Olya_#1

ChapterThree SANTIAGO DE CUBA

— Сер…

Капітанський місток «Руанди» був просторим аскетичним приміщенням з округлими, пульсуючими, оздобленими тьмяною органікою стінами. Просто напроти видовженого передпокою ліфтової станції розкидався масштабний голографічний екран — від підлоги до стелі приміщення, він також плив, розливався нерівними хвилями по округлих бокових стінах і… Оля знала ще від Макса, що самі ті стіни є суцільним проектором великої роздільної здатності, і за потреби весь оцей місток перетворювався на суцільний екран або силенну купу маленьких екранів — це дозволяло, зокрема, вельми реалістично «бачити крізь корабель» або, умовно кажучи, переноситись у будь-яку його частину, модулюючи тамтешнє оточення і присутніх людей у вигляді голографічних відображень задля переговорів чи моніторингу…

Макс їй пояснював, що те все є, звичайно ж, бозна-яким ноу-хау з метою кращої ергономіки — аби, зокрема, не так навантажувати зорову індикацію команди містка. «Але ж це з біса незручно!» — завзято перечила тоді Оля, ледь не полаявшись із ним. «А якщо бій чи ще там яка позаштатна ситуація?..» Він же гарячкувато втовкмачував їй, що все там і так автоматично, і все передбачено… і взагалі, мовляв:

– Інтерактивні системи тут розробляв не я, так що заткнись, — буркнув він тоді наостанок, вельми надувшись, а Оля лиш скрушно похитала головою.

Командор Янь стояв перед тим екраном спиною до Олі і наче уважно щось роздивлявся на голографічній карті зоряного неба. Оля окинула його зсутулену постать присмерковим баченням. Він виявився не надто високим худорлявим хлопчиною з коротким смоляним волоссям, одягнений у такий же, як і вона, простенький флотський комбінезон. На плечах його поверх комбінезона чогось теліпався недбало накинутий парадний кітель із блискучими смужками погонів та оздобленою коштовним камінням «Одинокою зорею» на плечі. Адмірал якось немов хворобливо, а чи навіть боязко кутався в той свій кітель — дещо згорбившись, зіщулившись, притримуючи лівою рукою його поли, а в правій начебто щось тримаючи — звідси було не видно.

Він якось так різко, полохливо навіть обернувся, але тут же широко та привітно заусміхався.

— А, міс Рушді! Заходьте, заходьте, не соромтесь…

Тепер Оля змогла роздивитись його краще. Лице у нього було ледь смаглявим, витягнутим, пропорційним, з ледь випуклими вилицями, з вузьким розрізом темно-карих очей… Його можна було б назвати гарненьким, але… швидше незвичним, у всякому разі Оля бачила людей з такими яскраво вираженими «східними» рисами хіба на яких старезних знімках. А ще командора можна було б назвати молодим, дуже молодим, йому з вигляду було не більше двадцяти чи хоча б тридцяти, от тільки Оля точно знала, що йому більше, значно більше…

Можна було роздивитись і кітель адмірала, і цілий іконостас нагород на ньому. Планки блискали в тьмяному світлі стін та екрана усіма кольорами та відтінками — платина, золото, срібло, алмази, рубіни, сапфіри та смарагди… Нові скромніші ООНівські нагороди за які тільки можна миротворчі й рятувальні операції, за віддану службу в колоніях, за евакуацію «Катаріни», за особливі заслуги і супровід різноманітних дослідницьких місій МКА… Більш старі нагороди NASA та ASE, а також зовсім уже «доісторичні» бойові відзнаки часів Всесвітньої війни…

— Ну от, нарешті й познайомились, — ще більш приязно заусміхався командор. — Я не хотів вас навмисно будити…

Оля мляво всміхнулась у відповідь і потисла його худорляву руку.

Вона дійсно бачила командора вперше. Їх не представляли один одному перед польотом — капітаном цього судна була Нур Асланоглу, висока, темно-руса і діловита турчанка з дзвінким голосом, чіпким поглядом та бездоганною виправкою — це була пряма, як галактична магістраль, і цілеспрямована, як енергетичний пучок, жінка, котра чудово знала, чого хоче і як цього досягти. Банальний патрульний вихід «Руанди» вона ще на орбіті Землі, тільки-но ступивши однією ногою на борт, перетворила на карколомну військову операцію, ганяючи екіпаж як сидрових кіз по кораблю і роздаючи парла направо і наліво, од чого вже в перші тижні польоту навігатори, матроси, обслуга і навіть десантники (а у тих, між іншим було своє начальство!) були вимуштрувані, мов який карикатурний почесний караул, а «авіакрило» включно з Рамос безвилазно стирчало у своїх ангарах уже місяць як, то починаючи, то закінчуючи, то знов починаючи нескінченні «технічні огляди» та «перевірки всіх систем» своїх пташок.

Оля з першого ж погляду зрозуміла, що вони з капітаном Асланоглу абсолютні і хрестоматійні антагоністи. Либонь, це ж саме зрозуміла і сама капітан — а як інакше при її феноменальній проникливості? А отже, між ними з того ж першого погляду і встановився свого роду озброєний нейтралітет. Простіше кажучи, Оля, як і решта екіпажу, намагалася зайвий раз не потрапляти капітану на очі, а капітан, у свою чергу, робила вигляд, що Олі на кораблі немає, і намагалась не сікатись до неї без потреби. Їхня «холодна війна» обмежувалась хіба в’їдливими кпинами при зустрічі (ініціатором завше виступала капітан).

— Ну, док… Як вам наш круїзний лайнер? — весело всміхалась Асланоглу, при цьому кровожерливо зиркаючи з-під лоба. — Прислати вам обслугу в апартаменти?

Або:

— Міс Рушді, почекайте-но!.. Я переживаю, чи ми бува не зіпсували ваш сон.

— Мем?

— Ну, та невеличка перевірка артилерійських систем… Бачте, ви ж не ходите на вранішні шикування, а обслузі я передати якось не стямилась, ох! Клята пам'ять…

— Дякую, мем, я чудово виспалась, — стримано всміхалась Оля. — Дякую за турботу.

— Ну mashallah, а то я вже було… Міс Рушді!

— Так, мем?

