Тіні зовсім не варто було світитися перед камерами спостереження. Однак цікавість перемогла. Він зайшов до банку, потупив очі долу і став чухати носа, щоб якнайретельніше приховати обличчя.

— Де взяти бланк заяви на депозит, пані? — звернувся Середа до самотньої касирки.

— Отам.

— Чудово. А якби мені треба було покласти гроші на рахунок уночі?

— Ті самі бланки, — усміхнулась вона. — Ви ж знаєте, де вікно для нічних депозитів? Ліворуч від головного входу, в стіні.

Середа подякував, забрав кілька депозитних бланків, посміхнувся на прощання до касирки і вийшов надвір разом із Тінню.

На якусь мить старий зупинився на тротуарі, задумливо почісуючи бороду. Потім підійшов до банкомата і нічного сейфа, вмурованих у стіну біля входу, і уважно їх дослідив. Тоді вони з Тінню перейшли дорогу до супермаркету, де Середа купив шоколадне морозиво для себе і гарячий шоколад для Тіні. У вестибюлі на стіні, поряд із дошкою оголошень, на якій здавали в оренду кімнати і віддавали в хороші руки кошенят та цуценят, висів таксофон. Середа занотував його номер. Вони ще раз перетнули вулицю.

— Нам би не завадив, — ні з того, ні з сього видав Середа, — снігопад. Сильна, добротна, люта заметіль. Я хочу, щоб ти гарненько подумав про сніг.

— Що?

— Бачиш ті хмари, отам, на заході? Зроби їх більшими і темнішими. Згадай сірі небеса і пронизливі арктичні вітри. Науявляй сніг.

— Навряд чи з цього щось вийде.

— Бздури. А якщо й не вийде, то ти якийсь час помовчиш і не відволікатимеш мене, — відрізав Середа, відчинивши машину. — Наступна зупинка «Кінко». Поїхали.

Сніг, думав Тінь на пасажирському сидінні, посьорбуючи гарячий шоколад. Лапаті сніжинки збиваються докупи і кружляють, падають, прорізають повітря, клапті білого на тлі сталево-сірого неба, сніг, що його відчуваєш на смак, — холод і зима, сніг, що нерішуче цілує обличчя, перш ніж заморозити насмерть. Тридцять сантиметрів снігової цукрової вати, яка утворить новий казковий світ і зробить усе невпізнавано-гарним.

Середа щось говорив.

— Вибач? — перепитав Тінь.

— Я сказав, ми на місці. А ти десь блукав собі думками.

— Я уявляв сніг.

У «Кінко» Середа попросив накопіювати депозитні бланки з банку. Крім того, він замовив у клерка два набори по десять візитівок. Тінь відчув, що у нього розболілась голова, а між лопаток закололо. Цікаво, думав він, чи це попередня ніч на канапі дається взнаки таким дивним чином, чи не спав він у незручній позі?

Середа вмостився перед комп’ютером, щоб написати листа, а потім прикликав клерка, аби надрукувати кілька оголошень на великих аркушах.

Сніг, думав Тінь. Там, у вищих шарах атмосфери, досконалі, дрібнесенькі кристалики за якусь хвильку формують пилинки, кожна з яких — мереживний витвір мистецтва. Поки снігові кристалики падають, вони збиваються в сніжинки і вкривають Чикаґо, сантиметр за сантиметром...

— Тримай, — Середа простягнув Тіні чашку купленої в «Кінко» кави, на поверхні якої плавав не розчинений до кінця згусток сухих рослинних вершків. — Певно, що досить, так?

— Досить чого?

— Досить снігу. Ми ж не хочемо, щоб місто паралізувало?

Кольором небо нагадувало порепаний асфальт. Насувався снігопад. О, так.

— Це що, і справді я зробив? — здивувався Тінь — Тобто... Це ж точно не я зробив. Чи я?

— Пий свою каву, — відрубав Середа. — Погань, але голова не так болітиме.

І після паузи додав:

— Молодець.

Середа розрахувався з клерком у «Кінко», забрав свої листи, оголошення і візитівки та вийшов надвір. Відчинив багажник машини, спакував папери у велику чорну металеву валізку — на кшталт тих, які носять інкасатори, — і знову зачинив багажник. Передав Тіні візитівку.

— Хто в біса такий, — здивувався Тінь, — А. Геддок, голова відділу безпеки «Служби безпеки А1»?

— Ти.

— А. Геддок?

— Ага.

— І що ж означає А.?

— Альфредо? Альфонсо? Авґустин? Амброз? Вибирай, що тобі до смаку.

— Ага. Ясно.

— А я Джеймс О’Ґормен. Для друзів Джиммі. Бачиш? В мене теж є візитівка.

Вони повсідалися в машину. Середа продовжив:

— Якщо ти зможеш думати «А. Геддок» так само, як ти думав «сніг», в нас буде гарнесенька купка грошей, аби сьогодні ввечері влаштувати частування для моїх друзів.

— А якщо сьогодні ввечері ми опинимося у в’язниці?

— Тоді моїм друзям доведеться шукати частування десь-інде.

— Я не збираюсь вертатися за ґрати.

— А тобі не доведеться.

— Ми ж, здається, домовилися, що я не робитиму нічого протизаконного.

— А ти і не робитимеш. Можливо пособництво, скажімо, співучасть у невеличкій змові, і, певно, отримання крадених грошей... але повір мені, ти вийдеш з цього сухесенький, як гусак з води.

— Це до чи після того, як твій підтоптаний слов’янський Арнольд Шварценеґґер одним махом розтрощить мені череп?

— Він слабує на очі, — відмахнувся Середа. — Навряд чи він узагалі спроможеться по тобі влучити тією кувалдою. А зараз ми маємо згаяти ще трохи часу — сьогодні ж субота, банк зачиняється пополудні. Хочеш пообідати, га?

— Вмираю з голоду.

— Є одне місце...

Середа, поки вів машину, мугикав під носа якусь життєрадісну пісеньку, якої Тінь так і не зміг розпізнати. Сніжинки, які почали сипати з неба, виглядали точнісінько так, як їх собі науявляв Тінь, і він на диво запишався. Розумом він усвідомлював, що не причетний до снігопаду, — так само, як і срібний долар в нього в кишені ніколи не був місяцем. Але все ж...

Вони приїхали до великої прямокутної будівлі. За чотири долари дев’яносто дев’ять центів, як повідомляло оголошення, тут можна «їсти скільки влізе».

— Люблю це місце, — сказав Середа.

— Добре їдло? — запитав Тінь.

— Не так, щоб дуже. Але атмосфера незабутня.

Коли вони з’їли обід (Тінь взяв собі смажену курку, і йому посмакувало), виявилось, що атмосферу, яка так подобалась Середі, створювало підприємство, яке займало задню частину сарая. Це був, як проголошував банер, що висів посеред будівлі, «Розпродаж збанкрутілих і ліквідованих компаній».

Середа вийшов до припаркованої машини, повернувся з невеличкою валізкою і попрямував із нею до вбиральні. Тінь виснував, що так чи інакше скоро дізнається, що задумав його наймач. Тому він став знічев’я нишпорити по прилавках Бюро ліквідації, розглядаючи виставлені на продаж речі: коробки кави «для використання тільки в парових фільтрах», іграшкові фігурки Черепашок-ніндзя і принцеси Ксени в гаремних шароварах, м’які ведмедики на батарейках, які грали патріотичні мелодії на ксилофонах, банки тушівки, галоїді і бахіли, пачки зефіру, наручні годинники з президентом Біллом Клінтоном, мініатюрні штучні різдвяні ялинки, сільнички і перечнички у формі тваринок, частин тіла, фруктів та черниць, і найцікавіший лот — набір для оздоблення сніговика «Просто додай справжню морквину», що містив пластмасові вугільні очі, дешеву люльку з кукурудзяного качана і пластиковий циліндр.

Тінь думав про сили, які примусили місяць зійти з неба і перетворитись на срібний долар і через які жінка могла покинути могилу і нишпорити по місту, аби з ним поговорити.

— Хіба ж не чудова місцина? — спитав Середа, вийшовши з туалету. Він витирав руки, з яких досі капала вода, хустинкою. — У них закінчилися паперові рушнички, — пояснив.

Тепер Середа був одягнений у темно-синю куртку і штани їй до пари, ще на ньому були синя краватка, грубий синій светр, біла сорочка і чорні черевики. Він виглядав, як працівник служби безпеки, і Тінь йому про це сказав.

— Що я можу на це відказати, юначе? — відповів Середа, підчепивши коробку пластикових акваріумних рибок («Вони ніколи не потьмяніють і не зголодніють!»). — Хіба що привітати тебе з тим, який ти спостережливий. Як щодо Артура Геддока, га? Артур — гарне ім’я.

— Банально.

— Ну то вигадаєш щось своє. Отже. Повертаймось до міста. Ми підоспіємо якраз на час нашого пограбування банку, після якого в мене буде трохи готівки на кишенькові витрати.

— Більшість людей просто зняли б гроші з банкомата.

— Як не дивно, це більш-менш те, що я планую зробити.

Середа припаркувався біля супермаркету через дорогу від банку. Він вивудив з багажника металеву валізку, планшет і пару наручників. Прикріпив наручниками валізку до зап’ястя. Сніг і далі падав. Середа вдягнув блакитний кашкет і почепив бейдж із липучкою на нагрудну кишеню. На бейджі і кашкеті було написано «СЛУЖБА БЕЗПЕКИ А1». Потім він закріпив депозитні бланки на планшеті і згорбився. Він виглядав, як стріляний коп на пенсії, який примудрився відростити черевце.

— Тепер, — скомандував старий, — іди влаштуй собі невеличкі закупи в продуктовому відділі, а потім ошивайся біля телефона. Якщо хтось запитає, ти чекаєш на дзвінок від своєї дівчини, у якої зламалася машина.

— А чому б їй дзвонити мені в супермаркет?

— Якого дідька тобі знати?

Середа натягнув пару пухнастих рожевих навушників. Зачинив багажник. На навушники і темно-синій кашкет сідали сніжинки.

— Як я виглядаю? — поцікавився він.

— Безглуздо, — відказав Тінь.

— Безглуздо?

— Ну, може, недолуго.

— Пан Безглуздий-і-недолугий. Це чудово, — усміхнувся Середа.

Навушники робили його на вигляд водночас вартим довіри і кумедним. Зрештою, старий видавався доволі милим. Він перейшов через дорогу і закрокував кварталом до будівлі банку, а Тінь тим часом зайшов до супермаркету і став спостерігати.

Середа почепив великий червоний знак «Не працює» на банкомат. Заклеїв червоною стрічкою вікно для нічних депозитів і приклеїв над ним роздруковане оголошення. Тінь зі здивуванням прочитав: «ЗАДЛЯ ВАШОГО КОМФОРТУ МИ ПРАЦЮЄМО НАД ВДОСКОНАЛЕННЯМИ. ПРИНОСИМО ВИБАЧЕННЯ ЗА ТИМЧАСОВІ НЕЗРУЧНОСТІ».

Тоді Середа обернувся і став обличчям до вулиці. Він виглядав змерзлим і упослідженим. Молода жінка підійшла, щоб скористатися банкоматом. Середа похитав головою і пояснив, що банкомат не працює. Вона вилаялась, вибачилась за лайку і помчала геть.

Під’їхала машина, з неї вийшов чоловік із невеликим сірим мішечком і ключем. Тінь спостерігав, як Середа вибачається, тоді просить підписатись на планшеті, перевіряє документи чоловіка, ретельно виписує йому чек, на мить вагається, який документ залишити собі, і, зрештою, відчиняє свою валізку і ховає туди мішечок.

Чоловік тремтів і тупцював під снігом. Він чекав, поки літній охоронець закінчить з цією бюрократичною тяганиною. Його хвилювало тільки, аби він міг здати виручку, вшитися з холоду і зайнятися своїми справами. Він взяв чек, сів до своєї теплої машини і поїхав геть.

Середа, не випускаючи металевої валізки, перейшов через дорогу і купив собі в супермаркеті кави.

— Доброго дня, юначе, — звернувся він до Тіні з добродушним смішком, коли проходив мимо. — Холоднувато, га?

Доброзичливий літній охоронець у недолугих рожевих навушниках знову перетнув вулицю і став збирати сірі мішечки і конверти в людей, які в те суботнє пообіддя приходили покласти на рахунок у банку свою зарплату або виручку.

Тінь купив кілька журналів: «Полювання на індичок», «Піпл» і «Щотижневі міжнародні новини» (просто тому, що обкладинка зі сніговою людиною виглядала ну дуже вже спокусливо), сів біля вікна і став виглядати через скло.

— Я можу чимось допомогти? — звернувся до Тіні чорношкірий сивовусий добродій. Схоже, він був тут за менеджера.

— Дякую, друже, але ні. Я просто чекаю телефонного дзвінка. У моєї дівчини зламалася машина.

— Напевне, акумулятор, — відказав чоловік. — За останні три чи чотири роки люди стали часто про них забувати. А акумулятори ж навіть не особливо дорогі.

— І не кажи! — погодився Тінь.

— Ну тримайся тоді, здоровило, — сказав чоловік і пішов углиб супермаркету. Сніг вкрив усе на вулиці, достоту як у мініатюрній вулиці всередині скляної кулі.

Тінь з подивом спостерігав за тим, що відбувалося через дорогу. Слова до нього не долинали, тому він почувався так, ніби дивиться добре знятий німий фільм з виразною пантомімою: літній, вайлуватий охоронець зосередився на роботі, іноді він був трохи незграбним, але дуже старався. Кожен і кожна, віддаючи йому свої гроші, йшли геть трішки щасливішими, бо зустріли його.

Коли до Середи під’їхала поліцейська машина, у Тіні похололо в животі. Старий відсалютував копам, торкнувшись пальцями кашкета, і почимчикував до їхньої машини. Він потис руку, яку йому простягнули з відчиненого вікна автівки, кивнув, покопирсався в кишенях, доки, зрештою, не видобув візитку і листа та передав їх тому, хто за цим вікном сидів. А тоді сьорбнув ще кави зі своєї паперової скляночки.

Задзвонив телефон. Тінь взяв слухавку, з усіх сил намагаючись звучати зануджено:

— Служба безпеки А-один, — сказав він.

— Чи можу я поговорити з А. Геддоком? — спитав коп через дорогу.

— Алекс Геддок слухає, — відказав Тінь.

— Так-так, пане Геддоку, це поліція, — проінформував коп із машини, запаркованої на тому боці вулиці. — Ви посилали людину до Першого банку Іллінойса на перехресті Маркет і Другої?

— Ага, так, Джиммі О’Ґормен. А в чому проблема, пане? Джим добре поводиться? Він там не пив?

— Жодних проблем, шановний. З вашим співробітником все добре. Я тільки хотів пересвідчитись, що все в порядку.

— Скажіть Джиму, що якщо я його ще раз зловлю на роботі з плящиною, то негайно звільню. Розумієте? Викину з роботи копняком під зад. Ми тут, в A-один, такого не терпимо.

— Я не думаю, що в моїх повноваженнях таке йому говорити, пане. Він добре робить свою роботу. Ми просто стурбовані, бо такі завдання повинні виконувати двоє людей. Дуже ризиковано, коли один неозброєний охоронець повинен давати раду таким сумам готівкою.

— Та що ви таке кажете. Може б ви це розказали ще тим жлобам з Першого банку Іллінойса? І через це мої люди опиняються під кулями, пане патрульний. Хороші хлопці. Такі, як ви, — Тіні все більше подобалась його нова особистість. Він відчував, як стає Алексом Геддоком, чолов’ягою, який відкладає дешеву пожовану сигару в попільничку поряд із собою, і перед яким лежить купа паперів, що їм треба було дати раду цього суботнього вечора. У нього був будиночок у респектабельному передмісті Шаумбург, а коханка жила в маленькій квартирці на тій самій Лейк-Шор-драйв. — А взагалі, ви, судячи з усього, кмітливий молодик... Як ваше прізвище?

— Маєрсон.

— Так от, Маєрсоне — якщо вам треба буде халтурка на вихідних, або якщо ви надумаєте полишити роботу на державу, в будь-якому випадку наберіть мене. Нам завжди треба добрі хлопці. У вас же є моя візитка?

— Так, пане.

— То не викидайте її і в разі чого задзвоніть, — підсумував А. Геддок.

Поліцейська машина від’їхала, і Середа попрошкував до куцої черги тих, хто зібрався віддати йому свої гроші.

— Все гаразд із вашою дівчиною? — просунув голову в двері менеджер.

— Це був акумулятор, — відповів Тінь. — Тепер мені треба просто зачекати.

— Жінки! Сподіваюсь, ваша вартує чекання.

Спускались зимові сутінки, пообіддя повільно переповзало в ніч. Засвітили ліхтарі. Люди все приходили і віддавали гроші Середі. Раптово, наче за якимось сигналом, якого Тінь не міг розрізнити, Середа підійшов до стіни, відклеїв знаки «Не працює» і попростував через дорогу на стоянку, загрібаючи сльоту черевиками. Тінь зачекав хвилинку, тоді пішов за ним.

Середа вмостився ззаду. Він відкрив свою металеву валізку і методично розкладав усе, що в ній було, акуратними купками на сидіння.

— Поїхали, — скомандував старий. — Ми вирушаємо до Першого банку Іллінойса на Стейт-стріт.

— Повторити цю виставу? Може, досить випробовувати твоє щастя?

— Зовсім ні. Ми залагодимо свої банківські справи.

Поки Тінь вів машину, Середа сидів собі позаду, жменями виймаючи купюри з мішечків і залишаючи в них чеки. Старий видобував готівку і з частини конвертів. Тоді він поскладав гроші до своєї металевої валізки. Тінь минув відділення банку і припаркувався за добрих п’ятдесят метрів, подалі від камер спостереження. Середа вибрався з машини, закинув конверти до вікна нічних вкладів. Тоді відчинив нічний сейф, зсипав туди сірі мішечки і знову зачинив його. Коли повернувся до машини і знову вмостився на задньому сидінні, скомандував:

— Тепер рушай в напрямку траси 1-90. Стеж за знаками, нам на захід, до Медісона.

І Тінь вирушив.

Середа задоволено озирнувся на банк.

— Ось так, любчику. Це все заплутає. Насправді, щоб добути справжні гроші, треба робити те саме десь о четвертій тридцять недільного ранку, коли всі клуби і бари приходять здавати виручку. Вибереш правильне банківське відділення, натрапиш на правильного хлопаку, який здає виручку — вони зазвичай вибирають великих і чесних довбнів і приставляють до них парочку викидайл, які теж не відзначаються розумом, — і можна заробити чверть мільйона доларів за вечір.

— Якщо це так просто, то чому всі цього не роблять?

— Операція не позбавлена ризику. Особливо о четвертій тридцять ранку.

— Маєш на увазі, що поліція більш підозрілива о четвертій тридцять ранку?

— Геть зовсім ні. А от викидали — так. І ситуація може стати... невдобною.

Він змахнув купкою п’ятдесятидоларових банкнот, додав до неї меншу купку двадцяток, зважив купюри на долоні, тоді передав Тіні:

— На. Твоя зарплата за перший тиждень.

Тінь, не перераховуючи, засунув гроші до кишені.

— То це так ти заробляєш на життя?

— Зрідка. Тільки коли мені швидко треба багато готівки. Загалом, я заробляю на людях, які ніколи не здогадаються, що їх обібрали, і ніколи не поскаржаться, а часто вишикуються в гарненьку чергу до мене, якщо ми зустрінемось ще разок.

— Той чувак, Свіні, сказав, що ти шахрай.

— І мав рацію. Але це найменше з того, чим я є. І найменше з того, що мені треба від тебе, Тіне.

Вони їхали крізь темряву, і сніг кружляв перед лобовим склом у світлі фар. Ефект був майже гіпнотичним.

— Це єдина країна на світі, — незворушно заявив Середа, — яку турбує, що вона таке.

— А?

— Решта країн знають, чим вони є. Ніхто не стане дошукуватися серця Норвегії. Чи шукати душу Мозамбіку. Інші знають, хто вони.

— І?..

— Просто думки вголос.

— То ти побував у багатьох країнах?

Середа не відповів. Тінь кинув на нього погляд.

— Ні, — зрештою зітхнув старий. — Ніколи. В жодній.

Вони зупинились на заправці, і Середа пішов до вбиральні. Зайшов він туди в куртці співробітника охоронної фірми, а вийшов у добре підігнаному світлому костюмі, коричневих черевиках і коричневому пальті до колін, яке виглядало на італійське.

— То коли ми дістанемось до Медісона, що далі? — запитав Тінь.

— Поїдеш Чотирнадцятим шосе на захід, до Спрінґ Ґрін. Ми зустрічаємось з усіма решта в закладі, який називається Дім-на-Скелі. Бував там?

— Ні. Але бачив дороговкази.

Вказівники до Дому-на-Скелі були порозвішувані в цих краях усюди: перекошені, пооблуплювані знаки по всіх Іллінойсу та Мінесотті, по всьому Вісконсину. Тінь підозрював, що на знаки, які сповіщають про існування Дому-на-Скелі, можна натрапити навіть в Айові. Коли він бачив ті дороговкази раніше, вони будили його уяву. Цікаво, Дім балансував прямісінько на вершечку Скелі? Що було такого цікавого в тій Скелі? Що було такого цікавого в тому Домі? Але Тінь не надто багато думав про це. Він не мав звички відвідувати придорожні атракції.

Після Медісона, який у снігопад зі своїм куполом Капітолія був схожий на ще одну досконалу панораму у скляній кулі зі штучним снігом, вони з’їхали з федеральної траси на путівці. Годину їхали крізь містечка з назвами на кшталт Чорноземне, а потім повернули на вузьку алею і минули кілька величезних притрушених снігом гранітних клумб, на яких звивалися дракони. Обсаджений деревами паркінг був майже порожнім.

— Вони скоро зачиняються, — повідомив Середа.

— Що це за місце? — запитав Тінь, коли вони вийшли з машини і попрямували через паркінг до невиразної приземкуватої дерев’яної будівлі.

— Це така придорожня атракція. Одна з найкращих. А значить — місце сили.

— В сенсі?

— Все дуже просто. В інших країнах люди з плином часу визначали, де розташовані місця сили. Часом то були природні утворення, часом — просто непримітна місцина, яка, однак, чимось вирізнялась. І люди знали, що в цих місцях відбувається щось особливе, що це — місця, де все збирається докупи, що тут є ніби якийсь канал, віконечко до Внутрішнього. В місцях сили люди будували каплички і собори, зводили камінні кола, або... Ну, думаю, ти вловив ідею.

— Але ж у Штатах купа церков.

— Ага. В кожному занюханому містечку. Часом навіть у кожному кварталі. І з них приблизно стільки ж користі, як зі стоматологічних кабінетів. О ні, любчику, в Сполучених Штатах люди так само відчувають поклик — принаймні частина з них відчуває. Вони відчувають, як їх кличе позамежна порожнеча — і вони відгукуються на цей поклик, і будують із пивних пляшок модель якогось місця, де ніколи не бували, чи зводять гігантські кажанятники в тих краях, де кажанами ніколи і не пахло. Придорожні атракції! Люди линуть до місць, де на іншому кінці світу можуть віднайти ту частку себе, яка не пов’язана з чуттєвим досвідом. Вони приїздять сюди, щоб купити хот-дога і пошвендяти туди-сюди, вдоволені на рівні, якого вони навіть описати не спроможні, і глибоко розчаровані поза цим.

— У тебе дуже химерні теорії.

— Це зовсім не гола теорія, юначе, — відрізав Середа. — Натепер це вже мало б до тебе дійти.

Тільки одне віконечко квиткових кас працювало.

— Через півгодини ми припинимо продавати квитки, — повідомила касирка. — Бачте, вам треба мінімум дві години, щоб усе обійти.

Середа заплатив за квитки готівкою.

— Ну, і де та скеля? — спитав Тінь.

— Під домом.

— А де дім?

Середа притис пальця до губ, і вони попрямували далі. Углибині грала піанола: за задумом це мало б бути «Болеро» Равеля. Уся місцина до болю нагадувала переобладнану кавалерку з шістдесятих: нефарбовані стіни з грубого каменю, килимове покриття на підлозі і до зачудування потворні абажури у формі грибів. Вони піднялись крученими сходами до іншого приміщення, заповненого всякими брязкальцями.

— Кажуть, це збудував злий брат-близнюк Френка Ллойда Райта, — хихотнув Середа. — Френк Ллойд Хуяйт.

— Угу, я бачив такий напис на футболці.

Знову сходами — догори і донизу, і вони опинились у довжелезній кімнаті зі скляними стінами і підлогою, яка проштрикнула, мов голка, небо над голими чорно-білими полями і фермами десь там, сотні метрів під ними. Тінь стояв і дивився, як сніг кружляє і осідає.

— То ось це і є Дім-на-Скелі?

— Більш-менш. Це «Нескінченна кімната», частина власне Дому, хоча її добудували пізніше. Але, мій юний друже, ми ще навіть не наблизились до шпаринки, у яку треба зазирнути, аби побачити, що нам може запропонувати ця атракція.

— Отже, відповідно до твоєї теорії, «Світ Діснея» — найсвятіше місце в Америці?

Середа насупився і почухав бороду.

— Волт Дісней купив собі кілька помаранчевих гайочків посеред Флориди і побудував там туристичне містечко. Магією там і не пахне. Я припускаю, що в найпершому Діснейленді могло й бути щось справжнє. Але якщо там і була якась сила, то дуже спотворена, і добутися до неї складно. Одначе деінде у Флориді є місцини, залиті справжньою магією. Треба просто не ловити ґав. До речі, щодо русалок Вікі Вочі... Вважай, нам сюди.

Музика лунала звідусіль: брязкітлива, чудернацька музика, що, варто було в неї вслухатися, невловимо збивалася з ритму і такту. Середа вийняв п’ятидоларову купюру і всунув її до розмінного автомата, який натомість висипав йому повну жменю мідяків. Він кинув одну монетку Тіні, той піймав її і, помітивши, що якийсь малюк спостерігає за ним, спершу затис її між вказівним і великим пальцями, а потім повторив фокус, ніби вона щезла. Хлопчина втік до мами, яка вивчала статуетку Санта-Клауса (вони були всюди: «У нас їх понад шість тисяч!», повідомляли таблички на стінах), і нервово вчепився в поділ її пальта.

Тінь поспішив за Середою геть із приміщення, а далі вказівники повели їх до «Вчорашніх вулиць».

— Сорок років тому Алекс Джордан — це, до речі, його обличчя викарбуване на монеті, яку ти заховав у своїй правій долоні, Тіне, — так ось, цей Алекс раптом почав будувати халупу. Він будував її на каменюці, що стирчала посеред поля, яке навіть йому не належало. І якби в Алекса запитали, нащо він будує, той не зміг би відповісти. І люди приходили подивитись на цю чудасію. Тому що їм було цікаво. Тому що вони були збентежені. І ті, яким не було цікаво, і які не були збентежені, теж приходили — певно, вони не змогли б відповісти, якби у них спитали, нащо вони приходять. Тому Алекс зробив те, що зробив би будь-який розсудливий американець його покоління: він почав брати в них гроші. Небагато. Може, п’ятака з носа. Чи четвертака. І він будував і будував. А люди приходили і приходили. Тому він брав з них по п’ятаку, чи по четвертаку, і будував щось більше і більше, чудернацькіше і чудернацькіше. Під домом він будував склади і наповнював їх всячиною, щоб люди приходили подивитись на неї. І люди приходили. Мільйони стікалися сюди щороку.

— Для чого?

Але Середа тільки посміхнувся. Вони ішли далі і далі поміж дерев тьмяно освітлених «Вчорашніх вулиць». Безліч порцелянових вікторіанських ляльок із пухкенькими губами, схожих на реквізит до фільмів жахів, витріщались на них із запилюжених вітрин. Бруківка під ногами, темна стеля над головами, механічна музика. Вони минули коробку з поламаними маріонетками і здоровенну музичну скриньку за склом. Минули кабінет стоматолога і аптеку («Імпотенція виліковна! Скористайтеся магнетичним поясом О Дірі!»)

У кінці вулиці стояла велика скляна коробка з жіночим манекеном всередині. Манекен був одягнений як циганська ворожка.

— Отже, — спробував перекричати механічну музику Середа, — перед тим, як починати якусь затію чи прожект, пасує порадитися з норнами. Тож нехай ця старенька провидиця стане нашою Урд, га?

Старий опустив мідяка Дому-на-Скелі в щілинку. Застиглим, неприроднім рухом ворожка підняла і знову опустила руку. Автомат виплюнув паперову смужку.

Середа взяв її, прочитав, хмикнув, склав і сховав до кишені.

— Не розкажеш, що написано на твоїй? — запитав Тінь. І додав: — Потім дам тобі прочитати свою.

— Удача чоловіка — справа його власних рук, — процідив Середа. — Я навіть не попросив би глянути на твою.

Тінь впустив у щілину свою монету. Вийняв смужку паперу. Прочитав.

Тінь закотив очі. Згорнув передбачення і поклав у внутрішню кишеню.

Вони пішли далі вниз червоним коридором, минули кімнати, заповнені стільцями, на яких лежали скрипки, віолончелі, і альти, що починали грати самі — чи вдавали, що грають, — якщо кинути монетку. Пооббивані клавіші, потріскані тарілки. Шланги вдували повітря у кларнети та гобої. Тінь із подивом помітив, що механічні руки, граючи на інструментах, зовсім не торкалися смичками струн, а струни були подекуди обірвані чи обвислі. Він розмірковував, чи цю музику створювали духові та ударні, чи це був просто магнітофонний запис.

Здавалося, вони подолали кілька миль, поки дісталися до кімнати, що називалась «Мікадо». Замість однієї зі стін кімнати там була жахлива інсталяція у псевдо-орієнтальному стилі дев’ятнадцятого століття: насуплені механічні ударники визирали з лігва інкрустованого дракона і лупили по цимбалах і барабанах. Коли Тінь із Середою зайшли, ті знущалися над Danse Macabre Сен-Санса.

Чорнобог сидів на лавці під протилежною стіною і відбивав пальцями ритм. Свистіли сопілки, дзвеніли дзвоники.

Середа вмостився поруч із Чорнобогом. Тінь вирішив постояти. Чорнобог простягнув лівицю і потис руку спершу Середі, тоді — Тіні:

— Гарна зустріч.

