20 000 льє під водою

І ПЛАВУЧИЙ РИФ

1886 рік був прикметний дивною подією, невиданим, незбагненним явищем, що його, безперечно, не забули й досі. Чутки про це хвилювали не тільки мешканців портових міст та людей в глибині суходолу, — вони сіяли тривогу поміж моряків. Загадкова подія стурбувала купців, судновласників, капітанів суден, шкіперів Європи й Америки, офіцерів військово-морського флоту і навіть правителів різних держав Старого й Нового Світу.

Річ-бо в тім, що від якогось часу кораблі стали зустрічати в морі «щось велетенське», якийсь довгий, веретенуватий предмет; був той предмет куди більший за кита, багато за нього спритніший і часом випромінював світло.

Записи в бортових журналах різних суден однаковісінько змальовували той феномен, його дивовижну силу, нечувану швидкість та надзвичайну спритність. Якщо це був кит, то він перевершував величиною всіх представників цього виду, знаних донині. Ні Кюв'є, ні Ласепед, ні Дюмеріль, ні Катрфаж¹ не повірили б в існування такого чудовиська, якби не побачили його власними очима, чи, точніше, очима вчених. Рішуче відкинувши явні применшення, за якими створіння сягало двохсот футів завдовжки, а також перебільшення, ніби воно було одну милю завширшки й три вздовж, можна, проте, повірити: чудовисько, коли воно справді існує, набагато перевищує всі розміри, встановлені сучасними іхтіологами. Людині властиво вірити в чудеса, тож легко собі уявити, як ця незбагненна проява збурила світ.

Проте годі було взяти ці чутки за вигадку. Бо й справді, двадцятого липня 1866 року судно «Гавернор Гігінсон» пароплавної компанії «Калькутта енд Бернак» зустріло плавучу масу за п'ять миль од східних берегів Австралії. Капітан Беккер спершу подумав, що то якийсь невідомий риф, і заходився точно визначати координати; аж раптом із загадкового рифу футів на півтораста догори зі свистом метнулися два водяні стовпи. Отакої! Не може бути, щоб на цьому рифі вряди-годи били гейзери; певно, якийсь не знаний досі морський ссавець викидає через ніздрі разом із повітрям водяні струмені.

У водах Тихого океану двадцять третього липня того самого року те саме явище спостерігали з судна «Крістобал Колон», що належало Вест-Індській тихоокеанській пароплавній компанії. Виходить, що ця незбагненна істота спромоглася з неймовірною швидкістю перекинутися з одного місця в інше, — всього лиш протягом трьох днів судна «Гавернор Гігінсон» та «Крістобал Колон» здибали її в двох точках земної кулі, віддалених між собою на сімсот з гаком морських льє.

За два тижні судна «Гельвецій» Національної пароплавної компанії та «Шеннон» компанії «Роял-Мейл», що простували контрагалсом і стрілися в Атлантичному океані між Америкою та Європою, також помітили чудовисько між 42°15′ північної широти й 60°35′ довготи на захід од Гринвіцького меридіана. За спільного спостереження з обох суден дійшли висновку: коли менші за ту істоту «Шеннон» і «Гельвецій» мали по сто метрів од форштевня до ахтерштевня, то велетенський ссавець сягає в довжину щонайменше трьохсот п'ятдесяти англійських футів². Найбільші ж кити, які водяться поблизу Алеутських островів, зроду не бували довші п'ятдесяти шести метрів.

Повідомлення, що надходили одне за одним, нові спостереження з борту трансатлантичного пароплава «Перейре», сутичка загадкового велета з судном «Етна», акт, що його склали офіцери французького фрегата «Нормандія», та докладний звіт капітана корабля «Лорд Клайд» Фітц-Джемса — все це до краю збурило громадську думку. В деяких країнах, правда, те явище не взяли за поважне, але в Англії, Америці, Німеччині — країнах, що вели жваву морську торгівлю, ним дуже зацікавились.

Всюди по великих містах на чудовисько пішла мода: про нього співали пісеньки в кав'ярнях, писали фейлетони в газетах, зображали на сценах. А вже понавигадували такого, що й докупи не збереш.

В газетах з'явилися малюнки фантастичних велетів — од білого кита, страшного «Мобі Діка» арктичних вод, до здоровенних восьминогів, своїми моцаками здатних оповити судно водотоннажністю п'ятсот тонн і потягти його в океанську безодню. Кинулись до старожитних рукописів, праць Арістотеля й Плінія³, які допускали можливість існування таких страховіть; ухопилися за норвезькі оповідання єпископа Понтопідана, за повідомлення Поля Еггеда й нарешті за рапорт Гаррінгтона — людини, безперечно, статечної; він запевнював, ніби 1857 року з борту «Кастиллана» на власні очі бачив велетенського морського змія, котрий досі запливав хіба що у води газети «Констітюсьонель».

В наукових товариствах і на сторінках наукових журналів зав'язалася нескінченна полеміка між тими, котрі вірили в існування чудовиська, і тими, що не вірили. Морське страховище заполонило всі уми. Журналісти, шанувальники науки, змагаючись із своїми супротивниками, що дотепно кпили з того всього, пролили в цій незабутній битві цілі потоки чорнила, а дехто з них — навіть кілька крапель крові, бо через того морського змія часом удавалися до найбрутальніших образ.

Півроку війна тривала з перемінним успіхом. На ґрунтовні статті Бразильського географічного інституту, Берлінської королівської Академії наук, Британського товариства, Вашингтонського інституту Смітсона, на дискусію журналів «Індіан Аршипелаго», «Космосу» абата Муаньо, «Міттейлунген» Петерманна, а також на записки наукових французьких та чужоземних журналів бульварна преса щедро сипала уїдливі дотепи. Пародіюючи Ліннеїв вислів, що його цитували супротивники чудовиська, газетярі-гострослови запевняли, ніби «природа не творить нічого недолугого», і закликали своїх сучасників не паплюжити природи, допускаючи існування невиданих восьминогів, морських зміїв, «Мобі Діків» та інших вигадок очманілих моряків. Кінець кінцем один прославлений гуморист кинувся зі сторінок популярного сатиричного тижневика на морську потвору й під загальний сміх одразу її вбив. Дотепність перемогла науку.

Перші місяці 1867 року здавалося, що це питання — поховане і більше йому не ожити, але несподівано стали відомі нові факти. Йшлося вже не про розв'язання наукової проблеми, а про реальну загрозу — серйозну й неминучу. Питання постало знов, але вже по-іншому. Чудовисько обернулося островом, скелею, рифом, і то рифом мандрівним, загадковим, невловимим.

Вночі п'ятого березня 1867 року судно «Моравія», що належало Монреальській океанській компанії, під 27°30′ широти й 72°15′ довготи зі всього розгону наштовхнулося правим бортом на підводну скелю, яка не значилась на жодній морській карті. Пароплав, оснащений потужною машиною на триста кінських сил та ще й гнаний ходовим вітром, плив зі швидкістю тринадцять вузлів⁴. Не будь корпус такий міцний — темна безодня, безперечно, поглинула б судно, а з ним і двісті тридцять сім пасажирів, везених із Канади.

Сутичка сталася десь біля п'ятої години ранку, на світанні. Вахтові офіцери кинулися до корми. Вони якнайретельніше видивились океанську поверхню. Та нічого підозрілого не завважили, опріч великої борозни за кормою, що тяглася на три кабельтових і нагадувала водяний обрус, розпанаханий шаленим ударом. «Моравія» точно визначила координати цього місця й попливла своїм курсом. Хтозна, на що наскочило судно — на підводний риф чи на великі уламки якогось затопленого корабля. Згодом у порту, коли оглядали «Моравію» в сухому доку, виявили — трохи пошкоджено кіля.

Ця подія, хоч і значна сама собою, може, й забулася б, як і всякі інші, якби по трьох тижнях не сталося те саме. Але цього разу жертва сутички — судно великої держави, котре належало поважній пароплавній компанії, тож загадкова подія набула широкого розголосу.

Ім'я відомого англійського судновласника Кюнарда знане повсюдно. Цей кмітливий промисловець відкрив 1840 року поштове сполучення між Ліверпулем та Галіфаксом, маючи троє дерев'яних колісних суден потужністю чотириста кінських сил і водотоннажністю тисяча сто шістдесят дві тонни. А через вісім років суден побільшало ще на чотири, загальною потужністю шістсот п'ятдесят кінських сил і водотоннажністю тисяча вісімсот двадцять тонн. По двох роках компанія придбала ще двоє суден, котрі перевершували своїх попередників і потужністю, і тоннажем.

1853 року Кюнардова компанія закріпила за собою привілеї на транспортування термінової пошти і стала поступово набувати одне по одному нові судна — «Аравію», «Персію», «Китай», «Шотландію», «Яву», «Росію»; швидкістю й розмірами вони поступалися тільки перед «Грейт-Істерном». Отже, 1867 року компанія володіла дванадцятьма суднами — вісьмома колісними й чотирма гвинтовими.

Я вдаюся до таких докладних відомостей лише з тим, аби показати значення тієї компанії Морського пароплавства, що зажила собі світової слави. Жодне трансокеанське пароплавне підприємство не мало такого вправного керівництва; жодної справи не вінчав такий успіх. Протягом двадцяти шести років дванадцять Кюнардових суден дві тисячі разів перетинали Атлантичний океан, жодного разу не відмінивши рейсу, не запізнившися й не втративши жодного листа, жодної людини. Тим-то пасажири й досі попри велику конкуренцію з боку Франції віддають перевагу Кюнардовій пароплавній компанії проти всіх інших; найліпше це засвідчують офіційні документи останніх років. По всьому сказаному нікого не здивує той галас, що до нього спричинилася катастрофа одного з найкращих суден пароплавної компанії Кюнарда.

Тринадцятого квітня 1867 року — море було спокійне, повівав легкий вітерець, — судно «Шотландія» знаходилося на 15°12′ довготи й 45°37′ широти. Оснащене машиною на тисячу кінських сил, воно йшло зі швидкістю тринадцять і сорок дві сотих вузла. Колеса ритмічно розтинали воду, судно було занурене на шість метрів сімдесят сантиметрів, а тоннажність його становила шість тисяч шістсот двадцять чотири кубічних метри.

О четвертій годині сімнадцять хвилин пополудні, коли пасажири пили чай у кают-компанії, «Шотландія» ледь здригнулася від удару в корму, трохи далі за колесом лівого борту.

Здавалося, судно вдарилося об щось гостре. Удар був легесенький, ніхто й до уваги б його не взяв, якби не кочегари, котрі вихопилися на палубу, галасуючи:

— Теча! В трюмі теча!

Налякані пасажири заметушилися, але капітан Андерсон зразу їх заспокоїв. Бо й справді, суднові не загрожувала ніяка небезпека. «Шотландія», поділена на сім відсіків водонепроникними перегородками, могла триматися на воді скільки завгодно.

Капітан Андерсон спустився до трюму. Він побачив — п'ятий відсік залито; а що вода швидко прибувала, то пробоїна, певно, була чимала. На щастя, цей відсік — без парових казанів, а то відразу погасли б топки.

Капітан Андерсон зупинив судно і звелів одному з матросів оглянути пошкодження. Невдовзі в корпусі виявлено діру два метри завширшки. Такого вилому не можна було залатати, і «Шотландія» з колесами, до половини зануреними в воду, простувала далі. Судно перебувало тоді за триста миль од мису Клер. Кінець кінцем воно причалило до пристані, стривоживши весь Ліверпуль триденним запізненням.

Інженери заходилися оглядати «Шотландію», тільки-но її поставлено в сухий док. Вони не йняли віри власним очам. У боковій частині корпусу на два метри нижче ватерлінії рівнобічним трикутником зяяла діра. Краї вилому — рівнісінькі, наче листове залізо обтяли різаком. Певно, прилад, що ним пробито корпус, був якогось особливого гарту. Протнувши чотирисантиметрову металеву обшивку, він у якийсь незбагненний спосіб звільнився з пробоїни.

Пригода з «Шотландією» знову збурила вже втишену громадську думку. Відтоді у всіх корабельних аваріях з неустановлених причин почали звинувачувати чудовисько. На ту фантастичну тварину падала відповідальність за всі морські катастрофи, а їх, на жаль, було чимало, бо з трьох тисяч суден, про загибель яких щороку сповіщає «Бюро-Веритас», із двісті пропадають безслідно!

Справедливо чи не справедливо винувачено страхіття, одначе з його вини сполучення між суходолами ставало раз у раз небезпечніше, і громадськість конче вимагала будь-яким коштом звільнити моря від загадкового кита.

II ЗА І ПРОТИ

Саме тоді, як відбувалися всі ці події, я повертався з наукової експедиції, спорядженої до Сполучених Штатів у незвідані райони Небраску. Французький уряд відрядив мене туди як ад'юнкт-професора Паризького музею природничої історії. По шестимісячних мандрах, зібравши коштовну колекцію, я в кінці березня виїхав до Нью-Йорка. У мене був намір повернутись до Франції тільки в травні, а поки що впорядковував свої мінералогічні, ботанічні й зоологічні набутки. В цей час і зазнала аварії «Шотландія».

Я знав про дивовижне явище, та й хіба можна було не знати? Я читав і перечитував усі американські та європейські газети, але годі було дійти з того приводу якоїсь певної думки. Незбагненні події розпалювали мою цікавість. Нездатний уяснити собі загадки, я кидався від одного здогаду до іншого. Поза всяким сумнівом, тут ховалася якась таємниця, а скептики мали змогу «встромити перста» в рану «Шотландії».

Я приїхав до Нью-Йорка в самий розпал суперечок. Припущення щодо плавучого острова, невловимого рифу були рішуче відкинуті. Ба й справді, як би міг пересуватися з такою неймовірною швидкістю риф, не маючи жодної машини?

Іншу гіпотезу — гіпотезу про плавучий корпус розбитого величезного корабля — відкинуто з тої самої причини.

Отже, залишалося два ймовірних розв'язання загадки, що мали своїх упевнених прибічників, — одні з них допускали існування якогось наддужого чудовиська, а другі вважали, ніби винуватець усіх морських катастроф — підводне судно, оснащене двигуном нечуваної потужності. Проте останнє припущення, зрештою, найвірогідніше, відпало після обстеження, проведеного в обох півкулях. Годі було повірити, щоб одна особа могла володіти таким судном. Де б то і в який спосіб побудовано такого велетня, та ще й потаємці? Створити механізм такої нищівної сили — до снаги тільки державі. В нашу згубну епоху, коли людський розум працює над винайденням нищівної зброї, можна припустити, що яка-небудь країна таємно від інших спорудила і тепер випробовує цю смертоносну машину.

Одначе гіпотеза щодо якоїсь військової споруди втратила свою силу, бо уряди всіх держав заявили: вони не будували таких підводних човнів. А що небезпека йшла проти міжнародних інтересів і загрожувала порушенням трансатлантичного сполучення — щирість тих заяв поза всякими сумнівами. Опріч того, невже будівництво підводного велетня не привернуло б уваги широкої громадськості? За таких умов дуже важко зберегти таємницю приватній особі, а окремій державі, за вчинками котрої пильно стежать могутні держави-суперниці,— і поготів.

Отож після розслідування, проведеного в Англії, Франції, Росії, Пруссії, Іспанії, Італії, Америці й навіть у Туреччині, версію про підводний монітор рішуче відкинуто.

Усупереч кпинам бульварної преси, чудовисько знов «випливло на поверхню», і збурена уява малювала найбезглуздіші витвори фантастичної іхтіології⁵.

Коли я приїхав до Нью-Йорка, чимало осіб виявляли честь консультуватися в мене з цього незвичайного питання. Колись у Франції я опублікував двотомну працю, що називалася «Таємниці морських глибин». Книга, прихильно зустрінута в науковому світі, створила мені славу фахівця тієї малознаної галузі природничої історії. Стали питати моєї думки про тривожні події. Я спробував був ухилитися, покликаючись на свою цілковиту необізнаність. Та невдовзі, загнаний в тісний кут, мусив висловитись: мовчати далі було вже непристойно. І ось 30 квітня в газеті «Нью-Йорк Гералд» з'явився допис «шановного П'єра Аронакса, професора Паризького музею». Я розглянув питання всебічно — з політичної й наукової точок зору.

«Тому, — писав я, — дослідивши одне по одному різні припущення й відкинувши всі недостатньо обґрунтовані, я вважаю найвірогіднішою гіпотезу про існування якогось надмогутнього морського створіння.

Океанські глибини — ще й досі для нас таємниця. До них не сягає жодний сучасний зонд. Що діється в тих недосяжних безоднях? Які істоти живуть і здатні жити на глибині дванадцяти — п'ятнадцяти миль? Який у них організм? Про все те можна тільки здогадуватися.

До розв'язування поставленого питання ми можемо підійти двома шляхами, — визнавши, що нам відомі або всі види живих істот, котрі заселяють нашу планету, або не всі.

Якщо нам відомі не всі види, якщо природа й досі ховає від нас таємниці іхтіології, то ми не маємо жодних підстав відкидати існування риб чи китоподібних ще невідомих видів або навіть родів, якихось незвичайних глибоководних істот, що здатні жити на недосяжній глибині й лише інколи, з якихось забаганок, із примх самої природи випливають на поверхню.

Якщо, навпаки, нам відомі всі види живих істот, то слід шукати тварину, про котру йдеться, серед інших, уже класифікованих морських тварин, і в цьому випадку я ладен припустити існування велетенського нарвала⁶.

Звичайний нарвал, чи морський одноріг, часто сягає шести футів завдовжки. Коли ви побільшите ці розміри вп'ятеро, вдесятеро, надасте цьому китові сили, пропорційної до його величини, відповідно збільшите його захисний орган — бивень, то матимете уявлення про це страховиддя. Саме його величина й відповідає тій, що її повідомили офіцери судна «Шеннон»; бивень такого велета здатен проткнути борт «Шотландії», а проти його сили не встоїть корпус жодного пароплава.

Цей нарвал озброєний, як то кажуть деякі природознавці, подобою костяної шпаги, алебарди. Його передній зуб — бивень — твердий мов криця. Сліди цього зуба часто помічали на тілі китів, у сутичках із якими нарвал завше виходив переможцем. Траплялося витягувати уламки нарвалового зуба із корпусів суден, що він продірявлював їх, ніби свердло дерев'яну бочку. У музеї Паризького медичного факультету є бивні два метри двадцять п'ять сантиметрів завдовжки і в основі сорок вісім сантиметрів завгрубшки.

А тепер уявіть бивня вдесятеро більшого, тварину вдесятеро дужчу, котра мчить зі швидкістю двадцять миль за годину, помножте її масу на швидкість і ви збагнете причину можливої катастрофи.

Отже, за браком повної інформації я ладен приєднатися до думки про існування морського велета-однорога, озброєного не просто алебардою, а справжнім тараном, як панцерні фрегати чи військові судна, так само масивні й оснащені такими самими потужними моторами.

Так можна з'ясувати оті загадкові явища, коли подібний феномен існує справді, а не є витвором хворобливого марення, — а це також імовірно».

Останні слова я сказав із обережності. Не бувши певен у правдивості повідомлень, я боявся за свою професорську репутацію і не хотів, щоб з мене сміялися американці, вдатні до ущипливих глузувань. А по щирості — я вірив в існування чудовиська.

Мій допис набув широкого розголосу й спричинився до запальних суперечок. У мене знайшлося чимало однодумців. Зрештою, пропоноване в ньому розв'язання проблеми відкривало необмежений простір уяві. Людському розумові властиво творити незвичайні образи велетенських химер. А море — саме те середовище, та єдина найліпша стихія, де ці велети, що проти них земні тварини, слони чи носороги — всього лишень ліліпути, можуть народжуватися й жити. У воді живуть найбільші серед знаних ссавців, і, може, в ній водяться величезні молюски, подоби крабів, що на них і глянути моторошно, стометрові омари або краби вагою на двісті тонн! Хто знає? Колись земні тварини, сучасники геологічних епох, чотириногі, чотирирукі, гаддя та птахи сягали велетенських розмірів, і лише з часом вони помалу-малу поменшали. А чому й справді цих гігантських взірців життя інших епох не може зберігати в своїх глибинах море, котре не улягає ніяким змінам, що їх постійно зазнає земна поверхня? Чому б йому не сховати в своєму лоні останніх цих велетів, що їхні роки вираховуються століттями, а століття тисячоліттями?

Проте я захопився мріями, а це мені аж ніяк не личило. Досить химер! Згодом вони обернулися мені на жахливу дійсність. Повторюю, природа незвичайного явища не викликала вже сумнівів і громадськість визнала існування загадкової істоти, що не мала нічого спільного із казковим морським гаддям.

Коли для нас ця проблема мала єдине науковий інтерес, то практичних людей, здебільша американців та англійців, безпосередньо зацікавлених у нормальному трансатлантичному сполученні, передовсім займала проблема визволення від цього небезпечного чудовиська. Газети, що представляли інтереси промислових і фінансових об'єднань, саме так висвітлювали питання.

Ініціатива належала Сполученим Штатам. У Нью-Йорку стали опоряджувати експедицію з метою вполювати нарвала. Швидкохідний фрегат «Авраам Лінкольн» брався негайно вийти в море. Капітанові Фарагуту було відчинено всі військові склади, і він тут же заходився рихтувати судно.

І саме тоді, як наладналися ловити чудовисько — воно зненацька щезло. Два місяці про тварину не було й чутки. З нею не стрічалося жодне судно. Одноріг начебто довідався, що проти нього затівається змова. Про це стільки казалося по трансатлантичному кабелю, і жартівники запевняли, що отой лукавий бестія перехопив якусь депешу та й дав драла.

Отож фрегат спорядили в далеке плавання, забезпечили могутньою китобійною зброєю, проте куди йому вирушати — було невідомо. Нетерпеливились щодень дужче. Аж раптом другого липня прокотилася чутка, ніби судно, яке робило рейси між Сан-Франціско і Шанхаєм, три тижні тому бачило тварину на півночі Тихого океану.

Ця новина справила надзвичайне враження. Капітанові Фарагуту не дали зволікати жодної доби. Запаси харчів повантажено на судно. Вугілля насипано повнісінькі трюми. Команда — в повному складі. Залишалося розпалити топки, розвести пари й відшвартуватися. Капітанові не подарували б запізнення бодай на півдня. До того ж Фарагут і сам жадав негайно відчалити.

Три години перш аніж «Авраамові Лінкольну» вийти з Бруклінського порту, я дістав листа, де писалося:

III ЯК ЛАСКА ПАНА ПРОФЕСОРА

За кілька хвилин перед тим, як дістати Гобсонового листа, я не більше думав про гонитву за нарвалом, аніж про спробу подолати Північно-Західний прохід⁷. Та, прочитавши листа шановного морського міністра, я зразу збагнув: справжнє моє покликання, єдина мета мого життя — вполювати цю небезпечну почвару й вирятувати од неї людство.

Я щойно повернувся з виснажливої мандрівки, дуже стомився і жадав спочинку. Тільки й мріяв побачити знову свою батьківщину, друзів, своє затишне помешкання при Ботанічному саді, свої любі коштовні колекції. Та ніщо не могло мене втримати. Про все я забув: про втому, друзів, колекції — й не вагаючись прийняв запрошення американського уряду.

«Зрештою, — думав я, — усі шляхи ведуть до Європи, тож нарвал зробить мені ласку й приведе до французьких берегів! Ця гідна тварина залишиться в європейських морях, і я сподіваюся подарувати Паризькому природничому музеєві цікавий експонат — якихось півметра його костяної алебарди».

Але поки що я маю шукати того нарвала на півночі Тихого океану, тобто плисти в протилежний од Франції бік.

— Конселю! — гукнув я нетерпеливо.

Консель — вірний служник, що супроводив мене у всіх моїх мандрах. Я любив цього чесного фламандця, і він платив мені тим самим. Флегматичний з природи, статечний з принципу, справний із звички, він по-філософському ставився до примхливих несподіванок долі: майстер на всі руки, готовий до послуг, Консель, усупереч власному йменню⁸, ніколи не давав порад, хоч би як їх у нього просили.

Довго бувши в оточенні нашої невеликої групи вчених при Ботанічному саді, Консель похопив деякі знання. В його особі я вже мав неабиякого фахівця з природничо-наукової класифікації; він призвичаївся зі спритністю акробата пробігати всіма східцями, що складалися з груп, класів, підкласів, рядів, родів, підродів, видів і підвидів. Але його знання тим і вичерпувалися. Класифікація — то була його пристрасть, за межі якої він уже не ступав. Та добре знаючись на теорії класифікації, він був вельми далекий од практики і, певне, не спромігся б одрізнити кашалота від кита. Одначе яка то вірна й добряча душа!

Ось уже десять років Консель невідступно супроводить мене у всіх моїх наукових мандрівках. Він ніколи не нарікав на довгі чи виснажливі подорожі. Я й разу не чув од нього заперечення, коли б йому не звелів рихтувати валізи до від'їзду в будь-яку далеку дорогу — чи то Китай, а чи Конго. Він завжди ладен простувати за мною. До того ж він ніколи не хворів, бо був людиною при доброму здоров'ї, з міцними м'язами і, здавалося, залізними нервами.

Конселеві було тридцять років, і його вік відносився до віку його пана, як п'ятнадцять до двадцяти. Хай дарують спосіб, в який я признався, що мені сорок років.

Проте мій служник мав одну ваду. Затятий формаліст, він звертався до мене не інакше як у третій особі, і я повсякчас із того дратувався.

— Конселю! — гукнув я вдруге, хапливо ладнаючись до від'їзду.

Ясна річ, я й трохи не сумнівався в відданості мого служника.

Я ще ніколи не запитував його, чи згоден він їхати зі мною, але зараз ішлося про експедицію, що, певно, триватиме хтозна-скільки, про справу ризиковану, про гонитву за твариною, здатною затопити фрегат, як горіхову лушпину! Було над чим замислитися навіть людині, найспокійнішій у світі! Що ж скаже Консель?

— Конселю! — позвав я втретє.

Нарешті він з'явився.

— Пан професор мене кликав?

— Так, друже мій. Пакуй мої валізи і ладнайся сам. Ми від'їжджаємо за дві години.

— Як ласка пана професора, — спокійно відповів Консель.

— Не марнуй жодної хвилини. Поскладай у валізи всі дорожні речі, костюми, сорочки, шкарпетки; пакуй побільше і то якомога швидше.

— А панові колекції?

— Колекції підождуть.

— Як! Архіотерії, гіракотерії, одреодони, херопотамуси та інші кістяки…

— Вони зберігатимуться в готелі.

— А панова жива бабіруса?⁹

— Поки нас не буде, її годуватимуть. Зрештою, я попрошу відіслати наше майно до Франції.

— А хіба ж ми їдемо не до Парижа?

— Так… звичайно… — відповів я непевно, — але, мабуть, доведеться накинути круга.

— Накинути, то й накинути! Як ласка пана професора.

— Та воно й небагато. Тільки й того, що не навпростець. Ми попливемо фрегатом «Авраам Лінкольн».

— Як ласка пана професора, — безтурботно відповів Консель.

— Бачиш, друже мій, ідеться про чудовисько… про отого знаменитого нарвала. Ми ідемо звільнити від нього моря!.. Авторові двотомної праці «Таємниці морських глибин» не випадає відмовлятись од участі в експедиції капітана Фарагута. Місія почесна… хоч і небезпечна! Доведеться шукати вітра в полі. Почвара може виявитися примхлива. Але й ми будемо пильні! Наш-бо капітан не ликом шитий!..

— Куди пан професор, туди і я, — відказав Консель.

— Розваж гарненько! Я не хочу приховувати від тебе нічого. З таких експедицій, буває, й не вертаються.

— Як ласка пана професора!

За чверть години валізи було спаковано. Консель хутко впорався, і я знав — він нічого не забув, бо мій служник класифікував сорочки й усяку одежу так само спритно, як і птахів та ссавців.

Ми спустилися ліфтом до просторого вестибюля. Потому я зійшов східцями на перший поверх, оплатив рахунок у конторі, де завжди було повно люду. Я попросив одіслати до Парижа мої пакунки з препарованими тваринками й засушеними рослинами. Опріч того, відкрив чималий кредит бабірусі. По тому я стрибнув до карети, а вслід за мною — й Консель.

Карета рушила Бродвеєм до Юніон-скверу, тоді промчала по Четвертому авеню до перехрестя з Боуери-стрит, завернула на Катрин— стрит і зупинилася біля тридцять четвертого пірса¹⁰. Звідтіля катринським поромом нас і карету з кіньми перевезли до Брукліну — головної нью-йоркської околиці на лівому березі Іст-Риверу, і по недовгім часі ми вже були на пристані, де стояв «Авраам Лінкольн». З двох його димарів клубочився чорний дим.

Наші валізи притьмом підняли на палубу. Я хутко зійшов на борт і спитав, де капітан Фарагут. Матрос провів мене до рубки. Там я побачив офіцера з доброю військовою поставою. Він подав мені руку:

— Пан П'єр Аронакс?

— Він самий, — відповів я. — Капітан Фарагут?

— Власною персоною. Ласкаво прошу, пане професоре. На вас чекає ваша каюта.

Щоб не відбирати часу в капітана, заклопотаного близьким відплиттям, я, довідавшись, котру мені призначено каюту, тут же оддав йому уклін.

Судно «Авраам Лінкольн» було добре пристосоване до своєї незвичайної подорожі. Цей швидкохідний фрегат оснащений потужними машинами, що дозволяли розводити пари тиском на сім атмосфер. Пересічна швидкість «Авраама Лінкольна» — вісімнадцять і три десятих милі на годину. Це немала швидкість, однак недостатня, щоб змагатися з велетенським китом.

Внутрішнє обладнання фрегата відповідало його мореплавним якостям. Мені дуже сподобалася моя каюта, що містилася на кормі й мала вихід до кают-компанії.

— Нам тут буде вигідно, — мовив я до Конселя.

— Вигідно, — відповів Консель, — як тому ракові-пустельникові в мушлі молюска-трубача.

Я доручив Конселеві розпакуватися, а сам вийшов на палубу поглянути, як ладнаються до відчалу.

Саме тоді капітан Фарагут наказав оддати кінці, що тримали «Авраама Лінкольна» в Бруклінській гавані. Тож коли б я загаявся хоч із чверть години, фрегат одплив би без мене і я не взяв би участі у цій незвичайній, дивній, неймовірній мандрівці, найправдивіше змалювання якої можна вважати вигадкою.

Капітанові Фарагуту не хотілося марнувати жодного дня, жодної години, він прагнув якнайшвидше вийти в моря, що в них бачено чудовисько. Капітан покликав до себе механіка.

— Пари розведено? — запитав він.

— Так, пане капітане!

— Go ahead!¹¹ — скомандував капітан.

Наказ тут же передано до машинного відділу по апарату, що працював під тиском спресованого повітря. Механіки повернули пускове стерно. Пара зі свистом метнулася у відкриті золотники, поршні почали рухати дерев'яні шатуни. Щоразу швидше став обертатися тяговий гвинт, і «Авраам Лінкольн» велично рушив уперед, а за ним катери й буксири, повні людей, що випроваджували його в дорогу.

Набережні Брукліна захрясли цікавим людом. Із п'ятисот тисяч грудей вирвалося потрійне «слава!». Тисячі хусточок маяли над юрбою, вітаючи «Авраама Лінкольна», аж доки він проминув півострів, на якому розкинувся Нью-Йорк, і ввійшов у води Гудзону.

Фрегат поплив побіч Нью-Джерсі, вздовж мальовничого правого берега, тісно забудованого дачами, а там пройшов повз форти, що салютували йому з найбільших гармат. У відповідь на «Авраамі Лінкольні» тричі піднято й опущено американського прапора, що сяяв тридцятьма дев'ятьма зірками¹² на бізань-щоглі; а коли фрегат, міняючи курс, щоб ввійти в позначений бакенами фарватер всередині бухти, що її утворювала коса Санді-Гуку, обминав цю довгасту піщану обмілину, його знову вітала кількатисячна юрба глядачів.

Кортеж катерів і буксирів супроводив «Авраама Лінкольна» аж до плавучих маяків, два вогні яких показують вхід до Нью-Йоркського порту.

Пробило третю годину. Лоцман сів у човна, який приставив його до невеличкої шхуни, що очікувала під вітром. Піддали пари. Тяговий гвинт закрутився, буравлячи воду. Фрегат поплив уздовж низького жовтавого лонг-айлендського берега і о восьмій годині вечора, загубивши з очей на північному сході файр-айлендські вогні, на всіх парах вийшов у темні води Атлантичного океану.

IV НЕД ЛЕНД

З капітана Фарагута був чудовий моряк, гідний фрегата, яким він командував. Судно було тіло, Фарагут — його душа. Капітан не сумнівався, що велетенська тварина існує, і на борту фрегата не дозволяв жодних суперечок з цього приводу. Фарагут вірив у чудовисько, як набожні бабусі вірять у Левіафана¹³, — скорше серцем, аніж розумом. Нарвал є, і він, капітан, визволить од нього моря, він заприсягнувся! Або капітан Фарагут уб'є нарвала, або нарвал уб'є капітана. Третього виходу не буде!

Офіцери поділяли думку свого капітана. Послухати тільки, як вони розмовляли, сперечалися, міркували, оцінювали шанси можливої зустрічі з чудовиськом, як вони вдивлялися в безмежний океанський обшир! Навіть той, хто іншим разом мав би вахту за справжню каторгу, зараз ладен був прочатувати два дозори поспіль. Матроси ж цілий день юрмилися на рангоуті, хоч нагріта сонцем палуба так припікала ноги, що годі й на місці було встояти. А тим часом «Авраам Лінкольн» ще не розтинав форштевнем вод Тихого океану.

Вся команда жадала здибати нарвала, загарпунити його, витягти на борт і порубати. Усі невсипуще пильнували море. До того капітан Фарагут призначив нагороду — дві тисячі доларів — тому, хто перший — юнга чи матрос, боцман чи офіцер — помітить чудовисько. Тож не було ніякого дива в тім, що геть усі на фрегаті невідступно пасли очима море.

Я, річ певна, і собі не відставав, день при дні озираючи безмежні простори. Єдиному Конселеві було байдуже і до нарвала, і до пристрастей, що вирували на фрегаті.

Я вже казав, що капітан Фарагут оснастив своє судно всім необхідним обладунком до полювання на велетенських китів. Мабуть, жодне китобійне судно не виходило в море наладнованим ліпше. Ми мали все китобійне знаряддя — від ручного гарпуна до мушкетонів із зазубленими стрілами і до рушниць із розривними кулями. На бакові стояла вдосконалена гармата з затвором, грубезними боками і вузеньким жерлом, її модель експонувалась на всесвітній виставці 1867 року. Ця чудова зброя американського взірця стріляла чотири— кілограмовими конічними снарядами на п'ятнадцять кілометрів.

Отже, «Авраамові Лінкольну» не бракувало ніякої зброї. Але цього було замало — на фрегаті плив Нед Ленд, король гарпунерів.

Нед Ленд — канадець за походженням — знаменитий китолов, що не має собі рівного в цьому небезпечному реместві. Кмітливість та спокій, відвага та спритність чудово єдналися в ньому, і лиш найпідступніший кит, найхитріший кашалот міг утекти від його страшного гарпуна.

Недові Ленду десь уже під сорок. Це суворий на вигляд, кремезної будови чоловік ростом понад шість англійських футів; трохи відлюдкуватий і запальний, Нед Ленд страшенно лютує, коли йому перечать. Його зовнішність дуже примітна, надто погляд, що надає обличчю особливої своєрідності.

Безперечно, капітан Фарагут зробив мудро, залучивши Неда Ленда до команди. Зі своїм на диво гострим оком, із вправними руками, він один важив за всіх. Я не годен знайти до нього ліпшого порівняння, аніж потужний телескоп, а воднораз — і гармата, що завжди готова пальнути.

^{«Авраам Лінкольн» велично рушив уперед.}

Канадець — те саме, що й француз, і, признаюся, Нед Ленд попри свою відлюдкуватість був до мене вельми прихильний. Мабуть, його приваблювала моя національність. Йому траплялася оказія побалакати, а мені — послухати давню французьку мову, мову часів Рабле¹⁴, що нею й досі говорять у деяких канадських провінціях. Його гарпунерська родина походила з Квебека і славилася відважними рибалками ще за тих далеких часів, коли місто належало Франції.

Мало-помалу Нед зохотився до розмов, і я любив слухати про його мандри в полярних морях. Його розповіді про ловитви, про боротьбу зі стихіями були воістину поетичні, і мені часом здавалося — я слухаю якогось канадського Гомера¹⁵, що співає «Іліаду» гіперборейських країн¹⁶.

Я зображую нашого відважного супутника таким, яким знаю його нині. Ми — давні друзі. Наша непорушна приязнь зародилася й зміцніла в найтяжчих спитках. Любий Неде! Я ладен прожити ще сто років, аби довше згадувати про тебе!

Однак що думав Нед Ленд про морське чудовисько? Скажу щиро: він єдиний з усіх не дуже вірив у його існування, ба навіть уникав розмов про загадкову істоту.

Якось чудового вечора — тридцятого липня, — себто за три тижні по нашому виході в море, фрегат проминав мис Бланка, за тридцять миль під вітром од Патагонських берегів. Ми вже пройшли Козерогів тропік, і менше ніж за сімсот миль на південь перед нами мала відкритися Магелланова протока. Ще вісім день — і «Авраам Лінкольн» краятиме води Тихого океану!

Я та Нед Ленд сиділи на юті й про щось собі розмовляли, позираючи на таємничу морську безодню, ще й досі недоступну людському окові. Я, звичайна річ, завів мову про нарвала й почав розважувати шанси, що від них залежали успіх або невдача нашої мандрівки. Та, помітивши, що Нед мовчить, я пішов навпрост.

— Неде, — почав я, — невже ви маєте якісь сумніви щодо цього нарвала? Чи, може, є у вас справді поважні підстави не вірити в нього?

Перш ніж відповісти, гарпунер дивився хвильку на мене, потому ляснув себе по широкому чолі, зажмурив очі, замислився й нарешті мовив:

— Може, і є поважні підстави, пане Аронаксе.

^{Нед Ленд — знаменитий китолов.}

— Але ж, Неде, ви, як гарпунер, не раз бачили великих китів, тож мусили б скорше за інших повірити в існування велетенського нарвала; саме вам годилося б найменше сумніватися в тому.

— Ні, пане професоре, — відповів Нед Ленд. — Не дивно, коли невіглас вірить, що в небесах літають якісь там чудернацькі комети, що в земній кулі живуть допотопні істоти, але астроном і геолог махне рукою на цю химерну маячню. Так само й гарпунери. Я давно полюю на китів, я силу їх загарпунив, чимало понищив, та хоч які б вони були здоровенні й дужі, жоден не здатен — ані хвостом, ані бивнем — пробити залізної обшивки судна.

— І все ж таки, Неде, траплялося, коли нарвалів зуб протикав судна навиліт.

— Дерев'яні судна — можливо; а втім, я того зроду не бачив. І доки не побачу на власні очі, не повірю, що кити, кашалоти або однороги спроможні отаке зробити.

— Послухайте, Неде…

— Облиште, пане професоре. Кажіть що завгодно, тільки не це. Може, велетенський спрут?..

— Ні, Неде, тим паче, ні. Спрут — всього-на-всього молюск; сама назва говорить про особливості його тіла. Спрут, хай навіть п'ятсот футів завдовжки, все одно безхребетний, отже, таким суднам, як «Шотландія» або «Авраам Лінкольн», його боятися нічого. І всі ті побрехеньки про подвиги спрутів чи подібного до них страховиддя — маячня та й годі.

— Отож, пане природознавцю, — спитав Нед Ленд трохи спогорда, — ви переконані, що велетенський нарвал існує?

— Так, Неде, я переконаний і при цьому спираюся на логіку фактів. Я вірю в існування ссавця — могутнього організму, що належить, як і кити, кашалоти чи дельфіни, до групи хребетних; котрому захисним органом править ріг надзвичайної пробивної сили.

— Гм! — озвався гарпунер і похитав головою, як людина, що залишилася при власній думці.

— Візьміть-но до уваги, шановний канадцю, — правив я далі,— якщо така тварина існує, якщо вона живе в глибинах, у водах, котрі лежать на кілька миль під рівнем океану, — вона мусить мати на диво міцний організм.

— Чому б то? — запитав Нед.

— Бо на глибині треба опиратися величезному водяному тискові.

— Справді? — мовив Нед, не зводячи з мене примружених очей.

— Справді. В цьому вас переконають деякі цифри.

— Ну-у! Цифри! — зауважив Нед. — Цифрами можна доводити як одне, так й інше.

— В торгівлі, Неде, але не в математиці. Вислухайте мене. Уявімо собі таке: один водяний стовп тридцять два фути заввишки тисне з силою одну атмосферу. Насправді тиск такого стовпа — трошки менший, бо морська вода щільніша проти прісної. Тому, коли ви, Неде, пірнете в воду, на ваше тіло тиснутиме стільки атмосфер, себто стільки разів по сто кілограмів на один квадратний сантиметр, скільки тридцятидвофутових водяних стовпів одділятиме вас від поверхні води. Тож на глибині триста двадцять футів тиск становитиме десять атмосфер, на глибині три тисячі двісті футів — сто атмосфер. Це означає: коли б ви змогли опуститися на ту глибину — на кожний квадратний сантиметр поверхні вашого тіла припадало б тисячу кілограмів тиску. А ви знаєте, любий мій Неде, скільки квадратних сантиметрів має поверхня нашого тіла?

— Та хто його знає!

— Десь біля сімнадцяти тисяч.

— Невже?

— А що насправді атмосферний тиск трохи більший одного кілограма на квадратний сантиметр, то на сімнадцять тисяч квадратних сантиметрів вашого тіла воднораз тисне сімнадцять тисяч п'ятсот шістдесят вісім кілограмів.

— Щось я цього не помічаю.

— Так, не помічаєте. І коли такий тиск не розчавлює вас, то тільки тому, що повітря, котре проникає в ваше тіло, тисне з такою самою силою. Звідсіль повна рівновага між тиском зокола і тиском зсередини. Оце й призводить до нейтралізації тисків. Тим-то ви не помічаєте атмосферного тиску. Але в воді — зовсім інша річ.

— Ага! Розумію, — уважно вислухавши, мовив Нед, — бо вода б тиснула на мене зокола, не проникаючи, як повітря, всередину.

— Слушно кажете, Неде. Отже, на глибині тридцяти двох футів ви зазнали б тиску сімнадцять тисяч п'ятсот шістдесят вісім кілограмів; на глибині триста двадцяти футів цей тиск побільшав би вдесятеро і сягнув би сімнадцяти мільйонів п'ятсот шістдесяти восьми тисяч кілограмів, а це означає, що вас розплескало б так, як під плитою гідравлічного преса.

— Ну й диявольська сила! — вигукнув Нед.

