20 000 льє під водою

І ІНДІЙСЬКИЙ ОКЕАН

Починається друга частина нашої підводної мандрівки. Перша закінчилася зворушливою сценою на кораловому кладовищі, що лишила глибокий слід у моїй пам'яті. Отже, не тільки життя капітана Немо минало в лоні безмежного океану, він і могилу собі приготував у недосяжних його глибинах. Там жодне морське страхіття не потривожить останнього сну володарів «Наутілуса», вірних друзів, нерозлучних по смерті, як нерозлучних за життя! «Недоступних і людям!» — сказав капітан Немо.

Вічний суворий і невблаганний виклик людському суспільству!

Ні, мене аж ніяк не могли вдовольнити Конселеві здогади. Простосердий добряга непохитно стояв на тому, що капітан Немо — один із невизнаних учених, які платять людству зневагою за байдужість. Консель мав його за незбагненного генія, котрий відкинув тягар земних спокус і назавше сховався в недоступній стихії, де збулися мрії його вільнолюбної натури. Та, здається мені, Конселеві припущення пояснюють загадкову цю людину хіба що з одного боку.

Ба й справді: і таємниці минулої ночі, коли нас не тільки було ув'язнено, але навіщось і приспано, і те, що капітан вирвав із рук моїх далекоглядну трубу, аби я не встиг озирнути обрію, і смертельно поранений матрос, що йому в якийсь незвичайний спосіб розвалено голову, — все це не узгоджувалося з однобокими припущеннями Конселя. Ні! Капітан Немо не просто втік од людей. Грізне судно правило не тільки за притулок вільнодумцеві. Воно, певне, було знаряддям страшної помсти.

Проте підозри мої не мали жодних підстав. Це був кволий проблиск світла в непроглядній темряві — тож мені залишалося писати так, як диктуватимуть події.

Зрештою, нас ніщо не зв'язувало з капітаном Немо. Він знав — втекти з «Наутілуса» ніяк. Ми не давали йому жодних обіцянок і не сковували себе зобов'язаннями, а просто були бранцями, полоненими, що їх із ґречності називали гістьми. Однак Нед Ленд не полишає надії вирватись на волю. Він не промине першої нагоди. Його слідом, певна річ, подамся і я. І проте з якимось жалем винесу я «Наутілусові» таємниці, що їх так великодушно звіряв нам капітан Немо. Що ж нарешті має викликати ця людина — зненависть чи захоплення? Жертва він чи кат? І, кажучи щиро, як би мені хотілося перше, ніж розстатися з ним назавше, завершити кругосвітню підводну мандрівку, котра так чудесно почалася. Як би мені хотілося звідати всі таємниці, заховані в океанських глибинах. Побачити все, чого досі не бачило жодне людське око, — хоч би навіть довелося заплатити власним життям за невгамовну жадобу пізнання! А що мені відкрилося досі? Нічого чи майже нічого, бо ми пройшли всього шість тисяч льє під водами Тихого океану.

Хоч я й знав, що «Наутілус» прямує до заселених земель, та було б жорстоко жертвувати супутниками задля своєї жаги пізнавати невідоме. Мабуть, доведеться іти слідом за ними, може, навіть самому вести їх до звільнення. Тільки чи трапиться сприятлива нагода? Людина, силоміць позбавлена волі, жадала такої нагоди, а допитливий вчений боявся її.

Опівдні двадцять першого січня 1868 року капітанів помічник зійшов на палубу визначити висоту сонця. Я вийшов і собі, запалив сигару і стежив за його роботою, роблячи вголос свої зауваження. Цей чоловік, певно, зовсім не знав французької мови, бо якби він збагнув мої слова, мимохіть якось реагував би на них. А він був німий та байдужий.

Коли помічник вимірював секстантом висоту сонця, на палубі появився матрос — отой здоровань, що ходив із нами в підводну екскурсію на острів Креспо, — і став витирати скло прожектора.

«Наутілус» мав невдовзі зануритись, і я зійшов у салон. Люки зачинилися. Судно взяло курс на захід.

Ми пливли безкраїми просторами Індійського океану, що розлягався на п'ятсот п'ятдесят мільйонів гектарів. Вода була така прозора, аж у голові паморочилось, коли дивився на неї. Здебільша «Наутілус» ішов на глибині від ста до двохсот метрів. Так пливли ми кілька день. Всякому на моїм місці така мандрівка видалася б нескінченно довгою та одноманітною, але я, безмежно люблячи море, щодня виходив на палубу освіжитися цілющим повітрям океану, розглядав крізь кришталеві шиби салону скарби морської безодні, читав книги з бібліотеки капітана Немо, впорядковував свої нотатки, і мені не залишалося жодної хвилі ані на втому, ні на скуку.

Почувалися ми дуже добре, їжа нас вдовольняла, і я міг би запросто обходитися без добавок, що їх Нед Ленд із почуття протесту старався вносити до нашого меню. Опріч того, ми не піддавалися жодним простудам. На судні була завжди така стала температура, що навіть нежить до нас не приставала. Зрештою, ми мали досить мадрепорових коралів — дендрофілій, знаних в Провансі під назвою морського кропу; соковитий їхній м'якуш є найліпшим засобом проти кашлю.

Уже кілька день на нашому шляху зустрічається сила всякого морського птаства з родини чайкових. Кількох пернатих нам пощастило підстрелити. Вміло зготована дичина доповнила наше меню дуже смачними стравами. Серед великих перелітних птахів, здатних за своїх мандрів спочивати на морі, я помітив альбатросів. Ці крилаті з ряду трубконосих попри свій неприємний крик, що нагадує ревіння віслюка, навдивовижу величні птахи. Родину веслоногих представляли швидколетні фрегати, що дуже спритно ловили верховодних риб, та численні фаетони, між якими траплялися червонохвості, завбільшки як голуб; рожевувато-біле пір'я цих тропічних птахів підкреслювало чорноту їхніх крил.

В сіті «Наутілуса» попалася сила морських черепах, зокрема каретти з опуклим панцером, що має велике промислове значення. Ці плазуни легко пірнають і, закривши м'ясистий клапан при носовому отворі, можуть довго триматися під водою. Деякі з черепах ще спали, заховавшись під свій панцер — надійний захист проти морських хижаків. М'ясо цих черепах несмачне, зате яйця — дуже лакомий наїдок.

Що ж до риб — ми просто нетямились із захвату й дива, цілими днями споглядаючи їх крізь кришталеву шибу. Я завважив немало риб, яких мені досі не траплялося бачити живими.

Передусім назву козубеньок, що водяться здебільша у водах Червоного моря. Індійського океану та при берегах Центральної Америки. Ці риби, як і черепахи, панцерники, морські їжаки та ракоподібні, захищені панцером, і то не вапняковим чи кремінковим, а справжнім кістяним. Складається він із міцних тригранних або чотиригранних платівок, які щільно прилягають одна до одної. Тут я нагледів кілька невеличких, сантиметрів із п'ять завдовжки, козубеньок, укритих панцером із тригранних платівок; у них був брунатний хвіст і жовті плавці; м'ясо їхнє смачне й поживне. От би акліматизувати цих риб у прісних водах! Адже у наших річках легко приживається чимало морської риби. Варто згадати й про козубеньок із чотиригранним панцером, так званих чотирирогих, — над очима в них стирчать чотири великі шипи; козубеньок крапчастих із білими цятками на черевці, що ручніють, як птахи; триногів, укритих голками вздовж кістяної спини, котрих за їхнє своєрідне рохкання прозвали морськими свиньми; і, нарешті, дромадерів із конусуватим горбом на хребті; м'ясо їхнє тверде й ликувате.

Крім цих мешканців тутешніх вод, Консель відзначив у своїх нотатках деяких риб із роду голкочеревних: це скати з червоною спиною і білими грудьми; доладні вітрильники, які підіймали свої плавці, ніби вітрила під погожим вітром; гарненькі риби-дракони, що їх природа ущедрила жовтим кадмієм, небесною блакиттю, сріблом і золотом; нарешті бризкуни із довгими трубчастими мордочками, справжні океанські мисливці на мух, озброєні «рушницями», які й не снилися ні Шаспо, ні Ремінгтонові,— вони вбивають комаху однією краплиною води!

Від двадцять першого до двадцять третього січня «Наутілус» ішов зі швидкістю двісті п'ятдесят льє на добу, себто п'ятсот сорок миль за двадцять чотири години, чи двадцять дві за годину. Ми спостерігали тільки тих риб, що, приваблені світлом прожектора, пливли за «Наутілусом». Та вони поволі відставали, і лише окремі риби іще якийсь час трималися в освітленій смузі води.

Уранці двадцять четвертого січня на 125° південної широти і 94°33′ довготи ми побачили острів Кілінга. Цей витвір мадрепорових коралів, увесь зарослий чудовими кокосовими пальмами, свого часу відвідали Дарвін і капітан Фіц-Рой. «Наутілус» пройшов поблизу прямовисних берегів острова. В наші сіті зловилося багацько поліпів, голчастошкірих і цікавих молюскових мушлів. Кілька рідкісних дельфінкових мушлів збагатили скарбницю капітана Немо, до котрої і я долучив зірчастого корала. Це був один із тих поліпів, які часто приростають як паразити до молюскових стулок.

Незабаром острів Кілінга скрився за обрієм і ми взяли курс на північний захід, до південного краю Індійського півострова.

— Цивілізовані землі! — сказав мені того дня Нед Ленд. — Це не острови Папуа, де більше дикунів, аніж диких кіз! На цій землі, пане професоре, є шосейні шляхи, залізниці, міста англійські, французькі, індійські. Тут на кожнім кроці здибаєш земляка. Ну! Чи не пора розпрощатися з капітаном Немо?

— Ні, Неде, ні! — відповів я рішуче. — Не час, як кажете ви, моряки, віддавати кінці. «Наутілус» прямує до цивілізованих країв — наближається до берегів Європи. Коли ми ввійдемо в свої моря, тоді побачимо, що нам порадить наша обачність. Зрештою, я не вірю, що капітан Немо дозволить нам полювати на Малабарських та Коромандельських берегах, як у лісах Нової Гвінеї.

— Ну то й що, пане професоре! Хіба не можна обійтися без його дозволу?

Я не відповів канадцеві — не хотілося сперечатись. Але я поклав собі випити до дна чару лихої долі, що закинула мене на борт «Наутілуса».

Проминувши острів Кілінга, ми попливли з меншою швидкістю. Тут плисти було важче. Часто ми пірнали на великі глибини. Бувало, судно занурювалося до двох-трьох кілометрів, але ні разу нам не вдалося визначити великої глибини Індійського океану, де зонди тринадцять тисяч метрів завдовжки не досягали дна. Щодо температури глибинних вод, то наші термометри незмінно показували чотири ступні вище нуля. До речі, я помітив, що температура поверхневих вод завжди нижча у прибережних районах проти вод у відкритому морі.

Двадцять п'ятого січня океан був зовсім пустельний і «Наутілус» весь день ішов на поверхні, розсікаючи хвилі своїм потужним гвинтом, з-під якого летіли високі водограї бризок. Як же було не взяти його за велетенського кита? До самісінького вечора пробув я на палубі. Дивився на море. Наоколо — ні єдиної цяти! Аж десь уже біля третьої години на захід од нас з'явився корабель. Якийсь час він темною смужкою виднів на обрії, але з такої віддалі годі було помітити «Наутілуса», що ледве виступав із води. Корабель, певне, належав Півостровній та Східній компанії, котра обслуговує лінію Цейлон — Сідней і заходить у Мельбурн та на мис короля Георга.

О п'ятій годині пополудні перед недовгими тропічними сутінками мене та Конселя зачарувало незвичайне видовище.

Існує одна гарненька тваринка, зустріч із якою, на думку древніх, провіщає щастя. Арістотель, Атеней, Пліній та Оппіан вивчали її уподобання й нахили і на змалювання її вичерпали всі поетичні засоби Греції й Риму. Вони назвали це створіння «наутілус», або «помпіліус». Але новіша наука не закріпила їхніх назвиськ, і сьогодні цього молюска знають під ім'ям аргонавта.

Отже, того вечора неподалік пропливав цілий табун аргонавтів, їх було кілька тисяч. Належали вони до роду горбкуватих аргонавтів, що водяться в Індійському океані.

Аргонавти пливли задом наперед завдяки своїм рушійним цівкам, якими виштовхували воду, що нагніталася при вдихові. З восьми їхніх мацаків шість — тонких і довгих — плавали на воді, а два — кільцюваті, з перетинкою — випиналися, як легеньке вітрильце. Я розгледів їхню спіралеподібну мушлю — Кюв'є влучно порівнює її до тендітного човника. Ба й справді, човник! Він возить заховану в собі тваринку, яка ніколи до нього не приростає.

— Аргонавт спроможний скинути свою мушлю, — сказав я Конселеві,— але цього ніколи не буває.

— Точнісінько, як і капітан Немо, — розважливо відповів Консель. — Ото б і назвати йому своє судно «Аргонавтом»!

Мабуть, із годину молюски пливли за «Наутілусом». Несподівано зграю щось наполохало. Враз усі вітрила спустилися, мацаки сховалися в мушлях, тіла зіщулились; перемістивши центр ваги, черепашки пішли шкереберть, і вся флотилія зникла під водою. Ніколи ще кораблі жодної ескадри не маневрували так спритно.

Тут зайшло сонце і зразу залягла темрява. Вітерець збивав легенькі брижі, і в борт «Наутілуса» сонно плюскали хвилі.

Назавтра, двадцять шостого січня, ми перетяли екватор на вісімдесят другому меридіані і ввійшли в води Північної півкулі.

Того дня кортеж нашого судна складала зграя велетенських акул. Тутешні води кишіли цими страшними й небезпечними тваринами. Це були акули з бурою спиною, білим черевом і одинадцятьма рядами зубів; акули банькаті, що мали на шиї велику чорну цяту, облямовану білим, — вона скидалася на здоровенне око; акули сині з кулястою головою, всіяною чорними цятами. Темні туші охижіло товкли страшними головиськами в кришталеві шиби судна. Таке безцеремонне панібратство аж судомило гарпунера. Його поривало на поверхню, йому свербіли руки загарпунити хоч би кількох отих акул із роззявленими пащами, з яких виблискували гострі зуби. Але тут «Наутілус» збільшив швидкість і залишив далеко позад себе найспритніших акул.

Двадцять сьомого січня при вході до широкої Бенгальської затоки перед нашими очима безупинно поставали страхітливі видива. Назустріч пливли трупи. То були трупи померлих індійців, несені течією Гангу в чисте море; їх не встигли склювати грифи, що єдині були за могильників у цій країні. Та все ж акули неодмінно допоможуть їм у похованні.

Десь близько сьомої години вечора, піднявшись на поверхню, «Наутілус» поплив серед молочно-білих хвиль. Море, скільки оком сягнути, видавалося молочним. Чи не вводило нас в оману місячне сяйво? Ні! Бо ж тільки два дні, як з'явився молодик. Він був іще десь за обрієм, в сонячному промінні. І небо, всіяне зорями, здавалося чорним проти білини довколишніх вод.

Консель не вірив власним очам і попросив мене пояснити причину цього незвичайного явища. На щастя, я міг йому відповісти.

— Це — так зване молочне море, — сказав я, — широчезні простори білих вод — часте явище в цих широтах.

— А чи не пояснив би мені пан професор, — повів далі Консель, — причину цього явища? Не могла ж вода й справді перетворитися на молоко.

— Звичайно, ні, мій друже. Ця білина, що так тебе здивувала, викликана наявністю в воді міріадів інфузорій, дрібнесеньких істот, безбарвних слизистих черв'яків. Ці тваринки, тонкі, як волосина, одну п'яту міліметра завдовжки, випромінюють світло. Злипаючись між собою, вони вкривають морську поверхню на багато льє.

— На багато льє? — вигукнув Консель.

— Так, друже мій. І не берися рахувати, скільки їх довкола. Марна річ! Декому з моряків, приміром, траплялося плисти молочним морем понад сорок миль.

Не знаю, як сприйняв Консель мою пораду, але він глибоко замислився. Ну, звичайно! Він уже сушив собі голову, скільки тих тваринок уміщається на площі сорок квадратних миль, коли довжина кожної дорівнює одній п'ятій міліметра, а грубина — тоненькій волосинці. Що ж до мене, то я й далі спостерігав оте дивне явище. Впродовж кількох годин «Наутілус» розтинав своїм тараном білаві хвилі, і я завважив, що він безшумно лине цією мильною водою, так ніби пливе по спіненому вирові двох зустрічних течій, що часом бувають у бухтах.

Десь опівночі море прибрало свого звичного кольору, та позаду «Наутілуса» аж до самого обрію небо, відбиваючи білину вод, здавалося, було освітлене північним сяйвом.

II НОВА ПРОПОЗИЦІЯ КАПІТАНА НЕМО

Двадцять восьмого січня опівдні під 9°4′ північної широти «Наутілус» виплив на поверхню моря поблизу землі, що лежала за вісім миль на захід. Насамперед впадало до ока безладне громаддя гір; з імли поволі виступали примхливої форми шпилі, що сягали двох тисяч футів у височінь. Коли було встановлено координати, я зійшов до салону, відшукав цю точку на карті й довідався: ми знаходимося біля берегів острова Цейлон — перлини Індії.

Я пішов до бібліотеки пошукати відомостей про цей острів, що його вважають найродючішим на земній кулі. Тут мені трапилася праця Г. К. Сірра «Цейлон і сингалезці». Повернувшись до салону, я передусім прочитав загальні відомості про Цейлон, якому в давнину надавалося так багато різних назв. Лежить він між 5°55′ та 9°49′ північної широти і 79°42′ та 82°4′ довготи на схід од Гринвіцького меридіана. Простягається на двісті сімдесят п'ять миль у довжину і щонайбільше сто п'ятдесят миль у широчінь, обвід — дев'ятсот миль; площа — двадцять чотири тисячі чотириста сорок вісім миль, тобто майже така, як площа Ірландії.

До салону ввійшли капітан Немо та його помічник. Капітан кинув оком на карту. Потім обернувся до мене.

— Острів Цейлон, — сказав він, — славиться своїми перловими промислами. Чи не бажаєте, пане Аронаксе, відвідати перлові ловища?

— Вельми охоче, капітане.

— Гаразд. Це проста річ. От тільки, побувавши на ловищах, ми не побачимо самих ловців. Сезон іще не почався. Та дарма. Я дам наказа плисти до Манарської затоки. Ми прибудемо туди вночі.

Капітан сказав кілька слів помічникові, і той вийшов. Незабаром «Наутілус» поринув у свою водну стихію; манометр показував глибину тридцять футів.

Уп'явшись очима в карту, я взявся шукати Манарську затоку. Я знайшов її на дев'ятій паралелі при північно-західному березі Цейлону. Затока утворюється видовженою смугою острівця Манар. Щоб дістатися туди, треба було обійти весь західний берег Цейлону.

— Пане професоре, — промовив капітан Немо, — перли виловлюють у Бенгальській затоці, в Індійському, Китайському та Японському морях, а також у морях Південної Америки, в Панамській і Каліфорнійській затоках. Та найбагатші перлові ловища зосереджені біля Цейлону. Ми прибудемо туди, щоправда, передчасно. Ловці перлів з'являються в Манарській затоці не раніше березня. Тоді збиваються сюди до трьохсот суден і, накинувшись на поживу, впродовж тридцяти днів грабують морські скарби. З кожним кораблем прибувають десять веслярів і десять водолазів. Поділившися на дві групи, вони навперемінки пірнають на глибину двадцяти метрів, затиснувши між ногами камінь, прив'язаний мотузкою до судна.

— Невже до того примітивного способу вдаються й нині?

— Вдаються, — відповів Немо. — Дарма що промисли посідає найвинахідливіший, найпрактичніший народ світу — англійці, які дістали їх у власність за Ам'єнською угодою 1802 року.

— Ваш скафандр, либонь, став би тут у великій пригоді.

— Звичайно. Адже ж ці нещасні перлярі не годні триматися довго під водою. Хоч англієць Персеваль у своїй «Мандрівці на Цейлон» запевняє, ніби якийсь кафр тримався під водою п'ять хвилин, — я не йму йому віри. Я знаю, що деякі водолази залишаються під водою п'ятдесят сім секунд, а найвитриваліші навіть вісімдесят сім секунд, проте їх не рясно. А коли ці сердеги виринають, їм із вух і носа тече закривавлена вода. Я вважаю, що водолаз має триматися під водою не більше тридцяти секунд, впродовж яких йому треба встигнути зібрати в сітку знайдені перлівниці. Ловці перлів не доживають до старості. Вони зарання хиріють, на очах з'являються виразки, все тіло береться болячками, і вони часто вмирають під водою, розбиті паралічем.

— Еге ж! — сказав я. — Сумне ремество, покликане вдовольняти людські примхи. А скажіть, капітане, скільки перлівниць виловлює одне судно за день?

— Щось од сорока до п'ятдесяти тисяч. Кажуть, ніби 1814 року англійський уряд влаштував таку ловитву державним коштом, і перлярі за двадцять днів дістали з морського дна сімдесят шість мільйонів скойок.

— То принаймні,— поцікавився я, — ці нещасливці мають добрий заробіток?

— Де там, пане професоре?! В Панамі вони дістають не більше долара за тиждень. Здебільша їм перепадає по одному су за мушлю, в котрій є перлина; а скільки з них порожніх?!

— По одному су! Таж ці бідолахи кладуть до кишені господаря мільйони! Це ж грабунок!

— Отже, пане професоре, — сказав капітан Немо, — ви зі своїми супутниками побуваєте на Манарському родовищі перлів, і коли туди випадком прибув уже якийсь перляр, ми подивимося, як він орудує.

— Охоче, капітане.

— А ви, пане Аронаксе, не боїтесь акул?

— Акул?! — вигукнув я.

Питання видалося мені, м'яко кажучи, марним.

— То якої ви думки про акул? — не відступався капітан Немо.

— Гм! — завагавсь я. — Мушу признатися, що мені досі не випадало стикатися з ними близько.

— А ми звикли до них, — сказав капітан. — Згодом і ви призвичаїтесь. До речі, ми захопимо зброю і зможемо при нагоді вполювати якусь акулу. Це дуже цікаво. Отож до завтра, пане професоре. Вранці виходимо.

Сказавши це безтурботним тоном, капітан Немо вийшов із салону.

Коли б вас запросили до полювання на ведмедя в швейцарських горах, ви б відповіли: «Гаразд! Завтра підемо на ведмедя». Коли б запросили до полювання на лева в атлаських долинах чи, скажімо, на тигра в індійських джунглях, ви могли б спокійно сказати: «О! То ми йдемо на тигра або лева! Чудесно!» Та коли вас запросять полювати на акулу в її природній стихії, ви, певно, замислитесь, чи приймати такі запросини.

Що ж до мене, то я провів рукою по чолі, яке зросив холодний піт.

«Зваж усе гарненько, — сказав я собі,— ще не пізно! Одна річ полювати видру, як то нам лучилося в підводних лісах острова Креспо, а геть інша — пірнати в морську безодню, знаючи, що на тебе чигає сутичка з акулою! Мені добре відомо: в деяких краях, зокрема на Андаманських островах, негри не вагаючись кидаються на акул із мечем в одній руці і зашморгом у другій. Але мені відомо й те, що багато хто з одчайдухів, котрі йдуть на двобій із цими страшними потворами, не повертаються назад. Зрештою, я не негр, а коли б і був нефом, то, гадаю, — за такої оказії певне вагання з мого боку не було б великим гріхом».

Мені верзлися акули; перед очима поставали їхні величезні пащі, втикані кількома рядами зубів, спроможних розкусити людину навпіл. До того ж я не міг стерпіти байдужого тону, яким капітан Немо запрошував мене на ті кляті лови. Так наче йшлося про лісову облаву на якусь там лисицю.

«Дарма! — втішав я себе. — Консель, звичайно, не пристане на таке непевне діло, а під тим приводом і я ухилюся від капітанових запросин».

Що ж до Неда, то, признатися, я не був певен в його розважливості. Небезпека, хоч би яка велика, завжди вабила його войовничу натуру.

Я взявся до книжки Сірра, та гортав її машинально. З кожної сторінки виглядали роззявлені грізні пащеки.

Тут саме увійшли Консель і канадець. Вони були в доброму, ба навіть веселому гуморі. Вони не знали, що на них чекає.

— Слово честі, пане професоре, ваш капітан, — чорти б його вхопили! — запропонував нам вельми втішну забаву!

— О! — сказав я. — То ви знаєте…

— Хай не прогнівається пан професор, — мовив Консель, — капітан «Наутілуса» запросив нас разом із паном професором відвідати взавтра знамениті цейлонські перлові промисли. Він був напрочуд ґречний і поводився як справжній джентльмен.

— А більше він нічого вам не сказав?

— Нічого, пане професоре, — відповів канадець. — Хіба тільки те, що вже говорив вам про цю прогулянку.

— Та воно правда, — мовив я. — Але він нічого не сказав вам про таку деталь, як…

— Він не вдавався в подробиці. То ви підете з нами, правда ж?

— Я… звичайно! Бачу, Ленде, ви набираєте смаку до підводних прогулянок.

— Ще б пак! Це ж страх як цікаво!

— А може, й небезпечно! — натякнув я.

— Небезпечно? — здивувався Нед Ленд. — Звичайна прогулянка по перловому ловищу.

Видно, капітан Немо не вважав за потрібне говорити моїм супутникам про акул. Я дивився на них так сумно, ніби їм уже бракувало руки або ноги. Чи ж мушу я застерегти їх про небезпеку? Безперечно! Та я не знав, з якого боку почати.

— Чи не був би пан професор ласкавий розказати нам докладніше про ловитву перлів? — спитав Консель.

— Про саму ловитву, — запитався я, — чи про ті нещасливі випадки, що…

— Передусім нас цікавить ловитва! — відказав канадець. — Йдучи на рибалку, треба знати, як закинути вудку.

— Ну, що ж! Сідайте, друзі мої, і я розповім вам усе, що вичитав із Сіррової книжки.

Нед і Консель посідали на канапу, і канадець одразу спитав:

— А що воно таке — ота перлина, пане професоре?

— Як на поета, друже Неде, то перлина — сльоза моря, — відповів я, — для мешканців сходу вона — скам'яніла краплина роси; для жінок — то коштовна оздоба, сяйний овальний камінець; для хіміка перлина — не що інше, як сполука фосфорнокислих солей із вуглекислим кальцієм; нарешті, для натураліста — це просто хворобливий наріст, що утворюється шляхом виділення й поступового нашарування перламутру всередині двостулкових молюсків.

— Тип молюсків, — сказав Консель, — клас пластинчасто-зябрових.

— Правильно, мій учений Конселю. Є підстави твердити, що перлини утворюють не самі морські перлівниці, а й черевоногі та головоногі молюски — морське вушко, тридакна, морські пінни, одне слово, всі молюски, що виділяють перламутр, себто синю, блакитну, фіолетову органічну масу, якою вкривають зсередини поверхню своїх черепашок.

— Навіть їстівні скойки? — запитався канадець.

— Атож! Навіть їстівні скойки деяких водоймищ Уельсу, Шотландії, Ірландії, Саксонії, Богемії, Франції.

— Прекрасно! Це треба запам'ятати, — мовив канадець.

— Але, — вів я далі,— здебільша перли утворюються в скойці — дорогоцінній перлівниці. Отже, перлина — не що інше, як виділення перламутрової маси, що набула кулястої форми. Перлина утворюється від подразнення, до якого спричиняється піщинка чи якась інша неорганічна речовина, котра потрапляє в складки молюска. Вільно лежачи на тілі тваринки, це ядро майбутньої перлини чіпляється до скойки і протягом багатьох років обростає концентричними шарами перламутрової маси.

— А буває по кілька перлин в одній скойці? — запитався Консель.

— Так, друже мій. Траплялися скойки — справжні скриньки коштовностей. Кажуть, хоч я тому не вірю, ніби в одній скойці знайшли не менше ста п'ятдесяти акул.

— Сто п'ятдесят акул! — вигукнув Нед Ленд.

— Хіба я сказав «акул»? — запитав я знітившись— Я хотів сказати — сто п'ятдесят перлин. Акули тут ні до чого.

— Та звичайно, — сказав Консель. — А чи не пояснив би пан професор, як зі скойок дістають оті перли?

— Є кілька способів. Коли перлина щільно приросла до стулки, її витягають щипчиками. Та звичайно скойки висипають на мати, розстелені на березі. Під сонцем молюски гинуть, і через десять днів, коли вони до решти згниють, скойки зсипають до великих басейнів з морською водою, розкривають, тоді миють. А вже по цьому беруться до роботи сортувальники скойок. Спершу вони здіймають перламутрові платівки, знані на ринку під назвою сріблястих, несправжніх білих, несправжніх чорних, що продають на вагу по сто двадцять п'ять і сто п'ятдесят кілограмів у ящику. Вичищену від скойок паренхіму⁴² розварюють, відкидають на сито і в такий спосіб дістають із тіла молюска геть усі перлини, до найдрібнішої.

— А ціна перлини залежить, певно, від її величини? — запитався Консель.

— Не тільки від величини, — відповів я, — а й від форми, від того, чи перлина, як кажуть ювеліри, «чистої води», тобто від її кольору, від блиску, інакше кажучи, від того, чи вона міниться всіма ніжними відтінками перламутру. Найкоштовнішими вважаються так звані дівочі або високородні перлини; утворюються вони поодинчо в тканині молюска. Це білі, часто непрозорі камінці, але трапляються і з опаловими переливами. Ті перлини бувають найчастіше кулястої або грушуватої форми. Кулясті йдуть на браслети, грушуваті — на сережки. Найкоштовніші перлини продаються від штуки. А перлини, що утворюються на скойці й мають неправильну форму, коштують дешевше і продаються вагою. Нарешті нижчий ґатунок — дрібні перлини, що їх називають зернятками, продаються мірою; ідуть вони на вишивки та оздобу церковного одягу.

— Оте сортування перлин, певно, робота загайна й марудна, — сказав канадець.

— Ні, друже мій. Це роблять за допомогою решіт із дірками різної величини. Перлини, що залишаються в рідкому решеті, котре має від двадцяти до вісімдесяти дірок, — це перлини першого ґатунку. Перлини, що не проходять крізь решето, яке має від ста до восьмисот дірок, — другого ґатунку. Нарешті перлини, що залишаються в решеті, котре має дев'ятсот — тисячу дірок, вважаються зернятками.

— Хитро придумано! — сказав Консель. — Я бачу, навіть класифікацію перлин механізовано. А чи не сказав би пан професор, який прибуток дають оті ловища перлів?

— Коли судити з книжки Сірра, — відповів я, — цейлонські перлові родовища щороку приносять три мільйони акул.

— Франків! — поправив Консель.

— Еге ж, франків! Три мільйони франків, — похопився я. — Але, здається мені, тепер ці ловища не такі прибуткові, як перше. От хоч би взяти американські промисли. За Карла П'ятого вони щороку давали чотири мільйони чистого прибутку, нині ж од них дістають дві третини тої суми. А загалом річний прибуток усіх перлових промислів становить дев'ять мільйонів франків.

— Але трапляються окремі перлини, що коштують великих грошей, — зауважив Консель.

— Так, друже мій. Кажуть, ніби Цезар подарував Сервілії перлину вартістю, як на наші гроші, сто двадцять тисяч франків.

— А я чував, що в давнину якась дама пила розчинені оцтом перлини.

— Клеопатра! — уточнив Консель.

— Мабуть, не дуже приємне питво, — сказав Нед Ленд.

— Гидка штука, друже Неде, — відповів Консель. — Зате чарочка такого напою коштувала сто п'ятдесят тисяч франків. Неабиякі гроші!

— Була б ота дамочка моєю жінкою! — мовив Нед Ленд, промовисто глянувши на свої кулачиська.

— Нед Ленд — чоловік Клеопатри! — вигукнув Консель.

— Я трохи був не женився, Конселю, — статечно проказав канадець. — I не я винен, що діло не склеїлось. Я навіть купив перлове намисто своїй нареченій Кет Тендер. А вона пішла за іншого. Ну що ж! Намисто коштувало всього півтора долара! А які були перлини! Присягаюся, пане професоре, — жодна б не проскочила через найрідше сито.

— Мій любий Неде, — сміючись відповів я, — то були штучні перлини, простісінькі скляні кульки, наповнені перламутровою есенцією.

— Нехай навіть есенція, — опирався канадець, — але вона мусила дорого коштувати.

— Вона нічого не варта. Це не що інше, як срібляста речовина з верховодчиної луски, що її розчиняють азотною кислотою. Ціна їй — ламаний гріш.

— Тим-то Кет і пішла за іншого, — філософськи розміркував Нед.

— Ну, та повернімося до розмови про вартість перлів, — сказав я. — Гадаю, жоден монарх не має такої перлини, як капітан Немо…

— Оце вона? — запитався Консель, показуючи на чудову перлину під скляним ковпаком.

— Так. Думаю, що не схиблю, оцінивши її на два мільйони…

— Франків?! — вихопився Консель.

— Еге ж! — сказав я. — Два мільйони франків! А капітанові Немо, щоб здобути отакий скарб, досить було тільки нахилитися.

— Оце так штука! — вигукнув Нед Ленд. — А раптом узавтра й нам трапиться така сама!

— Еге ж! Дідька лисого, — мовив Консель.

— А чому б ні?

— А що нам робити з мільйонами на борту «Наутілуса»?

— Та на борту — нічого, а деінде? — сказав Нед Ленд.

— Гм! Деінде! — хитнув головою Консель.

— А воно правда, — втрутився я. — Нед Ленд має рацію. І якщо ми колись привеземо до Європи чи Америки перлину вартістю на кілька мільйонів, вона надасть більшої переконливості, а водночас і ціни розповідям про наші митарства.

— Звісно! — мовив канадець.

— Невже ж, — озвався допитливий Консель, — ловитва перлів — таке небезпечне діло?

— Та ні! — жваво відповів я. — А надто, коли вжити заходів обережності!

— А яка небезпека може бути в цім реместві? — запитався Нед Ленд. — Хіба що ковтнеш морської води.

— Ваша правда, Неде. До речі,— спитав я, впадаючи в безтурботний тон капітана Немо, — ви не боїтеся акул?

— Я?! — здивувався канадець. — Гарпунер мало не з пелюшок? Чхати мені на них!

— Йдеться не про те, — сказав я, — щоб упіймати акулу на гак, витягти її на палубу, відрубати сокирою голову, розпанахати черево, вирвати серце й шпурнути його в море!

— Виходить, мова йде про…

— Атож, саме так!

— У воді?

— У воді!

— Отакої! Та я ж із гарпуном! Бачте, пане професоре, акули — вайлуваті створіння. Щоб хіпнути нас, вона мусить перевернутися черевом догори, а цієї миті…

Нед Ленд так вимовив слово «хіпнути», аж мені по спині забігали мурашки.

— Ну, а ти, Конселю, якої думки про акул?

— Я буду відвертий із паном професором… «Ну й гаразд», — подумав я, і мурашки перестали бігати мені по спині.

— Якщо пан професор іде на акул, — вів далі Консель, — чи міг би я, його щирий служник, не піти разом із ним!

III ПЕРЛИНА ВАРТІСТЮ ДЕСЯТЬ МІЛЬЙОНІВ

Настала ніч. Я ліг спати, та спалося мені погано. Снилися акули, і мені здавалося, що походження слова «акула» від слова «панахида»⁴³ — правильне і водночас неправильне.

Наступного дня, о четвертій годині ранку, мене розбудив стюард, що його капітан Немо призначив до моїх послуг. Я хутко встав, одягнувся й вийшов до салону. Тут уже чекав на мене капітан Немо.

— Пане Аронаксе, — сказав він, — ви готові?

— Так.

— То прошу, ходімте зі мною.

— А мої супутники, капітане?

— Вони вже чекають на нас.

— Ми будемо надягати скафандри? — запитався я.

— Тим часом ні. Я не хочу, щоб «Наутілус» підпливав надто близько до цих берегів, хоч ми ще й далеченько від Манарського ловища; отож я звелів спорядити нам човна, що пройде обмілину навпростець; значно скоротивши обхідний шлях, ми зійдемо біля самого перловища. Все водолазне начиння вже на човні. Вдягнемося перед тим, як занурюватися під воду.

Ми з капітаном Немо підійшли до трапа, що вів на палубу. Нед і Консель були вже там; вони дуже раділи з майбутньої «приємної прогулянки». П'ятеро матросів з веслами в руках чекали на нас у човні, вже спущеному на воду.

Було ще темно. Легкі хмарини облягали небо, поміж них зрідка мерехтіли зорі. Я силкувався розгледіти землю, але вдалині манячіла тільки невиразна смужечка. «Наутілус», обігнувши за ніч західний берег Цейлону, знаходився тепер перед бухтою, певніше, перед затокою, що її утворювали береги Цейлону й Манарського острова. Там, під темними водами, простяглися більш як на двадцять миль усіяні рифами невичерпні перлові поля.

Капітан Немо, Консель, Нед і я примостилися на кормі. Один із матросів став при стерні; четверо його товаришів узялися за весла; капітан наказав оддавати кінці, і ми відчалили.

Човен поплив на південь. Веслярі не квапились. Я помітив, що вони опускають весла на воду через кожні десять секунд, як то заведено в військово-морському флоті. А коли човен ішов за інерцією, чутно було, як з весел важко падають на темну воду краплини, ніби кульки розплавленого олова. Легенькі брижі, що набігали з підвітряного боку, погойдували човна, і гребінці хвиль плюскали по його носі.

Всі мовчали. Про що думав капітан Немо? Може, про землю, що хутко наближалася, хоч, на Недову думку, ми дуже далеко від неї? Що ж до Конселя, то він був сама цікавість.

О пів на шосту обрій посвітлішав, і на його синюватому тлі чіткіше вимальовувався рельєф острова. Низькі на сході, береги на південь дедалі вищали. Тепер ми були за яких п'ять миль од нього, проте берег і досі зливався з тьмавими водами затоки. Між нами й островом море було пустельне. Ніде ні човна, ні водолаза. Німотна тиша панувала над перлярською бухтою. Капітан Немо казав слушно — ми прибули сюди зарано.

О шостій годині, зненацька, як то буває в тропічних краях, де не знають ні вранішньої зорі, ні вечірніх сутінків, настав день. Сонячне проміння пробилося крізь хмари, що затягли східний обрій, і на небо враз вигулькнуло ясне світило.

Тепер я добре бачив і берег, і навіть дерева, де-не-де розкидані по ньому.

Човен підходив до Манарського острова, що його берег, закруглюючись, зникав на півдні. Капітан Немо підвівся з лавки і став оглядати море.

На його знак закинули кітву, та ланцюг розмотався не більше як на метр, бо тут була наймілкіша місцина цейлонського перловища. Щоправда, човна, підхопленого відпливом, однесло назад на всю довжину ланцюга.

— Ну, от ми і дістались до місця, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо. — Перед вами замкнена бухта. За місяць сюди припливе багато промислових суден і цю воду звирують відважні водолази. Чудесна бухта для таких промислів! Вона захищена проти найлютіших вітрів, а море тут ніколи не збурюється, — все це створює найкращі умови водолазам. Ну, а тепер надягнімо скафандри та й почнімо нашу про гулянку.

Я нічого не відповів і, дивлячись на ці підозрілі води, з допомогою матросів узявся надягати важку водолазну одежу. Капітан Немо та обидва мої супутники й собі одягалися. Що ж до матросів — жоден не супроводив нас у цій небезпечній прогулянці.

Невдовзі ми були запаковані по саму шию в гумову одежу; на спині приладнано резервуари з повітрям. Але Румкорфових апаратів не було. Перше, ніж надягнути на голову мідного шолома, я запитав про них капітана.

— Вони нам непотрібні,— відповів капітан Немо. — Ми не опускатимемось дуже глибоко, тож нам світитиме сонце. До того було б нерозважливо освітлювати електричними ліхтарями тутешні води. Так можна тільки привернути увагу небезпечних хижаків, що водяться в цих місцях.

Я озирнувся на Конселя та Неда Ленда. Але вони вже надягли шоломи і не могли ні слухати, ані відповідати.

Я запитав капітана Немо востаннє:

— А зброя? Де наші рушниці?

— Рушниці? Навіщо вони нам? Хіба горяни не йдуть на ведмедя з кинджалом у руках? А чи криця не певніша за свинець? Ось надійний тесак. Заткніть його за пояс і гайда!

Я глянув на своїх товаришів. Вони були озброєні, як і ми, а Нед Ленд ще й вимахував величезним гарпуном, що його захопив із собою, залишаючи судно.

Тоді слідом за капітаном я надягнув мідного шолома, і резервуари із стисненим повітрям автоматично ввімкнулися.

За якусь хвилю матроси висадили нас один по одному в воду, і вже за півтора метра від поверхні ми намацали дно. Капітан Немо махнув рукою, і ми пішли за ним пологим схилом.

Гнітючі думи, що досі мене обсідали, розвіялись. Я почувся на диво спокійним. Легкість рухів надала більшої певності, а небувале видовисько полонило мою уяву.

Сонце, легко проникаючи крізь тонкий шар води, досить яскраво осявало дно. Було виразно видно кожен камінець. Минуло ще десять хвилин, і ми опинилися на глибині п'яти метрів. Дно щодалі рівнішало.

З-під наших ніг, неначе бекаси на болоті, метнулася врозтіч зграйка цікавих риб із роду одноперих, що не мали інших плавців, окрім хвостового. Я помітив справжню яванську гадюку дев'яносто сантиметрів завдовжки, з білавим черевцем; якби не золоті смуги на боках, її можна було прийняти за морського в'юна. З роду строматид, прикметного надмірною плескатістю тулуба, я вгледів кількох пістрявих парів із спинними плавцями на взірець серпа. І в'ялені, і мариновані, ці риби — дуже лакомі страви. Пропливали й транкебари в блискучому лускуватому панцері із восьми поздовжніх смуг.

Сонце підіймалося вище і глибше та глибше просвічувало товщу води. Мало-помалу мінявся ґрунт. М'який пісок поступався місцем перед справжньою бруківкою з круглястих валунів, укритою килимом із молюсків та зоофітів. Тут здибалися мушлі тонкостінні, поширені здебільша в Червоному морі та Індійському океані; кулясті мушлі жовтогарячих люцин; шилівки; перські багрянки, що постачали «Наутілусові» чудову фарбу; рогаті кам'янки одинадцяти сантиметрів завдовжки, що тяглися догори, ніби руки, готові вас ухопити; рогуваті турбінели, всіяні колючками; двостулкові черепашки-лінгули; качкородки — їстівні черепашки, поширені на індостанських ринках; пелагії-панопіри, що випромінюють бліде світло; нарешті, чудові віялуваті окатиці — найпишніші витвори тутешньої морської фауни.

У цій щедроті живих рослин, під запоною гідрофітів, кишіли легіони незграбних членистоногих, головним чином ракоподібних із трикутним ледь закругленим панцером; поширених у тутешніх водах страшних партенопів. Разів кілька трапила мені на око ще огидніша почвара — велетенський краб, що його описав Дарвін. Природа наділила цю істоту інстинктом і силою, потрібними на те, щоб вона живилася кокосовими горіхами; краб видряпується на прибережні пальми і зриває плоди; горіх падає на землю, лушпайка тріскається, і краб лущить плід своїми міцними клешнями. В цих прозорих водах краби пересуваються надзвичайно швидко, тоді як морські черепахи, що водяться біля малабарських берегів, повзають між скелями дуже повільно.

Близько сьомої години ми нарешті дісталися до перлових ловищ, де мільйонами розплоджуються перлівниці. Ці коштовні молюски за допомогою брунатного бісуса міцно присмоктуються до скель. Перлівниці поступаються проти звичайних устриць тим, що всі — і молоді, й старі — пересуваються вільно.

Морська скойка, в якій утворюються перли, має круглясті, майже однакові за розмірами, грубі стулки, надзвичайно ребристі зокола. Деякі з них плескуваті й посмуговані зеленими пругами, що розпромінюються від основи до верхівки. Це молоденькі скойки. Скойки віком десять і більше років, почорнілі й скоржавілі зовні, сягають п'ятнадцяти, а чи й більше сантиметрів заввишки.

Капітан Немо показав мені на величезне скупчення мушлів, і я зрозумів, що такі поклади невичерпні, бо творча сила природи більша за руйнівні інстинкти людини. Нед Ленд, підкоряючись цим інстинктам, запопадливо натоптував найкращими перлівницями сітку, що висіла у нього під рукою.

Та ми не могли зупинятися. Треба було поспішати за капітаном Немо, що впевнено простував, мабуть, уже знаною дорогою. Дно відчутно підіймалося, і я, звівши руку, часом сягав поверхні води. Інколи на нашім шляху несподівано траплялися западини. Нерідко доводилось обминати високі пірамідальні скелі. З темряви їхніх ущелин величезні ракоподібні, звівшись на високих лапах, втуплювалися в нас очима.

Аж тут перед нами виник великий грот, який утворився в мальовничому нагромадженні скель, засланих пухнастим килимом водоростей. Спершу мені видалося, ніби в цім гроті залягла глибока темрява. Сонячне проміння тут неначе гасло. Поглинуте водою, воно світило, як у тумані.

Перший увійшов до печери капітан Немо, а за ним — і ми. Мої очі скоро призвичаїлися до пітьми. Я побачив химерно викривлене склепіння, оперте на природні пілястри з широкою гранітною основою, що скидалися на важкі колони тосканської архітектури. І навіщо було нашому дивному провідникові заводити нас до цього підводного склепу? Та незабаром стало все ясно.

Спустившись крутим схилом, ми опинилися на дні глибокої ями. Тут капітан Немо зупинився і показав нам на предмет, якого я відразу й не помітив.

Це була велетенська мушля, більша за ту, котра прикрашувала салон «Наутілуса», справжня чаша, наповнена священною водою, цілий басейн діаметром два метри.

Я підійшов ближче до дивовижного молюска. Він причепився своїм бісусом до камінної плити і самітно зростав у спокійних водах грота. Ця тридакна важила кілограмів із триста. У такій устриці не менше п'ятнадцяти кілограмів м'яса. Треба мати шлунок Гаргантюа, щоб умістити дюжину подібних устриць.

Капітан Немо, певне, знав про існування цієї двостулкової мушлі. Видно, він не раз уже бував тут і привів нас до печери, аби тільки показати це чудо природи. Але я помилився. Капітан хотів дізнатися, в якому стані тридакна.

Мушля була трошки розтулена. Капітан Немо підійшов до неї і встромив тесака між стулками, щоб не дати їм зімкнутися; потому відхилив торочкуватий краєчок мантії. Там, під її листуватими складками, лежала перлина завбільшки як кокосовий горіх. Перлина — досконалої сферичної форми, бездоганної ясності, чудового перламутрового полиску — коштовність неоціненна! Пойнятий цікавістю, я вже простягнув був руку, щоб ухопити її, зважити на долоні, відчути! Але капітан зупинив мене, рвучко висмикнувши кинджала, і стулки зразу зімкнулися.

Тоді я збагнув капітанові наміри. Залишаючи перлину під мантією тридакни, він надавав їй змоги поступово рости. З кожним роком виділення молюска долучали до неї концентричні шари. Один лише капітан Немо знав грот, у якому «зріє» цей чарівний плід природи; тільки він, так би мовити, плекав його, щоб кінець кінцем перенести до свого прекрасного музею. Ймовірно навіть, що капітан Немо за прикладом китайців чи індійців сам спонукав розвиток цієї перлини, внісши у складки молюска пилину скла або металу, яка мало-помалу обростала перламутровою масою. Так чи інакше, я, порівнявши цю перлину з тими, котрі зберігалися в капітановій колекції, оцінив її не менш як на десять мільйонів франків. Це був препишний витвір природи, а не розкішна оздоба, та й, мабуть, жодне жіноче вухо не витримало б такої ваги.

Ми залишили печеру й вийшли знову на перлову обмілину, що її спокійних вод ще не встигли збурити перлярі-водолази.

Простували поодинці, начебто просто гуляючи; кожен зупинявся або навіть відходив убік, здавшись на власну волю. Я вже спокійніше дивився на небезпеки, що їх так була роздмухала моя збуджена уява. Дно бухти невпинно підіймалося, наближаючи нас до поверхні; незабаром глибина поменшала до одного метра, і моя голова піднялася над водою. Консель наздогнав мене і, наблизивши свій шолом до мого, очима послав мені дружнє привітання. Та узвишшя тривало кілька метрів. Невдовзі ми знову повернулися в свою стихію. О, тепер я, певне, вже маю право називати її своєю!

Хвилин за десять капітан Немо раптом зупинився.

Я подумав, що він хоче вернутися назад. Аж ні! Він жестом показав нам сховатися в заломі скелі. Тоді показав якусь цятку в воді. Я став пильно вдивлятися.

За п'ять метрів од мене з'явилася і пішла на дно темна тінь. Майнула тривожна думка про акулу. Та я помилився — це було не морське страхіття.

Це була людина, жива людина, індієць, перляр, якийсь бідолаха, що прийшов, певна річ, збирати колосся, не чекаючи жнив. Я помітив дно водолазового човна — він стояв за кілька футів над його головою. Перляр опускався на дно, тримаючи між ногами каменя, висіченого на кшталт голови цукру і прив'язаного линвою до човна; так він швидше діставався дна. Ото і все його спорядження! Десь на п'ятому метрі сягнувши дна, перляр падав навколішки, хапав перші-ліпші скойки й кидав їх у сітку. Потому випливав на поверхню, висипав у човен мушлі, брав камінь і знову пірнав під воду.

Перляр нас не бачив. Ми ховалися від його ока в тіні скелі. Зрештою, як міг цей сердешний індієць подумати, що люди, точнісінько такі, як він, принишкли поруч, під водою, і пильно стежать за кожним його рухом?

Знову й знову випливав ловець на поверхню і знову поринав на дно. І щоразу витягав не більше десятка скойок, бо доводилося відривати їх од каменя, до якого мушлі цупко чіплялися міцними бісусами. А скільки мушлів, заради яких він важив власним життям, було порожніх!

Я пильно стежив за перлярем. Він щоразу занурювався секунд на тридцять, і протягом півгодини йому не загрожувала ніяка небезпека.

Моя увага до його цікавої роботи стала послаблюватись, аж раптом індієць, що стояв навколішках, злякано сіпонувся, скочив на ноги і хотів був метнутися на поверхню.

Вмить я все збагнув. Велетенська тінь майнула над нещасним перлярем. То була величезна акула, що з палаючими очима й роззявленою пащею навкіс підпливала до нього!

^{Це була велетенська мушля-тридакна.}

Я заціпенів із жаху.

Ненажерлива тварина навально кинулася на беззахисну жертву; перляр шарпнувся вбік і уник хижих зубів, проте не встиг ухилитися від удару хвостом, — акула вдарила індійця в груди і звалила додолу.

Все це сталося за кілька секунд. Акула перекинулась догоричерева й удруге ринула на водолаза, намірившись перекусити його, але капітан Немо, що стояв поруч мене, вихопив тесака і ступив назустріч страхіттю, готовий до нерівного поєдинку.