І знову сів, вочевидь насолоджуючись музикою.

Danse Macabre закінчилася бурхливим і фальшивим акордом. Усі до одного механічні інструменти були невловимо розстроєні, і це посилювало потойбічне враження. Почалася нова мелодія.

— Як пограбування банку? — поцікавився Чорнобог. — Справилися?

Він неохоче підвівся: певно, не дуже хотів залишати «Мікадо» з його деренчливою, дзвінкою музикою.

— Гладесенько, як гадюка в бочці з олією, — захихотів Середа.

— Я отримую пенсію від скотобійні. Не прошу більшого.

— Тобі не виплачуватимуть її вічно. Нема нічого вічного.

Ще коридори, і ще механічні музичні інструменти. До Тіні раптом дійшло, що вони не йдуть маршрутом, який призначався для туристів, натомість Середа прокладає для них шлях на власний розсуд. Вони спускались якоюсь стежиною, і Тінь зрозумів, що геть збитий з пантелику і не може зрозуміти, чи не проходили вони тут раніше.

Чорнобог схопив Тінь за руку.

— Іди сюди, бистрєй! — і підштовхнув його до великої скляної коробки при стіні. В коробці була діорама з волоцюгою, який заснув простісінько перед дверима церковці. Вивіска пояснювала, що діорама називається «Сон пияка», і що це автомат дев’ятнадцятого століття, який стояв на англійському вокзалі і який можна було запустити, опустивши у щілину пенні. Щілину для монеток переробили так, щоб вона приймала жетони Дому-на-Скелі.

— Давай, закинь туди монетку, — сказав Чорнобог.

— Навіщо?

— Ти мусиш це побачити. Я тобі показую.

Тінь опустив мідяка в щілину. Пияк із цвинтаря підніс плящину до губів. Одна з могильних плит відсунулась, і з-під неї до пияка пожадливо потягнув руки мрець. Надгробок повернувся, і замість квітів з нього вишкірився череп. З-за правого кута церковці з’явилась мара, а з-за лівого визирнуло створіння з гострим обличчям, трохи моторошно-пташиним: якийсь блідий кошмар, ніби прямісінько з-під пензля Босха, ковзнув надгробками і зник в тіні. Двері церковці відчинилися, з них з’явився священик. Привиди, мара і трупи зникли. На цвинтарі отець залишився з пияком сам на сам. Священик зневажливо подивився на пияка, позадкував у відчинені двері, ті зачинились за ним, і пияк залишився один-однісінький.

Ця механічна історія викликала глибоку тривогу. Набагато глибшу, ніж її, на думку Тіні, мала право викликати будь-яка механічна вистава.

— Знаєш, чого я її тобі показав? — спитав Чорнобог.

— Звідки я можу знати?

— Бо це справжній світ. Такий, який він є. І він тут, в цій коробці.

Вони минули кімнату з криваво-червоними стінами, набиту старими театральними органчиками, гігантськими органними трубами і чимось, що нагадувало пивні чани, вкрадені з броварень.

— Куди ми йдемо? — поцікавився врешті Тінь.

— До каруселі, — відказав Чорнобог.

— Але ми минули вказівники до неї вже десять разів!

— Він веде нас своїм шляхом. По спіралі. Часом найшвидший шлях — найдовший.

В Тіні починали боліти ноги, тому він поставився до цієї сентенції скептично.

У залі, чия стеля губилась десь у височині, музична шкатулка грала мелодію бітлівської Octopus’s Garden. Всю центральну частину зали займало величезне опудало китоподібного чудовиська, яке затисло у склопластиковій пащі макет корабля в натуральну величину. Звідти вони пройшли до «Зали подорожей», де побачили обкладений кахлями автомобіль і механізм із живою куркою за абсурдним кресленням Руба Ґолдберга. На стіні висіли іржаві таблички придорожньої реклами крему для гоління Burma Shave:

— сповіщала одна серія табличок, а за нею ще одна:

...І ось долівка перед ними почала поступово йти вгору, вони наблизилися до кіоску з морозивом. Судячи з усього, кіоск був відчинений — але продавчиня, яка саме протирала вітрини, подивилася на них так виразно, що вони хутенько проминули його і зупинилися коло піцерії зі столиками. Заклад був порожній, якщо не рахувати темношкірого діда у яскравому картатому костюмі і рукавичках канаркового кольору. Цей дрібненький чоловік — бувають такі люди, які з віком все зменшуються та зменшуються, ніби роки їх висушують, — ласував неймовірно великим, багатошаровим морозивом і запивав його кавою з гігантської кружки. В попільничці перед ним тліла чорна сигарилла.

— Три кави, — кинув Середа Тіні і пішов до вбиральні.

Тінь купив каву і відніс її Чорнобогу, який сидів поруч із чорношкірим старим і курив з таким виглядом, ніби боявся, що його за цим спіймають. Старий, який колупався у своєму пломбірі, не особливо прикладався до сигарилли, але підняв її, коли Тінь підійшов, глибоко затягнувся, пустив два димові кільця — спершу велике, тоді ще одне, менше, яке рівнесенько прорізало більше, — і, неймовірно задоволений собою, усміхнувся.

— Тіне, це пан Нансі, — відрекомендував його Чорнобог.

Старий підвівся і простягнув праву руку, затягнену в рукавичку канаркового кольору.

— Дуже радий зустрічі, — сліпуче усміхнувся він. — Я знаю, хто ти. Ти працюєш на старого одноокого покидька, так? — у нього був легкий протяжний акцент, який міг би бути карибським.

— Так, я працюю на пана Середу, — відказав Тінь.

— Так. Прошу, сідай.

Чорнобог затягнувся своєю цигаркою і почав похмуро розмірковувати вголос:

— Я думаю, що такі, як ми, люблять курити, бо дим нагадує нам про запах підношень, які колись спалювали на нашу честь. Дим, який здіймався, доки вони благали про нашу підтримку чи благодать.

— Мені ніколи ніц такого не давали, — відповів Нансі. — Найліпшим для мене був кошик фруктів, щоб набити черево, чи, може, козлятина в карі, шось холодне, міцненьке і смачненьке до пиття, і стара добра баба з пружними цицьками, щоб скласти компанію.

Старий усміхнувся на всі свої білі зуби і підморгнув Тіні.

— Тепер, — махнув рукою Чорнобог з тим самим гробовим виразом обличчя, — нічого в нас нема.

— Гм, ну я і близько не отримую стільки фруктів, як колись, — продовжив Нансі, в очах якого танцювали бісики. — Але мені і так нема нічо, шо може бути ліпшим за товстунку з пишними грудьми. Деякі, коли ти з ними говориш, так, вони кажуть, що в першу чергу треба дивитись на задок, але я мушу сказати, шо саме цицьки заводять мій мотор холодними ранками, — Нансі засміявся деренчливим добродушним сміхом, і Тінь спіймав себе на тому, що мимоволі симпатизує старому.

Середа вернувся з вбиральні і потис руку Нансі.

— Тіне, хочеш чогось пожувати, га? Шматок піци? Чи канапку?

— Я не голодний, — відказав Тінь.

— Дай я тобі шось скажу, — усміхнувся Нансі. — Доки ти наступного разу добудеш їдла, може минути купа часу. Я вже не такий молодий, як був, але я тобі точно кажу: ніколи не відмовляйся посцяти, пожерти чи півгодинки покемарити. Вловив?

— Так. Але я і справді не голодний.

— Ти ж таке здоровило! — Нансі втупився в сірі Тіневі очі своїми, кольору червоного дерева. — Здоровенне і гарнесеньке здоровило, але мушу тобі сказати, ти не виглядаєш на надто розумного. В мене є синок, бевзь такий, ніби купив свою дурість на розпродажі, де продавали дві дурості за ціною однієї... Так от, ти мені його нагадуєш.

— Якщо ви не проти, я сприйму це як комплімент.

— Те, що я назвав тебе телепнем, який проспав того ранку, як роздавали мізки?

— Те, що ви порівняли мене із членом своєї родини.

Пан Нансі загасив свою сигариллу, змахнув невидиму дрібку попелу зі своїх канаркових рукавичок.

— Мушу визнати, що ти не найгірший вибір, який могло зробити старе однооке одоробло, — він зиркнув на Середу: — Маєш якесь уявлення, скільки наших нинька буде?

— Я послав вістку всім, кого зміг відшукати, — відказав той. — Вочевидь, не всі зможуть прийти. А деякі, — він виразно поглянув на Чорнобога, — можуть і не захотіти. Але я думаю, можна розраховувати на кілька десятків. А вони вже рознесуть вісточку по світу.

Вони минули виставку обладунків («Вікторіанські підробки, — пирхав Середа, поки вони минали засклені вітрини, — сучасна підробка, шолом дванадцятого століття на репродукції сімнадцятого, і рукавичка п’ятнадцятого...»), тоді Середа штовхнув двері до виходу, зібрав їх надворі («Я вже застарий для всіх цих ходів туди-сюди, — скаржився Нансі, — і тим більше, я звик до сухішого і теплішого клімату») і провів по критій галереї до інших дверей, за якими була зала з каруселлю.

Заграв паровий орган: вальс Штрауса, мелодія спотикалася і часом звучала фальшиво. Стіна приміщення, до якого вони зайшли, була завішана сотнями прадавніх коників з каруселей. На частині коників пооблуплювалась фарба, інших не завадило б добряче попротирати від пилу. Над кониками висіли десятки крилатих ангелів. Було нескладно здогадатись, що ангелів зробили з манекенів, які колись демонстрували жіночі моди у вітринах. У деяких пооголювались позбавлені всякої сексуальності груди, в інших — загубилися перуки. Усі вони сліпо і байдуже витріщалися з темряви.

А далі була карусель.

Знак стверджував, що ця карусель — найбільша в світі, сповіщав, скільки вона важить, скільки тисяч лампочок можна нарахувати в люстрах, які звисали з готичних склепінь, і забороняв будь-кому вилазити на карусель чи сідати на тварин.

І яких тварин! Тінь, мимоволі вражений до глибини душі, витріщався на сотні істот в натуральну величину, які кружляли на платформі каруселі. Справжні істоти, вигадані істоти, покручі перших і других: кожна з них відрізнялась від інших. Там були русалка і водяник, кентавр і єдиноріг, слони (один величезний і один крихітний), бульдог, жаба і фенікс, зебра, тигр, мантикора і василіск, лебеді, що несли карету, білий віл, лисиця, пара моржів, навіть морський змій, і всі вони яскраво розмальовані і найсправжнісінькі на вигляд. Вони кружляли, коли вальс закінчувався, і коли починався наступний. Карусель навіть не сповільнювалась.

— Нащо вона тут стоїть? — спитав Тінь. — В сенсі, я розумію, найбільша світова карусель і все таке, сотні тварин, сотні лампочок, кружляє весь час, але ж ніхто ніколи на ній не катається.

— Вона тут не для того, щоб на ній катались. Принаймні не для того, щоб каталися люди, — озвався Середа. — Ця карусель тут для того, щоб нею захоплювались. Вона тут просто щоб бути.

— Як молитовне колесо, крутиться і крутиться, — погодився Нансі. — Накопичує силу.

— То саме тут ви зустрічаєтесь з усіма решта? — поцікавився Тінь — Я думав, ви збираєтесь тут. Але ж тут порожньо.

Середа вишкірився своєю моторошною посмішкою:

— Тіне! Ти ставиш надто багато запитань. Я ж плачу тобі не за те, щоб ти ставив запитання, га?

— Вибач.

— А тепер стань отут-о і поможи нам, — Середа підійшов до платформи з боку, де висів її опис і попередження, що на ній не можна кататись.

Тінь збирався сказати щось, але натомість допоміг їм, одному за одним, піднятись. Середа, здавалось, важив цілу тонну. Чорнобог видерся сам, використавши тільки плече Тіні, аби обпертися. Нансі, здавалось, геть нічого не важив. Кожен зі старих видряпався на виступ, а потім, підтанцьовуючи, вони зійшли на платформу каруселі, що кружляла перед ними.

— Ну, — гаркнув Середа, — ти йдеш, га?

Тінь, на мить завагавшись, поспішно перевірив, чи не ошивається, бува, поруч хтось з персоналу Дому-на-Скелі, і собі ковзнув на виступ за платформою Найбільшої каруселі світу. Він із певним здивуванням зловив себе на тому, що його куди більше непокоїло порушення правил катання на каруселі, ніж посібництво у сьогоднішньому пограбуванні банку.

Кожен зі старих вибрав собі, на чому поїде. Середа осідлав золотого вовка. Чорнобог — кентавра в обладунках. Обличчя кентавра ховав залізний шолом. Нансі, підсміюючись, ковзнув на спину гігантського лева, якого майстер втілив посеред стрибка, із роззявленою в рику пащею. Нансі поплескав левів бік. Вальс Штрауса велично ніс їх по колу.

Середа усміхався, а Нансі і взагалі заливався задоволеним старечим хихотінням, ба, навіть Чорнобог, здавалося, насолоджується моментом. Тінь раптом відчув, ніби з його плечей зняли якийсь тягар: трійко старих просто задоволено катались на Найбільшій каруселі світу. Ну то й що, якби їх всіх повикидали копняками під зад із цього місця? Хіба воно того не вартувало, якщо потім можна буде сказати, що вони катались на Найбільшій каруселі світу? Хіба покататися на спині одного з цих фантастичних монстрів не вартувало того?

Тінь приглядався до бульдога, левіафана і до слона з золотим паланкіном на спині. Врешті, видерся на спину істоті з орлиною головою та тілом тигра і міцно вхопився.

У голові Тіні заструменіли, задзвеніли і заграли вальсові ритми «Блакитного Дунаю», вогні тисяч люстр заблищали і затанцювали, і на мить Тінь знову став дитиною, яку могло зробити щасливою одне катання на каруселі. Він залишався на місці, на спині свого орлотигра, в центрі всього, а світ кружляв довкола нього.

За музикою Тінь почув власний сміх. Він почувався щасливим. Так, ніби останніх тридцяти шести годин не було, так, ніби останніх трьох років не було, так, ніби його життя було лише маренням малого хлопчиська, який катався на каруселі в парку «Золоті ворота» в Сан-Франциско під час своєї першої подорожі до Сполучених Штатів, навіженого марафону кораблем і машиною, наче його мати стояла там, дивилась на нього з гордістю, а він лизав і смоктав морозиво, яке стікало йому по пальцях, міцно тримався, і сподівався, що музика ніколи не стихне, карусель ніколи не сповільниться, їзда ніколи не закінчиться. Він кружляв, кружляв і кружляв...

А потім світло згасло і Тінь побачив богів.

Розділ шостий

Щойно Тінь катався на Найбільшій каруселі світу, вчепившись у орлоголового тигра, аж ось червоні і білі вогні каруселі блимають і гаснуть, і він падає крізь океан зірок. Механічні вальси стихли, ритмічні звуки, що їх змінили, нагадували бій барабанів або шум хвиль, які розбиваються об берег далекого океану.

Світили тільки зорі, але в їхньому холодному сяйві чітко промальовувалися усі деталі. Пальцями лівиці Тінь відчував хутро, а долонею правої руки — пір’я, звір під ним потягнувся і потрюхикав далі.

— Добре так кататися, еге ж? — голос звідкись ззаду звучав одночасно і у вухах, і всередині голови.

Тінь повільно обернувся: він почувався, ніби у сповільненій зйомці, кадри розтягувалися, поки він рухався, кожна мить застигала, і кожен подих тривав безкінечність. У свідомості зринали нісенітні образи — він наче бачив світ крізь фасеткові комашині очі бабки, але кожна чарунка показувала щось інше, і він не здатен був поєднати те, що бачив (чи думав, що бачить) в одне ціле, що мало б сенс.

Він дивився на пана Нансі, старого чорного чоловіка з тоненькими вусиками у картатому піджаку і канаркових рукавичках, який високо над землею здіймався і опускався верхи на леві з каруселі, водночас на тому ж місці бачив він яскравого шипастого павука розміром з коня, який, хизуючись, розглядав його згори, і очі його були — смарагдові туманності, тоді ж він бачив надзвичайно високого шестирукого чоловіка з темною шкірою кольору тикового дерева, в головному уборі зі страусячого пір’я, обличчя вкрите червоним візерунком, а під ним — сердитий золотий лев, у гриву якого він вчепився однією парою рук, бачив він і чорного хлопчика, одягненого в дрантя, ліва нога розпухла, а на ній порпалися чорні мухи, і, нарешті, за всіма цими іпостасями, бачив Тінь брунатного павучка, який ховався за багряним сухим листком.

Тінь бачив їх усіх, і знав, що були вони одне.

— Якщо не закриєш писка, муха залетить, — сказало все це розмаїття, яке було паном Нансі.

Тінь закрив рота і відчув, як у нього пересохло у горлі.

На пагорбі за милю від них стояв дерев’яний чертог. Вздовж морського берега їхні скакуни йшли риссю в напрямку чертога, нечутно торкаючись лапами та копитами сухого піску.

Чорнобог пришпорив свого кентавра, а потім поплескав його по людському плечу.

— Це все не насправді, — гірко сказав він до Тіні. — Все тільки у твоїй голові, і краще про це вобще не думати.

Тінь бачив старого сивого переселенця зі Східної Європи із залізним зубом і в потертому дощовику, а ще він бачив тінь, яка стелилася по землі, чорнішу за темряву довкола них, лише два ока світять розжареними вуглинами, і бачив князя з довгим чорним волоссям і довгими чорними вусами, на руках і обличчі його — кров, а наготу його вкривала тільки ведмежа шкура на плечах, і їхав він верхи на чудернацькій химері — напівлюдині-напівзвірі, груди і обличчя якої вкривали спіралі і вихори, наколоті синім чорнилом.

— Хто ти? — запитав Тінь. — Що ти?

Їхні скакуни ступали вздовж берега. Хвилі ненастанно кидалися на нічний пляж і розбивались об берег.

Середа спрямував свого вовка, попелясто-сіре чудисько із зеленими очима, до Тіні. Тінів тигро-орел сахнувся від такого сусідства. Тіні довелося погладити його по загривку і заспокоїти лагідними словами. Хвіст тварини засмикався, ніби вона готувалася до атаки. Тіні вбачалося, що ще один вовк, близнюк вовка Середи, на мить порівнявся з ними і зник серед піщаних дюн.

— Чи знаєш ти, хто я, Тіне? — прогримів Середа. Він гарцював на спині свого вовка, гордовито здійнявши голову. Праве око його метало блискавиці, ліве око — тьмяне. На ньому був плащ із просторим, як на рясі середньовічного ченця, каптуром, який затінював обличчя. — Я пообіцяв тобі, що відкрию свої імена. Ось як мене звуть. Я той, що радіє битві, я Грім, я Вершник і я — Третьонароджений. Я Одноокий. Звуть мене Всевишнім, і Всемудрим. Я — Ґрімнір, і я — Той, що у каптурі. І Всебатько я, і Ґондлір я, і Жезлоносець. У мене стільки імен, скільки є вітрів, і стільки прозвань, скільки є способів померти. Круки мої — Гуґін і Мунін, Думка і Пам’ять, вовки мої — Фрекі та Ґері, шибениця — моя кобила.

Двійко примарних воронів, немов прозорі обриси птахів, опустилися Середі на плечі, встромили дзьоби обабіч голови, аби скуштувати тями його, і знову відлетіли у світи.

«У що я маю вірити?» — думав Тінь, і відповідь зазвучала у ньому голосом, що вернувся з-під землі і загуркотів: «Повір геть усьому!».

— Одін? — вітер зірвав ім’я з Тіневих губ.

— Одін, — шепнув Середа, і гуркіт прибою об берег, встелений черепами, не міг заглушити його шепоту.

— Одін, — мовив Середа, і смакував він це ймення.

— Одін, — голос Середи переможно лунав від виднокраю до виднокраю.

Ймення його здіймалось і проростало, і сповнювало собою світ, ніби кров, що пульсувала у Тіневих вухах.

А потім, як це буває у снах, вони вже не мчали до далекого чертогу — вони просто були там, а їхні скакуни стояли припнуті у стійлах.

Чертог був просторим, але дуже простим. Дерев’яні стіни, критий соломою дах. Посеред чертогу палало вогнище, і дим виїдав Тіневі очі. Нансі поскаржився йому:

— Треба було зустрічатися не в його голові, а в моїй. У мене хоча б тепло.

— Ми у нього в голові?

— Можна й так сказати. Це — Валаск’яльф. Його старий чертог.

Тінь з полегшенням зауважив, що Нансі знову був тільки старим чоловіком в канаркових рукавичках, хоча обриси, яких набувала його тінь, танцюючи, тремтячи і переміняючись у відблисках полум’я, не завжди нагадували людські.

Біля стін стояли дерев’яні лави, на яких розмістилося, може, з десятеро. Вони тримались осторонь одне від одного: строкате збіговисько, серед якого були темношкіра матрона в червоному сарі, кілька пошарпаних життям бізнесменів, ще якісь люди, що сиділи надто близько до вогнища, аби Тінь міг їх розгледіти.

— Де вони, га? — люто зашипів Середа на Нансі. — Де моя рать? Нас має бути більше! В десять разів більше!

— Ти ж сам усіх запрошував, — стенув плечима Нансі. — Я б на твоєму місці дивувався, чого їх так багато. Як думаєш, чи не варто для початку розповісти байку?

— Навіть не думай.

— Не сказав би, що вони надто доброзичливо налаштовані. А байками чудово переманювати когось до себе. І скальда, що для них заспівав би, в тебе нема.

— Ніяких байок! Не зараз. Матимеш час для байок пізніше. Але зачекай.

— Добре, добре, ніяких байок. Тільки невеличкий розігрів, — і пан Нансі ковзнув до вогнища з приязною усмішкою на устах.

— Я знаю, про що ви думаєте, — завів він. — Ви думаєте, якого милого витворяє компе Анансі? Чому Анансі виходить говорити до вас, яких Усебатько скликав сюди, і я, як і ви, прийшов? Ну, я так собі думаю, що часом людям треба нагадувати про деякі речі. Я роззираюсь, коли я заходжу, і що я бачу? Перше, про що я думаю — а де ж усі решта? А потім я подумав, що тільки те, що нас мало, а їх багато, що ми слабкі, а вони сильні, не означає, що ми програли.

Одного разу зустрічаю я тигра біля ставка. В тигра яйця більші, ніж у всіх тварин, яких я коли-небудь бачив до того. А ще в тигра найміцніші кігті, і ікла, довжелезні, як ножаки, і гострющі, як леза. Я і кажу йому: «Братчику-тигре, ти йди поплавай, а я пригляну за твоїми яйцями». О, він так пишався своїми яйцями. Ну, і влазить тигр до ставка, і пливе, а я чіпляю на себе його яйця, а йому залишаю мої мацюнькі павучі яєчка. А потім знаєте що я роблю? Тікаю геть швидко-швидко, з усього духу.

Я не зупиняюся, поки не добіжу до наступного містечка. А там сидить Старий Макак. «Виглядаєш жвавенько, старенький Анансі», — каже мені Старий Макак. А я йому кажу: «Знаєш, там за містом співають. І співають такої смішної пісні, що я ледь боки не порвав, ось слухай», — кажу я йому. А тоді іду в танок і співаю:

І Старий Макак рже, як коняка, хапається за боки, і його аж підкидає, він тупотить, тоді починає підспівувати: «Яйця тигра, ой-ля-ля, на сніданок з’їв їх я», клацає пальцями, крутиться навколо себе. І каже мені: «Така гарна пісня!». Каже: «Піду, заспіваю її моїм друзям». «Іди-іди», — кажу я, і вирушаю назад до ставка.

А тим часом Тигр біля ставка кидається туди сюди, а його хвіст метляється з боку в бік, а вуха і шерсть на загривку стоять сторчака, і Тигр клацає своїми страшнючими зубами-ножаками в бік кожної комашинки, яка насмілилась потрапити йому на очі, а його очиці горять помаранчевим вогнем. Він злий, і страшний, і величезний, але між його ніг бовтаються манюсінькі яєчка, найменшенькі і найпоморщеніші чорненькі яєчка, які ви колись бачили.

«Чуєш, Анансі, — каже мені тигр, — ти мав би охороняти мої яйця, поки я купався. Але коли я вибрався зі ставка, на березі не було нічого, крім оцих чорних, скрючених, не вартих і щербатого шеляга павучих яєць, які оце зараз в мене між ногами!».

Ну і я йому кажу: «Я старався з усіх сил! Але потім сюди прийшли мавпи, прийшли і зжерли твої яйця до крихточки, а коли я намагався їх відігнати, вони ще й мої рідні яєчка відірвали. І я, осоромлений, утік геть!».

«Ти брехун, Анансі, — каже мені тигр. — Я зжеру твою печінку».

Але потім він чує, як мавпи йдуть до ставка. Десяток радісних макак, вони підстрибують, клацають пальцями і на всю горлянку волають:

І тигр завиває, тигр ричить-гарчить, і кидається в ліс, щоб спіймати макак, а макаки пищать-верещать і ховаються в кронах найвищих дерев. А я чухаю свої гарненькі новенькі величезні яйця, і розумію, що вони дуже приємно висять собі між моїх кістлявих ніг, і йду собі додому. А Тигр і по сей день продовжує ганятись за макаками. Тому пам’ятаймо: те, що ти невеличкий, не означає, що ти слабкий.

Нансі усміхнувся, схилив голову у поклоні, розставивши руки, приймаючи оплески і сміх на свою адресу, ніби щось звичне, а тоді повернувся на місце — туди, де стояли Тінь і Чорнобог.

— Я ж сказав — жодних історій! — зашипів Середа.

— І ти називаєш це історією? — пирхнув Нансі. — Я ще навіть горло не прочистив. Просто розігрів їх для тебе. А тепер іди і відсмали.

Середа ступив уперед — так, щоб вогнище добре освітлювало його, височенного старигана зі скляним оком у старому пальті «Армані». І ось він стояв, дивився на людей, що сиділи на дерев’яних лавах перед ним, і дуже довго не казав нічого — Тінь повірити не міг, що хтось може почуватися впевненим, настільки затягнувши мовчанку. І тоді Середа заговорив.

— Ви мене знаєте, — почав він. — Ви всі знаєте мене. Небагато з вас мають підстави любити мене, але я цього і не прошу. Любите ви мене, чи ні — ви мене знаєте.

З лав почулися шурхіт і перешіптування.

— Я тут довше, ніж більшість із вас. Як і більшість із вас, я гадав, що ми зможемо перебитися на тому, що вже маємо. Так, ми мали недостатньо для щастя, але достатньо, щоб вижити. Але тепер це не так. Насувається буря, і це не наших рук справа.

На мить він замовк. Ступив крок уперед і склав руки на грудях.

— Пливучи до Америки, люди привозили нас із собою. Вони привезли мене, і Локі, і Тора, Анансі і Бога-Лева, лепреконів і клуриконів, і банші, Куберу і Пані Заметіль, і Астарту, і привели вони вас. Ми прибули сюди в їхніх думках, ми прижилися тут. Ми мандрували з поселенцями до нових заокеанських земель. І цих земель було багато. Скоро люди покинули нас і згадували тільки як створінь зі Старого світу, ніби ми не супроводжували їх до нових горизонтів. Ті, хто справді вірили в нас, відійшли чи зневірились, а ми залишились. Розгублені, злякані, неприкаяні, ми залишились перебиватись на злиденних крихтах поклоніння і обожнювання, які тільки могли знайти. Перебиватися, ледве зводячи кінці з кінцями.

— Отак ми живемо, прибульці мимохіть — нас виштовхнули на край реальності, де нікому не цікаво стежити за нами. Ми мусимо змиритися з тим, що майже ні на що не маємо впливу. Ми полюємо на них, обшахровуємо їх і тим живемо, ми роздягаємося за гроші і продаємо наші тіла, і напиваємося в дим, ми заливаємо бензин до баків, і крадемо, і обманюємо, ми пролазимо у найдрібніші шпарки, ми принишкли на самому дні. Старі боги в цій новій безбожній стороні.

Середа знову змовк. Його важкий, та водночас урочистий погляд ковзав по слухачах. Втім, вони повертали цей погляд незворушно, з лицями ніби застиглі маски. Середа прокашлявся і смачно плюнув у вогонь. Язики полум’я здійнялися і освітили всі закутки чертога.

— У всіх нас було безліч можливостей на власні очі пересвідчитися в тому, що на американському дереві Віри виросли нові боги: боги кредитних карток і швидкісних трас, інтернету і телефонних мереж, і радіо, і лікарень, і телевізорів, боги пластику, електронної пошти і неону. Гордовиті боги, товсті і недоумкуваті, роздуті від відчуття власної новизни і незамінності. Вони знають про нас, бояться нас і ненавидять нас. Якщо ви думаєте, що це не так, — ви себе дурите. Як тільки випаде нагода, вони зметуть нас з лиця землі. Нам час об’єднатись. Нам час діяти.

Літня жінка у червоному сарі ступила на світло. Між її брів виблискував темно-синій камінчик.

— То ти скликав нас, щоб слухати це безглуздя? — спитала вона і пирхнула, здивовано та роздратовано.

— Так, я скликав вас, — Середа насупився. — Але це не безглуздя, Мама-джі. Глузд у моїх словах може розгледіти навіть немовля.

— То я, по-твоєму, немовля? — вона насварилася на нього пальцем. — У Калігаті, де я мешкала раніше, я постаріла ще до того, як тебе вимріяли, дурню. І це я немовля? Що ж, нехай я буду немовлям, тому що у твоїх нісенітницях нема і краплини здорового глузду.

І знову Тінь побачив два образи: зморшкувата, сердито насуплена стара, а за нею — набагато більша фігура нагої жінки, зі шкірою чорною, мов нова шкіряна куртка, тільки губи і язик червоні, ніби вкриті кров’ю. Її шию оперізувало намисто з черепів, у кожній з тисячі рук — ніж, або меч, або стяті голови.

— Я не називав тебе немовлям, Мама-джі. Але здається очевидним...

— Єдина очевидна річ тут, — перебила стара, вказавши на Середу (і за нею, і крізь неї, і над нею чорний палець із гострим кігтем відізвався на її рух і також уткнувся в нього), — це твоя манія величі. Ми здавна мирно живемо на цій землі. Справді, комусь з нас ведеться ліпше, комусь — гірше. Мені ведеться добре. Там, в Індії, моїй інкарнації живеться краще, ніж мені, але я не заперечую. Я не заздрісна. Я бачила, як нові боги здіймаються на вершини, і я бачила, як вони падають у прірву.