— А не хочете бува постріляти по астероїдах, га? Чудовий атракціон! Ми вже в поясі Койпера і… Це абсолютно безкоштовно — усе входить у вартість путівки, дозвілля клієнта для нас передовсім!..

— Дякую, мем, надаю перевагу пасивному відпочинку.

Не так давно Олю це все трошки дістало, і вона, здибавши в коридорі транспортного вузла Нур, що відчитувала когось із матросів, звернулась до неї сама:

— Здоров’я зичу, мем! — усміхнулась вона. — Як ваше самопочуття?

Нур на те ледь не похлинулась повітрям.

— Мем, це моя робота… — турботливо повела рукою Оля. — Якщо вас щось буде непокоїти, найменша дурниця — злість, дратівливість, невмотивована агресія — що завгодно, ви маєте тут же повідомити мені!

Їдуча ненависть клекотала в сіро-зелених очах турчанки. Але вона тут же картинно виструнчилась і без найменшої потреби поправила комір буденного кітеля. І широко всміхнулась білозубою посмішкою.

— Неодмінно, міс Рушді, неодмінно! А зараз прошу мене вибачити — маю купу справ. Керування бойовим зорельотом це, знаєте, не бовтання в солоденькій «дрімоті» або чим ви там ще у себе займаєтесь, даруйте… — спішно ретирувалась вона.

І поки що Олю більше не чіпала.

Оля, правда, не надто тим і переймалась — це була навіть не особиста антипатія чи щось на кшталт того; як їй пояснила Мануела — це скоріше такий специфічний флотський гумор, а окрім цього, капітана, очевидно, трошки бісив той факт, що, окрім командора, Оля була по суті єдиним членом екіпажу, фактично непідзвітним Асланоглу. Це побіжно підтверджував і той факт, що з командором у Асланоглу з самої його появи на борту встановились подібні ж відносини — капітан ошивалась у навігаційному відділі і звідти безпосередньо керувала кораблем, а командор засів отут на містку. Формально Янь був керівником усієї операції, а Асланоглу — самого корабля, але командор не ліз у її справи, а вона, вірогідно, не лізла в його. Як Олі повіла Рамос, їй те було відомо через Семі, ясна річ — капітан та командор навіть бачились особисто лише раз, отоді, коли «Руанда» підібрала його на марсіанській орбіті. Командор прибув до них просто з тамтешнього головного штабу космічних операцій ООН, його перебування на борту взагалі не планувалось і, вірогідно, веселило Асланоглу ще менше, ніж перебування якогось там непідзвітного криптографа Skytek без досвіду бойових операцій. Капітан тоді, мовбито, особисто зустріла командора на орбітальній станції, провела невелику екскурсію кораблем і залишила в спокої. І більше вони навіть не бачились особисто.

— Знаєте… — командор завагався. — Не сприйміть за старечу нетактовність, хех, але я от хотів вам запропонувати скласти мені компанію… так би мовити.

Оля зиркнула і вгледіла в його руці блискучий стерилізаційний термос із кольоровою етикеткою — древній парусник та стилізований напис «Santiago de Cuba» красувались на ній.

Вона повела бровою.

— Це справжній кубинський ром! — всміхнувся командор. — Знаю, знаю, його вже більше ста літ не виробляють і він нікому ні на біс не здався, але…

Він бовтнув термосом.

— …Для членів клубу приберігаються певні запаси. То що?

Командор неуважно махнув рукою, і з утворених у стінах заглиблень вилетіли два службових дрони та двійко стандартних гравітаційних крісел.

— За знайомство і за прибуття?

— Але ж ми прибуваємо лише завтра… — Оля мляво всміхнулась.

Вона куштувала алкоголь один раз у житті — в інтернаті. І це видалось їй тоді неабиякою бридотою — і як тільки предки його вживали? Проте такий жест командора здався їй по-своєму милим.

— Я тільки-но віддав команду, і ми…

Командор підійшов до екрану, і підлога утворила перед ним імпровізований столик — дрони вже метушились там.

— … Прибуваємо з хвилини на хвилину.

— Але ж…

Командор люб’язно вказав на крісло, що саме підлетіло до Олі.

Вона всілася, і крісло понесло її до столика.

— Я вирішив підійти на планетарних… — командор всівся і собі. — Ви ж уже знаєте, куди ми летимо?

Оля знизала плечима.

Капітан всміхнувся і наповнив келих.

— Боюсь лише, що розімлію… — ніяково всміхнулась і Оля. — Я тільки-но з анабіозу і ще не встигла поснідати… хех.

Вона помітила, що дрон якраз поставив на столик блюдце зі смаженим арахісом, і потягла відти жменьку горішків.

«Дуже мило», — відзначила про себе.

Командор наче на хвильку завагався, але тут же махнув рукою.

— Ну, це ми виправимо…

Він тицьнув по своєму напульснику, і перед ним тут же вискочило меню корабельної кухні. Командор штовхнув його до Олі, і воно поплило по повітрю, перед нею спинившись.

Вона, зиркнувши навгад, тицьнула по стейку зі штучної яловичини з гарніром із якоїсь калорійної модифікації бобів, простенький капустяний салат та апельсиновий сік — усе фабричне.

Голографічне меню полетіло назад до командора, і він також тицьнув по ньому.

- І я за компанію… — розслаблено кивнув він і всівся напроти, недбало кинувши розцяцькований кітель на спинку гравітаційного крісла.

Дрони знов пройшли крізь стіни і одразу ж повернулися, навантажені тацями.

Оля з насолодою вдихнула аромат добре просмаженого стейка.

— Давайте я не буду гратися в хованки… — мовив командор, просто і з апетитом вплітаючи салат.

Оля послідувала його прикладу і розрізала свій стейк імпульсним ножем.

— Ви знаєте, куди ми летимо і… знаєте, що це не навчальна операція.

— В загальних рисах, — кивнула Оля і відкусила шматочок м’яса.

«Бо-оже який кайф!» — подумала вона про себе, ледь закотивши очі.

— Знаю, що це патрульний обліт… — байдуже проказала вона, жуючи.

— Не зовсім.

— Тобто?

Оля витріщилась на командора, не донісши нового шматка до губ.

— Зараз… — командор відсьорбнув соку і махнув рукою на полотно екрану.

Той трішки вигнувся і наблизився до його руки.