Акула вже націлилась зубами на сердешного перляра, та раптом помітила нову жертву і, хутко перевернувшись на черево, кинулась до капітана Немо.

Я й досі бачу його поставу. Відкинувшись назад, капітан із дивовижним спокоєм чекав охижілої почвари, і тільки вона кинулася на нього, спритно ухилився й по самісіньку ручку вгородив їй у черево тесака. Та це не був кінець. Почався страшний затятий двобій.

Акула, так би мовити, заревла. З її рани юшила кров. Море червонилося, і крізь багряну воду я вже не міг нічого розгледіти, аж доки закривавлена вода розійшлася. Тільки тоді я побачив, що відважний капітан, учепившись за плавець акули, один на один змагається із страхіттям і смугує його тесаком. Нелегко було завдати хижакові останнього вдару, поцілити в саме серце. Пошматована тварина відчайдушно борсалася, так нуртуючи воду, що я ледве тримався на ногах.

Я хотів кинутися на поміч капітанові, та, скований страхом, не міг рушити з місця.

Стояв і розгублено дивився. Бачив — становище єдиноборців міняється. Капітан упав, повалений вагою величезної туші. Паща акули роззявилась, ніби заводська брама, і був би капітанові край, якби Нед Ленд, швидкий, мов блискавка, не кинувся на акулу і не вдарив її своїм страшним гарпуном.

З акули знову заструменіла кров. Ошаліла тварина люто гатила хвостом, вируючи багряну воду. Нед Ленд не схибив. Акула конала. Вражена в серце, вона так билася в передсмертних корчах, що збуреним потоком повалила Конселя з ніг.

Тим часом капітан, звільнившись за допомогою гарпунера з-під важкої туші, підвівся і хутко кинувся до індійця, перетяв мотузку, що нею був прив'язаний до перляревих ніг камінь, схопив зімлілого на оберемок, одштовхнувся від дна й виринув на поверхню.

Ми випливли слідом і незабаром опинилися біля перляревого човна.

Перш за все капітан Немо заходився повертати бідолаху до притомності. Я не був певен, чи вдасться врятувати перляра: він, щоправда, недовго пробув під водою, та вдаром хвоста акула могла його вбити.

На щастя, наполегливі зусилля Конселя й капітана зробили своє: потопельник мало-помалу повертався до життя. Він розплющив очі. Який він мав бути здивований, ба навіть ошелешений, побачивши над собою чотири великі мідні голови!

А що міг подумати перляр, коли капітан Немо витяг із кишені торбинку з перлами і всунув йому до рук? Бідолашний індієць тремтливою рукою взяв коштовний подарунок морської людини. Перелякані очі свідчили про те, що він не в силі збагнути, яким надлюдським істотам завдячує скарбом і власним життям.

На знак капітана ми повернулися до перлового родовища і, простуючи вже знаною дорогою, за півгодини опинилися біля якоря, що на ньому стояла шлюпка «Наутілуса».

Ми посідали в човен і з допомогою чотирьох матросів звільнилися від своїх важких мідних шоломів.

Капітан Немо найперш мовив до канадця:

— Дякую вам, містере Ленде! — сказав він.

— Нема за що — хліб за хліб, капітане, — відповів Нед Ленд.

Капітан тільки злегка усміхнувся.

— До «Наутілуса»! — наказав він.

Човен полинув по хвилях. За якусь мить ми побачили мертву акулу, що плавала на поверхні моря.

По чорній облямівці плавців я впізнав акулу-людожера Індійського океану. Вона була понад двадцять п'ять футів завдовжки; голова разом із пащею сягала третини всієї величини. Розташовані рівнобічним трикутником шість рядів зубів свідчили, що ця акула вже стара.

Консель розглядав акулу з чисто науковим інтересом, і я певен, що він зарахував її, і то не без підстав, до класу хрящових, ряду зябрових, родини акулових, роду акул.

Поки я розглядав цю нерухому тушу, дюжина акул-людожерів з'явилася біля човна; незважаючи на нас, вони кинулися на труп і стали одна перед одною хижо рвати шматки м'яса.

О пів на дев'яту ми зійшли на борт «Наутілуса».

Тут я подумки повернувся знову до тих подій, що сталися за нашої екскурсії на Манарське ловище. І я дійшов незаперечного висновку: по-перше, капітан Немо — людина незвичайної відваги; по-друге, він ладен пожертвувати собою заради порятунку людини, себто одного з представників суспільства, від якого утік в океанові надра. Хай би там що казав про себе цей загадковий чоловік — він не спромігся остаточно вбити власного серця. І коли я сказав про це капітанові, він, видимо хвилюючись, відповів:

— Але ж то був індієць, пане професоре, житець поневоленої країни, а я до останнього подиху захищатиму поневолених!

IV ЧЕРВОНЕ МОРЕ

Двадцять дев'ятого січня острів Цейлон зник за обрієм, і «Наутілус» зі швидкістю двадцять миль на годину плив лабіринтом проток між Мальдівськими та Лаккадівськими островами. Він обігнув кораловий острів Кіттан, що його відкрив 1499 року Васко да Гама; це був один із дев'ятнадцяти головних островів Лаккадівського архіпелагу, який лежить між 10° та 14°30′ північної широти і 69° та 50°72′ східної довготи.

Отже, від часу нашого виходу з Японського моря ми пройшли шістнадцять тисяч двісті двадцять миль, або сім тисяч п'ятсот льє.

Наступного дня, тридцятого січня, коли «Наутілус» виринув на поверхню океану, не виднілося вже жодного острова. Судно тримало курс на норд-вест, у напрямі Оманської затоки, що знаходиться між Аравією та Індійським півостровом і править за вхід до затоки Перської.

Ця затока, певне, не мала виходу. Куди ж у такому разі вів нас капітан Немо? Я того не знав. Така відповідь не вдовольнила канадця, котрий цього ж таки дня запитався мене, куди ми простуємо.

— Ми простуємо, Ленде, туди, куди веде нас капітанова фантазія.

— Ця фантазія, — відповів Нед Ленд, — не може завести нас далеко. Перська затока непрохідна; ввійшовши до неї, ми мусили б повертатися назад своїми слідами.

— Ну то й що! І повернемось, Ленде. Якщо після Перської затоки «Наутілусові» заманеться відвідати Червоне море, Баб-ель-Мандебська протока завше до його послуг.

— Я не розумію вас, пане професоре, — відповів Нед Ленд, — адже ж Червоне море так само, як і Перська затока, не має другого виходу, бо Суецький перешийок іще не прокопаний. А навіть був би й прокопаний — таке потаємне судно, як наше, ніколи не зважиться ввійти до каналів, перекритих шлюзами. Отже, Червоне море — це не той шлях, котрий приведе нас до Європи.

— Я й не казав, що ми йдемо до Європи.

— А що ви гадаєте з цього приводу?

— На мою думку, відвідавши чудові береги Аравії та Єгипту, «Наутілус» повернеться в Індійський океан або Мозамбікською протокою, або повз Маскаренські острови і досягне мису Доброї Надії.

— А коли ми доберемося до мису Доброї Надії? — наполегливо допитувався канадець.

— Ми проминемо той мис і ввійдемо до Атлантичного океану, у водах якого нам ще не доводилося побувати. Друже Неде, невже ви стомилися? Чи вам уже набридло споглядати нескінченні чудеса підводного світу? А мені було б дуже прикро, якби наша подорож раптом скінчилася. Не кожному таланить здійснити таку мандрівку.

— Але ж ви знаєте, — відповів канадець, — ось уже близько трьох місяців ми — в неволі на борту «Наутілуса».

— Ні, Неде, я цього не відчуваю! Не хочу про це й думати. Я не хочу рахувати ні днів, ані годин!

— А коли ж усе це скінчиться?

— Коли настане час. До речі, ми не можемо нічого вдіяти, тож сперечатися про це — марна річ. От якби ви сказали мені: «Трапилась нагода втекти!» — я ладен був би спільно з вами обміркувати таку можливість. Але ж нагоди досі не трапилось, і, щиро кажучи, я не вірю, щоб капітан Немо зважився коли-небудь увійти в європейські моря.

Нед Ленд закінчив нашу розмову словами:

— Хай усе це переяке гарне та красне, а на мене, то й золоті кайдани важкі!

Кілька днів, аж до третього лютого, «Наутілус» плавав Оманською затокою — то швидше, то повільніше, то на глибині, то на поверхні. Здавалося, він блукав навмання, ніби вагаючись, який шлях обрати, але при цьому й разу не проминав тропіка Рака.

Вже залишаючи Оманську затоку, ми мигцем побачили Маскат, головне місто протекторату Оман. Я милувався на чудове місто — його обступали гарні скелі, на тлі яких сліпучо біліли мури будинків і фортець. Впадали до ока круглі бані мечетей, зграбні шпилі мінаретів, свіжа зелень терас. Та все це промайнуло як видіння, і незабаром «Наутілус» знову поринув у похмурі води.

Потім судно пройшло на віддалі десяти миль од Аравійських берегів, повз Магру й Гадрамаут, уздовж хвилястого пасма гір, що під ними тулилися руїни стародавніх будов. Нарешті п'ятого лютого ми ввійшли в Аденську затоку, справжню лійку, вставлену в горлечко Баб-ель-Мандебської протоки, крізь яку води Індійського океану вливаються в Червоне море.

Шостого лютого «Наутілус» плив недалеко міста Адена, що розкинулося на схилах високого мису, котрий з'єднувався з континентом вузьким перешийком; це був справжній аравійський Гібралтар, що його 1839 року опанували англійці й обернули на неприступну фортецю. Вдалині видніли восьмигранні мінарети цього міста, яке, за словами історика Едріді, свого часу було найбагатшим торговельним осередком всього узбережжя.

Я був певен: капітан Немо, діставшися цих країв, поверне назад. Та, на мій подив, він того не зробив.

Наступного дня, сьомого лютого, ми ввійшли до Баб-ель-Мандебської протоки, що арабською мовою означає «брама сліз». При двадцяти милях ширини вона простягається в довжину всього на п'ятдесят два кілометри. Отже, «Наутілус», набравши швидкості, за дві години перетнув цю протоку. Я навіть не встиг побачити берегів острова Перім, що його захопили англійці, аби закріпити панування Адена над морем. «Наутілус» не зважувався виринати на поверхню, бо води протоки борознило багато англійських і французьких суден, що зв'язували Суец із Бомбеєм, Калькуттою, Мельбурном, із островами Бурбона і Святого Маврикія. З обачності ми пливли під водою.

Кінець кінцем опівдні ми ввійшли в води Червоного моря.

Червоне море! Славетне озеро біблійних легенд! Його майже ніколи не поновлюють ані дощі, ані повноводі ріки. Випаровування щороку понижує його рівень на півтора метра. Дивна затока! Закрита звідусіль, як озеро, можливо, вона й зовсім висохне. Під цим оглядом Червоне море в гіршому становищі за сусідні — Каспійське та Мертве моря, де рівень води падав, аж доки випаровування зрівнялося з кількістю нової води, що до них вливалася.

Червоне море сягає двох тисяч шестисот кілометрів в довжину при пересічній ширині двісті сорок кілометрів. За часів Птолемеїв⁴⁴ та римських імператорів це була головна артерія світової торгівлі. Спорудження на його перешийку судоплавного каналу поверне йому колишню вагу, що її частково вже поновлено з будівництвом суецьких залізниць.

Мені не кортіло знати, з якої примхи капітан Немо ввійшов до Червоного моря. Але я не вагаючись прийняв можливість відвідати цю затоку. Ми йшли з помірною швидкістю то на поверхні, то поринаючи в глибину, аби не зустрітися з якимось судном, і я міг спостерігати це прецікаве море, так би мовити, і ззовні, і зсередини.

Восьмого лютого на світанку перед нами з'явилося місто Мока; від нього, власне, лишилися самі руїни, що валилися навіть від звуку гарматного пострілу; де-не-де поміж купами жорстви зеленіли фінікові пальми. Колись давно місто було важливим торговельним центром. Там налічувалося шість великих ринків, двадцять шість мечетей і чотирнадцять фортець, що охоплювали місто кільцем на три кілометри.

«Наутілус» наблизився до африканських берегів, де море було значно глибше. Там, в кришталево-прозорих водах, ми крізь вікно милувалися на кущі яскраво-червоних коралів, на стромовини підводних скель, укритих зеленими фукусами. Яке невимовне видовище, яка розмаїтість підводних краєвидів, живих картин із нагромадження рифів та вулканічних островів, що змикаються з лівійськими берегами! Та у всій своїй щедроті тутешня фауна й флора буяла біля східних берегів, куди незабаром підійшов «Наутілус». Це було Тегамське узбережжя; тут зоофіти пишалися своєю красою не тільки в морських глибинах, а й зводилися в мальовничому плетиві до десяти сажнів над водою; вони видавалися химернішими, проте були не такі барвисті, як підводні, що їхню свіжість постійно підтримувала життєдайна волога середовища.

Які чудові години провів я перед кришталевою шибою великого салону! Скільки нових зразків підводної флори й фауни побачив я при світлі електричного прожектора! Тут красувалися грибуваті корали, актинії аспідного кольору, тубіпори — восьмипромінні корали, подібні до флейт, що, здавалося, тільки й очікували, аби в них подув Пан⁴⁵, характерні для тутешніх вод численні молюски, що плодилися в дірчастій масі мадрепорових коралів, нарешті, тисячі різновидів звичайної морської губки, яких мені досі не траплялося бачити.

Клас губок, перший із групи поліпів, дістав свою назву від цікавого продукту, корисність якого визнана у всьому світі. Губка — аж ніяк не рослина, як то й досі вважають деякі натуралісти. Це найнижчий тип багатоклітинних організмів, що поступається своїм розвитком навіть проти коралів. Приналежність губок до тваринного світу не підлягає жодним сумнівам, і в цьому питанні аж ніяк не можна пристати на думку древніх, котрі гадали, що губка — проміжна форма між рослинами й тваринами. Проте натуралісти не дійшли згоди щодо будови губок. Одні вважають, що це скупчення мікроскопічних організмів, інші, як-от Мільн Едвардс, — що це самостійний індивід.

Клас губок нараховує близько трьохсот видів⁴⁶, що водяться здебільшого в морях, але в річках також зустрічаються губки, — називають їх прісноводними. Проте найбільше трапляються вони у водах Середземного моря. Грецького архіпелагу, біля сирійських берегів та в Червоному морі. Там розмножуються й ростуть ніжні м'які губки — так звані біла сирійська. тверда берберійська та інші. Ціна їхня доходить до ста п'ятдесяти франків за штуку. Не маючи змоги вивчати цих зоофітів у межах Леванту⁴⁷, одмежованого від нас Суецьким перешийком, я мусив удовольнятися спогляданням їх у водах Червоного моря.

Я покликав Конселя, і ми вдвох не відходили од вікна, доки «Наутілус» повільно плив на глибині восьми-дев'яти метрів повз мальовниче бескиддя східного берега.

Тут росли губки всіх форм — стеблуваті, листуваті, кулясті та лапаті. Вони повністю відповідали своїм назвам — копійки, чашечки, прядки, лев'ячі лапи, лосячі роги, павичеві хвости, Нептунові рукавички, — якими нагородили їх мисливці — натури, поетичніші за вчених. Волокниста тканина губок, насичена драглистою масою, завдяки рухливим джгутикам клітин, що ними вкрита внутрішня порожнява, повсякчас обмивається водою, яка надходить крізь пори і виходить вивідним отвором. По смерті губки драглиста маса розпадається, її вимиває вода, і від живої істоти залишається роговиста тканина, що з часом набуває золотистого кольору та м'якості. З цієї тканини і складається звичайна туалетна губка, котру використовують для різних потреб залежно від її пружності, водопроникності й міцності.

Ці тварини чіплялися до скель, молюскових скойок і навіть до стебел водоростей. Вони заповнювали найменші щілини, стелилися по дну, тягнулися догори, звисали, як коралові поліпи. Я пояснив Конселеві, що їх збирають двома способами — волочком і руками. Ручний спосіб уважається за ліпший, бо цупко прирослі до дна губки, що водяться не дуже глибоко, може легко дістати ловець, обережно зірвати їх, не пошкодивши тканини і зберігши тим самим вартість губки.

Між зоофітами, що роїлися в губкових заростях, найбільше було зграбненьких медуз; молюсків представляли розмаїті кальмари, які, за відомостями Д'Орбіньї, водяться головним чином у Червоному морі; з плазунів зустрічались так звані супові черепахи, що збагатили наш стіл смачними й поживними стравами.

Що ж до риб, то їх тут була велика сила, і серед них — немало цікавих. Найчастіше попадалися в наші сіті скати, між якими були овальні ліми цеглястого кольору, поцятковані великими й малими блакитними плямами, з двома зубчастими колючками; срібноспинні арнаки; колючохвості пастенаки; бокати з широкими мантіями, що сягають двох метрів довжини і мають у воді; беззубі аодони — хрящеві риби, близькі до акул; козубеньки-дромадери з горбом, що завершується зігнутою шпичкою півтора фута завдовжки; ошибні — справжні мурени зі сріблястим хвостовим плавцем, синюватою спиною та брунатними грудними плавцями, облямованими сірою крайкою; фіатоли — різновиди строматеїв, пописані золотистими смугами й оздоблені трьома кольорами Франції; гараміти сорок сантиметрів завдовжки; прекрасні товстоголовки, позначені сімома поперечними чорними смугами, з блакитними та жовтими плавцями, зі сріблястою й золотавою лускою; центроплоди, султанки з жовтими головами, губані, зеленухи, бички й тисячі інших риб, що вже стрічалися за нашого плавання.

Дев'ятого лютого «Наутілус» ішов найширшою частиною Червоного моря.

Опівдні того самого дня, коли вже були визначені координати, на палубу вийшов капітан Немо. На той час і я був на палубі, тож вирішив скористатися з нагоди та якось, бодай почасти, вивідати його наміри. Капітан підійшов до мене, люб'язно запропонував сигару і сказав:

— Ну, пане професоре, як вам сподобалося Червоне море? Чи надивилися ви на чудеса, заховані в його водах, — на риб, зоофітів, губкові квітники та коралові гаї?

— Атож, капітане Немо, — відповів я. — І «Наутілус» якнайліпше пристосований до таких спостережень. Яке розумне судно!

— Так, пане професоре, розумне, відважне і невразливе судно. Воно не боїться ні лютих бур Червоного моря, ні його течій, ані підводних рифів.

— А й правда, — сказав я, — Червоне море — одне з найнебезпечніших, і в давнину воно мало недобру славу.

— Дуже лиху славу, пане Аронаксе. Грецькі й латинські історики не на його користь говорили. А географ Страбон⁴⁸ казав, що за пасатних вітрів і дощової пори це море особливо грізне. Арабський історик Едрізі запевняв, ніби на його піщаних обмілинах часто гинули судна й жоден капітан не зважувався плисти вночі. Він казав, що там лютують страшні урагани, що море засіяне негостинними островами і що «нічого доброго нема» ні в його глибинах, ані на поверхні. Те ж саме казали про це море Арріан, Агатархід та Артемідор⁴⁹.

— Видно, що ці історики не плавали на борту «Наутілуса», — сказав я.

— Звісно, — усміхаючись відповів капітан. — Правду кажучи, в кораблебудуванні наші сучасники недалеко втекли від древніх. Знадобилося кілька віків, щоб винайти механічну силу пари! Хто знає, чи за сто років з'явиться другий «Наутілус»! Поступ — явище надто повільне, пане Аронаксе.

— Це правда, — відказав я. — Ваше судно випередило свою епоху на ціле сторіччя, а може, й на багато віків. Як шкода, що таке відкриття мусить померти разом зі своїм винахідником!

Капітан Немо промовчав. Згодом він сказав:

— Отже, стародавні історики вважали за небезпечне плавати Червоним морем.

— Так. Але ж вони не перебільшували тієї небезпеки?

— І так, і ні, пане Аронаксе, — відповів капітан, який, здавалося, вже гаразд вивчив «своє» Червоне море. — Що не страшне сучасному суднові, добре обладнаному, міцному, котре завдяки слухняним паровим двигунам може обирати будь-які шляхи, — те ховало в собі силу всіляких небезпек суднам давніх мореплавців. Тільки уявити собі тих перших навігаторів, які пускалися в морські мандри на дощаних барках, скріплених пальмовим мотуззям, залитих деревною смолою і пошмарованих дельфінячим салом! Вони не мали навіть приладів визначати напрям судна, вони здавалися на волю течій та вітрів і плавали малодослідженими морськими просторами. За таких умов корабельні катастрофи траплялися, та й не могли не траплятися, вельми часто. А нині суднам, що ходять між Суецьким перешийком та морями Південної півкулі, навіть за супротивних мусонів нема чого боятися гніву Червоного моря. Капітани й пасажири вже не приносять перед відплиттям спокутних жертв, а повернувшись, не підуть, оздоблені гірляндами квітів і золотими завоями, до храмів воздавати богам хвалу.

— Правда, — сказав я. — І мені здається, що пара вбила в серцях моряків почуття вдячності. О капітане, ви таки вивчили це море! Чи не можете сказати, чому його називають Червоним?

— Всяко тлумачать, пане Аронаксе. Хочете почути, що говорить один літописець чотирнадцятого сторіччя?

— Охоче!

— Той літописець запевняє, ніби цю назву дано морю, коли його перейшли ізраїльтяни, а єгипетський фараон, що гнався за ними, загинув у хвилях, котрі на знак Мойсея зімкнулись і поглинули напасника. На знак чуда безбарвне море відразу збагрянилось. І відтоді й донині люди звуть те море Червоним.

— Це вочевидь тлумачив поет, і таке пояснення не може мене вдовольнити. Мені, капітане, хотілось би почути вашу думку.

— Я гадаю, пане Аронаксе, коли древні саме так називали це море, то тільки через те, що вода в ньому особливого кольору.

— Проте я не помічаю якогось особливого забарвлення. Звичайна вода!

— Цілком слушно. Але сягнувши глибини, ви помітите дивне явище. Мені траплялося бачити в Торській бухті зовсім червону воду, так ніби то було озеро крові.

— І чим ви пояснюєте таке явище? Наявністю якихось мікроскопічних водоростей?

— Звичайно. Воду забарвлює червона драглиста речовина, що її виділяють водорості, відомі за назвою триходесмій. В одному квадратному міліметрі вміщається сорок тисяч таких організмів. Може, й вам трапиться спостерігати це явище, коли ми ввійдемо до Торської бухти.

— То ви, капітане, не вперше плаваєте «Наутілусом» у Червоному морі?

— Не вперше.

— Ви казали, що ізраїльтяни переходили Червоне море, а єгиптяни зазнали там катастрофи. Дозвольте спитатися, чи не знаходили ви під водою слідів тієї визначної історичної події?

— Ні, пане професоре, і то з цілком відомих причин.

— Себто?

— Море в тому місці, де нібито його перейшов Мойсей зі своїм народом, нині таке вже мілке, що його переходять верблюди, ледве замочивши ноги. Отже, зрозуміло, мій «Наутілус» не зміг би там плавати.

— А де те місце?..

— Те місце трохи вище Суеца, в рукаві; коли Червоне море ще сягало Гірких озер, він був глибоким лиманом. Легенда то чи бувальщина, та, переказують, саме тут ізраїльтяни перейшли море, простуючи до землі обітованої, і фараонове військо загинуло не деінде, як у цьому місці. Я гадаю, що археологічні розкопки виявили б у тих пісках чимало єгипетської зброї та іншого спорядження.

— Сподіваюся, рано чи пізно археологи візьмуться до тих пошуків, бо тільки збудують Суецький канал, тут одразу зведуться нові міста. Але з того каналу «Наутілусові» жодної користі!

— Ясна річ. Проте він буде корисний усьому світові,— сказав капітан Немо. — Ще древні гаразд розуміли ту користь, яку міг би принести торгівлі зв'язок Червоного моря із Середземним. Але їм і на думку не спадало прокопати Суецький канал, і вони обрали інший шлях, з'єднавши Ніл із Червоним морем. Коли вірити переказам, вони почали копати цей канал за фараона Сезостріса⁵⁰. Проте достеменно відомо, що вже 615 року до нашої ери фараон Нехо⁵¹ заходився будувати канал між Нілом та Червоним морем у тому місці, де Єгипетська низина тягнеться в бік Аравії. Вважалося: цей канал — од Нілу до Червоного моря — судна проходитимуть за чотири дні: завширшки він був такий, що ним могли вільно плисти поруч дві триреми⁵². Будівництво тривало за Гістаспового сина Дарія⁵³ і завершилося, мабуть, за Птолемея ІІ⁵⁴. Страбон бачив, як каналом пливли судна; та недостатня глибина його, починаючи від Бубаста і до самого Червоного моря, обмежувала термін навігації кількома місяцями. Аж до віку Антонінів⁵⁵ цей канал правив за торговельну артерію. Згодом, занедбаний і замулений, він геть занепав і був поновлений тільки з наказу халіфа Омара⁵⁶. Та десь у роках 761 чи 762 його занапастив халіф Аль-Манзор⁵⁷ аби відрізати довіз провіанту військам повсталого супроти нього Мохаммеда-бен-Абдуллаха. За свого єгипетського походу ваш генерал Бонапарт відшукав сліди каналу в Суецькій пустелі і, захоплений припливом, трохи не загинув під самим Гаджеротом, на тім самім місці, де Мойсей три тисячі літ тому стояв табором.

— Ну що ж, капітане, чого не поталанило здійснити древнім — з'єднати двоє морів, скоротивши таким чином на дев'ять тисяч кілометрів шлях із Кадіса до Індії,— те зробив Лессепс⁵⁸, і незабаром Африканський материк перетвориться на великий острів.

— Авжеж, пане Аронаксе, і ви маєте право пишатися за свого земляка. Ця людина складає честь нації більше, ніж славетні капітани! Його шлях, як і багатьох інших, почався з невдач і поразок, та він переміг, бо в нього геніальне завзяття. Сумно думати, що праця, яка могла бути міжнародним надбанням і гордістю всієї держави, з'явилася завдяки зусиллям однієї людини. Слава Лессепсові!

— Слава великому громадянинові,— відповів я, здивований пишномовністю капітана Немо.

— На жаль, — сказав капітан, — я не можу показати вам Суецького каналу, але позавтра, коли ми ввійдемо до Середземного моря, ви побачите довгу лінію Порт-Саїдських дамб.

— До Середземного моря?! — вигукнув я.

— Так, пане професоре. Це вас дивує?

— Мене дивує, що ми будемо там позавтра.

— Хіба?

— Авжеж, капітане. Хоча мене нічого не повинно було б дивувати, відколи я попав на борт вашого судна!

— А, власне, з чого ви дивуєтесь?

— З якою швидкістю повинен плисти «Наутілус», щоб за день досягти Середземного моря, обійшовши Африканський материк і мис Доброї Надії?

— А хто вам сказав, пане професоре, що ми обійдемо Африканський материк і мис Доброї Надії?

— Даруйте, але якщо «Наутілус» не плистиме суходолом і не перенесеться в повітрі над Суецьким перешийком…

— Або під ним, пане Аронаксе.

— Під перешийком?

— Звичайно, — спокійно відповів капітан Немо. — Природа давно вже збудувала під цією смужкою землі те, що люди споруджують тепер на її поверхні.

— Як! Невже є такий прохід?

— Так! Підземний прохід, що я назвав його Аравійським тунелем. Він починається під Суецом і сягає Пелусія⁵⁹.

— Але ж Суецький перешийок утворився із наносних пісків?

— Не тільки. Адже на глибині п'ятдесят метрів залягає непорушний граніт.

— То ви випадково знайшли той підземний прохід? — запитав я, дедалі більше дивуючись.

— І випадково, і обдумано, пане професоре. Навіть скорше це був плід обдуманих пошуків, а не випадок.

— Я слухаю вас, капітане, і не вірю власним вухам.

— О пане професоре! Aures habent et non aubient⁶⁰ — це властиво всім часам. Підземний прохід не тільки є,— він править за водний шлях, що ним я не раз уже плавав. А то б і не зважився заходити до цього замкненого Червоного моря.

— Може, це й нескромно, проте я хотів би знати, як ви знайшли тунель?

— Пане професоре, — відповів капітан Немо, — між людьми, що зв'язані навік, не може бути ніяких таємниць.

Я вдав, ніби не збагнув натяку, і ждав, що скаже капітан Немо.

— Пане професоре, — почав він, — цікавість натураліста штовхнула мене на пошуки проходу, про існування котрого ніхто й гадки не мав. Я помітив, що в Червоному й Середземному морях водяться однаковісінькі види риб — змійка бородата, губань, довгопір… Тоді мені спало на думку — а чи не сполучені ці моря між собою? Якщо так, то підземна течія мусить ринути із Червоного моря, де рівень води вищий, до Середземного. Наловивши багато риби поблизу Суеца, я одягнув на хвіст кожної мідне кільце і випустив у море. Згодом при сирійських берегах я виловив кілька риб із моїми кільцями. Підземне сполучення між обома морями було доведено. Я заходився розшукувати прохід, віднайшов і наважився провести ним «Наутілуса». Незабаром і ви, пане професоре, також переправитесь моїм тунелем до Середземного моря!

V АРАВІЙСЬКИЙ ТУНЕЛЬ

Того самого дня я переказав Конселеві та Недові те з розмови, що могло їх цікавити. Коли я сказав, що за два дні ми плистимемо водами Середземного моря, Консель заплескав у долоні, а канадець знизав плечима.

— Підводний тунель?! — вигукнув він. — Сполучення між морями! Та хто таке чував?

— Друже Неде, — відповів Консель, — а ви коли-небудь чули про «Наутілус»? Ні! А проте він існує. Отож не знизуйте плечима і не заперечуйте існування речей єдине тому, що ви про них не чували.

— Буде видно! — мовив Нед Ленд, хитнувши головою. — Зрештою я й не бажаю нічого ліпшого від того тунелю. Дай Боже, щоб капітан нас тільки переправив ним до Середземного моря!

Того вечора, на 21°30′ північної широти «Наутілус», випливши на поверхню, підійшов до Аравійських берегів. Я помітив удалині місто Джидду, великий торговельний центр, з'єднаний з Єгиптом, Сирією, Туреччиною та Індією. Було добре видно будинки, кораблі, які стояли вздовж причалу, і ті, що через свою водотоннажність кинули кітву на рейді. Сонце, схиляючись до обрію, осявало будівлі, і вони видавалися ще біліші. За містом манячіло кілька дерев'яних та очеретяних хатин, очевидно, жител бедуїнів.

Невдовзі місто розтануло в надвечірній імлі і «Наутілус» занурився в води, що ледь відсвічували.

Наступного дня, 10 лютого, вдалині з'явилося кілька суден, що йшли нам назустріч. «Наутілус» знову занурився під воду, але опівдні море вже було пустельне і судно піднялося на рівень ватерлінії, щоб визначити координати.

Разом із Недом і Конселем я вийшов на палубу. На сході темнів у тумані берег.

Ми розмовляли про всяку всячину, аж раптом Нед показав на якусь точку в морі й сказав:

— Пане професоре, бачите ген удалині цятку?

— Ні, Неде, — відповів я. — Де вже мені до ваших очей!

— Та дивіться добре, — мовив Нед, — онде, по штирборту, майже врівень з прожектором! Бачите? Щось темне ніби рухається!

— Ай справді,— сказав я, пильно дивлячись удалечінь, — тепер і я помічаю: там рухається щось довгасте й темне.

— Може, другий «Наутілус»? — мовив Консель.

— Де там, — заперечив канадець. — Либонь, це якась морська тварина.

— Невже в Червоному морі водяться кити? — запитав Консель.

— Так, друже мій, — відповів я, — вони часом трапляються й тут.

— Тільки це не кит, — зауважив Нед Ленд, не спускаючи цятки з ока. — Кити — мої давні знайомі, і я завше пізнаю їх здалека.

— Пождемо, — сказав Консель. — «Наутілус» іде в тому напрямку, і ми незабаром узнаємо, що воно таке.

Справді, невдовзі ми були на відстані однієї милі від тої темної маси. Тепер вона скидалася на вершину підводної скелі, що височіла над поверхнею моря. Що б воно могло бути? Я ніяк не міг догадатися.

— Еге! Та воно пливе. Пірнає! — вигукнув Нед Ленд. — Сто чортів! Що ж це за тварина? Хвіст у неї не роздвоєний, як у китів чи кашалотів, а плавці — ніби обрубки кінцівок!

— Але ж… — почав був я.

— Отакої! — закричав канадець. — Вона перевертається на спину!

— Ага! Та це ж сирена! — вигукнув Консель. — Не прийміть за зле, пане професоре, — це справжнісінька сирена!

Слово «сирена» навело мене на думку, що ми надибали морську тварину з ряду сиренових, котру легенди повернули на фантастичну істоту — напівжінку, напіврибу.

— Ні,— сказав я Конселеві,— Це зовсім не сирена, а інша чудернацька тварина; їх небагато вже лишилося в Червоному морі. Це дюгонь.

— З ряду сиренових, класу ссавців — вищого класу хребетних тварин, — вихопився Консель.

Конселева класифікація не потребувала доповнень. Нед Ленд мовчки чатував на здобич. Очі йому заблищали, а рука свербіла метнути гарпуна. Весь він раптом напружився, готовий стати до герцю з велетенською істотою в її рідній стихії.

— О-о! — промовив він, і голос його тремтів. — Мені ще ніколи не випадало проткнути «отаке»!

Весь гарпунер був у цім слові.

Тут показався на палубі капітан Немо. Він одразу помітив дюгоня. Збагнувши Недове хвилювання, капітан звернувся просто до нього:

— Якби у вас був гарпун, він би вогнем палив вам руку, містере Неде.

— Ваша правда, пане!

— І ви б не від того, щоб повернутися на якийсь час до свого ремесла та долучити це китоподібне до ваших трофеїв?

— Ще б пак!

— Ну що ж, спробуйте.

— Дякую вам, пане капітане, — відповів Нед Ленд, метнувши очима іскри.

— Та пильнуйте, не схибіть! Це в ваших інтересах.

— Невже так небезпечно йти на дюгоня? — запитав я, і Нед Ленд тільки знизав плечима.

— Інколи — небезпечно, — відповів капітан. — Буває, ця тварина кидається на своїх напасників і перекидає їхнього човна. Та що містерові Ленду отой дюгонь! У нього і зір меткий, і рука набита. Я радив би йому не випускати дюгоня, бо це дуже смачна дичина, а скільки я знаю, шматок такого делікатесу містеру Недові не завадить.

— О! — вигукнув канадець. — То ця тварина ще й смачна?

— Так, містере Неде, дюгонина — справжнє м'ясо, що не поступається проти м'яса наземних тварин. Ціниться воно дуже високо. В Меланезії його їдять тільки княжі родини. Але на цю чудову тварину так жорстоко полюють, що дюгонь, як і ламантин, зустрічається дедалі рідше й рідше.

— А що, пане капітане, коли цей самий дюгонь — останній представник свого роду? — поважно запитався Консель. — Може, слід би зберегти його в інтересах науки?

— Може, — відповів канадець, — проте в інтересах кулінарії його варто вполювати.

— Ну що ж! Орудуйте, містере Неде! — сказав капітан Немо.

Тим часом семеро матросів із «Наутілусової» команди, як завше мовчазні й спокійні, вийшли на палубу. Один тримав прив'язаного до мотузка гарпуна, подібного на ті, що їх використовують китолови. Матроси відгвинтили човна, витягли з гнізда й спустили на воду. Шестеро посідали при веслах, сьомий став до стерна. Нед, Консель і я вмостилися на кормі.

— А ви, капітане, не їдете? — запитав я.

— Ні, пане професоре. Бажаю щасливих ловів.

Ми відчалили. Веслярі налягали на весла, і човен помчав до дюгоня, що плавав за дві милі від судна.

Наблизившись до тварини на кілька кабельтових, човен пішов повільніше, і весла безшумно опускалися в спокійні води. Нед Ленд із гарпуном у руці став на носі. До китобійного гарпуна звичайно прив'язують дуже довгу мотузку, що легко розмотується, коли поранена тварина йде під воду. Але тут мотузка була не більше десяти брасів, і на кінці її прив'язане барильце, що мало показувати, куди під водою пливе дюгонь.

Я підвівся, щоб ліпше було стежити за канадцевим супротивником. Дюгонь, або, як ще його називають, індійський морж, дуже подібний до ламантина. У нього довгастий тулуб із довгим хвостом, а бічні плавці кінчаються справжніми пальцями. Різниться від ламантина тим, що його верхня щелепа має два довжелезні гострі зуби, захисні ікла, які стирчать врізнобіч.

Дюгонь, що його полював Нед Ленд, був справді велетенський — щонайменше сім метрів. Він лежав нерухомо на поверхні води, — здавалося, дюгонь спить. За таких обставин його легко загарпунити.

Човен нечутно наблизився браси на три від тварини. Я весь напружився. Нед Ленд підняв над головою гарпуна і, відкинувшись назад, метнув його в дюгоня.

Почувся свист, і тварина зникла під водою. Мабуть, гарпун, пущений з великою силою, пішов у глибінь.

— Сто чортів! — крикнув розлючений канадець. — Я схибив.

— Ні! — сказав я. — Тварину ранено. Від крові почервоніла вода. Але в туші ваш гарпун не застряг.

— Гарпун! Мій гарпун! — кричав Нед Ленд.

Матроси знову налягли на весла, і стерничий правив човен услід за барильцем, що пливло по воді. Виловивши гарпуна, ми далі переслідували свою жертву.

Вряди-годи дюгонь випливав подихати. Хоч і поранений, він не впав на силі, бо плив дуже швидко. Човен, гнаний дужими руками, линув слідом. Кілька разів ми наздоганяли здобич, і канадець уже цілився в неї, але вона тут же пірнала і знову ставала недосяжна.

Легко уявити, як лютував і шарпався нетерпеливий Нед Ленд. Він проклинав сердешну тварину найтерпкішими словами, які лиш знаходив у англійській мові.

Мені ж особливо допікало, що дюгонь обходив усі наші хитрощі.

Ми ганялися за дюгонем цілу годину, і мені вже здавалося, що ми його ніколи не піймаємо, аж несподівано нещасна жертва вирішила провчити своїх напасників. Дюгонь обернувся до нас і ринув просто на човен.

Канадець умить збагнув його наміри.

— Увага! — крикнув Нед.

Стерничий щось гукнув своєю загадковою мовою, видно, закликаючи матросів стерегтися. Дюгонь, підпливши кроків на двадцять до човна, зупинився, втягнув повітря широкими ніздрями. Тоді, зібравши сили, кинувся на нас.

Ми не встигли ухилитися від удару, і човен, накренившись, черпнув води. Тільки завдяки спритності стерничого вдар був не лобовий, а навскісний, і човен не перекинувся. Нед Ленд, учепившись за ніс човна, колов гарпуном велетенську тварину, що вп'ялася іклами в облавок і підіймала над водою човна, як лев цапеня. Ми повалилися один на одного, і я не знаю, до чого б воно дійшлось, якби знавіснілий канадець нарешті не влучив дюгоневі в самісіньке серце.

Почулося скреготіння зубів по залізній обшивці човна, і дюгонь зник під водою, потягши за собою й гарпуна. Та невдовзі барильце виринуло на поверхню, а за якусь хвилину випливла горічерева й туша тварини. Взявши її на буксир, ми попростували до «Наутілуса».

Щоб витягти дюгоня на палубу, довелося вдаватися до потужних талів. Туша важила п'ять тонн. Розбирали її під наглядом канадця, що вникав у всі деталі цієї операції. Того самого дня стюард подав мені на обід дюгоневу печеню, що її вміло зготував корабельний кухар. Як на мене, дюгонина не поступалася смаком перед телятиною.

Наступного дня, одинадцятого лютого, «Наутілусову» комору поповнила ще одна чудова дичина. На палубу нашого судна сіла зграя морських ластівок. Це були нільські крячки, що водяться лише в Єгипті. У них чорний дзьоб, сіра голова, білі крапочки навколо очей, сіруваті спина, крила й хвіст, шия й черево білі, а лапи червоні. Нам поталанило впіймати ще кілька дюжин нільських качок; шия й голова в них білі з чорними цятками. Ці дикі птахи дуже смачні.

«Наутілус» ішов на помірній швидкості. Він ніби прогулювався. Я помітив, що з наближенням до Суеца вода в Червоному морі має дедалі менше солі.

Десь о п'ятці годині пополудні на півночі з'явився мис Рас-Мохаммед.

Це була крайниця кам'янистої Аравії, що лежить між Суецькою й Акабською затоками.

Жубальською протокою «Наутілус» увійшов до Суецької затоки. Звівшись між двома затоками, звідціля виднів високий шпиль на Рас-Мохаммедовому мисі. То височіла Оребська гора чи, як називали її в давнину, — Сінай.

О шостій годині «Наутілус», то поринаючи, то виринаючи, проминув місто Тор, котре лежить у глибині бухти, що її води, як уже помітив капітан Немо, були червонавої барви. Настала ніч. Глибоке безгоміння порушував то крик пелікана або якихось інших птахів, то шум прибою, що бухкав у прибережні скелі, то далекі гудки пароплавів, що своїми лопатями хвилювали сонні води затоки.

Від восьмої до дев'ятої години «Наутілус» ішов на глибині кількох метрів під водою. За моїм обчисленням, ми вже мали бути десь поблизу Суецького перешийка. За вікном салону я бачив обніжжя скель, осяяних нашим прожектором. Мені видалося, що протока дедалі вужчає.

Була за чверть десята, коли судно випливло на поверхню. Я хутко вийшов на палубу. Мені не терпілося ввійти в тунель капітана Немо. Я не знаходив собі місця й жадібно вдихав свіже нічне повітря.

Невдовзі в тумані блимнув підсліпуватий вогник.

— Плавучий маяк! — сказав хтось позад мене. Я обернувся й побачив капітана.

— Суецький плавучий маяк, — докинув він. — Незабаром будемо біля входу в тунель.

— Певно, ввійти до нього не так просто?

— Відома річ, пане професоре. Тим-то я за таких оказій заходжу до рубки стерничого і сам веду судно. А зараз, будьте ласкаві, пане Аронаксе, зійти донизу. «Наутілус» зануриться під воду й, тільки проминувши Аравійський тунель, знову вирине на поверхню.

Я пішов за капітаном Немо. Віконниці зачинилися, резервуари наповнилися водою, і судно заглибилося на десять метрів під воду.

Я намірився йти до своєї каюти, та капітан зупинив мене:

— Пане професоре, чи не бажаєте залишитися зі мною в рубці стерничого?

— Я не насмілювався просити вас про це.

— Що ж, ходімо! Звідтіля ви побачите все, що можна побачити за підводної і водночас за підземної плавби.

Капітан Немо підвів мене до головного трапа. Спустившись на кілька східців, він одчинив двері, і ми опинилися в верхньому коридорі, який і привів нас до рубки.

Це була квадратна кабіна шість на шість футів, схожа на рубки тих суден, котрі плавали по Міссісіпі й Гудзону. Посередині — штурвал; штуртроси, що йшли аж до корми судна, сполучали його зі стерном. Чотири ілюмінатори з опуклими шибами дозволяли стерничому дивитися навсебіч.

В рубці було темно, та незабаром око призвичаїлося до темряви, і я завважив кремезного стерничого, котрий тримав обіруч стерно. Прожектор позаду кабіни яскраво освітлював море.

— А тепер, — сказав капітан Немо, — пошукаємо входу в тунель.

Електричні дроти з'єднували рубку з машинним відділенням — капітан міг водночас керувати роботою машин і обирати напрям судна. Він натиснув на кнопку, і гвинт зразу закрутився повільніше.

Я мовчки дивився на прямовисні мури — непорушну основу піщаного берегового масиву. Протягом години ми пливли повз ці мури, що височіли за кілька метрів од нас. Капітан Немо не зводив очей із компаса, почепленого на двох концентричних колах. Один його знак — і стерничий тут же повертає стерно, раз у раз міняючи курс.

Я сидів біля ілюмінатора бакборту і споглядав чудеса підводного світу — коралів, зоофітів, водорості та ракоподібних, що простягали свої величезні клешні з кожної щілини скелі.

О десятій годині п'ятнадцять хвилин до стерна став сам капітан Немо. Перед нами відкрилася темна галерея, широка й глибока. «Наутілус» сміливо ввійшов у її пащу. За бортом почувся незвичний шум. Це води Червоного моря схилом тунелю ринули в Середземне море. Підхоплений бурхливою течією, «Наутілус» летів ніби стріла, дарма що потужні машини, крутячи гвинта в протилежний бік, силкувалися загальмувати швидкість.

Я вже нічого не бачив, окрім світлових ліній, сліпучих блискавиць і вогненних борозен, що їх прожектор безладно розсипав по стінах вузького проходу. Мені забило дух, і я мимохіть приклав до грудей руку.

О десятій годині тридцять п'ять хвилин капітан Немо передав стерно стерничому, повернувся до мене й сказав:

— Середземне море!

Підхоплений течією «Наутілус» промчав під Суецьким перешийком швидше як за двадцять хвилин.

VI ГРЕЦЬКИЙ АРХІПЕЛАГ

Назавтра, дванадцятого лютого, тільки займалося на світ, «Наутілус» виплив на поверхню. Я поспішив на палубу. За три милі від судна на півдні манячів Пелусій. Стрімкий потік переніс нас з одного моря до іншого. Але так легко спустившися цим тунелем, ми не могли б ним піднятися.

Годині о сьомій Нед і Консель також вийшли на палубу. Нерозлучні друзі спокійнісінько проспали ніч, байдужі до «Наутілусових» подвигів.

— Ну, пане натуралісте, — ледь насмішкувато мовив до мене канадець, — де ж Середземне море?

— Ми пливемо ним, друже мій.

— Такої! Отже, цієї ночі…

— Атож! Цієї ночі ми за кілька хвилин пройшли непрохідний перешийок.

— Щось не віриться! — сказав канадець.

— Даремно, — відповів я. — Низький берег, що ген завертає на південь, — це єгипетський берег.

— Таке скажете! — затято мовив канадець.

— Коли пан професор каже, треба вірити, — озвався Консель.

— Слухайте, Неде, — сказав я, — капітан Немо виявив мені честь, показавши свого тунеля. Я був разом із ним у рубці стерничого, коли він сам вів «Наутілуса» тим вузьким проходом.

— Чули, Неде? — сказав Консель.

— Зрештою, — додав я, — ви, Неде, маєте добрий зір і можете на власні очі побачити мол Порт-Саїда, що виступає далеко в море.

Канадець став пильно вдивлятись удалечінь.

— Авжеж, — сказав він нарешті,— ви, пане професоре, маєте рацію, і ваш капітан — неабиякий мастак. Ми в Середземному морі. Ну й гаразд. Отже, коли ваша ласка, погомонімо про наші діла, і то так, аби ніхто нас не підслухав.

Я знав, куди Нед хилить. Ну, коли вже йому кортить поговорити — поговоримо. І ми втрьох сіли коло прожектора, де на нас менше хлюпали хвилі.

— Ну, ми слухаємо вас, Неде, — сказав я. — Що ви хочете сказати?

Просте діло, — відповів канадець. — Ми в Європі. Перше ніж капітан Немо надумає запроторити нас десь на дно північних морів або знову потягне в Океанію, треба чкурнути з цього «Наутілуса»!

Сказати щиро, такі балачки з канадцем завше пантеличили мене. Страх не хотілося обмежувати свободи своїх супутників, та водночас не мав я й найменшого бажання розлучатися з капітаном Немо. Завдяки йому я щоденно поглиблював свої знання з океанографії у лоні водної стихії, я наново писав свою книгу про таємниці морських глибин. Чи випаде знову нагода так зблизька спостерігати чудеса, заховані в океановій безодні? Певна річ, ні! Я боявся й подумати про те, щоб залишити «Наутілус», не завершивши своїх океанологічних дослідів.

— Друже Неде, — промовив я, — скажіть-но по правді: невже вам скучно на борту «Наутілуса»? Чи жалкуєте ви, що доля закинула вас сюди?

Канадець на хвильку замислився. Тоді, схрестивши на грудях руки, сказав:

— Як по правді — не шкодую, що мені довелося подорожувати під водою. Я згадуватиму ці мандри з утіхою, та для цього треба, щоб вони скінчилися. Отака моя думка.

— Вони скінчаться, Неде.

— Де і коли?

— Де? Не знаю. Коли? Не можу сказати, але гадаю, мандрівка дійде краю, коли всі моря відкриють нам свої таємниці. Всьому на світі приходить край.

— Я пристаю на думку пана професора, — сказав Консель. — Вельми ймовірно — коли ми об'їздимо всі моря, капітан Немо відпустить нас.

— Відпустить! — вигукнув канадець. — Хіба що на той світ!

— Угамуйтеся, Неде, — сказав я. — Нам, безперечно, нічого боятися капітана. Але й до Конселевої думки я не схиляюся — навряд чи капітан Немо так собі нас відпустить. Ми проникли в таємницю «Наутілуса», тож капітан дбатиме про те, щоб вона не пішла гуляти по світу разом із нами.

— На що ж, у такому разі, ви сподіваєтеся? — спитав канадець.

— Я певен: хай не зараз, хай за півроку — та обставини зміняться на краще, і ми зможемо з них скористатися!

— Але ж бо! — вигукнув Нед Ленд. — А скажіть, будь ласка, пане природознавцю, де ми опинимось за ті шість місяців?

— Може, тут, а може, десь біля Китаю. Ви ж знаєте швидкість «Наутілуса». Він лине, як у повітрі ластівка, мчить, як суходолом експрес. Йому не страшне жодне море. І хтозна, — може, він плистиме поблизу французьких, англійських чи американських берегів, де умови до втечі будуть іще сприятливіші.

— Пане Аронаксе, — мовив канадець, — ви мене не переконали. Ви кажете в майбутньому часі: «Ми будемо там! Ми будемо тут!» А я в теперішньому: «Ми тут — тож не треба ловити гав!»

Незаперечною логікою Нед Ленд загнав мене на слизьке; я не міг захищатися і склав зброю.

— Пане професоре, — правив своєї Нед Ленд, — уявімо неможливе: капітан Немо сьогодні ж дарує нам волю. Покинете ви судно?

— Не знаю, — відповів я.

— А коли він скаже, що вдруге цього не запропонує? Чи скористаєтеся ви з такої пропозиції?

Я промовчав.

— А що скаже друг Консель?

— Друг Консель, — спокійно відповів той, — друг Консель нічого не скаже. Йому байдужісінько, як розв'яжеться це питання. Він не одружений, так само, як його господар і як його друг Нед. Ні дружина, ні родичі, ані діти не чекають його на батьківщині. Він — слуга пана професора і думає й говорить, як пан професор. На його превеликий жаль, на нього не можна важити. Тут є лише дві сторони — пан професор і Нед Ленд. А друг Консель тільки уважно слухає, готовий рахувати голоси.

Я не стримав усмішки, бачивши, як хитро Консель зрікся права голосу. А канадець, мабуть, зрадів, що має на одного супротивника менше.

— Отже, пане професоре, — сказав Нед Ленд, — якщо Консель поза суперечкою, доходити ради доведеться нам двом. Ви мене вислухали. Що можете мені відповісти?

Треба вирішувати — огинатися було гидко.