Стара опустила руку.

Тінь спостерігав, як інші кидають на неї погляди: з повагою, захопленням, збентеженням.

— Ще вчора тут поклонялися залізницям. А сьогодні залізні боги там само, де і мисливці за смарагдами, — в забутті...

— До чого ти ведеш, Мама-джі? — нетерпляче мовив Середа.

— До чого я веду? — ніздрі Мама-джі роздувались, кутики рота опустились. — Що ж, очевидно, я тільки немовля, та на мій погляд, наше діло — чекати. Не робити нічого. Звідки нам знати, чи хочуть вони заподіяти нам лихо?

— Коли вони прийдуть за тобою серед ночі, схоплять тебе і прикінчать, ти теж будеш казати, що наше діло — чекати?

Все її обличчя — губи, ніс, брови — виражало зверхнє зачудування:

— Якщо вони спробують, то переконаються, що мене складно знайти, а ще складніше — прикінчити.

Опецькуватий молодик на лавці позад Мами-джі прокашлявся, щоб привернути увагу, тоді гучно заговорив:

— Усебатьку, в моїх людей справи йдуть добре. Ми задоволені тим, що в нас є. Якщо ця твоя війна обернеться проти нас, ми втратимо все.

Коли Середа заговорив, язики вогнища знову здійнялися і освітили обличчя присутніх:

— Ви вже втратили все. Я пропоную вам шанс забрати хоч дещицю назад.

Я в це не вірю, думав Тінь. Я нічому з цього не вірю. Може, мені досі п’ятнадцять. Мама досі жива, і я ще не зустрів Лору. А все, що зі мною трапилось потім, — просто дуже правдоподібний сон. Але в це він теж не повірив. Все, чому ми можемо вірити, — це наші відчуття: саме завдяки їм ми сприймаємо світ, завдяки зору, завдяки дотику, завдяки пам’яті. Якщо і вони нам брешуть, то нічому немає віри. Та навіть якщо ми не віримо, ми все одно не можемо обрати кружного шляху і обійти те, що наші відчуття нам показують, ні, дорогою відчуттів ми повинні пройти до кінця.

Вогонь згас, і темрява огорнула Валаск’яльф, Одінів чертог.

— І що тепер? — прошепотів Тінь.

— Тепер, — буркнув пан Нансі, — ми повернемося до зали з Каруселлю, і старий-добрий Одноокий виставить нам усім гарненький обід, суне грошики в кілька кишеньок, поцьомає пару немовляток, і ніхто більше не буде згадувати слова на букву Б.

— Слова на букву Б?

— Боги. Хлопче, де ти волочився, коли роздавали мізки?

— Хтось розказував історію про те, як вкрав тигрячі яйця, і я спинився послухати, чим вона закінчилась.

Нансі захихотів, а Тінь продовжив:

— То вони ні до чого не домовились? Ніхто ж ні на що не погодився.

— О, він працює над ними без поспіху. Буде обробляти їх по одненькому. Зрештою вони прибіжать до нього.

Тінь відчув, що звідкись дме вітер, куйовдить його волосся, торкається щік, тягне за собою.

Вони стояли в залі з Найбільшою каруселлю світу і слухали «Імператорський вальс».

В іншому кінці приміщення, під стіною, завішаною дерев’яними карусельними кониками, Середа розмовляв з групою людей, на вигляд — туристів: їх було десь стільки ж, скільки і слухачів у Чертогах Середи.

— За мною, за мною, — погукав Середа, і повів їх до єдиного виходу, оформленого як роззявлена паща велетенської потвори з гострими зубиськами, готової розшматувати всіх на клаптики. Він танцював між них ніби політик — вмовляв, підбадьорював, обнадіював, усміхався, тактовно заперечував, заспокоював.

— Це справді трапилось? — запитав Тінь.

— Що трапилось, юний пане Тями-ані-Грама? — перепитав Нансі.

— Чертоги. Вогонь. Яйця тигра. Катання на Каруселі.

— Дурню, на каруселі не можна кататися. Ти що, не бачив написів? Тепер закрий хліборізку.

Паща потвори вела до Органної зали, і Тінь запитав себе, чи не ішли вони цією дорогою раніше. Вдруге, зрештою, зала була не менш химерною на вигляд. Середа повів їх до найближчого виходу: догори сходами, повз фігури чотирьох вершників Апокаліпсису в натуральну величину, які звисали зі стелі.

Тінь і Нансі чимчикували позаду. Вони покинули Дім-на-Скелі, минули магазинчик із сувенірами і попрямували до паркінгу.

— Шкода, що ми так рано звідси їдемо, — зітхнув Нансі. — Я трохи сподівався побачити найбільший механічний оркестр на світі.

— Я бачив, — озвався Чорнобог. — Такоє.

Ресторан розмістився у просторій прямокутній будівлі при дорозі кілометрів на десять північніше від Дому-на-Скелі. Середа сказав кожному з присутніх, що вечеря — за його рахунок, і що він потурбувався про доїзд для тих, у кого не було власного транспорту.

Тінь замислився про те, як вони дістались Дому-на-Скелі без власних транспортних засобів і як вони збираються вирушати далі, але нічого не сказав. Мовчання виглядало наймудрішим рішенням.

У його машину набилися гості Середи, яких він мав відвезти до ресторану: жінка в червоному сарі сіла на переднє сидіння поруч з ним. Ззаду розташувалися двоє: химерний на вигляд молодик, імені якого Тінь не розчув, але, здавалося, то було щось схоже на «Елвіс», і інший, у темному костюмі. Його Тінь не запам’ятав.

Тінь стояв поруч із цим чоловіком біля машини, він відчиняв йому двері, зачиняв їх за ним, але не міг згадати про нього нічогісінько. Він обернувся з водійського сидіння і став дивитися на чоловіка, уважно занотовуючи в пам’яті обличчя, волосся, одяг, аж поки не впевнився, що при наступній зустрічі він цього чоловіка впізнає. Одначе, відвернувшись і завівши машину, він виявив, що незнайомець висковзнув із його свідомості, залишивши по собі тільки ауру багатства.

Я втомився, думав Тінь. Він глянув праворуч і зловив погляд індійської жінки. Зауважив делікатне срібне намисто з черепів довкола її шиї та амулет на зап’ясті з переплетених рук і голів, які з кожним її рухом подзенькували, ніби дзвіночки. У неї на чолі був темно-синій камінчик. Від неї пахло прянощами: кардамоном, мускатним горіхом і квітами. Її чорне волосся було помережане сивиною, ніби сіллю, вона всміхнулася, коли зауважила його погляд:

— Називай мене Мама-джі.

— Мене звуть Тінь, Мамо-джі.

— Ну, вельмишановний Тіне, то розкажи мені, якої ти думки про наміри твого роботодавця?

Тінь сповільнився, щоб пропустити чорну вантажівку, з-під коліс якої на них вилився цілий фонтан грязюки:

— Я не ставлю запитань, а він не говорить про це.

— Якщо поцікавишся моєю думкою, то я скажу, що він мріє про останню битву. Хоче відійти, осяяний славою. Ось які в нього наміри. А ми або досить старі, або досить дурні, щоб хтось таки відгукнувся на його клич.

— Запитувати — не моя робота, Мамо-джі.

Салон машини заповнив її дзвінкий сміх.

Чоловік на задньому сидінні — не химерний юнак, інший, — щось сказав, Тінь відповів йому, але не минуло й хвилини, як Тінь швидше з’їв би свого капелюха, ніж згадав, про що вони говорили.

Химерний юнак нічого не казав, просто ні з того ні з сього став гудіти. Звук був глибоким, мелодійним, низьким — від нього салон машини вібрував, дзижчав і деренчав.

Химерний юнак був середнього зросту і дивної статури: раніше Тінь чув про чоловіків із грудьми, немов барило, але ніколи не бачив когось, хто втілював би цю метафору. Торс молодика був, як барило, ноги — як колоди, руки — як свинячі стегна, а пальці з пласкими квадратними нігтями нагадували сардельки. На ньому була чорна парка з каптуром, кілька светрів, штани з грубого полотна і, зовсім невідповідні до погоди і решти одягу, білі кросівки, що розміром і формою радше скидалися на взуттєві коробки.

— Потужне гудіння, — зауважив Тінь з водійського сидіння.

— Вибачте, — збентежився химерний молодик з глибоким голосом і припинив гудіти.

— Ні-ні, не замовкайте, мені сподобалось.

Химерний молодик завагався, тоді знову загудів таким самим глибоким звучним голосом, як і раніше. Цього разу в гудінні чулись слова. «Там-там-там», — мугикав він так низько, що аж дрижали вікна. «Там-там-там, там-там, там-там».

Різдвяні гірлянди блимали на карнизах кожнісінької будівлі, повз яку вони проїжджали. В одних вікнах мерехтіли скромні золотисті вогники, інші будинки були прикрашені гігантськими сніговиками, ведмедиками і різнокольоровими зірками.

Тінь під’їхав до входу в ресторан і висадив пасажирів біля головного входу, тоді повернувся до машини. Він хотів лишити її подалі, щоб трохи пройтися до ресторану наодинці і прочистити голову на холоді.

Запаркувався поряд з чорною вантажівкою. Подумав, чи це, бува, не та сама, яку він обігнав раніше.

Замкнув двері і став біля машини, його подих парував.

Тінь уявляв, як у ресторані Середа розсаджує своїх гостей довкола великого столу, налагоджує зв’язки. Він думав про те, чи і справді віз сьогодні Калі на передньому сидінні, питав себе, хто ж їхав на задньому...

— Братіш, підкурити не буде? — запитав хтось. Тінь подумав, що міг десь чути цей голос. Він повернувся, щоб вибачитися і сказати «ні», але отримав прикладом пістолета по скроні і почав падати. Спробував виставити руку, щоб пом’якшити падіння. У рота йому запхнули щось м’яке, щоб не наробив галасу, і замотали скотчем: легкі, треновані рухи різника, що зараз буде патрати курку.

Тінь намагався бодай скрикнути, попередити Середу, попередити хоч когось, але ні на що, крім приглушеного стогону, не спромігся.

— Здобич усередині. Ви на місцях? — звернувся до когось напівзнайомий голос. Йому відповіли по радіо, слова було складно розчути через потріскування. — Добре. Заходимо і оточуємо.

— А що робимо з цим вайлом? — запитав інший голос.

— Запакуйте і вивезіть звідси, — відповів перший.

На голову Тіні вдягнули якийсь мішок, перев’язали скотчем руки і ноги, закинули в кузов вантажівки і повезли геть.

Тінь замкнули у крихітній кімнатчині без вікон. Там були пластиковий стілець, легкий складаний столик та відро з кришкою, куди Тінь міг справляти потребу. Також на підлозі лежав жовтий карімат заледве метр вісімдесят довжиною і тонке покривальце з давно засохлою коричневою плямою по центру. Тінь не міг розібрати, була це кров, лайно чи рештки їжі — та й не горів бажанням приглядатися. Під стелею була металева решітка, за якою світила гола лампочка, але вимикача ніде не було видно. Лампочка горіла весь час. З Тіневого боку двері не мали ручки.

Він зголоднів.

Найперше, що він зробив після того, як його заштовхали в кімнату, зірвали скотч з його литок, зап’ястків і рота та залишили самого, — обійшов кімнату і ретельно її оглянув. Простукав стіни — ті глухо віддавали металом. Нагорі була невелика заґратована витяжка. Двері не піддавалися.

З-над лівої брови сочилася кров. Голова боліла.

Тінь простукав і підлогу. Голий метал — такий самий, як на стінах.

Зняв кришку з відра, відлив і закрив її знову. Його годинник показував, що від нальоту на ресторан минуло всього чотири години.

Гаманця не було, але йому залишили монети.

Тінь сів на стілець поряд із картярським столиком. Столик вкривало зелене сукно, все в сигаретних підпалинах. Тінь почав відточувати фокус із монетами: здавалося, що він їх запускає через стіл з однієї руки в іншу. А тоді взяв два четвертаки і спробував повторити «безглуздий трюк».

Один четвертак він заховав у правій долоні, інший залишив на виду між вказівним і великим пальцями лівої. Потім він вдав, ніби бере монету з лівої руки, насправді зіштовхуючи її назад в долоню, і відкрив правий кулак — показуючи того четвертака, що там був із самого початку.

Маніпуляції з монетами допомагали Тіні зосередитися. Фокуси не вдавалися, коли він сердився чи був засмучений. Тож коли він тренувався показувати фокус, хай навіть такий, що не здивує абсолютно нікого — адже ілюзія, ніби він перекладає четвертака з однієї руки в іншу, вимагала значного зусилля і вміння, тоді як просто перекласти можна взагалі про це не думаючи, — він заспокоювався та позбувався страху і бентеги.

Наступний його фокус був іще безглуздішим: перетворення однієї монетки в іншу, але з використанням двох однакових четвертаків. По ходу фокуса він показував та ховав кожен четвертак по черзі. Спочатку одна монетка була на виду, затиснута між вказівним і середнім пальцями, а іншу він тримав захованою горизонтально за вигином великого. Він підняв руку до обличчя і дмухнув у кулак: при цьому опустив видимий четвертак у долоню і затис у класичній позиції, а на його місце витягнув двома пальцями інший. Виглядало так, ніби підносив руку до рота, дмухав на неї і опускав її, весь цей час тримаючи та показуючи один і той самий четвертак.

Тінь повторював цей фокус знову і знову.

Цікаво, чи збираються його вбити, задумався він, і рука здригнулася — трішечки, але достатньо, щоб один четвертак випав з його пальців і покотився по зеленому сукну з підпалинами, яким був обтягнутий столик.

І тоді Тінь зрозумів, що не може більше відволікатись на фокуси. Він заховав четвертаки у кишеню, дістав срібний долар з профілем Свободи, що дала йому Опівнічна Зоря, міцно стис його в кулаці і став чекати.

Коли його годинник показував третю ранку, вони повернулися і почали допит. Двоє з прилизаним чорним волоссям, у темних костюмах і лакованих чорних туфлях. Точно як секретні агенти. Один мав квадратну щелепу, розкішне волосся, широкі плечі — напевно, він грав у регбі за шкільну команду, — і обгризені нігті, інший був із залисинами, носив круглі окуляри в срібній оправі та акуратний манікюр. Вони виглядали абсолютно несхожими, але Тінь не міг не підозрювати, що на якомусь рівні (клітинному?) вони однаковісінькі. Вони стали обабіч столика і виразно подивилися на нього.

— Як давно ви працюєте на Карґо, шановний? — спитав один із них.

— Не розумію, про що ви, — відповів Тінь.

— Він називає себе Середою. Ґрімніром. Всебатьком. Старий. Вас із ним бачили.

— Я працюю на нього третій день.

— Не кажіть нам неправди, — сказав агент в окулярах.

— Добре. Не буду. Але сьогодні все одно третій день.

Широкоплечий нахилився, стис Тіневе вухо двома пальцями і викрутив. Біль був неймовірний.

— Ми попереджали, шановний, що не слід казати нам неправди, — з ніжним докором сказав він і відпустив.

У кожного з агентів було видно кобуру під піджаком. Тінь вирішив не давати здачі. Він уявив, що знову в тюрмі. Сиди тихенько, повторював собі Тінь. Кажи їм тільки те, що вони і так знають. Нічого не запитуй.

— Ви знаєтеся з небезпечними людьми. І можете сильно прислужитися країні, якщо дасте свідчення, — агент в окулярах лагідно всміхнувся, ніби хотів ще сказати: «Слухай мене, я хороший коп».

— Зрозуміло, — відповів Тінь.

— А якщо ви не хочете нам допомагати, — втрутився інший, з квадратною щелепою, — ми вам покажемо, якими ми буваємо, коли нас не радують.

Він знову нахилився до Тіні і вдарив його кулаком у живіт. Це були не тортури, подумав Тінь, просто знак оклику у фразі «а я — поганий коп!». Тінь знудило від болю.

— Я хочу вас порадувати, — промовив він, як тільки зміг заговорити.

— Ми всього лише пропонуємо співпрацю, шановний.

— А чи можу я запитати... — Тінь затнувся, бо згадав: «нічого не запитуй». Але було вже пізно, слова прозвучали. — Чи можу я запитати, з ким мені доведеться співпрацювати?

— Хочете, щоб ми назвалися? — здивувався широкоплечий. — Ви, певно, несповна розуму.

— Ні, він має рацію. Йому, можливо, легше буде до нас звертатися, — промовив агент в окулярах. А тоді поглянув на Тінь і усміхнувся на всі тридцять два, як у рекламі зубної пасти: — Доброго вечора. Приємно з вами познайомитися, моє прізвище Камінь. А мого колегу звати пан Дуб.

— Взагалі-то мене цікавить, з якої ви установи. ЦРУ? ФБР?

— Ох, шановний, — похитав головою Камінь, — якби ж це було так просто. В наші часи вже не буває так просто. Не так просто, розумієте?

— Державні установи, недержавні установи, третій сектор... — сумно сказав Дуб, — тепер уже все перемішалося.

— Але я можу вас запевнити, — Камінь показав чергову широченну посмішку, — що ви співпрацюватимете з направду хорошими хлопцями. Ви голодні? Ось вам подарунок, — він дістав із внутрішньої кишені піджака «Снікерс».

— Дякую, — сказав Тінь, розпакував шоколадку і з’їв.

— Я думаю, ви не проти були б чимось запити. Кави? Пива?

— Води, будь ласка, — попросив Тінь.

Камінь підійшов до дверей і постукав. Двері прочинилися, Камінь щось сказав охоронцеві, той кивнув і повернувся за хвилину, тримаючи в руках пластикову скляночку з холодною водою.

— ЦРУ, — мовив Дуб і сумливо похитав головою. — Ще ті придурки. Гей, Каменюко, а ти чув новий анекдот про них? То слухай: як можна довести, що ЦРУ не було причетне до вбивства Кеннеді?

— Не знаю, — сказав Камінь. — Як це взагалі можна довести?

— Його все-таки вбили, чи не так?

Обидва засміялися.

— Вам уже краще, шановний? — запитав Камінь.

— Певно, що так.

— Чому б тоді вам не розповісти, що сталося того вечора?

— Всякі туристичні штучки. Ходили на екскурсію в Дому-на-Скелі. Вибралися повечеряти. Решту ви знаєте.

Камінь тяжко зітхнув. Дуб похитав головою, ніби розчаровано, і вдарив носаком черевика по Тіневому коліну. Біль був нестерпним. Потім Дуб повільно вдавив кулак у спину в’язня, якраз над ниркою, і провернув. У порівнянні з цим відчуттям біль у коліні був не таким вже й нестерпним.

Я більший за них oбox, я їх подужаю, думав Тінь. Але у них була зброя, і навіть якщо — якимось чином — йому вдасться їх убити чи знешкодити, він все одно залишиться замкнений із ними у цій камері. Але у нього буде пістолет. У нього буде два пістолети. Ні.

Дуб не чіпав обличчя Тіні. Не залишав слідів. Не завдавав невправної шкоди — тільки удари кулаком чи ногою по тулубу або колінах. Це було дуже боляче, і Тінь міцно стискав долар зі Свободою в руці, і чекав, поки це все закінчиться.

І це закінчилось, хоч чекати довелося невимовно довго.

— Побачимося за пару годин, шановний, — сказав Камінь. — Ви ж розумієте, що Дубові це все подобається не більше, ніж вам... Ми ж усі люди розумні. Як я вже говорив — ми за хороших хлопців. А от ви — за поганих. А тим часом, чому б вам не поспати трохи?

— І пора вже зрозуміти серйозність становища, — сказав агент Дуб.

— Дубчик має рацію, — сказав агент Камінь. — Подумайте про це.

Вони вийшли і грюкнули дверима. Тіні стало цікаво, чи вимкнуть йому світло: не вимкнули, і лампочка все так само незмінно заливала кімнату холодним світлом. Тінь проповз по підлозі і заліз на жовтий карімат, загорнувся у тоненьку ковдру і заплющив очі. Сподіватися не було на що, тож він сподівався на сни.

Час минав.

Йому знову було п’ятнадцять, і знову помирала його мати. Вона намагалась сказати йому щось важливе, але він її не розумів. Він смикнувся уві сні, і приступ болю вирвав його з напівсну. Він скривився.

Тінь тремтів під тонкою ковдрою, затуляючи правою долонею очі від різкого світла з-під стелі. Він непокоївся, чи Середу та інших теж взяли в полон, чи вони взагалі були живі. Він сподівався, що живі.

Срібний долар холодив його ліву руку. Він його відчував там, він його відчував весь цей час, поки його били. Тінь ліниво роздумував, чому він не нагрівся до температури тіла. Зараз, коли він наполовину спав, наполовину марив, монета, і ідея Свободи, і місяць, і Опівнічна Зоря ніби переплелися у промінь сріблястого світла, що осяяв його з-під небесного склепіння, і він вхопився за цей промінь і почав підніматися вгору, подалі від болю тілесного і душевного, подалі від страху — у благословенний сон...

Зі своєї далекої височини він чув якийсь шум, але було пізно про нього думати. Він вже цілком і повністю поринув у царство сну.

Краєчком свідомості Тінь сподівався, що цей шум не означає, що зараз знову прийдуть якісь люди, битимуть його чи щось від нього вимагатимуть. І тоді прийшло приємне розуміння, що він по-справжньому заснув, і йому більше не холодно.

Хтось десь голосно благав про допомогу, уві сні чи в реальності.

Тінь крутився на каріматі, і у кожній позі знаходив нові місця, які боліли. Він сподівався, що ще не остаточно прокинувся, — і зрадів, коли відчув, що сон його знову огортає.

Хтось трусив його плече.

Він хотів попросити не будити його, дати йому заснути і лишити його в спокої, але спромігся лише на стогін.

— Цуцику! — сказала Лора. — Тобі треба прокинутись. Будь ласка, прокидайся, серденько.

Настав момент надзвичайного полегшення. Він дивився такий дивний сон, про тюрму, шахраїв і занедбаних богів, а тепер Лора будить його на роботу. Можливо, перед роботою можна буде викраяти достатньо часу на каву і поцілунок, а, може, і не просто на поцілунок... Він простягнув руку, щоб доторкнутися до дружини.

Її плоть була крижаною. І липкою.

Тінь розплющив очі.

— Звідки взялася вся ця кров? — запитав.

— З інших. Не моя. Я ж по вінця закачана формальдегідом, гліцерином і ланоліном.

— Які інші?

— Охоронці, — просто відповіла Лора. — Все добре, коханий. Я їх убила. А тобі краще звідси йти. Не думаю, що хтось із них мав шанс підняти тривогу. І візьми пальто, як будеш виходити, бо відморозиш собі все на світі.

— Ти їх убила?

Вона знизала плечима і ніяково посміхнулась. Її руки виглядали так, ніби вона малювала пальцями — картину, що складалася виключно з відтінків червоного. Її обличчя та одежа (той самий синій костюм, у якому її поховали) були вкриті бризками та плямами, і Тінь згадав картини Джексона Поллока. Легше було думати про Джексона Поллока, ніж уявляти, що насправді сталося.

— Вбивати людей легше, коли ти сама мертва. Ну, тобто, тепер в цьому нема нічого особливого. Не маєш ніяких упереджень.

— Для мене це все ще важить.

— Ти хочеш тут залишитися, доки не прийде ранкова зміна? — перепитала Лора. — То залишайся. Я думала, ти хотів звідси вибратись.

— Вони подумають, що це зробив я, — зморозив Тінь.

— Цілком можливо. Вдягай пальто, милий. Змерзнеш.

Він пройшов по коридору. В кінці коридору була сторожка, в ній було четверо: троє охоронців і той, хто назвався Каменем. Його друга не було видно. Судячи з кривавих слідів на підлозі, двох сюди притягнули і кинули на підлогу вже мертвими.

Тіневе пальто висіло на вішалці. Гаманець знайшовся у внутрішній кишені — очевидно, його не чіпали. Лора розкрила парочку картонних коробок, заповнених шоколадними батончиками.

Тепер Тінь міг роздивитися охоронців: вони носили темний камуфляж, але на однострої не було ніяких відзнак, жодних вказівок на їхнього наймача. Так могла виглядати компанія мисливців, що вибралася на вихідні за місто постріляти качок.

Холодними пальцями Лора взяла Тіневу руку і стисла. На шиї у неї висіла золота монета що він їй подарував, на золотому ж ланцюжку.

— Красиво виглядає, — сказав Тінь.

— Дякую, — вона мило усміхнулась на комплімент.

— А що інші? Середа, всі решта? Де вони? — поки він говорив, Лора жменями передавала йому батончики, і він розпихав їх по кишенях.

— Тут нікого більше не було. Купа порожніх камер, в одній — ти. О, і ще в одній був чувак, який вирішив усамітнитися там із порножурналом. Бідолашний, так злякався...

— Ти вбила його, поки він дрочив?

Вона знову знизала плечима.

— Мабуть що, — невпевнено почала вона. — Слухай, я просто переживала, що тобі роблять боляче. Хтось же має про тебе дбати... а я обіцяла подбати, хіба ні? На, візьми ще ось.

Вона дала йому хімічні грілки для рук і ніг. Це були тоненькі подушечки — зриваєш печатку і вони нагріваються до температури, трохи вищої за 36,6, і тримають тепло годинами. Тінь заховав до кишені і їх.

— Подбати про мене. О так! Ти подбала.

Вона погладила його пальцем над лівою бровою.

— Тобі боляче.

— Ні, все гаразд.

Він штовхнув металеві двері. Двері заскрипіли, повільно прочинилися. Вихід був десь на метр над землею: Тінь зіскочив і відчув, що у нього під ногами хрустить щось схоже на гравій. Він обхопив Лору за талію і зняв її на землю — він мільйон разів робив це раніше, і зараз взяв її на руки легко, не замислюючись...

З-за густих хмар визирнув місяць. Він висів над самим обрієм — скоро зайде. Але світла було достатньо, щоб роззирнутися.

Виявляється, вони щойно вибралися з чорного металевого вагона, що був причеплений до довгого товарного поїзда. Поїзд стояв на покинутій тупиковій гілці в якомусь лісі. Вервечка вагонів продовжувалась скільки було видно і зникала десь серед дерев. Звісно, це був потяг. Можна було здогадатися.

Тінь повернувся до своєї мертвої дружини:

— І все-таки, чорт забирай, як ти мене тут знайшла?

Вона повільно хитнула головою, втішена його питанням.

— Ти світиш мені в темряві світу, ніби маяк. Було нескладно. А тепер ти маєш іти. Іди. Іди так далеко і так швидко, як тільки зможеш. В тебе все буде добре, якщо ти не користуватимешся кредитками.

— Куди мені йти?

Вона відкинула скуйовджене волосся з лоба.

— Дорога в отому напрямку. Роби те, що зможеш. Вкради машину, якщо зможеш. І йди на південь.

— Мила... — він на мить завагався, — ти розумієш, що відбувається? Хто всі ці люди, яких ти перебила?

— Ага. Думаю, так.

— Я перед тобою в боргу. Мене б досі тримали там, якби не ти. І не думаю, що вони планували для мене світле майбутнє.

— Ні. Думаю, ні.

Вони відійшли від порожніх вантажних вагонів. Тінь думав про ті, інші, потяги без вікон, які бачив, ті, що милю за милею самотою мчали крізь ніч з розміреним перестуком. Він стиснув долоню довкола срібного долара зі Свободою в кишені, і пригадав Опівнічну Зорю, погляд, яким яким вона вивчала його у місячному світлі. Ти запитав у неї, чого вона хоче? Питати у мертвих — іноді наймудріша річ. Іноді вони відповідають.

— Лоро... Чого ти хочеш?

— Ти справді хочеш знати?

— Скажи мені. Будь ласка.

Лора подивилась на нього мертвими синіми очима:

— Я хочу знову мати життя. Не це мізерне напівіснування. Я хочу жити справжнім живим життям. Хочу знову відчувати, як б’ється моє серце. Хочу відчувати, як кров пульсує моїми жилами: гаряча, солона, справжня. Це дивно. Все життя ти думаєш, що не можеш відчувати, як у тобі струмує кров, але потім вона зупиняється, і, виявляється, можеш, — Лора потерла очі рукою, і мимохіть вимастила лице кров’ю. — Слухай... Я не знаю, чому це зі мною сталось. Але це дуже важко. Цуцику, ти знаєш, чому мертві виходять на вулиці ночами? Тому що у темряві простіше прикинутись живими. Але я не хочу, щоб мені доводилось прикидатись. Я хочу жити.

— Я не розумію, чого ти від мене чекаєш.

— Зроби це, милий. Ти придумаєш, як із цим впоратися. Я знаю, ти придумаєш.

— Добре. Я спробую. Але якщо я щось придумаю, як мені тебе знайти?

Але її вже не було, та й узагалі не було нічого у цьому лісі, крім світло-сірого небокраю, який вказував йому, де схід, різкого грудневого вітру і самотнього зойку, який міг бути плачем останньої нічної пташини, а міг — криком першої світанкової.

Тінь повернувся обличчям до сірої смуги на видноколі і вирушив на схід.

Розділ сьомий

Тінь уже кілька годин прямував на південь, чи, точніше, сподівався, що рухається більш чи менш у тому напрямку. Вузенька дорога звивалася крізь ліс без жодного вказівника — десь, як він собі уявляв, на півдні Вісконсину. Якось по дорозі пронеслися кілька позашляховиків, засліплюючи фарами, і Тіні довелося добряче збочити з їхнього шляху і зачаїтися серед дерев, поки вони проїхали повз. Ранкова імла стелилася аж до пояса. Машини були чорні.

За півгодини Тінь зачув гелікоптери із заходу, і він знову зійшов з лісової дороги. Вертольотів було два, Тінь принишк у заглибині під поваленим деревом і слухав, як вони пролітали над ним. Коли вони трохи віддалилися, Тінь визирнув на коротку мить, аби кинути один погляд на сіре зимове небо. Як він і очікував, гелікоптери були вифарбувані у матовий чорний. Тінь просидів під деревом, поки шуму гвинтів геть не стало чути.