— Вам відома оця звірюка?

— Ого…

На полотні екрану виник просто гігантський космічний корабель, увесь перламутровий і ніжно-білий, оперезаний рівними тоненькими смужками оглядових палуб, що яскраво переливались усіма кольорами райдуги. Довжелезний і округлий, він розмірено плив між зірок, чимось подібний до гігантського кита давніх літ — цю подібність підсилювали масивні блоки гіпердвигунів на його дещо звуженому «хвості». Навкруг корабля роями ледь видимих вогників носились транспортні, пасажирські та ескортні човники, од чого його розміри здавалися геть нереальними.

— «Independence of the Paradise» — галактичний круїзний лайнер! — урочисто пояснив командор, ледве-ледве всміхнувшись. — Гордість та один із флагманів Paradise Inside…

— Серйозно? — Оля була щиро вражена.

Вона просто таки пожирала очима відео.

— Красиво… Я про такі навіть і не знала якось.

— Не дивно, — кивнув командор. — Це ексклюзив, такі в Сонячній системі не базуються… та й заходять туди рідко. З нашими статками… — він смішно розвів руками, — … годі й мріяти покататись на подібних монстрах.

— Скільки там народу… може бути?

— Десять-п'ятнадцять мільйонів. У залежності від моделі…

— Скільки?? — Оля вражено видихнула.

— Угу, — буденно кивнув Янь. — Але вони рідко беруть таку кількість. Один мій колишній товариш по службі влаштувався на подібний помічником капітана. Зробив пару рейсів і витурили — там у них суворо все. Але розказував… Було що послухати. Так от він казав, що багатії там знімають зазвичай цілі палуби і в’їжджають цілими своїми маєтками — із сім’ями, обслугою, приватними арміями й таке інше… Хех. Тому зазвичай везуть щось близько двох-трьох мільйонів — так він казав. Або й того менше. Там ті кліщі інколи десятиліттями живуть — катаються… Таке розказував! — командор неуважно махнув рукою і задумався.

Оля ж зачаровано позирала на космічного красеня.

«А я думала, змотатись на курортну планету — це бозна-як круто… — скрушно подумала вона. — Ще й Максу хвалилась — немов уже рівня йому! Але він ніколи про таке не казав!..»

Та й не пам’ятала Оля, щоб Макс чи його мати кудись отак-от літали…

— Я знала, що є якісь там круїзи, але такі… — вона додумала вголос.

— Кажу ж вам — не дивно, — поблажливо всміхнувся Янь. — Був би я ваш ровесник, то боюсь, що теж би не знав. Ну або якби не служив у силах безпеки… Мій той товариш, — він нахилився над столом, — пояснював, що таким надають перевагу дуже старі товстосуми, може, й старіші за мене. Вони, бачте, не надто люблять інтерактивні розваги, хех!.. Живуть отам у глушині, мають у власності цілі планети… чи й зоряні системи, божеволіють там потихеньку та вибираються коли-не-коли політати — покрасуватись перед роботягами. Та що там… той мій товариш таке розказував — не переслухаєш.

Він знов махнув рукою, наче якось безсило.

— Оце наша ціль, — констатував командор.

— Лайнер? — здивовано вивела Оля.

— Так.

— А… чого ж така таємничість?

— Ну ви ж знаєте про зорю Єлени?

— Не вельми… — Оля розвела руками.

— От-от. Полігон законсервовано, і все з ним пов’язане суворо охороняється. Сталась така ситуація… — командор піднявся.

Оля рвонулась за ним, але він легким жестом повернув її назад у крісло, і вона взялась домучувати модифіковані боби.

— …Оцей-от красень, — пояснював далі командор, походжаючи містком, — ішов курсом з рукава Лебедя, розвертався якраз на планетарних, і отримав сигнал допомоги від цивільного човника.

— Цивільного човника тут?

— Вірогідніше за все, це були контрабандисти, — стримано кивнув командор.

- І що ж?

— Вони спинились за поясом астероїдів.

- Їм не начхати на контрабандиський човник?

— Міс Рушді, лайнером керують такі ж космофлотці, як ми з вами, ну я, — він пирхнув. — Такі речі прийнято перевіряти — це може значити що завгодно. Але вони, ясна річ, сповістили про це Марс і стали чекати. Затим човник ще раз сигналізував про допомогу, і служба безпеки лайнера відправила своїх рятувальників за його координатами… і їхні рятувальники теж безслідно зникли, разом із тим початковим сигналом. У цьому нас і прислали розібратись.

— Я все одно не розумію, чого вони взагалі спинились, — здвигнула плечима Оля, допиваючи сік.

— Я ж кажу, служба безпеки лайнера — це співробітники Paradise Inside, а сигнал надійшов з урядового сектора.

— А, он воно що, — скептично скривилась Оля.

— Вони висять зараз за поясом астероїдів і чекають, поки ми не відправимо їх у напрямку обжитих систем, — командор потягнувся. — Ну, я думаю, ми прибудемо і відправимо. Розбиратись нам доведеться самим.

— Що ж це могло бути?

— Відверто? Та що завгодно. Судячи з доступної інформації… — він розвів руками, — я б ставив на засідку.

— Як то?

— Дуже просто. Пірати заарканили рятувальний човник. У такому разі їх уже і пелиху нема в системі — шукати нічого.

— Навіщо ж їм рятувальний човник?

— Тут уже є варіанти, — командор нахмурився. — Примітивний грабунок або… їм потрібні…

— Допуски?

Оля поставила пустий келих на стіл і випросталась.

— Допуски, живі інтерфейси корпорації… Ви ж знаєте, як це робиться — хапають людей, а потім мордують їх отим дикунським приладдям, — командор ледь-ледь покривився. — Чуєте, а це правда, що вони з живої людини при свідомості видирають усі нутрощі?

— Правда, — Оля кивнула і витерла рукавом губи.

— Чому саме при свідомості?

— Щоб не порушити структуру інтерфейсу, — Оля задумалась. — Структура все одно порушиться тою чи іншою мірою — цього не уникнути. Найбільш ретельно «вилучають» ЦНС, а потім судини без зупинки кровообігу, потім — усе решта. З якогось моменту операції йдуть паралельно… Зважте, що з такого «макета» можна зробити безліч ламаних копій, а на чорному ринку за них дають шалені гроші. Проте це робота для майстрів високої кваліфікації — найчастіше «вилучають» якийсь окремий функціонал, замкнутий компонент. Це простіше.