— Так от, мій шановний гарпунере, коли хребетне кількасот метрів завдовжки і з відповідно побільшеною масивністю тримається таких глибин, то його поверхня, що складає мільйони квадратних сантиметрів, витримує тиск мільярди кілограмів. А тепер вирахуйте, якої сили мусить бути його кістяк, який міцний організм, щоб витримати такий страшний тиск!

— Певне, воно має,— відповів Нед, — обшивку з восьмидюймового¹⁷ листового заліза, як панцерні фрегати.

— Маєте рацію, Неде. І тільки зважте, на які руйнування здатна така маса, коли вона рине сторчма зі швидкістю експреса на корпус судна.

— Так… А й справді… либонь… — відповів канадець, приголомшений цифрами, але не охочий до відступу.

— Ну й що ви на те скажете? Переконав я вас?

— В одному ви мене таки переконали, пане природознавцю; якби подібні тварини існували справді в морських безоднях, певне, вони були б такі дужі, як ви кажете.

— Але ж, якщо їх нема, затятий гарпунере, чим ви поясните катастрофу судна «Шотландія»?

— Це, можливо… — вагався Нед.

— Ну, кажіть, кажіть!

— Тим, що… все це неправда, — вихопився канадець. Але ця відповідь свідчила тільки про гарпунерову впертість. Того дня я його більше не переконував. Аварія «Шотландії» — явище незаперечне. Пробоїна така велика, що судно доводилося неабияк ремонтувати, і, гадаю, нема потреби в переконливіших доказах. Не могла ж та діра з'явитися ні сіло ні впало, не пробив же її якийсь підводний риф, — ні, таки конче існувала тварина з могутнім бивнем чи рогом.

Розваживши все те, я зарахував таємничу тварину до підтипу хребетних, класу ссавців, ряду китоподібних. Що ж до сім'ї, роду й виду — це з'ясується тільки згодом. Щоб дійти якоїсь певності, треба розтяти загадкове чудовисько; щоб розтяти, треба його впіймати; щоб упіймати, треба загарпунити, — а це справа Неда Ленда; щоб загарпунити, треба його побачити, — а це справа всієї команди; а щоб побачити, треба його зустріти, — а оце вже справа випадку.

V НАВГАД

Якийсь час «Авраам Лінкольн» плив без особливих пригод. Але Недові Ленду все ж випала змога виявити свою дивовижну спритність і показати, на що він здатен.

Тридцятого червня неподалік Мальвінських островів фрегат стрівся з американським китобійним судном «Монрое»; виявилось, що команда його навіть не чула про нарвала. Капітан судна, довідавшись, що на «Авраамі Лінкольні» знаходиться Нед Ленд, попросив його загарпунити кита, який плавав поблизу. Капітан Фарагут, бажаючи подивитися на Недову вправність, охоче дозволив перебратися йому на борт «Монрое». І нашому канадцеві так поталанило, що замість одного кита він загарпунив аж двох, — одного зразу поцілив у серце, а другого упорав за кілька хвилин.

О, коли той страхітливий нарвал матиме справу з Недовим гарпуном, я, далебі, не поручуся, що він лишиться живий.

Фрегат на великій швидкості проминув південно-східний берег Америки. Третього липня на довжині мису Дів ми підійшли до входу в Магелланову протоку. Але нашому капітанові не хотілося плисти цією звивистою протокою, і він узяв курс на мис Горн.

Команда односердно схвалила капітанове рішення. Та й чи міг зустрітися їм нарвал у такій вузькій протоці? Більшість матросів була певна, що страховище не протиснеться крізь оту щілину, «що воно для неї затовсте».

Шостого липня, о третій пополудні, «Авраам Лінкольн» обійшов за п'ятнадцять миль на південь цей одинокий острівець, цю закинуту на самісінький крайчик Американського суходолу скелю, що її голландські мореплавці назвали на честь рідного міста мисом Горн. Далі фрегат узяв курс на північний захід, і наступного ранку його гвинт нарешті спінював води Тихого океану.

— Дивись пильно! Дивись пильно! — раз у раз казали матроси.

І люди дивилися — і очима, і крізь далекоглядні труби. Вдень і вночі погляди були прикуті до поверхні океану. Всіх вабили дві тисячі доларів. Нікталопи, здатні бачити в темряві, мали вдвічі більші шанси дістати нагороду.

Навіть я, байдужий до грошей, не зводив очей з моря. В спеку і в дощ я день при дні стримів на палубі, покидаючи її хіба що на якусь годинку — попоїсти чи передрімати. То перехилившися через борт на бакові, то спершися на поруччя біля шканців, я впинав погляд у піняві борозни за кормою, що слалися вдалечінь, доки сягає око. І скільки разів я хвилювався разом із командою, коли з води виринала чорна китова спина! Матроси й офіцери притьмом збігалися на палубу, затамувавши подих, пильнували кожного руху тварини. І я дивився, дивився, аж доки починало різати в очах, а Консель, як завжди спокійний, розважливо казав:

— Коли пан професор хоче краще бачити, хай менше напружує зір.

Проте хвилювалися щоразу намарне. «Авраам Лінкольн» міняв

курс, підпливав до тварини, але виявлялося — то був звичайнісінький кит або кашалот, що тут же зникав, а навздогін йому ринули прокляття збуреної команди.

Стояло на погоді. Умови для плавання були найчудовіші. Настала пора, коли звичайно йдуть дощі,— адже ж липень у цих широтах відповідає європейському січневі,— одначе море лежало спокійне, обрій — широкий і чистий.

Нед Ленд уперто зневажав нашу метушню. Він навіть не виходив у вільні від вахти години на палубу глянути на море, хоч його на диво гострі очі могли б нам зараз вельми прислужитися. Одначе впертий канадець із дванадцяти годин вісім або сидів за книгою, або ж спав у своїй каюті. Сотню разів я докоряв йому за байдужість.

— Ба! — відповідав він. — Пане Аронаксе, якби й справді існував той нарвал — хіба так легко його помітити? Хіба ми не навгад женемося за ним? Кажуть, ніби цього невиданого звіра здибували в північних водах Тихого океану. Нехай і так! Але ж відтоді минуло два місяці — а не така вдача у вашого нарвала, щоб він сидів на місці. До того ж він пливе напрочуд швидко! А ви, пане професоре, знаєте ліпше за мене: природа не творить нічого всупереч здоровому глуздові, і вона б не наділила істоту, мляву за вдачею, здатністю швидко рухатися, якби та істота не мала у цьому потреби. Тож коли тварина існує — її давно нема тут і сліду.

Я не знав, що на те сказати. Авжеж, ми пливли навмання. А що робити? Хоч шанси спіткати чудовисько дедалі меншали, проте геть усі ми плекали надію: пошуки недаремні, нарвал є і ми кінець кінцем зустрінемося з ним.

Двадцятого липня ми перетяли Козерогів тропік на 105° довготи, а двадцять сьомого на сто десятому меридіані проминули екватор. Далі фрегат узяв курс на захід й увійшов у центральні води Тихого океану. Капітан Фарагут слушно вважав: нарвала скорше можна здибати в глибоких водах, подалі від суходолів та островів, які тварина обходила, казав наш боцман, «тільки тому, що поблизу них такому велетові надто мілко». Фрегат пройшов біля островів Паумоту, Маркізьких, Сандвічевих, на 132° довготи перетяв тропік Рака і взяв курс у китайські моря.

Зрештою ми дісталися місця, де востаннє бачено чудовисько. І я й трохи не перебільшу, сказавши: життя на судні завмерло. У нас так тіпалися серця, що мало не всій команді годилось би сподіватися на сердечні захворювання. Всі були збурені; і не спали уже, і не їли. Разів двадцять на день невиразна цята, зорова омана якого-небудь матроса, що виліз на кабестан, спричинялись до хвилювання; нас поймало хворобливе збудження; все це мусило скінчитися повним отупінням.

І наслідки таки не забарилися. Протягом трьох місяців — кожний день яких видавався століттям! — «Авраам Лінкольн» борознив північні моря Атлантичного океану, ганяв за вистеженими китами, круто міняв курс, несподівано лягав із галсу на галс, часто вповільнював хід; уже від японських до американських берегів не лишалося необстеженої ані єдиної цяти. Та все намарне! Навкруги — самі пустельні води. Жодного знаку нарвала, жодного підводного острова, хоч би яка колода з розбитого судна, хоч би плавучий риф — анічогісінько, за що б учепитися оку!

Настала реакція. Втома зламала дух команди й посіяла в серцях зневіру. Всіх опанувало нове почуття, третину якого складав сором і дві третини — злість. Пошитися в дурні, ганяючи за химерою, — ось з чого лютилися найдужче. Гора доказів, накопичених за цілий рік, раптом повалилася, і кожен тепер силкувався надолужити безглуздо змарнований час відпочинком та сном.

Із властивою людській природі непослідовністю команда вкинулася в інші крайнощі. Найзапопадливіші прибічники цієї мандрівки враз обернулися на її запеклих ворогів. Збайдужіння полонило геть-чисто все судно, від кубрика до кают-компанії, і якби не дивовижна впертість капітана Фарагута, фрегат, безперечно, повернув би на південь.

Одначе марним пошукам мав настати край. Не можна було звинуватити в невдачі команду «Авраама Лінкольна», бо вона робила все, щоб домогтися успіху. Жодна команда американського морського флоту не виявляла більшого терпіння й запопадливості. Тож залишилося повернути до свого порту, іншої ради не було.

Такі міркування передано капітанові. Але він затявся. Матроси не ховали невдоволення, і дисципліна на судні підупала. Я не хочу сказати, що команда збунтувалася, і все-таки після нетривалого опору капітан Фарагут, як колись Колумб, попросив матросів, аби потерпіли ще три дні. Коли за цей час не знайдуть чудовиська, стерничий покладе кермо на борт і «Авраам Лінкольн» візьме курс на європейські моря.

^{Я не зводив очей з моря.}

Обіцянку дано другого листопада. Це відразу підбадьорило команду. Знову заходилися озирати океанські розлоги. Кожен кидав на воду останній погляд, вкладаючи в нього всю свою надію. Знову наводились далекоглядні труби. То був останній виклик велетенському нарвалові: «Стань перед судом!»

Так збігло два дні. «Авраам Лінкольн» ішов під малими парами. Матроси вигадували тисячу способів привернути увагу чи якось розбурхати вайлувату тварину, коли тільки вона є десь поблизу. За кормою, на превелику втіху акулам, метляли прив'язані до мотузок здоровенні шматки сала. Довкола «Авраама Лінкольна», що ліг у дрейф, навсібіч снували шлюпки, досліджуючи кожен дюйм моря. Та настав вечір четвертого листопада, так і не принісши розгадки підводної таємниці.

П'ятого листопада опівдні минав призначений термін. Годинник вибив дванадцяту — і капітан Фарагут, дотримуючи свого слова, скомандував стерничому повернути на південний схід і покинути північні води Тихого океану.

Фрегат перебував тоді на 31°15′ північної широти і 136°42′ східної довготи. Японські береги були менш як за двісті миль під вітром. Заходила ніч. Пробило восьму годину. Важкі хмари сповивали окраєць місяця, що вступав у свою першу чверть. Фрегат злегка погойдувало на хвилях.

Я стояв біля штирборту, спершися на поруччя. Консель, що стояв обіч, дивився просто себе. Матроси, вибравшись на ванти, вдивлялися в обрій, що його мало-помалу поглинали вечірні сутінки. Офіцери крізь нічні біноклі силкувалися проникнути в імлу, що дедалі густішала. Вряди-годи хвилі ряхтіли під місячним промінням. А там знову юрмилися хмари і місячне сяйво гинуло на воді.

Глянувши на Конселя, я подумав, що навіть цей добряга піддався загальному настрою. Принаймні так мені видалося. Певне, він уперше в житті схвилювався.

— Ну, Конселю, — мовив я, — це остання нагода заробити дві тисячі доларів.

— З дозволу пана професора скажу, — озвався Консель. — Я ніколи не розраховував на цю нагороду, і якщо уряд Сполучених Штатів пообіцяв би й сто тисяч доларів, він би од того не побіднішав.

— Слушно кажеш, Конселю, — це безглузда витівка. Ми, річ певна, злегковажили, встрявши до цієї халепи! А скільки згаяно часу, скільки марних турбот! Уже шість місяців, як ми могли повернутися до Франції…

— До кімнат пана професора, — додав Консель, — до музею! І я оце класифікував би допотопних тварин, що їх зібрав пан професор! А бабірусу посадили б до клітки в Ботанічному саду, і на неї ходили б дивитися юрби цікавих.

— Все так би й було, Конселю! Я собі уявляю, як з нас глузуватимуть!

— Атож, — спокійно відповів Консель, — певно, посиплються на пана професора кпини. І… не знаю, чи казати…

— Кажи, Конселю!

— І пан професор їх заслужив!

— Справді!

— Коли маєш за честь бути таким ученим, як пан професор, то негоже…

Консель не скінчив свого компліменту. Глибоку тишу раптом розітнув крик. То був голос Неда Ленда. Він гукав:

— Еге! Ось вона, штуковина, під вітром! На нашім шляху!

VI НА ВСІХ ПАРАХ

На той крик до гарпунера метнулася вся команда — капітан, офіцери, боцмани, матроси, юнги, навіть механіки, що кинули машини, навіть кочегари, забувши про казани. Капітан наказав зупинити судно, і фрегат плив за інерцією.

Довкола залягла густа темрява. І я дивувався — ну й гострий же зір у Неда Ленда, коли він проник у такий морок! Моє серце шалено калатало.

Але Нед Ленд не помилявся, і небавом усі ми завважили те, на що показував китолов.

За два кабельтових од «Авраама Лінкольна», із штирборту, море начебто світилося зсередини. Це було не якесь там рідкісне явище фосфоресценції— помилитися в тому не можна. Чудовисько, занурене на кілька туазів, випромінювало на диво яскраве світло — саме про нього згадували капітани. Об'єкт того загадкового світла окреслювався, як величезний довгастий овал. Посередині овалу світло яріло, по краях тьмянішало.

— Та це ж всього-на-всього скупчення світних організмів! — вигукнув офіцер.

— Ні,— рішуче заперечив я. — Так світитися може тільки електрика. Зрештою, гляньте, гляньте! Воно коливається туди й сюди. О, тепер спрямоване просто на нас!

Усі, хто стояв на палубі, загаласували.

— Тихо! — скомандував капітан Фарагут. — Кермо ліворуч! Хід назад!

Стерничі метнулися до керма, механіки — до машини. Тут же піддали пари, і «Авраам Лінкольн», налігши на лівий борт, описав півколо.

— Кермо праворуч! Хід уперед! — скомандував капітан Фарагут.

Зразу по цій команді фрегат хутко поплив геть од джерела загадкового світла.

Я неточно висловився, — фрегат хотів відплисти геть, але чудовисько стало наближатися до нього швидше, аніж він одступав.

Ми стояли, заклякнувши й занімівши, сковані більше подивом, аніж страхом. Тварина здоганяла нас немов жартома. Вона обійшла навколо фрегата, що мчав зі швидкістю чотирнадцяти вузлів, і, ніби світловим пилом, оповила його своїми електричними променями. Потому одійшла на дві-три милі, залишивши по собі світлий слід, подібний до клубів пари, що стеляться за локомотивом експреса. Зненацька вона навально ринула на нас, а тоді спинилась футів за двадцять од судна і згасла. Вона не пірнула в безодню, бо тоді б її світло тануло сповільна, — вона погасла враз, немовби джерело цього світлового потоку раптом вичерпалось. Та невдовзі вона вигулькнула по той бік фрегата, чи то обійшовши, чи, може, пропливши попід ним. Щохвилі можна було сподіватися сутички, для нас фатальної.

Мене здивувало маневрування фрегата. Він утікав, а не наступав. Йому належало гнатися за чудовиськом, а тим часом чудовисько ганяло за ним. І я сказав про це капітанові Фарагуту. На його завжди незворушному обличчі зараз малювався неймовірний подив.

— Пане Аронаксе, — відповів він, — я не знаю, з яким могутнім звіром маю справу, і не хочу ризикувати фрегатом у такій темряві. Та й як атакувати невідомого ворога, як проти нього захищатися? Почекаємо дня — тоді-от і поміняємося з ним ролями.

— Ви, капітане, вже не маєте сумнівів щодо природи цієї тварини?

— Ні, пане професоре; певно, це велетенський нарвал, але нарвал електричний.

— Може бути, — докинув я, — він іще небезпечніший за електричного ската.

— Еге ж, — правив далі капітан, — а коли він іще й здатний метати електричні блискавиці, то це й справді найжахливіше зі всіх створінь на світі. От чому я, пане добродію, вирішив бути обачним.

Цілу ніч ніхто з команди не спав. «Авраам Лінкольн», неспроможний змагатися зі своїм супротивником у швидкості, уповільнив хід і йшов під малими парами. Так само й нарвал, рівняючись на судно, стиха погойдувався на хвилях і, здавалося, не мав найменших намірів покидати поля бою.

Проте десь опівночі він зник чи, певніше, «згас», як велетенський світляк. Чи не втік? Годі про це й думати! Та перед першою годиною ночі щось раптом оглушливо засвистіло, так наче звідкись вирвався під сильним тиском струмінь води.

Капітан Фарагут, Нед Ленд і я стояли біля рубки, вп'явшись очима в непроглядну темряву.

— А скажіть, Неде Ленде, часто вам доводилося чути, як кити випускають воду? — спитався капітан.

— Часто, пане добродію, але зроду ще не випадало стрічати кита, самий вигляд якого приніс би мені дві тисячі доларів.

— Ай справді, ви заслужили нагороду. Та все ж таки скажіть мені, чи кити, викидаючи воду крізь ніздрі, отак свистять?

— Свистять, але не так. Цей свистить куди пронизливіше й гучніше. Що ж, напевне, це кит. З вашого дозволу, пане добродію, вранці, тільки-но розвидниться, я скажу йому кілька слів.

— Якщо тільки він буде в гуморі вислухати пана Ленда, — зауважив я з деяким сумнівом.

— Якщо я підійду до нього на віддаль, рівну довжині чотирьох гарпунів, — жваво озвався канадець, — йому доведеться мене вислухати.

— Але щоб ви підійшли до нього, — мовив капітан, — я мушу дати до ваших послуг китобійну шлюпку. Хіба ж ні?

— Авжеж!

— Себто ризикувати життям моїх матросів?

— І моїм! — просто відповів гарпунер.

Близько другої години ночі під вітром за п'ять миль од «Авраама Лінкольна» знову з'явилося яскраве світло. Незважаючи на віддаль, шум вітру і плюскіт хвиль, було добре чути, як тварина плескотіла хвостом і уривчасто дихала. Здавалося, коли цей велетенський нарвал випливав на поверхню, повітря, вриваючись до його легенів, клекотіло, мов пара в циліндрах на дві тисячі кінських сил.

«Ото, — подумав я, — то добрий мені кит, якщо він має силу цілого кінського полку».

До світанку всі пильнували й лаштувалися до бою. Поздовж поручнів на палубу викладено китоловне знаряддя. Капітанів помічник звелів набити мушкетони, що за їх допомогою метають гарпуни на цілу милю, і тримати напохваті рушниці, заладновані розривними кулями, котрі вражають на смерть навіть найбільших китів. Нед Ленд вдовольнився тим, що нагострив свого гарпуна — зброю, смертельну в його руках.

О шостій годині почало світати, і з першим промінням ранкової зорі померкло нарвалове сяйво. Десь біля сьомої вже розвиднілося, але на обрії заліг густий туман, і в найкращі далекоглядні труби годі було щось розгледіти. Команду пойняло розчарування.

Я виліз на бізань-щоглу. Кілька офіцерів вибралися на самісінькі верхівки щогл.

О восьмій годині туман заклубочився над водою, мало-помалу підіймаючись догори. Обрій прояснів і поширшав.

Раптом, як і вночі, пролунав Недів голос:

— Ось вона, та штуковина! За лівим бортом!

Усі погляди метнулися туди, куди показував гарпунер.

Там, милі за півтори від судна, над водою виступало якесь довгасте темне тіло. Воно шалено било хвостом, збурюючи воду. Ще ніхто не бачив, щоб кит отаке виробляв! Глибокий білий слід позначав шлях тварини.

Фрегат підплив до нарвала. Я не відривав од нього очей. Звідомлення «Шотландії» та «Гельвеція» трохи перебільшили його розміри. Як на мене, він був щонайбільше двісті п'ятдесят футів завдовжки; грубини я визначити не міг, але, беручи загалом, нарвал виглядав на істоту, пропорційну у всіх трьох вимірах.

Коли я стежив за цією чудернацькою істотою, вона метнула крізь ніздрі метрів на сорок угору два стовпи води з парою. Я враз дійшов висновку: тварина належить до підтипу хребетних, класу ссавців, ряду китоподібних, родини… цього я ще не міг сказати. До родини китоподібних належать кити, кашалоти, дельфіни та нарвали. Кожна родина в свою чергу поділяється на роди, рід — на види. Виду і роду цієї химери я ще не пізнав, проте не сумнівався — небо й капітан Фарагут допоможуть мені завершити класифікацію.

Команда нетерпеливо чекала капітанового наказу. Фарагут іще якийсь час пильно стежив за твариною, аж нарешті звелів позвати механіка.

— Пари розведено? — спитав капітан.

— Так, пане капітане!

— Гаразд! Підкинути ще вугілля, і — повний вперед!

У відповідь тричі пролунало «ура!». Починався бій. За хвилю із двох труб фрегата завалували клуби чорного диму; палуба задрижала від клекотіння казанів.

Потужний гвинт закрутився швидше, і «Авраам Лінкольн» ринув просто на тварину. Але вона зовсім на те не зважала. А коли фрегат був за півкабельтова, чудовисько тихо попливло, тримаючись однієї віддалі.

Така погоня тривала якихось три чверті години, та фрегатові не вдалося вкоротити відстані хоча б на кілька туазів. Ясна річ, за такої швидкості тварину не здогнати ніколи.

Капітан Фарагут люто куйовдив свою густу бороду.

— Нед Ленд! — гукнув він.

Канадець підійшов.

— Ну, пане Ленде, будемо ще доганяти чи почнемо?

— Ні! — відповів Нед Ленд. — Цієї тварини не візьмеш, доки вона сама не дасться.

— Що ж робити?

— Коли можна, накажіть піддати пари, а я, з вашого дозволу, стану під бушпритом і, тільки ми підпливемо ближче, метну гарпуна.

— Ставайте, Неде, — відповів капітан Фарагут і гукнув до механіка: — Збільшити пари!

Нед Ленд став на чати. Засипали вугілля, під казанами забурхав огонь. Спущений лаг показував, що «Авраам Лінкольн» мчить зі швидкістю вісімнадцяти миль на годину.

Але й клята тварина пливла так само швидко.

Цілу годину фрегат ішов на тій самій швидкості, не вигравши жодного туаза! Яка ж то була зневага одному з найшвидкохідніших суден американського морського флоту! Команда лютувала. Матроси проклинали чудовисько, але йому хоч би що. Капітан Фарагут уже не куйовдив бороди, — він кусав її.

Знову покликали механіка.

— Тиск доведено до краю? — запитав капітан.

— Так, пане капітане!

— Скільки атмосфер?

— Шість з половиною.

— Давай десять!

Оце наказ! Прагнучи обігнати «конкурента», на більший ризик не зважився б жоден капітан-одчайдух із Міссісіпі!

— Конселю, — мовив я до свого вірного служника, що стояв при мені,— а чи не вилетимо ми зараз у повітря?

— Як ласка пана професора, — відказав Консель.

Правду кажучи, капітанова сміливість прийшлася мені до душі.

Застережні клапани було затиснено. Під казани ще засипано вугілля. Вентилятори збільшили тягу, під казанами забушував огонь. «Авраам Лінкольн» полинув іще швидше. Щогли аж дрижали, і хмари диму ледве проривалися крізь вузькі отвори труб.

Знову закинули лаг.

— Яка швидкість? — запитав капітан Фарагут.

— Дев'ятнадцять і три десятих милі, пане капітане.

— Піддати пари!

Механік кинувся виконувати наказ. Невдовзі манометр показував уже десять атмосфер. Але й нарвал «піддавав пари», — він, як то вдавалося помітити, плив зі швидкістю дев'ятнадцять і три десятих милі на годину. Яка гонитва! Я не в силі описати свого хвилювання. Мене тіпало, як у пропасниці. Нед Ленд стояв на чатах, тримаючи напоготові гарпуна. Кілька разів чудовисько підпускало фрегат близько до себе.

— Наздоганяємо! Ще трохи, ще! — гукав канадець.

Він уже націлився метнути гарпуна, але тварина вислизнула з-під самого носа, линучи зі швидкістю не менше тридцяти миль на годину. І саме тоді, як ми досягли найбільшого ходу, химерна істота, ніби кепкуючи з нас, окреслила навколо фрегата велике коло. З наших грудей вирвався лютий крик.

Опівдні ми були од невловимого нарвала на тій самій віддалі, що й зранку.

Капітан Фарагут нарешті зважився на рішучий захід.

— Он як! — вигукнув він. — Ця тварина пливе швидше від «Авраама Лінкольна»! Чекай же! Подивимося, чи втечеш ти від конічних снарядів! Боцмане! Обслугу — до гармати!

Гармату на баку тут же заладнували й навели. Гримнув постріл, але ядро пролетіло на кілька футів вище од нарвала, що тримався за півмилі від судна.

— Змінити гармаша! — наказав капітан. — П'ятсот доларів тому, хто вб'є цю диявольську тварюку!

Старий сивобородий пушкар, — він і досі, як живий, переді мною, — з лагідними очима й спокійним лицем підійшов до гармати, навів її й хапливо прицілився. Пролунав стріл, а за ним розляглося велелюдне «ура!».

Ядро влучило в ціль, але… що за диво! — ковзнувши по округлій китовій спині, одлетіло милі на дві й упало в море.

— Отакої! — люто вигукнув старий пушкар. — Та невже в цього пройдисвіта спина обросла шестидюймовим залізом!

— Сто чортів! — гукнув капітан Фарагут.

Полювання почалося знову, і капітан, нахилившись до мене, мовив:

— Я гнатимуся за цим твариниськом, хай навіть фрегат вибухне!

— Правильно! — відповів я.

Ми сподівалися — тварина зрештою стомиться. Це ж не те, що наша парова машина. Та де тамі Минали години, а нарвалові хоч би що — жодної ознаки виснаження.

На честь «Авраама Лінкольна» слід сказати — він переслідував чудовисько з невтомним завзяттям. Він пройшов за цей горезвісний день шостого листопада щонайменше п'ятсот кілометрів! Та знов настала ніч і оповила пітьмою розбурхані океанові обшири.

Тоді мені здалося, що наша мандрівка скінчилася і що ми вже ніколи не побачимо фантастичної тварини. Та я помилявся.

О десятій годині п'ятдесят хвилин вечора, десь за три милі під вітром од судна, знову з'явилося електричне світло, таке саме осяйне, як і минулої ночі.

Здавалося, нарвал не рухається. Може, стомлений цілоденною втечею, він спав, погойдуючись на хвилях? Це була щаслива нагода, і капітан Фарагут надумав з неї скористатися.

Він дав відповідні розпорядження. «Авраам Лінкольн» ішов повільно, наближаючись вельми обачно, щоб не розбудити свого супротивника. Натрапити в морі сонного кита й загарпунити його — не велике диво; Нед Ленд не одного кита зловив саме в такий спосіб. Отож канадець знову став під бушпритом.

Фрегат тихо підійшов на два кабельтови до сонної тварини. Тут машину зупинили і судно попливло за інерцією. Всі затамували подих. На палубі залягла мертва тиша. Ми були вже футів за сто од світла, що сяяло дедалі яскравіше й сліпило нам очі.

Я стояв на баку, спершись на поручні, й бачив, як унизу Нед Ленд загрозливо простяг руку зі своїм лиховісним гарпуном. До нарвала залишалося якихось двадцять футів.

Раптом Недова рука рвучко підвелася — і гарпун засвистів у повітрі. Я почув дзвін — так начебто гарпун ударився об метал.

Електричне світло враз погасло, і два величезні водяні стовпи зненацька ринули на палубу фрегата, збиваючи людей, ламаючи фальшборти.

Розлігся страшенний хряск, і, не втримавшись, я полетів у море.

VII ЗАГАДКОВИЙ КИТ

Несподівано впавши у воду, я геть спантеличився, але тями не втратив.

Мене шпурнуло футів на двадцять під воду. Я плаваю добре, і хай не рівня таким плавцям, як Байрон чи Едгар По, проте не розгубився в воді. Двічі рвучко відштовхнувся ногами й виринув на поверхню.

Найперше я розглянувся довкола, шукаючи фрегата. Чи помітили там, що мене не стало? Чи спустив капітан Фарагут шлюпку? Чи врятують мене?

Довкола залягла глибока темрява. На сході бовваніла чорна маса. То був фрегат. Його вогні, даленіючи, згасали. Я загинув.

^{Старий сивобородий пушкар підійшов до гармати й прицілився.}

— Рятуйте! Рятуйте! — загукав я, щодуху пливучи до «Авраама Лінкольна».

Мокра одежа мене обтяжувала — облипала тіло, сковувала рухи. Я тонув. Я задихався!

— Рятуйте!

Це востаннє я крикнув. Відчайдушно борсався, та мене поглинала безодня.

Раптом чиясь дужа рука вхопила мене за одежу, витягла на поверхню — і я почув, авжеж, почув:

— Якщо пан професор зіпреться мені на плече, йому легше буде плисти.

Я вхопив за руку мого вірного Конселя.

— Ти! — гукнув я. — Це ти!

— Я, — відповів Консель, — і, як завжди, до послуг пана професора.

— Тебе викинуло в море тоді ж, коли й мене?

— Ні. Мене не викинуло, але, як служник пана професора, я стрибнув услід за ним.

Добра душа, він мав це за річ звичайну!

— А фрегат? — спитався я.

— Фрегат! — відповів Консель, повертаючись на спину. — Хай би пан професор на нього не розраховував!

— Чому ж то?

— Бо, кидаючись за паном професором, я чув, як стерничий вигукнув: «Стерно і гвинт поламані!»

— Поламані?

— Так. Їх пошкодило своїм бивнем чудовисько. Я гадаю, що «Авраам Лінкольн» відбувся тільки цією невеличкою аварією. Та нам од того не легше: судно ж бо втратило керування.

— Тоді ми пропали!

— Може, — спокійно відказав Консель. — Проте ми маємо ще кілька годин, а за цей час, диви, все й поверне на добре.

Конселів непорушний спокій додав мені бадьорості. Я поплив був хутчіш, але намокла одежа тягла мене донизу, мов свинець, і я ледве тримався на воді. Консель помітив це.

— Якщо пан професор дозволить, я розріжу на ньому одежу, — сказав він.

Консель добув із кишені ножа, враз розпанахав на мені одяг і поміг скинути шмаття.

Потому я допоміг йому зробити те саме, і ми попливли далі.

Проте становище наше було жахливе. Адже на фрегаті, мабуть, і не помітили, що ми зникли; а якби й помітили — судно, втративши керування, все одно не здатне плисти до нас проти вітру.

Консель спокійнісінько все це розважив і дійшов мудрої ради. Що то воно за вдача! Цей незворушний чолов'яга почувався в морі, ніби у власному домі.

Тому було вирішено: нас можуть урятувати тільки шлюпки «Авраама Лінкольна». А щоб дочекатися їх — треба добрати способу якомога довше втриматися на воді. Аби водночас обом не виснажуватись, ми надумали чергуватися, — один, схрестивши руки й випроставши ноги, ляже навзнак і відпочиватиме, а другий тим часом буде плисти й штовхати його перед себе. Кожні десять хвилин мінятимемось.

В такий спосіб нам стане снаги на кілька годин, а може, й до ранку.

Оманливі сподіванки! Та в людському серці навіть за найтяжчої скрути жевріє промінчик надії. До того ж нас двоє. Зрештою — хай навіть це й неймовірно! — коли б і розвіялась та омана, я б не чекав покірно загибелі!

Фрегат зіткнувся з нарвалом десь близько одинадцятої години вечора. За вісім годин зійде сонце. Отже, ми будь-що мусимо продержатись до ранку. Море було спокійне, і ми поки що не втомилися. Вряди-годи я вдивлявся в густий морок, що порушувався лише фосфоричним посвічуванням води, збуреної нашими рухами. Я споглядав, як ці світні хвилі розбивалися об мої руки й котилися далі, мінячись синюватим блиском. Здавалося, ми пливли в басейні, повному живого срібла.

Та запівніч я почувся до краю змореним. Руки й ноги зводили корчі. Консель мусив підтримувати мене, і турботи про наш порятунок лягали тепер на нього одного. По недовгім часі я почув, що він, сердега, важко й часто дихає. Він вочевидь підупадав на силах.

— Покинь мене! Покинь! — мовив я.

— Покинути пана професора?! Нізащо! — відказав він. — Я волію потонути першим!

Цю мить крізь хмару, що вітер гнав її на схід, проглянув місяць. Океан заряхтів сріблом. Це благодатне сяйво збадьорило нас. Я підвів голову й обняв поглядом виднокруг. Ген удалині, миль за п'ять од нас, манячів фрегат. Проте довкола — жодного човна!

Мені хотілося крикнути. Та хто почує з такої відстані! А тут іще напухли губи — рота розтулити незмога. Консель таки здобувся на слово. Він загукав якомога голосніше:

— Рятуйте! Гинемо!

Завмерши, ми якусь мить наслухали. Що це? Бухкає у вуха кров? Але ж мені видалося, ніби у відповідь Конселеві хтось кричав!

— Ти чув? — прошепотів я.

— Атож! Атож!

І Консель знову розпачливо позвав.

На цей раз — ніякого сумніву! Нам відповідав людський голос! Хто б це? Якийсь безталанник, закинутий серед океану, жертва корабельної катастрофи? А може, то човен з фрегата розшукує нас, тільки в темряві нам його не видко?

Консель, зіпершись мені на зсудомлене плече, висунувся був по груди з води, але знову поник.

— Видно що-небудь?

— Я бачив… — промимрив він. — Я бачив… але помовчім… побережім сили!..

Що ж бо він побачив? І тут, сам не знаю чому, я подумав про чудовисько. Але ж людський голос?.. Минули ті часи, коли Йони¹⁸ знаходили прихисток в китовій утробі!

Консель і далі штовхав мене перед себе. Вряди-годи він підводив голову, вдивлявся вдалечінь і гукав до невідомого. Чийсь голос відповідав йому щоразу ближче, щоразу гучніш. Тим часом я вкрай знесилів. Пальці мені подубіли, руки не слухались. Я не годен був стулити зведеного судомою рота й захлинався солоною водою. Холод проймав мене до кісток! Я востаннє підвів голову й пішов на дно…

І раптом мої ноги наткнулись на щось тверде. Я затримався на ньому. Тоді відчув — мене виносить на поверхню води, груди легко зітхнули, і я знепритомнів.

Мабуть, я невдовзі отямився, бо хтось жваво розтирав мені все тіло.

— Конселю! — прошепотів я, розплющивши очі.

— Пан професор мене кликав? — запитав Консель.

Аж тут в останніх променях місяця, що котився за обрій, я побачив ще одне обличчя.

— Нед! — вигукнув я, відразу впізнавши його.

— Він самий. Нед, що ганяє за своєю винагородою, — відповів канадець.

— І вас вишпурнуло з фрегата?

— Так, пане професоре. Але мені пощастило більше, ніж вам. Я попав на плавучий острівець.

— На острівець?

— Атож. Певніше, на того велетенського нарвала.

— Тобто?

— Я притьмом збагнув, чому мій гарпун не вп'явся в нарвала, а тільки ковзнув йому по шкірі.

— Ай справді, Неде, чому?

— Тому, пане професоре, що та тварюка закута в крицю.

Нарешті я зовсім отямився і збагнув, що сталося. А коли я почув

останні канадцеві слова, в голові мені враз сяйнув здогад. Я похапцем виліз на верх тої істоти чи того предмета, що став нам за прихисток. Предмет ледь-ледь виступав із води. Я тупнув ногою. Тіло — вочевидь тверде, анітрохи не вгинається і зовсім не схоже на м'ясисту масу великого морського ссавця.

А може, це костяний панцер — такий самий, що його носили на собі допотопні тварини? В такому випадку почвара належить до рептилій амфібій на взірець черепах або крокодилів.

Отим-то й ба! Чорнувата спина, на якій я стояв, — гладенька, блискуча, а не лускувата. Вона дзвенить од удару, ніби метал, і, здається, — ну й дивовижа! — склепана із залізних плит.

Годі було сумніватися! Тварина, страхіття, чудо природи, котре збаламутило всіх учених світу, збурило уяву й приголомшило всіх моряків обох півкуль, — витвір людських рук!

Якби перед мене з'явилася бодай найхимерніша міфічна істота, — і тоді я не був би такий ошелешений. Але побачити на власні очі неймовірну, надприродну дивину, що її створила людина, — тут уже й голова піде обертом.

І все-таки доводилося повірити в чудо. Ми ж бо лежали на спині підводного судна, яке зовні — скільки я міг судити — скидалося на величезну сталеву рибу. Нед Ленд перш за нас дійшов того самого висновку. Мені й Конселеві тільки й лишалося, що пристати на нього.

— Але якщо це підводне судно, — зауважив я, — воно мусить мати машини і, ясна річ, команду.

— А певно ж, — відповів гарпунер. — Проте я сиджу на ньому години вже зо три, але не завважив ніяких ознак життя.

— Воно пливе?

— Де там, пане Аронаксе! Гойдається собі на хвилях, а з місця — ні руш.

— Хто-хто, а ми-то знаємо, яке швидкохідне це судно. Щоб розвинути таку швидкість, потрібні машини, а також механіки, котрі ними керували б. А скоро є тут люди — ми врятовані.

— Гм! — недовірливо озвався Нед.

У цю мить, ніби стверджуючи мої слова, за кормою дивоглядного судна щось зашипіло. Скидалося на те, що почав обертатися гвинт. Справді, судно звільна рушило. Ми ледве встигли схопитися за якийсь пруг, що виступав довкола нас із води сантиметрів на вісімдесят. На щастя, судно поки що пливло тихо.

— Доки ця посудина виглядає із води — не біда! Але якщо їй заманеться пірнути, я не дам і двох доларів за свою шкуру!

Канадець, звісно, міг би правити й менше… Тож слід було негайно вступити в контакт з тими, хто сидів у череві цього апарата. Я заходився намацувати якусь ляду чи люк, але ряди заклепок не мали жодної прогалини.

Незабаром місяць зайшов і все навкіл повилося густим мороком. Слід було чекати світанку, — може, тоді вдасться проникнути всередину цього підводного судна.

Тепер наше життя залежало тільки від примхи таємничих керманичів, що правили судном. Заманеться їм піти під воду — і ми загинули. Якщо ж вони плистимуть так і далі, я певен — ми знайдемо спосіб дати про себе якийсь знак. Бо й справді, коли вони не можуть самі поновлювати повітря, їм конче треба вряди-годи випливати, щоб на поверхні океану поповнити його запаси. Тож мусить бути якийсь отвір, що ним надходить повітря всередину судна.

Сподіватися допомоги від капітана Фарагута — марно. Ми неухильно простували на захід, хоч і з помірною швидкістю — миль десь дванадцять на годину. Гвинтові лопаті рівномірно розтинали воду, час од часу шпурляючи високо догори водограї світних бризок.

Біля четвертої години ранку судно зненацька попливло хутчіш. За такого шаленого лету ми ледве трималися на слизькій поверхні; нас люто шмагали хвилі. На щастя, Нед Ленд намацав широке якірне кільце, прилаштоване до обшивки, і ми вчепилися за нього.

Нарешті ця довга ніч минула. Зараз важко мені пригадати все, що я тоді пережив. Проте добре пам'ятаю: коли стишувалась веремія вітру й хвиль, зсередини судна начебто чулися якісь акорди, уривки мелодії. Яку ж таємницю ховав цей підводний корабель, таємницю, що над нею марно б'ється весь світ? Хто криється всередині химерної фортеці? Яка механічна сила забезпечує їй таку дивовижну швидкість?

Розвиднілось. Нас окутав ранковий туман. Та він небавом розтанув. У мене був намір пильно обстежити горішню частину корпуса, власне, той майданчик, на якому ми стояли, аж раптом помітив — судно мало-помалу занурюється.

— Гей ви! Сто чортів! — зарепетував Нед Ленд, гатячи ногою по гучній металевій обшивці.— Відчиніть-бо, ви, бездушні іроди!

Але годі було щось почути — оглушливо шумів гвинт. На щастя, судно перестало занурюватись.

Зненацька всередині судна загуркотіло. Залізний люк піднявся, виглянула людина. Вона гукнула щось незрозуміле й одразу зникла.

За якусь хвильку з отвору вийшло восьмеро здорованів із закритими обличчями; не кажучи й слова, вони поволокли нас до своєї підводної фортеці.

VIII MOBILIS IN MOBILE¹⁹

Ми й оком не змигнули, як нас було ув'язнено. Не знаю, як почувалися мої супутники, опинившись у цій плавучій тюрмі, але мене пойняв жах. Що воно за люди? Безперечно, під загадковою личиною діяли якісь новітні пірати, що на свій лад господарювали на морях.

Вузький люк зачинився, і мене огорнула непроглядна темрява. Очі, призвичаєні до денного світла, не бачили анічогісінько. Я спускався навпомацки, відчуваючи під босими ногами залізні східці. Слідом за мною вели Неда та Конселя. Потому відчинилися якісь двері; ми пройшли, і вони, глухо гримнувши, враз зачинилися.

Нас зоставили самих. Я не міг збагнути, де ми є. Довкола була темрява, такий чорний морок, що й за кілька хвилин мої очі не спромоглися впіймати жодного проблиску світла.

Нед Ленд, обурений, що з ним отак повелися, дав волю своїй люті.

— Сто чортів! — вигукнув він. — Ці люди гірші за каледонських дикунів! Бракує лишень, щоб вони були людожерами. Мене й це не здивує, але я наперед кажу — так просто не дам себе з'їсти!

— Вгамуйтеся, друже Неде, вгамуйтеся, — спокійно промовив Консель. — Чого отак хвилюватися? Ми ще не на сковороді!

— Атож! Не на сковороді,— відповів канадець, — а що в печі — то вже напевне! Та ще й темно. На щастя, мій «bowieknif»²⁰ при мені; а він і в пітьмі мене слухається. Хай тільки котрийсь із цих бандитів мене займе…

— Не лютіться-бо так, Неде, — сказав я гарпунерові,— і не погіршуй те нашої скрути недоречною гарячковістю. Хтозна, може, нас чують! Спробуймо ліпше дізнатися, куди ми попали!