— Друже Неде, — промовив я, — ось моя відповідь: ви маєте рацію, і мої доводи безсилі супроти ваших. Нема чого сподіватися, що капітан Немо відпустить нас із доброї волі. Він триматиме нас на судні задля власної безпеки. Ми ж ради своєї безпеки мусимо за першої-ліпшої нагоди покинути «Наутілус».

— Мудрі слова, пане Аронаксе!

— Але ще одне зауваження, — сказав я, — Треба вичікувати справді слушної нагоди. Наша спроба конче повинна вдатися. Бо як ні — нам уже не вирватися звідціля до смерті; та й капітан Немо того ніколи нам не подарує.

— Все це правда, — відповів канадець. — Проте ваше зауваження стосується будь-якої спроби втечі — чи то станеться вона за два роки, а чи за два дні… Отож питання стоїть руба: трапиться нагода — треба з неї скористатися!

— Згоден. А тепер скажіть, Неде, що саме ви вважаєте за нагоду?

— Ну, коли, скажімо, якось темної ночі «Наутілус» плистиме поблизу європейських берегів.

— І ви спробуєте рятуватися вплав?

— Певне. Якщо судно плистиме на поверхні моря і недалеко від берега. А коли далеко або глибоко під водою…

— То що тоді?

— Тоді я спробую захопити човна. То справа нехитра. Заберемося всередину, відгвинтимо шворні й випливемо на поверхню — стерничий в своїй рубці нічого не помітить.

— Гаразд, Неде. Очікуйте на таку оказію; тільки не забувайте: невдача коштуватиме нам життя.

— Не забуду, пане професоре.

— А тепер, Неде, хочете знати мою думку з цього приводу?

— Хочу, пане Аронаксе.

— Я гадаю — не кажу «сподіваюся», — що такої нагоди не трапиться.

— Чому б то?

— Капітан Немо гаразд розуміє, що ми плекаємо надію звільнитися, отже він триматиме нас на оці, а біля європейських берегів і поготів.

— Я пристаю на думку пана професора, — сказав Консель.

— Буде видно, — відповів Нед Ленд, рішуче хитнувши головою.

— А тепер, — додав я, — досить про це! Віднині — жодного слова про наші наміри. Аж того дня, коли ви надумаєте тікати, попередьте нас, і ми підемо за вами. Я повністю покладаюся на вас.

На цьому й скінчилася наша розмова, що повинна була мати такі серйозні наслідки. Мушу сказати: дальші події, на превеликий жаль канадця, підтвердили мої припущення. Чи то капітан Немо тут, у європейських морях, мав щодо нас якусь підозру, чи просто не бажав попадатися на очі численним суднам різних держав — хтозна. Але ми здебільша пливли під водою і далеко від берегів. Вряди-годи «Наутілус» виринав до рівня стерничої рубки, та частіше тримався глибини, досить значної в цих місцях: між Грецьким архіпелагом і Малою Азією судно, занурюючись на дві тисячі метрів, не досягало дна.

Про те, що ми вже проминули Карпатос — один із островів Спорадської групи, — я довідався від капітана Немо: показавши пальцем точку на карті, він процитував Вергілієвого вірша:

Справді, це було володіння міфічного Протея, старого пастуха Нептунових табунів, — нинішній острів Скарпанто, що лежав між Родосом і Критом. Крізь шибу в салоні я бачив саме його гранітне підніжжя.

Наступного дня, чотирнадцятого лютого, я постановив кілька годин вивчати риб Грецького архіпелагу. Та з якихось причин віконниці були засунені. Визначивши за картою координати, я дізнався, що ми простуємо на Канію, до стародавнього острова Крит. Саме тоді, коли «Авраам Лінкольн» вирушив у плавання, на цьому острові вибухнуло повстання проти турецького гніту. Чим воно скінчилося — я не знав, а капітан Немо, що порвав зв'язки з землею, не міг дати мені ніяких відомостей.

Увечері, зустрівшись із капітаном Немо в салоні, я не здіймав про це розмови. Та й капітан був якийсь мовчазний і заклопотаний. Супроти звичаю, він звелів одчинити віконниці й, ходячи від одного вікна до другого, пильно вдивлявся у водяну безодню. Що б воно значило? Мені не хотілося сушити над тим голови, і я став роздивлятися риб, які пропливали за шибою.

Серед багатьох інших я тут помітив бичків-афізів, що про них згадував Арістотель; в народі їх називають «морськими в'юнами»; вони водяться здебільша в солоних водах поблизу Нілової дельти. Між ними звивалися світні пагри з родини морських карасів, котрих єгиптяни вважали за священних тварин. Поява їх у водах Нілу знаменувалася релігійними церемоніями, бо вона провіщала велику повінь і обіцяла високий урожай. Шастали тут і хейліни; це сантиметрів до тридцяти костисті синюваті риби з прозорою лускою й червоними цятками. Живляться вони морськими водоростями, що надають їхньому м'ясу особливого смаку; тим-то цю рибу так полюбляли ласуни Стародавнього Риму. Нутрощі хейлінів, присмачені муреновим молочком, мізком павичів та язиками фламінго, — це була улюблена страва Вітеллія⁶².

Ще один мешканець тутешніх вод привабив мій погляд і пробудив згадку про сиву давнину. Це риба присмоктень, котра мандрує, присмоктавшись до акулячого черева. За давніми переказами, вона чіплялася до підводної частини судна, і кораблі не могли рушити з місця. А одна така риба нібито скувала Антонієву трирему і тим допомогла Августові здобути перемогу. Від чого тільки не залежать долі народів! Перед моїми очима промайнули чудові антіаси, також із родини морських карасів, священні риби давніх греків, які гадали, що антіаси здатні вигонити з води морських почвар. Назва цих риб походить од грецького слова, що означає «квітка», і вони її виправдують пишним забарвленням, розмаїтими відтінками червоного — від блідо-рожевого до рубінового — та сріблястими блискітками на спинних плавцях. Зачарований, я не міг відвести од шиби очей; зненацька мене приголомшила несподівана проява.

У воді з'явилася людина, водолаз із шкіряною торбинкою при поясі. Не тіло потопельника, кинуте на примху хвиль, — жива людина, що пливла, розтинаючи дужими руками воду, раз у раз виринала вхопити повітря і знову пірнала.

Я повернувся до капітана Немо і схвильовано гукнув:

— Людина! Жертва катастрофи! її треба врятувати, хай там що!

Капітан мовчки кинувся до вікна. Чоловік, припавши лицем до шиби, дивився на нас. На мій безмежний подив, капітан Немо зробив йому знак. Водолаз кивнув у відповідь головою і, виринувши, більше не з'являвся.

— Не хвилюйтеся! — сказав капітан Немо. — Це Нікола з мису Матапан, прозваний «рибою». Його знають усюди на Кікладських островах. Знаменитий плавець! Вода — його стихія, і він живе в воді більше, ніж на суші. З одного острова він пливе на інший, і так аж до самого Криту.

— Ви його знаєте, капітане?

— А чому б мені його не знати, пане Аронаксе?

На цім слові капітан Немо підійшов до шафи ліворуч вікна. Біля неї стояла окута залізом скриня з мідною дощечкою, на якій виднів карбований девіз «Наутілуса» — «Mobilis in mobile».

Капітан Немо відчинив шафу, — власне, не шафу, а сейф. Там було повно зливків золота.

Звідкіля б тут узятися цьому коштовному металові? Звідкіля капітан Немо набрав стільки золота? І що він збирався з ним робити?

Я дивився, не зронивши жодного слова. А капітан Немо витягав один по одному зливки й ретельно вкладав їх у скриню, аж доки виповнив її по віко. Там було, мабуть, понад тисячу кілограмів, мільйонів із п'ять франків ціною.

Капітан старанно замкнув скриню і на її вікові написав адресу, як мені видалося, новогрецькою мовою.

Потому, натиснувши на кнопку, він подзвонив у кубрик команди. З'явилося чотири матроси і насилу-силу витягли ту скриню із салону. Я чув, як вони волокли її на талях залізними сходинками трапа.

Нарешті капітан Немо обернувся до мене:

— Що ви сказали, пане Аронаксе?

— Я нічого не сказав, — відповів я.

— Тоді дозвольте побажати вам, пане професоре, доброї ночі.

На цьому слові капітан Немо вийшов із салону.

Вкрай заінтригований, я повернувся до себе в каюту. Силкувався заснути, але сон тікав од мене. Голову обсіли думки та гадки. Я шукав зв'язку між появою водолаза і скринею, повною золота. Невдовзі я почув бічну й кілеву хитавицю, — отже, «Наутілус» виринув на поверхню моря.

Потім було чути тупотіння ніг на палубі. Я здогадався, що відгвинчують і спускають на воду човна. Він стукнувся об корпус «Наутілуса», і все затихло.

За якихось дві години знову почувся шум і тупіт на палубі. Нарешті човна витягли на борт і вклали в гніздо. «Наутілус» пішов під воду.

Отже, золото було спроваджене на свою адресу. Але куди саме? Хто адресат капітана Немо?

Назавтра я розповів про нічні події Конселеві та Недові Ленду. Вони зчудувалися ще більше за мене.

— І де він доп'яв таку силу золота? — запитався Нед Ленд.

— Хто його зна! Важко сказати.

Поснідавши, я пішов у салон і взявся до праці. Годин до п'яти я впорядковував свої нотатки. Раптом мені стало душно, і я скинув із пліч куртку. Жара була несподівана. Адже ми далеко від тропіків і судно занурилося досить глибоко, де не могло бути високої температури. Я глянув на манометра. Ми йшли шістдесят футів під рівнем моря; на таку глибину земна спека не проникає.

Я працював далі, але жара небавом стала нестерпна. «Чи не пожежа на судні?» — майнула думка. Я вже хотів був вийти з салону, аж тут з'явився капітан Немо. Він підійшов до термометра, глянув на шкалу і повернувся до мене.

— Сорок два ступні,— сказав капітан.

— Я це добре відчуваю, капітане, — відповів я. — Коли температура й далі підійматиметься, то ми можемо зваритися.

— О пане професоре, температура на наше бажання може одразу впасти.

— Що? Вам підвладні температурні коливання?

— Ні. Але я можу одплисти від вогнища, котре підіймає температуру.

— То вона передається зокола?

— Авжеж! Ми пливемо в окропі.

— Невже це можливо?

— Гляньте!

Віконниці розсунулись, і я побачив: вода навколо «Наутілуса» кипіла. З неї підіймалися клуби сірчаної пари. Я торкнувсь рукою шиби й відсахнувся — така гаряча.

— Де ми? — спитав я.

— Біля острова Санторин, пане професоре, — відповів капітан, — в протоці між Неа-Каменні і Палеа-Каменні. Я намислив показати вам дивне видовище — вивергнення підводного вулкана.

— А я гадав, — сказав я, — що процес формування нових островів уже завершився.

— На землях вулканічного походження ці процеси ніколи не завершуються, — відповів капітан Немо. — В надрах земної кулі невпинно бушує внутрішній вогонь. За свідченням Кассіодора⁶³ і Плінія, ще в дев'ятнадцятому році нашої ери на тому самому місці, де недавно утворилися ці острови, виник острів Божественна Тейя. Потім він щез під водою, щоб шістдесят дев'ятого року знову з'явитися і вдруге зникнути безслідно. Відтоді вулканічна діяльність припинилася. Але третього лютого 1866 року поблизу Неа-Каменні у клубах сірчаної пари виник новий острів, який названо островом Георга, а шостого лютого він з'єднався з Неа-Каменні. За тиждень, тринадцятого лютого, з'явився острів Афроесса, і між ним та Неа-Каменні утворився канал десять метрів завширшки. Саме о тій порі я був у цих морях і мав змогу простежити всі фази вулканічної діяльності. Кулястий острів Афроесса діаметром сягав трьохсот футів і підносився тридцять футів над рівнем моря. Це була суміш із темної, подібної до скла маси та уламків польового шпату. Нарешті десятого березня з'явився ще один, менший острівець; його назвали Река. Ці три острови з'єдналися з Неа-Каменні і нині складають одне ціле.

^{У воді з'явилася людина.}

— А протока, в якій ми зараз перебуваємо?

— Ось вона, — відповів капітан Немо, показуючи карту Грецького архіпелагу. — Бачите, я вже наніс сюди нові острови.

— Але й ця протока може згодом зникнути?

— Може, пане Аронаксе, бо від 1866 року на Палеа-Каменні проти порту Сан-Ніколас виникло ще вісім острівців вулканічного походження. Можна сподіватися — Неа і Палеа невдовзі зіллються. Якщо в Тихому океані творцями островів є корали, то в Середземному морі ту саму роль виконують вулканічні вивергнення. Погляньте, пане професоре, погляньте на цю підводну діяльність — яка вона бурхлива!

Я підступив до вікна. «Наутілус» стояв на місці. Жарота була нестерпна. Від наявних у воді залізних солей вода почервоніла. Рами на вікнах були герметичні, але задушливий запах сірки все ж таки проникав до салону. За шибами вибухало полум'я, таке яскраве, що затьмарювало сяйво прожектора.

Я обливався потом, задихався, смажився. Мені здавалося — ось-ось запалаю.

— Далі залишатися в цьому окропі неможливо! — сказав я.

— Так. Це було б необачно, — спокійно відмовив капітан Немо.

Він щось наказав. «Наутілус» ліг на інший галс і вийшов із цього пекла. А за чверть години ми легко дихали на поверхні моря.

Я подумав: «Якби Нед Ленд обрав для нашої втечі тутешні води, ми б живі не вибралися з вогненного моря!»

Другого дня, шістнадцятого лютого, ми попливли від цього басейну, де між Родосом і Олександрією трапляються западини до трьох тисяч метрів завглибшки; «Наутілус» обійшов мис Матапан і залишив позаду себе Грецький архіпелаг.

VII СЕРЕДЗЕМНЕ МОРЕ — ЗА СОРОК ВІСІМ ГОДИН

Середземне море, блакитне море, велике море іудеїв, море греків, mare nostrum⁶⁴ римлян; оточене помаранчевими гаями, кактусами, алое, пініями, обвіяне чистим повітрям, сповненим миртових пахощів, обрамлене високими горами, воно становить справжнє поле битви, де Нептун із Плутоном⁶⁵ змагаються за панування над світом.

Та хоч яке гарне було Середземне море — я міг тільки мимохідь кинути оком на цей водний обшир, що його поверхня сягає двох мільйонів квадратних кілометрів. Я навіть не мав нагоди розпитатися про нього в капітана Немо, бо ця загадкова людина й разу не показалася за всю нашу прудколетну плавбу Середземним морем. Гадаю, «Наутілус» пройшов під його водами яких шістсот льє, здолавши цю віддаль за дві доби. Вранці шістнадцятого лютого ми відійшли од берегів Греції, а вісімнадцятого лютого зі сходом сонця вже були за Гібралтарською протокою.

Я розумів, що капітанові Немо не до вподоби Середземне море, звідусіль затиснене тією землею, від якої він утікав. Надто багато споминів, коли не жалю, будили в капітановій душі чисті води цього моря, його вітри. Тут не було тієї свободи руху і незалежності, що їх знаходить він на океанових просторах; «Наутілусові» було тісно, як у лещатах, в обіймах двох суходолів — Африки та Європи.

Судно йшло зі швидкістю двадцять п'ять миль на годину.

Недові Ленду, ясна річ, нічого було й думати про негайну втечу. На такій швидкості залишити «Наутілус» — однаково, що вистрибнути на ходу з вагона експреса. До того судно випливало на поверхню, щоб поповнити повітря, тільки вночі; поза тим ми простували під водою, керуючись компасом і лагом.

Отже, я розглядав Середземне море точнісінько, як пасажир експреса дивиться на краєвид, котрий проноситься перед його очима. Інакше кажучи, я бачив лише далекі обрії, а все, що було зблизька, промайнуло, мов блискавка. Одначе мені з Конселем поталанило спостерегти деяких середземноморських риб, що завдяки своїм дужим плавцям могли якусь хвильку плисти поруч «Наутілуса».

Годинами сиділи ми при вікні салону, і наші нотатки дозволяють мені сказати дещо про іхтіофауну Середземного моря.

Із численних риб, що тут водяться, велика кількість не попадалась мені на очі, не кажучи про тих, котрих ніяк було розгледіти з вини швидкоплавного «Наутілуса». Проте деяких риб пощастило роздивитися зблизька. Отож дозвольте розповісти про них, додержуючись фантастичної класифікації, яка щонайліпше віддасть мої хапливі спостереження.

У воді, осяяній світлом прожектора, звивалися міноги з метр завдовжки — вони водяться майже у всіх морях. Величезні скати, що сягають п'яти футів ушир, із білим черевом, попелясто-сірою спиною, стелилися по воді, ніби хустки, підхоплені течією. Інші скати мчали так швидко, аж годі було визначити, що їм більше пасує — назва морських орлів, котра дісталася від стародавніх греків, чи, може, якесь прозвисько — щури, жаби, кажани, — так охрестили їх сучасні рибалки. Морські собаки, двадцять футів завдовжки, особливо небезпечні водолазам, змагалися в швидкості зі скатами. Морські лисиці, футів із дев'ять довжиною, що визначалися на диво тонким нюхом, линули, ніби великі синюваті тіні. Доради з родини морських карасів, сто тридцять сантиметрів завдовжки, хизувалися своїм сріблясто-блакитним одягом із поперечними смугами, що яскріли проти темних плавців; дорад із золотавими бровами в давнину присвячували Венері. Ця коштовна риба полюбляє будь-які води — і солоні, і прісні; водиться вона в ріках, озерах та океанах, пристосовується до якого завгодно підсоння і не боїться ні спеки, ані холоду. Цей вид, сягаючи далеких геологічних періодів, донині зберігає свою первісну красу. Слідом за ними пропливали довгі — на дев'ять-десять метрів — прекрасні осетри, що били своїми дужими хвостами в кришталеві шиби, поблискуючи синюватою спиною з брунатними плямами; вони схожі на акул, але поступаються проти них силою. Водяться осетри повсюдно. Весною, змагаючись із течією, ці риби запливають у Волгу, Дунай, По, Рейн та Одер. Живляться оселедцями, сьомгою, тріскою. Вони належать до класу хрящових риб, м'ясо їхнє напрочуд ніжне. Свіжі, в'ялені й мариновані осетри однаково смачні.

З усіх риб Середземного моря я найліпше роздивився тунців з темно-синьою спиною, з черевом, укритим сріблястою лускою; їхні спинні плавці сяяли золотом. Кажуть, ніби тунці супроводять судна, ховаючись у їхньому затінку від пекучого тропічного проміння; і вони ствердили ті чутки — годинами пливли за «Наутілусом», як колись за Лаперузовими корветами. Я, не зводячи очей, милувався на цих швидкоплавних риб: в них маленька голова, гладенький веретенуватий тулуб, що сягає трьох метрів довжини; грудні плавці надзвичайно сильні, хвостовий плавець роздвоєний на зразок вил. Тунці пливли трикутником, як зграї деяких перелітних птахів, навіть швидкістю не поступалися проти пернатих; давнім ученим це дало привід твердити, ніби тунці обізнані з правилами геометрії і стратегії. Та ніщо не рятує їх од метких провансальців, які тямляться на тунцях незгірше за жителів стародавньої Пропонтиди⁶⁶ та Риму, і цінні тварини тисячами гинуть у сітях марсельців.

Я назву по пам'яті середземноморських риб, яких довелось бачити тільки мимохідь. Перед вікнами салону пропливали, мов тіні, біласті електричні в'юни; зміясті мурени, три-чотири метри завдовжки, з блакитним, зеленим і жовтим забарвленням; мерлани довжиною на три фути, що їхня печінка вважається вишуканою стравою; стьожкуваті цеполи, подібні до стебел водоростей; тригли, що їх поети назвали рибою-лірою, а моряки — рибою-свистуном; тригли-ластівки плавають зі швидкістю птахів, чим і завдячують своїй назві; червоноголові морські судаки з волокнистими наростами на спинних плавцях; оселедці-бишаки з чорними, сірими, брунатними, синіми, жовтими, зеленими плямами, чутливі до срібного звуку дзвоників; пречудові камбали-тюрбо, справжні морські фазани, ромбічної форми, з жовтими плавцями, всіяними брунатними цятками, зверху вони подібні до брунатно-жовтого мармуру; нарешті чарівні барабульки, справжні рай-птиці океану. За одну таку рибину римляни платили по десять тисяч сестерцій; вони полюбляли стежити, як ця риба, гинучи, ставала поступово з яскраво-червоної білою.

Щодо морських ссавців, то, минаючи Адріатичне море, ми натрапили на двох-трьох кашалотів із одним спинним плавцем та кількох круглоголових дельфінів, звичайних для Середземного моря, — спереду голова в них посмугована ясними стьожками; трапилося нам із дванадцятеро тюленів триметрової довжини, з білими черевами й чорними спинами, відомих під назвою «ченці»; вони й справді схожі на домініканців.

Консель помітив білу черепаху з панцером шість футів завширшки, впродовж якого стирчали три гребені. Я жалкував, що не побачив цього плазуна, бо, коли вірити Конселеві, то, безперечно, був рідкісний вид черепахи.

Щодо зоофітів, то я кілька хвилин милувався на чудову жовтогарячу галеолярію, яка прилипла до шиби. Це було довге волокно, розгалужене на безліч гілочок, обрамлених найніжнішим, найтоншим мереживом — такого зроду не виплели б суперниці Арахни⁶⁷. На жаль, ніяк було виловити прегарного екземпляра. Певно, мені так би й не випала нагода побачити інших середземноморських зоофітів, якби «Наутілус» увечері шістнадцятого лютого не поплив повільніше.

Ми саме йшли між Сицилією й Тунісом. Тут, між мисом Бон та Мессінською протокою, де дно круто підіймається, утворилося справжнє гірське пасмо; шар води ледве сягає над ним сімнадцяти метрів, тоді як пообіч дно опускається до ста сімдесяти метрів. Тим-то «Наутілус» мусив обережно маневрувати, аби не наштовхнутися на підводний бар'єр.

Я показав Конселеві на карті те місце, де проходить пасмо підводних рифів.

— Та це ж, із дозволу пана професора, — сказав Консель, — справжнісінький перешийок, що єднає Європу з Африкою.

— Авжеж, мій друже, він геть перегороджує Лівійську протоку; виміри Сміта показали, що колись ці материки з'єднувались саме між мисом Бон та мисом Фаріна.

— Охоче вірю! — сказав Консель.

— Додам іще, — провадив я, — що такий самий бар'єр є між Гібралтаром та Сеутою. За геологічної епохи він повністю замикав Середземне море.

— Гм! — замислився Консель. — А що, як колись під час вибуху вулкана він знову підійметься з води?

— Навряд чи таке станеться, Конселю.

— Хай пан професор дозволить мені закінчити думку. Отож якби все ж таки це сталося, панові Лессепсу прийшлось би скрутненько. Не так-бо легко розкопати Суецький перешийок.

— Певна річ. Але, Конселю, кажу ще раз, цього не може бути. Сила підземного вогню меншає й меншає. Вулкани, такі численні за дитинства нашої планети, поволі вигасають. Температура глибинних шарів земної кори з кожним століттям падає. І це — на шкоду землі, бо ж тепло — джерело її життя.

— Ну, а сонце ж…

— Сонця замало, Конселю. Хіба воно спроможне повернути тепло задубілому трупові?

— Звісно, ні.

— Отже, друже мій, колись і земля перетвориться на холодний труп. Вона стане безлюдною, як і місяць, що давно втратив своє життєдайне тепло.

— А за скільки ж віків те станеться? — запитався Консель.

— За кількасот тисячоліть, друже мій.

— Ого-го! — відповів Консель. — Вистачить часу, щоб закінчити нашу підводну мандрівку. Аби тільки Нед Ленд не зіпсував справи.

І Консель, заспокоївшись, знову взявся вивчати морські глибини, користуючись із того, що «Наутілус» плив на помірній швидкості.

По підводних скелях вулканічного походження стелився барвистий килим живої флори: губки, голотурії; прозорі як скло, облямовані червонястими полапками цидипи, що ледь-ледь світяться; берое, відомі під назвою морських огірків, — вони міняться всіма кольорами сонячного спектра; рухливі морські лілеї-коматули метр завширшки, що забарвлюють своїм пурпуром води; пречудові деревовидні лілеї-евріалії; довгостеблі павонії; сила-силенна розмаїтих морських їжаків та зелених актиній на сірих ніжках, з брунатними дисками, захованими під чуприною оливкових мацаків.

Конселя найдужче захоплювали молюски та членистоногі, і хай перелік їх сухуватий, я не хочу бути несправедливим до цього добряги, знехтувавши наслідки його спостережень.

Консель згадує багато двостулкових молюсків-спондилів: це «ослячі копита», що громадяться одне на одне; трикутні донації; тризубчасті «скельця» з жовтими плавцями й прозорими скойками; жовтогарячі голі молюски-планробранхії; яйцевидки, крапчасті або всіяні зеленими цяточками; аплізії, відомі також під назвою морських зайців; скоблючки; м'ясисті ацери; середземноморські парасольки; морські вушка, що в їхніх черепашках відкладається коштовний перламутр; анемії — кажуть, ніби в Лангедоці їх цінують вище за устриць; кловіси, яких так полюбляють марсельні; кілька двостулок, що вдозвіль водяться при берегах Північної Америки і в великій кількості споживаються в Нью-Йорку; морські гребінці з різнобарвними скойками; літодонуси, що мають смак перцю; рубцюваті венерикардії, черепашки яких мають опуклі верхівки й ребра; цинтії з пурпуровими горбочками; карніарії, що їхні скойки, загнуті по краях, скидаються на гондоли; увінчані фероли; атланти із равликоподібними черепашками; фетиди в торочкуватих мантіях з білими цятками; голозябрі еоліди, подібні до слимачків; каволіни, що плазують спиною; ауриколи, руді скалярії, літорини, жантури, цинерарії, петриколи, ламелери, кабошони, пандори тощо.

Що ж до членистих — Консель цілком слушно поділив їх на шість класів, з яких три класи охоплюють морських тварин; ракоподібних, вусоногих і кільчастих черв'яків.

Клас ракоподібних ділиться на дев'ять рядів. До першого належать десятиногі, голова й груди яких зливаються, несуть чотири, п'ять або шість пар ніг і вкриті спільним панцером. Консель розмежовує десятиногих на три підряди: куцохвостих, довгохвостих та середньохвостих. Хай ці назви звучать грубувато, але вони влучні. З підряду куцохвостих Консель згадує крабів, у яких лоб озброєний двома розбіжними шпичками, крабів-інахусів, котрі хтозна-чому правили за символ мудрості в давніх греків, два види крабів-ламбрів, мабуть, помилково зарахованих до тварин цієї глибини, бо живуть вони звичайно на великих глибинах; крабів-ксанто, пілумнів, каляпів, зубчастих користів, ебалій тощо.

Із підряду довгохвостих, що має п'ять родин, Консель відзначив лангустів звичайних — м'ясо їхніх самиць цінується дуже високо, раків-ведмедів або морських коників, гебій та всі види їстівних ракоподібних.

На тому й скінчилася Конселева праця. «Наутілус», проминувши гірське пасмо Лівійської протоки, занурився на глибину і знов поплив на великій швидкості. Молюски, зоофіти та членистоногі зникли. Тільки великі риби, мов тіні, пропливали повз вікна салону.

Вночі проти сімнадцятого лютого ми ввійшли до другого Середземноморського басейну; глибина його сягає трьох тисяч метрів. «Наутілус» занурився в найглибші шари моря.

І там, на морському дні, замість чудес природи, перед моїми очима постали страшні картини. Ми проходили ті простори Середземного моря, де сталося так багато катастроф. Скільки кораблів потонуло тут, між берегами Алжиру і Провансу! Середземне море проти Тихого океану — всього-на-всього озеро, але озеро примхливе й підступне; сьогодні воно прихильне й ласкаве до хирлявих суденець, що линуть у блакиті води й неба, а завтра — гнівне й хиже, розбурхане ураганом, своїми короткими разуразними вдарами валів трощить найпотужніші кораблі.

Скільки за цієї стрімкої прогулянки бачив я корабельних кістяків, що спочивали на морському дні; тут валялися кітви, гармати, ядра, шмаття залізної обшивки, лопаті гвинтів, уламки машин, розбиті циліндри, казани без дна, — одні вже оброслі коралами, інші — тільки вкриті іржею.

Здебільша це були кораблі, що зазнали катастрофи, наскочивши на підводні скелі або ж зіткнувшись один із одним. Деякі з них пішли на дно прямовисно із непошкодженими щоглами й такелажем. Судна начебто стояли закотвичені на відкритому рейді, ждучи команди відпливати. А коли «Наутілус» освітлював їх своїм прожектором, здавалось, — от-от на флагштоках підіймуться прапори і кораблі віддадуть салют. Та ба! Тільки безгоміння й смерть панували над цим кладовищем кораблів!

Я помітив, що з наближенням до Гібралтарської протоки дедалі частіше зустрічалися на дні затонулі судна. Що ближче сходяться береги Африки і Європи, то частіші в цьому вузькому проході катастрофи. Чого тільки я не бачив — залізні каркаси, химерні руїни кораблів, які стояли або лежали на морському дні, немов якісь велетенські тварини. Один був з розпанаханим черевом, погнутим димарем; од коліс залишилися самі колодиці; стерно, відірване од ахтерштевня, повисло на залізному ланцюгу; задній планшир геть роз'їли морські солі. Яке страшне видовисько! Не одне життя збавила ця катастрофа. Не одну жертву поглинули хвилі! Чи врятувався хоч один матрос із цього судна, щоб розповісти про трагедію, чи море й досі ховає страшну таємницю? Не знаю чому, але мені спало на думку, чи це, бува, не «Атлас», безслідно зниклий років зо двадцять тому? О, яку сумну, яку жахливу повість можна було б розказати про таємниці, заховані в глибинах Середземного моря, цього великого цвинтаря, де стільки людей знайшли свою смерть!

Одначе «Наутілус», байдужий і стрімкий, стрілою мчав серед руїн. Вісімнадцятого лютого, годині о третій ранку, він підійшов до Гібралтарської протоки.

Тут є дві течії: верхня, здавня відома, котра несе океанові води в басейн Середземного моря, і нижня, супротивна — її існування тільки сьогодні доведено. Справді-бо, рівень води в Середземному морі, що його невпинно поповнюють води Атлантичного океану та річок, котрі впадають у це море, мав би з року в рік підійматися, бо самого випаровування замало, щоб тримати його в рівновазі. Отже, цілком природно допустити існування підводної течії, котра Гібралтарською протокою несе із Середземного моря лишок води у басейн Атлантичного океану.

Так воно й було насправді. З цієї супротивної течії скористався «Наутілус»: підхоплений попутними водами, він швидко промчав вузьку протоку. На мить перед моїми очима майнули руїни Геркулесового храму, який, за давніми переказами, осів на дно разом із островом, на якому стояв; а за кілька хвилин ми вже линули водами Атлантичного океану.

VIII БУХТА ВІГО

Атлантичний океан! Безмежна водна рівнина, що розпросторилась на двадцять п'ять мільйонів квадратних миль, — дев'ять тисяч миль уздовж і пересічно дві тисячі сімсот миль у ширину. Славетне море, що його майже не звідали древні, за винятком хіба що карфагенців, цих голландців стародавнього світу, котрі за своїх торгових мандрів об'їздили західні береги Європи і Африки! Океан, узбережжя якого обіймають величезний периметр! Водозбір, до якого впадають найбільші ріки світу: Святого Лаврентія, Міссісіпі, Амазонка, Ла-Плата, Оріноко, Нігер, Сенегал, Ельба, Луара, Рейн, — ріки, що несуть свої води з найцивілізованіших і найдикіших країн! Величезний простір, що його невпинно крають кораблі всіх країн під прапорами всіх націй світу; водний обшир, що сягає двох грізних точок, котрі лякають мореплавців, — мису Горн і мису Бур.

«Наутілус», пройшовши за три з половиною місяці близько десяти тисяч льє, себто шлях, що може оповити земну кулю, нині розтинав своїм водорізом води Атлантичного океану. Куди ж ми пливемо і що нам готує завтра?

Проминувши Гібралтарську протоку, «Наутілус» прямував у чисте море. Судно пливло на поверхні, і ми знов могли гуляти палубою.

Я з Недом Лендом і Конселем вийшов на палубу. За двадцять миль од нас бовванів мис Сан-Вісенті, що складає південно-західний край Піренейського півострова. Потягнув південний боревій, море потемніло, збурунилося. Почалася бокова хитавиця. Втриматися на палубі було майже неможливо, — нею раз у раз перекочувалися важкі вали. Ковтнувши свіжого повітря, ми спустилися всередину судна.

Я подався до своєї каюти, Консель до своєї, а канадець із заклопотаним виглядом попростував слідом за мною. Навальна швидкість «Наутілуса» в Середземному морі зруйнувала його задуми, і він не годен був приховати своєї гризоти.

Ледве зачинилися за нами двері, як він сів і мовчки глянув на мене.

— Друже Неде, я вас розумію, — сказав я. — Та вам нема за що себе корити. «Наутілус» мчав так прудко, що безглуздо було б навіть думати про втечу.

Нед Ленд промовчав. Його затиснені уста, нахмурені брови свідчили, що йому вроїлася в голову настирлива думка.

— Слухайте, Неде, — повів я далі,— не треба впадати у відчай. Ми підемо вздовж португальських берегів. Недалечко Франція, Англія, де можна легко знайти прихисток. Інша річ, якби «Наутілус», вийшовши з Гібралтарської протоки, націлився на південь, якби ми простували в обійми океану, де немає суходолів, — отоді б я поділяв вашу тривогу. Але ж ми знаємо: капітан Немо не цурається й цивілізованих морів, а це означає,— і я того певен, — що за кілька днів можна буде діяти рішучіше.

Нед Ленд ще пильніше вп'явся в мене очима і нарешті розімкнув губи.

— Цього ж вечора! — мовив він.

З несподіванки я схопився на ноги. Признатися, не чекав такої пропозиції. Хотів відповісти канадцеві, але забракло слів.

— Ми домовилися чекати нагоди, — правив своєї Нед Ленд. — Нагода трапляється. Сьогодні ввечері ми будемо за кілька миль од іспанського берега. Ніч темна. Вітер з моря. Ви дали слово, пане Аронаксе, і я на вас покладаюся.

Я мовчав. Канадець звівся й підійшов до мене.

— Сьогодні ввечері, о дев'ятій годині,— промовив він, — Конселя я попередив. Капітан Немо вже зачиниться в своїй каюті й, певно, ляже спати. Ні механіки, ні матроси — ніхто з команди нас не помітить. Я з Конселем доберуся до головного трапа. Ви, пане Аронаксе, побудьте в бібліотеці — чекайте на моє гасло. Весла, вітрила і щогла в човні. Я вже поклав туди й харчі. Навіть англійського ключа добув, щоб одгвинтити гайки. Все готове. Отже, до вечора!

— Море неспокійне, — сказав я.

— Нічого не вдієш, — відповів канадець, — доведеться ризикувати. Воля варта того. Зрештою, човен надійний і за ходового вітру махнути кілька миль — невелике діло. Хтозна, може, під ранок ми будемо миль за сто від берега. Як усе піде гаразд між десятою й одинадцятою вечора пристанемо до якогось берега; як ні — загинемо. Отже, до вечора.

На цьому слові канадець вийшов, до краю мене приголомшивши. Я втішав був себе надією, що нагода випаде не так скоро і я матиму час усе обміркувати, зважити. Та мій упертий супутник заскочив мене зненацька. Що я міг йому сказати? Нед Ленд сто разів мав рацію. Випала нагода, і він користався з неї. Як же я зламаю своє слово і ради власних інтересів важитиму долею товаришів? Хіба не міг капітан Немо завтра вийти в чисте море, далеко від берегів?

Тут почувся досить потужний свист, — отже, вода заповнює резервуари й «Наутілус» занурюється в безодню Атлантичного океану.

Я не виходив із каюти. Уникав капітана, щоб не показати перед ним свого занепокоєння. Так перебув я цю сумну днину, вагаючись між бажанням вирватися на волю і жалем, що настає пора розлучатися з чудесним «Наутілусом», так і не дослідивши всіх морських глибин. Покинути цей океан, «мою Атлантику», як я любив його називати, не проникнувши в його таємниці, що їх одкрили мені Індійський і Тихий океани! Роман випадав із моїх рук, ледве я встиг прочитати перший том; мої мрії обривалися, дійшовши найзахватнішого місця. Як довго тягся час! То мені здавалося, ніби розвіялася небезпека і я з своїми супутниками ступаю твердою землею; то; всупереч глуздові, мене опановувало бажання, щоб якась несподівана оказія перешкодила Недовим задумам.

Двічі я зазирав до салону. Мені кортіло глянути на компас. Я хотів дізнатися, чи справді «Наутілус» іде поблизу берегів, чи віддаляється од них. Та ба! Судно неухильно простувало на північ уздовж португальських берегів.

Отож треба було скоритися долі й ладнатись до втечі. Поклажа моя була не важка. Нотатки та й тільки.

А капітан Немо? Як він поставиться до цієї втечі? Якого клопоту, якої шкоди завдасть вона капітанові? Що він зробить із нами, коли нам не пощастить? Певна річ, я не мав жодного приводу поскаржитись на нього. Навпаки. Щодо нас він був напрочуд гостинний. І все-таки він не може вважати мого вчинку за вияв невдячності. Ми не зв'язані з ним присягою. Він добре-бо знав: нас тримала на борту сила обставин, а не обіцянки. А його заяви, що ми назавше прикуті до «Наутілуса», виправдують нашу спробу порвати пута.

Я не бачив капітана Немо від часу відвідин острова Санторін. Чи зведе нас випадок перед самою втечею? Я і прагнув, і водночас боявся цієї зустрічі. Наслухав, чи лунатимуть його кроки в каюті, що межувала з моєю. Ні, все тихо. Видно, там нікого нема.

І тут мені спало на думку — а чи є взагалі на борту цей загадковий чоловік? З тієї ночі, коли од борту «Наутілуса» відчалив човен з таємним дорученням, моя думка про капітана Немо трохи змінилася. Я впевнився: він попри те, що казав, підтримує якісь стосунки з землею. Невже він ніколи не відлучається з «Наутілуса»? Хіба ж не бувало, що я цілими тижнями не бачив його на борту? Що він робив у той час? Коли мені здавалося, ніби цей відлюдник страждає від нападу мізантропії⁶⁸,— чи не виконував він якоїсь таємної місії, що й донині для мене загадкова?

Ці думки, як тисяча інших, юрмилася мені в голові. Незвична ситуація відкривала найширший простір усіляким здогадам. Мене проймала гостра тривога. Я нетерпеливився — години здавалися вічністю.

Обід, як і звикле, подали в каюту. Та мені було не до їжі. Я встав із-за столу о сьомій годині. Сто двадцять хвилин — я лічив кожну хвилину — віддаляли мене од моменту, коли муситиму піти слідом за Недом Лендом. Я хвилювався дедалі дужче. Серце калатало. Я не знаходив собі місця. Ходив по каюті, щоб заспокоїтись. Найменше лякала мене перспектива можливої загибелі; проте душа холонула на саму лише думку, що план буде розкрито перше, ніж ми покинемо судно, і що доведеться стати перед капітаном Немо, розлюченим або, ще гірше, засмученим із моєї невдячності.

Мені захотілося востаннє зазирнути до салону. Коридором пройшов я до цього музею, де провів стільки приємних і корисних годин. Я дивився на коштовності, на скарби, як дивиться людина на рідні місця, що їх покидає навіки. Я прийшов назавше розпрощатися з цими чудесами природи, з творами мистецтва, що серед них проминув якийсь шмат мого життя. Манулося ще раз поглянути на води Атлантики, та віконниці були засунені — залізна заслона відгороджувала мене від океану, якого так і не встиг я пізнати.

Я підійшов до потаємних дверей, що вели в капітанову каюту. На великий подив, двері були прочинені. Я мимохіть відійшов. Якби капітан Немо був у себе, він би мене помітив. Але в каюті — жодного шереху. Я підступив ближче. Каюта була порожня. Штовхнувши двері, я ввійшов туди. Та сама сувора обстава відлюдника. Мені впало до ока кілька офортів, що висіли по стінах, — досі я їх не помічав. Це були портрети — портрети визначних історичних осіб, котрі присвятили своє життя великій ідеї гуманізму: Костюшко, герой, що загинув за Польщу; Боцаріс — Леонід⁶⁹ сучасної Греції; О'Коннель — захисник Ірландії; Вашингтон — фундатор Північно-Американського союзу; Манін — італійський патріот; Лінкольн, що поліг од кулі рабовласника; і, нарешті, мученик, який боровся за звільнення негрів од рабства і загинув на шибениці,— Джон Браун.

Що єднало душу капітана Немо з душами цих героїв? Чи не допоможе цей зв'язок відкрити таємницю його життя? Чи не захисник він уярмлених народів, визвольник поневолених рас? Чи не брав він участі в політичних і соціальних струсах останніх часів? Чи не був героєм страшної війни між Північними та Південними штатами Америки, війни скорботної й довіку незабутньої?

Зненацька годинник вибив восьму. З першим ударом усі мої мрії обірвались. Я здригнув, так наче якесь невидиме око проникло в мої думки, і метнувся з капітанової каюти.

В салоні глянув на компас. Ми й далі простували на північ. Лаг показував помірну швидкість, манометр — глибину біля шістдесяти метрів. Все сприяло здійсненню Недових планів.

Я вернув до своєї каюти. Тепло вдягнувся — в морські чоботи, боброву шапку, бісусову куртку, підбиту тюленячою шкурою. Я був готовий. Я чекав. Тільки тремтіння судна, що передавалося від обертів гвинта, порушувало глибоку тишу, яка панувала на борту. Я напружено прислухався. Ану ж раптом пролунає крик — це означатиме, що канадця застукано на гарячому. Мене пойняла смертельна тривога. Марно я силкувався заспокоїтись.

Була без чогось дев'ята година, коли я припав вухом до капітанових дверей. Жодного шерхоту! Я вийшов із каюти і знов попрямував до темного порожнього салону.

Прочинив двері до бібліотеки. Така сама сутінь і порожнеча. Я сів при дверях, що вели до головного трапа, і став ждати Недового гасла.

Раптом дрижання від обертів гвинта поменшало, а там і зовсім ущухло. Що воно за знак? Чому «Наутілус» уповільнив хід і зупинився? Чи то на руку канадцеві, чи на шкоду його замірам? Або ж я знаю?

Тишу порушувало хіба що калатання мого серця.

Зненацька почувся легкий поштовх. То «Наутілус» опустився на океанське дно. Я стурбувався ще дужче. Канадець не подавав гасла. Мене поривало кинутися до Неда Ленда і вблагати його відкласти втечу. Я відчував — наша подорож минає не за звичних умов.

Аж тут двері салону відчинилися і з'явився капітан Немо.

— О пане професоре! — сказав капітан привітно. — А я вас шукаю. Ви знаєте історію Іспанії?

Я був такий схвильований і розгублений, що навіть, добре знавши історію рідної Франції, не спромігся б зараз на слово.

— Ну ж бо? — наполягав капітан. — Ви чули моє запитання? Чи знаєте ви історію Іспанії?

— Кепсько, — промимрив я.

— Лишенько мені з тими вченими, — сказав капітан Немо. — Ну, то сідайте, і я розповім вам цікавий епізод з історії Іспанії.

Капітан умостився на канапі, я сів і собі, вибравши темніший куток.

— Тож слухайте уважно, пане професоре, — сказав капітан. — Цей випадок конче вас зацікавить, бо відповість на одне питання, якого ви, мабуть, не можете з'ясувати.

— Слухаю вас, капітане, — промовив я, не догадуючись, куди хилить мій співрозмовник. Мені майнуло в голові — а чи не стосується цей випадок задуманої втечі?

— Пане професоре, — правив капітан Немо, — з вашого дозволу ми повернемося до подій 1702 року. Ви, певно, знаєте: ваш король Людовік XIV, який гадав, ніби на один його володарський знак Піренеї проваляться крізь землю, посадив на іспанський трон свого внука, герцога Анжуйського. Цьому принцові, що посів трон під ім'ям Філіппа V, довелось боротися з дужими зовнішніми ворогами.

Річ у тім, що за рік до цього державці Голландії, Австрії і Англії уклали в Гаазі союзну угоду, за якою мали позбавити Філіппа V корони і покласти її на голову якогось ерцгерцога, завчасу названого Карлом III.

Іспанія змушена була боротися проти цієї коаліції. Та в неї не було ні армії, ні флоту. Зрештою, їй не відмовляли в грошах, але під умовою, що галіони, вантажені американським золотом і сріблом, вільно входитимуть до іспанських портів. Отже, наприкінці 1702 року Іспанія ждала багатого транспорту, що його, зважаючи на присутність у водах Атлантичного океану коаліційного флоту, супроводила французька ескадра — двадцять три кораблі під командою адмірала Шато-Рено.

Галіони мали пристати до Кадіса, та адмірал, довідавшися, що в цих водах чатують англійські судна, надумав увійти до першого-ліпшого французького порту.

Капітани іспанських кораблів виступили проти цього рішення. Вони стояли на тому, щоб транспорт уводити тільки до іспанського порту — коли не в Кадіс, то принаймні в бухту Віго на північно-західному березі Іспанії. Ворожий флот іще не встиг блокувати цієї бухти.

Адмірал Шато-Рено мав слабість здатися на вимогу іспанців, і галіони ввійшли до бухти Віго.

На лихо, бухта становила собою відкритий рейд, непридатний до захисту. Належало розвантажити судна до приходу коаліційного флоту. Часу на те вистачило б, якби раптом не виникла суперечка з якогось нікчемного приводу.

— Ви уважно мене слухаєте? — зненацька запитав капітан Немо.

— Авжеж, — відповів я, і досі не тямлячи, з якої нагоди він читає мені лекцію.

— Тоді розповідаю далі. Що ж кінець кінцем сталося? Річ у тім, що кадіські купці мали привілеї приймати всі вантажі, які прибули з Вест-Індії. Отже, розвантажування в порту Віго галіонів із золотими зливками суперечило їхнім правам, і вони поскаржилися в Мадрид. Безвільний Філіпп V наказав залишити транспорт під секвестром⁷⁰ у бухті Віго, аж доки ворожий флот піде з кадіських вод.

Поки тривала ота тяганина, двадцять другого жовтня 1702 року англійські кораблі прибули до бухти Віго. Адмірал Шато-Рено, незважаючи на свої мізерні сили, хоробро відбивав напад куди дужчого ворога. І, тільки впевнившись, що золото конче попаде до рук супротивника, він підпалив і затопив галіони, які пішли на дно разом із незліченними скарбами.

Капітан Немо замовк. Правду кажучи, я й досі не зметикував, чим би мала зацікавити мене ця подія.

— Ну, а далі? — запитався я.

— А далі, пане Аронаксе, ми зараз у бухті Віго і, коли маєте бажання, можемо проникнути в таємниці її глибин.

Він підвівся і попросив мене йти за ним. Я не зовсім оговтався і попростував за капітаном. В салоні було темно, а води за кришталевими шибами сяяли. Я підійшов ближче і задивився.

Десь на півмилю наоколо «Наутілуса» води, здавалося, були насичені електричним світлом. Ясно видніло піщане дно. Там, серед почорнілих корабельних останків, матроси «Наутілуса», зодягнені в скафандри, витягали з намулу напівзогнилі бочки, потрощені скрині; з них сипалися зливки золота й срібла, потоком лилися піастри, діаманти й самоцвіти. Вони геть-чисто вкривали дно. Навантажившись цими скарбами, матроси поверталися на борт «Наутілуса», скидали ношу і знову йшли черпати з цієї невичерпної скарбниці.

Тепер я зрозумів. У бухті двадцять другого жовтня 1702 року відбувся запеклий бій. Тут потоплено галіони зі скарбом, що його везли іспанському королеві. Звідсіль капітан Немо і брав золото, скільки йому було треба. Йому, тільки йому дарувала Америка свій коштовний метал. Він — прямий і єдиний спадкоємець скарбів, награбованих в інків, що їх переміг Фернандо Кортес!⁷¹

— Чи думали ви, пане професоре, — усміхаючись запитався капітан, — що море ховає у собі такі багатства?

— Я знаю тільки, що в морській воді розчинено два мільйони тонн срібла.

— Звісна річ! Але виділення цього срібла з води потребує коштів значно більших за прибуток. А я просто підбираю те, що загубили люди, і то не тільки в бухті Віго, а й у безлічі інших місць, де сталися морські катастрофи; я всі їх позначив на карті морського дна. Ви розумієте тепер, що я володію мільярдами?

— Розумію, капітане. Але дозвольте зауважити: спустошуючи бухту Віго, ви обігнали одну акціонерну компанію.

— Яку саме?

— Компанію, котра дістала від іспанського уряду право на пошуки затоплених галіонів. Акціонери сподіваються на величезний зиск — адже затоплені скарби оцінено в п'ятсот мільйонів.

— П'ятсот мільйонів! — вигукнув капітан Лемо. — Вони тут були, та вже нема.

— В такому разі було б актом милосердя повідомити про те акціонерів. Зрештою, невідомо, як би вони сприйняли цю звістку. Здебільша гравці шкодують не за тим, що програли, а за тим, що розбито надію на виграш. А мені найбільше жаль тих знедолених, котрим мільйони, за мудрого розподілу, могли б полегшити життя. Тепер ці багатства для них пропали.

Ледве я вимовив ці слова, як відчув: вони дошкулили капітанові Немо.

— Пропали! — запально вигукнув він. — Отже, ви, пане професоре, вважаєте, що я ці скарби привласнив? Хіба ж я збираю золото для себе? Хто вам сказав, що воно не піде на добре діло? Чи я не знаю, що й досі на землі є стражденні, поневолені народи, нещасні, які потребують допомоги, жертви, які волають про помсту? Та невже ж ви не знаєте, що…

Капітан Немо урвав себе на півслові, може, навіть шкодуючи, що сказав зайве. Та я зрозумів усе. Які причини не спонукали б його шукати незалежності в морських безоднях, — він насамперед залишався людиною. Людські страждання ятрили йому серце, і він щедро допомагав уярмленим народам та першому-ліпшому бідареві!

Тепер я знав, кому призначено мільйони, що їх одіслав капітан Немо, коли «Наутілус» увійшов у води поблизу повсталого Криту!

IX ЩЕЗЛИЙ МАТЕРИК

Назавтра вранці, дев'ятнадцятого лютого, до мене в каюту ввійшов Нед Ленд. Я чекав цих відвідин. Канадець був украй розчарований.

— Ну що, пане професоре? — сказав він.

— Що ж, Неде! — відповів я. — Доля нас зрадила вчора.

— І треба ж було цьому навіженому капітанові спинити судно саме тоді, коли ми намірились тікати!

— Нічого не вдієш, він конче мав завітати до свого банкіра.

— Банкіра?

— Точніше кажучи — до свого банку. Під цим я розумію океан, де капітанові багатства зберігаються краще, ніж у державній скарбниці.

