Американські боги

Розділ дев’ятий

Тільки пізно ввечері, аж коли вони виїхали з Іллінойса, Тінь уперше заговорив до Середи. Він побачив знак «Ласкаво просимо до Вісконсина» і запитав:

— Ну, і що то були за чуваки, які схопили мене на паркінгу? Агент Дуб і агент Камінь, хто вони такі?

Фари вихоплювали фрагменти зимового ландшафту. Середа заявив, що вони не їхатимуть швидкісними трасами, — бо ж невідомо, на чиєму ті боці, тому Тінь тримався менших доріг. Він був не проти. І навіть не став би наполягати, що старий здурів. Середа буркнув:

— Шпиги. Наші вороги. Погані хлопці.

— Дивно, а мені здалось, що вони дуже щиро мають себе за хороших.

— А як іще? Зарубай собі на носі, ніколи ще не траплялося війни між двома збіговиськами людей, кожне з яких не було би певне, що правда на їхньому боці. Справді небезпечні пацани вірять, що на те, що вони роблять, є одна-однісінька підстава — їхня беззаперечна правота. І саме це робить їх небезпечними.

— А ти? Чого ти робиш те, що робиш?

— Бо мені так хочеться, — Середа вишкірився. — Тому я нормальний пацан.

— Як ви тоді вибралися? Всі ж вибралися?

— Ага, всі. Хоч ми балансували на краєчку прірви. Якби вони не зупинилися, щоби схопити тебе, то зцапали б багатьох. Але це переконало кількох із тих, хто ще вагався, що я не з’їхав з глузду.

— То як ви вибралися?

Середа похитав головою:

— Хлопче, коли до тебе дійде, що я не плачу тобі за те, аби ти ставив запитання?

Тінь стенув плечима.

Вони заночували в мотелі «Супер-вісімка», на південь від Ла-Кросса.

Їхнє Різдво минуло у дорозі на північний схід. Поля перейшли у сосновий ліс. Міста траплялися дедалі рідше.

Різдвяний обід вони спожили аж у другій половині дня у схожому на концертну залу сімейному ресторанчику на півночі центрального Вісконсина. Тінь з нехіттю колупався у пересушеній індичці, схожому на солодке варення журавлиновому соусі, жорсткій, як підошва, запеченій картоплі і ядучо-зеленому горошку з банки. Середа ж, який нападав на страви з таким апетитом, ніби три дні не їв, очевидно насолоджувався їжею. Із плином обіду покращувався і його настрій: він базікав, жартував і невпинно фліртував із офіціанткою — худеньким білявим дівчам, яке виглядало достатньо юним, щоб іще вчитися у школі.

— Перепрошую, любонько, можна я потурбую вас проханням принести мені ще філіжаночку вашого неперевершеного гарячого шоколаду? І сподіваюсь, що мої слова не надто нетактовні, але я скажу, що ця сукенка на вас неймовірно гожа. Святкова, але така елегантна!

Офіціантка, на якій була картата червоно-зелена спідниця з блискучою срібною облямівкою, захихотіла, почервоніла і подріботіла по гарячий шоколад, щасливо усміхаючись.

— Неймовірно. Гожа, — промурмотів Середа, пожираючи її поглядом. Тіні здалось, що він говорить геть не про сукню. Старий відправив останній шмат індички до рота, повимітав серветкою крихти з бороди і відсунув тарілку. — М-м-м, чудово.

Середа роззирнувся. Звучали записи колядок: Пастушки з ягнятком перед тим дитятком....

— Деякі речі, — зненацька заявив він, — змінюються. Але люди... Люди завжди однаковісінькі. Деякі афери вічні, інші штукарства губляться в часі і обставинах. Моє улюблене ошуканство, на жаль, непристойно застаріло. Одначе ти здивуєшся, коли взнаєш, скільки афер лишаються поза часом: «Іспанський в’язень», «Голуб’яче лайно», «Зрадливий перстеник» (це як «Голуб’яче лайно», тільки з перснем замість гаманця), «Гра на скрипочці»...

— Ніколи не чув про «Гру на скрипочці», — насупився Тінь. — Але, здається, знаю всі інші. Мій колишній співкамерник хвалився, що провернув «Іспанського в’язня». Він був професійним шахраєм.

— О, «Гра на скрипочці» це чудова і дуже гідна афера! — ліве око Середи щасливо засяяло. — В оригінальному вигляді вона розрахована на двох. Її, як і всі великі афери, уможливлює людська жадібність. Чесну людину теж можна ошукати, але це куди складніше. Отже. Дія відбувається в готелі чи пристойному ресторані. На сцені ми бачимо чоловіка, що прийшов повечеряти, цей пан обшарпаний, але сповнений гідності. Він не опустився на суспільне дно, але зла доля взяла гору. Назвімо його... Нехай Абрагамом. І коли приходить час платити за вечерю, сума невелика: п’ятдесят, може сімдесят п’ять доларів, але... Яка прикра ситуація! Де ж його гаманець? Господи милосердний, він, мабуть, забув його у друга, що мешкає тут неподалік. Він негайно ж піде і принесе свого гаманця! І шановний господарю, каже Абрагам, візьміть поки що мою скрипочку для гарантії. Так, вона старенька, але, будьте певні, саме завдяки цій скрипочці наш Абрагам заробляє на життя.

Коли офіціантка підійшла до їхнього столика, усмішка Середи стала ширшою і хижою:

— Ой, а ось і гарячий шоколад! І приніс його мій різдвяний янгол! Любонько, коли вам випаде вільна хвилинка, чи не могли б ви принести мені ще скибочку вашого несамовито смачного хлібчика?

Офіціантка (Тінь думав: «Скільки їй років? Шістнадцять? Сімнадцять?») потупила очі, а рожевий рум’янець на її щічках став багряним. Коли вона ставила шоколад на стіл, її руки тремтіли. Відійшовши від столу, дівчина негайно спурхнула в куток, сховалася за прилавком, у якому повільно крутилися десерти, і кинула звідти сполоханий погляд на Середу. Тоді ковзнула на кухню, щоб вкраяти старому хліба.

— Отже, скрипочка. Старенький, трохи обшарпаний інструмент відкладають, а тимчасово неплатоспроможний Абрагам вирушає на пошуки свого гаманця. І тут гарно вбраний добродій, який тільки-но покінчив із власною вечерею і спостерігав за усією веремією, підходить до власника закладу: чи міг би він, якщо така його ласка, показати скрипочку, що її залишив наш чесний Абрагам?

Певно ж, що міг би. Власник закладу передає інструмент добродію в гарному костюмі. Назвімо добродія, скажімо, Баррінґтоном. Так ось, у Баррінґтона, щойно він бачить скрипочку, відбирає мову. Баррінґтон уважно вивчає її з таким виглядом, ніби його щойно впустили до священної гробниці і дозволили торкнутися мощей. «Матінко! — каже він, коли приходить до тями. — Це... це неможливо, але так і є! Боже мій, це неймовірно!..». Він показує на смужку вицвілого паперу зі знаком виробника, вклеєну у скрипочку. Але і без цього знака, каже Баррінґтон, я впізнав би цю скрипку з тисяч: за кольором лаку, за вигинами, за формою...

Баррінґтон виймає з кишені візитівку з вишуканим тисненням, яка сповіщає, що він — відомий торговець старовинними і рідкісними музичними інструментами. Ну і наш господар перепитує: «То ця скрипка рідкісна?». О, так, відказує Баррінґтон, все ще сповнений святобливого трепету, і вона коштує добрячу сотню тисяч доларів! «Навіть як посередник я заплатив би за неї п’ятдесят... Ні, навіть сімдесят п’ять тисяч! За такий ексклюзивний інструмент я не торгуючись віддав би цю суму готівкою! На Західному узбережжі є чоловік, який купить її хоч завтра, навіть не бачивши, досить буде однієї телеграми, і заплатить стільки, скільки я йому скажу!». Тоді Баррінґтон зиркає на годинника і блідне: «Мій потяг! Я мало не спізнився на нього! Добродію, коли власник цього чудового інструменту повернеться, будьте ласкаві, передайте йому мою візитівку, бо я повинен відбути негайно!». І Баррінґтон вирушає геть, він-бо з тих, хто знає про невблаганність часу і розкладу поїздів.

Господар вивчає скрипочку, і у ньому змагаються цікавість і жадібність. У його голові вимальовується план. Хвилини спливають, а Абрагам все не вертається. Вже геть пізніє, коли той з’являється у дверях. Він обшарпаний, але має гідність. Скрипаль повертається і тримає в руках гаманця, що бачив кращі часи, однак навіть найситнішої днини в ньому не бувало більше сотні доларів. Абрагам виймає готівку, платить за свою вечерю чи ночівлю і просить повернути скрипочку.

Власник закладу віддає йому інструмент, і Абрагам бере його з таким виглядом, з яким мати бере на руки немовля. «Скажіть, — з удаваною байдужістю починає господар, хоч візитівка у нагрудній кишені і пече його, візитівка чоловіка, який заплатить п’ятдесят тисяч готівкою, — скажіть, а скільки така скрипочка може коштувати? У мене є племінниця, якій кортить навчитись грати на скрипці, і наступного тижня у неї день народження».

«Продати цю скрипку? — приголомшено вигукує Абрагам. — О ні, нізащо! Вона зі мною вже двадцять років, і я грав на ній по всій країні! Та і, правду кажучи, вона коштувала мені добрячі п’ятсот доларів, коли я купив її!».

Господар стримує усмішку: «П’ятсот доларів? А що, як я просто тут і зараз запропоную вам за неї тисячу?».

Скрипаля така перспектива захоплює, але його серце крається: «Але, пане, я ж скрипаль! Я більше нічого і не вмію! Ця скрипочка знає мене і любить мене, а мої пальці так звикли до неї, що я можу грати навіть у темряві! Де я ще знайду таку, щоб звучала настільки ж солодко? Тисяча доларів — це грубі гроші, але я заробляю собі нею на життя! Я не продам її ні за тисячу, ні за п’ять!».

Господар бачить, як тануть його прибутки, але бізнес є бізнес: щоб заробити гроші, треба вкласти гроші. «Вісім тисяч, — каже він. — Хоч ця скрипка їх і не вартує, але вона мені чомусь подобається, а ще я люблю свою племінницю і хочу її потішити».

Абрагам ледь не плаче, коли думає про те, щоб продати свою улюблену скрипочку, але хіба ж може він відмовитися від такої суми? Особливо коли господар іде до сейфа і дістає звідти вісім... ні, дев’ять тисяч! Вони складені в акуратні пачки, і ці дев’ять тисяч можуть от-от перемандрувати до його потертої кишені. «Ви добрий чоловік! — каже скрипаль. — Ба більше, ви свята людина! Покляніться, що пильнуватимете за моєю дівчинкою!». І він з жалем простягає скрипочку.

— Але що як чоловік просто віддасть скрипалеві візитку Баррінґтона і скаже Абрагаму, що зустрів курку, яка знесла золоте яйце? — вклинився Тінь.

— Ми витратимося на дві вечері, — Середа промокнув рештки соусу з тарілки окрайцем і зжер його, задоволено плямкаючи.

— Тобто, якщо я все правильно зрозумів, Абрагам, багатший на дев’ять тисяч, полишає заклад і на стоянці біля вокзалу зустрічається з Баррінґтоном. Вони ділять здобич, сідають до Баррінґтонового «Форда» моделі А і вирушають до наступного містечка. Підозрюю, багажник машини набитий стодоларовими скрипками.

— Для мене було справою честі не платити за кожну більше п’яти доларів, — Середа обернувся до офіціантки, яка сновигала серед столиків. — А тепер, любонько, потіште наш слух описом розкішних десертів, які можна скуштувати тут цього неймовірного дня. Дня, коли Господь наш зійшов на землю.

Старий так ненажерливо витріщався і поїдав її очима, мовби вона сама була найкращим десертом, що міг запропонувати цей заклад. Тінь почувався дуже ніяково: ніби старий вовк при ньому переслідував оленятко — настільки юне і невинне, що здогадається тікати, лише коли від нього залишиться купка кісточок воронню на поживу.

Дівча ще раз зашарілося і промимрило, що сьогодні на десерт яблучний пиріг, яблучний пиріг a la mode («це з ложечкою ванільного морозива»), різдвяний пиріг, різдвяний пиріг a la mode і червоно-зелений збитий пудинг. Середа зміряв її поглядом і сказав, що сьогодні він спробує різдвяний пиріг a la mode. Тінь відмовився від десерту.

— Отже, афери... — безтурботно повернувся до попередньої теми Середа. — «Грі на скрипочці» триста років, але якщо правильно вибрати бовдура, то її можна провернути у будь-якому куточку Америки хоч завтра.

— Здається, ти сказав, що твоє улюблене ошуканство... як там? Непристойно застаріло?

— Саме так я і сказав. Бо «Гра на скрипочці» — не моя улюблена штука. Вона цікава і приємна, але не моя улюблена. Мою улюблену в її часи називали «Грою в єпископа». У ній було все: хвилювання, сприт, несподіванка, легкість. Часами я думаю, що з невеликими змінами її і сьогодні можна було б... — Середа на хвилину мрійливо задумався, тоді сам собі заперечив: — Ні. Часи її минули. Отож, афера: надворі, скажімо, 1920 рік, величеньке місто. Може, Чикаґо, чи Нью-Йорк, чи Філадельфія. Ми в ювелірній крамниці. До крамниці заходить чоловік, одягнений як представник духовенства. І не просто якийсь собі ксьондз, а справжнісінький єпископ, весь у багрянці. Єпископ заходить і вибирає намисто. Не просто якесь собі намисто, а розкішне і прегарне поєднання діамантів і перлів, і платить за нього дюжиною новісіньких хрустких стодоларових банкнот.

На верхній банкноті — кілька плямок зеленого чорнила. Тому власник крамнички з вибаченнями наполягає, що банкноти треба відправити до банку, що прямо ось тут, за рогом, щоб їх там перевірили. Його помічник швиденько повертається. Банк визнав усі банкноти справжніми. Власник ще раз перепрошує, але єпископ ставиться до цього з розумінням, він усвідомлює, яка це проблема, у світі наплодилось стільки безбожжя і беззаконня, стільки аморальності і непристойності, стільки безсоромних жінок, і весь цей шарварок виліз з підпілля простісінько на екрани кінотеатрів, то і не дивно, що власник крамнички поставився до нього з пересторогою. По тому намисто ховають до коробочки, а власник крамнички щосили намагається не думати ні про те, чому єпископові раптом заманулося купити намисто за тисячу двісті доларів, ні про те, чому він платить за це намисто готівкою.

Єпископ сердечно прощається із власником і йде до виходу, але ж раптом у дверях на плече йому опускається важка рука. «Гей, Обмилку, негіднику, знову затіяв одну зі своїх старих ігор!» — кремезний коп із чесним обличчям доброго ірландця заводить єпископа за шкварку назад до крамнички.

«Шановний, цей чоловік щось купував у вас?» — звертається до власника крамнички поліцейський. «Певно, що ні! — заперечує єпископ. — Я ж не купував, скажіть йому!». — «Певно, що купував! — відказує ювелір. — Він купив намисто з діамантів та перлів і заплатив за нього готівкою!». — «Чи є у вас ці купюри, пане?» — ввічливо цікавиться коп.

Ювелір виймає з каси дванадцять стодоларових банкнот і простягає їх поліцейському, який дивиться на банкноти проти світла і зачудовано похитує головою: «Овва, Обмилку! Це, мабуть, найкращі з твоїх підробок. Ти, чорт забирай, справжній митець!».

На обличчя єпископа наповзає самовдоволена посмішка: «Ти нічого не зможеш довести. В банку сказали, що вони справжні. Справжнісінька зелень, ось так!». — «Певно, що сказали, — погоджується поліцейський. — Але я сумніваюся, що працівників банку попередили про знаменитого Сильвестра на прізвисько Обмилок, чи про те, якої якості фальшивки гуляють у Денвері і Сент-Луїсі!». Він просовує руку до кишені єпископа і видобуває намисто. «Тисяча двісті доларів! Непогано розжився, зважаючи на те, що на папір і чорнило ти витратив не більш ніж п’ятдесят центів, — роздумує поліцейський із душею філософа. — Та ще й прикинувся священиком. Хоч за це тобі соромно?». Він клацає наручниками на єпископських зап’ястках (хоч вони, вочевидь, зовсім не єпископські) і виводить злодюжку геть, перед тим вручивши власникові крамнички розписку за намисто і за дванадцять фальшивих сотень. Бо все це — докази у справі.

— Гроші справді фальшиві? — поцікавився Тінь.

— Звісно ж ні! Свіжі банкноти прямісінько з банку, із відбитками пальців і скроплені зеленою фарбою, щоб зробити їх трішки загадковішими.

— Отже, поліцейський, вочевидь, не поліцейський. А намисто? — Тінь сьорбнув кави, яка виявилася навіть гіршою за в’язничну.

— Речовий доказ у справі, — Середа відкрутив кришечку сільнички і висипав невеличку купку солі на стіл. — Але ювелір має розписку і запевнення, що негайно отримає свій ювелірний виріб після розгляду справи в суді. Правоохоронці похвалили його, бо він — добрий громадянин, і тепер він із чистою душею дивиться услід цій парочці і уявляє собі історію, яку завтра розповідатиме на зібранні своєї масонської ложі. А псевдополіцейський із псевдоєпископом прямують собі до місцевого відділку, де ноги їхньої, звісно, не буде. І у копа в одній кишені дванадцять сотень доларів, а в іншій — намисто, яке коштує дванадцять сотень.

Офіціантка повернулась до їхнього столика.

— Скажіть-но, любонько, — солодко запитав Середа, — ви заміжня?

Дівчина похитала головою.

— Просто дивовижно, що юну панну такої визначної вроди ще ніхто не вкрав, — Середа креслив нігтем у розсипаній солі якісь кутасті візерунки, схожі на руни. Офіціантка безмовно стояла поруч, тільки тепер нагадувала не оленятко, а кроличку, що вискочила на дорогу прямо перед вантажівкою і нерішуче та налякано застигла у світлі фар.

Середа стишив голос так, що навіть Тінь через стіл ледве міг чути старого:

— Коли закінчується ваша зміна?

— О дев’ятій, — офіціантка ледве вимовляла слова. — Щонайпізніше дев’ята тридцять.

— Який у цій околиці найпристойніший готель?

— Мотель номер шість... Такий собі.

Середа на мить торкнувся тильного боку її долоні пучками пальців, і піщинки солі пристали до її шкіри. Вона не поворухнулася, аби струсити їх.

— Для нас, — майже нечутно замуркотів старий, — він стане палацом задоволень.

Офіціантка звела на нього очі, закусила губу, повагалася, тоді кивнула і втекла на кухню.

— Ну ти даєш, — похитав головою Тінь. — Я навіть не знаю, чи вона вже сягнула віку згоди!

— Мене ніколи особливо не хвилювали закони, які той вік регулюють, — знизав плечима Середа. — Поки я отримую те, чого хочу. Ночі бувають довгими і холодними. Я її потребую — не тому, що вона чимось особлива, а тому, що мені треба збадьоритися. Сам цар Давид знав — рецепт, щоб старими трубами побігла молода кров, дуже простий: взяти одну цнотливицю... і сказати, щоб не турбували до ранку.

Тінь спіймав себе на тому, що розмірковує, чи була панянка з рецепції готелю в Іґл-Пойнті цнотливою, і запитав:

— А вірогідність захворіти на якусь болячку тебе не турбує? Чи якщо вона залетить? А раптом в неї є брат?

— Нє-а, — безтурботно відказав Середа. — Болячки мене не турбують, бо не чіпляються до мене. Такі як я, ми живемо собі без них. До того ж такі як я зазвичай стріляють холостими, тому міжвидове розмноження трапляється нечасто. У давні часи іноді бувало, але тепер імовірність така низька, що й уявити годі. Тому мене це не турбує. І у багатьох дівчат є брати. А ще батьки. В декого навіть є чоловіки. Мені вони до лампочки. У дев’яноста дев’яти випадках зі ста я встигаю здиміти з міста, перш ніж до них взагалі дійде, що щось трапилося.

— То ми залишаємося тут на ніч?

— Залишаюся на ніч я, у Мотелі номер шість, — пошкрябав бороду Середа. Тоді запустив руку до внутрішньої кишені пальта і видобув ключа бронзового кольору, на якому бовтався ярличок з адресою: «вул. Північна, 502/3». — На тебе ж чекає квартира в одному далекому містечку...

Середа на хвильку примружився, тоді розплющив сірі очі, які зблиснули трохи по-різному, простягнув Тіні через стіл складений папірець і заявив:

— Міжміський автобус «Ґрейхаунд» зупиняється тут за двадцять хвилин. Зупинка біля заправки. Тримай, це твій квиток.

Тінь взяв квитка, глянув на нього і поцікавився:

— Хто такий Майк Айнзель? — на квитку стояло це ім’я.

— Ти. Веселого Різдва.

— А що це за Приозер’я?

— Твій щасливий притулок на наступні кілька місяців. А тепер, оскільки боги люблять трійцю... — він видобув із кишені невеличкого пакуночка у подарунковій обгортці і штовхнув його поверхнею столу до Тіні. Пакуночок зупинився біля пляшки з кетчупом, на якій чорніли засохлі краплини соусу. Тінь не поворухнувся, щоб його взяти.

— Ну?

Тінь неохоче розірвав подарунковий папір, і з-під нього визирнув потертий світло-коричневий шкіряний гаманець. Було ясно, що ним раніше користувалися. У гаманці лежали водійські права з фотографією Тіні і адресою десь у Мілвокі на ім’я Майкла Айнзеля, кредитка на те саме ім’я і двадцять хрустких п’ятдесятидоларових банкнот. Тінь закрив гаманця і сховав його до внутрішньої кишені пальта:

— Дякую.

— Думай про це як про свій різдвяний бонус. А тепер я проведу тебе до автобусної станції. Я помахаю тобі, поки ти від’їжджатимеш на тому сірому псі геть на північ.

Вони вийшли з ресторанчика. Тінь був вражений тим, як сильно похолоднішало за останні кілька днів. Здавалося, надто холодно навіть для снігу. Кусюче холодно. То була люта зима.

— Слухай, Середо. В обох тих аферах, про які ти мені розповідав... і тій зі скрипочкою, і тій, що з єпископом... — він завагався, намагаючись зосередитися й оформити думку.

— А що з ними?

Тут до Тіні дійшло:

— Вони обидві потребують двох людей. По одному з кожного боку. В тебе що, був напарник? — подих Тіні клубочився парою. Він подумки пообіцяв собі, що як тільки дістанеться Приозер’я, витратить частину свого різдвяного бонусу на найтеплішу зимову куртку, яку взагалі можна купити за гроші.

— Ага. В мене був напарник. Підмайстер... Але можна з певністю сказати, що ті часи минули. Онде, на заправці, якщо мій зір мене не підводить, твій автобус, і водій уже ввімкнув поворотники, щоб заїхати на паркінг. Твоя адреса причеплена до ключа. Якщо хто запитає, я твій дядечко на чудернацьке ім’я Емерсон Борсон. Обживайся собі у Приозер’ї, племіннику Айнзелю. Я приїду по тебе впродовж тижня. Ми подорожуватимемо разом. Відвідуватимемо різних осіб, яких мені треба вшанувати візитом. Тим часом тихесенько сиди на дупі і тримай її подалі від халеп.

— А моя машина?

— Я потурбуюся про неї. Гарно собі бався у Приозер’ї, — Середа простягнув руку, і Тінь потис її. Рука Середи була холодна, ніби в небіжчика.

— Святий боже, але ти і холоднючий!

— Тому чим швидше ми розділимо ложе з тією маленькою кралечкою-офіціанткою, тим краще, — він простягнув іншу руку і стис Тіневе плече.

На мить Тіні запаморочилось у голові і задвоїлося в очах. Він бачив чоловіка, в чиєму волоссі пробивалась сивина і який стискав його плече, але бачив він і інше: так багато зим, сотні і сотні, і сірий чоловік у крислатому капелюсі ходить від хати до хати, від поселення до поселення, він спирається на свою патерицю, зазирає до вікон, дивиться на відблиски вогнищ, дивиться на радощі і мерехтливе життя, яких ніколи не торкнеться, ніколи не відчує...

— Іди вже давай, — Середа, вочевидь, намагався підбадьорити Тінь. — Все в порядку і всі в порядку, і все буде в порядку.

Тінь простягнув квитка водійці автобуса.

— Ну й деньок для подорожі! — заявила вона. А тоді додала з похмурим задоволенням: — Щасливого Різдва!

Автобус був майже порожнім.

— Коли ми дістанемось до Приозер’я? — запитав Тінь.

— За дві години. Може, трішки довше. Обіцяють різке похолодання, — водійка повернула якусь ручку, і двері автобуса з шипінням і грюкотом зачинились.

Тінь пройшов до середини салону, відкинув спинку крісла так далеко, як тільки зміг, і замислився. Але похитування автобуса і тепло заколисали його, і він заснув перш ніж навіть зрозумів, що сонний.

У землі та під землею. На стінах печери красувалися червоні позначки, зроблені вогкою глиною: відбитки рук і пальців, там і сям — грубі фігурки людей, тварин і птахів.

Палахкотів вогонь, а бізоночоловік сидів біля вогню, навпроти, і дивився на Тінь великими очима, що нагадували калюжі з чорного болота. Бізонячі губи, обрамлені сплутаною коричневою шерстю, не ворушилися, але його голос звучав чітко і виразно:

— Отже, Тіне. Ти вже повірив?

— Не знаю, — просто відказав Тінь.

Він зауважив, що його уста теж не ворухнулись. У який би спосіб слова не лунали між них, вони не розмовляли. Принаймні не в тому сенсі, який Тінь вкладав у слово «розмовляти».

— Ти справжній?

— Повір, — тільки й відповів бізоночоловік.

— Ти... — Тінь на мить завагався перш ніж спитати. — Ти теж бог?

Бізоночоловік сягнув рукою у вогнище і дістав звідти головешку. Він тримав палаючу гілку просто посередині. Блакитні та помаранчеві пломінці облизували червону руку, але не обпалювали.

— Ця земля не приймає богів, — відказав мешканець печери. Та уві сні Тінь знав, що то промовляє не бізоночоловік, а вогонь. Потріскування і зблиски полум’я: ось що зверталося до нього у цьому місці під землею. — Цю землю витягнув на поверхню той, хто пірнув у глибини океану. Павук виткав її форму з її ж матерії. Земля ця — послід воронячий, і тіло полеглого отця: кістки його — гори, очі його — озера. Це земля снів і вогню.

— Чому ти мені це говориш? — запитав Тінь. — Я не маю значення. Я ніщо. Я був посереднім тренером, паршивим шахраєм на півставки і не таким добрим чоловіком, як мені здавалося... — Він на хвилю затих, а тоді запитав: — Як мені допомогти Лорі? Вона хоче знову жити. Я пообіцяв допомогти їй. Я перед нею в боргу.

Бізоночоловік не відповів. Він простягнув вимазану в сажі долоню до Тіні, а вказівним пальцем показав на стелю. Тінь звів очі і побачив слабке зимове світло, що сочилося з тріщини вгорі.

— Туди? Я маю піднятись туди? — перепитав Тінь. Йому хотілося отримати відповідь хоча б на одне зі своїх запитань.

Та сон просто підніс його догори, думка стала втіленням, і Тінь втисло в землю і камінь. Він відчув себе кротом, який прокладає дорогу в ґрунті, борсуком, що спинається крізь ґрунт, бабаком, що відгортає ґрунт з дороги, ведмедем... Але ґрунт був надто твердим, надто щільним. Він не міг навіть дихнути на повні груди, і дуже скоро зрозумів, що не може більше спинатися, не може закопуватися, і усвідомив, що так він помре: у тому місці, що десь глибоко під світом.

Сил не вистачало. Потуги ставали усе слабшими. Він знав, що хоч його тіло й дрімало собі в теплому салоні автобуса, який прямував крізь холодні ліси, якщо він випустить дух тут, під світом, там його подих теж згасне. Навіть зараз крізь сон він ледве ковтав повітря.

Він усе слабше і слабше пручався і змагався, із кожним рухом втрачаючи дорогоцінне повітря. Він потрапив у пастку: не міг повернутися назад тим шляхом, яким прибув, але і вперед рухатись теж не міг.

— Тепер торгуйся, — прогримів голос у нього в голові. Може, це був його власний голос. Тінь не міг сказати з певністю.

— Як я маю торгуватися? — здивувався Тінь. — У мене ж нічого нема.

Він відчував на губах присмак густої і в’язкої, ніби глина, грязюки. Відчував він і різкий мінеральний смак каміння довкола.

І тут до нього дійшло:

— Нічого, крім мене самого! У мене ж є я!

Здавалося, все затамувало подих — не тільки Тінь, а всенький підземний світ, кожен хробак, кожна личинка, усе, що мешкало в найменших дірочках у землі.

— Я пропоную себе.

Підземний світ не гаявся з відповіддю. Каміння і земля, які його оточували, стали давити на Тінь і стиснули так міцно, що він випустив останні краплини повітря. Тиск перетворився на біль, і біль оточував його зусібіч, він відчував, ніби його спресовують, ніби він — деревина, що перетворюється на вугілля. Він сягнув вершини болю і повиснув там, знаючи, що ні він, ні будь-хто на світі не зможе цього більше витримати. І в цю мить його відпустило. Тінь знову зміг дихати. Щілина над ним, з якої падало світло, розширилася.

Його виштовхувало на поверхню.

Коли землю скрутила нова перейма, Тінь спробував рухатися разом із нею. Цього разу він відчув, як його виштовхує на поверхню, як тиск земний видавлює його, вилущує до світла.

А тоді настала хвилька, щоб віддихатись.

Перейми накочувались і гойдали ним, і кожна була сильнішою і боліснішою, ніж попередня.

Він пробирався і продирався крізь землю, і його штовхало обличчям уперед до виходу, до щілини в камені, не набагато більшої за ребро його долоні. Зі щілини сочилися сіре приглушене світло і повітря, благословенне повітря.

У біль від останньої жахливої перейми було складно навіть повірити: його здавлювало, зминало, трощило крізь просвіт у камені, всі його кістки розкришилися, плоть деформувалася, ніби тільце слимака, і коли його рот і розбита голова пройшли крізь отвір, він закричав від болю і страху.

Поки він кричав, то думав, чи там, у світі, де він мешкає, він теж кричить крізь сон у темному автобусі.

Остання потуга закінчилася, тепер Тінь лежав на землі і м’яв у пальцях червону глину, вдячний, що біль минув, і що тепер можна на повні груди вдихати тепле вечорове повітря.

Він із зусиллям всівся, пообтирав рукою землю з обличчя і глянув на небо. Сутеніло, тіні навколо повільно ставали бузковими, одна за одною вигулькували зорі, значно яскравіші і виразніші, ніж він колись бачив або міг собі уявити.

— Скоро, — голос вогню потріскував десь позад нього, — всі вони впадуть. Скоро всі вони обваляться, і зоряні люди зустрінуть людей земних. Поміж них будуть герої, і мужі, що вбиватимуть потвор, і ті, що щиритимуть знання, та жоден з-поміж них не буде богом. Ця земля не приймає богів.

Безжально холодний протяг торкнувся його обличчя. Таке враження, що на нього хлюпнули крижаною водою. Він почув голос водійки, яка оголосила, що вони в містечку Сосновий Бір, тому всі, хто хоче перекурити чи просто розім’яти ноги, мають десять хвилин, перш ніж автобус поїде далі.

Тінь вивалився з автобуса. Вони зупинилися біля якоїсь сільської автозаправки, яка ні на крихту не відрізнялася від тієї, де почалася його подорож. Водійка допомагала з посадкою двом дівчатам-підліткам: вона саме складала їхні валізи до багажника.

— То як, ви ж сходите у Приозер’ї? — перепитала водійка, забачивши Тінь. Той сонно погодився.

— Чорт забирай, але то хороше містечко, — зітхнула водійка. — Часом я думаю просто плюнути на все, спакувати манатки і переїхати туди. Приозер’я — найсимпатичніше містечко, яке я колись бачила. Ви давно там живете?

— Вперше туди їду.

— З’їжте там від мого імені завиванця у Мейбл.

Тінь вирішив не уточнювати, що вона має на увазі, натомість запитав:

— Скажіть, будь ласка, а я розмовляв уві сні?

— Якщо і так, то я не чула, — водійка звірилася з наручним годинником. — Так, пора вирушати. Я дам вам знати, коли ми приїдемо до Приозер’я.

Двоє дівчаток — Тінь сумнівався, що їм було більше чотирнадцяти, — які сіли до автобуса в Сосновому Бору, зайняли місця прямо перед ним. Тінь ненароком підслуховував уривки їхніх розмов і виснував, що вони подруги, а не сестри. Одна з них майже нічого не знала про секс, зате багато знала про тварин, і допомагала або просто проводила багато часу в якомусь притулку для звірят. Другу тварини не цікавили. Вона натомість була озброєна сотнями нісенітниць із Інтернету та телебачення і мала себе за експертку в царині людської сексуальності. Тінь із жахом і захопленням вислуховував, як вона мудро оповідала про техніку використання таблетки «Алкозельцера» задля незабутнього орального сексу.

Він слухав, як обидві дівчини — і та, що любила тварин, і та, яка знала, чому «Алкозельцер» додасть оральним забавам навіть більше жару, ніж ментолові льодяники, — перемивали кісточки чинній Міс Приозер’я, котра, як усім було відомо, загарбала корону у свої брудні руки тільки тому, що фліртувала з суддями.

Тінь поволі відключався від усього, крім дорожнього шуму, і тепер до нього долинали лише окремі слова.

... Ґолді такий хороший пес, і, крім того, чистокровний ретривер, якби ж тільки тато погодився... І ще Ґолді так виляє хвостом щоразу, як бачить мене...

...Це ж Різдво, він мусить дозволити мені покататися на снігоході...

...Можна язиком написати своє ім’я на його... ну, сама розумієш...

...Я сумую за Сенді. — Так, я теж...

...Сьогодні має випасти двадцять сантиметрів снігу, але вони завжди вигадують, вони просто придумують собі прогнози погоди, і ніхто ніколи не ловить їх на гарячому...

А тоді заскреготали гальма автобуса, водійка гукнула: «Приозер’я!», і двері відчинилися, брязнувши.

Тінь вийшов услід за дівчатами на освітлений ліхтарями паркінг біля магазинчика з прокатом відеокасет і солярієм. Тінь здогадався, що паркінг слугував у Приозер’ї за автобусну станцію. Повітря було холоднючим, але холод освіжав і будив. Тінь вдивлявся у вогні містечка на півдні і на заході, а також у блідий силует замерзлого озера на сході.

Дівчата стояли на зупинці, виразно тупцюючи і хукаючи на руки. Молодша дівчинка крадькома зиркнула на Тінь і збентежено усміхнулась, коли зрозуміла, що він помітив її погляд.

— Веселого Різдва, — сказав Тінь. То була найнейтральніша фраза, яка спала йому на думку.

— Ага. І вам теж веселого Різдва, — відгукнулася та дівчина, яка виглядала на рік чи на два старшою за свою подругу. Вона була руда, а кирпатий ніс всіяло сто тисяч веснянок.

— Це ваше містечко... Гарненьке.

— Нам подобається, — озвалася молодша. Це була та, що любила тварин. Вона сором’язливо усміхнулася Тіні. На її передніх зубах були брекети з кольоровими гумочками. — Ви мені когось нагадуєте. Ви чийсь брат, чи син, чи щось типу того?

— Не тупи, Елісон, — пирхнула її товаришка. — Всі чиїсь сини, чи брати, чи щось типу того.

— Я не це мала на увазі, — закотила очі Елісон. На одну осяйну мить мить їх залило світлом фар. Це світив мінівен, всередині якого сиділа чиясь мама. За кілька секунд, які знадобились, щоб завантажити дівчат і їхні валізи до автівки, Тінь залишився на паркінгу сам.

— Юначе? Я можу вам чимось допомогти? — якийсь дідусь зачинив магазинчик з відеокасетами і сховав ключі до кишені. І весело додав: — Магазин не працює на Різдво, але я приїхав, щоб зустріти автобус. Упевнитися, що все гаразд. Я б не пережив, якби якась загублена душа стирчала тут на самісіньке Різдво.

Він підійшов ближче, і тепер Тінь міг роздивитися його обличчя. То було зморшкувате, однак вдоволене лице людини, яка досхочу скуштувала у житті гіркого, і зрештою виявила, що та гіркота була смаком віскі, до того ж доброго віскі.

— Ну, ви могли б дати мені номер місцевого таксі, — завагався Тінь.

— Міг би, — засумнівався старий. — Але в цей час Том вже дає хропака, і навіть якби ви примудрилися витягнути його з ліжка о такій порі, навряд чи він придався б вам. Я бачив його в барі раніше, і він був веселенький. Добре веселенький, це точно. А куди вам треба?

Тінь показав незнайомцеві бірочку на ключі.

— Що ж, — відказав той, — це десять... може, двадцять хвилин пішечки, через міст і далі. Але з прогулянки у такий холод мало приємності, особливо зважаючи на те, що коли не знаєш, куди йти, то будь-яка дорога тягнеться довше. Ви коли-небудь помічали? Перший раз завжди йдеш вічність, а всі наступні рази долаєш цей шлях швидше, ніж блимнути.

— Мабуть. Ніколи про це так не думав, але, напевно, ви маєте рацію.

Дідусь кивнув. Широченна усмішка розділила його обличчя надвоє:

— Та до біса. Сьогодні ж Різдво. Ми з Тессі підкинемо вас.

— Тессі? Тобто... Дякую.

— На здоров’я.

Тінь пішов услід за своїм новим знайомим до запаркованого на узбіччі великого двомісного кабріолета. Цією машиною пишались би гангстери у ревучих двадцятих: вона досконало підходила для того, щоб відстрілюватися з підніжок і все таке. У вуличному освітленні можна було розгледіти тільки, що вона насиченого темного кольору: то міг бути червоний, чи може, зелений.

— Це Тессі, — відрекомендував автівку господар і лагідним жестом поплескав її по місцю, де капот загинався над лівим переднім колесом. — Хіба не кралечка?

— Що це за марка?

— «Вендт Фенікс». Вендт збанкрутував у тридцять першому, тоді марку купили Крайслери, але більше вони Вендтів не випускали. Гарві Вендт, засновник компанії, був місцевий. Переїхав до Каліфорнії, там і порішив себе у сорок першому... Ні, у сорок другому. Дуже шкода.

У машині пахло шкірою і застарілим цигарковим димом. Так, ніби в машині останнім часом ніхто не димів, але за роки у ній викурили стільки цигарок і сигар, що їхній запах увібрався у нутро авто. Дідусь повернув ключ запалювання, і Тессі завелася.

— Завтра, — підморгнув старий Тіні, — Тессі заляже у сплячку в гараж. Накрию її чохлом, і стоятиме собі до весни. Так направду, то мені не слід було і сьогодні їздити на ній, бо сніжить.

— Вона погано їздить по снігу?

— Зі снігом у неї все чудово. Вся справа у солі, якою посипають вулиці, щоб той розтав. Через сіль ці старенькі красуні іржавіють так швидко, що і оком не встигнете змигнути. Хочете поїхати найкоротшою дорогою, чи зорганізувати вам невеличкий тур околицями при місячному сяйві?

— Не хочу завдавати вам клопоту...

— О, який там клопіт. Коли доживете до мого віку, будете дякувати богам, якщо зможете склепити очі. Я щасливий, якщо вдається проспати годин за п’ять, — прокидаюся, а думки снують і снують. Ой, дідько, щось я геть забув про ввічливість! Мене звуть Хінцельман. Я б сказав «звіть мене просто Річчі», але тутешні все одно кличуть мене Хінцельманом. І я б потис вам руку, але мені потрібні обидві, щоб вести Тессі. Вона відчуває, коли я не стежу за дорогою.

— Майк Айнзель. Приємно познайомитись, Хінцельмане.

— То поїдемо довкола озера. Зорганізую вам турне.

Вони саме їхали Центральною вулицею. Навіть серед ночі було видно, що вулиця дуже гарненька, і, в найкращому сенсі цього слова, старомодна — так, ніби люди вже сто років дбають про неї і не поспішають прощатися з тим, що люблять.

Дорогою Хінцельман показав Тіні обидва місцеві ресторанчики («Он німецький ресторанчик, і он той, другий: трохи грецький, трохи норвезький, трохи всякий, страви подають із заварними пундиками»), показав пекарню і книжковий магазин («Бо якщо ви спитаєте мене, я вам скажу, що без книжкового магазина містечко — не містечко. Навіть якщо воно себе так називає, без книжкового воно і саме знає, що себе обманює»). Сповільнив Тессі біля бібліотеки, щоб Тінь зміг її роздивитися. Старовинні газові ліхтарики блимали біля входу, і Хінцельман гордо звернув на них Тіневу увагу: «Джон Геннінг, король місцевих лісопилок, збудував її у 1870-х. Він хотів назвати її Бібліотекою імені Геннінга, але коли він помер, всі стали називати її бібліотекою Приозер’я, і так ведеться досі. Хіба не чудо?». Очевидно, навіть якби Хінцельман збудував бібліотеку власноруч, то не пишався б нею більше. Будівля нагадала Тіні замок, і він про це сказав. «Ага, точно! — відказав старий. — Вежі і все таке. Геннінг хотів, щоб вона так виглядала. А всередині досі стоять автентичні соснові стелажі. Міріам Шульц хоче вивернути її навиворіт і модернізувати, але бібліотека в реєстрі історичних пам’яток, тому вона ні чорта не зможе вдіяти».

Вони поїхали південним берегом озера. Містечко оточило озеро, яке було десь на десять метрів нижче рівня дороги. Тінь бачив, як на його поверхні там і сям біліли латочки льоду, а у блискучій поверхні води поміж ними відбивались вогні міста:

— Здається, воно замерзає.

— Воно замерзло ще десь із місяць тому. Тьмяні плямки — то снігові замети, а ті, що поблискують, — крига. Воно замерзло десь на День подяки, за одну ніч стало гладеньким, як скло. Ви не захоплюєтеся риболовлею на кризі, пане Айнзелю?

— Ніколи не пробував.

— Найкраща забава для чоловіка. Не через рибу, яку піймаєш, а через душевний спокій, який увечері приносиш додому.

— Запам’ятаю, — Тінь ще раз кинув оком на поверхню озерця крізь вікно Тессі. — По ньому вже можна ходити?

— Так, можна. Можна навіть їздити, але я б поки що не ризикував. Останні шість тижнів стоїть чортова холоднеча. Звикаєш до того, що тут, на півночі Вісконсина, все замерзає сильніше і швидше, ніж майже будь-де інде. Одного разу я вийшов пополювати на оленя. То було тридцять... ні, сорок років тому. Ну і я вистрелив у того оленя, промазав, і тварина понеслася геть від мене крізь ліс. То було на північ від озера — недалечко від місцини, де ви, Майку, житимете. А була б найліпша здобич, яку я колись бачив: розкішні роги, туша здорова, як у коника, без жартів. Все це відбувалось десь коло Дня подяки, а того року сніжити почало ще перед Геловіном, і тому біленький чистенький сніжок вкривав землю. Тоді я, звісно, був молодший і прудкіший, ніж зараз, і бачив, що сліди мого сполоханого оленя ведуть прямісінько до озера.

Тільки дурень, звісно, намагатиметься догнати оленя, але ось він я, чортів дурень, який скаче лісом за твариною. І ось олень, який стирчить посеред озера, так що води йому десь по коліно, стоїть собі і витріщається на мене. І в цю мить сонечко заходить за хмару і починає морозити: температура впала десь на двадцять градусів за десять хвилин, клянуся-божуся. І старий-добрий олень, який вже зібрався дати дьору, не може і поворухнутися, бо вмерз у кригу.

Ну, я поволеньки підбираюся до оленя. А той дуже хоче втекти, але примерз і нікуди не може подітися. Але як я можу застрелити те безпомічне створіння, якщо воно навіть не має змоги втекти? Ким би я був, аби таке витворив? Ну то я беру рушницю і голосно пуляю в повітря.

А те оленятко, перелякане, ноги вмерзли в лід... Воно і так вже готове вискочити зі шкіри, а тут ще й звук... Ну от саме це тварина і робить. Залишає шкуру і роги там, де вони примерзли, а сам, рожевий, як новонароджене мишеня, тікає до лісу, ще й весь трясеться.

Ну і певна річ, мені стало шкода того оленя, тому я попросив плетільниць з нашого місцевого приозерського гуртка змайструвати йому щось тепленьке на зиму. Вони і сплели зимового шерстяного комбінезончика, щоб тварина не замерзла до смерті. Пані плетільниці виявились неабиякими жартунками — комбінезон вийшов яскраво-помаранчевим, щоб жоден мисливець того оленя не підстрелив. Мисливці взимку носять помаранчеве, — пояснив Хінцельман. — І якщо ви гадаєте, що в моїй оповіді є хоч одне брехливе слово, я вам можу все довести. У моїй вітальні досі висять оленячі роги.

Тінь розсміявся, і на обличчі дідуся з’явилася задоволена усмішка майстерного байкаря. Вони зупинилися біля цегляної будівлі із просторим дерев’яним ґанком, на якому висіли і привітно поблискували різдвяні гірлянди.

— Це п’ятсот другий номер. Третя квартира має бути на другому поверсі, з іншого боку, вид на озеро. Приїхали, Майку.

— Дякую, пане Хінцельмане. Чи можу я запропонувати оплатити бензин?

— Називайте мене просто Хінцельманом. І ви не винні мені ні шеляга. Веселого Різдва від мене і від Тессі.

— Ви впевнені, що нічого не візьмете з мене?

Старий почухав підборіддя:

— Домовмося так. Десь наступного тижня я заскочу сюди і продам вам кілька лотерейних білетів. Благодійність. А зараз, юначе, пора спати.

— Веселого Різдва, Хінцельмане, — усміхнувся Тінь.

Дідусь потис Тіневу руку своєю долонею з почервонілими суглобами. Долоня була твердою і вузлуватою, як дубова гілка.

— І ще, — сказав Хінцельман на прощання, — уважно стежте за дорогою, там слизько. Звідси видно двері, там, збоку, бачите? Почекаю в машині, поки ви безпечно дістанетеся дому. Просто помахайте мені, я знатиму, що все добре, і поїду собі.