Я пішов помацки. За яких п'ять футів я вперся в стіну, склепану з металевих плит. Тоді, взявши вбік, я намацав дерев'яного стола і при ньому кілька ослінчиків. Підлогу цієї тюрми заслано матою, що глушила кроки. Ні вікон, ані дверей — самі голі стіни. Консель, попрямувавши в інший бік, зіткнувся зі мною, і ми вернули на середину каюти, яка була футів двадцять завдовжки і футів десять завширшки. Що ж до висоти, то навіть довготелесий Нед Ленд не міг сягнути стелі.

Минуло десь із півгодини. Аж раптом спалахнуло світло, таке сліпуче, що я мимохіть заплющив очі. По яскравості, по нестерпній білині я впізнав те потужне електричне світло, яке струмувало навколо підводного судна і яке ми мали за фосфоресценцію морських організмів. Розплющивши очі, я побачив — світло лилося з матової півкулі, вмонтованої в стелю.

— Нарешті! — вигукнув Нед Ленд, що стояв у бойовій постаті з ножем у руці.

— Так, — відповів я, — проте наше становище й трохи не прояснилося.

— Хай пан професор набереться терпцю, — незворушно промовив Консель.

Тепер, коли засвітилося світло, я міг як слід роздивитися каюту. Тут тільки й було, що стіл та п'ять ослінчиків. Потаємні двері зачинялися, мабуть, герметично: жоден звук не сягав наших вух. Здавалося, на цьому судні геть усе вимерло. Плило воно поверхнею океану чи занурилося в його безодню? Того я не годен був угадати.

А зрештою, це світло! Навіщось же його засвітили! Я сподівався, що незабаром з'явиться хтось із команди. Якби про нас забули, то не світили б світла.

Я не помилився. Невдовзі загуркотів засув, одчинилися двері й увійшло двоє чоловіків.

Один був низький на зріст, кремезний, з міцними, дужими руками, великою головою, з густою чорною чуприною й пишними вусами; погляд у нього був жвавий, гострий, і вся його подоба позначалася тою південною палкістю та моторністю, яка вирізняє провансальця. Дідро²¹ мав слушність, казавши, що в рухах людини відбивається її вдача, і живе свідчення — цей здоровань. Мова його, напевно, барвиста, образна, дотепна. А втім, це тільки здогади, я не маю на те жодних доказів, бо при мені він зронив лиш кілька слів, та й тих я не втямив.

Другий незнайомець заслуговує на докладніше змалювання. Я зразу визначив головні риси його вдачі: певність власної сили — про неї свідчила шляхетна постава голови й чорні очі, сповнені холодної рішучості; спокій — за нього промовляла блідість шкіри; енергія — вона виявлялася в бистрому скороченні надбрівних м'язів; нарешті відвага — глибоке його дихання було найліпшою ознакою невичерпної життєвої сили.

Додам, що цей чоловік — гордий; а погляд його, ясний та спокійний, здавалося, відбивав шляхетність мислі, і в усій подобі: в статурі, в рухах, у виразі обличчя — світилася, коли вірити фізіономістам, беззастережна щирість.

Глянувши на нього, я мимохіть почувся убезпеченим і ладен був провіщати нам щасливу розв'язку.

Я не міг визначити, скільки йому літ, — тридцять п'ять чи п'ятдесят. Його високий зріст, ясне чоло, рівний ніс, чітко окреслені вуста, чудові зуби, вузька рука з довгими, як то кажуть хіроманти, чисто «психічними» пальцями — все це свідчило за душу величну й палку. Він являв, сказати б, уособлення найсвітлішої вроди, якої мені досі не випадало бачити. Надто прикметні його широко поставлені очі, що могли враз осягнути чверть обрію. Ця властивість — як довідавсь я згодом — поєднувалася з дивовижною гостротою зору, ще більшою, ніж у Неда Ленда. Коли він звертав на щось свій погляд, брови йому зсувалися, очі мружилися, — він вдивлявся. Що то за погляд! Ніщо не могло сховатись од нього, він пронизував вам душу! Він немовби проникав у морську безодню, недосяжну нашому зорові, й відкривав таємниці найглибших морів.

На обох незнайомцях були берети з хутра морської видри, морські чоботи з тюленячої шкіри й убрання з якоїсь незвичайної тканини, що легко облягала стан і зовсім не сковувала рухів.

Вищий, — певне, капітан судна — оглянув нас дуже пильно, не зронивши жодного слова. Тоді повернувся до свого супутника й заговорив невідомою мені мовою. Це була дзвінка, милозвучна, плавна мова з багатими комбінаціями енергійних голосівок.

Другий хитнув головою, докинув кілька слів тією ж дивною мовою й допитливо глянув на мене.

Я відповів по-французькому, що не розумію його; але й він, мабуть, нічого з моєї відповіді не втямив. Становище ускладнювалось.

— А хай би пан професор розповів їм про все, що з нами трапилось, — мовив до мене Консель. — Гляди, ці пани хоч щось уторопають.

Я почав свою оповідь, намагаючись вимовляти кожне слово якомога виразніше. Назвав наші імена, повідомив, хто посідав яке становище на судні, і, додержуючи усіх приписів доброго тону, освідчився професором Аронаксом, а далі рекомендував і мого слугу Конселя та гарпунера містера Неда Ленда.

Чоловік із добрими, лагідними очима слухав мене уважно, спокійно, навіть поштиво. Проте обличчя нічим не показувало, що він мене зрозумів. Коли я скінчив, він не озвався жодним словом.

А може, заговорити до них англійською? Може, вони все-таки розуміють мову, що стала мало не повсюдна? Я знав її, як і німецьку, майже вільно читав, але розмовляти добре не міг. А за такої оказії найперш і доконче треба, щоб тебе зрозуміли.

— Ну, а тепер ви, — мовив я гарпунерові.— І ви, Неде Ленде, як щирий англосакс, заговоріть до них англійською мовою, ану ж вам більше, ніж мені, поталанить.

Нед, не надто проханий, тут же заходився переказувати те, що я оце розповів, тільки на свій штиб. Канадець з притаманним йому характером говорив аж надто запально. Він обурювався з нашого ув'язнення, що було здійснене, всупереч людському праву, питав, за яким законом тримають нас тут, грозив позиватися з тими, хто свавільно кинув нас до в'язниці, шаленів, вимахував руками, репетував і кінець кінцем промовистим жестом показав, що ми гинемо з голоду.

Гарпунер, як не дивно, досяг не більших успіхів, аніж я. Незнайомці й бровою не ворухнули. Вочевидь, вони не знали мови Араго²² так само, як і мови Фарадея²³.

Спантеличений тим, що ми марно вичерпали свої філологічні ресурси, я вже не міг дати собі жодної ради; аж раптом озвався Консель:

— Коли пан професор дозволить, я ще заговорю до них німецькою.

— О! Невже ти тямиш по-німецькому? — вигукнув я.

— Як і всякий фламандець, коли дозволить пан професор.

— Ще б пак! Це мене дуже тішить. Починай, голубе!

І Консель спокійно, як і звикле, розповів втретє всі наші перипетії. Та хоч він говорив, як справжній оратор — вишукано й проречисто, — німецька мова також не мала успіху.

Нарешті, доведений до краю, я взявся поновити в пам'яті все, що залишилося від моєї початкової науки, та й заходився витлумачувати наші митарства латиною. Цицерон²⁴ заткнув би собі вуха й вигнав би мене на кухню, але я таки розповів геть усе.

Та й ця остання спроба була марна. Обидва незнайомці, перекинувшись кількома словами своєї незбагненної мови, вийшли, навіть не підбадьоривши нас яким-небудь жестом, зрозумілим у всіх країнах світу. Двері за ними зачинилися.

— Яка підлота! — вигукнув Нед Ленд, десь уже вдвадцяте вибухнувши гнівом. — Подумати тільки! До них говорять і французькою, й англійською, й німецькою, і навіть латиною, а ці іроди хоч би пристойності ради бевкнули щось у відповідь!

— Вгамуйтеся, Неде, — мовив я до охижілого гарпунера, — гнівом нічого не зарадиш.

— Та ви знаєте, пане професоре, — товк своєї наш розлючений супутник, — що в цій залізній клітці можна отак і з голоду сконати?

— Ба! — розважливо мовив Консель. — До цього ще далеко.

— Друзі,— мовив я, — не треба падати у відчай. Ми перебували ще в більшій притузі. Не кваптеся, будь ласка, складати якоїсь думки про капітана й команду цього судна.

— У мене вже склалася думка, — прохопився Нед Ленд. — Це шахраї!

— Гаразд! А з якої вони країни?

— З країни шахраїв!

— Мій любий Неде, такої країни на глобусі немає; до того ж визначити, якої національності ці люди, — нелегке діло. Що вони не англійці, не французи, не німці — це певно. Одначе мені здається, що капітан та його помічник народились під низькими широтами. Вони скидаються на жителів півдня. Але іспанці вони чи турки, араби чи індуси — з їхнього вигляду сказати важко. Що ж до їхньої мови — вона зовсім не збагненна.

— Яка то прикрість не знати всіх мов, — втрутився Консель. — От би запровадити всюди одну мову!

— Що з того! — відповів Нед Ленд. — Адже ж у цих людей своя мова, навмисне вигадана, аби тільки мучити добрих людей, яким і так живіт з голоду запався. Варто людині тільки відкрити рота, поворушити щелепами, пожувати й поплямкати — і в будь-якій країні збагнуть, чого їй хочеться. Заговори такою мовою в Квебеку чи в Паумоту, в Парижі, будь-де в світі — і всім ясно: «Я голодний! Дайте їсти!»

— Ну, — знову озвався Консель, — є ж і нетямущі люди…

На ці слова відчинилися двері. Увійшов стюард²⁵. Він приніс нам одежу, моряцькі куртки й штани, пошиті з якоїсь чудернацької тканини. Я вдягнувся. Те саме зробили й мої супутники.

Тим часом стюард, — певне, німий і глухий — застелив стола й поставив посуд на трьох осіб.

— О! Це інша річ, — сказав Консель, — початок нічогенький.

— Отакої! — буркнув гарпунер. — На дідька лисого вам оті їхні страви? Черепашача печінка, акуляче філе, біфштекс із морської собаки!

— Побачимо! — відповів Консель.

Ми посідали до столу, заставленого тарелями під срібними ковпаками. Безперечно, ми потрапили до людей цивілізованих, і, якби не електричне світло, можна було подумати, що ми сидимо в ресторані ліверпульського готелю «Адельфі» або паризького «Гранд-Отелю». Щоправда, на столі нема ні хліба, ні вина. Зате подано свіжу прозору воду, та це ж всього-на-всього вода, а таке питво було не до смаку Недові Лендові. Між поданими стравами я помітив вишукані рибні делікатеси. Що ж до решти наїдків — я не міг навіть пізнати, з чого вони — з м'яса а чи з овочів.

Скатертина, посуд — все було вишукане, все свідчило про витончений смак. І на всьому начинні — ложках, виделках, ножах, тарілках — вирізьблено напис:

Рухомий в рухомому середовищі! Справді, такий девіз найкраще личить цьому підводному суднові! А літера N, — мабуть, ініціал таємничого капітана!

Недові й Конселю було не до міркувань. Вони заходилися біля сніданку. Я, не довго думавши, зробив те саме.

Мені вже трохи відлягло од серця: господарі, очевидно, не мали наміру нас захарчувати.

Та все на цьому світі має свій край, все минає, навіть голод людей, які не їли п'ятнадцять годин! Наївшися, ми відчули, що нас непереможно змагає сон. Це, ясна річ, природна реакція після боротьби зі смертю протягом тої безконечної ночі.

— Щось мені охота задрімати, — озвався Консель.

— І я засинаю! — відповів Нед Ленд.

Мої супутники простяглися на матах, постелених долі, і вмить заснули.

Щодо мене, то я не так легко піддався могутній потребі сну. В голові роїлися думки, одне по одному зринали питання; перед очима поставали химерні образи. Де ми? Яка чудодійна могутня сила мчить нас? Я відчував чи, скорше, мені здавалося, що судно занурюється в непроглядні морські глибини. Мене гнітили кошмари. Марилося, ніби із цієї підводної фортеці вигулькували скопища невиданих тварин, мовби однорідних із цим підводним кораблем, так само живим, рухливим, грізним, як вони!.. Та мало-помалу я заспокоївся, марева розтанули в тумані дрімливості і мене огорнув міцний сон.

IX НЕД ЛЕНД ЛЮТУЄ

Скільки ми спали, не знаю; мабуть, довго, бо, збудившись, я почувся спочилим і бадьорим. Мої супутники, простягшися в кутку, спали як мертві.

Підвівшись із свого твердого ложа, я зразу відчув, що в голові мені прояснилось. Я знову заходився ретельно обдивлятись нашу в'язницю.

Анічогісінько не змінилося. Тюрма лишилася тюрмою, а в'язні — в'язнями. Тільки й того, що стюард, поки ми спали, прибрав посуд. Отже, ніщо не знаменувало близької зміни нашого становища. Я тривожно питався подумки — невже ми роковані на довічне ув'язнення в оцій каюті?

Хоч я й зовсім оклигав після вечірніх кошмарів, та ця перспектива видалась мені жахливою. А тут ще й тиснуло в грудях. Мені було важко дихати, бракувало повітря. Наша каюта простора, та, певне, ми спожили багато кисню. Адже людина щогодини потребує стільки кисню, скільки міститься в ста літрах повітря; тим-то повітря, насичене майже такою кількістю вуглекислого газу, що його за той самий час видихала людина, стає непридатним до дихання.

Отже, конче треба було поновити повітря в нашій тюрмі і, певна річ, у всьому підводному човні.

«А як розв'язує цю проблему капітан?» — майнуло мені в голові. Може, він добуває кисень, розжарюючи бертолетову сіль і водночас поглинаючи вуглекислий газ хлористим калієм? У такому разі судно мусить підтримувати зв'язок із сушею, щоб поповнити запаси бертолетової солі. А може, він просто згущує у відповідних резервуарах повітря і в міру потреби його використовує? Хтозна!

Або, скорше, він удається до простішого й ощаднішого способу — вряди-годи випливає, мов кит, на поверхню й запасається повітрям, приміром, на добу…

Та в який би спосіб капітан те не робив, я відчуваю: конче слід удатися до нього, і то якнайшвидше.

Справді-бо, я мусив дихати частіше, втягуючи в себе рештки кисню, які ще залишалися в нашій в'язниці, коли раптом на мене війнув струмінь свіжого морського повітря. Це був живодайний, напоєний йодом бриз! Я відкрив рота й упивався цілющим повітрям! Ту ж мить я відчув хитавицю, щоправда, невеличку. Судно, крицеве чудовисько, мабуть, випливло на поверхню, мов той кит, аби подихати свіжим повітрям. Он яка вентиляція на судні!

Надихавшись досхочу, я став шукати вентиляційного отвору, сказати б, «повітропостачальника», що з нього лився благодатний струмінь. І я незабаром помітив над дверима продух — саме крізь нього й ринуло свіже повітря. Ледве все це я спостеріг, як прокинулися Нед і Консель. Вони протерли очі, потяглися і скочили на рівні ноги.

— Як спалося панові професорові? — своїм звичаєм поштиво запитався Консель.

— Чудово, мій дорогий друже, — відповів я. — А як спали ви, Неде?

— Як убитий, пане професоре. Але ж тут начебто повіяло морським бризом?

Я розказав канадцеві, що сталося, коли вони спали.

— Он як! — озвався він. — Тепер зрозуміло, що то воно свистіло, коли так званий нарвал стикався з «Авраамом Лінкольном».

— Атож, Ленде, то дихало металеве чудовисько.

— Знаєте, пане Аронаксе, я не маю уявлення, котра зараз година. Чи не обідня пора?

— Обідня пора, мій шановний гарпунере? Ви, либонь, мали на гадці сніданок. Ми проспали, певне, весь учорашній день і ніч.

— Себто ми не прокидалися цілісіньку добу, — промовив Консель.

— Мабуть, що так, — відповів я.

— Хай буде й так, — зауважив Нед Ленд. — Обідати час а чи снідати — байдуже, аби лиш стюард подавав хоч те, хоч те.

— І те й друге, — сказав Консель.

— Атож, атож, — зрадів канадець. — Ми маємо право поїсти двічі, і я, правду кажучи, складу честь і сніданкові, й обідові.

— Гаразд, Неде, почекаємо, — відповів я. — їй-право, наші таємничі господарі і в голові не покладають нас морити голодом, — бо чого ж тоді вчора вони так пишно нас пригостили?

— А що, коли вони надумали відгодувати нас на заріз?

— Схаменіться, Неде! — заперечив я. — Не попали ж ми до рук людожерів!

— А чом би раз і не спробувати, — серйозно відповів канадець. — Хтозна, може, ці люди давненько не пробували свіжини, а три здорові, при тілі особи, як пан професор, його служник та я…

— Викиньте це собі з голови, Неде Ленде, дивіться, не скажіть чогось такого нашим господарям; ви тільки зробите нам на гірше.

— В кожному разі,— сказав гарпунер, — я голодний, як сто чортів, а нам не подають ані сніданку, ні обіду.

— Неде, — зауважив я, — треба ж триматися заведених тут звичаїв; мені здається, наші шлунки випереджують кухарського дзвоника.

— Що ж, доведеться перевести наші годинники, — спокійнісінько відказав Консель.

— Впізнаю вас, друже Конселю, — вихопився нетерпеливий канадець. — Нічим вас не займеш. Таки бережете собі жовч і нерви… Ви можете, не ївши, красненько подякувати і волієте померти з голоду, аніж поскаржитись.

— А що з тієї скарги? — запитав Консель.

— Як-то що? Все-таки легше. А коли ці пірати — я величаю їх піратами задля пристойності, та ще не хочу гнівити пана професора, котрий забороняє називати їх людожерами, — отож, коли ці пірати гадають, що я сидітиму в їхній душогубці мовчки, що я, запавши в гнів, не здатний до терпкого слівця, — то вони помиляються! Пане Аронаксе, поговорімо відверто. Як ви гадаєте, чи довго нас триматимуть у цій гаспидській залізній скрині?

— Правду кажучи, я знаю те не більше за вас, друже Неде.

— А все-таки яка ваша думка?

— Мені здається, ми ненароком проникли в поважну таємницю. Якщо команда підводного судна зацікавлена зберегти ту таємницю і якщо таємниця дорожча їй за наше життя, — нам загрожує велика небезпека. А ні — чудовисько, що проковтнуло нас, за першої-ліпшої ж нагоди поверне нас світові, де живуть такі самі люди, як і ми.

— Або ж нас зарахують до команди, — мовив Консель, — і не відпускатимуть…

— Аж доки, — підхопив Нед Ленд, — якийсь фрегат, швидкохідніший або спритніший за «Авраама Лінкольна», захопить це злодійське гніздо й перевішає команду разом із нами на своїй великій реї.

— Цілком слушно, Ленде, — зауважив я. — Але, як бачите, нам іще нічого не пропонували. Тож марна річ планувати собі щось на майбутнє. Повторюю — почекаймо й не робімо нічого, бо, власне, робити нам нічого.

— Навпаки, пане професоре! — затято мовив гарпунер. — Треба щось робити.

— Отакої! Що ж саме, Ленде?

— Утікати!

— Утікати із «земної» тюрми — річ вельми тяжка, а з підводної — і зовсім неможлива.

— Маєте, друже Неде! — озвався Консель. — Що ви на те скажете? Не віриться, щоб американець ліз у кишеню за словом.

Гарпунер, видимо збентежений, мовчав. Справді, тікати за обставин, у які нас кинула доля, — годі було й помислити. Та недарма кажуть, що канадець — наполовину француз: Нед Ленд згодом те довів.

— Пане Аронаксе, — мовив він перегодя, — вам невтямки, що мають робити люди, котрі не можуть утекти із в'язниці?

— Ні, мій друже.

— Вони влаштовуються в ній якнайвигідніше — та й край!

— Ще б пак! — мовив Консель. — Таки краще бути всередині плавучої тюрми, аніж на ній чи під нею.

— Але спершу треба викинути геть тюремників, ключарів, наглядачів, — додав Нед Ленд.

— Та що ви, Неде! Невже ви серйозно гадаєте захопити цю фортецю?

— Справді, гадаю, — відповів канадець.

— Це неможливо.

— Чому ж то, пане професоре? Як трапиться сприятлива нагода — чому б із неї не скористатися? Коли команда цієї машинерії — душ із двадцять, не більше, невже ж їх злякаються двоє французів і один канадець! Ні в якому разі!

Мудріше було пристати на гарпунерову думку, аніж сперечатися з ним. Тим-то я відповів:

— Треба почекати, Неде; згодом буде видно, що нам робити. А зараз я вас прошу — наберіться терпцю. Тут слід діяти обачно, а ви своєю гарячковістю можете всю справу зіпсувати. Тож пообіцяйте мені стримуватись і чекати нагоди.

— Обіцяю, пане професоре, — не вельми певно відповів Нед Ленд. — Не прохоплюся жодним гнівним словом, не зроблю жодного брутального жесту, хай би навіть пізнилися нас годувати.

— Глядіть же, Неде, ви пообіцяли.

Розмова на цьому урвалася, і кожен з нас поринув у свої думи. Скажу по щирості: на відміну від Ленда, я не тішив себе оманою. Я не сподівався, як він, на слушну нагоду. Підводне судно, здатне отак маневрувати, мусить мати численну обслугу: отже, ставши до боротьби, ми зіткнулися б з дужим ворогом. Та передовсім треба бути вільними — а нас ув'язнено. Я не уявляю собі, як можна вирватися з цієї герметичної крицевої тюрми. А коли той дивний капітан пильнує якоїсь таємниці, а це, далебі, правда — він не дасть нам вільно ходити його судном. Та чи знищить він нас без жалю, а чи колись висадить на безлюдний острів? Усього можна сподіватися. Всі мої здогади — ймовірні, і треба бути Недом Лендом, щоб за такої скрути плекати надію, що ми виборемо волю.

Добре знаючи Неда Ленда, я був певен, що ця маячня зовсім заморочить йому голову. Я вже відчував — у горлянці йому застрягли прокляття, і бачив — його аж сіпало з люті. Він метався, ніби в клітці хижий звір, гатив у стіну кулаками й ногами. Час збігав, і голод дошкуляв дедалі гостріше, а стюард не з'являвся. Господарі судна або забули про потерпілих катастрофу, або їм було байдуже; та, власне, ми й не знали, чи вони мали добрі наміри щодо нас.

Неда Ленда з голоду напали вже корчі, він хижів дедалі дужче, і я боявся, що попри свою обіцянку канадець вибухне люттю, тільки-но з'явиться хтось із команди.

Минуло ще дві години, Нед Ленд геть утратив тяму. Він гнівно гукав, але марно; залізні стіни були глухі. На судні все мовби вимерло — не долинало жодного звуку. Воно стояло на місці, бо інакше ми відчували б дрижання корпусу. Занурене в морську безодню, воно вже не належало землі. Це грізне безгоміння страхало найдужче.

Нас покинуто, нас замуровано в цій в'язниці. Я й думати не важився, чи надовго, а чи ні. Промінчик надії, що сяйнув був мені за нашої зустрічі з капітаном, поволі згасав. Приязний погляд, ясне обличчя, шляхетна статура — все розтануло в моїй пам'яті. Я уявив собі цього загадкового чоловіка таким, який він, певно, є насправді — невблаганним, жорстоким. Він, мабуть, вище людяності; він не має жалю; він уважає всіх людей за ворогів; він присягнув їм у вічній зненависті!

Та невже ж він лишить нас отак напризволяще, віддасть на люті муки голодної смерті? Ці страшні думки зовсім мене заполонили, в уяві поставали жахливі видива; я впав у відчай. Консель був спокійний. Нед Ленд гнівно ричав.

Аж ось іззовні почувся шум. Щось затупотіло по металевому настилові. Загриміли засуви, двері відчинилися, ввійшов стюард.

І тут канадець, перше ніж я встиг кинутись йому навперейми, шарпнувся до сердеги, повалив його, вп'явся йому в горло. Стюард захрипів під його дужими руками.

Консель силкувався звільнити з гарпунерових рук уже напівживу жертву, я й собі вихопився помогти йому, та так і заклякнув на місці, несподівано почувши, слова, мовлені по-французькому:

— Заспокойтеся, містере Ленде, і ви, пане професоре. Вислухайте мене, прошу.

X ЛЮДИНА ВОД

Ці слова промовив капітан судна.

Нед Ленд умить схопився.

Ледве живий стюард на знак свого хазяїна, хитаючись, вийшов. І така була тут капітанова влада, що стюард ані єдиним жестом не показав своєї злоби. Консель і той, мені на подив, сторопів із дива. Ми мовчки чекали, чим закінчиться ота сцена.

Капітан, спершись на ріг столу і схрестивши на грудях руки, дивився на нас дуже пильно. Може, він вагався — заводити мову чи ні? Може, шкодував, що необачно зронив ті французькі слова? Я не годен був того вгадати.

Якийсь час усі мовчали.

— Панове, — нарешті промовив капітан голосом спокійним і проникливим, — я вільно володію французькою, англійською, німецькою й латинською мовами. Я міг би заговорити за першої зустрічі, та мені хотілося спершу придивитись до вас, а тоді все розважити. Те, що ви розповіли про себе, — вірогідне, і я певен — ви ті самі люди, за яких себе видаєте. Отже, випадок звів мене з паном П'єром Аронаксом, професором природничої історії Паризького музею, відрядженим з науковою місією, з його служником Конселем та з Недом Лендом, гарпунером «Авраама Лінкольна» — фрегата військово-морського флоту Сполучених Штатів Америки.

Я вклонився на знак згоди. Капітан мене ні про що не питав — то й відповідати ні на що. Він говорив французькою мовою чудово, зовсім без акценту. Вимова його була бездоганна, слова точні, манера розмовляти прекрасна. І все-таки я не відчував у ньому співвітчизника.

Він повів далі:

— Ви, безперечно, вважаєте, що я надто припізнився з другою зустріччю. Але, довідавшись, хто ви такі, я мусив обдумати, як щодо вас повестися. Я довго вагався. Найлихіша доля звела вас із людиною, що порвала з людством. Ви порушили мій спокій.

— Мимоволі,— мовив я.

— Мимоволі? — спитав капітан, трохи піднявши голос— То це мимоволі «Авраам Лінкольн» полював мене по всіх морях? І ви мимоволі влучали в моє судно? І містер Нед Ленд мимоволі метнув у мене гарпуна?

Я почув у капітанових словах притлумлений гнів. Та на всі його закиди я мав що відповісти.

— Пане добродію, — мовив я, — ви, зрозуміло, не знаєте про чутки, що вирують в Америці та Європі відтоді, як постережено ваше судно. Ви не знаєте, як відгукнулась громадська думка обох континентів на ті нещасні випадки, що до них спричинилося зіткнення військових кораблів із вашим судном. Я не відбиратиму вашої уваги, перераховуючи всі здогади щодо незбагненного явища, яке було вашою таємницею. Але знайте — ми, гонячись за вами аж до найдальших морів Тихого океану, вважали за певне, що полюємо величезне морське чудовисько, від якого за всяку ціну мусимо звільнити океани.

На капітанових устах майнула легка усмішка. Він заговорив уже спокійніше:

— Пане Аронаксе, невже ви зважитесь твердити, ніби ваш фрегат не гнався б за підводним судном і не обстрілював його так само невтомно, як і загадкове чудовисько?

Я знітився, бо був певен — капітан Фарагут неодмінно б стріляв. Він би мав за свій обов'язок знищити судно так само, як і велетенського нарвала.

— Отже, ви мусите зрозуміти, пане Аронаксе, — я маю право поставитися до вас як до своїх ворогів.

Я промовчав. Навіщо сперечатися з такого-от питання, коли сила може розбити найпевніші ваші доводи?

— Я довго вагався, — повів далі капітан. — Ніщо не зобов'язувало мене давати вам притулок. Коли б я надумав позбутися вас, не було б мені потреби зустрічатися з вами вдруге. Я міг би висадити вас на палубу цього судна, зануритись у морську глибінь і забути навіть про ваше існування. Хіба я не мав на те права?

— Це — право дикуна, — відмовив я, — а не право цивілізованої людини.

— Пане професоре, — зразу заперечив капітан, — я не з тих людей, яких ви називаєте цивілізованими! Я порвав із суспільством, а чого саме — єдиному мені про те судити. Тому я не підкоряюсь законам цього суспільства і прошу вас у розмові зі мною ніколи на них не покликатися.

Це було сказано дуже гостро. Гнів і зневага світилися в капітанових очах, і мені сяйнула думка: його минуле ховає якусь страшну таємницю. Недарма ж він поставив себе поза людськими законами і, вийшовши за межі доступності, здобув собі цілковитої незалежності в найширшому розумінні цього слова! Бо справді, хто б то зважився переслідувати його в морській безодні, коли й на поверхні він обриває будь-яку спробу боротися проти нього? Яке судно витримає удар цього підводного монітора? Яка броня, хай і найміцніша, встоїть перед його тараном? Жоден з людей не міг вимагати в нього звіту за його вчинки! Бог, якщо він у нього вірив, сумління, якщо він його мав, — ось єдині йому судді.

Всі ці думки промайнули мені в голові, поки таємничий невідомець мовчав, глибоко замислившись.

Я дивився на нього з жахом, а враз і з цікавістю.

Нарешті капітан заговорив:

— Я довго вагався, та нарешті вирішив, що власні інтереси можна поєднати із природним співчуттям, на яке має право кожна людина. Коли вже вас доля до мене закинула, то ви тут залишитеся. Ви матимете волю, зрештою, досить відносну. Натомість вам належить підкоритись одній моїй умові. Мені досить самої вашої обіцянки виконати цю умову.

— Кажіть, пане добродію, — озвався я. — Сподіваюся, ця умова — така, що її може прийняти порядна людина.

— Певна річ, пане. Отже: може статися, що непередбачені обставини змусять мене спровадити вас на кілька годин або й днів до ваших кают. Я не хотів би вдаватися до сили — тож волів би мати вашу обіцянку беззаперечного послуху. Отак чинячи, я здіймаю з вас будь-яку відповідальність за розголошення моїх таємниць: ви ж бо не бачитимете того, чого вам бачити не слід. Чи пристаєте на цю умову?

Виходить, на судні діється таке, чого не сміють бачити люди, котрі не поставили себе поза суспільним законом! Із усіх несподіванок, що їх обіцяло мені майбутнє, ця несподіванка найменше мене приваблювала.

— Пристаємо, — відповів я. — Але дозвольте запитати вас.

— Прошу, пане.

— Ви сказали, що на судні ми будемо вільні?

— Так, будете вільні.

— Мені хотілося б знати, як ви розумієте цю волю.

— Вам буде вільно всюди ходити, оглядати судно, спостерігати все, що тут діється, — за винятком особливих випадків, — себто вам буде надано волю, яку маємо й ми — моя команда і я.

Очевидно, ми один одного не розуміли.

— Перепрошую, пане, — мовив я, — але така воля — воля в'язня, якому дозволено ходити по своїй тюрмі. Ми не можемо на те пристати.

— Одначе доведеться пристати!

— І ми маємо навіки зректися надії побачити свою батьківщину, друзів і родичів?

— Так. Але заразом навіки скинути з себе і той нестерпний земний тягар, що люди називають його волею. І це не так важко, як вам здається!

— Щодо мене, — вигукнув Нед Ленд, — я ніколи не пообіцяю покірно сидіти в тюрмі й не думати про втечу!

— Я й не домагаюся вашої обіцянки, містере Ленде, — холодно відповів капітан.

— Пане, — вигукнув я, нетямлячись із обурення, — ви надуживаєте нашим терпінням! Це жорстоко!

— Ні, пане, це милосердно! Я вас полонив після бою! Я дарував вам життя, а досить було одного мого слова — і вас би поглинула океанова безодня. Ви напали на мене! Ви одкрили таємницю, в яку не має права проникнути жодна людина на світі,— в таємницю мого існування. І ви сподіваєтесь, ніби я дозволю вам повернутися на ту землю, де й підозрівати ніхто не повинен, що я є на світі? Ніколи! Залишаючи вас тут, я бережу не вас, а себе самого!

Ці слова знаменували: проти капітанового рішення безсилі будь-які докази.

— Отже, пане добродію, — озвався я, — ви пропонуєте нам не що інше, як вибір між життям і смертю?

— Так.

— Друзі,— мовив я до Неда й Конселя, — очевидячки, дальші суперечки марні. Але затямте — ми не даємо ніяких обіцянок капітанові цього судна.

— Так, ніяких, — ствердив капітан.

Потому додав уже лагідніше:

— Дозвольте мені закінчити нашу розмову. Я знаю вас, пане Аронаксе. Якщо не ваші супутники, то, сподіваюся, ви особисто не нарікатимете на випадок, що з'єднав наші шляхи. Між моїми улюбленими книгами є й ваша праця, присвячена дослідженням морських глибин. Я часто її перечитую. Ви посунули цю галузь науки так далеко вперед, як тільки міг це зробити житець землі. Але всього ви не знаєте, бо ви всього не бачили. Дозвольте запевнити — ви не будете ремствувати, що потрапили на моє судно. Ви помандруєте в країну чудес. Нескінченні чарівні видива полонитимуть вашу уяву. Ваші очі невтомно милуватимуться мінливими дивовижними картинами! Я надумав ще раз об'їхати під водою навколо світу, — хтозна, чи не востаннє,— ще раз оглянути все, що вивчив у морських глибинах.

Ви будете мені за помічника. Віднині ви вступаєте в нову стихію; ви побачите все те, чого не бачила ще жодна людина, — я й мої колеги не беруться до уваги, — і наша планета розкриє перед вами свої останні таємниці.

Як по правді, ці слова запали мені в душу. Він діткнувся мого вразливого місця. І я на мить забув, що плата за всі ці чудеса — моя воля. Та я все ж уповав на майбутнє, тому й відповів стримано:

— Пане добродію, хоча ви й порвали з людством, — сподіваюся, у вас залишилися людські чуття. Нас, відданих на волю хвиль, ви прихистили в себе на судні, і ми ніколи цього не забудемо. Що ж до мене, признаюсь, якби відданість інтересам науки могла затлумити жадання волі, то зустріч із вами цілком надолужила б його втрату.

Я ждав, що капітан простягне мені руку, аби скріпити нашу умову. Але він не простяг. Мені стало прикро.

— Останнє запитання, — сказав я, коли капітан уже намірився піти.

— Будь ласка, пане професоре.

— Як мені називати вас?

— Пане, — відповів він, — я для вас тільки капітан Немо²⁶, а ваші друзі й ви для мене тільки пасажири «Наутілуса»²⁷.

Капітан Немо гукнув стюарда. Той притьмом з'явився, і капітан тією ж не знаною мені мовою щось йому наказав. А тоді повернувся до канадця й Конселя:

— Сніданок чекає на вас у вашій каюті. Ідіть за цим чоловіком.

— Не відмовлюся! — відповів гарпунер.

І він та Консель нарешті покинули в'язницю, де просиділи понад тридцять годин.

— А тепер, пане Аронаксе, ходімо й ми, — сніданок уже готовий. Дозвольте провести вас!

— Я в вашім розпорядженні, капітане.

Я пішов за капітаном Немо і, переступивши поріг, опинився в залитому електричним світлом коридорі. Ми пройшли метрів десять, і перед нами відчинилися ще одні двері.

Я ввійшов до їдальні, оздобленої та умебльованої з вишуканим смаком. По кутках просторої зали височіли дубові буфети, інкрустовані чорним деревом, а на їхніх полицях ряхтіли коштовний фаянс, порцеляна, безцінний кришталь. Срібне начиння блищало під світлом, що м'яко лилося з мальованої стелі.

Посеред зали стояв пишно накритий стіл. Капітан Немо запросив мене сідати.

— Прошу, — сказав він. — Ви, мабуть, уже вмираєте з голоду.

На сніданок подано страви з морських продуктів та інші наїдки — з чого вони, я не міг добрати. Страви були дуже лакомі, але з якимось присмаком. Мені здалося — вони багаті на фосфор, звідти й той присмак, і я вирішив, що весь оцей харч — морського походження.

Капітан Немо поглядав на мене, і хоч я їв мовчки, він здогадався, про що я думаю, і відповів на запитання, ладні вихопитися мені з вуст.

— Більшість із цих страв вам невідомі,— почав він. — Проте їжте й не бійтеся. Вони й трохи не шкідливі, до того — дуже поживні. Я давно вже відмовився од земної їжі й почуваюся гаразд. Усі мої матроси — так само, а гляньте лишень, які вони дужі!

— Отже, — обізвався я, — всі ці харчі дарує вам море?

— Авжеж, пане професоре, море дарує мені все, в чім маю потребу. Закинувши сіті, я виловлюю стільки риби, що ледве її витягаю. Опустившись у морські глибини, недосяжні, здавалось би, людям, я полюю в підводних лісах силу дичини. Мої табуни, ніби табуни старого Нептуна, безбоязно пасуться на безмежних морських преріях. Я — володар цих недосяжних щедрих ланів.

Я глянув на капітана трохи здивовано й відповів:

— Зрозуміло, капітане, що сіті постачають вам до столу прекрасну рибу; хоч і менше, але теж розумію, що ви полюєте водяну дичину в підводних нетрях; та я ніяк не збагну, звідки на вашому столі береться це чудове м'ясо?

— Та ні,— відповів капітан Немо, — я не вживаю м'яса земних тварин.

— А що ж це таке? — запитав я, показуючи на тарілку, де залиши лось кілька шматочків філе.

— Пане професоре, ви маєте за м'ясо філе морської черепахи. А це — печеня з дельфінової печінки, вона, мабуть, видалася вам за рагу із свинини? Мій кухар — великий мастак консервувати морські плоди. Скуштуйте-но кожної страви. Ось консервовані пузанки, малайці вважають їх за найсмачніший в світі наїдок. Це крем із китового молока. А то цукор із велетенських фукусів Північного моря. Нарешті, дозвольте почастувати вас варенням із анемонів, що не поступаються перед найсмачнішими земними фруктами…

І я, скорше з цікавості, аніж із голоду, куштував усі наїдки, тоді як капітан Немо чарував мене розповідями про дивовижні речі.

— Море, пане Аронаксе, — казав він, — зі своєї чудодійної щедроти не лише годує мене, а й зодягає. Тканина, що з неї пошито ваш одяг, виткана з бісуса²⁸ морських молюсків і пофарбована за стародавнім звичаєм соком пурпурниці, а фіолетового відтінку надає їй інший барвник — екстракт середземноморських молюсків — аплізій. Парфуми, що стоять на туалетному столику в вашій каюті, виварені з морських рослин. Ваша постеля — з м'якої морської трави. За перо вам правитиме китів вус, а за чорнило — рідина, що її виділяють залози каракатиці. Все, все нині дарує мені море, і все колись море забере назад!

— Ви любите море, капітане?

— Так! Я люблю море! Море — це все. Воно вкриває сім десятих земної кулі. Його дихання — чисте, живодайне. Тільки в його неосяжному просторі людина ніколи не самітна, бо вона відчуває довкола трепет життя. Море — лоно, що в ньому плодяться й живуть найдивовижніші створіння; море — рух і любов; море — вічне життя. Справді, пане професоре, тут природа виявляє себе в трьох царинах: мінеральній, рослинній і тваринній. Ця остання широко представлена чотирма групами зоофітів²⁹, трьома класами членистих, п'ятьма класами молюсків, трьома класами хребетних, ссавців, плазунів і незчисленним скопищем риб, силою-силенною тварин, що їх нараховується понад тридцять тисяч видів, з яких лиш одна десята водиться в прісних водах. Море — це велетенський резервуар природи. З моря, сказати б, почалося життя нашої планети, морем воно і скінчиться! Тут вищий спокій. Море не підвладне жодному деспотові. На його поверхні деспоти ще здатні чинити беззаконня, воювати, винищувати, переносити на неї всі земні чвари. Але на глибині тридцяти футів під водою їхні можливості вичерпуються, будь-які втручання марні, тут край їхній могутності. О, пане професоре, зоставайтеся тут, в обіймах моря! Тільки тут я почуваюся незалежним! Тут не знаю над собою володарів! Тут я вільний!

Капітан Немо зненацька урвав свою пристрасну мову. Може, він мимохіть перейшов межі притаманної йому стриманості? Може, сказав щось зайве? Схвильований, він якийсь час походжав по кімнаті. Потому збурення його вляглося, лице прибрало звичайного холодного виразу, і, повернувшись до мене, він мовив:

— А зараз, пане професоре, коли бажаєте оглянути «Наутілус», я до ваших послуг.

XI «НАУТІЛУС»

Капітан Немо попростував до виходу, я — слідом за ним. Двійні двері в глибині їдальні відчинилися, і ми ввійшли до суміжної кімнати, такої ж просторої, як і їдальня.

Це була бібліотека. У високих, інкрустованих міддю шафах із чорного палісандра на широких полицях вишикувались книги в однаковій оправі. Усі стіни зверху донизу заставлено шафами, а при них тяглися оббиті коштовною шкірою широкі дивани, що надавали кімнаті особливого комфорту. Біля диванів височіли пюпітри для книжок, що їх можна було підіймати й опускати. Посеред кімнати стояв чималий стіл, захаращений брошурами, з-поміж яких видніло кілька давніх газет. Весь цей гармонійний ансамбль осявало м'яке електричне світло, що лилося з чотирьох матових куль, наполовину вмонтованих у ліпну стелю. Я зачудовано оглядав залу, вмебльовану з таким вишуканим смаком.

— Капітане Немо, — мовив я до господаря, — ваша бібліотека зробила б честь будь-якому палацові на землі; я дивуюся на саму тільки думку, що ви, живучи в морських глибинах, маєте при собі такі неоціненні скарби.

— А де ж іще, пане професоре, можна знайти ліпші умови до праці? Безгоміння, самітність! — відповів капітан Немо. — Хіба ваш кабінет у Паризькому музеї має такі вигоди?

— Звичайно, ні! Мушу визнати — мій кабінет занадто вбогий проти вашої бібліотеки. Тут щонайменше шість-сім тисяч томів…

— Дванадцять тисяч, пане Аронаксе. Книги — єдине, що в'яже мене з землею. Адже світ не існує для мене відтоді, як мій «Наутілус» вперше занурився в морську глибінь: тоді я востаннє купив книги, журнали, газети; і від тої хвилі людство для мене перестало мислити, перестало писати. Всі мої книги до ваших послуг, пане професоре; можете вільно користуватися ними.

Подякувавши капітанові Немо, я підійшов до полиць. Яких тільки книжок не було тут: наукові, філософські, художні, та ще й багатьма мовами! Проте я не завважив жодної праці з політичної економії. Певно, їм суворо заказаний сюди доступ. І ще цікава деталь — всі книги, незалежно від мови, якою вони написані, стояли впереміш. Мабуть, капітан «Наутілуса» вільно володів багатьма мовами.