— Але ж це тортури?

— Ще й які! — Оля мляво повела бровою. — Важливо якраз, щоб оператор інтерфейсу не помер і не втратив свідомості до закінчення процесу — оце найскладніша штука. Для цього існує декілька базових методів, але пояснювати довго… Скажу лишень, що «вилучення» — то далеко не найбільш жорстокий спосіб копіювання, є й інші, набагато менш гуманні.

— Які, наприклад? — командор Янь холоднувато зиркнув на Олю.

— Ну які… — вона поморщила чоло. — Ну, оператора, наприклад, можуть накачати електролітом по самі яйця, вибачте.

Командор здвигнув плечима.

— Фізрозчин так вони називають, — пояснила Оля. — Ін’єкторно, у всі базові вузли. Затим «розводиться сітка» — це коли лазерними променями структурують ботів, просто в живому організмі, також при свідомості. Ви в курсі, що таке «лід»? Надщільний компонент?

— Тобто… це носій?

— Носій інформації, так, але зараз ним майже ніхто не користується. Окрім піратів хіба що… Це називається «заморозок» — ну, від «лід», «заморозити». ЦНС і кровоносну систему поетапно структурують у вашому тілі в оцей надщільний компонент, а потім вилучають вже оцей примітивний накопичувач. Уявіть собі… Повірте на слово — це реально пекельні муки.

Командор мовчки похитав головою.

— Ну, певною компенсацією можна вважати те, що встановити такий ерзац вже іншому оператору також вкрай непросто і йому, оператору, також доведеться попередньо помучитись… — вона помовчала. — Проте я все одно не розумію, нащо їм влаштовувати отаку хитромудру засідку тут — вдалині від магістральних шляхів, на судно, яке ще невідомо чи й пройшло б тут… Зрештою, це небезпечно — навряд чи пірати могли б розраховувати на безумовну перемогу в сутичці зі службою охорони лайнера.

— Все так, — командор немов струсив із себе заціпеніння і знов усівся в крісло. — Але якщо у піратів тут щось на кшталт перевалочної бази, то…

— В системі?

Командор кивнув.

— В урядовому секторі? — Оля хихикнула. — Та ви, либонь, жартуєте! У всякому разі… — вона розвела руками. — Була б я на їхньому місці, так точно б не стала палити таке шикарне гніздо заради пари десятків інтерфейсів. Які, до того ж, ще невідомо, наскільки детально вдасться скопіювати… Маячня.

Вона знов узяла імпульсний ніж і почала знічев’я ним совати по столу пустий келих. То в один бік, то в інший, то назад… потім підняла тим ножем келих у повітря — він завис над столом.

— Тут я з вами погоджуюсь, — кивнув Янь, — але могла бути ще простіша причина.

Оля поставила келих на місце і зиркнула на командора запитально.

— Вони могли посадити движки.

Оля ще раз так само зиркнула.

— Нарешті дійшли до моєї сфери, і я вам поясню, — добродушно всміхнувся командор. — Дивіться… — він поклав руки на стіл, — на чому зазвичай літають контрабандисти?

— На зорельотах? — невпевнено протягла Оля.

— Хех, так. Але на яких?

— Я, правда… — вона задумалась.

— Зазвичай вони використовують цивільні транспортні човники… Приватні або службовий транспорт компаній. Але такі от човники зазвичай не комплектуються чимсь більш потужним, ніж планетарні рушії. От. На гіпердвигун потрібна особлива космофлотська ліцензія, це річ суворо підзвітна. Тому вони зазвичай крадуть де-небудь оці корита і модифікують їх — ставлять там гіпердвижок і навігаційну систему якусь простеньку, інколи ставлять пару лазерних гармат — чогось більш серйозного я майже не зустрічав… І отак вони літають. Але. Самі розумієте — підпільно встановлені движки од якогось промислового ваговоза…

— Часто виходять із ладу, — здогадалась Оля.

— Так, зазвичай вони просто сідають. Для Землі чи колоній це ніяка не проблема, а от у глухому космосі, незаселеній системі, поодаль від шляхів…

— Це важко відремонтувати? — спитала Оля.

— Проблема в тому, що потрібні індустріальні потужності. Простіше кажучи — потрібні енергопучки.

— Тобто оці орбітальні станції техобслуговування…

— Так, вони здатні приймати пучкові струмені від енергооб’єктів — через комунікатори. А там, де нема комунікаторів…

— Нема і струменів, я зрозуміла, — задумливо всміхнулась Ольга. — А вони не могли припасти там… як це називається? Батареї якісь?

— Корабельні акумулятори, так. Але ними вже майже ніхто не користується, це стара зіпсована трухлятина…

— … Яка теж може розрядитись.

— Або й вибухнути. У них з енергетикою завше проблеми.

— Хех, я не знала цих тонкощів.

— Як і я ваших, — командор підморгнув.

— Ваші хоч не такі моторошні…

— Та як сказати. Уявіть, що ви бовтаєтесь посеред космосу або на орбіті якоїсь богом забутої планети…

— А якщо там дійсно є база?

— То й що? Я бачив покинуті бази контрабандистів безліч разів. Деякі були покинуті десятиліття тому… Та й що там за бази? Якісь примітивні нори, укриття, склади нелегального софту і краденої зброї… Навіть якщо планета форматована та придатна для життя — ви сидите там і чекаєте смерті. Що вам ще робити? Допомога не прийде, а винятково всі пірати — смертні.

— Логічно.

— От вони і посилали б сигнали, надіючись, що якесь велике судно пройде поруч… Урядового зв’язку там немає — самі розумієте. От ми спинимо Руанду і з’єднаємось із Марсом — а їм що робити? Це ще добре, що Independence розвертався поблизу — це насправді велика удача.

— Тобто вони напали на рятувальників заради їх човника?

— Не обов’язково напали. Це лише припущення, — командор похилив голову. — При стикуванні могли, наприклад, вибухнути їхні злополучні движки… Особливо якщо вони були не розряджені, а просто «залипли» — це коли… Та, словом — могло бути що завгодно. Вони могли везти небезпечний вантаж.