Він тримав «Вендт», поки Тінь не піднявся дерев’яними сходами до будинку і не відчинив ключем дверей квартири. Ті заскрипіли. Він підняв великі пальці, жестом показуючи старому у «Вендті» (Тессі, подумав Тінь і усміхнувся на згадку про машину з іменем), що все гаразд. Хінцельман із Тессі розвернулися і поїхали через міст назад.

Тінь зачинив за собою двері. В помешканні було смертельно холодно і пахло пусткою. Люди, що тут жили, давно покинули його, проміняли на якесь інше життя, і тут пахло їхніми мріями і стравами. Він знайшов термостат і виставив на двадцять градусів. Пішов на манюсіньку кухню, перевірив полиці, зазирнув до темно-зеленого холодильника, але всюди було порожньо. Жодних несподіванок. Принаймні холодильник був чистим зсередини і не смердів.

Поруч із кухнею розташувалася невеличка спальня з голим матрацом і ще менша ванна кімната, більшість площі якої займала душова кабіна. В унітазі плавав старезний недопалок, який забарвив воду в коричневе. Тінь змив його в каналізацію.

У шафі знайшлися простирадла і ковдри, і Тінь застелив ліжко. Роззувся, зняв куртку і годинника, а все інше залишив на собі, і так заліз до ліжка. Він думав, скільки часу знадобиться, аби зігрітися.

Було темно і тихо. Лише тихенько муркотів холодильник, і десь у будинку грало радіо. Тінь лежав у темряві і розмірковував, чи, бува, не виспався у «Ґрейхаунді», і чи не прийде безсоння через незвичне ліжко, холод, голод і божевілля останніх тижнів.

У тиші пролунав тріск, схожий на постріл. Тінь виснував, що то, мабуть, хруснула гілка. Чи крига. Надворі було ще холодніше.

Він питав себе, як довго чекати, доки Середа за ним приїде. День? Тиждень? У будь-якому разі, скільки б не довелося чекати, тим часом треба буде знайти собі якесь заняття. Підкачаюся, зрештою вирішив Тінь, практикуватиму ковзання і зникнення монети, поки не виходитиме бездоганно (а потім хтось ніби зашепотів у нього в голові: «Тренуй фокуси з монетою. Практикуй їх усі. Окрім одного. Окрім того, якому тебе навчив бідолашний мертвий Вар’ят Свіні. Свіні, який помер, занедбаний, від холоду, і від того, що про нього геть усі забули, і тому що виявився непотрібним. Тільки не його фокус. Усі, які захочеш, тільки не цей»).

Але це справді було хороше містечко. Тінь це відчував.

Він думав про той сон, який наснився йому першої ночі у Кайро. Він думав про Зорю... Як там в біса її звали? Про сестру, що жила вночі. А потім він подумав про Лору.

Ця думка наче відчинила віконце у його свідомості. Він побачив її. Якимось незрозумілим чином він зміг її побачити.

Лора була у Іґл-Пойнті, на задньому дворі коло домівки своєї матері.

Вона стояла на холоді, якого більше не відчувала, і який відчувала весь час. Біля будинку, купленого її матір’ю у 1989 році за гроші, що їх виплатила страхова компанія після смерті її чоловіка, Гарві Мак-Кейба, який заробив серцевий напад, коли тужився на товчку. Зазирала досередини і дивилась на свою матір, на сестру з чоловіком і дітьми, які приїхали з Техасу додому на Різдво. А Лора була надворі, у темряві, і не могла відвести погляд.

У Тіні защипало в очах, і він повернувся на інший бік.

Він подумав про Середу, і ця думка відчинила ще віконце: тепер він спостерігав за тим, що відбувалось у Мотелі номер шість. Дві фігурки пестилися і вовтузилися у напівтемряві кімнати.

Він відчув себе вуайєристом, тож змусив думки звернуть на щось інше, аби повернутися у тут-і-тепер. Він уявляв велетенські чорні крила, які лопотіли крізь ніч — до нього, він бачив озеро, яке простягнулося під ним, і арктичні вітри, які дихали холодом на землю, перетворюючи все, що ще могло текти, на твердь, і торкалися всього морозяними пальцями, у сотні разів холоднішими за пальці будь-якого мерця.

Його дихання поступово вирівнювалося. Йому більше не було холодно. Він чув, як здіймається вітер, як він гірко завиває довкола будинку, і на мить йому навіть здалося, що він розрізняє слова.

Якщо він уже мав десь бути, то чому б не тут, подумав Тінь і заснув.

Дзень-дзелень.

— Панно Вороно?

— Я слухаю.

— Ви Саманта Чорна Ворона?

— Ага.

— Ви не проти, якщо ми поставимо вам кілька запитань, шановна?

— Ну, власне, я проти.

— Не треба так реагувати, шановна.

— Ви поліцейські? Що ви взагалі таке?

— Мене звуть Град. А це мій колега, агент Шлях. Ми розслідуємо зникнення двох наших співробітників.

— Як їх звали?

— Перепрошую?

— Скажіть мені, як їх звали. Я хочу знати їхні імена. Ваших співробітників. Скажіть, як їх звали, і може, я вам і допоможу.

— Гаразд. Їх звали агентом Каменем і агентом Дубом. А тепер ви не проти, щоб ми поставили вам кілька питань?

— Народ, ви що, підбираєте імена, просто тицьнувши пальцем у щось, що перше трапиться вам на очі? «О, ти будеш агентом Тротуаром, він — агентом Килимом, привітайтеся обидва з агентом Літаком»?

— Дуже смішно, юна особо. Перше питання: нам треба знати, чи бачили ви цього чоловіка. Ось. Можете взяти фотографію, щоб роздивитися.

— Ого. Прямо в профіль, з цифрами внизу... Ну і здоровило... Але милий. А що накоїв?

— Співучасник пограбування банку кілька років тому. Був водієм. Його спільники вирішили залишити все награбоване собі і втекти. Він розлютився. Знайшов їх. Ледь не вбив голими руками. Штат уклав угоду з людьми, яких він скривдив: вони свідчили проти нього і отримали умовні терміни, а Тінь загримів за ґрати на шість років. Відсидів три. Але якби ви спитали мене, то таких як він треба просто замикати і викидати ключа.

— Воу-воу. Ніколи не чула, щоб хтось таке казав в реальному житті. Принаймні вголос.

— Казав... що, пані Вороно?

— Награбоване. Це не те слово, яке люди говорять там і сям. Може, в кіно. Але не в реальному житті.

— Це не кіно, пані Вороно.

— Чорна Вороно. Моє прізвище Чорна Ворона. Друзі кличуть мене Сем.

— Добре, Сем. А тепер, щодо цього чоловіка...

— Ви не мої друзі. Можете називати мене «пані Чорна Ворона».

— Слухай, ти, хитрожопа мала...

— Все в порядку, агенте Шлях. Сем... Перепрошую, я мав на увазі пані Чорна Ворона, хоче допомогти нам. Вона законослухняна громадянка.

— Шановна, ми знаємо, що ви допомагали Тіні. Вас бачили з ним, у білій «Шеві Нова». Він підвозив вас. Заплатив за вашу вечерю. Чи розповідав він щось, що могло б допомогти у нашому розслідуванні? Двійко наших найкращих людей зникли.

— Я ніколи його не зустрічала.

— Ви зустрічали його. Будь ласка, не припускайтеся помилки і не тримайте нас за дурнів. Ми не дурні.

— Що ж. Я зустрічаю купу народу. Може, я його і бачила, та вже забула.

— Пані, співпраця — найкращий вихід для вас.

— А то що? Познайомите мене зі своїми друзями, агентом Обценьки та агентом Пентоналом?

— Шановна, ви робите собі цим погану послугу.

— Господиииии... Вибачте. Ще щось? Тому що зараз я скажу вам «до побачення», зачиню двері, а ваш друзяка агент Машинка забере вас обох звідси геть.

— Ми запам’ятали ваше небажання співпрацювати, шановна.

— До побачення.

Хрясь.

Розділ десятий

Усеньке життя у темряві і бруді: ось що наснилося Тіні його першої ночі у Приозер’ї. Жило собі дитя, дуже давно і дуже далеко з океаном — у землях, де сходить сонце. Та в його житті не було світанків, тільки тьма днів і сліпота ночей.

Ніхто не говорив до нього. Він чув людські голоси знадвору, але розумів людську мову не краще, ніж пугукання сов чи скавчання собак. Він пам’ятав — чи думав, що пам’ятає — одну ніч. Давно, півжиття тому, до нього зайшла людина, із тих високих людей, що завжди заходять до нього, але не вкрила його і не нагодувала, а притисла до грудей і погладила. Від неї приємно пахло. Вона схлипувала. Крапельки води падали з її обличчя на його. Він налякався і гучно заволав зі страху.

Вона поспіхом вклала його назад на купку соломи і втекла геть із хижі, замкнувши за собою двері.

Він пригадував ту ніч і цінував той спогад. Так само, як пригадував солодкавий качанчик капусти, терпкість слив, хрускіт яблук і жирний смаколик — смажену рибу.

Тепер вогонь вихоплював із темряви обличчя, і всі вони дивились, як уперше і востаннє його виводять із хижі. То он як виглядають люди... Він виріс у темряві і дотепер не бачив облич. Усе було новим. І таким дивним. Світло вогнища сліпило. Його повели за мотузку, обвиту довкола шиї, до місцинки між двома вогнищами. Там на нього чекав чоловік.

І коли перше лезо зблиснуло у світлі ватри, а з натовпу почулися підбадьорювання і сміх, дитя, що мешкало у темряві, сміялося й забавлялося з натовпом, радісне і вільне.

А тоді вістря опустилося.

Тінь розплющив очі і зрозумів, що змерз і зголоднів, а на вікнах його квартири намерз ізсередини шар льоду Мабуть, подумав він, надихав за ніч, а воно взялося кригою. Він устав із ліжка, тішачись, що не мусить вдягатися, пошкріб скрижілу шибку. Трохи льоду зібралося під нігтем і розтало.

Тінь спробував згадати останнє сновидіння, але зміг відтворити в пам’яті тільки пітьму і муку.

Взувся. Вирішив пройтися до центру містечка, мостом через північну частину озера — якщо він правильно зрозумів географію цієї місцини. Вдягнув тоненьку осінню куртку, пригадав обіцянку самому собі купити теплий зимовий одяг, відчинив двері квартири і вийшов на дерев’яний ґанок. Від холоду забило дух: він набрав повітря в легені і відчув, як кожнісінька волосинка в носі замерзла на кістку. З ґанку відкривався фантастичний краєвид на озеро, біла поверхня якого була де-не-де помережана сірими латочками.

Тінь задумався про температуру. В тому, що було збіса холодно, сумнівів не виникало. Стояв не менш як двадцятиградусний мороз, і прогулянка віщувала мало приємного, але Тінь був певен, що зможе без особливих проблем дістатися центру містечка. Що там учора казав Хінцельман? Іти десять хвилин? Тінь — здоровило, швидко крокуватиме і зігріється.

Він вирушив на південь, до мосту.

Дуже скоро він почав тихо, сухо кашляти з кожним видихом, виштовхуючи колюче повітря з легенів. Вуха, обличчя і губи задубіли і боліли, те саме трапилося зі стопами. Рукавиць у нього не було: він сховав руки так глибоко в кишені, як тільки міг, і сплів пальці в надії віднайти хоч трохи тепла. Пригадалися байки Ловкого про зими в Міннесоті — зокрема про мисливця, якого ведмідь загнав на дерево, а він дістав член зі штанів і дугою висцяв струмінь. Сеча замерзла швидше, ніж долетіла до землі, мисливець зісковзнув твердою, як камінь, рятівною жердиною і змився. Тінь мимоволі всміхнувся на цей спогад і зайшовся у новому приступі сухого і болючого кашлю.

Крок, ще один, і ще. Озирнувся. Його будинок був значно ближче, ніж він сподівався побачити.

Пора визнати, що рішення пройтися було помилковим. Але він уже крокував геть від квартири три чи чотири хвилини, і місток стало видно. Уперед іти стільки ж, скільки додому. А спитати б: що робити вдома? Викликати таксі з відключеного телефона? Чекати на весну? Там і їжі ніякої не було.

Він ішов далі і розумів, що помилився з першою оцінкою температури. Мінус двадцять? Мінус тридцять? А може, усі мінус сорок — та сама точка на термометрах, де шкали Цельсія і Фаренгейта зустрічаються? Але ні, певно, не аж так холодно. Втім, дме вітер — холоднючий, сильний, неперервний. Вітер свистить собі над озером, летить кудись із Арктики через Канаду.

Тінь із жалем згадав про хімічні грілки для рук і для ніг, які спер у агентів із чорного потяга. Зараз парочка згодилася б.

Він пройшов іще десять хвилин (принаймні йому так здавалося), але міст не наблизився ні на йоту. Він не міг навіть тремтіти — так сильно змерз. Було не просто холодно, було науково-фантастично холодно. Він ніби потрапив у книгу про темний бік Меркурія, написану ще давно — коли думали, що Меркурій завжди повернутий до Сонця тільки одним боком. Чи може, про кам’янистий Плутон, де Сонце здавалося просто ще однією зіркою, яка вирізнялась з-поміж інших лише трішки яскравішим блиском. Місцина, куди потрапив Тінь, хіба зовсім трішечки відрізняється від тих місць, де повітря возять у барильцях і розливають, мов пиво.

Вряди-годи проїдждали автівки, але вони теж не здавалися реальними: це були маленькі замерзлі згусточки скла і металу, ніби космічні кораблики, замешкані людьми, одягненими тепліше за нього. У голові зазвучала стара пісенька, яку любила його мати. «Зимовий чудокрай», — наспівував він про себе, не розтуляючи губ, намагаючись ступати в ритм.

Тінь більше не відчував ніг. Він глянув униз, на чорні шкіряні черевики і тоненькі бавовняні шкарпетки, і думка про відморожені кінцівки постала перед ним з усією серйозністю.

Історія вже не була кумедною. Вона навіть вийшла за межі звичайного побутового глупства. Єдина характеристика, яку можливо було для неї підібрати, — це Господи-Ісусе-Як-Же-Я-Грандіозно-Облажався. Із тим же успіхом Тінь міг одягнутися в мереживо чи рибальську сітку: вітер заввиграшки пробирав крізь одежу, заморожував і студив його кістки, на віях зібрався іній. Замерзло навіть тепленьке місце під яєчками, а самі вони, здається, втяглися кудись глибоко-глибоко між тазових кісток.

Продовжуй іти, казав Тінь собі. Просто йди. Коли я дістанусь додому, я зможу зупинитись і випити хоч ціле відро повітря. Тепер у голові крутився мотив із Beatles, і він крокував у такт із ним. І тільки на приспіві зрозумів, що мугикає Help — «допоможіть».

Він вже майже дійшов до мосту. Тепер треба перейти через нього, а тоді, від західного берега озера, ще десять хвилин дороги... може, трохи довше...

Повз нього проїхала темна машина, зупинилась, викашляла хмару диму і задком під’їхала до нього. Віконце відчинилось, і пара з теплого салону змішалася з вихлопними газами, що оповили машину.

— У вас усе в порядку? — висунув до нього голову поліцейський.

Першою реакцією Тіні було відказати, що, мовляв, ага, все супер, просто заишбісь, дякую, полісмене, нічого такого. Їдьте собі геть, тут нема на що витріщатись. Але він проґавив ту мить і сказав зовсім інше: «Здається, я замерз. Я йшов собі до Приозер’я, аби купити їжі і одягу, але недооцінив дистанцію». Точніше, так багато промовив він у себе в голові, але його рот видав на-гора лише одне «З-з-з-змерз» і цокотіння зубів. Тінь схаменувся і додав:

— В-в-в-вибачте. Холодно. Вибачте.

Коп вискочив із машини, смикнув за ручку задніх дверей і сказав:

— Зараз же заскакуй досередини і відігрівайся.

Тінь із вдячністю вліз до автівки, став потирати руки і спробував викинути з голови думку про обморожені пальці ніг. Поліцейський знову вмостився на водійському місці, а Тінь розглядав його через металеву решітку, яка відділяла переднє сидіння від заднього. Він намагався не згадувати, як востаннє їхав на задньому сидінні поліцейської машини, і не помічати, що ручок на внутрішній стороні дверей не було, тому з усіх сил зосередився на своїх руках. Обличчя знову заболіло, пальці рук почервоніли і запекли, за певний час пальці ніг також почали боліти. Тінь виснував, що це добрий знак.

Поліцейський перемкнув передачу і рушив з місця. Він базікав, не повертаючи голови, але трішки підвищивши голос, щоб Тінь міг його чути:

— Знаєш, вибач, що я так кажу, але з твого боку це було дуже тупо. Ти що, не чув, що передавали у прогнозі? На термометрі мінус тридцять п’ять! І тільки пан Бог знає, як це відчувається на власній шкурі — мінус п’ятдесят? Мінус шістдесят? Хоча думаю собі, коли гуляєш при мінус тридцяти п’яти, шкура мало що відчуває!

— Дякую. Дякую, що ви зупинились. Я справді вдячний.

— Жіночка в Райнлендері пішла оце насипати зерна в годівничку. В халаті і капцях, та так і примерзла... ну, вона буквально примерзла до тротуару! Зараз бідолаха в реанімації. Сьогодні передавали по радіо. А ти тут новачок, — це прозвучало майже як запитання, хоча чоловік, без сумніву, вже і так знав відповідь.

— Я приїхав «Ґрейхаундом» вчора вночі. Думав сьогодні купити собі теплішого одягу, машину, продуктів. Не чекав, що буде аж так холодно.

— Ага, мене теж це похолодання заскочило зненацька. Я був занадто зайнятий переживаннями про глобальне потепління. Мене звуть Чед Малліґан. Я шеф поліції тут, в Приозер’ї.

— Майк Айнзель.

— Що ж, вітаю, Майку. Зігрівся?

— Трохи, так.

— Куди мені відвезти тебе для початку?

Тінь потримав руки над струменем гарячого повітря з радіатора. Пальці жахливо заболіли, і він відсмикнув руки. На все свій час.

— Можете висадити мене в центрі міста?

— Не хочу навіть чути про це! Якщо ти не попросиш забрати тебе з банку, який ти зібрався грабувати, я відвезу тебе туди, куди тобі треба. Думай про це як про привітальний екіпаж за кошт міста.

— А звідки краще почати?

— То, кажеш, ти приїхав щойно вчора?

— Ага.

— А вже поснідав?

— Ще ні.

— Ну, для мене це виглядає збіса гарним початковим пунктом.

Вони минули міст і в’їхали до північно-західної частини містечка.

— Це Центральна вулиця, — оголосив Малліґан. Він повернув праворуч: — А це міська площа.

Незважаючи на те, що стояла зима, площа вражала, але Тінь зрозумів, що цю місцину слід було б відвідати влітку. Тоді, мабуть, місто потопає в розмаїтті кольорів: маки, іриси, квіти всіх видів, який він тільки міг уявити, а берізки по кутках слугували за срібно-зелену облямівку. Тепер площа була безбарвною, голою, але гарною у свій спосіб: ніби порожня мушля. Фонтан вимкнули на зиму, а на ратуші білів сніг.

— ...А ось це, — підсумував Чед Малліґан, коли під’їхав до старої високої будівлі з вікном на всю стіну із західного боку площі, — кафе Мейбл.

Він вибрався з машини і відчинив задні двері для Тіні. Обидва чоловіки зіщулились на холодному вітрі і поспішили по тротуару до теплого приміщення, звідки спокусливо тягнуло свіжоспеченим хлібом, булочками, супом і беконом.

У кафе було майже порожньо. Малліґан всівся за стіл, Тінь примостився навпроти нього. Він підозрював, що поліцейський робить те, що робить, аби винюхати якнайбільше про новачка. З іншого боку, шеф поліції міг просто бути таким, яким здавався: приязним, приємним і готовим прийти на допомогу.

До столу підійшла висока ставна жінка — не товста, але кремезна. На вигляд їй було десь зо шістдесят, а волосся виблискувало бронзою, ніби пивна пляшка. Жінка привіталась і простягнула їм заламіновані меню:

— Привіт, Чеде. Поки собі вибираєш, ти, звісно, вип’єш гарячого шоколаду?

— Тільки без збитих вершків, — погодився Чед. І повернувся до Тіні: — Мейбл надто добре мене знає. А тобі що, друже?

— Мені подобається ідея з гарячим шоколадом. Але для мене зі збитими вершками, будь ласка.

— Чудово. Живи на повну, дорогенький, — усміхнулася Мейбл. — Ти представиш нас, Чеде? Цей юнак — твій новий співробітник?

— Поки що ні, — зблиснув зубами Малліґан. — Це Майк Айнзель. Учора вночі переїхав до Приозер’я. А тепер попрошу мені вибачити, — він підвівся і пішов у дальній куток приміщення, до дверей з фігуркою хлопчика. На сусідніх дверях розташувалася дівчинка.

— О, то ви новий мешканець старого дому Пільзенів на Північній. Точно, — життєрадісно мовила хазяйка. — Я геть усе про вас знаю. Хінцельман заходив поснідати завиванцем і розповів. А ви двоє будете тільки шоколад, чи принести щось поїсти?

— Я б хотів поснідати, — відповів Тінь. — Що порадите?

— Все смачне. Тут готую я. Але далі на південний схід ви не знайдете завиванців, а вони особливо апетитні. Теплі і ситні. Моя коронна страва.

Тінь не мав зеленого поняття, що воно таке, ті завиванці, але погодився спробувати. За кілька хвилин Мейбл з’явилася з тарілкою, на якій парував пиріжок із начинкою. Завиванець було вкладено у паперову серветку, щоб його можна було взяти в руку і їсти так. Тінь відкусив шматок: начинка була м’ясною впереміш із морквою, картоплею і цибулею.

— Перший завиванець у моєму житті. І дуже смачний.

— Страва з Віппі. Ближче ніж Айронвуд такого не скуштуєте. Корнуольські чоловіки брали їх із собою на роботу до рудників.

— Віппі?

— Верхній півострів. Віппі. Де живуть віппери. Шмат території на північному сході Мічигану.

Шеф поліції повернувся, узяв чашку з шоколадом, сьорбнув і подивився на хазяйку:

— Мейбл, і тобі не соромно всіх примушувати їсти твої завиванці?

— Дуже смачно, — втрутився Тінь. Це дійсно була виняткова смакота, загорнута у гаряче тісто.

— Ідуть прямісінько в пузо, — Чед Малліґан поплескав своє власне. — Щоб ти потім не казав, що я не попереджав. То як, тобі потрібна машина? — без парки Чед виявився довготелесим чоловіком із круглим черевцем. Він узагалі не був схожий на копа — швидше на засмиканого, але тямучого інженера.

Тінь кивнув з набитим ротом.

— Ага. Я тут набрав кількох людей. Джастін Лейбовіц продає свого джипа, хоче за нього чотири тисячі, але погодиться на три. Гунтери вже вісім місяців не можуть продати свою «Тойоту Раннер»: машина страшна, як смертний гріх, але вони вже, певно, і самі готові доплатити, щоб ти її забрав з їхнього двору. Тому якщо ти не дуже переживаєш за красу, для тебе це чудовий гешефт. У вбиральні є телефон, оце звідти я подзвонив у агентство нерухомості Приозер’я, де працює Міссі Гунтер. Але вона ще не на роботі: певно, укладає зачіску в Шейли. Тож я залишив їй повідомлення.

Тінь вгризався в завиванець, і той здавався йому все смачнішим. А ще неймовірно ситним. Мама називала таку їжу «реберноприлипальною». Мовляв, така чіпляється на боках.

— Отже, — продовжив шеф поліції Малліґан, коли витер шоколадні вуса над губою, — я пропоную заїхати в «Геннінгові товари», щоб ти купив собі нормальну вдяганку на зиму, тоді заскочити в продуктовий — наповнити комору, а тоді я підкину тебе до «Нерухомості Приозер’я». Вони будуть щасливі, якщо ти віддаси їм тисячу одразу, або ж ти можеш домовитись віддавати по п’ятсот баксів впродовж чотирьох місяців. Машина страшнюча, я попередив. Але якби їхній малий не пофарбував її у фіолетовий, вона коштувала б усі десять тисяч. І вона надійна — а тобі знадобиться щось таке, щоб пересуватись тут узимку, повір.

— Це дуже мило з вашого боку, — відказав Тінь. — Але може, вам треба ловити злочинців замість того, щоб панькатися цілий день з якимось приблудою? Не те щоб я скаржився, звісно, але ж самі розумієте...

— Ми всі йому це кажемо, — захихотіла Мейбл.

Малліґан стенув плечима:

— Це хороше містечко. Тут небагато проблем. Вряди-годи зловиш гонщика, що перевищує швидкість, і це добре, бо саме зі штрафів я отримую зарплату. У п’ятницю-суботу вночі, буває, мудаки напиваються і б’ють своїх благовірних. І мудаки бувають обох статей, повір. Чоловіки і жінки. Коли я працював у великому місті, Ґрін Бей, я завжди радше відправився б на виклик про пограбування банку, ніж на домашнє насильство. Але тут спокійно. Мене викликають, коли хтось зачиняє ключі всередині машини. Коли гавкають пси. Щороку кілька дітисьок-старшокласників ловимо за курінням трави на стадіоні. Найбільша злочинна оказія, яка тут трапилась за останні п’ять років, — це коли Ден Шварц набрався до чортиків, вгатив із дробовика у власний трейлер і кинувся навтьоки Центральною вулицею в інвалідному візочку. Розмахував дробовиком і волав, що підстрелить кожного, хто стане йому поперек дороги, бо він має твердий намір доїхати до траси. Здається, він прямував у Вашингтон, щоб убити президента! Досі не можу стриматися від сміху, коли згадую Дена, який мчить у візку до траси, а на спині в нього така наклейка, як ліплять на машини: «Мій малолітній хуліган трахає твою відмінницю». Пригадуєш, Мейбл?

Та кивнула. Судячи з того, як вона стисла губи, ця історія не видавалась їй і наполовину такою кумедною, як Малліґану.

— І що ви зробили? — спитав Тінь.

— Поговорив із ним. Він віддав мені дробовика. Поспав нічку у відділку. Ден непоганий чувак, тоді він просто напився і його щось засмутило.

Тінь розрахувався за свій сніданок, і, попри не надто наполегливі протести Малліґана, за обидві чашки шоколаду.

«Геннінгові товари для дому та саду» виявилися складом-магазином на півдні містечка. Там продавалося все: від тракторів до іграшок (іграшки та ялинкові прикраси продавалися вже зі знижкою). В магазині було повно післяріздвяних покупців. Тінь упізнав молодшу з дівчат, які їхали перед ним в автобусі. Дівчинка пленталася за своїми батьками. Тінь помахав їй рукою, а вона відповіла сором’язливою усмішкою, яка відкрила брекети з синіми гумочками. Цікаво, знічев’я подумав Тінь, якою вона буде років через десять?

Напевно, виросте красунею, як ця дівчина на касі «Геннінгових товарів», що саме пищала ручним сканером, пробиваючи його продукти. Тінь не сумнівався, що вона цим сканером і трактор змогла б пробити, якби комусь спало на думку проїхати повз касу на тракторі.

— Десять пар кальсонів? — здивувалася дівчина. — Утепляєтесь?

Касирка нагадувала юну кінозірку. Тіні здалося, ніби йому знову чотирнадцять. Він почувався надто вайлуватим, а язик ніби примерз до піднебіння. Він мовчав, поки дівчина пробивала його валянки, рукавички, светри і пуховик.

Тінь не ризикнув випробувати кредитку, яку йому дав Середа, прямісінько перед носом шефа поліції Малліґана — той запопадливо крутився поруч — і розрахувався за все готівкою. Тоді забрав покупки до чоловічої вбиральні і вийшов звідти уже в обновках.

— Гарно виглядаєш, здоровило, — озвався Малліґан.

— Тепер мені принаймні тепло.

І справді: вітер обпік обличчя Тіні, коли вони вийшли до машини, але більше нікуди мороз не пробрався. Малліґан запропонував йому поскладати покупки до багажника поліцейської машини і пересісти на переднє пасажирське сидіння.

— То чим ти займаєшся, пане Айнзелю? — спитав шеф поліції. — Цікаво, яка професія у такого здоровила, як ти, і що за справи у тебе в Приозер’ї.

Тіневе серце закалатало, але голос звучав спокійно:

— Я працюю на свого дядька. Він перепродає різні штуки по всій країні. А я так... Тягаю важке.

— Добре платить?

— Я член сім’ї. Він знає, що я його не обберу, і я по ходу справи вникаю в бізнес. Доки не вирішу остаточно, чим мені хочеться займатися в житті.

Слова вилітали з його рота гладенько, мов шовк, і звучали цілком переконливо. В ту мить Тінь знав усе про здорованя Майкла Айнзеля. І Майк Айнзель йому подобався. У Майкла Айнзеля не було жодної з проблем, які допікали Тінь. Айнзель ніколи не був одружений. Майкла Айнзеля ніколи не допитували агент Дуб і агент Камінь у вагоні товарного потяга. Телевізор не розмовляв із Майклом Айнзелем (Хочеш побачити цицьки Люсі? — перепитав тихенький голосочок у Тіні в голові). Майкла Айнзеля не мучили кошмари, і він не вірив, що насувається буря.

У продуктовому магазині він наповнив кошика тим, що називав про себе «універсальним набором»: молоко, яйця, хліб, яблука, сир, печиво. Якась їжа. Належної їжі він купить пізніше. Поки Тінь снував між полиць, Чед вітався з присутніми і знайомив їх з Тінню: «Це Майк Айнзель, він поселився у порожній квартирі старого будинку Пільзенів. Тій, що на другому поверсі, вхід ззаду». Тінь зрозумів, що тут безнадійно намагатися запам’ятовувати імена. Він просто усміхався, тиснув руки і трохи пітнів під шарами теплого зимового одягу в опалюваному магазині.

Потім Чед підвіз Тінь через дорогу до офісу «Нерухомості Приозер’я». Міссі Гунтер, на голові якої красувалася свіжа залита лаком укладка, вже чудово знала, хто Тінь такий, і представляти його не було ані найменшої потреби. Ну бо цей милий чоловік, пан Борсон, дорогесенький пан Емерсон, так ось, він був тут шість... Чи вісім тижнів тому, щоб ореднувати квартиру в старому будинку Пільзенів, хіба ж там не запаморочливий краєвид? Так ось, любий, слід просто дочекатися весни і побачити, як їм усім пощастило, бо в цих краях більшість озер геть зеленіє від водоростей, бруднючі, аж вивертає, але їхнє — ні, з їхнього навіть посеред липня можна пити, ну а пан Борсон заплатив за це житло на рік наперед. А щодо «Тойоти Раннер», то вона просто не може повірити, що Чед Малліґан досі про неї пам’ятає, і вона радесенька буде спекатись її. Щиро кажучи, вона вже майже наважилася віддати її на Хінцельманову лотерею, просто щоб не платити на неї податок. Ні-ні, ви не подумайте, машина геть не чортопхайка, на ній їздив син, перш ніж він вступив до університету в Ґрін Бей, і, ну, одного разу просто пофарбував її у фіолетовий, і, хі-хі, вона дуже сподівається, що Майк Айнзель любить фіолетовий, але, що тут сказати, якщо йому не сподобається, то вона не стане його ні в чому звинувачувати.

Шеф поліції Малліґан розкланявся ще на середині цього монологу — певно-мене-вже-зачекалися-у-відділку-був-радий-познайомитися-Майку, — і переклав покупки Тіні зі свого багажника до універсала Міссі Гунтер.

Міссі підвезла Тінь до себе додому, на доріжці поруч запаркувався бувалий в бувальцях позашляховик. Снігопад зафарбував половину автомобіля сліпучо-білим, але під снігом машина була неймовірно нудотного кислотно-фіолетового кольору. Треба було закидатися дуже багато і дуже часто, аби навіть подумати, що такий колір в принципі може сподобатись.

Машина, однак, завелася з першої спроби. Обігрівач працював добре, хоч знадобилося майже десять хвилин, аби хоч трохи прогріти салон від нестерпно холодного до просто холодного. Поки машина грілася, Міссі Гунтер відвела Тінь на кухню і попросила вибачення за балаган, бо малі порозкидали на Різдво всі іграшки, і вона просто не хотіла прибирати, а може, він хотів би пообідати індичкою? Минулого року в них був гусак, а цього року вони зупинились на старій добрій індичці, що ж, тоді кави, хвилиночку, вона заварить свіженької. Тінь зняв із підвіконня велику червону машинку і вмостився туди сам, поки Міссі випитувала, чи познайомився він уже із сусідами.

І тоді, поки кава закипала і запарювалась, Міссі повідомила, що у тому домі живе ще четверо. Він-бо називається будинок Пільзенів, бо колись там жили Пільзени, у квартирі на першому поверсі, а дві квартири нагорі здавали в оренду, а тепер внизу живе ця парочка, пан Гольц і пан Німан, і вона й справді має на увазі парочка, коли говорить парочка, якщо ви розумієте, про що я, пане Айнзелю, ну бо ж заради Бога, у лісі різні дерева ростуть, то й у нас різні люди живуть... хоча, по правді, такі люди частіше виїжджають у Медісон чи до міст-близнюків, себто Міннеаполіса і Сент-Пола, але й тут ніхто про них погано не думає. Вони зимують у Флориді, але повернуться у квітні, і він обов’язково їх зустріне. Бо вся справа у тому, що Приозер’я — хороше містечко. А в сусідній із ним квартирі живе Маргарита Ольсен зі своїм малим, дуже приємна жіночка, хоч життя її й покоцало, але все одно дуже-дуже приємна, і працює у «Приозерських Вістях». Не найцікавіша газета у світі, але заради Бога, казала Міссі Гунтер, нашим людям тутечки саме така газета і потрібна.

Міссі налила йому кави і йой, як би вона хотіла, щоб пан Айнзель зміг побачити місто влітку чи пізньої весни, коли цвіте бузок, і яблуні, і вишні, бо навряд чи буває ще де-небудь у світі така краса, точно-точно, ніде у цілісінькому світі не буває нічого прекраснішого за це.

Тінь заплатив їй перший внесок у п’ятсот доларів, видерся у машину і почав здавати назад, з її двору на виїзд до дороги. Міссі Гунтер постукала у переднє вікно:

— Це тобі. Мало не забула, — сказала вона і просунула пухкенький конверт у шибку. — Це так, одна витівка. Придумали кілька років тому. Але не відкривай зараз.

Тінь подякував і обережно повів машину назад до міста і потім дорогою в об’їзд озера. Добре було б побачити його навесні або влітку, або й восени: Тінь не сумнівався, що це було б дуже красиве видовище.

За десять хвилин він був удома.

Він запаркувався на вулиці і піднявся до своєї холодної квартири по зовнішніх сходах. Розпакував покупки, розклав їжу по шафках і в холодильник, а потім відкрив конверт від Міссі Гунтер.

Там був паспорт. Синя ламінована обгортка. На першій сторінці надруковано, що Майк Айнзель (ім’я вписане акуратним почерком Міссі Гунтер) проголошується громадянином Приозер’я. Далі була карта міста і дисконтні купони для різних місцевих магазинів.

— А мені тут може сподобатися, — сказав Тінь уголос. Потім глянув із закрижанілого вікна на замерзле озеро і додав: — Якщо тут коли-небудь стане тепліше.

О другій по обіді у вхідні двері голосно постукали. Тінь якраз практикував черговий фокус зі зникненням, непомітно перекидаючи четвертак з однієї руки в іншу. Але руки змерзли, і його рухи були надто незграбними, тож монетка постійно падала на стіл. Після стукоту в двері монетка впала знову.

Він підійшов і відчинив.

Чистий страх на мить паралізував його: півобличчя незнайомця, що стояв перед дверима, закривала чорна маска — така, яку носять грабіжники в серіалах, або ж якою серійний убивця з дешевого фільму лякає своїх жертв. На маківці у гостя була чорна в’язана шапка.

Втім, незнайомець був меншим і легшим за Тінь, а зброї не було видно. І він носив вовняне пальто у яскраву клітинку — серійний убивця не став би таке вдягати.

— Фе я, фіфельфан, — повідомив гість.

— Прошу?

Візитер стягнув маску з рота донизу, і показалася усміхнена мордочка Хінцельмана:

— Кажу, це я, Хінцельман. Я вже й не згадаю, як воно було до того, як ми стали носити такі маски. Носили товсті в’язані балаклави, замотувалися у шарфи так, що лише очі стирчать. Але ж як добре, що тепер винайшли таку чудову річ, як ці маски! Я може й старий, але на прогрес скаржитися не буду, не дочекаєтесь!

Хінцельман закінчив свою промову, зайшов досередини і вручив Тіні кошик, по вінця заповнений сирами, пляшками, баночками і кількома палками ковбаси, на яких було написано «в’ялена оленина». Він був червоний, як рак: ніс, вуха, щоки — байдуже, заховані під маскою чи ні — були ніби ошпарені.

— Вітаю з післяріздвяним днем! Чув я, що ви вже скуштували завиванців у Мейбл. А я приніс іще дещо.

— Дуже мило з вашого боку, — відповів Тінь.

— Та нічого. За це я вас підпишу на лотерейку наступного тижня. Лотерея — це відповідальність Торгової палати, а Торгова палата — моя відповідальність. Минулого року ми зібрали сімнадцять тисяч доларів для дитячого відділення лікарні Приозер’я.

— Так продайте мені білет уже зараз.

— Ні, я починаю лише в той день, коли чортопхайку викочують на лід, — Хінцельман визирнув із Тіневого вікна на озеро. — А там холодно. Температура, певно, градусів на тридцять впала за ніч.

— Якось дуже швидко все відбулося.

— А в давніші часи ми про такі заморозки молилися. Тато розповідав. Ще коли тільки перші поселенці прийшли сюди, фермери і лісоруби. Задовго до шахтарів... Хоч шахтарі насправді так і не прийшли сюди по-справжньому. А могли б, бо корисних копалин під нами доста...

— Ви молилися про заморозки?! — перебив Тінь.

— Ага, тільки так і можна було вижити. Їжі не вистачало, не можна було, як зараз, завалитися в магазинчик і напакувати торби продуктами — е ні! То дідуньо й придумав таку штукенцію, як тільки приходили справжні морози: брав бабуню, дітей — мого дядька, тітку і татка, що був з них наймолодшим, — а ще служницю й батрака, напоював їх настоянкою, рецепт якої привіз із собою ще зі Старого Світу, відводив їх до струмка і поливав водою. Вони всі миттю замерзали, застигали і синіли, як ті льодяні скульптури. Тоді він відвозив їх у яму, яку викопав іще раніше і застелив соломою, складав там, ніби дрова, одне по одному, перекладаючи соломою, і забивав яму згори дошками, щоби звірі не лазили. Бачте, тоді тут водилися і вовки, і ведмеді, і всякі дикі тварини, яких уже не побачиш... Хоча ходагів не водилося — про них розказують всякі байки, але насправді їх не існувало. Я ж бо вам тільки чистісіньку правду кажу, ніяких байок чи переказів! Так ось, забивав він ту яму дошками, і коли приходив снігопад, її і не видно вже. Тільки жердина з прапорцем стирчить, яку дідуньо поставив, аби позначити місце. Ну і після такого дідуньо міг сам пережити зиму, не витрачаючи багато їжі чи дрів. І коли вже по-справжньому пахло весною, він знаходив той прапорець, розкопував сніг, знімав дошки, відвозив заморожених по одному додому і ставив навколо вогнища відтавати. Ніхто й слова не казав проти такого, хіба що батрак був вередував, бо якогось разу дідуньо нещільно закрив ті дошки, і миші відгризли йому піввуха. Та звісно, у ті часи зими були справжніми. Тоді ця штукенція спрацьовувала. Не те, що зараз. Зараз і морозів справжніх не дочекаєшся.

— Що, правда? — Тіні так сподобалася байка, що він вирішив підіграти, вдаючи, що вірить усьому.

— Оце в сорок дев’ятому востаннє була. Ось та зима була справжньою. Та ви молодий, вас іще не було тоді. О-о, — Хінцельман змінив тему, — я бачу, ви собі маши-и-и-ну придбали.

— Придбав. Як вам?

— Щиро кажучи, ніколи не любив цього пацана Гунтерів. Облаштував я запруди для пструга на річечці, що протікала крізь мою землю. На самому краєчку моєї землі, але все-таки. Ну тобто, земля-то була міська, але я наносив туди каміння, поробив запруди і ставочки, куди пструг полюбляв запливати. Зловив кількох красенів, один з них був, певно, сантиметрів вісімдесят. Але цей Гунтерів молокосос розібрав усі мої ставочки, та ще й пригрозив, що наскаржиться природоохоронцям. Зараз він поїхав у Ґрін Бей, але скоро повернеться. Була б у цьому світі якась справедливість, то він став би зимовим утікачем, але ні. Причепився до цього міста, як реп’ях до вовняного светра, — Хінцельман почав викладати вміст вітального кошика на стіл. — Ось це варення з диких яблук. Його робить Кетрін Павдермейкер і дарує мені щороку по баночці на Різдво. Ви стільки років на світі не прожили, скільки вона мені оце дарує, але на жаль, я його так ніколи й не куштував. У льосі в мене, певно, штук сорок тих баночок стоїть, чи п’ятдесят. Можливо, відкрию одного чудового дня і зрозумію, що воно насправді смачне. Але поки цього не сталося, тримайте баночку ви. Сподіваюся, вам сподобається.

Тінь поставив банку в холодильник, поряд з іншим Хінцельмановими гостинцями. Тоді взяв до рук високу пляшку без етикетки, в якій була зеленкувата масляниста рідина, і запитав:

— А це що?

— Оливкова олія. Вона так виглядає при цих морозах. Не хвилюйтеся, готувати на ній можна.

— Гаразд. А хто такі зимові втікачі?

— Ну... — старий зсунув вовняну шапочку на голові і помасажував собі скроню пальцем. — Деінде таке теж трапляється... Приозер’я хороше містечко, але не ідеальне. Узимку якесь дитя може трішечки того, переклинити... Коли так холодно надворі, що не погуляєш, а сніг такий сухий, що й не зліпиш нічого, сніжки розсипаються між пальцями...

— Вони тікають?

Старий сумно кивнув.

— Це все через телевізор, що показує дітям те, чого в них ніколи не буде: ці всі серіали, «Даллас», «Династію», «Беверлі Гілз» і «Рятівники Малібу», і оцю всю гидоту. Я телебачення не дивлюся з осені вісімдесят третього, у мене тільки чорно-білий ящик стоїть для гостей, якщо якийсь важливий матч показують.

— Будете щось, Хінцельмане?

— Тільки не каву. Від неї печія. Можна води, — старий похитав головою. — Оце я кажу, злидні — найбільша біда цих країв. Не такі злидні, які були за часів Депресії, а... як сказати, коли щось зачаїлося по щілинах і закутках, мов таргани?

— Незримі?

— Ага, точно. Незримі злидні. Лісопилки зачиняються. Шахти зачиняються. Оце у нас є Деллз, каньйони на річці Вісконсин, але нікуди північніше туристи не їздять. Сюди забрідає тільки парочка випадкових мисливців, ну і ще дитячі табори ставлять коло озер — але вони не привозять гроші до містечок.

— А Приозер’я видається таким заможним.

Старий зблиснув блакитними очима.

— Вірите чи ні, для цього треба добряче працювати. Дуже багато працювати. Але містечко хороше, і всі люди, що в нього вкладаються, вкладаються недарма. Хоч це не означає, що ми не були бідні, як церковні миші. Просто запитайте мене, наскільки бідувала моя родина, коли я був дитиною.

— Наскільки бідувала ваша родина, пане Хінцельмане? — Тінь знову вирішив підіграти.

— Просто Хінцельман, Майку. Так ось, ми були настільки бідними, що не мали чим топити. На Новорічну ніч тато смоктав м’ятного льодяника, а ми стояли навколо і гріли долоньки в його теплі.

Тінь підняв великий палець догори. Хінцельман натягнув лижну маску і своє величезне картате пальто, витягнув ключі від автівки з кишені, а вже тоді, наостанок, вдягнув товсті рукавиці.

— Якщо вам стане нудно, спускайтеся до нас у магазин і кличте мене. Покажу вам свої приманки для риболовлі, які сам робив. У мене ви так знудитеся, що з радістю повернетеся сюди, — голос Хінцельмана звучав приглушено, але слова розібрати було можна.

— Обов’язково, — всміхнувся Тінь. — Як Тессі?

— У сплячці. Виведу її вже навесні. До побачення, пане Айнзелю, — сказавши це, Хінцельман пішов і зачинив за собою двері.

У квартирі ставало все холодніше.

Тінь надів пальто і рукавички. Потім чоботи. Він ледве розрізняв краєвид за вікном — лід, що намерз на шибках ізсередини, перетворив озеро на абстрактний малюнок.

Його дихання клубочилося парою.

Він вийшов зі своєї квартири на дерев’яний ґанок і постукав у сусідні двері. Жіночий голос закричав на когось: «Господи, та коли ти вже замовкнеш, і стиш нарешті телевізор!» — на дитину, певно, бо дорослі одне на одного таким тоном не кричать. Двері відчинилися, і втомлена жінка з дуже довгим, дуже чорним волоссям з острахом глянула на Тінь.

— Так?

— Доброго дня. Я Майк Айнзель. Ваш сусід.

— Так? — вираз її обличчя не змінився ні на йоту.

— Вибачте, я замерзаю. Батарея гріє, але зовсім трішки, і квартиру не прогріває.

Вона подивилася на нього знизу, а тоді легесенька посмішка зачепила кутики її губ.

— Що ж, заходьте. Якщо тут стоятимете, в нашій квартирі теж тепла не буде.

Він увійшов до її помешкання. Різнокольорові пластикові іграшки були розкидані по всій підлозі. Під стіною валялися купки обгорткового паперу з різдвяних подарунків. Маленький хлопчик приклеївся носом до телевізора, на якому йшов Діснеївський мультик про Геркулеса, і на екрані голосно тупав і когось гукав мультяшний сатир. Тінь старався стояти до телевізора спиною.

— Гаразд, ось що вам треба, — почала вона. — Спершу необхідно заклеїти вікна. В магазині Геннінга все є, це як плівка для продуктів, тільки для вікон. Заклейте нею вікна, можете ще просушити феном, і тоді вона триматиметься всю зиму. Після того купіть парочку електрообігрівачів. Система опалювання в домі стара, зі справжніми морозами не справляється. До цього нам щастило, кілька останніх зим були теплими.