І я розказав канадцеві події минулої ночі, потай надіючись наштовхнути його на думку не покидати «Наутілуса»; та Неда тільки взяла досада, що йому не випало прогулятися отим полем бою під водами Віго.

— Але, — мовив зрештою Нед, — ще нічого не втрачено. Осічка — тільки й того. Все одно що гарпун підвів! Та вже на другий раз битимемо в ціль. З цього вечора треба буде…

— Куди пливе «Наутілус»? — запитався я.

— Не знаю, — сказав Нед.

— Пождемо полудня — тоді побачимо.

Канадець пішов до себе в каюту. А я одягся й вийшов до салону. Компас не провіщав радості: «Наутілус» простував на зюйд-зюйд— ост. Ми повернулися до Європи спиною.

Я нетерпеливо ждав позначення на карті координат. Десь о пів на дванадцяту резервуари спорожнилися і судно виринуло на поверхню. Я метнувся на палубу. Нед Ленд випередив мене.

Землі — ні знаку, ні прикмети! Довкола — саме безкрає море. Лише на обрії мріє кілька вітрил, — певне, посуваючись до мису Сан-Рок, судна чекають ходового вітру, щоб обійти мис Доброї Надії. Небо хмарилось. Заносилося на бурю.

Нед, розлючений, силкувався проникнути оком за туманний обрій. Він ще сподівався, що десь там, за туманною заслоною, лежить жадана земля.

Опівдні на мить вигулькнуло сонце. Капітанів помічник визначив його висоту. Хвилі дужчали, і ми, зачинивши люка, поринули під воду.

Годину пізніше, глянувши на карту, я довідався: судно тепер на 16°17′ довготи і 33°22′ широти, за сто п'ятдесят льє від ближчого берега. Про втечу нічого було й мріяти. Легко собі уявити, як лютував канадець, коли я сповістив йому координати «Наутілуса».

Щодо мене, то я не надто журився. Навпаки — наче камінь з душі впав; я ж бо міг спокійно повернутися до своєї праці.

Увечері, годині об одинадцятій, до мене несподівано зайшов капітан Немо. Він люб'язно запитався, чи не стомило мене безсоння минулої ночі. Я відповів, що почуваюся гаразд.

— В такому разі, пане Аронаксе, запрошую вас взяти участь в одній цікавій прогулянці.

— Слухаю вас, капітане.

— Ви досі виходили на морське дно тільки вдень, коли воно освітлене сонцем. А хочете подивитися на нього темної ночі?

— Буду вельми радий.

— Зважте — це прогулянка виснажлива. Доведеться багато ходити, злазити нагору. Дороги тут — не з кращих.

— Це тільки збуджує мою цікавість, капітане. Я готовий іти за вами.

— Тоді ходімо, пане професоре. Треба вдягти скафандри.

В гардеробній не було ні моїх супутників, ані матросів з команди «Наутілуса». Видно, вони не супроводитимуть нас. Капітан навіть не пропонував мені запросити Неда й Конселя.

За кілька хвилин ми нап'яли скафандри. На спину почепили резервуари з великим запасом повітря; електричних ліхтарів, проте, не було. Я нагадав про них капітанові.

— Ліхтарі нам не знадобляться, — відказав він.

Мені подумалось, що я не дочув, та вдруге не встиг запитатися, бо капітанова голова була вже під металевим шоломом. Я також пригвинтив шолома. В руки мені вклали окуту залізом палицю. А за хвилину вже відомим способом ми вибралися із судна й на глибині трьохсот метрів ступили на дно Атлантичного океану.

Доходило півночі. В морських глибинах панувала темінь, але капітан показав на червону цяту вдалині, що мерехтіла, ніби заграва, розсіваючи руде світло за дві милі довкола «Наутілуса». Я не міг збагнути, що воно таке. Невже вогонь? Що ж би могло горіти і як може горіти вогонь у воді? Та що б то не було, а тьмяне те світло полегшувало нам шлях, і хай воно ледь мерехтіло — я хутко призвичаївся до сутінок. Справді, в цій прогулянці Румкорфові апарати нам не потрібні.

Поруч із капітаном я простував на провідний полиск. Дно непомітно бралося догори. Спираючись на палиці, ми ступали широко, але посувалися все-таки повільно, бо ноги раз у раз грузли в місиві з намулу, водоростей і ріні.

^{Матроси «Наутілуса» витягали з намулу бочки, скрині; з них сипалися зливки золота, потоком лилися піастри, діаманти й самоцвіти.}

Повсякчас у мене над головою щось потріскувало. Той тріск вряди-годи дужчав. Невдовзі я догадався, що воно таке. Над океаном періщив дощ. Я мимоволі злякався, що змокну. В воді змокнути від дощу! До речі, в скафандрі не відчуваєш, що довкола вода; тільки й помітно — зокола тиск щільніший від атмосферного.

Ми йшли вже півгодини, і дно ставало кам'янисте. Медузи, мікроскопічні рачки, морське пір'я випромінювали кволе світло. Ми проминали купи каміння, вкритого мільйонами зоофітів, порослого баговинням. Ноги ковзали по слизькому килиму з морських водоростей, і якби в мене не було палиці, я б раз у раз падав. Озираючись, я бачив світло «Наутілусового» прожектора, та щодалі воно тьмянішало.

Купи каміння на океанському дні зберігали сліди незбагненної впорядкованості. Впадали до ока якісь величезні борозни, що зникали в темній далині. І ще було тут щось дивне, незбагненне. Мені здавалося, ніби під свинцевими підошвами чобіт сухо тріщать кістки. Що ж це за рівнина, якою ми йдемо? Я хотів запитатися капітана, але не тямив мови знаків, до котрої він із своїми товаришами вдавався за підводних прогулянок.

Тим часом підводне світло, яке правило нам за провідника, дедалі яснішало й ширше охоплювало обрій. Цей вогонь під водою до краю збуджував мою цікавість.

Що воно за світло? Може, якесь електричне випромінювання? Чи, може, якийсь феномен, ще не відомий нашим ученим? А може, — і таке спало мені на думку, — це підводне вогнище підтримує людська рука? Чи не вона роздмухує пожежу? Ану ж я зустріну тут, в океанськім лоні, капітанових друзів, його однодумців, що живуть таким самим дивним життям, як і він? Що, коли побачу цілу колонію вигнанців, котрі, стомившися від земних кривд, шукали і знайшли незалежність в морській відхлані? Може, капітан Немо надумав оце відвідати їх?

Безглузді, неподобні думки роїлися мені в голові, і в стані нервового напруження, споглядаючи довгу низку дивовижних картин, я б анітрохи не здивувався, коли б зустрів тут одне з тих підводних міст, про які марив капітан Немо!

Шлях наш освітлювався ясніш і ясніш. Білаве сяйво лилося з-за гори, що височіла на вісімсот футів над рівнем океанового дна. Та це були віддзеркалені промені, які затримувалися в водяних шарах. А саме вогнище, джерело цього загадкового сяйва, ховалося за горою.

Капітан Немо впевнено простував лабіринтом кам'яних брил, нагромаджених на морському дні. Мабуть, він добре знав цей похмурий шлях. Йому частенько доводилось тут бувати, і він не боявся заблудитися. Я йшов за капітаном довірливо й спокійно. Він був для мене якимось генієм морів. Я любувався на його високу статуру, що малювалась чорним обрисом проти ясного обрію.

Десь о годині запівніч ми підійшли до обніжжя гори. Зійти на неї можна було тільки крутими стежками крізь хащі.

Атож! Тут був мертвий ліс, безлисті, висохлі дерева, скам'янілі під дією солоної води. Де-не-де височіли верхів'я велетенських сосон. Це обернулися на кам'яне вугілля кістяки дерев, що своїм корінням і досі трималися розмитого ґрунту; змертвіле віття, ніби вирізьблене з чорного паперу, виразно темніло на тлі вод. Стежини були вкриті водоростями, фукусами, між якими кублився цілий світ ракоподібних тварин. Я дряпався на скелі, переступав повалені стовбури, розриваючи живопліт із морських ліан, полохав риб, що, ніби птахи, перелітали з гілки на гілку. Захопившись, я навіть не відчував утоми. Я прямував за моїм невтомним провідником.

Яке видовище! Як його описати? Як відтворити подобу цих дерев, цих підводних бескидів з темним, суворим підніжжям, з верхівками, що їх осявала багряна заграва? Ми видиралися на скелі, і вони зразу за нами завалювалися, глухо гуркочучи. Обабіч зяяли темні галереї, де губився погляд. А там одкривалися широкі галявини. їх ніби розчистила людська рука; здавалося, перед нами от-от вигулькне якийсь із мешканців цієї підводної країни.

Капітан Немо ішов не зупиняючись уперед. Мені не хотілося відставати. Я поспішав за ним. Палиця дуже мені помагала. Один необачний крок на вузькій стежці, що вилася над самісіньким урвищем, міг коштувати життя. Проте я ступав сміливо, голова мені не наморочилась. Перестрибував глибочезні ущелини. Перед такою прірвою між крижаними шпилями наземних гір я конче б одступився. А тут, навіть не дивлячись під ноги, переходив кладками з крихких стовбурів темні безодні і милувався на дику красу цього краю. Велетенські скелі стояли навкісне на своїх поточених обніжжях, ніби нехтуючи закон рівноваги. Між кам'яних заломів росли високі дерева. А далі бовваніли природні вежі, підтяті й нахилені під таким кутом, що суперечить законам тяжіння, непорушним на землі.

Я й сам-бо відчував, як легко рухатися в щільній масі води: навіть у важкому скафандрі, в мідному шоломі й чоботях на свинцевій підошві вилазив на стрімкі скелі з легкістю сарни!

Гаразд розумію, що моя розповідь про цю прогулянку може видатись за байку. Одначе неймовірні події відбувалися насправді. Я не марив. Я все те бачив, все пережив!

По двох годинах мандрів ми перейшли лісову смугу, і за сто футів над нашими головами звівся шпиль гори, від якого падала тінь на протилежний освітлений схил. То тут, то там виднілися скам'янілі, химерно зсудомлені кущі. Зграї риб кидалися врозтіч з-під наших ніг, неначе наполохані птахи з високих трав. Скелястий масив помережано непрохідними тріщинами, глибокими печерами, бездонними урвищами; з їхньої глибини линуло якесь страшне шемрання. Серце мені холонуло, коли зненацька заступали нам дорогу жахливий мацак або страхітлива клешня, що з шурхотом втягувалась у темну розколину. Міріади світляних цяток блимали в пітьмі. То були очі величезних ракоподібних тварин, що ховалися по своїх норах, морських раків-велетів, які з металічним гримотінням, ніби алебардисти, совгали клешнями, велетів крабів, що стояли на своїх лапах, неначе гармати на лафетах, і страхітливих восьминогів, мацаки яких звивалися, ніби гадючий клубок.

Що воно за світ, моторошний і незбагненний? До якого ряду відносяться ці безхребетні, котрим скелі правили за другий панцер? Як природа могла знайти таємницю їхнього рослинного існування? Скільки віків існують вони в найнижчих шарах океану?

Я не міг зупинятися. Капітан Немо, звиклий до цих страхіть, не звертав на них уваги. Ми дійшли до першого нагір'я, де на мене чекали інші несподіванки. Тут височіли мальовничі руїни, які свідчили про людську руку. З камінного хаосу проступали невиразні обриси храмів, палаців, що їх заклечали тварини-квіти, повили ламінарії й фукуси.

Чи не був це материк, якого поглинула вода за давніх катаклізмів? Який будівничий витесав ці скелі, ці брили на кшталт долменів, гробниць доісторичних часів? Куди я потрапив, куди провадила мене фантазія капітана Немо?

Я хотів спитатися, але не міг. Зупинив його і схопив за руку. Але капітан кивнув на вершину гори, ніби сказавши: «Вперед! Вперед! За мною!»

Зібравшися на силі, я пішов за капітаном. Незабаром ми видряпалися на шпиль, що здіймався метрів на десять над скелями.

Я озирнувся туди, звідки ми прийшли. Схил сягав семисот — восьмисот футів од рівня морського дна. А з того боку гора була вдвоє вища; вона здіймалася прямовисно над цією глибокою западиною Атлантичного океану. Мій погляд сягав далеченько й охоплював широкий осяйний простір. Гора, на якій ми стояли, була вулканом. Футів за п'ятдесят од шпиля, мішма з уламками каміння й жужельного дощу, з широкої пащі кратера хлюпали потоки лави й вогненним каскадом ринули по схилах у лоно вод. Вулкан, ніби велетенський смолоскип, осявав рівнину аж до обрію.

Я сказав, що підводний вулкан викидав розтоплену лаву, а не полум'я. Полум'ю необхідне повітря, насичене киснем, у воді не може бути полум'я. Але струмені лави, розпеченої добіла, торкаючись води, обертали її на пару. Газ тут же розсівався, а потоки вогненної лави котилися до підніжжя гори, точнісінько як виверження Везувію.

Перед моїми очима лежало мертве, спустошене місто, — сплюндровані будівлі з проваленими дахами, руїнами храмів із потрісканим склепінням, поваленими колонами, що й досі зберігали ознаки гармонійних пропорцій тосканської архітектури. Далі — рештки величезного водогону; а там стримів замулений акрополь, подібний до Парфенона⁷²; ще далі видніли сліди набережної, рештки колишньої гавані — притулок давніх торговельних суден і військових трирем; а вдалині — довгі ряди зруйнованих будівель, смуги пустельних вулиць, справжні Помпеї⁷³, поглинуті водою і з капітанової ласки відкриті моїм очам.

Де я? Де? Мені кортіло будь-що це взнати, хотілося спитатись у капітана, я ладен був зірвати з голови шолома!

Але капітан Немо підійшов до мене і, піднявши кавалок крейдяного каменя, написав на чорній базальтовій стіні одне слово:

Блискавкою сяйнуло мені в голові! Атлантида! Атлантида Платона!⁷⁴ Материк, що його існування заперечували Оріген, Порфирій, Ямбліх⁷⁵, Д'Анвіль, Мальт-Брен⁷⁶, Гумбольдт, уважаючи історію його загибелі легендою! Атлантида, що можливість її існування припускали Посідоній, Пліній, Амміан, Марцеллін, Тертулліан⁷⁷, Енгель, Шерер, Турнефор, Бюффон, Д'Авезак!⁷⁸ Вона лежала перед моїми очима, лежала з незаперечним свідченням своєї катастрофи! Ось він, поглинутий суходіл, що існував поза Європою, поза Азією, поза Лівією, за Геркулесовими стовпами⁷⁹, суходіл, на якому жив могутній народ атлантів, з котрими воювали стародавні греки!

Літописцем, що увічнив своїм пером події тих героїчних часів, був Платон. Діалог між Тімеєм і Крітієм написав він під впливом Солона, поета й законодавця.

Одного разу Солон розмовляв із якимись ученими старцями з Саїса, міста, котре вже тоді налічувало вісім сторіч свого існування, що засвідчували літописи, викарбувані на священних мурах храму. Один із старців розповів історію міста, яке було старіше від Саїса на дев'ять століть, завоювали атланти і частково зруйнували його. Ці атланти жили на материку, що був більший за Африку й Азію разом узяті, і займав простір, який лежав під двадцятим й сороковим градусом північної широти. Влада атлантів поширювалась і на Єгипет. Вони хотіли накинути своє панування й на Грецію, та мусили відступити перед мужнім опором еллінів. Минули віки. Потопи та землетруси змінювали Землю. І стало однієї доби, щоб знищити Атлантиду. Тільки верховини її найвищих гір, — Мадейра, Азорські, Канарські острови та острови Зеленого Мису, — виступають над водою й досі.

Усі ці спомини зринули в моїй пам'яті, коли я прочитав напис капітана Немо. Он куди закинула мене примхлива доля! Я стояв на верховині одної з гір легендарного континенту! Я торкався рукою до руїн тих будівель, котрі були сучасниками геологічних епох! Ступав по тій землі, якою ходили сучасники першої людини! Трощив своїми важкими підошвами кістки допотопних істот, які жили в казкову давнину і ховалися в затінку цих дерев, що вже давно обернулися на камінь!

О, чому мені бракувало часу! Я б спустився крутим схилом гори, пройшов би увесь цей величезний материк, що, безперечно, з'єднував колись Африку з Америкою; я відвідав би допотопні міста. Може, натрапив би на войовничий Махімос, набожний Еусебес, де мешкали велети, котрі жили по сто років і могутньою рукою вкладали ці брили, що й донині опираються нищівній силі води. А раптом першого-ліпшого дня вулканічні сили знову підіймуть на поверхню води ці поглинуті руйновища! Адже саме тут виявлено прикмети багатьох підводних вулканів, а численні судна, плаваючи цими неспокійними водами, відчували досить сильні поштовхи. Чули на суднах і притлумлене гуготіння — знак того, що під водою лютують розбурхані стихії; вдалося навіть зібрати вулканічний попіл, який виплив на океанську поверхню. Аж до самого екватора вся ця частина земної кулі зазнає впливу плутонічних сил. І хтозна, може, якоїсь далекої епохи в процесі вулканічних вивержень і поступових нашарувань лави знову з'являться на поверхні Атлантичного океану вершини вогнедишних гір!

Поки я споглядав цей величний краєвид, намагаючись геть усе закарбувати в пам'яті, капітан Немо, зіпершися на моховиту стіну, завмер у німотному захопленні. Може, він думав про ці зниклі покоління і намагався проникнути в таємниці людської долі? А може, незвичайний цей чоловік, порвавши з сучасністю, прийшов сюди, щоб історичним минулим ще більше загартувати свою волю, пожити античним життям героїв? Чого б я не віддав, аби тільки взнати його мислі, збагнути їх і поділитися з ним!

Ми пробули тут близько години, озираючи широку рівнину в сяйві вогненної лави, що спалахувала яскравим світлом. Усередині гори так клекотіло, що вона аж двигтіла. Вулкан гуготів велично, могутньо.

Цю мить крізь товщу води проглянув місяць і кинув пасмо блідого проміння на затоплений материк. Кволе мерехтіння, а яке ж невимовне враження! Капітан спам'ятався, востаннє глянув на безмежну рівнину і кивнув мені — час повертатися.

Ми хутко спустилися з гори. Проминувши скам'янілий ліс, я помітив прожектор «Наутілуса», що сяяв, мов зоря. Капітан ішов на те світло, і ми ступили на борт саме тоді, коли океан заряхтів під першими променями сонця.

X ПІДВОДНІ ВУГІЛЬНІ КОПАЛЬНІ

Назавтра, двадцятого лютого, я збудився дуже пізно. По виснажливій нічній мандрівці спалося до одинадцятої години. Нашвидкуруч одягнувшись, я поспішив узнати курс «Наутілуса». Прилади показували, що судно й далі неухильно простує на південь із швидкістю двадцять миль на годину, за сто метрів під рівнем моря.

Увійшов Консель. Я розповів йому про нашу нічну екскурсію; а що віконниці були відчинені, то й він устиг кинути оком на затоплений континент.

Судно плило за десять метрів од дна. Воно линуло над Атлантидою, ніби повітряна куля, що її жене вітер над земними лугами. Перед самими нашими очима пролітали химерні дерева, що перейшли з рослинного світу в мінеральний; їх непорушні обриси начебто коливалися в потривоженій воді. Купи каміння, сховані під заслоною асцидій та анемонів, наїжачені сторчовими стеблами водоростей, потворні напливи захололої лави — все це свідчило про шал плутонічних сил.

У фокусі нашого прожектора з'являлися чудернацькі краєвиди, а я тим часом розповідав Конселеві про атлантів, про війни цього героїчного народу. Я говорив про Атлантиду як людина, що не сумнівалася в її існуванні. Та Консель слухав мене неуважно; незабаром я збагнув, чому він байдужий до цих надзвичайних подій.

Консель не відривав очей од вікна — там пропливали розмаїті риби, — і він поринув, своїм звичаєм, у нетрі класифікації. Отож мені не залишалось нічого іншого, як пристати до його іхтіологічних занять.

Зрештою риби Атлантичного океану мало чим різняться від тих, що зустрічалися нам в інших водах. Тут були велетенські скати, п'ять метрів завдовжки, з на диво дужими м'язами, що дозволяли їм підійматися над поверхнею води; різні види акул, між ними звичайна акула, п'ятнадцять метрів завдовжки, з гострими тригранними зубами, майже непомітна в воді завдяки зеленавому забарвленню; брунатні морські карасі; акули-людожери з шорсткою горбкуватою шкірою й циліндричним тулубом; осетри, подібні до своїх середземноморських родичів; зворличі-сурмачі, півтора метра завдовжки, ясно-бурі, з сіренькими плавцями, беззубі й без'язикі, вони звивалися в воді, як тоненькі гнучкі гадюки.

З костистих риб Консель помітив триметрового чорнуватого мечоноса з гострою шпагою на верхній щелепі; пістряву рибу, знану за Арістотеля під назвою морського дракона; колючки в неї на спині тверді й гострі, а що вони вкриті отруйною слиззю, то їх уколи болючі й небезпечні; корифену із брунатною спиною в голубих смугах, облямованих золотом; чудових дорад; місяць-рибу, схожу на срібний диск, з прекрасним блакитним полиском; в сонячному сяйві ці риби ряхтіли срібними цятками; нарешті, рибу-шаблю, вісім метрів завдовжки, із жовтавими грудними й спинними плавцями, з шестифутовим хвостом на взірець півмісяця; це завзята тварина, скорше травоїдна, ніж рибоїдна.

Одначе я, спостерігаючи риб, водночас оглядав і безмежні обшири Атлантиди. Інколи примхлива нерівність морського дна змушувала наше судно уповільнювати швидкість і плисти зі спритністю кита вузькими проходами поміж горбів. А що цей лабіринт часто ставав непрохідний, то «Наутілус», ніби аеростат, зносився догори і, проминувши перешкоди, знову линув за кілька метрів над морським дном. Захопливе, чудесне плавання, подібне до лету на повітряній кулі, з тією різницею, що «Наутілус» підкорявся руці керманича.

Близько четвертої години пополудні дно, вкрите грубим шаром намулу мішма зі скам'янілим гіллям дерев, змінилося на кам'янисте. Я подумав, що безмежну рівнину заступить гориста місцина; воно й не дивно: коли «Наутілус» круто повертав убік, я помітив, що обрій з півдня перегороджений високим гірським пасмом, яке, здавалося, закривало нам дальший шлях. Верховини його, очевидно, здіймалися над поверхнею океану. Можливо, ці підводні мури були основою материка чи острова, — скажім, одного з островів Зеленого Мису або Канарських. Координатів не позначено на карті,— може, й навмисне, — і я аж ніяк не міг зорієнтуватися. В кожному разі, мені здалося, що цей підводний мур — окраєць Атлантиди, якої нам випало побачити лише невеличку частину.

Настала ніч. Консель повернувся до себе в каюту, і я залишився в салоні сам-один.

«Наутілус» поплив повільніше і, маневруючи над безладними масивами вулканічного громаддя, що вкривало морське дно, то опускався, то знову грайливо ринув догори. Тоді мені було видно крізь прозорі води п'ять-шість зодіакальних зірок, що мерехтіли в Оріоновому хвості.

Я довго б іще сидів перед кришталевою шибою та милувався на красу моря і неба, аж раптом віконниці зачинилися. «Наутілус» підходив до високої прямовисної скелі. Я не уявляв собі, як він подолає оту гранітну заслону. Тепер я вже не міг нічого побачити крізь вікно і пішов до своєї каюти. «Наутілус» стояв на місці. Я заснув з наміром за кілька годин устати.

Та коли другого дня вийшов я в салон, була вже восьма година. Я глянув на манометра. Виявляється, «Наутілус» плив на поверхні. На палубі лунали кроки. Але хвилі зовсім не хитали судна.

Я попрямував до люка. Він був одчинений. Я виглянув на палубу. Замість денного світла, що його сподівався побачити, мене обступала густа темрява. Де ми? Може, я помилився? Невже й досі ніч? Ні! Не видно ані єдиної зірки. Та й вночі не буває такої безпросвітної тьми.

Я не знав, що й подумати, аж несподівано почувся голос:

— Це ви, пане професоре?

— А-а! Капітан Немо, — мовив я, — де ми?

— Під землею, пане професоре.

— Під землею? — крикнув я. — Але ж «Наутілус» пливе?

— Він плаває скрізь.

— Нічого не тямлю.

— Заждіть хвилинку, ввімкнуть прожектора — і ви все зрозумієте.

Я вийшов на палубу і став очікувати. Було так темно, що я не

бачив навіть капітана Немо. Проте, глянувши вгору, помітив над самою головою пасмо блідого світла, чи, скорше, його тьмавий відблиск, що пробивався крізь круглий отвір. В цю мить увімкнули прожектора, і його сяйво поглинуло ту кволу смужечку.

Я зажмурив на мить очі, засліплений світлом. Згодом, призвичаївшись, оглянувся довкола. «Наутілус» стояв. Він звільна похитувався при високому березі, подібному до набережної. Море обернулося на озеро, затиснене звідусіль мурами. В діаметрі воно сягало двох миль, — отже, шести миль в обводі. А що озеро, безперечно, десь на глибині сполучалося з океаном, той рівень води, як показував манометр, був однаковий і в озері, і в океані. Високі гранітні стіни, похило замикаючись на висоті п'ятсот — шістсот метрів, височіли над озером, неначе величезна перекинута лійка. Крізь її круглий отвір і пробивалося бліде денне світло.

Перше ніж уважно обстежити величезну печеру і встановити, чи це витвір людських рук, а чи природи, я підійшов до капітана Немо.

— Де ми? — запитався я.

— У надрах згаслого вулкана, — відповів капітан, — що його після якогось тектонічного струсу залило море. Поки ви, пане професоре, спали, «Наутілус» проник до цієї лагуни природним каналом, що утворився на глибині десяти метрів від океанської поверхні. Це «Наутілусова» гавань, гавань певна і зручна, захована від людських очей і захищена од вітрів усіх румбів! Знайдіть мені на берегах ваших материків або островів хоча б один рейд, котрий би міг так надійно захистити судно проти несамовитих ураганів.

— Звичайно, — відповів я, — тут ви, капітане, в цілковитій безпеці. Хто може загрожувати вам у надрах вулкана? Одначе в його верховині я помітив якийсь отвір!

— Так, це кратер. Кратер, що колись вивергав лаву, сірчану пару і полум'я, а зараз подає нам чисте, свіже повітря.

— А що воно за вулканічна гора?

— Один із багатьох островів, якими всіяна вся ця частина океану. Як на моряків, це звичайнісінький риф, а для нас — величезна печера. Я трапив на неї випадково, і вона стала нам у великій пригоді.

— А не можна проникнути сюди кратером?

— Тут не може бути ходу. Якусь сотню футів від підніжжя по цій горі ще можна дряпатися, але вище похилі стіни й дужна стеля геть неприступні.

— Я бачу, капітане, природа слугує вам завше й повсюдно. На цьому озері ви недосяжні,— сюди добратися неможливо. Але навіщо вам такий сховок? «Наутілус» не потребує гавані.

— Авжеж, пане професоре. Проте він потребує електрики, щоб рухатися, батарей, щоб виробляти електрику, потребує натрію — живити батареї, вугілля — добувати натрій, а кам'яновугільних копалень — видобувати вугілля. Отож саме тут, ще за геологічних епох, море поглинуло цілі ліси, які, мінералізувавшися, обернулись на кам'яне вугілля і правлять мені за невичерпне джерело палива.

— То ваші матроси, капітане, стають тут за вуглекопів?

— Саме так. Ці копальні під водою, як Ньюкаслеві вугільні шахти. У скафандрах, із кайлом і лопатою в руках мої матроси здобувають тут вугілля, і я не потребую послуг наземних копалень. Коли я спалюю це топливо, щоб дістати натрій, дим валує з кратера, і гора тоді прибирає вигляду живого вулкана.

— І ми побачимо, як ваші матроси працюють?

— Ні. Принаймні не тепер. Мені хочеться не гаючись провадити далі нашу навколосвітню підводну мандрівку. Отже, я маю намір лише забрати запаси натрію. Тільки-но ми його повантажимо, тобто за один день, «Наутілус» вирушить далі. Якщо ви бажаєте оглянути печеру і обійти лагуну, користайтеся цією дниною, пане Аронаксе.

Я подякував капітанові та й пішов до своїх товаришів, що досі не виходили з каюти. Я запросив їх іти за мною, навіть не сказавши, де ми.

Ми вийшли на палубу. Конселеві, якого зроду нічого не дивувало, видалося цілком звичайним те, що він заснув під водою, а прокинувся під землею. А Недові одразу спало на думку — чи нема з цієї печери виходу.

По сніданкові, близько десятої години, ми зійшли на берег.

— От і знову ми на землі! — сказав Консель.

— Хіба ж це називається «на землі»? Радше сказати — не ми на землі, а земля на нас.

Поміж обніжжям гори і озером лежала смуга піщаного берега, яка в найширшому місці ледве сягала п'ятисот футів. Цією смугою можна було легко обійти все озеро. При самім підгір'ї громадились у мальовничому безладді вивергнені вулканічні брили та великі уламки пемзи. Все це каміння, викинуте колись із вулканічної утроби, вкрите блискучою плівкою, ряхтіло в сяйві прожектора. Слюдяний пил, що підіймався з-під наших ніг, мерехтів хмариною іскринок. Що ближче до скель, берег помітно вищав, і ми незабаром дійшли до прискалків, які уступами зводилися догори; ними можна було поволі підійматися серед нагромадження конгломератів, нічим не зцементованих між собою. Наші ноги ковзали по склоподібних трахітах⁸⁰, які складалися з кристалів польового шпату та кварцу.

Вулканічна природа печери потверджувалася на кожнім кроці. Я звернув на це увагу моїх супутників.

— Уявляєте собі, що діялося в цій лійці, коли тут клекотіла розтоплена лава і рівень розпеченої, аж білої, рідини підіймався до самісінької пащі кратера, ніби розплавлений у домні метал?

— Дуже добре уявляю, — відповів Консель. — Але чи не скаже пан професор, чому могутній ливарник покинув свою роботу і яким то побитом у горні вулкана утворилося спокійне озеро?

— Найвірогідніше, Конселю, що внаслідок якихось струсів у підводній частині гори утворилася розколина, котра править тепер «Наутілусові» за канал, що ним пройшов він до печери. Води Атлантичного океану ринули всередину гори. Між двома стихіями вчинився запеклий двобій, і переміг у ньому Нептун. Та відтоді минули віки, і затоплений вулкан став тихим гротом.

— І чудесно, — зауважив Нед Ленд. — Пояснення мені подобається, та шкода, що розколина, про яку говорив пан професор, не утворилася над поверхнею моря.

— Скажете отаке, друже Неде! — мовив Консель. — Та якби вона була високо над водою, «Наутілус» не пройшов би в печеру.

— А я додам, Ленде, що тоді й вода б не потекла всередину гори, і вулкан залишився б вулканом. Нарікання ваші даремні!

Ми сходили дедалі вище. Уступи щоразу вужчали і крутішали. Глибокі западини перетинали нам шлях; доводилося їх перестрибувати. Ми обминали навислі брили, дряпалися рачки, посувалися плазом. Та Конселева спритність і канадцева сила зрештою подолали всі перешкоди.

На висоті близько тридцяти метрів ґрунт змінився, та це не полегшило нам дороги. Чорний базальт то лежав рівною поверхнею, шорсткою від застиглих пухирів, то височів правильними призмами, ніби колонада, що підтримувала велетенське склепіння — пречудовий взірець природної архітектури. Поміж базальтових брил звивалися застиглі потоки лави, а подекуди — напливи сірки. Розсіяне денне світло, проникаючи кратером усередину печери, осявало блідими відблисками всі ці викидки, назавше поховані в надрах згаслого вулкана.

Невдовзі ми зупинилися. Сходити далі стало неможливо; на висоті близько двохсот п'ятдесяти футів почалися нездоланні перешкоди: прямовисні мури вигиналися в склепіння, і нам довелося обмежитись висотною прогулянкою навколо озера. Рослинний світ починав тут змагатися з світом мінералів. Кілька кущиків і навіть якісь деревцята стриміли із розколин скелі. Я натрапив на молочай, що виділяє їдкий сік. Геліотропи, не виправдуючи своєї назви, бо до них ніколи не пробивалося сонячне проміння, сумно посхиляли головки, безбарвні й незапашні. Де-не-де з-під миршавих листочків алое несміливо визирало ромен-зілля. Між лавових потоків я помітив і кілька фіалок, що зберегли свої ніжні пахощі. З якою насолодою я вдихав їхній ніжний аромат! Запах — душа квітки, а морські квіти, ці пречудові водорості, не мають душі!

Ми підійшли до купки могутніх драковців, що силою свого міцного коріння розсували кам'яні брили, аж тут Нед Ленд скрикнув:

— Гляньте, пане професоре, рій!

— Рій? — запитався я, недовірливо всміхаючись.

— Атож, бджолина сім'я. Тут їхнє гніздо, — додав канадець. — Біля нього в'ються бджоли.

Я підійшов до драковцевого стовбура, що вигнався з ущелини. Канадець мав рацію. У дуплі прихистилося кілька тисяч цих мудрих працьовитих комах, чия продукція так високо ціниться по всіх Канарських островах.

Зрозуміло, канадцеві захотілося набрати меду. Я йому не перечив. Нед викресав огню і, запаливши пучок сухого листя впереміш із сіркою, заходився викурювати бджіл. За хвилину гудіння стихло, дупло спорожніло, і ми дістали кільканадцять фунтів щільників пахучого меду. Нед поскладав їх у свою торбину.

— Тепер, маючи мед і тісто хлібного дерева, я напечу вам пресмачних пундиків.

— Далебі, це буде справжній медівник! — вигукнув Консель.

— Хай буде й медівник, але треба йти далі,— сказав я.

З кривулястих схилів скелі нам було видно все озеро. Прожектор освітлював його спокійну поверхню, що не відала ні брижів, ані морських валів. «Наутілус» стояв непорушно. На палубі й на березі метушилися матроси, і чорні їхні тіні малювались на тлі осяйних скель.

Коли ми йшли прискалками навкіл озера, я побачив, що не самі бджоли складали тваринний світ вулканової утроби. Вилетівши із своїх гнізд, звитих на скелястих шпилях, у темряві метлялися й кружляли сполохані хижі птахи. Це були білогруді яструби і крикливі кібці-боривітри. Схилом утікали на всю силу своїх довгих ніг сполохані нами жирні дрохви. Легко уявити, що почував канадець, побачивши цю смачну дичину, і як він шкодував, що не має під рукою рушниці. Він спробував замінити свинець камінням — і по багатьох невдалих спробах йому поталанило підбити одну гарненьку дрохву. Щоправда, разів двадцять важив Нед власним життям, доки впіймав поранену птицю, проте вона таки опинилася в його торбині.

Скалистий хребет ставав дедалі неприступніший, і нам довелося зійти на берег. Над нами зяяла кратерова паща, що скидалася на отвір величезної криниці. Звідціля було видно клаптик неба. Гнані західним вітром хмарини часом затягували млистим серпанком жерло кратера. Це означало, що хмарки пролітають низько, бо вулканова верховина зводилась не більше як на вісімсот метрів над поверхнею океану.

За півгодини після другого мисливського подвигу канадця ми знову були на внутрішньому березі вулканової гори. Тутешню флору представляли дрібненькі парасолькові рослини, що їх називають морським кропом. Цю рослину вживають як чудову присмаку до страв. Вона вкривала весь берег, і Консель нарвав кілька жмутиків кропу.

Що ж до фауни — тут водилися найрозмаїтіші ракоподібні: омари, краби-самітники, креветки, мізиди, косарики, галатеї і сила черепашок-вужачок, багрянок, блюдець.

Ми знайшли чудовий грот і з приємністю простяглися на м'якому пісочку. Вогонь виглянцював гранітні мури і притрусив їх іскристим слюдяним пилом. Нед Ленд обмацував мури, простукував їх, щоб визначити грубину. Я не міг здержати сміху. Як і завше в таких випадках, пішла мова про втечу. І я, не надто ризикуючи подавати канадцеві надію, сказав, що капітан Немо повернув на південь, аби тільки поновити запаси вугілля. Мовляв, імовірно, що він знову візьме курс до берегів Європи й Америки. Отоді й трапиться нагода втекти з «Наутілуса».

Ми пробули вже з годину в цьому чудесному гроті. Розмова, жвава спочатку, ставала дедалі млявіша. Поволі нас почала змагати дрімота. А що я не бачив жодних підстав боротися з нею, то незабаром солодко заснув. Мені снилося — а снів собі не обирають, — що я живу рослинним життям звичайного молюска. А грот — моя двостулкова скойка…

Аж тут розбудив мене Конселів крик:

— Вставайте! Мерщій вставайте!

^{Разів двадцять важив Нед власним життям, доки впіймав поранену птицю.}

— Що сталося? — запитав я, зводячись.

— Вода! До нас підіймається вода!

Я схопився. До грота, ніби потік, ринуло море. А що ми були не молюски, а таки люди — доводилося рятуватись.

За кілька хвилин, видряпавшись на високий шпиль, ми вже були в безпеці.

— Що б воно могло скоїтись? — спитався Консель. — Якесь незвичайне явище?

— Ні, друзі мої,— відповів я. — Це приплив, звичайнісінький приплив, який трохи не застукав нас, мов героїв Вальтера Скотта. Рівень води в океані піднявся, і згідно з законом рівноваги рідин у сполучених посудинах піднявся рівень води і в озері. От нам і купіль до пояса! А тепер ходімо до «Наутілуса».

За годину ми скінчили прогулянку довкола озера і повернулися на судно. Команда вже закінчувала вантажити натрій, «Наутілус» незабаром міг вирушити в дорогу.

Проте капітан Немо не квапився. Чи не чекав він ночі, щоб вийти непомітно з підводного каналу? Може, й так.

Та хоч би там що, вранці «Наутілус», залишивши свій притулок, уже линув чистим морем, далеко від будь-якої землі, за кілька метрів од поверхні Атлантичного океану.

XI САРГАСОВЕ МОРЕ

«Наутілус» не міняв курсу. Сподіванки на повернення до європейських берегів розбилися. Капітан Немо керував судно на південь. Куди ж він нас провадив? Я не важився про те й думати.

Того дня «Наутілус» переходив прикметний район Атлантичного океану. Всі знають, що існує тепла течія, відома під назвою Гольфстрім. Од берегів Флориди вона лине до Шпіцбергену. Не доходячи Мексиканської затоки, на сорок четвертому градусі північної широти, Гольфстрім розгалужується надвоє. Головне річище тече до ірландських і норвезьких берегів, а менше завертає на південь, до Азорських островів. Діставшись берегів Африки, воно обводить видовжений овал і повертається до Антильських островів.

Південна розтока Гольфстріму, — скорше кільце, а не рукав, — обмиває своїми теплими водами той холодний, спокійний, непорушний простір, що його називають Саргасовим морем. Це — достоту озеро в чистому океані. Воно величезне — Гольфстрім обтікає його довкола аж за три роки.

Атлантида, власне кажучи, і лежить на дні Саргасового моря. Деякі вчені вважають, ніби численні острови плавучих водоростей цього моря — не що інше, як колишні луги затопленого континенту, котрі випливли на поверхню. Та можливе й те, що водорості приносить сюди від берегів Європи й Америки течія Гольфстрім. Саме вони, саргасові водорості, й наштовхнули Колумба на думку про існування Нового Світу. Коли кораблі відважного дослідника увійшли в Саргасове море, то, на велику прикрість команди, рослинний покрив так затруднював плавбу, що вона затяглася тут аж на три тижні.

Отаке було море, яким простував «Наутілус», — справжні луки, суцільний баговинний килим, такий грубий і густий, що форштевень насилу його розривав. Капітан Немо, щоб не ув'язнути гвинтом у тому плетиві, вів «Наутілуса» на глибині кількох метрів од поверхні.

Саргасове море веде свою назву від іспанського слова «Sargazzo», що означає «фукус». Фукус-плавун, чи пухирник, утворює справжні рослинні рифи. Звідки ж узялося стільки гідрофітів у цій тихій заболоні Атлантичного океану? Вчений Морі, автор «Фізичної географії земної кулі», відповідає так:

«Це явище можна пояснити за допомогою всім відомого досліду. Коли в посудину з водою покласти шматочки корка чи будь-якого іншого пливучого тіла і надати воді колового руху, то всі шматочки корка попливуть до середини посудини, тобто до найспокійнішого місця. А тепер уявімо, що посудина — це Атлантичний океан, Гольфстрім — колова течія, а Саргасове море — те спокійне місце, де з'єдналися пливучі шматочки корка».

Я пристаю на думку Морі, і мені пощастило спостерігати це явище в середовищі, куди судна проникають дуже рідко. Над нами, поміж брунатних водоростей, плавали стовбури дерев, що їх повиривала буря в Андах чи Скелястих горах, а течія Амазонки або Міссісіпі принесла в Саргасове море. Тут же плавали рештки кораблів, які зазнали катастрофи: кілі, уламки корпусів, обшивні дошки, оброслі черепашками так, що не могли виплисти на поверхню. Колись майбутнє ствердить і ту думку Морі, що вся ця накопичена протягом багатьох віків деревина мінералізується під дією солоних вод і стане багатющими покладами кам'яного вугілля. Це буде коштовний запас; завбачлива природа готує його про ті часи, коли люди вичерпають кам'яновугільні копалини материків.

Серед водоростевих хащів я помітив зірчастих альціоній чудової ніжно-рожевої барви, актиній з довжелезними мацаками, зелених, червоних, блакитних медуз, а головне, великих корнеротів Кюв'є — їхні голубі парасольки облямовані фіолетовою барвою.

Увесь день двадцять другого лютого ми пливли водами Саргасового моря — на глибині, де рибам, що полюбляють водорості й ракоподібних, є чим поживитися. А вже назавтра водорості щезли і океан став такий, як звичайно.

Протягом дальших дев'ятнадцяти днів, од двадцять третього лютого до дванадцятого березня, «Наутілус», тримаючись середини Атлантичного океану, мчав нас на південь із швидкістю сто льє на добу. Мабуть, капітан Немо плив за певним планом, і я не мав сумніву, що він, обійшовши мис Горн, повернеться в південні води Тихого океану.

Побоювання Неда Ленда були слушні. В цих чистих морях, де острови подибуються дуже рідко, не можна й думати про втечу. Опиратися капітановій волі — ніяк. Залишалося покоритись своїй долі. Ні силою, ані хитрощами тут не зарадиш, і я схилявся до думки — а чи не краще поговорити з капітаном Немо, переконати його? Ану ж він, скінчивши підводну навколосвітню мандрівку, погодиться вернути нам волю під присягу — не виказувати його таємниці? Ми б ніколи не зламали цієї присяги. Але з чого почати таку делікатну розмову? Чи ж не сказав він одразу і вельми рішуче, що таємниця «Наутілуса» потребує нашого довічного ув'язнення на його борту? Чи не зважив він моєї чотиримісячної мовчанки за згоду з його рішенням? Чи порушення цього питання не викличе у нього підозри, яка може тільки завадити нашим задумам пізніше, коли обставини складуться на краще? Я поділився своїми думками з Конселем, що був спантеличений не менше за мене. Я не легко впадаю в паніку, але гаразд розумів: наші шанси повернутися до людського суспільства дедалі меншають, надто зараз, коли капітан Немо мчить на південь Атлантичного океану.

За дев'ятнадцять днів нашої мандрівки, як я вже говорив перше, нічого значного не сталося. Капітана бачив я вряди-годи. Він працював. У бібліотеці мені частенько трапляли на очі розгорнені книжки, здебільша з природничої історії. Моя книга про таємниці морських глибин була поцяткована увагами, де часом заперечувано мої теорії та гіпотези. Але капітан обмежувався поправками, не вдаючись до дискусій. Інколи я чув сумні мелодії. Капітан грав на органі, але тільки вночі, коли довкола панувала глибока темрява і «Наутілус» спочивав у океановій безодні.

Усі ці дні ми пливли поверхнею океану. Море було пустельне. Тільки зрідка, простуючи до мису Доброї Надії, заманячить удалині вітрильник з вантажем для Індії. Якось навздогін «Наутілусові» кинулось китобійне судно, певно, взявши його за лакому здобич — велетенського кита. Але капітан Немо не хотів, щоб китолови марнували час та витрачали сили, тож «Наутілус» притьмом поринув під воду. Цей випадок дуже зацікавив Неда Ленда. І я певен — канадець щиро шкодував, що китолови не загарпунили нашого крицевого «кита».

Ми з Конселем бачили багато риб, але вони майже не різнились од тих, котрі траплялися нам у інших широтах. Здебільшого це були представники одного з трьох підродів страшного роду риб — акул: смугасті акули, п'ять метрів завдовжки, із плескатою головою, ширшою за тулуб, хвостовий плавець закруглений, на спині — сім чорних повздовжніх смуг; сірі акули, що мають сім зябрових щілин і один спинний плавець майже посередині тулуба.

Пропливали тут і «морські собаки», найненажерливіші з-поміж усіх акул. Може, то рибальські побрехеньки, але кажуть, ніби в череві такої акули знайшли якось буйволячу голову і майже ціле теля; в іншій — двох тунців і матроса при повній амуніції, а ще в іншій — солдата з шаблею, а колись там — навіть вершника з конем. Усе це, правду кажучи, скидається на вигадки. Та я не міг у тому впевнитись, бо жодна з таких акул не попалась у «Наутілусові» сіті й мені не довелося їх патрати.

Цілими днями за нами пливли табуни зграбних, моторних дельфінів. Вони трималися зграйками по п'ять-шість штук, як вовки в степах. Дельфіни такі само ненажерливі, як і акули, принаймні це твердить один копенгагенський професор, котрий нібито витяг із дельфінової утроби тринадцять морських свиней і п'ятнадцять тюленів. Зрештою, то могла бути касатка — найбільший хижак цього виду, що сягає понад двадцять чотири фути завдовжки. Дельфіни з сім'ї зубатих китів нараховують десять родів; риби, котрих я помітив, належали до довгоносих дельфінів — у них невелика довгаста голова із дзюбатим писком. Тулуб — чорний зверху і біло-рожевий зісподу, де-не-де всіяний цяточками, — сягає трьох метрів.

Попадалися тут і чудернацькі риби з родини горбанюків, ряду колючоперих. Деякі автори — скорше поети, аніж натуралісти — кажуть, що ці риби мають музикальний орган і своїми концертами можуть позмагатися з добрими співаками. Не смію того заперечувати, та з жалем скажу: ці вокалісти не зволили співати серенад на нашу честь.

Наостанок додам, що Консель класифікував силу-силенну летючих риб. Втішно було дивитися, як спритно полювали на них дельфіни. Хоч як високо злітали риби — хай навіть над судном, — небораки завше попадали в роззявлену дельфінову пащу. Це були або літавці, або тригли із світляним ротом. Коли вночі рибки злітають в повітря й, обвівши світну дугу, падають у воду, вони дуже схожі на летючих зірок.

Так ми пливли до тринадцятого березня. Цього ж дня вимірювали глибину. Цікаве то заняття!

Водами Тихого океану ми пройшли близько тринадцяти тисяч льє. Зараз судно було на 45°37′ південної широти і 37°53′ західної довготи. Саме тут капітан «Герольда» Денгем опустив зонда на глибину чотирнадцять тисяч метрів і не дістав дна. І в цьому ж місці лейтенант Паркер з американського фрегата «Конгрес» не дістав дна на глибині п'ятнадцять тисяч сто сорок метрів.

Капітан Немо вирішив занурити «Наутілуса» щонайглибше, аби точно виміряти глибину. Я зібрався записувати результати. Розсунули віконниці салону й почали готуватися до занурення на дно цього глибочезного лігвища.

Мабуть, жоден баласт не міг обважнити судна аж так, щоб воно опустилося на цю глибочінь. Та й щоб підняти його на поверхню, треба було б на тій глибині випорожнити резервуари. Але ж під великим зовнішнім тиском навіть помпи «Наутілуса» попри їхню потужність нічого б не вдіяли.

І капітан Немо вирішив заглибитися на океанове дно за допомогою спеціальних бічних площин. Тяговий гвинт закрутивсь якнайшвидше; судно затремтіло, мов натягнена струна, і стало повільно занурюватись. Ми з капітаном стежили за стрілкою манометра. Невдовзі пройшли ті глибини, де найрясніше водяться риби. Якщо деякі види риб живуть лише в верхніх водах морів і рік, то інші — їх менше — водяться тільки в глибоких водах.

Я помітив тут екзанхів — різновид акул — з шістьма зябровими отворами, окатих риб-телескопів, зодягнених у панцер риб-козубеньок із сірими черевними і чорними грудними плавцями, з нагрудником із блідо-рожевих костяних платівок і, нарешті, риб-довгохвостів, що живуть на глибині тисяча двісті метрів під тиском сто двадцять атмосфер.

Я запитався капітана Немо, чи не бачив він риб ще глибше.

— Риб? — перепитав капітан Немо. — Дуже рідко. А що думає про те сучасна наука?

— Відомо, капітане, що на великих океанових глибинах рослинне життя зникає швидше за тваринне. Відомо, що там, де є ще живі істоти, не росте вже жоден гідрофіт. Відомо також, що устриці водяться навіть на глибині двох тисяч метрів. Мак Клінток, герой полярних морів, виловив якось морську зірку на глибині двох тисяч п'ятисот метрів. Відомо й те, що команда фрегата «Бульдог» Англійського Королівського флоту виловила морську зірку на глибині одного льє. Але ви, капітане, мабуть, гадаєте — ці відомості занадто мізерні?

— Ні, пане професоре, — відповів капітан, — я не дозволю собі такої непоштивості. Але мені цікаво: чим ви пояснюєте, що живі істоти можуть жити на таких глибинах?

— Я пояснюю це двома обставинами. По-перше, тим, що вертикальні течії, які виникають внаслідок різних температур і концентрації солей у верхніх і нижніх шарах води, складають сприятливі умови до зародження життя. За приклад можуть правити морські лілеї та зірки.

— Цілком слушно! — сказав капітан.

— Крім того, відомо, що кількість розчиненого в воді кисню — основи всякого життя — дедалі більшає на глибинах і що тиск нижніх водяних шарів сприяє його ущільненню.

— Он як! І це відомо! — трохи здивовано сказав капітан Немо. — Ну що ж, пане професоре, істина для всіх однакова. Додам тільки: в міхурі риб, виловлених у верхніх шарах океану, більше азоту, ніж кисню, тоді як у глибоководних риб навпаки. Це підтверджує ваші висновки. А тепер спостерігаймо далі.

Я глянув на манометра. Він показував шість тисяч метрів. Ми занурювались уже більше години. «Наутілус» за допомогою поставлених похило бічних площин линув нижче й нижче. Пустельні води були навдивовижу прозорі. Ще за годину ми були на глибині тринадцяти тисяч метрів, — близько трьох із чвертю льє, а дна океанового — ні знаку, ні прикмети.

І тільки на глибині чотирнадцяти тисяч метрів у прозорій воді зачорніли шпилі підводних гір. Ці верховини могли бути такі само високі, як Гімалаї чи Монблан, або навіть вищі — адже глибина безодні була невимірна.