Мені впали в око шедеври стародавніх і сучасних письменників та мислителів — усе найцінніше, що створило людство в царині історії, поезії, прози й науки, — від Гомера до Віктора Гюго, від Ксенофонта до Мішле, від Рабле до Жорж Санд³⁰. Але особливо багато було в цій книгозбірні наукової літератури; книжки з механіки, балістики, гідрографії, метеорології, географії, геології тощо посідали не менш почесне місце, аніж праці з природничої історії. Я побачив тут повне видання творів Гумбольдта, Араго, праці Фуко, Анрі Сен-Клер Девіля³¹, Мільн-Едвардса³², Катрфажа, Тіндаля, Фарадея, Бертелло, абата Секкі, Петерманна, капітана Морі, Агассіса й інших авторів; мемуари Академії наук, наукові збірники багатьох географічних товариств і т. ін. І в цій почесній шерезі стояли й два томи моїх праць, що, певно, їх коштом я завдячував гостинності капітана Немо. Поміж книгами Жозефа Бертрана³³ я побачив «Основи астрономії» — книгу, видану 1865 року; тож я зробив висновок, що «Наутілус» спущено на воду не раніш цього часу. Отже, капітан Немо мандрує океанськими глибинами десь із три роки! Зрештою, мені, напевне, вдасться визначити точнішу дату, якщо я знайду на полицях книжки пізнішого видання. Але на те матиму згодом доволі часу; поки що я прагнув побачити інші «Наутілусові» чудеса.

— Пане добродію, — сказав я капітанові,— вельми вдячний вам, що ви ласкаво запропонували до моїх послуг таку чудову книгозбірню. Це справжні скарби науки. Я охоче з них користатимусь.

— Це не тільки бібліотека, — відповів капітан Немо. — Це воднораз і курильна кімната.

— Курильна кімната? То на цьому судні палять?

— Звичайно!

— Але ж, пане добродію, я тоді мушу думати, що ви зберігаєте зносини з Гаваною!

— Аж ніяк, — заперечив капітан. — Прошу вас, пане Аронаксе, ось сигара; хоч вона й не гаванська, та, коли ви знаєтесь на тому, сигара припаде вам до смаку.

Я взяв сигару, що формою скидалась на гаванську, але яснішого забарвлення — золотавого. Запаливши її від світильника, що стояв на зграбній бронзовій підставці, я затягнувся з жагою завзятого курця, котрий кілька день не палив.

— Яка розкіш! — промовив я. — Але ж це не тютюн.

— Тютюн, тільки не гаванський і не східний. Це багаті на нікотин водорості, що й їх, нехай не дуже щедро, але дарує мені море. То ви сумуєте за гаванськими сигарами?

— Віднині, капітане, я їх зневажаю.

— Ну й паліть собі досхочу, не думаючи, звідкіля ці сигари. Жодна митниця не оподаткувала їх, але від того, мені здається, вони не гірші.

— Аж ніяк.

У цю мить капітан Немо відчинив двері, що були навпроти тих, котрими увійшли ми до бібліотеки, і ми вступили до просторого, залитого світлом салону.

Це була овальна зала десять метрів завдовжки, шість завширшки і п'ять заввишки. Лампи, сховані в оздобленій зграбними арабесками стелі, осявали яскравим, але м'яким блиском усі дива, зібрані в цьому музеї. Так, то був справжній музей, де мудра й щедра рука поєднала всі скарби природи й мистецтва в такому мальовничому безладді, яким позначається житло митця.

Десятка зо три полотен великих майстрів в однакових рамах прикрашували стіни, обтягнені шпалерами строгого рисунка; між картинами висіли блискучі щити й лицарська зброя. Я побачив коштовні полотна, що ними колись милувався в приватних галереях Європи й на виставках. Тут представлені різні школи давніх митців: Рафаелева «Мадонна», «Діва» Леонардо да Вінчі, «Німфа» Корреджо, Тиціанова «Жінка», «Уклінність волхвів» Веронезе, «Успіння» Мурільйо, Гольбейнів «Портрет», Веласкесів «Чернець», «Мученик» Рібери, Рубенсів «Ярмарок», два фламандських пейзажі Тенірса, три жанрові картини Жерара Доу, Метсу, Поля Поттера, двоє полотен Жеріко і Прюдона, кілька морських образків Бекюйзена та Верне. Я завважив і картини сучасних художників: Делакруа, Енгра, Делана, Труайона, Мессоньє, Добіньї. По кутках цього чудового музею височіли прегарні бронзові й мармурові копії античних скульптур. О, віщування капітана «Наутілуса» збувалося — з великого дива мені забило дух.

— Сподіваюся, пане професоре, — мовив цей незвичайний чоловік, — ви мені подаруєте, що я вас приймаю попросту, без церемоній, та ще й у салоні, де панує таке безладдя.

— Пане добродію, — відповів я, — не дошукуючись, хто ви такий, мушу сказати: ви — справжній митець!

— Всього-на-всього аматор. Я здавна залюбки збирав прекрасні витвори людських рук. Я шукав завзято, збирав невтомно, і мені поталанило знайти кілька справді вельми коштовних речей. Ці картини — останнє, що нагадує мені про землю, котрої для мене вже немає. І сучасні ваші митці для мене — те саме, що й давні. Дві тисячі літ їм чи три — мені однаково. Геній не має віку.

— А ці композитори? — запитався я, показуючи на партитури Вебера, Россіні, Моцарта, Бетховена, Гайдна, Мейєрбера, Герольда, Вагнера, Обера, Гуно, розкидані на великому органі, що приходився на всю ширину стіни.

— Про мене, ці композитори, — відповів капітан Немо, — Орфеєві сучасники, бо різниця в часі стирається в пам'яті мерців — а я мрець, пане професоре, такий самий мрець, як ті ваші друзі, котрі спочивають під землею!

Капітан Немо замовк і глибоко замислився. Схвильований до краю, я дивився на нього, мовчки вивчаючи незвичайне його лице. Він сперся на коштовний мозаїковий стіл і, здавалося, не бачив мене і геть про мене забув.

Мені не хотілося виводити його із задуми, і я став роздивлятися інші дива цього пишного салону.

Опріч чудес мистецтва, було тут рясно чудес природи. Найперше — водорості, мушлі та інші океанові витвори, що їх, певна річ, зібрав сам капітан Немо. Посеред салону бив водограй, підсвічений зісподу електрикою; струминки води спадали в басейн — велетенську мушлю-тридакну. Своїм тонко зазубленим обводом ця мушля сягала шести метрів. Отже, вона була більша за тих прегарних тридакнів, що їх Венеціанська республіка подарувала Францискові І.

Довкола басейну, в гарних вітринах, оправлених міддю, розкладено й розставлено коштовніші взірці морської флори й фауни, що їх будь-коли випадало бачити натуралістові. Можна собі уявити мою втіху, коли я на них глянув, — втіху природознавця!

Розділ зоофітів представляли надзвичайно цікаві зразки двох груп — поліпів та голчастих. Перша група складалася із органчикових і горгонієвих віялуватих коралів, сирійських губок, молуккських ізид, морського пір'я, чудових лофогелій норвезьких морів, розмаїтих парасолькових, альціонієвих, цілої низки мадрепорових коралів; з-поміж них я вирізнив чудових очастих коралів із острова Бурбон, схожих на віяла, «Нептунову колісницю» з Антильських островів; нарешті, тут були всі види дивовижних поліпових колоній, що утворюють цілі острови, які з часом, може, перетворяться на суходоли. Голчасті, прикметні своєю колючою оболонкою, — морські зірки, морські лілеї, стеблисті лілеї різокринуси, астерофони, морські їжаки, голотурії і т. ін., — складали повну колекцію представників цієї групи.

^{Посеред салону бив водограй: струминки води спадали в басейн — велетенську мушлю-тридакну.}

Якому-небудь вразливому конхіологові³⁴, певно, запаморочилось би в голові, коли б він побачив вітрини з багатющими колекціями молюсків. Передовсім — безцінна колекція м'якотілих, яку мені годі й описати. Назву лише окремі взірці, єдине задля того, щоб закарбувати їх у пам'яті: шляхетна королівська молот-риба, виловлена з Індійського океану, — на її червоно-брунатному тілі ясніють білі цяти; імператорський спонділ, барвистий, весь укритий колючками, рідкісний екземпляр у європейських музеях, — я оцінив би його в двадцять тисяч франків; австралійська молот-риба, що її дуже важко спіймати; екзотичні сенегальські букарди, двостулкові білі мушлі, такі крихкі, що розсипаються на порох од найменшого дотику; численні різновиди морського щіпця з Яви, слимаки на взірець вапнякових рурок, облямовані листуватими брижами, — предмет особливого захоплення знавців; всі види черевоногих, од жовто-зеленавих, що їх виловлюють у морях Америки, до брунатно-рудих, що водяться у водах Австралії; одні з них, знамениті своєю черепицеподібною мушлею, потрапили сюди із Мексиканської затоки, інші — із південних морів; прегарний новозеландський шпорник; чудові теліни, коштовні цитери й венуси, сітчасті перламутрові кадрани з берегів Транкебару, зелені стулки з китайських морів, маловідомий вид конусуватих слимаків, всі види вужачок, що правлять в Індії та Америці за монети, «слава морів» — найкоштовніша мушля Східної Індії, нарешті, літорини, дельфінки, вежки, янтини, яйцевидки, оливи, мітри, шоломи, пурпурниці, трубачі, арфи, скельниці, тритони, церіти, веретена, блюдця, шкельця, клеодори — тендітні, ламкі мушлі, що їх учені всього світу назвали найгарнішими іменами.

В окремих вітринах розкладено разки невидано гарних перлів, які сліпуче ряхтіли під електричним світлом, — рожеві перлини, добуті із дна Червоного моря, зелені перлини з Галіотису, жовті, блакитні, чорні перлини — дивовижний витвір молюсків усіх океанів і деяких мушлів північних рік; нарешті, кілька неоціненних взірців, добутих із найрідкісніших скойок. Деякі перлини — більші за голубине яйце; кожна з них коштувала дорожче від тієї перлини, що її мандрівник Таверньє продав перському шахові за три мільйони; вони були гарніші навіть за перлину імама Маскатського, котра, на мою думку, не мала собі рівної у всьому світі.

Я не годен був визначити вартості цієї колекції. Капітан Немо мусив би витратити мільйони, щоб її придбати, і я запитував себе — з якого джерела він черпає кошти на вдоволення своїх колекціонерських забаганок? Аж тут капітан озвався:

— Ви роздивляєтесь мої мушлі, пане професоре? Вони, безперечно, гідні уваги натураліста, але мені вони аж надто любі, бо я збирав їх своїми руками, і на земній кулі не знайдеться моря, де б я не побував, їх шукаючи.

— Розумію, капітане, я розумію, яка щира втіха милуватися на такі скарби. І всі коштовності зібрано вашими руками. В жодному європейському музеї нема таких-от витворів океану. Та коли я, милуючися ними, вичерпаю своє захоплення, що залишиться для судна? Я не хочу вникати у ваші таємниці, але скажу вам щиро: «Наутілус», його навдивовижу потужні двигуни, його надзвичайна маневреність — усе це до краю збуджує мою цікавість. На стінах вашого салону я бачив якісь невідомі мені прилади. Чи можу я довідатись…

— Пане Аронаксе, — відповів капітан Немо, — я вже сказав вам, що ви вільні на моєму судні, отже, нема куточка, куди вам заказано доступ. Ходіть, де схочете, оглядайте все, що вас цікавить, а я радо стану вам за провідника.

— Не знаю, як вам і дякувати, капітане. Я, певне, не надуживатиму вашою люб'язністю. Дозвольте мені тільки дізнатися — що це за прилади…

— Пане професоре, точнісінько такі прилади є в моїй кімнаті, і я охоче поясню їх призначення. Але спершу вступимо до вашої каюти. Треба ж вам знати, де ви мешкатимете.

Ми вийшли з салону й опинилися в коридорі. Потім пройшли іще трохи, і капітан завів мене не до каюти, а скорше до покою, вигідно, ба навіть розкішно вмебльованого.

Мені залишалося тільки подякувати господареві.

— Ваша кімната межує з моєю, — сказав він і одчинив другі двері,— а моя сполучається з салоном, де ми тільки-но були.

Ми ввійшли до капітанової каюти. Спартанська, майже аскетична обстанова. Залізне ліжко, робочий стіл, стільці, туалет — оце й усе. В кімнаті стояли присмерки.

Капітан Немо показав на стілець.

— Прошу сідати! — промовив він.

Я сів. Помовчавши хвильку, капітан Немо заговорив.

XII ВСЕ ЗА ДОПОМОГОЮ ЕЛЕКТРИКИ

— Пане Аронаксе, — промовив капітан Немо, показуючи на прилади, що висіли по стінах, — ось апарати, необхідні, щоб керувати «Наутілусом». І тут, і в салоні — завжди в мене на очах — вони визначають курс мого судна й водночас показують, де саме в океані ми знаходимось. Деякі прилади вам знані. Ось термометр, що визначає на судні температуру повітря; барометр, що вимірює атмосферний тиск і провіщає зміну погоди; гігрометр, що показує вологу повітря; штормглас, що дає знати про наближення бурі; компас указує шлях, секстант дозволяє за висотою сонця точно дізнатись про широту, хронометри — про довготу; нарешті, з допомогою далекоглядних труб, денних та нічних, я озираю будь-яку точку обрію, коли «Наутілус» виринає на поверхню.

— Так, усе це — звичайні прилади мореплавців, і я добре на них знаюся. Одначе тут є й прилади, які, мабуть, мають особливе значення саме для керування «Наутілусом». Ось, скажімо, цей циферблат із рухливою стрілкою — не манометр?

— Так, манометр. Він вимірює тиск води і тим самим визначає глибину, на якій перебуває «Наутілус».

— А ці зонди?

— Це термічні зонди, котрими вимірюється температура різних шарів води.

— Ну, а ці ось прилади я бачу вперше.

— Отут, пане професоре, я мушу вам дещо пояснити. Будь ласка, послухайте.

Помовчавши, він повів далі:

— В природі є сила — могутня, слухняна, стрімка й покірна. На моїм судні їй підвладне все! Вона дає світло, тепло, рухає всі механізми. Ця сила — електрика.

— Електрика?! — здивовано вигукнув я.

— Так, пане професоре.

— Але ж, капітане, надзвичайна швидкість вашого судна якось не узгоджується з можливостями електрики. Досі динамічна потужність електрики видавалася вкрай обмеженою, власне кажучи — мізерною.

— Пане професоре, — відповів капітан Немо, — потужність електричної енергії на моїм судні вельми різниться від тієї, якою користуються на землі,— оце і все, що я можу вам сказати!

— Не наполягатиму, капітане, і хоч усе це дуже мене дивує, я вдоволений і з того, що мені сказано. Проте ще одне питання мене займає; ви можете не відповідати, коли воно видасться вам нескромним. Так-от: елементи, що ви їх використовуєте для виробництва електрики, швидко виснажуються. Приміром, цинк, чим ви його замінюєте? Адже ж ви не маєте жодних зносин із землею?

— Відповім на ваше запитання. Передусім скажу, що на морському дні є багаті поклади цинку, заліза, срібла, золота. Здобувати їх дуже просто. Та мені не хотілося користатися цими земними металами, і я вирішив черпати потрібну мені енергію з моря — воно-бо завжди до моїх послуг.

— З моря?

— Так, пане професоре, до того ж у найрізноманітніші способи. Я міг би, приміром, проклавши кабель на різних глибинах, дістати електричний струм од різниці температур верхнього й нижнього шарів води; але я волію простіший спосіб.

— Який саме?

— Склад морської води вам відомий. На тисячу грамів випадає шість з половиною відсотків чистої води, два й дві третини відсотка хлористого натрію, трохи хлорного магнію та хлорного кальцію, бромного магнію, сульфату й вуглекальцієвої солі. Як бачите — морська вода багата на хлористий натрій. Саме цей натрій я вилучаю з води та й використовую для своїх елементів.

— Натрій?

— Так, пане професоре. У сполуці з живим сріблом він утворює амальгаму, що замінює цинк в елементах Бунзена. Живе срібло не розкладається, витрачається лише натрій, а його постачає мені море. До того ж мушу сказати: натрієві елементи активніші й удвічі потужніші за цинкові.

— Я добре розумію, капітане, переваги натрію в ваших умовах. Його в морі багато. Гаразд! Але ж той натрій треба ще добувати, точніше, вилучати з натрієвих сполук. В який спосіб ви це робите? Для електричного розкладу натрію ви, звісно, можете вживати батареї, проте, коли не помиляюся, на електроліз витрачається дуже багато натрію. Отже, виходить, добуваючи його в такий спосіб, ви більше витратите натрію, аніж здобудете!

— Тим-то, пане професоре, я й не вдаюся до електролізу, а просто-напросто використовую енергію кам'яного вугілля.

— Кам'яного вугілля?

— Коли хочете — морського вугілля, — відповів капітан Немо.

— То ви добуваєте кам'яне вугілля з підводних копалень?

— Пане Аронаксе, ви це побачите на власні очі. Я тільки прошу вас потерпіти, адже ви маєте на це досить часу. Запам'ятайте одне: я всім завдячую океанові. Він постачає мені електрику, а електрика дає «Наутілусові» тепло, світло, рух, одним словом — життя.

— Але не повітря, щоб дихати?

— О, я міг би виробляти й повітря, але в тім немає потреби, бо ж я підіймаюсь на поверхню океану, коли мені заманеться. Зрештою, якщо електрика не виробляє повітря, потрібного для дихання, то вона рухає потужні помпи, котрі нагнітають повітря в спеціальні резервуари, а це дає мені змогу тривалий час залишатися глибоко під водою.

— Капітане, я захоплений. Ви відкрили те, що люди, безперечно, відкриють тільки колись згодом, — динамічну потугу електрики.

— Не знаю, чи вони її коли-небудь одкриють, — холодно відповів капітан Немо. — Хай там що, я вперше, як бачите, застосував цю надзвичайну силу. Вона дає нам те, чого не може дати сонце, — рівномірне й, головне, безперервне світло. А тепер гляньте на того годинника — він електричний і точністю не поступається перед ліпшими хронометрами. За італійським зразком я поділив циферблат на двадцять чотири години, бо для мене не існує ні дня, ні ночі, ні сонця, ні місяця, тільки це штучне світло, що ним я освітлюю морські глибини! Бачите, зараз десята година ранку.

— Точнісінько!

— А ось інше застосування електрики. Подивіться на циферблат, що висить перед нами. Електричний провід з'єднує його з лаговим гвинтом, і стрілка показує швидкість «Наутілуса». Гляньте, зараз ми не дуже квапимось — робимо п'ятнадцять миль на годину.

— Чудово! — вигукнув я. — Ви, капітане, бачу, підкорили собі силу, котрій належить замінити енергію води, вітру й пари.

— Ми ще не скінчили, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо. — Якщо бажаєте, ходімо на корму «Наутілуса».

Справді, я вже познайомився з усією носовою частиною підводного судна. Ось який воно мало вигляд від міделя до форштевня: їдальня п'ять метрів завдовжки, відділена од бібліотеки водонепроникною перегородкою; бібліотека — п'ять метрів; салон — десять метрів, одмежований ще однією водонепроникною перегородкою від капітанової каюти, п'ять метрів завдовжки; далі — моя каюта — два з половиною метри; і, нарешті, резервуар на повітря, сім з половиною метрів завдовжки. Разом тридцять п'ять метрів! Водонепроникні перегородки з герметичними дверима на гумових прокладках убезпечували «Наутілус» на випадок, коли б у якійсь його частині з'явилася теча.

Я йшов коридором за капітаном Немо, і ми опинилися посередині судна. Там, між двома водонепроникними перегородками, була вузька шахта. Пригвинчений до стінки залізний трап сягав самісінької стелі. Я спитав у капітана, навіщо цей трап.

— Він веде до човна.

— О! Ви маєте човна? — здивовано запитався я.

— Аякже! Чудове суденце, легке й надійне. Воно служить для прогулянок і риболовлі.

— Тож аби спустити човна на воду, ви щоразу випливаєте «Наутілусом» на поверхню?

— Аж ніяк! Човен у виямку зовні «Наутілуса» щільно прилягає до його корпусу. Це справжнє палубне судно, зовсім водонепроникне. Воно пригвинчене міцними шворнями до обшивки. Трап веде до люка в корпусі «Наутілуса», а люк щільно сполучається з таким самим люком човна. Крізь цей подвійний отвір я проникаю до човна. По цьому люк «Наутілуса» закривається. Потім я герметично зачиняю люк човна, відгвинчую шворні — і він хутко випливає на поверхню. Тут я відчиняю герметичні дверцята на палубу, ставлю щоглу, підіймаю вітрило або ж беруся за весла й пливу морським простором, куди заманеться.

— А як ви повертаєтесь на судно?

— Я не повертаюся, пане професоре, — «Наутілус» повертається до мене.

— З вашого наказу?

— З мого наказу. Електричний провід сполучає мене з ним. Я телеграфую — і цього досить.

— Ай справді,— мовив я, приголомшений цими чудесами, — нема нічого простішого!

Проминувши клітку східців, крізь одчинені двері я побачив каюту метрів на два завдовжки. Тут Консель і Нед Ленд снідали. Потім одчинилися дальші двері, і ми зазирнули до камбуза метрів зо три завдовжки, який містився між просторими коморами.

Страва готувалася тут на електриці, потужнішій та слухнянішій від газу. Струм підключався до платинових пластинок і, нагріваючи їх, постійно підтримував необхідну температуру. Він нагрівав також дистиляційні апарати, що забезпечували «Наутілус» чудовою прісною водою. Біля камбуза була лазня, зручно опоряджена, з кранами для гарячої й холодної води.

Далі містився матроський кубрик п'ять метрів завдовжки. Але двері туди були зачинені, і мені не вдалося роздивитись обставу й визначити з неї, скільки душ команди на судні.

За кубриком височіла четверта водонепроникна перегородка, а за нею був машинний відділ. Одчинилися двері, і я зайшов до зали, де капітан Немо, — безперечно, першорядний інженер — установив машини, які рухали «Наутілус».

Яскраво освітлена зала, метрів двадцять уздовж, ділилася на дві половини; в першій було розміщено батареї, що виробляли електричну енергію, в другій — машини, які крутили гвинт судна.

Мене вразив якийсь неприємний запах. Капітан Немо зауважив це й пояснив:

— Тут тхне газом, що виділяється при здобуванні натрію. Але він не шкідливий. Зрештою, ми щоранку вентилюємо все судно.

Я роздивлявся машини «Наутілуса» зацікавлено й пильно.

— Як бачите, — сказав капітан Немо, — я використовую елементи Бунзена, а не Румкорфа, що поступаються своєю потужністю. Я маю небагато Бунзенових батарей, але вони дають високу напругу. Електрична енергія, яку виробляють батареї, рухає мотори, котрі за допомогою складної системи важелів і зубчастих коліс обертають гвинт. Цей гвинт, маючи шість метрів у діаметрі, робить сто двадцять обертів на секунду.

— І тоді судно мчить…

— Зі швидкістю п'ятдесят миль за годину.

Тут крилася таємниця, але я не наполягав на тому, щоб мені її відкрили. Як електрика може дійти такої нечуваної потужності? Яке джерело цієї безмежної енергії? Якийсь особливий матеріал індукційних котушок нового взірця? Чи, може, якась невидана трансмісія, що її система важелів³⁵ може підняти силу напруги? Цього я не годен був збагнути.

— Капітане Немо, я бачу наслідки і не домагаюся пояснень. Я добре зрозумів, як спритно маневрував «Наутілус» довкола «Авраама Лінкольна», і знаю, на яку швидкість він здатний. Та самої швидкості замало. Треба бачити, куди рухаєшся. Треба вміти скеровувати судно праворуч, ліворуч, догори, донизу! Як ви занурюєтеся на великі глибини, де тиск сягає ста атмосфер? Як випливаєте на поверхню? Нарешті, як ви тримаєтеся на глибині в потрібному вам становищі?.. Може, я хочу знати забагато?

— Аж ніяк, пане професоре, — якусь хвильку повагавшися, відповів капітан. — Ви ж бо ніколи не залишите «Наутілуса». Ходімте до салону. Там справжній робочий кабінет, і там я розповім усе, що вам треба знати про моє судно.

XIII КІЛЬКА ЦИФР

Невдовзі ми сиділи на канапі в салоні, покурюючи сигари. Капітан розгорнув переді мною викреслення, що подавали в поздовжньому й поперечному перетині план «Наутілуса». Потому він сказав:

— Ось, пане Аронаксе, викреслення судна, на якому ви перебуваєте. За формою це видовжений циліндр із конічними краями. Він скидається на сигару; цю форму в Лондоні давно схвалено для таких-от конструкцій. Довжина циліндра сімдесят метрів, ширина в найгрубшому місці — вісім метрів. Співвідношення цих розмірів у наших швидкісних парових суднах прийнято як одиниця до десяти. Я ж не тримався усталених пропорцій, і судно моєї конструкції не зазнає великого опору, витиснена вода не гальмує його руху.

Ці дві величини дозволяють нам обчислити площу й об'єм «Наутілуса». Площа його — одна тисяча одинадцять і сорок п'ять сотих квадратного метра, об'єм — одна тисяча п'ятсот і дві десятих кубічного метра, — тобто судно, занурене в воду, витискує тисячу п'ятсот і дві десятих кубічного метра води.

Проектуючи підводне судно, я врахував, що дев'ять десятих його об'єму занурюватиметься і тільки одна десята виступатиме над водою. За таких умов судно має витискати не більше дев'яти десятих свого об'єму, тобто одну тисячу триста п'ятдесят шість і сорок вісім сотих кубічного метра води, або важити стільки ж тонн. Отже, конструкція судна не допускала навантаження, більшого за цю вагу.

«Наутілус» має два корпуси — внутрішній і зовнішній, з'єднані між собою двотавровими залізними балками; ці балки надають суднові надзвичайної міцності. Справді, завдяки тавровій сітці між двома сталевими обшивками судно витримує будь-який тиск, ніби в стінках немає порожняви, ніби вони монолітні. Обшивка «Наутілуса» не вгинається, але то не завдяки заклепкам: окремі частини корпусу складаються з однорідних матеріалів і зварені одна з одною; тим-то корпус такий монолітний, що здатен змагатися з найлютішими морськими бурями.

Корпус обшитий листовою сталлю, питома вага якої сім і вісім десятих. Зовнішня обшивка — п'ять сантиметрів завгрубшки, загальна вага — триста дев'яносто чотири і дев'яносто шість сотих тонни. Внутрішня обшивка, кіль — п'ятдесят сантиметрів заввишки, двадцять п'ять завширшки, на шістдесят дві тонни вагою, — машини, баласт та інше обладнання, умеблювання, внутрішні перегородки — все це разом важить дев'ятсот шістдесят одну й шістдесят дві сотих тонни. Загальна вага судна — тисяча триста п'ятдесят шість і сорок вісім сотих тонни. Це — зрозуміло?

— Цілком зрозуміло, — відповів я.

— Отож, — вів далі капітан, — «Наутілус» за таких умов виступає над водою однією десятою об'єму. А щоб зануритись до решти, «Наутілус» мусить мати резервуари, об'єм яких дорівнював би десятій частині загального об'єму, тобто резервуари на сто п'ятдесят і сімдесят дві сотих тонни води. Такі резервуари на судні є, пане професоре. Містяться вони в трюмі «Наутілуса». Тільки я відкрию крани, резервуари наповнюються водою і судно занурюється на рівень з морською поверхнею.

^{Я роздивлявся машини «Наутілуса» зацікавлено й пильно.}

— Гаразд, капітане, але саме тут ми й стикаємось із справжніми труднощами. Я розумію — ви можете триматися на однім рівні з поверхнею води. Та хіба ваше судно, опускаючись на глибину, не зазнає побільшеного тиску верхніх шарів води; хіба не штовхає його вгору з силою, що дорівнює одній атмосфері на кожні тридцять футів води, тобто з силою одного кілограма на квадратний сантиметр?

— Цілком слушно, пане професоре!

— То коли ви по вінця не наповните ваших резервуарів, я не уявляю собі, як «Наутілус» опуститься на глибину.

— Пане професоре, — відповів капітан Немо, — не слід плутати статику з динамікою, це призведе до значних похибок. Не треба великих зусиль, щоб опуститися на дно океану, — адже тіла як такі мають тенденцію «пірнати» в воду. Тож слухайте.

— Я вас слухаю, капітане.

— Коли я взявся визначити, скільки має важити «Наутілус», щоб він міг опускатися вглиб, я передусім вирахував, як меншає об'єм морської води на різних глибинах під тиском верхніх її шарів.

— Певно, що так, — мовив я.

— Відомо, що вода ущільнюється, але незначною мірою. Ба й справді, за найновішими обчисленнями вона стискається на чотириста тридцять шість десятимільйонних при підвищенні тиску на одну атмосферу, чи на кожні тридцять футів глибини. Із заглибленням на тисячу метрів я врахував уже зменшення об'єму під тиском водяного стовпа тисячометрової висоти, себто — під тиском ста атмосфер. У такому разі об'єм поменшає на чотириста тридцять шість стотисячних. Водотоннажність самого судна побільшає до тисячі п'ятисот тринадцяти і сімдесяти семи сотих тонни, тоді як нормальна водотоннажність його — тисяча п'ятсот сім і дві десятих тонни. Таким чином, щоб збільшити водотоннажність, треба взяти на борт баласт на шість і п'ятдесят сім сотих тонни.

— Тільки й того?

— Тільки й того, пане Аронаксе, і ці обчислення легко перевірити. Я маю запасні резервуари місткістю на сто тонн. Це дозволяє мені занурюватися дуже глибоко. Коли ж мені хочеться виплисти на поверхню — досить випомпувати воду із запасних резервуарів; а захочеться, щоб «Наутілус» виплив на одну десяту свого об'єму, — мушу випомпувати всі резервуари.

Я нічим не міг заперечити математично обґрунтованих доказів.

— Згоден з вашими обчисленнями, капітане, — відповів я, — і тут марні будь-які вагання, бо їхню правильність щоденно стверджує саме життя. Однак я маю сумнів.

— Який саме, пане професоре?

— Коли ви перебуваєте на тисячометровій глибині, на судно тисне сто атмосфер. А щоб виплисти на поверхню, ви мусите спорожнити резервуари, аби полегшити «Наутілус», і тоді вашим помпам доводиться додати тиск на сто атмосфер, тобто тиск, що дорівнює ста кілограмам на один квадратний сантиметр. Це вимагає такої потужності…

— Яку може дати тільки електрика, — докінчив капітан Немо. — Повторюю, пане професоре, потужність моїх машин майже безмежна. Ви самі вже мали нагоду цього допевнитися, коли занурююсь на півтори-дві тисячі метрів. Але коли мені заманеться відвідати океанові безодні — побувати на глибині двох-трьох льє, я застосовую інший спосіб — складніший, а проте й надійніший.

— Що ж то за спосіб, капітане?

— Я спершу поясню вам, у який спосіб керується «Наутілус».

— З нетерпінням слухаю.

— Щоб скерувати судно на штирборт, бакборт, простіше кажучи, щоб вести судно по горизонталі, я використовую звичайне стерно з широкою лопаттю, припасованою до ахтерштевня, що повертається штурвалом та шуртросом. Але я можу скерувати «Наутілус» і по вертикалі знизу догори та згори донизу завдяки торчма укріпленим обабіч бортів двом похилим площинам, які вільно рухаються з допомогою важелів. Коли поставити ці площини рівнобіжно до кіля, судно плистиме горизонтально. Якщо вони стоятимуть похило, «Наутілус», залежно від кута нахилу, тягнеться гвинтом, опускається чи підіймається по діагоналі, подовжуваній на моє бажання. Як треба, я можу підійматися швидше, вимкнувши гвинта, і тоді виштовхуваний водою «Наутілус» рине догори, мов наповнений воднем аеростат у повітрі.

— Браво, капітане! — вигукнув я. — Але, виходить, стерничий веде під водою судно наосліп?

— Стерничий міститься в рубці, що зводиться над палубою. Ілюмінатори цієї рубки — опуклі, з грубого кришталю.

— Невже вони здатні опиратися такому великому тискові?

— Певна річ! Кришталь легко розбивається від удару, проте він

витримує величезний опір води. Тисяча вісімсот шістдесят четвертого року в Північному морі провадили експериментальну риболовлю при електричному світлі, і кришталеві пластинки сім міліметрів завгрубшки встояли проти тиску шістнадцять атмосфер. А ілюмінатори на рубці «Наутілуса» — двадцять один сантиметр завгрубшки, себто в тридцять разів грубші.

— Гаразд, капітане Немо, але щоб бачити, куди пливеш, потрібне світло, яке б розсіювало пітьму. Мені невтямки, як у темних водах…

— За рубкою вмонтований потужний електричний прожектор, що його проміння на півмилі освітлює воду.

— Он як! Браво, браво, браво! Тепер я збагнув, що воно за світний нарвал, котрий так пантеличив учених! До речі — оте злоповісне зіткнення «Наутілуса» із «Шотландією» було випадкове?

— Випадкове, пане Аронаксе! Я плив, занурений під воду на два метри, коли трапилася сутичка. Втім, я зразу завважив — ніякого лиха не сталося.

— Авжеж! Ну, а ваша зустріч з «Авраамом Лінкольном»?

— Пане професоре, мені дуже прикро, що пошкоджено одне із ліпших суден американського флоту, але на мене напали, і я мусив захищатися! Проте я вдовольнився незначною аварією. В найближчому порту фрегат полагодять.

— О, капітане, — вигукнув я, — ваш «Наутілус» — справді чудесне судно!

— Так, пане професоре, — схвильовано відповів капітан Немо, — і я люблю його, як плоть від плоті моєї. Коли на ваші судна чигає сила-силенна небезпек, що їх таїть у собі океан, коли найпершим враженням від моря, як влучно сказав голландець Янсен, є страх перед безоднею, то на моєму «Наутілусі» людині боятися нічого! Корпус його не вгинається, бо подвійна обшивка міцніша від заліза; в нього немає такелажу, який «стомлюється» від хитавиці; немає вітрил, що їх може зірвати вітер; немає парових котлів, котрі можуть вибухнути; «Наутілусові» не загрожує пожежа, бо він не дерев'яний, а залізний; йому не потрібне вугілля, запаси якого вичерпуються, бо він оснащений електричними машинами й відповідною апаратурою. Йому, на решті, нічого боятися зіткнення, бо він — сам-один у морських глибинах; йому не страшні бурі, бо за кілька метрів од морської поверхні панує незворушний спокій! Он як, пане професоре! Це досконале судно! І коли правда, що інженер більше вірить своєму суднові, ніж конструктор, а конструктор більше, ніж капітан, то зрозумійте, як безмежно довіряю «Наутілусові» я — його капітан, конструктор і винахідник воднораз!

Капітан Немо промовляв натхненно. Очі йому сяяли, він жваво жестикулював. Так, він любив це судно, як батько любить своє дитя!

Я не втримавсь і прохопився запитанням, яке, може, видалося капітанові нескромним:

— Ви, певно, інженер, капітане Немо?

— Так, пане професоре, — відповів він, — я навчався в Лондоні, Парижі, Нью-Йорку ще за тих часів, коли був земним житцем.

— Але ж як вам удалося зберегти таємницю спорудження цього чудесного «Наутілуса»?

— Кожну частину судна дістав я з різних куточків земної кулі, і то під вигаданим призначенням. Кіль викуваний у Крезо, гребний вал — у «Пена і К°» в Лондоні, обшивка корпуса — в Леарда в Ліверпулі, гвинт — у Скотта в Глазго. Резервуари виготовлено в «Кайля і К°» в Парижі, машини — у Круппа в Пруссії, таран — у майстернях Мотала в Швеції, вимірювальні прилади — в братів Гарт у Нью-Йорку і т. ін. Кожен із цих постачальників діставав мої черчення, підписані щоразу іншим прізвищем.

— Одначе всі ці частини треба було якимось чином зібрати, змонтувати?

— Пане професоре, я спорудив на пустельному острові серед океану корабельню. Там мої робітники, відважні мої товариші, яких я навчив суднобудівної справи, під моїм наглядом склали «Наутілуса». Коли роботу було завершено, вогонь знищив геть усі сліди нашого перебування на острові, що його б ладен я був розметати дощенту, якби тільки міг.

— Мабуть, спорудження судна коштувало вам чималих грошей?

— Пане професоре, кожна тонна панцерного судна коштує тисячу сто двадцять франків. «Наутілус» важить тисячу п'ятсот тонн. Отже, ціна йому — біля двох мільйонів франків, а разом із устаткуванням, із колекціями та мистецькими творами, що знаходяться на ньому, — понад чотири або й п'ять мільйонів.

— І останнє запитання, капітане Немо.

— Прошу, пане професоре!

— Ви дуже багаті?

— Безмежно багатий; я міг би легко сплатити десять мільярдів державного боргу Франції!

Я пильно глянув на капітана Немо. Чи не надуживає він моєю довірою? Побачимо!

XIV «ЧОРНА РІКА»

Площа води на земній кулі сягає трьох мільйонів восьмисот тридцяти двох тисяч п'ятисот п'ятдесяти восьми квадратних міріаметрів³⁶, себто вода покриває понад тридцять вісім мільйонів гектарів земної поверхні. Об'єм цієї маси — два мільярди двісті п'ятдесят мільйонів кубічних миль, а якби всю цю воду вилити в кулясту посудину, діаметр її мав би шістдесят льє, а важила б вона три квінтильйони³⁷ тонн. Щоб осмислити всі ці цифри, можна сказати — квінтильйон відноситься до мільярда, як мільярд до одиниці, або — в квінтильйоні стільки мільярдів, скільки в мільярді одиниць.

В геологічну епоху нашої планети за вогненним періодом ішов період водяний. Колись океан покривав усю землю. А згодом мало-помалу настав сілурійський період, — з океанового дна стали підійматися горби, на поверхні його з'явились острови, котрі зникали за великих потопів, а потім показувалися знову і, з'єднуючись між собою, утворювали суходоли; обриси земної поверхні мінялися й мінялися, аж доки кінець кінцем набули тих форм, які ми бачимо нині. Суша відвоювала в води тридцять сім мільйонів шістсот п'ятдесят сім квадратних миль, чи дванадцять мільярдів дев'ятсот шістнадцять мільйонів гектарів.

Обрис суходолів дозволяє поділити всі води на п'ять головних водозборищ: Північний Льодовитий океан, Південний Льодовитий океан, Індійський океан, Атлантичний океан і Тихий океан.

Тихий океан розстилається з півночі на південь між обома полярними колами і з заходу на схід між Азією та Америкою на протязі ста сорока градусів довготи. Це найспокійніший океан; течії його широкі й повільні, припливи й відпливи помірні, дощі рясні. Такий океан, з якого доля мені судила почати мою дивовижну мандрівку.

— Пане професоре, — промовив капітан Немо, — як хочете, ми точно визначимо місце, де знаходимось, і зафіксуємо вихідну точку нашої мандрівки. Зараз за чверть дванадцята. Я підійму судно на поверхню.

Капітан тричі натиснув кнопку електричного дзвоника. Запрацювали помпи; стрілка манометра показувала — тиск потроху меншає, отже, «Наутілус» підіймається. Нарешті вона стала.

— Ми на поверхні,— сказав капітан.

Я рушив до центрального трапа, зійшов залізними східцями нагору й крізь одчинений люк вибрався на палубу «Наутілуса».

Палуба виступала з води всього на вісім — десять сантиметрів. Веретенуватий корпус судна й справді скидався на довгу сигару. Металева обшивка була похожа на луску, що нею вкрите тіло великих наземних плазунів. Тепер я збагнув, чому навіть крізь найпотужніші біноклі це судно завжди приймали за морську тварину.

Посеред палуби височів горбок — то був човен, наполовину схований у корпусі. На носі й на кормі — дві невисокі кабіни з похилими стінками й грубими опуклими ілюмінаторами. Одна кабіна правила за рубку стерничому, в другій містився потужний електричний прожектор, що освітлював путь.

Море було спокійне, небо чисте. Довгий корпус «Наутілуса» стиха погойдувався на розлогих океанських хвилях. Східний вітерець ледь брижив водяний обшир. Незатуманений обрій сприяв щонайкращому спостереженню.

Скільки оком сягнути — вода й вода. Ні острівця, ні скелі. Жодного сліду від «Авраама Лінкольна». Безмежна пустеля.

Капітан Немо взяв секстанта й заходився вимірювати висоту сонця, щоб визначити, на якій ми широті. Він почекав, доки сонце зверне на полудень. Коли він стежив за сонцем, жоден його м'яз не здригнувся, і прилад був би такий само нерухомий, якби його тримала рука мармурової статуї.

— Полудень, — сказав він. — А тепер, пане професоре, якщо ваша ласка…

Я востаннє глянув на води, ледь жовтуваті,— ми, певне, випливли неподалік японських берегів, — і зійшов до великого салону.

Там за допомогою хронометра капітан визначив довготу, перевірив результати обчислень, зіставивши їх з попередніми спостереженнями, і мовив:

— Пане Аронаксе, ми перебуваємо під сто тридцять сьомим градусом і п'ятнадцятьма мінутами західної довготи…

— За яким меридіаном? — похопився я, адже з капітанової відповіді можна буде здогадатися, якої він національності.

— Пане професоре, я маю різні хронометри, поставлені за Паризьким, Гринвіцьким та Вашингтонським меридіанами. Але з пошани до вас я послуговуюсь Паризьким.

Така відповідь мені нічого не пояснила.

— Під сто тридцять сьомим градусом і п'ятнадцятьма мінутами західної довготи від Паризького меридіана та під тридцятим градусом і сімома мінутами північної широти, тобто за триста миль від берегів Японії. Отож сьогодні, восьмого листопада, опівдні, ми починаємо нашу підводну мандрівку.

— А тепер, пане професоре, — додав капітан, — можете віддатися своїй роботі. Я наказав узяти курс на ост-норд-ост на глибині п'ятдесяти метрів. Ось на цій карті ви позначатимете пройдений шлях. Салон до ваших послуг. А тепер дозвольте залишити вас.

Капітан Немо вклонився й вийшов. Зоставшися сам, я глибоко замислився. З думки не йшов капітан «Наутілуса». Чи дізнаюсь я коли-небудь, якої національності ця дивовижна людина, котра поставила себе поза всякою національністю? Звідкіля ця ненависть до людства, може, навіть ненависть, що волає про помсту? Чи не з тих він невизнаних учених, чи не з тих геніїв, що їх, за словами Конселя, «зневажив світ», чи не сучасний він Галілей³⁸ або учений муж, як американець Морі, що його кар'єру перервала революція? Я не годен був того розгадати. Мене, котрого доля закинула на його судно, мене, чиє життя було в його волі, він зустрів стримано, але прихильно. Проте він і разу не потис простягненої йому руки. Він і разу не простяг мені своєї.