Тоді вона протягнула руку для привітання:

— Маргарита Ольсен.

— Приємно познайомитися, — сказав Тінь, зняв рукавицю і потис руку. — Знаєте, мені завжди здавалося, що Ольсенам пасувало б світліше волосся.

— Колишній чоловік був справжнісіньким блондином. Біле волосся, рожева шкіра. Засмага не брала його взагалі.

— Міссі Гунтер сказала, що ви працюєте в міській газеті...

— Міссі Гунтер усім все каже. Нахріна цьому місту газета, якщо в нас є Міссі Гунтер? Але так. Іноді пишу новини, але зазвичай цим займається редактор. А на мені рубрики про природу, садівництво, коментар на якусь тему щонеділі, і ще розділ «Новини громади», що в найдрібніших подробицях переповідає, хто кому прийшов у гості в радіусі двадцяти кілометрів. Чи треба було сказати «до кого»?

— «До кого», — відповів Тінь, перш ніж устиг стриматися. — В гості ходять до когось.

Вона пильно подивилася на нього чорними очима, і до Тіні прийшло відчуття дежа вю. Я тут був раніше, подумав він.

Ні, вона мені когось нагадує.

— Менше з тим, тепер ви знаєте, як прогріти квартиру, — сказала вона.

— Дякую. Коли буде тепло, ви з малим маєте зайти в гості.

— Малого звати Леон. Приємно було познайомитися, пане... Перепрошую, а вас як?

— Айнзель. Майк Айнзель.

— Айнзель? Що це за прізвище таке дивне?

Тінь не мав гадки, як їй відповісти.

— Прізвище?.. Боюся, я ніколи не цікавився родинною історією.

— Може, норвезьке?

— Не знаю нікого з родичів, хто мав би хоч якийсь стосунок до Норвегії... — відказав Тінь. А тоді згадав свого дядечка Емерсона Борсона і поспішно додав: — Принаймні по батьківській лінії.

Поки приїхав Середа, Тінь уже встиг обгорнути в прозорий пластик усі вікна і придбати два обігрівачі: один у вітальню і один у спальню. У помешканні з’явився сякий-такий затишок.

— Що це ще за фіолетовий шмат лайна у тебе під вікнами? — запитав Середа замість привітання.

— Ну... Я залишив свій білий шмат лайна тобі, — відказав Тінь. — До речі, де він?

— Продав його в Дулуті. У таких справах забагато обережності не буває. Та не роби з цього трагедії, твою долю я віддам, щойно це все закінчиться.

— Що я тут роблю? Тут, у Приозер’ї. Не у світі взагалі.

Середа вишкірився своєю фірмовою посмішкою — тією, за яку хотілося врізати старому по зубах.

— Ти тут живеш, бо їм на думку не спаде тебе тут шукати. Тут я можу тебе заховати.

— Під ними ти маєш на увазі поганих хлопців?

— Атож. Боюся, до Дому-на-Скелі ми тепер вже не доступимося. Буде складненько, але ми подужаємо. Бо ж зараз ми тільки розмахуємо руками, погрозливо жестикулюємо, бряцаємо зброєю і гарцюємо на конях... А справа почнеться трохи пізніше, ніж ми сподівалися. Думаю, вони зачекають до весни. Нічого не станеться, доки не прийде весна.

— Чому?

— Тому що вони просторікують про мікро-мілісекунди, віртуальності, зміни парадигм і хай-там-що-ще, але вони так само живуть на цій планеті, як і ми, і так само підкоряються циклу природи. Зима — мертвий сезон. Перемога взимку — мертва перемога.

— Дупля не даю, про що ти зараз, — відповів Тінь. Він трохи лукавив. Він мав туманний здогад, про що говорив Середа, але сподівався, що помиляється.

— Це буде сувора зима, і ми з тобою використаємо наш час мудро. Настільки мудро, наскільки ми здатні. Ми організуємо армію та оберемо поле бою.

— Гаразд, — відповів Тінь.

Він знав, що Середа не бреше, принаймні не повністю бреше. Насувалася війна. Ні, не так: війна вже почалася. Насувалася битва.

— Вар’ят Свіні признався перед смертю, що ти його найняв тієї першої ночі в барі.

— І став би я тебе брати на роботу, якби ти не здужав подолати в бійці навіть того нікчему? Але не бійся, я вже сто разів після того встиг порадіти, що повірив у тебе. Ти був коли-небудь у Лас-Веґасі?

— У тому Лас-Веґасі, що в Неваді?

— Точнісінько.

— Ні.

— Вилітаємо з Медісона вечірнім чартером. Люксусовий літак для поважних гравців на ринку. Я переконав авіакомпанію, що нас треба взяти на борт.

— Ти коли-небудь втомлюєшся брехати? — Тінь запитав це без осуду, просто з цікавості.

— Анітрохи. Тим більше, що це правда. Гра, в яку граємо ми, — найважливіша з усіх. На дорогах порожньо, так що до Медісона домчимо за пару годин. Замикай двері і не забудь вимкнути обігрівачі. Незручно буде, якщо ти повернешся на попелище.

— Із ким ми зустрінемось у Веґасі?

Середа відповів.

Тінь вимкнув обігрівачі, кинув пару речей у дорожню сумку, а тоді повернувся до Середи і сказав:

— Слухай, я завтикав. Ти мені щойно сказав, з ким ми там перетнемось, але... чорт його зна, просто вилетіло з голови. Заклинило, не можу згадати. Можеш сказати ще раз?

Середа відповів іще раз.

Цього разу Тінь майже вхопився за це ім’я. Воно навіть трохи покрутилося в думках, але знову пішло. Треба було пильніше слухати, коли Середа говорив. Тінь не став запитувати втретє.

— Хто поведе? — натомість запитав він у Середи.

— Ти.

Вони вийшли з дому, спустилися дерев’яними сходами і пройшли вкритою льодом доріжкою до припаркованого чорного «Лінкольна».

Тінь сів за кермо.

Коли ви заходите до казино, на кожному кроці вас щось вабитиме — аби встояти перед такою могутньою спокусою, вам треба бути людиною-кременем: без серця, без розуму і на диво позбавленою пожадливості. Чуєте? Автоматна черга срібних монеток, які гуркотять униз крізь щілини гральних автоматів і пересипаються прямо на килим із вишитою на ньому монограмою, за нею звучить різкий металевий брязкіт «однорукого бандита», а як ви підійдете до столів, весь цей дзенькотливий і пискотливий хор автоматів, що лунав залою, зміниться на спокійне тло нерозбірливих людських розмов — недостатньо голосне, щоб відволікати, але достатньо, щоб підтримувати у гравців необхідний рівень адреналіну.

Усі казино мають таємницю’, яку вони бережуть і охороняють, найсвятішу з-поміж усіх їхніх секретів. Бо ж більшість людей приходить грати не заради виграшу, хоч виграш — це те, що рекламують і продають, що обіцяють і про що мріють. Але ці обіцянки — всього лиш ілюзія, що дозволяє гравцям обманювати самих себе, це та маленька брехня, що служить перепусткою крізь ці величезні, постійно відкриті, гостинні двері.

А таємниця така: люди грають в азартні ігри, щоб витрачати. Вони приходять у казино заради тих миттєвостей, коли почуваються живими, коли вони закручуються за колесом фортуни, коли вони розкриваються разом із картами на столі, коли вони пропадають услід за монетами у щілинці. Вони хочуть відчути свою значущість. І вам вони хвалитимуться своїми виграшами, грошима, які забрали у казино, але вони найбільше цінують, таємно цінують, ті миті, коли вони програли. Це свого роду жертва.

Гроші пливуть крізь казино безперервними зеленими та срібними потоками, перетікаючи з рук у руки: від гравця до круп’є, до касирів, до адміністраторів, інкасаторів, і, зрештою, до святая святих, найбільш сокровенного місця: кімнати підрахунку. І саме тут, у кімнаті підрахунку, місце спокою та відпочинку: зелені купюри впорядковують, вкладають, описують... та потреба в цьому місці поступово зменшується, бо крізь казино тепер тече все більше і більше уявних грошей: послідовність сигналів, нулів та одиниць, що бігають електричними дротами.

У кімнаті підрахунку сидять троє, рахують гроші під невсипущим оком камер, що їх можна побачити... і тих крихітних камер-жучків, яких геть не видно. За одну зміну через руки кожного з тих, хто рахує, пройде більше грошей, ніж пройде через їхні кишені за все життя. Кожен з них уві сні рахує гроші, бачить стосики банкнот і стовпчики цифр, які постійно додають, плутають і впорядковують. Кожен з тих трьох ліниво розмірковує, хоча б раз на тиждень, про способи обдурити охорону і втекти з якомога більшою сумою, кожен з них із жалем відкидає свою мрію як нездійсненну, надаючи перевагу постійній платні перед однаково страшними загрозами тюремної камери чи безіменної могили.

І ось тут, у святая святих, сидять троє і рахують гроші, поряд сидять охоронці і дивляться на тих, хто рахує гроші, приходять люди, приносять і забирають гроші, але є ще один. Цей чоловік носить бездоганний темно-сірий костюм, має темне волосся, чисто поголений, але ні його обличчя, ні його поведінка не відкладаються в пам’яті. На нього не звертаєш уваги — в усіх значеннях цього слова. Ніхто з присутніх тут не помічає його, а якщо хтось і бачить, то забуває про нього цієї ж секунди.

І ось зміна закінчилася, двері відчиняються, і чоловіку сірому костюмі виходить разом з охоронцями, які човгають ногами по килимах із вишитими монограмами, що встеляють довгі коридори. Гроші заховані у сейфах, сейфи везуть до підземного гаража і завантажують у броньовані машини. Пандус, що дозволяє інкасаторській машині виїхати на ранкові вулиці Лас-Веґаса, опускається, і ніхто не помічає чоловіка у темно-сірому костюмі, який проходить крізь гараж і спокійно піднімається по пандусу на тротуар. Чоловікові байдуже до міського пейзажу, який щосили намагається імітувати Нью-Йорк: він навіть не повертає голови, щоб ковзнути по ньому поглядом.

Лас-Веґас став містом, вимріяним з ілюстрацій до дитячої книжки: ось тут казковий замок, там сфінкси обабіч чорної піраміди, яка світить прожектором у нічне небо, ніби зараз сюди приземлиться НЛО, а навкруги неонові оракули і миготливі екрани пророкують щастя і удачу, рекламують співаків та співачок, гумористок та чаклунів з усіх усюд, і куди не кинь оком — блимають вогні, що манять і ваблять. Щогодини вивергається вулкан — яскравим світлом і полум’ям. Щогодини піратський корабель бере на абордаж королівський галеон.

А чоловік у сірому костюмі гуляє собі безтурботно по тротуару, відчуваючи, як гроші течуть містом. Влітку на вулицях гаряче, мов на пательні, і з кожних дверей у зовнішню вологу спеку віє зимним кондиціонованим повітрям, що охолоджує спітнілі обличчя. Чоловікові більше подобається та зимова суха спека, що панує зараз. Він бачить рух грошей як тонку решітку, як переплетіння рухливих променів. Йому подобається, що в цьому пустельному місті гроші рухаються швидко, блискавично міняючи місце та власника — для нього це як наркотик, справжній драйв, що жене його на вулицю, мов наркомана.

Таксі повільно їде за ним назирці, на відстані. Він цього не помічає, йому й на думку не спаде звертати на такі речі увагу — його самого так рідко помічають, що здасться неймовірним сам факт, що за ним хтось може стежити.

Зараз четверта ранку, і він забрідає у старе казино з готелем. Такий стиль вже років тридцять як вийшов із моди, але заклад ще протримається на плаву пару днів, може навіть півроку. Та рано чи пізно він усе одно збанкрутує, його знесуть, забудуть навіки і побудують на його місці новий палац насолод. Ніхто не знає чоловіка, ніхто не пам’ятає його. Бар у фойє пошарпаний і малолюдний, повітря сизе від цигаркового диму, а хтось збирається протринькати пару мільйонів у покер в окремій кімнатці нагорі. Чоловік у темно-сірому костюмі влаштовується в барі кількома поверхами нижче від гри, офіціантка його ігнорує. На тлі, майже на підсвідомому рівні, грає Why Can’t Не Be You. П’ятеро двійників Елвіса Преслі, на кожному комбінезон іншого кольору, дивляться нічний повтор футбольного матчу по телевізору в барі.

Високий чоловік у світло-сірому костюмі вмощується за столиком чоловіка у темно-сірому, офіціантка, все ще не помічаючи темноволосого, бачить нового відвідувача, підходить і усміхається. Вона надто худа, щоб бути вродливою — анорексія настільки очевидна, що її нізащо не візьмуть на роботу в «Луксор» чи «Тропікану». Вона явно подумки рахує хвилини, що залишилися до кінця зміни. Високий чоловік широко посміхається до неї:

— Ви розкішно виглядаєте, любонько. Ваша врода потішила мої старечі очі.

Зачувши щедрі чайові, офіціантка набуває привітнішого вигляду. Чоловік у світло-сірому костюмі замовляє «Джека Деніелза» для себе і «Лафройґ» з водою для свого співрозмовника у темно-сірому костюмі.

— Знаєш, любчику, найпоетичніші слова, які коли-небудь вимовили за всю історію цієї триклятої країни? — звертається він до темноволосого, коли офіціантка приносить напої. — Канада Вілл Джоунз грав якось 1853 року у Батон-Ружіу фараон, і його обдирали як липку. Джордж Девол, як і сам Канада Білл, ніколи не соромився обвести круг пальця простака, що мав нещастя доєднатися до гри. Та цього разу він відкликав Джоунза вбік та й запитав: «Хіба ж ти не бачиш, друже, що проти тебе безсовісно шахрують, га?». На що Канада Білл зітхнув, стенув плечима і відказав: «Та я ж не сліпий. Але в цьому містечку більше нема де грати». І повернувся за стіл.

Темноволосий і темноокий чоловік недовірливо дивиться на співрозмовника у світлому і каже щось у відповідь. Чоловік у світлому костюмі, що носить на обличчі руду з сивиною бороду, хитає головою:

— Послухай! Мені справді шкода за ту веремію, що вчинилася у Вісконсині. Але ж я безпечно всіх вивів, хіба не так? З вас і волосинки не впало.

Чоловік у темно-сірому костюмі сьорбає «Аафройґ» із водою, розтягуючи терпкий, в’язкий, витриманий смак віскі. Щось запитує.

— Не знаю, — лунає відповідь рудобородого. — Все рухається швидше, ніж я собі думав. І в кожного з них пиптик стоїть на того пацана, якого я найняв собі за попихача. Він, до речі, зі мною, чекає в таксі назовні. То ти з нами?

Чоловік у темно-сірому костюмі відповідає.

Бородань хитає головою:

— Її не бачили вже двісті років. Якщо вона взагалі жива, то не буде нікому показуватися.

І ще якісь слова.

— Та ти послухай, — рудобородий залпом допиває свою чарку «Джека Деніелза», — якщо ти за нас, якщо ти будеш, де я тобі скажу, то я про тебе подбаю. Чого тобі хочеться? Соми? Я добуду тобі плящину. Справжньої соми, не якоїсь бовтанки.

Чоловік у темному костюмі уважно вдивляється у співрозмовника. Тоді киває і кидає якесь зауваження.

— О, певно, що так! — вишкір бородатого чоловіка гострий, як ніж. — А ти собі як думав? Але знаєш, у чім справа? У цьому містечку просто нема де більше грати.

Бородань простягає свою лапу і тисне наманікюрену руку темноволосого. Тоді іде геть.

Худюща офіціантка підходить до столика. Вона збентежена: тепер за столиком в кутку тільки один чоловік в елегантному темно-сірому костюмі.

— Все в порядку? Ваш товариш повернеться?

Темноволосий чоловік зітхає і пояснює, що його товариш не вернеться, тому сьогодні їй не заплатять ні за час, який вона витратила на них, ні за зусилля. Тоді, побачивши сум в її очах і заспівчувавши, він вивчає золоті нитки у себе в свідомості, розглядає матрицю, слідкує за грошовими потоками, доки не натрапляє на вузлик. І каже їй, що якщо вона чекатиме біля виходу з «Острова скарбів» о шостій ранку, за півгодини після закінчення зміни, вона зустріне онколога з Денвера, який тільки-но виграв сорок тисяч доларів у крепс і якому потрібен буде хтось: поводир, партнерка, коханка — будь-хто, хто допоможе спустити всі ці гроші за ті сорок вісім годин, що лишаються до його відльоту додому.

Слова вмить випаруються зі свідомості офіціантки, але заспокоять її. Вона зітхне, занотує, що хлопці з-за столика в кутку просто змилися і вона не отримала жодних чайових. Потім їй спаде на думку, що замість їхати додому, було б незле ненадовго зупинитися біля «Острова скарбів». Але вона ніколи не зможе пояснити, чому.

— То хто все-таки був той тип, з яким ми зустрічалися? — перепитав Тінь, поки вони крокували вестибюлем Лас-Веґаського летовища. В аеропорту стояли гральні автомати. Навіть у таку ранню годину були люди, що кидали в них монети. Тінь подумав, чи, бува, серед них немає тих, хто так і залишиться в аеропорту після прильоту? Тих, хто зійшов собі трапом, потрапив усередину і зупинився тут, у пастці мерехких картинок і миготливих вогників. Такі люди, певно, мають тут, в аеропорту, і залишатися, аж доки не згодують гральним автоматам останнього четвертака — тоді вони зможуть розвернутися і сісти на літак додому.

Тінь виснував, що, мабуть, і таке траплялося. Він взагалі мав підозри, що у світі існувало мало речей, які хоч раз не трапилися б у Веґасі. Та й Америка — вона така здоровенна, що завжди знайдеться саме той невдаха, з яким ця конкретна пригода трапилася.

Тут до Тіні раптом дійшло, що він задумався якраз тоді, коли Середа розповідав, що ж то був за чоловік у темному костюмі, якого вони вистежували на таксі — і він прослухав усю розповідь.

— Отже. Він за нас. Хоч це і коштуватиме мені у плящини соми.

— Що таке та сома?

— Напій.

Вони зійшли на борт чартерного літака, де не було нікого, крім них двох і трійці якихось акул капіталізму, що конче мали дістатися Чикаго до початку наступного робочого дня.

Середа зручно вмостився і замовив собі скляночку «Джека Деніелза».

— Такі як я дивляться на таких, як ти... — він завагався, — як на бджіл. Кожна бджілка витворює тільки малесеньку краплиночку меду. Потрібна спільна праця тисяч, а то й мільйонів бджіл, щоб на твоєму столі до сніданку можна було поставити горщичок із медом. А тепер уяви, що не можеш їсти нічого, крім меду. Такі як я... нам доводиться так жити: ми харчуємося вірою, молитвами і любов’ю. Нам потрібна віра. Замість їжі.

— А сома — це?..

— Якщо продовжити бджолину аналогію, це медове вино. Мед, — хихотнув Середа. — Концентрований напій із молитов і віри, дистильований у п’янкий трунок.

Вони летіли десь над Небраскою і споживали не не надто смачний сніданок. Тінь раптом згадав:

— Моя дружина.

— Ти про ту, що вмерла?

— Лора. Вона не хоче бути мертвою. Принаймні так вона мені сказала, коли звільнила мене від тих агентів у потязі...

— ...Ну бо це саме те, що мають робити пристойні дружини: звільняти своїх чоловіків від підступних тюремників і вбивати всіх його кривдників. Ти маєш цінувати її, племіннику Айнзелю!

— Вона хоче бути направду живою. Не ходячою покійницею, чи чим там вона є. Вона хоче знову жити. Ми можемо це влаштувати? Це взагалі можливо?

Середа так довго не відповідав, що Тінь навіть запідозрив, що той не почув запитання, чи, може, і взагалі заснув із розплющеними очима. Тоді, втупившись у точку перед собою, Середа раптом задекламував:

Знаю я закляття, що лікує біль і хвороби, і знімає тягар скорботи з сердець тих, хто оплакує.

І знаю закляття, що як діткне — зцілює.

І знаю закляття, що відверне ворожі клинки.

І те, що звільнить мене з будь-яких пут чи кайданів.

П’яте закляття знаю: я можу кулю в польоті піймати і шкоди не заподіє вона мені.

Він говорив тихо, але наполегливо. Його звичні безтурботний тон і зверхня посмішка випарувалися. Середа промовляв ці слова так, ніби відтворював релігійний ритуал чи пригадував щось темне й болюче.

І шосте: прокльони, що їх на мою голову насилають, оберне воно проти злостивців.

Сьоме закляття знаю я: щоб вогонь згасити поглядом.

І восьме знаю: коли ненавидить мене хто, дружбу його здобуду я.

І дев’яте: можу я вітру проспівати колискову, і шторм стишити, аби встигнути корабель свій до берега безпечного провести.

Ось перші дев’ять заклять, що пізнав я. Дев’ять ночей висів я на голому дереві, а бік мій пронизало вістря списа. Гойдали тіло моє і плоть мою обвівали вітри: холодні і пекучі, і висів я там без їжі, без води, офіруваний собою собі, і світи мені відкрилися.

Десяте закляття моє гонить відьом і розкидає їх у небесах далями, звідки не знайти їм дороги до своїх домівок. Одинадцяте: як промовлю я його в битві, то не візьме січа жодного з воїнів моїх, і живими та без кривди повернуться вони додому, до тих, хто любить їх. Дванадцяте закляття, що знаю я, дасть мені силу, аби повішеного спустити з шибениці, і нашепче мені він все, що чув і бачив.

Тринадцяте, якщо скроплю водою я тім’я дитяче, зробить так, що те дитя не поляже в битві. Чотирнадцяте розкрило мені імена богів, кожного і кожної, що тільки можна помислити.

П’ятнадцяте: я снив владу, славу і мудрість, і вмію я робити так, аби мої сни ставали правдою для людей.

Тепер Середа говорив так тихо, що Тінь ледь-ледь міг чути його за гулом моторів літака.

І шістнадцяте закляття знаю я. Коли потребую я кохання, то приворожити можу серце і розум жінки, яку забажаю.

І сімнадцяте, те, після якого жінка ніколи не схоче іншого.

І я знаю вісімнадцяте замовляння, найбільше з усіх, і про нього не можу я сказати смертному мужу, бо таїна, якої ніхто, крім тебе, не знає, сильніша від усіх інших тайн.

Він зітхнув і змовк. Тінь відчув, як його шкірою забігали сироти. Здавалось, ніби прочинилися двері до якогось посутньо іншого місця, за тисячу світів звідси, де вітер хитав шибеників на кожному перехресті, а ночами над головою завивали відьми.

— Лора... — тільки й вичавив він із себе.

Середа повернув голову і зазирнув до Тіневих світло-сірих очей:

— Я не можу повернути її до життя. Я навіть не знаю, чому вона не така мертва, як їй належало б бути.

— Мені здається, це через мене, — сказав Тінь. — Це я винен.

Середа звів кущувату брову, і Тінь продовжив:

— Вар’ят Свіні дав мені золоту монету... Тоді, коли показував, як робити фокус. І, судячи з того, що він мені розповів, то була не та монета. Він дав мені набагато могутнішу річ, ніж сам гадав. А я передав її Лорі.

Середа спохмурнів, опустив голову, зрештою зітхнув і відкинувся на спинку крісла.

— Це й справді могло стати причиною... Але ні, я не можу допомогти тобі. Проте... це не моя справа, чим ти займаєшся в неробочий час.

— Що це в біса має означати?

— Це, любчику, означає, що я не можу заборонити тобі ганятися за орлиними каменями чи птицями-громовицями. Хоча, звісно, надав би перевагу розвитку подій, за якого ти сидітимеш собі тихенько в Приозер’ї, подалі від людських очей... Сподіваюся, про тебе взагалі забудуть. Коли запахне смаженим, нам знадобиться кожна пара рук.

Він сказав це і раптом видався дуже старим і вразливим, а плоть, яка просвічувалась крізь напівпрозору шкіру, виглядала сірою.

Тіні дуже захотілося простягнути руку і накрити нею посірілу долоню Середи. Тінь хотів сказати старому, що все буде добре, — він сам у це не вірив, але почувався так, ніби мусить це промовити. Хоч світ і повнився людьми у чорних потягах, товстими дітваками в довжелезних лімузинах і лихими людьми з телевізора.

Але він не торкнувся Середи. Він промовчав.

Пізніше Тінь багато думав про те, чи змінив би він хід подій, якби таки наважився на цей жест. Чи обернулося хоча б щось на краще, чи міг він відвести хоча б частину тієї біди, яка на них насувалася. Він переконав себе, що ні. Він знав, що не зміг би нікого убезпечити. Втім, він шкодував, що у той переліт додому, коли час ніби сповільнився, він так і не торкнувся долоні Середи хоч на мить.

Коли Середа висадив Тінь біля його дому, короткий зимовий день вже згасав. Після Лас-Веґаса крижані уколи морозного повітря здавалися ще науково-фантастичнішими.

— Сиди тихесенько, — напучував Середа. — Тримайся нижче трави. Не здіймай шуму.

— І це все одночасно?

— Не пискуй до мене, любчику. В Приозер’ї ти можеш зачаїтися. І щоб тебе сюди сховати, я мусив нагадати декому про старі борги. У великому місті твій слід взяли б за дві хвилини.

— Я буду пильним і триматимуся подалі від неприємностей, — пообіцяв Тінь. Йому справді хотілося триматись від неприємностей подалі, бо чого-чого, а неприємностей йому вже вистачить на решту життя. — Коли повернешся?

— Скоро.

Середа хряснув дверима «Лінкольна», мотор заревів, і автівка поїхала геть у холодну ніч.

Розділ одинадцятий

Останні три дні видалися холодними. Термометр ніби замерз на одній позначці, і навіть опівдні повітря не прогрівалося вище мінус двадцяти. Тінь розмірковував над питанням, як люди переживали таку погоду — до винайдення електрообігрівачів, термомасок і термобілизни, до появи зручного транспорту.

Він сидів із Хінцельманом у магазині наживок і рибальського приладдя — тут же були відеопрокат і солярій — і дідусь показував йому саморобні приманки для форелі. Розглядати їх було на диво цікаво: барвисті фальшиві комашки, зв’язані з пір’я, ниток і гачка, захованого всередині. Він запитав у Хінцельмана.

— Хочете почути правдиву відповідь? — поцікавився той.

— Правдиву.

— Що ж, я вас попередив. Правда в тому, що переживали далеко не всі. Люди помирали в таку погоду. Димарі, плитки і пічки чаділи... Несправна вентиляція згубила не менше люду, ніж мороз. У ті часи було непросто — ти мав горбатитися все літо та осінь, щоб запасти на зиму достатньо дрів та харчу. Та найгірше було безумство. По радіо передавали, що це через сонце, через те, що його не вистачає взимку. Татко мій розповідав, як люди скаженіли. Це так і називалося — зимове безумство. У Приозер’ї було спокійніше, але інші міста навколо пізнали його сповна. Коли я був малий, то ще гуляла в народі приказка: якщо вже лютий і служниця тебе не прибила, то безхарактерна у тебе служниця... Книжки були на вагу золота. Ще до того, як тут спорудили бібліотеку, кожен був радий мати хоча б щось почитати. Якось моєму дідові брат прислав книгу з Баварії, і всі німці, що тут жили, прийшли до ратуші послухати, як він читає. А всі фіни, ірландці і які ще народи тут мешкали просили німців ці історії переповідати.

— От у Джибвеї, це на двадцять миль південніше, було таке, — скрушно похитав головою Хінцельман. — У самий мороз побачили жінку, яка гуляла в чому мати народила. Притискала до цицьки мертву дитину, і ніяк не можна було в неї ту дитину забрати.

Він закрив вітрину з наживками. Клацнув замок.

— Кепсько йдуть справи. Візьмете картку клієнта? Скоро сюди прийде мережа і наш прокат зовсім захиріє. Але зараз у нас непогана підбірка.

Тінь нагадав, що у нього немає ані телевізора, ані відеоплеєра. Він насолоджувався компанією Хінцельмана: бувальщиною, що той розповідав, усмішкою, що робила його схожим на доброго гобліна. Тінь боявся признатися, що уникає телевізорів, бо ті стали до нього говорити — а раптом старий визнає його несповна розуму?

Хінцельман покопирсався у шафці і дістав бляшану коробку. Вона скидалася на ті, що продають на Різдво, повні цукерок чи печива: на металевій кришці вигравіювано радісного Санта-Клауса, що ніс тацю з пляшками «Кока-коли». Хінцельман зняв кришку, дістав звідти блокнот та книгу відривних лотерейних білетів і запитав:

— На скільки вас записувати?

— Скільки чого?

— На скільки квитків чортопхайної лотереї. Я їх починаю продавати, бо вже сьогодні викочуємо на лід. Десять доларів квиток, сорок за п’ять, сімдесят п’ять за десять. Кожен білет — це ставка на п’ять хвилин. Може таке бути, що вона потоне в час, на який ніхто не поставив — тоді п’ятсот баксів тому, чий час виявиться найближчим. А якщо ви вгадаєте достоту ці п’ять хвилин — тоді ваша тисяча. Раніше купуєте квитки — менше часу вже зайнято. Дати вам аркуш із правилами?

— Звісно.

Хінцельман простягнув Тіні ксерокопію. З чортопхайки знімуть двигун і бензобак і викотять на озеро на зиму. Десь навесні крига почне скресати, і коли потоншає настільки, що вже не зможе витримувати вагу автомобіля, той піде на дно. Найраніший день, коли машина потонула, трапився двадцять сьомого лютого («Узимку 1998 року — не знаю, чи взагалі можна те непорозуміння назвати повноправною зимою...»), найпізніший — першого травня («1950 рік. Тоді всі казали, що зима не закінчиться, поки якийсь хоробрий герой не зажене осикового кілка прямісінько у її крижане серце...»). Найчастіше вона тонула на початку квітня, десь у пообідді.

Але пообідній час кожного дня у квітні вже був зайнятий, про що свідчили викреслені графи у нотатнику Хінцельмана. Тінь придбав двадцять п’ять хвилин двадцять третього березня, між 9:00 і 9:25 ранку, та віддав сорок доларів.

— Якби ж то всім у цьому місті було так просто продавати, як вам, — відповів Хінцельман.

— Це вам моя вдячність за те, що ви мене підвезли, коли я приїхав сюди.

— Ні, Майку. Це не мені, це для дітей, — похитав головою старий. Він на мить посерйознішав, і звичні нотки веселості зникли з його зморшкуватого обличчя. — Приходьте сьогодні після обіду допоможете заштовхати чортопхайку на озеро.

Хінцельман передав Тіні п’ять клаптиків синього паперу, на кожному з яких старомодним почерком було виведено дату і час, а потім записав деталі у блокнот.

— Хінцельмане, а ви щось чули про орлині камені? — змінив тему Тінь.

— На півночі від Райнлендера? Але ні, там Орлина річка. Про камені навряд чи щось чув.

— А про птиць-громовиць?

— На П’ятій вулиці колись стояла багетна майстерня, яка називалася «Громовиця», але вона давно вже зачинилася. Мало з мене помочі?

— Мало.

— Тоді чому б вам не зазирнути до бібліотеки? Персонал там чудовий, хоч цього тижня вони всі можуть бути зайняті на розпродажі книжок. Я ж показував вам, де бібліотека?

Тінь кивнув і попрощався. Як же він сам не здогадався? Заліз у свою фіолетову «Тойоту» і поїхав по Центральній вулиці, до найпівденнішої точки озера — там стояла бібліотечна будівля з вежками, які робили її схожою на замок. Усередині він побачив знак «Розпродаж книжок» зі стрілочкою в бік підвалу. Читальна зала бібліотеки була на першому поверсі, і Тінь попрямував туди, струсивши сніг із черевиків.

Жінка з підібраними яскраво-червоними губами і неприступним поглядом наполегливо поцікавилася, чим може допомогти.

— Певно, мені треба читацький квиток. І ще я хочу щось прочитати про птиць-громовиць.

Бібліотекарка видала йому бланк і сказала, що квиток видадуть за тиждень після заповнення. Тінь задумався: нащо їм цілий тиждень? Може, вони розсилають запити по всій бібліотечній мережі Америки, щоб упевнитись, що він ніде не заборгував книг?

У тюрмі він познайомився з чоловіком, який сидів за крадіжку бібліотечних книжок.

— Не знав, що за таке можуть посадити. Жорстко, — похитав головою Тінь, коли той розповів причину свого ув’язнення.

— Там їх було на півмільйона доларів, — з погордою відповів чоловік. Його звали Ґері Мак-Ґвайр. — Рідкісні і старовинні видання із книгозбірень і університетів. Знайшли шафку, повністю забиту книгами. Так що я вже ніяк відхреститися не міг.

— І нащо вони тобі були? — розпитував Тінь.

— Вони мені подобалися.

— Господи. Півмільйона доларів у книжках.

Ґері змовницьки посміхнувся і пошепки продовжив:

— А це ж була лише шафка, яку знайшли. Вони нізащо не знайдуть того гаража у Сан-Клементе. Ось уже там — справді хороші книги.

Ґері не дожив до звільнення — одного дня він занедужав, але в’язничний лікар відправив його назад у камеру як симулянта. А це виявився гострий апендицит. І ось зараз, у Приозерській бібліотеці, Тінь згадував покійного Ґері та його сховок у Сан-Клементе, по вінця забитий коробками з рідкісними, дивовижними, красивими виданнями, які просто собі гнили там у темряві — комахи та пліснява точили їхні пожовклі та зів’ялі сторінки, а той, хто мав би їх звільнити, вже ніколи не прийде.

Віруванням і традиціям корінних американців було присвячено єдину поличку на одному з бібліотечних стелажів, що були схожі на замкові башточки. Тінь набрав книжок з полички і вмостився біля вікна. За якийсь час він вичитав, що міфи розповідали про птиць-громовиць як про величезних птахів, що живуть на вершинах гір, посилають на землю блискавиці і викликають грім змахами своїх крил. Були племена, читав Тінь далі, які вірили, що птиці-громовиці створили світ. Він сидів над книжками ще з півгодини, але нічого більше не вичитав. Згадок про орлині камені не було в покажчиках жодної з книг.

Тінь ставив книжки назад на полицю, коли зрозумів, що хтось на нього дивиться. Хтось маленький і серйозний зиркав з-за масивних стелажів. Тінь озирнувся, але розгледіти обличчя хлопчика не встиг, тому що той заховався. Тоді Тінь знову повернувся спиною і крадькома кинув погляд через плече — пересвідчитися, що дитина за ним спостерігає.

Правою рукою Тінь намацав у кишені долар зі Свободою, дістав його і підняв високо вгору. Коли минуло достатньо часу, щоб хлопчик устиг роздивитися монету, Тінь непомітно переклав її з правої руки в ліву, показав порожні долоні обох рук, а тоді підніс ліву руку до рота, кашлянув у кулак і випустив монету у праву руку.

У малого очі полізли на лоба, і він стрімголов кинувся геть. За кілька хвилин він уже тягнув за руку Маргариту Ольсен, яка підозріливо подивилася на Тінь і без сліду усмішки на обличчі сказала:

— Доброго дня, пане Айнзелю. Леон каже, що ви тут показували йому чари.

— Це була престидижитація.

— Не робіть так, будь ласка.

— Вибачте. Я просто хотів розважити вашого сина.

Вона похитала головою, все так само напружено. Облиш.

Тінь облишив. Змінив тему:

— Я так і не мав нагоди подякувати вам за поради з утеплення. Тепер у мене затишно і зовсім не холодно.

— Це добре, — вираз її обличчя залишався крижаним, ні на йоту не пом’якшуючись.

— У вас прекрасна бібліотека, — продовжив Тінь.

— Будівля красива. Але місту треба щось більш ефективне і менш красиве. Ви зайдете на розпродаж у підвалі?

— Не планую.

— Сплануйте. Це задля хорошої справи. Бібліотека зможе придбати нові книги, звільняє місце на полицях і збирає гроші на комп’ютери в дитячому відділі. Хоч, звісно, чим раніше у нас побудують нову бібліотеку, тим краще.

— Тоді постараюся туди заскочити.

— Виходите в коридор, там сходи вниз. Приємно було вас зустріти, пане Айнзелю.

— Називайте мене Майком, — усміхнувся Тінь.

Вона нічого не відповіла, просто взяла сина за руку і повела до дитячого відділу.

— Але ж мамо, — розчув Тінь слова Леона, — це не була просто дижитація. Це не просто. Я бачив! Монетка зникла, а потім він кашлянув, і вона випала у нього з носа! Я бачив!

На стіні висів портрет Авраама Лінкольна, написаний олійними фарбами. Лінкольн дивився на Тінь згори вниз. Тінь спустився мармуровими сходами з дубовим поруччям у підвальне приміщення. Там була велика кімната, заставлена столами, кожен стіл займала коробка з книжками. Книжки стояли рядочком ніяк не впорядковані: без розбору м’які обкладинки і тверді, художня і наукова література, періодичні видання й енциклопедії, корінцями донизу й корінцями догори.

Тінь забрів углиб кімнати: там стояв стіл зі старовинними на вигляд книжками у шкіряних палітурках. На корінцях білою фарбою було виведено інвентарні номери.

— Ти перший, хто тут показався за весь день, — звернувся до Тіні чоловік, що сидів поряд зі стосиком коробок та пакетів і мав при собі металеву скриньку з грошима. — Народ в основному купчиться біля трилерів, дитячих книжок чи дамського чтива. Типу Дженні Кертон, Даніели Стіл, ну, ти шариш... — сам він читав «Убивство Роджера Екройда» Агати Крісті. — П’ятдесят центів за книгу, три на долар.

Тінь подякував йому і повернувся до книжок. Відкопав томик «Історії» Геродота, оправлений у потерту брунатну шкіру, і згадав про той примірник у м’якій палітурці, що залишив у в’язниці. Ще там було видання «Дивовижні ілюзії у колі друзів», що обов’язково мало б містити якісь фокуси з монетою. Він взяв обидві книги і відніс їх до чоловіка зі скринькою.

— Купи ще якусь, все одно буде долар. Зробиш нам послугу, звільниш місце на полицях. Нові книжки вже нікуди ставити.

Тінь повернувся до старих книг у шкіряних палітурках. Він вирішив винести звідси книгу, яка мала найменше шансів привабити когось іще, але все ніяк не міг вибрати між «Посібником з найбільш поширених захворювань сечовивідних шляхів з ілюстраціями медика-спеціаліста» та «Протоколами Приозерської ради 1872-1884 років». Він проглянув ілюстрації медика-спеціаліста і подумав, що якомусь хлопчині вони можуть стати в пригоді, аби страхати та бентежити своїх друзів та подруг. Тож відніс до каси «Протоколи», заплатив долар і заховав усі три книжки в паперовий пакет із написом «Дейвові смаколики».

Тінь вийшов з бібліотеки. Перед ним відкрився нічим не затьмарений краєвид на озеро, що проглядалося аж до затоки на його північному сході. Тінь навіть міг побачити свій будинок — маленьку коричневу коробочку за мостом. А біля мосту четверо чи п’ятеро чоловіків вийшли на лід і штовхали темно-зелену машину до центру заледенілої водойми.

— Двадцять третє березня, — пробурмотів Тінь до озера. — З дев’ятої до дев’ятої двадцять п’ять ранку.

Цікаво, чи могло почути озеро? А сама чортопхайка? І навіть якби вони чули, чи звернули б вони на нього увагу? Він сумнівався. Тінь був переконаний, що в цьому світі щастить, по-хорошому щастить, іншим людям, але не йому.

У лице бив сильний морозний вітер.

Шеф поліції Чед Малліґан чекав перед Тіневою квартирою, коли той повернувся. Серце Тіні затьохкало при погляді на поліцейську машину, але трохи заспокоїлося, коли він побачив спокійного поліцейського на передньому сидінні — той сидів, заглибившись у якісь папери.

Тінь підійшов до машини з паперовим пакетом в руках.

Малліґан опустив вікно:

— З бібліотечного розпродажу?

— Ага.

— Ой, два чи три роки тому я звідти цілу коробку з книжками Роберта Ладлама притарабанив. Все не дійдуть до неї руки. Моїй кузині він дуже подобається. Ну і зараз я думаю, що коли лиха доля закине мене на безлюдний острів із цією коробкою, тоді і почну того Ладлама.

— Шефе, я можу вам чимось допомогти?

— Та нічим, друже. Просто задумав тебе провідати, глянути, як ти тут обживаєшся. Знаєш китайську приказку про те, що ми відповідаємо за врятованих? Ну, не те щоб я аж життя врятував тобі того тижня, але все одно. Вирішив заскочити. Як там фіолетовий Гунтерів чудо-мобіль?

— Прекрасно. Хороша машинка. Їздить собі.

— Радий це чути.

— Зустрів у бібліотеці сусідку. Пані Ольсен. І тепер не можу зрозуміти...

— Яка муха її за дупу вкусила?

— Можна і так сказати.

— Довго розповідати. Може, проїдешся зі мною трохи? Тоді все дізнаєшся.

Тінь задумався на мить і погодився. В поліцейській машині він вмостився на переднє, пасажирське, сидіння. Малліґан повів машину у північну частину міста. Там припаркувався десь при дорозі, погасивши всі вогні.

— Даррен Ольсен зустрів Мардж в університеті Вісконсина, що у Стівенс-Пойнті, і привіз її сюди на північ, у Приозер’я. Вона закінчила журналістику, він... дай бог пам’яті... управління готелями, щось таке. І оце вони приїжджають, а ми всі роти пороззявляли — така вона була вродлива, її чорні коси... — він помовчав трохи. — І от Даррен заправляв мотелем «Америка» в Кемдені, тридцять кілометрів на захід звідси. Але в Кемдені взагалі нема на що дивитися, тож нема чого і зупинятися. Так що мотель з часом накрився мідним тазом. Було у них двоє синів. На той час Сенді вже виповнилося одинадцять. А малий... Леон, здається, був іще немовлятком. Даррен не відзначався хоробрістю. У школі він проявив себе у спорті, але це було востаннє, коли він хоч якось себе проявив. Менше з тим. Він так і не наважився зізнатись Мардж, що втратив роботу. Місяць, може два, він виїжджав раненько, приїжджав пізненько і скаржився за вечерею на важкий день у мотелі.

— І чим же він у цей час займався? — запитав Тінь.

— Та хрін його розбере. Гадаю, він їхав на північ до Айронвуда, або на південь, у Ґрін-Бей. Певно, спершу він чесно шукав роботу, але вже скоро став пиячити, ширятися і, я більш ніж упевнений, трахатися з тамтешніми дівчатами, що можуть трішки розрадити, якщо в тебе є чим заплатити. А може, грав на гроші. Що ми точно знаємо, так це те, що за два з половиною місяці він вичерпав до дна їхній спільний рахунок у банку. А тоді вже Мардж скоренько склала два і два — а ось і попався!

Він різко вивернув машину на дорогу, верескнув сиреною і заблимав вогнями, перелякавши до півсмерті якогось мужичка — той мчав зі схилу на машині з номерами Айови, витискаючи сто десять кілометрів на годину.

Виписавши штраф заїжджому айовцю, Малліґан продовжив розповідь:

— Отож, де я зупинився? Ага, ну і Мардж вигнала його з дому, подала на розлучення. Почалася драматична судова баталія за опікунство. Так пишуть у всіх цих глянцевих журналах: драматична судова баталія. Щоразу уявляю адвокатів з мечами, гвинтівками чи кастетами. Менше з тим. Діти залишилися з нею. Даррен отримав право з ними бачитися і хрін з маслом на додачу. Ну і Леон тоді був зовсім малим, а Сенді старшим. Хороший був хлопчина, обожнював свого татка. Не дозволяв Мардж і слова поганого про нього сказати. З будинку вони мусили виїхати — хатина у них була в гарному місці, на вулиці Деніелза. Вона зняла квартиру. Він поїхав геть. Повертався у місто пару разів на рік, і всім від того було фігово.

Так продовжувалося кілька років. Він приїжджав, витрачав гроші на дітей, Мардж потім ходила заплакана. Ми всі собі думали, що краще б він узагалі перестав сюди їздити. Його батьки переселилися аж у Флориду. Сказали, що хоч на пенсії хочуть пожити без вісконсинських зим. А перед тим, як він востаннє тут з’явився, він саме хотів звозити хлопців у Флориду на Різдво. Мардж заявила, що тільки через її труп, і взагалі хай вимітається. Ну і це переросло у сварку — так, що навіть мене туди викликали. І от я приїжджаю, Даррен уже стоїть надворі, репетує всякі дурниці, хлопці ледве тримаються, Мардж голосить.

Ну, я підходжу до Даррена і кажу йому, що він напрошується на ніч у відділку. Здається, що він зараз на мене накинеться з кулаками, але він не настільки п’яний, щоб робити такі дурниці. Тож я відвожу його до трейлерів на півдні містечка і залишаю там, щоб він проспався. Проводжу з ним виховну бесіду, щоб не кривдив її більше. Наступного дня він поїхав.

А за два тижні Сенді зник. Вийшов з дому, а на шкільний автобус не сів. Хвалився перед тим, що скоро побачить татка, і що Даррен мав привезти йому якийсь мегакрутий подарунок замість різдвяної поїздки у Флориду, що так і не склалася. Відтоді ніхто його не бачив. Це найгірше, коли дитину викрадає хтось із батьків. Як ти знайдеш дитину, котра не хоче, щоб її знайшли? Розумієш?

Тінь відповів, що розуміє. Він зрозумів щось іще. Чед Малліґан був сам закоханий у Маргариту Ольсен. Цікаво, чи розумів він, наскільки це очевидно іншим?

Малліґан ввімкнув блималку та зупинив іще одну машину — цього разу компанія підлітків розігналася під сотню. Він не став виписувати штраф, «просто нагнав на них трохи Божого страху».

Того вечора Тінь сидів за кухонним столом і намагався з’ясувати, як перетворити срібний долар на пенні. Це був фокус, що його Тінь вичитав у «Дивовижних ілюзіях», але пояснення було жахливе: розпливчате і незрозуміле. Тінь лютував. Ось, наприклад, написано: «А тоді заховайте монету звичним способом». Майже в кожному реченні щось таке. Що, в біса, може означати той звичний спосіб? Вдати, що береш іншою рукою? Опустити в рукав? Показати кудись і заволати: «О боже, погляньте, пума!», а потім викинути монетку, поки глядачі відволікайся?