«Наутілус» опустився ще нижче, незважаючи на величезний тиск води. Я відчував, як дрижала залізна обшивка, як прогиналися розпинки, як тремтіли перегородки; здавалося, що під тиском води шиби на вікнах салону вгинаються всередину. Якби «Наутілус» не мав опірності крицевої брили — так казав капітан, — його, безперечно, уже б сплющило.

Коли судно навкісно опускалося на дно, мало не торкаючись захованих під водою прискалків, я помітив декілька скойок: серпул, спінорбісів і морських зірок-астерій.

Та незабаром зникли й ці останні представники тваринного світу, і, заглибившися нижче трьох льє, «Наутілус» переступив межі підводного життя. Ми вже занурились на шістнадцять тисяч метрів — чотири льє,— і «Наутілус» витримував тиск тисячу шістсот кілограмів на кожен квадратний сантиметр поверхні.

— Оце штука! — вигукнув я. — Опинитися в таких глибинах, куди ніколи не пробиралася жодна людина! Гляньте, капітане, ви тільки гляньте на ці пречудові скелі, на ці печери, де не було жодної живої істоти, на цю найнижчу точку земної кулі, де вже неможливе ніяке життя! Яка загадкова місцина! І чому ми повинні розлучатися з нею, зберігши самі тільки спомини?

— А вам хотілось би, — запитався капітан Немо, — чогось більшого, ніж спомини?

— Що саме маєте ви на думці?

— Я хочу сказати: немає нічого легшого, як сфотографувати цей підводний краєвид.

Не встиг я висловити свого подиву, як за наказом капітана Немо до салону принесено фотографічного апарата. Віконниці одчинилися, і прожектор осяяв океанову глибінь. Жодної тіні, ані найменшого миготіння! І сонце не освітило б так ясно вподобаного до фотографування краєвиду. «Наутілус» завмер на місці. Ми навели апарат і за мить мали прекрасний негатив.

На знімкові видно первозданні скелі, яких ніколи не осявав сонячний промінь, гранітну основу земної кори; глибокі печери, видовбані в кам'янистому масиві; на диво чіткий рисунок скель, ніби вималюваний пензлем фламандських митців. А над усім підноситься хвиляста лінія гірського пасма. Я не годен описати цього ансамблю чорних, блискучих, ніби відполірованих скель, без прозелені моху, без жодної кольорової плями, цих дивовижних форм, величавих і таких незвичних у водній стихії, цього високого громаддя, що своїм підніжжям опиралося на залите електричним світлом піщане дно.

Тим часом капітан Немо сказав:

— А тепер, пане професоре, пора підійматися. Не слід надто довго піддавати «Наутілус» такому великому тискові.

— Що ж, підіймаймося, капітане.

— Тримайтесь добре!

Перш аніж збагнути те застереження, я впав на килим.

За капітановим наказом зупинили гвинта, бічні площини поставили вертикально, і «Наутілус», мов повітряна куля, метнувся догори. Він розтинав товщу води з глухим свистом. Крізь вікна нічого не було видно. За чотири хвилини «Наутілус» пролетів чотири льє — відстань між дном і поверхнею океану, — вигулькнув у повітря, мов летюча риба, а тоді знову шубовснув у воду, знявши величезний водограй бризок.

XII КИТИ І КАШАЛОТИ

Уночі проти чотирнадцятого березня «Наутілус» знову взяв курс на південь. Я гадав, що на широті мису Горн він обмине його зі сходу і, вийшовши з вод Тихого океану, скінчить своє навколосвітнє плавання. Аж ні — судно простувало в напрямку Австралії. Куди ж ми пливли? До Південного полюса? Але ж це безглуздя! Я починав вірити — Недові побоювання щодо капітанової нерозважливості таки слушні.

Від недавнього часу канадець не заводив зі мною розмов про втечу. Він став відлюдкуватий і мовчазний. Я бачив, як гнітить його наше тривале ув'язнення, і відчував — він дедалі лютішає. Коли Нед зустрічав капітана, очі йому спалахували зловісним вогнем, і я вже побоювався, щоб він зопалу не накоїв якоїсь халепи.

Того дня, чотирнадцятого березня, Консель і Нед Ленд зайшли до мене в каюту. Я спитався, що їх сюди привело.

— Хочу вас, пане професоре, дещо запитати, — відповів канадець.

— Будь ласка, Неде.

— Як ви думаєте, скільки душ на борту «Наутілуса»?

— Не знаю, друже мій.

— Я гадаю, — правив Нед, — щоб керувати таким судном, не треба великої команди.

— Авжеж, — відповів я, — на це вистачить чоловік десяти — адже судно оснащене такими досконалими навігаційними приладами.

— Гаразд! — мовив канадець. — А чому ж їх тут більше?

— Чому? — перепитав я і пильно подивився на Неда Ленда, відразу збагнувши, куди він хилить. — Бо «Наутілус» — якщо мої здогади правдиві і я правильно зрозумів, у чому сенс капітанового життя, — не просто корабель. Це підводне судно править за притулок усім тим, хто, як і капітан Немо, порвав зв'язки з землею.

— Може, й так, — сказав Консель. — Та, зрештою, «Наутілус» вміщає обмежену кількість людей. Чи не визначив би пан професор, скільки тут найбільше може бути душ?

— А як його визначити, Конселю?

— Вирахувати. Тоннажність судна панові професорові відома, отже, відома й кубатура повітря. А знаючи, скільки кисню потребує одна людина і взявши до уваги, що «Наутілус» кожної доби поповнює…

Консель ще не доказав, та я похопив його думку.

— Я зрозумів тебе. Вирахувати не штука, тільки я не певен, що результат буде правильний.

— Дарма, — наполягав Нед Ленд.

— То полічімо, — сказав я— Кожна людина споживає за годину стільки кисню, скільки міститься в ста літрах повітря, а за добу — кількість кисню, що міститься в двох тисячах чотирьохстах літрах. Отже, слід поділити водотоннажність судна на дві тисячі чотириста…

— Еге ж, — сказав Консель.

— А коли водотоннажність «Наутілуса» півтори тисячі тонн і в кожній тонні тисяча літрів повітря, то «Наутілус» містить півтора мільйона літрів повітря; отже, поділивши цю цифру на дві тисячі чотириста…

Я взяв олівця.

— …дістанемо шістсот двадцять п'ять. Виходить, «Наутілус» містить кількість повітря, якого вистачить на добу шестистам двадцяти п'яти чоловікам.

— Шестистам двадцяти п'яти чоловікам, — повторив Нед Ленд.

— Але ж усі ми, разом узяті,— пасажири, матроси, офіцери, — не

складемо і десятої частини цієї цифри.

— І то багато для трьох чоловік! — пробурмотів Консель.

— Отож, бідний мій Неде, раджу вам тільки набратися терпцю.

— І терпцю набратися, і, головне, — скоритись, — докинув Консель.

Консель знайшов потрібне слово.

— Зрештою не йтиме ж капітан на південь вічно. Колись та зупиниться! Заступлять шлях крижані тороси — доведеться вертатись у цивілізовані моря! Отоді й згадаємо про Недові плани.

Канадець похитав головою, провів рукою по чолу й мовчки вийшов.

— З дозволу пана професора я скажу свою думку, — мовив Консель. — Бідолашний Нед дуже сумує. Тільки й думає про минуле. Як на нього — миле все те, до чого немає вороття! Серце йому крається від тих споминів.

Треба зрозуміти його. Що йому тут робити? Нічого! Нед же не вчений, як пан професор, і йому байдуже до чудес підводного світу, котрими так тішимося ми. І він ладен поставити на карту геть усе, аби знову на рідній землі посидіти з друзями в шинку.

Та, видно, й справді, одноманітне життя на борту «Наутілуса» було нестерпне канадцеві, звичному до життя вільного та діяльного. Якихось пригод, цікавих йому, тут майже не траплялося. Одначе саме того дня сталася подія, що нагадала гарпунерові щасливі дні.

Близько одинадцятої години ранку «Наутілус», виринувши на поверхню, влучив у самісінький табун китів. Я не здивувався — знав-бо, що тварини, переслідувані китобоями, рятуючись од своїх напасників, тікають у ці широти.

Кити відігравали велику роль у морському світі й колись навіть прислуговувалися в географічних відкриттях. Саме вони принаджували басків, а згодом і астурійців, англійців та голландців, призвичаювали їх до океанових небезпек; услід за ними мисливці борознили морські простори з краю в край. Кити запливали в південні й північні моря. Давні легенди оповідають, що в гонитві за цією здобиччю китолови доходили мало не до полюса: залишалося із сім льє. Коли це й неправда, то завтра вона може стати правдою, і, може, полюючи на китів в арктичних та антарктичних морях, люди відкриють ці невідомі точки земної кулі.

Ми сиділи на палубі. Море було спокійне. Жовтень під цими широтами дарував нам чудові осінні дні. Раптом канадець — його гостре око не могло схибити — помітив ген на сході кита. Пильно придивившись, і я завважив милях у п'яти од «Наутілуса» чорну спину, яка то виринала, то знову зникала під водою.

— О! — вигукнув Нед. — Був би я на борту китобійного судна — ну й потішив би душу! А яке китисько! Ви тільки гляньте, який водограй викидає, трясця його матері! Шкода, що я прикутий до цієї залізної посудини!

— Невже, Неде, — сказав я, — і досі шумує у вас китобійна закваска?

— А що ж то, пане професоре, за китобій, котрий може забути гарпуна? Хіба є ліпше ремесло? Та коли цілишся в кита, тобі у п'ятах свербить!

— Ви коли-небудь полювали в цих морях?

— Не доводилося, пане професоре. Тільки в північних. Носило мене аж до Берингової протоки, до Девісової, а сюди ні.

— Виходить, із китами Південної півкулі ви ще не знайомі. Досі ви загарпунювали тільки північних китів.

— Ну що ви, пане професоре, кажете?! — недовірливо вигукнув канадець.

— Кажу те, що є.

— А я вам он що скажу: шістдесят п'ятого року, — це вже два з половиною роки минуло, — підхопив я біля Гренландії одного кита, а в нього в боці стримів гарпун з тавром китобійного судна із Берингової протоки. Отож я й питаю вас: як воно сталося, що тварину, поранену біля західних берегів Америки, вбито поблизу східних берегів? Хіба ж вона, обійшовши мис Горн або Доброї Надії, не перепливла екватора?

— І мені дивно, — промовив Консель. — Послухаємо, що відповість пан професор.

— Пан професор відповість вам, друзі, що кити різних видів живуть у різних морях і ніколи їх не покидають. А коли якийсь кит із Берингової протоки і потрапив до Девісової, то, виходить, є прохід од моря до моря — або ж біля берегів Америки, або ж біля берегів Ази.

— І то б я вам повірив? — запитався канадець, примруживши око.

— Коли пан професор каже, треба вірити, — зауважив Консель.

— Виходить, — не вгавав канадець, — якщо я тут не полював, то вже й китів тутешніх не знаю?

— Так виходить, Неде.

— Тоді є ще більше підстав, щоб познайомитися з ними, — мовив Консель.

— Гляньте-но! Гляньте! — схвильовано вигукнув канадець. — Підпливає! Пливе просто на нас! Та він же кепкує з мене! Чує, що я голіруч стою.

Нед тупнув ногою. Руки йому зціпилися так, ніби він тримав гарпуна.

— А ці кити такі самі великі, як і в північних морях? — запитав він.

— Майже такі, Неде.

— Мені, пане професоре, траплялося бачити здоровенних китів, футів по сто завдовжки. А біля Алеутських островів, кажуть, попадаються кити по сто п'ятдесят футів і навіть більше.

— Як на мене — то перебільшення, — відповів я. — Ці тварини — не справжні кити, у них є спинні плавці, до того ж вони, як і кашалоти, менші за справжніх китів.

— О! О! — вигукував канадець, не зводячи очей із кита. — Наближається! Йде у кільватері «Наутілуса»!

І, помовчавши, правив далі:

— Ви кажете, кашалоти — мала риба. А я чував, що вони бувають дуже великі. Це розумні істоти. Кажуть, ніби вони маскуються фукусами й іншими водоростями. їх беруть за острови. До них причалюють, на них висідають, розкладають багаття…

— І ставлять будівлі,— додав Консель.

— Ну й жартівник! — відповів Нед Ленд. — А тоді тварина раптом пірнає під воду, і всі мешканці — шубовсть у безодню!

— Все точнісінько, як у мандрах Сіндбада Мореходця⁸¹,— зауважив я, осміхаючись. — Ви, Неде, видно, полюбляєте кумедні вигадки. Он які ваші кашалоти! Либонь, самі не вірите тим побрехенькам.

— Пане природознавцю, — серйозно відповів канадець, — коли кажуть про китів, доводиться вірити всьому… Ні, ви тільки гляньте, як він пливе! А як пірнає! Чувано, ніби ці тварини днів за п'ятнадцять можуть обійти навколо світу.

— Може, й так.

— Ну, ви, певно, знаєте, пане Аронаксе, що на самім початку світу кити плавали ще швидше?

— Та невже? Чому ж то?

— Бо тоді хвіст у них був сплющений вертикально, як у риб, ударяв він по воді зліва направо і справа наліво. Отож Творець, побачивши, що вони занадто вже меткі, взяв та й викрутив їм хвоста. Відтоді вони плескають ним по воді згори вниз і плавають повільніше.

— І ви, Неде, хочете, щоб вам вірили? — запитав я.

— Трошки, — відповів Нед. — Не більше, ніж тоді, коли б я сказав, що бувають кити по триста футів завдовжки і важать по сто тисяч фунтів.

— Ну, це вже було б занадто, — сказав я. — Одначе слід сказати, що деякі китоподібні бувають справді велетенські. Кажуть, з одного кита самого тільки сала витоплюють до ста двадцяти тонн.

— О! Та я те бачив на власні очі,— сказав канадець.

— А чого ж, охоче вірю, Неде. Вірю і в те, що трапляються кити завбільшки як сто слонів. Справжня дивовижа, коли мчить отакенна штука!

— А чи правда, — запитався Консель, — що кит може потопити корабля?

— Корабля? Мабуть, ні,— відказав я. — Хоч і ходили чутки, ніби 1820 року саме отут, у південних морях, кит кинувся на судно «Есекс» та й гайда його штовхати зі швидкістю чотирьох метрів на секунду. Судно кормою зачерпнуло води і миттю пішло на дно.

Нед лукаво глянув на мене.

— Мені не таке було, — сказав він. — Одного разу кит так мене оперіщив хвостиськом, — певніше, мого човна, — що нас швиргонуло догори метрів на шість. Он як! Але проти вашого кита мій всього-на-всього китенятко.

— А кити живуть подовгу? — спитав Консель.

— По тисячі років! — одразу відповів канадець.

— А звідки ж ви знаєте, Неде?

— Так кажуть.

— А чому ж так кажуть?

— Кажуть, бо знають.

— Ні, Неде, не знають, а тільки гадають. І ось підстава: років чотириста тому, коли тільки почали полювати на китів, вони були набагато більші проти сьогоднішніх. Отож цілком логічно дійшли думки, ніби нинішні кити перебувають на стадії росту. Тим-то Бюффон і сказав, що сьогоднішні кити можуть жити по тисячі років. Зрозуміло?

Та Недові Лендові було не до розмов. Він і не слухав мене. Адже кит підпливав ближче й ближче. Нед пас його очима.

— Ого! Та тут не один кит! Десять, двадцять — ціла череда! А я мушу сидіти та тільки дивитися! Мені ж спутано руки й ноги!

— Слухайте, Неде, — мовив Консель, — а чому б вам не спитати в капітана дозволу пополювати?

Консель іще не встиг доказати, як гарпунер кинувся прожогом до люка — шукати капітана. Незабаром вони вдвох повернулися на палубу.

Якийсь час капітан Немо дивився на китів, що пустували за милю від «Наутілуса».

— Це південні кити, — сказав він. — Багата пожива на цілу китобійну флотилію.

— Чи не дозволите, капітане, пополювати? Бо геть зовсім забуду гарпунерське ремесло.

— А навіщо без потреби винищувати тварин? — відповів капітан Немо. — Китове сало нам не потрібне.

— Але ж у Червоному морі, капітане, ви дозволяли нам полювати тюленів! — зауважив канадець.

— Тоді команда потребувала свіжого м'яса. А зараз це було б убивством заради вбивства. Я знаю, люди часто привласнюють собі це право, але я не схвалюю такої жорстокої забави. Винищуючи південних китів — довірливих, нешкідливих, добрих тварин, — подібні до вас люди, містере Неде, допускаються вчинків, гідних осуду. Вони вже перебили всіх китів Баффінової затоки і невдовзі вигублять весь клас цих корисних тварин. Дайте спокій нещасним китам. Вони й так мають чимало морських напасників: кашалотів, риб-мечів, риб-пилок.

Неважко уявити собі, з якою міною слухав Нед Ленд капітанову мораль. Напучувати мисливця на шлях милосердя — це кидати слова на вітер. Нед дивився на капітана Немо й, певне, не тямив, що той йому говорив. Проте капітан мав рацію. За такого варварства скоро не залишиться в океані жодного кита.

Нед Ленд просвистав свою «Янкі-дудль»⁸², засунув руки в кишені й повернувся до нас спиною.

Тим часом капітан Немо, стежачи за китами, говорив до мене:

— Я слушно казав, що китам і без людей вистачає морських ворогів. Навіть зараз китам доведеться зіткнутися з дужим напасником. Чи помічаєте ви, пане Аронаксе, за вісім миль під вітром рухливі чорні цятки?

— Помічаю, капітане.

— То пливуть кашалоти, страшні тварини, що їх випадало мені бачити величезними зграями — по дві-три сотні. Оцих шкідливих хижаків і треба винищувати.

На останні капітанові слова канадець ураз повернувся до нас.

— Прекрасно, капітане, — сказав я. — Ще не пізно. От ми й захистимо китів!..

— Не варто наражатися на небезпеку, пане професоре. «Наутілус» розжене кашалотів. Його сталевий таран, мабуть, незгірше Недового гарпуна.

Канадець тільки знизав плечима, — мовляв, бити кашалотів тараном судна? Де таке чувано?

— Зачекайте-но, пане Аронаксе, — мовив капітан Немо. — Ми вам покажемо полювання, якого ви зроду не бачили. Ніякого жалю до цих хижаків! У них тільки й того, що паща та зуби.

Паща та зуби! Ліпше не описати головатого велетенського кашалота, що сягає двадцяти п'яти метрів у довжину! Величезна його голова вдвічі більша за тулуб. На відміну од беззубих китів, верхня щелепа яких втикана роговими платівками, так званим «китовим вусом», у кашалота з підряду зубатих китів спідня щелепа має двадцять п'ять загострених зубів — кожен двадцять сантиметрів довжиною і важить два фунти. У величезному черепі є чимала порожнява, розділена хрящуватою перетинкою надвоє і наповнена дорогою оліїстою рідиною, так званим спермацетом. З одного кашалота дістають до трьохсот — чотирьохсот кілограмів цієї рідини. Кашалот — неоковирна тварина; це скорше пуголовок, аніж риба. Він дуже незграбно збудований. Лівий бік тулуба непропорційний щодо правого; ця тварина, сказати б, із «недостачею» в лівому боці; дивиться вона тільки правим оком.

Тим часом страхітлива зграя підпливала ближче й ближче. Помітивши китів, кашалоти зібралися до битви. Можна було сказати наперед: переможуть кашалоти, і не тому тільки, що вони краще озброєні до нападу, аніж їхні сумирні противники, але й тому, що кашалоти здатні довше залишатися під водою.

Настав час допомогти китам. «Наутілус» поринув під воду. Консель, Нед і я посідали при вікні салону. Капітан Немо пішов у рубку стерничого, щоб самому керувати судном, яке мало зараз стати за винищувальне знаряддя. Незабаром я відчув, що гвинт закрутився швидше і «Наутілус» поплив хутчій.

Коли ми підпливли ближче, то побачили — битва вже почалася. Судно ввігналося в зграю кашалотів так, щоб розбити її надвоє. Хижаки, угледівши страхіття, спершу не дуже налякалися. Та невдовзі вони відчули силу його вдарів.

Що то була за баталія! Навіть Нед Ленд захопився, аж у долоні заляскав. У капітанових руках «Наутілус» повернувся на велетенського гарпуна — впинався в туші й розтинав їх навпіл, залишаючи по собі два пошматовані кавалки м'яса. Кашалоти люто били хвостами в залізну обшивку, але «Наутілусові» ці вдари здавались слабкими поштовхами. Знищивши одного кашалота, він кидався на іншого, повертався з галсу на галс, щоб не випустити жертви, давав то передній, то задній хід, покірний волі свого стерничого; пірнав, коли кашалот ховався в воду, виринав слідом за ним на поверхню, ішов на тварину просто в лоб, заходив із боків та ззаду, пронизував її, краяв, шматував своїм страшним тараном.

Ну й різня! Який шум розлягався над океанськими просторами! Який пронизливий свист, яке жахливе хрипіння переляканих тварин! Ще недавно спокійні води, збиті хвостатими почварами, бурхали, ніби за шторму.

Годину тривав цей гомеричний побій, від якого не могли врятуватися головаті драпіжники. Не раз вони, збившись по десять — двадцять штук, оскаженіло кидалися на судно, силкуючись розчавити його своїми тушами. Крізь шиби виднілися зубаті роззявлені пащі, страшні очиська. Нед Ленд уже не годен був стримуватися: він шаленів, він сипав прокльонами, погрожував, гнівно вимахуючи стисненими кулаками. Було чути, як кашалоти хапають зубами залізну обшивку судна, мов собаки, що впинаються в горлянку зацькованому кабанові. Та «Наутілус» збільшував швидкість і тяг їх за собою в темну глибінь, а тоді виносив на поверхню. Що йому величезна вага й могутні обійми цих хижаків!

Нарешті зграя кашалотів порідшала. Поволі влягалися розбурхані хвилі. «Наутілус» випірнув, і ми, відчинивши люка, кинулись на палубу.

Довкола — самі пошматовані туші. Найдужчий вибух не порвав би так люто, не понівечив і не розкидав ці гори м'яса. Ми пливли поміж велетенських тіл з синюватою спиною, білим черевом — як величезні горби, погойдувались вони на хвилях. Лише кілька переляканих кашалотів щодуху втікали геть за обрій. Вода на кілька миль навкруги була червона, і здавалося, «Наутілус» пливе серед моря крові.

Капітан Немо підійшов до нас.

— Ну, містере Неде? — мовив він.

— Що ж, пане капітане, — відповів канадець, запал якого вже згас, — видовисько таки жахливе. Та я мисливець, а не різник, а це ж справжнісінька різанина.

— Це винищення шкідливих тварин; «Наутілус» — не різницька сокира.

— А я волію гарпун, — правив канадець.

— Кожному своя зброя, — сказав капітан, пильно дивлячись на Неда Ленда.

Я боявся, щоб канадець зопалу не сказав капітанові якоїсь прикрості і тим не наробив нам халепи. Та він ураз охолов — побачив кита, що до нього саме наблизився «Наутілус».

Тварині не пощастило врятуватися од кашалотових зубів. Я відразу впізнав південного кита з удавленою, геть чорною головою. Цей кит різниться од звичайного та нордкапського тим, що сім його шийних хребців зрослі і він має на двоє ребер більше проти свого північного родича. Кит був мертвий; лежав він на боці з розпанаханим черевом. На кінці понівеченого плавця і досі висіло маля, що його не спромігся він захистити. З відкритої пащі кита струменіла вода.

Капітан Немо підвів «Наутілуса» до китового трупа. Двоє матросів висіли на тушу, і я, дивуючись, побачив, що вони виціджують молоко з молочних залоз. Його набралося десь із дві чи три бочки.

Капітан запропонував мені кухоль теплого молока. Я не міг приховати огиди. Та капітан сказав, що молоко чудове і нічим не поступається перед коров'ячим.

Я сьорбнув. Молоко було справді смачне. Воно збагатить наші їстівні припаси. Масло і сир приємно врізноманітять щоденну страву.

Від цього дня я з тривогою став помічати, що Нед Ленд проймається дедалі більшою неприязню до капітана Немо, і поклав собі пильно стежити за кожним канадцевим учинком, ба навіть жестом.

XIII КРИЖАНІ ТОРОСИ

«Наутілус» неухильно простував на південь. Він мчав п'ятдесятим меридіаном. Невже капітан Немо прагнув досягти полюса? Навряд, адже всі спроби дістатися цієї точки земної кулі зазнавали невдачі. Та й пора була пізня: тринадцятому березня в антарктичних зонах відповідає тринадцяте вересня на півночі — себто початок рівнодення.

Чотирнадцятого березня на 50° широти я помітив плавучу кригу, сіруваті брили, футів двадцять — двадцять п'ять заввишки; вони громадилися кучугурами, в які з шумом розбивалися хвилі. «Наутілус» ішов поверхнею океану. Нед Ленд, що вже бував у арктичних морях, давно встиг надивитися на айсберги. Але ми з Конселем уперше милувалися на них.

Небосхилом, з південного боку обрію, простягалася сліпучо-біла смуга. Англійські китобої називають її «iceblink»⁸³. Найгустіші хмари не затьмарюють її сяйва. Ця смуга звістує появу крижаного поля.

Та й справді, незабаром з'явилися ще більші брили — вони то яріли, то тьмянішали, залежно від щільності туману. Деякі були покопирсаю зеленими жилками, ніби мідним купоросом. Інші просвічували, неначе коштовний аметист. Ще інші, віддзеркалюючи тисячами граней сонячне проміння, сяяли, як самоцвіти. А ген ті скидалися на купи ряхтливого вапняку, що його стало б на спорудження цілого міста.

Що далі йшли ми на південь, то частіше стрічалися нам плавучі крижані острови, то вище зводились вони над водою. На них тисячами гніздилися полярні птахи. Буревісники і фульмари оглушували нас пронизливим криком. Деякі пернаті вважали наше судно мертвим китом: сідали на нього спочити і довбали залізну обшивку, що дзвеніла під їхніми дзьобами.

За нашої плавби поміж крижин капітан Немо часто виходив на палубу. Він пильно вдивлявся в цю закинуту на край світу пустелю. Я помічав, як часом йому спалахували очі. Що хвилювало його? Чи не почувався він володарем цих недоступних людині полярних вод, цього непрохідного крижаного царства? Можливо. Та капітан мовчав. Він подовгу стояв нерухомий, у глибокій задумі, аж доки інстинкт навігатора повертав його до стерна. І він далі вів свого «Наутілуса», вправно обминаючи айсберги, що інколи сягали кількох миль завдовжки і височіли над водою на сімдесят — вісімдесят метрів. Часто айсберги-велети геть заступали обрій. На 60° широти океанову поверхню виривала суцільна крига. Проте капітан Немо притьмом знаходив якусь вузеньку щілину і сміливо скеровував туди судно, хоч і добре знав, що льоди одразу зімкнуться за ним. Так «Наутілус», покірний досвідченій капітановій руці, долав кригу. Консель дуже тішився з того, що крижини, залежно від форми й розміру, мали чітку класифікацію: айсберги, чи крижані гори; айсфільди, чи крижані поля — рівні, безкраї; фріфтайси, чи пливучі крижини; пеки, чи уламки криги — круглі або довгасті.

Температура була досить низька. Термометр, винесений на палубу, показував два-три ступні нижче нуля. Але ми не боялися холоду в теплих кожухах з морських ведмедів і тюленів. Усередині ж судна електричні печі підтримували постійне рівне тепло. Зрештою «Наутілус» міг зануритись на кілька метрів під воду, де ми відразу попадали в цілком терпиму температуру.

Якби ми появились у цих широтах на два місяці раніше, застали б тут безперервний день; але полярна ніч уже забирала в нього по три-чотири години; згодом ніч на півроку вкриє темрявою ці приполюсові терени.

П'ятнадцятого березня ми пройшли на широті Південних Ново-Шотландських і Південних Оркнейських островів. Капітан Немо сказав мені, що колись тут водилася сила-силенна тюленів, та англійські й американські китобої в хижацькій жадобі винищили їх геть усіх, і в цих водах, де колись вирувало життя, запанувало безгоміння смерті.

Шістнадцятого березня перед восьмою годиною ранку «Наутілус», простуючи п'ятдесят п'ятим меридіаном, перейшов Південне полярне коло. На судно звідусіль сунула крига, заступаючи обрій. Одначе капітан Немо невпинно плив на південь.

— Куди він іде? — питався я.

— Вперед, — відповідав Консель. — Ітиме, доки вмерзне в лід, а тоді стане.

— Не ручуся за це! — сказав я.

По щирості, ця небезпечна мандрівка була мені до серця. І не висловити всього захоплення перед пишною красою полярного краю! Яких величних постав набувало це крижане громаддя! Тут воно зводиться архітектурними ансамблями східних міст з їхніми мінаретами й численними мечетями. Там, ніби від землетрусу, валиться додолу. Видиво безнастанно міняється під навкісним промінням сонця, а то раптом усе зникає в сірій віхолі. Зненацька — звідусільний гуркіт, здиблені айсберги розсипаються в безладні купи криги, — і знову декорація міняється, ніби краєвид у діорамі.

А що «Наутілус» пірнав під воду, коли айсберги зштовхувалися один із одним, то в плинному середовищі цей гуркіт був куди гучніший і від падіння крижаних скель навіть у глибинах океану починала небезпечно вирувати вода. Тоді «Наутілус» перекидався з хвилі на хвилю, ніби кволе суденце, віддане на поталу навісній стихії.

Бувало, не бачивши жодного виходу з крижаних обіймів, я вже думав, що ми остаточно захрясли. Проте капітан Немо за найменшими, тільки йому відомими ознаками знаходив якусь нову щілину. Він непохитно обирав рівчаки синюватої води на крижаних полях. Видно, капітан уже не вперше вів «Наутілуса» антарктичними морями.

Але сімнадцятого березня крига геть заступила нам шлях. Це ще не була смуга вічної мерзлоти, а тільки скуті морозом просторі крижані поля. Та ця перепона не могла зупинити капітана. «Наутілус», ніби крицевий клин, ввігнався в кригу, і вона з тріском покололася на шматки. Судно розбивало лід, як у давнину потужний таран. Уламки льоду, метнувшись догори, градом сипалися довкола нас. Самою лише силою інерції «Наутілус» прокладав собі шлях. Не раз він з розгону вискакував на крижану брилу і ламав її своєю вагою; часом пірнав під лід і, похитуючися з боку на бік, трощив його.

У ці дні на морі лютував шквал. Все довкола оповивав густий туман; з одного кінця палуби не видно було другого. Вітер часто міняв напрям. Сніг обліплював палубу таким твердим шаром, що його треба було кайлувати. Тільки-но температура падала до п'яти ступнів нижче нуля, весь «Наутілус» зокола обростав кригою. За цих умов вітрильне судно не зрушило б з місця, бо всі його блоки й талі взялися б льодом. Тільки судно з електричним двигуном, що не потребує ні вітрил, ні вугілля, могло плавати в таких широтах.

Стовпчик барометра падав. На компас не можна було покладатися: його знавісніла стрілка металася навсебіч; що ближче підходили ми до магнітного південного полюса, який не сходиться з географічним полюсом Південної півкулі, то стрілка компаса давала дедалі суперечливіші показники. Справді-бо, за Ганстеном — південний магнітний полюс на 70° широти і 130° довготи, за спостереженнями Дюперре — на 135° довготи і 70°30′ широти. Отже, треба було робити численні контрольні спостереження, переносячи компаса в різні частини судна, і виводити пересічні показники. Часто нам доводилося визначати пройдений шлях за допомогою лага, допускаючись при цьому значних похибок, бо, йдучи звивистими тріщинами, судно раз по раз міняло курс.

Нарешті, вісімнадцятого березня, по багатьох марних спробах пробити собі шлях «Наутілуса» остаточно затерло кригою. Це вже були не брили, не плавучі крижини й не крижані поля, а непорушний бар'єр із скутих між собою льодових гір.

— Крижані тороси! — мовив канадець.

Я зрозумів: Нед Ленд, як і всі мореплавці, вважає, що ця перепона — нездоланна. Близько полудня визирнуло сонце, і капітан Немо досить точно визначив координати: 51°30′ довготи і 67°39′ південної широти. Отже, ми ввійшли в зону Антарктики.

Усе море захаращене горами льоду: ніде ні латочки чистої води! Довкола «Наутілуса» розлягалася неозора покопирсана рівнина, безладне нагромадження крижаних брил, як на річці під час льодоходу, тільки у велетенських масштабах. То тут, то там гострі шпилі, стрілчасті верховини зводилися догори футів на двісті; а далі — крижані стромовини, ніби величезні дзеркала, повиті сірявим серпанком, відбивали сонячне проміння, яке пробивалося крізь туманну заслону. Скорботна природа, скована похмурим безгомінням що його вряди-годи ледве порушували буревісники та пуфіни лопотінням крил! Все закрижаніло тут, навіть звук.

Отже, «Наутілус» змушений був зупинити свій відважний лет у крижаній пустелі.

— Пане професоре, — сказав мені того дня Нед Ленд, — якщо ваш капітан проб'ється далі…

— То?

— Він буде героєм.

— Чому, Неде?

— Бо досі ще ніхто не пробивався крізь крижані тороси. Він могутній, ваш капітан. Але сто чортів! Не могутніший він за природу! А там вона поставила межу; хочеш не хочеш, а треба зупинитися.

— Ваша правда, Неде! Одначе мені кортить знати, що там, за кригою! Отой мур мене й дратує найбільше!

— Пан професор має рацію, — сказав Консель. — Мури на те й видумані — дратувати вчених. Аби пізнати невідоме, треба зняти з нього заслону.

— Та воно й так відомо, що за цим бар'єром, — сказав канадець.

— Що саме?

— Крига та й годі!

— Ви того певні, Неде, а я — ні. Тим-то мені й кортить туди глянути.

— Послухайте моєї ради, пане професоре, — киньте про це думати! — відповів канадець. — Ми дійшли до вічної криги — того й досить. Ні ви, ні ваш капітан Немо зі своїм «Наутілусом» далі не проб'ється. Хочете ви чи не хочете, а ми повернемося на північ, тобто до тих країв, де живуть нормальні люди.

Я мусив визнати Недову слушність: доки не буде потужних криголамів, суднам доведеться зупинятися перед крижаними полями. Справді-бо, навіть «Наутілус», — хоч який був могутній, як чудово оснащений, — не міг розбити криги і стояв на місці мов укопаний. За звичайних умов судно, котре не може йти далі, повертається назад. Але тут ніяк було ані повернутися, ні просуватися вперед, бо нас затерло льодом, і якби нам довелося стояти на місці, «Наутілус» неминуче вмерз би у нього. До цього, власне, й дійшлося близько другої години пополудні: вода біля бортів судна хутко почала замерзати. Я мусив визнати: капітан Немо чинить таки вкрай необачно.

Ми були на палубі. Капітан, що кілька хвилин стежив, як береться кригою «Наутілус», повернувся до мене.

— Ну, пане професоре, що ви думаєте про наше становище?

— Я гадаю — нас затерло кригою.

— Затерло? Що ви маєте на увазі?

— Те, що нам тепер — ні вперед, ні назад, ні туди, ні сюди. Он що означає слово «затерло», принаймні так його розуміють у цивілізованих країнах.

— Отже, пане Аронаксе, ви вважаєте — «Наутілусові» не вибратися з криги?

— Не так це легко, капітане. Вже пізня пора, і марно сподіватися, що крига скресатиме.

— О пане професоре, — відповів капітан Немо трохи іронічно, — ви завше вірні собі! Тільки й бачите завади та перешкоди! А я запевняю вас — «Наутілус» не тільки вирветься з крижаних лещат, а й піде далі.

— Далі на південь? — запитавсь я, дивлячися на капітана.

— Так, пане професоре, до самого полюса.

— До полюса?! — вигукнув я, не змігши приховати своєї недовіри.

— Атож, — спокійно відповів капітан, — до антарктичного полюса, до тієї невідомої точки, де перехрещуються всі меридіани земної кулі. Ви ж знаєте — я роблю з «Наутілусом» усе, що мені захочеться.

Так, я це знав. Я знав: ця людина відважна до безуму! Але братися до подолання перешкод, що стоять на шляху до Південного полюса, ще неприступнішого, аніж Північний, до якого марно рвалися найзавзятіші мореплавці,— то справжнє безглуздя, то наміри божевільного.

Мені спало на думку запитати капітана Немо, чи він уже не відкрив цього полюса, де ще не ступала нога жодної людини.

— Ні, пане професоре, — відповів він. — Ми відкриємо його разом. Чого не поталанило зробити іншим, поталанить мені. Мій «Наутілус» ніколи не заходив у південні моря, та, повторюю, він піде ще далі.

— Хотілось би вірити вам, капітане, — відповів я трохи насмішкувато. — І я вам вірю! Вперед! Що нам перешкоди! Розіб'ємо крижані фортеці! Висадимо їх у повітря! А як не піддадуться, дамо нарешті «Наутілусові» крила, і він перелетить через кригу!

— Через кригу, пане професоре? — спокійно запитав капітан Немо. — Аж ніяк! «Наутілус» пройде під нею!

— Під кригою?! — вигукнув я.

І враз мені сяйнуло — я збагнув капітанові плани. Чудесні властивості «Наутілуса» допоможуть капітанові Немо здійснити відкриття, на яке досі не спромігся ніхто з людей.

— О пане професоре, ми починаємо розуміти один одного, — усміхаючись, мовив капітан. — Ви вже передбачаєте можливість — а я кажу успіх — нашої спроби. «Наутілусові» до снаги те, чого не здатне зробити звичайне судно. Якщо біля полюса виявиться материк, «Наутілус» зупиниться. Якщо ж його нема, ми дійдемо до полюса!

— Видно, таки правда ваша, — сказав я, захоплений капітановою логікою. — Океанова поверхня скута кригою, але глибинні шари вільні. І, коли не помиляюся, підводна частина криги відноситься до надводної, як чотири до одного.

— Майже так, пане професоре. На кожен фут айсберга, котрий зводиться над водою, припадає три фути його підводної маси. Ці крижані гори сягають метрів ста заввишки, — отже, занурюються не більш як на триста метрів. Ну, а що глибина триста метрів такому суднові, як «Наутілус»?

— Дрібниця, капітане.

— Він може опуститися ще глибше, де температура однакова на всіх широтах; а на такій глибині не страшні нам зовнішні морози в тридцять — сорок ступнів. Правду я кажу?

— Так, капітане, безперечно, — відповів я піднесено.

— Єдиний клопіт, — вів далі капітан Немо, — нам доведеться перебути кілька день під водою, не поновлюючи запасів повітря.

— Тільки й того? — зауважив я. — Але ж «Наутілус» має великі резервуари. Ми їх ущерть наповнимо повітрям, і нам не бракуватиме кисню.

— Добре придумано, пане Аронаксе, — усміхаючись, відповів капітан. — Проте мені не хочеться, щоб ви мене звинувачували в легковажності, і я попереджую вас про небезпеки.

— Які саме?

— Власне, про одну небезпеку. Можливо, море, — якщо воно є біля Південного полюса, — закуте в кригу, і тоді ми не зможемо виплисти на поверхню!

— А хіба ви, капітане, забули, який в «Наутілуса» дужий таран? Хіба ми не зможемо скерувати судно по діагоналі в крижану стелю і пробити в ній отвір?

— О! Які ви сьогодні кмітливі, пане професоре!

— Ну й, нарешті, капітане, — провадив я, дедалі більше захоплюючись, — хіба не може бути Південний полюс не скутий льодами — так само, як і Північний? Полюси вічної мерзлоти і географічні полюси не збігаються ні в Південній півкулі, ні в Північній; і доки це не заперечено, можна сподіватися, що в цих двох точках земної кулі існують материки або чисті моря.

— Так думаю і я, пане Аронаксе, — відповів капітан Немо. — Проте дозвольте зауважити, що, висунувши стільки заперечень проти мого проекту, ви тепер засипаєте мене доказами на його користь.

Капітан Немо мав рацію. Я повершив його своєю сміливістю! Вже я заохочував його пробиватися до полюса! Я рвався поперед батька в пекло. Вгамуйся, нещасний дурню! Капітан Немо знає краще за тебе всі вади й переваги свого плану і, певно, тішиться тайкома, дивлячись, як ти запалився химерними мріями!

Одначе капітан Немо не гаяв часу. Він викликав помічника. Обидва жваво загомоніли своєю незрозумілою мовою. Чи то помічник заздалегідь уже знав капітанові наміри, чи просто вважав, що їх легко здійснити, — в кожному разі, він анітрохи не здивувався.

Та хоч як байдуже зустрів капітанову пропозицію помічник — добряга Консель вислухав мою звістку ще байдужіше. «Як ваша ласка, пане професоре», — відповів він, та й по всьому. Що ж до Неда Ленда — він знизав плечима і то так, як не знизував, мабуть, ще ніхто на світі.

— Знаєте, пане професоре, — сказав він, — жаль мені вас із вашим капітаном.

— Але ж ми дійдемо до полюса, Неде!

— Може, але назад не повернемось.

Нед Ленд пішов до себе в каюту, «щоб не накоїти лиха», як сказав він.

Тим часом ми почали рихтуватися до сміливого походу. «Наутілусові» помпи під великим тиском нагнітали в резервуари повітря. Близько четвертої години пополудні капітан Немо попередив: зараз зачинять люка. Я востаннє глянув на неозоре крижане поле, що його бралися ми подолати. Година була погожа, повітря чисте, мороз — дванадцять ступнів нижче нуля; але вітер ущух, то й холод не дошкуляв.

Десятеро матросів з кайлами в руках вийшли на палубу і заходилися обколювати кригу довкола «Наутілуса». З цією роботою впоралися хутко, бо молодий лід був іще тонкий. Потому всі спустилися всередину судна. Резервуари, як звичайно, заповнено по ватерлінію, і «Наутілус» почав занурюватись.

Ми з Конселем посідали в салоні при вікні. Віконниці були відчинені, і ми могли бачити глибинні шари Атлантичного океану. Стовпчик термометра підіймався. Стрілка манометра відхилилася вбік.

На глибині близько трьохсот метрів, як і передбачав капітан Немо, ми вже були під хвилястою льодовою стелею. Але «Наутілус» занурювався далі. Нарешті ми сягнули глибини вісімсот метрів. Коли на поверхні температура була дванадцять ступнів, то тут — одинадцять. Ясна річ, температура всередині «Наутілуса», що його опалювали електричні прилади, була куди вища. Судно маневрувало з надзвичайною точністю.

— З дозволу пана професора, скажу — ми таки пройдемо, — сказав Консель.

— Не сумніваюсь! — відповів я впевнено.

На вільній від криги глибині «Наутілус», тримаючись п'ятдесят другого меридіана, взяв курс просто на полюс. Залишалося пройти від 67°30′ до 90° — двадцять два з половиною градуси широти, тобто трохи більше п'ятисот льє. «Наутілус» плив із пересічною швидкістю двадцять шість миль на годину — зі швидкістю експреса. Якщо йтиме так і далі, то за сорок годин ми досягнемо полюса.

Я й Консель до пізньої ночі сиділи при вікні салону, захоплені новизною становища. Прожектор осявав морське лоно. Воно було пустельне. Риба не водилася в цих обширах, скутих кригою. Вона запливає сюди тільки мимохідь, переселяючись із Антарктики у вільні від криг водойми. Судно мчало на великій швидкості.

Десь о другій годині запівніч я подався в каюту трохи спочити. Пішов до себе й Консель. Капітан мені не зустрівся. Певно, він був у стерничій рубці.

Другого дня, дев'ятнадцятого березня, о п'ятій годині ранку я знову сів перед вікном салону. Електричний лаг показував, що «Наутілус» іде на помірній швидкості. Судно, поступово спорожнюючи резервуари, стало обережно підійматися догори.

Мені забивало дух. Чи проб'ємося ми на поверхню? Чи море біля полюса вільне від криги?

Та ба! Я почув сильний поштовх і, зваживши на глухий гугіт, здогадався: «Наутілус» ударився в грубелезну крижану стелю. Так воно й було: ми, як то кажуть моряки, «пришвартувалися» до криги на глибині трьох тисяч футів. Отже, над нами плавав шар криги чотири тисячі футів завгрубшки. Виходить, тут крижана верства грубша, аніж там, де ми занурювалися. Становище маловтішне!

Того дня «Наутілус» кілька разів пробував пробитися, але щоразу натикався на непорушний крижаний покрив. Подекуди цей покрив сягав у глибину на дев'ятсот метрів; коли ж додати ще триста метрів, які виступали над водою, то грубина його — тисяча двісті метрів. Це вже був шар удвічі грубший проти того, під яким ми занурювались.

Я ретельно нотував різні глибини залягання криги і, таким чином, дістав рельєф підводної частини крижаного покриву.

Вечір не приніс нам нічого нового. Льодова верства скрізь була чотириста — п'ятсот метрів. Хоч вона й потоншала, одначе крижана заслона й досі відгороджувала нас від океанської поверхні!

Доходило восьмої години вечора. Заведеним на борту звичаєм, «Наутілус» мав іще чотири години тому поповнити запас повітря. Зрештою, я не відчував у цьому потреби, дарма що капітан Немо і досі не вдавався до запасних резервуарів.

Уночі спалося мені кепсько. Я метався між страхом і надією. Раз по раз схоплювався з ліжка. А «Наутілус» увесь час обмацував крижану стелю. Близько третьої години ранку прилади показали, що спідня частина крижаного покриву лежить усього за п'ятдесят метрів під рівнем моря. Сто п'ятдесят футів одділяли нас від океанської поверхні! Суцільні льоди поступалися місцем крижаним полям, гори оберталися на рівнину.

Я не спускав ока з манометра. Судно підіймалося, йдучи по діагоналі до крижаної стелі, що виблискувала в електричному світлі прожектора. Стеля — і над водою, і під водою — з кожною милею тоншала.

Нарешті о шостій годині ранку цього пам'ятного дня, дев'ятнадцятого березня, двері салону відчинилися. Увійшов капітан Немо.

— Чисте море, — сказав він.

XIV ПІВДЕННИЙ ПОЛЮС

Я метнувся на палубу. Так! Чисте море. Тільки де-не-де крижина чи айсберг; довкола безмежний водний обшир; у повітрі зграї птахів і в водах міріади риб розмаїтих барв — від темно-синьої до зеленаво-оливкової. Термометр за Цельсієм показував три ступні нижче нуля. Це вже була справжня весна проти подоланого крижаного бар'єру, що його обриси даленіли на півночі.

— Невже ми на полюсі? — спитав я капітана. З хвилювання мені забивало дух.

— Не знаю, — відповів він. — Опівдні визначу координати.

— Тільки чи проб'ється сонце крізь отакий туман? — сказав я,

поглядаючи на сіряве небо.

— Якщо вигляне хоч на мить, то й того досить.

За десять миль од «Наутілуса» на півдні манячів самітний острів, що здіймався метрів на двісті догори. Ми підпливали до нього дуже обережно, бо в морі могли бути підводні рифи.

За годину дістались до острова. По двох годинах обійшли його довкола. Обвід острова був чотири-п'ять миль. Вузька протока одмежовувала його від землі, може, навіть від материка, простори якого губилися десь удалині. Існування цієї землі, здавалося, стверджувало гіпотезу Морі. Кмітливий американець помітив, що між Південним полюсом і шістдесятою паралеллю море вкрите величезними крижинами в дрейфі, які ніколи не зустрічаються на півночі Атлантичного океану. З цього він дійшов висновку, що в зоні Південного полярного кола лежить велика земля, бо айсберги не можуть утворюватися в чистому морі, а тільки при берегах. За його обчисленнями, крижаний масив укриває Південний полюс шапкою, діаметр якої сягає чотирьох тисяч кілометрів.

З обережності, аби не сісти на мілину, «Наутілус» зупинився за три кабельтових од берега, що над ним височіло величне бескиддя. На воду спустили човна. Туди посідали капітан, двоє матросів з вимірювальними приладами, Консель і я. Була десята година ранку. Я сьогодні не бачив Неда Ленда. Видно, канадець, уже навіть бувши біля Південного полюса, не хотів визнавати себе переможеним.

Кілька вдарів веслами — і шлюпка пристала до піщаного берега. Консель уже хотів був вистрибнути на землю, та я зупинив його.

— Капітане Немо, — мовив я, — вам належить честь ступити першому на цю землю.

— Так, пане професоре, — відповів капітан, — я не вагаючись зійду на полярну землю, куди не ступала ще жодна людська істота.

По цих словах він легко стрибнув на пісок. Було видно, що капітан дуже хвилюється. Він зійшов на стрімку скелю край мису і став там. Очі йому палали. Склавши на грудях руки, мовчазний і непорушний, він, здавалося, вступав у права володаря над цими полярними краями. Постоявши так хвилин кілька, повернувся до мене:

— Прошу, пане професоре!

Я зійшов на берег, слідом за мною — Консель. Обидва матроси залишилися в човні.

На всьому обширі ґрунт із червонавого туфу був усипаний ніби потовченою цеглою. Його вкривала жужелиця, напливи лави та уламки пемзи. Безперечно, цей суходіл — вулканічного походження. Де-не-де із землі пробивалися пасма диму з сірчаним запахом, які свідчили, що дія підземного вогню триває й досі. Та, вибравшися на верховину скелі, я не помітив у радіусі кількох миль жодного вулкана. Проте відомо, що в цій антарктичній смузі Джеймс Росс⁸⁴ виявив на 167 меридіані, під 77°32′ широти, два непогаслі вулкани — Еребус і Террор.

Рослинність цього пустельного суходолу видалась мені вкрай мізерною. До чорних скель чіплялися лише мох та лишайники. Мікроскопічні рослинки, примітивні діатомеї, що їхні комірки затиснеш між двома крем'янковими стулками, довгі пурпурові й багряні фукуси, які трималися на воді з допомогою плавальних пухирців, — оце й усе.

Берег ряснів молюсками, дрібненькими скойками, морськими черепашками, серцеподібними букардами і, головним чином, кліосами з довгастим перетинчастим тілом та головою, що складається з двох закруглених лопатей. Тут була також сила-силенна північних кліосів три сантиметри завдовжки, що їх тисячами захоплює китова паща. Ці чарівні крилоногі, справжні морські метелики, оживляли пустельні води біля самого берега.

З інших зоофітів я помітив кілька деревоподібних коралів, із тих, які, за словами Джеймса Росса, живуть в тисячометрових глибинах антарктичних морів; зустрічалися тут і невеличкі альціони, корали з виду морських процелярій, а також чимало властивих цьому підсонню астерій та інших морських зірок.

Зате в повітрі буяло життя. Тут, оглушуючи нас криками, пурхали й літали тисячі найрозмаїтіших птахів. Вони сиділи й на скелях, безбоязно оглядаючи нас, і сміливо бігали під ногами.

Тут були пінгвіни, такі легкі й спритні в воді, що їх інколи приймали за макрель, і такі незграбні та вайлуваті на суші.