Між дерев снігу напорошило небагато, але достатньо, щоб він поскрипував під ногами. Тінь не раз подякував Лорі за хімічні грілки: без них його руки і ноги просто повідвалювались би від холоду. Поза тим, усередині все ніби геть затерпло: затерпло серце, затерп розум, затерпла душа. І ця отерплість, як він розумів, була куди глибшою і давнішою, ніж він міг собі подумати.

Отже, чого я, зрештою, хочу? — запитав Тінь сам у себе. Відповідь не приходила, тому він прошкував собі, крок за кроком, далі і далі крізь ліс. Дерева виглядали знайомими, а елементи ландшафту викликали стійке відчуття дежа вю. Чи не ходив він колами? Може, він просто ітиме, ітиме, ітиме, аж доки в нього не закінчаться грілки і шоколадні батончики, і тоді він просто сяде і вже ніколи не підведеться.

Зрештою Тінь дійшов до повноводного струмка. Такі струмки в цих місцях називали «ручаями», а вимовляли це слово «ручей». Тінь вирішив піти за його течією. Струмки впадають в річки, всі річки ведуть до Міссісіпі, і якщо він ітиме далі, а там вкраде човна чи збудує плота, то врешті дістанеться до Нового Орлеана. Там було тепло — і ця думка видалась дуже приємною з одного боку, але не особливо здійсненною з іншого.

Гелікоптери більше не показувалися. Тінь подумав, що і ті два летіли радше навести лад на покинутій колії, а не шукали його: інакше б вони були тут знову. Разом із собаками, сиренами і іншими атрибутами погоні. Але ні, навколо було тихо і порожньо.

Чого він хотів? Щоб його не спіймали. Щоб його не звинуватили у вбивстві тих людей з потяга. Він уявляв, як скаже: «Це не я. Це моя мертва дружина», і уявляв вирази обличчя представників закону. Потім люди довго сперечатимуться, здурів він чи ні, а він тим часом відправиться прямісінько на електричний стілець.

Він розмірковував про те, чи є у Вісконсині смертна кара. Розмірковував, чи це взагалі має значення. Він хотів би розуміти, що відбувається — і знати, чим це все зрештою закінчиться. Аж ось до нього дійшло, — він сумно усміхнувся на цей здогад, — що понад усе йому хотілося нормальності. Він хотів, щоб йому не довелося відсидіти, щоб Лора досі була жива і нічого з того, що трапилось останнім часом, не траплялося.

«Не можу сказати, що ця опція тобі доступна, любчику», — залунав у його думках грубуватий голос Середи. Тінь кивнув сам собі. Це недоступна опція. Ти спалив мости. Тому просто іди далі. Спокутуй власні гріхи.

Десь далеко дятел довбав гнилу колоду.

Тінь раптом відчув, що на нього хтось дивиться: зграйка північних кардиналів якусь часину розглядала його з голих гілок бузинового куща, перш ніж повернутися до дзьобання ягід. Кардинали виглядали, ніби ілюстрація до календаря «Співочі птахи Америки». Цвірінькання і переспіви пташок нагадували озвучку до ігрового автомата, Тінь чув їх, йдучи вздовж струмка. Зрештою, затихли і вони.

На галявині в тіні пагорка лежало мертве оленятко, а поряд чорний крук, що габаритами скидався на невеликого пса, клював труп, видираючи і відриваючи шматки м’яса довжелезним, страхітливим дзьобом. Очей у оленяти вже не було, але його мордочку не зачепили. На крупі біліли плямки. Тінь подумки поцікавився, як воно здохло.

Птах схилив голову набік, а потім промовив:

— Ти, людина-тінь, — голос був такий, ніби один об одного труться великі камені.

— Я — Тінь, — відповів Тінь. Ворон перескочив на круп оленяти, задер голову і наїжачив пір’я на голові і шиї. Він був здоровенним, а його очі нагадували чорні намистини. Було щось страхітливе у сусідстві птаха такого розміру.

— Каже, що знайде тебе в Кайро, — заскрипів ворон. Цікаво, який це з Одінових супутників, подумав Тінь, Гуґін чи Мунін — думка чи пам’ять?

— Кайро?

— В Єгипті.

— І як, на бога, мені потрапити в Єгипет?

— Іди за течією Міссісіпі. На південь. Знайди Шакала.

— Послухай. Я не хочу здатись... О господи, послухай... — він зупинився, аби зібрати думки докупи. Йому було холодно, він стояв посеред лісу і розмовляв зі здоровенним чорним птахом, який мав за обід Бембі. — Отже... Про що я... Я просто не хочу жодних загадок.

— Загадок, — доброзичливо погодився крук.

— Мені треба пояснення. Шакал в Кайро. Це мало що пояснює. Звучить як репліка з паскудного шпигунського трилера.

— Шакал. Друг. Каррр. Кайро.

— Ага, до мене дійшло з першого разу. Мені потрібно більше інформації.

Птах відвернувся і відірвав ще шмат м’яса від ребра оленяти. Тоді перелетів на дерево, а шмат м’яса звисав з його дзьоба, ніби довжелезний кривавий хробак.

— Гей! Ти можеш принаймні вивести мене до справжньої дороги?

Ворон перелетів на гілку повище і подалі. Тінь кинув погляд на труп оленяти. Певно, якби він був справжнім суворим мешканцем лісу, то без проблем вирізав би собі соковитий стейк і негайно засмажив би його на ватрі. Натомість він сів на повалене дерево, з’їв «Снікерс» і виснував, що справжнім мешканцем лісу зовсім не був.

Крук каркнув з краю просіки.

— Хочеш, щоб я пішов за тобою? Хороший песик прилетів сповістити про якусь чергову халепу, в яку втрапив хазяїн?

Птах знову нетерпляче каркнув. Тінь встав і попрямував до нього. Ворон почекав, поки Тінь підійде, а тоді перелетів на інше дерево, ліворуч від напрямку, в якому Тінь ішов з самого початку.

— Ей, чуєш! Гуґін! Чи Мунін! Чи що ти там таке!

Птах повернувся, підозріливо схилив голову набік і втупився у Тінь своїми блискучими очима.

— Скажи «Невермор».

— Пішов ти нахуй, — відповів ворон.

Поки вони просувалися лісом — ворон перелітаючи з гілки за гілку, а чоловік продираючись крізь чагарі, крук не озвався до Тіні більше жодним словом.

Небо було сталево-сіре. Був полудень.

За півгодини вони вийшли на асфальтовану дорогу на околиці якогось містечка, і птах полетів назад між дерев у своїх воронячих справах. Тінь завагався між вивіскою мережі фастфуду «Заморожені десерти Калверз» і автозаправкою. Обрав забігайлівку, де й не пахло клієнтами. З-за стійки радісно привітався поголений налисо молодик. Тінь замовив два бургери і картоплю фрі. Потім пішов до вбиральні, щоб привести себе до ладу. Виглядав він хріново. Тінь проінспектував вміст власних кишень: кілька монет, у тому числі срібний долар зі Свободою, одноразова зубна щітка і тюбик зубної пасти, три батончики «Снікерс», п’ять хімічних грілок, гаманець — цілком порожній, якщо не рахувати водійських прав і кредитної картки (цікаво, подумав Тінь, скільки ще вона буде дійсною?) — і близько тисячі доларів п’ятдесятими і двадцятками у внутрішній кишені пальта, його частка за вчорашнє пограбування банку. Він вимив обличчя і руки гарячою водою, пригладив темне волосся, а потім повернувся до забігайлівки, щоб з їсти свої бургери і картоплю з кавою.

Поївши, Тінь повернувся до стійки:

— Хочете морозива? — послужливо запитав молодик.

— Ні. Ні, дякую. Десь тут можна орендувати машину? Моя здохла трохи далі по дорозі, за містом.

Молодик почухав щетину на черепі.

— Тут точно ніде орендувати, пане. Але якщо ваша тачка здохла, можете подзвонити в Асоціацію автомобілістів і попросити, щоб її відбуксували. Або попросити про допомогу на заправці.

— Чудова ідея. Дякую.

Він почалапав підталим снігом на заправку. Купив ще шоколадних батончиків, смужки в’яленої телятини і ще хімічних грілок для рук і ніг.

— Десь тут можна орендувати машину? — спитав він у жінки за касою. Пухкенька жіночка в окулярах вочевидь втішилась, що може з кимось побалакати.

— Дайте подумати. Ми тут трохи, знаєте, на краю світу. Коли щось таке треба зробити, то вам в Медісон. А ви куди їдете?

— В Кай-ро. Де б це не було.

— Я знаю, де це. Передайте мені мапу з отої-он полички. — Тінь передав їй карту Іллінойса в целофановій упаковці. Вона розпакувала карту і показала на нижній кутик штату: — Осьо.

— Каїр?

— То в Єгипті так кажуть. А той, що в Малому Єгипті, ми звемо Кайро. Тут ще є Фіви, і всяке таке. Моя невістка з Фів. Якось я її запитала про Фіви в Єгипті, а вона глянула на мене, ніби я на цвіту прибита, — жінка аж забулькала від сміху.

— І що, там є якісь піраміди? — містечко було на відстані п’ятиста миль, майже пряма дорога на південь.

— Ну, про таке я не чула. Вони називають те місце Малим Єгиптом, бо тако років сто — сто п’ятдесят тому всюди був голод. Не вродило. А от там недороду не було. Тому всі туди їхали купити їсти. Як оце про Біблію співали, пророк Йосип і його різнокольоровий чудоплащ. Летимо в Єгипет, тра-ля-ля...

— То що б ви зробили на моєму місці, щоб туди дістатися?

— Доїхала б машиною.

— Моя машина здохла за кілька кілометрів звідси. То був такий шмат лайна, вибачте на слові.

— Ге. Ага. Так мій зять називає такі машини — «ге». Він перепродує машини. Завжди дзвонить мені і каже: «Метті, я оце тут продав ще одненьке ге». Слухай, та він може зацікавитися твоєю тачкою. На металобрухт. Чи запчастини.

— Вона мого шефа. Мушу йому дзвонити, аби він її забрав, — Тінь сам дивувався тому, як гладенько в нього виходило брехати. Зненацька йому прийшла ідея: — А ваш зять, він живе десь тут?

— В Маскоді. Це десять хвилин на південь. Одразу за річкою. А що?

— В нього часом не знайдеться одненького «ге», яке він зможе продати мені за п’ять-шість сотень?

— Шановний, — солоденько усміхнулась пані з-за прилавка, — на всьому отому його дворі з машинами не знайдеш такої, яка коштуватиме більше п’ятиста баксів, і то якщо налити ще повний бак бензини. Тільки не кажи йому, що я тобі це сказала.

— Ви могли б йому зателефонувати?

— Вже на дроті, — вона набрала телефонний номер. — Серденько? Це Метті. Ану під’їдь до мене. В мене тут добродій, хоче купити машину.

Серед «шматків лайна» Тінь обрав собі «Шеві Нова» 1983 року випуску, який обійшовся йому в чотириста п’ятдесят доларів із повним баком. Машина мала майже чверть мільйона миль пробігу, а в салоні пахло бурбоном, тютюном і, сильніше, чимось схожим на банани. Під шарами снігу і бруду не видно було навіть її кольору. Але з усіх транспортних засобів у дворі зятя Метті вона єдина виглядала здатною подолати п’ятсот миль.

Тінь заплатив готівкою, і зять Метті не спитав ані імені покупця, ані номеру його соціального страхування — власне, він не поцікавився нічим, окрім грошей.

Тінь поїхав на захід, тоді на південь. У нього в кишені було п’ятсот п’ятдесят доларів і він намагався триматись подалі від шосе федерального значення. «Шмат лайна» мав радіоприймач, але нічого не трапилося, коли Тінь спробував його увімкнути. Придорожній знак сповістив, що він покинув Вісконсин і тепер в Іллінойсі. Тінь минув кар’єр, яким у тьмяному світлі зимового дня танцювали спалахи блакитних дугових розрядів.

Він зупинився пообідати «У матусі» при дорозі, забігайлівку саме збиралися зачинити на пообідню перерву, їжа була непогана.

Перед кожнісіньким населеним пунктом, який він проминав, окрім стандартного знаку про те, що він в’їжджає у Наше Містечко (населення 720 душ), висів додатковий знак. Додатковий знак повідомляв, що місцева команда бігунів прибігла третьою на юніорському змаганні штату в забігу на сто метрів, чи що тут батьківщина півфіналістки жіночого турніру з боротьби у категорії до 16 років.

Він усе більше клював носом і з кожною хвилиною почувався все більш виснаженим. Тінь проїхав на червоне світло, і з ним ледь не зіткнулася жінка на Доджі. Щойно виїхав з містечка, збочив на доріжку на узбіччі, яку залишив по собі трактор, і запаркувався поруч із полем, яке щетинилось стернею. По стерні в рядочок повільно йшла зграйка тлустих чорних індичок. Індички нагадували похоронну процесію. Тінь заглушив мотор, розлігся на задньому сидінні і заснув.

Темрява. Він відчував, що падає: наче провалюється у глибоченну нору, на кшталт тієї, в яку звалилась Аліса. Сто років він падав у темряву. Він падав повз обличчя, які виринали з темряви, і кожне з них вислизало, перш ніж він встигав торкнутись його...

Раптово, без жодного сповільнення, він вже не падав. Тепер він був у печері, і тепер він був не сам. Він бачив знайомі очі: великі, чорні і вологі. Очі кліпнули.

Так. Він під землею. Він пам’ятав це місце. Запах мокрої бичачої шкури. Спалахи вогню танцювали на вологих стінах печери, освітлювали бичачу голову і людське тіло зі шкірою кольору випаленої цегли.

— Люди, ви можете дати мені спокій? — роздратовано спитав Тінь. — Я просто хочу поспати.

Бізоночоловік поволі кивнув. Його губи не рухались, але голос у Тіні в голові звучав чітко:

— Куди ти прямуєш, Тіне?

— У Кайро.

— Чому?

— А куди мені ще йти? Саме туди наказав мені податися Середа. Я пив його мед, — логіка, на якій тримався сон Тіні, підказувала, що це незаперечний аргумент: він тричі пив мед Середи, він скріпив угоду з ним, хіба був у нього інший вибір?

Бізоноголовий простяг руку до вогню і перемішав вуглинки і палаюче гілля так, що посипались іскри.

— Насувається буря.

Тепер його жменя була повна попелу, який він розтер по своїх безволосих грудях, так, що залишилися чорні смуги.

— Угу, саме так ви всі мені говорите. Можна в тебе щось спитати?

Запала тиша. На шерстистого лоба сіла муха. Бізоноголовий відігнав її і сказав:

— Питай.

— Це правда? Всі ці люди і справді боги? Це все так... — він замовк на мить, щоб підшукати слово, — неправдоподібно.

Слово не найвдаліше передавало те, що він хотів сказати, але було найкращим з усіх, що спали йому на думку.

— Що таке боги? — запитав бізоноголовий.

— Я не знаю.

Почувся глухий, монотонний стукіт. Тінь чекав, поки господар печери скаже ще щось: пояснить, що таке боги, пояснить весь той заплутаний кошмар, у який останнім часом перетворилося його життя. Він змерз. Вогонь згас.

Тук-тук-тук.

Тінь розплющив очі, і, ще сонний, підвівся на сидінні. Він замерзав, небо за дверима машини було глибокого ясно-пурпурового кольору: кольору, що відділяє сутінки від темряви.

Тук-тук.

Голос:

— Ей, чоловіче.

Тінь повернув голову. Біля машини хтось стояв, але він не міг розрізнити нічого, крім темного силуету на тлі неба. Він простягнув руку і опустив бічне скло на кілька сантиметрів. Широко позіхнув, тоді відказав:

— Привіт.

— У тебе все добре? Ти хворий? Ти пив? — дзвінкий голос, судячи з усього, належав жінці або малому хлопчині.

— Зі мною все добре. Почекай, — він відчинив двері і вибрався назовні, по дорозі розминаючи кінцівки і шию. Потер долоні, щоб зігрітись, щоб кров побігла його жилами швидше.

— Ого. А ти здоровило.

— Так усі кажуть. А ти хто?

— Я Сем, — відказав голос.

— Хлопчик-Сем чи дівчинка-Сем?

— Дівчинка-Сем. Раніше я була Семмі, з «і». І я малювала усміхнене личко над «і», там, де крапка. Але потім мені це набридло, бо всі, абсолютно всі так робили, і я перестала.

— Окей, дівчинко-Сем. Іди отуди і дивися на дорогу.

— Нащо? Ти психований серійний вбивця, чи щось типу того?

— Ні. Мені треба відлити, а це зручніше робити наодинці.

— А! Оу. Точно. Добре. Жодних проблем. Я тебе так чудово розумію. Не можу пісяти навіть якщо хтось у сусідній кабінці. Важка форма синдрому сором’язливого сечового міхура.

— Будь ласка, просто відійди.

Вона відійшла за машину, а Тінь підійшов на кілька кроків ближче до поля, розстібнув ширінку і дуже довго відливав на стовпчик паркану. Потім пішов назад до машини. Останнє світло на видноколі погасло, впала темрява. Тінь спитав:

— Ти ще там?

— Ага. Слухай, сечовий міхур у тебе, певне, вмістить ціле озеро Ері. Думаю, поки ти сцяв, поставали і занепадали імперії. І я все це чула!

— Дякую. Чого тобі, власне, треба?

— Ну... Я хотіла перевірити, чи все з тобою в порядку. Ну, типу, якби ти був мертвий абощо, я викликала б копів. Але вікна запітніли, тому я вирішила, що ти, швидше за все, таки живий.

— Ти десь тут живеш?

— Ні, я їду автостопом з Медісона.

— Це не дуже безпечно.

— Я роблю це по п’ять разів на рік вже три роки, і досі жива. А ти куди прямуєш?

— Аж до Кайро.

— Дякую. А я прямую до Ель-Пасо. Побуду в тітки на свята.

— Я не довезу тебе так далеко.

— Не те Ель-Пасо, що в Техасі. Ель-Пасо в Іллінойсі. Кілька годин звідси на південь. Ти взагалі маєш уявлення, де ти?

— Не маю зеленого поняття. Десь біля П’ятдесят другого шосе?

— Наступне містечко — Перу. Не те Перу, що в Перу. Те Перу, що в Іллінойсі. Дай я тебе понюхаю. Нагнися, — Тінь нахилився, і Сем принюхалась до його обличчя. — Окей. Алкоголем не пахнеш. За кермо тобі можна. Поїхали.

— А чому ти вирішила, що я тебе підвезу?

— Бо я — дама в біді. А ти — лицар на... на чому там бувають лицарі. Точно не на таких бруднючих машинах. А ти знав, що хтось написав «помий мене» на задньому склі?

Тінь сів у машину і відчинив пасажирські дверцята. Світло, яке вмикається в машинах, коли відчинені передні двері, в його машині не працювало.

— Ні, не знав.

— Це була я, — Сем всілась на пасажирське сидіння. — Написала, поки було ще досить світла, щоб хоч щось бачити.

Тінь завів машину, ввімкнув фари і вирулив назад на дорогу.

— Ліворуч, — підказала Сем. Тінь повернув ліворуч і поїхав. Через кілька хвилин запрацював обігрівач, і машину наповнило приємне тепло.

— Ти досі нічого не сказав. Скажи щось.

— Ти людина? — запитав Тінь. — Справжнісінька, з плоті і крові, народжена від чоловіка і жінки?

— Звичайно.

— Добре. Просто перевіряю. То що ти хотіла, щоб я сказав?

— Прямо зараз не завадило б щось, щоб мене заспокоїти. В мене раптом виникло це відчуття от-срань-я-в-поганій-машині-з-прибацаним-чуваком, розумієш?

— Ага. Зі мною таке теж бувало. Що б тебе заспокоїло?

— Просто скажи мені, що ти не втік з тюрми і ти не серійний вбивця.

Він на мить задумався:

— Знаєш, я правда не такий.

— Але ти завагався, перш ніж це сказати.

— Відмотав своє. Але нікого не вбивав.

— Оу.

Вони в’їхали до маленького містечка, освітленого ліхтарями і різдвяними вогниками, і Тінь кинув погляд праворуч. У дівчини було коротке сплутане темне волосся і привабливе обличчя із трохи, як йому здалося, чоловічими рисами — ніби витесане з каменю. Вона дивилася на нього.

— За що тебе посадили?

— Сильно потовк кількох людей. Розлютився.

— Вони заслужили?

Тінь на мить задумався:

— Тоді мені так здавалося.

— Ти зробив би це ще раз?

— Нізащо. Просрав три роки життя в тюрмі.

— Гмм... А в тобі часом нема індіанської крові?

— Наскільки я знаю, нема.

— А мені здалося, ніби є.

— Вибач, що розчарував.

— Все в порядку. Ти голодний?

— Я б чогось з’їв, — кивнув Тінь.

— Тут недалеко є непогане місце. Смачно готують. І недорого.

Тінь заїхав на паркінг. Вони вибралися з машини. Він не завдав собі клопоту замкнути автівку, але сховав ключі до кишені. Вийняв кілька монет, щоб купити газету.

— Ти можеш собі дозволити вечерю? — звернувся до Сем.

— Не сумнівайся, — вона гордо задерла підборіддя. — Я можу заплатити за себе.

Тінь кивнув.

— Давай кинемо монетку. Орел — ти платиш за мене, решка — я плачу за тебе.

— Дай я спочатку подивлюся на твою монетку, — недовірливо скривилась Сем. — У мого дядька був четвертак з двома орлами.

Вона проінспектувала монетку, щоб переконатись, що та цілком звичайна. Тінь поклав монетку на великий палець орлом догори і запустив угору так, щоб здавалося, ніби вона крутиться в повітрі. Зловив її, перевернув на тильний бік лівої долоні і показав дівчині.

— Решка! — зраділа Сем. — З тебе вечеря!

— Точно. Не можна ж вічно перемагати.

Тінь замовив м’ясний рулет, Сем замовила лазанью. Тінь проглянув газету, щоб перевірити, чи є там щось нове про трупи у вантажному вагоні. Нічого такого. Єдина цікава історія була на передовиці: в містечку спостерігають рекордну кількість ворон. Місцеві фермери хочуть повивішувати мертвих ворон на видноті, щоб відлякати живих. Орнітологи попереджають, що це не спрацює, бо живі ворони просто склюють мертвих. Фермери залишаються непохитними: «Коли вони побачать трупи своїх друзів, до них дійде, що їм тут не раді», — заявив речник фермерської спільноти.

Їжа була добра, подавали її гарячущою і то в таких кількостях, що одна людина навряд чи могла б подужати цілу порцію.

— То що ти забув у Кайро? — запитала Сем з набитим ротом.

— Не маю поняття. Шеф прислав мені вісточку, що мушу бути там.

— А чим ти займаєшся?

— Хлопчик на побігеньках.

— Ну, ти не виглядаєш як мафія, мафіозі не їздять на таких тарантайках, — захихотіла Сем. — До речі, чому твоя машина просмерділася бананами?

Він стенув плечима, пережовуючи.

— Ти банановий контрабандист, — примружилася Сем. — До речі, ти так і не спитав мене, чим займаюся я.

— Припускаю, вчишся в університеті.

— Вісконсинський університет Медісона.

— Де ти, без сумніву, вивчаєш історію мистецтв, жіночі студії і займаєшся художнім литтям з бронзи. І підпрацьовуєш в якійсь забігайлівці, щоб оплачувати собі житло.

Вона відклала виделку і втупилась у нього широко розплющеними очима. Її ніздрі тремтіли:

— Як на біса ти це все знаєш?

— Що? Зараз ти повинна сказати щось типу: «Ні, насправді я вивчаю романські мови і орнітологію».

— Тобто ти кажеш, що просто ткнув пальцем у небо?

— З чим саме?

Вона втупилась в нього своїми темними очима:

— Ти дуже химерний чувак, пане... як тебе звуть?

— Кличуть Тінню.

Вона скривилась, ніби спробувала щось несмачне. Тоді замовкла, опустила голову і доїла свою лазанью.

— Ти знаєш, чому те місце називають Єгиптом? — спитав він у неї, коли вона дожувала.

— Там, де Кайро? Так. Там дельта Огайо і Міссісіпі. Як у Каїрі в Єгипті, там, де дельта Нілу.

— Логічно.

Вона відкинулася на спинку стільця, замовила каву і торт з шоколадним кремом, пригладила чорне волосся.

— То як, пане Тінь, ти одружений? — А коли він завагався, швиденько додала: — Йой, здається, я щойно поставила незручне запитання!

— Її поховали минулого четверга, — Тінь говорив повільно і обережно добирав слова. — Вона загинула в автокатастрофі.

— О, господи-ісусе! Мені так прикро.

— Мені теж.

Запала незручна мовчанка.

— Минулого року моя сестра по батькові втратила сина, мого племінника. Це важко.

— Важко. Від чого він помер?

Вона сьорбнула кави:

— Ми не знаємо. Так по правді, то ми навіть не впевнені, що він мертвий. Він просто зник. Йому було всього тринадцять. Це трапилось серед зими. Моя сестра й досі не прийшла до тями.

— Були якісь... якісь версії? — Тінь зрозумів, що це звучить, як репліка поліцейського із серіалу. Спробував знову: — Підозрювали, що там щось нечисто? — Це прозвучало ще гірше.

— Підозрювали того мудачину, її колишнього чоловіка. Батька малого, якого позбавили батьківських прав, знаєш. Що він був достатньо нарваним, щоб викрасти дитину. Може, так воно й було. Все це трапилося в маленькому містечку на півночі. Знаєш, ці такі милі, симпатичні, гарнесенькі містечка, де ніхто навіть не зачиняє дверей на замок.

Сем зітхнула і похитала головою. Втупилась у чашку, яку тримала обома руками. Тоді підняла погляд і змінила тему розмови:

— То звідки ти знаєш, що я роблю бронзові скульптури?

— Я не знав, просто вгадав. Сказав, щоб сказати.

— Ти впевнений, що не індіанець на якусь частку?

— Не знаю про це. Можливо. Я ніколи не бачив свого батька. З іншого боку, думаю, мама сказала б мені, якби він був корінним американцем. Напевно.

Знову запала тиша. Сем не змогла доїсти й половини свого торта з шоколадним кремом: шмат був як півголови. Штовхнула тарілку через стіл до Тіні:

— Хочеш?

Тінь усміхнувся, кивнув і розправився з тортом. Офіціантка принесла чек, і Тінь розрахувався. Сем подякувала.

Холоднішало. Машина кілька разів невдоволено закашлялась, перш ніж завестись. Тінь виїхав на дорогу і попрямував на південь.

— Ти колись чула про чувака, якого звали Геродот? — поцікавився Тінь.

— Господи, що?

— Геродот. Читала колись «Історію»?

— Знаєш, — замислено сказала Сем, — я не шарю. Я тебе не викупаю, твою манеру розмови, слова, які ти використовуєш, всяке таке. Спочатку ти тупий здоровило, потім — бац! І ти читаєш мої думки, а потім — бац! І ми розмовляємо про Геродота. Моя відповідь — ні. Я не читала Геродота. Але я про нього чула. Може, по радіо. Це той, якого називають батьком брехні?

— Я думав, це про сатану.

— Ага, і про нього також. Але про Геродота казали, що він писав про гігантських мурах і про грифонів, які охороняли копальні золота, і як він це все понавигадував.

— Я так не думаю. Він писав про те, що йому розповідали люди. Ну, типу, просто записував історії. І більшість з цих історій були справді гарними. Багато дивних деталей — наприклад, якщо в Єгипті помирала якась особливо гарна дівчина, дружина якогось шляхтича чи типу того, її не відправляли прямісінько до бальзамувальника, а тримали кілька днів удома, щоб труп підгнив на спеці.

— Чого? Ой, чекай. Божечки, здається, я знаю, чого. Фу, це огидно.

— Ну там в книжці ще є про битви... Про всякі нормальні штуки, битви і всяке таке. Ну і ще про богів. Ну, наприклад, біжить чувак до свого міста, щоб повідомити про те, чим закінчилась битва, ну, біжить та й біжить собі, і тут бачить Пана на галявинці. І каже йому Пан: «Чуєш, скажи своїм, хай побудують тут храм на мою честь». Ну і посланець каже, мовляв, добре, передам, і далі собі біжить. Прибігає додому, ділиться новинами з поля бою, і такий: «О, і, до речі, Пан хоче, щоб ми збудували йому храм». Ну, так все і було, розумієш?

— Тобто є історії, а в них є боги. Ти маєш на увазі, що в тих чуваків, які їх розказували, були глюки?

— Ні. Не так.

Сем гризла ніготь:

— Знаєш, я читала книжку, про мізки. Моя сусідка просто мала на ній пунктик. Так ось, там написано, що п’ять тисяч років тому лобні долі зрослися. А до того людям здавалося, що те, що відбувається в правій долі — то голос якихось богів, які кажуть, що людям робити. А це просто голова у них працювала.

— Моя теорія мені більше до душі.

— А яка твоя теорія?

— Що раніше люди час від часу перетиналися з богами.

— Оу.

Запала тиша, яку порушувало тільки торохтіння машини, рев двигуна і скрип глушника, який не дуже справно звучав.

— Думаєш, вони досі там? — нарешті спитала Сем.

— Де?

— У Греції. В Єгипті. На островах. Ну, в усіх цих місцях. Думаєш, якщо прогулятись там, де ходили всі ці люди, можна побачити богів?

— Може. Але я не думаю, що люди знали б, хто перед ними, якби перестріли когось із богів.

— Напевне, це як з прибульцями з космосу. Зараз люди бачать прибульців. А раніше бачили богів. Може, прибульці насправді прилітають не з космосу, а з правої лобної долі.

— Не думаю, що боги ставили ректальні зонди. Чи забивали худобу. Щоб робити брудну роботу, в них були люди.

Вона захихотіла. Вони мовчки проїхали ще кілька хвилин, тоді Сем знову озвалась:

— Це нагадало мені улюблену байку про богів, яку я почула на «Вступі до порівняльного релігієзнавства». Хочеш почути?

— Звичайно.