— Агресивний софт? — розуміючи, кивнула Оля.

— Або саморобну вибухівку — вона буває вельми потужна, але нестабільна. Та що гадати — ось причалимо і розберемось.

Командор зиркнув на пливуче зображення.

— До речі, прибуваємо, — коротко мовив він і тицьнув по екрану. — Міс Асланоглу, командуйте.

— Слухаюсь, сер, — почувся віддалений голос турчанки.

Екран раптом замиготів сліпучими просторовими струнами, через котрі вони неслись. А потім ті струни немов за мить злились в одне сліпуче більмо… і воно немов луснуло перед Олиними очима.

Вона побачила на екрані чуже й незнане зоряне небо — по його центру холодно блискала одинока бліда зоря, дещо більша за решту.

— Це… — вивела Оля.

— Це наша Єлена, — задоволено протягнув командор.

Коло зорі тут же виріс прямокутник екранної індикації:

Tau Helen

NGI-224-G1, SKHB 2, GSC 2790:2139…

HBK 0–1, M3GC J003247+393440

— А оце…

Командор повів рукою по поверхні екрану і вказав на ще одну зірочку — більш тьмяну.

— Оце наш лайнер.

Екран прокоментував:

INDEPENDENCE

…of the Paradise

Paradise Inside Group (c)

Олина зорова індикація також замиготіла:

Встановлення комутативного галактичного зв’язку Okinawa-Net …

На вас очікують ТРИ відеоповідомлення.

ПАМ’ЯТКА!!!

«Макс… Треба буде записати для Макса повідомлення. Одразу як вийдемо зі стрибка. Не забути!»

Вона згорнула віконця і зиркнула на командора.

Той стояв на фоні чужого і незнаного зоряного неба.

Задумавшись.

Похиливши голову.

Його зіниці зосереджено бігали по пустоті перед ним.

«Читає», — здогадалась Оля.

І… трошки завагавшись, активувала руткіт.

Той самий — встановлений нею при рукостисканні.

Взагалі-то вона мала на це право. Шпигування за екіпажем в інтересах корпорації входило в її прямі обов’язки. Саме це, якщо розібратись, було однією з головних причин їхньої настороженості щодо неї. Вона знала, що вони про це знають, і вони знали, що вона… Криптограф Skytek у складі екіпажу не просто наладчик інтерфейсів і, взагалі-то, не скільки наладчик отих до сказу автономних та саморегульованих інтерфейсів, не скільки наладчик, як… наглядач. Він нікому не підзвітний і ні від кого не залежить. Корпорація — монополіст, корпорація веде свою гру. Про це знали на Землі і в колоніях, про це знали у військах і в поліції, про це знали в інших транснаціональних корпораціях, про це знали скрізь.

Але Оля чесно тут ні за ким не шпигувала. До сих пір. На завантаження Яню програми-шпигуна у неї були вагомі причини, і вона мала намір їх, правильно оформивши, додати до свого офіційного рапорту. Вона вирішила, що буде діяти, вже коли дізналась про зорю Тау Єлени, про планетарний полігон і Ragnarok. Врешті, їх цьому вчили. Усі п’ять років у Мюнхенському Центрі перепідготовки спеціалістів їх навчали саме цьому — не структурі кодування, не управлінню софтом, не анатомії ботів та органічних сполук чи ще чому, їх учили в цілому одному — тримати ситуацію під контролем. Першим дзвіночком була секретність. І ще на Землі, до вильоту, Оля оформила запит у корпорацію. Корпорація підтвердила секретність, але одна її знайома дівка з головного офісу на Венері запевнила Олю, що все там гаразд, що просто якісь товстосуми втрапили в дрібну халепу і не хочуть тепер ославитися на весь обжитий Всесвіт. Ну нехай, Оля проігнорувала.

Тепер от Кривавий Мис, бозна й кому підзвітний полігон General Biology та уряду колишніх Сполучених Штатів Америки. Тепер вихід із гіперстрибка раніше запланованого, якась до сказу смішна історія про «рятувальний» галактичний лайнер та «бідненьких» загублених контрабандистиків, про відсутність пучкового зв’язку та розрядку нашвидкуруч встановлених двигунів. І най-… Ні — най-найголовніше: на біса командор Конрад Янь — хай нікого не вводить в оману його молодший офіцерський чин — один із ключових людей на флоті і в Силах безпеки ООН, що несподівано для геть усіх ступив на борт їхнього катера під час незапланованої зупинки на орбіті Марса, командор Конрад Янь, один із небагатьох живих героїв «російської війни», один із найстаріших людей в обжитому Всесвіті, сірий кардинал світового уряду, співвласник ряду транснаціональних корпорацій, «лис», «підступний китаєць», «звичайний матрос», що ще під час далекого Олиного дитинства прогримів по усіх обжитих і необжитих світах як «Тихий Харон» і «Кат Катаріни», утопивши в крові нещасну автономну колоніальну конгломерацію, влаштувавши на ній таке побоїще, якого людство не знало з часів зіткнень колосальних флотилій коло Туманності Орла, тільки що менших масштабів, командор Конрад Янь, всевидящий, всезнаючий, майже всесильний, на біса він зараз запросив її до себе на оцей безлюдний, тьмяний, як склеп, капітанський мостик і отак кумедно (зловісно!) либлячись, розказує їй усілякі цілковиті дурниці про якісь ідіотські планетарні двигуни, неіснуючого товариша по службі і покинуті бази контрабандистів на далеких глухих планетах, командор Конрад Янь, «Тихий Харон» і «Кат Катаріни», — на біса він розпитує в неї про «розводку», і «заморозки», і кровоносну систему, і вилучення інтерфейсів із живих людей? І нащо він так пильно і так тихо на неї дивиться в цій мерехтливій пітьмі?

Нащо він дав себе зламати? А якщо не дав, то нащо потис її руку? Він, безумовно, знає, що ручкання з криптографом — це завжди «конект», і вже від криптографа залежить, просканує він тебе чи ні. Це знак довіри, якщо від тебе, але й покора, якщо криптограф дає тобі руку, це такий церемоніал, ввічливий наказ — оголи всі системи, розчепір свою душу… Він усе це, безумовно, знає, тож нащо він потис? Він хотів, щоб вона його зламала? А якщо хотів, то навіщо, який у цьому сенс? Неважливо, це гра, Олю, він грає, тож грай і ти, гра має тривати, контроль, контроль, контролюй кляту гру!