Між птахами я помітив білоперих куликів із родини цибатих, завбільшки як голуб, з куцим конічним дзьобом і червоним обідком навколо очей. Консель наловив їх чимало. Уміло засмажені, ці птахи дуже смачні. Літали чорні альбатроси — розмах їхніх крил сягає чотирьох метрів, — справедливо прозвані морськими шуліками; велетенські буревісники і між ними жеруни тюленів — буревісники з дугастими крильми; капські чорно-бурі буревісники, різновид качки; нарешті ціла зграя фульмарів — білих, з брунатною окрайкою на крилах, — і синіх, що водяться тільки в антарктичних морях.

— Ці фульмари такі жирні,— сказав я Конселеві,— що жителі Фарерських островів використовують їх замість каганців, втикаючи в них ґнота.

— Ще трохи, — відповів Консель, — і з них були б справжні лампи. Яка ж бо природа непередбачлива — не наділила завчасно їх ґнотом!

Півмилі в глибину суходолу земля порита ніби норами. Це були пінгвінячі гнізда — пінгвіни кладуть туди яйця. З них вилітала сила-силенна птахів. Згодом капітан Немо влаштував полювання на пінгвінів і ми наловили їх кількасот. М'ясо їхнє чорне, але дуже смачне. Пінгвінячий крик нагадує крик віслюків. Вони такі завбільшки, як гуси; тулуб укритий чорним пір'ям, груди — білим, довкола шиї цитриново— жовта краватка. Вони падали від ударів каменя, навіть не пробуючи втікати.

Туман не розсівався. Була одинадцята година, а сонце не виглядало. Я вже починав турбуватися. Коли нема сонця, не можна визначити координатів. Як же тоді ми взнаємо, чи досягли полюса?

Я підійшов до капітана Немо, що стояв, обіпершись на прискалок, і мовчки дивився на небо. Він, здавалося, був занепокоєний. Та нічого не вдієш! Ця смілива й могутня людина не мала над сонцем такої влади, як над водами.

Настав полудень, а денне світило не проглядало. За густою пеленою туману не було видно, де воно є. Невдовзі туман ще погустішав і пішов сніг.

— До завтра! — коротко сказав капітан, і ми повернулися на борт «Наутілуса».

Поки нас не було, в море закинули сіті, і зараз я з цікавістю розглядав виловлену рибу. Антарктичні моря правлять за місце навальної міграції риби; вона ховається тут од бур, що лютують в нижчих широтах, але нерідко потрапляє в зуби тюленів та касаток. Я помітив кілька південних бичків один дециметр завдовжки, з гострими колючками, білим тулубом і поперечними синіми смугами. Тут було багато морських голок, антарктичних химер підкласу хрящових риб із довгим — до трьох футів — тулубом, гладенькою сріблястою шкірою, круглою головою, з трьома плавцями на спині; на писку в них хоботок, який загинається до рота. Я покуштував їхнє м'ясо; Консель хвалив його, одначе мені воно не до смаку.

Заметіль не втихала до самісінького ранку. На палубі не можна було встояти. У салоні, де я нотував свої враження від нашої антарктичної мандрівки, чулися крики фульмарів та альбатросів, які, незважаючи на хурделицю, кружляли в повітрі. Тим часом «Наутілус» не стояв на місці. Він пройшов понад берегом близько десяти миль на південь. День був похмурий, і тільки бліда смужечка світла над обрієм свідчила про те, що на небі є сонце.

Другого дня, двадцятого березня, хуртовина вляглася. Термометр показував два ступні нижче нуля. Туман розтанув, і я сподівався, що сьогодні ми нарешті визначимо координати.

Капітан Немо ще не виходив на палубу, але човен був до наших послуг, і ми з Конселем переправилися на берег. Ґрунт і тут був вулканічного походження. Всюди — шматки лави, жужелиці, базальту; проте я не помітив жодного знаку кратера. Міріади птахів оживляли цей полярний край. Але владарювали вони тут не самі, а разом з морськими тваринами. То були розмаїті тюлені. Вони лагідно дивилися на нас. Одні простяглися на землі, інші лежали на пливучих крижинах; вони то стрибали в воду, то знову виповзали на лід. Тюленів не полохало наше наближення; видно, ще не мали справи з людиною! Табун був величезний: тюленів вистачило б чи не на сотні промислових суден.

— Далебі,— мовив Консель, — мають вони щастя, що з нами не пішов Нед Ленд.

— Чому, Конселю?

— Таж цей завзятий мисливець повбивав би всіх!

— Ну, всіх не всіх, а кількох загарпунив би напевне. А це б завдало прикрощів капітанові Немо. Він не любить марно проливати кров нешкідливих тварин.

— Капітан має слушність.

— Звичайно, має, Конселю. Але скажи-но мені, чи ти ще не класифікував цих чудових представників морської фауни?

— Пан професор знає, що на практиці я мало тямлю, — відповів Консель. — От коли б пан професор назвав цих тварин…

— Це тюлені й моржі.

— Два роди з ряду ластоногих, — пустився чвалом мій учений Консель, — типу хребетних, класу ссавців.

— Прекрасно, Конселю! — відповів я. — Але роди підподіляються ще на види, і, якщо не помиляюся, нам випадає нагода спостерігати їх. Ходімо!

Була восьма година ранку. Залишалося чотири години до полудня, коли за сонцем визначаються координати. Маючи вільний час, ми простували до широкої бухти, що врізалася лукою в гранітні береги.

Геть усе довкола, скільки сягало око — береги, крига, вода, — роїлося тваринами, і я мимохіть шукав поглядом старого Протея, міфічного пастуха Нептунових отар. Це були здебільша тюлені. Вони юрмилися сім'ями — самці пильнували своїх родин, самиці годували малят, поблизу гралися молоді, але вже міцні тюлені. Вони пересуваються з місця на місце короткими незграбними стрибками, воднораз допомагаючи собі кволими недорозвиненими плавцями. Але в воді, в своїй стихії, ці тварини з гнучким хребтом, вузьким тулубом, гладенькою короткою шерстю та перетинчастими лапами плавають напрочуд спритно. Спочиваючи в воді чи на суші, тюлені прибирають надзвичайно граціозних постав. Недарма ж древні, милуючись на їхні добродушні морди, ласкаві погляди, на оксамитові ясні очі, зграбні постави, поетизували тюленів, повернувши їх на міфічних тритонів та сирен.

Я звернув Конселеву увагу на те, як добре розвинені в цих кмітливих тварин мізкові півкулі. Жоден ссавець, за винятком людини, не має стільки мізкової маси. Тим-то тюленів легко дресирувати, приручати, і я пристаю на думку натуралістів, котрі вважають, що добре вишколені тюлені могли б неабияк прислужитися в риболовстві. Більшість тюленів спали на берегових скелях та на піску. Між звичайними тюленями, котрі не мають вушної раковини, — цим вони відрізняються од вухатих тюленів, — я помітив ще деякі різновиди білошерстих стенорінків, до трьох метрів завдовжки, з бульдожою головою; вони мають у верхній і спідній щелепі по десять зубів, по чотири різаки та по двоє іклів, схожих формою на лілею. Тут же повзали морські слони — тюлені з куцим рухливим хоботом, велетні десять метрів завдовжки і до двадцяти футів в обхваті. Вони й не ворухнулися, побачивши нас.

— А ці тварини небезпечні? — запитався Консель.

— Ні,— відповів я. — Принаймні якщо їх не чіпають. Та коли тюлень захищає своїх малят, він дуже лютий і, буває, розбиває на друзки рибальське судно.

— І добре робить. То його право.

— Не заперечую.

Ми пройшли ще дві милі й мусили зупинитися перед високим мисом, що захищав бухту від південних вітрів. Над морем височіли скелясті стромовини, і спінені вали розбивалися в їхнє підніжжя. По той бік чулося страшне ревіння, мовби там паслася ціла череда жуйних тварин.

— О! — вигукнув Консель. — Бугаячий концерт?

— Ні! — заперечив я. — То концерт моржиний.

— Це вони б'ються?

— Б'ються або граються.

— З ласки пана професора, треба б на них глянути.

— Треба, Конселю.

І ось ми вже дряпаємося на чорні скелі — каміння раз у раз осипається під нами; перелазимо через брили, що взялися кригою, — ноги ковзаються на них. Не раз я падав і боляче забивався. Консель, обережніший чи, може, міцніший, не спотикався і, підводячи мене, приказував:

— Якби пан професор ширше ставив ноги, він би краще тримав рівновагу.

Нарешті, видершися на гребінь мису, я побачив широку засніжену рівнину, геть усю вкриту моржами. Вони гралися між собою, їхнє ревіння — крик радості, а не гніву.

Моржі дуже подібні до тюленів формою тулуба і розташуванням кінцівок. Тільки їхнім спіднім щелепам бракує іклів та різаків; верхні ж ікла — два бивні, кожен по вісімдесят сантиметрів завдовжки і тридцять три сантиметри завгрубшки. Моржеві ікла твердіші від слонових, кість не так жовтіє, тому вона високо ціниться. Тим-то моржів полюють так завзято, що незабаром геть їх винищать. Мисливці б'ють поспіль і самиць, і малят, щороку вигублюючи понад чотири тисячі моржів.

Коли я проминав цікавих тварин, вони нітрохи не полохались і я міг роздивитися їх зблизька. Шкіра в них груба, брижувата, шерсть руда, коротка й не дуже густа. Деякі сягали чотирьох метрів. Мирні й сміливіші проти своїх північних родичів, вони не виставляють дозорців на охорону лігвища.

Досхочу надивившись на моржів, я нагадав — пора повертатися назад. Вже одинадцята година. Якщо погода дозволить капітанові визначити координати, то мені б хотілося при тому бути. Щоправда, навряд чи прогляне сонце. Небо заснували хмари. Снігова габа ховала обрій. Здавалося, ревниве світило не бажало відкривати перед людьми цього неприступного куточка земної кулі.

Однак треба вертатися до «Наутілуса». Ми пішли вузькою стежкою, яка вилася до самісінької верховини прибережної скелі. О пів на дванадцяту ми вже були біля човна. Незабаром човен пристав до берега поблизу капітана Немо — він стояв на базальтовій брилі. При ньому були астрономічні прилади. Капітан невідступно дивився на північ, де сонце саме тоді креслило свою дугу.

Настав полудень, але сонце, як і вчора, не з'являлося.

От безталання! Знову ніяк визначити координати. Коли й завтра опівдні не вигляне сонце, доведеться відмовитись од дальших спроб. Справді, сьогодні — двадцяте березня. А завтра — двадцять перше, рівнодення, і, якщо не брати до уваги заломлення променів, сонце на півроку сховається за обрієм, почнеться довга полярна ніч. Од часу вересневого рівнодення сонце, випливши з-за північного виднокола, зводилося дедалі довшими спіралями аж по двадцять перше грудня. З цього дня літнього сонцестояння в полярних краях воно знову починало хилитися до обрію і завтра повинне було кинути прощальне проміння.

Я поділився своїми думками та побоюваннями з капітаном Немо.

— Ваша правда, пане Аронаксе, — відповів він. — Коли завтра я не визначу висоти сонця, то повернутися до цього можна тільки через півроку. Але як завтра опівдні сонце вигляне, мені буде особливо легко визначити його висоту, бо волею випадку ми опинилися в цих морях саме напередодні рівнодення.

— Ну то й що?

— Коли денне світило окреслює видовжену спіраль, точно визначити його висоту важко. Показники приладів бувають тоді хибні.

— До чого ж ви гадаєте вдатися завтра?

— Я скористаюся з хронометра. Якщо завтра опівдні лінія обрію перетне сонячний диск рівно навпіл, це означатиме: я перебуваю на самісінькому Південному полюсі.

— Воно-то так, — сказав я. — Але це визначення не можна вважати математично точним, бо рівнодення не конче збігається з полуднем.

— Безперечно, пане професоре, та похибка не складатиме й сотні метрів. А таке відхилення — дріб'язок для нас. Отже, до завтра!

Капітан Немо повернувся на борт «Наутілуса». Ми з Конселем до п'ятої години вешталися берегом, до всього приглядалися, вивчали. Але нічого цікавого не попалося, опріч пінгвінячого яйця, прикметного своєю величиною. Перший-ліпший аматор не вагаючись заплатив би за нього тисячу франків. Жовтаве, помальоване якимись схожими на ієрогліфи закарлючками — просто рідкісна дрібничка. Я віддав його Конселеві, а вже мій обачний супутник, обережно ступаючи й тримаючи яйце, ніби коштовну китайську порцеляну, доніс його цілим до «Наутілуса». Я поклав дивовижне яйце до вітрини музею.

На вечерю було подано тюленячу печінку, що смаком нагадувала свинину. Я поїв з великою охотою і ліг спати, не забувши накликати на себе, як той індієць, ласку променистого світила.

Наступного дня, двадцять першого березня, о п'ятій ранку я вийшов на палубу. Капітан Немо уже був там.

— Поволі розхмарюється, — сказав він. — Є надія. Поснідаємо й зійдемо на берег. Треба вибрати вигідне для спостереження місце.

Домовившися з капітаном, я пішов по Неда Ленда. Мені хотілося взяти його з собою. Та затятий канадець відмовився. Я давно вже бачив — його мовчазність і кепський настрій зростають день у день. Правда, сьогодні я не надто жалкував за Недовою затятістю. Річ у тім, що на березі юрмилися тюлені, — не варто було піддавати марній спокусі цього завзятого мисливця.

Поснідавши, я поплив до берега. «Наутілус» за ніч пройшов іще кілька миль. Тепер він стояв у чистому морі, за милю від берега, над яким зводився в небо на чотириста — п'ятсот метрів гострий шпиль. У човні разом зі мною пливли капітан Немо й двоє матросів; тут же були прилади: хронометр, далекоглядна труба та барометр.

Дорогою я завважив багато китів трьох основних видів, що водяться в південних морях; справжніх китів — у них нема спинного плавця; китів-горбачів із зморшкуватим черевом, широкими білавими плавцями, подібними до крил; фінвалів, брунатно-жовтих, найрухливіших зі всіх китоподібних. Фінвала чути здалеку, як він викидає догори високі стовпи повітря й пари, схожі на клуби диму. Кити збивалися табунами в спокійних водах, і я зрозумів — басейн антарктичного полюса править їм за втечище, адже китолови безжально вигублюють цих тварин.

Тут же помітив я з'єднаних у довгі ланцюжки білавих сальп — оболонкових молюсків — та великих медуз, що погойдувалися на хвилях.

О дев'ятій годині ми дісталися до берега. Небо проясніло. Хмари линули на південь. Туман над холодними водами розсіявся. Капітан Немо попростував до гірського шпиля, видно, хотів розташувати свій спостережний пункт на новому місці. Важко було видряпуватися схилом вулканічної гори — його вкривали гострі уламки пемзи та лави — й дихати повітрям, сповненим сірчаних випарів. Хоч капітан, здавалося, відвик ходити по землі, проте він так прудко брався стрімким схилом, що своєю спритністю міг би позмагатися з мисливцем за піренейськими сарнами.

Години за дві ми видерлися на верхівку шпиля. З тієї висоти охопили зором чисте море до самого обрію, позначеного на півночі крижаним пасмом. Під ногами в нас лежала сліпучо-біла снігова рівнина. А над головами височіла блакить безхмарного неба. На півночі, ніби вогненна куля, до половини відтята обрієм, сяяв сонячний диск. З морського лона здіймалися сотні чудових водограїв. Вдалині «Наутілус» — неначе кит, що задрімав на воді. А за нами, на південь і схід, — безмежна земля, безладне нагромадження криги і скель.

Капітан Немо, стоячи на шпилі, визначив барометром його висоту, що її конче треба було знати для подальших обчислень.

Об одинадцятій годині сорок п'ять хвилин сонце, яке ми бачили тільки завдяки заломленню світла, наче золотий диск, випливло з-за обрію і востаннє осяяло цей пустельний суходіл, ці води, що ними не плавала досі жодна людина.

Капітан Немо, взявши далекоглядну трубу з дзеркалом, котре виправляє заломлення променів, став стежити за світилом: креслячи довгу дугу, воно котилося до обрію. Я тримав хронометра. Серце мені калатало. Якщо половина сонячного диска сховається за обрій точнісінько в полудень — ми на полюсі.

— Полудень! — вигукнув я.

— Південний полюс! — урочисто проказав капітан Немо, подаючи мені далекоглядну трубу. Я побачив: лінія обрію відтяла половину сонячного диска.

Останнє сонячне проміння ще золотило верховину гори, а сутінки вже мало-помалу лягали на її схили.

І тут капітан Немо, поклавши на плече мені руку, сказав:

— Пане професоре, 1600 року голландець Герік, гнаний течіями та бурями, дійшов 64° південної широти і відкрив Південні Шотландські острови. 1773 року, сімнадцятого січня, славетний капітан Кук, ідучи тридцять восьмим меридіаном, досяг 67°30′ широти і 1774 року, тридцятого січня, на сто дев'ятому меридіані дійшов до 71°15′ широти. 1819 року російський дослідник Беллінсгаузен був на шістдесят дев'ятій паралелі, а 1821 — на шістдесят шостій під 111° західної довготи. 1820 року англієць Брансфілд сягнув 65°. 1825 року звичайний ловець тюленів, англієць Уедл піднявся тридцять п'ятим меридіаном до 72°14′ широти і тридцять шостим — до 74°15′ широти. 1829 року англієць Форстер, капітан «Шантеклера», відкрив антарктичний материк на 63°26′ широти та на 66°26′ довготи. 1831 року, першого лютого, англієць Біскос відкрив Землю Ендербі на 68°50′ широти, п'ятого лютого 1832 року — на 67° широти — Землю Аделаїди і двадцять першого лютого на 64°45′ широти — Землю Грехем. 1838 року француз Дюмон Дюрвіль, затриманий крижаними торосами, на 62°57′ широти, відкрив Землю Луї-Філіппа, по двох роках, двадцять першого січня, на 66°30′ — острів Аделі, а вісім день пізніше на 64°40′ — берег Кларі. 1838 року англієць Уілкс по сотому меридіанові дійшов до шістдесят дев'ятої паралелі. 1839 року англієць Белені відкрив Землю Сабріна в межах Полярного кола. Нарешті, 1842 року англієць Джеймс Росе дванадцятого січня, плаваючи на кораблях «Еребус» і «Террор», відкрив Землю Вікторії на 76°56′ широти та 17°17 довготи; двадцять третього січня він дійшов до сімдесят четвертої паралелі, найдальшої точки, якої сягали до того часу; двадцять сьомого він був на 76°8′, двадцять восьмого — на 77°32′, другого лютого — на 78°4′. 1842 року він знову вирушив до Антарктики, але не дійшов далі 71 широти. Я, капітан Немо, двадцять першого березня 1868 року дійшов до Південного полюса на 90° південної широти і вступив у володіння цією частиною земної кулі, яка дорівнює одній шостій всіх відомих материків.

— Від чийого імені, капітане?

— Від мого власного, пане професоре!

По цих словах він розгорнув чорного прапора з вишитою золотою літерою «N».

Відтак, повернувшись до денного світила, що осявало своїм прощальним промінням морський обрій, вигукнув:

— Прощай, сонце! Зайди, променисте світило! Сховайся за цим вільним морем, і нехай піврічна ніч вкриє темрявою мої нові володіння!

XV НЕЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК ЧИ ПРИГОДА?

Наступного дня, двадцять другого березня, з шостої ранку почалося готування до відплиття. Вечірні сутінки поглинула нічна темрява. Брав мороз. Яскраво сяяли зорі. В зеніті мерехтів чудовий Південний Хрест — полярне сузір'я Антарктики.

Термометр показував дванадцять ступнів нижче нуля; та коли вітер свіжішав, мороз видавався дошкульніший. На вільному плесі громадилася крига. Море ось-ось замерзне. Про те свідчили чорні латки, розкидані на його поверхні. Мабуть, басейн Південного полюса був зовсім неприступний взимку, коли крига сковувала його на півроку. Як у цю пору жили тут кити? Безперечно, вони пірнали під лід і пливли до тепліших морів. А тюлені й моржі, призвичаєні до найсуворіших умов, залишалися на крижаних узбережжях. Ці тварини пробивають ополонки в крижаних полях і не дають їм замерзати. Крізь такі душники вони випливають подихати повітрям. Коли птахи, гнані негодою, відлітають на північ, моржі та тюлені залишаються єдиними господарями полярного континенту.

Тим часом резервуари наповнилися водою, «Наутілус» почав поволі занурюватися. На глибині тисячу футів він став. Потому закрутився гвинт, і судно зі швидкістю п'ятнадцять миль на годину попливло просто на північ. Увечері ми вже опинилися під величезним крижаним панцером.

Із обережності віконниці були зачинені, бо «Наутілус» міг зіткнутися з якоюсь пливучою крижиною. Тим-то я весь день провів за переписуванням своїх нотаток. У голові роїлися спомини про полюс. Ми досягли цієї неприступної точки, досягли щасливо, не втомившися й трохи, — так ніби наш пливучий вагон котився залізничними рейками. А тепер вертаємо назад. Чи чекають мене ще якісь несподіванки? Можливо. Адже підводні чудеса невичерпні! П'ять з половиною місяців тому випадок закинув нас на це судно; ми пропливли чотирнадцять тисяч льє, подолавши відстань, більшу од земного екватора; а скільки пригод, страшних і цікавих, розмаїтили нашу мандрівку! Полювання в підводних лісах Креспо, лещата Торресової протоки й відвідини острова Гвебороар, коралове кладовище, перлові родовища біля Цейлону, Аравійський тунель, Санторинські вогні, золото бухти Віго, Атлантида, Південний полюс! Цілісіньку ніч переді мною поставали ці спомини.

О третій годині запівніч мене збудив якийсь страшний поштовх. Я підвівся на ліжку й почав прислухатися, коли враз мене шпурнуло на середину каюти. Видно, «Наутілус» на щось наскочив і накренився.

Тримаючися стіни, я полапки добрався до салону, осяяного світною стелею. Меблі були повалені. На щастя, скляні шафи, міцно пригвинчені до підлоги, стояли на місці. Картини на стіні правобіч зсунулися по вертикальній лінії і прилягли до шпалер, а ті, що висіли лівобіч, низом одійшли на цілісінький фут. Отже, «Наутілус» ліг на правий борт і не рухався з місця.

Зсередини чулися голоси, гупали кроки. Але капітан Немо не з'являвся. Коли я вже хотів вийти з салону, показалися Нед Ленд і Консель.

— Що сталося? — запитав я.

— Я хотів спитати про це пана професора, — відповів Консель.

— Сто чортів! — вигукнув канадець. — Я-то добре знаю, що там скоїлося! «Наутілус» сів на мілину і, далебі, не звільниться так легко, як тоді із Торресової протоки.

— Чи він хоч виплив на поверхню моря? — запитав я.

— Хтозна, — відповів Консель.

— Це неважко взнати, — зауважив я й глянув на манометра. На мій великий подив, він показував глибину триста шістдесят метрів.

— Що б воно могло означати?! — вигукнув я.

— Треба спитатися в капітана Немо, — мовив Консель.

— А де ти його знайдеш? — одказав Нед Ленд.

— Ходімо зі мною! — звернувся я до товаришів.

Ми вийшли з салону. В бібліотеці не було нікого. Біля головного трапа, в каюті команди — ні душі. Капітан Немо, певно, в стерничій рубці. Найліпше було почекати. Ми повернулися до салону.

На всі докори канадця я не обізвався й словом. Він таки мав з чого лютитися. Тож хай виговориться — на душі полегшає.

Так минуло хвилин двадцять. Ми пильно дослухалися, аж раптом увійшов капітан Немо. Він, здавалося, нас не помітив. Його лице, завжди спокійне, цього разу було стривожене. Мовчки глянув на компаса, на манометра, тоді торкнувся пальцем якоїсь точки на карті земної кулі там, де були південні моря.

Мені не хотілося заважати капітанові. Одначе трохи згодом, коли він до мене обернувся, я спитав — тими самими словами, що їх капітан обронив у Торресовій протоці:

— Що це, капітане, пригода?

— Ні, цього разу нещасливий випадок, — відповів він.

— Серйозний?

— Можливо.

— Є безпосередня небезпека?

— Ні.

— «Наутілус» сів на мілину?

— Так.

— І це сталося через…

— Примху природи, а не з вини людей. Ми маневрували дуже точно. Та часом ми безсилі проти закону рівноваги. Можна йти всупереч людських законів, але чинити опір законам природи — марно.

Дивний момент обрав капітан Немо для філософських роздумів. Зрештою, цією відповіддю він мені нічого не пояснив.

— Чи не можна взнати, капітане, — запитав я, — що призвело до нещасливого випадку?

— Перекинулась величезна крижана брила, ціла гора. Коли основу айсберга розмивають тепліші води або вона руйнується, раз по раз стикаючися з іншими брилами, — центр її ваги переміщається вгору. Тоді айсберг перекидається шкереберть. Саме це й сталося. Перекинувшись, брила вдарила по «Наутілусові», що пропливав мимо. Потім, ковзнувши по сталевому корпусі, зі страшенною силою підхопила його і витиснула догори, в менш щільний шар води, де «Наутілус», накренившись, і лежить зараз.

— А чи не можна звільнити судно, випорожнивши резервуари, щоб тим самим врівноважити його?

— Саме це зараз і роблять, пане професоре. Чуєте — працюють помпи. Ось гляньте на стрілку манометра. Вона показує, що «Наутілус» підіймається, але воднораз підіймається й брила. Доки якась перепона її не зупинить — наше становище не зміниться.

І справді, «Наутілус» весь час хилило на правий борт. Коли айсберг зупиниться, судно, ясна річ, зразу вирівняється. Але хтозна, чи ми зараз, піднявшися вище, не вдаримося в льодову кору і не попадемо в лещата двох крижаних масивів?

Я міркував, чим все це може скінчитися. Капітан Немо й далі стежив за манометром. Від моменту, коли перекинувся айсберг, судно піднялося футів на сто п'ятдесят, проте й далі лежало під тим самим кутом нахилу.

Раптом корпус легко здригнувся. Картини на стінах салону помітно змінили положення. Стіни стали майже вертикально. Всі мовчали. Затамувавши подих, ми бачили, ми відчували — «Наутілус» випростовується. Підлога в нас під ногами ставала дедалі горизонтальніша.

Так збігло десять хвилин.

— Нарешті ми стоїмо прямо! — вигукнув я.

— Так! — мовив капітан Немо, йдучи до дверей.

— А чи випливемо?

— Звичайно, — відповів капітан, — тільки-но випорожняться резервуари, «Наутілус» вирине на поверхню.

Капітан вийшов, і невдовзі за його наказом судно перестало підійматися. Воно й зрозуміло — ми могли б ударитися в крижаний покрив; краще було триматися на цій глибині.

— Легко відбулися! — сказав Консель.

— Авжеж. Нас могло розчавити між двома брилами або, в кращому разі, затерти. А як тоді поновити запаси повітря… Так, ми відбулися щасливо.

— Коли на тому все скінчилося! — буркнув Нед Ленд.

Мені не хотілося затівати з канадцем марної суперечки, і я промовчав. Цю мить відчинились віконниці, і крізь шиби линуло світло.

Як уже сказано, ми були в воді; але за десять метрів обабіч «Наутілуса» зводилися блискучі крижані мури. Над нами й під нами — такі самі мури: згори величезна стеля суцільного льодового покриву; знизу брила, що була перекинулась, поволі підіймаючись догори, зачепилася за виступи в бічних мурах і так захрясла. «Наутілус» опинився в справжньому крижаному тунелі, метрів двадцять завширшки, заповненому водою. Та він міг би вийти з цього тунелю, пропливши вперед або назад; а там, занурившись на кількасот метрів глибше, знайти вільний вихід.

Хоч світна стеля погасла, в салоні було ясно. Це тому, що крига відбивала світло потужного прожектора. Я не годен змалювати світляних ефектів на цих велетенських, примхливо вирубаних брилах, де кожен кут, кожна грань, кожна площина, залежно від характеру тріщин і розколин, відбивала своє особливе сяйво. Це була сліпуча рудня розмаїтих самоцвітів, де сапфіри перехрещували своє синє проміння з зеленим промінням смарагдів. То тут, то там найніжніші опалові тони пробивалися крізь вогняні зірки діамантів, що блиском сліпили око. Прожекторове світло посилювалося в сто крат, як посилюється під лінзою маяка світло звичайної лампи.

— Яка краса! Яка краса! — вигукнув Консель.

— Еге ж, — погодився я. — Чарівно!

— Сто чортів — і справді! — не втримався Нед Ленд. — Це чудово! Скажу я вам, аж голова мені обертом пішла. Дивина та й годі. Тільки за це видиво, може, доведеться дорого заплатити. І, коли вже говорити щиро, то ми споглядаємо на таке, чого й сам Бог не дозволяє людині бачити!

Нед мав рацію. Це було аж занадто гарно. Зненацька Консель скрикнув, і я рвучко озирнувся.

— Що там? — запитався я.

— Хай пан професор заплющить очі! Хай не дивиться! — Консель затулив собі долонями очі.

— Але що тобі, друже мій?

— Я нічого не бачу! Я осліп!

Мимохіть глянув я на шибу, та враз мусив одвернутися від сліпучого сяйва.

Я тут же все збагнув: «Наутілус» ринув уперед, набираючи швидкості. Спокійний блиск крижаних мурів повернувся на сліпучу вогняну смугу. Міріади діамантових блискіток злилися. «Наутілус», підхоплений потужним гвинтом, мчав поміж блискавиць.

У цю мить віконниці салону зачинилися. Ми так і стояли, затуливши долонями очі,— перед нами й досі палахкотіли осяйні смуги концентрованого світла, які, буває, з'являються перед очима, коли подивишся на сонце. Минуло кілька хвилин, перш аніж зір заспокоївся.

Нарешті ми опустили руки.

— Далебі, я ніколи б у це не повірив, — сказав Консель.

— А я й зараз не вірю! — мовив канадець.

— Коли повернемося на землю, — правив далі Консель, — розбещені такими чудесами природи, що ми будемо думати про ті вбогі континенти і про нікчемні витвори людських рук? Ні! Світ, заселений людьми, вже нас не гідний!

Така річ в устах незворушного фламандця свідчила про надзвичайне захоплення.

Але Нед Ленд не проминув нагоди хлюпнути на нас холодною водою.

— «Заселений людьми світ»! — передражнив він, хитаючи головою. — Заспокойтеся, друже Конселю, в нього ми не вернемося.

Була п'ята година ранку. Раптом «Наутілус» знову об щось ударився. Я збагнув: він наштовхнувся тараном на крижану брилу. Може, до цього призвело якесь невдале маневрування — адже плисти вузьким тунелем, захаращеним кригою, — вельми нелегко. Я подумав, що капітан Немо, змінивши напрям, обійде перепону або попливе звивинами тунелю. Проте, всупереч моїм сподіванкам, «Наутілус» узяв задній хід.

— Невже ми задкуємо? — запитався Консель.

— Еге ж, — відповів я. — Певне, з цього боку в тунелі немає виходу.

— Ну, й що тепер?

— А нічого. Вернемося назад і вийдемо південним отвором тунелю. Та й по всьому.

Отак говорячи, я намагався показувати себе впевненішим, аніж був насправді. А тим часом «Наутілус» дедалі швидше мчав назад.

— Марнуємо час, — сказав Нед.

— Година туди чи сюди — байдуже! Аби ж то вийти!

— Воно-то так, — відповів Нед. — Аби ж то вийти!

Хвилин кілька походжав я з салону до бібліотеки і з бібліотеки до салону. Потім сів на канапу, взяв книжку й почав механічно пробігати очима сторінки. Минуло чверть години. Підійшов Консель і запитався:

— Пан професор читає щось цікаве?

— Дуже цікаве.

— Ще б пак! Це ж книга пана професора.

— Хіба?

То й справді була моя книга «Таємниці морських глибин». Оце так! Я згорнув книгу і знову взявся ходити. Нед і Консель звелися, аби піти до себе.

— Зостаньтеся, — сказав я. — Побудемо разом, доки виберемося із цього тунелю.

— Як ваша ласка, пане професоре, — відповів Консель.

Минуло кілька годин. Я часто поглядав на прилади. Манометр показував: «Наутілус» йде на глибині триста метрів; компас визначав південний напрям, а лаг крутився зі швидкістю двадцять миль на годину — надмірна швидкість у такому тісному тунелі. Але капітан Немо знав, що за цих умов найбільша швидкість не буде зайва, що тепер хвилини мали вагу віків.

О восьмій годині двадцять п'ять хвилин судно вдруге на щось наштовхнулося, цього разу кормою. Я зблід. Товариші підійшли до мене. Я стиснув Конселеві руку. Ми перезирнулися — і тільки. Та ці погляди були промовистіші за будь-які слова.

Аж тут до салону ввійшов капітан. Я спитав у нього:

— Шлях на південь також закрито?

— Так. Айсберг перевернувся і загородив вихід.

— Ми в пастці?

— Так.

XVI БРАК ПОВІТРЯ

Отже «Наутілуса» згори, знизу і з боків обступали непроникні крижані мури. Ми стали в'язнями торосів! Канадець гримнув об стіл кулачиськом. Консель сидів мовчки. Я подивився на капітана. Лице його знову прибрало свого звичного спокійного виразу. Склавши на грудях руки, він щось обмірковував. «Наутілус» не рухався.

— Панове, — промовив капітан спокійно, — у становищі, в якому ми опинилися, є два способи померти.

Цей незбагненний чоловік скидався на професора математики, котрий доводить учням теорему.

— Перший, — правив він далі,— бути розчавленими, другий — загинути від задухи. Голодна смерть нам не загрожує — продовольчі запаси «Наутілуса» напевне переживуть нас. Тож обміркуйте тільки дві небезпеки — бути розчавленими або задихнутися.

— Як на мене, — зауважив я, — задухи боятися нічого — резервуари повні повітря.

— Це правда, але його стане лише на два дні. Ми вже тридцять шість годин під водою, повітря в «Наутілусі» важчає і потребує поновлення. За дві доби наші запаси вичерпаються.

— Ну що ж, капітане, звільнімося раніше, ніж за дві доби!

— Принаймні спробуємо пробити цей мур.

— З якого боку?

— Треба промацати зондом. Я посаджу корабля на крижану долівку, і матроси, надягнувши скафандри, лупатимуть айсберг у найтоншому місці.

^{Матроси взялися свердлити кригу.}

— А можна одчинити віконниці салону?

— Чому ж ні? Адже судно не рухається.

Капітан Немо вийшов. Почувся шум, і я догадався, що в резервуари пішла вода. «Наутілус» почав повільно опускатися і на глибині триста п'ятдесят метрів сів на крижану підошву нашої в'язниці.

— Друзі мої,— сказав я, — становище скрутне, але я важу на вашу мужність та енергію.

— Пане професоре, — відповів Нед Ленд, — я розумію, що зараз не час сперечатися. Я ладен зробити все для загального порятунку.

— Прекрасно, Неде, — сказав я, простягаючи канадцеві руку.

— До того, — вів далі Нед, — я володію кайлом так само вправно, як і гарпуном, і коли капітанові потрібна моя допомога — я до його послуг.

— Капітан не відмовиться од вашої допомоги. Ходімо, Неде!

Ми пішли до помешкання, де матроси вдягали скафандри. Я передав капітанові канадцеву пропозицію, і він, певна річ, пристав на неї. Нед Ленд хутко вдягнув водолазне вбрання і разом з іншими був готовий до роботи. У кожного за спиною висів Рукейролів апарат із резервуарами, повними свіжого повітря. Це була відчутна, але конче необхідна витрата повітряних запасів «Наутілуса». Що ж до Румкорфових ламп, то вони зайві — воду осявав електричний прожектор.

Повернувшись до салону, де вже відчинили віконниці, я став поруч Конселя і почав роздивлятися стіни, долівку й стелю нашої тюрми.

За кілька хвилин ми побачили на крижаній підошві двадцять чоловік команди. Між ними вирізнявся своєю могутньою статурою Нед. Був там і капітан Немо.

Перш аніж довбати кригу, він звелів просвердлити її тут і там, аби знайти найтонше місце. Взялися свердлити стіни, але й через п'ятнадцять метрів довгі свердла застрягали в кризі. Лупати стелю — марна праця, бо зверху лежав суцільний шар торосів метрів чотириста завгрубшки. Капітан Немо наказав свердлити крижану підошву. Вона, виявилось, була тільки десять метрів завтовшки, отже, треба прорубати таку ополонку, щоб «Наутілус» пройшов крізь неї, себто ми мусимо видовбати десь із шість тисяч п'ятсот кубічних метрів льоду.

Матроси негайно взялися до роботи і працювали вперто, не спочиваючи. Довбати кригу навкіл «Наутілуса» було важко, тому за вказівкою капітана Немо накреслили величезну довгасту ополонку з боку судна, за вісім метрів од лівого борту. Тоді почали свердлити діри в багатьох точках по обводові. Невдовзі загупали кайла і, з розгону вгризаючись у кригу, відколювали великі брили. Цікаво, що брили ці, маючи меншу питому вагу, ніж вода, здіймалися під склепіння тунелю; отже, стеля грубшала, а долівка тоншала. Та нам до того байдуже.

По двогодинній напруженій праці Нед вернувся на судно, стомлений до краю. Його, як і решту льодорубів, змінили нові робітники, поміж ними — я з Конселем. За керівника став капітанів помічник.

Вода видалась мені холоднющою, та я швидко нагрівся, працюючи кайлом. Рухався я досить легко, хоч тиск сягав тридцяти атмосфер.

Коли я через дві години вернувся на борт перекусити й спочити, зразу відчув різницю між чистим повітрям Рукейролевого апарата та атмосферою в «Наутілусі», де зібралося багато вуглекислого газу. Повітря не поновлювалось дві доби і було вже малопридатне до дихання. А тим часом за дванадцять годин ми вирубали шар криги всього лише метр завгрубшки, тобто близько шестисот кубічних метрів. Якби кожні дванадцять годин вирубувати по стільки ж — то й тоді треба чотири дні та п'ять ночей, щоб завершити цю роботу.

— Чотири дні й п'ять ночей! — мовив я своїм товаришам. — А повітря в резервуарах — тільки на два дні.

— Не кажучи вже про те, — зауважив Нед Ленд, — що, навіть вирвавшись із цієї проклятої тюрми, ми ще будемо поховані під торосами без жодного зв'язку з відкритим повітрям!

Нед мав рацію. Хто може визначити час, потрібний для нашого звільнення? Чи не подушимося ми перше, як «Наутілус» вийде на поверхню моря? Чи не приречений він разом з усією командою та скарбами на загибель у цій крижаній могилі? Становище було жахливе. Проте всі відважно дивилися у вічі небезпеці, і всі бралися виконати свій обов'язок до останку!

Як я й думав, за ніч вибрали ще метр криги з величезної ями. Але вранці, надягнувши скафандра й увійшовши у воду, — температура її була шість-сім ступнів нижче нуля, — я помітив: бічні стіни мало-помалу сходяться. Далі від ями вода, що її не збурювали льодоруби, почала братися кригою. Нова неминуча небезпека! Як тепер важити на порятунок? Як перешкодити замерзанню — бо ж вода, перетворившись на кригу, роздавить «Наутілуса», мов скло?

Я не сказав товаришам про нову загрозу. Навіщо руйнувати надію людей, що трудилися для загального порятунку? Проте, вернувшись на борт, я тут же повідомив капітана Немо про цю нову скруту.

— Знаю, — відповів він спокійним тоном, якого не могли змінити найстрашніші обставини. — Так, це ще одна небезпека, але проти неї я безсилий. Єдина можливість порятунку — пробитися швидше, ніж вода візьметься кригою. І тільки.

Пробитися швидше! Та, зрештою, пора вже мені звикнути до його манери розмовляти!

Того дня я кілька годин добряче помахав кайлом. Праця мене заспокоювала. Та й лупати кригу — це означало покидати «Наутілус», дихати свіжим повітрям із Рукейролевих апаратів. Це означало вирватися із задушливої атмосфери корабля.

До вечора вибрали ще один метровий шар криги. Вернувшись на борт, я мало не задихнувся від вуглекислого газу, що ним було насичене повітря. О, чом не мали ми хімічних засобів до поглинання цього згубного газу! Кисню нам не бракувало. Його доволі в навколишній воді, і, вилучений за допомогою потужних батарей, він відновив би повітря в «Наутілусі». Але мрій не мрій — лихові тим не зарадиш, бо ж ми, видихаючи, заповнюємо вуглекислим газом увесь корабель. Щоб поглинути цей газ, треба було б наповнити посудини їдким калієм і безнастанно його мішати. Та їдкого калію на судні нема, а замінити його нічим.

Увечері капітанові Немо довелося відкрутити крани резервуарів і впустити в судно кілька струменів чистого повітря. А то б ми вже й не прокинулися.

Наступного дня, двадцять шостого березня, ми взялися вирубувати п'ятий метр. На стелі й стінах тунелю помітно побільшало криги. Було вже видно: вони зійдуться перше, ніж «Наутілус» звільниться. На мить мене пойняв розпач. Кайло мало не випало з рук. Навіщо рубати цю кригу, коли все одно я рокований на смерть? Хай навіть не задихнуся — вода, скам'янівши, конче мене розчавить. До такої кари не додумалися б і найжорстокіші дикуни! Мені здавалося, ніби я — у щелепах якоїсь почвари і щелепи ці невблаганно зціплюються. Тут саме повз мене пройшов капітан Немо. Я торкнувся його руки й показав на мури нашої тюрми. Стіна з правого борту була вже не далі чотирьох метрів од «Наутілуса».

Капітан зрозумів мене й кивнув, щоб я простував за ним. Ми вернулися на борт і, скинувши скафандри, пішли до салону.

— Пане Аронаксе, — сказав капітан, — треба зважитися на якийсь героїчний захід, бо нас вмурує в кригу, мов у цемент.

— Так, але що ж робити?

— О! Якби мій «Наутілус» був такий міцний, щоб устояти, щоб не розплющитись під цим тиском!

— Ну й що? — спитав я, не похопивши капітанової думки.

— Хіба ж ви не розумієте? Замерзання допомогло б нам! Чи ви не знаєте, що вода, взявшися льодом, розірвала б крижані мури так само, як вона рве найміцніше каміння? Отже, зледенівши, вода, замість знищити, врятувала б нас!

— Можливо, капітане. Та хоч би яка була сила «Наутілусового» опору, він не вистоїть проти такого страшенного тиску — розплющиться на залізний лист.

— Знаю, пане професоре. Значить, ми мусимо покладатися не на допомогу природи, а тільки на самих себе. Треба запобігти дальшому замерзанню. Треба його зупинити. Сходяться не самі лише стіни: і перед «Наутілусом», і позаду нього вже залишається ледве по десять футів води. Нас затягає звідусіль.

— Чи надовго ще стане повітря в резервуарах?

Капітан глянув мені у вічі й відповів:

— Післязавтра резервуари спорожніють.

Холодний піт зросив мені чоло. А проте чого дивуватися? Двадцять другого березня на полюсі наше судно пішло під воду. Нині двадцять шосте березня. П'ять діб ми жили повітрям з резервуарів «Наутілуса». Залишки його треба було берегти для льодорубів.

Зараз, коли я пишу ці спомини, все моє єство мимохіть проймається жахом — і досі здається, ніби легеням бракує повітря…

Тим часом капітан Немо, мовчазний і непорушний, щось розмірковував. Видно, йому сяйнула якась думка. Але, здавалось, він її відкинув. Сам до себе похитав заперечливо головою. Нарешті з уст йому вихопилось:

— Окріп!

— Окріп! — вигукнув я.

— Так, пане професоре! Ми ув'язнені в порівняно невеликому просторі. Якщо «Наутілусові» помпи будуть безугавно гнати назовні окріп, вода напевне потеплішає і замерзання загальмується.

— Треба спробувати! — рішуче сказав я.

— Спробуймо, пане професоре!

Термометр показував сім ступнів нижче нуля. Капітан Немо провів мене до камбуза, де працювали потужні дистиляційні апарати. В них залили воду, і все тепло електричних батарей пішло до занурених у воду змійовиків. За кілька хвилин вода закипіла, її зразу перемкнули в помпи, і апарати наповнили знов.

По трьох годинах помпування окропу в навколишні води термометр показував шість ступнів нижче нуля. Отже, вода потеплішала на один ступінь. Ще за дві години термометр показав чотири ступні.

— Удача! — сказав я капітанові, простеживши за показниками термометра.

— І я так думаю, — відповів капітан. — Нас не розчавить. Лишається єдина небезпека — задуха.

За ніч температура води піднялась до одного ступня нижче нуля. Ми випомповували окріп і далі, але намарне — вода більше не теплішала. Але що вона замерзає тільки за температури мінус два ступні, то я нарешті заспокоївся — ця загроза минула.

Наступного дня, двадцять сьомого березня, яма поглибшала до шести метрів. Треба прорубати ще чотири метри криги, себто попрацювати ще дві доби. Отже, зовсім не залишалося запасів повітря, аби поновлювати атмосферу «Наутілуса». А вона щодалі гіршала.

Мене гнітив нестерпний тягар. Це почуття десь біля третьої години пополудні дійшло краю. Я безперестанку позіхав. Легені жадібно шукали живодійного струменю, а повітря важчало й важчало. Я впав у заціпеніння. Лежав знеможений, майже непритомний. Мій любий Консель, зазнаючи тих самих мук, не одходив від мене. Брав за руку, підбадьорював; я чув, як він шепотів:

— О, якби я міг не дихати, щоб залишити більше повітря панові професору!

Коли я слухав той шепіт, на очі наверталися сльози.

Що важче ставало дихати в судні, то з більшою втіхою, мерщій вдягали ми скафандри і йшли працювати, коли наставала наша черга. Лунко гупали кайла по кризі. Стомлювалися плечі, обдиралися руки, та що та втома, що ті садна! Цілюще повітря вливалося в легені! Ми дихали! Дихали!

Однак ніхто не працював більше визначеного часу. Виходив термін, і кожен передавав товаришеві свого резервуара, що з нього лилося в груди саме життя. Капітан подавав тому приклад і перший дотримував суворої дисципліни. Наставав час, і він, вернувшися в отруєну атмосферу судна, передавав апарата іншому, незмінно спокійний; жодного попуску, жодної скарги!

Цього дня працювали як ніколи напружено. Залишалося вибрати шар два метри завгрубшки. Всього два метри відгороджували нас од моря, не скутого кригою. Але резервуари майже вичерпалися. Мізерні залишки повітря берегли льодорубам. Жодного атома «Наутілусові»!

Вернувшись на борт, я мало не задихнувся. Що за ніч! Того не описати. Таких страждань не передати словами. А на ранок — уже й зовсім не дихнути! Голова не тільки боліла — паморочилась. Я скидався на п'яного. Так само страждали й мої товариші. Хтось уже хрипів.

Нині, шостого дня нашого полону, капітан Немо, бачивши, що працювати плішнями й кайлами надто загайно, надумав удатися до іншого способу. Спокій його не зрадив, енергія не покинула. Силою волі тамував він фізичні страждання. Він думав, винаходив, діяв.

За капітановим наказом зменшили вагу судна, і «Наутілус» піднявся з крижаного ложа; тоді линвами підтягли його так, аби корабель став точно над ямою.

Наповнили водою резервуари — «Наутілус» осів і ввійшов у яму. Команда повернулась на борт. Зачинили люка. Корабель лежав тепер на крижаній підошві всього метр завгрубшки, до того в багатьох місцях просвердленій.

Відкрили всі крани, в резервуари швидко влилося сто кубічних метрів води, збільшивши вагу судна на сто тисяч кілограмів.

Ми наслухали, затамувавши подих і навіть забувши про свої муки. Це була остання ставка на порятунок.

Хоч у голові мені шуміло, та незабаром я почув хрускіт під корпусом «Наутілуса». Мабуть, крижана долівка прогиналася. Нарешті щось тріснуло, наче розірвали аркуш паперу, лід проламався, і «Наутілус» почав опускатися.

— Проходимо! — шепнув Консель.

Відповісти мені забракло сил. Я схопив його за руку і мимохіть конвульсійно стиснув.

Зненацька «Наутілус», тягнений своєю надзвичайною вагою, каменем пішов донизу, немов падаючи в порожнечу. Всю електричну енергію враз перемкнули на помпи, щоб випорожнити резервуари. За кілька хвилин падіння загальмувалось і манометр показав — судно пішло вгору. Гвинт закрутився так швидко, аж металевий корпус задрижав, і ми помчали на північ.

Але скільки ж нам плисти під торосами? Коли ми виринемо на поверхню моря? Ще день? Я помру перше!

Напівлежачи на канапі в бібліотеці, я задихався. Лице посиніло, губи почорніли. Нічого вже не бачив, нічого не чув. М'язи більше не скорочувалися.

Не знаю, скільки я отак пролежав. Розумів єдине — це агонія. Розумів — я вмираю…

Раптом я спам'ятався. В легені проник струмок свіжого повітря. Невже ми випливли на поверхню? Невже вибралися з-під криги?

Ні! Це мої друзі, Нед і Консель, рятуючи мене, жертвували собою. Вони віддали мені ті мізерні рештки повітря, що залишалися в якомусь апараті. Задихаючись самі, вони зберегли його й краплина по краплині вливали в мене життя. Я хотів відштовхнути апарата. Вони схопили мене за руки, і кілька хвилин я жадібно дихав.

Глянув на годинника. Одинадцята година ранку. Значить, уже двадцять восьме березня. «Наутілус» ішов на швидкості сорок миль. Не плив, а летів як стріла.

Де ж капітан? Невже загинув? Невже разом із ним загинули всі?

В цю мить манометр показав: ми за двадцять футів од поверхні. Тільки крижане поле відділяло нас од повітря! Чи не можна його пробити? Можна. В кожному разі, «Наутілус» пробував. Я відчував, як він зводиться стойма, опустивши корму і піднявши тарана. Для цього досить було впустити воду в кормовий резервуар. Потім, спонукуваний потужним гвинтом, він зі всього розгону вдарив у крижану кору. Раз ударив, удруге… Кидався й кидався на перепону, аж доки вона почала тріскатись. Ще один могутній удар — і «Наутілус» проламав кригу, вискочив на неї й роздавив своєю вагою.

Відчинили, певніше, розчахнули люка — і чисте повітря потоками ринуло у всі закутки «Наутілуса».

XVII ВІД МИСУ ГОРН ДО АМАЗОНКИ

Як опинився я на палубі, не знаю. Може, мене переніс канадець. Та я дихав, захлинався живодайним морським повітрям. Мої товариші теж упивалися його цілющими молекулами. Нещасливцям, що довго страждали з голоду, не можна зразу накидатися на їжу. Але нам не треба стримуватися, ми могли дихати на повні легені; а тут іще морський бриз п'янив нас солодкою свіжістю.

— О, кисень! — мовив Консель. — Яка то благодать! Хай тепер пан професор дихає досхочу. Тут на всіх вистачить.

Нед Ленд мовчав, але так роззявляв рота, що навіть акула злякалася б. А як він дихав! Втягував повітря, мов розжарена пічка.

Сили хутко повернулися до нас. Оглянувшись довкола, я помітив — ми на палубі самі. Жодної душі з команди. Навіть капітана Немо не видно! Дивні моряки «Наутілуса» вдовольнялися тим повітрям, що було в судні. Ніхто не виходив насолодитися свіжим морським вітерцем.