— Гаразд. Отож, це байка про Одіна. Ну, знаєш, бога з Півночі. Був собі король вікінгів, і плив він на вікінзькому кораблі, і, звичайно, все це відбувалось у вікінзькі часи. І потрапили вони у штиль, ну ось і цей король каже, що, мовляв, принесе одного зі своїх людей в жертву Одіну, коли вони пристануть до берега, якщо Одін пришле їм попутній вітер. Вітер здійнявся, і вони пристали до берега. Ну і тягнуть вікінги патички, щоб вирішити, кого принести в жертву. Короткий патичок дістається королю. Звичайно, той не дуже радий з такого розвитку подій, але що робити, доводиться вигадувати спосіб зшахрувати, так, щоб не завдати королю шкоди. Вікінги беруть телячий тельбух, не надто туго обвивають його довкола шиї чувака, інший кінець того тельбуха перекидають через тонюсіньку гілку, беруть очеретину замість списа, тицяють короля в бік і такі: «Окей, ти підвішений... повішений? Коротше, тебе принесли в жертву Одіну».

Дорога петляла. Перед ними лежало Ще Одне Містечко, з населенням у триста душ, батьківщина срібного призера на змаганні штату з бігу на ковзанах до 12 років. З обох сторін над дорогою нависали великі похоронні контори економ-класу, і Тінь задумався про те, скільки похоронних контор потрібно містечку на триста осіб.

— Так от, і як тільки чуваки згадали Одінове ім’я, очеретина перетворилась на списа і проткнула бік королю. Телячі кишки стали товстою мотузкою, гілляка розрослася і приросла до дерева, а дерево росте вгору, земля тікає у чувака з-під ніг. Коротше, король бовтається на дереві, в боці у нього діромаха, а лице чорніє. Кінець історії. О, вельмишановний пане Тінь, боги білих людей часом цілковито їбануті.

— Точно. А ти не біла?

— Черокі.

— На всі сто?

— Нє. На п’ятдесят. Мама була біла. А тато — справжній індіанець, знаєш, з резервації. Приїхав сюди, одружився з моєю мамою, вони завели мене, а потім, коли розійшлися, він звалив назад в Оклахому.

— Повернувся до резервації?

— Ні. Позичив грошей і відкрив забігайлівку під Тако Бел, назвав її «Тако Білла». В нього все гаразд. Він мене не дуже любить. Каже, що я напівкровка.

— Мені прикро.

— Він мудило. Я пишаюся своєю індіанською кров’ю. До того ж так легше платити за навчання. Може, одного дня це допоможе мені отримати роботу, якщо мої бронзові статуетки ніхто не купуватиме.

— Добре мати запасний варіант.

Тінь зупинився в Ель-Пасо (населення 2500 душ), щоб висадити Сем біля обшарпаного будинку на краю містечка. На моріжку стояла здоровенна фігура дротяного оленя, обмотана новорічною гірляндою.

— Хочеш зайти? — спитала Сем. — Тітка напоїла б тебе кавою.

— Ні. Мені треба їхати далі.

Вона усміхнулась йому і вперше за весь час здалася трохи вразливою. Поплескала його по плечу.

— Ти їбанутий. Але крутий.

— Здається, саме це називають «людським існуванням». Дякую за компанію.

— Була рада! Якщо по дорозі в Кайро зустрінеш парочку богів, передавай від мене привіт.

Вона вийшла з машини і пішла до дверей будинку. Натисла на кнопку дзвінка і далі стояла на ґанку, не озираючись. Тінь дочекався, доки двері відчиняться і її впустять в безпечне помешкання, тоді рушив назад на шосе. Минув Нормал, Блумінґтон і Лоундейл.

Об одинадцятій Тінь почало трусити. Він саме в’їхав до Мідлтауна. Йому точно треба було поспати, або хоча б встати з-за керма, тому він під’їхав до мотелю, заплатив тридцять п’ять доларів готівкою за кімнату на першому поверсі і попрямував до ванної. Дохлий тарган самотньо лежав лапками догори посеред викладеної плиткою підлоги. Тінь взяв рушника і протер ванну, перш ніж напустити в неї води. Роздягнувся, склав одяг на ліжку в спальні. Його торс вкривали темні і виразні синці. Тінь всівся у ванні і спостерігав, як вода змінює свій колір. Як був, голий, виправ футболку, шкарпетки і труси в раковині, викрутив і розвішав на сушарці, яка висіла над ванною. Таргана з поваги до покійників Тінь залишив там, де той був.

Тінь примостився в ліжку. Розважив, чи не подивитися кіно для дорослих, але його треба було замовляти по телефону і сплачувати кредитною карткою. Та й взагалі, він не був певен, що йому покращає, якщо він дивитиметься на секс інших людей, коли у самого сексу не було вже давно. Ввімкнув телевізор, просто щоб створити відчуття чиєїсь присутності, і тричі натиснув кнопку «сон», аби екран вимкнувся через сорок п’ять хвилин. До того часу Тінь сподівався заснути. Була за чверть дванадцята.

Картинка, як то часто буває у мотельних телевізорах, розпливалася, кольори розтікались екраном. Він блукав телепустирем, перемикаючись з одного пізнього телешоу на інше. Хтось демонстрував якусь штуку, яка робила щось у кухні і заміняла дюжину інших причандалів, жодного з яких Тінь не мав. Клац. Чоловік у костюмі пояснював, що наближається кінець світу і що Ісус — чоловік вимовив це слово у дуже дивний спосіб, так, наче там було чотири чи п’ять складів — зробить так, що бізнес Тіні цвістиме і пахнутиме, якщо Тінь пришле йому грошенят. Клац: закінчилася серія M*A*S*H і почався епізод шоу Діка ван Дайка.

Тінь уже багато років не бачив жодного випуску Діка ван Дайка, але шоу змальовувало чорно-білий світ середини шістдесятих, і в цьому було щось заспокійливе. Він відклав пульт і вимкнув нічника. Очі злипалися, Тінь дивився шоу і розумів, що щось не так. Він бачив небагато серій шоу Діка ван Дайка, тому не дивно, що цієї він не впізнав. Дивним був у першу чергу настрій.

Завсідники переживали, що Роб надто багато п’є і прогулює роботу по кілька днів. Вони послали делегацію до нього додому. Він зачинився у спальні, і його переконували вийти. Він був неймовірно п’яним, але, на диво, кумедним. Його друзі, яких грали Морі Амстердам і Роуз Мері, наржавшись із нього, пішли геть. Тоді дружина Роба прийшла напучувати його. Він сильно вдарив її по обличчю. Вона сіла на підлогу і заплакала, але не так, як знаменито ридала Мері Тайлер Мур, а радше маленькими, безпомічними схлипуваннями, обхопивши себе руками і примовляючи: «Не бий мене, будь ласка, не бий, я зроблю все, що ти скажеш, тільки більше не бий мене».

— Що це за йобана хуйня? — вголос спитав Тінь.

Картинка розсмокталася на білий шум. Коли зображення відновилося, то шоу Діка Ван Дайка раптово перетворилося на «Я Люблю Люсі». Люсі переконувала Рікі замінити стару морозилку на новий холодильник. Одначе, коли Рікі вийшов геть, вона підійшла до канапи, сіла, схрестила ноги, склала руки на колінах і терпляче чорно-біло втупилась через роки:

— Тіне? Нам треба поговорити.

Тінь не відповів. Вона відкрила торбинку і дістала цигарку, підкурила від дорогої срібної запальнички, яку одразу ж відклала:

— Я з тобою розмовляю. Ну?

— Це божевілля.

— А решта твого життя прямо сповнена здорового Глузду? Я тебе, блін, прошу.

— Як би там не було. Люсіль Болл, яка говорить зі мною з телевізора, — це на кілька балів за шкалою Ріхтера ненормальніше за все, що зі мною траплялось досі.

— Це не Люсіль Болл. Це Люсі Рікардо. Але, знаєш, я не вона. Враховуючи контекст, це просто найпростіший спосіб виглядати. Ось і все, — вона неспокійно засовалася по канапі.

— То хто ти?

— Окей. Гарне запитання. Я — зомбоящик. Я — телебачення. Я — всевидяче око і світ катодних променів. Я — канал цицьок. Я — маленький вівтар, і родини збираються разом, щоб поклонятись мені.

— Тобто ти телебачення? Чи хтось на телебаченні?

— Телевізор — це вівтар. А я — те, чому люди приносять жертви.

— І що вони жертвують?

— Здебільшого, час. Іноді одне одного, — Люсі підняла догори два пальці, і здула уявний пістолетний дим з пучок. Тоді підморгнула фірмовим підморгуванням, яке зробило Люсі знаменитою.

— Ти бог?

Люсі самовдоволено всміхнулась і дуже по-дамськи затягнулася цигаркою.

— Можна і так сказати.

— Сем передає привіт.

— Що? Хто такий Сем? Про що ти взагалі?

Тінь глянув на наручного годинника. Було двадцять п’ять по дванадцятій.

— Неважливо. Отже. Люсі-з-телевізора. Про що ти хотіла поговорити? Надто багато людей останнім часом хочуть зі мною поговорити, і зазвичай це закінчується тим, що мене хтось лупить.

Камера наїхала для крупного плану: Люсі виглядала збентеженою, губи стиснуті.

— Я це ненавиджу. Мені неприємно, що ті люди зробили тобі боляче, Тіне. Солоденький, я ніколи б такого не зробила. Ні-ні, я хочу запропонувати тобі роботу.

— Яку роботу?

— Роботу на мене. Мені так прикро. Я чула про неприємності, які в тебе були з тими психами в чорному, і мене вразило, як ти дав раду всій ситуації. Ефективно, ефектно, без сантиментів. Хто б міг подумати, що ти на таке здатний? Вони направду розлючені.

— Направду?

— Вони тебе недооцінювали, серденько. Я не зроблю цієї помилки. Я хочу, щоб ти був на моєму боці, — вона встала і підійшла ближче. — Дивись на це так, Тіне: ми те, що гряде. Ми — супермаркети, твої ж друзі — гівняні придорожні атракції. Дідько, ми онлайн-магазини, а твої друзі сидять на узбіччі магістралей і продають домашні овочі з садових возиків. Господи, та вони навіть фрукти не продають. Вони роблять батоги для худоби. Ремонтують корсети з китового вуса. Ми — сьогодні і завтра. Твої друзі вже навіть не вчора.

Було щось на диво знайоме в тому, як вона говорила. Тінь спитав:

— Ти колись зустрічала товстого пацана в лімузині?

Вона розвела руками і кумедно закотила очі. Зовсім як Люсі Рікардо, яка заламує руки при черговій катастрофі:

— Технохлопчика? Ти зустрічав Технохлопчика? Слухай, він хороший пацан. Він один із нас. Просто йому не дуже йде з людьми, яких він не знає. Коли ти працюватимеш на нас, побачиш, яка він душка.

— А якщо я не хочу працювати на вас, Я-Люблю-Люсі?

В двері квартири Люсі постукали, і з-за екрана почувся Ріків голос, який запитував у Люуусііі, чому вона так довго затримується, адже їм пора до клубу в наступній сцені. На ляльковому обличчі Люсі промайнуло роздратування.

— Дідько. Слухай. Скільки б тобі не платили ті старі, я заплачу вдвічі... ні, втричі... Та хоч в сотню раз більше. Що б вони тобі не давали, ти не уявляєш, наскільки більше можу дати тобі я, — вона усміхнулась досконалою, пустотливою усмішкою Люсі Рікардо. — Тільки скажи, солоденький. Чого тобі хочеться? — і почала розстібати ґудзики на своїй блузці. — Хочеш побачити цицьки Люсі Рікардо?

Екран згас. Ввімкнулася функція «сон», і зображення не стало. Тінь глянув на годинника: пів на першу.

— Не особливо, — звернувся до телевізора.

Він скрутився на ліжку і заплющив очі. До нього раптом дійшло, з якої причини Середа, пан Нансі і решта їхньої братії подобались йому більше за своїх противників. Вони були брудні, дешеві, їхня їжа смакувала, як лайно. Але принаймні вони не говорили штампами.

І в будь-якому разі він все одно надав би перевагу би придорожній атракції, якою б дешевою, обшарпаною, чи якою б невеселою вона не була, перед супермаркетом.

Ранок застав Тінь за кермом: він їхав місцевістю з пологими пагорбами, коричневою від торішньої трави і голих дерев. Рештки снігу зникли. У містечку, яке дало світу спортсменку, що прибігла другою у штаті серед шістнадцятилітніх на триста метрів, він заправив бак і заїхав на мийку — сподіваючись, що шматок лайна тримається купи не тільки завдяки засохлому бруду. Тінь з подивом виявив після помиття, що машина біла і майже не іржава. Він поїхав далі.

Небо було неймовірно блакитним, і білий дим здіймався з коминів фабрик, ніби на фотографії. Сокіл знявся з сухого дерева і направився у бік Тіні. Змахи його крил у сонячному сяйві нагадували покадрову зйомку.

У якийсь момент Тінь зрозумів, що прямує до східного Сент-Луїса. Він спробував оминути його, але натомість опинився, як здавалося, у кварталі червоних ліхтарів посеред промзони. Фури й автопоїзди чекали водіїв біля бетонних коробок, вивіски на яких стверджували, ніби це «Цілодобовий нічний клуб» або «Найкраще стрип-шоу у місті». Тінь похитав головою і поїхав далі. Лора любила танцювати, одягнена чи гола (у кілька пам’ятних вечорів вона переходила з одного стану в інший), а він любив дивитися на неї.

На обід був сендвіч з колою в містечку, яке називалось Ред Бад.

Він минув долину, набиту ломом з тисяч жовтих бульдозерів, тракторів і екскаваторів. Задумався, чи, бува, це не бульдозерне кладовище, куди ті приповзають помирати.

Він минув салон «Поп-і-Топ». Проїхав Честер («батьківщина моряка Папая!»). Тінь помітив, що будинки, навіть найменші і найзадрипаніші, мали білі колони на верандах, щоб хазяї могли гордо називати їх «віллами». Він вів машину вздовж великої замуленої ріки, і не зміг стримати сміху, коли побачив на придорожньому знаку, що вона називається Велика Замулена Ріка. З трьох по-зимовому мертвих дерев звисали коричневі клапті плюща. Плющ надавав деревам химерної, майже людської подоби: ті могли бути трьома відьмами, старезними і похиленими, які чекали тут, щоб розповісти йому його долю.

Тінь їхав уздовж Міссісіпі. Він ніколи не бачив Нілу, але танець сліпучого полудневого сонця на коричневому плесі навіяв йому думки про Ніл, що розливався на довколишні поля. Не той Ніл, який зараз, — ні, той Ніл, який був давно-давно, Ніл, ця життєдайна артерія поміж папірусних боліт, де водилися кобри, і шакали, і дикі корови...

Дорожній знак вказував на Фіви.

Дорога здіймалася над болотами десь на три метри. Зграйки і ключі пташок, чорні крапочки на тлі блакитного, ганяли небом туди-сюди в якомусь хаотичному і безнадійному броунівському русі.

Було пізнє пообіддя, і сонце саме почало знижуватись, позолотивши все якимось ельфійським сяйвом, зануривши світ у теплий і густий заварний крем — так, що він став виглядати геть неземним і надреальним. Тінь проминув дороговказ, завдяки якому зрозумів, що в’їжджає до «Історичного Кайро». Він проїхав під мостом і потрапив до маленького портового містечка. Солідна будівля каїрського суду і ще солідніша будівля митниці здавалися в бурштиновому світлі дня, що котився до заходу, апетитними свіжоспеченими тістечками.

Він запаркувався на бічній вулиці і видряпався на прибережну дамбу, не певний, чи то берег Огайо, чи Міссісіпі. Маленька киця черепахового кольору нишпорила і щось винюхувала у сміттєвих баках на задньому дворі, і в такому освітленні навіть сміття мало чарівний вигляд.

Самотня чайка ковзала поверхнею води біля берега, крилом корегуючи свій маршрут уздовж ріки.

Тінь зрозумів, що не сам. Маленьке дівча у старих кросівках і сірому вовняному чоловічому светрі, що правив за сукенку, стояло на тротуарі на відстані метрів чотирьох від нього і розглядало його з похмурою неприязню шестилітки. Волосся у дівчиська було дуже довге, дуже пряме і дуже чорне, а шкіра — така ж брунатна, як і річкова вода.

Він усміхнувся малій. Та зухвало витріщилась на нього у відповідь.

Від берега почулось скавчання, і маленька черепахова киця відскочила від перевернутого смітника, а за нею кинувся кудлатий чорний пес. Киця врятувалась під машиною.

— Ей, — звернувся Тінь до дівчинки. — Ти коли-небудь бачила невидимий порошок?

Вона завагалась, тоді похитала головою.

— Що ж. Тоді глянь на оце, — лівою рукою Тінь підняв четвертака, покрутив його трохи на виду і вдав, ніби перекидає у праву. — Візьму трохи невидимої пудри, — зімкнувши порожній кулак, він витягнув праву руку руку вперед, а лівою заліз до нагрудної кишені, ніби за пудрою, а насправді скинути туди монету, — і посиплю свою руку з монетою... Дивися, тепер четвертак також невидимий! — він по черзі, з виразом крайнього зачудування, відкрив долоню правої, а потім лівої руки.

Мала і далі витріщалась.

Тінь стенув плечима і сховав руки до кишень, в одній — четвертак, в іншій — п’ятидоларова купюра. Він збирався дістати купюру з повітря і віддати дівчинці — та виглядала так, ніби гроші їй не завадили б.

— Ей, поглянь, — сказав він. — Маємо глядачів.

Чорний пес і маленька черепахова киця повмощувались обабіч дівчинки і уважно стежили за ним. Вуха пса стирчали догори, тому він виглядав кумедно-перестороженим. Цибатий чоловік в оправлених золотом окулярах прямував до них тротуаром, поглядаючи на всі боки так, наче чогось шукав. Тінь подумав, чи, бува, не його це пес.

— То як думаєш, — звернувся Тінь до пса, щоб трохи розворушити дівчинку, — хіба не круто?

Чорний пес облизав свою довгасту морду, а тоді сухо відповів глибоким голосом:

— Знаєш, я якось бачив Гудіні. Так ось, друже, повір — ти не Гудіні.

Дівчинка глянула на тварин, тоді — на Тінь, і накивала п’ятами, ніби за нею гнались усі пекельні сили. Тварини дивились їй услід. Цибатий підійшов до пса, нахилився і погладив його гострі вуха, що стояли сторчма.

— Будьте поблажливішим, колего, — заперечив псові чоловік в окулярах із золотою оправою. — Це був усього-на-всього трюк з монетою. Він же не намагається вивільнитися з ланцюгів під водою.

— Ще ні. Але ще спробує. Точно спробує.

Золоте світло згасло, і почало сутінково сіріти. Тінь полишив монету, а купюру поклав до кишені:

— Окей. І хто з вас — Шакал?

— Роззуй очі, — пирхнув пес із довгастою мордою. — Ходи.

І почимчикував тротуаром слідом за чоловіком в окулярах із золотою оправою. Тінь на мить завагався, а тоді рушив за ними. Киця не показувалась. Вони дійшли до великого пошарпаного будинку — у всі інших будівлях на вулиці вікна були забиті дошками.

Табличка поруч із дверима сповіщала, що тут розташована «Сімейна фірма Ібіса і Шакала. Надаємо ритуальні послуги з 1863 року».

— Я — пан Ібіс, — відрекомендувався чоловік в оправлених золотом окулярах. — Гадаю, зараз ми з вами займемося вечерею. У мого компаньйона, на жаль, термінова робота.

Нью-Йорк лякає Селіма, тому він міцно хапається обома руками за свою валізку зі зразками і притискає її до грудей. Його лякають чорношкірі, його лякає, як вони витріщаються на нього, і його лякають євреї — ті, що одягнені у все чорне і носять капелюхи, бороди і пейси. Його лякає так багато інакших — сила-силенна людей. Вони вбрані по-всякому, говорять мішаниною мов, вихлюпуються зі своїх високих-високих брудних будівель на тротуари... Його лякає ґвалт вуличного руху і навіть повітря, з його гнилим і водночас солодким запахом, — геть не таке, як повітря рідного Оману, — лякає його.

Селім у Нью-Йорку, в Америці, вже тиждень. Щодня він відвідує дві, може, три різні фірми, відкриває свою валізку зі зразками, показує мідні брязкальця: перстеники, пляшечки, крихітні ліхтарики, фарбовані модельки Емпайр-Стейт-білдінг, Статуї Свободи, Ейфелевої вежі, що із внутрішньої сторони поблискують латунню. Кожного вечора він надсилає факс до свояка Фуада додому в Мускат і сповіщає про брак замовлень — чи, як то трапилось одного щасливого разу, що про кілька поставок вдалося домовитися (але, як сам Селім болісно усвідомлює, цього недостатньо, навіть щоб покрити витрати на його переліт і рахунок за готель).

З причин, незрозумілих Селіму, бізнес-партнери його свояка забронювали йому номер у готелі «Парамаунт» на Сорок Шостій вулиці. Для нього цей готель надто дорогий, надто чужий, він збиває з пантелику і викликає клаустрофобію.

Фуад — чоловік сестри Селіма. Він не багатій, але він — співвласник невеличкої сувенірної фабрики. Все, що виготовляють на фабриці, йде на експорт, до інших арабських країн, до Європи, до Америки. Селім працює на Фуада вже шість місяців. Фуад його трохи лякає. Тон факсів, що надходять від Фуада, стає все суворішим. Вечорами Селім сидить у готельній кімнаті, читає Коран, каже собі: «І це мине», каже собі, що його перебування у цьому дивному світі — тимчасове і скінченне.

Свояк дав йому тисячу доларів на різні дорожні витрати, але сума, яка попервах видавалась такою значною, розчинялась швидше, ніж Селім міг собі уявити. Коли він тільки приїхав, то так боявся виглядати арабом-жлобом, що давав на чай кожному, втискав додаткові купюри всім, кого йому доводилось спіткати, пізніше до нього дійшло, що ним просто користувались, і, швидше за все, навіть кепкували з нього, тож він взагалі перестав давати на чай.

У першій і єдиній подорожі на метро він загубився і заплутався так, що пропустив призначену зустріч, тепер, коли іншого вибору немає, він їздить на таксі, а решту часу — ходить пішки. Він незграбно ввалюється до задушливих офісів, його щоки німіють від холоду надворі, він пітніє під плащем, а в черевиках хлюпає від сльоти. І коли вітри гуляють по авеню (які ідуть з півночі на південь, так само, як вулиці пролягають з заходу на схід, ось так все просто, і Селім завжди знає, у якому напрямку Мекка), відкритим ділянкам шкіри так холодно, що Селім боїться їх обморозити.

Він ніколи не їсть у готелі (хоча Фуадові бізнес-партнери й оплачують йому проживання, за хліб насущний він має платити сам), натомість, він купує їжу в ятках з фалафелем і маленьких крамничках і кілька днів проносить її до своєї кімнати під плащем, хоч потім розуміє, що нікому до цього нема діла. І все одно він почувається ніяково, тримаючи в руках пакети з їжею у напівтемряві ліфтів (Селіму завжди доводиться згинатись і примружуватись, щоб розгледіти кнопку, на яку слід натиснути, щоб доїхати до потрібного поверху) дорогою вгору, у крихітну білу кімнатку, де він зупинився.

Селім засмучений. Факс, який чекав на нього, коли він прокинувся цього ранку, був різким, а також поперемінно докірливим, дошкульним і розчарованим: Селім підводив їх усіх — свою сестру, Фуада, Фуадових бізнес-партнерів, Султанат Оман і всенький арабський світ. Якщо він не в змозі добути замовлення, Фуад більше не вважатиме своїм обов’язком давати Селіму роботу. Вони покладаються на нього. Його готель надто дорогий. Що Селім робить з їхніми грошима, коли живе собі в Америці як султан? Селім прочитав факс у себе в кімнаті (де завжди було надто спекотно і задушливо, тому вчора ввечері він відчинив вікно, і тепер тут надто холодно) і нерухомо сидів якусь часину, а в нього на обличчі застиг вираз всеохопного страждання.

Потім Селім іде до центру міста, міцно тримаючи свою валізку для зразків, так, ніби всередині — діаманти і рубіни. Він плентається холодною вулицею, квартал за кварталом, доки на перетині Бродвею і Дев’ятнадцятої вулиці, за гастрономом, не знаходить присадкуватий будинок. Він піднімається сходами на четвертий поверх, в офіс «Пан-ґлобал імпортс».

Офіс занедбаний, так, але він знає, що «Панґлобал» імпортує майже половину всіх сувенірів, що потрапляють у США з Далекого Сходу. Справжнє замовлення від «Панґлобал» може виправдати Селімову подорож, може перетворити провал на успіх, тому Селім сидить на незручному дерев’яному стільці в передпокої офісу, тримає свою валізку зі зразками на колінах і дивиться на жінку середнього віку з пофарбованим у надто яскравий червоний колір волоссям. Жінка сидить за столом і все сякається в одну паперову серветку за іншою. Висякавшись, вона витирає носа і викидає серветки до смітника.

Селім дістався сюди о десятій тридцять ранку, за півгодини до призначеного часу. І тепер він сидить тут, пітніє і тремтить, і розмірковує, чи, бува, не вчепилась до нього застуда. Час повзе неймовірно повільно.

Селім кидає погляд на годинника. Тоді прочищає горло.

Жінка за столом зиркає на нього:

— Так? — каже вона. Це звучить як «Дак».

— Вже за двадцять п’ять дванадцята, — каже Селім.

Жінка і собі кидає оком на годинника на стіні і повторює:

— Дак. Дочно.

— Мені призначено на одинадцяту, — Селім намагається загладити ситуацію усмішкою.

— Пан Блендінґ знає, що ви тут, — з осудом відказує вона. Бан Бледдідґ здає що ви дуд.

Селім бере старий випуск New York Post зі столу. Він говорить англійською краще, ніж читає, йому доводиться розплутувати, про що йдеться у статтях, ніби розгадувати кросворд. Він чекає, пухкенький молодик з очима ображеного цуценяти, а його погляд метається між газетою і двома годинниками — на зап’ясті і на стіні.

О дванадцятій тридцять кілька чоловіків виходять з офісу. Вони розмовляють на весь голос, цвірінькають один до одного на американський манір. В одного з них, високого, дебелого чоловіка, з рота стримить нерозкурена сигара. Коли він виходить з офісу, то ковзає поглядом по Селіму. Він радить жінці за столом випити лимонного соку, і, мабуть, кілька таблеток цинку, бо його сестра має пунктик на цьому цинку, і ще вітамін С. Вона обіцяє, що так і зробить, і передає йому кілька конвертів. Він кладе їх до кишені, а потім разом з іншими чоловіками виходить в коридор, їхній сміх поволі стихає на сходах.

Зараз перша пополудні. Жінка за столом дістає з шухляди коричневий паперовий пакет і витягує з нього кілька бутербродів, яблуко і батончик Мілкі Вей. А ще маленьку пластикову пляшечку свіжовичавленого апельсинового соку.

— Перепрошую, — каже Селім, — але чи не могли б ви передати пану Блендінґу, що я досі чекаю?

Вона піднімає на нього очі з таким виглядом, ніби здивована, що він все ще тут, так, ніби вони не сидять на відстані метра одне від одного вже дві з половиною години.

— У нього обід — відрубує вона. У дього обід.

У глибині душі Селім знає, що чоловік з нерозкуреною сигарою і був Блендінґ.

— А коли він повернеться?

Вона знизує плечима і кусає свій бутерброд.

— В нього заплановані зустрічі на решту дня. — В дього забладоваді зусдріні да решду ддя.

— Він зможе зустрітись зі мною, коли повернеться? — перепитує Селім.

Вона стенає плечима і сякається.

Селім зголоднів, він знесилений і розчарований.

О третій жінка дивиться на нього і каже:

— Від де поведнедься.

— Перепрошую?

— Пад Бдеддіг. Від де поведнедься сьогодді.

— Чи можу я призначити зустріч на завтра?

Вона шморгає.

— Ваб доведедься задзводити. Пдизначеддя зусдрічей дільки по тедефоду.

— Зрозуміло, — Селім усміхається. Перед тим, як він виїхав з Мускату, Фуад безліч разів повторив, що в Америці людина, яка щось продає і не усміхається, все одно що гола. — Тоді я задзвоню завтра.

Він бере валізку зі зразками, спускається безкінечними сходами на вулицю, де крижаний дощ перетворюється на град. Селім передчуває, як довго і холодно йому буде йти до свого готелю на Сорок Шостій вулиці, він відчуває тягар валізки зі зразками, тому стає на край тротуару і махає кожному жовтому таксі, яке наближається до нього, не особливо зважаючи на те, чи горять шашечки на даху машин. І кожне таксі проїжджає повз.

Одне з них навіть прискорюється від нього. Колесо втрапляє у заповнену водою вибоїну, і на Селіма бризкає цілий водоспад брудної крижаної води, заливає його штани і пальто. На мить він роздумує, чи не кинутись йому під колеса якоїсь із машин, тоді усвідомлює, що його свояка більше стурбує доля валізки зі зразками, аніж доля самого Селіма, і що він не завдасть горя нікому, крім своєї улюбленої сестри, Фуадової дружини (бо для своїх батьків Селім завжди був ходячим конфузом, а його романтичні зв’язки вимушено були однаково короткими і анонімними). А ще він сумнівається, що якась із машин справді їде досить швидко, щоб таки збити його насмерть.

Пошарпане жовте таксі зупиняється перед ним, і Селім, щасливий, що може полишити свої роздуми на тротуарі, сідає в нього.

Порвана оббивка на задньому сидінні підлатана сірим скотчем. Напівопущена пластикова перегородка між ним і водієм обклеєна попередженнями, що курити в машині не можна, і повідомленнями, скільки коштуватиме доїхати до різних аеропортів. Запис голосу якоїсь знаменитості, про яку він ніколи ні сном, ні духом не чув, нагадує йому про те, що він має пристібнутися.

— До готелю «Парамаунт», будь ласка.

Водій щось буркає у відповідь і пірнає з узбіччя у потік машин. Він неголений, одягнений у товстий темно-сірий светр, на обличчі — темні пластмасові окуляри. Погода стоїть похмура, та ще й вечоріє: Селім розмірковує, чи у водія нема якихось проблем з очима. Двірники риплять по склу, і усе, що видно на вулиці, — це сірий фон із вкрапленнями світлих цяток.

Вантажівка вискакує, ніби нізвідки, прямісінько перед ними, і водій таксі лається арабською, щось там згадуючи про бороду Пророка.