Цілу годину я міркував, силкуючись проникнути в таємницю цієї загадкової людини. Потому мій погляд упав на карту, розгорнену на столі. Я заходився її розглядати й знайшов точку, де перехрещувалися широта й довгота, що їх визначив капітан Немо.

На морях, як і на суходолах, є свої річки. Це своєрідні течії, що їх упізнають по температурі й забарвленню; найвизначніша з них відома під назвою Гольфстрім. Наука позначила на карті земної кулі п'ять головних напрямів цих течій: перша на півночі Атлантичного океану, друга на півдні Атлантичного океану, третя на півночі Тихого океану, четверта на півдні Тихого океану і п'ята на півдні Індійського океану. Може, на півночі Індійського океану була й шоста течія, коли ще Каспійське й Аральське моря разом із великими озерами Азії складали один суцільний водний масив.

Отже, одна з цих течій, позначена на карті японською назвою Куро-Сіво, тобто «Чорна ріка», виходить із Бенгальської затоки, де її нагріває прямовисне проміння тропічного сонця; потім вона перетинає Малаккську протоку, іде вздовж берегів Азії, огинає їх з північної частини Тихого океану, ринучи аж до Алеутських островів. «Чорна ріка» несе з собою стовбури камфорного дерева та інших тропічних рослин і яскраво-синім забарвленням теплих вод вирізняється на тлі океану. Саме цю течію проходив «Наутілус». Я пильно розглядав її на карті, уявляючи, як вона губиться в безмежних обширах Тихого океану, і так замріявся, що не помітив, коли Нед Ленд і Консель стали одвір салону.

Обидва мої браві супутники очманіли з дива перед чудесами, що відкрилися їхнім очам.

— Куди ми попали?! Куди?! — вигукнув канадець. — Чи не до Квебекського музею?

— З дозволу пана професора, — зауважив Консель, — скорше до готелю «Сомерар»!

— Друзі мої,— мовив я, даючи їм знак увійти, — ви не в Канаді і не у Франції, а в салоні «Наутілуса», п'ятдесят метрів нижче від рівня моря.

— Доведеться повірити, коли так запевнює пан професор, — сказав Консель. — Та, щиро кажучи, на цей салон може здивуватися навіть такий фламандець, як я.

— Дивуйся, друже мій, та пильно все розглянь, такому-бо класифікаторові, як ти, тут є над чим попрацювати.

Підохочувати Конселя було зайве. Схилившись над вітриною, він уже бубонів щось мовою натуралістів:

«Клас черевоногих, родина трубачів, рід вужачок, вид Мадагаскарської ципреї»…

Тим часом Нед Ленд, що мало тямився на конхіології, розпитував мене про побачення з капітаном Немо. Чи вивідав я, що він за один, звідкіля й куди простує, в які нетрі нас тягне. Він сипав тисячі запитань, на які бракувало мені часу відповідати.

Я сказав йому все, що знав, радше, чого не знав, і спитався, що чував або бачив він.

— Нічого не бачив, нічого не чув, — відповів канадець. — Навіть не здибав нікого з команди. Чи, може, тут і команда електрична?

— Електрична!

— Та й справді можна повірити! Але ви, пане Аронаксе, — спитав Нед Ленд, ні на мить не зрікаючись своїх замірів, — може, ви мені скажете, скільки душ на судні? Десять, двадцять, п'ятдесят, сто?

— Не можу вам відповісти, Неде. Зрештою, послухайте моєї ради — викиньте собі з голови оті пусті вигадки захопити «Наутілус» чи втекти з нього. Це судно — справжнє чудо сучасної техніки, і я шкодував би, якби його не побачив. Немало знайшлося б охочих побувати на нашому місці, аби тільки глянути на ці чудеса. Отож заспокойтеся; радше спостерігаймо за тим, що діється довкола.

— Спостерігати! — вигукнув гарпунер. — Що тут можна побачити, у цій залізній тюрмі! Ми пливемо наосліп…

На останнім Недовім слові в салоні раптом погасло світло й запала цілковита темрява — аж мені враз заболіли очі, як то буває, коли зненацька вийдеш із пітьми на яскраве світло.

Ми заніміли, не знаючи, яка ще чигає на нас несподіванка — приємна чи лиха. Аж тут щось зашурхотіло. Здавалося, зовнішня обшивка «Наутілуса» розсувається.

— По всьому! Каюк! — вигукнув Нед.

— Зграя гідромедуз! — пробурмотів Консель.

Несподівано в салоні поясніло. Світло лилося зокола крізь двоє овальних вікон обабіч салону. Товщу води пронизував сліпучий прожектор. Дві кришталеві шиби відділяли нас од океану. На саму тільки думку, що ця ламка заслона може тріснути, я здригнувся; та міцна мідяна рама надавала шибам майже незламної тривкості.

Прожектор освітлював море на цілу милю довкола «Наутілуса». Що за видиво! Яке перо спроможне його описати! Хто годен відтворити красу проміння, що міниться веселкою в прозорих морських водах — від глибинних шарів аж до поверхні!

Морська вода надзвичайно прозора. Вона просвічується ліпше за джерельну воду. Розчинені в ній мінеральні й органічні речовини ще побільшують її прозорість. Приміром, біля Антильських островів, крізь шар води сто сорок п'ять метрів завгрубшки видніє піщане дно, а сонячне проміння сягає на триста метрів у глибину. Та електричне сяйво, що спалахнуло в океановій безодні, пронизувало водяні обшири набагато далі. «Наутілус» плив, здавалося, не в осяйній воді, а в текучому полум'ї.

Якщо вірити гіпотезі Еремберга, котрий уважав, ніби вода в морських глибинах випромінює світло, то природа справді дарувала морським мешканцям одне зі своїх найчарівніших видив. Я впевнився в цьому, споглядаючи, як ряхтіло різнобарвне проміння. Ми дивилися в безодню незвіданого. Поряд із темрявою салону світло зовні яріло ще яскравіш, і крізь кришталеві шиби океан скидався на велетенський акваріум.

Здавалося, «Наутілус» не пливе, а стоїть на місці. Це тому, що за вікнами — жодної цяти, яка б засвідчувала рух судна. Проте вряди-годи перед нашими очима пролітали струмені води, розтяті форштевнем.

Зачаровані, ми припали до вікна, не здобуваючись на слово. Нарешті Консель промовив:

— Ви, друже мій Неде, хотіли бачити — от і дивіться!

— Дивовижно! Дивовижно! — скрикував приголомшений канадець, забувши про свою лють і задуми втечі.— Варто поїхати на край світу, аби побачити таку красу!

— Тепер я розумію життя капітана Немо! — вигукнув я. — Він сотворив собі незвичайний світ і насолоджується його чудесами.

— Ну, а де ж риба? — запитав канадець. — Я не бачу риби!

— Чи вам не однаково, друже Неде, — озвався Консель, — ви ж на ній зовсім не тямитесь.

— Я не тямлюся! Та я ж рибалка! — вигукнув Нед Ленд.

Між двома друзями розгорілася суперечка — обидва вони зналися на рибі, та міряли її різною мірою.

Відомо, що риби складають четвертий і останній клас хребетних. Наука визначила їх як «хребетних з подвійним кровообігом та холодною кров'ю, що дихають зябрами й пристосовані до життя в воді». Вони складають дві різні групи — костисті та хрящеві. Костисті — це риби з кістяним хребтом, хрящеві — з хрящевим.

Може, канадець і чував щось про такий поділ, але Консель знався на класифікації значно краще. А що він був приязний до Неда — йому до жаги схотілося просвітити гарпунера.

— Друже мій Неде, ви, як кажуть, гроза риб, ви ревний і сміливий рибалка. Ви на своїм віку виловили силу-силенну цих цікавих істот. Але я ладен забитися навзаклад — ви й уявлення не маєте, як їх класифікують.

— Овва! Яка мудрація! — серйозно відповів гарпунер. — Риб класифікують на їстівних і неїстівних.

— Так можуть класифікувати тільки обжери, — відповів Консель. — А чи знаєте ви, яка різниця між костистими рибами та хрящевими?

— Може, й знаю, Конселю!

— А як далі ділиться кожен із цих двох класів?

— Та хто його знає!

— Отож слухайте, любий Неде, та добре затямте! Костисті риби діляться на шість підрядів. Перший — колючопері з цілісною і рухомою верхньою щелепою, з гребінцюватими зябрами. До цього підряду належить п'ятнадцять родин, тобто три чверті всіх відомих риб. Представник — звичайний окунь.

— Нічогенький на смак, — додав Нед Ленд.

— Другий підряд, — вів далі Консель, — риби з черевними плавцями, що містяться позаду грудних, але не сполучені з плечовою кісткою. До нього належить п'ять родин, здебільша — прісноводні риби. Представники підряду: короп, щупак.

— Фе! — зневажливо скривився канадець. — Прісноводна риба!

— Третій підряд — м'якопері, у яких черевні плавці під грудними і сполучаються з плечовою кісткою. Підряд нараховує чотири родини. Представники: палтус, камбала.

— Смаковита риба! Ой і смаковита! — вигукнув гарпунер, що не визнавав іншої класифікації, окрім смакової.

— Четвертий, — спокійно правив своєї Консель, — безпері, з видовженим тілом, без черевних плавців, укриті твердою слизуватою шкірою. До цього підряду належить лише одна родина. Це вугрі — звичайний та електричний.

— Риба так собі! — озвався Нед Ленд.

— П'ятий підряд — пучкуватозяброві з цілісною рухливою щелепою, зябри складаються з китичок, розташованих парами вздовж зябрових дуг. Сюди належить одна родина. Представники: морський коник, летючий дракон.

— Гидота! Гидота! — скривився гарпунер.

— Нарешті шостий підряд — зрослощелепні; в них кістки, що обмежують рот, зверху зрослися, і через те щелепи не рухливі; вони не мають черевної порожнини. Представники: голчасточеревні та риба-місяць.

— Цією поганню тільки каструлю паскудити! — вигукнув канадець.

— Ну, любий Неде, ви що-небудь зрозуміли? — запитався вчений Консель.

— Анічогісінько не второпав, — відказав гарпунер. — Та дарма, розказуйте далі, цікаво послухати.

— Що ж до хрящових риб, — статечно провадив далі незворушний Консель, — то вони нараховують всього три підряди.

— І то багато! — буркнув Нед.

— Перший — круглороті, в яких за щелепу править один носовий отвір, а за черепом є ряд круглих зябрових дірочок. Цей підряд має тільки одну родину. Представник: мінога.

— Смачна риба! — сказав Нед Ленд.

— Другий — селахії; їхні зябри подібні до зябрових отворів круглоротих, тільки з рухомою нижньою щелепою. Підряд найбільший у класі. Ділиться на дві родини. Представники: акули й скати.

— Що! Акули й скати в однім підряді? Ну, друже Конселю, в інтересах скатів, не раджу вам кидати їх разом до однієї банки.

— Третій, — вів далі Консель, — осетрові, що їх зябри відкриваються, як звичайно, однією щілиною, котра прикривається зябровою покришкою. До підряду належать чотири види. Представник: осетер.

— О! Любий Конселю, ви приберегли на кінець найсмачніше — принаймні як на мене. І то все?

— Атож, любий Неде, — відповів Консель. — І запам'ятайте: знати все це — ще нічого не знати, бо родини діляться на роди, види, різновиди…³⁹

— Друже Конселю, — озвався гарпунер, зазирнувши в вікно, — ось вам і різновиди!

— Еге ж, риби! — вигукнув Консель. — Геть-чисто акваріум!

— Ні! — заперечив я. — Бо акваріум не що інше, як клітка, а ці риби вільні, ніби птахи в небі.

— Ану-бо, друже мій Конселю, назвіть їх, назвіть! — мовив Нед Ленд.

— Ну, це не з моєї галузі,— відмагався Консель. — Це вже справа пана професора.

Авжеж, добра душа, завзятий класифікатор, Консель не був натуралістом, і я не певен, чи одрізнив би він тунця від макрелі. Натомість Нед Ленд міг зразу назвати будь-яку рибу.

— Баліст, — сказав я.

— І то баліст китайський! — докинув Нед Ленд.

— Рід балістів, родина твердошкірих, підряд зрослощелепних, — бубонів Консель.

Справді, з них двох разом вийшов би пречудовий натураліст.

Канадець не помилився. Зграї китайських балістів з плескуватим тулубом, зі шпилькою на спинному плавцеві вигравали навколо «Наутілуса», наїжачивши колючки, що стирчали чотирма рядами обабіч хвоста. Годі й уявити щось гарніше над їхню шкіру, сіру на спині, білу на череві, з золотавими цятками, що ряхтіли в темних струменях.

Поміж балістами, наче полотнища, гнані вітром, шастали скати; серед них, на мою велику втіху, я пізнав китайського ската з жовтавою спиною, ніжно-рожевим черевом і трьома шпичаками над оком; це воістину невиданська риба, і свого часу навіть Ласепед не вірив, що вона існує, бо бачив цього ската тільки в одному альбомі японських малюнків.

Дві години підводне військо супроводило «Наутілус». У цьому барвистому мінливому рої я помітив зеленого губаня, барабульку, помальовану двома чорними смугами, білого бичка із закрученим хвостом та фіолетовими цятками на спині, японську скумбрію, чарівну макрель тутешніх вод із блакитним тілом та сріблястою головою, блискучих лазуровиків, сама назва яких замінює докладний опис, спар пругастих із різнобарвними плавцями — блакитними і жовтими, спар смугастих із темним кільцем на хвості, спар, зграбно підперезаних шістьма пасами, трубкоротих, що їх рот подібний до дудочки, або морських бекасів — деякі з них сягають метра завдовжки, японських саламандр, мурен єхиднів, шестифутових гадюк із маленькими жвавими очима та вишкіреною зубастою пащекою.

Вкрай захоплені, ми любувалися на це видовище. Нед називав риб, Консель класифікував їх, а я милувався з їхніх жвавих рухів та зграбних форм. І не скажеш, яка краща. Ніколи не випадало бачити мені цих риб живими, та ще й у їхній природній стихії.

Я не описуватиму всіх різновидів, що промайнули перед нашими зачудованими очима, всього багатства Японського та Китайського морів. Риб — а їх було, як птахів у повітрі,— приваблювало, безперечно, електричне сяйво.

Зненацька в салоні спалахнуло світло. Металеві віконниці засунулися. Дивне диво зникло. Та я ще довго сидів замріяний. Згодом мій погляд упав на прилади, що висіли по стінах. Компас і далі показував курс норд-ост, манометр — тиск п'ять атмосфер, що відповідав п'ятдесятиметровій глибині, а електричний лаг — швидкість п'ятнадцять миль на годину.

Я очікував капітана Немо. Але він не з'являвся. Хронометр показував п'яту годину.

Нед Ленд і Консель пішли в свою каюту. Я повернувся до себе. На столі вже стояв обід — юшка з ніжного м'яса морської черепахи, білошкіра округла барвена — її печінка вважається за найвишуканішу страву — та філе риби з родини окуневих, котре видалося мені смачнішим за філе лосося.

Вечір минув за читанням, писанням та роздумами. Потому мене став змагати сон, я послався й заснув як убитий. А «Наутілус» тим часом линув стрімкою течією «Чорної ріки».

XV ПИСЬМОВЕ ЗАПРОШЕННЯ

Наступного дня, дев'ятого листопада, я прокинувся, проспавши аж дванадцять годин. Консель, заведеним звичаєм, зайшов спитатись, як «панові професору спалося», й запропонувати свої послуги. Його друг канадець ще й досі спав, так ніби в нього зроду іншого клопоту не бувало.

Я не заважав добрязі правити теревені, відповідаючи зрідка й невгаразд. Мене бентежило те, що капітан не з'явився вчора до салону, і я чекав на зустріч із ним сьогодні.

Я вбрався в свій одяг з бісусової тканини. Консель спитав, що то воно за крам. Я пояснив йому, що тканину цю тчуть із блискучих шовковистих ниток; ними чіпляється до скель мушля «пінна», якої рясно водиться біля берегів Середземного моря. За давніх-давен із бісуса виробляли чудову тканину, а згодом — рукавички, бо він м'який і дуже теплий. Отже, команді «Наутілуса» не треба було ні бавовни, ні шовкопрядів, ні овець — саме море дбало про те, щоб настачити їй одяг.

Убравшись, я вийшов до салону. Там було порожньо.

Я допався врешті до конхіологічних скарбів, зібраних у вітринах: длубався в гербаріях, повних рідкісних морських рослин, що, навіть засушені, зберігали принадну свіжість своїх барв.

Минув цілий день, а я так і не мав честі побачитися з капітаном Немо. Залізні віконниці салону не розсувалися. А може, нас просто не хотіли пересичувати красою?

«Наутілус» прямував курсом ост-норд-ост на глибині п'ятдесяти — шістдесяти метрів зі швидкістю дванадцяти миль на годину.

Десяте листопада минуло також без особливих змін. Ніхто з команди не попадався мені на очі. Нед і Консель майже цілий день пробули разом зі мною. Вони й собі дивувалися на відсутність капітана Немо. Чи він не заслаб? Або, чого доброго, змінив свої наміри щодо нас?

Та, зрештою, як зауважив Консель, нам і трохи не уймали волі, нас годували смачними стравами. Капітан Немо додержував умови. До того ж у незвичнім нашім становищі відкрилося стільки прекрасного, що ми й поготів не мали підстав нарікати на свою долю.

Одинадцятого листопада вранці, відчувши, як у «Наутілусі» війнуло свіжим повітрям, я догадався — ми випливли на поверхню океану поповнити запаси кисню. Я хутко зійшов трапом на палубу.

Була шоста година. Погода видалась хмарна, море було сіре, але спокійне; вода ледь леліла. Я так сподівався зустріти капітана Немо! Чи вийде він на палубу? Та я зауважив тільки стерничого, ув'язненого в своїй скляній буді. Всівшися на узвишші, що його утворювало днище човна, я з насолодою вдихав насичене сіллю повітря.

Мало-помалу сонячні паруси пробилися крізь туман. На обрії сходило осяйне світило. Море під його променями запалало, як порох. Забагряніли розвіяні в висоті хмари, а численні малі хмаринки, що їх звуть баранцями, звістували вітряну днину.

Та що важить вітер «Наутілусові», якому не страшні бурі!

Я милувався сходом сонця — таким величним, таким радісним, коли раптом почув чиїсь кроки.

Я намірився вітати капітана Немо, але то був його помічник, котрого я вже бачив за першої зустрічі з господарем судна. Він вийшов на палубу і, здавалося, не помітив мене. Приклавши до очей потужного бінокля, він пильно обдивлявся обрій. Потому підійшов до люка й сказав кілька слів. Вони добре мені запам'яталися, бо згодом я щоранку чував їх за тих самих обставин. Ось вони:

Що то за фраза, я не можу сказати.

По цих словах помічник спустився донизу. Я подумав, що «Наутілус» почне занурюватися. Тому й собі зійшов у судно і попростував до каюти.

Так збігло ще п'ять днів. Щоранку я виходив на палубу. Помічник промовляв ту саму фразу. Капітан Немо не з'являвся.

Я вже вирішив був, що більше його не побачу, але 16 листопада, увійшовши разом із Недом і Конселем до своєї каюти, помітив на столі адресованого мені листа.

Я нетерпеливо розгорнув його. Листа було написано по-французькому, але літери скидалися на німецьку готику.

— Полювання! — вигукнув Нед.

— І то в лісах на його острові Креспо! — додав Консель.

— Виходить, що він висідає на землю? — спитав Нед Ленд.

— Здається, ясно сказано, — відповів я, перечитавши листа.

— Прекрасно! Треба прийняти запросини, — сказав канадець. — Тільки б вийти на землю, а там ми вже щось придумаємо. До того ж я не відмовлюся поласувати шматком свіжої дичини.

Не сушачи собі голови над тим, як узгоджується капітанова неприязнь до островів та суходолів із його запросинами на полювання в лісах Креспо, я обмежився відповіддю:

— Спершу подивимося, що то за острів Креспо.

Я взявся розглядати карту і тут же під 32°40′ північної широти та 167°50′ західної довготи знайшов острів, що його 1801 року відкрив капітан Креспо і який на старих іспанських картах називається Roca de la plata, себто — «Срібна скеля». Ми перебували за тисячу вісімсот миль од вихідної точки, отже «Наутілус» трошки відхилився од заздалегідь передбаченого курсу на південний схід.

Я показав своїм супутникам цю невеличку скелю, загублену на півночі Тихого океану.

— Коли капітан Немо і сходить вряди-годи на землю, — сказав я, — то обирає найвідлюдніші острови.

Нед Ленд мовчки хитнув головою, і вони обидва вийшли. По вечері, що її подав мовчазний і байдужий стюард, я ліг спати, трохи занепокоєний.

Прокинувшись уранці сімнадцятого листопада, я відчув — «Наутілус» стоїть нерухомо. Я хутко зодягнувся й вийшов до великого салону.

Там очікував на мене капітан Немо. Підвівшись, він привітався зі мною і спитав, чи згоден я його супроводити.

А що він і словом не прохопився про свою восьмиденну відсутність, я й собі його не розпитував, а просто відповів, що я та мої супутники готові йти на полювання.

— Одначе, капітане, — додав я, — дозвольте запитати вас про одну річ.

— Будь ласка, пане професоре; коли зможу, відповім вам.

— Як воно сталося, капітане, що ви, порвавши усякі стосунки із землею, раптом посідаєте ліси на острові Креспо?

— Пане професоре, — відповів капітан, — мої ліси не потребують сонця — ні його проміння, ані тепла. Там не водяться ні леви, ні тигри, ні пантери, ані будь-які інші четвероногі. Про мої ліси знаю я один. Це не земні ліси, а підводні.

— Підводні ліси?! — вигукнув я.

— Так, пане професоре.

— І ви запрошуєте мене в ті ліси?

— Авжеж.

— Іти туди пішки?

— Навіть не замочивши ніг.

— І полювати там?

— І полювати.

— З рушницею в руках?

— З рушницею.

Я зміряв капітана «Наутілуса» поглядом, в якому не було нічого похвального для його особи.

«Він, безперечно, збожеволів, — подумав я. — Певно, його лихоманило протягом останніх восьми днів. А може, йому й досі в голові морочиться? Шкода! Вже ліпше мати діло з диваком, аніж із божевільним! А то біди не обберешся!»

Ці думки ясно читалися на моєму обличчі, але капітан Немо дав знак іти за ним, і я пішов із виглядом людини, що ладна на все.

Ми попрямували до їдальні, де вже чекав на нас сніданок.

— Пане Аронаксе, — мовив до мене капітан, — прошу вас поснідати зі мною. За сніданком ми й поведемо розмову далі. А що я запросив вас прогулятися в ліс, де ми не знайдемо ресторану, то раджу вам попоїсти добре, бо обідати доведеться дуже пізно.

Я віддав належне сніданкові. Він складався із розмаїтих рибних страв — порізаних на шматочки голотурій, смаковитих зоофітів, заправлених чудовою підливою з морських водоростей — порфир та лауренсій. Запивав я чистою водою, доливаючи до неї, за прикладом капітана, кілька крапель наливки, зготованої, як то заведено на Камчатці, з водоростей, знаних під назвою «лапчастої родоменії».

Спершу капітан Немо їв мовчки. Перегодом він сказав:

— Пане професоре, коли я запросив вас на полювання в ліси острова Креспо, ви, мабуть, ладні були закинути мені непослідовність; а коли я пояснив, що ми полюватимемо в підводних лісах, то, напевне, видався вам божевільним. Пане Аронаксе, ніколи не слід судити про людей зопалу.

— Але ж, капітане, зважте, що…

— Будьте ласкаві вислухати, а тоді вже звинувачуйте мене в непослідовності чи божевіллі.

— Я слухаю вас.

— Пане професоре, ви, як і я, добре знаєте, що людина може перебувати під водою, коли вона матиме необхідне до дихання повітря. Працюючи на підводних роботах, водолази, зодягнені у водонепроникні костюми, з металевими шоломами на головах, дістають повітря за допомогою помпи, шланга й приладу, що регулює подачу повітряного струменя.

— Ці пристрої звуться скафандрами, — сказав я.

— Еге ж. Тільки в такій одежі людина не годна рухатися; її прив'язано до помпи гумовим шлангом, крізь який нагнітають повітря; це справжній ланцюг, що ним приковано водолаза до землі; бувши на такій припоні, ми не відійшли б далеко від «Наутілуса».

— А в який же спосіб уникнути шланга?

— Користатися приладом, що його винайшли двоє ваших краян — Рукейроль та Денейроз, а я вдосконалив, пристосувавши до своїх потреб. За його допомогою можна, не ризикуючи здоров'ям, опускатися в воду — середовище з іншими фізіологічними умовами. Цей прилад — просто-напросто резервуар з грубого листового заліза, в який нагнітається повітря під тиском п'ятдесят атмосфер. Резервуар припасовують до спини, як солдатський ранець. Верхня його частина має щось на взірець ковальського міха, з його допомогою підтримується нормальний тиск повітря. В Рукейролевім приладі резервуар сполучено двома гумовими рурками з маскою, що накладається водолазові на рот і на ніс; однією руркою надходить свіже повітря, другою виходить зужите, і водолаз, за потребою, натискує язиком на клапан тієї чи іншої рурки. Але я, щоб витримати на морському дні великий тиск води, прилаштував замість маски такий, як у скафандрі, мідний шолом із двома рурками — вдихати й видихати повітря.

— Прекрасно, капітане, але ж запас повітря хутко вичерпується, і, тільки-но відсоток кисню впаде до п'ятнадцяти, дихати ним уже не можна.

— Безперечно. Та я вже казав вам, пане Аронаксе: помпи «Наутілуса» дозволяють мені нагнітати резервуари під великим тиском, а за цих умов прилад уміщує повітря, що його стає на дев'ять-десять годин.

— Нема жодних заперечень, — відповів я. — Мені, капітане, хотілося б тільки запитати, як ви освітлюєте собі шлях на дні океану?

— Апаратом Румкорфа, пане Аронаксе. Резервуар із повітрям припасовується до спини, а цей — до пояса. Складається він із Бунзенового елемента, який я наснажую не двохромовим калієм, а натрієм. Індукційна котушка приймає електричний струм і спрямовує його до ліхтаря особливої конструкції. В ліхтарі є зміяста скляна рурка, наповнена вуглекислим газом. Під впливом електричного струму газ світиться доволі яскраво. Ось в який спосіб я бачу під водою.

— Капітане Немо, на всі мої заперечення ви так переконливо й вичерпно відповідаєте, що я не смію більше ні в чому сумніватися. Та коли ви розбили вщент мене Рукейролевим та Румкорфовим приладами, мені залишається до нового наступу рушниця, що ви нею хочете мене озброїти.

— Але ж ця рушниця не вогнепальна, — відповів капітан.

— То, виходить, рушниця — пневматична?

— Звичайно! Та й як би то я зміг виробляти порох, коли на моєму судні нема ні селітри, ні сірки, ні вугілля?

— До того ж, — зауважив я, — під водою, щільнішою від повітря в вісімсот п'ятдесят разів, куля мала б долати величезний опір.

— Не в тім річ. Є зброя, що її після Фультона вдосконалили англійці Філіпп Коулз і Бурлей, француз Фурсі та італієць Ланді; вона, маючи замок особливої системи, здатна успішно стріляти й під водою. Але, повторюю, не маючи пороху, я замінив його стисненим повітрям, якого мені вдосталь дають «Наутілусові» помпи.

— Але ж це повітря швидко витрачається.

— І хай! Хіба я не маю при собі Рукейролевого резервуара, котрий в разі потреби може поповнити запаси такого повітря? Досить лише повернути кран. Зрештою, пане Аронаксе, ви самі побачите, що на підводному полюванні не так-то багато витрачається і повітря, і куль.

— А все-таки мені здається, що в напівтемряві, в щільному водному середовищі куля далеко не полетить і не завдасть смертельної рани.

— Навпаки, пане професоре, кожен постріл із моєї рушниці несе смерть, і хоч би як легко була ранена тварина, вона падає, мов пронизана блискавицею.

— Навіть легко поранена? Чому б то?

— Бо мої рушниці заряджені не звичайними кулями, а маленькими скляними пістонами — винайшов їх австрійський хімік Леніброк. Ці скляні пістони в крицевій оболонці з важким свинцевим дном — справжні маленькі лейденські банки, що містять у собі електричний заряд високої напруги. За найменшого поштовху вони розряджуються, і тварина, хоч яка могутня, падає мертва. Треба сказати, що ці пістони не більші за четвертий номер шроту і звичайна рушнична обойма вміщує їх до десяти набоїв.

— Здаюся, — відповів я, встаючи з-за столу. — Мені залишається тільки взяти рушницю і — куди ви, туди й я.

Капітан Немо повів мене на корму «Наутілуса». Минаючи Недову й Конселеву каюту, я гукнув своїх супутників, і вони пішли слідом за нами.

Всі разом ми ввійшли до камери, суміжної з машинною залою, де мали одягтися в костюми для підводної прогулянки.

XVI ПРОГУЛЯНКА ПО МОРСЬКОМУ ДНУ

Власне кажучи, камера правила за арсенал і за гардеробну «Наутілуса». На стінах висіло дванадцять скафандрів.

Нед Ленд глянув на це спорядження з неприхованою огидою і не схотів його надягати.

— Але ж, мій любий Неде, — сказав я, — ліси острова Креспо — підводні ліси.

— Оце так! — розчаровано вигукнув гарпунер — його мрії про свіже м'ясо розбивались-бо вщент. — А ви, пане Аронаксе, невже ви натягнете на себе оту потворну збрую?

— Доведеться, Неде; нічого не вдієш.

— Ваша воля! — відповів гарпунер, знизавши плечима. — Що ж до мене, то я доброхіть у неї не полізу, хіба що силою напнуть.

— Вас ніхто не змушує, містере Ленде, — сказав капітан Немо.

— А Консель зважиться? — запитався Нед.

— Я за паном професором всюди, — куди вони, туди і я, — відповів Консель.

На капітанів поклик з'явилися два матроси і помогли нам одягти важкі, склеєні з гуми, водонепроникні скафандри, схожі на рицарський обладунок. Холоші штанів кінчалися чобітьми на важких свинцевих підошвах. Підбивка куртки трималася на мідяних платівках, котрі захищали груди од тиску води і полегшували дихання; до рукавів попришивано м'які рукавички, які не сковували руху пальців.

Водолазні лати з коркового дерева, безрукавні куртки, всілякі підводні буди, винайдені й рекламовані в XVIII сторіччі, відома річ, поступалися перед цими вдосконаленими скафандрами.

Капітан Немо, матрос із його команди — геркулесової будови здоровань. Консель і я хутенько вдяглися в скафандри. Залишалося одягти на голови металеві шоломи. Та перш ніж приступитися до цього, я попросив у капітана дозволу глянути на рушницю.

Матрос подав мені звичайну начебто рушницю, з величеньким крицевим прикладом, порожнистим усередині. Він правив за резервуар для стисненого повітря, що влітало до цівки, тільки-но спущений курок одкривав клапан. В обіймиці містилося з дванадцять електричних куль — за допомогою пружини вони автоматично подавалися до цівки. По кожному пострілові рушниця сама заряджалась.

— Капітане Немо, — сказав я, — ваша рушниця — досконала й воднораз проста в користуванні. Я жадаю її випробувати. Тільки як ми спустимося на дно? Гадки про це не маю!

^{Ми хутенько вдяглися в скафандри.}

— Зараз, пане професоре, «Наутілус» стоїть на мілині, метрів десять завглибшки, і ми легко можемо вибратись.

— Але в який спосіб?

— Ось побачите.

Капітан Немо надягнув шолома. Ми з Конселем зробили те саме, і тут Нед Ленд іронічно побажав нам «щасливого полювання».

На комірі куртки — мідяне кільце з нарізкою; на неї нагвинчувався кулястий металевий шолом. Крізь три отвори, засклені грубим склом, водолаз, повертаючи голову, міг дивитися навсебіч. Я пригвинтив шолома — і враз запрацював апарат Рукейроля, що висів у мене за спиною, і стало легко дихати.

Румкорфову лампу — на пояс, рушницю — в руки, — і я зрихтований до виходу. Та, правду кажучи, у важкенному скафандрі, у чоботях із свинцевими підошвами я не міг ступити й кроку.

Але ступати не довелося — мене враз штовхнули до невеличкої кабіни, суміжної з гардеробною. Таким самим чином там опинилися й мої супутники. Двері за нами зачинилися, і ми поринули в пітьму.

Трохи згодом я почув пронизливий свист. Обдало холодом ноги, тоді живіт, далі груди. Певно, в машинній залі одкрили крани, і до кабіни ринула вода. Потім одчинилися другі двері. На нас упали сіряві сутінки. За мить ноги торкнулися морського дна.

Як розказати враження від цієї підводної прогулянки? Слова надто нікчемні, щоб ними відтворити дивовижу океанової безодні. Коли навіть пензель маляра не здатен змалювати чарів підводного світу, то чи опише їх жалюгідне перо?

Капітан Немо йшов попереду, матрос — позаду. Ми з Конселем прямували пліч-о-пліч — так, ніби можна було перемовлятися крізь металеві шоломи. Я не відчував уже тягаря одежі, чобіт, резервуара з повітрям, важкого шолома, що в ньому голова теліпалася, мов мигдаль у лушпайці. Весь цей обладунок, занурений у воду, полегшав на стільки, скільки важила вода, ним витиснена. Який спасенний отой Архімедів закон. Тепер я вже не був інертною масою — мої рухи підкорялися мені.

Мене дивувала сила світла — воно просвічувало морське дно крізь тридцятифутовий шар води. Сонячне проміння ряхтіло на дні ніжними барвами. За сто метрів довкола нас геть усе було видно. А далі синява глибинних вод жухла, густішала й, нарешті, губилася в непроглядній пітьмі. Вода, що мене облягала, здавалася повітрям, тільки багато щільнішим за земне і не таким прозорим. Над собою я бачив спокійну поверхню моря.

Ми йшли по дрібному злежалому піску, але не такому побриженому, як на березі. Цей сліпучий килим одбивав сонячне проміння, ніби справжній рефлектор. Саме звідси ота сила віддзеркаленого світла, що просякає в кожну молекулу води. Чи повірять мені, коли скажу — на глибині тридцяти футів я бачив усе точнісінько так, як на землі ясної днини?

Вже чверть години ми йдемо по осяйному піску, всіяному не відчутною на дотик порохнею мушлів. Довгастий тулуб «Наутілуса» мало-помалу зникав з очей, та світло його прожектора осяватиме нам шлях, коли ми вертатимемо на борт судна.

Ми простували й простували вперед, а піщаній пустелі, здавалося, не буде кінця-краю. Я відслоняв рукою плинну заслону, що змикалася позад мене, і вода тут же стирала сліди моїх ніг.

Незабаром удалині заманячіли якісь невиразні обриси. Підійшовши ближче, я розгледів величні підводні бескиди, повиті пречудовими зоофітами. Мене враз зачарувала краса світлових ефектів, притаманних тільки водному середовищу.

Була десята година ранку. Сонячне проміння, що падало вскіс, заламувалось у воді, ніби в призмі, і мінилося на водоростях, скелях, мушлях, поліпах усіма барвами веселки. Яке диво! Око милувалося на це вирування, на цей калейдоскоп кольорів — зеленого, жовтого, жовтогарячого, фіолетового, синього, блакитного, червоного! Справжнісінька палітра натхненного митця! Яка досада, що я не міг поділитися з Конселем тими враженнями, тою радістю, тим захватом, що мене пойняли! Чому я не знав, як капітан Немо і його матрос, мови знаків! Отже, за браком кращого, я промовляв сам до себе, щось вигукував у мідяний шолом, намарне витрачаючи повітря.

Конселя, так само, як і мене, засліпило чарівне видовище. Та, побачивши усіх цих зоофітів і молюсків, він, певно, своїм звичаєм заходився їх класифікувати. А тут була тьма-тьменна поліпів та голчастошкірих. Різновиди ізид, корнулярії-самітники, пучки первісних окулін, знаних колись під назвою «білі корали», колючі фонгії, подібні до грибів, анемони, прирослі круглими підошвами до ґрунту, — справжній квітник, оздоблений морськими зірками та порпітами у віночках блакитних мацаків; бородавчасті астерофітони, ніби тонкі мережива, сплетені руками наяд, легко коливалися під нашими дотиками. Мені шкода було топтати міріади блискучих молюсків — морських гребінців, молоточків, донаксів — справжніх черепашок-скакунців, тривусів, червоних шоломів, крилатиків та інші витвори невичерпної океанової фантазії. Але треба було йти, і ми прямували далі, а над нашими головами линули зграї фізалій із хиткими блакитними моцаками; медузи своїми опаловими чи то ніжно-рожевими парасольками, лазуровими по краях, захищали нас од сонячного проміння, а світні пелагії могли б осявати шлях, коли б ми йшли поночі.

Всі ці дива я споглядав мимохідь; тільки ж но я спинявся, капітан Немо жестом звав мене простувати за ним. Незабаром ґрунт змінився. Морське дно вкривав уже не пісок, а беручкий намул, що його американці зовуть «оазом»; він складається з кремнеземного або вапнякового черепашнику. Далі ми перетяли луги водоростей, котрі цупко чіпляються за ґрунт і на диво швидко розростаються. Ці густі прерії могли б позмагатися своєю м'якістю з найпухкішими килимами, що їх виткала рука людини. Водорості стелилися не тільки під ногами, а й над головами. Ми йшли під хистким склепінням. Над нами коливалися довгі стрічки кулястих і півкулястих фукусів, лауренсії, тонколисті клацостефи, лапчасті родоменії, подібні до кактусів. Я завважив, що зелені водорості виганялися вгору, червоні посідали середні шари, а чорні та брунатні гідрофіти розрослися квітниками й цілими садами на океанськім дні.

Ці водорості — справжнє диво творіння. Поміж них трапляються і найменші, й найбільші взірці рослинного світу. Поруч із мікроскопічними рослинами, що їх можна вмістити сорок тисяч на п'яти квадратних міліметрах, зустрічаються фукуси, які сягають п'ятсотметрової довжини.

Вже минуло з півтори години, як ми залишили «Наутілус». Бралося на полудень. Я визначив це по прямовисних сонячних променях, що вже не заламувалися в воді. Чари барв щезали, а смарагдові та сапфірові тони меркли на нашому небозводі. Ми йшли та йшли вперед, і кроки наші навдивовижу гучно відлунювали од землі. Найменший шум поширювався зі швидкістю, незвичною для вуха земних житців. Воно й не диво, адже ж вода — ліпший провідник звуку, аніж повітря, — у воді звук поширюється в чотири рази швидше.

Тим часом морське дно помітно нижчало. Сонячне проміння потьмянішало. Ми перебували на глибині ста метрів, під тиском десять атмосфер. Але в скафандрі я не відчував того тиску. Мені тільки якийсь час щеміли суглоби пальців. Я й трохи не втомився по двох годинах ходи у незвичному спорядженні. Рухатись у воді було дуже легко й вільно.

На глибині трьохсот футів я ще помічав відблиски сонця, проте сяйво його — хоч і поволі, але невблаганно — заступала червонава пітьма. Це була межа між днем і ніччю. Втім, ми ще добре бачили і могли обходитися без апаратів Румкорфа.

Раптом капітан Немо зупинився. Коли я підійшов до нього, він показав мені на якусь темну масу, що видніла в пітьмі недалеко від нас.

«Це ліс острова Креспо», — подумав я і не помилився.

XVII ПІДВОДНИЙ ЛІС

Отже, ми підійшли врешті до лісу, безперечно, одного з найчудовіших місць у безмежних володіннях капітана Немо. Він уважав їх за свою власність і мав на них таке саме право, як перша людина за перших днів світу. А втім, хто міг би змагатися з ним за право посідання цього підводного царства? Який ще сміливець зважиться спуститися сюди із сокирою в руках і вирубувати темні хащі?

Підводний ліс складався з величезних деревистих рослин, і тільки-но зайшли ми під його розлоге склепіння, я зчудувався, як незвичайно ростуть гілки й листя, — нічого такого я зроду не бачив.

Жодна травиночка не стелилася по землі, жодна гілка не росла криво, не розгалужувалась, не тяглася поземки. Все пнулося вгору, до поверхні океану. Кожна бадилина, кожне стебло, хай би і найтонші, стриміли догори, ніби залізні прути. Фукуси й ліани росли тільки сторчма. Водорості стояли непорушно, і коли я, проходячи, відгортав їх рукою вбік, вони тут же виструнчувалися знов. Тут владарювала прямовисність.

Незабаром я оббувся в цьому химерному світі, очі поволі призвичаїлися до сутінків, що оповивали все навколо. Ґрунт цього лісу був усипаний гострим камінням, і ми щоразу об нього зашпортувались. Підводна флора видалася мені розмаїтою, куди багатшою, ніж в арктичних і тропічних зонах, де рослинність представлена кількома лиш видами. Але спершу я мимохіть спантеличився; зоофітів прийняв за водорості, тварин — за рослин. Та й хто б тут не помилився? Адже в підводному світі фауна дуже подібна до флори!

Я зауважив, що всі рослини не ростуть із ґрунту, а тільки чіпляються його поверхні. Вони не мають коріння, тож не потребують від землі живлення; ці рослини однаково добре почуваються на камені, черепашнику, на піску чи ріні — аби тільки було за що вчепитися. Все ж необхідне для свого життя вони дістають із води, яка їх тримає й водночас годує. Майже всі ці водорості мають замість листя примхливої форми платівки, м'яко забарвлені рожевим, шарлатовим, зеленим, оливковим, рудавим та брунатним кольорами. Я бачив тут віялуваті падіни-павичі, яро-пурпурові цераміуми, ламінарії, які простягали догори свої молоді їстівні пагінці, ниткуваті нерецисти, що розгалужувались на висоті п'ятнадцяти метрів, букети ацетабулій, стовбури яких грубшають угорі, і силу інших безквітних глибоководних рослин. «Цікава аномалія, дивовижна властивість цього світу, — казав один розумний натураліст, — тут тваринне царство квітне, а рослинне — ні!»

Поміж розмаїтими деревистими рослинами, такими самими заввишки, як дерева помірної зони, кущилися справжні квітники, живоплоти із зоофітів, на яких розпукувалися посмуговані звивистими зморшками мендрини, жовтаві каріофілеї, пасма травистих зоантерій, — і на довершення ілюзій риби-мушки, ніби рій колібрі, стрибали з гілки на гілку, а жовті лепісаканти з гострою лускою й зубастими щелепами, дактилоптери та моноцентри вигулькували з-під наших ніг, неначе зграї бекасів.

Зразу пополудні капітан Немо подав знак зупинитися на спочинок. Я вельми зрадів. Ми розташувалися під склепінням аларій; їхні довгі стебла, схожі на паси, загострені на кінцях, стриміли догори, неначе стріли.