Йому надійшло п’ять повідомлень. Оля нашвидкуруч передивилась чотири — нічого вартого уваги.

Одне відео від його доці, більш ніж двохсотлітньої юнки, що тихо жила десь у власній планетарній системі в рукаві Лебедя та, за чутками, тримала цілу армію власних дрімерів…

На відео вона геть не схожа на нього — чорношкіра й трошки повненька, з наголо бритою головою і ядуче-фіолетовими оченятами… але, ясна річ, вона такою була не завжди — може, останні півсотні літ, а мо’, й менше — її образ колись використовували для зовнішньої реклами, і Оля трошки пам’ятала, якою вона тоді була…

Тихий, ослаблий голос, в’яла міміка, жести… Оля прокрутила на максимальній швидкості:

— Привіт, татусику… Не знаю, де ти там іще вештаєшся, але я тебе люблю. Знаєш, мені здається, що я скоро помру. Я хотіла тобі розказати, що постійно прокручую сни, де я помираю, усіляким чином…

/перемотка/

— Мені подобається згасати. Ну ось дивись, дивись на мої руки, так? Вони безпомічні, так, безпомічні! Я хочу ними обняти себе всю і не можу, розумієш? Мої руки, так?! Розумієш?!.. Але я не можу вийти, як тоді, я не можу стати перед собою і дивитись на себе, ні! Ну чому?? Вони говорять, що я заслужила. Вони говорять, що прийшли мене з’їсти, вони сплять у своїх…

/перемотка/

— Вони там, там! Але вона одна, вона стояла переді мною, о боже, їх так багато, але вона і одна, і ВСІ ВОНИ — як так може бути? Вона сказала, що я тля! ТЛЯ НА ЇЇ МОГИЛІ!..

«Яка нісенітниця!..»

/перемотка, перемотка!/

— … о так — вона сміється! Який у неї сміх, і вона… Вона сказала, що я тепер висплюсь, так, вона сказала, що поцілує мене і з’їсть.

/stop/

«Тут вже ніякий наладчик не дасть ради», — промайнуло в Олі, і вона на найвищих можливих швидкостях крутнула далі.

Якийсь дурнуватий блок текстових новини…

«Прес-служба корпорації RSK Group офіційно заявляє, що масштабні аварії одразу кількох енергоємностей навколо ряду віддалених одна від одної зірок ніяк не пов’язані з активністю терористів…»

«Об’єкт Фаланга було виведено з глобальної системи RSK — повідомляють про кількох загиблих інженерів корпорації під час зняття резервного енергоблоку з орбіти зорі…»

Іще відеоблок новин — змодельований миловидний диктор приємним голосом:

— Офіційне підтвердження від RSK Group про масштабну аварію на об’єкті «Точка опори» в системі Веги…

«Ну, це все нецікаво…»

Оля глянула передостаннє, також відео.

Чимось невловимо схожа на попереднього хлопчину миловидна змодельована дикторша торочила приємним голоском:

— Корпорація Skytek заявляє…

«О, контора…»

-..Що випадки галюцинацій після користування новою лінійкою дрімів Gone with the Dead від креативного підрозділу Skytek Artsє тимчасовими програмними недоліками, не пов’язаними зі шкідливим софтом. Спеціалісти компанії вже працюють над вирішенням цієї проблеми…

/перемотка/

Обличчя Skytek Arts — низенька, халтурно змодельована андрогінна дівчинка Грета («балаболочка») з довгими різнокольоровими дредами і яскравим зовнішнім індикатором, змонтованим над правою бровою, хвацько розшаркувалась перед мультяшними мікрофонами:

— Усім постраждалим компанія не лише проведе безкоштовний діагностичний огляд, але й, беззаперечно, відшкодує усі матеріальні збитки!..

«Ну, — єхидно подумала Оля, — «балаболочці» тепер є робота!»

В принципі, те, що Скай-Арт знов десь налажали, було швидше закономірністю…

А ось і п’яте повідомлення, і саме те, що їй і потрібно, для чого вона, власне, й зламала почтовий функціонал командора…

«Надзвичайно секретно», так, «Особисте листування», так…

Шапка листа повідомляла, що він від якоїсь там Джесіки Майер, і вона якась шишка в виконкомі ООН…

Так…

«Коротше, Конраде, мені вартувало неабияких зусиль розкопати хоч щось на твого «павучка», але по старій пам’яті я…»

«Ти був правий, вона ніяка не Рушді, але ти не знаєш і половини правди!»

«Я не знаю, на біса корпорація тобі її підсунула, але будь із нею д-у-уже, чуєш, дуже…»

Вона не стала читати далі, побачивши перші прикріплені до листа файли.

Два.

Це були голографічні знімки.

На одному з них офіцер смоленської муніципальної поліції шпортає Олю за плече, притиснувши таким чином до стінки проектора. Сама Оля хилить голову, і лиця її не видно, видно лише скуйовджене розплатане каштанове волосся і розтягнутий реглан «Voskhod. Net». Офіцер стоїть боком до камери, і добре видно, що другу руку він якраз розпрямляє для удару…

На другому знімку офіцера вже немає, і сімнадцятилітня Оля сама стоїть коло тої стіни рівно і дивиться в об’єктив — лице її в подряпинах, одна щока кровить, синці під обома очима — вони майже зливаються на переніссі, а ліве око запливло кров’ю… Оля дивиться в об’єктив і так само смирно показує в нього свою праву руку — закотивши рукав і піднявши ту руку десь на рівень обличчя, повернувши тильним боком до вічка об’єктиву… На тильному боці кисті там чітко видно зображення — змія, що, згорнувшись у рівний симетричний клубок, кусає свій хвіст.

Над змією видніється яскрава стрілка поліцейської інфографіки і надпис над тим інтерактивним посиланням: «Ouroboros», від неї ще одна стрілка на посилання російською — «Kot».

— Ну що, Олю… — врешті важко видихнув командор.

«Олю?..»

— … Пропоную підняти келихи за прибуття! — він мляво всміхнувся. — Як ви?