Він підкинув срібний долар у повітря, зловив його і пригадав місяць та жінку, що подарувала йому місяць. Тоді спробував повторити фокус. Не вийшло. Він пішов у ванну і спробував фокус перед дзеркалом, та лише впевнився у своєму здогаді. Фокус просто не спрацює так, як написано в книзі. Він зітхнув, поклав монету в кишеню і опустився на диван. Вкрив ноги дешевим пледом і потягнувся за «Протоколами Приозерської ради 1872-1884 років». Текст було набрано у два стовпчики так дрібно, що його майже неможливо було розібрати. Він перегортав сторінки, розглядаючи репродукції тогочасних фотографій різних скликань Приозерської міської ради. Довгі бакенбарди, глиняні люльки, поношені і нові капелюхи... Більшість облич були на диво знайомими. Він геть не здивувався, помітивши огрядного секретаря ради на світлині 1882 року: звали його Патрік Малліґан, і він був — якби поголився і скинув кілограмчиків десять — точною копією Чеда Малліґана, свого пра-пра(-пра?) внука. Тінь шукав Хінцельманового діда, першого мешканця цих країв — але, схоже, справи ради його не стосувалися. Тінь помічав згадки про якогось Хінцельмана в тексті, коли перескакував від фотографії до фотографії, але знайти їх знову не зміг, а від дрібного набору боліли очі.

Книга впала йому на груди, і Тінь зрозумів, що клює носом. Майнула твереза думка, що засинати на дивані було б нерозумно. Спальня ж усього за два кроки. З іншого боку, ні спальня, ні ліжко нікуди не дінуться, за п’ять хвилин він встане і піде туди, а зараз він засинати не буде, просто нехай трішечки відпочинуть втомлені очі...

Тьма ревіла.

Він стояв на рівнині. Позад нього було те місце, де він з’явився, звідки його витиснула земля. Зорі все падали і падали з неба, і кожна зоря, яка торкалась червоної землі, ставала чоловіком чи жінкою. У чоловіків були високі вилиці і довге чорне волосся. Усі жінки були як Маргарита Ольсен. То був зоряний народ.

І всі вони дивились на нього гордовитим поглядом темних очей.

— Розкажіть мені про птиць-громовиць, — попрохав Тінь. — Будь ласка. Не для себе прошу, а для своєї дружини.

Одне за одним вони поверталися спиною до нього, і кожен та кожна з них зникали, розчинялись у виднокраї щойно він переставав бачити обличчя. Та остання з-поміж зоряних людей, та, в чиєму темно-сірому волоссі гніздилась сивина, перш ніж відвернутись, показала на багряне небо:

— Спитай у них сам.

І виднокіл, від горизонту до горизонту, на мить осяяв проблиск літньої блискавиці.

Поруч із ним височіли пісковикові вершини і шпилі скель. Тінь подерся на найближчу. Кольором камінь нагадував пожовклу слонову кістку. Він вчепився рукою у виступ, і подумав, відчувши, як той впився йому в шкіру: «Це справді кістки. Не камінь. Це старі, обвітрені кістки».

Та однак, то був сон, а часом уві сні альтернатив нема: іноді просто ні з чого обирати, а іноді хтось уже заздалегідь обрав, що тобі судилося. Тінь дерся і дерся. Руки боліли. Кістка під його босими стопами тріскалася, кришилася і боляче обдирала шкіру. Вітер щосили намагався відірвати Тінь від опори, але той притискався до скелі і далі дерся на вершечок.

Він зрозумів, що вся скеля була складена з однакових кісток. Вони знову і знову йому попадалися: кожна кістка була округла і сухісінька. На мить він подумав, що це можуть бути пожовклі старезні шкаралупи яєць якихось страховинних птахів. Та ще один спалах блискавиці відкрив істину: у кісток були очниці і зуби, якими вони безрадісно посміхалися.

Десь кричали птахи. Дощ шмагав по обличчю.

До землі була сотня метрів, а може й більше, і він притискався до вежі з черепів, спалахи блискавок догорали на крилах пташиних силуетів, що кружляли довкола вершини. Це були велетенські, схожі на кондорів чорні птиці з білими гребенями на шиях. То були грандіозні, гордовиті, жаскі птахи, а їхні крила лопотіли в нічному повітрі, ніби відлуння грому.

Вони кружляли над вершиною.

Розмаху крил — п’ять, а може, всі десять метрів, подумав Тінь.

А тоді перша птиця ринула вниз до нього, і блакитні блискавиці танцювали в її крилах. Тінь втиснувся в ущелину між черепів, порожні очниці втупилися в нього, вищирилися жовтаві зуби, але він дерся і дерся далі. Кожен гострий виступ роздирав шкіру, але він спинався на гору черепів, відчуваючи жах, і відразу, і трепет.

Ще одна птиця наблизилася до нього, і пазур завбільшки з долоню впився йому в передпліччя.

Тінь простягнув руку і спробував висмикнути перо з крила. Якщо він повернеться до свого племені без пера, то буде зневажений, ніколи не стане чоловіком. Та птиця шугнула ввись, і він не зміг вхопити ані пір’їнки. Птиця-громовиця відпустила його і здійнялася вгору, осідлавши вітер. Тінь спинався далі.

Тут, певно, тисячі черепів, думав він. Тисячі тисяч. І не всі вони людські. Врешті він став на вершині, а ці величні створіння, птиці-громовиці, повільно ширяли довкруж, прокладаючи собі шлях між вітрів легенькими змахами крил.

Він почув голос, голос бізоночоловіка. І той кликав його крізь вітер, і розповідав про тих, чиї були черепи.

Вежа посипалася, і найбільша птиця, з очима, що увібрали в себе всю пломенисту блакить блискавиць, шугнула до нього під гуркіт грому, і Тінь почав падати, і падав, і падала вежа з черепів...

Телефон розривався. Тінь навіть не знав, що квартиру вже підключили до мережі. Його ще трусило зі сну. Тремтячою рукою він підняв слухавку.

— Що за хуйню ти твориш?! — Середа волав у трубку, зліший, ніж Тінь будь коли чув його. — Що за сліпучо-полум’яну хуйню ти твориш?! Думаєш, це тобі дитячі забавки?

— Я спав, — Тінь ніяк не міг зрозуміти, що відбувається.

— На дідька мені облаштовувати тобі затишний сховок у Приозер’ї, якщо ти зчиняєш такий рейвах, що чують навіть мертвяки, га?

— Мені снилися птиці-громовиці... І вежа. Черепи... — Сон здався Тіні настільки важливим, що його конче необхідно було переповісти прямо зараз.

— Чорт забирай, я прекрасно в курсі, що тобі снилося. Всі тепер прекрасно в курсі, що тобі снилося. Цирк на дроті! Певно що нема ніякого сенсу тебе ховати, якщо ти будеш собі таку рекламу влаштовувати. Як ти, любчику, гадаєш, га?

Тінь нічого не сказав.

Його співрозмовник на іншому кінці лінії теж трохи помовчав.

— Я приїду до тебе вранці, — Середа ніби пересердився. — Ми поїдемо у Сан-Франциско. Сам вирішиш, чи заплітати квіти у волосся.

Розмова закінчилась. Гудків у слухавці не було.

Тінь поклав апарат на килим і повільно підвівся на дивані. Була шоста ранку, на вулиці ще темно. Він тремтів. Було чутно, як вітер завиває над закрижанілим озером. А ще було чутно, як недалеко, може, за стінкою, хтось плаче. Тінь був певен, що це Маргарита Ольсен. Її ридання були тихими, неперервними та безутішними.

Тінь пройшов у ванну і відлив, а тоді зайшов у спальню і зачинив за собою двері, відгороджуючись від жіночих сліз. Вітер зовні тужив і голосив, ніби теж побивався над втраченою дитиною, і Тінь більше не зміг заснути тієї ночі.

У Сан-Франциско було незвично тепло як на січень — так тепло, що Тінева шия безбожно пітніла. Середа одягнув темно-синій костюм і окуляри у золотій оправі, через які був схожий на адвоката зі сфери шоу-бізнесу.

Вони йшли по Хейт-стріт. Фріки, жебраки, злодюжки — усі проводжали їх поглядом, але ніхто не трусонув паперовою скляночкою з монетками у їхній бік, ніхто не звернувся до них узагалі.

Середа все ще дувся, мов сич. Тінь одразу зрозумів, що той досі злиться, і нічого не запитував відтоді, як чорний «Лінкольн» зранку підрулив до входу в його квартиру. Вони не перемовились ані словом дорогою в аеропорт. Тінь був радий почути, що Середа летить першим класом, а йому дістався квиток в економ.

Зараз уже збиралося на вечір. Тінь був у Сан-Франциско в дитинстві, а потім бачив його тільки у кіно — і все одно дивувався, наскільки знайомим було це місто, наскільки барвистими і унікальними були дерев’яні будинки, наскільки крутими були пагорби, і наскільки все в цьому місті було інакше, зовсім не так, як будь-де інде.

— Аж не віриться, що Приозер’я і Сан-Франциско — одна країна, — порушив мовчанку Тінь.

Середа роздратовано подивилася на нього. Тоді озвався:

— А це і не одна країна. Сан-Франциско не знаходиться у одній країні з Приозер’ям так само, як у різних країнах розташовані Новий Орлеан та Нью-Йорк, або Маямі та Міннеаполіс.

— Справді? — обережно перепитав Тінь.

— Справді. Ці країни мають спільні культурні ознаки: гроші, федеральний уряд, індустрію розваг. Певно, що це одна територія, але все, що дає цим країнам ілюзію єдності — це бакси, вечірні передачі і «Мак-Дональдз», — вони майже дійшли до кінця вулиці, де був парк. — Ми відвідаємо одну панну, будь із нею ввічливий. Але не передай куті меду.

— Я постараюся.

Вони вийшли на траву.

У них вперло погляд молоде, не старше чотирнадцяти, дівчисько із зелено-помаранчево-рожевим волоссям. Поряд із нею сидів собака — безпородний, на шиї мотузка замість повідка і нашийника. Погляд дівчинки був ще більш голодним, ніж погляд тварини. Собака спершу загавкав на двох чоловіків, потім закрутив хвостом.

Тінь простягнув дівчинці долар. Вона подивилась так, ніби не розуміла, що це таке.

— Купиш собачого корму, — усміхнувся Тінь.

Дівчинка кивнула і усміхнулась у відповідь.

— Мені зараз не до викрутасів, тож кажу прямо, — продовжив Середа. — Будь дуже обережним із цією панною. Вона може тебе вподобати, і це буде геть зайве.

— Вона ж, сподіваюся, не твоя пасія абощо?

— Нізащо нею не стане, навіть якщо запропонує мені всі на світі китайські іграшки, — добродушно відказав Середа. В його тоні не було помітно і сліду колишньої злості, можливо, він відклав цю емоцію на майбутнє. Тінь підозрював, що Середа працює на злості і гніві, як машина на бензині.

Під деревом на траві сиділа жінка, перед нею було розстелено паперову скатерку, майже цілком заховану під пластиковими тарілочками з наїдками.

Жінку не можна було назвати товстою, зовсім ні. Вона мала — Тінь вперше отримав нагоду скористатися цими словами — пишні округлі форми. Її довге волосся було дуже світлим, майже білим — такий платиновий колір пасував би якійсь амбітній акторці минулого. Її помада була яскраво-червоною. Складно було визначити її вік: двадцять п’ять їй чи п’ятдесят.

Коли вони підійшли, вона саме брала з тарілки фаршироване яйце. Середа наблизився до неї, вона підвела погляд, поклала обраний делікатес і витерла руку.

— Привітики, старий шахраю, — сказала вона і всміхнулася.

Середа низько вклонився, взяв її руку і підніс до губ. Тоді промовив:

— Маєш божественний вигляд.

— А який мені ще вигляд мати? — м’яко поцікавилася вона. — Але слухай, ну ти й брехло. Мені точно не варто було їхати в той Новий Орлеан! Я тепер жирна, як... не менше п’ятнадцяти кіло набрала. І я одразу там помітила, що ходжу перевальцем — от тоді й треба було тікати. А тепер мої стегенця труться одне об одне, коли я ходжу, уявляєш?

Останнє речення вона вимовила до Тіні, який гадки не мав, як на це відповісти, але відчув, що червоніє. Жінка зайшлася радісним сміхом:

— О-о-о, та він засоромився! Середо, голубе, ти привів мені хлопчика, а він тут раків пече. Це так ми-и-ило. Як його звати?

— Це Тінь, — відповів Середа. Здавалося, він щиро насолоджувався Тіневим збентеженням. — Тіне, познайомся з Пасхою.

Тінь пробурмотів щось, що могло зійти за привітання, і вона знову йому усміхнулася. Він почувався, ніби його засліпило — як браконьєри засліплюють фарами здобич перед пострілом. До нього линув запах її парфумів: п’янка жіночна суміш жасмину, жимолості і свіжого молока.

— Отож, як ся маєш? — запитав Середа.

Жінка на ім’я Пасха засміялася глибоким грудним сміхом. Здавалося, що все її тіло заливається веселощами. Як може не подобатися людина, що так сміється?

— О, та чудово ж! А як ти, вовчику-братику?

— Прийшов просити про поміч.

— Згаяв день. Співчуваю.

— Ти хоч вислухай мене, перш ніж відмовляти.

— А сенс? У тебе однаково не вийде.

Вона повернулася до Тіні:

— Голубочку, чому б тобі не сісти і не скуштувати моїх чудових наїдків? Візьми тарілочку і набирай усе, що забажаєш. Тут одна смакота: яйця, смажена курочка, курочка каррі, салат із курочкою, а ось тут тобі lapin — себто кролик, дуже смачненьке кроленя у холодному соусі, а ось там кроленя тушене, давай я тобі просто накладу всього потрошку... — вона наклала гору їжі на пластикову тарілку і передала її Тіні. Тоді подивилася на Середу: — А ти їси?

— Їстиму все, чим ти мене пригостиш, любонько.

— У тобі стільки лайна, що я не розумію, чому ти не кароокий, — відрізала Пасха і передала старому порожню тарілку. — Сам впораєшся.

Пообіднє сонце за спиною жінки запалювало її волосся платиновим німбом. Вона зі смаком вгризалася у курячу ніжку.

— Яке миле ім’я — Тінь. Чом тебе так назвали, голубе?

— Коли я був малий, — почав Тінь, облизавши сухі губи, — ми їздили, ми з мамою, містами Північної Європи, змінюючи роботу... тобто вона змінювала роботу по різних посольствах США у цих країнах. Вона була кимось на кшталт секретарки. А тоді вона захворіла, і ми повернулися у Штати. І я не знав, як заговорити з іншими дітьми, я з ними не спілкувався. Просто знаходив когось дорослого і ходив за ним чи за нею хвостиком, нічого не кажучи. Як тінь. Напевно, мені треба була хоч якась компанія. Не знаю. Я був малий.

— Ти виріс, — сказала Пасха.

— Так. Я виріс.

Жінка повернулася до старого, що якраз вигрібав з тарілки щось схоже на гуляш, і запитала:

— То це той хлопчик, через якого всі так переполошилися?

— Ти вже чула?

— Мої вуха завжди нашорошені. А ти, Тіне, тримався б від них подалі. Навколо стільки таємниць, і стільки спільнот пов’язано цими таємницями... Затям, голубе, таємні товариства не визнають лояльності і не відчувають любові. Корпоративні, державні, незалежні — всі вони пов’язані між собою. Бувають серед них аматори, а бувають і смертельно небезпечні. Гей, вовчику-братику, чув анекдот? Тобі сподобається. Як можна довести, що ЦРУ не було причетне до вбивства Кеннеді?

— Я знаю цей анекдот, — буркнув Середа.

— Шко-о-ода... — вона знову звернула увагу на Тінь. — Але ті шпиги в чорному, голубе, — це зовсім інше. Знаєш, чому вони існують? Бо всі впевнені, що вони мають існувати.

Вона допила якийсь напій — певно, біле вино — з паперової скляночки і звелася на ноги.

— Тінь. Яке миле ім’я. Я хочу мокачино. Ходімо звідси, — сказала Пасха і покрокувала геть.

— А їжа? Ти ж не лишиш її просто так, га? — гукнув їй услід Середа.

Пасха усміхнулася, показала на дівчинку з собакою, потім розкинула руки, ніби обіймаючи Хейт-стріт і увесь світ:

— Нехай усі пригощаються!

І вона пішла далі, а двоє чоловіків поспішили за нею.

— Ти ж не забув, вовчику-братику, що у мене всього в достатку? Кури не клюють. Нащо мені приставати на твоє прохання?

— Бо ти одна з нас. Тебе забули, як і нас. Тобі бракує любові і шанування, як і нам. Усім ясно, на чиєму боці ти маєш бути.

Вони зайшли у вуличну кав’ярню. Там були лише одна офіціантка — пірсинг на її брові здавався знаком приналежності до якогось кола втаємничених — і бариста за прилавком. Офіціантка запримітила їх, автоматично всміхнулася, посадила за столик і прийняла замовлення.

Пасха поклала тонкі пальці на тильний бік масивної, посірілої долоні Середи.

— Я ж тобі вже сказала, дурню. У мене все добре. У мене є свято, і на моє свято вони все так само ласують яйцями та крольчатиною, цукерками та м’ясом. Вони славлять відродження і єднання. Вони носять квіти в капелюшках і дарують квіти одне одному. Шануючи мене. Мене, вовчику-братику.

— А ти жируєш на тому шануванні і повнишся плодами їхньої любові, еге ж? — сухо запитав старий.

— Не будь мудаком, — раптом голос жінки здався на диво стомленим. Вона сьорбнула мокачино.

— Любонько, це серйозне запитання. Я прекрасно знаю, що тисячі тисяч славлять тебе гостинцями, що їх дарують одне одному, і що вони додержуються усіх стародавніх приписів твоїх містерій, навіть заховані яйця шукають. Але скільки з них знає, хто ти? Га? Панно, можна вас на хвилинку? — Середа прикликав офіціантку.

— Прошу? Хочете ще еспресо?

— Ні, любонько. У нас тут невеличкий диспут влаштувався, і я хочу, щоб ви розсудили. Ми з подругою посперечалися про те, що означає слово «Пасха». Чи ви часом не знаєте?

Дівчина скривилася так, ніби щойно спостерегла, як Середа зригнув ропуху. Тоді процідила крізь зуби:

— Я не розбираюся у всіх цих християнських штучках. Я язичниця.

— Здається, «Пасха» — це латиною «Христос воскрес», чи щось таке, — втрутилася бариста з-за прилавку.

— Справді? — перепитав Середа.

— Точно. Пасха. Христос був пастирем душ, от певно, звідси і пішло.

— О, дякую. Звучить логічно, — Середа і бариста всміхнулися одне одному, і жінка повернулася до свого млинка. Середа знову позирнув на офіціантку: — Так, певно що я замовлю ще філіжанку еспресо, якщо ваша ласка. А скажіть-но, як язичниця, кого ви шануєте?

— Шаную?

— Припускаю, у вас дуже широкий вибір. Кому присвячено ваш домашній вівтар? Кому ви поклоняєтеся? Кому ви молитеся на світанні та перед сном?

Якийсь час її губи тільки ворушилися безгучно, потім вона сказала:

— Жіночому началу, яке наснажує. Ну...

— О, так. Жіноче начало. А яке у неї ймення?

— Це богиня в кожній і кожному із нас, — зашарілася офіціантка з проколотою бровою. — їй не треба імені.

Середа широко посміхнувся, мов шимпанзе.

— Звісно. А ви впоряджаєте епічні вакханалії на її честь? Чи сходитеся ви, коли місяць уповні, аби підняти келихи з червоним, мов кров, вином, запаливши багряні свічки у срібних канделябрах? Чи оголяєте свою плоть, аби ступити нагими в море під час припливу, промовляючи в нестямі осанну своїй безіменній богині, поки пінисті хвилі облизують ваші стегна, мов язики тисяч леопардів?

— Ви збиткуєтеся наді мною. Ми не робимо нічого такого, — вона глибоко вдихнула. Тінь припустив, що вона рахує до десяти. — Ще кави? Ще мокачино для вас, пані?

Усмішка офіціантки дуже нагадувала ту, якою вона їх зустріла. Вони похитали головами, і та розвернулась до новоприбулого відвідувача.

— Ось так. Бачимо людину, як писав Честертон, хто не йме віри і радості не знає, — заговорив до компанії Середа. — Справдешня язичниця. І отже... Пасхо, любонько, вийдімо ж на вулицю й повторімо експеримент! Давай запитаємо у перехожих, хто з них знає, що любе їм слово Easter походить від імені богині Остари Вранішньої? Я певен у своїй перемозі. Давай укладемо парі: опитаємо сотню людей. За кожну правильну відповідь ти відрубаєш мені палець на руці — а як відітнеш десять, то на нозі. За кожних двадцятеро людей, що помиляються, ти винна мені ніч кохання. І тут у тебе чи не найбільші шанси — це ж Сан-Франциско, зрештою. Певно, що ці гамірні вулиці носять без міри язичниць, поганців і вікканок.

Пасха прикипіла до Середи поглядом зелених очей. Ці очі, подумав Тінь, мають точно такий самісінький колір, як листок на дереві, крізь який просвічує весняне сонце. Вона мовчала.

— А ми справді могли б спробувати, — не вгамовувався Середа. — Тільки у мене на руках і ногах все одно залишиться по десять пальців, а ми з тобою трахатимемося п’ять ночей. Тож не кажи мені, любонько, що вони шанують тебе і справляють твоє свято. Вони промовляють твоє ім’я, але й гадки не мають, що воно означає. Анінайменшої.

— Я знаю, — тихо мовила Пасха. В її очах бриніли сльози. — Я не дурна.

— Ні, любонько. Ти не дурна.

Середа надто далеко зайшов, подумав Тінь.

Старий присоромлено потупив очі донизу.

— Вибач, будь ласка, — Тіні вчулася щирість у цих словах. — Ти нам потрібна. Ми не обійдемося без твоєї енергії. Без твоєї могутності. Чи будеш ти серед нас, коли вдарить буря?

Вона вагалася. Її лівий зап’ясток оповивало татуювання: ланцюжок із синіх незабудок.

— Гаразд, — мовила вона після паузи. — Напевно, буду.

Середа поцілував свій палець і торкнувся ним її щоки.

Тоді прикликав офіціантку і віддав їй гроші за каву, ретельно перерахувавши банкноти та згорнувши їх разом з чеком.

Коли офіціантка відійшла, Тінь озвався до неї:

— Пробачте, пані. Це, здається, ваше, — і підняв десятидоларову купюру з підлоги.

— Та ні, — похитала головою вона, дивлячись на гроші в руці.

— Я бачив, як ви впустили, — ввічливо наполіг Тінь. — Перерахуйте.

Вона перерахувала гроші, що були при ній, і спантеличено пробурмотіла:

— Чорт, ви маєте рацію... Пробачте...

Тоді забрала десять доларів у Тіні і пішла геть.

Пасха вийшла з ними на вулицю. Місто щойно почали огортати сутінки. Вона кивнула на прощання Середі, а тоді торкнулася Тіневої руки і запитала:

— Що тобі снилося цієї ночі?

— Птиці-громовиці. Гора черепів.

Вона кивнула.

— А ти знаєш, чиї то були черепи?

— Я чув голос. Уві сні. Голос мені сказав.

Вона знов кивнула і почекала.

— Голос сказав, що це мої. Мої старі черепи. Тисячі тисяч їх...

Пасха поглянула на Середу.

— Здається, ти знайшов собі дуже цінного помічника, — на її обличчі розквітла яскрава усмішка.

Тоді Пасха поплескала Тінь по плечу і закрокувала тротуаром геть. Тінь дивився їй услід, намагаючись не думати — марно! — про її стегенця, що труться одне об одне, коли вона йде.

У таксі дорогою до аеропорту Середа напосівся на Тінь:

— Що це за цирк ти придумав з тією десяткою?

— Ти обманув її. Ту десятку зняли б із зарплати.

— А яка тобі в біса різниця?

Схоже, Середу це й справді зачепило за живе. Тінь замислився. Тоді відповів:

— Ну, я б не хотів, щоб хто-небудь так обманював мене. Вона не вчинила нічого поганого.

— Не вчинила? — Середа став дивитися кудись убік. — їй сім років, вона закриває кошеня у шафі. Кілька днів слухає його жалісливе нявчання. Коли нявчання припиняється, вона витягає його з шафи, кладе у коробку з-під взуття і ховає на подвір’ї. Їй просто кортіло викопати комусь могилку. А ще вона краде звідусіль, де працює. Зазвичай невеликі суми. Минулого року вона провідувала бабусю, яку вони сплавили в заклад для літніх людей. Спиздила старовинного золотого годинника з тумбочки біля ліжка, а тоді пройшлася по інших кімнатах, набравши трохи грошенят і особистих речей, що належали людям у присмерку життя. Та коли вона повернулася додому, то розгубилася, бо не знала, куди дівати всі ці речі, і злякалася, що її спіймають за руку, тому викинула все, окрім грошей.

— Досить, я зрозумів.

— А ще у неї безсимптомна гонорея. Вона підозрює, що може розносити хворобу, але нічого з тим не робить. Її колишній якось висловив підозру, що вона могла його заразити — так вона образилась і посварилася з ним. Саме тоді він, власне, і став колишнім.

— Можна було не продовжувати. Я ж сказав, що зрозумів. Ти про будь-кого можеш таке розповісти? Перелічити їхні грішки?

— Аякже! У всіх грішки однаковісінькі. Вони думають, що такі унікальні й неповторні у своїх поганих вчинках, але більшість із тих вчинків дріб’язкові і зовсім не оригінальні.

— І це виправдовує крадіжку десяти баксів у неї, так?

Середа заплатив за дорогу, вони двоє увійшли в аеропорт і дісталися своєї зони очікування. Посадка ще не почалася. Тоді старий відповів:

— А що, чорт забирай, іще я можу зробити? Вони не жертвують мені баранів та биків. Вони не посилають мені душі вбивць і рабів, чиї очі виклювало вороння на шибеницях. Вони мене таким зробили. І вони мене забули. І ось я трохи на них можу відігратися. Хіба це не буде справедливо?

— Моя мама казала, що життя несправедливе.

— Звісно, вона це казала. Всі матусі так кажуть. А ще вони кажуть: «Якщо всі твої друзі вистрибнуть з вікна, ти теж за ними вистрибнеш?».

— Ти намахав дівчину на десять баксів! Я повернув їй десять баксів, — Тінь затявся. — Це був правильний вчинок, і я вчинив правильно.

Оголосили посадку. Середа встав.

— Нехай будь-який твій вибір буде так само простим, — сказав він, і знову в його словах Тінь почув непідробну щирість.

Правду кажуть, думав Тінь, якщо ти вмієш вдавати щирість — досягнеш якої завгодно мети.

Під ранок, коли Середа висадив Тінь, мороз вже спадав. У Приозер’ї все ще було так холодно, що аж паскудно, але вже не було неймовірно холодно. Коли вони проїжджали містом, табло на фасаді банку М&І показувало по черзі третю тридцять ночі і мінус двадцять за Цельсієм.

Було пів на десяту, коли шеф поліції Чед Малліґан постукався до Тіневого помешкання і запитав, чи не знав той дівчини на ім’я Елісон Мак-Ґоверн.

— Навряд чи, — Тінь був ще сонний.

— Ось вона, — Малліґан показав шкільну фотокартку. Тінь миттю впізнав дівчинку з синіми брекетами-гумочками на зубах. Ту, яка опановувала від подруги премудрості нетрадиційного використання «Алкозельцера».

— А, знаю. Так. Вона їхала тим автобусом, що привіз мене у місто.

— Де ви були вчора, пане Айнзелю?

У Тіні запаморочилося в голові. Він був певен, що за ним не було ніякої провини (Ти злочинець, вийшов з тюрми і порушуєш правила дострокового звільнення, — прошепотів тверезий внутрішній голос. — Живеш під вигаданим іменем. Хіба цього мало?).

— Сан-Франциско, Каліфорнія. Допомагав дядькові перевозити ліжко з балдахіном.

— Можеш як-небудь це довести? Корінці квитків? Хоч що-небудь показати?

— Звісно, — він мав при собі, у задній кишені штанів, обидва корінці авіаквитків, тож мав змогу одразу їх продемонструвати. — А що сталося?

Чед Малліґан роздивлявся посадкові талони.

— Елісон Мак-Ґоверн зникла. Вона приїздила за місто допомагати Приозерському осередку Спілки захисту тварин. Вигулювала собачок, годувала інших звірів. Щодня приходила на кілька годин після занять. Дуже любила тварин. А Доллі Кнопф, голова Спілки, завжди завозила її додому, коли вони зачинялися на ніч. Тільки цього разу Елісон там не з’явилася.

— Просто зникла?

— Ага. Батьки подзвонили вночі. Дитина їздила автостопом до тієї Спілки в округ W., а там малолюдні місця. Батьки забороняли автостоп, але у нас містечко, де нічого такого не трапляється... Люди навіть дверей не замикають, розумієш? Ну і діти все одно не слухаються. Поглянь на її фото ще раз.

Елісон Мак-Ґоверн усміхалась. Гумові брекети на фотографії були червоними, а не синіми.

— Ти можеш присягнутися, що не викрадав її, не ґвалтував, не вбивав і не робив нічого такого?

— Я був у Сан-Франциско. І я б не став робити такої хуйні.

— Я так і подумав, друже. Не допоможеш нам її шукати?

— Я?

— Ти. Зранку вийшли кінологи з собаками, але поки нічого, — він зітхнув. — Чорт забирай, Майку. Я просто молюся, щоб вона втекла куди-небудь у Міннеаполіс чи Сент-Пол із бойфрендом-торчком.

— А таке могло статися?

— Могло. То як, приєднаєшся до пошукової групи?

Тінь згадав, як побачив це дівчисько в «Геннінгових товарах для дому та саду», як вона всміхнулася, показавши брекети з синіми гумочками, і як він подумав про її прийдешню вроду.

— Я з вами.

Два десятки чоловіків і жінок зібралися у вестибюлі пожежної станції. Тінь упізнав Хінцельмана, ще кілька облич здалися знайомими. Була пара місцевих копів, що носили синє, і кілька підлеглих шерифа Лісового округу в брунатно-сірій уніформі.

Чед Малліґан розповів, у що Елісон була вдягнена того дня, коли зникла (червоний зимовий комбінезон, зелені рукавички, синя вовняна шапочка під відлогою комбінезона), і розділив добровольців на групи по троє. У Тіневій трійці опинилися Хінцельман і ще один дядько на прізвище Броґан. На прощання їм нагадали, що в цю пору року дуже короткі дні, і що якщо, не приведи Господи, вони знайдуть тіло Елісон, то абсолютно нічого, повторюю, абсолютно нічого не слід чіпати, тільки викликати підмогу по радіо. Але якщо вони знайдуть її живою, то треба її зігріти та тримати в теплі, поки не приїдуть рятувальники.

Їм сказали прямувати в округ W.

Хінцельман, Броґан і Тінь рушили вздовж замерзлого струмка. Кожній трійці перед виїздом вручили по невеликій ручній рації.

Хмари нависали низько, все було сірим. Сніг не йшов вже тридцять шість годин. Замерзлі сліди виділялися на блискучому хрумкому насті.

Броґан скидався на армійського полковника на пенсії: мав тонкі вуса і посріблені сивиною скроні. Він ішов першим у їхній трійці. На запитання Тіні відповів, що він директор школи на пенсії.

— Пішов у відставку раніше, коли зрозумів: сили вже не ті, що в молодості. Зараз іще викладаю потроху, ставлю шкільну п’єсу — це ж усе-таки найважливіша подія року... Тепер у мене є час полювати, маю будиночок біля Щучого ставка. Дуже люблю туди навідуватися.

Коли вони приїхали на місце, Броґан сказав:

— З одного боку, я сподіваюся, що ми її знайдемо. З іншого, якщо вона знайдеться, я дуже хотів би, щоб її знайшов хтось інший, не ми. Ви розумієте, що я маю на увазі?..

Тінь прекрасно розумів, що він має на увазі.

Троє чоловіків не розмовляли. Вони йшли, видивляючись червоний комбінезон, зелені рукавички, синю шапочку або біле тіло. Час від часу Броґан, що ніс рацію, перемовлявся з Чедом Малліґаном.

Обідали вони хот-догами і гарячим супом у реквізованому шкільному автобусі з рештою групи. Хтось угледів червонохвостого яструба на безлистяних гілках якогось дерева, хтось інший сказав, що це сокіл, але птах полетів, і більше не було про що сперечатися.

Хінцельман завів оповідь про дідову трубу, як той заходився грати на ній у морози — але надворі коло сараю, куди дідуньо втік музикувати, було так холодно, що ніяких звуків не виходило.

— А тоді дідуньо повернувся додому і поставив інструмент коло пічки, щоб той відтавав. І от вночі, коли вся родина полягала спати, розморожена музика раптом стала лунати з тієї труби! Моя бабуня так перелякалася, що ледь йожика не вродила...

Після обіду час тягнувся нескінченно довго, гнітюче і безрезультатно. Денне світло поступово зникало: видима відстань зменшилася, все навколо забарвилося фіолетовим, а вітер похолоднішав і став обпікати обличчя. Коли темрява згустилася настільки, що більше не можна було продовжувати, Малліґан по радіо наказав усім припинити пошуки, їх підібрали і відвезли назад до пожежної станції.

Квартал поряд із пожежною станцією мав генделик «Оленячий перестанок», і саме там зібралася більшість пошукової команди. Вони були виснажені та пригнічені, розмовляли про лисого орла, що кружляв над ними, про те, які вдарили морози, і про те, що Елісон, певно, об’явиться за день-два, не підозрюючи, як за неї всі хвилювалися.

— Тільки не думайте про місто погано через це, — сказав Броґан. — Це хороше містечко.

— Приозер’я, — втрутилася акуратна жіночка, чиє ім’я Тінь забув, або ніколи й не знав, — це найкраще місто в Північних лісах. Знаєте, скільки у нас безробітних?

— Ні, — відповів Тінь.

— Півтора десятка. А в місті і навколо живе більше п’яти тисяч. Може, ми не багаті, але всі маємо роботу. І це не як у тих шахтарських містах на північний схід звідси — майже всі з них уже вимерли. А сільськогосподарські міста занепадають, бо знецінюються молоко та свинина. Знаєте, яка перша причина смерті фермерів Середнього Заходу?

— Самогубство? — тицьнув пальцем у небо Тінь.

Легке розчарування промайнуло в її погляді.

— Ага. Воно. Не витримують лихої долі, — вона похитала головою. — Довкола повно міст, що живуть тільки за рахунок туристів та мисливців, що раді б повезти додому оленячі роги, але везуть переважно укуси мошви. Є корпоративні міста, де все в шоколаді, аж доки логістичний центр «Волмарту» не переїде кудись-інде, або три-ем не вирішать, що їм більше не треба штампувати коробки для компакт-дисків чи ще якесь лайно. І тоді виявляється, що купа народу не в змозі виплачувати іпотеку. Пробачте, я забула, як вас звати.

— Айнзель, — сказав Тінь. — Майк Айнзель.

Місцеве пиво було зварене на джерельній воді. Смакувало.

— А я Коллі Кнопф. Сестра Доллі, — її обличчя все ще пашіло від холоду. — Так от, я казала про те, що Приозер’ю дуже пощастило. У нас всього потроху: сільське господарство, легка промисловість, туризм, ремесла. Школи чудові.

Тінь спантеличено на неї подивився. Чулася якась несправжність у її словах. Ніби він слухав продавчиню — хорошу продавчиню, яка вірила у якість свого краму, але найперше хотіла, щоб він відправився додому щасливим власником повного набору щіток чи енциклопедій. І, певно, ця думка надто явно відобразилася у його погляді, бо вона затнулася:

— Пробачте. Просто важко припинити розповідати про щось, що любиш. А чим ви займаєтеся, пане Айнзелю?

— Тягаю важке. Мій дядько купує і продає антикварні речі по всій країні. Кличе мене, коли треба перемістити великий, важкий вантаж. Не кантуючи. Хороша робота, але нестабільна.

Чорний котик, талісман генделика, став крутитися під ногами. Потім потерся чолом об Тінів черевик, застрибнув на лавку поряд, згорнувся клубочком і заснув.

— Принаймні ви подорожуєте, — подав голос Броґан. — А що ви ще вмієте?

— Дайте мені вісім четвертаків — покажу.

Броґан почав ритися у кишенях. Знайшов п’ять монет, виклав на стіл і посунув до Тіні. Коллі Кнопф передала ще три четвертаки.

Він виклав монети у два рядочки по чотири. Потім майже бездоганно «провалив» монети крізь дерев’яну стільницю — з лівої руки у праву, яку тримав під столом.

Після цього він накрив порожнього кухля серветкою і взяв його лівою рукою, а правою зібрав усі вісім монет. Показав, як монетки одна за одною зникають із правої руки і опиняються в кухлі під серветкою, приземляючись із добре чутним дзенькотом. Продемонстрував порожню долоню правої руки, тоді зняв серветку і показав усі монети в кухлі.

Він повернув гроші — три монети Коллі, п’ять Броґану — тоді забрав з руки у Броґана один четвертак, залишивши чотири. Тінь дмухнув на цей четвертак, і той раптом перетворився на пенні. Тоді Тінь віддав пенні і попросив перерахувати. У Броґана полізли очі на лоба, коли він виявив, що в руці у нього досі п’ять четвертаків.

— Ти просто Гудіні! — щасливо засміявся Хінцельман. — Ось ти хто!

— Я лише аматор, — скромно відказав Тінь. — До Гудіні мені ще далеко.

Втім, він відчув привід пишатися. Він щойно зрозумів, що вперше виступив перед дорослими глядачами.

Дорогою додому він заїхав у продуктовий, купити пакет молока. Рудоволоса дівчина із заплаканими очима на касі здалася знайомою. Її обличчя було рясно поцятковане ластовинням.

— О, я вас знаю! Ви... — Тінь хотів вимовити слово «Алкозельцер», але вчасно прикусив язика. — Ви подруга Елісон. З автобуса. Сподіваюся, з нею все буде гаразд.

Вона пхинькнула, кивнула і сказала, що теж сподівається. Потім дістала хустинку, ретельно в неї висякалась і заштовхала у рукав.

Вона носила бейджик, на якому було написано: «Привіт! Я Софі! Запитай мене, як скинути 10 кіло за місяць!»

— Я цілий день її сьогодні шукав. Поки нічого.

Софі кивнула і заблимала, проганяючи сльози. Тоді провела молоко над сканером, той пікнув і видав суму. Тінь передав їй два долари.

— Мене дістало це грьобане місто, — раптом тремтячим голосом заявила вона. — Поїду звідси нафіг. До мами у Ешленд. Елісон зникла. Сенді Ольсен поїхав рік тому. Джо Мінг кудись запропастився позаминулої зими. А раптом я наступна?

— Я думав, що Сенді Ольсен з батьком у Флориді.

— Ага, звісно, — пирхнула дівчина. — А Джо Мінг поїхав у Каліфорнію, а Сара Ліндквіст загубилася в поході, і ніхто її більше ніколи не бачив. Пішло воно все. Я хочу в Ешленд.

Вона глибоко втягнула повітря і на мить затримала подих. Тоді всміхнулася. В її усмішці не було нічого нещирого — це була усмішка людини, яка знала, що треба всміхатися, коли видаєш покупцеві здачу, тож вона всміхнулася, видала йому здачу і чек та побажала гарного вечора. Наступна за Тінню в черзі жінка прикотила повний візок, і Софі почала сканувати її продукти. Хлопчик, не старший за Софі, ліниво пройшов повз каси до бакалійного відділу.

Тінь забрав молоко і поїхав геть: повз заправку, повз чортопхайку на льоду, через міст і додому.

Жила-була дівчинка, і дядько продав її, записав пан Ібіс досконалим каліграфічним почерком.

Така оповідь. Решта — деталі.

Є історії, які цілковито правдиві, і розповідь про кожну людину — неповторна і сумна, і найсумніше, що всі ці розповіді ми вже чули раніше, і не можемо дозволити собі надто сильно переживати через них. Будуємо довкола них мушлю, намагаємось дати їм раду, як устриці дають раду з болючими смітинками, вкриваючи їх гладенькими перловими шарами, аби вони стали не такими нестерпними. Так ми день у день ходимо, і розмовляємо, і діємо, знечулені до чужого болю і втрат. Якби чужий біль і втрати ранили нас, то зробили б нас каліками або святими. Але здебільшого вони нас не ранять.

Ми не можемо собі цього дозволити.

Сьогодні за вечерею спробуйте подумати ось про що: у цьому світі голодує стільки дітей, що свідомості не вдається дати раду з такими цифрами. Ці цифри такі значні, що мільйони туди, мільйони сюди не мають значення. Це може не зачіпати вас, а може, вам неприємно буде думати про це, але ви однаково повечеряєте.

Є випадки, котрі, якщо відкрити їм серце, поранять занадто сильно. Ось погляньмо — статечний чоловік, якого вважають доброю людиною його друзі і він сам: він вірний своїй дружині, він тішиться своїм малюкам і любить проводити з ними час, він переймається долею своєї країни, він старанно виконує свою роботу. Словом, робить усе, що може. Так само старанно і з чистим серцем цей чоловік винищує євреїв. Йому подобається музика, яка грає, щоб приспати їх пильність. Він радить євреям не забувати свої ідентифікаційні номерки, коли ті йдуть у душ. Мовляв, багато людей забувають свої номерки, коли йдуть митися, а потім, коли повертаються, не можуть знайти своїх речей. Це заспокоює євреїв: вони запевняють себе, що житимуть після купання. І вони помиляються. Наш добрий чоловік ретельно стежить за тим, як тіла несуть до печей. Якщо і є щось, що його діймає, то тільки те, що іноді труєння цих паразитів його бентежить. Якби він був достеменно доброю людиною, думає він, він мав би радіти, що світ поступово очищується від шкідників.

Облишмо його. Він ранить нас. Він надто близько до нас, і від цього боляче.

Жила-була дівчинка, і дядько продав її. Якщо так формулювати, виглядає дуже просто.

Немає людини, яка була б як Острів, писав Донн — і помилявся. Якби ми не були як острови, ми б загубилися, втонули б у чужих трагедіях. Ми ізольовані (а згадаймо етимологію цього слова — воно буквально означає, що ми «як острів»!) від чужих трагедій, ніби острів від великої землі, окрім того, нас захищає звичка до повторюваних форм та обрисів історій, які ми так часто чуємо. Ми знаємо обриси, і ці обриси не змінюються. Була собі людська істота, яка народилась, жила, а тоді, з тих чи інших причин, померла. Все. Деталі можна набрати з власного досвіду. Такого ж неоригінального, як усі історії, такого ж неповторного, як будь-яке життя. Людські життя — як сніжинки: кожне з неповторними деталями, що складаються у знайомі візерунки, але у підсумку схожі між собою, як горошини. (До речі, ви колись придивлялись до гороху у стручках? Так, щоб направду придивитись? Після того як ви хоча б хвильку уважно їх повивчаєте, ви нізащо не переплутаєте одну з одною!)

Нам потрібні конкретні історії. Без конкретних людей ми бачимо тільки цифри: тисяча загиблих, сто тисяч, «кількість жертв може зрости до мільйона». З конкретними історіями у статистики з’являється людське обличчя, але навіть воно брехливе, бо люди страждають у приголомшливо безглуздих кількостях. Ось дитя із безмірно роздутим животом. Мухи рояться в кутиках його очей, повзають по його тонюсіньких кінцівках. Чи стане вам легше, як ви дізнаєтеся його страхи, його мрії, його ім’я і вік? Знатимете, що в нього на думці? Чи стане нам легше? І чи не нашкодимо ми цим його сестрі, яка корчиться у гарячій пилюці поряд з ним, моторошна, спотворена карикатура на людське маля? І якщо ми співчуватимемо їм, то хіба не вийде, що вони важливіші за тисячу інших дітей людських, що їх пожирає той самий голод? Хіба не поставимо ми їх вищими за тисячу інших юних життів, що скоро стануть поживою для мільярдів мушок і мушачих дітей, які рояться і плодяться в їхніх тілах?

Ми проводимо кордони довкола цих болючих хвилин, ми залишаємося на своїх островах, щоб не дозволяти їм нас ранити. А тоді, коли вони вкриваються гладенькими, безпечними, сріблистими шарами перламутру, ми дозволяємо їм безболісно висковзнути з наших душ.

Література дозволяє нам пробратися у чужі голови, у чужинські місця, і подивитись на світ чужими очима. А тоді у розповіді ми зупиняємося перед моментом смерті, чи помираємо відчужено і безболісно — а в реальному світі перегортаємо сторінку, згортаємо книжку і продовжуємо наше життя.

А наше життя, як і усі інші життя, не таке, як усі інші життя.

А проста правда ось яка: жила-була дівчинка, і дядько продав її.

У місцях, звідки дівчинка походила, говорили так: жоден батько не знає достеменно, що дитя від нього, зате щодо матері ви можете бути певними. Родовід і власність передавали по материнській лінії, та влада залишалась у чоловічих руках: чоловіки були власниками дітей своїх сестер.

У тих місцях ішла війна. Це була невеличка війна, просто собі звичайна чвара між чоловіками з двох сусідніх сіл. Можна сказати, суперечка. І одне село перемогло в суперечці. А інше — програло.

Життя тоді було товаром широкого вжитку, а люди — власністю. Рабовласництво було частиною культури тих місць вже тисячу років. Араби-рабовласники зруйнували останнє велике східноафриканське царство, а народи Західної Африки руйнували один одного.

У тому, що дядько продав своїх племінників-близнюків, не було ніякої дивини — ба навіть поганого тону. Оскільки близнюків вважали чарівними істотами, дядько боявся їх, боявся так сильно, що не зізнавався у своїх планах щодо них, аби вони не пошкодили його тінь і не вбили його. Їм було дванадцять років. Її звали Бутуту, пташка-посланиця. Його звали Аґасу, іменем мертвого короля. То були здорові діти, а оскільки вони були близнюками, хлопчиком і дівчинкою, їм багато розповідали про богів. І оскільки вони були близнюками, вони слухали усе, що їм розповідали. І вони запам’ятовували.