Селім втупився в ім’я водія на щитку, але зі свого сидіння не може його розгледіти.

— Як довго ти водиш це таксі, друже? — питає він чоловіка арабською.

— Десять років, — відповідає водій тією ж мовою. — Ти звідки?

— Мускат. Це в Омані.

— З Оману, значить. Я був в Омані. Давно ще. Ти чув про місто Убар? — запитує водій.

— Звичайно. Загублене Місто веж. Його знайшли в пустелі п’ять чи десять років тому, я точно не пам’ятаю. Ти був у тій експедиції, яка його відкопала?

— Щось типу того. Це було гарне місто, — каже йому водій таксі. — Майже щоночі там зупинялося по три... а може й по п’ять тисяч людей. Кожен мандрівник відпочивав в Убарі, грала музика, вино лилось, ніби вода, і вода лилася, і саме тому місто існувало.

— Я щось таке чув. І його покинули? Коли? Тисячу років тому? Дві тисячі?

Водій таксі не відповідає. Вони зупиняються перед світлофором. Загоряється зелене світло, але водій не рушає, незважаючи на те, що позад нього негайно лунає незлагоджений галас гудків. Селім несміливо простягує руку понад пластиковою перегородкою і торкається плеча водія. Водій сіпає головою, щодуху опускає ногу на педаль газу і вони проносяться через перехрестя.

— Чортчортчорт, — лається таксист англійською.

— Ти, певно, дуже втомлений, друже, — каже Селім.

— Я сиджу за кермом цієї Аллахом забутої машини вже тридцять годин. Це занадто. Перед тим я проспав п’ять годин, а перед тим наїздив ще чотирнадцять. Нам завжди не вистачає людей перед Різдвом.

— Сподіваюся, ти хоч добре заробив.

Водій зітхає:

— Та фіг там. Сьогодні зранку я відвозив якогось мужика з П’ятдесят Першої вулиці до аеропорту Ньюарк. Коли ми дісталися туди, чувак просто втік всередину в аеропорт, і я не зміг його догнати. П’ятдесят доларів тільки усміхнулися, а я ще мусив сам закинути за платне шосе по дорозі назад.

Селім киває:

— Сьогодні я весь день чекав на чоловіка, який так і не зустрівся зі мною. Мій свояк ненавидить мене. Я в Америці тиждень, і Америка не дала мені нічого — тільки відбирає мої гроші. Я не можу нічого продати.

— Що ти продаєш?

— Всяке гівно. Нічого не варті брязкальця, блешні і туристичні дрібнички. Жахливе, дешеве, дурнувате, потворне гівно.

Водій таксі повертає руль вправо, об’їжджає щось і їде далі. Селім не розуміє, як за дощем, темрявою і товстими темними окулярами той примудряється хоч бачити, куди їде.

— Ти продаєш гівно?

— Ага, — Селім одночасно захоплений і нажаханий, що наважився нарешті сказати правду про зразки свояка.

— І вони не хочуть його купувати?

— Ні.

— Дивно. В магазинах тут вони тільки його і продають.

Селім нервово усміхається. Вантажівка перегородила їм дорогу: червонощокий поліцейський стоїть перед нею, кричить, махає жезлом і показує їм звертати на найближчу вулицю.

— Поїдемо до Восьмої авеню, дістанемось у твій район тією дорогою, — каже водій таксі.

Вони повертають на вулицю, де рух зовсім зупинився. Стоїть какофонія гудків, але машини не рухаються.

Водій похитується на своєму сидінні. Його підборіддя схиляється на груди, раз, двічі, тричі. Потім він починає тихенько похропувати. Селім простягає руку, щоб розбудити водія, і сподівається, що чинить правильно. Коли він стискає плече таксиста, водій сіпається, Селімова рука ковзає його обличчям і скидає окуляри водію на коліна.

Таксист розплющує очі, бере свої окуляри і знову вдягає їх, але вже надто пізно. Селім бачив його очі.

Машина поволі повзе крізь дощ. Лічильник крутиться.

— Ти вб’єш мене? — питає Селім.

Губи водія міцно стиснені. Селім спостерігає за його обличчям у дзеркалі.

— Ні.

Машина знову зупиняється. Дощ барабанить по даху.

Селім починає говорити:

— Моя бабця божилась, що бачила іфрита, чи, може, то був марид... Якогось пізнього вечора, на краю пустелі. Ми казали їй, що то тільки піщана буря, трохи вітру, але вона впиралась. Е ні, казала вона, я бачила його обличчя, його очі. І вона казала, що ці очі, як і твої, горіли полум’ям.

Водій усміхається, але його очі заховані під товстим склом окулярів, і Селім не може зрозуміти, є якась радість в його усмішці чи ні.

— Бабці теж приїздять сюди, — каже він.

— У Нью-Йорку багато джинів?

— Ні. Нас небагато.

— Є ангели, і є люди, яких Аллах сотворив з глини, і є вогненний народ, джини.

— Тут люди нічого не знають про мій народ. Вони думають, що ми виконуємо бажання. Якби я міг виконувати бажання, думаєш, я водив би таксі?

— Не розумію.

Водій таксі набурмосений. Селім втупився в іфритові темні губи і спостерігає за його обличчям у дзеркалі, поки той говорить.

— Люди вірять, що ми виконуємо бажання. Якого милого люди в це вірять? Я сплю в смердючій кімнатчині в Брукліні. Я воджу це таксі і вожу в ньому кожного смердюха, в якого є достатньо грошей, щоб їздити на таксі, а часом ще й смердюхів, у яких недостатньо грошей. Я везу їх туди, куди їм треба доїхати, і часом вони дають мені на чай. Часом вони платять мені.

Його нижня губа починає тремтіти. Іфрит виглядає так, ніби він на грані зриву.

— Один якось наклав купу на задньому сидінні. Мені довелось все вимити, перш ніж відвезти машину на стоянку. Як він взагалі міг до такого додуматись? Мені довелось відмивати ще тепле гівно з сидіння. Це взагалі нормально?

Селім простягає руку і поплескує іфрита по плечу. Він відчуває міцні м’язи під вовною светра. Іфрит відриває руку від керма і на хвильку накриває своєю долонею Селімову.

Тоді Селім думає про пустелю: червоні піски ураганом несуться його думками, а пурпурові шовки шатер, що оточують загублене місто Убар, тріпочуть і напинаються в його свідомості.

Вони рухаються по Восьмій авеню.

— У давнину вірили. Тоді люди не сцяли в дірки у землі, бо пророк сказав їм, що там живуть джини. Вони знали, що ангели кидають палаючі зірки нам на голови, коли хочуть почути наші розмови. Але навіть у старі часи, коли вони приїхали в цю країну, ми були дуже, дуже далекими від вас. О, тоді мені не доводилось водити таксі.

— Мені прикро.

— Зараз погані часи, — каже водій. — Насувається буря. Вона лякає мене. Я зробив би все, щоб вибратися звідси.

Жоден з них по дорозі до готелю не каже більше ні слова. Селім вибирається з машини, дає іфритові двадцятидоларову купюру і каже, щоб той залишив решту собі. Тоді, в раптовому приступі сміливості, називає номер своєї кімнати. Водій таксі не відповідає. Молода жінка заскакує на заднє сидіння таксівки, і авто від’їжджає в холод і дощ.

Шоста вечора. Селім досі не надіслав факс своякові. Він виходить на вулицю, купує собі свій вечірній кебаб і картоплю фрі. Минув усього тиждень, а він відчуває, ніби став важчим, округлішим, м’якішим в цій країні Нью-Йорка.

У готелі на нього чекає сюрприз — коли він повертається, у вестибюлі стоїть, засунувши руки глибоко до кишень, водій таксі і розглядає вітрину з чорно-білими поштівками. Він непевно усміхається, коли бачить Селіма.

— Я задзвонив до твоєї кімнати, — каже він. — Але ніхто не відповів. Тому я вирішив почекати.

Селім теж усміхається і торкається чоловікової руки:

— Я тут.

Вони разом заходять до тьмяно освітленого зеленими лампами ліфта і, поки піднімаються на п’ятий поверх, тримаються за руки. Іфрит питає, чи може він прийняти душ у Селіма.

— Я почуваюся дуже брудним.

Селім киває. Він сідає на ліжку, яке займає більшу частину площі крихітної білої кімнатки, і слухає, як тече вода в душі. Селім роззувається, тоді знімає шкарпетки, а тоді роздягається.

Таксист виходить з душу, загорнутий у рушник довкола стегон. Він не одягав своїх темних окулярів, і в напівтемній кімнаті його очі горять пурпуровими вогнями.

Селім стримує сльози.

— Мені бажалося б, аби ти міг бачити те, що бачу я.

— Я не виконую бажань, — шепоче іфрит, скидає рушника і легко, але наполегливо, штовхає Селіма на ліжко.

Минає година, чи більше, поки іфрит кінчає Селіму в рота. Селім встиг кінчити вже двічі. Сперма джина смакує дивно, пекуче, і ошпарює Селіму горло.

Селім іде до ванної і полоще рота. Коли вертається, водій таксі вже спить на білому ліжку, мирно похропуючи. Селім залазить до ліжка, пригортається поближче до іфрита і уявляє пустелю на його шкірі.

Він починає дрімати, розуміє, що так і не надіслав факс Фуаду, і почувається винним. Глибоко всередині гніздяться спустошення і самотність. Селім простягає руку, кладе долоню на набубнявілий член іфрита і, заспокоєний, засинає.

Вони прокидаються перед світанком, притискаються один до одного і знову кохаються. Якоїсь миті Селім розуміє, що плаче, а іфрит зціловує його сльози пекучими губами.

— Як тебе звуть? — питає Селім у таксиста.

— Ім’я написане на моїх водійських правах, але воно не моє, — відповідає іфрит.

Пізніше Селім так і не зміг згадати, де закінчився секс і почався сон.

Коли Селім прокидається, холодне сонце повзе білою кімнатою, у якій він один.

Його валізка зі зразками зникла. Усі пляшечки, перстеники, мідні сувенірні ліхтарики: весь непотріб зник разом із валізкою, гаманцем, паспортом і квитком на літак до Оману.

На підлозі валяється пара джинсів, футболка, вовняний светр кольору пилюки. Під ними Селім знаходить водійські права і дозвіл водити таксі на ім’я Ібрагіма бін Ірема, а також в’язку ключів, до якої прикріплений папірець із написом англійською — якоюсь адресою. Фотографії на правах і дозволі не особливо подібні на Селіма — але, з іншого боку, іфрита вони теж не надто нагадують.

Дзвонить телефон: з рецепції повідомляють, що Селім вже виселився, і скоро його другові доведеться покинути кімнату, щоб вони могли її прибрати для наступного гостя.

— Я не виконую бажань, — Селім пробує, як ці слова смакують у нього в устах.

Одягаючись, він почувається на диво безтурботно.

Нью-Йорк дуже простий: авеню ідуть з півночі на південь, вулиці — із заходу на схід. Хіба ж це складно? — запитує він себе.

Він підкидає ключі від машини і ловить їх. Одягає пластикові темні окуляри, які знаходить у кишені, і покидає готельну кімнату, щоб знайти своє таксі.

Розділ восьмий

3 а тиждень до Різдва життя похоронного бюро не надто насичене подіями — це Тіні пояснив за вечерею пан Ібіс.

— А все тому, хлопче, що у довгожителів ще жевріє бажання насолодитися Різдвом востаннє, — пояснював він. — Чи навіть дотягти до Нового року. Натомість тих, хто не може без болю споглядати святкування та радість навколо, ще не довів до ручки черговий показ «Цього дивовижного життя» по телевізору — ця соломинка, чи, краще сказати, ялинкова гілочка, яка переламала спину не верблюду, а різдвяному оленю!

Сказавши це, Ібіс чи то пирхнув, чи то хихотнув. Можна було припустити, що він заздалегідь ретельно обрав та прилаштував кожне слово у цьому жарті, і дуже пишався своєю заготовкою.

Контора Ібіса і Шакала була невеличкою — однією з останніх по-справжньому незалежних серед тих, хто надає ритуальні послуги в регіоні, якщо вірити її директорові.

— У більшості галузей господарювання споживач цінує загальнонаціональні бренди, — пан Ібіс не розмовляв, а роз’яснював, його виважений і впевнений лекторський тон нагадав Тіні одного університетського професора, який тренувався у «Біцепсовому фільварку». Про цього професора ніколи не можна було сказати, що він щось говорить — лише що він обґрунтовує, викладає чи розтлумачує. У перші ж хвилини знайомства з директором похоронного бюро Тінь зрозумів, що для нього не передбачено жодної ролі в розмові, окрім як мовчати і слухати.

Вони вечеряли у ресторанчику за два квартали від похоронної контори Ібіса і Шакала. Перед Тінню стояла повна тарілка різних наїдків вкупі із пиріжками з кукурудзяного борошна. Пан Ібіс потрошечки дзьобав окраєць кавового тістечка.

— А цінує він їх тому, що хоче знати, за що платить. Тому обирає «Мак-Дональдз», «Вол-Март», «Вулворт» (земля пухом) — бренди, знані та поважні по всій країні. Де б ви, хлопче, не опинилися, ви отримаєте, якщо не враховувати дрібних локальних особливостей, однаковий рівень сервісу і якості.

— В галузі ритуальних послуг, — продовжував Ібіс, — все інакше, хочете ви цього чи ні. Вам хочеться відчувати, що ви отримаєте індивідуальний підхід від когось, хто живе в тому ж містечку, що й ви, хто має відповідне покликання. Ви хотітимете особистої уваги до себе чи до близької людини, яка залишила цей світ. Ви волієте переживати своє горе на місцевому рівні, а не на загальнонаціональному. Але у всіх галузях господарювання (а смерть це галузь людського господарювання, хлопче, не думайте, що вона чимось відрізняється!) гроші робляться з масштабних операцій, оптових закупок і централізованої логістики. Не дуже приємно визнавати, але це факт. А біда ось у чому, хлопче: нікому не хочеться усвідомлювати, що кохану людину везуть у рефрижераторі на старий склад, переобладнаний під морг, де двадцять, п’ятдесят, сто трупів чекають своєї черги. О ні, хлопче! Люди хочуть думати, що звертаються у сімейній справі до когось, хто поставиться до них з повагою і буде піднімати капелюха щоразу, як зустрічатиме їх на вулиці.

Пан Ібіс носив капелюх. Це був головний убір стриманого брунатного кольору, що чудово пасував до піджака стриманого брунатного кольору і до стриманого виразу його смаглявого обличчя. Високо на переніссі сиділо маленьке золоте пенсне. Тінь запам’ятав його невисоким — і щоразу дивувався, коли пан Ібіс ставав поряд і демонстрував не менш ніж метр вісімдесят зросту, хоч і горбився при цьому, ніби бусол.

— Отже, коли приходять великі компанії, вони купують назву фірми і платять директорові зарплату, залишаючи його на місці. Таким чином вони створюють видимість різноманітності. Але це лише вершечок надгробку. Бо насправді в них стільки ж місцевого, скільки в «Бургер кінгу». Ми ж, із власних міркувань, по-справжньому незалежні. Ми бальзамуємо власноруч, і наше бальзамування — найкраще в країні, хоча цього ніхто, крім нас, не знає. Втім, ми не кремуємо. Могли б заробляти більше, якби мали свій крематорій, але це було б зрадою того, що у нас добре виходить. Мій бізнес-партнер стверджує: якщо Господь наділив вас талантом, ви мусите використовувати його якомога старанніше. Хіба можна з цим не погодитися?

— Я б погодився, — відповів Тінь.

— Господь дарував моєму партнерові царство над небіжчиками, так само, як мене наділив царством над словами. А слова — цікава штука. До речі, у мене є книга переказів. Я не письменник, просто пишу задля власної розваги. Життєписи.

Він замовк. Пауза затягнулася, але поки Тінь зрозумів, що Ібіс чекає на прохання почитати щось із його творів, нагода минула.

— У всякому разі, — провадив Ібіс, — ми уособлюємо традиції: Ібіс і Шакал вели справи в цих місцях майже двісті років. Правда, ми не завжди були директорами ритуального бюро. Раніше ми були похоронними майстрами, а до цього — трунарями.

— А ще до цього?

— О, що ж, — пан Ібіс трохи самовдоволено посміхнувся, — нам доведеться далеченько заглибитися в минуле. Звісно ж, справу тут ми пригледіли вже після Війни-між-штатами. Тоді ми заснували похоронну службу для кольорового населення. До війни ніхто не сприймав нас кольоровими — про нас думали як про іноземців, темношкірих та екзотичних, але не як про кольорових. Та тільки війна закінчилася, ніхто вже й не міг згадати часи, коли ми не називалися чорними. Мій партнер завжди мав темніший відтінок шкіри, ніж я. Так що перейти в новий статус було просто. Бо великою мірою ви є тим, ким вас вважають. Просто це трохи дивно, коли про нас згадують, як про афроамериканців. Я можу так назвати людину з Пунту, Офіру, Нубії... Про себе ж ми ніколи не думали, як про африканців — ми люди Нілу.

— Тобто ви були єгиптянами? — перепитав Тінь.

Пан Ібіс відкопилив губу і почав водити головою з боку на бік, як клоун на пружині, — ніби розглядаючи питання з усіх боків, зважуючи всі плюси та мінуси.

— І так, і ні. Коли ви кажете «єгиптяни», я думаю про тих людей, що живуть там зараз. Про тих, хто збудували свої міста поверх наших гробниць та палаців. Хіба я на них схожий?

Тінь знизав плечима. Він зустрічав чорних, що виглядали як пан Ібіс. Він зустрічав засмаглих білих, що виглядали як пан Ібіс.

— Як вам тістечко? — запитала офіціантка, підливаючи ще кави.

— Найсмачніше з усього, що мені доводилося куштувати, — заявив Ібіс. — Паніматці передавайте вітання.

— Обов’язково! — сказала вона і поспішила в інших справах.

— Про здоров’я директору похоронної фірми запитувати не прийнято, а то ще подумають, що я напитую клієнтів, — стиха пояснив Ібіс. — Перевіримо, чи готова ваша кімната?

Їхнє дихання парувало в нічному повітрі. Різдвяні вогники мерехтіли у вітринах магазинів, повз які вони проходили.

— Так мило, що ви ви дозволили мені у вас зупинитися, — сказав Тінь. — Дякую за гостинність.

— Ваш роботодавець допомагав нам раніше, і ми винні йому послугу. І бачить Господь, місце у нас є. У нас старовинний, великий будинок. Раніше, знаєте, нас було більше. Тепер залишилося всього троє. Ви нікому не заважатимете.

— Чи знаєте ви, як надовго я у вас затримаюсь?

Пан Ібіс похитав головою:

— Він не казав. Але ми раді вам тут, і робота для вас також знайдеться. Якщо ви не погидуєте. І якщо ви ставитеся до мертвих з повагою.

— А чому ви всі поселилися тут, в Кайро? Це тому що місто так називається, чи є ще якась причина?

— О ні, зовсім ні. Насправді це завдяки нам усі міста тут так називаються, хоча люди навряд чи про це пам’ятають. У давнину тут була торгівельна станція.

— В часи колонізації?

— Можна і так сказати, — відповів пан Ібіс. — Доброго вечора, панно Сіммонз! Гарного Різдва вам також! Ті, хто мене сюди привезли, самі прибули сюди дуже давно.

Тінь зупинився посеред вулиці і зачудовано втупився у співрозмовника:

— Ви хочете мені сказати, що стародавні єгиптяни припливли сюди торгувати п’ять тисяч років тому?

Пан Ібіс виразно хмикнув і замовк. А тоді сказав після паузи:

— Три тисячі п’ятсот тридцять років тому. Більш-менш.

— Ну гаразд, — кивнув Тінь. — Повірю. А чим вони торгували?

— Не те, щоб було чим. Шкури. Якась їжа. Мідь із шахт коло Великих озер, на Верхньому півострові. Загалом задум був провальним. Справа виявилася не вартою зусиль. Але вони затрималися тут достатньо надовго, щоб згадувати нас, приносити нам жертви і поховати кількох невдах-торговців, яким судилося померти тут від лихоманки. І так сталося, що вони пішли, а ми тут залишилися.

Він закляк намертво посеред тротуару, а потім повільно розвернувся, розвівши руки:

— Вже тисячі років ця країна була прохідним двором. І, певно, ви мене запитаєте — а що ж Колумб?

— Запитаю, — погодився Тінь. — А що він?

— А Колумб просто повторив те, що люди робили протягом тисяч років. Немає нічого особливого у відкритті Америки. Я, буває, пишу оповідання про це.

Вони знову рушили.

— Правдиві?

— Певною мірою так. Дам вам прочитати одне-друге, якщо захочете. Хто має очі, той побачить. Особисто мені — кажу це як передплатник Scientific American — дуже шкода цих вчених, що раз по раз натрапляють на якусь бентежну знахідку: череп, що належить не тій породі людей, статую чи ще якийсь артефакт. Вони ж бо говорять про дивовижі, але затято не хочуть говорити про неможливе — ось тут мені їх і шкода, адже щойно річ оголошують неможливою, про неї перестають говорити взагалі, правдива вона чи ні. Ось дивіться: знайшли череп айну, аборигена з Японських островів, який пролежав в Америці дев’ять тисяч років. А потім іще один, який доводить, що ще через дві тисячі років у Каліфорнії жили полінезійці. Ці науковці щось бурмочуть під носа, креслять таблиці хто чий пращур, і зовсім не бачать суті. Можна собі уявити, якої вони заспівають, якщо коли-небудь дійсно знайдуть підземні тунелі Хопі. Ось побачите, як затріщать їхні парадигми.

— От ірландці, ви запитаєте мене, чи бували вони в Америці у Середньовіччі? Та звісно! І валлійці, і вікінги, і африканці з західного берега — того, що потім називався Берегом невільників та Берегом слонової кістки — усі вони торгували у Південній Америці. Китайці бували пару разів у Орегоні — це місце називалося в них Фусан. А баски тисячу двісті років тому мали священні місця риболовлі під берегами Ньюфаундленду. І, передбачаю, зараз ви скажете: «Пане Ібісе, як же так, ці люди ж були зовсім нерозвиненими, вони ще не винайшли радіокерування, вітамінів і реактивних літаків!»

Тінь і не збирався казати нічого, але відчув, що співрозмовник чекає на його репліку, тому видав:

— А хіба ні?

Мертве осіннє листя під ногами потріскувало зовсім по-зимовому.

— Ви помиляєтеся, вважаючи, що люди не вміли долати морем великі відстані у доколумбові часи. Ті самі Нова Зеландія, Таїті і незліченні тихоокеанські острови заселили мореплавці, чиї вміння в навігації осоромили б Колумба. Африка багатіла з торгівлі, хоча шляхи вели переважно на схід, до Індії та Китаю. Ми, народ Нілу, віддавна знали, що очеретяне суденце — цілком підходящий засіб для кругосвітньої подорожі, якщо у вас із собою достатньо терпцю та підсолодженої води. Розумієте, найбільша проблема була в іншому — мало чим тут можна було торгувати, та і плисти все-таки задалеко.

Великий дім, перед яким вони зупинилися, було споруджено у манері, яку прийнято називати «стиль королеви Анни». Цікаво, запитав себе Тінь, хто була ця королева Анна, і чому вона так любила котеджі, в які радо заселилася б сімейка Адамсів? З-поміж усіх будинків кварталу цей єдиний не стояв пусткою із забитими вікнами. Вони пройшли через ворота і обійшли будинок навколо.

Пан Ібіс дістав в’язку ключів, відімкнув великі подвійні двері, і вони зайшли у простору неопалювану кімнату, де перебувало ще двоє людей: дуже високий темношкірий чоловік, що тримав у руках великого металевого скальпеля, і мертва дівчина-підліток, що лежала на фаянсовому прозекторському столі зі зливом.

На стіні над тілом висіла коркова дошка, до якої було пришпилено кілька фотографій загиблої. Ось вона усміхається на портретному фото із шкільного альбома. А ось тут вона стоїть поряд із трьома іншими дівчатами, здається, на випускному — всі одягнені у вечірні сукні, її чорне волосся заплетене у хитромудру високу зачіску.

Тут, на холодному фаянсі, її потьмяніле від налиплої крові волосся вільно розсипалося довкола плечей.

— Це мій партнер, пан Шакал, — представив чоловіка пан Ібіс.

— Вже бачилися, — сказав Шакал. — Вибачай, що не тисну руку. Зайнятий.

Тінь подивився на дівчину на столі і запитав:

— Що з нею трапилося?

— Не вміла вибирати кавалерів, — відповів Шакал.

— Це не завжди смертельно, — зітхнув пан Ібіс, — але цього разу не пощастило. Він був п’яний і мав при собі ножа, а їй здалося, що вона вагітна, і вона про це йому сказала. А він не повірив, що від нього.

— І завдав... — продовжив пан Шакал і почав рахувати. Щось клацнуло, коли він наступив на педаль під столом: на сусідньому столі ввімкнувся невеликий диктофон. — П’ять ударів ножем. Три ножові поранення у лівому передньому відділі грудної клітки. Перше поранення знаходиться між четвертим і п’ятим міжребер’ям на медіальному краї лівої молочної залози, дві цілих дві десятих сантиметра в довжину. Друге і третє поранення прорізують шостий міжреберний простір зліва від центру грудної клітки, в нижній її частині, накладаючись одне на одне, довжина три сантиметри. Одна рана довжиною два сантиметри знаходиться у лівій верхній частині грудної клітки, у другому міжреберному просторі, і ще одна різана рана довжиною п’ять сантиметрів і максимальною глибиною одна ціла шість десятих сантиметра заглиблюється у передньомедіальну поверхню лівого дельтовидного м’яза. Всі рани грудної клітки проникають глибоко. Інших видимих зовні поранень не знайдено.

Він відпустив педаль. Тінь помітив, що над прозекторським столом звисає шнурок з маленьким мікрофоном.

— Так ви також і коронер? — запитав Тінь.

— В цих місцях коронерів визначає політична кон’юнктура, — пояснив Ібіс. — І їхня робота полягає в тому, щоб дати трупу копняка. Якщо труп не обуриться і не дасть копняка у відповідь, коронер виписує свідоцтво про смерть. Шакал тут, як кажуть, паталогоанатом і працює на окружного судмедексперта. Робить розтини і зберігає зразки тканин для аналізу. Він уже сфотографував її рани.

Шакал не звертав на них уваги. Він узяв великий скальпель і зробив глибокий надріз у формі літери V — від її ключиць до самого низу грудини. Потім він перетворив V в Y, зробивши ще один глибокий надріз від грудини до лобкової кістки. Інструмент, який він після цього взяв до рук, був схожий на маленький, важкий хромований дриль із круглою пилою розміром з медальйон на кінці. Він його ввімкнув і розсік ребра з обох сторін її грудини.

Дівчина розкрилась, ніби дамська сумочка.

Тінь раптом помітив м’який, але неприємний запах: усепроникний, їдкий дух сирого м’яса.

— Я думав, буде гірше, — сказав він.

— Ще свіженька, — відказав Шакал. — І кишечник цілий, так що лайном не тхне.

Тінь зрозумів, що не дивиться в її бік, але не через відразу, як можна було припустити спочатку, а через дивне бажання залишити дівчині хоча б трохи приватності. Важко було уявити більш оголений стан, ніж той, в якому перебувало це відкрите людське тіло.

Шакал відокремив кишечник, що блискуче зміївся в її животі і нижче, глибоко серед тазових кісток. Він перебрав його пальцями, по всій довжині, описав як «нормальний» у мікрофон і відправив його у відро на підлозі. Вакуумною помпою висмоктав усю кров з грудної клітки і виміряв об’єм. Потім він оглянув її зсередини. У мікрофон продиктував:

— Наявні три розриви у перикарді, який заповнений згорнутою і рідкою кров’ю.

Шакал вийняв серце, надрізавши на вершечку, і покрутив його в руці, розглядаючи з усіх боків. Потім наступив на педаль і записав:

— Наявні дві різані рани на міокарді. Півтора сантиметри у правому шлуночку і одна ціла вісім десятих сантиметра в лівому.

Шакал видалив легені. Ліва легеня, яку в кількох місцях пробили ножем, наполовину здулася. Він зважив їх, потім зважив серце і сфотографував рани. З кожної легені він відрізав невеликий шматочок і помістив у банку.

— Формальдегід, — пошепки пояснив пан Ібіс.

Шакал продовжував говорити у мікрофон, описуючи те, що робить і що бачить, поки він виймав з дівчини печінку, шлунок, селезінку, підшлункову залозу, нирки, матку і яєчники.

Він зважував кожен орган і описував його як «нормальний і неушкоджений». Від кожного органу брав невеликий шматочок і клав його у банку з формальдегідом.

Від серця, печінки і однієї нирки він відрізав по ще одному шматочку. Їх він клав до рота, без поспіху пережовував за роботою і ковтав.

Тінь чомусь подумав, що так і треба: це був вияв поваги до покійної, а не блюзнірство.

— Отже, ти у нас погостюєш? — запитав Шакал, ретельно розтираючи зубами шматочок серця дівчини.

— Якщо ви мене приймете.

— Звісно що приймемо, — втрутився пан Ібіс. — Немає жодного аргументу проти і безліч аргументів за. Поки ви тут, перебуватимете під нашим захистом.

— Сподіваюся, ти не проти спати з небіжчиками під одним дахом, — сказав Шакал.

Тінь подумав про поцілунок Лори, гіркий і холодний.

— Ні, — відповів. — Принаймні, доки вони залишаються мертвими.

Шакал повернувся до Тіні і зміряв його поглядом темно-карих очей, глузливих і холодних, як у пустельного собаки.

— Тут залишаються, — тільки і сказав.

— Мені здається... — продовжив Тінь, — здається, що небіжчикам не так вже й складно до нас повернутися.

— Зовсім ні, — авторитетно заявив пан Ібіс. — Навіть зомбі, уявіть собі, роблять із живих людей. Дрібка порошку, підхоже замовляння, вміння переконувати — і маєте зомбі. Вони живуть — тільки думають, що ні. Але щоб по-справжньому оживити мертвяка, у його тілі... На це треба сила, — він завагався, перш ніж продовжити: — Це було простіше тоді, у старі часи, на батьківщині.

— Можна було прив’язати ка людини до її тіла на п’ять тисяч років, — сказав Шакал. — Або відв’язати. Та давно вже це було.