Я з насолодою віддався спочинкові. Шкода тільки, що ми не могли розмовляти. Я притулив шолома до Конселевої голови. Очі цього славного хлопця блищали задоволенням, і на знак великої втіхи він дуже кумедно закрутив головою у своїй мідяній бані.

Мене дуже дивувало, що по чотиригодинній прогулянці мені зовсім не хотілося їсти. Я не міг знайти тому пояснення. Але натомість мене змагав непереможний сон, як то буває зі всіма водолазами. Очі мої заплющилися, і я поринув у солодку дрімоту, що її досі переборював лише ходою. Капітан Немо та його здоровань матрос подали нам приклад, простягшися в цьому плинному кришталі.

Не знаю, чи довго я спав. Коли збудився, мені здалося, що сонце хилиться до обрію. Капітан Немо уже встав, а я саме потягувався, аж раптом одна несподівана проява змусила мене миттю схопитися на ноги.

За кілька кроків од нас здоровезний краб, чи не з метр заввишки, вирячивши свої косі очиська, цілився кинутись на мене. І хоча мій скафандр був досить міцний, щоб захистити мене від його укусів, я мимоволі здригнувся з жаху. Тут саме прокинулись Консель і матрос. Капітан Немо кивнув матросові на огидну істоту, і той прикладом враз убив потвору; я бачив, як корчилися в судомі її страхітливі лапи.

Тільки тепер мені спало на думку, що в темних безоднях водяться й інші, ще страшніші тварини і що скафандр не захистить мене од них. Я поклав собі стерегтися.

Я сподівався, що наш відпочинок знаменує кінець прогулянки і тепер ми вернемось до «Наутілуса»; але ні — капітан Немо повів нас далі підводними лісами.

Дно нижчало — ми спускалися глибше й глибше. Бралося на третю пополудні, коли ми дісталися вузького видолинка, затисненого поміж двох скель на глибині ста п'ятдесяти метрів. Ми вже спустилися на дев'яносто метрів нижче тієї невидимої межі, яку природа, здавалося, встановила для підводних мандрівок людини.

Глибину, що на ній ми тепер перебували, я визначив у сто п'ятдесят метрів, хоч і не мав ніяких вимірювальних приладів. Проте я знав, що навіть крізь найпрозорішу морську воду сонячні промені глибше не проникають. І справді, темрява дедалі густішала. За десять кроків нічого не можна було розгледіти. Я йшов навпомацки, аж раптом пітьму прорізав сніп яскравого світла. Це капітан Немо засвітив електричного ліхтаря. Те саме зробив матрос, а за ним — і ми з Конселем. Чотири наші ліхтарі враз осяяли море на двадцять п'ять метрів довкруж.

Капітан Немо, простуючи попереду, вів нас у темні хащі підводного лісу, в якому дедалі рідше траплялися кущі. Я помітив: на цій глибині рослинне життя зникало перше, ніж тваринне. Водорості тут не чіплялися за безплідний ґрунт, натомість сила дивовижних тварин, зоофітів, членистоногих, молюсків та риб ще роїлися довкола.

Я подумав, ідучи, що яскраве світло апаратів Румкорфа неодмінно приманить якихось мешканців цього похмурого підводного світу. Та якщо вони й підпливали до нас, то, певно, трималися на віддалі, недосяжній мисливцеві. Капітан Немо кілька разів спинявся, здіймав рушницю й цілився, та, передумавши, закидав рушницю на плече і йшов далі.

Нарешті десь біля четвертої години дня нашій чудесній прогулянці настав край. Зненацька перед нами звелася кам'яна стіна, величне нагромадження скель, хоч і подірявлених темними печерами, та практично неприступних.

Це було підніжжя острова Креспо. Це була земля.

Капітан Немо зупинився. Він жестом звелів нам зробити те саме, і, дарма що мене поривало кинутися на цю стіну, я мусив стати. Тут кінчалися володіння капітана Немо. За ними лежав інший світ, у який капітан Немо не бажав ступити жодного кроку.

^{Здоровенний краб, вирячивши очиська, цілився кинутись на мене.}

Ми вирушили назад. Капітан Немо, знов очоливши наш невеличкий загін, рішуче йшов уперед. Мені здалося, що ми вертаємось до «Наутілуса» іншим шляхом. Той шлях із стрімкими підйомами, а тому й дуже важкий, невдовзі вивів нас до самої поверхні океану. Щоправда, виходили ми в верхні водяні шари поступово, отже й не зазнали раптової зміни тиску, такої небезпечної людському організмові й такої фатальної необачним водолазам. Світло дедалі яснішало і яснішало. Сонце висіло низько над обрієм, і його заломлене у воді проміння знову вигравало веселкою довкола нас.

На десятиметровій глибині ми проминали зграї розмаїтих дрібненьких рибок, меткіших і численніших, ніж птахи в повітрі, проте жодна морська дичина, варта рушничного пострілу, не трапляла нам на очі.

Раптом капітан Немо, рвучко здійнявши рушницю, прицілився в якусь істоту, що вовтузилась у хащах. Гримнув постріл, почувся кволий писк, і підбита тварина впала за кілька кроків од нас.

Це була чудова морська видра, калан, єдине чотириноге, яке водиться тільки в морях. Хутро цієї тварини, що сягає півтора метра завдовжки, — темно-каштанове на спині, сріблясте на череві, тонке, блискуче, — дуже високо ціниться на російському й китайському ринках. Я милувався на рідкісного хижака з круглою головою, куценькими вухами, з кулястими очима й білими вусами, дуже подібними на котячі, з пухнастим хвостом і перетинчастими лапками. Мисливці здибують калана дедалі рідше, здебільшого на півночі Тихого океану, де, можна гадати, він також незабаром щезне.

Матрос закинув здобич собі на плече, і ми рушили далі.

Цілу годину ми йшли піщаною рівниною. Часто вона підіймалась так високо, що до океанської поверхні лишалося не більше двох метрів. І тоді я бачив у воді чітке віддзеркалення наших постатей — над нами, повторюючи кожен наш рух, пропливав догори ногами точнісінько такий загін.

Варте уваги ще одне явище. Угорі линули важкі хмари, то згущуючись, то раптом танучи. Подумавши, я здогадався, що до цієї оманливої мінливості хмар спричинилася постійна зміна глибини водяного шару; я навіть побачив білі баранці на гребенях хвиль. Крізь них ясно видніли тіні великих птахів, що пролітали в нас над головою, черкаючи крильми воду.

Саме тоді я став свідком одного з найвлучніших пострілів, що його будь-коли траплялося бачити мисливцеві. Над водою, широко розкинувши крила, звільна линув якийсь величезний морський птах. Коли він низько спустився над водою, наш супутник-матрос прицілився в нього й натис на курок. Птах стрімко полетів донизу і, шубовснувши в воду, впав біля спритного мисливця, котрий відразу схопив здобич. Це був альбатрос, чудовий взірець морських птахів.

Ця подія ненадовго затримала нас. Дві години ми простували то піщаною рівниною, то лукою, порослою водоростями, які чіплялися нам за ноги. Правду кажучи, я вже ледве тягся, коли раптом помітив за півмилі од нас тьмяну смужку світла. То був прожектор «Наутілуса». Ще хвилин двадцять — і ми будемо на борту; отам-то я нарешті зможу легко зітхнути; мені навіть видалося — я видихав весь кисень із резервуара. Та я не передбачив зустрічі, через яку ми припізнилися з поверненням.

Я трохи відстав од гурту, аж раптом побачив — капітан Немо притьмом кинувся до мене. Своєю дужою рукою він ураз нагнув мене додолу; матрос зробив те саме Конселеві. Спершу я не міг збагнути, що означає несподіваний напад, але за мить заспокоївся, побачивши, що капітан лежить обіч мене, і став чекати, що буде далі.

Я лежав під заслоною кущів фукусів і, підвівши голову, помітив, що над нами повільно сунуть якісь велетенські світні брили.

Кров захолола мені в жилах. Я впізнав страшних хижаків, що чигали на нас. Це були дві жахливі акули-людожери з величезними хвостами, з тьмавими скляними очима, із світляними плямами навколо пащек. Страхітлива пелька спроможна своєю залізною щелепою розтрощити людину! Не знаю, чи цікавився Консель класифікацією акул; що ж до мене — я дивився на їхні сріблясті черева, на страшні зубиська не як учений-природознавець, а скорше як жертва.

На превелике наше щастя, у цих драпіжниць поганий зір. Не помітивши нас, вони проплили далі, і ми якимось дивом уціліли перед загрозою, небезпечнішою за зустріч із тигром у глухому лісі.

Десь за півгодини ми дісталися «Наутілуса». Двері було відчинено, і, тільки-но ми ввійшли до кабіни, капітан Немо їх зачинив. Тоді натиснув на кнопку. Запрацювали помпи, і незабаром я відчув — довкола мене швидко падає рівень води; за кілька секунд кабіна геть спорожніла. Потому відчинилися внутрішні двері, і ми ввійшли до гардеробної.

Тут з мене стягли скафандра, і я, ледь живий з утоми, сонний до одуру, але зачарований цією чудовою підводною мандрівкою, вернув до своєї каюти.

XVIII ЧОТИРИ ТИСЯЧІ ЛЬЄ ПІД ВОДАМИ ТИХОГО ОКЕАНУ

Назавтра, вісімнадцятого листопада, я збудився спочилий та бадьорий і вийшов на палубу «Наутілуса», коли капітанів помічник промовляв свою щоденну фразу. Тут мені несподівано спало на думку, що він рапортує про стан на морі чи, певніше, сповіщає: «Не видно жодної небезпеки!».

Ба й справді — океан був пустельний. На обрії — жодного вітрила! Острів Креспо за ніч розтанув удалині. Море поглинуло всі веселкові барви, зберігши тільки синяву, розсіваючи її навколо й укриваючи муаровою наміткою своє брижувате лоно.

Я милувався чарівною океановою красою, аж тут на палубі з'явився капітан Немо. Він начебто мене не помітив і розпочав астрономічні спостереження. Упоравшись із тим, зіперся на штурвальну рубку й задивився в синю далечінь океану.

Тим часом на палубу піднялося з двадцятеро кремезних, дужих матросів «Наутілуса». Вони заходилися витягувати закинуті на ніч сіті. Це вочевидь були люди різних національностей, проте всі мали ознаки європейського типу. Я впізнав ірландців, французів, слов'ян, одного грека чи критянина. На жаль, вони були скупі на слово, а між собою розмовляли якоюсь дивною говіркою, мені зовсім незнаною. Отож я не міг до них заговорити.

Сіті витягнено на борт. Вони скидалися на нормандський невід, широчезний мішок, що за допомогою плавучої реї і ланцюга, просиленого в нижні очка, залишається відкритим у воді. Цей мішок, прикріплений залізним тросом до корми, скребе по морському дну й загрібає все, що трапляється на його шляху. Цього разу невід зачерпнув цікаві взірці морської фауни: лягву-рибу, прозвану за свої куменді рухи штукарем, чорних вусатих комерсонів, рогоносів, попасованих червоними смугами, отруйних чотиризубок-губанів, оливкових міног, сріблястих макрорінків, електричних ниткохвосток, зеленавих тріскових риб, чимало різновидів бичків, нарешті, кілька більших риб — головатку з опуклою головою, із метр завдовжки, багато чудової скумбрії, що мінилася сріблом та блакиттю, трійко прегарних тунців, — хоч які вони були спритні, а невода все ж не минули.

Сіті принесли щонайменше тисячу фунтів риби. Добрий вилов, хай і не розкішний. Наш невід, закинутий на кілька годин, захоплює в нитяну в'язницю всіх водяних мешканців, що попадаються йому на шляху. Отже, харчів нам не бракуватиме: швидкість «Наутілуса» та принадна сила його прожекторів повсякчас збагачуватиме наші припаси.

Щедрі дари моря зразу спущено до камбуза, частина піде на обід, решта — на консервування.

Риболовлю скінчено, запаси повітря поновлено — то «Наутілус», певне, невдовзі зануриться. Я був повернув до своєї каюти, аж раптом капітан Немо обернувся до мене й мовив:

— Гляньте, пане професоре, хіба океан не живий? Хіба він, як і все живе, не гнівається й не лагіднішає? Звечора він заснув, як і ми, а зараз прокидається.

Ні тобі добридень, ні на добраніч! Так ніби ця дивна людина продовжує зі мною давно почату розмову.

— Подивіться, — правив далі капітан Немо, — океан пробуджується від пестощів сонця! Він увіходить у своє щоденне життя. Цікаво стежити, як б'ється його пульс! Він має серце, має артерії, і я згоден із ученим Морі, що виявив у океановім організмі рух — достеменно такий, як кровообіг живих створінь.

Капітан Немо не сподівався, певне, на мою відповідь, а я вважав зайвим підтакувати йому «атож», «безперечно», «ви маєте рацію». Він скорше говорив сам до себе, надовго вмовкаючи по кожній фразі. То були роздуми вголос.

— Авжеж, — казав він, — в океані відбувається безугавний кругообіг води, зумовлений різницею температури в різних його частинах, наявністю солей та мікроорганізмів. Справді-бо, різниця температур спричиняється до різної щільності води, а від цього утворюються течії і протитечії. Випаровування, незначне в полярних теренах і посилене в екваторіальних, призводить до невпинного обміну між тропічними й полярними водами. До того ж я був вельми здивований, помітивши, що вода повсякчас рухається від дна до поверхні й навпаки, і цей прямовисний плин — справжнє дихання океану. На полюсі ви побачите наслідки цього дивного явища і збагнете — саме завдяки завбачливості природи вода замерзає лише на поверхні.

Коли капітан Немо промовив останню фразу, я подумав: «Полюс! Невже цей сміливець зважиться плисти аж туди?»

Замовкнувши, капітан дивився на водну стихію, що її так ретельно, так невтомно вивчав. Перегодом він озвався:

— Море, пане професоре, має в собі дуже багато солі; якби зібрати всю сіль, розчинену в Світовому океані, об'єм її складав би чотири мільйони кубічних льє; а якби цією сіллю всипати земну кулю — покров сягав би десяти метрів завгрубшки. Не думайте, що сіль у морській воді — тільки примха природи! Ні! Сіль зменшує випаровування води, застерігає від вивітрювання водяних шарів і тим самим береже помірні зони від навальних злив. То величезна роль — урівноважувати дію природних сил на нашій планеті!

Капітан Немо замовк, навіть підвівся, пройшовся палубою й знов повернувся до мене.

— Що ж до інфузорій, — сказав він, — цих мікроскопічних створінь, які мільйонами живуть у кожній краплині води, яких іде вісімсот тисяч на один міліграм, — їхня роль не менш значлива. Вони поглинають морські солі, вбирають в себе розчинені у воді речовини, вони утворюють корали та мадрепори й будують цілі вапнякові острови. Краплина ж води, очищена від мінеральних домішок, легшає, підіймається на поверхню, там знову поглинає солі, що залишилися від випаруваної води, і тим коштом важчає; знову осівши, дає харч мікроорганізмам. Словом — безнастанний плин згори вниз і знизу вгору, вічний рух, вічне життя! Життя, бурхливіше проти земного, багатше, довічніше, життя, що буяє геть у всьому океані, середовищі, як то кажуть, смертельному для людини, та життєдайному для міріадів живих створінь — і для мене!

Запалений цією мовою, капітан Немо геть змінився і справив на мене надзвичайне враження.

— Тут, — додав він, — тільки тут справжнє життя! І я вірю — можна побудувати підводні міста, підводні будинки, котрі, як «Наутілус», щоранку випливали б «подихати» на поверхню океану, міста вільні, міста незалежні. І хто знає, коли якийсь деспот…

Капітан Немо урвав себе гнівним жестом. Потім, звернувшись просто до мене, ніби силкуючись звільнитися від болісних думок, запитав:

— Пане Аронаксе, чи знаєте ви, яка глибина океану?

— Я знаю, капітане, тільки ту глибину, що нам дали вимірювання.

— Чи можете її сказати? Принагідно я міг би перевірити.

— Ось вона, наскільки пам'ятаю, — відповів я. — Якщо не помиляюся, за вимірами середня глибина в північній частині Атлантичного океану сягає восьми тисяч двохсот метрів, а в Середземному морі — двох тисяч п'ятисот метрів. Найретельніші виміри проведено в північній частині Атлантичного океану, десь на тридцять п'ятому градусі широти. В кількох точках визначено такі глибини: дванадцять тисяч метрів, чотирнадцять тисяч дев'ятсот один метр і п'ятнадцять тисяч сто сорок дев'ять метрів. Отже вважають — якби дно Світового океану нівелювати, глибина його сягала б хіба що семи кілометрів.

— Прекрасно, пане професоре, — промовив капітан Немо. — Сподіваюся дати вам точніші показники. Що ж до пересічної глибини цієї частини Тихого океану, то можу сказати — вона має всього чотири тисячі метрів.

Отак сказавши, капітан Немо попростував до люка й спустився східцями вниз. Пішовши вслід за ним, я дістався великого салону. Відразу ж закрутився гвинт, і лаг показав швидкість двадцять миль на годину.

Минали дні, минали тижні, а капітан Немо був, як і перш, скупий на зустрічі зі мною. Бачив я його дуже рідко. Капітанів помічник щоранку ретельно позначав на карті, де саме «Наутілус», і це давало мені змогу визначити наш шлях.

Консель і Нед Ленд проводили цілі дні зі мною. Консель розказував своєму другові про чудеса, бачені за нашої прогулянки, і канадця брала досада, що він не ходив із нами. Та я сподівався — трапиться ще не одна нагода побувати в підводних лісах.

Майже щодня на кілька годин розсувалися залізні віконниці салону і наші очі проникали в таємниці підводного світу.

«Наутілус» тримав курс на південний схід і плив на глибині ста — ста п'ятдесяти метрів. Проте одного дня судно несподівано пішло навкоси й занурилося на дві тисячі метрів. Стоступеневий термометр показував чотири з чвертю ступня вище нуля — температуру, властиву цим глибинам начебто під всіма широтами.

Двадцять шостого листопада о третій годині ранку «Наутілус» перетнув тропік Рака на 172° довготи. Двадцять сьомого листопада ми проминули Сандвічеві острови, де чотирнадцятого лютого 1779 року спіткав свою смерть знаменитий Кук. Отже, за час нашої мандрівки ми подолали чотири тисячі вісімсот шістдесят льє. Вранці, вийшовши на палубу, я побачив за дві милі під вітром острів Гаваї — найбільший із семи островів, що становлять Гавайський архіпелаг. Я виразно бачив смуги оброблених нив, пасма гір уздовж морського берега, вулкани, над якими підноситься Муна-Реа, здіймаючись на п'ять тисяч метрів над рівнем моря. В наші сіті поміж численних взірців тутешньої фауни зловилися кілька віялуватих павоній, на диво зграбних і гарних поліпів, що дуже часто трапляються в цих краях.

«Наутілус» і далі тримав курс на південний схід. Першого грудня він перетяв екватор на 142° довготи, а четвертого грудня, після швидкого переходу, не позначеного якимись особливими пригодами, ми досягли Маркізьких островів. За три милі, на 8°57′ південної широти і 139°32′ західної довготи, я помітив шпиль Мартіна, що височів на Нука-Гіва — одному з найбільших Маркізьких островів, котрий належить Франції. А що капітан Немо своїм звичаєм, обминув острів, то я тільки й встиг розгледіти на обрії лісисті гори. Тут попали до наших сітей розмаїті риби: золотохвості корифени з блакитними плавцями й золотим хвостом, найсмаковитіші з усіх риб на світі; чудові коралові губані, які майже не мають луски, чудові на смак; осторінки з костистою шелепою; жовтаві тазари. Всі ці риби були гідні нашого столу.

Минувши ці чудові острови, що над ними майорить французький прапор, «Наутілус» із четвертого по одинадцяте грудня проплив біля двох тисяч миль. Цей перехід ознаменувався зустріччю з цілим сонмищем кальмарів, цікавих молюсків, дуже близьких до каракатиці. Французькі рибалки називають їх «рогатими». Належать кальмари до класу головоногих, підкласу двозябрових — до них зараховують ще каракатиць та аргонавтів. Цих молюсків уважно вивчали ще античні природознавці; вони посідали неабияке місце серед метафор старожитніх ораторів і водночас правили за вишукану страву багатим громадянам, як то запевняв давньогрецький лікар Атеней.

«Наутілус» зустрів цю зграю молюсків у ніч проти 10 грудня. Мільйони цих молюсків переселяються з помірних вод у теплі, прямуючи тим самим шляхом, що й оселедці та сардини. Крізь грубі кришталеві шиби ми дивилися, як кальмари, безладно вимахуючи десятьма своїми мацаками, що їх природа розсіяла довкола голови, ніби чуприну з живих гадів, задом наперед мчали за рибами й молюсками, пожирали дрібних і зникали в пащеках великих риб. «Наутілус» попри всю свою швидкість довго не міг вибратися з цієї живої каші, що натоптувалась у сіті. Тут я нарахував за класифікацією Д'Орбіньї дев'ять видів, властивих тихоокеанській фауні.

Море дарувало нам нескінченні чарівні видовища. Воно невпинно їх міняло, безперестану поновлювало декорації, лаштунки, на превелику втіху нашим очам. Ми не тільки споглядали й милувалися — ми проникали в найглибші океанові таємниці. І я захоплювався, захоплювався без кінця.

Одинадцятого грудня вдень я читав у великому салоні. Нед Ленд і Консель при вікні дивилися на осяйні води. «Наутілус» стояв непорушно. Наповнивши повітрям резервуари, він тримався на глибині тисячу метрів, в малонаселених водах, що їх великі риби навідують лише зрідка.

Я читав чудову книжку Жана Масе «Служники шлунка», захоплюючись дотепністю автора, аж раптом Консель озвався до мене:

— Як ваша ласка, пане професоре, підійдіть на хвильку до вікна! Прошу, підійдіть! — мовив він якимось чудним голосом.

— Що там таке, Конселю?

— Якби пан професор самі глянули.

Я встав і підійшов до вікна.

У воді, освітлена сяйвом прожектора, видніла якась нерухома темна маса. Я пильно вдивлявся, силкуючись розгледіти цю велетенську тварину. І раптом мені сяйнуло в голові.

— Корабель! — вигукнув я.

— Еге ж, — відповів канадець, — затоплений корабель.

Нед Ленд мав рацію. То був корабель, з якого ще звисали обірвані ванти. Корпус його добре зберігся, здавалося, ніби судно кілька годин тому плавало. Уламки трьох щогл, які стриміли над палубою, свідчили про те, що команда мусила пожертвувати рангоутом. Наповнившись водою, судно похилилося набік. Сум брав дивитися на потонулий корабель, але ще гірша журба пойняла нас, коли ми звернули очі на палубу — там виднілися заплутані у мотуззя трупи. Було їх шестеро: чотири чоловіки — один так і стояв при стерні — і жінка з дитиною на руках. Жінка була молода. В яскравому світлі прожектора я навіть міг розгледіти риси її обличчя. В останньому відчайдушному зусиллі вона підняла своє маля. Нещасна дитина обвивала рученятами материну шию. Чоловіки заклякли в жахливих поставах, — певно, вони силкувалися виплутатись із мотуззя, що в'язало їх до судна. Тільки стерничий — спокійний, з ясним чолом у ореолі сивого волосся — стискав рукою стерно і, здавалося, вів своє трищоглове судно через океанову безодню!

Який жах! Занімілі, з серцями, які калатали так, мовби зараз вирвуться з грудей, ми дивилися на корабель, застиглий у мить загибелі. А довкола шастали величезні акули…

«Наутілус» обійшов затонуле судно, і я встиг прочитати на його кормі:

XIX ВАНІКОРО

Це було перше жахливе видиво морської катастрофи, що її ми зустріли на своїм шляху. Згодом, коли «Наутілус» проходив судноплавніші моря, ми ще не раз бачили затонулі кораблі, що гнили в воді, а ще глибше, на самому дні — гармати, ядра, кітви, ланцюги та інше поїдене іржею залізо.

«Наутілус» йшов уперед, і одинадцятого грудня ми досягли архіпелагу Паумоту, що його Бугенвіль колись назвав «Групою небезпечних островів». Острови Паумоту розкидані впродовж п'ятисот льє з ост-норд-осту на вест-норд-вест на 13°30′ — 23°50′ південної широти і 125°30′ — 151°30′ західної довготи від острова Дюсі до острова Лазарева. Це шістдесят груп коралових островів, куди входить і група Гамб'є, що знаходиться під протекторатом Франції. Загальна їхня площа — триста сімдесят квадратних льє. Завдяки повільній, але невпинній роботі поліпів вони дедалі поширюються і згодом з'єднаються між собою. Тоді між Новою Зеландією та Новою Каледонією, сягаючи Маркізьких островів, виникне п'ятий суходіл.

Я розвинув цю теорію перед капітаном Немо, і він холодно відповів:

— Потрібні не нові суходоли, а нові люди!

Простуючи точно визначеним курсом, «Наутілус» проминув острів Клермон-Тоннер, один із найцікавіших островів архіпелагу, що його 1822 року відкрив капітан «Мінерви» Белл. Тут мені трапилася нагода оглянути колонії мадрепорових коралів — їхнім коштом утворилися острови в цих водах.

Мадрепори, що істотно різняться від інших видів коралів, в основі своїх кістяків мають вапняк. Відмінність будови дала підстави моєму знаменитому навчителеві Мільн-Едвардсові розподілити їх на п'ять груп. Міліарди цих мікроскопічних створінь складають одну колонію й вапняковим нашаруванням вивершують скелі, рифи та цілі острови. Тут вони обступають кільцем водний масив і утворюють лагуну, залишаючи з неї вихід у море. Там здіймають рифові бар'єри, подібні до тих, що обрамляють береги Нової Каледонії і багатьох островів Паумоту. А ще деінде, як-от довкола островів Товариства й острова Маврикія, зводять торочкуваті бескиди — високі прямовисні мури, біля підніжжя яких океан сягає великої глибини.

Ми пропливли за кілька кабельтових від обніжжя острова Клермон-Тоннер, і я милувався на велетенські споруди, що їх звели мікроскопічні будівничі. Ці мури — своєрідний витвір мадрепорових коралів, відомих під назвою мілепорових, а також поліпів, астрей, портів та меандрів. Ці поліпи здебільша тримаються горішніх шарів води і тут закладають основу майбутнього рифу; мало-помалу занурюючись, він нашаровується й виростає в кораловий острів. Принаймні так запевняє Дарвін, і, як на мене, ця теорія — вірогідніша, ніж твердження, ніби за основу для нашарування живих поліпняків правлять верхів'я гір або вулканів, котрі кількома футами не досягли океанової поверхні.

Я міг зблизька споглядати ці занурені на триста метрів у море дивовижні вапнякові мури, які мінилися діамантами в сяйві нашого прожектора.

Консель запитав мене, чи довго виростали ці велетенські коралові бар'єри, і вкрай здивувався, почувши, що за сторіччя рифи обростають шаром на одну восьму дюйма.

— Отже, щоб вигнати отакенні мури, — сказав він, — треба було…

— Сто дев'яносто дві тисячі років, мій любий Конселю⁴⁰. Біблія надмірно розтягла дні. До того формація кам'яновугільна, себто мінералізація допотопних лісів, потребувала ще куди довшого часу. Проте слід зауважити, що біблійні дні — це цілі епохи, а не проміжки часу між сходом і заходом сонця, бо навіть за Біблією сонце виникло не першого дня творіння.

Коли «Наутілус» виплив на поверхню океану, я міг охопити поглядом увесь острів Клермон-Тоннер, що вузькою смугою лісу підіймався над водою. Його вапняковий ґрунт, очевидно, запліднили бурі й шторми. Якась зернина, занесена з сусідніх земель, упала колись на цей ґрунт, угноєний рибами та морськими водоростями, і проросла на ньому. Морська хвиля викинула на берег кокосовий горіх. Він пустив паросток. Вигналося дерево й затримало випаровування води. З'явився струмок. Волі-поволі рослини вкрили острів. Із інших островів течія приносила вирвані вітром дерева, а з ними — всілякі мікроорганізми, черву, комах. Черепахи почали класти тут яйця. Птахи звили гнізда на молодих деревах. Почалося життя, і, приваблена зеленню й родючістю, на острові з'явилася людина. Так виникли ці острови — величні витвори мікроскопічних істот.

Надвечір острів Клермон-Тоннер розтанув удалині і «Наутілус» круто змінив курс. Проминувши тропік Козерога на 135° довготи, він поплив на вест-норд-вест і перетяв усю тропічну зону. Хоча сонце палило немилосердно, ми не страждали від спеки, бо на глибині тридцяти — сорока метрів температура води не підіймалася над десять — дванадцять ступнів.

П'ятнадцятого грудня ми пройшли західніше гарного архіпелагу Товариства і чарівного острова Таїті — перлини Тихого океану. Рано-вранці за кілька миль під вітром я вгледів високі верхів'я цього острова. В його водах ми впіймали багато пречудових риб — макрелей, альбікорів і кілька різновидів морських гадюк — мурен.

«Наутілус» проплив вісім тисяч сто миль. А коли ми проминали архіпелаг Тонга-Табу, де загинули команди «Арго», «Порт-о-Пренс» і «Дюк-оф-Портланд», та архіпелаг Мореплавців, де вбито Лаперузового друга, капітана Лангля, лаг «Наутілуса» показував дев'ять тисяч сімсот двадцять миль. Потому ми обійшли архіпелаг Фіджі, де тубільці знищили матросів із судна «Юніон» та капітана Бюро — командира корабля «Люб'язна Жозефіна».

Цей архіпелаг простягся на сто льє з півночі на південь і на дев'яносто льє зі сходу на захід на 6° та 2° південної широти і 174° та 169° західної довготи. Він складається з численних рифів, острівців та островів, з-поміж яких найвизначніші Віті-Леву, Вануа-Леву та Кандюбон. Ці острови відкрив Тасман 1643 року, того самого року, якого Торрічеллі винайшов барометра, а Людовік XIV зійшов на трон. Хай читач сам розважить, котра з цих подій принесла людству найбільшу користь! 1714 року острови відвідав Кук, 1793 — Д'Антркасто і, нарешті, 1827 — Дюмон-Дюрвіль, який впорядкував географічний хаос цього архіпелагу.

«Наутілус» підійшов до бухти Ваїлеа, де зазнав жахливих пригод капітан Ділон, що перший висвітлив таємницю морської катастрофи Лаперуза.

В бухті ми кілька разів закинули сіті й наловили багато чудових устриць. Ідучи за приписами Сенеки⁴¹, ми тут же за столом розкривали стулки й жадібно споживали молюсків.

Бухта Ваїлеа, певно, була велика, і, якби не морські хижаки, що поглинають силу устриць, скойки геть би її захарастили, бо кожний молюск одкладає до двох мільйонів яєць.

Якщо Нед Ленд цього разу не каявся в своїй ненажерливості, то це тому тільки, що устриці — єдина страва, яка ніколи не шкодить шлункові. Адже ж треба з'їсти не менше шістнадцяти дюжин цих молюсків, щоб дістати триста п'ятнадцять грамів азотних речовин — щоденну норму людини.

Двадцять п'ятого грудня «Наутілус» проходив Новогебрідський архіпелаг, що його відкрив Квірос 1606 року, обстежив Бугенвіль 1768 року, а дав нинішню назву Кук 1773 року. Це, власне, дев'ять великих островів, які тягнуться один за одним впродовж ста двадцяти льє на зюйд-зюйд-ост, на 15° та 2° південної широти і 164° та 168° довготи. Обідньої пори ми пропливали доволі близько від острова Ору — він здавався зеленим лісом, серед якого височів гірський шпиль.

Саме того дня було Різдво, і Нед Ленд, як мені здалося, засумував, згадавши це пишне родинне свято, що його з таким фанатизмом справляють протестанти.

Капітан Немо не з'являвся вже вісім днів і нарешті вранці двадцять сьомого грудня ввійшов до салону з виглядом людини, що бачилась зі мною хвилин п'ять тому. Я саме шукав на карті шлях «Наутілуса». Капітан підійшов до мене, тицьнув у карту і мовив тільки одне слово:

— Ванікоро.

Слово мене приголомшило. Так звалися острови, біля яких загинули Лаперузові судна. Я схопився на ноги.

— «Наутілус» тримає курс на Ванікоро? — спитав я.

— Так, пане професоре, — відповів капітан.

— І я зможу побувати на знаменитих островах, де зазнали катастрофи «Буссоль» і «Астролябія»?

— Якщо на те буде ваша ласка, пане професоре.

— А коли ми дістанемось до Ванікоро?

— Ми вже дісталися, пане професоре.

Я вийшов услід за капітаном Немо на палубу й уп'явся очима в обрій.

На північному сході манячіли два острови вулканічного походження, оточені кораловими рифами миль із сорок в околі. Ми наблизилися до острова Ванікоро — його Дюмон-Дюрвіль назвав островом Пошуків, певніше, підійшли до бухточки Вану, котра знаходилася на 16°4′ південної широти і 164°32′ східної довготи. Острів буяв зеленню — від самого берега аж до гірського пасма, що його увінчувала гора Капого чотириста сімдесят шість туазів заввишки.

«Наутілус» пройшов вузькою протокою коралове кільце, зайшов у затишну гавань. Під високими пальмами я помітив кількох дикунів, що, зачудовані, стежили, як пливе наше судно. Чи не взяли вони довгасте темне тіло «Наутілуса» за якогось велетенського кита, що від нього можна сподіватися всякої халепи?

Тут капітан Немо спитався, що я знаю про Лаперузову катастрофу.

— Те, що знають усі, капітане, — відповів я.

— А не могли б ви мені розповісти те, що відоме всім? — ледь насмішкувато мовив капітан.

— Охоче, капітане.

І я розповів йому те, що повідомив Дюмон-Дюрвіль. Ось стислий перебіг цих подій.

1785 року Людовік XVI відправив Лаперуза з його помічником капітаном де Ланглем у навколосвітнє плавання. Мандрівники відпливли на корветах «Буссоль» та «Астролябія» і не повернулися.

1791 року французький уряд, стурбований долею своїх корветів, спорядив на пошуки їх експедицію під командою Бруні Д'Антркасто, виділивши два великі фрегати — «Пошуки» й «Надія», що вийшли в плавання двадцять восьмого вересня.

По двох місяцях зі свідчень якогось Боуена, капітана судна «Ельбермель», стало відомо: біля берегів Нової Георгії знайдено уламки невідомих суден. Але Д'Антркасто, не знаючи цього повідомлення, — до речі, вельми непевного, — попростував до островів Адміралтейства, котрі в рапорті капітана Гунтера значилися місцем Лаперузової катастрофи.

Ця експедиція нічого не знайшла. Фрегати «Надія» та «Пошуки» не зупиняючись пройшли повз Ванікоро. Експедиція скінчилася трагічно, бо коштувала життя самому Д'Антркасто, двом його помічникам і багатьом матросам.

І тільки битий морський вовк капітан Ділон, добре знавший Тихий океан, перший відшукав незаперечні сліди загибелі Лаперузових корветів. П'ятнадцятого травня 1824 року його судно «Святий Патрік» проходило повз Тікопіа — один із островів Новогебрідської групи. Там якийсь тубілець, підпливши пірогою до судна, продав капітанові срібний ефес шпаги, що на ньому виднілися сліди якогось напису. Той самий тубілець розповів, ніби шість років тому він бачив на Ванікоро двох європейців із суден, котрі розбилися об рифи біля цього острова.

Ділон збагнув, що йдеться про Лаперузові судна, безслідне зникнення котрих непокоїло весь світ. Він вирішив плисти на Ванікоро, де, як запевняв тубілець, збереглося ще багато слідів катастрофи. Але дістатися туди Ділонові не дали вітри й течії.

Ділон повернувся до Калькутти. Там він зумів зацікавити своїм відкриттям Азіатське товариство та Ост-Індську компанію. До його послуг було надано корабля, що також дістав назву «Пошуки», і в супроводі французького представника Ділон двадцять третього січня 1827 року відплив із Калькутти.

По багатьох зупинках у різних точках Тихого океану корабель сьомого липня 1827 року нарешті кинув якір біля Ванікоро — в цій самій бухті Вану, де зараз стояв «Наутілус».

Ділонові поталанило знайти тут багато решток затонулих суден — залізне знаряддя, якорі, побиті блоки, вісімнадцятифутове ядро, уламки астрономічних приладів, шматок гакаборту і бронзового дзвона з написом «Мене відлив Базен», маркою ливарні брестського арсеналу й датою «1785». Не залишалося жодного сумніву!

Ділон ретельно збирав відомості про катастрофу і залишався тут аж по квітень. А тоді, покинувши Ванікоро, взяв курс на Нову Зеландію; звідти пішов на Калькутту і нарешті сьомого квітня 1828 року повернувся до Франції, де удостоївся надзвичайно ласкавого прийому в Карла X.

А тим часом Дюмон-Дюрвіль, нічого не відавши про Ділонові знахідки, і далі дошукувався слідів катастрофи. З розповіді одного китолова він дізнався, що в дикунів Луїзіади та Нової Каледонії бачили медалі й хрест святого Людовіка.

Дюмон-Дюрвіль, капітан корвета «Астролябія», вийшов у море і два місяці по тому, як Ділон залишив Ванікоро, кинув якоря біля Гобарт-Тоуна. Тут він узнав про наслідки Ділонових пошуків; опріч того, якийсь Джемс Гобс, помічник капітана корабля «Юніон» із Калькутти, запевняв його, ніби, причаливши до острова, що лежить на 818' південної широти і 156°30′ східної довготи, бачив у тамтешніх тубільців залізні бруси та червоні тканини.

Дюмон-Дюрвіль, немало спантеличений цими суперечливими і не дуже вірогідними відомостями, надумав іти слідом за Ділоном.

Десятого лютого 1828 року корвет «Астролябія» наблизився до острова Тікопіа. Тут капітан узяв за провідника й тлумача якогось дезертира, що осів на острові; потому попливли курсом на Ванікоро і підійшли до нього дванадцятого лютого. Маневруючи поміж коралових рифів, «Астролябія» тільки двадцятого лютого подолала небезпечні бар'єри і ввійшла до бухти Вану.

Двадцять третього лютого матроси обігнули острів і повернулися на судно з деякими уламками, що не становили особливої вартості. Тубільці, удаючи, ніби не розуміють матросів, відмовлялися показати місце катастрофи. їхня занадто підозріла поведінка наводила на думку, що тубільці зле обійшлися з потерпілими. Вони начебто боялися, що Дюмон-Дюрвіль прибув помститися за Лаперуза і його бідолашних супутників.

Тільки двадцять шостого лютого, зваблені подарунками й певні власної безпеки, тубільці показали капітановому помічникові Жакіно місце катастрофи.

Там, на глибині трьох-чотирьох сажнів, між рифами Паку та Вану, лежали якорі, гармати, залізні й олив'яні зливки баласту, вже вкриті вапняковими нашаруваннями. Шлюпка й китоловний човен від «Астролябії» попрямували до того місця, і команда ледве підняла з дна якоря, що важив тисячу вісімсот фунтів, гармату, котра стріляла восьмифунтовими ядрами, одного олив'яного зливка та дві мідні каменеметальні мортири.

Дюмон-Дюрвіль розпитавсь тубільців і довідався: Лаперуз, утративши обидва свої корвети, які розбилися на рифах, збудував із уламків невеличке судно, знову подався в море і вдруге зазнав катастрофи… Де? Цього не знав ніхто.

Капітан «Астролябії» звелів поставити під манграми пам'ятника прославленому мореплавцеві та його супутникам. Це був простий чотиригранний обеліск на кораловому п'єдесталі; сюди не пішло й дрібки заліза, до якого такі жадібні тубільці.

Дюмон-Дюрвіль намірявся зразу по тому відчалити, але матросів «Астролябії» виснажила поширена в цих краях пропасниця, та й сам капітан ледве тримався на ногах. З тієї причини він спромігся залишити острів тільки 17 березня.

Тим часом французький уряд, гадаючи, що Дюмон-Дюрвіль не знає про Ділонове відкриття, послав до Ванікоро корвет «Байонез» під командою Легоарана де Тромлена, який стояв тоді біля західного берега Америки. «Байонез» прибув до Ванікоро через кілька місяців після відплиття «Астролябії». Члени експедиції не знайшли жодних нових документів, але пересвідчились, що дикуни шанують Лаперузів пам'ятник.

Ото і все, що я розповів капітанові Немо.

— Отже, — сказав він, — досі невідомо, де загинуло третє судно, що його збудували потерпілі катастрофу з-під Ванікоро?

— Невідомо.

Капітан Немо, нічого не кажучи, кивком запросив мене йти за ним до великого салону. «Наутілус» занурився кілька метрів під воду, і залізні віконниці розсунулися.

Я метнувся до вікна й під кораловим нашаруванням, під заростями фунгій, сифонових, альціонієвих коралів, каріофілей, де шастали міріади чудових рибок, — райдужниць, гліфізидонів, помферід, діакопей, голосантрій, — помітив уламки, що їх не знайшла команда «Астролябії»: залізні клямри, кітви, гармати, ядра, форштевень — останки розбитого судна, геть зарослі зоофітами.

Я розглядав ці скорботні сліди, а капітан тим часом поважно мовив до мене:

— Капітан Лаперуз вийшов у море 7 грудня 1785 року на суднах «Буссоль» і «Астролябія». Спершу він прибув на Ботані-Бей, потому відвідав архіпелаг Товариства, Нову Каледонію, звідтіля взяв курс на Санта-Крус і зупинився біля Намуку, одного з островів Гавайської групи. Нарешті Лаперузові судна підпливли до невідомих на той час рифових бар'єрів Ванікоро. Корвет «Буссоль», ішовши попереду, наскочив на рифи біля південного берега. «Астролябія» метнулась йому на допомогу і також налетіла на риф. Перше судно зразу потонуло. Друге, що сіло на мілину під вітром, трималося ще кілька днів. Тамтешні тубільці поставилися до потерпілих досить приязно. Учасники експедиції осіли на острові і заходилися будувати невеличке судно з решток двох корветів. Кілька матросів доброхіть залишилися на острові Ванікоро. Решта, виснажені й хворі, трималися Лаперуза. Вони відпливли до Соломонових островів і геть усі загинули біля західного берега головного острова групи між мисами Розчарування та Вдоволення.

— Але як ви про те довідалися?! — вигукнув я.

— Ось що я знайшов на місці останньої Лаперузової катастрофи!

Капітан Немо показав мені поржавілу в солоній воді бляшану

скриньку з гербом Франції, і, відкривши її, я побачив пожовклі папери, на яких іще можна було прочитати письмо.

То була інструкція Морського міністерства капітанові Лаперузу з власноручними помітками Людовіка XVI на берегах!

— О, це смерть, гідна моряка! — сказав капітан Немо. — Він мирно спочиває в кораловій домовині, і я молю Бога про такий самий кінець собі й моїм товаришам!