Дядько їхній був товстим і лінивим чоловіком. Якби у нього було більше худоби, то, певно, він віддав би якусь худібку, а не дітей. Але в нього не було більше худоби. Тому він продав близнюків. Та досить про нього: він більше не з’явиться в цій історії. Ми ж підемо за близнюками.

Їх, разом із іншими рабами, яких схопили чи придбали під час війни, прогнали десяток кілометрів до маленького ринку, де торгували людьми. Там близнюків і ще тринадцятеро інших перепродали шістьом чоловікам зі списами і ножами, і ті погнали їх на захід, до моря, а тоді ще багато миль уздовж берега. Тепер руки усіх п’ятнадцятьох рабів та рабинь були міцно зв’язані, а шиї сковані ланцюгом.

Бутуту запитала у свого брата, Аґасу:

— Що з нами трапиться?

— Не знаю, — тільки й міг відповісти той.

Аґасу був із тих хлопчаків, що часто сміються. Його зуби були рівні і білі, він показував їх, коли усміхався, а його радісні усмішки робили щасливою і Бутуту. Але зараз він не усміхався. Натомість він намагався здаватися відважним перед своєю сестрою: він задер підборіддя і розправив плечі, гордий, грізний і кумедний, ніби щеня, яке наїжачує загривок.

Чоловік з пошрамованими щоками, що був прив’язаний за Бутуту, сказав:

— Вони продадуть нас білим дияволам, а ті заберуть нас до своїх домівок за великою водою.

— А що з нами трапиться там? — запитала Бутуту.

Чоловік не відповів.

— Ну? — перепитала Бутуту. Аґасу кинув стривожений погляд через плече. Поки вони йшли, їм не дозволяли ні розмовляти, ні співати.

— Може, вони з’їдять нас. Так мені казали. Тому їм завжди потрібні раби. Бо вони завжди голодні.

І Бутуту заплакала.

— Не плач, сестро, — спробував втішити її Аґасу. — Вони не зможуть з’їсти нас. Я тебе захищатиму. І наші боги захищатимуть нас.

Але Бутуту продовжувала гірко плакати, і йшла вона з важким серцем, сповнена болю, і гніву, і страху, і були ці почуття такими, як лише дитина може їх відчувати — чистими і всеохопними. Вона не могла зізнатись Аґасу, що її не лякають білі дияволи, які можуть з’їсти їх. Вона виживе, у цьому не сумнівалась. Вона плакала, бо боялася, що вони з’їдять її брата, і вона не була певна, що зможе його захистити.

Вони дісталися до невільницького ринку, і їх протримали там десять днів. Уранці десятого дня їх забрали з хижки, де замкнули до того. Останніми днями хижка була дуже набита, бо люди приходили сюди здалека, часом — через сотні кілометрів, і приводили ряди зв’язаних рабів. Їх погнали до порту, і Бутуту побачила корабель, що забере їх геть.

Спершу Бутуту подумала, що корабель надто великий, а потім — що він надто маленький, аби вмістити їх усіх. Він неглибоко сидів у воді. Човен снував туди-сюди між кораблем і сушею і перевозив рабів до трюмів, де на них одягали кайдани і розділяли по палубах моряки. Хтось із тих моряків засмаг, хтось обгорів начервоно, хтось мав дивні гострі носи чи бороди, через які скидалися на звірів. Деякі з них були схожими на народ Бутуту, і на людей, які пригнали їх на узбережжя.

Чоловіків, дітей і жінок роз’єднали, розподілили до різних відсіків. На кораблі було надто багато рабів, щоб спокійно вмістити їх усіх у трюмах, тому десь із десяток чоловіків прикували на відкритій палубі, за місциною, де висіли гамаки команди.

Бутуту розподілили до дітей, а не до жінок. Її не закували в кайдани, а тільки зачинили у клітці. Аґасу, її брата, вкинули до закованих чоловіків, напханих, як оселедці у банку. Там смерділо, хоч команда і видраїла корабель після попереднього вантажу. Та сморід в’ївся в дерево: сморід страху, жовчі, випорожнень і смерті, сморід гарячки, і безумства, і ненависті. Бутуту сиділа в гарячому трюмі з іншими дітьми. Вона відчувала, як із тих, хто сидів біля неї, стікає піт. Хвиля хитнула кораблем і кинула на неї хлопчака, який сидів поруч, і той попросив пробачення мовою, якої Бутуту не знала. Вона спробувала всміхнутися йому в напівтемряві.

Вітер напнув вітрила. Тепер корабель глибоко сидів у воді.

Бутуту думала, яким може бути місце, звідки прийшли білі люди (хоча море і сонце так обпалили їхню шкіру, що та потемніла, і ніхто з них не був насправді білим). Що то за земля, де так мало їжі, що їм доводиться посилати кораблі в таку далечінь за людьми, яких можна з’їсти? Чи може, вона мала стати делікатесом, особливою втіхою для людей, які спробували стільки їжі, що їхні роти наповнювала слиною тільки думка про чорношкіру плоть у каструлях?

На другий день їхньої подорожі корабель потрапив у шторм. Не особливо страшний, він однаково потрясав палубами, тому до запахів сечі, поту і рідкого лайна додався запах блювоти. Дощова вода відрами стікала на них з душників у стелі невільницького трюму.

Через тиждень, коли земля давно зникла з горизонту, із в’язнів зняли кайдани. Їх попередили, що за будь-які вияви непокори чи спроби здійняти веремію їх чекає кара, жорстокіша, ніж могла б наснитись у страшному сні.

Вранці невільників годували бобами і галетами, і кожному вливали до рота ложку збродженого лаймового соку — такого кислого, що їхні обличчя кривилися, вони відкашлювались, а дехто стогнав, аж доки присмак лаймового соку не вивітрювався. Але вони не могли виплюнути чи розлити напій: якщо їх ловили на цьому, то шмагали і лупцювали.

Вечір означав солонину. Вона неприємно смакувала, а на сірій поверхні м’яса виблискувала веселкова плівочка. Так було на початку подорожі. З часом м’ясо попсувалося ще більше.

Коли випадала нагода, Бутуту і Аґасу притискалися одне до одного і згадували свою матір, свій дім і свої забави. Іноді Бутуту переповідала Аґасу історії, які розказувала їхня матір — історії про Елеґбу, найпрудкішого з богів, який був очима і вухами Великого Маву у світі: передавав йому послання і приносив назад його відповіді.

Вечорами, щоб розігнати нудьгу подорожі, моряки змушували невільників співати для них і танцювати танки їхніх рідних земель.

Бутуту пощастило, що її тримали з дітьми. Дітей щільно напакували і забули про них. Жінкам пощастило менше. На деяких невільницьких кораблях рабинь весь час, знову і знову, ґвалтували матроси — просто тому, що це входило до необумовленої оплати за їхню роботу. Цей корабель був не з таких, хоч це й не означало, що зґвалтувань на ньому не було.

Сотня чоловіків, жінок і дітей загинули по дорозі, їхні тіла викидали за борт. Дехто із бранців, скинутих за борт, був іще живим, але зелена прохолода океанських хвиль остудила їхню лихоманку, і вони якийсь час безнадійно борсались і випльовували воду, перш ніж піти на дно.

Бутуту і Аґасу мандрували на голландському судні, хоч вони і не знали про це: корабель міг так само бути британським чи португальським, іспанським чи французьким.

Чорношкірі матроси, часом навіть чорніші за Бутуту, казали невільникам, куди йти, що робити, коли танцювати. Одного ранку Бутуту зрозуміла, що один із них пожадливо витріщався на неї. Коли вона снідала, чоловік підійшов і мовчки втупився в неї згори вниз.

— Нащо ти це робиш? — спитала вона у чоловіка. — Нащо служиш білим дияволам?

Він вишкірився, наче вона сказала найсмішнішу в світі річ. Тоді нахилився так близько, що майже торкався вустами її вуха, і від його гарячого подиху на шиї Бутуту ледь не знудило.

— Якби ти була старшою, ти б уже кричала в захваті від мого члена. Може, я таки зроблю це сьогодні. Я бачив, як гарно ти танцюєш.

Вона подивилася на нього своїми горіховими очима і безтурботно, навіть з легкою усмішкою, відказала:

— Якщо ти вставиш його в мене, я відкушу його своїми зубами там, внизу. Я — відьмачка, тому мої зуби там дуже гострі.

Вона насолоджувалась тим, як він змінився на лиці. Він нічого не відповів і пішов геть.

Слова вилітали з її власного рота, але то були не її власні слова. Не вона вигадала їх, не вона надала їм такої форми. Ні, вона розуміла, що це були слова хитруна-Елеґби. Маву створив світ, а потім, завдяки штукарству Елеґби, втратив до нього цікавість. І саме Елеґба, з його хитрощами і міцною, ніби криця, ерекцією, заговорив її устами, на хвильку осідлав її, і тієї ночі перед сном вона подякувала Елеґбі.

Кілька невільників відмовилися їсти. Їх шмагали, доки вони не взяли їжу до рота і не проковтнули, хоча побої були такої сили, що двоє чоловіків все одно померли. Але більше ніхто на кораблі не наважився морити себе голодом заради свободи від рабства. Чоловік і жінка спробували покінчити з собою, кинувшись за борт. Жінці вдалося. Чоловіка врятували, аби прив’язати до щогли і шмагати майже весь день, аж доки його спина не перетворилася на криваве місиво. Коли день перейшов у ніч, його залишили там. Йому не давали ані їжі, ані води, він міг пити тільки власну сечу. На третій день від став марити, його голова розм’якла і спухла, ніби гнила диня. І коли він врешті впокоївся, його викинули за борт. А інших невільників після цієї спроби втечі на п’ять днів знову закували в кайдани.

Це була довга, сповнена жаху для бранців, подорож. Не надто приємною вона була і для команди — хоч моряки і наростили товсту шкуру для цього діла, і самі себе втішали, що, мовляв, вони все одно, що фермери, які женуть худобу на ринок.

Коли вони пристали до берега у Бріджтауні, на Барбадосі, був погожий теплий день. Невільників перевозили на землю плоскодонками, які прислали з порту, і негайно відправляли на ринкову площу, де пошикували за допомогою криків і кийків. Хтось дмухнув у свисток, і ринкова площа наповнилася червонопикими чоловіками, які штурхали, мацали, сварилися, вивчали, торгувалися, бурмотіли, оцінювали.

Бутуту і Аґасу розділили. Це трапилося неймовірно швидко — якийсь здоровило змусив Аґасу роззявити рота, глянув на його зуби, помацав м’язи, кивнув, і двоє інших чоловіків потягли хлопця геть. Він не противився, тільки глянув на Бутуту і гукнув їй: «Будь відважною». Вона кивнула, а тоді сльози заслали їй світ і вона заголосила. Разом вони були близнюками, чарівними і могутніми. Поодинці вони були переляканими дітьми.

Після цього вона бачила його тільки раз, і ніколи — за життя.

Ось що трапилося з Аґасу. Спершу його забрали на плантацію, де вирощували прянощі, і де його щодня шмагали за те, що він вчинив, і за те, чого він не чинив, а також навчили його ламаної англійської і прозвали його Чорнильним Джеком, бо надто вже темною була його шкіра. Коли він утік, по його сліду пустили псів і вистежили, притягнувши назад, вони відрубали йому великого пальця ноги долотом, щоб була йому наука, якої він не забуде. Він задумав зморити себе голодом, але коли він припинив їсти, йому вибили передні зуби і стали заливати в нього рідку кашу, доки в нього залишався один вибір — ковтнути чи вдавитися.

Навіть у ті часи кращими вважалися раби, що народжувалися в неволі. Невільники, яких привезли з Африки, намагалися при нагоді втекти чи покінчити з собою — так чи сяк, вони приносили збиток.

Коли Чорнильному Джеку було шістнадцять, його, разом з кількома іншими рабами, перепродали на плантацію цукрової тростини на Сан-Домінґо. Там раба-здоровила з вибитими зубами назвали Гіацинтом. На плантації він зустрів стареньку жінку зі свого рідного села — поки її пальці не скрутив артрит, вона була домашньою служницею. Жінка сказала йому, що білі спеціально розділяли рабів з тих самих сіл і містечок, щоб уникати шкідництва і бунтів. Білі не любили, коли раби спілкувались між собою власними мовами.

Гіацинт вивчив трохи французької і основи вчення Католицької Церкви.

Щодня, від години, коли на сході займався світанок, і до самого заходу сонця, він рубав цукрову тростину.

Він став батьком кількох дітей. Іноді він ходив із іншими рабами до лісу після півночі, хоч це і забороняли. Вони ходили туди, аби танцювати калінду, аби співати молитви до Дамбалла-Ведо, бога плазунів, який і сам був чорною змією. Він співав молитви Елеґбі, Оґу, Шанґо, Зака і багатьом іншим, усім богам, яких невільники привозили з собою на острів, привозили у своїх помислах і у потаємній глибині своїх сердець.

Раби на плантаціях Сан-Домінґо зазвичай жили не довше десяти років. Їхній вільний час — дві години під палаючим полуденним сонцем і п’ять годин нічної темряви (з одинадцятої до четвертої) — був також єдиним часом, коли вони могли вирощувати і збирати плоди, аби харчуватись, адже їхні господарі не годували їх, тільки неохоче виділяли клаптики землі для обробітку. І тільки у ці години вони могли спати і бачити сни. І все одно вони викроювали часину, аби збиратись і танцювати, і співати, і молитися. Ґрунт Сан-Домінґо був родючим, і боги Дагомеї, Конго і Нігеру пустили в цьому ґрунті глибоке коріння, вросли міцно, проросли пишно, і обіцяли свободу тим, хто молився їм у прихистку нічних гаїв.

Гіацинту було двадцять п’ять, коли павук вкусив його за тильний бік долоні. Місце укусу запалилося, плоть стала відмирати: дуже скоро вся Гіацинтова рука розпухла, набула пурпурового кольору і стала смердіти. Зап’ясток пульсував і пік.

Його напоїли міцним неочищеним ромом, і розпекли мачете в вогні, доки воно засяяло біло-червоним. Йому відрізали руку біля плеча і припекли рану розпеченим лезом. Він пролежав у гарячці тиждень. А тоді вернувся до роботи.

Однорукий раб на ім’я Гіацинт взяв участь у повстанні невільників 1791 року.

Сам Елеґба вселився у Гіацинта в гаю, і правував він ним, як білі правують кіньми, і говорив його устами. Гіацинт майже не пам’ятав своїх слів, але інші, ті, що були з ним, казали, що він обіцяв їм свободу від рабства. Він тільки пам’ятав, як його член болісно стояв, ніби палиця, і пригадував, як підносив обидві руки — ту, яка в нього була, і ту, якої більше не мав, — до місяця.

Вони забили свиню. Чоловіки і жінки з тієї плантації пили гарячу кров, присягали одне одному і скріпляли себе товариськими узами. Вони поклялися бути армією свободи і заприсяглися ще раз — богам, багатьом богам із усіх тих земель, звідки їх викрадали. Вони казали одне одному:

— Якщо ми загинемо в битві з білими, відродимося в Африці, у наших домівках, серед наших племен.

Серед повстанців був ще один Гіацинт, тому тепер вони звали Аґасу Одноруким Здорованем. Він бився, він молився, він приносив жертви, він складав плани. Він бачив, як його друзів і його коханок убивали, але продовжував боротися.

Вони боролися дванадцять років. То була відчайдушна, кривава війна проти власників плантацій і французьких солдатів. Вони боролися і не здавалися, і, в якийсь немислимий спосіб, перемогли.

Сан-Домінґо, яку світ пізніше знатиме як Республіку Гаїті, проголосила незалежність 1 січня 1804 року. Однорукий Здоровань не дожив до цього дня. Він загинув у серпні 1802 року на багнеті французького солдата.

Точнісінько в мить смерті Однорукого Здорованя (якого раніше звали Гіацинтом, а до того — Чорнильним Джеком, і хто завжди був Аґасу в її серці) його сестра, яку він знав як Бутуту, і яку прозвали Мері на її першій плантації в Кароліні, а потім, коли вона стала домашньою служницею, — Дейзі, і чиє ім’я стало С’юкі, коли її продали родині Лаверів нижче за течією у Новий Орлеан, відчула, ніби її проштрикнули багнетом поміж ребрами, і стала квилити та голосити. Її доньки-близнючки прокинулися, зарюмсали і собі. Малі були кольору кави з вершками — не такі чорні, як усі діти, яких вона народжувала раніше, коли жила на плантації і сама ще була геть дитям. Ті дітлахи не бачили її, відколи їм виповнилось одному десять, іншому — п’ятнадцять. Коли минув рік з дня смерті середульшої, її продали геть від них.

З того часу, як С’юкі зійшла на берег, її шмагали багато разів. Одного разу в рани на її ребрах втирали сіль, іншого разу її відшмагали так сильно, що вона не могла ані сидіти, ані торкатися спини ще кілька днів. Поки вона була молодшою, її кілька разів ґвалтували — і чорні чоловіки, з якими їй наказали ділити дерев’яний настил для спання, і білі чоловіки. Її заковували в ланцюги. Але вона не зронила ні сльозини. З того часу, як її розділили з братом, вона плакала тільки раз. Це трапилось у Північній Кароліні, коли вона побачила, як їжу для невільничих дітей і для собак кидають в одне корито, і як малі діти б’ються із псами за недоїдки. Вона побачила це видовище одного дня — хоч вона вже бачила його раніше, і побачить ще багато разів, поки не полишить цю плантацію, — однак саме того дня воно розбило їй серце.

Якусь часину вона була гарною. Але роки страждань взяли своє, і більше вона гарною не була. Зморшки зорали її обличчя, а в карих очах поселився біль.

Одинадцять років тому, коли їй було двадцять п’ять, її права рука всохла. Ніхто з білих не знав, як цьому зарадити. Плоть зійшла з кісток, ніби сніг навесні, і тепер, здавалося, там залишилася тільки кістка, обтягнена шкірою. Правиця просто звисала з її плеча, і Бутуту майже не могла нею поворушити. Після того як це трапилося, вона стала хатньою служницею.

Родина Кастертонів, якій належала плантація, була приємно здивована тим, як вона готувала і давала раду господарству, але її всохла рука бентежила пані Кастертон — і тому її продали родині Лаверів, які на рік приїхали сюди з Луїзіани. Мастер Лавер був товстим, добродушним чоловіком. Йому потрібна була куховарка і служниця на всіляку хатню роботу, а всохла рука рабині Дейзі його анітрохи не бентежила. Коли наступного року вони повернулися до Луїзіани, рабиня С’юкі поїхала з ними.

У Новому Орлеані до неї приходили: здебільшого жінки, але часом і чоловіки, щоб купити лікувальні зілля, любовні трунки та невеличкі талісмани. Здебільшого до неї приходили чорні, але часом білі приходили також. Родина Лаверів вдавала, що цього не помічає. Напевно, їм навіть лестило мати рабиню, яку поважали і якої боялись в околицях. Одначе вони відмовилися дати С’юкі можливість викупити свою свободу.

Пізно вночі С’юкі ходила на болота у дельті ріки і танцювала калінду та бамбулу. Так само, як танцюристи Сан-Домінґо, і як танцюристи її рідної землі, танцюристи боліт мали чорну змію за вудуна. Однак на відміну від танцюристів Африки, на відміну від танцюристів Сан-Домінґо, серед яких був її брат, боги її рідної землі не вселялися в танцюристів боліт. Але вона однаково кликала їх, називала їхні імена і просила в них благословення.

Вона уважно слухала, коли білі люди говорили про заколот на Сан-Домінґо (а саме так вони називали те, що там відбувалося), і як цей заколот приречений на поразку: «Ви тільки уявіть собі! Земля канібалів!». А потім зрозуміла, що вони припинили говорити про це.

Дуже скоро вона помітила, що вони стали вдавати, ніби місця на ймення Сан-Домінґо ніколи й не існувало, а слова Гаїті взагалі не було в їхніх словниках. Було схоже, що весь американський народ ніби вирішив, що можна дуже сильно повірити, і тоді величенький острів в Карибському морі раптом зникне з реальності — просто тому, що людям цього бажається.

Ціле покоління дітей Лаверів виросло під пильним наглядом С’юкі. Наймолодше, яке ще не могло вимовити С’юкі, називало її Мама Зузу, і це ім’я прижилося. Йшов 1821 рік, і С’юкі розміняла шостий десяток. Виглядала набагато старшою.

Вона знала більше таємниць, ніж стара Саніте Деде, яка продавала цукерки перед міською адміністрацією, і більше, ніж Марі Салоппе, яка називала себе Королевою Буду. Але ті дві були вільними, а Мама Зузу була рабинею і помре рабинею — так обіцяв її хазяїн.

Молода жінка, яка прийшла до Мами Зузу і хотіла взнати, що трапилося з її чоловіком, назвалася Вдовою Парі. То була пихата молодиця з високими пружними грудьми. В ній змішалися африканська кров, європейська кров і кров індіанців. Її шкіра була червоняста, а волосся — чорне, як глупа ніч. Очі вона мала чорні, а погляд — гордовитий. Сказала, що її чоловік, Жак Парі, певно, загинув. Він був на три чвертки білим позашлюбним дитям іммігрантів із Сан-Домінґо — як і його приголомшлива молода дружина, вільнонародженим.

— Мій Жак, він помер? — питалася вдова Парі. Вона була перукаркою і ходила від хати до хати, і всі вишукані панни Нового Орлеана цінували чудові фризури, які вона вкладала їм з нагоди важливих суспільних оказій.

Мама Зузу порадилася з кістками і похитала головою:

— В нього біла панна, десь на північ звідси. Біла панна з золотими кучерями. Він живий.

І для того, щоб дізнатись про це, не потрібно було жодне чаклунство. Про те, з ким втік Жак Парі і якого кольору було її волосся, точно знав увесь Новий Орлеан.

Мама Зузу дивувалася, що Вдові Парі ще не принесла сорока на хвості, як Жак щовечора сував свою квартеронську манюньку цюцюрку в дівча з рожевою шкірою у тому Колфаксі, що на півночі. Ну, може, не щовечора, а лише коли він не напивався в дим — бо тоді його цюцюрка була придатна хіба для сцяння. Певно, Вдова Парі все це знала сама. Певно, в неї була інша причина прийти.

Вдова Парі приходила до старої рабині раз чи двічі на тиждень. За місяць вона принесла подарунки: стрічки для волосся, пиріг з кмином і чорного когута.

— Мамо Зузу, прийшла пора навчити мене тому, що ти знаєш, — сказала вона.

— Точно, — відповіла Мама Зузу, яка і сама вже здогадалась, звідки вітер віє. Понад те, Вдова Парі зізналася, що народилась із перетинками між пальцями ніг. Це значило, що в неї було двійня, якого вона задушила в материному лоні. Хіба ж у Мами Зузу був вибір?

І вона навчила дівчину, що шуми в серці можна вилікувати, якщо повісити на шию два мускатні горіхи на шнурку і носити їх, аж доки шнурок не перетреться. І що якщо зарізати голуба, який ніколи не літав, і прикласти його до чола, той забере від хворого гарячку. Вона навчила молодицю, як зшити торбинку бажань: маленький шкіряний мішечок, у якому було тринадцять пенні, дев’ять бавовняних зерен і голки чорного дикобраза, і як цей мішечок терти, щоб бажання справджувалися.

Вдова Парі виявилася здібною ученицею. Однак вона геть не цікавилася богами. Направду, її інтереси були дуже приземлені. Вона рада була дізнатися, що якщо вмочити живу жабу в мед і покласти її на мурашник, то потім, коли мурахи залишать від тварини тільки біленькі кісточки, серед них виявиться одна у формі серця, і інша — з гачечком, і якщо ти хочеш, щоб хтось полюбив тебе, то гачечок треба зачепити за одяг тієї людини, а кісточку-серце тримати у безпечному місці (бо якщо загубити її, то людина, яка мала б тебе полюбити, накинеться на тебе, немов скажений пес). Якщо зробити все як слід, любов обов’язково запалає в серці цієї людини.

Вона дізналася, що якщо підсипати товченої зміїної шкіри у пудру ворогині, та стане нездорова з лиця, і що ворогиню можна змусити втопитись, якщо поцупити щось із її білизни, вивернути навиворіт і закопати опівночі під цеглиною.

Мама Зузу показала Вдові Парі чудосвітний корінь, великі і маленькі корінці Джона Завойовника, показала їй драконячу кров, валер’яну і п’ятипалу траву. Вона показала, як заварювати чай-звідник, воду-провідницю і воду-на-вроду.

Мама Зузу навчила Вдову Парі всього цього і ще більшого. Але Вдова Парі все одно розчарувала стару. Та з усіх сил намагалась передати учениці знання про приховані істини, глибокі одкровення, розповісти про Елеґбу, про Маву, про Айдо-Гведо, змію-вудуна, і про все інше, але Вдову Парі (і тепер я розкрию вам секрет імені, з яким та народилась, і яке пізніше вона зробила знаменитим: звали її Марі Лаво. Не та Марія Лаво, про яку ви чули, ні, то була її мати, яка, зрештою, потім стала вдовою Глапіон) не цікавили боги далеких земель. Якщо Сан-Домінґо стало родючою землею, де прийнялися африканські боги, то ця земля, з усією своєю кукурудзою і динями, раками і бавовною, виявилася безплідною і непривітною для цієї справи.

— Вона не хоче знати, — скаржилася Мама Зузу Клементині, своїй повірниці, яка брала прати фіранки і килимки для усієї округи. У Клементини була обпечена щока, а одне з її дітей зварилось заживо, коли на нього перевернулась каструля з окропом.

— То не вчи її, — знизала плечима Клементина.

— Я вчитиму її. Але вона не відрізняє зерен від полови і підбирає тільки те, з чого може мати практичний зиск. Я даю їй діаманти, а її цікавлять тільки гарненькі скельця. Я наливаю їй найкращого вистояного вина, а вона п’є бруднющу річкову воду. Я подаю їй перепелів, а вона наполягає на тому, щоб їсти щурятину.

— То чого ти наполягаєш?

Тепер вже Мама Зузу знизала плечима, аж захиталася її всохла рука.

Вона не мала, що відповісти. Вона могла б сказати, що навчає, бо вдячна, що ще жива, і це було б правдою: вона бачила надто багато смертей. Вона могла сказати, що мріє, аби одного дня раби повстали — так само, як повстали (і зазнали поразки) в Ла-Платі, і що відчуває серцем, що без богів Африки вони ніколи не зможуть подолати своїх поневолювачів і не зможуть повернутися на батьківщину.

Коли вона прокинулася тієї жахливої ночі, майже двадцять років тому, і відчула холодну сталь між ребер, тоді закінчилося життя Мами Зузу. Тепер вона не жила, а тільки ненавиділа. І якби її спитати про ненависть, вона не могла б розповісти про дванадцятилітнє дівча на смердючому кораблі — той спомин вже давно покрився струпами, бо після нього було забагато побоїв, забагато ночей у кайданах, забагато розставань, забагато болю. Вона, одначе, могла розповісти про свого сина — і про те, як хазяїн наказав відрубати хлопчику великого пальця, коли виявив, що він уміє читати і писати. Вона могла б розповісти про свою доньку, якій було дванадцять і яка вісім місяців носила під серцем дитя наглядача — і як у рудій землі викопали ямку, щоб помістити живіт її вагітної доньки, і як потім цю доньку шмагали, поки її спина не закровоточила. І як, незважаючи на завбачливо вириту ямку, донька втратила і свою дитину, і своє життя недільного ранку, коли всі білі були в церкві...

Забагато болю.

— Молися їм, — казала Мама Зузу молодій Вдові Парі на болотах за годину після півночі. Вони обидві були голі вище пояса, піт стікав їхніми тілами у вогку ніч, а на шкірі танцювали блищики місячного проміння.

Чоловік Удови Парі, Жак (чия смерть три роки потому трапилася, як то кажуть зараз, за загадкових обставин), трохи розповідав Марі про богів Сан-Домінґо, але її не цікавили ці байки. Влада приходила від ритуалів, а не від богів.

Удвох Мама Зузу і Вдова Парі співали, тупцювали і били поклони в багнюці. Вони співали пісню чорних змій: вільна небіла жінка і чорна невільниця зі всохлою рукою.

— Йдеться не просто про щастя тобі і нещастя ворогам, — сказала Мама Зузу.

Багато чарівних слів, слів церемоній, які вона колись знала, і слів, які знав її брат, стерлися з її пам’яті. Вона сказала гарненькій Марі Лаво, що слова не мають значення, має значення тільки ритм і тембр. І тоді, коли вона співала на болоті пісню чорних змій і пританцьовувала, її відвідало дивне видіння. Вона побачила, як мелодії усіх її пісень, мелодія калінди, мелодія бамбули, і всі ритми екваторіальної Африки повільно розповзлися опівнічною землею, аж доки вся країна не затремтіла і не стала звиватись у ритмах старих богів, чиї князівства вона покинула. Однак, як вона раптом усвідомила, навіть цього було не досить.

Вона повернула голову до гарненької Марі Лаво і побачила в її очах себе — стару чорношкіру зморшкувату жінку з усохлою рукою, що безпомічно звисала обік неї, і з очима, що бачили, як її діти в пилюці змагаються за їжу з псами. Вона побачила себе і вперше зрозуміла, скільки відрази і страху до неї носила в собі молодиця.

І вона засміялась, і вклякла, і піднесла здоровою рукою високу, як пагін, і товсту, як корабельний канат, чорну змію.

— Оце! — мовила вона. — Це буде наш вудун.

І вона кинула слухняну чорну змію до кошика, якого тримала світлошкіра Марі.

І тоді, у місячному світлі, видіння заволоділо нею востаннє: вона побачила свого брата Аґасу, але не дванадцятилітнім хлопчиком, якого востаннє бачила так давно на невільницькому ринку в Бріджтауні, а величезним відважним чоловіком, голомозим і усміхненим. Він світив вибитими зубами, а на спині в нього були вкарбовані глибокі шрами. В одній руці він тримав мачете. На місці іншої був обрубок.

Вона простягнула до нього здорову лівицю і зашепотіла:

— Залишся. Залишся хоч на часинку. Скоро я прийду до тебе.

Марі Парі подумала, що стара розмовляє з нею.

Розділ дванадцятий

Тінь їхав на захід Міннесотою і Вісконсином, аж до Північної Дакоти, де вкриті снігом пагорби нагадували велетенського сплячого бізона. Вони із Середою не бачили анічогісінько, крім тих пагорбів, кілометр за кілометром. А тоді вони повернули на південь, до Південної Дакоти, прямуючи до краю резервацій.

Середа змінив свій лімузин «Лінкольн», який Тіні подобалось водити, на торохкий древній трейлер «Віннебаґо». У салоні витав нечіткий, але відчутний запах кота, який ні з чим неможливо було сплутати. Водити «Віннебаґо» Тіні зовсім не подобалося.

Коли вони минули перший вказівник на гору Рашмор, до якої однаково ще залишалось кількасот кілометрів, Середа забурчав:

— Ось це — справді священне місце.

Тінь, якому до того здавалося, що Середа спить, відповів:

— Я чув, там колись була індіанська святиня.

— Це священне місце. Американський спосіб життя: треба дати людям привід прийти і поклонятися. Нині люди не можуть просто так приїхати, щоб подивитися на гору. Тому пан Ґутзон Борґлум і придумав висікти в ній здоровенні президентські пики. І щойно вони там з’явилися, то й стали перепусткою для людей, і тепер юрби їдуть сюди, аби на власні очі побачити те, що вже бачили на тисячах поштівок.

— Кілька років тому один хлопець, що тягав залізо у «Фільварку», розповів мені, що індіанські молодики мають таку забаву: видираються на гору, там чіпляються один за одного і формують над тими головами карколомний живий ланцюг. І все для того, щоб останній чувак міг посцяти президенту на носа.

— О, гарнесенько! Гарнесенько! — пирхнув Середа. — Вони мали особливі симпатії до якогось конкретного з президентів?

— Він не уточнював, — стенув плечима Тінь.

«Віннебаґо» поглинав відстані. Тінь почав уявляти, що вони залишаються на одному місці, поки американські краєвиди мчали повз них зі стабільною швидкістю сто кілометрів на годину. Зимовий серпанок робив усі обриси плавними.

Ополудні другого дня подорожі вони майже дісталися місця призначення. Тінь виринув із задуми і сказав:

— Минулого тижня, поки ми були в Сан-Франциско, у Приозер’ї зникла дівчинка.

— Га? — здається, ця новина Середу не особливо зацікавила.

— Мала. Її звуть Елісон Мак-Ґоверн. І вона не перша. Були й інші. Взимку там зникають дітлахи.

Середа підняв брову:

— Трагедія, чи не так? Ці маленькі личка на упаковках молока — хоч я і не пригадую, коли востаннє бачив дитину на молочному пакеті, — і на стінах у придорожніх ресторанчиках для далекобійників. Питаються: «Ви мене бачили?». Дуже екзистенційне питання навіть у часи, кращі за теперішні. Ви мене бачили? З’їдь із траси на наступному повороті.

Тіні здалось, що над ними пролетів гелікоптер, але хмари висіли надто низько, щоб він міг його розгледіти.

— Чому ти вибрав Приозер’я?

— Я ж тобі казав. Бо це гарна місцинка, щоб тебе сховати. Там ти поза грою. Тебе не фіксують радари.

— Чому?..

— Бо так склалося. Тепер зверни ліворуч.

Тінь послухався.

— Щось не те, — стривожився Середа. — Ні... О, боже. Ох ти ж блядський, видибаний боже. Пригальмуй, але не зупиняйся.

— Не хочеш пояснити?

— Вскочили у халепу. Знаєш якісь інші маршрути?

— Не особливо. Я вперше в Південній Дакоті. А ще ти мені не сказав, куди ми прямуємо.

Із туману на іншому боці пагорба щось виблискувало червоним.

— Блокпост, — Середа заліз до однієї кишені костюма, тоді понишпорив у іншій.

— Можна розвернутися. Якби в нас був позашляховик, ми запросто з’їхали б з дороги, але «Віннебаґо» просто потоне, якщо пустити його тими болотами.

— Ми не можемо розвернутися. Вони і позаду. Скинь швидкість до п’ятнадцяти-двадцяти кілометрів.

Тінь кинув оком у дзеркало. Позаду них на відстані кілометра чи двох блимали фари.

— Ти певен?

— Я більше певен тільки в тому, що все почалося з яйця! — пирхнув Середа, — ...як сказав фермер, коли з індичачого яйця вилупилася перша черепаха. О, нарешті, — старий вивудив зі дна кишені старий маленький шматочок білої крейди.

Тоді став зосереджено креслити щось крейдою на передній панелі трейлера, ніби розв’язував рівняння. А може, — подумалось Тіні, — ніби волоцюга, який залишає послання іншим волоцюгам їхньою таємною мовою: Там — злий пес. Небезпечне містечко. Добра господиня. Теплий витверезник, де можна переночувати...

— Добре, — скомандував Середа. — Тепер розженися до п’ятдесяти. І не сповільнюйся.

Одна з машин позаду ввімкнула блималку та сирену і пришвидшилася.

— Не сповільнюйся, — наполягав старий. — Вони просто хочуть, щоб ми скинули швидкість, перш ніж дістанемось до їхнього блокпосту.

Шкряб. Шкряб. Шкряб.

Тепер вони були на гребені пагорба. Блокпост був метрів за двісті від них. Посеред дороги і на узбіччях розташувалося дванадцять машин: поліцейські автівки і кілька чорних мікроавтобусів.

— Отак, — закінчив Середа і сховав свій шматок крейди. Панель «Віннебаґо» вкривали позначки, схожі на руни.

Машина з сиреною майже нагнала їх. Вона пригальмувала, зрівнюючи швидкість, і хтось заволав із гучномовця: «На узбіччя!». Тінь глянув на Середу.

— Поверни праворуч. Просто з’їдь з дороги.

— Ця штука не поїде! Ми перевернемося!

— Все буде добре. Праворуч. Негайно!

Тінь різко вивернув кермо праворуч, «Віннебаґо» захитався і затарахкотів. На мить Тінь подумав був, що мав рацію і трейлер зараз впаде колесами догори, коли це світ за лобовим склом розчинився і зарябів, ніби відображення на поверхні басейну, яку сколихнув вітер. Землі Дакоти зсунулися і розтягнулися...

Хмари, туман і сніг зникли.

Над ними зависли зірки, що проштрикнули небо, немов заморожені вістря зі світла.

— Зупинися тут. Решту дороги пройдемо пішки.

Тінь заглушив мотор. Пішов до салона, вийняв пуховик, зимові черевики і рукавички. Хвильку постояв біля трейлера:

— Добре. Ходімо.

Середа глянув на нього зі здивуванням і чимось іще — Тінь так і не зрозумів, пишався старий чи дратувався.

— А чого ти не сперечаєшся? Не кричиш, що це неможливо? З якого дива ти просто тихенько робиш те, що я наказав, і бровою не ведеш, га?

— Бо ти не платиш мені за те, щоб я ставив питання, — відрізав Тінь. А потім додав, розуміючи, що це і є правдива відповідь: — Зрештою, нічого вже не дивує мене після Лори.

— Відтоді як вона постала з мертвих?

— Відтоді як я дізнався, що вона трахала Роббі. Оце було боляче. А все решта так, квіточки. То куди нам?

Середа вказав напрямок, і вони пішли. В них під ногами було гладеньке каміння, схоже на застиглу лаву, і де-не-де воно поблискувало, як скло. Повітря — прохолодне, але не по-зимовому крижане. Вони стали незграбно спускатися з пагорба — там була груба стежина, якої вони й трималися. Тінь глянув униз до підніжжя і зрозумів, що бачить щось геть неможливе.

— Що це, в біса, таке?

Але Середа не відповів, тільки притис пальця до губ і різко хитнув головою. Тихо.

Воно було схоже на металевого механічного павука розміром із трактор, пофарбоване у синій і вкрите лампочками. Диво примостилося біля підніжжя пагорба. За ним лежали кістки, і за кожною з них блимали вогники трішки більші за вогники свічок.

Середа жестом наказав Тіні триматися подалі від цього. Тінь на крок відступив, на слизькій стежині це стало фатальною помилкою. Він підсковзнувся, підвернув кісточку, і покотився стежкою вниз — так, ніби його штовхнули. Тінь перекидався і перевертався. Спробував зачепитися за камінь, але обсидіан розкроїв його шкіряну рукавицю так, ніби та була з паперу.

Зупинився аж унизу, між механічним павуком і кістками. Підставив руку, щоб підвестися, і зрозумів, що торкається до чогось схожого на стегнову кістку, і тепер він...

...стоїть у світлі дня, курить і дивиться на годинник. Довкола нього машини: деякі порожні, деякі з людьми. Він шкодує, що випив ту останню чашку кави, бо тепер йому треба відлити. Це докучає.

До нього підходить хтось із місцевих правоохоронців. Здоровань із памороззю на вусах, неймовірно схожий на моржа. Він вже і забув, як звуть того чоловіка.

— Я не знаю, як ми їх загубили, — голос Місцевого Правоохоронця звучить розгублено і винувато.

— Оптична ілюзія, — каже Тінь. — Трапляється в таку погоду. Туман. То був міраж. Вони, певно, їхали якоюсь іншою дорогою. А ми подумали, що вони їдуть цією.

— А. Бо я було подумав, що це якась така штука, як у «Секретних матеріалах», — Місцевий Правоохоронець, схоже, засмутився.

— Боюся, що наш випадок геть не такий захопливий, — відрізає Тінь.

У нього загострення геморою і зад починає свербіти — значить, скоро почнеться новий приступ. Він хоче назад до штабу. Хоче, щоб десь тут було деревце, за яке можна зайти: потреба відлити посилюється. Він кидає цигарку і наступає на неї.

Місцевий Правоохоронець іде до поліцейських машин і щось каже водієві. Обидвоє похитують головами.

Він думає, що слід просто зціпити зуби, спробувати уявити, що він десь на Гаваях, а довкола нікого нема, і відлити на колесо автівки. Він хотів би не соромитись сцяти на людях, і думає, що може ще потерпіти — але згадує газетну замітку, яку хтось пришпилив до дошки в будинку його студентського братства тридцять років тому. Та замітка була про літнього чоловіка, якому довелося довго подорожувати автобусом із несправною вбиральнею, і який терпів, аж доки в кінці подорожі йому не довелося ставити катетер, щоб він узагалі зміг знову сцяти.

Дурниці. Він ще не такий старий. У квітні відсвяткує п’ятдесятиліття, а з його водопроводом усе гаразд. Усі системи його організму в порядку.

Він виймає телефон, заходить до меню, гортає список контактів, поки не знаходить той, який підписаний «Пральня». Це дуже смішило його, ще коли він вносив контакт у телефонну книгу — через натяк на чувака зі старого шпигунського серіалу U.N.C.L.E.; хоча зараз він розуміє, що це геть із іншого серіалу — він мав на увазі Get Smart, і там була не пральня, а кравецька майстерня... І він досі трохи соромиться, коли згадує, що в дитинстві не розумів, що той серіал комедійний, а просто хотів телефон, схований у підошві черевика...

Жіночий голос у слухавці:

— Алло?

— Це агент Град, з’єднайте мене з агентом Світом.

— Зачекайте хвилинку, я перевірю, чи він вільний.

На тому кінці дроту — тиша. Агент Град схрещує ноги і поправляє пасок безпеки, зсовує його вище на черевце (треба скинути ще хоча б кілограмчиків п’ять...), подалі від сечового міхура. Тоді чує ввічливий голос:

— Доброго дня, агенте Граде.

— Ми їх втратили, — рапортує Град.

Він відчуває, як розчарування скручується у тугий вузол всередині. Ці виблядки, ці сучі сини, які замочили Дуба і Каменя, чорт забирай... Добрі хлопці. Добрі хлопці. Йому дуже хочеться трахнути пані Дуб, але він знає, що минуло не досить часу від загибелі її чоловіка, щоб уже зараз підбивати клинці, тому він запрошує її вечеряти раз на кілька тижнів. Вкладається, так би мовити, у майбутнє, а вона просто вдячна йому за увагу...

— Як?

— Не знаю. Ми перекрили дорогу, і вони не могли нікуди подітися, але вони все одно поділись.

— Просто ще одна маленька загадка бентежного життя. Нема чого хвилюватися. Ти заспокоїв місцевих?

— Сказав їм, що це була оптична ілюзія.

— Вони повелися?

— Схоже на те.

Було щось на диво знайоме у голосі агента Світа — ця думка його збентежила, адже він працює безпосередньо на агента Світа вже два роки, щодня з ним розмовляє. Ясно, що його голос видається знайомим!

— Зараз вони вже далеко.

— Відправити людей до резервації, щоб перехопити їх там?

— Не варто зчиняти стільки галасу. Забагато юридичних тонкощів, в які треба вплутуватися, трохи занадто для одного ранку. Маємо достатньо часу. Просто повертайся сюди. Я хочу зібрати всіх для обговорення нашої стратегії.

— Проблеми?

— Міряння пісюнами. Я запропонував, щоб ми провели зустріч тут. Технарі хочуть в Остіні, чи може, в Сан-Хосе, актори хочуть Голлівуд, біржовики наполягають на Волл-стріт. Всі хочуть зустрічатися на своїй території. І ніхто не хоче поступатися.

— Я маю щось зробити?

— Поки ні. На декого нагавкаю, інших погладжу. Знаєш, як це буває.

— Так, пане.

— До зустрічі, Граде.

І дзвінок обірвався.

Град думає, що, мабуть, треба було відправити спецпризначенців, аби затримали той блядський «Віннебаґо», чи може, треба було натикати протипіхотних мін по дорозі, чи розхріначити їх якоюсь ядрьоною боєголовкою, яка показала б тим покидькам серйозність їхніх намірів. Агент Світ якось проголосив: Ми пишемо майбутнє вогняними літерами! І зараз агент Град думає, що боже ж мій, якщо він зараз не посцить, то його нирка просто вибухне. Він згадує дитинство, довгі дороги кудись федеральними трасами, і як татко говорив про такі випадки: із вух поллється. Агент Град навіть зараз може згадати татків голос, що з глибоким північним акцентом каже: «Синку, ми зараз зупинимось. Мені так треба відлити, що скоро із вух поллється».

...а тоді Тінь відчув, як хтось палець за пальцем розтискав кулак, у якому він тримав стегнову кістку. Йому більше не хотілося до вітру. То був хтось інший. Він стояв під зірками на рівнині, всипаній гладенькими чорними каменями, а кістка впала на землю до інших кісток.

Середа знову жестом наказав йому мовчати. Тоді пішов, а Тінь почимчикував слідом.

Від механічного павука почувся скрегіт, Середа завмер. Тінь теж зупинився і почекав разом зі старим. На боках чудовиська загорілись і замиготіли зграйки зелених лампочок. Тінь намагався не дихати надто голосно.

Він думав про те, що з ним тільки-но трапилось. Так, ніби він зазирнув крізь віконце до чийогось розуму. Тоді подумав про агента Світа. Це мені його голос видався знайомим. Це була моя думка, не Градова. Тому вона видалася такою недоречною. Він спробував згадати той голос і якось співставити з тими голосами, які він пам’ятав, але нічого не виходило.

Не страшно. Я згадаю. Рано чи пізно, але я згадаю.

Зелені лампочки стали синіми, тоді червоними, потім пригасли до тьмяно-червоного, і павук спокійно примостився на своїх механічних лапках. Середа закрокував далі. Його постать — у крислатому капелюсі, у потертому темному плащі, що тріпотів туди-сюди у безвітрі — вирізнялася на тлі сяйва далеких зірок, а патериця стукотіла об поплавлений камінь.

Коли металевий павук перетворився на ще один вогник у зоряному світлі десь на горизонті, Середа озвався:

— Тепер уже безпечно розмовляти.

— Де ми?

— За лаштунками.

— В сенсі?

— Думай про це так, наче ти за лаштунками. Ну, ніби в театрі. Я висмикнув нас із глядацьких місць, і тепер ми можемо пройтися з іншого боку сцени. Зрізаємо дорогу, доберемося швидше.

— Коли я торкнувся тієї кістки... Я був у голові в чувака, якого кличуть Градом. Він — один з тих шпигів. Ненавидить нас.

— Ага.

— Його шефа звуть агент Світ. Він мені когось нагадує, але я не знаю, кого. Я зазирнув до Градової голови... Чи може, я був у нього в голові... Я не впевнений.