Службовий дрон підніс до столу тацю з двома високими масивними келихами з товстим дном.

— Давайте спробуємо, — лагідно всміхнулась і Оля, поклавши руки на коліна.

Командор підніс термос до таці, і той розкрився — у перший келих полилася янтарна рідина, і Оля відчула млосний різкуватий запах.

— Знаєте… — мовив командор, наливаючи в другий келих, — … насправді я сам напросився в цей політ.

— Дійсно? — Оля зацікавлено зиркнула.

— Так. Я ж колись тут служив.

— На Мисі?

— Ні-ні… — командор знов мляво заусміхався і подав Олі на чверть наповнений келих. — То за знайомство?

- І за прибуття! — кивнула вона, усміхнувшись і взявши запотілий келих.

З близької відстані все це пахло якось ще більш солодкаво та гидотно, але командор одним різким рухом осушив свій келих — довелось і Олі сьорбнути…

Напій обпікав губи і піднебіння, і, як на Олю, мав з біса відразливий смак.

Їй навіть довелося трошки пригасити лицеві сенсори, аби не скривитись.

— То як? — командор всміхався.

Вона поставила келих і витерла губи рукавом светра.

— Ну… — вона ніяково поворушила плечима.

— Так, — засміявся Янь, — тут треба практику.

Оля коротко всміхнулась у відповідь і…

Хвильку подумавши, віддала команду своїм ботам у тілі командора. Вона встановила їм алгоритм розпізнавання брехні — офіційний, від Skytek Corporation. Він, на відміну від піратських, не афішував для оператора всіх необхідних даних пацієнта (це була конфіденційна інформація, що потребувала окремих дозволів), а лише виводив кінцевий результат вибірки (так звану шкалу «вірю, не вірю, похибка»), проте мав одну беззаперечну перевагу — командор навряд чи міг його навіть виявити.

Знову ж таки — Оля мала право його використати. Зважаючи хоча б на те, що оффлайновий його аналог — розпізнавання за рухами, жестами, мімікою, положенням тіла і таке інше — тут не годився: її візаві надто вже вміло керував своїм організмом. От тільки рапортів тепер доведеться скласти ну просто силу-силенну… Ну нехай.

— То де саме ви служили? — зацікавлено спитала вона потому.

— Тобто?

— Ну…

— А, так, — командор розкинувся в своєму гравікріслі. — Я не служив тут, ні на полігоні, ні будь-де… Але я бував тут під час служби, один раз. Під час війни.

Skytek Corporation (с)

Online Lie Detector

…Loading …

Правда — індикатор мигнув зеленим.

— Зачекайте, це… тоді коли підбили отой великий російський крейсер?

— «Адмірал Кальонова»?

… Loading …

— Ну так, я трошки читала в Окі…

— Його не підбили.

Правда

Командор пильно зиркав в Олині очі.

— Але там сказано, що…

— Він цілий-цілісінький, можете самі побачити.

Правда

— Тобто?

— «Кальонова» досі тут, — капітан описав пальцем недоладне коло перед собою, — крутиться на орбіті Мису… вона до сих пір тут.

Правда

— Але… як?

Командор мляво ворухнув плечима.

— Нам сказали — вона замінована.

Індикатор мигнув жовтим, що могло значити напівправду, нечітко сформульовану відповідь, високу ймовірність похибки, і таке інше — словом:

Недостатньо даних…

— Почекайте… — Оля розгублено всміхнулась. — Замінована? Та… що за дурниця?..

— Так нам сказали.

Недостатньо даних…

— Чому її не…

— Звідки я знаю, Олю? — лагідно перебив її командор.

…

PleaseWait…

Online Lie Detector

— Але ж ви самі сказали, що були в тому бою. І чому Окі пише, що крейсер підбили, якщо він скільки літ…

— Я був у тому бою, — він знов її перебив, — звичайним матросом на «Огайо»…

Правда

…Ми прийшли на допомогу з’єднанням 9-го флоту, але прийшли запізно…

Правда

…Наш корабель підбили, і на нього висадились російські десантники — вирізали півекіпажу…

Правда

…Оце і все, що я знаю.

Недостатньо даних…

- І що потім?

— Потім вони здались.

Недостатньо даних…

— Здались?

— Не всі, деякі відступили до своїх човників і полетіли геть.

Правда

— Геть?

— Можливо, на свої кораблі, я не знаю.

Недостатньо даних…

— Почекайте… — Оля нахилилась і обхопила рукою чоло. — Що взагалі було потрібно російській ескадрі на Мисі? Чого вони так відчайдушно бились за цю нещасну зорю? Наскільки я розумію, це все сталося в останні місяці війни — коли їм уже катастрофічно не вистачало зорельотів — навіть для евакуації власних армій… Це якось пов’язано з експериментами General Biology?

— Я не знаю, це інформація вищого рівня секретності…

Недостатньо даних…

Командор неспішно підлетів на своєму стільці до екрану.

— …І завжди такою була.

Правда.

— Почекайте…

Оля направду розгубилась.

Вона обіперлась ліктями об стіл.

— Ми летимо… рятувати якийсь довбаний круїзний лайнер… екстра-класу, — вона недоладно хмикнула, — котрий застряг в урядовому секторі, поблизу секретного полігону, де, за чутками, століття тому випробовували зброю масового ураження. Крім цього, там об’являються ще й якісь, чорт забирай, імовірні контрабандисти, з цілою імовірною базою на закритій планеті… а по прибутті ми ще дізнаємось, що російський військовий корабель усі ці роки перебував на орбіті даної планети, і ми навіть не знаємо…

— Ось він.

…

Please Wait…

Online Lie Detector

— Що?..

— Подивіться.