XX ТОРРЕСОВА ПРОТОКА

Уночі проти двадцять восьмого грудня «Наутілус» залишив Ванікоро. Він простував на південний захід і, набравши великої швидкості, за три дні пройшов сімсот п'ятдесят льє — від Лаперузових островів до південно-східної точки Папуа.

Уранці першого січня 1868 року Консель зустрів мене на палубі «Наутілуса».

— З дозволу пана професора, — сказав він, — я хотів би побажати йому щастя в новому році!

— О, будь ласка, Конселю! Але уяви собі, ніби ми в Парижі, в моїм кабінеті. Радо приймаю твої побажання і щиро дякую. Тільки скажи мені, як ти розумієш «щастя в новому році» за наших нинішніх обставин? Чи бажаєш ти, щоб цей полон скінчився, а чи зичиш, аби наша дивовижна мандрівка тривала?

— По щирості — не знаю, що сказати панові професору, — відповів Консель. — Ми, безперечно, надивилися тут усяких чудес, і за ці два місяці ніколи було й скучати. Останнє за часом чудо — завжди тут найдивніше, і якщо надалі буде так само, годі й уявити, до чого воно дійде. Гадаю, такої нагоди більше не трапиться.

— Не трапиться, Конселю!

— Та й капітан Немо сповна виправдує своє латинське ім'я — він і трохи нам не заважає, ніби його й справді не існує.

— Це ти правду мовиш, Конселю.

— Отож я дозволю собі сказати панові професору — щасливий буде той рік, що в ньому ми побачимо все на світі.

— Усе побачимо, Конселю? О, на те потрібен довгий час. А якої думки про це Нед Ленд?

— Нед Ленд геть іншої думки. У нього практичний розум і вимогливий шлунок. Йому вже набридло день при дні коли не дивитися на риби, то поїдати їх. Як справжньому англосаксові, звиклому до біфштексів і щоденної пайки бренді та джину, Недові Ленду дуже сутужно тут без вина, хліба та м'яса.

— А мені, Конселю, байдужісінько, і я чудово призвичаївся до тутешньої їжі.

— І я теж, — відповів Консель. — То я б зостався на борту «Наутілуса» так само охоче, як пан Ленд накивав би звідсіля п'ятами. Отже, коли б новий рік не приніс мені втіхи, то він приніс би її Недові, і навпаки. Таким побитом, за будь-яких обставин один із нас конче вдовольниться. На скінчення нашої розмови побажаю панові професору всього, чого він сам собі бажає.

— Дякую, Конселю. От тільки новорічного подарунка доведеться тобі почекати, а поки що дай-но потисну тобі руку. Лиш це можу я зробити.

— Пан професор ніколи не був такий щедрий, — сказав наостанку Консель.

На друге січня ми пропливли одинадцять тисяч триста сорок миль, тобто п'ять тисяч двісті п'ятдесят льє, відтоді, як вирушили з Японського моря. Перед «Наутілусом» лежали небезпечні води Коралового моря, що обмивало північно-східні береги Австралії. Ми йшли за кілька миль од підводних рифів, на яких десятого червня 1770 року мало не розбилися кораблі капітана Кука. Судно, на котрому плив сам Кук, наскочило на підводну скелю і не затонуло тільки тому, що кораловий відламок, який одбився від скелі, застряг у проломі корпусу.

Мені дуже хотілося побачити те коралове пасмо, що простягалося на триста шістдесят льє. Там, ніби темні грозові хмари, котилися велетенські морські хвилі і з гуркотом розбивалися об його неприступні скелі. Та «Наутілус» саме глибоко занурився, і мені не пощастило побачити цих високих коралових мурів. Я вдовольнився тим, що оглянув розмаїтих риб, які попали до наших сітей. Поміж них я примітив кількох жермонів. Це різновид скумбрій, великих, мов тунці, з голубуватими боками й поперечними смугами, котрі зникають, тільки-но риба гине. Жермони зграями пливли за «Наутілусом». Нам дуже смакувало їхнє чудове м'ясо. Виловили ми також чимало карасів, сантиметрів п'ять завдовжки — за смаком вони схожі на дорад, — та летючих риб, справжніх підводних ластівок, котрі світяться вночі. Попалися в сіті й молюски та зоофіти: альціонарії, морські їжаки, скойки-молотки, церити, скловидки. Флору представляли гарні плавучі водорості, ламінарії, макроцисти, вкриті слиззю.

Ми перетнули Коралове море в два дні й четвертого січня побачили береги Папуа. За цієї нагоди капітан Немо сказав мені, що він має наміри пройти до Індійського океану крізь Торресову протоку. Тим і скінчилася наша розмова. Нед Ленд утішався, що ми наблизимось до Європейського континенту.

Торресову протоку мореплавці вважали за небезпечну не так своїми численними рифами, як тим, що її береги часто-густо навідують дикуни. Ця протока відмежовує Австралію од великого острова Папуа, що його називають також Новою Гвінеєю.

Папуа простягається на чотириста льє в довжину та сто тридцять в широчінь і займає сорок тисяч географічних льє. Лежить цей острів між 0°19′ та 10°2′ південної широти і 128°23′ та 146°15′ довготи. Опівдні, коли помічник капітана вимірював висоту сонця, я розглядав Арфалькські гори, що зводилися приступками і впиналися в небо гострими шпилями.

Отож «Наутілус» мав увійти до небезпечнішої в світі протоки, перед якою спинялися найхоробріші мореплавці. Відкрив її Луїс Торрес, повертаючись із південних морів до Меланезії; в цій самій протоці 1840 року, сівши на мілину, мало не загинули корвети Дюмона-Дюрвіля. Навіть «Наутілус», що не боявся ніяких морських небезпек, мусив зважити на загрозу коралових рифів.

Торресова протока сягає тридцяти — сорока миль в широчінь, та, захаращена численними островами, острівцями, бескеттям, рифами, вона майже неприступна для суден. Тож капітан Немо вжив усіх застережних заходів, аби убезпечити суднові прохід. «Наутілус» плив повільно, напівзанурившись. Гвинтові лопаті, ніби хвостовий плавець у кита, звільна розтинали воду.

Скориставшись із нагоди, я та два мої супутники вийшли на палубу, порожню, як і завше. В рубці стерничого стояв капітан Немо і сам вів «Наутілус».

Переді мною лежали чудові карти Торресової протоки; їх склали інженер-гідрограф Вінцедон Дюмулен та мічман — згодом адмірал — Купван-Дебуа, що перебував при штабі Дюмона-Дюрвіля за його останнього навколосвітнього плавання. Ця карта й карта капітана Кінга — ліпші карти Торресової протоки, і я вивчав їх дуже уважно.

Довкола «Наутілуса» люто вирувало море. Спінені вали з дикою силою ринули з південного сходу на північний захід і з гуркотом розбивались об верхів'я коралових скель, що звідусіль виступали над водою.

— Погане море! — сказав Нед Ленд.

— Дуже, — відповів я, — і навряд чи можуть ходити тут такі кораблі, як «Наутілус».

— Певно, цей проклятий капітан добре знає путь, — правив канадець, — бо далі видніє таке нагромадження коралових скель, що годі й думати їх пройти — «Наутілус» розіб'ється вдрузки.

Становище й справді було загрозливе, але «Наутілус», ніби якимись чарами, прослизав поміж грізними рифами. Він не йшов курсом «Астролябії» та «Зеле», котрий був фатальним для Дюмона-Дюрвіля, а взяв північніше і, обминувши острів Мюррей, знову повернув на південний захід до Кумберлендського проходу. Я гадав — ми ввійдемо в цей прохід, та судно несподівано взяло на північний захід, маневруючи між численними незнаними островами й острівцями, до острова Таунда й каналу Небезпечного.

Я дивувався: невже капітан Немо такий необачний, що поведе «Наутілуса» каналом, де колись захрясли обидва Дюрвілеві корвети? Аж ні — раптом ми вдруге змінили курс і попростували на захід до острова Гвебороар.

Була третя година пополудні. Приплив майже сягнув найвищого рівня. «Наутілус» плив милі за дві од Гвебороару. Його мальовничі береги, порослі безлистими пальмами, й досі стоять у мене перед очима.

Зненацька «Наутілус» трусонуло і я впав. Це був підводний риф. Судно, накренившись на бакборт, завмерло на місці.

Підвівшись, я побачив на палубі капітана Немо та його помічника. Вони оглядали судно, перемовляючись короткими фразами своєї незрозумілої говірки.

Що ж сталося? За дві милі від «Наутілуса», за штирбортом, виднів острів Гвебороар, що простягався з півночі на захід, ніби велетенська рука. На південному сході вже бовваніли оголені відпливом вершини коралових рифів. Ми сіли на мілину в такому місці, де припливи не бувають високі, і ця обставина дуже згубна для «Наутілуса». Правда, корпус його так міцно зварений, що судно не зазнало жодного пошкодження. Та хай нема ні пробоїни, ані течі — «Наутілусові» загрожувала небезпека назавжди лишитися прикутим до підводних рифів, а це був би край підводному кораблеві капітана Немо.

Так міркував я, коли, за своїм звичаєм незворушний і спокійний, підійшов капітан Немо.

— Нещасливий випадок? — запитав я.

— Ні, просто непередбачена пригода, — відповів він.

— Пригода, — додав я, — котра, можливо, змусить вас повернутися на землю!

Капітан Немо дивно на мене глянув і заперечливо хитнув головою. Це означало — ніщо й ніколи не змусить його ступити ногою на суходіл. Потім він мовив:

— Передовсім, пане Аронаксе, «Наутілус» далекий від загибелі. Він ще носитиме вас чарівними нетрями океану. Наша мандрівка тільки-но почалася, і мені зовсім не хочеться так швидко позбавляти себе вашого товариства.

— Проте, капітане, — відповів я так, ніби не зрозумів його іронії,— «Наутілус» сів на мілину під час припливу. А зважте — припливи в Тихому океані невисокі; тож коли ви не звільните судна від баласту — я не уявляю, як ми зійдемо з мілини.

— Припливи в Тихому океані невисокі, ваша правда, пане професоре, — відповів капітан Немо, — але в Торресовій протоці різниця між рівнями припливу й відпливу — півтора метра. Сьогодні четверте січня, а за п'ять днів місяць буде вповні. І я зчудуюся до краю, коли цей ласкавий супутник землі не підійме води настільки, скільки треба, і не зробить мені послуги, що її міг би я прийняти тільки від нього.

Отак сказавши, капітан Немо зі своїм помічником спустився в судно. А «Наутілус» стояв нерухомо, начебто коралові поліпи вже вмурували його в свій незламний цемент.

— Ну, пане професоре? — сказав Нед Ленд, підступаючи до мене по відході капітана.

— Ну, друже Неде, спокійно почекаймо дев'ятого січня, коли має настати приплив. Тоді місяць ласкаво покладе нас на хвилі.

— Отак і покладе?

— Так і покладе!

— Себто капітан не кине якорів і не пустить у діло машин і ланцюгів?

— Досить самого припливу, — просто відповів Консель.

Канадець зиркнув на Конселя й знизав плечима. В ньому озвався моряк.

— Пане професоре, — знову почав він, — коли я вже кажу, можете бути певні: ця залізна брила ніколи не плаватиме ні на воді, ані під водою. Тепер вона годиться хіба що на брухт. І я вважаю — зараз саме час позбутися компанії капітана Немо.

— Друже Неде, а я іншої думки про «Наутілуса». За чотири дні ми взнаємо силу тихоокеанських припливів. Зрештою, ваша порада втікати була б доречна десь біля берегів Англії чи Провансу, а не тут, на Новозеландському архіпелазі. Інша річ, коли б «Наутілус» зостався на мілині; проте й тоді я вважав би таку спробу за вельми ризиковану.

— А чи не можна хоч би ступити на ту землю? — спитав Нед Ленд. — Це острів. На острові ростуть дерева. Під тими деревами бігають земні тварини — живі котлети, ростбіфи. Я б охоче їх скуштував.

— Отут Нед Ленд має рацію, — сказав Консель, — і я пристаю на його думку. Чи не попросив би пан професор свого друга капітана Немо, щоб він висадив нас на землю, бо ми, чого доброго, так і ходити по ній розучимось.

— Попросити можу, — відповів я, — але він одмовить.

— Хай би пан професор усе ж таки попросив, — мовив Консель, — хоч побачимо, чого варта капітанова ласка.

На мій великий подив, капітан Немо вдовольнив моє прохання. Він був такий зичливий і приязний, що навіть не зажадав од мене обіцянки повернутися на судно. А втім, утікати через Нову Гвінею — річ вельми небезпечна, і я не радив би канадцеві пробувати щастя. Ліпше залишитися бранцем «Наутілуса», аніж попасти до рук диким папуасам.

Я не допитувався, чи поїде з нами капітан Немо. Я навіть мав за певне — ніхто з команди не супроводитиме нас. А тому правити човном доведеться самому Недові Ленду. Зрештою, до берега не більше двох миль, і канадець легко проведе човна через рифові хребти, такі фатальні для великих суден.

Назавтра, 5 січня, човна відгвинчено, витягнено з гнізда й спущено на воду, що стояла врівні з палубою. Двоє матросів легко з тим упоралися. Весла лежали у човні; нам залишалося сісти — і вперед!

О восьмій годині, озброєні електричними рушницями й сокирами, ми відчалили од «Наутілуса». Море не хвилювалося. Від острова повівав легенький вітерець.

Консель і я заповзято веслували, а Нед вів човна поміж рифів. Човен линув як на крилах.

Нед Ленд не міг приховати своєї радості. Він почувався, ніби в'язень, що вирвався з тюрми і нібито забув про те, що йому знову доведеться повернутися в неволю.

— М'ясо, — не вгаваючи товк гарпунер, — ми їстимемо м'ясо! Та ще яке м'ясо! Справжню дичину! Щоправда, без хліба! Я не кажу, що риба — погана штука, та не можна вічно сидіти на самій рибі. Кусник свіжої дичини, засмаженої на вогнищі, приємно врізноманітнить нашу звичну їжу.

— От ласун! — відповів Консель. — Від твоїх розмов мені аж слина котиться.

— Лишається дізнатися, чи є в цих лісах дичина і чи то, бува, не така дичина, що сама полює на мисливця?

— Ну й добре, пане Аронаксе, — озвався канадець, вискаливши гострі, як вістря сокири, зуби. — Я з'їм і тигра, тигрове філе, якщо на острові не знайдеться інших чотириногих.

— Друг Нед мене просто лякає,— зауважив Консель.

— Першу-ліпшу тварину, що попадеться мені на очі,— безперу чотириногу чи оперену двоногу, — я стріну пострілом.

— От тобі маєш! — сказав я. — Нед знову починає навісніти.

— Не бійтеся, пане Аронаксе, — відповів канадець. — Хутчій веслуйте! Дайте мені тридцять — сорок хвилин — і я почастую вас печенею власного приготування.

О пів на дев'яту човен пристав до піщаного берега, щасливо проминувши коралові бар'єри, що обступали острів Гвебороар.

XXI КІЛЬКА ДЕНЬ НА СУХОДОЛІ

Дуже схвильований, ступив я на берег. Нед Ленд мацав ногою землю, ніби пробуючи її міцність. А минуло всього два місяці, як ми стали, за словами капітана Немо, «пасажирами» «Наутілуса», радше бранцями його капітана.

За кілька хвилин ми вже відійшли од берега на рушничний постріл. Ґрунт складався майже з самого коралового вапняку. Та, зваживши на висохлі річища, устелені уламками граніту, можна було гадати, що острів цей виник за первісної геологічної формації. Весь обрій заступали чудові ліси. Велетенські дерева сягали двохсот футів у височінь, з'єднувались між собою гірляндами витких ліан, що коливалися під легким вітерцем, як справжні гамаки, створені самою природою. Тут росли розмаїті мімози, фікуси, казуаріни, пандани, пальми. Під зеленим склепінням їхніх крон, коло підніжжя величезних стовбурів, буяли орхідеї та папороть.

Але, не помічаючи дивовижної краси тропічних рослин, Нед Ленд віддавав перевагу корисному перед приємним. Кокосова пальма вабила його хіба що своїми плодами: він збив нам кілька горіхів, розколов їх, і ми жадібно пили молоко, їли кокосові ядра з насолодою, якої не могли збудити звичні страви «Наутілусової» кухні.

— Лакома штука! — вигукував Нед Ленд.

— Знаменита! — вторував Консель.

— Не віриться, — сказав канадець, — що ваш Немо не прийме на корабель такого вантажу, як кокосові горіхи.

— Може, й прийме, — відповів я, — але сам він і не попробує їх.

— Собі ж на шкоду! — сказав Консель.

— А нам на користь! — жваво додав Нед Ленд. — Більше залишиться нам.

— Одне слово, Неде, — сказав я гарпунерові, що вже цілився обносити другу пальму, — кокосові горіхи — чудова штука, але перше ніж завантажувати ними човна, слід би допевнитись, чи нема на острові чогось ліпшого. Нам би вельми придалися, скажімо, свіжі овочі.

— Пан професор має рацію, — мовив Консель. — Я пропоную розподілити човен на три частини. Одну лишити для фруктів, другу для овочів, а третю для дичини, якої, до речі, я ще й сліду не бачив.

— Не втрачайте надії, Конселю, — відповів канадець.

— Ходімте далі,— промовив я, — та будьте обачні. Хоч острів здається безлюдним, проте тут можуть водитися істоти спритніші на дичину, аніж ми.

— Гр! Гр! — загарчав Нед Ленд, промовисто клацаючи зубами.

— Ну що ви, Неде! — вигукнув Консель.

— Їй-право, я починаю розуміти принади людожерства, — відповів канадець.

— Таке кажете, Неде! — вигукнув Консель. — То ви людожер! Яка ж то небезпека мені — мешкати з вами в одній каюті! Що, коли одного чудового дня я прокинуся наполовину з'їдений?

— Хоч я й люблю вас, друже Конселю, та моя любов не сягає так далеко, щоб я вас отак ні сіло ні впало з'їв.

— Та хто його зна, — відповів Консель. — Ну, всі на лови! Конче треба набити будь-якої дичини, аби вдовольнити цього канібала, а то, їй-право, одного чудового ранку пан професор знайде тільки недогризки від свого слуги.

Отак теревенячи, забралися ми під зелене склепіння і за дві години обійшли весь ліс.

Нам пощастило здибати плодове дерево — одне з найкорисніших взірців тропічної флори, котре надовго забезпечило нас цінним продуктом, якого бракувало на борту.

Йдеться про хлібне дерево, поширене на острові Гвебороар. Я помітив особливо цінний безнасіннєвий різновид цієї рослини. Малайці називають його «рима».

Хлібне дерево різнилося від інших дерев рівним стовбуром сорок футів заввишки. Його куляста зграбна верхівка, складена з величезного багатопластового листя, зразу впадала в око натуралістові. Із зеленої гущавини звисали важкі круглі плоди завтовшки з дециметр, із шорсткою лушпайкою, ніби зітканою із шестикутників. Це корисне дерево, що ним природа ущедрила краї, де не ростуть зернові культури; воно не потребує ніякого обробітку і щороку протягом восьми місяців дає плоди.

Недові Ленду хлібне дерево — не дивина. Йому не раз уже випадало їсти його плоди, і він умів готувати з них усякі наїдки. І тепер, ледве глянувши на плоди, Нед облизався.

— Пане професоре, — проказав канадець, — я умру, коли не посмакую цим хлібом.

— Смакуйте, друже Неде, смакуйте на здоров'я. Ми й прибули на острів із тим, аби скуштувати всього, що тут росте. Тож прошу!

— Я вмить! — відповів канадець.

І, витягши з кишені лінзу, він підпалив купу сушняку; вогонь весело запалав. Тим часом я з Конселем вибирав найкраще хлібне дерево. На деяких плоди ще не визріли, і в їхньому грубому лушпинні і ховався білий волокнистий м'якуш. Проте дерева рясніли й жовтавими соковитими плодами, що, здавалося, тільки й чекали збору.

Це були безкісточкові плоди. Консель приніс їх цілу дюжину; Нед Ленд порізав плоди на грубі скиби і поклав на жар, примовляючи:

— Ось побачите, пане професоре, який смачний цей хліб!

— А надто коли довго не бачиш хліба, — зауважив Консель.

— Та це навіть не хліб, — правив своєї канадець, — а пресмачний торт. Чи ви, пане професоре, їли його коли-небудь?

— Не випадало, Неде.

— Ну, то скуштуєте, що то за дивна штука. Коли не попросите ще, я більше не король гарпунерів!

За кілька хвилин шкуринка плодів геть-чисто обгоріла на вогні. Зсередини виглядав білий м'якуш, подібний до м'якушки звичайного хліба. Знавці запевняють, що він має смак артишоків.

Що ж — хліб і справді був дуже смачний, і я залюбки вминав його.

— На жаль, — мовив я, — це тісто не може довго зберігатися і, здається мені, везти багато плодів на борт «Наутілуса» — марна річ.

— Даруйте, пане професоре! — вигукнув Нед Ленд. — Ви міркуєте як натураліст, а я чиню як пекар. Конселю, нарвіть-но якомога більше плодів; повертаючись, ми заберемо їх із собою.

— А як же ви збережете їх?

— Я зроблю з м'якуша кисле тісто, воно довго не псується. З нього й пектиму хліб. І хоч хліб той буде кислуватий, ви самі скажете, що він — чудовий.

— У такому разі, друже Неде, я вже кажу: він буде чудовий! Нумо рвати плоди!

— Звичайно, пане професоре, — відповів канадець, — але нам ще бракує фруктів і овочів.

— То ходімо шукати фруктів і овочів!

Нарвавши вдосталь плодів хлібного дерева, ми пішли поповнювати наш «зелений» обід іншим харчем.

Пошуки увінчалися успіхом, і до полудня ми нарвали цілу купу бананів. Ці ніжні тропічні плоди зріють весь рік, їх їдять сирими. Водночас ми назбирали чимало смачних плодів мангового дерева й величезних ананасів. І хоч це була загайна робота, ми й трохи на неї не ремствували.

Консель не зводив очей із Неда. Гарпунер ішов попереду, влучно вибираючи й зриваючи найстигліші плоди.

— Ну, тепер вам, Неде, нічого вже не бракує? — запитався Консель.

— Гм! — буркнув канадець.

— Що! Невже ви й досі не вдоволені?

— Хіба людина може наїстися отою травою! — відказав Нед. — Вона годиться хіба що на десерт. А де ж юшка? Де печеня?

— Ай справді,— сказав я. — Нед обіцяв нам котлети, а я поки що їх тут не бачу.

— Але ж, пане професоре, — відповів канадець, — полювання не тільки не скінчилося, а навіть не почалося. Потерпіть-но! Ми конче натрапимо на якусь дичину, вкриту або пір'ям, або шерстю, коли не тут, то деінде…

— Не сьогодні, то завтра, — докинув Консель. — Проте ми й так далеко зайшли. Як на мене — час уже й вертатися.

— Що! Вже?! — вигукнув Нед.

— До ночі ми мусимо повернутися на судно, — сказав я.

— А котра ж година? — запитався канадець.

— Друга, не менше, — відповів Консель.

Ми поверталися лісом і дорогою поповнювали наш припас листям капустяної пальми, за яким треба було дряпатися на самісіньку верхівку, дрібненькими бобами, що їх малайці називають «абру», та іншими цінними овочами.

Ми ледве дотягли наш ужинок до човна. Тим часом Нед Ленд і досі думав, що харчів малувато. І доля зласкавилася над ним. Ми вже сідали в човна, аж раптом канадець помітив кілька дерев футів двадцять — тридцять заввишки — вони, так само, як і хлібні, вважаються найкращими й найціннішими витворами малайської флори.

Це були сагові пальми, рослини, вкрай невибагливі; вони розмножуються з пагінців та насіння.

Нед Ленд знав, як до них підступитися. Він ухопив сокиру, замахнувся, і на землю одне за одним повалилося кілька дерев.

Я стежив за Недовою роботою очима скорше натураліста, аніж голодної людини. Канадець облупив зі стовбурів кору, що була з палець завгрубшки, й оголив сітку довгих вузлуватих волокон, склеєних борошнистою масою. Це й було сагове борошно — та їстівна речовина, що правила за головний харч меланезійцям.

Нед Ленд порубав стовбури на шматки — щоб на борту добути з них борошно, просіяти його й відкинути волокна, потому висушити на сонці й дати затверднути в формах.

О п'ятій пополудні, повантаживши в човен усі наші скарби, ми відпливли врешті від острова, а за півгодини пристали до «Наутілуса». Ніхто не вийшов нам назустріч. Велетенський металічний циліндр видавався безлюдним. Звільнившись од вантажу, я зійшов до каюти. Там уже чекала на мене вечеря. Я поїв і ліг спати.

Наступного дня, шостого січня, нічого не змінилося. Повсюди тиша, жодних ознак життя! При борті стояв човен, на тому ж місці, де ми його залишили. Ми надумали знову поплисти на острів Гвебороар. Цього разу Нед Ленд сподівався щасливішого полювання і хотів податися в іншу частину лісу.

Ми вирушили на світанку. Човен, гнаний хвилями, незабаром дістався острова.

Висадившись на берег, ми попростували за гарпунером, покладаючись на його інстинкт. Цибатий Нед ішов сягнистим кроком, і ми ледве за ним устигали, аж доводилось часом бігти.

Нед Ленд прямував до західної частини острова. Перейшовши невеликий брід, ми дісталися рівнини, що її обступав чудовий ліс. Понад струмками бродили зимородки, але вони не підпускали нас близько до себе. їхня полохливість свідчила про те, що ці птахи з власного досвіду знають, чого можна сподіватися від двоногих нашої породи. Отже, ясно: острів, може, й безлюдний, але його часто навідують істоти, подібні до нас.

Перетнувши розлогу луку, ми підійшли до молодого лісу, з якого линули пташині співи й лопотіння крил. Певно, тут була сила птаства.

— Тут, мабуть, тільки й є що птахи, — сказав Консель.

— Але ж бувають і їстівні птахи, — відповів гарпунер.

— Чорта пухлого, — кинув Консель. — Я бачу самих лише папуг.

— Друже Конселю, — статечно мовив Нед, — як нема чого їсти, візьмеш і папугу.

— А я вважаю, — сказав я, — що цей птах, коли його до пуття зготувати, непоганий на смак.

Справді, в гущавині пурхала з гілки на гілку ціла колонія папуг, тільки й чекаючи, щоб її навчили говорити людською мовою. Ці багатобарвні базіки безугавно тріскотіли між собою. Статечні какаду, здавалося, геть поринули у якісь філософські проблеми; шарлатові лорі метляли, ніби клапті прапорців, що їх тріпоче вітер; меткі калаоси зі свистом розтинали повітря; папуаси мінилися всіма відтінками блакиті. Тут були всі види чарівних, та, на жаль, неїстівних папуг.

Проте цій колекції бракувало одного птаха, котрий водиться лише в тутешніх краях і ніколи не вилітає за межі островів Ару та Папуа. Одначе згодом мені пощастило ним милуватися.

Проминувши ріденький гайок, ми вибралися на закущавлену галявину. Тут я наполохав напрочуд гарних птахів; я помітив — їхнє довге пір'я розташоване так, що вони можуть літати тільки проти вітру. Хвилястий лет цих птахів, грація, з якою вони кружляли в повітрі, гра барвистого пір'я вабили й чарували око. Я зразу їх упізнав.

— Райські птахи! — вигукнув я.

— Ряд горобиних, родина райських птахів, — докинув Консель.

— Родина куріпок? — запитав Нед Ленд.

— Не зовсім, Неде! Проте я сподіваюся на вашу спритність і певен — ви піймаєте хоча б одного із цих чудових взірців тропічної фауни!

— Спробую, пане професоре, хоч я більше звик орудувати гарпуном, аніж рушницею.

Малайці, що торгують райськими птахами, зокрема продають іх у Китай, ловлять їх різними способами, але ми не могли до жодного з них удатися. Тубільні мисливці то ставлять сильця на верхів'я дерев, де гніздяться райські птахи, то вимазують гілки дерев клеєм. Вони навіть отруюють воду в тих озерцях, з яких здебільша п'ють воду райські птахи. Нам же залишалось єдине: стріляти в них на льоту, що давало мало шансів на успіх. Ба й справді, ми намарне витратили багато набоїв.

До одинадцятої години ранку ми вже перейшли перше пасмо пагорбів, себто середину острова, але так нічого й не вполювали. Нам захотілося їсти. Мисливці, що покладали надію на здобич, прорахувалися. Та раптом Консель, сам із того дивуючись, двома пострілами добув нам сніданок. Він підбив білого голуба і припутня; ми тут же обскубли їх, наштрикнули на роженце та й заходилися смажити на багатті з сухого ломаччя. Поки ця звабна здобич шкварчала на вогні, Нед пік плоди хлібного дерева. Голуба та припутня з'їдено до кісточки й визнано пресмачними. Мускатні горіхи, що ними живляться ці птахи, надавали їхньому м'ясові особливих пахощів і смаку.

— Геть-чисто пулярки, відгодовані трюфелями, — сказав Консель.

— Ну, а зараз, Неде, чого вам іще бракує? — спитався я в канадця.

— Чотириногої дичини, пане Аронаксе, — відповів Нед Ленд. — Усі ці голуби — на один зуб, тільки губу поскоромити. І я не матиму спокою, аж доки не вб'ю дичини, придатної на котлети.

— А я, Неде, волів би райського птаха, — сказав я.

— То нумо полювати далі,— мовив Консель. — Тільки ходімо ближче до берега. Ми зараз біля пагорбів, а, далебі, ліпше полювати в лісі.

Кілька неотруйних гадюк виповзло з-під наших ніг. Райські птахи, зачувши наше наближення, знялися врізнобіч, і я вже втратив надію спіймати хоч одного, коли раптом Консель, що йшов попереду, нахилився, радісно загукав і повернув до мене з чудовим птахом у руках.

— Браво, Конселю! — вигукнув я.

— Пан професор надто люб'язний, — озвався Консель.

— Де там, Конселю! Адже ж ти справжній мастак, — упіймати живого птаха, та ще й голіруч!

— Коли пан професор буде ласкавий глянути на нього зблизька, він упевниться, що не такий вже я й спритник.

— Що ти хочеш сказати, Конселю?

— Те, що цей птах п'яний як чіп.

— П'яний?

— Атож, пане професоре, п'яний од мускатних горіхів, що їх поїдав під мускатним деревом, де я його й зловив. Погляньте, друже Неде! Он що буває, коли душа міри не зна.

— Сто чортів! — відповів канадець. — Ще й картає! Так начебто я ці два місяці тільки те й робив, що цмулив джин.

Тим часом я розглядав чудернацького птаха. Консель казав правду. Райський птах, сп'янілий від хмільного мускатного соку, став геть невладущий. Тепер йому було не до літання, він ледве-ледве дибав. Та я знав — пернате хутко очумається.

Наша здобич належала до найкращого з восьми видів райського птаха, що водиться в Новій Гвінеї і на сусідніх островах. Це дуже рідкісний птах — «великий смарагд». Сантиметрів тридцять завдовжки, він мав невеличку голову й малі очиці, поставлені близько біля дзьоба. Він милував зір пречудовою веселкою барв — дзьоб жовтий, лапки й пазурі брунатні, крила темно-золотисті з багряними кінчиками, голова й шия зверху ясно-жовта, зісподу смарагдова, груди й черевце темно-каштанові. Зграбно вигнуті дві довгі тоненькі пір'їни, що підіймаються над легким шовковистим, навдивовижу гарним хвостом, довершують чарівний вигляд цього прекрасного створіння, котрому тубільці дали поетичне назвисько — «сонячний птах».

Мені страх кортіло відвезти до Парижа цей надзвичайний екземпляр і подарувати його Ботанічному садові, де не було жодного райського птаха.

— Це й справді рідкісний птах? — спитав канадець тоном мисливця, що для нього краса здобичі анічогісінько не важить.

— Надзвичайно рідкісний, друже Неде, до того ж його важко спіймати живцем. Навіть опудала з цих птахів ціняться дуже високо. Тим-то тубільці підробляють їх, як підробляють, приміром, перлини та діаманти.

— Он як! — вигукнув Консель. — Підробляють опудала райських птахів?

— Авжеж, Конселю.

— І пан професор знає, як вони оте роблять?

— Звичайно. Райські птахи під час східних мусонів гублять своє чудесне хвостове пір'я. Саме це пір'я збирають пташині «фальшивомонетники», а тоді майстерно вшивають у хвіст якомусь жалюгідному папузі, спершу його обскубавши. Потім вони замазують рубці, лакують птаха й продають до європейських музеїв чи приватних колекцій оті витвори свого незвичайного промислу.

— Ну й хай, — сказав Нед Ленд. — Коли не весь птах, то, в кожному разі, пір'я його справжнє. Я в тім не бачу великого лиха, адже опудало купують не на те, щоб його з'їсти.

Отже моя мрія — спіймати райського птаха — збулася; проте мрія канадського мисливця й досі не стала дійсністю. На щастя, десь біля другої години Недові Ленду поталанило забити чудового лісового вепра, «бариутанга», як називають його тубільці. Ми дуже зраділи, що маємо врешті м'ясо чотириногого. Нед Ленд вельми пишався зі свого влучного пострілу. Вепр, уражений електричною кулею, зразу впав мертвий.

Канадець оббілував його, вміло попатрав і нарізав півдюжини котлет на вечерю. Потому ми рушили далі, і знову наше полювання ознаменувалося мисливськими звитягами Неда й Конселя. Продираючись крізь кущі, вони сполохали зграю кенгуру. Тварини кинулися врозтіч, високо стрибаючи на своїх еластичних лапах. Та хоч які прудкі були кенгуру — не втекли від електричних куль.

— О, пане професоре! — вигукнув у мисливському запалі Нед Ленд. — Яка чудесна ця дичина, надто коли її стушкувати! 0, ми поклали аж п'ять штук! І здумати тільки — все це м'ясо ми злупимо самі, а ті бевзі з команди й крихти не скуштують.

Канадець так заповзявся, що, мабуть, знищив би всю зграю, якби не захопивсь отими теревенями. Отож йому й стало дюжини цих цікавих сумчастих, що складають перший ряд двоутробних ссавців, як повідомив Консель.

Тварини були невеличкі. Вони належали до виду «кенгуру-кролів», що живуть у дуплах і славляться надзвичайною спритністю. Хоч вони й маленькі, шкурки їхні ціняться дуже високо.

Ми були вельми вдоволені з полювання. Щасливий Нед пропонував завтра знов завітати на цей благодатний острів і перебити всіх їстівних чотириногих. Та він не передбачив однієї обставини.

О шостій вечора ми дісталися до берега. Човен стояв на своїм місці. За дві милі від острова, ніби довгий риф, виступав із води «Наутілус».

Нед Ленд, не гаючи часу, зразу заходився готувати обід. Він був великий мастак куховарити. Невдовзі повітря сповнилося смачним духом — то смажилися на вугіллі котлети з «бариутанга»!

Проте я й сам, далебі, збився на канадцеву стежину: і мене пойняв захват перед шматком смаженого м'яса. Хай дарують мені читачі, як дарую я Лендові, кожен-бо улягає тій спокусі!

Обід удався на славу. Два припутні довершили пишне меню. Ми ласували саговою лемішкою, коржами з плодів хлібного дерева, плодами манго, ананасами та бражкою з кокосового молока. Давно ми не їли земних плодів — і зараз по-справжньому насолоджувались.

— А що, коли ми цього вечора не вернемося на борт «Наутілуса»? — мовив Консель.

— А що, коли ми ніколи туди не вернемось? — додав Нед Ленд.

Аж раптом біля наших ніг упав камінь, і гарпунерове запитання лишилося без відповіді.

XXII БЛИСКАВИЦІ КАПІТАНА НЕМО

Сидячи на місці, ми оглянулися в бік лісу; моя рука заклякла, не донісши до рота шматка, Недова — над вогнищем.

— Каміння не падає з неба, — мовив Консель, — хіба що метеорити.

Другий камінь, кинутий влучніше, вибив із Конселевої руки смачне стегно голуба, ніби ствердивши його слова.

Ми зірвалися на ноги, схопили рушниці й за мить були готові до оборони.

— Невже це мавпи?! — вигукнув Нед Ленд.

— Майже, — відповів Консель, — це дикуни. І ліпше б ми з ними не стикалися.

— До човна! — скомандував я, і ми метнулись на берег.

Відступили ми вчасно: праворуч, кроків од нас за сто, на узліссі

з'явилися з двадцятеро тубільців, озброєних луками й пращами.

До човна залишалося якихось десять туазів.

Дикуни наступали повільно, та, вочевидь, з ворожими намірами. Каміння й стріли сипалися градом.

Нед Ленд не схотів залишати здобичі й попри небезпеку захопив із собою вепра, кенгуру та іншу дичину й тільки тоді помчав до човна.

Небавом ми опинилися на березі. Навантажити човен провіантом та зброєю, відштовхнутися було справою однієї хвилини. Не встигли ми відплисти й двох кабельтових, як сотня дикунів, люто виючи й розмахуючи руками, вскочила в воду. Я глянув на борт «Наутілуса», сподіваючись, що ці крики привернуть увагу команди. Та ба! Палуба велетенського судна, яке лежало на рифах, була пустельна.

Хвилин за двадцять ми дісталися «Наутілуса». Люк був одчинений. Прилаштувавши човна, ми зійшли всередину судна.

Я попростував до салону, звідки линула музика. За органом сидів капітан Немо.

— Капітане! — мовив я.

Він не чув.

— Капітане! — повторив я, торкнувшися його плеча.

Стрепенувшись, він повернув голову.

— А, це ви, пане професоре! Прекрасно! Як вам поталанило на полюванні? Чи знайшли щось до свого гербарію?

— Так, капітане, — відповів я. — Та, на лихо, ми привели з собою цілу ватагу двоногих, надто близьке сусідство з якими дуже мене непокоїть.

— Яких двоногих?

— Дикунів!

— Дикунів? — перепитав насмішкувато капітан Немо. — І ви дивуєтеся, пане професоре, що, ступивши на землю в будь-якій точці земної кулі, натрапляєте на дикунів? Дикуни! А де ж їх нема? Та й чим ці люди, що ви їх взиваєте дикунами, гірші від інших?

— Але ж, капітане…

— Щодо мене, пане професоре, то я повсюдно стрічаю дикунів.

— Одначе, коли ви не бажаєте здибатися з ними ще й на борту «Наутілуса», годилося б ужити якихось заходів.

— Не хвилюйтеся, пане професоре, тут вони не страшні.

— Та їх дуже багато.

— Скільки ж?

— Щонайменше сотня.

— Пане Аронаксе, — сказав капітан Немо, знов опускаючи пальці на клавіші,— коли б навіть усі тубільці Нової Гвінеї збіглися на цей берег, то й тоді вони не становили б аніякісінької загрози «Наутілусові».

Капітанові пальці забігали по клавішах, і я помітив, що він ударяє тільки по чорних кісточках, котрі надають мелодії суто шотландського колориту. Поринувши в мрії, він скоро забув про мене. Я не зважився більше до нього обзиватися.

Я вийшов на палубу. Вже настала ніч. Під цими широтами сонце заходить хутко, тут майже не буває вечірніх сутінків. Удалині ледве манячіли невиразні обриси острова Гвебороар. Але ватри, що тут і там горіли на березі, свідчили, що тубільці й гадки не мають розходитись.

Я довго сидів самотою на палубі, то думаючи про тубільців, — та вже без страху, бо перейнявся капітановою певністю, — то забуваючи про них, упиваючись чарами тропічної ночі. Подумки линув я до Франції, слідом за зодіаковими сузір'ями, що за кілька годин засяють над нею. Мерехтіли зорі, між ними світив повний місяць. І мені спало на думку, що цей вірний та поштивий супутник за одну добу знову вернеться сюди, підійме океанові води й звільнить «Наутілус» із коралових лещат.

Опівночі, допевнившись, що на темних водах панував такий же спокій, як і на березі, я повернувся до своєї каюти й ліг спати.

Ніч минула спокійно. Папуаси, певна річ, злякалися страхіття, що лежало на мілині, а то б вони відчиненим люком легко проникли всередину «Наутілуса».

Восьмого січня о десятій годині я вийшов на палубу. Поволі танула світанкова мла. Незабаром із пітьми виринув острів — спершу береги, а там і шпилі гір.

Тубільці й досі юрмилися на березі; їх за ніч побільшало — було вже душ із п'ятсот — шістсот. Кілька дикунів, скориставшись із відпливу, що оголив коралові рифи, наблизилися до «Наутілуса» й зупинились за два кабельтових од судна. Я добре їх бачив. То були папуаси, люди гарного племені, з атлетичною будовою, високим чолом, великим, але не плескатим носом, білими зубами. Кучеряве волосся, пофарбоване на червоне, яскраво виділялося на їхній шкірі, чорній і лискучій, як у нубійців. У мочках вух, розрізаних й витягнених донизу, висіли кістяні сережки. Своїм звичаєм дикуни були голі. Я помітив між ними кількох жінок; їхні стегна від крижів до колін прикрито спідницями, сплетеними із трав і підперезаними поясом із ліан. Ватажки мали на шиї оздобу у вигляді півмісяця і намисто з червоних та білих скелець. Майже всі вони були озброєні луками, стрілами й щитами; за плечима — щось на взірець сітки, повної круглих камінців, які метали вони пращею досить влучно.

Один із ватажків підійшов до самого «Наутілуса» і став пильно його роздивлятися. Певно, то був вождь вищого рангу, бо його обвивала габа з барвистого бананового листя із зубчастою оздобою.

Тубілець стояв зовсім близько, і вбити його було дуже легко, але я вважав за краще почекати, доки він викаже лихі наміри. За такої оказії європейці мусять не нападати, а тільки захищатися.

Під час відпливу тубільці шастали біля «Наутілуса», але не виявили ніякої ворожості. Вони часто повторювали слова «ассаї», і я розумів з їхніх жестів — папуаси запрошують мене вийти на берег, але мав за обачніше не користатися з цієї гостинності.

Отже, того дня нам не пощастило відвідати острів, на превеликий жаль Неда Ленда, якому хотілося поповнити припас. Та спритний канадець не гаяв марно часу — він заходився консервувати м'ясо й борошно, привезені з острова Гвебороар. Що ж до тубільців — вони повернулися на острів, тільки-но почався приплив і верхів'я коралових рифів стало зникати під водою. Але на березі юрмилося їх дедалі більше. Мабуть, вони прибували з навколишніх островів, точніше кажучи, з Папуа. Одначе я не помітив жодної піроги.

Знічев'я надумав я закинути невода в ці чудові прозорі води, крізь які виднілося морське дно, всіяне мушлями, зоофітами й водоростями. До речі, це був наш останній день у цих краях, бо назавтра — так пообіцяв капітан Немо — судно вийде в одкрите море.