— Вони знають, куди ми прямуємо?

— Здається, вони відкликали погоню. Не хотіли пертися за нами аж до резервації. Ми ж їдемо до резервації?

— Може й так, — якусь хвильку Середа постояв, спершись на патерицю, а тоді закрокував далі.

— Що то був за павук?

— Прояв схеми. Пошуковий двигунець.

— Вони небезпечні?

— До мого віку доживаєш тільки тоді, коли налаштовуєшся на найгірше.

— А скільки ж тобі років? — усміхнувся Тінь.

— Скільки є — всі мої.

— Ти так напускаєш туману, що я вже й не знаю, чи є в тебе хоч щось своє.

Середа тільки хмикнув.

На кожен наступний пагорб дертися ставало все важче.

А в Тіні розболілася голова. Щось було таке у зоряному світлі, що відлунювало в нього у скронях і грудях. Біля підніжжя чергового пагорба він зупинився, відкрив рота, щоб щось сказати, і тут його несподівано знудило.

Середа заліз до внутрішньої кишені і видобув маленьку пласку флягу.

— Ковтни разок. Тільки один ковток.

Пекучий на смак напій не був схожий на алкогольний, але випаровувався в роті, як добрий бренді. Середа забрав флягу і сховав до кишені.

— Вештатися за лаштунками не дуже корисно для глядачів. Тому тобі недобре. Тебе треба якнайшвидше забрати звідси.

Вони закрокували швидше — Середа майже побіг підтюпцем. Тінь час від часу спотикався, хоча йому покращало від чудо-зілля старого, яке залишило післясмак апельсинової цедри, розмаринової олії, м’яти і гвоздики.

Середа взяв його за руку і показав ліворуч, на два однаковісінькі горбики застиглого розплавленого каменю.

— Он. Нам треба пройти точнісінько між ними. Ступай за мною.

Вони пішли, і денне світло з холодним повітрям одночасно вдарили Тіні в лице. Він зупинився, замружився. У голові паморочилося, світло сліпило. Він поставив долоню дашком над очима, тоді знову розплющив їх.

Вони стояли посеред схилу невисокого пагорба. Туман розвіявся, день видався прохолодний і сонячний, а в небі була чиста блакить. Біля підніжжя стелився битий шлях, яким підстрибував червоний трейлер, схожий на дитячу іграшку. В обличчя Тіні повіяло димом від багаття, очі у нього засльозилися. Дим струменів із будівлі неподалік. Будівля була схожа на трейлер, який просто поставили на схилі пагорба тридцять років тому, а відтоді багато разів лагодили і латали, і навіть десь добудовували: Тінь чомусь був упевнений, що оцинкована бляшана труба, з якої вився дим, не була частиною первинної конструкції.

Коли вони підійшли до дверей, ті відчинилися. Чоловік середнього віку з темною шкірою, пронизливим поглядом і такими тонкими губами, ніби хтось прорізав їх ножем у його обличчі, глянув на них згори і привітався:

— Хо-хо, я чув, що двоє білолицих прямують сюди, щоб зі мною побачитися. Двоє білих на «Віннебаґо». І я чув, що вони заблукали, бо білі люди завжди блукають, якщо не понатикають дорожніх знаків по всіх усюдах. Погляньте-но тільки на цих двох нікчемних створінь під моїми дверима. Ви хоч знаєте, що зайшли на землі лакота?

Волосся його було довге і сиве.

— Відколи це ти лакота, старе брехло? — перепитав Середа. На ньому були пальто і кепка з «вухами», і Тінь не міг повірити, що лише кілька хвилин тому під зірками він був одягнений у поношений плащ і крислатий капелюх. — Слухай, Віскі-Джеку, скорботне ти створіння, я вмираю з голоду, а цей юнак щойно виригав свій сніданок. Може, запросиш нас досередини?

Віскі-Джек почухався під пахвою. На ньому були блакитні джинси і майка у тон волоссю. Взутий він був у мокасини, а холоду наче й не помічав. Джек завагався, тоді, зрештою, сказав:

— Ну й нахаба! Заходьте, білолиці, які загубили свій «Віннебаґо».

У трейлері було навіть більше диму, ніж довкола нього, а при столі сидів ще один чоловік зі шкірою кольору деревної кори, босий, у поплямленій шкірянці.

Середа аж засяяв:

— Ого. Здається, наша затримка вийшла на добре. Віскі-Джек і Джонні-Сидр. Двох зайців однією кулею.

Чоловік при столі глянув на Середу, запустив руку в штани, щось там почухав і сказав:

— Знову помилився. Я перевірив, обидві мої кульки там, де і повинні бути, — тоді глянув на Тінь і підняв долоню у вітальному жесті: — Я Джон Чепмен. Не слухай нічо, що твій бос варнякатиме про мене. Він мудак. Завжди був мудаком. Завжди буде. Деякі люди просто мудаки, з цим нічо не вдієш.

— Майк Айнзель, — представився Тінь.

— Айнзель, — Чепмен задумливо почухав підборіддя. — Що за ім’я? Згодиться хіба в халепі. Як тебе направду звати?

— Тінь.

— Я називатиму тебе Тінню. Ей, Віскі-Джеку! — Тінь раптом зрозумів, що той вимовляє не зовсім «Віскі-Джек». У тому, що сказав Чепмен, було забагато складів. — Як там їдло?

Віскі-Джек підважив дерев’яною ложкою кришку закіптюженого казана, який булькотів над вогнищем:

— Готове.

Тоді Віскі-Джек узяв чотири пластикові мисочки, порозкладав до них вміст казанця і поставив їх на стіл. Відчинив двері, ступив у сніг і вивудив з нього трилітрову пластмасову каністру. Заніс усередину і налив з неї до великих склянок мутної жовтаво-коричневої рідини. Розставив склянки біля мисок. Наостанок знайшов чотири ложки і сів за стіл з іншими чоловіками.

Середа підозріливо покрутив свою склянку:

— На вигляд як сеча.

— Ти досі її хлебчеш? — поцікавився Віскі-Джек. — Ви, білі, ненормальні. Це значно краще, — тоді повернувся до Тіні: — Рагу із дикої індички. А Джон приніс яблучної наливки.

— Слабенький яблучний сидр, — пояснив Джон Чепмен. — Ніколи не схвалював міцних напоїв. Люди скаженіють через них.

Рагу смакувало чудово, і сидр був дуже добрий. Тінь ледве змусив себе сповільнитись і почати пережовувати їжу перед тим, як ковтнути: він зголоднів більше, ніж йому здавалося. Він набрав добавки рагу і налив собі ще склянку сидру.

— Сорока принесла на хвості, що ти ведеш переговори з різними людьми і пропонуєш їм різні речі. Кажуть, ти затягуєш старих знайомих на стежку війни, — звернувся до Середи Джон Чепмен. Тінь разом із Віскі-Джеком мили посуд, переклавши залишки рагу до пластикових контейнерів. Віскі-Джек сховав контейнери у сніг за дверима і поставив зверху ящик з-під молока, щоб позначити місце.

— Я думаю, це чесний і зважений виклад того, що відбувається, — погодився Середа.

— Вони переможуть, — спокійно констатував Віскі-Джек. — Вони вже перемогли. Це як із білими і моїм народом. Вони перемагали. А коли програвали, то підписували угоди. А потім їх порушували і знову перемагали. Я не боротимусь за ще одну наперед програну справу.

— І не дивися на мене так, не поможе, — продовжив Джон Чепмен, — бо навіть якби мені й кортіло битися на твоєму боці — а мені не кортить — з мене нема жодної користі. Ці паршивці просто висмикнули мене з землі і викинули на смітник, — він на мить замовк, подумав, тоді сказав: — Пол Баньян.

Потім скрушно похитав головою і повторив:

— Пол Баньян.

Тінь ніколи не чув, щоб такі невинні слова звучали з таким відчаєм.

— Пол Баньян? — перепитав Тінь. — А що з ним не так?

— Заполонив уми, — відрізав Віскі-Джек. Він стрельнув у Середи цигарку, і тепер двоє чоловіків сиділи і курили.

— Це як із тими бовдурами, які вирішують, що колібрі переживають через зайву вагу, чи карієс, чи інші дурниці на кшталт цих, а може просто хочуть врятувати колібрі від «білої смерті», — пояснив Середа. — І заповнюють годівнички сиропом без цукру. Пташки прилітають і випивають його. А потім вони помирають, бо їхній харч недостатньо поживний, попри те, що вони наїлися. Це те, що робить із вами Пол Баньян. Ніхто не розказував історій про Пола Баньяна. Ніхто ніколи у Пола Баньяна не вірив. Образ цього життєрадісного велетня-дроворуба народився 1910 року в Нью-Йоркській рекламній агенції, щоб набити шлунок цього народу міфологічною їжею без поживних речовин.

— Мені подобається Пол Баньян, — сказав Віскі-Джек. — Кілька років тому я бачив його на атракціонах у Торговому Центрі Америки. Бачиш Пола Баньяна на вершечку, а тоді — бум! Їдеш донизу. Нормальний чувак. Хоч я не сумую, що його ніколи не існувало, — бо це значить, він не зрубав жодного дерева. Хоча краще б він їх садив. Садити дерева краще.

— Що ти верзеш? — закотив очі Джон Чепмен.

Середа випустив димове кільце. Воно зависло в повітрі, як застигають предмети у старих мультиках, а тоді поволі розклубочилося:

— Господи, Віскі-Джеку, справа не в тому, і ти це чудово розумієш!

— Я тобі не допомагатиму. Коли тобі навішають люлів, можеш приїхати сюди, і якщо я звідси не заберуся, то нагодую тебе. Найкраще їдло восени.

Середа похитав головою:

— Усі інші варіанти ще паскудніші.

— Ти не маєш зеленого поняття про інші варіанти, — відрізав Віскі-Джек. Тоді глянув на Тінь: — Ти за чимось полюєш.

Голос старого індіанця, хрипкуватий від куріння, відлунював у приміщенні, продимленому цигарками і пічечкою.

— Я працюю.

— І ще полюєш за чимось, — похитав головою Віскі-Джек. — Ти хочеш виплатити якийсь борг.

Тінь подумав про Лору, про її посинілі губи, про кров у неї на руках, і кивнув.

— Послухай. Спочатку був лис. І в нього був братчик-вовк. Лис сказав: люди житимуть вічно. А якщо помиратимуть, то ненадовго. А вовк сказав: «Ні. Люди вмиратимуть, всі люди мають померти, і все, що живе, має померти, бо інакше вони розмножаться і вкриють землю, пожруть всіх лососів і карибу, вполюють всіх бізонів, з’їдять всі кабачки і кукурудзу». І одного дня вовк помер, і каже лисові: «Братику, поверни мене до життя». Але лис відповів, мовляв, ні, мертві мають залишатись мертвими. Ти мене переконав. І плакав він, коли це говорив. Але як він сказав, так воно і сталося. Тепер вовк править світом мертвих, а лис мешкає під сонцем і місяцем і сумує за своїм братом.

— Якщо ти поза грою, то там і залишайся. Ми собі підемо, — втрутився Середа.

Обличчя Віскі-Джека не виказувало емоцій.

— Я розмовляю з цим юнаком. Тобі вже не допомогти. А йому ще можна, — і він знову звернувся до Тіні: — Ти знаєш, що сюди не можна прийти, якщо я цього не захочу?

Раптом Тінь зрозумів, що вже знав про це:

— Так.

— Розкажи мені про свій сон.

— Я дряпався на вежу з черепів. Довкола ширяли велетенські птахи. В їхніх крилах причаїлися блискавки. Птахи напали на мене, і вежа впала.

— Усім сняться сни, — нетерпляче перебив Середа. — Не затримуй нас.

— Не всім сняться сни про Вакін’ян, птиць-громовиць. Луна докотилася навіть сюди.

— Я ж казав! — закотив очі Середа. — Паскудство.

— У Західній Вірджинії є гніздо громовиць, — втрутився Чепмен. — Кілька курочок і старий когут. Ще є парочка на землі, яку колись звали штатом Франкліна, хоч старий Бен так нічо й не отримав за свій клопіт. Це між Кентуккі і Теннессі. Та навіть у кращі часи цих птиць було небагато.

Віскі-Джек простягнув руку кольору випаленої глини й ніжно торкнувся Тіневої щоки. Його райдужки, світло-карі в обрамленні темно-карого, ніби підсвічували лице.

— Так. Це правда. Якщо вполюєш птицю-громовицю, зможеш оживити свою жінку. Але вона належить вовкові, вона в темних місцях, вона не має ходити землею.

— Звідки ви знаєте?

— Що сказав тобі бізон? — уста Віскі-Джека не ворушилися.

— Повірити.

— Слушна порада. Прислухаєшся?

— Напевне... Думаю, так.

Вони розмовляли без слів, без жодного поруху губ, безгучно. Цікаво, чи бачать двоє інших у кімнаті, ніби вони на мить, чи на долю миті, застигли і стоять нерухомо?

— Приходь до мене, як знайдеш своє плем’я, — продовжив Віскі-Джек. — Я можу допомогти.

— Прийду.

Віскі-Джек прибрав руку. Тоді звернувся до Середи:

— Ви думаєте видобути звідти свій хо-чанк?

— Свій... що?

— Хо-чанк. Так називає себе плем’я віннебаґо.

— Надто ризиковано, — похитав головою Середа. — Краще його там і лишити. Вони зважатимуть на це авто.

— Машина крадена?

— Я не вкрав ані гайки з того драндулета! — Середа навіть трохи обурився. — Документи в бардачку.

— А ключі?

— У мене, — озвався Тінь.

— У мого племінника, Гаррі Синьої Сойки, є «Б’юїк» вісімдесят першого року. Я заберу ваш фургончик, а ви можете взяти його машину.

— І ти називаєш це чесним обміном? — наїжачився Середа.

— Сам знаєш, яка то марудна справа — дістати ваш трейлер звідти. Це ти його закинув туди, а я роблю тобі послугу. Погоджуйся або вимітайся. Мені по цимбалах, — Віскі Джек знизав плечима і стулив тонкі, ніби їх прорізали ножем, губи.

На мить Середа виглядав розлюченим, але потім, схоже, пошкодував про свій гнів і звернувся до Тіні:

— Любчику, будь ласкавий передати цьому панові ключі від «Віннебаґо».

Тінь передав Віскі-Джеку ключі. Той сказав:

— Джонні, заведеш цих двох до Гаррі Синьої Сойки? Передаси йому, що я сказав віддати їм машину.

— Звісно, — відповів Джон Чепмен.

Він підвівся, дійшов до дверей, підняв невеличкого рогожаного мішечка, спертого на одвірок, а тоді вийшов на вулицю. Тінь із Середою вийшли за ним. Віскі-Джек став у дверях і гукнув до Середи:

— Гей, старигане. Не приходь більше сюди. Тобі тут не раді.

Середа підняв догори руку з середнім пальцем і добротливо додав:

— Пострибай на оцьому, га?

Вони спускалися крізь сніг і продиралися через замети. Чепмен ішов попереду, а його босі ноги світились бурячковим на тлі вкритого настом снігу.

— Вам не холодно? — поцікавився Тінь.

— Моя дружина була з чокто.

— І вона навчила вас чарів, аби витримувати морози?

— Нє-а. Думала, що я придурок. Казала: «Джонні, чом би тобі просто не взутися?».

Схил пагорба став крутішим, і їм довелося припинити розмову. Троє чоловіків спотикались і ковзалися на снігу, чіплялись за стовбури берізок, щоб втримати рівновагу і не впасти. Коли земля стала пологішою, Чепмен продовжив:

— Певна річ, тепер вона мертва. А як дружина померла, то я, мабуть, і справді трохи здурів. Могло трапитися з кожним. Могло трапитись і з тобою, — він поплескав Тінь по плечі. — Ісус-Марія, а ти здоровило.

— Мені казали.

Вони пробиралися донизу схилом пагорба ще добрячі півгодини, доки не дісталися битої дороги, що обгинала підніжжя. Троє чоловіків попростували вздовж шляху в напрямку скупчення будівель, яке вони запримітили ще на вершині.

На дорозі з’явилася машина і пригальмувала поряд з ними. Жінка за кермом нахилилася, відчинила пасажирське вікно і весело запитала:

— Пацани, вас підвезти?

— Дуже шляхетно з вашого боку, пані, — відгукнувся Середа. — Ми шукаємо пана Гаррі Синю Сойку.

— Він, мабуть, у клубі, — Тінь виснував, що жінці десь близько сорока років. — Заскакуйте.

Вони позалазили до автівки. Середа всівся на переднє сидіння, а Джон Чепмен із Тінню вмостилися на задньому. Тіневі ноги були задовгі, щоб влаштуватися зручно, але він спробував. Машина посунула битим шляхом уперед.

— То звідки ви взялися? — спитала водійка.

— Були в гостях у товариша, — відказав Середа.

— Він живе отам на пагорбі, — докинув Тінь.

— На якому пагорбі?

Тінь визирнув у запилене заднє вікно. Але пагорба позаду не було — виднілися тільки хмари над рівниною.

— Нашого товариша звуть Віскі-Джек.

— А! Ми тут звемо його Інктомі. Здається, це один і той самий тип. Мій дідусь розповідав усіляке про нього. Звісно, найкращі байки були... ну, перченими, — вони в’їхали у вибоїну на дорозі, і жінка вилаялась. — З вами там все в порядку?

— Так, пані, — відказав Джонні Чепмен, вчепившись обома руками у сидіння.

— Дороги резервацій, — вибачилась та. — Звикаєш.

— Вони тут всюди такі? — поцікавився Тінь.

— Майже всюди, так. Тут точно всі такі. І навіть не починайте заводити пісеньку про прибутки з казино, тому що жодна людина з клепкою в голові не попреться в таку далечінь, аби зіграти в карти. Ми тут не бачимо й цента з тих міфічних грошей.

— Мені прикро.

— О, не переживайте, — вона перемкнула передачу, машина заторохкотіла і заскрипіла. — Біле населення звідси забирається. Помандруйте трохи цими краями, побачите доста міст-привидів. Як ви втримаєте їх на фермах, коли вони бачать світ на телеекранах? Та й кому захочется горбатитись тут, щоб щось виростити? Ґрунти геть неродючі, сама глина. І ось вони повідбирали наші землі, позаселяли їх, а тепер полишають. Їдуть на південь. На захід. Може, ми просто зачекаємо, і одного прекрасного дня всі вони переселяться до Нью-Йорка, Маямі і Лос-Анджелеса, а всі серединні землі знову належатимуть нам. Без бою.

— Щасти вам, — відгукнувся Тінь.

Гаррі Синя Сойка і справді був у місцевому клубі, при більярдному столі. Він бив кулі крученими ударами і дуже явно намагався справити враження на групку з кількох дівчат. На тильній стороні його правої долоні було татуювання синьої сойки, у правому вусі — кілька сережок.

— Хо хока, Гаррі Синя Сойко, — привітався Джон Чепмен.

— Звали геть, ти, стара босонога біла мара, — відмахнувся Гаррі Синя Сойка. — В мене мороз поза шкірою, як тебе бачу.

У приміщенні були старіші чоловіки. Дехто з них грав у карти, хтось просто розмовляв. Інші, молодші, віку Гаррі Синьої Сойки, чекали своєї черги при більярдному столі. Зелене сукно, яке вкривало великий стіл, було надірване з одного боку, і його заклеїли сріблястим скотчем.

— Маю послання від твого дядька, — незворушно продовжив Чепмен. — Просить віддати цим двом твою машину.

У приміщенні було тридцять, якщо не сорок, душ, і кожне уважно втупилось у свої карти, ступні чи нігті, якнайстаранніше вдаючи, що не слухають цієї розмови.

— Не дядько він мені.

Цигарковий дим висів над залою, ніби периста хмарина. Чепмен широко усміхнувся і виставив напоказ два ряди таких гнилих зубів, яких Тінь зроду не бачив у людському роті.

— Може, скажеш йому це в обличчя? Він каже, що ти — єдина причина, з якої він взагалі залишається серед лакота.

— Віскі-Джек багато пиздить, — роздратовано відрізав Гаррі Синя Сойка.

Але він теж не сказав «Віскі-Джек»! Тіні здалося, що слово звучало майже так само, та не достоту. Вісакеджак. Ось, що вони казали. Зовсім не Віскі-Джек. Він втрутився:

— Це точно. Поміж іншим він... спизданув, що ми можемо обміняти наш «Віннебаґо» на твій «Б’юїк».

— Не бачу тут ніякого «Віннебаґо».

— Він прижене тобі «Віннебаґо», — сказав Чепмен. — Ти ж знаєш, що прижене.

Гаррі Синя Сойка спробував закрутити удар, але не влучив по кулі. Його руки тремтіли.

— Я не племінник того старого лиса. Краще б він припинив про це просторікувати.

— Краще живий лис, ніж мертвий вовк, — голос Середи звучав так низько, що старий майже гарчав. — То ти продаси нам свою машину, га?

Гаррі Синя Сойка дуже помітно і раптово сполотнів:

— Звісно... Так-так, я просто пожартував. Я взагалі такий жартун... — він поклав більярдний кий на стіл і видобув товсту куртку з купи однакових курток, що висіли на вішалці. — Дайте тільки позабираю звідти свої манатки.

Він зиркав на Середу так тривожно, ніби побоювався, що старий от-от займеться полум’ям.

Машина Гаррі Синьої Сойки була запаркована на відстані сотні метрів від клубу. Дорогою до автівки вони проминули вибілену католицьку церковцю, у дверях якої стояв світловолосий священик. Отець проводжав їх поглядом і з відразою смоктав цигарку — схоже, куріння не приносило йому жодного задоволення.

— Доброго вам дня, отче! — гукнув Джонні Чепмен, але чоловік у колоратці не відповів. Тільки роздавив цигарку підбором, підібрав бичок, викинув його в урну за дверима і пішов досередини.

— Я ж казав не давати йому тих брошур тоді, як ти тут був востаннє! — озвався Гаррі Синя Сойка.

— Проблема в ньому, а не в мені, — вперся Чепмен. — Він зрозуміє, як тільки відкриє того Сведенборґа, що я йому приніс. Це надасть сенс його життю.

У машині Гаррі Синьої Сойки не було бокових дзеркал, а лисіших шин Тінь у житті не бачив: то була досконало гладенька чорна гума. Гаррі Синя Сойка повідомив, що в машині швидко закінчується мастило, але запевнив, що якщо його доливати, та їхатиме хоч вічно... поки її не зупинити, звісно.

Гаррі Синя Сойка перепакував свої манатки з машини до чорного сміттєвого мішка (серед манатків було кілька початих пляшок дешевого пива, маленька пачечка трави, замотана у срібну фольгу і невміло заникана в попільничці, скунсячий хвіст, дві дюжини касет з кантрі і музикою до вестернів, а також засмальцований пожовклий примірник «Чужинця на чужині»).

— Вибачте, що я там того... викаблучувався, — виправдовувався Гаррі Синя Сойка, поки передавав Середі ключі від машини. — Не знаєте, коли я отримаю «Віннебаґо»?

— Спитай у свого дядька. Це ж він скурвий торговець автівками, га? — буркнув Середа.

— Вісакеджак не дядько мені, — визвірився Гаррі Синя Сойка. Загріб свій чорний сміттєвий пакет, пішов до найближчого будинку і хряснув за собою дверима.

Джонні Чепмена висадили в Су-Фолз, за магазинчиком з органічною їжею.

Середа замислився і всю дорогу мовчав.

У сімейному ресторанчику на околиці Сент-Пола Тінь взяв газету, яку хтось полишив. Двічі проглянув її і показав Середі. Середа мав набурмосений вигляд — його настрій ні на йоту не поліпшився відтоді, як вони вийшли з дому Віскі-Джека.

— Глянь на це.

Середа зітхнув і втупився в газету з таким виразом, ніби читання завдавало йому невимовних страждань.

— Мене тішить, що з диспетчерами в аеропортах домовилися без страйку.

— Справа не в цьому. Поглянь. Тут написано, що газета за чотирнадцяте лютого.

— О, тоді щасливого Дня Валентина, любчику!

— Ні, ми вирушили двадцятого... Чи двадцять першого січня. Я не дуже стежив за датами, але це було десь на третьому тижні січня. В дорозі ми пробули три дні. Якого біса сьогодні чотирнадцяте лютого?

— Це тому, що ми майже місяць пройшли. Там, у резервації. За лаштунками.

— Ні хріна ж собі зрізали дорогу.

Середа відклав газету:

— Йобаний Джонні Яблучне Зерня, завжди рюмсає про Пола Баньяна. Насправді в Чепмена було чотирнадцять яблуневих садів. Він обробляв тисячі гектарів землі. І так, він освоював західний фронтир, але немає жодної байки про нього, де було б хоч одненьке правдиве слово. Ну, крім тієї, в якій він трохи здурів. Але пофіг. Як казали колись газетярі: якщо правда нудна, ми друкуємо легенду. Цій країні потрібні легенди. А тепер вже й самі легенди в себе не вірять.

— Але ж ти про це знаєш.

— Я — минуле. Кого, блядь, я взагалі обходжу?

Тінь тихо сказав:

— Але ж ти бог.

Середа різко звів на нього погляд. Здавалося, що він зібрався щось розлого пояснити, але передумав. Старий відкинувся на спинку стільця, втупився поглядом у меню і буркнув:

— Ну то й що?

— Бути богом добре.

— Справді? — перепитав Середа, і цього разу настала Тінева черга відвести погляд.

На стіні заправки кілометрів за тридцять до Приозер’я Тінь зауважив саморобне, роздруковане на принтері оголошення: чорно-біла фотографія Елісон Мак-Ґоверн, а над нею дописане від руки запитання «Ви мене бачили?». Та сама фотографія зі шкільного альбома: впевнена усмішка дівчинки з гумочками брекетів на верхніх зубах, яка хоче працювати з тваринами, коли виросте.

Ви мене бачили?

Тінь купив батончик «Снікерс», пляшку води і примірник «Приозерських вістей». На передовиці був матеріал, який написала репортерка приозерських новин Маргарита Ольсен. Статтю ілюструвала фотографія хлопчика і літнього чоловіка на замерзлому озері. Вони стояли біля будки з ополонками і тримали велику рибину. Усміхалися. «Батько й син впіймали щуку рекордних розмірів». Закінчення статті на сторінці такій-то.

Середа сів за кермо. Як вони від’їхали, попросив:

— Почитай мені вголос, як натрапиш на щось цікаве.

Тінь шукав уважно, і перегортав сторінки повільно, але нічого цікавого так і не знайшов.

Середа висадив Тінь на доріжці біля його дому. Сірий кіт стояв поряд і дивився на них, але втік, коли Тінь нахилився його погладити.

Тінь зупинився на ґанку, щоб поглянути на озеро, яке поцяткували зелені й коричневі будки рибалок. Поруч із деякими позапарковувались машини. Біля самого мосту стояла стара зелена чортопхайка, на вигляд точнісінько така, як на фото в газеті.

— Двадцять третє березня, — тихенько пробурмотів Тінь, щоб її підбадьорити. — Чверть на десяту ранку. Ти зможеш.

— Навіть не мрійте, — озвався жіночий голос позаду. — Третє квітня, шоста вечора. Коли сонце прогріє за день лід.

Тінь усміхнувся. На Маргариті Ольсен був лижний комбінезон. Вона стояла з іншого боку дерев’яного ґанку і вкладала до годівнички шматочки сала.

— Я прочитав вашу статтю в «Приозерських вістях». Про щуку рекордних розмірів.

— І як, захопливо?

— Скорше... пізнавально.

— Я вже думала, що ви до нас не повернетесь. Давненько вас не бачила.

— Я потрібен був дядькові... Я й не помітив, як стільки часу спливло.

Вона поклала останній брусочок сала до годівнички і стала наповнювати сітку будяковим зерням, яке брала з пластикової пляшки з-під молока. Зграйка щигликів, які були аж зеленкаві у своїх зимових кожушках, нетерпляче цвірінькала з ялини неподалік.

— У газеті не було нічого про Елісон Мак-Ґоверн.

— Жодних новин про неї. Зникла безвісти. Пліткували, ніби хтось бачив її в Детройті, але то виявилася фальшива тривога.

— Бідна дитина.

Маргарита Ольсен закрутила кришечку на пляшці і сказала буденним тоном:

— Сподіваюся, вона мертва.

— Чому? — збентежено перепитав Тінь.

— Бо усі інші варіанти ще паскудніші.

Щиглики нетерпляче плигали з гілки на гілку на своїй ялинці, чекаючи, поки люди заберуться від годівнички. До них приєднався пухнастий дятел.

У тебе на думці не Елісон, зрозумів Тінь. Ти про сина свого говориш. Про Сенді.

Він згадав, як хтось сказав: «Я сумую за Сенді». Хто ж то був?

— Радий був поспілкуватись.

— Ага. Взаємно.

Лютий минав вервечкою коротких сірих днів. Часом падав сніг, частіше — ні. Потеплішало, у вдалі дні було вище нуля. Тінь сидів у своїй квартирці, аж доки не відчув себе знов у в’язниці — тоді він став влаштовувати собі прогулянки в ті дні, коли Середа його не займав.

Він ходив цілими днями, влаштовуючи собі виснажливі піші виправи за місто. Ішов самотою, доки не діставався до заповідних лісів на півночі чи заході, або до кукурудзяних полів і пасовиськ на півдні. Ходив туристичним маршрутом Лісового округу, ходив уздовж старих колій, ходив розбитими дорогами. Кілька разів він навіть ходив довкола озера, з півночі на південь. Іноді він зустрічав місцевих мешканців, чи туристів, чи бігунів — тоді він махав їм і вітався. Переважно він узагалі нікого не зустрічав, окрім щиглів і корів, хоча декілька разів помічав і соколів — ті влаштовували собі бенкети на тушках збитих машинами опосумів чи єнотів. Одного пам’ятного дня він зауважив, як орел спіймав сріблясту рибину з Соснової річки — береги замерзли, але бистрина вирувала. Рибина звивалась і викручувалась в орлячих кігтях, її луска виблискувала під полуденним сонцем. Тінь уявив, що рибина може вирватися і поплисти собі кудись по небу. Усміхнувся.

Він виявив, що коли йде, то не мусить думати — і це йому подобалося. Коли він замислювався, свідомість мимоволі переносила його до місць, де йому не хотілося бути, і де він почувався незатишно.

Найкращим відчуттям була втома. Коли він був виснажений, думки не поверталися до Лори, до чудернацьких снів, чи до того, чого не було і не могло бути. Він приходив додому з погулянок і засинав, без роздумів і снів.

Він зустрів шефа поліції Чеда Малліґана в «Джорджевій цирульні» на центральній площі. Тінь завжди очікував чогось нового від кожної стрижки, але щоразу розчаровувався. Після кожних відвідин перукарні він виглядав більш-менш так само, як і раніше, хіба що волосся ставало коротшим. Чед сидів у кріслі позад Тіневого і на диво сильно переймався своєю зовнішністю. Його щойно підстригли, і він глядів у люстерко з таким незадоволеним виразом, ніби ось-ось випише штраф за перевищення швидкості.

— Мені подобається, — озвався Тінь.

— А тобі сподобалось би, якби ти був жінкою?

— Думаю, так.

Вони разом попрошкували через площу до кафе Мейбл і замовили собі по горнятку гарячого шоколаду. Чед поцікавився:

— Слухай, Майку, ти ніколи не задумувався про роботу в правоохоронних органах?

— Не надто, — стенув плечима Тінь. — Ви ж маєте знати цілу купу всіляких речей.

Чед похитав головою:

— Знаєш, що найважливіше в нашій роботі, коли мешкаєш у таких містечках, як це? Холоднокровність. Щось трапляється, хтось волає на тебе, ніби його ріжуть, а тобі просто треба сказати, що ти певен, це якась помилка, все можна легко владнати, якщо ви просто спокійно вийдете надвір. Треба вміти щиро в це вірити.

— І тоді все стає легко владнати?

— Переважно, «владнати» означає застібнути на кому-небудь наручники. Але так. Ти маєш робити все, що можеш, аби владнати ситуацію. Так що дай знати, якщо шукатимеш роботу. В нас є вакансії, а ти схожий на людину, яка нам потрібна.

— Я матиму це на увазі. Якщо раптом у мого дядька щось піде не так.

Вони якийсь час мовчки посьорбували гарячий шоколад. Тоді Малліґан порушив тишу:

— Слухай, Майку, що б ти робив, якби у тебе була кузинка? Вдова? І вона раптом почала з тобою спілкуватися?

— В якому сенсі спілкуватися?

— По телефону. Здаля. Вона мешкає в іншому штаті, — Чед зашарівся. — Я бачив її минулого року в Орегоні, на весіллі родичів. Тоді вона ще була заміжня... тобто, її чоловік був ще живим. Вона родичка. Тобто не сестра у других, а далека родина.

— І тобі вона подобається?

— Не знаю... — Чед зашарівся ще більше.

— Спробуй поглянути на це з іншого боку. Ти їй подобаєшся?

— Ну, вона говорила дещо, коли ми спілкувалися... І вона гарненька.

— І що ти з цим думаєш робити?

— Можу запросити її в гості. Чому ні? Вона ніби сказала, що була б рада завітати.

— Ви ж дорослі люди. Я порадив би спробувати.

Чед кивнув, знову почервонів, і знову кивнув.

Телефон у Тіневому домі мертво мовчав. Він подумав був його під’єднати до мережі, але не зміг згадати нікого, кому хотів би задзвонити. Одного пізнього вечора він підняв трубку, послухав. Був майже певен, що міг чути завивання вітру і далеку розмову — але голоси цих людей були надто тихими та розмитими, щоб чути слова. Він казав у слухавку «Алло?» і «Хто там?», але відповіді не отримав: була тільки раптова тиша і за нею віддалений сміх, ледве чутний. Тінь подумав, що він усе це собі науявляв.

Упродовж наступних тижнів Тінь ще кілька разів їздив туди і сюди разом із Середою.

Він чекав на старого у кухні будиночку на Род-Айленді, поки той сперечався з якоюсь жіночкою в темній спальні. Та не хотіла ні встати з ліжка, ні показати Тіні з Середою своє обличчя. У неї в холодильнику були пластикові пакетики, набиті мертвими цвіркунами і трупами мишенят.

У Сіетлі Тінь спостерігав, як Середа намагається перекричати гамір рок-клубу і музику групи на сцені, аби привітатися з молодою жінкою. Жінка мала коротке волосся і татуювання у вигляді синіх завитків. Ця розмова, схоже, склалася добре, бо старий задоволено вишкірявся на виході з клубу.

За п’ять днів Тінь чекав на Середу у взятій напрокат машині, коли той сердито вивалився з офісної будівлі в Далласі. Середа грюкнув дверима і хвильку посидів на пасажирському сидінні мовчки, аж побуряковілий від гніву. Тоді кивнув:

— Поїхали! — і додав: — Срані албанці. Ніби комусь не пофіг на них.

Через три дні вони полетіли до Боулдера, де мило пообідали в компанії п’ятьох молодих японок. За вечерею вони без упину обмінювалися ввічливостями та люб’язностями, і Тінь вийшов геть не певний, чи погодилися вони хоча б на чомусь. Одначе Середа мав цілком задоволений вигляд.

Тінь зрозумів, що сумує за Приозер’ям. Там було спокійно, там його приймали — він дуже цінував і те, і інше.

Коли він не працював деінде із Середою, то щоранку переїздив через міст до головної площі. Він купував по два завиванця у Мейбл. З’їдав один одразу і запивав кавою. Якщо хтось залишав у кафе примірник «Вістей», Тінь його читав, хоч новини ніколи не цікавили його настільки, щоб купувати ту газету самому.

Другого завиванця він загортав у паперовий пакет, ховав до кишені і споживав на обід.

Одного ранку, коли він читав USA Today, Мейбл привіталася:

— Привіт, Майку. Куди сьогодні збираєшся?

— Не знаю, — знизав плечима Тінь. Небо було світло-блакитним, а ранковий туман залишився на обледенілому гіллі. — Може, ще разочок прогуляюся лісом.

Вона долила йому кави.

— Ти колись їздив на схід, до округу Q.? Там гарно. Але далеко. Треба виїхати тією дорогою, яка починається біля магазину килимів на Двадцятій.

— Ні, не був там.

— Ну... Там гарно.

Там було надзвичайно гарно. Тінь запаркувався на краю містечка і попрошкував крученою сільською дорогою, що звивалася між пагорбів на схід від містечка. Пагорби були вкриті безлистими кленами, берізками, схожими на обвітрені кістки, а ще темними соснами і ялинами. Тротуару не було, тому Тінь тримався середини шляху, відходячи на узбіччя, коли чув наближення машини.

У якийсь момент на узбіччя вибігла маленька темна киця. Звірятко було темно-коричневого кольору із білими шкарпетками на лапках. Тінь підійшов до киці. Та не втекла. Він впевнено звернувся до киці:

— Привіт, мала.

Киця схилила голову і втупилася в нього смарагдовими очима. Тоді зашипіла — але не на нього, а на щось, що ховалося за узбіччям і чого він не бачив.

— Не шипи, — спробував заспокоїти кицю Тінь. Але та шугонула через дорогу і зникла серед сухої неприбраної кукурудзи на полі.

За наступним поворотом дороги Тінь натрапив на маленький цвинтар. Поміж затертих надгробків де-не-де лежали букетики свіжих квітів. Довкола цвинтаря не було ні паркана, ні стіни, тільки ряд низеньких шовковиць, які згиналися під тягарем часу і криги. Тінь переступив через мішанку льоду і сльоти на узбіччі. На вході до цвинтаря стояли два кам’яні стовпи, до яких мали б кріпитись ворота, але воріт не було. Він пройшов між них на цвинтар.

Повештався кладовищем, розглядаючи надгробки. Усі поховання давні, до 1969 року. Він змахнув сніг із міцного на вигляд гранітного янгола і прихилився до нього.

Вийняв із кишені паперовий пакетик і розгорнув завиванця. Відламав вершечок: в повітря здійнялася хмаринка пари. Пахло направду смачно. Тінь почав їсти.

Позаду щось зашуміло. На мить він подумав, що то киця, але потім відчув запах парфумів, який маскував і не міг замаскувати запах гниття.

— Не дивись на мене, будь ласка, — почувся голос з-за його плеча.

— Привіт, Лоро.

В її голосі вчувалося вагання. А може, навіть і страх:

— Привіт, цуцику.

Він відламав шматок завиванця і запропонував їй. Тепер вона стояла прямісінько в нього за спиною:

— Ні, дякую. Їж сам. Я тепер не їм.

Тінь далі їв свого завиванця.

— Я хочу на тебе поглянути.

— Тобі не сподобається.

— Будь ласка.

Вона вийшла з-за кам’яного янгола. Тінь подивився на неї у денному світлі. Де в чому її вигляд був іншим, щось залишилося, як і було. Не змінився її погляд, не змінився підбадьорливий вигин її губ. А ще вона без будь-якого сумніву була дуже мертвою. Тінь доїв, витрусив крихти з паперового пакетика, тоді акуратно згорнув його і поклав до кишені.

Тепер, після часу, проведеного у поховальному бюро в Кайро, він уже не так бентежився поряд із нею. Але що їй сказати, він усе так само не знав.

Її холодна рука торкнулася його долоні, і він легенько стис її пальці. Відчував, як калатає його серце. Він був наляканий: але його лякало те, наскільки буденний вигляд має ця сцена. Йому було добре від того, що вона поряд, і він готовий був стояти так вічно.

— Я сумую за тобою, — зізнався.

— Я ж тут, поряд.

— І саме в такі миті я за тобою найбільше сумую. Коли ти поряд. Коли тебе нема, мені легше — тоді ти просто привид. Чи сон із іншого життя.

Вона стиснула його долоню. Тінь, зрештою, спитав:

— Отже... Як воно — бути мертвою?

— Складно. Смерть не зупиняється.

Вона поклала голову йому на плече, і він засумував іще більше.

— Хочеш прогулятися?

— Звісно.

На її мертвому обличчі з’явилася нервова, вимучена усмішка. Тримаючись за руки, вони вийшли з маленького цвинтаря і вирушили назад до містечка.

— Де ти був?

— Тут. Здебільшого.

— Після Різдва я... ніби загубила тебе. Часом — на кілька годин, іноді — на кілька днів, я бачила тебе, відчувала твою присутність. Ти бував у різних місцях. А тоді знову згасав.

— Я був у цьому містечку. У Приозер’ї. Це хороше містечко.

— Ага.

На ній більше не було тієї синьої сукні, в якій її поховали. Тепер вона носила кілька светрів — один на один, — довгу темну спідницю і бордові чобітки, які Тінь похвалив.

— Хіба ж вони не чудові? — схилила голову й усміхнулася Лора. — Знайшла в одному милому взуттєвому магазинчику в Чикаґо.

— А чого ти прийшла сюди аж із Чикаґо?

— О, я вже давно полишила Чикаґо, цуцику. Я рухалася на південь. Мені докучав холод. Певно, ти думаєш, що мені краще від холоду. Але ж ні. Це, певно, якось пов’язано з... мертвістю. Холод не відчуваєш як холод. Натомість нічого не відчуваєш. А коли ти мертва, то це єдине, що тебе лякає — нічого. Тому я вирушила до Техасу. Планувала провести зиму в Ґалвестоні. Здається, я там зимувала, коли була маленька.

— Не думаю. У всякому разі, ти ніколи про це не згадувала.

— Гм. Ну, може, десь інде. Не знаю. Пригадую чайок — як я кидала для них хліб, а їх була тьма, сотні. Здавалося, що неба нема — тільки чайки. А вони лопотіли крилами і хапали хліб прямо в повітрі... — вона на мить замислилася. — Якщо я цього не бачила, то, певно, бачив хтось інший.

З-за повороту виїхала машина. Водій помахав їм, Тінь помахав водієві у відповідь. Крокувати зі своєю дружиною було неймовірно нормально.

— Таке приємне відчуття, — Лора ніби прочитала його думки.

— Так.

— Мені приємно, що і тобі приємно. Коли я відчула поклик, я поспішила назад на північ. Я тільки-тільки дісталася Техасу.

— Поклик?

Вона підвела на нього погляд. Монета зблиснула на її шиї.

— Відчувалося, ніби поклик. Я не могла не думати про тебе. Про те, наскільки мені було б веселіше в Ґалвестоні з тобою. Мені треба було тебе побачити. Це таке відчуття... Ніби голод.

— І тоді ти вже знала, що я тут?

— Так, — вона насупилася, легенько закусила верхніми зубами посинілу губу. Схилила голову. — Так. Я знала, що ти тут. Я думала, що це ти мене кличеш... Але ж ти не кликав, правда?

— Не кликав.

— Ти не хотів мене бачити.

— Зовсім ні... — він на мить завагався. — А може й так, не хотів. Мені від цього надто боляче.

Сніг під його ногами рипів та переливався під сонячними променями, мов коштовне каміння.

— Напевно, це складно — не бути живим, — сказала Лора.

— Маєш на увазі, що тобі складно бути мертвою? Слухай, я намагаюся з’ясувати, як тебе повернути, і думаю, що я на правильному шляху.

— О, ні. Тобто так, я вдячна і сподіваюся, що ти мене повернеш. Я знаю, що вчинила багато поганого... — вона похитала головою. — Але взагалі-то я говорила про тебе.

— Я живий. Це ти мертва. Пригадуєш?

— Ти не мертвий. Але я не впевнена, що ти живий. Не насправді живий.

Ох, ні, не про це ми маємо говорити, подумав Тінь. Взагалі не це ми маємо робити.

— Я люблю тебе, — сказала Лора без жодних почуттів у голосі. — Ти мій цуцик. Але коли ти насправді мертва, то бачиш речі чіткіше. Так, ніби там, де мав би бути ти, нема взагалі нікого. Розумієш, ти ніби здоровенна, матеріальна дірка у світі. У формі людини... — вона спохмурніла. — Навіть коли ми ще були разом... Я любила бути поруч із тобою, бо ти мене обожнював і готовий був зробити для мене все, що завгодно. Але часом я заходила до кімнати і мені здавалося, що там нікого нема. Тоді я вмикала або вимикала світло, і розуміла, що ти там. Що ти сидиш там сам-один: не читаєш, не дивишся телевізор, не робиш узагалі нічого.

Вона обійняла його, ніби сподіваючись трохи полегшити біль від своїх слів, і продовжила:

— Найкраще в Роббі було те, що він був кимось. Часом він був мудаком, часто — недолугим, а ще він полюбляв кохатися перед дзеркалом, йому подобалося бачити, як він мене трахає... Але він був живим, цуцику. Йому чогось хотілося. Він заповнював собою простір, — вона зупинилася, поглянула на нього, схилила голову. — Вибач. Я зробила тобі боляче?

Тінь боявся, що голос підведе його, тому просто похитав головою.

— Добре, — зітхнула Лора. — Це добре.

Вони вже підходили до відпочинкової зони, де Тінь запаркувався. Йому видавалося, що він мусить щось сказати, щось на кшталт «я люблю тебе», «будь ласка, не йди» чи «пробач». Якісь такі слова, які кажуть, щоб вирівняти розмову, що раптово, без попередження, пірнула в темні глибини. Але натомість він сказав інше:

— Я не мертвий.

— Можливо, ні. Але ти певен, що живий?

— Поглянь на мене.

— Це не відповідь. Коли ти живий, ти про це знаєш.

— І що тепер?

— Ну... я побачила тебе. Тепер ітиму далі на південь.

— Назад до Техасу?

— В тепло. Байдуже куди.

— Я чекатиму тут. Доки мій шеф не потребуватиме моєї допомоги.

— Хіба ж це життя?.. — Лора зітхнула. Тоді усміхнулася, тією самою усмішкою, яка завжди зігрівала йому серце, скільки б разів вона це не робила. Щоразу, як вона йому усміхалась, було як уперше.

— Ми ще побачимося?

Усмішка зникла з її обличчя. Лора підвела на нього очі:

— Думаю, так. Наприкінці. Адже поки ще нічого не закінчилося.

— Ні. Не закінчилося.

Тінь підійшов ближче, щоб обійняти Лору, але вона похитала головою і відсторонилася. Тоді сіла на краєчок вкритого снігом столика для пікніків і проводжала його поглядом. Він поїхав геть.

Війна прийшла, але ніхто її не помітив. Буря насувалася, але ніхто про це не знав.