Один за одним він узяв органи, які до цього видалив, і шанобливо помістив їх всередині тіла. Склавши на місце нутрощі і вставивши грудину, він стягнув краї шкіри. Потім дістав товсту голку з ниткою і зашив її спритними, швидкими рухами — як зашивають бейсбольні м’ячі. Тіло знову перетворилося з купи м’яса та кісток на дівчину.

— А тепер по пивку, — видихнув Шакал. Він зняв і викинув гумові рукавички. Скинув темно-коричневий комбінезон у плетений кошик для прання. Тоді підняв картонний лоток, на якому стояли скляночки з червоними, коричневими й фіолетовими зрізами органів: — Будеш?

Чорними сходами вони піднялися на кухню. Кухня була оформлена у біло-коричневих тонах, стримана і респектабельна — ніби родом з 1920-х. Під стіною деренчав величезний холодильник марки «Кельвінатор». Шакал відкрив його і поклав усередину пластикові контейнери зі зразками селезінки, нирок, печінки і серця, вийнявши натомість три коричневі пляшки. Ібіс дістав із заскленої шафи три високих келихи. А тоді жестом запросив Тінь сісти за кухонний стіл.

Потім пан Ібіс налив пиво в келихи і передав один Тіні, один Шакалу. Це було пречудове пиво, гірке і темне.

— Добре пиво, — похвалив Тінь.

— Ми його самі зварили, — сказав Ібіс. — У давнину це робили жінки. Пиво у них виходило краще, ніж у нас. Але тепер нас залишилося тільки троє. Я, він і вона, — Він показав у куток, де в кошику міцно спала маленька черепахова кішка. — Спочатку нас було більше. Та Сет полишив нас у пошуках пригод... двісті років тому? Десь так. Ми отримали листівку від нього із Сан-Франциско у 1905 чи 1906. І більше нічого. А бідний Гор взагалі... — Він замовк, зітхнув і похитав головою.

— Я все ще бачу його подеколи, — сказав Шакал, потягуючи пиво. — Коли йду до машини.

— Я хочу відплатити вам за гостинність, — змінив тему Тінь, — поки я тут. Що скажете робити, те й робитиму.

— Ми підшукаємо щось для тебе, — погодився Шакал.

Маленька черепахова киця розплющила очі і потягнулася. Нечутно перетнула кухню і потерлася головою об Тіневий черевик. Тінь нахилився і почухав їй лоба, вуха і загривок лівою рукою. Вона вигнулась із явним задоволенням, а потім застрибнула йому на коліна, стала лапками на груди і ткнулася холодним носом у його ніс. Потім згорнулася у нього на колінах і знову заснула. Він опустив руку, аби її погладити — теплу, м’яку, приємну. Вона мала такий вигляд, ніби знайшла найбезпечніше місце в світі, і це розраджувало Тінь.

Від пива у Тіні трохи гуділо в голові, і це теж було приємно.

— Підіймайся сходами, побачиш кімнату коло ванної, — сказав йому Шакал. — Вона твоя. Робочий одяг чекає на тебе у шафі. Але певен, ти спершу захочеш помитися й поголитися.

Тінь так і зробив. Він прийняв душ, стоячи у чавунній ванні, і дуже обережно поголився позиченою в Шакала бритвою. Бритва мала перламутрову ручку і надзвичайно гостре лезо — Тінь виснував, що нею зазвичай голять мерців перед відправленням в останню путь. Раніше йому не доводилося брати до рук небезпечну бритву, але зараз все-таки вдалося не порізатися. Він змив крем для гоління і поглянув на себе голого в засидженому мухами дзеркалі ванної. Синці вкривали його тіло: на грудях і руках були свіжі, поверх залишених Свіні-Вар’ятом. Він бачив своє мокре чорне волосся і темно-сірі очі, що недовірливо зиркали з того боку скла, бачив шрами на своїй шкірі кавового кольору.

А потім його рука, так, ніби нею керував хтось чужий, підняла бритву і приклала її лезом до горла.

А це був би вихід, подумав він. Найпростіший вихід. І хіба буде для цього колись краща нагода, ніж зараз, коли тут є ці двоє, які сьорбають собі пиво на кухні внизу, які просто і незворушно наведуть після мене лад і житимуть собі далі як жили? Не буде більше турбот. Не буде більше Лори. Ніяких таємниць і змов. Ніяких кошмарів. Просто тиша, спокій і відпочинок назавжди. Один раз провести від вуха до вуха. Все, що потрібно.

Тінь стояв, притиснувши бритву до шиї. У місці, де лезо торкалося шкіри, виступила крихітна червона плямка. Він навіть не помітив порізу. Ось, дивися, подумав він про себе, і чув ці слова так, ніби хтось нашіптував їх йому на вухо, це не боляче. Лезо загостре, аби боліти. Мене не стане так швидко, що я нічого не відчую.

Раптом двері ванної прочинилися — зовсім трошки, але достатньо, щоб у щілину пролізла голова маленької черепахової киці.

— Мурк? — поцікавилася вона.

— Привіт, — відповів Тінь. — А я думав, що замкнув двері.

Він склав убивчо гостру бритву, поклав її на раковину, промокнув крихітний поріз на шиї туалетним папером. Потім загорнувся у рушник і вийшов у спальню.

Спальню, як і кухню, здавалося, обставляли у 1920-х: поряд із комодом і дзеркалом стояв рукомийник із глечиком. Повітря в кімнаті видавалося на дещицю затхлим, ніби її надто рідко провітрювали, а простирадла були трохи вогкими.

Хтось уже виклав для нього одежу на ліжку: чорний костюм, біла сорочка, чорна краватка, білі майка і труси, чорні шкарпетки. На потертому килимі поруч із ліжком стояли чорні туфлі.

Тінь почав одягатися. Речі були якісні, хоч і не нові. Цікаво, кому вони належали? Чи приміряє він зараз убрання мерця? Чи має він влізти у шкуру небіжчика? Коли закінчив, оглянув себе у дзеркалі. Костюм сидів ідеально: дивовижно, але піджак анітрохи не розходився на грудях, і довжини рукавів вистачало. Тінь заходився поправляти краватку, і тепер йому здавалося, що відображення уїдливо посміхається. Він почухав кінчик носа і відчув справдешнє полегшення, коли двійник у дзеркалі повторив його рух.

Тепер уже зовсім не вкладалося в голові, як він узагалі міг захотіти перерізати собі горлянку. Віддзеркалення і далі посміхалося, поки він допасовував краватку.

— Ну і що? — промовив Тінь. — Ти знаєш щось таке, чого я не знаю?

І одразу ж усвідомив, наскільки безглуздий має вигляд.

Двері рипнули, киця прослизнула у шпаринку, м’яко пройшла через кімнату і застрибнула на підвіконня.

— Неподобство, — звернувся Тінь до тварини. — Я зачинив ці двері. Я точно знаю, що я їх зачинив.

Киця подивилася на нього з цікавістю. Її очі мали темно-жовтий колір, ніби бурштин. Тоді вона зістрибнула з підвіконня на ліжко, згорнулася пухнастим клубочком і заснула на пошарпаному покривалі.

Тінь розчинив двері навстіж, залишив їх так — щоб киця могла вийти, і щоб спальня хоч трохи провітрилася, — і зійшов униз. Сходи рипіли і бурчали, коли він по них ступав, ніби їм неприємно було терпіти його вагу і вони хотіли, щоб їх залишили в спокої.

— Оце ти ловкий чортяка! — сказав Шакал, коли побачив Тінь у костюмі. Він чекав унизу сходів, одягнений у схожий чорний стрій. — Коли-небудь водив катафалк?

— Не доводилося.

— Що ж, усе буває вперше. Він припаркований перед домом.

Померла стара жінка. Її звали Лайла Ґудчайлд. Шакал наказав занести складану алюмінієву каталку вузькими сходами нагору і розгорнути її у спальні поряд із ліжком. Потім Тінь дістав напівпрозорий синій пластиковий мішок, поклав його поряд із трупом на ліжку і розстебнув. На жінці були рожева нічна сорочка і стьобаний халат. Тінь підняв її, тендітну і майже невагому, загорнув у ковдру і поклав у мішок. Тоді застебнув його і переніс на каталку. Поки Тінь був зайнятий, Шакал спілкувався зі старезним дідом, який був чоловіком Лайли за її життя. Чи, точніше, Шакал слухав, як старий говорив. Поки Тінь застібав мішок із пані Ґудчайлд, старий бубонів про те, якими невдячними були його діти, і онуки так само, хоча це не їхня провина, це просто у них такі батьки, а відомо ж, що яблуко від яблуні, і взагалі він думав, що не такими їх виховував.

Тінь і Шакал підкотили завантажену каталку до вузьких сходів. Старий ішов за ними, не вгамовуючись — говорив переважно про гроші, жадібність і невдячність. На ньому були домашні капці. Вони знесли каталку по сходах, причому Тінь тримав її знизу, де важче, а коли вийшли на вулицю, покотив її по заледенілому тротуару до катафалка. Шакал відчинив задні двері, і, коли Тінь завагався, сказав:

— Просто штовхай її. Ніжки складуться і не заважатимуть.

Тінь проштовхнув каталку — ніжки й справді підскочили, і колеса повезли її по дну катафалка. Шакал показав, як її треба пристібати, і, поки Тінь замикав катафалк, терпляче висловухав старого, у якого сьогодні померла дружина, Лайла Ґудчайлд, і який, не зважаючи на зиму і холод, стояв у капцях і халаті посеред вулиці, і скаржився на своїх дітей, які були стерв’ятниками, справжніми стерв’ятниками, що кружляли над його з Лайлою статками, над усім, що вони назбирали за своє життя разом, і як їм двом довелося тікати до Сент-Луїса, потім до Мемфіса, до Маямі, і от, зрештою, вони опинилися в Кайро, і тепер він такий радий, що Лайла не померла в будинку для літніх людей, і так боїться, що він сам помре там.

Вони провели старого назад у будинок, знову піднялися по сходах у подружню спальню. У куточку кімнати бурмотів невеликий телевізор. Проходячи повз нього, Тінь помітив, як диктор йому усміхнувся і підморгнув. Тінь озирнувся, щоб упевнитись, що ніхто в їхній бік не дивиться, і показав телевізору середній палець.

— У них немає грошей, — сказав Шакал, коли вони повернулися в катафалк. — Завтра він прийде до Ібіса. Обере найдешевший похорон. Певно, її подруги вмовлять його зробити все як слід, справити по ній поминки у вітальні. Але він буде бурчати. Бо не має грошей. У наші дні тут ні в кого нема грошей. Та все одно він помре за півроку. За рік, якщо пощастить.

Сніжинки танцювали і крутилися у світлі фар. Сніговий фронт просувався на південь.

— Він хворіє? — запитав Тінь.

— Не в тому річ. Жінки переживають своїх чоловіків. А чоловіки — такі, як він — без своїх дружин не протягнуть. Ось побачиш, він просто не знатиме, куди приткнутися, бо все, до чого він звик, пішло разом із нею. Він втомиться, змарніє, а потім здасться остаточно, і тоді вже його не стане. Може, це буде запалення легенів, чи рак, чи серце зупиниться. Коли ти стаєш старий, то не можеш уже боротися за життя. І тоді ти помираєш.

Тінь помовчав.

— Шакале!

— Чого тобі?

— А ви вірите, що є душа? — це було не зовсім те, що Тінь збирався запитати, і він аж здивувався своєму нахабству. Він хотів запитати щось не настільки прямолінійне, але нічого іншого так і не спало на думку.

— Складно сказати. У наші часи в цій справі був порядок. Помираєш, стаєш у чергу, відповідаєш за злі діяння і за добрі, і якщо вчинене тобою зло важче за пір’їнку, ми віддаємо твої душу й серце Аммету, Поглиначу Душ.

— Певно, він з’їв багатьох.

— Не так багато, як ти собі думаєш. Пір’їнка була дійсно важенькою. Ми навмисне зробили її такою. Ти мав дуже вже напаскудити за життя, щоби зрушити ті шальки терезів. Зупинися, тут заправка. Заллємо пару літрів.

На вулицях панувала тиша — така, яка буває лише під час першого снігу.

— Схоже, буде біле Різдво, — сказав Тінь, наповнюючи бак.

— Ага. Чорт, везучий був цей бісів син. Тобто не бісів, а навпаки...

— Ісус?

— Улюбленець долі. Кинь його у вигрібну яму — він вилізе свіженький, як та рожа. Ти ж знаєш, що це навіть не його день народження? Свиснув дату в Мітри. О, а ти знайомий із Мітрою? Бравий вояка. Славний чувак.

— Здається, ні.

— Ну... В цих місцях Мітру я не зустрічав. Він з військових. Може, повернувся собі на Близький Схід і горя не знає... та певніше, що його вже нема. Так буває. Сьогодні кожен солдат імперії має скупатися в крові твого жертовного бика, а завтра вони вже не згадають навіть день твого народження.

Двірники рипіли по вітровому склу, збиваючи сніжинки в прозору крижану масу.

Світлофор на мить показав жовтий, а потім став червоним, і Тінь натиснув на гальма. Катафалк пішов юзом, розвернувся на порожній дорозі, і лише тоді зупинився.

Зелене світло. Тінь повів катафалк п’ятнадцять кілометрів на годину — більше, певно, не варто було у таку ожеледицю. Машина ідеально їхала на другій передачі — Тінь припустив, що вона часто так їздить, тягнучи за собою хвіст з інших машин.

— Так і тримайся, — прокоментував Шакал і продовжив: — Тепер ти розумієш, що Ісусові тут нема на що скаржитися. Але мені розповіли, що хтось його бачив на узбіччі якоїсь дороги в Афганістані. Хотів їхати стопом, але ніхто не зупинився. Так буває. Все залежить від того, де ти.

— Здається, насувається справжня буря, — сказав Тінь.

Він мав на увазі погоду. Та коли Шакал зрештою подав голос, його відповідь була зовсім не про погоду:

— От поглянь на мене і Ібіса. Справи наші кепські, за кілька років нам каюк. Ми відклали достатньо на чорний день, але чорний день в цих краях затягнувся на роки, і все тільки чорнішає. Гор он взагалі пустився берега, ну тобто вже зовсім останню клепку втратив, весь час ширяє десь як яструб, жере падло, збите на дорогах. Нафіг таке життя? Баст ти бачив. І у нас, взагалі-то, справи сильно краще, ніж у більшості. Принаймні хоч трохи людської віри, щоб протриматись, у нас лишилося. Решта тих нікчем навіть цього не мають. Все достеменно як у похоронному бізнесі: багаті хлопці рано чи пізно тебе куплять, хочеш ти того чи ні, бо вони більші, ефективніші і працюють. А війна тут не змінить геть нічого, бо ми ту чортову війну програли ще коли прибули у цю обітовану землю сто, тисячу, десять тисяч років тому. Ми прибули до Америки, а Америці виявилося глибоко пофіг на це. І тут вже або нас купують, або ми далі лупаємо сю скалу, або забираємося звідси. Так, хлопче. Маєш рацію. Насувається буря.

Тінь заїхав на вулицю, де усі будинки, крім одного, стояли мертві, із закладеними цеглою або забитими вікнами.

— Заїдь з іншого боку, — сказав Шакал.

Він підігнав катафалк задом, якомога ближче до подвійних дверей у задній частині будинку. Ібіс відкрив катафалк і розчинив двері моргу, Тінь відстебнув і витягнув каталку. Як тільки він перетягнув її через бампер, ніжки впали вниз і колеса закрутилися по землі. Він повіз каталку до прозекторського столу. Потім ніжно, ніби сплячу дитину, яку боявся розбудити, взяв темний пакет із Лайлою Ґудчайлд і обережно переклав його на стіл у холодному морзі.

— У мене є спеціальна дошка, щоб перекладати тіла, — прокоментував Шакал. — Міг би й не брати її на руки.

— Нічого страшного, я здоровий чортяка, — відповів Тінь. Він помітив, що став потроху переймати Шакалову манеру говорити. — Мені не складно.

У дитинстві Тінь був малий і худий для свого віку, тільки ребра стирчали. Єдина його дитяча фотографія, яку Лора удостоїла честі взяти в рамку і повісити на стіну, зображала хлопчика з кучмою неслухняного волосся і серйозним поглядом темних очей поряд зі святковим столом, заставленим тістечками та печивом. Тінь вважав, що фото зняли на різдвяній вечірці у посольстві, бо на ньому був його найкращий костюм з метеликом. І отак він, одягнений, як лялечка, урочисто дивився на дорослий світ, що його оточував.

Вони з мамою часто переїжджали — спершу по всій Європі, з посольства в посольство, де вона працювала радисткою на службі Міністерства закордонних справ, приймаючи та розсилаючи секретні телеграми по всьому світу, і потім, коли йому виповнилося вісім, по Америці. Тоді у матері вже надто часто траплялися напади хвороби, і постійну роботу їй ніхто не пропонував — тож вони переїжджали з міста до місто і перебивалися випадковими заробітками, коли все було добре. Вони ніде не затримувалися надовго, і Тінь ніколи не встигав заводити друзів, ніколи не міг відчути себе вдома і розслабитися. А він був маленькою дитиною...

Він швидко виріс. Навесні тринадцятого року його життя місцеві діти збиткувалися з нього, підбиваючи на бійки, в яких вони не могли не перемогти, і після яких Тінь тікав у вбиральню — пересердитися і змити з себе кров, грязюку і часто сльози, перш ніж його хто-небудь побачить. Потім прийшло літо, довге, чарівне, тринадцяте літо, яке він провів у басейні, подалі від старших дітей, плаваючи і читаючи бібліотечні книги. Коли літо починалося, він ледве тримався на воді. А в кінці серпня він заввиграшки перепливав кролем басейн туди і назад по кілька разів і стрибав із трампліна, а сонце та вода надали його шкірі темно-брунатного кольору. У вересні він повернувся до школи, а хлопчики, через яких він так потерпав ще півроку тому, виявилися тепер маленькими, кволими і більше вже не здатними вивести його з рівноваги. Двоє з них спробували, на свою біду, і Тінь їх навчив гарним манерам — жорстко, швидко і болісно. Але ще Тінь зрозумів, що став іншим: він більше не міг тихо сидіти позаду, з усіх сил стараючись бути непомітним і ненав’язливим. Він був надто великим для цього, надто впадав у вічі. В кінці навчального року він вже змагався за команди з плавання і з важкої атлетики, і навколо нього ходив тренер команди з тріатлону. Йому подобалося бути великим і сильним. Це вирізняло його з-поміж інших. Раніше він був сором’язливим, тихим хлопчиком, що ховався між книжками, і це було боляче, тепер він був тупим здоровилом, і його турбували лише якщо треба було перенести диван у сусідню кімнату — ніхто не сподівався від нього більшого.

У всякому разі, доки він не зустрів Лору.

Пан Ібіс приготував вечерю: рис з овочами для себе і Шакала.

— Я не м’ясоїд, — пояснив він, — а Шакал все м’ясо, якого потребує, споживає в ході своєї роботи.

Перед Тінню стояв картонний кошик зі шматочками курки з KFC і пляшка пива.

Курятини було більше, ніж Тінь міг би в себе увіпхати, тож він розділив трапезу з кицею, знявши зі шматочків шкіру та хрумку скоринку і подрібнивши їх пальцями.

— У в’язниці був хлопака, звали Джексоном, — почав Тінь за їжею. — Працював у тюремній бібліотеці. І він стверджував, що вони змінили назву з Kentucky Fried Chicken на KFC, бо більше не продають справжньої курятини. Вони вирощують якогось генетично модифікованого мутанта, гігантську багатоніжку без голови, тільки сегмент за сегментом з ніжками, грудинкою і крильцями. Втикають в цю істоту трубки і так годують. Джексон казав, що уряд не дозволив їм більше використовувати слово «курка» в назві.

— І ви гадаєте, що це правда? — підняв брову пан Ібіс.

— Анітрохи. А от Ловкий, мій співкамерник, на це сказав, що назву вони змінили, бо у людей стали з являтися погані асоціації зі словом «підсмажені». Певно, вони хотіли, щоб усі думали, ніби курка приготувала саму себе.

Після обіду Шакал вибачився і попрямував у морг. Ібіс пішов писати у свій кабінет. Тінь ще трохи затримався на кухні, підгодовуючи черепахову кицю курячою грудкою і потягуючи пиво. Коли пиво і курятина закінчилися, він вимив тарілки і прибори, поставив їх на стійку сушитися і піднявся нагору.

Він помився у ванні на ніжках, почистив зуби своєю одноразовою зубною щіткою і пастою з одноразового тюбика. Завтра, вирішив він, треба купити нову зубну щітку.

Коли він повернувся у спальню, маленька черепахова киця знову спала, розлігшись пухнастим півмісяцем у нижній частині ліжка. У середній шухляді комода він знайшов кілька смугастих бавовняних піжам. За фасоном здавалося, що їх пошили років сімдесят тому, але запах був свіжий. Він перевдягнувся, і піжама пасувала ідеально — здавалося, ніби вона, як і чорний костюм, пошита за знятою з нього міркою.

На приліжковій тумбі був стосик журналів Reader’s Digest, але найновіший — за березень 1960 року. Джексон, бібліотекар, — той самий, що наполягав на достовірності історій про смажених курчат-мутантів з Кентукі, і який повідав йому про чорні вантажні поїзди, що на них уряд темними ночами перевозить політичних в’язнів до секретних концтаборів у Північній Каліфорнії, — так от, цей Джексон також казав, що ЦРУ використовувало цей журнал як прикриття для своїх філій по всьому світу. Він божився, що кожна закордонна редакція Reader’s Digest була насправді офісом ЦРУ.

«Анекдот, — зринув з пам’яті голос покійного агента Дуба, — як можна довести, що ЦРУ не було причетне до вбивства Кеннеді?»

Тінь прочинив вікно на кілька сантиметрів — шпаринка була достатньою, щоб заходило свіже повітря і щоб киця могла пролізти крізь неї на балкон.

Він засвітив лампу коло ліжка, влігся і трохи почитав. Він хотів вимести всі думки з голови, тож обирав найзанудніші статті у найзанудніших на вигляд випусках. Десь посередині статті, яка називалася «Я — Джонова підшлункова», він зрозумів, що очі злипаються, він ледве встиг вимкнути світло і вкластися на подушку, перш ніж поринути у сон.

Згодом йому так і не вдалося відновити чітку послідовність подій і подробиці цього сну — за будь-яких спроб пригадати у пам’яті зринала мішанина темних, ніби недопроявлені негативи, зображень. Була дівчина. Він звідкись її знав, а зараз вони гуляли над водою. Міст лежав над невеликим озерцем у центрі міста. Вітер пускав поверхнею озера брижі, і білі баранці на їхніх вершечках, здавалося, тягнулися до Тіні, ніби малесенькі ручки.

«Там, нижче», — сказала жінка. Вітер грайливо тріпотів її леопардовою спідницею, і підіймав її, демонструючи м’яку кремову шкіру на стегнах — там, де закінчувалися панчохи, — і у своєму сні, перед богом і людьми, Тінь став навколішки і припав до лона цієї жінки, занурившись у її п’янкий, дикий, жіночий запах. Тоді ж, уві сні, він усвідомив збудження, що зі страхітливою важкістю, пульсацією, болем прийшло в реальності — таке саме, як перші юнацькі ерекції, коли стрімко змінювалося тіло і він не розумів, звідки береться ця непрохана твердість, а відчував лише страх перед незвіданим.

Він відхилився назад і подивився вгору, та все одно ніяк не міг розгледіти її обличчя. Але ось вони вже зустрілися в поцілунку, і він відчував м’якість її губ губами, і пружність її грудей долонями, а потім його пальці помандрували вниз по атласній шкірі і прослизнули під хутра, що огортали її стан, до чарівної улоговини, яка відповідала теплом і вогкістю на його доторк, розкриваючись, немов квітка.

Жінка заурчала, шаленіючи, і за мить уже її рука прямувала донизу і обхопила його твердість. Він відкинув геть простирадла і перекотився на неї, розводячи її стегна, у той час як вона направляла його рукою всередину себе, і ось до мети залишається один рух, один чудесний поштовх...

І раптом, зливаючись із нею в поцілунку, він опинився у своїй старій тюремній камері. Жінка міцно обхопила його руками, обплела ногами і полонила його так, що він не зміг би вийти з неї, навіть якби захотів.

Ще ніколи губи, які він цілував, не були настільки м’якими. Він навіть не підозрював, що на світі може існувати така ніжність. Втім, язик її був шершавим проти його язика, ніби наждачний папір.

«Хто ти?» — він запитав.

Вона не дала жодної відповіді, тільки перевернула його на спину, одним невловимим рухом осідлала його і стала на ньому стрибати. Хоча ні, не стрибати — накочуватись на нього шовковим припливом, хвилі якого, кожна потужніша за попередню, ритмічно стрясали його тіло і душу з кожним ударом серця, так само, як розбивалися об берег буруни на озері. Вона занурювала гострі, як леза, кігті у його шкіру, роздряпувала йому боки, але болю він не відчував — ніби якісь алхімічні чари перетворювали кожну мить на зливок чистісінького задоволення.

Він силувався осягнути себе, знайти потрібні слова, але все, що він бачив і відчував, — це гарячі пустельні вітри над піщаними дюнами.

«Хто ти?» — він запитав іще раз, спраглий до слів.

Він дивився у її темно-бурштинові очі, а потім вона припала до його губ і пристрасно поцілувала, поцілувала настільки глибоко і всеосяжно, що він майже кінчив усюди — там, на мості через озеро, у тюремній камері, у ліжку в домі двох трунарів у Кайро. Він вознісся на цьому відчутті, як повітряний змій на висхідних вітрах, але не хотів сягати піку, не хотів оргазму — бо понад усе волів, щоб це ніколи не закінчувалося. Зрештою Тінь опанував себе. Він мусив попередити цю жінку.

«Лора, моя дружина. Вона тебе вб’є».

«Тільки не мене», — озвалася його коханка.

Якась нісенітниця спливла у свідомості: мовляв, у середньовіччі вважали, що у жінки, яка була зверху у зляганні, народиться єпископ. Так вони і називали цю позу: зачаття єпископа...

Він хотів знати, як її звуть, але не наважувався запитати втретє, а вона притислася грудьми до його грудей, і він відчув її затвердлі соски. І вона стиснула його, якось стиснула там, нижче, глибоко всередині, і цього разу він уже не зміг осідлати цей вітер, цю хвилю — відчуття зірвало його з місця і понесло бозна-куди, і він вигнувся, заганяючи в неї член глибше, ніж коли-небудь міг собі уявити. І здавалося, ніби вони якимось чином стали одним єством, двома його часточками, що ласували, упивалися, тримали, жадали...

«Кінчай!» — загарчала вона по-котячому. «Ну ж бо, кінчай!». І він кінчив, і з тим, як спазми його тіла поступово відступали, його свідомість розтеклася в ніщо, а потім стала знову набувати форми.

Якось уже в самому кінці він перевів подих, наповнивши чистим повітрям легені по самі вінця, і зрозумів, що уже довгий час затримував дихання. Три роки, не менше. Може, навіть і більше.

«А тепер спи, — сказала вона, поцілувавши його повіки найніжнішими у світі губами. — Відпусти. Відпусти все».

Після цього прийшов сон — глибокий, затишний і без сновидінь, Тінь занурився у нього і прийняв його.

Освітлення було дивним. Він подивився на годинник — за чверть сьома ранку, і на вулиці ще темно, але по кімнаті розливався блакитний присмерк. Тінь виліз із ліжка. Він точно пам’ятав, що вдягав піжаму перед сном, але тепер він був голісінький, і повітря холодило шкіру. Він підійшов до вікна і зачинив його.

Вночі прийшла заметіль: снігу випало десь по кісточку, чи навіть більше. Квартал, що відкривався Тіні з вікна, ще учора брудний і пошарпаний, цілковито перемінився: будівлі більше не виглядали забутими й покинутими, огорнуті вишуканою памороззю. Асфальт повністю зник під білим килимом снігу.

Несмілива думка пробивалася на поверхню свідомості. Щось про швидкоплинність. Майнула і зникла.

Хоч стояли сутінки, він міг бачити, як удень.

Зачепивши поглядом дзеркало, Тінь помітив щось дивне і підійшов ближче, спантеличено розглядаючи своєї відображення. Усі синці позникали. Він промацав свої ребра кінчиками пальців, очікуючи відчути біль — згадку про знайомство з агентами Каменем та Дубом, видивлявся щедрий розсип синців, що їх залишив на пам’ять Вар’ят Свіні, але не знайшов нічого. На обличчі не було ані подряпинки. Зате боки і спину (він покрутився перед дзеркалом, щоб розгледіти) вкривали сліди пазурів.

Значить, це все йому не наснилося. Не зовсім.

Тінь прошерстив шухляди і знайшов собі одяг: старомодні сині джинси, сорочку, товстий синій светр. У шафі в дальньому кутку кімнати знайшов чорне пальто трунаря. І знову запитав себе, кому це вбрання належало.

Він взув свої старі черевики.

У домі всі ще спали. Тінь вислизнув надвір, намагаючись якомога легше ступати на скрипучі дошки підлоги, через передні двері, а не через морг, цього ранку йому не треба було туди заходити. Він ішов по білому килиму, залишаючи глибокі сліди на тротуарі, і м’який незайманий сніг рипів під його ногами. Надворі було світліше, ніж здавалося зсередини будинку, і сніг відбивав небесне світло.

За п’ятнадцять хвилин Тінь дійшов до мосту, перед яким розмістився здоровенний вказівник на попередження, що він залишає історичний Кайро. Під мостом смалив цигарку і тремтів довготелесий незграбний чолов’яга. Тіні здалося, що він впізнав чоловіка, але сніг так оманливо відсвічував, що йому довелося підходити все ближче і ближче, щоб упевнитися. На чоловікові були залатана джинсівка і бейсболка.

Наблизившись до курця достатньо, щоб у ранкових зимових сутінках розгледіти бордового синця під оком, Тінь привітався:

— Доброго ранку, Вар’яте Свіні.

Панувала тиша. Навіть поодинокі машини не порушували її.

— Привіт, — озвався Свіні, не підводячи голови. Він курив самокрутку. Тінь на мить навіть подумав, що це косяк. Але пахло тютюном, а не травою.