Перші мої слова — слова вдячності друзям. Протягом довгих годин агонії Нед і Консель підтримували в мені життя. Якими ж словами можна віддячити за їхню відданість!

— Ет, пане професоре, чи варто про те говорити! — відповів Нед Ленд. — Яка тут заслуга? Ніякої. Це проста арифметика. Ваше життя дорожче за наше, тож і треба його берегти.

— Е, ні, Неде. Ваше життя не дешевше. Нема нікого над людину шляхетну й сердечну. А ви — саме така!

— Гаразд! Гаразд! — приказував зніяковілий канадець.

— І ти, мій любий Конселю, ти також добре намучився.

— Та ні, щиро кажучи, не дуже. Щоправда, повітря бракувало, але мені до того не звикати. А коли я бачив — пан професор от-от зомліє, то вже й зовсім не хотілося дихати. Як кажуть, геть дух забивало…

Консель збентежено замовк.

— Друзі мої! — відповів я, до краю розчулений. — Тепер ми навіки зв'язані один з одним, і ви щодо мене маєте право…

— Ним я і скористаюся, — урвав канадець.

— Що? — мовив Консель.

— Еге ж, — правив далі Нед Ленд, — правом узяти вас із собою, коли тікатиму з цього диявольського «Наутілуса».

— Ай справді,— сказав Консель, — ми зараз пливемо в потрібному нам напрямі?

— Авжеж, — відповів я. — Ми йдемо в напрямі сонця, а сонце тут — це північ.

— Звичайно, — зауважив канадець, — але треба дізнатися, куди саме йдемо — в Тихий чи в Атлантичний океан, себто в море, де плавають судна, чи в пустельні води.

Що на це відповісти? Я й сам потерпав — ану ж капітан Немо поведе «Наутілуса» в безмежний океан, котрий обмиває береги і Америки, й Азії. На цьому він може завершити підводну навколосвітню плавбу й вернутися в ті води, де почуватиметься цілком незалежно. А коли ми вернемося в Тихий океан, далеко від заселених земель, що буде з Недовими планами?

Та незабаром усе виясниться. «Наутілус» ішов на великій швидкості. Ми хутко перетнули Південне полярне коло і простували до мису Горн. Тридцять першого березня, о сьомій годині вечора, судно було на траверсі південного краю Америки.

Ми вже забули свої недавні муки. Спогади про крижаний полон поволі згладжувались у пам'яті. Думали ми тільки про майбутнє. Капітан Немо не виходив ні на палубу, ні в салон. Позначки на карті, що їх робив помічник, дозволяли мені стежити за точним курсом «Наутілуса». Увечері того самого дня, на велику мою втіху, виявилось: ми пливемо на північ Атлантичним океаном. Я сказав про це канадцеві й Конселю.

— Добра новина, — обізвався канадець, — але куди саме йде «Наутілус»?

— Цього, Неде, сказати не можу.

— Чи не заманеться капітанові по відвідинах Південного полюса махнути на Північний, а тоді вернутися до Тихого океану отим знаменитим Північно-Західним проходом?

— Од нього можна всього сподіватися, — відповів Консель.

— Ну й хай, — сказав канадець, — до того часу ми встигнемо накивати звідси п'ятами.

— В кожному разі,— додав Консель, — капітан Немо — людина порядна, і нам не доводиться шкодувати, що з ним познайомилися.

— А надто, коли втечемо від нього, — посміхнувся Нед Ленд. Наступного дня, першого квітня, «Наутілус» виплив на поверхню.

Перед полуднем ми помітили на заході берег. То була Вогняна Земля — так назвали її перші мореплавці, побачивши численні смужечки диму, що здіймалися над хижками тубільців. Вогняна Земля — це скупчення островів, розкиданих на просторі тридцяти льє завширшки і вісімдесяти завдовжки, між 53° та 56° південної широти і 67°50′ та 77°15′ західної довготи. Берег видавався низьким, але вдалині височіли гори. Між ними я начебто вирізнив гору Сармієнто, що сягала двох тисяч сімдесяти метрів над рівнем моря. Це пірамідальна брила із кварцових порід з гострим шпилем. По ньому визначають погоду: повитий туманом — буде сльота, чистий — буде ясно. Так сказав Нед Ленд.

— Чудесний барометр! — зауважив я.

— Атож, пане професоре, природний барометр; він мене й разу не ошукав, коли я плавав Магеллановою протокою.

Сьогодні шпиль Сармієнто чітко окреслювався на тлі неба. Це віщувало добру годину. Воно й справдилось.

«Наутілус», поринувши під воду, підійшов до острова, але плив уздовж берега всього кілька миль. Крізь шиби салону я помітив довгі ліани та стебла велетенських фукусів, що мають на собі грушовидні пухирі; в вільних водах Південного полюса вони представлені кількома видами; їхні липкі гладенькі стебла виростають до трьохсот метрів завдовжки; це справжнє, дуже міцне мотуззя; ці ліани використовують замість линв для причалу невеликих суден. Дном стелилася інша трава — вельпа; листя її, вкрите коралуватими наростами, сягає чотирьох футів. Вельпою живляться і в ній плодяться міріади ракоподібних, молюсків, крабів, каракатиць. Тут знаходили добрий харч тюлені й морські видри, поєднуючи, на англійський смак, рибу з зеленню.

«Наутілус» мчав цими розкішними й родючими глибинами на граничній швидкості. Надвечір він наблизився до Мальвінського архіпелагу, а ранком я вже міг добре розгледіти верховини цих гористих островів. Море тут не дуже глибоке. Я гадав, і, може, слушно, що два головні острови з багатьма острівцями довкола становили колись частину Магелланової землі. Мальвінські острови відкрив, очевидно, Джон Девіс; він і назвав їх Південними островами Девіса. Згодом Річард Гаукінс дав їм назву островів Діви Марії. У XVIII сторіччі французькі рибалки із Сен-Мало на честь свого міста назвали їх Мальвінами, і, нарешті, англійці, котрим острови належать і досі,— Фолклендськими островами.

Поблизу берегів наші сіті захопили чудові водорості — фукуси, що їх коріння всіяне черепашками, яких мають за найкращих у світі.

Дикі гуси й качки дюжинами сідали на палубу і незабаром завоювали почесне місце в нашому меню. Поміж риб я завважив костистих з роду бичків, особливо бичків-бульро, двадцять сантиметрів завдовжки, з білавими й жовтими цятками.

Милували око й численні медузи, а надто чудові хрізаори; саме ними прикметні тутешні води. Медузи мали то форму напівсферичної парасольки, дуже гладенької, з буро-червоними смугами, облямованої дванадцятьма правильними фестонами, то форму кошика, звідки доладно звисали широке листя і довгі червоні галузочки. Вони веслували своїми чотирма листуватими губними мацаками, розпускаючи за течією густу чуприну тоненьких бічних мацаків. Мені хотілося зберегти кілька взірців тендітних зоофітів; та це були тільки хмарки, тіні, подоба; поза рідним середовищем вони танули, зникали. Коли за обрієм щезли останні верховини Мальвінських островів, «Наутілус» поринув під воду на двадцять — двадцять п'ять метрів і пішов уздовж берегів Південної Америки. Капітан Немо не показувався.

До третього квітня судно простувало на широті Патагонії, то занурюючись, то пливучи поверхнею океану. Нарешті ми перейшли широкий лиман, що його становило гирло Ла-Плати, і четвертого квітня опинилися на траверсі Уругваю, за п'ятдесят миль од нього в чистому морі. Простуючи неухильно на північ, «Наутілус» тримався звивистих берегів Південної Америки. Отже, відтоді, як доля закинула нас на борт «Наутілуса» в Японському морі, ми пройшли шістнадцять тисяч льє.

До одинадцятої години ранку біля тридцять сьомого меридіана ми перетнули тропік Козерога і чистим морем пройшли повз мис Фріо. На превеликий жаль Неда Ленда, капітанові Немо, видно, не подобалося сусідство заселених берегів Бразилії, і він мчав стрілою. Жодна риба, жоден із найпрудкіших птахів не могли наздогнати «Наутілуса», і все, що було тут цікавого, тільки промайнуло повз нас.

На такій швидкості «Наутілус» плив кілька день, і нарешті ввечері дев'ятого квітня завиднівся східний край Південної Америки — мис Сан-Рок. Потім судно знову пішло в інший бік, тримаючись найглибших місць підводної долини, що втворилася між мисом Сан-Рок та гірським пасмом Сьєрра-Леоне на африканському березі. На широті Антильських островів долина розгалужується надвоє; на півночі вона кінчається величезною западиною, дев'ять тисяч метрів завглибшки. Геологічний зріз у цьому місці океану до Малих Антильських островів — стрімка скеля шість кілометрів заввишки. А на широті островів Зеленого Мису височить інший мур, не поступаючись величиною проти першого. Між двома мурами потонув цілий материк — Атлантида. На дні долини здіймається кілька гір, надаючи мальовничості підводним глибинам. Я кажу це, опираючись на карти з «Наутілусової» бібліотеки; їх, мабуть, викреслив капітан Немо за власними спостереженнями.

Два дні ми краяли ці пустельні глибини. Але одинадцятого квітня судно раптом виринуло на поверхню і ми побачили береги просторої лагуни, утвореної гирлом Амазонки. Ця річка така повна, що водами її можна опріснити морські простори на багато льє.

Ми перетнули екватор. За двадцять миль на захід залишилася Французька Гвіана — земля, де нам би вдалося легко знайти собі прихисток. Але повівав дужий вітер, море гнало буруни — тож ми не дісталися б до берега вутлим човном. Очевидно, Нед Ленд це розумів, бо й не згадував про втечу. Я ж не робив ніяких натяків, бо не хотів спонукати Неда до спроби, напевне приреченої на невдачу.

Зате я винагородив себе за зволікання цікавою працею. Останні два дні — одинадцятого та дванадцятого квітня — «Наутілус» тримався на поверхні, і човен привіз невиданий вилов розмаїтих зоофітів, риб та рептилій. Навіть до линви вчепилося кілька зоофітів. Це були здебільша фікталіни з родини актиній, фікталіни-протексти, що водяться тільки в тутешніх водах. Цей зоофіт схожий на коротенький циліндрик, оздоблений повздовжніми смугами і червоними цяточками, увінчаний чудовим пучком мацаків. Молюски були мені вже відомі — турители, оливи-порфири з перехресними смужечками і рудими крапочками, що чітко вирізняються на рожевуватому тлі; фантастичні птероцери, подібні до скам'янілих скорпіонів; прозорі гіали, аргонавти і смачні їстівні каракатиці; кілька видів кальмарів — стародавні натуралісти зараховували їх до летючих риб; цих кальмарів використовують як принаду, ловлячи тріску.

Поміж риб я зауважив кілька видів, що їх досі ще не бачив. З підкласу хрящових тут були: в'юноподібна міногапріка, п'ятнадцять дюймів завдовжки, з зеленкуватою головою, фіолетовими плавцями, сіро-голубою спиною, сріблясто-бурим черевом, усіяним яскравими крапочками; райдужна оболонка очей у неї облямована золотавими обідками; цю надзвичайно цікаву рибу, певне, заносить у море течія Амазонки, бо водиться вона головно в прісних водах; плавали тут і горбкуваті скати з довгастими писками та довгими гнучкими хвостами, що мають на кінці зазублені шпичаки; невеличкі сіро-білі акули, з метр завдовжки; зуби в них загнуті всередину і розташовані кількома рядами; цих акул називають пантофлями; риби-кажани, схожі на червоні рівнобічні трикутники, до півметра завдовжки, грудні плавці на взірець м'ясистих лопатей уподібнюють цих риб до кажанів; проте називають їх іще морськими однорогами, бо вони мають біля ніздрів рогового нароста. Помітив я й розмаїтих балістів-спинорожців — їхні боки, всіяні дрібненькими крапками, сяяли золотом; нарешті, капрісків ясно-бузкової барви з муаровим полиском, як на шиях голубів.

Наостанок згадаю костистих риб: пасанів з роду аптеронотів — у них тупий сніжно-білий писок, чорний тулуб і довгий м'ясистий хвіст-ремінець; колючих одонтаньятів — довгих сардин тридцять сантиметрів завдовжки, що мерехтять яскравим сріблом; скумбрій-гарів; сантронотів-негрів до двох метрів завдовжки; у них біле, жирне, але жорсткувате м'ясо. Смажені, вони нагадують смаком в'юнів, в'ялені — лосося; ясно-червоних губанів, хрізоптерів, які виблискують золотом і сріблом, міняться топазом і рубіном; золотохвостих світних морських карасів, що славляться своїм ніжним м'ясом; жовтогарячих спарів-побів з тонким язиком тощо.

Та це «тощо» не позаважає мені описати ще одну рибу. Консель згадуватиме її довго, і то не без причин.

До нашої сіті попався плескатий скат; якби обрубати йому хвоста, вийшов би правильний диск; важив він двадцять кілограмів, зісподу був білий, зверху червонавий із великими круглими темно-синіми цятами в чорній облямівці, шкіра гладенька, ззаду — плавець на дві лопаті. Викинутий на палубу, скат борсався, звивався, силкуючись перевернутися на черево, і мало не вислизнув у воду; та раптом Консель метнувся до нього і перше, ніж я встиг його втримати, обома руками вхопив рибу. Тієї ж миті, напівпаралізований, він упав на палубу, волаючи:

— Професоре! Професоре! Рятуйте!

Це вперше бідолаха звертався до мене не в третій особі.

Ми з капітаном підвели Конселя й заходились його розтирати. Ледве наш затятий класифікатор опритомнів, як забубонів уривчастим голосом:

— Клас хрящових, ряд хрящоперих, з нерухомими зябрами, підряд акулоподібних, родина скатів, рід — електричний скат.

— Так, мій друже, це електричний скат; він і завдав тобі отакого лиха.

— О, пан професор може мені повірити — я помщуся цій тварюці.

— Як саме?

— З'їм її.

Це Консель і зробив того самого вечора, але тільки заради помсти, бо, правду кажучи, м'ясо електричного ската ликувате.

Консель постраждав од найнебезпечнішого поміж скатів — кумани. В такому прекрасному провіднику, як вода, ця своєрідна тварина вбиває риб на віддалі кількох метрів завдяки силі розряду своїх електричних органів — вони мають площу не менше двадцяти семи квадратних футів.

Наступного дня, дванадцятого квітня, «Наутілус» підійшов до голландської колонії біля гирла Мароні. Тут водилися ламантини, їх було кілька табунів. Це морські корови з ряду сирен, гарні, сумирні тварини, метрів шість-сім завдовжки і вагою до чотирьох тонн. Я розповів Недові та Конселю, що завбачлива природа призначила ламантинам визначну роль. Вони, як і тюлені, пасуться на морських луках, знищуючи зарості трав, котрі захаращують гирла тропічних рік.

— А знаєте, — додав я, — що твориться відтоді, як люди майже вигубили цих корисних тварин? Накопичені трави гниють і затруюють повітря, а затруєне повітря призводить до жовтої пропасниці, вона тепер спустошує ці чудові краї. Нині тут, у водах тропічної зони, нагромадилося стільки гнилої рослинності, що хвороба поширилась від гирла Ріо-де-ла-Плата аж до Флоридської протоки.

Та коли вірити Тусснелеві⁸⁵, це лихо — дрібниця проти того, яке впаде на наших нащадків, коли людина виб'є всіх китів і тюленів. Тоді в морях наплодиться сила-силенна спрутів, медуз і кальмарів, і стануть вони величезним осередком інфекцій.

Команда «Наутілуса» вполювала півдюжини морських корів. Треба було поповнити комори свіжиною, та ще й такою смачною, ліпшою за яловичину й за телятину. Полювати на морських корів нецікаво. Вони покірно давали себе вбивати. До «Наутілусових» комор складено кілька тонн м'яса.

Тутешні води так рясніли дичиною, що того самого дня незвичайна ловитва ще збагатила припаси «Наутілуса». Сіті захопили чимало риби, в якої голова кінчається овальним диском з м'ясистими краями. Це риба-присмоктень із третьої родини м'якоперих. Диск складається з рухливих поперечних хрящових платівок; між ними може утворюватися порожнеча, і риба присмоктується до предметів.

Цей різновид водиться тільки в тутешніх водах. Коли нашим матросам попадалася риба-присмоктень, вони зразу опускали її в чан із морською водою.

Ловитва скінчилася, і «Наутілус» підійшов ближче до берега. Тут на воді плавали кілька сонних черепах. Упіймати таку цікаву рептилію нелегко: черепаха прокидається від найменшого шурхоту, а міцного панцера не бере й гарпун. Проте їх можна успішно ловити за допомогою присмоктня. Ба й справді, присмоктень — це живий гачок, а рибалці того тільки й треба.

Матроси «Наутілуса» понадягали присмоктням на хвости кільця, досить широкі, щоб не сковувати рухів, і до кожного кільця прив'язали мотузку, зачепивши другий кінець за облавок човна.

Випущені в море присмоктні тут же взялися виконувати свій обов'язок — метнулись до черепах і присмокталися до панцерів. А чіпляються вони так міцно, що їх легше розірвати, ніж одірвати від здобичі. Потому присмоктнів разом із черепахами підтягували до човна.

У такий спосіб ми впіймали кількох черепах-какуан по метру завдовжки і по двісті кілограмів вагою, їхні панцери з великих рогових пластин, тонких і прозорих, брунатного кольору, з білими й жовтими цятами, становлять велику цінність. До того морські черепахи, як і всі інші, дуже смачні.

На цій ловитві й закінчилася наша стоянка біля берегів Амазонки. Вночі «Наутілус» вийшов у чисте море.

XVIII СПРУТИ

Кілька днів «Наутілус» тримався далі від американських берегів. Очевидно, капітанові Немо не хотілося запливати в Мексиканську затоку або в води Антильських островів. Проте під кілем судна не бракувало води, адже тут пересічна глибина моря — тисяча вісімсот метрів. Та, певне, ці моря, рясно всіяні островами і часто відвідувані пароплавами, не подобалися капітанові.

Шістнадцятого квітня ми пропливли на віддалі тридцяти миль од Гваделупи та Мартініки. Я лише на мить помітив їхні високі шпилі.

Канадець, що мріяв здійснити свої наміри в Мексиканській затоці, або досягнувши землі, або ж діставшись одного з численних суден, котрі робили каботажні рейси між островами, був до краю збентежений. Ми могли б успішно втекти, коли б Недові Ленду вдалося крадькома від капітана Немо захопити човна. Але тепер, у чистому морі, годі про те й думати.

Канадець, Консель і я мали тривалу розмову з цього приводу. Вже півроку ми — в'язні «Наутілуса». За цей час пройшли сімнадцять тисяч льє, і, як сказав Нед, плавбі не видно кінця-краю. Несподівано він запропонував, щоб я поставив перед капітаном Немо питання руба: чи він і справді довіку триматиме нас на своєму судні?

Я не погоджувався з Недом — гадав, що нічого тим не досягнемо. Треба важити не на капітана, а на самих себе. До того останнім часом капітан дедалі хмурнішав, суворішав, ставав відлюдкуватіший. Він начебто уникав мене. Бувало, він охоче розказував про всілякі підводні чудеса, а тепер залишав мене працювати на самоті і навіть не заходив до салону.

Чому так змінився капітан? Що до цього спричинилося? Я нічого не міг собі закинути. Може, капітана гнітила наша присутність на судні? Одначе я не мав ніякої надії, що він поверне нам волю.

Тим-то я й просив канадця дати мені час, аби гаразд зважити все, спершу ніж братися до діла. Коли моя розмова з капітаном не досягне бажаних наслідків — у нього збудиться підозра, а це може пошкодити канадцевим замірам. Додам іще — посилатися на наше здоров'я нема підстав. Якщо не брати до уваги тяжких випробовувань у торосах Південного полюса, то ні Нед, ані Консель, ані я ніколи так добре не почувалися. Добра їжа, цілюще повітря, впорядковане життя, стала температура виключали можливість захворювання. І я гаразд розумів переваги такого способу життя для людини, що без жалю назавше порвала зв'язки з землею, — для такої, як капітан Немо; він тут удома, пливе, куди йому заманеться, і прямує до своєї мети таємними, але добре знаними йому шляхами. Таж ми, ми не поривали з людством! Мені, приміром, не хотілося поховати з собою свої праці, такі цікаві й нові.

Саме тепер я мав право написати справжню книгу про море і мріяв, щоб ця книга рано чи пізно побачила світ.

Ось і тут, у водах Антильських островів, за яких десять метрів од поверхні, дивлячись у вікно салону, скільки прецікавих творінь природи міг я занести щодня до своїх нотаток! Наприклад, галери, відомі під назвою морських фізалій; вони, ніби довгасті пухирі з перловим полиском, плавають на воді, поставивши під вітер свої мембрани і розпустивши по воді блакитні мацаки, схожі на шовкові ниточки; чарівні медузи; коли до них торкнутися, вони випускають пекучу рідину, що жалить, мов кропива. Із кільчастих черв'яків — анеліди до півтора метра завдовжки, з рожевим хоботом і тисячею сьомастами рухливих органів-параподій, що звивалися в воді й сяяли всіма барвами веселки. Із риб — величезні скати-молубари, з трикутними грудними плавцями, горбкуватою спиною і очима, посадженими по краях передньої частини голови; до десяти футів завдовжки, до шестисот фунтів вагою, вони плавали, неначе якісь уламки кораблів, часто затуляючи нам вікно.

Траплялись і американські балісти, що їх природа наділила тільки чорною та білою барвою, і довгопері бички, з м'ясистим довгастим тулубом, жовтими плавцями й витягненою вперед щелепою; і макрелі сто шістдесят сантиметрів завдовжки, з куцими гострими зубами, вкриті дрібною лускою. Жваво орудуючи блискучими плавцями, пропливали зграї смугастих барабульок, від голови до хвоста попасованих золотавими смугами. Ці прегарні витвори природи колись присвячувалися богині Діані; римські багачі дуже їх полюбляли, тримаючися приповідки: «Лови її, але не їж!» Золотисті помаканти, оздоблені смарагдовими смугами, мовби зодягнені в оксамит і шовк, линули перед нашими очима, як статечні сеньйори на полотнах Веронезе⁸⁶; шпористі спари тікали врізнобіч од їхніх наїжачених грудних плавців; клупанодони, п'ятнадцять дюймів завдовжки, випромінювали світло; кефалі ляскали по воді грубими м'ясистими хвостами; червоні сиги краяли хвилі гострими грудними плавцями; а сріблясті риби-місяці, гідні свого ймення, підіймалися на поверхню води і, ніби справжні місяці, випромінювали холодний білавий блиск.

Скільки ще нових пречудових взірців тутешньої фауни побачив би я, коли б «Наутілус» не почав мало-помалу занурюватись! З допомогою похилих площин ми поринули на глибину двох-трьох тисяч метрів. Тут тваринне життя представляли самі лише морські зірки, медузи та деякі молюски.

Двадцятого квітня ми піднялися на тисячу п'ятсот метрів. Найближча земля — Лукайські острови, розкидані на воді, неначе купи каміння. Там зводились високі підводні скелі, стрімкі мури, складені з пластуватих брил; поміж них вода вилизала такі шпарини, що навіть електричне проміння «Наутілуса» не просвічувало їх.

По скелях стелилися густі водорості, велетенські ламінарії, фукуси; то були справжні шпалери з гідрофітів, гідних титанічного світу.

Природно, споглядаючи цих велетів, ми — Консель, Нед і я — згадали й гігантських морських тварин. Одні з них, певне, призначені поїдати інших. Проте крізь вікно я помітив у плетиві довгих волокон лише кілька членистоногих із групи короткохвостих, довголапих ламбар, бузкової барви крабів та кліосів, які звичайно водяться поблизу Антильських островів.

Наближалася одинадцята година ранку, коли Нед Ленд звернув мою увагу: в водоростях щось безнастанно ворушиться.

— Так, — сказав я, — там справжні печери, вигідні спрутам, і мене анітрохи не здивує, коли побачу отих страховищ.

— Що! — мовив Консель. — То ж кальмари, звичайнісінькі кальмари з ряду головоногих!

— Ні, то величезні спрути. Але наш друг Нед, певне, помилився. Я нічого не помічаю.

— Шкода, — сказав Консель. — Мені б хотілося зблизька глянути на спрута. Кажуть, ніби він може затягти в безодню цілого корабля. Цих тварин називають крак…

— Крак — і каюк! — іронічно кинув канадець.

— Кракенами, — незворушно доказав Консель, не зваживши на жарт свого товариша.

— Зроду не повірю, — сказав Нед Ленд, — що на світі існують отакі тварини.

— Чому б і ні? — запитав Консель. — Ми ж були повірили в нарвала.

— І помилилися, Конселю.

— Безперечно! Та інші, може, й досі вірять.

— Можливо, Конселю, — відповів я, — але я повірю в існування цих почвар лише тоді, коли власноручно хоч би одну з них витребушу.

— То пан професор не вірить, що є велетенські спрути? — спитався Консель.

— А який чорт у них повірить?! — вигукнув канадець.

— Багато хто вірить, друже Неде.

— Тільки не рибалки. Вчені — може!

— Вибачте, Неде. І рибалки, і вчені!

— Але ж я бачив сам, — преповажно сказав Консель, — сам бачив, як один головоногий тяг під воду велике судно.

— Ви це бачили? — запитався канадець.

— Бачив, Неде!

— На власні очі?

— На власні очі.

— Де ж, де саме бачили?

— У Сен-Мало, — не задумуючись, відповів Консель.

— У гавані? — глузливо запитав Нед Ленд.

— Ні, в церкві.

— У церкві! — вигукнув канадець.

— Еге ж, Неде. Того спрута намальовано на картині.

— Але ж бо! — вигукнув Нед, заходячись сміхом. — Пан Консель глузує з мене.

— Він каже правду, — мовив я. — Я чув про цю картину. Але сюжет її взятий із легенди; а ви знаєте, чого варті легенди з царини природничої історії! Надто коли йдеться про страхіття, уява не знає меж. Розказували не тільки те, що спрути здатні потопити судно; якийсь Олаус Магнус згадує спрута одну милю завдовжки — він скидався скорше на острів, а не на тварину. Кажуть і таке: один нідроський єпископ надумав колись звести олтар на величезній скелі. Тільки-но він скінчив відправу — скеля попливла, а там і зовсім поринула в море. То не скеля була, а спрут.

— Ото і все? — запитав канадець.

— Ні. Інший єпископ, Понтоппідам Бергемський, також розповідає про спрута, на якому міг би провадити маневри цілий кавалерійський полк.

— Ну й брехуни ж ті єпископи! — сказав Нед Ленд.

— Нарешті древні природознавці згадують про страхіття з пелькою, як ціла за тока; вони не годні пропхатися Гібралтарською протокою.

— Ну й на здоров'я! — мовив канадець.

— А є хоч трохи правди в цих оповідях? — озвався Консель.

— Нема, друзі, нема нічогісінько, крім того, що вони переступають межі вірогідності і стають казкою або легендою. Просто уяві оповідача треба як не причини, то хоч приводу. Безперечно, серед кальмарів і спрутів трапляються величезні, але, відома річ, не такі, як китоподібні. Арістотель твердив, що бувають кальмари п'ять ліктів завдовжки, себто три метри десять сантиметрів. Наші рибалки подибували спрутів понад метр вісімдесят сантиметрів завдовжки. В музеях Трієста і Монпельє зберігаються кістяки спрутів два метри завбільшки. Проте, за визначенням натуралістів, один із спрутів довжиною шість футів мав мацаки двадцять сім метрів. Цього досить, щоб він став страхітливою почварою.

— А зараз таких ловлять? — спитав канадець.

— Якщо й не ловлять, то, в кожному разі, моряки часом бачать їх. Один мій друг, капітан Поль Бос із Гавра, разів кілька запевняв, ніби здибав у Індійському океані це величезне страхіття. Але найдивовижніший випадок — і він спростовує всі сумніви щодо існування велетенських спрутів, — трапився 1861 року.

— Який же то випадок? — запитався Нед Ленд.

— Ось який. 1861 року на північний схід од Тенеріфе, на тій самій широті, де ми зараз, команда сторожового судна «Алектон» помітила страхітливого кальмара. Капітан Буге наблизився до тварини й атакував її гарпунами та рушничними пострілами, але не домігся успіху, бо кулі й гарпуни пронизували м'яке тіло, як драглі. По кількох марних спробах на кальмара вдалося накинути зашморг. Зашморг ковзнув до хвоста і аж тут затримався. Тоді заходилися витягати страховиддя на борт, та воно було таке важке, що линва відтяла йому хвоста, і, втративши ту оздобу, кальмар шубовснув у море.

— Нарешті хоч один факт! — сказав Нед Ленд.

— Факт незаперечний, мій любий Неде. Цього молюска навіть запропонували назвати «кальмаром Буге».

— А скільки він був завдовжки? — спитав канадець.

— Мабуть, метрів із шість? — поцікавився Консель; стоячи при вікні, він пильно придивлявся до заглибин у скелях.

— Саме такий, — відповів я.

— А чи не було в нього часом на голові,— вів Консель далі,— восьми мацаків, що звивалися, ніби гадючий вивід?

— Були й мацаки.

— А очі — вирлаті й здоровенні?

— Авжеж, Конселю.

— А рот схожий на папужий дзьоб, тільки величезний?

— Схожий, Конселю!

— Тоді хай пан професор гляне, — спокійно промовив Консель, — ондечки як не кальмар Буге, то принаймні один з його братів.

Я повернувся до Конселя. Нед Ленд кинувся до вікна.

— Ну й почвара! — вигукнув він.

Я й собі глянув у вікно і мимохіть відсахнувся. Перед очима рухалася справді страхітлива почвара.

Це був велетенський кальмар метрів вісім завдовжки. Вп'явшися в нас синьо-зеленими баньками, він мчав задом наперед до «Наутілуса». Вісім рук, чи, скорше, вісім ніг, що росли просто з голови — тим-то й назвали цих тварин головоногими, — були вдвічі довші за тулуб і маялись, ніби волосся у фурії. Виразно виднілися двісті п'ятдесят присиснів, розташованих із внутрішнього боку мацаків, подібних до півкруглих капсул. Часом присисні наче присмоктувалися до шиби. Паща страховища — геть-чисто роговий дзьоб папуги — раз по раз роззявлялася й стулялась. Язик, теж із рогової речовини, втиканий рядами гострих зубів, здригався, висолоплюючись із цих кліщів. Яка фантазія природи! В молюска — пташиний дзьоб! М'ясистий веретенуватий тулуб, роздутий посередині, важив двадцять-двадцять п'ять тонн. Колір кальмара повсякчас мінився від блідо-сірого до буро-червоного — залежно від роздратованості тварини.

Що ж дратувало молюска? Безперечно, «Наутілус» — велетенське страхіття, що проти нього безсилі кальмарові мацаки й щелепи. І все ж таки які чудовиська — ці спрути, якою наділені силою, як потужно рухаються завдяки трикамерному серцю!

Волею випадку зустрілися ми з таким кальмаром, і мені не хотілося втрачати нагоди ретельно вивчити цього представника головоногих. Перемігши жах, навіяний самим тільки виглядом молюска, я вхопив олівця і заходився його малювати.

— Може, це той самий, що попався «Алектонові»? — сказав Консель.

— Ні,— заперечив канадець. — Цей же цілий, а тому відтято хвоста.

— То байдуже, — промовив я. — Мацаки і хвіст у цих тварин можуть знову відростати, а за сім років кальмар Буге, відома річ, нажив собі нового хвоста.

— Ну, не цей, то, може, котрий із отих! — відповів Нед.

Я обернувся. Так, біля правого вікна з'явилися кілька спрутів. Порахували — сім. Вони пливли при судні. Було чути, як спрути скрегочуть дзьобами по залізній обшивці. Чудова нагода роздивитися їх!

Я малював далі. Страхіття рухались так само швидко, як «Наутілус», і тому здавалися нерухомими; я міг би накреслити їхні обриси просто на шибі. Тим паче — ми пливли з помірною швидкістю.

Раптом «Наутілус» зупинився. Від різкого поштовху корпус затремтів.

— Невже на щось наскочили? — запитався я.

— В кожному разі,— відповів канадець, — ми вже минули цю перешкоду, бо пливемо знову.

^{На кальмара вдалося закинути зашморг.}

«Наутілус» тримався на воді, але не рухався з місця. Гвинтові лопаті завмерли. Минула якась хвилина — і в салоні появилися капітан Немо та його помічник.

Я вже давненько не бачив капітана. Він видався мені похмурим. Не обзиваючись, а може, й не помітивши нас, він наблизився до вікна, глянув на спрутів і щось сказав помічникові. Той вийшов. Незабаром віконниці зачинилися. Стеля засвітилась.

— Цікава колекція спрутів, — мовив я до капітана невимушеним тоном аматора, що дивиться крізь скло акваріума.

— Так, професоре, — відповів капітан, — і зараз ми станемо з ними до рукопашного бою.

Я глянув на капітана. Мабуть, я чогось не дочув.

— Рукопашного? — проказав я.

— Так. Зупинився гвинт. Певне, між його лопатями застрягла кальмарова щелепа. Це заважає нам плисти.

— Що ж ви гадаєте робити?

— Виринути на поверхню і перебити всю оту нечисть.

— Це не так просто.

— Авжеж. Електричні кулі безсилі проти м'якого тіла спрутів — нема достатнього опору, щоб кулі ті розривалися. Але ми пустимо в діло сокири.

— І гарпун, капітане, — додав канадець, — коли не відмовитесь од моєї допомоги.

— Я її приймаю, містере Неде.

— Ми теж пристаємо до вас, — мовив я, і всі ми попрямували до головного трапа.

Там уже стояло десятеро озброєних абордажними сокирами матросів. Ми з Конселем узяли й собі сокири. Нед Ленд ухопив гарпуна.

«Наутілус» виплив на поверхню. Один матрос узявся відгвинчувати люкові шворні. Тільки-но їх було відкручено, як люк розчахнувся: видно, спрут уже встиг присмоктатися до нього. Тут же в отвір ковзнув, ніби гадюка, довгий мацак, а зверху метлялися ще двадцять. Капітан Немо враз одрубав страшного мацака, що, звиваючись, скотився східцями вниз.

Тимчасом як ми поспішали один поперед одного на палубу, два інших мацаки впали на моряка, котрий ішов перший, і з страшною силою підняли його в повітря.

Капітан скрикнув і метнувся вперед. Ми кинулись слідом.

Яке видовище! Сердега прилип до присиснів і з примхи велетенського мацака метлявся в повітрі. Він задихався, хрипів, волав: «Пробі! Рятуйте!» Слова ці, мовлені по-французьки, приголомшили мене. Отже, я мав на судні земляка, а може, й кількох! Його розпачливий крик я чутиму все життя!

Безталанник гинув. Хто може вирвати його із тих обіймів? Одначе капітан кинувся на спрута і відрубав йому ще одного мацака. А помічник люто змагався з іншими страхіттями, які лізли на борт «Наутілуса». Матроси рубали їх сокирами. Канадець, Консель і я вганяли нашу зброю в м'ясисті туші. Повітря сповнилося міцним духом мускусу. Жах та й годі!

^{Це був велетенський кальмар.}

На хвильку я був повірив, що бідолаху матроса пощастить одірвати від присиснів. Із восьми мацаків уже сім відрубано. Лише один звивався в повітрі, вимахуючи своєю жертвою, неначе пір'їною. Та коли капітан Немо і помічник метнулися до спрута, той випустив струмінь чорної рідини із міхура, що знаходиться в його шлункові. Ми враз осліпли. А як чорна хмара розвіялася — не було й сліду ні спрута, ані мого безталанного співвітчизника!

З якою люттю, як нестямно кинулися ми тоді на почвар! На палубі «Наутілуса» було десять — дванадцять спрутів. Ми шматували й сікли зміясті цурпалки, що звивалися в потоках крові й чорної рідини. Здавалося, липучі мацаки відростали знову, мов голови гідри. Недів гарпун за кожним махом впинався в синьо-зелені очі потвор і пробивав їх. Та раптом страхітливі мацаки звалили з ніг мого відважного товариша.

О, як тільки не розірвалося мені серце! Над канадцем уже повис жахливий дзьоб. Я кинувся до Неда, але капітан мене випередив. Його сокира ввігналася у величезні щелепи спрута, а чудом врятований канадець схопився на ноги і вгородив гарпуна в самісіньке серце потвори.

— Я повинен був сплатити борг! — сказав канадцеві Немо.

Нед мовчки вклонився.

Бій тривав чверть години. Переможені страхіття, побиті й покалічені, нарешті покинули поле бою й зникли у хвилях.

Капітан Немо, весь закривавлений, стояв непорушний біля прожектора. Дивився на море, що поглинуло одного з його товаришів, і рясні сльози котилися йому з очей.

XIX ГОЛЬФСТРІМ

Ніхто з нас ніколи не забуде цієї жахливої події, що сталася двадцятого квітня. Я описав її під упливом тяжкої врази. Спершу я сам переглянув написане, а тоді прочитав Конселеві та канадцеві. Вони сказали: події змальовані точно, але їм бракує ефекту. Тільки мавши хист нашого славетного поета, автора «Трудівників моря»⁸⁷, можна б описати це страхітливе видиво.

Отже, капітан Немо плакав, дивлячись на море. Горе його було безмежне. За нашого перебування на борту «Наутілуса» це загинув уже другий його матрос. І якою смертю! Задушений, розчавлений, спотворений страшними мацаками, потовчений залізними щелепами, він навіть не спочиватиме між своїми товаришами в спокійних водах на кораловому кладовищі.

Мені й самому запекло біля серця, коли я почув одчайдушний зойк бідолахи. Нещасний француз, забувши умовну мову, заволав мовою батьківщини й рідної матері, аби востаннє позвати допомогу! Тож серед «Наутілусової» команди, душею й тілом відданої капітанові Немо, людей, що так само, як і він, порвали зв'язки з людьми, був і мій співвітчизник! Чи він сам-один представляв Францію в цьому таємничому товаристві?

Капітан Немо вернувся до себе в каюту, і знову якийсь час я його не бачив. Але про його тугу, розпач і безнадію я міг судити з поведінки судна, бо ж капітан Немо — його душа, бо ж настрій капітана завше передавався його кораблеві! «Наутілус» уже не тримався певного напряму. Він плив, мов труп, здавшися на волю хвиль. Гвинта давно звільнили, та він майже не служив суднові. «Наутілус» ішов навмання. Капітан ніяк не міг покинути місця останнього бою, розлучитися з морем, що поглинуло його товариша!

Так минуло десять днів. Тільки першого травня «Наутілус» знову взяв курс на північ і незабаром проминув Лукайські острови поблизу входу до Багамської протоки. А тоді поплив за течією найбільшої морської ріки — в неї є свої береги, своя риба і своя температура. Мова йде про Гольфстрім.

Це справжня ріка, яка вільно плине серед Тихого океану. Води її не змішуються з океанськими. Вони також солоні, солоніші за морські. Пересічна глибина течії три тисячі футів, ширина — шістдесят миль. Подекуди швидкість течії сягає чотирьох кілометрів на годину. Постійний об'єм її води більший за об'єм усіх рік земної кулі.

Справжнє джерело Гольфстріму, відкрите капітаном Морі, його, так би мовити, вихідна точка — в Гасконській затоці. Саме там Гольфстрімові води, ще ледве нагріті й майже безбарвні, починають формуватися. Вони плинуть на південь, уздовж берегів Екваторіальної Африки, де їх нагріває проміння тропічного сонця, перетинають Атлантичний океан, доходять до мису Сан-Рок на бразильському березі; тут течія розгалужується надвоє: частина завертає до Антильських островів, де вода нагрівається ще дужче. Потім Гольфстрім бере на себе роль зрівноважувача температури й починає змішувати тропічні води з північними: нагріта сонцем у Мексиканській затоці, течія підіймається на північ до американських берегів, доходить до Ньюфаундленду. Тут завдяки Девісовій протоці Гольфстрім відхиляється й знову повертає до океану, креслячи одне з найбільших кіл на земній кулі. Близько сорок третього градуса розгалужується на два рукави; один під спонукою північно-східного пасату повертається до Гасконської затоки і до Азорських островів; другий, нагрівши береги Ірландії та Норвегії, йде далі, до Шпіцбергену; тут температура його падає до чотирьох ступнів, і тут утворюється море Північного полюса, вільне од криги.

Саме цією океанською рікою і плив «Наутілус». При виході з Багамської протоки, чотирнадцять льє завширшки і триста п'ятдесят метрів завглибшки, Гольфстрім тече із швидкістю восьми кілометрів на годину. Дедалі на північ швидкість поволі меншає. І добре було б, аби це уповільнення тривало, бо якщо Гольфстрімова швидкість і напрям коли-небудь зміняться — це призведе до таких кліматичних катастроф у країнах Європи, що їхні наслідки годі й передбачити.

Близько полудня ми з Конселем були на палубі. Я розповідав йому про особливості Гольфстріму. Скінчивши розповідь, запропонував Конселеві попробувати рукою воду. Він опустив у воду руку і дуже здивувався, не відчувши ні тепла, ані холоду.

— Це пояснюється тим, — сказав я, — що температура Гольфстрімових вод по виході їх з Мексиканської затоки майже така, як температура нашої крові. Гольфстрім — величезний калорифер, завдяки йому західноєвропейські береги вкриті вічнозеленими шатами. Коли вірити Морі, Гольфстрімове тепло дало б кількість калорій, достатню, щоб перетворити масу заліза в розплавлену ріку завбільшки як Міссурі чи Амазонка і весь час підтримувати її течію.

Тут швидкість Гольфстріму сягала двох метрів двадцяти п'яти сантиметрів на секунду. Ця течія так різниться від навколишнього моря, що її ущільнені води випинаються над океанською поверхнею і утворюється різниця в температурі між ними й холодними водами. Багаті на сіль Гольфстрімові води мають яскраво-синє забарвлення і виразно помітні на зеленому тлі океану. Між ними — чітка межа; на широті Каролінських островів можна було помітити, що «Наутілус» вже крає тараном Гольфстрім, а гвинт ще спінює океанські води.

Гольфстрім ніс за собою цілий світ живих істот. Аргонавти, що водяться і в Середземному морі, плавали тут великими зграями. Поміж хрящових — найрясніше скатів з хвостом, що становить майже третину тіла; вони скидалися на великі ромби до двадцяти п'яти футів завдовжки. Зустрічались і невеличкі головаті акули, метр завбільшки, з круглою куцою мордою, озброєною кількома рядами гострих зубів; їхнє тіло ніби вкрите лускою.

Із костистих риб згадаю про губанів-перепілок, що водяться тільки в цих водах; морських карасів — райдужна оболонка очей у них ряхтіла вогнем; пискливих сцієн, метр завдовжки, з широкою пащею, втиканою дрібненькими зубами тощо.

Додам, що вночі Гольфстрімові води випромінювали світло, чи не яскравіше за сяйво нашого прожектора, надто о цій порі великих гроз, які нерідко насувалися на нас.

Восьмого травня ми були ще на траверсі Гаттерасового мису, на широті Північної Кароліни. Тут Гольфстрім сягав сімдесяти п'яти миль завширшки і двохсот десяти метрів завглибшки. «Наутілус» і досі плив навмання. Здавалося, ніхто не керував судном. За таких обставин, либонь, можна щасливо втекти. Справді-бо, заселені береги — надійний прихисток. Морем день і ніч снували пароплави, курсуючи між Нью-Йорком чи Бостоном та Мексиканською затокою. Невеличкі каботажні шхуни весь час плавали вздовж американського берега. Можна сподіватися — нас підберуть. Отже, траплялася слушна нагода, дарма що від берегів Сполучених Штатів нас одділяли тридцять миль.

Та одна прикра обставина геть нищила канадцеві плани. Стояла кепська погода. А ми наближалися до берегів, де часті бурі. Це колиска бур і циклонів, що їх породжує сам Гольфстрім. А пускатися на благенькому човні в бурхливе море — означало йти на певну смерть. Це гаразд розумів і Нед Ленд. Канадець ледве стримував нетерпіння; його поймала пекуча туга за батьківщиною, і тільки втеча могла його зцілити.

— Пане професоре, — сказав мені Нед того самого дня, — пора з цим кінчати. Поговорімо щиро. Ваш капітан Немо віддаляється од землі та йде на північ. Але з мене досить Південного полюса, і до Північного я з ним не потягнуся.

— А що ж робити, Неде, — адже зараз втеча неможлива?

— Я повертаюся до своєї думки. Треба поговорити з капітаном. Ви не хотіли говорити, коли ми пливли морями вашої батьківщини. Але зараз, коли ми біля берегів моєї,— я не можу мовчати. За кілька день «Наутілус» проходитиме повз Нову Шотландію, а поблизу Ньюфаундленду є велика бухта, а до цієї бухти впадає річка Святого Лаврентія, а річка Святого Лаврентія — то моя річка, на ній моє рідне місто Квебек, — як здумаю про це, мене охоплює лють, і серце холоне в грудях. Пане професоре, я ліпше кинуся в море! Я не залишуся тут! Я тут задихаюся!

Канадцеве терпіння вочевидь дійшло краю. Його сильна натура не могла призвичаїтися до такого тривалого ув'язнення. Він мінився на виду з кожною дниною, ставав дедалі похмуріший. Я відчував, як він страждає, бо й собі тужив за батьківщиною. Вже сім місяців ми геть одірвані від землі. А тут іще капітанове відчуження, зміна його настрою, надто після битви зі спрутами, його мовчазливість, — усе це змусило мене оцінити речі по-іншому. Захоплення перших днів минуло. Треба бути таким фламандцем, як Консель, щоб примиритися з обставинами, із середовищем, придатним лише для китоподібних та інших мешканців морського лона. Справді, якби цей добряга замість легенів мав зябра, я певен — з нього вийшла б риба хоч куди!

— Ну то як, пане професоре? — озвався Нед Ленд, не діждавшися моєї відповіді.

— Отже, ви, Неде, хочете, щоб я запитався капітана Немо про його наміри щодо нас?

— Так, пане професоре.

— Незважаючи на те, що капітан уже давав їх зрозуміти?

— Так. Я хочу востаннє почути його думку. Хочете, говоріть лише про мене, від мого імені.

— Але ж я рідко бачу капітана Немо. Він навіть уникає мене.

— Тим більше підстав зайти до нього.

— Я поговорю з ним, Неде.

— Коли? — наполягав канадець.

— Як тільки зустрінуся з ним.

— Пане Аронаксе, хочете, я його розшукаю?

— Ні, я зроблю це сам. Завтра…

— Сьогодні,— мовив Нед Ленд.

— Гаразд. Я побачуся сьогодні,— відповів я, боячись, що канадець, коли візьметься до цієї справи, тільки зіпсує її.

Я залишився сам. Питання поставлене, і я вирішив покінчити з ним негайно. Я волію розв'язану справу, аніж справу, що чекає розв'язання.

Повернувшися до себе в каюту, я почув за стіною капітанові кроки. Не можна було проминути такої нагоди. Я постукав у двері. Ніякої відповіді. Постукавши вдруге, я повернув ручку. Двері відчинилися. Я ввійшов. Капітан Немо, схилений над столом, не чув моїх кроків. Поклавши собі не виходити, доки не поговорю з ним, я підійшов до стола. Капітан рвучко підвів голову, насупив брови й мовив суворо:

— Це ви? Чого вам треба?

— Поговорити з вами, капітане.

— Мені ніколи. Я працюю. Вам надано повне право залишатися на самоті; невже я не маю такого права?

Ці слова не додали мені бадьорості. Та я приготувався вислухати все і на все відповісти.

— Капітане, — мовив я холодно, — у мене до вас пильна справа, і я не міг її відкласти.

— Що за справа? — іронічно спитався капітан. — Ви, може, зробили відкриття, на яке мені не стало снаги? Море відкрило вам нові таємниці?

Перше, ніж я встиг відповісти, капітан показав мені на розгорнений рукопис і сказав поважно:

— Ось, пане Аронаксе, рукопис, написаний кількома мовами. Тут короткий виклад моїх досліджень моря, і, коли на те Божа воля, він не загине разом зі мною. Цей рукопис, підписаний моїм іменем, з додатком історії мого життя буде покладено в маленький пливучий апарат. Останній, хто залишиться на «Наутілусі», кине апарат у море, віддавши його на волю хвиль.

Його ім'я! Його власноручний життєпис! Виходить, ця таємниця колись розкриється? Але зараз я в цьому повідомленні бачив лише привід підійти до своєї справи.

— Капітане, я можу тільки схвалити ваш намір. Не можна, щоб ваша праця загинула. Проте спосіб, що ви його обрали, здається мені надто непевним. Хтозна, куди вітри занесуть цього апарата, до чиїх рук він попаде? Невже ви не могли вигадати чогось кращого? Ви чи хтось із ваших…

— Ніколи! — рішуче урвав мене капітан.

— Ну, тоді я та товариші мої ладні взяти ваш рукопис на зберігання, і коли ви нас пустите на волю…

— На волю! — проказав капітан, встаючи.

— Так, капітане. Саме про це я й хотів поговорити з вами. Вже сім місяців ми на вашому судні, і сьогодні я хочу запитатися від імені товаришів і свого власного: невже ви думаєте тримати нас отут вічно?

— Пане Аронаксе, я сьогодні скажу те саме, що й сім місяців тому: «Хто увійшов до «Наутілуса» — ніколи із нього не вийде!»

— Таж це справжнісіньке рабство!

— Називайте, як хочете.

— Але раб повсюдно зберігає за собою право повернути собі волю! Всі засоби до цього — прийнятні!

— А хто позбавляє вас цього права? Чи я коли-небудь зв'язував вас присягою?

Капітан дивився на мене, схрестивши руки.

— Капітане, — знову почав я, — повертатися до цього питання неприємно ні вам, ані мені. Та скоро вже почали — доведімо його до краю. Кажу ще раз — ідеться не тільки про мене. Для мене наукова праця — це підтримка, велика розрада, захоплення, пристрасть, що допомагає забути все на світі. Як і ви, можу я жити всіма забутий, в тіні, з кволою надією передати колись нащадкам наслідки моїх студій з допомогою якогось гіпотетичного апарата, відданого на ласку вітрів та хвиль. Одне слово, я здатен захоплюватися вами, йти за вами, навіть охоче, виконувати роль, якоюсь мірою мені зрозумілу. Та ваше життя має й інший аспект; він постає переді мною в оточенні загадок, і лише я та мої товариші в них не втаємничені. І навіть коли б серця наші билися, мов єдине серце, вражені вашими болями або зворушені вашими талантами й відвагою, — ми все-таки повинні були б тамувати в собі найменше засвідчення тієї симпатії, яка завше виникає перед чимось гарним і добрим, байдуже, чи йде воно від друга, а чи ворога. Тож саме тільки усвідомлення нашої непричетності до всього, що стосується вас, робить наше становище незручним, неможливим навіть для мене, а тим паче для такої людини, як Нед Ленд. Кожна людина, вже тому тільки, що вона людина, заслуговує, аби про неї думали. Чи замислювалися ви над тим, на що здатна любов до волі та зненависть до рабства, до якої помсти можуть вони спонукати нашого канадця, що він може задумати, на що зважитися?

Я вмовк. Капітан Немо встав.