Війни трапляються весь час і не роблять світ довкруж ані на йоту мудрішим: війна зі злочинністю, війна з бідністю, війна з наркотиками. Ця війна була більшою, і меншою, і вибірковішою — але була такою ж справжньою, як і усі інші.

Через кран, який завалився посеред Манхеттену, довелося перекрити вулицю на два дні. Кран убив двох пішоходів і двох у таксі: пасажира та водія-араба.

Далекобійника з Денвера знайшли мертвим у власному помешканні. Знаряддя вбивства залишили на підлозі біля трупа: то був столярний молоток з гумовою ручкою. Обличчя жертви не зачепили, але його потилиця була геть розквашена, а на дзеркалі у ванній залишився напис коричневою помадою: кілька слів давно забутими письменами.

У Фініксі, штат Арізона, на поштовій станції сортування чоловік втратив здоровий глузд (з’їхала бандероль, як сказали у вечірніх новинах) і застрелив Террі Івінсена на прізвисько Троль. Террі був хворобливо товстим диваком, який самотою мешкав у трейлері. Юродивий стріляв ще в кількох людей на пошті, але вбив тільки Івінсена. Спершу припускали, що стрілець був невдоволений працівниками пошти, але його так і не змогли ні знайти, ні впізнати.

— Щиро кажучи, — зізнавався безпосередній начальник Террі Івінсена у вечірній передачі новин, — якщо у когось і мала б з’їхати бандероль, то будь-хто сказав би, що у Троля. Він був нормальний працівник, але такий дивак. Ну, тобто, з тими диваками ніколи не знаєш напевне, правда?

Коли пізніше цей випуск повторювали, коментар начальника вирізали.

У Монтані знайшли мертвими групу з дев’ятьох відлюдників. Журналісти просторікували, що сталося масове самогубство, але потім встановили, що причиною їхньої загибелі стало отруєння чадним газом зі старенької пічечки.

У ресторані з морепродуктами в Атланті хтось розбив акваріум із лобстерами.

На кладовищі в Кі-Вест осквернили склеп.

Пасажирський потяг в’їхав у поштову вантажівку в Айдахо. Водій вантажівки загинув. Пасажири не постраждали.

І все одно: поки що це все ще була холодна війна, дивна війна. Вирішальна битва ще попереду.

Вітер гнув гілля дерев. З вогнища летіли іскри. Насувалася буря.

Цариця Шеви, про яку казали, що вона напівдемониця по батькові, жінка-чародійка, жінка-відунка, цариця, під чиїм правлінням Шева стала найзаможнішою країною звіку, і прянощі, коштовності і деревину Шеви перевозили у трюмах кораблів і на верблюжих спинах до всіх куточків земних, цариця, якій поклонялись ще коли вона жила, і славили її як богиню земну і наймудрішу між правителями, цариця Шеви стоїть на бульварі Сансет о другій ночі і незворушним поглядом, мов шльондрувата пластмасова наречена на вершечку весільного торта, вдивляється у потік машин. Вона стоїть там так, ніби їй належать і тротуар, і ніч, яка її огорнула.

Коли хтось дивиться на неї, то бачить, що її уста ворушаться, так, наче вона розмовляє сама з собою. Коли повз проїжджає машина, за кермом якої чоловік, вона дивиться водієві у вічі і усміхається. Вона не зважає на чоловіків, які йдуть повз пішки (а таке трапляється, навіть у Західному Голлівуді). Вона не зважає на них, вона докладає всіх зусиль, аби прикинутися, наче їх узагалі не існує.

Це була довга ніч.

Це був довгий тиждень, і це були довгі чотири тисячі років.

Вона пишається тим, що нікому нічого не винна. В інших дівчат на вулицях є сутенери, є звички, є діти — є люди, які відбирають зароблене. В неї нікого нема.

У її професії не залишилося нічого святого. Вже ні.

Тиждень тому в Лос-Анджелесі почало дощити: на слизьких вулицях побільшало дорожньо-транспортних пригод, на асфальт понаносило болота з пагорбів, будинки в низинах попідтоплювало, позмивало весь світ у ринви і стічні канави, затопило безхатьків і волоцюг, які селились у забетонованому річищі. Коли до Лос-Анджелеса приходять дощі, до них ніколи ніхто не готовий.

Весь останній тиждень Бількіс сиділа вдома. Вона не могла чигати на вулиці, тому згорнулася калачиком у своєму ложі кольору сирої печінки, слухала, як дощ тарабанить по металевій коробці кондиціонера за вікном, і розставляла пастки в Інтернеті. Вона кинула клич на adultjriendjinder.com, LA-escorts.com, classyhollywoodbabes.com, і всюди позалишала анонімні електронні адреси. Вона пишалася собою, адже освоювала нові території, але відчуття тривоги не полишало: вони звикла уникати того, що могло залишити слід. Вона навіть ніколи не залишала манюсіньких оголошень на останніх сторінках LA Weekly, бо хотіла сама вибирати собі клієнтів: на вигляд, на запах, на дотик знаходити тих, хто поклонятиметься їй так, як слід поклонятись, тих, кого вона зможе цілком поглинути...

І зараз, коли вона стоїть і тремтить на розі вулиці (бо пізні лютневі дощі відступили, але залишили по собі холод), до неї доходить, що вона має залежність, нічим не кращу за залежності героїнових чи крекових шльондр. Це тривожить її, і її губи знову ворушаться. Якщо стояти досить близько до цих коралових уст, то можна почути, як вона каже:

«Я знову здіймуся, і піду вулицями цього міста, і на проспектах шукатиму я того, кого люблю». Вона шепоче так, і шепоче далі: «Я належу своєму коханому, а коханий мій — мені. Казав він, що постать моя ніби пальмове дерево, а перса мої — наче налиті грона винограду. Казав він, що прийде до мене. Я належу моєму коханому, і його хіть — тільки моя».

Бількіс сподівається, що у проміжку між дощами на вулиці повернуться хтиві мудаки. Майже увесь рік вона проходить два чи три квартали по Сансет і насолоджується прохолодними ночами Лос-Анджелеса. Раз на місяць вона дає хабаря чоловікові на ім’я Саббах, поліцейському. Цей чоловік прийшов на заміну іншому, якому вона платила, поки той кудись не запропастився. Того звали Джеррі ЛеБек, і його зникнення так і залишилося нерозгаданою таємницею для поліції. А він став одержимим Бількіс, усюди її переслідував. Одного пообіддя вона прокинулась від якогось гуркоту, відчинила двері до квартирки і виявила там Джеррі ЛеБека в цивільному. Той, поки чекав, коли вона вийде, стояв навколішки і бив поклони на пошарпаному килимку під дверима. А розбудив він її, бо стукав головою об двері, розхитуючись на колінах туди-сюди.

Вона погладила його по голові і запросила до квартири, а по всьому поскладала його речі у чорний пакет і викинула до сміттєвого контейнера на задньому дворі якогось готелю за кілька кварталів від свого помешкання. Пістолет і гаманець вона сховала до окремого пластикового пакета з супермаркета, притрусила рештками їжі і полила кавовою гущею, зв’язала і викинула до смітника на автобусній зупинці.

Вона не залишала собі нічого на пам’ять.

На заході помаранчевого нічного неба мерехтить далека блискавиця — десь там, ближче до океану, — і Бількіс знає, що скоро знову задощить. Вона зітхає. Вона не хоче, аби її застав дощ, тому вирішує повернутися до свого помешкання, залізти у ванну, поголити ноги (здається, вона тільки те і робить, що голить ноги) і заснути.

«Як зійде ніч до мого ложа, я шукаю того, кого моя душа жадає, — шепоче вона. — Хай вкривають мене поцілунки його уст. Коханий мій належить мені, а я — йому».

Вона піднімається тротуаром на пагорб, де запаркована її машина.

Її наздоганяє світло фар, наближається до неї, сповільнюється. Вона повертається обличчям до дороги й усміхається. Усмішка застигає, коли вона бачить, що то довжелезний білий лімузин. Чоловіки на довжелезних лімузинах люблять трахатися в довжелезних лімузинах, не поспішаючи до усамітненого вівтаря Бількіс. Хоча, це можна перетворити на інвестицію.

Вкластися в майбутнє.

Тоноване вікно опускається. Бількіс з усмішкою підходить до лімузина:

— Привіт, солоденький. Чогось шукаєш?

— Ніжної любові, — лунає голос із заднього сидіння лімузина. Вона зазирає досередини, так далеко, як тільки дозволяє їй відчинене вікно — вона знає дівчинку, яка сіла в лімузин, а там виявилось п’ятеро п’яних спортсменів, які сильно її пом’яли. Але в машині тільки один козел, принаймні більше нікого не видно. Виглядає молоденьким. Він не схожий на людину, яка буде їй поклонятися, але в нього, судячи з усього, є гроші. Грубі гроші, які він вкладе їй у руки — теж енергія. Колись вони називали її барака. Таку енергію в ці дні теж можна незле використати. Зрештою, нині кожна дрібниця помічна.

— Скільки? — питає він у неї.

— Залежить від того, чого тобі хочеться, і як надовго. І чи зможеш ти собі це дозволити, — з вікна лімузина пахне чимось смаленим. Запах горілих шин і перегрітих мікросхем. Двері відчиняються.

— Я можу заплатити за все, чого забажаю, — каже козлик. Вона нахиляється до машини і зазирає у салон. Крім козла, там немає нікого. Товстомордий малий не видається навіть достатньо дорослим, аби купувати випивку. Але він один, тому вона залазить до машини.

— То ти мажорчик?

— Мажорніший за мажора, — він підсовується шкіряним сидінням ближче до неї. Малий рухається не дуже зграбно. Вона усміхається йому.

— Що ж. Не можу сказати, що мене це не заводить, золотце. Ти, певно, один з тих молоденьких айтішників, про яких я читала?

— Так. Серед іншого. Я Технохлопчик, — він здувається і надувається, чисто як ропуха. Машина рушає. — Отже, Бількіс. Скажи мені, за скільки ти візьмеш в рот мого хуя?

— Як ти мене назвав?

— Бількіс, — повторює малий. А тоді співає, недолуго кривляючи Мадонну: — Ти нематеріальна дівчинка в матеріальному світі...

У тому, як він це робить, є щось завчене: так, ніби він практикував цей діалог перед дзеркалом.

Вона більше не усміхається. Її обличчя змінюється, погляд стає мудрішим, гострішим, важчим:

— Чого тобі треба?

— Я ж казав. Ніжної любові.

— Я дам тобі усе, що ти захочеш!

Їй треба вибратися з лімузина. Вона розуміє, що машина їде надто швидко, щоб вона могла вискочити на ходу, але в неї все вийде, якщо вона заговорить йому зуби. Що б тут не відбувалось, їй це не подобається.

— Ти питала, чого мені хочеться... — він на мить робить паузу. Облизує губи. — Я хочу чистого світу. Хочу мати владу над завтра. Хочу еволюції, деволюції і революції. Хочу, щоб наш вид перемістився з нижчих повітряних потоків до головних течій. Такі, як ти, живуть під землею. Це неправильно. Нам належиться сяяти у світлі софітів. Попереду, в центрі. А такі, як ти, настільки довго сиділи під землею, що розучились бачити.

— Мене звуть Аїша. І я не розумію, про що ти. Там, на розі, на Сансет є дівчинка, яку звуть Бількіс. Якщо ми повернемось туди, зможеш мати нас обох...

— О, Бількіс... — він театрально зітхає, — у цьому світі дуже обмежена кількість віри. Ми наближаємося до межі того, що вони можуть нам дати. Криза довіри.

Тоді він іще раз зітхає, і наспівує, його голос безбарвний, він гугнявить «Ти аналогова дівчинка у цифровому світі». Лімузин вписується у поворот на завеликій швидкості, і його кидає на неї. Водія не видно за тонованим склом. Раптом її пронизує безпричинна певність, що машину насправді ніхто не веде, і лімузин, як ті машинки з мультфільмів, несеться по Беверлі Гілз власною волею.

Козлик простягає руку і стукає по тонованому склу.

Машина сповільнюється, і Бількіс, не дочекавшись, поки та зупиниться, штовхає двері і напіввискакує, напівпадає на асфальт. Дорога, на якій вона знаходиться, обгинає пагорб. Зліва від неї крутий схил, справа — провалля. Вона біжить дорогою.

Лімузин став.

Починає дощити, її високі підбори ковзають і підгинаються на мокрому асфальті. Вона скидає взуття і біжить, мокра до нитки, і виглядає місця, де зможе зійти з дороги. Вона налякана. Так, у неї є могуть, але це сила голоду, чари розкішниці. Вона довго берегла її живою у цих землях, але для всього, окрім виживання, вона послуговується пильним зором і гострим розумом, своєю статурою і впевненістю.

Справа від неї — металева загорожа, яка не дає машинам зісковзнути з дороги, і тепер попід нею стікає ціла ріка води, а стопи Бількіс починають кровоточити.

Вогні Лос-Анджелеса розповзаються перед нею, блискотлива електромапа уявного королівства, рай, що розпростерся по землі, і вона знає, що все, що їй потрібно, — це зійти з дороги. Тоді вона в безпеці.

«Шкіра моя темна, та душа благочинна, — шепоче вона до ночі, і говорить до дощу. — Я троянда суданська, я лілія долин. Ввійди до мене вином і почастуй мене яблуками: бо хвора я від любові».

Тризубець блискавки пропалює нічне небо зеленню. Вона спотикається, пролітає кілька метрів, обдирає ногу і лікоть, підводиться, а тоді бачить, як світло фар ковзає схилом пагорба в її напрямку. Світло наближається надто швидко, аби безпечно з ним розминутись, і вона гарячково міркує: кинутись до пагорба, де машина її розчавить, чи до прірви, де вона розіб’ється? Вона біжить через дорогу, щоб притиснутися до мокрої землі, щоб видряпатися догори. Білий лімузин тим часом заносить на слизькій дорозі, що обгинає пагорб. Він стрімко наближається, чорт, їде — чи пливе? — не менш як сто тридцять кілометрів на годину. Бількіс хапається за бур’яни, за болото, і вона знає, що зможе піднятись догори і втекти. Але мокра земля не тримається купи, і вона падає назад на дорогу.

Машина врізається в неї з такою силою, що її відриває від землі і кидає в повітря, ніби солом’яну ляльку. Вона приземляється позаду лімузина, і від удару в неї дробиться таз і тріскає череп. Холодна дощівка стікає її обличчям.

Вона починає проклинати свого вбивцю. Вона кляне його безгучно, бо не може поворухнути губами. Вона проклинає його сон і його яву, його життя і смерть. Вона проклинає його так, як може клясти тільки та, хто по батькові є напівдемоницею.

Двері автівки відчиняються. Хтось підходить до неї.

— Ти була аналоговою дівчинкою у цифровому світі, — знову немелодійно наспівує він. Тоді каже: — Ви просто блядські мадонни. Ви всі блядські мадонни.

І йде геть.

Хряскають двері машини.

Лімузин розвертається і вперше повільно переїжджає її. Колеса дроблять її кістки. Тоді лімузин розвертається і ще раз наїжджає на неї.

Коли нарешті машина рушає геть, униз, на дорозі залишається тільки каша з червоного м’яса, в якій дуже складно впізнати людину. Але і ту скоро геть змиє дощем.

— Привіт, Саманто.

— Це ти, Меґ?

— А хто ж іще? Леон переказав, що тітонька Семмі дзвонила, поки я була в душі.

— Ми дуже мило побесідували. Він чудовий малюк.

— Ага, чудовий. Нехай залишається.

На мить запала незручна тиша, яку не порушували ні шерех, ні потріскування на лінії. Тоді:

— Як там навчання, Семмі?

— Зараз у нас тиждень канікул. Якісь проблеми з опаленням. А як справи у твоєму задуп’ї північних лісів?

— Ну... У мене новий сусід. Розважається фокусами з монетками. Зараз «Приозерські вісті» працюють над висвітленням гарячої дискусії щодо потенційного перерозподілу комунальних земель там біля старого цвинтаря, і твоя покірна слуга має написати виважений редакційний матеріал, який підсумує позицію газети, так, щоб нікого не образити і щоб ніхто навіть не здогадався, що ми з цього приводу думаємо.

— Звучить весело.

— Та не дуже. Елісон Мак-Ґоверн зникла на тому тижні. Найстаршенька у Джиллі і Стена Мак-Ґовернів. Здається, ти з ними не знайома. Хороша мала. Кілька разів сиділа з Леоном.

Уста розтуляються, ніби вона хоче щось сказати, але затуляються перш, ніж вона це сказала. Натомість вона відповідає:

— Це жахливо.

— Так.

— То... — оскільки продовжити цю тему так, щоб не зачепити болючі місця, неможливо, вона змінює тему: — То як, він симпатичний?

— Хто?

— Твій сусід.

— Його звуть Айнзель. Майк Айнзель. Нічого такий. Трохи замолодий для мене. Здоровань, виглядає... гм, яке ж це слово... починається на О...

— Огидний? Очманілий? Осяйний? Одружений?

З того кінця дроту лунає коротке хихотіння, тоді Меґ продовжує:

— Так, він і справді виглядає на одруженого. Знаєш, коли дивишся на одружених чоловіків, у них є щось таке... Ну і в ньому це теж є. Але я мала на увазі слово «опечалений».

— І таємничий?

— Не особливо. Коли він вселився, то виглядав трохи безпорадним... Навіть не знав, як утеплити вікна. І досі виглядає так, ніби не дуже добре розуміє, що тут узагалі робить. Коли він тут. Бо він певний час удома, а тоді знову кудись їде. Часом виходить погуляти. Не заважає мені.

— Може, він грабує банки?

— Точно, саме так я і подумала.

— Неправда. Це я так подумала. Слухай, Меґ, ти як? В порядку?

— Так.

— Справді?

— Ні.

Довга пауза.

— Я до тебе приїду, побуду з тобою.

— Семмі... Ні.

— Та ну, опалення полагодять і пари почнуться аж після вихідних. Буде весело. Постелиш мені на канапі. І одного разу запросиш свого таємничого сусіда на обід.

— Сем, ти що, свашка?

— Хто свашка? Після тієї диявольської сучки Клодін я думаю на якусь часинку повернутись до хлопців. Зустріла миленького дивака, коли їхала стопом в Ель Пасо на Різдво.

— Ох. Сем, тобі краще не їздити автостопом.

— А як я, по-твоєму, маю дістатися до Приозер’я?

— Елісон Мак-Ґоверн їздила автостопом. Навіть у таких містечках, як наше, це небезпечно. Я скину тобі гроші, щоб ти купила собі квиток на автобус.

— Все буде добре...

— Семмі.

— Добре, Меґ. Вишли мені гроші, якщо це заспокоїть твою совість.

— Ти ж знаєш, що заспокоїть.

— Добре, добре, сувора старша сестричко. Обніми Леона від мене, скажи, що тітка Семмі приїде, і цього разу не вийде заховати в її ліжку свої іграшки.

— Так і скажу, але не можу обіцяти, що це подіє. Коли мені на тебе чекати?

— Завтра ввечері. Не треба мене зустрічати на автостанції — я попрошу Хінцельмана з Тессі підібрати мене.

— Запізно. Тессі вже в нафталіні на зиму. Але думаю, Хінцельман тебе все одно підвезе. Він тебе любить: ти завжди слухаєш його байки.

— Може, тобі слід попросити Хінцельмана написати замість тебе ту твою колонку. Подивимося. «Про переділ землі біля старого цвинтаря»: Одного дня мій дідуньо підстрелив оленя між цвинтарем і озером. У нього закінчилися кулі, тому він використав черешневу кісточку, що залишалася у нього від підобідку, що його спакувала бабуня. Кісточка влучила оленю просто в тім’ячко, і той відскочив, як ошпарений. Через два роки дідусь знову був у тих місцях, і що ж він побачив? Здоровенного оленя, в якого між рогами виросла черешня. Він підстрелив тварину, а бабуня наробила стільки пирогів, що вони продовжували їх їсти аж до Дня Незалежності...

І тоді обидві сестри засміялися.

— На оголошенні написано: «Потрібна допомога».

— Ми завжди шукаємо людей.

— Я можу працювати тільки в нічні зміни. Це стане проблемою?

— Не думаю. Я принесу вам бланк заяви. Ви працювали на заправках раніше?

— Ні. Але я подумала, що, напевно, це не так і складно.

— Ну, ви маєте рацію, тут не лабораторія ядерної фізики.

— Я тільки переїхала. В мене поки що нема телефона. Чекаю, доки підключать.

— О, розумію. Знаю цих гімнюків. Вони завжди змушують вас чекати просто тому, що можуть. Знаєте, пані, вибачте, що я це кажу, але ви не дуже добре виглядаєте.

— Я знаю. Це хронічна хвороба. Виглядає гірше, ніж є насправді. Нічого смертельного.

— Добре. Просто залиште форму у мене. Зараз нам і справді дуже потрібні додаткові руки. Ми називаємо цю зміну зміною зомбаків. Саме так почуваєшся, якщо довго на ній працювати. Добре... Лорна?

— Лора.

— Лоро. Добре. Сподіваюсь, ви можете дати раду різним пришелепкам. Вночі їх тут багато ошивається.

— Не переживайте. Я зможу дати їм раду.

Розділ тринадцятий

Був суботній ранок. У двері постукали. Тінь відчинив. То була Маргарита Ольсен. Вона не заходила — стояла там, у сонячному світлі, з дуже серйозним виразом.

— Пане Айнзелю?

— Звіть мене Майком.

— Майку... Так, Майку, чи не хотіли б ви сьогодні повечеряти з нами? Десь о шостій... Нічого такого, просто спагеті з фрикадельками...

— Все чудово. Я люблю спагеті з фрикадельками.

— Звісно, якщо ви не маєте інших планів...

— В мене немає інших планів.

— Тоді о шостій.

— Мені принести квіти?

— Якщо хочете. Але це дружнє запрошення, а не романтичне побачення, — і зачинила за собою двері.

Тінь помився. Вийшов на коротку прогулянку — до мосту і назад. Сонце висіло на небі, немов потьмянілий четвертак, і поки Тінь дістався додому, то добряче спітнів у своєму пуховику. Вже, певно, було більше нуля. Тінь з’їздив на «Тойоті» до «Дейвових смаколиків» і купив пляшку вина. Вино коштувало двадцять доларів — для Тіні це був, хай там що, знак якості. Він нічого не тямив у винах, але подумав: якщо пляшка коштує двадцятку, то вино, певно, нічогеньке на смак. Він купив каліфорнійське каберне, просто тому, що колись, коли він був молодшим і люди клеїли наклейки на задні скла своїх автівок, він побачив на якомусь задньому склі наклейку «Життя — це каберне» і дуже сміявся з неї.

Він купив якусь рослину в горщику на подарунок. Зелені листочки, жодних квіток. Нічого, що могло б хоч трохи натякати на романтику.

Він купив пакет молока, якого йому вже не доведеться випити, і набрав трохи фруктів, яких уже не матиме нагоди скуштувати.

Заїхав до Мейбл і купив собі один-єдиний завиванець на обід. Мейбл аж засвітилась, коли його побачила:

— Хінцельман знайшов тебе?

— Я навіть не знав, що він мене шукає.

— Ага. Кличе тебе рибалити в ополонці. А ще Чед питався, чи я тебе не бачила. Приїздить його кузина. Вдовичка. Сестра у третіх — достатньо близька родичка, щоб цьомати її у щічку при зустрічі. Цілункова кузина, ми так і кажемо. І вона дуже мила. Тобі сподобається, — Мейбл спакувала завиванця до брунатного паперового пакета, загорнувши його вершечок, аби втримати тепло всередині.

Тінь вів машину додому однією рукою, а іншою тримав завиванця і відкушував по шматку, засипаючи крихтами штани і салон автівки. Минув бібліотеку на південному березі озера. Через лід і сніг місто видавалося чорно-білим. Здавалося, що до весни якось неймовірно далеко, і тут завжди пануватиме зима, що зелена чортопхайка, рибальські будки з ополонками та снігомобілі назавжди стали на кризі.

Він дістався додому, запаркувався, пройшовся доріжкою і дерев’яними сходами до квартири. Щиглі і повзики, які дзьобали щось із годівнички, не звертали на нього уваги. Він зайшов досередини. Підлив рослину. Подумав, чи не варто було б поставити вино до холодильника.

До шостої вечора ще треба було вбити багато часу.

Тінь пошкодував, що більше не може спокійно дивитися телевізор. Йому хотілося, щоб його розважили, хотілося сісти і дозволити звукам та світлу огорнути себе, хотілося відігнати тривожні думки. Хочеш побачити цицьки Люсі? — зашепотів хтось голосом Люсі в його спогадах, і він заперечно похитав головою, хоч довкола не було нікого, хто міг би це побачити.

Він зрозумів, що нервується. Він уперше спілкуватиметься з людьми — зі звичайними людьми, а не арештантами, богами, культурними героями чи примарами. Уперше з того часу, як сів за ґрати понад три роки тому. Йому, Майку Айнзелю, доведеться підтримувати розмову.

Глянув на наручного годинника. Пів на третю. Маргарита Ольсен сказала йому прийти о шостій. Цікаво, вона мала на увазі рівно о шостій? Чи пасує йому прийти трішки раніше? А, може, трішки пізніше? Врешті він вирішив, що постукає в сусідські двері у п’ять по шостій.

Задзвонив Тінів телефон.

— Чого тобі? — запитав він у слухавки.

— Хіба ж так відповідають на дзвінки? — обурився Середа.

— Коли я під’єднаю телефон до мережі, відповідатиму на дзвінки ввічливіше, — пообіцяв Тінь. — То що там?

— Та чорт його розбере...

Пауза.

— Організувати богів, — знову почав Середа безбарвним голосом, — це ніби намагатися пошикувати слоненят у рівненький рядочок. Все їхнє єство цьому противиться.

Середа здавався виснаженим. Тінь ще ніколи його таким не чув.

— Щось сталося?

— Складно. Це все, чорт забирай, надто складно. Не знаю, чи спрацює. Може, нам простіше буде просто перерізати собі горлянки. Просто перерізати собі горлянки, та й усе.

— Не треба такого казати.

— Ага. Звісно.

— Ну, якщо ти переріжеш собі горлянку, — спробував підбадьорити Середу Тінь, — є шанс, що це навіть не буде боляче.

— Буде боляче. Навіть такі як я... Ми відчуваємо біль. Якщо ти мешкаєш і дієш у матеріальному світі, то матеріальний світ впливає на тебе. Ти починаєш відчувати біль. Так само тебе може осідлати жадоба і обпекти хіть. Нас нелегко вбити, і смерть наша теж нелегка, але ми можемо померти. Якщо нас ще люблять і пам’ятають, то замість нас приходить щось інше — таке, як ми, воно займає наше місце, і все починається спочатку. Але якщо нас забули, то з нами покінчено.

Тінь не знайшовся, що на це відповісти, тому спитав:

— Звідки ти телефонуєш?

— Не твоє собаче діло.

— Ти п’яний?

— Ще ні. Весь час думаю про Тора. Ти його не зустрічав. Здоровань, такий, як ти. Добросердий. Не дуже тямковитий, але зніме з себе останню сорочку, якщо його попросити. Вкоротив собі віку в 1932 році, у Філадельфії. Взяв у зуби дуло пістолета і вибив собі мізки. Що це за взагалі за смерть така для бога, га?

— Мені прикро.

— Ніхріна тобі не прикро, любчику. Він був такий самісінький, як ти. Здоровий і тупий, — Середа замовк. Закашлявся.

— У чому проблема? — знову перепитав Тінь.

— Вони написали мені.

— Хто?

— Вороги.

— І?..

— Хочуть домовитися. Переговори, мирний процес. Живи і дай жити іншим.

— І що тепер?

— Тепер я поїду випити паршивої кави у Масонській залі Канзас-Сіті.

— Ти мене забереш, чи ми зустрінемось деінде?

— Ти сидітимеш там, де сидиш, і сидітимеш тихенько, як мишка. Дивись не вляпайся ні у що. Зрозумів?

— Але...

Клацнуло, зв’язок перервався, телефон замовк. Гудків не було. Зрештою, як і завжди.

Купа часу, який треба згаяти. Розмова із Середою залишила по собі відчуття неспокою. Тінь підвівся, щоб вирушити на прогулянку, але на місто опускалися сутінки, тому він знову сів. Узяв до рук «Протоколи Приозерської ради 1872-1884 років» і став гортати. Він не читав, просто блукав очима по дрібненьких літерах, час від часу вихоплюючи щось, за що зачіпався погляд.

Тінь дізнався, що в липні 1874 року міська рада дуже непокоїлася через наплив мандрівних лісорубів з-за кордону. На перехресті Третьої вулиці і Бродвею збиралися побудувати оперний театр. Передбачалося, що неприємності, пов’язані зі зведенням загати на Млинарському струмку, більше не турбуватимуть, коли ставочок біля млина стане озером. Міська рада постановила виплатити сімдесят доларів пану Семюелу Семюельзу і вісімдесят п’ять пану Хейккі Сальмінену, щоб компенсувати їм втрату земель і перенесення домівок із тих місцин, які мало б затопити.

Тінь ніколи навіть не міг припустити, що озеро — штучне. Нащо взагалі називати своє містечко Приозер’ям, якщо «озеро» було просто ставочком біля млина? Він гортав далі, коли це виявив, що пана Хінцельмана (який походив з Хюдемулена, що у Брюнсвіку) призначили відповідальним за проект створення озера, і що на цю справу міська влада виділила 370 доларів з місцевого бюджету, а якщо йому не стане грошей, то громада збере додатково. Тінь відірвав кутик паперового рушничка і заклав його до книжки замість закладки. Подумав, що Хінцельман буде втішений, якщо побачить згадку про свого дідуся. Цікаво, чи старий знав про те, що його родич доклав руку до створення озера? Тінь став гортати далі, уважніше вишукуючи згадки про це.

Вони урочисто відкрили озеро на церемонії навесні 1876 року і таким чином розпочали святкування століття містечка. Міська рада одноголосно постановила висловити вдячність панові Хінцельману.

Тінь поглянув на годинника. Пів на шосту. Пішов до ванної кімнати, поголився, зачесався. Перевдягнувся. Сяк-так збавив ще чверть години. Узяв вино і вазон та пішов до сусідських дверей.

Ті відчинились одразу, як він постукав. Здавалося, Маргарита Ольсен хвилювалася не менше, ніж він сам. Вона взяла пляшку та рослинку і подякувала. Бурмотів телевізор, на екрані танцювали герої з «Чарівника країни Оз». Картинка була чорно-білою. Дороті ще в Канзасі — ось вона сидить, замружившись, біля фургона професора Марвела, старий шахрай прикидається, ніби читає її думки, а тим часом насувається ураган, який переверне її життя. Леон сидів перед телевізором і грався іграшковою пожежною машиною. Щойно він побачив Тінь, дитяче личко засвітилося від захвату: він підвівся і почеберяв до спальні, звідки за мить з’явився з четвертаком в руках.

— Дивися, Майку Айнзелю! — заверещав малий, тоді склав долоньки докупи, прикинувся, що ховає монету в правій, а тоді продемонстрував Тіні порожню долоню: — Я зробив так, щоб вона зникла!

— Справді зробив. Після вечері, якщо твоя мама не заперечуватиме, я покажу тобі, як це робити навіть більш спритно.

— Можете показати йому просто зараз, якщо хочете, — сказала Маргарита. — Ми однаково ще чекаємо на Саманту. Я попросила її купити сметани. Не знаю, де вона там ходить так довго.

І, ніби відгукнувшись на її виклик, хтось затупотів сходами і дерев’яним ґанком, а тоді загрюкав у двері. Тінь не впізнав її з першого погляду.

— Я не знала, хочеш ти жирну сметану, чи ту, яка смакує, як клей для шпалер, тому купила жирненьку, — сказала вона, і тоді він зрозумів, хто це: це та сама дівчина, яку він підвозив дорогою до Кайро.

— Така підійде, — погодилася Маргарита. — Сем, це мій сусід, Майк Айнзель. Майку, це моя сестра, Саманта Чорна Ворона.

Я тебе не знаю, розпачливо подумав Тінь. Ми ніколи не зустрічалися. Ми цілковиті незнайомці.

Він згадав, як подумки намагався викликати снігопад, як це було легко і безпроблемно. Цього разу він був у відчаї. Він простягнув руку для стискання і сказав:

— Радий знайомству.

Сем моргнула, підвела на нього погляд. Спершу в неї на обличчі відбилося збентеження, а тоді з’явилося впізнавання, і кутики уст поповзли догори в усмішці:

— Привіт.

— Я піду, перевірю, як там вечеря, — сказала Маргарита напружено, ніби їжа, якщо її залишити без догляду, згорає вся і одразу.

Сем скинула шапку і куртку.

— То це ти той опечалений загадковий сусід, — зашепотіла вона. — Хто б міг подумати?

— А ти — дівчинка-Сем. Ми можемо обговорити це трохи пізніше?

— Якщо пообіцяєш мені пояснити, що відбувається.

— Домовились.

Леон посмикав Тінь за штанину і простягнув йому четвертака:

— Покажеш мені?

— Звичайно. Але затям собі, що професійний штукар ніколи і нікому не розкриває таємниць своєї майстерності.

— Обіцяю, — по-дитячому серйозно погодився Леон.

Хлопчик спробував кілька разів, доки, зрештою, не вийшло як треба. Тінь підморгнув малому:

— Тепер ти знаєш рівно половину. Ось інша: зверни увагу глядачів на те місце, де монета мала б бути. І дивися туди. Якщо ти достатньо вміло вдаватимеш, що вона у тебе в правій руці, ніхто і не гляне на твою ліву, навіть якщо сам фокус ти робитимеш трохи незграбно.

Сем мовчки спостерігала за всім цим дійством, трохи схиливши голову.

— Вечеря! — Маргарита вийшла з кухні, несучи каструлю спагеті. — Леоне, ходи мити руки.

Було смачно: хрумкі хлібці з часником, густий томатний соус, пікантні фрикадельки. Тінь похвалив їжу.

— Старий родинний рецепт. З корсиканського боку родини.

— Я думав, ви з американських індіанців.

— Наш тато черокі, — втрутилася Сем, яка єдина з присутніх таки пила каберне. — А батько матері Меґ із Корсики. Тато кинув маму Меґ, коли їй було десять, і переїхав у іншу частину міста. А через шість місяців народилася я. Коли вони остаточно розлучилися, тато одружився з моєю мамою. Здається, якийсь час вони щиро намагалися побудувати міцну сім’ю, але татко все ж звалив, коли мені виповнилось десять. Певно, у нього стоїть таймер на десять років, чи щось таке.

— Ну, він прожив у Оклахомі ще десять років, — докинула Маргарита.

— Родичі моєї мами були євреї, іммігранти з Європи, — продовжила Сем. — Із однієї з тих країн, де раніше був комунізм, а тепер просто балаган. Здається, її вабив сам факт одруження з черокі. Це типу як поєднати сухарики з посіченою печінкою, — і Сем ще разок ковтнула вина.

— Її мама просто прибацана, — підсумувала Маргарита з нотками захвату в голосі.

— І уявляєш, де вона тепер? — запитала Сем. Тінь похитав головою. — В Австралії. Познайомилася в Інтернеті з чуваком, який живе в Гобарті. Ну, вони зустрілися в реалі, вона вирішила, що він якийсь стрьомний. Але Тасманія її полонила. Тому вона тепер мешкає там у якійсь жіночій комуні, вчить їх розписувати шовк і ще якусь фігню. Хіба не круто? У такому віці!

Тінь погодився, що дуже круто, і взяв собі ще фрикадельок. Сем розповіла йому про те, як британці винищували корінне населення Тасманії, і як під кінець вони навіть утворили живий ланцюг, щоб піймати всіх, але зловили тільки одного старигана і хворого хлопчика. Розповіла, як тасманських тигрів, або тилацинів, повинищували місцеві фермери, бо боялись за своїх овечок — а місцеві політики тільки в 1930-х схаменулися, що цей вид треба захищати. Але на той час останній тилацин давно вже здох. Вона допила другу склянку вина і налила собі третю.

— То як, Майку, — раптом зашарілася Сем, — може, теж розповіси нам про свою сім’ю? Які з себе Айнзелі?

В її очах затанцювали бісики.

— Дуже нудні. Ніхто з нас ніколи не дістався Тасманії. Гм... То ти вчишся в Медісоні, і як воно?

— Та, ти знаєш, нічого особливого... Вивчаю історію мистецтв, тендерні студії і захоплююсь литтям з бронзи.

— Коли я виросту, — втрутився Леон, — стану чарівником і буду робити фокуси-покуси. Ти навчиш мене, Майку Айнзелю?

— Звісно. Якщо твоя мама не проти.

Маргарита знизала плечима.

— Слухай, Меґ... — заявила Сем, — ми зараз довечеряємо і ти вкладатимеш Леона, а ми з Майком заїдемо до «Оленячого перестанку» на часинку.

Маргарита не знизала плечима — натомість похитала головою і трохи підняла брови.

— Мені здається, що він цікавий чувак, — продовжила Саманта. — І нам буде про що побазікати.

Маргарита зміряла поглядом Тінь, і йому саме в ту мить знадобилося відтерти паперовою серветкою неіснуючу краплину соусу з підборіддя.

— Ну, ви дорослі люди... — сказала вона, і було зрозуміло, що вона так не вважає. І навіть якби вважала, промовляв вираз її обличчя, вам не слід цього робити.

Після вечері Тінь допоміг Сем із посудом — повитирав його, тоді погрався з Леоном, перераховуючи монетки в дитячому кулачку: розкриваючи долоню, хлопчик щоразу бачив на одну монетку менше, ніж вони порахували до того. Коли в руці Леона залишилося одне пенні, Тінь перепитав, чи малий міцно його тримає — потім хлопчик розтулив долоню і виявив, що пенні перетворився на десятицентовик. Захоплені крики Леона «Як ти це зробив?! Мамо, як він це зробив?!» проводжали Тінь, коли він вийшов у коридор.

— Ходімо, — Сем уже тримала його куртку в руках, її щоки пашіли від вина.

Надворі було холодно.

Тінь на хвильку забіг до свого помешкання, закинув «Протоколи» до пластикового пакета і взяв із собою. Хінцельман може бути в барі, а Тіні хотілося показати старому згадки про його дідуся.

Вони пішли по доріжці.

Він відчинив двері гаража, і вона зайшлася реготом.

— Обоженьки, — Сем дивилася на машину і хапалася за боки. — Обоженьки, це ж машина Пола Гунтера. Обоженьки, ти купив машину Пола Гунтера!

Тінь відчинив для неї двері, тоді обійшов автівку і сів на водійське місце:

— Звідки ти знаєш цю машину?

— Десь два... Чи три роки тому, коли я гостювала в Меґ, я ж і переконала хлопаку перефарбувати її.

— Ну... Завжди добре знати, хто винен у твоїх нещастях.

Він вивів машину на вулицю. Тоді вийшов і зачинив двері гаража. Знову сів на своє місце. Коли він примостився на сидінні, Сем якось дивно на нього подивилася: так, ніби почала втрачати впевненість. Коли він пристебнув пасок безпеки, вона сказала:

— Я боюся. Це так тупо з мого боку. Сідати до машини з психом-убивцею.

— Я ж довіз тебе додому минулого разу?

— Ти вбив двох агентів. Тебе шукають федерали. А тепер виявляється, що ти взяв собі фальшиве ім’я і мешкаєш поряд із моєю сестрою. Чи тебе насправді звати так, Майкле Айнзелю?

— Ні, не так... — зітхнув Тінь. Йому дуже не хотілося визнавати це. Він почувався, ніби відрікся від Майка Айнзеля. Ніби зрадив друга.

— Ти вбив тих чуваків?

— Ні.

— До мене приходили і казали, що бачили нас разом. Мені показували твої фотографії... Як звали цього чувака... Агент Капелюх? А, ні, агент Град. Так, він. Ніби в кіно, «Утікач» абощо. Але я сказала, що тебе не бачила.

— Дякую.

— І тепер ти поясниш мені нарешті, що відбувається. Я не видам твоїх таємниць, якщо ти не видаси моїх.

— Але я ж не знаю жодних твоїх таємниць.

— Ну, ти знаєш, що це мені спало на думку пофарбувати цю штуку фіолетовим, і цим я штовхнула Пола Гунтера на стежину висміювань і принижень серед мешканців кількох округів навколо, аж йому довелося покинути містечко. Ну, ми були трохи накуреними, — визнала Сем.

— Ну це вже точно не таємниця. Я певен, що про це знає кожен мешканець Приозер’я. Такий фіолетовий може спасти на думку тільки укуркам.

Тоді вона сказала дуже тихенько і дуже швидко:

— Якщо ти зібрався вбивати мене, то, будь ласочка, зроби це не боляче. Господи, мені не слід було їхати з тобою. Я така дурна. Я така неймовірно дурна. Мені слід було втекти, або слід було викликати поліцію одразу, як я тебе побачила. Господи, я ж можу тебе здати. Я така тупа.

— Я справді ніколи нікого не вбивав, — зітхнув Тінь. — Чесно. Я просто завезу тебе до бару. Або, якщо хочеш, я розверну машину і відвезу тебе додому. Якщо тобі вже продають алкоголь, я куплю тобі пива. Або солодкої води, якщо тобі для алкоголю замало років. А потім завезу тебе до Маргарити, цілою і неушкодженою, і сподіватимуся, що ти не викличеш копів.

Поки вони переїздили через міст, ненадовго запала тиша, яку порушила Сем:

— А хто тоді вбив тих чуваків, як не ти?

— Ти не повіриш, якщо я тобі скажу.

— Чому ж ні? — тепер вона розлютилася.

Тінь подумав, що вино до вечері не слід було приносити. Життя зараз точно не було як каберне.

— Бо в це нелегко повірити.

— Я можу повірити у що завгодно. Ти навіть не уявляєш, у що я можу повірити.

— Он як?

— Я можу повірити в правдиві речі, і в неправдиві речі, і в речі, про які ніхто не знає, правдиві вони чи ні. Я можу повірити в Санта Клауса і Великоднього кролика, і в «Бітлів», і в Мерилін Монро, і в Елвіса, і в Містера Еда. Чуєш, та я вірю, що люди здатні на вдосконалення, що знання — нескінченне, що світом керують таємні банківські картелі і що нас регулярно навідують прибульці з космосу, добрі, схожі на зморщених лемурів, і злі, які калічать нашу худобу, хочуть нашої води і наших жінок.

Я вірю, що майбутнє паршиве і що майбутнє кльове, і я вірю, що одного дня Біла Бізониха повернеться і задасть всім перцю. Я вірю, що всі чоловіки — просто хлопчики-переростки, які не вміють спілкуватися, і що занепад доброго сексу в Америці недарма збігається із занепадом кінотеатрів під відкритим небом. Я вірю, що всі політики — безпринципні шахраї, і досі вірю, що вони — менше з двох зол.

Я вірю, що Каліфорнія провалиться під воду, коли прийде великий приплив, а Флорида захлинеться божевіллям, алігаторами і токсичними відходами. Я вірю, що антибактеріальне мило руйнує нашу здатність протистояти бруду і хворобам, і що одного дня нас всіх винищить звичайна застуда — точнісінько як марсіан у «Війні світів». Я вірю, що найкращими поетами останнього століття були Едіт Сітвелл і Дон Маркіс, що нефрит — це просто засохла драконяча сперма, і що тисячі років тому в якомусь зі своїх минулих життів я була одноруким сибірським шаманом. Я вірю, що призначення людства лежить серед зірок.

Я вірю, що цукерки і справді краще смакували, коли я була мала, що відповідно до законів фізики джмелі не могли б літати, що світло — це і хвиля, і частинка, що десь там існує собі кіт в коробці, який одночасно живий і мертвий (хоча якщо вони тієї коробки вчасно не відкриють, то він буде одночасно мертвий і мертвий — просто по-різному мертвий), і що у всесвіті існують зірки, які на мільярди років старші за сам всесвіт. Я вірю в особистого бога, який турбується про мене і стежить за всім, що я роблю. Я вірю в безособистісну богиню, яка запустила всесвіт і пішла десь вештатися зі своїми дівками, і її не гребе навіть, чи я взагалі ще жива.

Я вірю в порожній і безбожний всесвіт, сповнений хаосу, дивних звуків і очевидного сліпого талану. Я вірю в те, що кожен, хто каже, що секс переоцінений, просто не мав доброго сексу. Я вірю в те, що кожен, хто стверджує, ніби знає, що відбувається зі світом, брехатиме і про дрібниці. Я вірю в абсолютну чесність і в делікатну брехню. Я вірю в право жінки на вибір і в право дитяти на життя, і в те, що хоча людське життя священне, нема нічого поганого в смертній карі — якщо можна безумовно довіряти правовій системі, і в те, що тільки повний бовдур буде довіряти правовій системі. Я вірю, що життя — це гра, що життя — це злий жарт, і що життя — це те, що трапляється з тобою, поки ти живий, тому чого б не розслабитись і не отримувати від нього насолоду...

Сем зупинилася, щоб перевести дух.

Тінь мало не відірвав руки від керма, щоб поаплодувати. Натомість перепитав:

— Отже, я розповім тобі про свої пригоди, і ти не подумаєш, що я здурів, так?

— Можливо. Спробуй.

— Ти могла б повірити, що всі боги, яких колись повигадували собі люди, досі ходять серед нас?

— Може й так.

— І що існують нові боги, боги комп’ютерів, телефонів і всякого такого, і вони вирішили, що у світі недостатньо місця для всіх. І, вірогідно, скоро почнеться війна.

— Ти хочеш сказати, що тих двох замочили боги?

— Ні. Їх убила моя дружина.

— Ти ж казав, що твоя дружина мертва.

— Вона мертва.

— Вона їх вбила до того, як померла?

— Після того. Не питай.

Вона підняла руку і накрутила пасмо волосся з гривки на палець.

Вони зупинились на головній вулиці, біля «Оленячого перестанку». На вікні був намальований олень з гальбою пива в передніх копитах. Олень був чимось дуже здивований. Тінь вийшов із машини, але спершу взяв мішечок із книжкою.

— Нащо вони зібралися воювати? — запитала Сем. — Не бачу сенсу. Що можна виграти в такій війні?

— Не знаю, — мусив визнати Тінь.

— У прибульців легше повірити, ніж у богів. Може, агент Град і агент... Як-там-його, може, вони просто якась прибульська версія «Людей у чорному»?

— Може, в якомусь сенсі, так воно і є.