Я гукнув Конселя, і він приніс мені легкого волочка, подібного на той, котрим ловлять устриць.

— А як дикуни? — спитав Консель. — З дозволу пана професора, мені здається, вони не такі вже й люті.

— Та все-таки, друже мій, вони людожери.

— Хай і так, а, видно, люди чесні,— відповів Консель. — Може ж бути ненажера чесним! Одне одному не заважає.

— Гаразд, Конселю. Я пристаю на твою думку, що вони чесні людоїди і чесно пожирають своїх бранців. А все ж я не бажаю, щоб мене — бодай і чесно — з'їли, тим-то триматимусь обачно, бо капітан «Наутілуса» й досі не вжив заходів безпеки. Ну, а тепер до роботи!

Дві години ми завзято працювали, але нічого путящого не виловили. Волочок набився всякою всячиною: «мідасовими вухами», «арфами», надто «молотками», найгарнішими з усіх, що їх доводилось мені бачити. Було тут ще кілька голотурій, перлівниць і десь із дюжину невеличких черепах; ми віддали їх до камбуза.

І раптом, коли я вже ні на що не сподівався, побачив найбільше чудо, певніше сказати — найбільшу потворність природи. Сталося це несподівано. Консель закинув волочок і витяг купу розмаїтих черепашок. Я запустив між них руку і враз заволав криком конхіолога — найпронизливішим криком, на який тільки спроможна людська горлянка.

— Що сталося з паном професором? — здивовано запитав Консель. — Чи не вжалило щось?

— Ні, друже мій, та я ладен поплатитися пальцем за таку знахідку!

— За яку знахідку?

— За цю мушлю, — відповів я, показуючи об'єкт радощів.

— Але ж це простісінька пурпурова олива з роду олив, ряду гребінчастозябрових, класу черевоногих, типу молюсків…

— Авжеж, Конселю, тільки у звичайної мушлі закруток іде справа наліво, а в цієї навпаки, зліва направо!

— Хіба ж то можливо?! — гукнув Консель.

— Так, друже мій, це мушля-лівачка.

— Мушля-лівачка? — повторив вражений Консель.

— Глянь на її закрутки!

— О! Якщо пан професор буде ласкавий повірити мені,— сказав Консель, беручи тремтячою рукою мушлю, — я ще ніколи так не хвилювався.

Та й було чого хвилюватися! Спостереження натуралістів показали, що в природі відбувається рух справа наліво. Небесні світила та їхні супутники рухаються своєю орбітою зі сходу на захід. Людина більше послуговується правою, аніж лівою рукою, отже і всі інструменти, прилади, східці, замки, пружини годинників і все інше пристосовані до руху справа наліво. Природа, підвладна цьому законові, так закручувала й мушлі. Закрутки мушлі йдуть справа наліво, а коли трапляється мушля-лівачка, знавці цінують її на вагу золота.

Отож ми з Конселем так захопилися, розглядаючи наш скарб, що не бачили нічого в світі, окрім тієї мушлі. Я вже мріяв збагатити нею Паризький музей, аж раптом камінь, що його шпурнув якийсь папуас, розбив нашу коштовну знахідку в руках Конселя.

Я крикнув з відчаю. Консель метнувся до моєї рушниці й націлився в дикуна, що розмахував пращею метрів за десять од нас. Я хотів зупинити Конселя, але він уже вистрілив, і куля розбила браслет із амулетів на папуасовій руці.

— Конселю! — гукнув я. — Конселю!

— Невже пан професор не бачив, що цей канібал перший напав на нас?

— Мушля не варта людського життя, — сказав я.

— О, негідник! — кричав Консель. — Ліпше б він розтрощив мені плече.

Консель казав щиро, та мені плече його було дорожче за мушлю. За тих кілька хвилин, що ми побивалися над розбитою мушлею, становище раптом змінилося. Десь із двадцять пірог оточили «Наутілус». Ці піроги — не що інше, як видовбані із стовбурів велетенських дерев довгі й вузькі човни, — дуже швидко плавали й завдяки поплавкам на кінцях бамбукової жердини стійко трималися на поверхні води. Пірогами вправно керували спритні напівголі веслярі, і я тривожно стежив, як вони підпливали до «Наутілуса».

Папуасам, певно, вже доводилося спілкуватись із європейцями і бачити їхні судна. Та що вони могли думати, дивлячись на захрясле в протоці довге металеве веретено, без щогл, без димарів? Нічого доброго, бо вони спершу трималися на значній віддалі од «Наутілуса». Проте, бачивши, що судно не рухається, тубільці мало-помалу осміліли й тепер добирали способу познайомитися з ним ближче. Та саме цьому знайомству й належало запобігти. Наші рушниці, що стріляли безгучно, не могли налякати тубільців, які зважали тільки на гримку зброю. Буря без громового гуркоту менше лякає людей, хоча небезпечна блискавка, а не грім.

Піроги підпливли до самісінького «Наутілуса», і на палубу густо посипалися стріли.

— Сто чортів! Справжній град! — сказав Консель. — Та ще, чого доброго, отруєний град!

— Треба попередити капітана Немо! — крикнув я, спускаючись у люк.

Я кинувся до салону. Там не було нікого. Я наважився постукати в двері капітанової каюти.

— Заходьте, — відповіли мені. Я ввійшов і застав капітана за якимись обчисленнями. Перед ним лежав папір, списаний іксами та іншими алгебраїчними знаками.

— Я потурбував вас? — запитався я з чемності.

— Авжеж, пане Аронаксе, — відповів капітан, — та, сподіваюся, ви маєте на те поважні підстави?

— Дуже поважні! Ми оточені пірогами тубільців; і нема сумніву — за якусь хвилину вони кинуться на нас.

— А-а! — спокійно мовив капітан. — Вони припливли в пірогах?

— Так, капітане!

— Ну, що ж! Треба зачинити люка.

— Звичайно! І я прийшов вам сказати…

— Це найлегше, — мовив капітан Немо. І, натиснувши кнопку електричного дзвоника, він передав наказ у кубрик команди.

— Та й по всьому, пане професоре, — сказав він. — Човен на місці, люк зачинений. Сподіваюсь, ви не боїтеся, що ті добродії проб'ють обшивку, якої не змогли пробити ядра вашого фрегата?

— Ні, капітане, але є інша загроза.

— Яка, пане професоре?

— Завтра о цій же порі доведеться відчинити люк — поновити повітря…

— Безперечно, пане професоре, адже наше судно дихає на кшталт китоподібних.

— Якщо папуаси захоплять палубу, вони відчиненим люком проникнуть у судно. Що їх утримує?

— А ви гадаєте, пане професоре, що вони вилізуть на борт?

— Я того певен.

— Нехай собі вилазять. Я не бачу причини втримувати їх. Власне, папуаси — жалюгідні бідолахи, і мені не хочеться, щоб мої відвідини острова Гвебороар коштували життя хоч би одному з цих сердег!

По цій розмові я хотів був вийти, але капітан Немо попросив мене сісти поруч. Він із цікавістю розпитував про наші мандрівки на острів, про полювання і, здавалося, ніяк не міг збагнути канадцевої охоти до м'яса. Потому розмова звернула на інше, і хай капітан Немо був, як і завжди, не дуже відвертий, проте видавався він люб'язнішим.

Ми говорили про становище «Наутілуса», що сів на мілину в тій самій протоці, де мало не зазнала катастрофи експедиція Дюмона-Дюрвіля.

— Цей Дюрвіль — один із ваших великих моряків, — сказав капітан, — один із ваших найосвіченіших мореплавців. Це французький капітан Кук! Безталанний вчений! Подолати льодові затори Південного полюса, пройти між коралових рифів Океанії, уникнути людожерів Тихоокеанських островів, — щоб безглуздо загинути в залізничній катастрофі! Коли цей мужній чоловік міг в останню мить думати, уявіть собі, що він пережив!

Голос капітана Немо забринів хвилюванням, і це робило йому честь.

Потім із картою в руках ми простежили шляхи всіх навколосвітніх мандрів французького мореплавця, його подвійну спробу проникнути до Південного полюса, спробу, що скінчилася відкриттям земель Аделі та Луї-Філіппа, і, нарешті, розглянули його гідрографічні праці про головніші острови Океанії.

— Те, що зробив ваш Дюрвіль на поверхні морів, — сказав капітан Немо, — я повторив у океанових глибинах із більшою точністю й меншою затратою сил. «Астролябія» та «Зеле», що ними зчаста гралися урагани, не можуть рівнятися до «Наутілуса», справжньої підводної фортеці зі спокійним робочим кабінетом.

— А втім, капітане, — сказав я, — між корветами Дюмона-Дюрвіля та вашим «Наутілусом» є певна подібність.

— Яка саме, пане професоре?

— «Наутілус», як і корвети, сів на мілину.

— «Наутілус» не сідав на мілину, пане професоре, — холодно заперечив капітан Немо. — «Наутілус» так улаштований, що може відпочивати на морськім лоні, і мені не доведеться, як Дюрвілеві, умиватися кривавим потом, аби його здійняти. «Астролябія» та «Зеле» мало не загинули в цьому самому місці, а моєму «Наутілусові» не загрожує жодна небезпека. Завтра морський приплив стиха підійме його, і він полине далі, розтинаючи океанські води.

— Капітане, — почав я, — немає жодного сумніву…

— Завтра, — проказав, підводячись, капітан Немо, — завтра, о другій годині сорок хвилин пополудні, «Наутілус» підійметься над рифами і, неушкоджений, вийде з Торресової протоки.

По цих словах, мовлених досить гостро, капітан Немо злегка вклонився. Це означало, що розмову скінчено; я встав і пішов до своєї каюти.

Там я застав Конселя, цікавого взнати наслідки мого побачення з капітаном.

— Друже мій, — мовив я, — коли я сказав, що папуаси складають загрозу «Наутілусові», капітан посміявся з мене. Єдина моя рада — покластися на капітана та й спокійно спати.

— Чи потребує пан професор моїх послуг?

— Ні, друже мій! А що робить Нед Ленд?

— З дозволу пана професора, — відповів Консель, — Нед готує кенгуровий паштет. Каже, що вийде лакома штука.

Консель пішов до своєї каюти, а я ліг спати. Тільки сон мене не брав. Я чув нестямні вигуки дикунів, що шастали палубою. Так проминула ніч. Команди «Наутілуса» не видно й не чутно. Людоїди турбували команду не більше, аніж турбують солдатів у бліндованім форту мурахи, що повзають зокола.

Устав я о шостій ранку. Люк було зачинено. Повітря в судні ще не поновлювалося, проте помпи аварійних резервуарів уже освіжили його кількома кубічними метрами кисню.

До обіду я працював у своїй каюті і навіть мигцем не бачив капітана Немо. На судні не помічалось ніяких готувань до відплиття.

Я почекав іще трохи, а тоді вийшов до салону. Годинник показував пів на третю. За десять хвилин приплив мав сягти найвищого рівня, і, якщо капітан Немо не схибив у розрахунках, «Наутілус» ураз звільниться з цупких обіймів протоки. Інакше доведеться йому довгі місяці спочивати на кораловім ложі.

Аж раптом корпус «Наутілуса» разів кілька здригнувся, звістуючи близьке звільнення. Заскреготіла обшивка, черкаючи шорсткі вапнякові нашарування коралового дна.

Рівно о другій годині тридцять п'ять хвилин до салону ввійшов капітан Немо.

— Відчалюємо! — сказав він.

— О! — вигукнув я.

— Я наказав відчинити люка.

— А папуаси?

— Папуаси? — повторив капітан Немо, знизавши плечима.

— Не вдеруться вони всередину «Наутілуса»?

— Як?

— А відчиненим люком.

— Пане Аронаксе, — спокійно відповів капітан Немо, — не так легко ввійти люком «Наутілуса» навіть тоді, коли він одчинений.

Я глянув на капітана.

— Не розумієте? — спитався він.

— Анічогісінько!

— Ну, то йдіть за мною і ви побачите!

Ми підійшли до трапа. Нед Ленд і Консель вже були там і з великою цікавістю дивилися, як кілька матросів одчиняли люк, що за ним розлягалися дикі вигуки, люте ревище папуасів.

Віко люка одкинулось. У його отворі з'явилося десятків два страховидних облич. Та ледве перший тубілець торкнувся поручня, як невідома сила шпурнула його назад. Дикун завищав не своїм голосом і, підстрибуючи, ніби на гарячій сковороді, чкурнув куди очі дивляться.

Десяток його товаришів метнулися до трапа, але їх спіткало те саме.

Консель нетямився з радощів. Нед Ленд, спонукуваний своїми буйними інстинктами, також кинувся до трапа. Та не встиг він торкнутися рукою поручня, як і його вергануло геть.

— Тисяча чортів! — вигукнув він. — У мене вдарила блискавиця!

Ці слова прояснили мені все: поручні — не звичайні поручні, а кабель, до якого підключено електричний струм. Кожного, хто торкнеться поручня, б'є страшна сила; удар міг бути навіть смертельний, якби капітан Немо використав для цього потужність усіх своїх батарей. Образно кажучи, між напасниками й нами спущена, сказати б, електрична заслона, за яку ніхто не міг проникнути безкарно.

У такий спосіб очманілі з жаху папуаси притьмом накивали п'ятами. А ми, стримано усміхаючись, заспокоювали й розтирали бідолашного Неда Ленда, що лаявся, як біснуватий.

Саме цю мить дев'ятий вал підняв «Наутілуса», і рівно о другій годині сорок хвилин, як і казав капітан Немо, підводний корабель залишив своє коралове ложе. Його гвинт з величною повільністю почав розтинати хвилі. Мало-помалу швидкість зростала, і «Наутілус», випливши на поверхню, цілий і неушкоджений, покинув небезпечні води Торресової протоки.

XXIII НЕЗБАГНЕННА СОНЛИВІСТЬ

Назавтра, десятого січня, «Наутілус» знову плив океаном. Він ішов зі швидкістю не менше тридцяти п'яти миль на годину. Гвинт крутився так, що годі було встежити за його обертами чи рахувати їх.

Тільки-но я згадував, що ця дивна електрична сила не лише рухає, зогріває та освітлює наше судно, а й захищає нас од нападу ззовні, обертаючи «Наутілус» на священний ковчег, якого не може торкнутися жоден осквернитель, не накликавши на себе блискавиць, — мене поймало безмежне захоплення, і я повертався думками до того, хто створив це чудо.

Ми простували на захід і одинадцятого січня проминули мис Уессел, що лежить на 135° довготи та 10° північної широти і становить собою східний край Карпентарієвої затоки. Тут траплялося чимало коралових рифів, але вони лежали далеко один від одного й всі були позначені на карті. «Наутілус» щасливо проминув буруни Моне й рифи Вікторії, що лежать на 130° довготи, на десятій паралелі, якою ми неухильно простували.

Тринадцятого січня «Наутілус» ввійшов у води Тіморського моря. Вдалині виднів острів тієї ж назви на 122° довготи. Островом, площею тисячу шістсот двадцять п'ять квадратних льє, правлять раджі. Ці можновладці іменуються крокодиловими синами і вважають себе представниками найвищого роду людського. Річки острова кишать їхніми «предками» — плазунами, котрих вони побожно шанують, їх оберігають, пестять, годують, їм віддають на поживу молодих дівчат, і горе чужоземцеві, що насмілиться підняти руку на священного ящура!

Та «Наутілусові» не довелося зіткнутися з цими тваринами. Острів Тімор ми бачили мимохідь опівдні. Ледве бачив я й острівець Роті, що належав до тієї самої групи; тутешні жінки славляться своєю вродою на всіх малайських ринках.

Тут «Наутілус», одхилившися від курсу, звернув на південний захід. Він поплив у напрямі Індійського океану. В які світи поведе нас фантазія капітана Немо? Може, він повернеться до берегів Азії? А чи наблизиться до берегів Європи? Але ж навіщо плисти туди людині, котра уникає залюднених суходолів? Невже він подасться на південь? Чи обійде мис Доброї Надії, а далі мис Кап і попростує на Південний полюс? А може, нарешті, поверне в моря Тихого океану, що на його обширах «Наутілусові» буде вільніше, ніж деінде? Відповість на це майбутнє!

Пропливши вздовж коралових рифів Картьє, Гіберніа, Серингапатама, Скотта, цих останніх зусиль твердої стихії подолати стихію плинну, чотирнадцятого січня ми вийшли на такі океанові простори, де не було вже ніяких прикмет землі. «Наутілус» перейшов на середню швидкість і, підвладний капітановій волі, то поринав у морські глибини, то випливав на поверхню.

Капітан Немо, повсякчас вивчаючи температуру океанських вод на різних глибинах, зробив цікаві відкриття. За звичайних обставин для вимірювання температури в морських глибинах вживають досить складні прилади і не завжди дістають точні показники, надто показники термічних зондів, скло яких часто-густо не витримує глибинних вод; неточні бувають і показники апаратів, що їх дія ґрунтується на різній електропровідності деяких матеріалів. Результати цих вимірів дуже важко перевірити. Тим часом капітан Немо вимірював температуру води, опускаючись у морські глибини, — його термометр безпосередньо торкався водних шарів на різній глибині й давав найповніші показники.

Таким чином, то заповнюючи водою баластні резервуари, то переводячи рулі глибини, капітан Немо поступово занурювався і вимірював температуру на глибині трьох, чотирьох, п'яти, семи, дев'яти та десяти тисяч метрів; на підставі цих вимірів він дійшов висновку, що під усіма широтами температура води на глибині тисячі метрів падає до чотирьох з половиною ступнів.

Я дуже пильно стежив за дослідами. Капітан Немо вкладав у них всю свою жагу. Я часто питав себе, навіщо йому ці досліди. Для загального добра? Але ж це неможливо, бо одного прекрасного дня всі його праці загинуть на дні якогось невідомого моря! А може, він має наміри відписати мені всі свої відкриття? А що, коли він вирішив покласти край моїй підводній мандрівці? Тільки я цього не помічаю.

Та хай там що, а капітан Немо ознайомив мене з цифрами, які дістав, досліджуючи щільність води в головних морях земної кулі.

Сталося це вранці п'ятнадцятого січня. Капітан Немо, що з ним походжав я палубою, запитався, чи відома мені щільність морської води на різних глибинах? Я відповів заперечливо, додавши, що з цього питання наука ще не має перевірених досліджень.

— Я зробив ці дослідження, — сказав капітан, — і ручуся за їхню вірогідність.

— Гаразд, — відповів я, — але «Наутілус» — це окремий світ, і таємниці його вчених ніколи не дійдуть до землі.

— Ваша правда, пане професоре, — сказав капітан, помовчавши. — «Наутілус» — окремий світ. Він так само далекий від землі, як планети, що разом із Землею обертаються навколо Сонця, і наші праці так само не дійдуть до Землі, як і праці вчених Сатурна та Юпітера. Проте коли доля звела наші життя, я можу ознайомити вас із висновками своїх спостережень.

— Охоче слухаю вас, капітане!

— Вам відомо, пане професоре, — морська вода щільніша від прісної, і щільність її не всюди однакова. І справді, якщо взяти за одиницю щільність прісної води, то щільність вод Атлантичного океану становитиме одну цілу і двадцять вісім тисячних, вод Тихого океану — одну цілу і двадцять шість тисячних, вод Середземного моря становитиме…

«Он як, — подумав я, — то він запливає і в Середземне море?»

— …одну цілу і тридцять тисячних, щільність вод Іонічного моря — одну цілу і вісімнадцять тисячних, щільність вод Адріатичного моря — одну цілу і двадцять дев'ять тисячних.

Ясна річ — «Наутілус» частенько буває в європейських морях; тож коли-небудь — і то, може, незабаром — ми підійдемо до цивілізованіших континентів. О, Нед Ленд, звичайно ж, тішитиметься з такої щасливої нагоди.

Протягом кількох днів ми з капітаном досліджували морську воду, визначали насиченість її сіллю на різних глибинах, її світлопропускні властивості, забарвлення, прозорість. Повсякчас я захоплювався надзвичайною винахідливістю капітана й дивувавсь із його прихильності до мене. Потім він щез на кілька днів, і я знову був приречений до самітності на борту «Наутілуса».

Шістнадцятого січня «Наутілус», здавалося, завмер на глибині кількох метрів од поверхні. Електричні машини зупинилися, гвинт закляк, віддавши судно на волю течії. Я гадав, що команда взялася до внутрішнього ремонту.

Того дня я й мої товариші стали свідками незвичайного видовища. Віконниці великого салону було розсунено. А що прожектор «Наутілуса» не світив, то довкола панували густі сутінки. Небо ж, засноване хмарами, кидало кволе світло, та й то неглибоко.

Я сидів при вікні, милуючись на красоту моря, і великі риби, невиразні, як тіні, пропливали перед моїми очима. Аж несподівано «Наутілус» ввійшов у смугу яскравого світла. Я подумав був, що це ввімкнули прожектора і він осяяв темні води, але, роздивившись пильніше, збагнув, що помиляюся.

Течія віднесла «Наутілуса» у світні шари води — в навколишній темряві вони яріли аж надто сліпуче. То світилися міріади мікроскопічних організмів. В осяйній воді палахкотіли вогненні потоки, ніби розплавлений в печі свинець або іскриста лава плинного металу. Ні! То не холодне, байдуже проміння нашого прожектора! То буяли незвичайні сили. Відчувалося: те світло — живе!

Це була тьма-тьмуща морських мікроорганізмів, джгутикових ночесвіток, драглистих прозорих кульок; в тридцяти кубічних сантиметрах води їх нараховують до двадцяти п'яти тисяч, їхнє сяйво посилювали медузи, голчастошкірі молюски та інші світні зоофіти, насичені морськими органічними речовинами.

Кілька годин «Наутілус» плив у ряхтливій воді; ми нетямилися із захвату, дивлячись на величезних морських тварин, що вигравали, ніби саламандри. У цьому холодному полум'ї пропливали зграбні й меткі дельфіни, невтомні морські акробати; триметрові риби-мечі, мудрі віщуни ураганів, вряди-годи торкалися кришталевої шиби салону своїми грізними мечами. А далі з'явилися менші риби — рогоноси, макрелі-стрибуни, щетинозуби та сотні інших.

Яке чарівливе та сліпуче видовище! Може, якісь атмосферні умови вирували десь там, на поверхні океану? Але ж на глибині кількох метрів «Наутілус» не відчував ніяких бур і тихо погойдувався в обіймах спокійних вод.

Судно повільно пливло за течією, і щораз нові дива милували наш зір. Консель роздивлявся й класифікував своїх зоофітів, молюсків, членистоногих та риб. Хутко минали дні, і я вже втратив їм рахунок. Нед, як звичайно, завжди умудрявся доповнити наше одноманітне меню якоюсь земною стравою. Ми сиділи, мов ті равлики в скойці, і можу засвідчити, перекинутись у равлика зовсім не важко.

Ми поволі призвичаїлись до такого життя, воно навіть стало здаватися нам легким і приємним; ми й забули, що земне життя — геть інше. Коли раптом одна подія нагадала про наше справжнє становище.

Вісімнадцятого січня «Наутілус» ішов на 150° довготи і 15° широти. Наближалася буря. Зі сходу віяв лютий вітер. Барометр, що ось уже кілька днів падав, віщував бурю.

Я вийшов на палубу, коли капітанів помічник саме обдивлявся виднокруг. Я чекав, що він скаже свою звичайну фразу. Але почув інші слова, так само загадкові. Тут на палубі з'явився капітан Немо і, піднявши далекоглядну трубу, заходився озирати океан.

Кілька хвилин стояв він непорушно, вдивляючись в обрій. Потім, опустивши трубу, обмінявся з помічником кількома словами. Помічник, здавалося, був дуже схвильований, але намагався це приховати. Капітан Немо, краще пануючи над собою, тримався спокійно. Він, певне, висловлював якісь свої міркування, а помічник їх заперечував. В кожному разі я так зрозумів із їхнього тону й жестів.

Що ж до мене, то я нічого не помітив, хоч як пильно вдивлявся вдалечінь. На обрії не було жодної цяти.

Капітан Немо походжав туди й сюди палубою, не дивлячись на мене, а може, й не помічаючи мене. Крок його був твердий, але не такий, як завжди, розмірний. Вряди-годи він зупинявся і, склавши на грудях руки, вдивлявся в море. Чого шукав він там, у безмежній пустелі? Адже «Наутілус» плив за сотні миль од найближчого берега.

Помічник підняв далекоглядну трубу й уп'явся очима вдалечінь. На відміну од свого капітана, він раз у раз нервово сіпався, підтупував ногою, виявляючи тим своє занепокоєння.

Капітан оддав наказа, машини застогнали потужніше, і судно тут же збільшило швидкість.

Аж ось помічник знову звернув капітанову увагу на якийсь невидимий об'єкт. Капітан зупинився і навів трубу. Дивився довго. Заінтригований до краю, я спустився в салон, узяв свою далекоглядну трубу і притьмом вернув на палубу. Спершися на рубку стерничого, я вже зібрався був озирати обрій.

Та не встиг я піднести трубу до ока, як її зненацька вихоплено мені з рук.

Я оглянувся. Переді мною стояв капітан Немо. Його не можна було впізнати. Очі палали тьмавим огнем, брови насупились. Напружена статура, стиснені кулаки, втягнена в плечі голова свідчили про лютий гнів, що поймав усе його єство. Він стояв непорушно. Моя труба валялася в нього під ногами.

Чого він знесамовитів? Чи не здалося йому, що я проник у якусь таємницю, котрої не дозволено знати в'язням «Наутілуса»?

Ні! Не я викликав його лють, — адже капітан і не глянув на мене. Його очі були прикуті до загадкової цятки на далекому обрії.

Нарешті капітан Немо опанував себе. Його лице прибрало свого звичного спокійного виразу. Він щось сказав помічникові, а потому обернувся до мене.

— Пане Аронаксе, — мовив він владно, — я вимагаю від вас виконання умови, що нею ви зв'язані зі мною.

— У чім річ, капітане?

— Ви й ваші супутники мусите посидіти під замком, аж доки я вважатиму за можливе випустити вас на волю.

— Ви тут господар! — відповів я, пильно глянувши на нього. — Тільки дозвольте одне запитання?

— Жодних запитань, пане.

Я не сперечався: будь-який опір марний. Доводилося коритись.

Спустившись до каюти, де мешкали Нед Ленд і Консель, я передав їм капітанів наказ. Судіть самі, як приголомшив той наказ канадця. Зрештою розмірковувати було ніколи. Біля дверей уже чекали чотири матроси; вони й спровадили нас до каюти, що далася нам утямки ще за перших днів пробування на борту «Наутілуса».

Нед Ленд хотів протестувати, але на відповідь йому тільки хряснули двері.

— Пане професоре, — мовив до мене Консель, — чи не були б ви ласкаві пояснити, що це означає?

Я розповів моїм супутникам усе, що знав. Вони зчудувалися так само, як і я, і так само не могли нічого второпати. Тисячі думок роїлися мені в голові, а перед очима стояло гнівне лице капітана Немо. Я не міг дати ладу тим думкам і губився в найбезглуздіших здогадах; схаменувся я, лиш почувши Недові слова:

— Ти диви! Сніданок!

І справді, на столі стояла їжа. Мабуть, капітан Немо розпорядився щодо сніданку водночас із тим, як звелів суднові збільшити швидкість.

— Чи не дозволить пан професор подати йому раду? — запитався Консель.

— Прошу, любий друже, — відповів я.

— Хай би пан професор про всяк випадок гарненько попоїв. Хтозна, що буде далі.

— Правду кажеш, Конселю!

— Лишенько! — зітхнув Нед Ленд, підійшовши до столу. — Самі рибні страви!

— Друже Неде, — мовив Консель, — а якої б ви заспівали, якби не подали ніяких страв?

Ці слова поклали край гарпунеровим скаргам.

Ми посідали до столу. Снідали мовчки. Я їв небагато. Консель «налягав» на сніданок із розважливості, зате Нед Ленд уминав усе підряд. Поснідавши, ми вмостилися кожен у своїм кутку.

Нараз матова півкуля, що освітлювала каюту, померкла і ми залишилися в глибокій темряві. Нед Ленд одразу заснув. На превелике моє здивування, задрімав і Консель. Я не міг збагнути причини такої повальної сонливості, аж тут відчув, що й мене змагає сон. Я силкувався дивитися, а очі мої заплющувались. Мене опадали галюцинації. Мабуть, до наших страв підмішано снотворної речовини. Капітанові Немо мало було запхати нас до в'язниці — йому заманулося ще й приспати нас!

Я почув, як засувалися віконниці. Невже «Наутілус» пішов на глибину, в обіймище спокійної безодні океану?

Я силкувався побороти сон. Марна річ! Дихання дедалі слабішало. Смертельний холод поволі оповивав мене від ніг до серця. Повіки, ніби налиті свинцем, важко впали. Я не міг їх підняти. Тривожний сон, повний кошмарів, скував усе моє єство. Потому марева щезли і я втратив тяму.

XXIV КОРАЛОВЕ ЦАРСТВО

Я збудився вранці спочилий, зі свіжою головою. На превеликий подив, я був у своїй каюті. Певна річ, мої супутники також спали в своїй. Мабуть, вони так само, як і я, не чули, коли їх переносили, і не знають, що сталося вночі. Про всю цю таємничу історію ми довідаємося колись хіба що випадком.

Мене поривало вийти з каюти. Та хтозна, чи я вже вільний, чи й досі під замком? Я штовхнув двері — вільний! — і попростував коридором до трапа. Люк, замкнений напередодні, зараз одчинено. Я зійшов на палубу.

Нед Ленд і Консель уже чекали на мене. Я запитався, як вони перебули ніч. Вони нічого не пам'ятали. Міцно заснувши звечора, обидва прокинулися вранці й не могли добрати, яким-то побитом опинилися в своїй каюті.

«Наутілус», як завше, мовчазний і таємничий, сповільна линув поверхнею океану. На борту начебто не сталося жодних змін.

Нед Ленд гострим оком оглядав океан. Він був пустельний. До самого обрію — ні землі, ані вітрила. Віяв навальний верховик, і збиті ним важкі хвилі похитували судно.

Невдовзі «Наутілус» занурився метрів на п'ятнадцять під воду, готовий першої-ліпшої миті швидко виплисти на поверхню. Того дня, дев'ятнадцятого січня, він кілька разів удавався до цього маневру. І щоразу капітанів помічник виходив на палубу і промовляв свою звичну фразу.

Капітан Немо не з'являвся. Із команди я побачив лише байдужливого стюарда, що, як і завше, в певно визначений час німотно слугував мені при столі.

Десь біля другої години пополудні, коли я впорядковував свої записки, до салону ввійшов капітан Немо. Я привітав його. Він мовчки кивнув у відповідь. Я знову взявся до роботи, сподіваючись, що капітан ознайомить мене з подіями цієї ночі. Але він мовчав. Я глянув на нього. Видно, капітан Немо був стомлений. Почервонілі очі свідчили — він сьогодні не спав. Глибокий сум, тяжке горе відбивалися на його обличчі. Він ходив із кутка в куток, сідав на канапу, знов підводився, брав першу-ліпшу книгу, відразу ж клав її, дивився на прилади, але не записував, як звичайно, їхніх показників. Одне слово — не міг знайти собі місця.

Нарешті капітан підійшов до мене і спитав:

— Ви лікар, пане Аронаксе?

Я найменше сподівався на таке запитання і, вкрай спантеличений, мовчки дивився на капітана.

— Ви лікар? — проказав він ще раз. — Немало ваших колег студіювали медицину.

— Так, я лікар, — відповів я. — Мені доводилося самостійно працювати в клініці. Я багато років займався медичною практикою, перш ніж працювати в музеї.

— Гаразд, пане професоре.

Мабуть, капітана втішила моя відповідь. Проте, не знаючи, куди він хилить, і очікуючи нових запитань, я поклав собі відповідати залежно від обставин.

— Пане Аронаксе, — сказав капітан, — чи не змогли б ви подати допомогу одному із моїх людей?

— На борту є хворий?

— Так.

— Я готовий іти до нього.

— Ходімте!

Признатися, мені закалатало серце. Матросову недугу я чомусь пов'язував із нічними подіями. Та і вся ця таємнича історія займала мене не менше, ніж хвороба.

Капітан Немо провів мене на корму «Наутілуса» і кивнув іти за ним до каюти, суміжної з кубриком.

Там лежав на койці чоловік років сорока, з лиця — щирий англосакс.

Я нахилився над ним. Це був не просто хворий, це був поранений. Голова йому обвинена закривавленими бинтами. Коли я здіймав бинти, він мовчки дивився на мене широко розплющеними очима.

Рана була страшна. Череп проламано тупим предметом — виднів оголений мозок. Згустки крові налипли червоними драглями. Тут, вочевидь, і контузія, і струс мозку. Хворий ледве дихав, корчі раз у раз зводили йому лице.

Я намацав пульс. Він уже ледве бився. Ноги й руки починали холонути, невблаганно наближалася смерть. Оглянувши хворого, я забинтував йому голову й повернувся до капітана Немо.

— Чим його поранено? — запитав я.

— Чи не все одно? — відповів капітан. — Від різкого поштовху зламався важіль машини і влучив у голову цього чоловіка. То що ви скажете про його становище?

Я вагався відповідати.

— Можете говорити відверто, — сказав капітан. — Цей чоловік не знає французької мови.

Я знову глянув на пораненого і сказав:

— За дві години він помре.

— І нічим не можна його врятувати?

— Нічим.

Капітанова рука стислася в кулак, на очі навернулися сльози. Я не вірив, що він може плакати.

Якийсь час я дивився на смертенного. В електричному світлі його лице видавалося ще блідішим. Я не зводив очей із цього вольового обличчя, помережаного передчасними зморшками, що їх викарбувало горе і, може, злигодні. Я ждав, що таємниця його життя відкриється в останніх словах, котрі злетять із його вуст.

— Можете йти, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо.

Я повернувся до себе в каюту, вкрай зворушений цією сценою. Весь день гнітили мене важкі передчуття. Уночі я спав кепсько. Часто прокидався. Крізь сон чулося чиєсь важке зітхання, похоронна відправа. А може, над небіжчиком читали молитви незнайомою мені мовою?

Рано-вранці я вийшов на палубу. Там уже був капітан Немо. Він підійшов до мене.

— Пане професоре, — сказав він, — чи бажаєте ви сьогодні зробити підводну прогулянку?

— Разом із моїми товаришами?

— Якщо вони схочуть.

— Ждемо ваших вказівок, капітане.

— У такому разі, будьте ласкаві вдягти скафандри.

Про смертенного чи вмерлого ні слова! Я зайшов до каюти моїх супутників і передав їм капітанове запрошення. Консель радо погодився на прогулянку, та й Нед Ленд цього разу не опирався.

Була восьма година ранку. О пів на дев'яту ми вже вдягли скафандри, приладнали резервуари з повітрям, взяли електричні лампи. Подвійні двері відчинилися, і небавом ми з капітаном Немо на чолі в супроводі дванадцяти матросів ступили на морське дно.

Схил дна дедалі крутішав і кінчався западиною брасів п'ятнадцять завглибшки. Тут залягали не такі ґрунти, як на дні Тихого океану, що його я обстежив за першої підводної прогулянки. Не було тут ні дрібного піску, ні підводних лугів, ані лісів з морських водоростей. Я відразу впізнав чарівні терени, відкриті нам із ласки капітана Немо. Це був кораловий світ.

Серед зоофітів класу коралових поліпів надто примітні корали з ряду горгонієвих. Вони складаються з трьох груп — горгоній, ізид та власне коралів. Корали — надзвичайно цікаві створіння, що їх свого часу зараховували до мінералів, згодом до рослинного і, нарешті, до тваринного світу. Ці корали — ліки в давнину і коштовні оздоби за наших днів — аж 1694 року марсельський вчений Пейсоннель остаточно зарахував до тваринного світу.

Корали — це скупчення окремих мікроскопічних створінь, об'єднаних в ламкий кам'янистий поліпняк. Основу такого поліпняка закладає окремий поліп, учепившись будь за що. Розмножуючись брунькуванням, він творить цілу колонію, у якій кожний новий особень живе спільним життям. Природна комуна! Я читав найновіші праці вчених, присвячені тим дивовижним зоофітам, що розростаються, як влучно підмітили натуралісти, в деревоподібні гаї. Для мене не було більшої втіхи над відвідини цих скам'янілих коралових лісів, що їх виплекала природа в безоднях океану.

Включивши Румкорфові прилади, ми пішли повз коралові рифи, що тільки почали формуватися і з бігом часу мали звестися кораловим пасмом. Уздовж нашого шляху — непролазні хащі, сплетені між собою гіллям, укритим зірочками з білим промінням. Тільки на відміну від земних, коралові дерева, причепившись до скель, росли згори донизу.

Світло наших ламп, яскріючи живими барвами на коралових гілках, творило чудові ефекти. Здавалося, ніби це сплющене й циліндричне віття хитається під збуреною водою. І мені хотілося зірвати свіжі, облямовані тендітними мацаками віночки, що ось тільки розвилися або тільки-тільки розпукувалися. Риби, пропливаючи, торкали їх, неначе птахи крилами, своїми легенькими плавцями. Та ледве я простягав руку до цих живих квітів, як уся колонія починала хвилюватися. Білі віночки ховалися в свої червоні футляри, квіти зникали на очах, і кущ обертався на безладну купу дірчастого каміння.

Мені випала нагода побачити рідкісний взірець цих камінних тварин. Квітка з живого каменю не поступалася перед коралами, що їх здобувають у Середземному морі біля французьких, італійських та африканських берегів. Вона яскравою живою барвою виправдує назву «кривава квітка» або «кривава піна». Так називають ювеліри свої найкоштовніші коралові вироби. Вартість кілограма таких коралів сягає п'ятсот франків, а тутешні води заховують у собі скарби, яких не спромоглися б вичерпати всі коралошукачі світу. Ця коштовна речовина, часто зростаючись із іншими поліпами, становить кораловий масив.

Незабаром кущі погустішали, коралові дерева стали вищі. Перед нами розлягався справжній скам'янілий гай, довгі галереї химерної архітектури. Капітан Немо перший ступив під хмуре склепіння галереї, схилом якої ми спустилися на глибину ста метрів. Світло наших ламп вряди-годи падало на червону шорстку поверхню коралових аркад і складало чарівне враження, фарбуючи червоним вогнем шпичаки, що звисали зі склепіння, мовби торочки коштовної люстри. Поміж кораловими кущами я бачив багато інших, не менш дивовижних, поліпів; серед них — меліти, іриси з суглобистими розгалуженнями, коралові мички, зелені, червоні, справжні водорості, вкриті вапняковою корою; після тривалих суперечок натуралісти віднесли їх до рослинного світу. З цієї нагоди один мисливець сказав: «Може, це і є та грань, де життя вже прокидається зі свого скам'янілого сну, але ще неспроможне вирватися з його міцних лещат».

Години за дві ми досягли глибини трьохсот метрів себто межі, де завершувався процес формування коралових рифів і за якою не було вже окремих скромних кущиків, поліпнякових колоній. Далі йшли густі праліси, велетенські скам'янілі дерева, обплетені гірляндами ніжних плюмарій, цих морських ліан, що ряхтіли пишними, розмаїтими барвами. Ми вільно проходили під їхніми гіллястими кронами, що губилися в темряві морських глибин, а далі стелилися тубіпори, астерії, меандрини, фунгії та каріофілеї, що мінилися, ніби квітчастий килим, оздоблений блискучими самоцвітами.

Яке видовище! Ну й чому ніяк нам поділитися враженнями! О, ці шоломи з міді та скла! Якби крізь них міг пробитися наш голос! І чому ми не пристосовані до життя в цій водній стихії, як риби або ще ліпше — як амфібії, що, живучи подвійним життям, посідають водночас і воду, і землю!

Аж ось капітан Немо зупинився. Зупинилися й ми. Матроси стали півколом позаду свого капітана. Придивившись пильніше, я зауважив якийсь довгастий предмет, що його несли на плечах чотири матроси.

Ми стояли на широкій галявині, оточеній високими кам'яними деревами підводного лісу. У світлі наших ламп на землю лягали довгі тіні. При електричному сяйві далина здавалася ще темнішою, а на її тлі яскравими цятками мерехтіли корали.

Нед Ленд і Консель стояли поруч мене. Ми дивилися на матросів. Мені подумалося, що нам, мабуть, доведеться бути свідками надзвичайного видовища. Я помітив долі кілька горбочків, укритих вапняковим нашаруванням і розташованих за певним порядком; їх, безперечно, створила людська рука.

Посеред галявини, на узвишші, вивершенім із вапняку, стояв кораловий хрест, розкинувши свої довгі, кам'яні, мовби закривавлені, руки.

На знак капітана Немо один із матросів вийшов наперед, витяг із-за пояса кайло і заходився недалечке від хреста видовбувати яму.

Он воно що! На цій галявині — кладовище, яма — це майбутня могила, а видовжений предмет — тіло померлого вночі матроса. Капітан Немо і його команда ховали свого друга на кладовищі в недосяжних глибинах океану!

Ні! Я ще зроду так не хвилювався! Зроду ніщо так не бентежило моєї душі! Я не вірив власним очам.

Яму копали повільно. Наполохані риби метнулися врозтіч. Я чув, як гупало у вапняковий камінь кайло, бачив, як летіли навсебіч іскри, коли воно влучало в крем'яхи, розсипані по морському дну. Яма дедалі глибшала, аж доки сягнула належної глибини.

Тоді піднесли небіжчика, завиненого в білу тканину, й опустили до ями. Капітан Немо та його товариші, схрестивши на грудях руки, стали навколішки… А ми втрьох шанобливо схилили голови.

Яму засипали видовбаним ґрунтом, і над нею виросла невисока могила.

Коли все було закінчено, капітан Немо і його матроси підвелися; потім вони підійшли до самої могили і, опустившись на одне коліно, звели вгору руки на знак останнього прощання.

Похоронна процесія рушила до «Наутілуса» тим самим шляхом — під склепінням камінного лісу, поміж коралових дерев і кущів.

Ось удалині блиснув червоний вогник. Він показував нам шлях до судна, і десь за годину ми вже були на борту.

Перевдягнувшись, я піднявся на палубу і, пригнічений важкими споминами, сів біля прожектора.

Незабаром до мене підійшов капітан Немо. Я встав і запитався в нього:

— Отже, цей чоловік, як я і передбачив, помер уночі?

— Так, пане Аронаксе, — відповів капітан.

— І тепер спочиває поруч зі своїми товаришами на кораловому кладовищі?

— Так, забутий всіма, але не нами! Ми викопали яму, а поліпи замурують наших небіжчиків на віки вічні!

І капітан Немо, закривши лице руками, силкувався втримати ридання. Трохи згодом, заспокоївшись, він додав:

— Там, кількасот метрів під водою, наше кладовище.

— Там, капітане, ваші небіжчики сплять спокійно. Вони не доступні акулам!

— Так, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо, — і акулам, і людям!