— Мені байдуже, що задумає чи вчинить Нед Ленд! Не я його шукав. Не ради власного вдоволення я тримаю його на судні. А ви, пане Аронаксе, — ви належите до людей, котрі можуть зрозуміти все, навіть мовчанку. Більше я не маю чого відповісти. Нехай перша наша розмова на цю тему буде й остання, бо вдруге я можу навіть не вислухати вас.

Я переказав товаришам розмову з капітаном Немо.

— Тепер ми хоч знатимемо: від цієї людини сподіватися нам нічого, — сказав Нед Ленд. — «Наутілус» наближається до Лонг-Айленду. І хоч би яка була погода, ми втечемо.

Та небо хмарилось дедалі дужче. З'явилися провісники урагану. В повітрі носився білаво-молочний туман. Баранці, що затягували обрій, збивалися в кучасті громади. Нижче мчали темні хмари. Море збурунилось і покотило довгі вали. Птахи зникли, тільки друзі грози — буревісники — ширяли над хмарами. Барометр неухильно падав.

Повітря було пересичене електрикою. Суміш у штормгласі розкладалася під її дією. Заповідалося на битву двох стихій.

Буря вдарила вісімнадцятого травня, саме тоді, коли «Наутілус» плив на широті Лонг-Айленду, за кілька миль од нью-йоркських фарватерів. Я маю змогу описати цю боротьбу стихій, бо капітан Немо замість заховатися в морські глибини з якоїсь примхи надумав триматися поверхні.

Віяв південно-західний вітер, спершу зі швидкістю п'ятнадцяти метрів на секунду, а близько третьої години пополудні — двадцяти п'яти метрів. Це вже була справжня буря.

Байдужий до лютих шквалів, капітан Немо був на палубі. Він прив'язався за пояс, щоб його не змило величезними хвилями. Вибравшися на палубу й собі прив'язавшись, я захоплювався стільки ж бурею, скільки цією надзвичайною людиною, що стала до бою з громовицями.

Великі клапті хмар торкалися здибленого моря. Я вже не бачив маленьких проміжних хвиль, які з'являються в западинах між високими валами. Нічого, крім довгих чорних валів, таких щільних, що навіть їхні гребені не розбивалися бризками. Вони здіймалися щораз вище і накочувались один на одного. «Наутілус» то лягав на борт, то, як щогла, зводився сторчма, то страшенно метався в кілевій хитавиці.

Близько п'ятої години пішов ливний дощ, та він не вгамував ні вітру, ані моря. Вітер віяв зі швидкістю сорока п'яти метрів на секунду, себто сорок льє на годину. Такий ураган валить будівлі, зриває з дахів черепицю, трощить залізні ґрати, зсуває з місця двадцятичотирьохдюймові гармати. Але й за такої бурі «Наутілус» виправдував слова одного вченого інженера:

«Добре сконструйованому суднові не страшне море». «Наутілус» — не міцна скеля, що її можуть зруйнувати хвилі: це крицеве веретено, слухняне, рухливе, без такелажу і без щогл; йому не страшна знавісніла стихія.

Я пильно вдивлявся в люті вали. Вони сягали п'ятнадцяти метрів у височінь і ста п'ятдесяти — ста сімдесяти п'яти в довжину, а їхня швидкість, вдвічі менша швидкості вітру, — п'ятнадцяти метрів на секунду. Що глибше було море, то вищі, то могутніші здіймалися хвилі. І тут я збагнув особливу роль хвиль, які вбирають в себе повітря і несуть його в морські глибини, заносячи туди джерело життя — кисень. Найвища сила їхнього тиску — це вже обчислено — сягає трьох тисяч кілометрів на квадратний фут поверхні, на яку вони падають. Біля Гебридських островів морські вали зсунули з місця скелю вагою вісімдесят чотири тисячі фунтів. А в бурю 23 грудня 1864 року самі хвилі, зруйнувавши частину японського міста Едо⁸⁸, ринули на схід зі швидкістю сімсот кілометрів на годину і того ж дня розбилися в береги Північної Америки.

Проти ночі буря полютішала. Барометр, як і за циклону 1860 року біля островів Згоди, упав до 710 міліметрів. У сутінках я помітив на обрії судно, що насилу змагалося з бурею. Воно пливло під малими парами, аби тільки триматися на хвилях. Може, це був пароплав, що ходив на лінії Нью-Йорк — Ліверпуль або Гавр. Незабаром він зник у темряві.

О десятій годині вечора небо пломеніло. Його краяли сліпучі блискавиці. Я не міг витримати цього блиску, а капітан Немо не одводив очей від неба; він, здавалося, насолоджувався бурею. Гуготіння валів, що розбивалися один об одного, завивання вітру і гуркіт грому розлягалися в повітрі страшним шумом. Вітер віяв звідусіль, щомиті міняючи напрямок. Циклон, зірвавшись із сходу, мчав на північ, захід, південь і знову повертався на схід супроти руху бурі, що кружеляла Південною півкулею.

Оце-то Гольфстрім! Він таки виправдував свою назву — короля бур. Він — творець усіх цих страшних циклонів, що зриваються через температурну різницю повітряних шарів над його течією.

Водяну зливу заступала злива вогненна. Дощові краплини оберталися на сліпучі блискітки. Можна було подумати, що капітан Немо, прагнучи гідної себе смерті, дошукується її в грімницях. За страшної кілевої хитавиці «Наутілус» здіймав догори свого крицевого тарана, і я бачив, як із нього прискали іскри.

Знеможений, геть знебулий, я плазом добрався до люка, відкинув його й зійшов до салону. Буря розшаліла до краю. Всередині «Наутілуса» не можна було встояти.

Капітан Немо вернувся десь аж опівночі. Я чув, як наповнювались резервуари і судно поволі занурювалося. Крізь шиби салону я бачив великих наполоханих риб — мов тіні, снували вони в водах, що їх раз по раз освітлювали спалахи блискавиць.

«Наутілус» опускався нижче. Я гадав: на глибині п'ятнадцяти метрів ми вже будемо в спокійних водах. Аж ні. Поверхня моря занадто збурилася. Довелося спуститися в морське лоно на п'ятдесят метрів.

А тут — який спокій, яка тиша, який мир! Хто б подумав, що на поверхні океану шаленіє ураган?!

XX НА 47°24′ ШИРОТИ І 17°28′ ДОВГОТИ

Ця буря відкинула нас на схід. Вщент розбилися всі надії на втечу до берегів Нью-Йорка або річки Святого Лаврентія. Бідолашний Нед впав у розпуку і відцурався нас, як і капітан Немо. Ми з Конселем не розлучалися.

Я вже сказав, що «Наутілус» відхилився на схід, певніше — на північний схід. Кілька днів, то занурюючись, то виринаючи, блукали ми океаном у тумані, такому небезпечному для мореплавців. Туман цей з'являвся здебільшого тому, що танули льоди і постійно насичували вологою повітря. Скільки тут, довго блукавши наосліп у прибережних водах, загинуло кораблів, що так і не помітили невиразних вогнів на суходолі! Скільки катастроф сталося через цей непроглядний туман! Скільки суден налетіло на скелі, коли завивання вітру заглушувало гуркіт валів! Скільки зіткнулося кораблів — попри всі сигнальні вогні, застережні гудки і тривожне бамкання дзвонів!

Саме тому дно тутешнього моря скидалося на поле бою, де лежали всі жертви океану: і давні, замулені, і свіжі, що в сяйві «Наутілусового» прожектора виблискували залізом та міддю.

А скільки суден загинуло разом зі всією командою, із юрбами емігрантів у таких занотованих статистикою місцях, як мис Рас, острів Сен-Поль, протока Бель-Іль, бухта Святого Лаврентія! Скільки жертв внесено до жалобного списку по лініях морського сполучення — пароплавів Монреальської компанії та Королівської пошти! «Наутілус» плив поміж цих скорботних останків, мовби роблячи огляд мерців.

П'ятнадцятого травня ми наблизилися до південного краю Ньюфаундлендської мілини. Ця мілина утворена морськими намулами, скупченням органічних решток, що їх понаносив з екватора Гольфстрім, а з Північного полюса — холодна протитечія, яка огинає американські береги. Тут також згромаджуються пливучі крижані брили, занесені під час льодоходу. На цій обмілині — ціле кладовище риб, молюсків чи зоофітів; їх гинула сила-силенна.

Море поблизу Ньюфаундлендської мілини неглибоке — кількасот брасів. Але на південь дно раптом провалюється до трьох тисяч метрів завглибшки. Тут Гольфстрім ширшає, розливається, власне, стає морем, але втрачає свою швидкість і тепло.

Згадаю про риб, бачених у цих водах: кіклоптерів, метр завдовжки, з чорною спиною і жовтогарячим черевом; великих упернаків з роду смарагдових мурен — вони славляться своїм смаком; окастих караків, з головою, подібною до собачої; в'юнів, бичків-бульро, або чорних бобирів, двадцять сантиметрів завдовжки; довгохвостих швидкоплавних макрурів із сріблястим полиском та інших.

І ще одна риба попалася до сітей — зухвала, смілива, дужа, із шпичаками на голові й колючками на плавцях, справжній скорпіон два-три метри завдовжки, лютий ворог в'юнів, тріски, лосося. Це бичок північних морів; в нього горбкувате буре тіло й червоні плавці. Матроси «Наутілуса» добре поморочилися біля цієї риби, що завдяки особливим зябровим покришкам захищає свої дихальні органи від повітря і здатна якийсь час жити поза водою.

Згадаю — по пам'яті — ще боскієнів, невеличких рибок, які подовгу пливуть за суднами в північних морях; верховодок-оксірінхів, що водяться тільки на півночі Атлантики, та скорпен. Але найрясніше було тут тріски — ми впіймали цю рибу в найлюбішому їй місці — на невиснажній Ньюфаундлендській мілині.

Тріска, власне, — гірська риба, бо ж Ньюфаундленд — не що інше, як підводна гора. Коли «Наутілус» плив крізь великі зграї цих риб, Консель здивовано вигукнув:

— Диви! Це тріска! А я гадав, що вона така сама плеската, як і ліманда або ж камбала.

— Ото дивак! — відповів я. — Тріска буває плеската лише в крамниці — вона потрапляє туди вже випатрана і сплющена. А в воді тріска така сама веретенувата, як головень, і чудово пристосована до тривалого плавання.

— Охоче вірю панові професору. Але скільки її тут — сила-силенна! Мурашник та й годі!

— Е, друже мій, тріски було б куди більше, якби не її вороги — скорпени й люди. Знаєш, скільки ікринок викидає одна самиця?

— Певно, тисяч п'ятсот.

— Одинадцять мільйонів, друже мій.

— Одинадцять мільйонів! Ну, в це я зроду не повірю, доки не порахую сам.

— Можеш порахувати. Але краще повір мені й не марнуй часу. Французи, англійці, американці, норвежці, данці ловлять тьму-тьмущу тріски. Споживають її дуже багато, і якби ця риба не була надзвичайно плодюча, її давно б уже винищили в усіх морях. Тільки в Америці п'ять тисяч суден із сімдесятьма п'ятьма тисячами команди ловлять тріску. Кожне судно виловлює сорок тисяч рибин, а всі разом — двадцять п'ять мільйонів. Стільки ж виловлюють і біля норвезьких берегів.

— Гаразд, — сказав Консель, — здаюся на пана професора. Я їх не рахуватиму.

— Кого?

— Одинадцять мільйонів ікринок. Але дозволю собі одне зауваження.

— А саме?

— Якби зі всіх ікринок виходила мільга, то вистачило б чотирьох тріскових самиць, щоб нагодувати Англію, Америку й Норвегію.

Коли ми пропливали над самою Ньюфаундлендською мілиною, я добре роздивився рибальське знаряддя на тріску: довгі вудки, оснащені двомастами гачків, — кожний човен викидає їх дюжинами. Вудка опускається на дно з допомогою невеличкої кітви; горішній кінець тримається на поверхні корковим поплавцем. «Наутілусові» доводилося спритно маневрувати серед цієї підводної сітки.

А втім, ми не барилися в тих людних місцях. Невдовзі «Наутілус» вийшов на сорок другий градус північної широти. Це — широта Сен Джонса на Ньюфаундленді та Гарте-Контента, де кінчається трансатлантичний кабель.

«Наутілус» не пішов далі на північ, а повернув на схід, так начебто мав намір простувати рівниною, де лежав цей телеграфний кабель; дно її безліч разів промацувалося, і тому рельєф точно визначений.

Сімнадцятого травня за п'ятсот миль од Гарте-Контента, на глибині двох тисяч восьмисот метрів, я помітив на ґрунті кабель. Я не сказав Конселеві, що воно таке, і той спершу подумав — то морська гадюка — та й заходився, своїм звичаєм, класифікувати її. Та я розчарував добрягу, а щоб утішити його, розповів, як укладали кабель.

Перший кабель прокладено протягом 1857–1858 років; але, передавши із чотириста телеграм, він перестав працювати. 1863 року інженери зробили новий кабель, три тисячі чотириста кілометрів завдовжки, вагою чотири тисячі п'ятсот тонн, і повантажили його на корабель «Грейт-Істерн». Почалося прокладання — і знов невдача.

Двадцять п'ятого травня «Наутілус», занурившись на глибину три тисячі вісімсот тридцять шість метрів, опинився саме в тому місці, де порвався кабель. Це сталося за шістсот тридцять вісім миль од Ірландії. О другій годині пополудні помітили, що зв'язку з Європою немає. Інженери-електрики на борту постановили спершу розтяти кабель, а тоді витягти його; близько одинадцятої години вечора вони витягли в пошкодженому місці кабель, з'єднали його і знову опустили в море. Але по кількох днях кабель порвався вдруге, і цього разу добути його з океанських глибин не вдалося.

Та інженери не відступилися. Відважний Сайрус Філд, ініціатор того підприємства, який важив усім своїм статком, запропонував нову підписку, її зразу було здійснено. Виготовили новий, досконаліший кабель. Пучок провідників у гумовій ізоляції для більшої певності покрили текстильною сорочкою і взяли в металеву арматуру. Тринадцятого липня 1866 року «Грейт-Істерн» знову виплив у море.

Все начебто було гаразд. Та не обійшлося без пригоди. Розмотуючи кабель, електрики помітили в декількох місцях недавно забиті цвяхи, певно, з наміром пошкодити серцевину. Капітан Андерсон скликав офіцерів та інженерів. Обміркувавши подію, вони об'явили: впійманого винуватця без суду викинуть у море. Відтоді злочинних спроб не було.

Двадцять третього липня «Грейт-Істерн» перебував десь за вісімсот кілометрів од Ньюфаундленду, аж раптом з Ірландії надійшла телеграма про замирення, укладене між Пруссією та Австрією по битві під Садовою. А двадцять сьомого липня команда судна вгледіла крізь туман гавань Гартс-Контент. Прокладання щасливо завершилося.

Я, звичайно, не сподівався побачити електричний кабель у тому самому стані, яким вийшов він із майстерень. Довжелезна гадюка, обліплена черепашковими скалками, лежала в кам'янистій оболонці, що захищала його проти молюсків-точильників. Кабель лежав на дні, недоступний морським хвилям, під тиском, сприятливим для електричних імпульсів — вони передавалися від Америки до Європи за тридцять дві сотих секунди. Кабель, безперечно, служитиме довіку, бо помічено: гумова ізоляція, перебуваючи в морській воді, дедалі міцнішає.

До того кабель лежить на вдало вибраному плато і ніде не провисає над глибинами, де б він міг обірватися. «Наутілус» опускався до найнижчих місць його залягання — на чотири тисячі чотириста тридцять один метр, та він і там лежав вільно, і трохи не натягшися.

Потому ми підійшли до місця, де 1863 року обірвався кабель. Океанське дно утворило тут долину сто двадцять кілометрів у широчінь; поставити на неї навіть Монблан — то й ця гора не виступала б над водою. На сході долина замикалася прямовисним муром дві тисячі метрів заввишки. Ми підійшли до нього двадцять восьмого травня. «Наутілус» перебував тепер всього за сто п'ятдесят кілометрів од Ірландії.

Може, капітан Немо попливе вище, щоб досягти Британських островів? Ні. На мій великий подив, він пішов на південь і повернувся в європейські води. Коли обходили Смарагдовий острів, переді мною майнули мис Клер і маяк Фастенет, що світив тисячам кораблів, котрі пливуть із Глазго або Ліверпуля.

З голови мені не йшло важливе питання. Чи зважиться «Наутілус» увійти до Ла-Маншу? Про це саме повсякчас питався в мене і Нед Ленд. Та що я міг йому відповісти? Капітан Немо не показувався нам на очі. Він уже дав канадцеві змогу глянути на американські береги, чи не покаже він мені французьких?

Тим часом «Наутілус» простував далі на південь. Тридцятого травня він минув Лендз-Енд і пройшов між південним краєм Англії та островами Сіллі.

Якби капітан Немо хотів увійти в Ла-Манш, він би мусив повернути просто на схід. Але він цього не зробив. Весь день тридцять першого травня «Наутілус» описував кола, і це мене заінтригувало. Здавалося, він шукає й не знаходить якогось місця. Опівдні капітан Немо сам став до стерна. До мене він не обізвався жодним словом і був похмурий, як ніколи. Що могло так його засмутити? Може, близькість європейських берегів? А може, перед ним повстали спомини про покинуту батьківщину? Що відчуває він зараз? Мучить його сумління чи скорбота? Я сушив цим собі голову, передчуваючи — капітанові таємниці якимсь випадком незабаром відкриються.

Назавтра, першого червня, «Наутілус» кружляв на тому самому місці. Напевне, він дошукується якоїсь потрібної йому точки. Капітан вийшов визначити висоту сонця. Море було спокійне, небо — чисте. За вісім миль на східному обрії малювалося велике судно. На ньому не було жодного прапора — тож я не міг дізнатися, якій державі судно належить. Капітан Немо за кілька хвилин до того, як сонце мало перейти меридіан, узяв секстанта і заходився робити виміри аж надто старанно.

Я саме був на палубі. Скінчивши виміри, капітан мовив:

— Тут!

Він спустився в судно. Чи помітив капітан, що невідоме судно змінило курс і пливло начебто до нас? Хтозна.

Я повернувся до салону. Віконниці зачинилися, зашуміла вода, наповнюючи резервуари. Тяговий гвинт не рухався, і тому «Наутілус» почав занурюватися вертикально. За кілька хвилин на глибині вісімсот тридцять три метри ми лягли на дно.

Світна стеля салону погасла, віконниці одчинилися, і крізь кришталеві шиби я побачив море, на півмилі довкола осяяне прожектором.

Я глянув у вікно правобіч. Переді мною були самі неосяжні спокійні води.

З вікна ліворуч виднілася на морському дні якась кучугура, що відразу привернула мою увагу. Здавалося, то якісь руїни, вкриті шаром білуватих черепашок, ніби сніговою габою. Я придивився уважніше до тої брили і пізнав невиразні обриси судна без щогл — воно, певно, сторчма пішло на дно. Видно, ця сумна подія сталася давно. Немало років довелося лежати на дні океану решткам корабельної катастрофи, коли на них нашарувалося стільки вапна.

Що ж воно за корабель? Чому «Наутілус» відвідав його могилу? Чому затонуло це судно?

Я не знав, що думати, аж раптом почув повільну мову капітана Немо:

— Колись це судно називалося «Марселець». Його спустили на воду 1762 року; на його борту було сімдесят чотири гармати. Тринадцятого серпня 1778 року під командою Пуапа Вертрьє воно відважно билося проти «Престона». Четвертого липня 1779 року разом із ескадрою адмірала Д'Естена здобуло Гренаду. П'ятого вересня 1781 року брало участь у бою графа де Грасс у бухті Чезапік. 1794 року Французька республіка перейменувала його. Шістнадцятого квітня того самого року судно прилучилося в Бресті до ескадри Вілларе-Жуайєз, приставленої охороняти транспорт пшениці, який ішов із Америки під командою адмірала Ван Стабеля. Одинадцятого і тринадцятого преріаля⁸⁹ другого року революції та ескадра зустрілася з англійським флотом. Пане професоре, нині тринадцяте преріаля — перше червня 1868 року. Сімдесят чотири роки тому, день у день, на цьому самому місці, на 47°24′ широти і 17°28′ довготи, корабель після героїчного бою з англійським флотом, коли всі його три щогли були збиті, трюм затопила вода, а третина команди вийшла з бою, волів потопити себе разом із трьомастами п'ятдесятьма шістьма моряками. Команда підняла на кормі свого прапора й, вигукуючи: «Хай живе республіка!» — разом із судном зникла під водою.

— Це «Месник»! — вигукнув я.

— Так, пане професоре, «Месник»! Чудове ім'я! — прошепотів капітан Немо, схрестивши на грудях руки.

XXI «ГЕКАТОМБА»⁹⁰

Ця манера говорити, ця несподівана сцена, ця розповідь про корабля-патріота, що її почато холодним тоном, а скінчено так схвильовано, нарешті сама назва «Месник», мовлена в значенні, добре мені зрозумілому, — все це, разом узяте, глибоко запало мені в душу. Я не зводив із капітана Немо очей. А він, простягши до моря руки, дивився полум'яним зором на преславні рештки. Може, мені так і не пощастить узнати, хто він, звідки прийшов і куди йде, проте я дедалі ясніше бачив: людина бере в ньому верх над ученим. Ні, не звичайна мізантропія загнала капітана і його товаришів в крицевий корпус «Наутілуса», а ненависть, така безмірна й велична, що її не міг угамувати й час.

Чи прагнула та ненависть помсти? Майбутнє незабаром відповість мені на це.

Тим часом «Наутілус» повільно спливав догори і невиразні обриси «Месника» мало-помалу танули. Невдовзі легке похитування судна показало — ми виринули на поверхню.

Аж раптом пролунав глухий вибух. Я глянув на капітана. Він і не ворухнувся.

— Капітане! — мовив я.

Він промовчав.

Я вийшов із салону й побіг на палубу. Консель і канадець уже були там.

— Що за вибух? — спитав я і глянув у напрямі судна, котре запримітив ще перед нашим зануренням. Воно наближалося до «Наутілуса» і, видно було, піддавало пари. До нього залишалося миль із шість.

— Гарматний постріл, — відповів Нед Ленд.

— Що за судно, Неде?

— Зважаючи на його такелаж, на низькі щогли — іду навзаклад: судно військове. От коли б воно пішло на нас! Хай би навіть потопило цього проклятого «Наутілуса»!

— Друже Неде, — сказав Консель, — а що це судно може зробити «Наутілусові»? Хіба поженеться за ним під воду? Чи обстріляє його на морському дні?

— А не могли б ви, Неде, визначити національність судна? — спитався я.

Канадець нахмурив брови, примружив очі й кілька хвилин своїм гострим зором пильно вдивлявся в судно.

— Ні, пане професоре, не можу. Прапора спущено. Та кажу напевне — судно військове, бо на вершечку грот-щогли майорить довгий вимпел.

Вже чверть години ми стежили за судном, яке йшло просто на нас. Проте навряд чи воно із такої віддалі могло розгледіти «Наутілуса», а тим паче збагнути, що це підводний корабель.

Трохи згодом канадець сповістив: це військове судно із тараном і двома панцерними палубами. Густий чорний дим кужелив із його двох димарів. Згорнене вітрилля зливалося з лініями рей. На гафелі — жодного прапора. Здаля не можна було роздивитись, якого кольору вимпел.

Корабель швидко линув уперед. Якщо капітан Немо підпустить його близько, ми матимемо добру нагоду врятуватися.

— Пане професоре, — сказав Нед Ленд, — коли судно наблизиться до нас на милю, я кинуся в море і пропоную вам зробити те саме.

Я нічого не відповів канадцеві й розглядав далі корабель, який більшав просто на очах. Чий би він не був — англійський, французький, американський чи російський, — певна річ, підбере нас, якщо допливемо до нього.

— З ласки пана професора нагадаю, — мовив Консель, — ми вже маємо деякий навик до плавання. І коли пан професор схоче піти за своїм другом Недом, він може покласти на мене обов'язки буксира.

Я не встиг ще відповісти, як з носової частини судна сапнув білий димок. За мить вода, збурена падінням важкого тіла, забризкала «Наутілусову» корму. І тут же долинув гарматний гуркіт.

— Вони по нас стріляють! — вигукнув я.

— Молодці! — буркнув канадець.

— Отже, ми не здалися їм тими, що зазнали катастрофи і вчепилися до корабельного уламка!

— З ласки пана професора… — почав Консель, але тут інше ядро забризкало його з ніг до голови.

— Гаразд, — мовив він, обтріпуючи воду. — З ласки пана професора — вони впізнали нарвала і стріляють по ньому.

— Та хіба ж вони не бачать, що мають діло з людьми! — вигукнув я.

— Певно, тому й палять! — відповів Нед, глянувши на мене.

Нараз мені сяйнуло в голові. Всі вже, безперечно, знають, як ставитися до існування цього вигаданого страхіття. Коли «Авраам Лінкольн» зіткнувся з нарвалом і канадець метнув у нього гарпуна, капітан Фарагут здогадався: нарвал — не що інше, як підводне судно, страшніше за надприродного кита.

Авжеж, саме так воно й повинно бути, і тепер, звичайно, по всіх морях ганялися за цією страшною нищівною машиною!

Так, «Наутілус» і справді страшний, коли капітан Немо призначив його на знаряддя помсти! Хіба тої ночі в Індійському океані, коли нас зачинили в камері, не напав він на якесь судно? Або чоловік, похований на кораловому кладовищі,— хіба він не жертва сутички з тим судном? То певна річ! Одна частка таємничого життя капітана Немо відкрилася. І хай навіть його особу не розгадали, — народи, об'єднавшися проти нього, ганялися вже не за химерою, а за людиною, котра прирекла їх своїй безжальній ненависті!

Все оте страшне минуле постало мені перед очима. Отже, замість друзів ми знайдемо на кораблі самих тільки безжальних ворогів.

Тим часом ядра дедалі густіше падали довкола нас. Кілька штук, вдарившись об воду, відлетіли далеко рикошетом. Одначе жодне не влучило в «Наутілуса».

Тепер корабель був не далі трьох миль од нас. Незважаючи на лютий обстріл, капітан Немо не виходив на палубу. Проте якби одне з конічних ядер влучило в «Наутілусів» корпус, це б могло бути для нього фатальним. І Нед Ленд озвався до мене:

— Пане професоре, ми повинні будь-що вибратися з цієї халепи. Подаймо їм знак! Сто чортів! Може, таки і зрозуміють, що ми — люди порядні!

Нед Ленд витяг носовичка, щоб помахати ним у повітрі. Та не встиг він його розгорнути, як залізна рука схопила канадця й повалила на палубу.

— Негіднику! — крикнув капітан Немо. — Ти хочеш, щоб я прикував тебе до «Наутілусового» тарана перше, ніж він проткне того корабля?!

Страшно було слухати капітана Немо, та ще страшніше — дивитися на нього. Лице сполотніло — так начебто його серце на мить перестало йому битися. Зіниці звузилися до краю. Він не говорив — він рикав. Схилившись над канадцем, він термосив його за плечі.

Потому капітан, покинувши Неда Ленда, обернувся до судна, що сипало ядра довкола «Наутілуса».

— Ага! Ти знаєш, хто я такий, кораблю проклятої держави! — закричав він могутнім голосом. — Мені не треба бачити кольору твого прапора, щоб узнати, чий ти! Дивись! Я тобі покажу свій прапор!

І капітан Немо розгорнув чорного прапора, такого самого, якого поставив на Південному полюсі.

В цю мить ядро навскоси вдарило в «Наутілусів» корпус; не завдавши ніякої шкоди, воно відскочило рикошетом, пролетіло повз капітана і впало в море.

Капітан Немо знизав плечима. Тоді обернувся до мене й різко промовив:

— Спускайтеся вниз — і ви, пане професоре, і ваші товариші!

— Капітане! — вигукнув я. — Невже ви атакуєте судно?

— Я його затоплю!

— Ви цього не зробите!

— Зроблю! — холодно відповів капітан Немо. — Не раджу вам судити мене. Випадок одкрив вам те, чого ви не повинні бачити. На мене напали. Відповідь буде страшна. Спускайтеся!

— Чиє це судно?

— Ви не знаєте? Що ж, тим краще! Принаймні його національність залишиться вам невідома. Сходьте.

Коли я спускався трапом, ще одне ядро вдарило в корпус. Мені почувся капітанів крик:

— Бий, навісний кораблю! Кидай марно свої ядра! Не минеш ти мого тарана! Тільки загинеш не на цьому місці. Я не хочу, щоб твої уламки торкалися славних решток «Месника»!

Я вернувся до себе в каюту. Капітан і його помічник залишилися на палубі. Гвинт почав обертатися. «Наутілус» швидко відійшов геть, так що ядра не могли вже до нього долітати. Але переслідування тривало, і капітан Немо тримався цієї самої віддалі.

Близько четвертої години пополудні, нетямлячись з хвилювання, я вернувся до головного трапа. Люка було відчинено. Я зважився вийти нагору. Капітан походжав по палубі сягнистим кроком. Він дивився на судно, що залишалося на віддалі п'яти-шести миль під вітром. Капітан кружляв навколо нього, як хижий звір, і, підбиваючи на переслідування, відводив судно далі на схід. Але сам не нападав. Може, він іще вагався?

Я спробував утрутитися востаннє. Та ледве заговорив, капітан примусив мене замовкнути.

— Я сам закон і суд! — сказав він. — Я поневолений, а це — мій поневолювач! Через нього я втратив геть усе, що любив, обожнював, плекав, — вітчизну, жінку, дітей, батьків! Все, що я ненавиджу, — на тому кораблі! Замовкніть!

Я востаннє глянув на корабля, який ішов на всіх парах, і вернувся до Неда й Конселя.

— Тікаймо! — вигукнув я.

— Гаразд, — відповів Нед. — Чиє це судно?

— Не знаю. Та хоч чиє було б — до ночі його затоплять. То ліпше вже загинути на ньому, аніж бути причетним до помсти, не знавши навіть, чи вона справедлива.

— І я такої думки, — холодно відповів Нед. — Почекаймо ночі.

Настала ніч. На борту «Наутілуса» панувала глибока тиша. Компас показував — курс не змінився. Я чув, як обертався гвинт, швидко й ритмічно розсікаючи воду. «Наутілус» плив поверхнею, звільна похитуючись з боку на бік.

Я й мої товариші надумали тікати тоді, коли судно підійде так близько, щоб нас могли почути або побачити; на щастя, місяць світив дуже ясно. А вже діставшись корабля, ми, коли й не зможемо відвернути навислої над ним загрози, принаймні зробимо все, що дозволять обставини. Разів кілька мені здавалося: «Наутілус» готується до нападу. Але він тільки підпускав ближче супротивника, а тоді знову відходив.

Частина ночі минула спокійно. Ми чекали слушного до втечі моменту. Стурбовані, лише зрідка перемовлялися. Нед Ленд хотів уже кидатися в море. Я вмовив його зачекати. Я вважав, що «Наутілус» атакуватиме судно на поверхні моря, а тоді наша втеча буде не тільки можлива, а й легка.

О третій годині ранку, хвилюючись, вийшов я на палубу. Капітан Немо не покидав її. Зараз він стояв біля свого прапора, що маяв під легким вітерцем. Капітан не спускав з ока судна. Його погляд, до краю напружений, здавалося, тримав, гіпнотизував і тяг за собою корабля певніше, аніж буксир!

Місяць саме покидав меридіан. На сході блиснув Юпітер. В цьому супокої природи небо й океан змагалися своєю тишею і море відкривало нічним зорям найкраще зі всіх свічад, які будь-коли відбивали їхній образ.

І коли я порівнював безмежний спокій стихій із гнівом, що причаївся в утробі невловимого «Наутілуса», все єство моє здригалося.

Військовий корабель був од нас за дві милі. Він наближався, простуючи на світло «Наутілусового» прожектора. Я бачив сигнальні вогні — зелений і червоний — та білий ліхтар на фок-щоглі. Мерехтливе світло осявало такелаж: певно, топки працювали на повну силу. Снопи іскор, розжарені вуглинки вилітали з димарів і зірочками розсипалися в темряві.

Я залишався на палубі до шостої ранку, але капітан Немо, здавалося, мене не помічав. Тепер судно було всього на півтори милі від нас, і тільки-но почало світати — знову взялось нас обстрілювати. Наближався час, коли «Наутілус» кинеться на ворога, а я й мої товариші назавше розлучимося із цією людиною, судити яку я не важився.

Я вже хотів був зійти вниз і попередити Неда й Конселя, аж тут на палубу вийшов капітанів помічник із кількома матросами. Капітан Немо не бачив їх чи, може, не хотів бачити. Зразу почалося рихтування до бою. Залізні поручні, що ними обнесено палубу, опущено. Кабіну прожектора й стерничу рубку втягнено всередину майже врівень із корпусом. Поверхня металевої сигари не мала тепер жодної опуклості, яка могла б заважати «Наутілусові» в маневруванні.

Я вернувся в салон. «Наутілус» і далі плив на поверхні. Ранішнє світло осявало воду. На шибках ряхтіли червонаві відблиски сонця, що зводилося над обрієм. Море звільна котило легенькі хвилі. Починався страшний день другого червня.

О п'ятій годині лаг показав — «Наутілус» пішов повільніше. Я збагнув, що він підпускає до себе ворога. Вибухи гучнішали. Ядра падали довкола нас, врізаючись у воду з якимсь дивним свистом.

— Друзі мої,— сказав я, — час настав. Потиснемо руки, і хай береже нас Господь!

Нед Ленд був сповнений рішучості, Консель спокійний, а я ледве стримував хвилювання.

Ми перейшли до бібліотеки. Штовхнувши двері, що вели до головного трапа, я почув — люк з гуркотом зачинився.

Канадець шарпнувся до східців, але я зупинив його. Ми почули свист — це в резервуари ринула вода. Справді, за хвилину «Наутілус» занурився в воду на кілька метрів. Я зрозумів його маневр. Було вже пізно діяти. «Наутілус» мав намір ударити двопалубне судно не в його непробивний панцер, а нижче ватерлінії, де панцера вже нема.

Отже, знову ми в'язні, та ще й повинні стати невільними свідками страхітливої драми. Проте часу на роздуми вже нема. Зачинившись у мене в каюті, ми мовчки дивились один на одного. Я впав у якесь заціпеніння. В голові — жодної думки. Такий гнітючий стан буває, коли ждеш страшного потрясіння. Я чекав, я слухав, слухав усім єством!

Тим часом «Наутілус» поплив хутчій. Певно, брав розгін. Корпус тремтів. Раптом я скрикнув: «Наутілус» ударив, але не дуже сильно. Я відчув — сталевий його таран пронизує жертву. Щось тріщало, скреготіло. «Наутілус» проходив крізь тіло корабля, неначе голка крізь полотно!

Я не міг більше витерпіти. Нестямно, як божевільний, вибіг із каюти й кинувся в салон. Там стояв капітан Немо. Похмурий і невблаганний, він мовчки дивився в вікно правого борту.

Корабель занурювався в воду, і, щоб дивитися на його агонію, опускався в безодню й «Наутілус». За десять метрів од себе я добре бачив розпанаханий корпус, — туди з шумом ринула вода; вище — подвійний ряд гармат. На палубі металися темні тіні.

Вода ринула й ринула в корабель. Нещасні видряпувалися на ванти, обліплювали щогли, борсалися в воді. Це був людський мурашник, зненацька залитий водою!

Я закляк, задубів, волосся стало руба; очі ледве не вилазили з лоба; мені забило дух, відняло голос; та я дивився! Нестримна сила тягла мене до вікна!

Величезний корабель занурювався повільно. Водночас опускався й «Наутілус», пильнуючи кожного його руху. Несподівано пролунав вибух. Стиснене повітря рознесло палубу, як вогонь — пороховий погріб. Навіть «Наутілуса» відкинуло силою вдару.

Тепер корабель швидко пішов на дно. Промайнули марси, обліплені людьми, реї, провислі під вагою багатьох тіл, тоді — вершечок грот-щогли. І темна маса зі всією командою мерців, поглинута жахливим виром, зникла з-перед очей…

Я повернувся до капітана Немо. Цей страшний судія, справжній архангел ненависті, не зводив очей зі своєї жертви. А коли все скінчилося, попрямував до дверей, відчинив їх і ввійшов до себе в каюту. Я провів його поглядом.

На стіні в каюті, вище портретів його улюблених героїв, я помітив портрет молодої жінки з двома дітьми. Якусь хвилю подивившись на них, капітан Немо простяг руки, впав на коліна і зайшовся риданням.

XXII ОСТАННІ СЛОВА КАПІТАНА НЕМО

Віконниці зачинилися, і страшне видиво зникло. В «Наутілусі» панували морок і тиша. Він покидав те скорботне місце, линучи із надзвичайною швидкістю на глибині ста футів. Куди він простував? На південь, на північ? Куди тікав капітан Немо, помстившися так страшно?

Я вернувся в каюту, де мовчки сиділи Нед і Консель. Я відчував непереможну відразу до капітана Немо. Хоч би якого лиха завдали йому люди — він не мав права карати так жорстоко. І він зробив мене коли не співучасником, то свідком своєї помсти! Це вже занадто!

Об одинадцятій годині спалахнуло світло. Я пішов до салону. Там не було нікого. Прилади показували, що «Наутілус», то пливучи поверхнею, то занурюючись на тридцять футів, летів на північ зі швидкістю двадцяти миль на годину.

Із позначок на карті я побачив: ми проминули Ла-Манш і мчимо до північних морів. Стоячи при вікні, я ледве встигав уловлювати оком довгоносих акул, риб-молотів, морських вовків, великих морських орлів, табуни морських коників, таких подібних до шахових коней, вугрів, які звивалися, ніби феєрверкові гадючки, цілі зграї крабів, нарешті, морських ластівок, що своєю прудкістю змагалися з «Наутілусом». Одначе про уважне спостереження, вивчення й класифікацію не могло бути й мови.

До вечора ми пройшли Атлантичним океаном двісті льє. Споночіло, і до сходу місяця море повилося густою темрявою.

Мені не спалося цієї ночі. В уяві раз у раз поставала сцена жахливої розправи. Хто міг би тепер сказати, куди затяг нас «Наутілус»? Весь час мчав він із нечуваною швидкістю. Весь час крився в північних туманах!

Чи наближався він до Шпіцбергену, а чи до Нової Землі? Чи пройшов він невідомі моря — Біле і Карське, Обську затоку, архіпелаг Ляхова, маловідомі береги Азії? Хтозна. Я втратив будь-яку уяву про час. Здавалося, дні і ночі минали тепер не усталеним звичаєм, а так, як у полярних країнах. Я почувався в полоні фантастичного світу, властивого скорше хворобливій уяві Едгара По⁹¹.

Я гадаю, — може, й помиляючись, — що «Наутілусів» гін тривав п'ятнадцять, а то й двадцять діб, і хтозна, скільки б він тривав іще, якби край нашій мандрівці не поклала катастрофа.

Капітана Немо — не видно й не чути, його помічника — так само. Ніде й сліду жодної людини команди. «Наутілус» майже не виринав на поверхню. А коли й випливав поновити повітря, то віконниці відчинялися й зачинялися автоматично. На карті — жодних позначок. Я не знав, де ми тепер.

Додам, що й канадець, вичерпавши терпіння й сили, також не показувався на очі. Консель не міг витягти з нього жодного слова і боявсь, аби Нед у нападі шаленства чи туги за батьківщиною не заподіяв собі смерті. Консель стежив за ним невідступно.

Ясна річ, за таких обставин наше перебування на судні було нестерпне.

Одної ночі — вже не знаю, якого й числа, — я заснув на світанку, і то важким хворобливим сном. А прокинувшись, побачив Неда — він схилився наді мною й пошепки сказав:

— Тікаймо!

Я схопився.

— Коли?

— Сьогодні вночі. Зі всього видно, що «Наутілус» зараз без нагляду. Всі мовби повмирали. Ви будете готові, пане професоре?

— Так. Але де ми?

— Поблизу землі. Я вранці наглянув її крізь туман за миль двадцять на схід.

— Що за земля?

— Не знаю. Та хай там яка, а нас прихистить.

— Гаразд, Неде! Ми цієї ночі втікаємо, хоч би й довелося потонути в морі.

— Море бурхливе, вітер навальний, та легким човником «Наутілуса» проплисти двадцять миль — нехитре діло. Я вже непомітно переніс туди трохи харчів та кілька пляшок води.

— Я — з вами.

— А коли б мене заскочили, — додав Нед, — я боронитимусь, доки не вб'ють.

— Ми загинемо разом, друже Неде.

Канадець пішов. Я вийшов на палубу; хвилі так розбушувалися, що важко було встояти. Небо хмарилось, та коли за цим густим туманом лежала земля, треба втікати. Не можна марнувати ні дня, ані години.

Я повернувся до салону, побоюючись і воднораз прагнучи зустрітися з капітаном Немо, бажаючи й не бажаючи побачити його востаннє. Що б я йому сказав? Чи зміг би приховати мимовільний страх перед ним?

Ні! Ліпше не зустрічатися віч-на-віч! Ліпше забути його! А проте…

Довго-довго тяглася ця днина, остання, що її залишилося мені перебути на борту «Наутілуса»! Я сидів сам-один. Аби не збудити підозри, Нед і Консель уникали розмови зі мною.

О шостій годині я сів обідати, хоч і не хотілося. Мене аж нудило, та я присилував себе добре попоїсти, щоб тільки не охлянути. О пів на сьому ввійшов канадець і сказав:

— До відплиття не побачимось. О десятій місяць іще не зійде. Це нам на руку. Приходьте до човна. Ми чекатимемо.

Не ждучи на мою відповідь, канадець вийшов.

Мені хотілося взнати курс «Наутілуса», і я зайшов у салон. Ми простували глибиною п'ятдесят метрів на північний схід.

Востаннє глянув я на чудеса природи, на шедеври мистецтва, на рідкісну колекцію, що їй судилося колись загинути на морському дні разом із тим, хто її зібрав. Мені хотілося назавше зберегти все це в своїй пам'яті. Я забарився тут на цілу годину; ходив і милувався на скарби, осяяні світлом.

Потім я вернувся до себе в каюту. Тепло вдягнувшися, зібрав свої нотатки і заховав під одежею. Сильно билося серце. Та його не вгамувати! Капітан Немо, безперечно, зразу помітив би мою розгубленість, моє хвилювання.

Що робить він зараз? Я підійшов до дверей його каюти. Там чулися кроки. Капітан Немо був у себе. Він іще не лягав. За кожним кроком мені здавалося — ось він вийде й спитає, чому я захотів утікати. Мене охоплював страх, а уява ще дужче його роздмухувала. Ці почуття так шарпали душу, що я запитував себе: а чи не ліпше зайти до капітанової каюти, стати перед ним і сміливо глянути в вічі?

Яка маячня! На щастя, я втримався і, повернувшись до каюти, простягся на ліжку, щоб угамуватися. Потроху я заспокоївся, але збуджений мозок працював. Зринали спомини з життя на борту «Наутілуса», пригадувалося все добре й лихе, що сталося відтоді, як мене викинуло за борт «Авраама Лінкольна», — підводне полювання, Торресова протока, дикуни Нової Гвінеї, мілина, коралове кладовище, Суецький канал, Санторинський острів, критський плавець, бухта Віго, Атлантида, крижані тороси, Південний полюс, крижана тюрма, бій зі спрутами, буря в Гольфстрімі, «Месник» і жахливе затоплення військового корабля разом із його командою!.. Усі події промайнули перед очима, як декорації на сцені, що безнастанно міняються. І на тлі цих дивних подій безмірно виростала постать капітана Немо. Його образ набував надлюдської величі. Це була не моя подоба, це був володар вод, геній морів!

Було вже десь пів до десятої. Голова мені страшенно боліла. Я стиснув її руками й сидів, заплющивши очі. Мені важко було думати. Ще півгодини чекання! Півгодини кошмарів!

У цю мить почулися тихі звуки органа, сумна мелодія — справжній стогін наболілої людської душі, яка хоче порвати з земними зв'язками. Я слухав усім своїм єством, затамувавши подих, пойнятий музикальним екстазом.

Раптом мене вразила одна думка. Адже капітан Немо вийшов із каюти і зараз у салоні! А мені треба буде перейти через салон. І там я зустрінуся з капітаном востаннє. Він може знищити мене одним жестом, прикувати до корабля єдиним словом!

Але зараз продзвонять десяту годину. Пора виходити з каюти й прилучатися до своїх товаришів.

Я вже не вагався — хай навіть капітан Немо стане переді мною. Прочинив тихо двері, а здалося, вони загуркотіли, як грім. Та це, певне, тільки вчувається!

Я пробирався навпомацки темним коридором «Наутілуса», раз у раз зупиняючись, щоб вгамувати стукіт серця. Діставшися дверей салону, обережно їх відхилив. Темно. Тихо лунали акорди. Капітан Немо сидів за органом. Він мене не бачив. Він так захопився музикою, що, мабуть, не помітив би мене й при яскравому світлі.

Я тихо ступав по м'якому килимові, пильнуючи, щоб чогось не зачепити. Треба було п'ять хвилин, щоб дістатися головних дверей, які вели до бібліотеки. Я вже брався відчинити їх, аж тут важке зітхання капітана Немо прикувало мене до місця. Я догадався — він підводиться, — і навіть розгледів його невиразну постать — тоненьке пасмо світла з бібліотеки проникало до салону. Схрестивши на грудях руки, капітан мовчки ішов просто на мене — не йшов, а скорше плив, як мара. Від ридання йому здіймалися груди. І до мене долинули слова — останні слова, які я почув од нього:

— Господи всемогущий! Досить! Досить!

Що це? Голос сумління, що все ж таки мучило його душу? Приголомшений, я кинувся в бібліотеку, проскочив трапом та верхнім коридором і добіг до човна, де вже чекали на мене товариші.

— Рушаймо! Рушаймо! — крикнув я.

— Зараз! — відповів канадець.

Ми герметично зачинили люка і англійським ключем, що його захопив Нед Ленд, загвинтили гайки. Потому зачинили отвір у кабіні човна, і канадець заходився відкручувати шворні, які з'єднували човен із «Наутілусом».

Раптом ізсередини судна долинув якийсь шум, тривожні вигуки. Що там скоїлося? Невже помітили нашу втечу? Я відчув — канадець всунув мені до рук ножа.

— Так, — прошепотів я, — краще померти!

Канадець покинув одгвинчувати шворні, і я почув одне слово, раз у раз проказуване, — страшне слово, з якого я збагнув причину тривоги, що охопила «Наутілус». Не ми тому причиною!

— Мальстрем! Мальстрем! — вигукнув я.

Мальстрем! Чи може бути щось для нас жахливіше? Виходить, ми опинилися в найнебезпечніших водах Норвезького узбережжя? Невже «Наутілус» затягне у вир, у безодню, і саме тоді, коли човен наш ось-ось відділиться од нього?

Відомо, що тут морські води, затиснені під час припливу між Лофотенськими та Фарерськими островами, ринуть із страшенною силою. Вони утворюють вир, згубний для всіх суден. Звідусіль котяться сюди знавіснілі хвилі. З них і утворюється безодня, яку влучно називають «пупом океану»; цей несамовитий крутіж засмоктує геть усе, що пливе на віддалі п'ятнадцяти кілометрів. Вир затягує не тільки судна, а й китів та полярних білих ведмедів.

Саме сюди, — може, мимоволі, а може, й навмисне — привів капітан Немо свого «Наутілуса». Він крутився по спіралі, і радіус її чимдалі меншав. І наш човен, що ледве тримався судна, кружеляв із запаморочливою швидкістю. Я відчував це. Голова пішла обертом. Мене огорнув невимовний жах, кров похолола в жилах, тіло вкрилося, наче в агонії, холодним потом! Який шум розлягався довкола нашого вутлого човника! Яке ревіння відлунювало на багато миль! Який гуркіт валів, що розбивалися в гостре верхів'я підводних скель! Тут розлітаються в друзки найтвердіші тіла, тут стовбури дерев трощаться на терміття!

Яке пекло! Нас шпурляло, мов ту пір'їну! «Наутілус» борсався, ніби людська істота. Його крицеві м'язи тріщали. Часом він ставав сторчма, а за ним — і ми!

— Треба добре загвинтити гайки, — сказав Нед. — Тримаючись «Наутілуса», ми можемо врятуватися!..

Не встиг він докінчити, як почувся тріск. Гайки зірвало, човна підхопило з води і, неначе камінь із пращі, шпурнуло в самісінький вир!

Я вдарився головою в залізну снасть човна і тут же знепритомнів.

XXIII ЗАКІНЧЕННЯ

От і скінчилася наша підводна мандрівка. Що сталося тієї ночі, як вибрався човен із страшного виру, як Нед Ленд, Консель і я врятувалися з безодні — не знаю. А коли я прийшов до пам'яті, то лежав у хатині рибалки з Лофотенських островів. Обидва мої товариші, живі й здорові, були при мені й тисли мені руки. Ми палко поцілувалися.

О цій порі року ми не могли й думати про повернення до Франції. Пароплави ходили між північною й південною Норвегією дуже зрідка. Тож треба було ждати судна, котре пристає до Північного мису раз на два тижні.

Тут, у добрих людей, що нас прихистили, я переглядаю цю розповідь про наші пригоди. Все описано точнісінько. Не пропущено жодної події, нічого не перебільшено. Це правдива повість про неймовірну подорож у ще недосяжні глибини морської стихії; одначе наука прокладе колись туди вільні шляхи.

Чи повірять мені? Не знаю. Зрештою, не в тім сила. Єдине певне: тепер я маю право говорити про морські глибини, бо ними проплив двадцять тисяч льє менш як за десять місяців, — відбув навколосвітню мандрівку і побачив стільки чудес у Тихому та Індійському океанах, в Червоному й Середземному морях, в Атлантиці, в південних і північних морях!

А яка ж доля спіткала «Наутілуса»? Чи витримав він обійми Мальстрему? Чи живий капітан Немо? Чи й досі плаває океанськими глибинами, невмолимо караючи своїх ворогів, чи, може, вдовольнився цією останньою гекатомбою? Чи винесуть колись хвилі той рукопис, що ховає таємницю його життя? Чи взнаю я нарешті ім'я цієї людини? Чи викаже затоплений корабель своєю національністю національність капітана Немо?

Я сподіваюсь на це. Так само, як і сподіваюся, що його могутнє судно перемогло море навіть у найстрашнішій безодні, що «Наутілус» уцілів там, де гинуло стільки кораблів! Коли це так, коли капітан Немо й досі живе в океанських глибинах, як у своїй обраній вітчизні, хай вгамується ненависть у його роз'ятренім серці! Хай споглядання усіх підводних чудес згасить вогонь його помсти! Хай грізний судія в ньому поступиться місцем мирному вченому, що й далі досліджуватиме морські глибини! Доля його незвичайна, та воднораз і шляхетна. Кому ж і знати це, як не мені? Хіба не жив я десять місяців його дивовижним життям? Ще шість тисяч років тому «Еклезіаст»⁹² запитував: «Хто спромігся будь-коли виміряти глибину безодні?» Відповісти йому зі всіх людей мають право тільки двоє: капітан Немо і я.