Вони підійшли до бару, коли це Сем зупинилась посеред тротуару, як укопана. Вона поглянула на Тінь. Її дихання висіло в нічному повітрі блідою хмаринкою:

— Просто скажи мені, що ти — з хороших хлопців.

— Я не можу. Я хотів би так сказати. Але я роблю все, що можу, щоб бути хорошим.

Сем знову втупилася в нього і закусила нижню губу. Тоді кивнула.

— Гаразд. Мене влаштовує твоя відповідь. Я не настукаю на тебе. А ти можеш купити мені пива.

Тінь притримав для неї двері. Їх ледь не збила з ніг хвиля тепла і музики, за нею насунувся запах пива і гамбургерів. Вони зайшли досередини.

Сем помахала своїм друзям. Тінь кивнув кільком людям, чиї обличчя він пригадував з того дня, який провів в пошуках Елісон Мак-Ґоверн, чи яких зустрічав у Мейбл — хоч і геть не пригадував їхніх імен. На барі стояв Чед Малліґан і обнімав за плечі низеньку руду жінку — мабуть, здогадався Тінь, то була його кузина. Тіні було цікаво, як та виглядає, але вона стояла спиною. Чед підняв руку вітальним жестом. Тінь усміхнувся і помахав у відповідь. Він видивлявся Хінцельмана, але, певно, того вечора старий не заглядав у бар. Тінь зауважив вільний столик у напівтемному куточку і вирушив туди.

А тоді хтось заверещав.

То був неприємний вереск, істеричний, на весь голос. Так верещить хтось, хто побачив привида. В барі запанувала тиша. Тінь роззирнувся, переконаний, що когось ріжуть, а тоді зрозумів, що геть усі обличчя розвернулися в його бік. Навіть чорний кіт, який удень зазвичай мирно спав на підвіконні, вискочив на музичний автомат, вигнув спину, випрямив хвоста і втупився у Тінь.

Секунда тяглася надзвичайно довго.

— Хапайте його! — проверещав істеричний голос. — Заради бога милосердного, тримайте його хто-небудь! Не дайте йому втекти! Благаю!

Він знав цей голос.

Ніхто не поворухнувся. На Тінь витріщалися всі. Він витріщався у відповідь.

Чед Малліґан вийшов від барної стійки, розштовхуючи присутніх. Низенька жінка обережно ступала за ним із широко розплющеними очима, так, ніби готова була знову заверещати. Тінь знав її. О, він чудово її знав.

Чед виявив, що досі тримає в руці пивний кухоль, тому поставив його на найближчий стіл. Тоді сказав:

— Майку.

Тінь озвався:

— Чеде.

Одрі Бартон трималася на крок позаду Чеда. Вона була бліда як смерть, а в її очах стояли сльози. Це вона верещала. І тепер вона заговорила:

— Тіне, ти, покидьку. Ти жахливий покидьок і вбивця.

— Дорогенька, ти певна, що знаєш цього чоловіка? — перепитав Чед. Йому не було затишно. Вочевидь, він сподівався, що тут просто когось з кимось переплутали, і зовсім скоро при згадці про цей випадок можна буде добре посміятися.

— Ти що, здурів? — Одрі подивилася на Чеда так, ніби той і справді здурів. — Він багато років працював на Роббі. Його дружина-курва була моєю найкращою подругою. Тепер його розшукують за вбивство. Мене допитували. Він під слідством, і він втік! — вона явно була на межі нервового зриву, її голос істерично тремтів, а сльози вона ковтала не згірше за посередню акторку мильної опери, що сподівається здобути «Оскар».

Оце тобі й цілункова кузина, похмуро подумав Тінь.

Ніхто з присутніх не промовив ані слова. Чед Малліґан поглянув на Тінь.

— Я переконаний, що це якась помилка. Я певен, що ми зможемо все владнати, — переконливо і спокійно сказав він до Тіні. Тоді до всіх присутніх у барі: — Все добре. Не треба хвилюватися. Ми все владнаємо. Усе добре! — Тоді знову до Тіні: — Ходімо надвір, Майку.

Чед поводився дуже професійно. Це вразило Тінь.

— Звісно, — погодився він.

Він відчув, як чиясь рука торкнулась його руки, і повернувся, щоб глянути на Сем. Усміхнувся їй якомога заспокійливіше.

Сем глянула на Тінь, тоді роззирнулась по бару — на всі очі, які на них витріщалися. Тоді випалила до Одрі Бартон:

— Не маю зеленого поняття, звідкіля ти вилізла. Але ти. Тупа. Пизда.

Тоді стала навшпиньки, притягнула до себе Тінь і поцілувала його в губи. Вона притислася до його уст своїми, як йому здалося, на кілька хвилин — хоча насправді навряд чи цей поцілунок тривав довше п’яти секунд.

Коли їхні губи торкнулися, Тінь тільки й подумав, що цей дивний поцілунок не призначався йому. Він був спрямований на інших. Щоб усі присутні зрозуміли, що Сем обрала, з ким вона. Це був поцілунок-маніфест. Поки вона його цілувала, він зрозумів, що не подобається їй: принаймні не настільки подобається.

Була одна притча, яку Тінь читав колись давно, ще малим хлопцем: про чоловіка, який зісковзнув зі скелі. Зверху на нього чатували тигри-людожери, а знизу роззявилося смертоносне провалля. Чоловік зміг чудом вхопитися за якесь деревце і з усіх сил тримався, щоб не полетіти вниз. Поруч із ним був суничний кущик, а зверху і знизу чигала загибель. Що було йому робити? Притча давала відповідь: їсти суниці.

Коли він був малий, то сприйняв цю притчу за нісенітницю. Тепер зрозумів.

Він заплющив очі і віддався цьому поцілунку, не думаючи ні про що, крім Саманти, яка м’яко пригорнулася до нього всім тілом і припала губами, що смакували, ніби найсолодша дика суниця.

— Ходімо, Майку, — наполягав Чед. — Будь ласка. Обговорімо це надворі.

Сем відступила. Облизала губи, усміхнулася. Від вуха до вуха.

— Непогано. Як на мужика, ти добре цілуєшся. А тепер ідіть, грайтеся там. — Тоді Сем повернулася до Одрі Бартон: — А ти все одно тупа пизда.

Тінь кинув Саманті ключі від своєї машини. Вона піймала їх однією рукою. Він пройшов через бар і вийшов надвір. Чед Малліґан ішов слідом. Неонова вивіска бару вихоплювала дрібні сніжинки, які посипалися з неба.

— Не хочеш ні про що мені розповісти? — спитав Чед.

— Я під арештом?

Одрі вийшла на вулицю вслід за ними. Здавалося, вона от-от знову зірветься на крик. Але вона сказала тремтячим голосом:

— Він вбив двох людей, Чеде. До мене приходило ФБР. Він психопат. Якщо хочеш, я поїду з тобою до відділку.

— Пані, ви вже влаштували достатньо неприємностей, — голос Тіні звучав втомлено, і він сам це чув. — Будь ласка, залиште нас.

— Чеде! Ти чуєш! Він мені ще й погрожує! — затряслася Одрі.

— Повернися всередину, Одрі, — відказав Чед. Вона виглядала так, ніби готова була почати суперечку, але тоді міцно стулила губи, розвернулась і пішла назад у бар.

— Не хочеш якось пояснити її слова? — перепитав Чед у Тіні.

— Я ніколи нікого не вбивав.

— Я тобі вірю, — кивнув Чед. — Я певен, що ми легко владнаємо цю плутанину. Просто хтось щось переплутав. Але я маю перевірити. Ти ж не завдаси мені клопоту, Майку?

— Жодного клопоту. Це якась помилка.

— Саме так. Чому б нам не вирушити до відділку і не дати всьому раду там?

— Я під арештом? — знову перепитав Тінь.

— Ні. Якщо тобі самому цього не хочеться. Думаю, ти можеш піти зі мною до відділку просто тому, що хочеш все владнати через почуття громадянського обов’язку, і ми зробимо все можливе, щоб дати цьому раду.

Чед перевірив, чи Тінь неозброєний. Вони сіли до Малліґанової машини. Тінь знову сидів позаду і визирав назовні крізь ґрати. SOS, думав він. Рятуйте. Допоможіть. Він спробував підштовхнути Малліґанів розум так само, як одного разу підштовхнув розум поліцейського в Чикаго. Це я, твій старий друзяка Майкл Айнзель. Ти врятував моє життя. Невже це все не тупо? Чому б тобі просто не забити на цю дурницю?

— Я вирішив, що краще тебе звідти забрати. Аби якийсь придурок не вирішив, що це ти викрав Елісон Мак-Ґоверн, і мені не довелося заспокоювати натовп, що жадає твоєї крові.

— Розумно.

— То ти впевнений, що нічого не хочеш мені сказати?

— Впевнений. Нічого.

Решту дороги до Приозерського поліцейського відділку вони мовчали. Коли вони паркувалися, Чед розповів, що ця будівля належала підрозділу шерифа округу. Міська поліція тіснилася у кількох кімнатах. Округ збирався побудувати собі щось сучасніше, але поки було як було.

Вони зайшли досередини.

— Мені потрібен адвокат? — поцікавився Тінь.

— Тебе ще ні в чому не звинувачують, — відказав Чед. — Вирішуй сам. Ось, присядь.

Він штовхнув якісь двері і показав на дерев’яний стілець, попропалюваний збоку цигарками. Тінь всівся. Він почувався знесиленим. Ситуація була ідіотська. На дошці оголошень поруч із великим знаком, що забороняв куріння, висів невеличкий плакат: «У розшуку». На плакаті була фотографія Елісон Мак-Ґоверн.

У приміщенні стояв дерев’яний стіл, на якому валялися старі примірники Sports Illustrated та Newsweek. Місце на обкладинці, де була адреса доставки, хтось акуратно вирізав. Погане освітлення. Жовті стіни, які колись могли б бути білими.

Через десять хвилин Чед приніс йому скляночку дуже водянистого гарячого шоколаду з автомата і запитав:

— Що у тебе в торбі?

Тінь аж тепер зрозумів, що досі тримає пакет з «Протоколами Приозерської ради 1872-1884 років».

— Та це просто стара книжка. Там є фотографія твого діда. Чи може, прадіда.

— Он як?

Тінь погортав книгу, доки не знайшов світлини міської ради, і показав Чеду чоловіка на прізвище Малліґан. Чед усміхнувся:

— От тобі й на.

Хвилини переходили в години, а Тінь сидів і сидів. Він прочитав два випуски Sports Illustrated, тоді взявся за Newsweek. Час від часу заходив Чед, перепитував, чи не треба Тіні до вбиральні. Якось запропонував йому шматок шинки і пакетик чіпсів.

— Дякую, — Тінь узяв шинку і чіпси. — Я під арештом?

— Ну-у-у... — Чед протяжно втягнув повітря між зубів. — Скоро дізнаємося. Схоже на те, що ім’я Майк Айнзель дісталося тобі незаконно. З іншого боку, у цьому штаті дозволено називати себе як завгодно, якщо ти не змінюєш ім’я з шахрайською метою. Але це викликає підозри.

— Я можу зателефонувати?

— Місцевий дзвінок?

— На далеку відстань.

— Буде дешевше, якщо скористаєшся моєю кредиткою. Або тобі доведеться накидати четвертаків на десятку тому автомату в коридорі.

А ще ти знатимеш, подумав Тінь, за яким номером я зателефонував, і, напевне, зможеш взяти інший апарат і послухати мою розмову. Але вголос сказав:

— Звісно, це було б чудово, — вони зайшли до порожнього офісу поруч із Медовим. Там було трохи краще освітлення. Тінь попросив у Чеда набрати номер бюро ритуальних послуг в Кайро, штат Іллінойс. Чед набрав номер, передав Тіні слухавку:

— Я тебе залишу, — і вийшов.

У слухавці пролунало кілька гудків, перш ніж почувся голос:

— Бюро Ібіса і Шакала. Ми вас уважно слухаємо.

— Доброго вечора, пане Ібісе. Це Майк Айнзель. Я вам допомагав... на Різдвяні свята.

На тому кінці дроту хвильку повагались, тоді відповіли:

— А, Майку, так, звісно. Як ваші справи?

— Не дуже добре, пане Ібісе. Я втрапив у халепу. Напевно, мене ось-ось заарештують. Сподіваюся, ви бачили мого дядечка, або зможете передати йому вісточку.

— Звісно, я запитаю, де він. Заждіть, м-м-м, Майку. Дехто хоче перекинутись із вами слівцем.

Ібіс на тому кінці дроту передав комусь слухавку і грудний жіночий голос звернувся до Тіні:

— Привіт, милий. Я сумувала.

Тінь був упевнений, що ніколи раніше не чув цього голосу. Але він її знав. Знав цю жінку.

Кінчай, зашепотів хрипкуватий голос у його свідомості, в його сні. Кінчай.

— Що то за дівчисько, яке тебе цілувало, милий? Хочеш, аби я ревнувала?

— Ми просто друзі. Я думаю, вона хотіла щось усім показати. А звідки ти знаєш, що вона мене цілувала?

— В мене очі всюди, де є мій народ. Бережися, милий... — На мить запала тиша, тоді слухавку знову взяв пан Ібіс:

— Майку?

— Так?

— У нас виникла невеличка проблема з тим, щоб дістатись до вашого дядька. Здається, у нього якісь важливі переговори. Але я передам вісточку тітоньці Ненсі. Успіхів вам, — і телефон відімкнувся.

Тінь всівся і чекав, поки повернеться Чед. Він сидів у порожньому офісі і дуже хотів, аби щось його відволікло. Зрештою він неохоче взяв «Протоколи Приозерської ради», розгорнув посередині і став читати.

Наказ, який забороняв харкати на тротуари і підлогу громадських приміщень, а ще випльовувати жувальний тютюн, внесли і затвердили вісьмома голосами проти чотирьох у грудні 1876 року.

Леммі Хаутала, хлопчина дванадцяти літ, «на превеликий жаль, заблукав у лихоманці і загубився» тринадцятого грудня 1876 року. «Розшуки почали не гаючи часу, але мусили припинити через сильні снігопади». Міська рада одноголосно постановила висловити співчуття родині Хаутала.

Пожежу у стайнях Ольсена наступного тижня погасили. Ні коні, ні люди не постраждали.

Тінь вивчав дрібний набір щільно задрукованих колонок. Леммі Хауталу більше не згадували.

Тоді його щось ніби вжалило, і він перегорнув сторінки далі, до зими 1877 року. Він знайшов те, що шукав, десь серед січневих хронік. Джессі Ловат, вік не вказано, «негритянське дитя», зникла в ніч на двадцять восьме грудня. Записи припускали, що її «викрали так звані мандрівні торговці, які повтікали з містечка після того, як їх спіймали на певного роду злодійських учинках. Вважається, що вони мандрують до Сент-Пола». До Сент-Пола надіслали телеграми, але безрезультатно. Родині Ловатів співчуття не висловили.

Тінь саме став вивчати записи за зиму 1878 року, коли це постукав Чед. Шеф поліції мав присоромлений вигляд, ніби дитина, що принесла додому двійку в щоденнику.

— Пане Айнзелю... Майку. Мені дуже прикро. Я вдячний, що ти не влаштовував жодних скандалів. По-людськи ти мені подобаєшся. Але це нічого не змінює, сам розумієш.

Тінь сказав, що все розуміє.

— У мене нема вибору. Мушу тебе заарештувати за порушення умов дострокового звільнення, — і шеф поліції Чед Малліґан зачитав Тіні його права. Заповнив папери. Взяв відбитки пальців. Провів його коридором до слідчого ізолятора округу, який був розташований в іншому кінці будівлі.

З одного боку коридору була довга конторка і кілька дверей. З іншого — одні двері і дві заґратовані кімнатчини. В одній з них під тоненькою ковдрою на цементному лежаку спав якийсь чоловік. Інша стояла порожня.

За конторкою сиділа сонна на вигляд жінка в коричневій уніформі. Вона дивилася шоу Джея Лено на маленькому портативному телевізорі. Вона взяла від Чеда папери і підписалася, що прийняла Тінь. Чед не пішов одразу, а став заповнювати ще якісь бланки. Жінка обшукала Тінь, забрала всі його пожитки: гаманця, монети, ключа, книжку, наручний годинник, поскладала їх на конторку. Тоді видала йому пластиковий пакет із помаранчевою формою, скомандувала іти до заґратованої комірки і там перевдягнутись. Він міг залишитись у власній білизні і шкарпетках. Тінь перевдягнувся у помаранчевий одяг і перевзувся в гумові капці. В комірці немилосердно смерділо. На спині помаранчевої кофтини, яку він вдягнув через голову, виднівся великий напис чорними літерами: «В’язниця Лісового округу».

Металевий унітаз забився і був по вінця заповнений мішаниною з рідкого лайна і спіненої застояної сечі.

Тінь вийшов, передав жінці свій одяг. Вона запакувала речі до пластикового мішка, куди раніше поскладала інші його пожитки, тоді попросила підписатись у бланку. Тінь підписався іменем Майкла Айнзеля, хоч і спіймав себе на тому, що думає про Майка як про когось іншого — як про когось, з ким він був знайомий, хто йому подобався, але кого він більше ніколи не побачить. Перш ніж віддати жінці гаманця, Тінь у ньому покопирсався, а тоді попросив у жінки:

— Припильнуйте за ним. У ньому — все моє життя.

Жінка забрала гаманця і запевнила Тінь, що з нею гаманець у цілковитій безпеці. Вона навіть попросила Чеда підтвердити її слова, і той, підвівши голову від документів, погодився, що Ліз і справді ще ніколи не губила речей заарештованих.

Перевдягаючись, Тінь непомітно заховав у шкарпетку чотири стодоларові банкноти з гаманця і срібний долар зі Свободою, що його витяг із кишені.

— Слухай, — звернувся він до Чеда, коли закінчив, — а можна мені почитати мою книгу?

— Вибач, Майку. Правила є правила.

Ліз віднесла пакет з Тіневими речима до кімнати в глибині. Чед сказав, що залишить Тінь у надійних руках Ліз Б’ют. Втомлену на вигляд Ліз цей комплімент, схоже, не вразив. Чед забрався. Задзвонив телефон і Ліз, чи, точніше, пані Б’ют, взяла слухавку.

— Добре. Добре-добре. Гаразд. Жодних проблем.

Тоді поклала слухавку і закотила очі.

— Халепа? — перепитав Тінь.

— Так. Не дуже. Трохи. Вони присилають когось по тебе. З Мілвокі. Маєш якісь хронічні захворювання, діабет чи щось типу того?

— Ні. Нічого такого. А в чому, власне, халепа?

— В тому, що мені тепер треба, щоб ти просидів три години в мене під носом. Ота комірка, — вона показала на камеру, де спав чоловік, — зайнята. Мені треба пильнувати, щоб він не вкоротив собі віку. Я не можу посадити вас разом. А заповнювати всі папери на те, що я тебе взяла під відповідальність нашого округу, щоб потім знову виписувати тебе через три години, не вартує мороки. А в оту камеру, — вона похитала головою і показала на кімнатку, де він перевдягнувся, — ти, певно, і сам не захочеш. Бо там забитий унітаз. Жахливо смердить, еге ж?

— Так. Гидотно.

— І це ж базова людська гідність! Не можу дочекатися, поки ми вже переберемося в іншу будівлю. Одна із жінок, яку ми тут замкнули вчора, здається, змила в унітаз тампон. Я всіх завжди попереджаю так не робити. Там стоять спеціальні смітники! Тампони забивають труби. І кожен чортів тампон, який вони змивають в унітаз, коштує округу добру сотню баксів на сантехніка. Ти можеш сидіти тут, якщо я вдягну на тебе наручники. А можеш піти в камеру, — вона помовчала, змірюючи Тінь поглядом. — Вибирай сам.

— Не те, щоб я був задоволений таким вибором, але я за наручники.

Ліз зняла наручники з пояса, і ніби щоб нагадати Тіні про те, де він, поплескала по кобурі з пістолетом:

— Руки за спину.

Наручники стискали масивні зап’ястки Тіні. Ліз застібнула кайданки у нього на ногах і всадовила на лавочку в дальньому кінці конторки біля стіни.

— Домовмося про те, що ти не завдаватимеш клопоту мені, а я не завдаватиму клопоту тобі.

Вона повернула телевізор так, щоб Тіні було видно екран.

— Дякую.

— Коли ми матимемо новий офіс, таких дурниць більше не буде.

Ток-шоу закінчилось. Джей і його гості з усмішкою побажали телеаудиторії добраніч. Почалась серія ситкому Cheers. Тінь ніколи раніше його не дивився. Він бачив тільки одну серію, де донька Тренера прийшла до бару — зате бачив її кілька разів. Тінь зауважив, що якщо ти не дивишся якийсь серіал, то завжди натрапляєш на одну й ту саму серію — і між цими натрапляннями можуть минати роки. Певно, думав він, це один із законів природи.

Поліцейська Ліз Б’ют відкинулася на спинку стільця. Не можна було сказати, що вона геть вирубилась, але подрімувала точно. Вона не помітила, коли товариство з серіалу припинило балакати і перекидатися тупими жартиками, а просто витріщилося з екрану на Тінь.

Діана, білявка за баром, яка мала себе за неабияку інтелектуалку, заговорила першою:

— Тіне! Ми так за тебе хвилювались. Ти кудись зник. Незважаючи на те, що ти закований, приємно тебе знову побачити. Але тобі зовсім не личить помаранчевий.

— Я думаю, варто звідти тікати в сезон полювання, коли всі мисливці носять помаранчеве, — докинув місцевий зануда Кліфф.

Тінь не відповів.

— Ага, проковтнув язика, — продовжила Діана. — Що ж, було весело грати з тобою в хованки.

Тінь відвів погляд. Поліцейська Ліз почала тихенько похропувати. Клара, дрібненька офіціантка, втрутилася:

— Ей, ти, тупоголовий. Ми перериваємо наш серіал, аби показати тобі те, що змусить тебе насцяти в твої рагульські штани. Готовий?

Екран блимнув і почорнів. В нижньому лівому кутку заблимала позначка «Пряма трансляція». Приглушений жіночий голос заговорив:

— Ще не запізно перейти на бік переможців. Але свобода залишитись там, де ти зараз, в тебе, звісно, теж є. Ось що воно таке — бути американцем. Це американське диво. Свобода віри означає, що ти можеш вірити в неправильні речі. Так само, як і свобода слова означає, що ти маєш право зберігати мовчання.

Тепер на екрані показували якусь вулицю. Камера наблизилась — незграбно, як наближають кадр ручні камери в документалках.

Екран заповнило зображення чоловіка із залисинами і трохи сумовитим обличчям. Він стояв, притулившись до стіни, і посьорбував каву з пластикової скляночки. Подивився в камеру і заговорив:

— Дуже легко сперечатися про слово «тероризм». Тоді справжні терористи ховаються за різними евфемізмами, скажімо, «борці за свободу». Насправді ж вони просто вбивці і покидьки. От так просто. Це не робить нашу роботу простішою, але принаймні ми знаємо, що долучаємось до змін. Ми ризикуємо життями, аби змінити світ на краще.

Тінь упізнав цей голос. Він був у цього чоловіка в голові. Зсередини голос агента Града лунав глибше і звучніше, але Тінь все одно впізнав безпомилково.

Камера від’їхала, показавши, що агент Град стоїть посеред якогось американського міста, перед входом до цегляної будівлі. Над дверима красувався логотип: літера G в обрамленні кутника та циркуля.

— Ми на місці, — повідомив хтось за кадром.

— Перевірмо, чи працюють камери всередині, — водночас запропонував жіночий голос. То був переконливий голос із телереклами, який намагається продати товари, необхідні тільки таким розумним людям, як ви.

Слова «Пряма трансляція» і далі блимали внизу кадру. Тепер на екрані була невелика зала зі тьмяним освітленням. За столом в дальньому кінці кімнати сиділо двоє. Один — спиною до камери. Кадр наїхав ближче — різко, переривчасто. На мить зображення стало нечітким, тоді знову сфокусувалося. Чоловік, що сидів обличчям до камери, підвівся і почав міряти кімнату кроками туди-сюди, ніби він був прикутий ланцюгом. То був Середа. Він мав вигляд гравця, який зосередився на грі і навіть певною мірою отримує від неї задоволення. Коли камера сфокусувалася, щось клацнуло і ввімкнувся звук.

Чоловік, який сидів спиною до камери, продовжував:

— Ми пропонуємо можливість закінчити це, тут і зараз, і більше не буде кровопролиття, агресії, страждань і смертей. Хіба заради цього не можна трохи поступитися?

Середа припинив крокувати і пильно поглянув на чоловіка. Його ніздрі тремтіли. Він майже гарчав:

— По-перше, ви повинні розуміти, що просите мене говорити від імені всіх нас, за кожну-кожнісіньку особу в моєму становищі, у всій країні. В цьому нема і крихти глузду. Вони робитимуть те, що вважатимуть за потрібне, і я на них ніяк не зможу вплинути. По-друге, якого біса ви думаєте, що я повірю, ніби ви дотримаєте слова?

Чоловік, який сидів спиною до камери, повернув голову:

— Ти несправедливий сам до себе. Без сумніву, у твого народу нема провідника. Але до тебе вони прислухаються. Вони беруть до уваги твою думку, пане Карґо. А щодо того, що я дотримаю слова... Цю розмову записують і транслюють наживо, — він жестом вказав на місце, де висіла камера, — дехто з твоїх дивиться на нас просто зараз. Інші побачать записи. А ще іншим розкажуть ті, кому вони довіряють. Камери не брешуть.

— Брешуть усі.

Тінь впізнав голос чоловіка, який сидів спиною до камери. То був агент Світ, чоловік, який говорив з агентом Градом, поки Тінь був у того в голові.

— Тобто ти не віриш, що ми дотримаємо слова?

— Я думаю, що ти обіцяєш, аби не виконати обіцянки, і клянешся, щоб переступити через свої клятви. Але я дотримаю слова.

— Гарантії безпеки це гарантії безпеки. А ми домовились про мирні переговори. До речі, радий повідомити, що твій юний протеже знову під нашим наглядом.

— Не може бути, — пирхнув Середа.

— Ми обговорювали способи владнати ситуацію зі зміною парадигм, яка на нас насувається. Ми ж не конче повинні ворогувати?

Середа явно спантеличився:

— Я зроблю все, що в моїх силах...

Тінь помітив щось дивне у зображенні Середи на екрані. В його лівому, скляному оці, горіла червона іскорка. Іскорка залишала за собою слідок, який світився, коли Середа рухався. Старий, здавалося, про неї не підозрює.

— Це велика країна, — здавалося, Середа зібрався з думками. Він ворухнув головою, і багряна крапочка сповзла йому на щоку, а тоді знову повернулась до його скляного ока. — Тут досить місця для...

Телевізійні колонки трохи приглушили постріл, який зніс Середі півголови. Його тіло завалилось назад.

Агент Світ підвівся, як і був — спиною до камери, і вийшов з кадру.

— Подивімось ще раз, у сповільненій зйомці, — переконливо оголосив голос дикторки.

Слова «Пряма трансляція» замінилися на «Запис». Крапочка червоного світла ще раз промандрувала доріжкою до скляного ока Середи, половина його обличчя ще раз зникла у хмарі крові. Зображення завмерло.

— Так. Це досі Божа земля, — сказала дикторка таким голосом, яким зазвичай підсумовують історії. — Питання тільки в тому, яким саме богам ця земля належить.

Інший голос — певно, агента Світа, бо він також здався знайомим — мовив:

— А зараз ми повертаємося до планової телепрограми.

Знову був серіал Cheers, і Тренер запевняв свою доньку, що та насправді дуже гарна, викапана мама.

Телефон задзвонив так різко, що поліцейська Ліз аж підскочила. Підняла слухавку. Сказала:

— Добре. Добре. Так. Так, я буду на місці. — Вона підвелася з-за конторки і звернулася до Тіні: — Вибач. Але я мушу посадити тебе в камеру. Не користуйся унітазом. Якщо тобі треба буде в туалет, натисни на кнопку біля виходу, я проведу тебе до вбиральні. Скоро приїдуть люди шерифа з Лафаєтта і заберуть тебе.

Вона зняла з нього наручники та кайданки і зачинила його в камері. Тепер, за зачиненими дверима, сморід був навіть гіршим.

Тінь сів на бетонний лежак, витягнув долар зі Свободою зі шкарпетки і почав перекочувати його між пальцями, ховати в долоні, перекидати з руки в руку, змінювати розташування монети так, щоб ніхто з тих, хто міг би спостерігати за ним, не помітив її. Він ніби завмер. Просто вбивав час.

Раптово він зрозумів, що глибоко сумує за Середою. Він сумував за його впевненістю, за його ставленням до життя. За його переконаннями.

Розкрив долоню, глянув на карбований у сріблі профіль Свободи. Міцно стиснув монету в кулаці. Подумав, чи стане він одним з тих, кого стратили за злочин, якого він не вчинив. Якщо він доживе до страти. Те, що виробляли на його очах агент Світ і агент Град, свідчило, що вони заввиграшки можуть дістати його і в тюрмі. Мабуть, на Тінь чекає прикрий нещасний випадок по дорозі до наступного місця позбавлення волі. Або його застрелять при спробі втечі. Певно, так і станеться.

Там, за склом, раптом зчинилася бурхлива діяльність. Зайшла поліцейська Ліз. Вона натисла на кнопку, двері, яких Тінь не помічав раніше, відчинилися, і до конторки квапливо підійшов чорношкірий працівник правоохоронних органів в коричневій уніформі людей шерифа.

Тінь сховав срібний долар назад до шкарпетки, притиснувши його до кісточки.

Посланець шерифа передав якісь папери, Ліз проглянула їх і поставила підпис. Зайшов Чед Малліґан, перекинувся з прибулим кількома словами, тоді відчинив двері камери і зайшов досередини:

— Ну тут і штиняє.

— Та що ти таке кажеш?!

— Що ж... По тебе приїхали. Виявляється, ти — питання національної безпеки. Як тобі таке?

— Це буде чудовою передовицею для «Приозерських вістей».

Чед незворушно глянув на нього:

— Шахрай, якого затримали за порушення умов дочасного звільнення? Це не особлива сенсація.

— То он воно як?

— Он воно як це розповіли мені.

Тінь простягнув руки перед собою, і Чед застібнув наручники, тоді кайданки, і врешті, з’єднав їх ланцюгом.

Зараз мене виведуть назовні, гарячково думав Тінь. Може, я зможу втекти. Хоч якось зможу звідси забратись. Він розумів, що це дурна і безнадійна ідея: посеред зими, в наручниках і колодках, у легенькій помаранчевій уніформі.

Чед супроводив його до офісу. Тепер Ліз вимкнула телевізор. Чорний посланець оглянув його і звернувся до Чеда:

— А він здоровило.

Ліз передала прибулому пакет з Тіневими речима, той розписався за них.

Чед поглянув на Тінь, тоді перевів погляд на посланця. Сказав йому — тихо, але так, щоб Тінь міг чути:

— Слухайте. Я просто хотів сказати... Мені неприємно бачити те, що зараз відбувається.

Посланець кивнув. У нього був глибокий інтелігентний голос. То був голос людини, яка однаково вміло організує прес-конференцію і масову різанину:

— Ви можете звернутися до відповідних органів. Наша робота — перевезти його.

Чед скривився, а тоді звернувся до Тіні:

— Добре. Тобі в ті двері, і до воріт.

— Прошу?

— Туди. Там на тебе чекає машина.

Ліз відчинила двері:

— Переконайтеся, що помаранчеву уніформу нам пришлють назад. Минулого разу, коли ми надіслали правопорушника в Лафаєтт, ми її так і не отримали. А потім за форму платить наш округ.

Вони провели Тінь до виходу, де на нього чекала машина. То не була поліцейська автівка. То був чорний лімузин. Інший представник правопорядку, неохайний білий вусатий чоловік, курив собі біля неї. Коли конвой наблизився, чоловік роздавив недопалок носаком черевика і відчинив задні двері машини для Тіні.

Тінь незграбно всівся. Наручники і колодки сковували його рухи. Чорношкірий представник правопорядку звів мотор. Вони чекали, поки відчиняться ворота.

— Ну ж, рушаймо, рушаймо, — нетерпляче тарабанив чорношкірий пальцями по керму.

Чед Малліґан постукав по склу бокового віконця. Другий з людей шерифа виразно поглянув на водія, і той опустив вікно.

— Це неправильно, — сказав Чед. — Я просто хотів сказати, що ви чините неправильно.

— Ми взяли до уваги ваш коментар і направимо його до відповідних органів, — відрізав водій.

Ворота відчинилися. Завірюха не вщухала, сніжинки вертілися у світлі фар. Водій натис на педаль газу. Вони поїхали в напрямку центральної вулиці.

— Ти ж чув про Середу, — озвався до Тіні водій. Тепер його голос звучав інакше, по-старечому і знайомо. — Він мертвий.

— Так. Знаю. Бачив по телевізору.

— Еті бляді, — сказав білий. Це було перше, що він взагалі сказав. Його голос був прокуреним, він говорив із акцентом. Цей голос Тінь також упізнав. — Еті бляді, кажу тобі, вони бляді. Бляді.

— Дякую, що мене забрали, — сказав Тінь.

— Ой, забудь, — відказав водій. Фари зустрічних машин вихоплювали його обличчя з темряви, і те виглядало ще старішим. Ще він виглядав меншим. Останнього разу, як Тінь бачив його, на ньому були канаркові рукавички і піджак у клітинку.

— Ми були в Мілвокі. Коли задзвонив Ібіс, поскакали сюди, мов у дупу вжалені.

— Думаєш, ми дозволили б їм запакувати тебе і підсмажити на електричному стільці? І це тоді, коли мій молот тільки й чекає, щоб проломити твою черепушку? — похмуро запитав білий представник закону, шукаючи в кишенях пачку цигарок. Він говорив із сильним східноєвропейським акцентом.

— Гівенце долетить до вентилятора десь за годину, — зауважив пан Нансі, який із кожною хвилиною ставав усе більш схожим на самого себе, — коли по тебе приїдуть ті, хто треба. Ми зупинимося перед тим, як виїдемо на п’ятдесят третє шосе, і перевдягнемося з цього дрантя в наші звичні лахи.

Чорнобог усміхнувся і показав Тіні ключ від наручників.

— Мені подобаються вуса, — зауважив Тінь. — Тобі пасує.

— Спасіба, — Чорнобог погладив їх жовтавим пальцем.

— Середа... Він справді мертвий? Це не якийсь фокус?

Він зрозумів, що тримається за якусь надію: хай якою абсурдною та не була б. Але вираз обличчя Нансі сказав йому все, і надія покинула Тінь.

І був холод, і був морок, коли видіння зійшло на неї, бо в тій далекій північній стороні денне світло було сірим і похмурим, мов сутінки, що приходили опівдні і швидко згасали: короткі проміжки у темряві.

Вони, кочівники Північних рівнин, не були великим племенем, навіть на мірку тих часів. У них був бог, і бог був черепом мамута, і грубим плащем, змайстрованим з мамутової шкури. Вони називали його Нан’янінні. І коли вони зупинялись, бог спочивав на дерев’янім підмостку на висоті людського зросту.

Вона була жрицею племені, хранителькою його таємниць, а звали її як лисицю, Аццула. Аццула ступала перед двома з їхньої громади, що мали нести їхнього бога на довгих жердинах, прикритого ведмежими шкурами, щоб у буденну годину несвятості не торкалися його земні очі.

Вони блукали тундрою зі своїми шатрами. Найгарніше шатро вкривала шкура оленя-карибу, і то було священне місце. Всередині їх було четверо: жриця Аццула, старійшина племені Ґаґвай, воєначальник Яну і розвідниця Калану. Священиця зібрала раду наступного дня після того, як до неї прийшло видіння.

Аццула підкинула жменьку лишайників до вогню, а потім усохлою лівою рукою додала сушеного листя: з вогнища пішов їдкий сірий дим із химерним різким запахом. Тоді зняла з дерев’яної підставки дерев’яне горнятко, до половини наповнене темно-жовтою рідиною, і передала його Ґаґваю.

Аццула збирала гриби панг — на шапочках кожного гриба було по сім крапок, а гриби з сімома крапками могла знайти тільки істинно благословенна жінка. Вона збирала їх у темряві, під місяцем, і засушувала на шпичаках з оленячих хрящів.

Учора перед сном вона спожила три грибні шапочки. До її снів поприходили ті, хто приносили із собою страх, приходило мерехке яскраве світло, і були там кам’янисті гори, де світелка пнулись догори, як сталагміти. Вона прокинулася вночі, спітніла, і їй треба було сходити до вітру. Вона взяла дерев’яне горнятко і наповнила його сечею. Тоді поставила горнятко у сніг, надворі, і знову заснула.

Коли вона прокинулася, то вибрала з горнятка кришталики льоду, щоб залишити темнішу, концентрованішу рідину, — достоту так, як навчила її мати.

Тепер вона передала цю рідину всім, хто зібрався в шатрі: спершу Ґаґваю, тоді Яну, і зрештою Калану. Усі вони зробили по великому ковтку, і тоді Аццула осушила чашу: випила ковток і собі та вилила залишки перед їхнім богом, Нан’янінні.

У задимленому шатрі сиділи вони, і чекали, поки їхній бог заговорить. Там, у зовнішній темряві, дихав і зойкав вітер.

Розвідниця Калану була жінкою, яка вдягалась і ходила, ніби чоловік. Вона навіть узяла чотирнадцятилітню діву Далані собі за дружину. Калану міцно заплющила очі, тоді підвелась і підійшла до мамутового черепа. Загорнулася в мамутову шкуру і стала так, щоб її голова сховалась у черепі.

— У цих землях причаїлося зло, — промовив Нан’янінні. — Таке велике, що ви зникнете, якщо залишатиметесь тут, на землях ваших матерів і бабусь.

Трійко слухачів застогнали.

— То рабовласники? То великі вовки? — запитав Ґаґвай, чоловік із довгим сивим волоссям і шкірою зморщеною, мов сіра тернова кора.

— То не рабовласники. То не великі вовки, — сказав древній Нан’янінні, що ховався під каменем.

— То голод? До нас прийде голод? — запитав Ґаґвай.

Нан’янінні мовчав. Калану виступила з черепа і стала чекати з іншими.

Тепер Ґаґвай замотався у плащ із мамутової шкури і заховав голову до черепа.

— То не такий голод, який ви знаєте, — заговорив Нан’янінні устами Ґаґвая. — Але голод прийде.

— І що ж воно таке? — спитав Яну. — Я не боюся. Ми битимемося з ним. У нас є дротики і пращі. Хай навіть сотня могутніх войовників прийде з нами на битву, ми здолаємо їх. Ми заведемо їх в болота, і розкроїмо їхні черепи камінням.

— То не людська істота, — заперечив Нан’янінні старечим голосом Ґаґвея. — Воно прийде з небес, і жодні дротики та пращі не зможуть захистити вас.

— Як же нам захиститися? — поцікавилась Аццула. — Я бачила, як із неба сходить вогонь. Я чула голос, гучніший за тисячі громів. Я бачила, як ліси виривало з корінням, а річки закипали.

— Так, — сказав Нан’янінніі і замовк. Ґаґвай вийшов із черепа, схилившись, бо Ґаґвай був старий, а його коліна вже були розпухлі і вузлуваті.

Запала тиша. Аццула підкинула до вогню ще листя, і їхні очі засльозилися від диму.

Тоді до бога ступив Яну: закутав широкі плечі в шкуру, а голову розташував у черепі. Його голос лунав гучно.

— Ви маєте вирушити у подорож, — мовив Нан’янінніі. — Мандруйте до палат сонця. Там, де воно сходить, ви знайдете нові землі, і на тих землях буде вам безпечно. То буде довга подорож: місяць ввійде в тяж і спорожніє, помре і оживе двічі, і на вас чигатимуть рабовласники і чудовиська. Але я поведу вас і вбережу вас, якщо ви підете туди, де сходить сонце.

Аццула сплюнула на земляну долівку і сказала:

— Ні, — вона відчувала, як її бог пильно поглянув на неї. І все одно сказала: — Ні. Ти говориш це тому, що ти поганий бог. Ми загинемо. Ми всі загинемо, і хто тоді носитиме тебе з місця на місце, хто напне твоє шатро, хто умаслить твої бивні жиром?

Та бог мовчав. Аццула і Яну помінялися місцями. Аццулине обличчя було видно з-під пожовтілої мамутової кості.

— У Аццули нема віри, — мовив Нан’янінніі голосом Аццули. — Вона загине до того, як усі решта ввійдуть до нової землі. Та решта з вас житиме. Увіруйте: там, на схід, є незалюднена земля. Та земля стане вашою, і землею ваших дітей, і дітей ваших дітей, і семи колін ваших, і семи по сім. І була б вона вашою навічно, якби не зневіра Аццули. Наступного ранку зберіть свої шатра і пожитки та йдіть назустріч сонцесходу.

І Ґаґвай, і Яну, і Калану схилили голови і підкорилися могуті і мудрості Нан’янінніі.

Місяць зайшов в тяж і розтав, а тоді ще раз зайшов в тяж і розтав. Люди племені йшли на схід, туди, де прокидається сонце, і пробивалися крізь крижані вітри, і їхня шкіра німіла від холоду.

Нан’янінніі дотримав слова: дорогою вони не втратили нікого, крім жінки в пологах, а жінки в пологах належать не Нан’янінніі, а місяцю.

Вони здолали перешийок.

Калану покинула їх, щойно засвітало, щоб розвідати дорогу. Тепер небо чорніло, а Калану досі не повернулася. Та небо жило і мерехтіло, світло сяяло, звивалося й переливалося, пульсувало і текло, білим, зеленим, фіалковим і червоним. Аццула і її люди бачили північне сяйво раніше, та вони досі боялись вогнів — тим паче, що стільки світла на нічних небесах вони спостерігали вперше.

І поки ті вогні плавали й утворювали дивовижні фігури на небозводі, Калану повернулася, мовлячи до Аццули:

— Іноді мені здається, що я можу просто розкинути руки і впасти в небо.

— Це тому, що ти розвідниця, — відповіла священиця Аццула. — Коли ти помреш, ти впадеш у небо і станеш зіркою, щоб по смерті вести нас так само, як ти поводирюєш нам при житті.

— На сході — крижані скелі. Ми можемо на них піднятись, але так мине багато днів.

Чорне, ніби вороняче крило, волосся Калану носила довгим, як то личить чоловікам.

— Ти поведеш нас. Безпечно, — відказала Аццула. — Я помру біля підніжжя скель і стану пожертвою, яка дасть вам права на нові землі.

На захід від них, позаду, в тій стороні, яку вони покинули, там, де сонце відійшло до сну кілька годин тому, спалахнуло жовте світло, яскравіше за блискавицю, яскравіше за сонце. То був вибух чистого сяйва, і змусив він тих, хто були на перешийку, прикрити очі, спльовувати і голосити. Діти заплакали. А старий Ґаґвай прорік:

— То прокляття, про яке Нан’янінніі нас попереджав. Атож, він могутній і мудрий бог.

— Найкращий з-поміж усіх богів, — відказала Калану. — В новій стороні ми піднімемо його на високий поміст, відполіруємо бивні і череп риб’ячим і звірячим жиром, і навчимо наших дітей, і дітей наших дітей, і дітей наших дітей у сьомому коліні, що Нан’янінніі — найліпший із богів, і його ніколи не слід забувати.

— Боги могутні, — повільно, ніби вділяючи великої тайни, мовила Аццула. — Та серце могутніше. Із нашого серця боги вийшли, і в наші серця вони повернуться...

І невідомо, скільки ще продовжувала б вона свої богохульні речі, якби її не перебило те, що не терпіло суперечок.

Із заходу залунало таке ревисько, що вуха їхні закровоточили, і деяку часину вони не чули нічогісінько. Тимчасово сліпі і глухі, та живі, вони знали, що їм пощастило значно більше, аніж племенам, які залишилися у їхньому старому краї.

— Це добре, — сказала Аццула, хоч сама і не почула своїх слів.

Аццула померла в зеніті весняного дня біля підніжжя скель. Вона не дожила, аби побачити Новий світ, і її племені довелося ступити на ці землі без благословенної жінки.

Вони спиналися на скелі, йшли на південь і на захід, доки нарешті не дісталися долини з чистою водою, із річками, де роїлася срібношкіра риба, із оленями, які ніколи раніше не бачили людей і були такими ручними, що доводилося спльовувати і просити пробачення у їхніх духів, перш ніж забити їх.

Далані народила трьох синів, і подейкували, що Калану вдався остаточний магічний обряд і тепер вона могла робити зі своєю дружиною те, що роблять чоловіки, інші плескали, що Ґаґвай ще не такий старий, щоб не могти розважити діву, поки її мужа нема вдома. Достеменно відомо тільки, що відколи Ґаґвай помер, дітей у Далані більше не було.

Льодовики прийшли і розтали. Люди розселилися цими землями, створили нові племена і обрали собі нових захисників: круки і лиси, кроти, великі кішки і бізони — всі вони стали священними звірами, які позначали самість племен, і кожне з них стало богом.

Мамути на цих нових землях були більшими і повільнішими — не такими хитрими, як мамонти сибірських рівнин, а грибів панг із сімома крапками на шапочках вони не змогли знайти у новій стороні. Нан’янінні більше ніколи не мовив до племені.

І в часи, коли діти Калану і Далані побачили своїх правнуків, цими місцями пройшло велике і зажиточне плем’я воїнів, повертаючись зі свого походу за рабами на північ. Вони знайшли долину Перших людей. Повбивали більшість чоловіків, а жінок та дітей взяли у полон.

І одне дитя, у сподіванні на милосердя, відвело їх до печери між пагорбів, де вони знайшли череп мамута, пошарпаний плащ зі шкури, дерев’яну чашу і муміфіковану голову провидиці Аццули.

Дехто з войовників нового племені хотів забрати ці священні речі з собою і привласнити богів Перших Людей, і забрати їхні сили. Та інші не погодилися, бо думали, що не принесе це нічого, крім невдач та гніву їхнього бога (бо були то люди з воронового племені, а круки — ревниві боги).

Тому вони скинули священні речі з пагорба до глибокої ущелини, і забрали вцілілих Перших Людей на південь. А тоді люди воронів, і ще люди лисів, стали наймогутнішими на цій землі, і про Нан’янінні забули назавжди.