— Якщо ти й далі будеш тусуватися під мостами, Свіні, люди подумають, що ти троль.

Цього разу Свіні звів на нього погляд. Тінь міг розгледіти його перелякані очі:

— Я шукав тебе. Ти маєш мені помогти. Я грандіозно облажався, — він присмоктався до своєї самокрутки, а потім відвів руку від рота. Але цигарковий папір прилип до нижньої губи, і сигарета розтрусилася на руду бороду Свіні і засмальцьовану футболку. Свіні різкими, безладними рухами немитих рук спробував позмітати з себе тютюн із таким виглядом, ніби зганяє не смітинки, а небезпечних комах.

— В мене зараз дуже обмежені ресурси, Свіні. Але, може, для початку, розкажеш, чого тобі треба? Хочеш, куплю тобі кави?

Свіні похитав головою. Витягнув пачку тютюну і цигарковий папір з кишені і взявся лагодити ще одну цигарку. Поки він був зайнятий цим нехитрим ділом, його губи і борода рухались, але вголос він не сказав ні слова. Лизнув зовнішній край паперу і скрутив його між пальців. Результат цих зусиль можна було назвати «цигаркою» тільки дуже поблажливо. Тоді відказав:

— Я не троль. Курва. Ці недоноски страшні нікчеми.

— Я знаю, що ти не троль, Свіні, — сказав Тінь з усією теплотою, на яку був здатний, з усіх сил намагаючись не звучати зверхньо. — Чим я можу тобі допомогти?

Вар’ят Свіні клацнув своєю «Зіппо», і сантиметри три його цигарки спалахнули і вмить згоріли на попіл.

— Пам’ятаєш, я показував тобі, як добути монетку? Пам’ятаєш?

— Так, — відповів Тінь і побачив внутрішнім зором, як монета провалюється в Лорину труну, як вона поблискує в неї на шиї. — Я пам’ятаю.

— Мужик, ти взяв не ту монету.

У сутінки під мостом заїхала машина і засліпила їх світлом фар. Водій сповільнився, коли проїздив повз них, тоді зупинився і опустив скло.

— У вас усе в порядку, панове?

— Все в шоколаді, полісмене, — відповів Тінь. — Ми просто вийшли на ранкову прогулянку.

— Гаразд, — здавалося, поліцейський не повірив жодному Тіневому слову і вирішив зачекати.

Тінь поклав руку на плече Вар’ята Свіні і спрямував його вперед — за місто, подалі від поліцейської машини. Він почув шурхіт, з яким зачинилось вікно. Машина залишилась там, де і була.

Тінь ішов. Вар’ят Свіні теж ішов, хоча часом і похитувався. Вони минули знак з написом «Місто майбутнього». Тінь уявив собі місто шпилів і хмарочосів з малюнків Френка Пола, де будівлі переливались ніжними пастельними кольорами, а повітряні автомобілі, схожі на бульбашки, снували між ними, ніби блискучі джмелі. Так мало би виглядати місто майбутнього, і Тінь не вірив, що таке коли-небудь могли б збудувати у Кайро.

Поліцейська машина поволі проїхала повз, розвернулась і вирушила назад до міста, набравши швидкість на засніженій дорозі.

— А тепер розкажи, що тебе турбує, — порушив тишу Тінь.

— Я зробив усе, як він наказав. Я все зробив, як він хотів, але дав тобі не ту монету. Не та монета мала дістатись тобі. Це королівська монетка. Шариш? Я не мав би навіть спромогтися її узяти. Це монета, яку дають Королю Америки. Не якомусь холопу, такому, як ми з тобою. А тепер в мене проблеми. Просто віддай мені монетку, мужик. Ти більше ніколи мене не побачиш, якщо віддаси її, я клянуся йобаним Браном, а? Клянусь усіма роками, які я провів серед блядських дерев.

— Як наказав тобі хто, Свіні?

— Він. Ґрімнір. Чувак, якого ти називаєш Середою. Ти знаєш, хто він такий? Хто він насправді такий?

— Думаю, знаю.

У блакитних очах ірландця майнула паніка:

— Ти не подумай, нічого такого. Нічого поганого. Він просто попросив мене прийти до того бару і втягнути тебе в бійку. Він хотів побачити, з якого ти тіста.

— І він сказав тобі зробити ще щось?

Свіні тремтів і сіпався. На мить Тіні здалось, що той змерз, але потім згадав, де бачив таке саме тремтіння. В тюрмі: так тремтіли торчки. Свіні трусився через відхідняки, і Тінь готовий був побитись об заклад, що того ламало за героїном. Лепрекон-торчок? Вар’ят відірвав тліючий кінчик цигарки і викинув на асфальт, а пожовклий недопалок сховав до кишені. Переплів брудні пальці, похухав на них, потер, щоб добути дрібку тепла. Тепер він не говорив, а скиглив:

— Слухай, мужик, просто дай мені ту блядську монету. Що ти хочеш за неї? А? Там, звідки вона, є набагато більше всякого. Я дам тобі іншу, нічим не гіршу. Дідько, та я дам тобі цілу купу таких.

Він зняв свою засмальцовану бейсболку, тоді правицею добув з повітря велику золоту монету і опустив її до кепки. Добув ще одну з пари, якою піднімався його подих, і ще одну, він вихоплював і виловлював їх з нерухомого ранкового повітря, поки бейсболка не наповнилась золотом так, що Свіні вже не міг втримати її однією рукою.

Він простягнув набиту золотом бейсболку Тіні:

— На. Забирай їх, мужик. Але віддай ту монету, яку я тобі подарував.

Тінь втупився у вміст бейсболки, роздумуючи, скільки він приблизно може коштувати.

— І як я, по-твоєму, маю витратити все це добро, Вар’яте Свіні? Думаєш, обмінники із золота на долари стоять під кожним стовпом?

На секунду здалось, що ірландець збирається його вдарити, але секунда минула, і Вар’ят Свіні стояв собі і тримав обома руками свою бейсболку із золотом, немов Олівер Твіст. А тоді сльози сповнили блакитні очі лепрекона і стали стікати його щоками. Він забрав бейсболку, тепер порожню, якщо не рахувати бруднющої бандани, і нап’ялив назад на лисувату голову.

— Слухай, мужик. Хіба ж я не показав тобі, як це робиться? Як брати монети зі скарбу? Я показав тобі, де він. Сонечкова скарбниця. Просто дай мені ту монету. Вона мені не належала.

— Її в мене більше нема.

Вар’ят Свіні перестав плакати, натомість його обличчя вкрилося червоними плямами.

— Ах ти, ах ти вилупку, ти... — але слова зрадили Свіні, він міг тільки безгучно відкривати і закривати рота.

— Я кажу тобі правду. Вибач. Якби вона в мене була, я б віддав її тобі. Але я передав її... іншій людині.

Свіні вчепився брудними ручищами Тіні в плечі і пронизав його поглядом блідо-блакитних очей. Там, де стікали сльози, на брудній шкірі позалишалися доріжки.

— Блядь, — Тінь відчував запах тютюну, застояного пива і перегару від віскі. — Блядь, ти кажеш правду, недоноску. Ти віддав її, віддав за так і з власної волі. Хай твої темні очі згорять в пеклі, ти, блядь, віддав її.

— Мені шкода, — Тінь згадав глухий стукіт, з яким монета впала на Лорину труну.

— Шкода тобі чи ні, а я проклятий і приречений, — сльози знову побігли обличчям лепрекона, під носом захлюпало. Склади, які він озвучував, не складались у слова. Він витирав очі і носа рукавами, розвозячи бруд по обличчю дивацькими візерунками, і розмазував соплі бородою і вусами. — Ба-ба-ба-ба-ба... Ма-ма-ма-ма-ма...

Тінь вчепився у передпліччя Варята Свіні незграбним братерським жестом, щоб показати, що він поряд.

— Ліпше б мене на світі не було, — схлипнув Свіні по довгому часі. Тоді підвів погляд: — Чувак, якому ти дав монету. Він її мені поверне?

— Це жінка. І я не маю поняття, де вона. Але ні, не думаю, що віддасть.

Свіні зітхнув з таким виглядом, ніби когось оплакує:

— Коли я був малим довбнем, я зустрів одну бабу... якось уночі під зоряним небом, і вона дозволила мені полапати її цицьки, і розказала мені про мою долю. Вона сказала, що я помру покинутим і поверженим на захід від сходу сонечка, і що брязкальце покійниці запечатає мою долю. Тоді я лише розреготався і підлив собі ще ячмінного вина, і взяв її за цицьки, і жадібно припав до її губ. То були славні часи — нога сірих ченців ще не ступила на нашу землю, і не осідлали вони зелені хвилі, щоб вирушити на захід. А тепер... — він раптово урвав свою промову посеред речення і витріщився на Тінь. А тоді вклав у свій голос всю переконливість, на яку був спроможний: — Не вір йому.

— Кому?

— Середі. Не вір йому.

— Я не мушу йому вірити. Я просто працюю на нього.

— Ти пам’ятаєш, як це робиться?

— Що? — у Тіні склалося враження, ніби Свіні — це півдесятка людей, і він розмовляє з ними усіма одночасно. Самопроголошений лепрекон метався і стрибав від особистості до особистості, з теми на тему, ніби ще живі частини його мозку запалювались, згорали і відмирали назавжди.

— Монети, мужик. Мо-не-ти. Я показував тобі, пам’ятаєш? — Свіні підніс два пальці до обличчя, втупився в них, тоді вийняв монету з рота. Він кинув монету Тіні, і той простяг руку, щоб впіймати її, але монета до нього не долетіла.

— Я був п’яний в дим. Не пам’ятаю.

Свіні покульгав через дорогу. Розвиднілося, і тепер світ був біло-сірим. Тінь рушив слідом. Свіні неоковирно переставляв ноги, так, ніби підставляв їх, щоб з кожним своїм кроком-підскоком не гепнутись на землю і ступити ще один. Коли вони дійшли до мосту, лепрекон оперся однією рукою на цегляну опору, обернувся і рішуче спитав:

— Маєш пару баксів? Мені не треба багато. Тільки щоб вибратися з цього місця. Двадцятки вистачить. В тебе ж є двадцятка? Паршива двадцятка?

— Куди ти дістанешся за двадцять баксів? — здивувався Тінь.

— Головне, не куди, а звідки. Я виберуся звідси, поки не вдарила буря. Геть із цього світу, де опіати перетворились на релігію для народу. Геть від... — Він перервався, щоб вишмаркати носа рукою, а тоді витерти її об рукав.

Тінь засунув руку в кишеню джинсів, витягнув двадцятидоларову купюру і простягнув її Свіні:

— На.

Свіні згорнув двадцятку і сховав її поглибте в нагрудну кишеню своєї джинсівки в масних плямах з латкою, на якій красувалась нашивка з двома грифами на засохлій гілці і написом: «ДО СРАКИ ТЕРПІННЯ! Я КОГОСЬ ЗАМОЧУ!». Тоді кивнув:

— Вона доправить мене, куди слід.

Він притулився спиною до цегли, понишпорив у кишенях, поки не добув бичка, якого відклав раніше. Акуратно підкурив, щоб не обпекти долоню і не обсмалити бороду.

— Скажу тобі ось що, — заявив він з таким невимушеним виглядом, ніби їхня розмова тільки-но почалася. — Ти йдеш землею шибениць, і довкола твоєї шиї в’ється конопляна мотузка, а на плечах в тебе сидить по ворону, що чекають, аби вийняти твої очі. І шибеничне дерево має глибоке коріння, бо росте воно з пекла до раю, а світ твій — тільки галузка, на якій похитується шворка.

Після паузи він сказав тільки:

— Я відпочину тут часинку, — і опустився, прихиливши спину до чорної цегляної опори.

— Нехай щастить, — відказав Тінь.

— В хуй засвистить, — огризнувся Свіні. — Але дякую.

Тінь вирушив назад до міста. Була восьма ранку, і Кайро прокидався, ніби стомлений звір. Тінь озирнувся на місток, і побачив, як блідий Свіні поводжає його поглядом заплаканих очей на брудному обличчі.

Тінь востаннє бачив Свіні живим.

Короткі зимові дні у домі останнього спочинку миготіли один за одним, наближаючи Різдво, ніби спалахи світла серед зимової темряви.

Було двадцять третє грудня, і бюро Ібіса і Шакала влаштовувало поминки для Лайли Ґудчайлд. Галасливі жінки з мисками, риночками, баняками, сковорідками і пластиковими контейнерами заповнили кухню, поки померла спочивала собі, обкладена тепличними квітами, у своїй труні в холі. В іншій частині приміщення стояв стіл, який ломився від посудин з квасолею, капустою, кукурудзяними пиріжками, курчатами, реберцями, горошком, до полудня похоронна контора заповнилася людьми, які схлипували, сміялися і потискали руку священику. За ладом та порядком непомітно наглядали панове Ібіс та Шакал у костюмах, що пасували до оказії. Похорон запланували на наступний день.

Коли у холі задзвонив телефон (то був дисковий апарат із древнього чорного бакеліту), слухавку підняв пан Ібіс. Тоді відвів Тінь убік:

— Це була поліція. Зможете з’їздити туди?

— Звісно.

— Не здіймайте шуму. Тримайте.

Він простягнув Тіні папірець, на якому досконалим каліграфічним почерком була виведена адреса. Тінь поглянув на неї, тоді згорнув папірець і сховав до кишені. Пан Ібіс додав:

— Там буде поліцейська машина.

Тінь пішов на задній двір і вивів на дорогу катафалк. Ібіс і Шакал ще раніше, окремо один від одного, зауважували, що катафалк вони використовують тільки для похоронів, а щоб забирати тіла, у них є інша машина, але вона вже три тижні у ремонті, тому чи не міг би він бути з тим катафалком обережнішим? Тінь дуже уважно вів катафалк вулицею. Снігоочисні машини вже розчистили дороги, але йому подобалось їхати неспішно. Йому здавалося, що вести катафалк повільно — дуже доречно, хоч він і не міг пригадати, коли взагалі востаннє бачив на вулиці катафалк. Смерть зникла з американських вулиць, думав собі Тінь. Вона переселилась до лікарняних палат і карет швидкої допомоги. Не можна лякати живих, думав собі Тінь. Пан Ібіс казав йому, що деякі лікарні придумали класти трупи під каталку, аби ті каталки здавалися порожніми, — і тепер померлі їздять прихованими шляхами, не тими, що живі.

На бічній вуличці запаркувалася темно-синя автівка, і Тінь завів катафалк за неї. Двоє поліцейських сиділи в машині і попивали каву з термоса. Мотор працював, щоб не дати їм змерзнути. Тінь постукав у бічне скло.

— Так?

— Я з похоронного бюро.

— Ми чекаємо на судмедексперта, — повідомив поліцейський. Тінь подумав, чи не той самий це чоловік, з яким він розмовляв під мостом. Цей був чорношкірий. Він вийшов із машини, залишивши колегу за кермом, і підвів Тінь до сміттєвого бака. Засніжений Вар’ят Свіні сидів, прихилившись до смітника спиною. У долонях він тримав порожню зелену плящину, його обличчя, бейсболку і плечі вкривав іній. Свіні не кліпав.

— Дохлий алкаш, — сказав коп.

— Схоже на те.

— Поки що нічого не торкайся. Судмедексперт має бути тут з хвилини на хвилину. Якщо хочеш знати мою думку, цей чувак допився до білочки, а потім відморозив собі зад.

— Так, — погодився Тінь. — Саме на це і схоже.

Він присів навпочіпки і глянув на пляшку в руках у Свіні. Двадцятидоларовий квиток з цих місць: ірландський віскі «Джеймісон». Під’їхав маленький зелений «Ніссан», з якого вибрався стривожений чоловік середнього віку зі світлим волоссям і вусами. Він підійшов і торкнувся шиї померлого. Зараз він дасть трупу копняка, подумав Тінь, і якщо труп не дасть здані...

— Він мертвий, — виснував судмедексперт. — Має якісь документи?

— Ні. Особу не встановлено, — відказав поліцейський.

Судмедексперт звернувся до Тіні:

— Ви працюєте на Ібіса і Шакала?

— Так.

— Скажіть Шакалу зняти відбитки зубів і пальців, а ще зробити фотографії для ідентифікації. Розтину не потрібно, досить взяти аналіз крові на токсини. Запам’ятали? Чи мені записати для вас?

— Ні, не треба. Я запам’ятав.

Чоловік на мить насупився, вийняв з гаманця візитку, щось нашкрябав на звороті, дав її Тіні і попросив передати Шакалу. Тоді побажав веселого Різдва присутнім і забрався геть. Поліцейські залишили порожню пляшку в себе.

Тінь розписався, що взяв на себе обов’язок потурбуватись про труп невідомого, і переніс його на каталку. Тіло закоцюбло, і Тіні не вдалося вкласти його в іншу позу. Він повозився з каталкою, потім виявив, що один її кінець можна підняти. Він закріпив тіло невідомого ременями і закотив у катафалк лицем уперед, аби тому зручніше їхалося, затягнув шторки на задніх вікнах, всівся за кермо і поїхав назад до похоронного бюро.

Катафалк пригальмував на світлофорі: тому самому, перед яким його розвернуло кілька вечорів тому. Зненацька Тінь почув хрипкий голос:

— Я хочу добру тризну, щоб усе було якнайкраще, щоб прекрасні панни губили сльозинки і рвали на собі одяг в розпачі, а відважні чоловіки голосили і співали пісень про мої великі діла.

— Ти мертвий, Свіні-Вар’яте, — відрубав Тінь. — А коли ти мертвий, бери, що дають.

— Таки-так, мені доведеться, — зітхнув небіжчик із заднього сидіння катафалка. Скиглення торчка в його голосі замінив покірний спокій, і тепер його слова звучали так, ніби хтось транслював їх з далечини, мертві слова, які передавали на мертвій частоті.

Світло змінилось на зелене, і Тінь акуратно натис на педаль газу.

— Все одно влаштуй мені сьогодні поминки. Посади мене за стіл, і влаштуй мені пиятику на пам’ять. Ти вбив мене, Тіне, і хоча б це ти мені винен.

— Я не вбивав тебе, Свіні-Вар’яте, — це двадцятка, думав Тінь. Двадцятка на квиток з цих місць. — Тебе вбили холод і випивка, а не я.

Йому ніхто не відповів, і до кінця подорожі в машині запала тиша. Тінь запаркувався на задньому дворі, вивіз каталку з катафалка і доставив Свіні до моргу. Незграбно, ніби телячу тушу, перекинув тіло на прозекторський стіл.

Прикрив труп невідомого простирадлом і залишив його там, поклавши поряд папери. Поки він піднімався сходами, голос почувся іще раз. Здавалося, ніби десь у далекій кімнаті тихо говорить радіо:

— Що випивка і холод могли мені зробити, а, Тіне? Мені, чистокровному лепрекону? О, ні, мене вбили не вони, мене вбила втрата золотого сонечка, Тіне, вона вбила мене, і тепер я напевне мертвісінький, так само напевне, як те, що вода мокра, дні — безкінечні, а друг завжди зрештою підставить тебе.

Тіні хотілось зауважити, що це — доволі гірка життєва філософія, однак зрештою виснував, що, напевне, смерть дуже сприяє згірченості.

Він піднявся до будинку, де жінки середнього віку накривали миски целофановою плівкою, а сковорідки зі смаженою картоплею і каструлі з макаронами та сиром — кришками.

Пан Ґудчайлд, чоловік спочилої, припер пана Ібіса до стіни і скаржився, що так і знав, що ніхто з його невдячних дітисьок не приїде, щоби востаннє вшанувати свою матір. Він снував по кутках і чіплявся до людей з одним і тим самим напучуванням: яблучко від яблуні недалеко падає. Яблучко не падає далеко від яблуні.

Увечері Тінь накрив стіл для ще однієї особи понад тих, хто мешкав в домі. Він поставив по склянці біля кожної тарілки, а посеред столу — пляшку «Джеймісон Голд». Найдорожчий ірландський віскі з асортименту місцевої алкогольної крамнички. Після того, як вони добряче повечеряли тим, що залишили в їхньому холодильнику жінки середнього віку, Тінь щедро налив до всіх склянок: своєї, Ібісової, Шакалової і до склянки Вар’ята Свіні.

— Мені однаково, що він сидить на каталці в підвалі, — почав Тінь свій тост, поки наливав, — мені однаково, що він згниє в безіменній могилі. Сьогодні ми питимемо до нього і влаштуємо йому тризну, якої він хотів.

Тінь підняв склянку і звернувся до порожнього місця за столом:

— Я бачив Вар’ята Свіні живим тільки двічі. Першого разу я подумав, що він — фактурна задниця, в якій сидить чортяка. Вдруге я зрозумів, що він — повний довбойоб, і я дав йому грошей, щоб він міг вбити себе. Він показав мені фокус з монетами, хоч я і не пригадую, як він його втнув, наставив мені синців і стверджував, що він — лепрекон. Земля тобі пухом, Вар’яте Свіні.

Тінь сьорбнув віскі, і відчув, як димний присмак тане у нього в роті. Інші двоє випили до порожнього місця за столом мовчки.

Пан Ібіс добув з внутрішньої кишені записника, перегорнув кілька сторінок, поки не знайшов потрібну, і зачитав короткий конспект життя Свіні.

Відповідно до записів пана Ібіса, кар’єра Вар’ята Свіні почалася десь зо три тисячі років тому, коли він охороняв священну скелю на малій ірландській галявині. Пан Ібіс розповів їм про любовні походеньки Свіні, про його ворогів, про його безумство, яке давало йому чарівні сили («пізнішу версію цієї оповідки переповідають і досі, хоч її сакральну природу її правдивість, як і більшість строф, люди давно розгубили»), про поклоніння і пошану в його рідній стороні, які поволі переросли у святобливу повагу і, зрештою, в захват. Він розповів їм історію дівчати з Бентрі, яке приїхало до Нового Світу і принесло свою віру в лепрекона Вар’ята Свіні з собою, бо хіба ж не його вона бачила тієї ночі біля ставка, хіба не усміхнувся він їй, і хіба не покликав, назвавши її істинне ім’я? Вона стала біженкою і прибула на кораблі, забитому людьми, які спостерігали з розпачем, як посаджена картопля перетворювалась на чорну гниль, і які бачили, як їхні друзі і кохані вмирали голодною смертю, і які мріяли про землі, де зможуть досита попоїсти. Дівча з затоки Бентрі мріяло також про місто, де зможе заробити достатньо грошенят, щоб і її родина змогла приїхати сюди, в Новий Світ. Багато ірландців, які приїздили до Америки, називали себе католиками, хоч і не мали ані найменшого уявлення про катехизм, зате вони мали уявлення про Жінку з пагорбів, про банші, яка приходила і завивала під стінами хатин, куди скоро прийде смерть, вони добре знали про Святу Бригітту, що колись була однією Бріджит із двох сестер, і всі троє вони були Бріджит, і всі були однією й тією самою людиною, вони добре знали історії Фінна, Осіна, Лисого Конана, і знали про лепреконів, маленький народець. І хіба не жартівники були ірландці — адже лепрекони в ті часи були найвищими з усіх мешканців пагорбів.

Усе це, і навіть більше розповів їм на кухні пан Ібіс тієї ночі. Його тінь на стіні розтягнулась і нагадувала пташину, і чим більше віскі перетікало з пляшки до склянок, тим більше Тіні здавалось, що це якийсь болотяний птах з довгим і вигнутим дзьобом. Десь посеред другої склянки Вар’ят Свіні почав додавати деталі і виправляти неточності у розповіді пана Ібіса («...То була збіса гаряча дівка, її цицьки білі, як молоко, іскрились веснянками, і соски були такого світанково-рожевого кольору, ніби схід сонечка того дня, коли мене вже до полудня вирубає, але до вечора я буду знову готовий до подвигів...»). Тоді Свіні, розмахуючи руками, спробував пояснити історію ірландських богів, як ті хвиля за хвилею приходили то з Галлії, то з Іспанії, і з кожного блядського місця, звідки могли прийти. І кожна нова хвиля богів перетворювала попередніх на тролів і фей, перетворювала кожнісіньку блядську істоту на фею, поки не приперлась Свята Матінка Католицька Церква власною персоною, і тоді вже у жодного паршивого божка не було вибору: їм всім довелося поставати феями, святими чи мертвими королями.

Пан Ібіс протирав окуляри в золотій оправі, сварився вказівним пальцем і пояснював, добираючи слів ще ретельніше, ніж зазвичай (тільки його інтонація і краплинки поту, що поблискували на чолі, хоч в домі було погано натоплено, підказували Тіні, що пан Ібіс сп’янів), що він — митець, а тому його розповіді слід сприймати не як історію, а як вигадливі інтерпретації, які стали правдивішими за правду. На що Вар’ят Свіні відповідав, що покаже йому блядські вигадливі інтерпретації, і для початку вигадливо проінтерпретує його писка, а пан Шакал вишкірився і загарчав на Свіні. Так гарчать великі сильні пси, які не шукають бійки, але завжди можуть роздерти горло супротивнику. До Свіні дійшло, він притих, всівся і налив собі ще скляночку віскі, а тоді підморгнув Тіні:

— То як, ти згадав, як робити мій фокус із монетою?

— Не згадав.

— Спробуй вгадати, як я її добув, — гикнув лепрекон. Його блакитні очі заволокло туманом, а губи порожевіли. — А я скажу тобі, тепло чи холодно.

— Монета ж не в долоні?

— Не в долоні.

— Це якийсь хитрий застосунок? Якийсь механізм у рукаві чи деінде, що вистрілює монетами, а тобі лишається лише їх зловити? Чи монетку підвішено на дроті, що ковзає по твоїй руці вперед і назад?

— Нє-а. Ще віскі комусь?

— Я читав, що «Сон скупердяя» можна провернути, якщо прикріпити в долоні кишеньку з латексу тілесної шкіри і сховати монетки туди.

— Печальна тризна для Величного Свіні! Свіні пурхав, як пташина, по всій Ірландії і споживав водяні лілеї свого божевілля — і все це лише для того, щоб померти і бути неоплаканим... і ким? Псом, куріпкою і бовдуром. Ні, кишенька тут ні до чого.

— Що ж, боюсь, мої здогадки вичерпались. Може, ти просто береш їх нізвідки?

Він поставив це питання з усім сарказмом, на який був здатен, але затнувся, коли побачив вираз обличчя Свіні:

— Ти справді береш їх нізвідки.

— Ну, не зовсім «нізвідки»... Але, здається, сам принцип ти вловив. Монетки треба брати зі скарбу.

— Так. Зі скарбу, — Тінь почав пригадувати.

— Просто треба завжди пам’ятати, де сховок — і можеш брати, скільки заманеться. Сонечковий скарб. Він з’являється, коли світ народжує веселку. І живе собі: навіть коли приходить затемнення чи коли вдарить буря.

І він показав Тіні, як дістатись до сховку.

Цього разу Тінь запам’ятав.

Голова Тіні пульсувала і розколювалась, а ще здавалося, що язик обклеїли наждачним папером. Денне світло було надто яскравим, довелося примружитись. Він заснув, примостивши голову на кухонному столі: як був, одягнений, хоча чорну краватку все-таки зняв ще ввечері.

Він спустився до моргу, і з полегшенням, хоча і без здивування, відзначив, що тіло невідомого лежить там, де він його вчора лишив. Він видобув плящину з-під «Джеймісона» із закоцюблих пальців і викинув до смітника. З дому почулися кроки.

Тінь піднявся сходами і виявив, що за кухонним столом сидить Середа. Одноразовою ложечкою старий відправляв учорашній картопляний салат з пластикового контейнера до рота. На ньому був темно-сірий костюм, білосніжна сорочка і насичено-сіра краватка. Ранкове сонце виблискувало на срібній шпильці у формі дерева. Помітивши Тінь, він усміхнувся.

— Тіне, любчику! Я радий, що ти нарешті прокинувся. Думав, ти спатимеш вічним сном!

— Вар’ят Свіні помер.

— Я чув про це, — кивнув Середа. — Дуже шкода. Але, зрештою, рано чи пізно стара зі шнурком прийде по всіх нас.

Він затягнув уявну мотузку десь біля вуха, схилив голову набік, висолопив язика і вибалушив очі. Незважаючи на те, що виглуплювався він всього якусь мить, це паяцтво викликало у Тіні дивну тривогу. Але Середа відпустив свого уявного шнурка і запропонував Тіні картопляного салату.

— Ні, дякую, — Тінь роззирнувся по кухні і виглянув у коридор. — Не знаєш, де Шакал з Ібісом?

— Певно що знаю. Вони, юначе, ховають пані Лайлу Ґудчайлд. І були б раді, якби ти їм допоміг. Але я попросив тебе не будити, бо тобі сьогодні ще довго і нудно їхати за кермом.

— Ми виїжджаємо?

— Найближчої години.

— Я хочу попрощатися.

— Прощання переоцінюють. Я свято переконаний, що ти ще побачиш їх, перш ніж усе закінчиться.

Тінь помітив, що вперше від ночі, коли він прибув сюди, маленька черепахова киця згорнулася у своєму кошику. Вона розплющила свої бурштинові очі і байдуже провела його поглядом.

Так Тінь покинув Дім останнього спочинку. Крига скувала по-зимовому чорні чагарі і дерева, і вони стояли без руху, сонно і осібно. Дороги вкрила ожеледиця.

Середа почимчикував до Тіневої білої «Шеві Нова», запаркованої на вулиці. Машина виглядала так, ніби її нещодавно помили, а на місці вісконсинських номерів красувались номери Міннесоти. Речі Середи були вже в машині. Старий відкрив машину точною копією ключів, які були у Тіні в кишені:

— Я поведу. Все одно ще мінімум годину з тебе не буде ніякого пуття.

Вони вирушили на північ, і срібні хвилі Міссісіпі виблискували під сірим небом зліва від них. На голому темному дереві на узбіччі Тінь зауважив великого коричнево-білого яструба. Птах уважно спостерігав за ними очима, в яких зачаїлось безумство, а коли вони проїхали мимо, здійнявся в повітря широкими колами і за якусь хвильку зник з очей.

Тінь раптом зрозумів, що ті дні, які він провів у домі мертвих, були тільки тимчасовим перепочинком. І вже тепер він мав відчуття, ніби цей перепочинок трапився з кимось іншим, давно-давно.