…

Please Wait…

Командор тицьнув по екрану, і виділена область дещо збільшилась — показалась невелика блідо-блакитна кулька планети — це, очевидно, і був Кривавий Мис. Кулька повільно росла — стали помітні океани та двійко материків за пеленою хмар, обоє зміщені до екватора, але один видовжений і величезний, а другий значно менший…

І тут зображення трошки зрушилось вбік, і крейсер виплив у центр екрану. Чорний, як ніч, на тлі планети він здавався значно більшим за круїзний суперлайнер — ніяк не меншим вже точно. З першого погляду він скидався на плаский трикутник, але Оля, придивившись, зрозуміла, що це не зовсім так: його контури були більш плавні, і ніс нахилений, а ще той ніс був… роздвоєний — точно, це радше два трикутники, стулені докупи; ніс роздвоєний, і крізь нього по кораблю проходить якесь заглиблення… Ага, Оля зрозуміла — вона бачила таке раніше, її довготривала пам'ять уже обережно інформувала через індикацію, що то не що інше, як шахти стратегічних надсвітлових ракет…

RD-33MMod.2 D'yavolenok

Російський стратегічний ракетний комплекс дальнього радіусу дії космічного та планетарного базування призначений для ураження всіх видів цілей ближнього та дальнього космосу, в тому числі кораблів противника, зірок та планетарних систем у будь-яких умовах.

Система керування ракетами — автономна, інтелектуальна, стійка до штучних та природніх перешкод, об’єднана в закриті ланцюги системи SMART-2;

Різноманітні види бойового оснащення, в тому числі з можливістю «залпових» атак через закриті ланцюги системи SMART-2 з подальшою автономною комунікацією групи до 200 ракет до і після виходу з гіперстрибка задля скоординованого обходу космічних і планетарних систем ПРО та подальшої злагодженої атаки цілей;

Роки розробки: 2273–2275, Novyj Krasnoyarsk, Anadyr'

Генеральний конструктор: Yurij Levanov (2273–2274), YanaBol'shakova(2275)

На озброєнні: 2275

Виробник: Roscosmos Co.

…

А в роздвоєному носі — артилерійські батареї, оці самі вже бозна-скільки літ заборонені нейтронні гармати…

APK-180 Yauza

Російська універсальна корабельна артилерійська система нового покоління розроблена фірмою Luch на замовлення корпорації Kalashnikov Group для озброєння російських зоряних крейсерів проекту 8894 Orlan. Є нейтронною установкою великою потужності, що здатна вести вогонь як по планетарних, так і по космічних цілях, використовуючи перспективну систему наведення та керування вогнем «Cougar» виробництва UA Technology.

Роки розробки: 2279, Moscow

Розробник: JSC Luch

Виробник: Kalashnikov Group

На озброєнні: United Russia

…

Дещо ввігнуті грані корабля, розширюючись, утворювали на своїх краях щось на кшталт двох малесеньких крилець із кривими ущільненнями — це були, швидше за все, пускові установки касетних боєприпасів…

Kolchan А/С

Високоточна касетна зброя середньої дальності

Виконує доставку боєзапасу у відсіку корпусу до місця запуску і є проміжним засобом між орбітальним човником та касетним дроном, але функціонально схожа з керованою високоточною ракетою та фактично розглядається як нове покоління тактичних багаторазових ракет класу «космос-поверхня».

Являє собою орбітальний літальний апарат із середньо розташованим крилом-монопланом, що після входу в атмосферу розкривається до розмаху 3,5 метра. На хвостовій частині корпусу розташоване цільноповоротне горизонтальне оперення та два розвалені вбік надфюзеляжні кілі. Під хвостовим корпусом змонтований блок гравітаційного двигуна.

Підліт до цілі здійснюється на малій висоті — менше 100 м, у режимі оптичного, теплового та радіолокаційного маскування, що робить майже неможливим своєчасний вияв ворожою системою протикосмічної оборони.

Призначена для ураження точкових пріоритетних об’єктів, безпосередньої повітряної підтримки наземних операцій, розвідки та ін. Номенклатура суббоєзапасу визначається згідно специфіки поставлених задач — апарат може озброюватись підвісним гарматним контейнером SPLU-3 з двоствольною лазерною установкою Ol'ha-М, розвідувально-ударними дронами типу Vespa-600,Agat та ін., широким спектром інтелектуального ракетно-бомбового озброєння.

Виробник: JSC MiG

На озброєнні: United Russia

…

… А одразу за ними низько нависали масивні блоки маршових двигунів.

Зонди «Руанди» врешті пройшли зовсім неподалік чужого корабля, і Оля розгледіла на одному з отих його маленьких крилець тьмяну і випуклу червону п’ятикутну зорю…

— Вражає, так? — коротко засміявся Янь. — Не менш, ніж «Independence»… а може, й більше, я згоден.

…

Detector standby

— Що?

— «Кальонова». Ударний крейсер проекту «Орлан», найпотужніший з їхніх на той час, хоча… Так він і лишився найпотужнішим, дійсно.

…

Він знов коротко хихикнув.

— Сер, при всій повазі — це якесь неподобство! Секретність, біологічна зброя, а тепер ще й цей мертвий корабель… — Оля задумалась. — А де його екіпаж? Куди він подівся?

— Наскільки мені відомо — здався.

Червоний спалах!..

Неправда

— А як же він..?

— Корабель підтримує орбіту автоматично — якщо ви про це. Він функціонує в режимі орбітальної станції…

Недостатньо даних…

— Послухайте, дикість яка…

Оля обхопила голову руками.

Вона розуміла, що остаточно втрачає контроль над ситуацією.

Контроль над ситуацією…

— Якого ж біса тоді його тут залишили? Не «розмінували», — вона вивела те скоріше глузливо, — чи я там знаю, коли навіть екіпаж…

— Ви мені скажіть.

Please Wait…

— Що-о?

Вона вирячилась на капітана — той сидів перед екраном, склавши руки на грудях, і пильно на неї позирав.

— Звідки хоч я можу знати?

— Бо наскільки мені відомо — полігон вже з півсотні літ належить вашій корпорації, чи не так?

Правда

«Він мене обіграв, чорт!..»

Вона врешті вирубила клятий алгоритм…

— То я й подумав — може, ви щось про це знаєте, ні?

— На жаль, я не маю допусків такого рівня, — спокійно вивела Оля.

— Ну добре, не гнівайтесь, — Янь якось одразу немов розм’як. — Я сам не в захваті від цієї ситуації і чудово вас розумію, але… Ну що я можу зробити?

Він розвів руками і підлетів ближче до столика.

— Одначе я навіть не думаю, — продовжив він після короткої паузи, — що нам доведеться висаджуватись на планету.

— А це планувалось? — скептично скривилась Оля.

— Послухайте, скоріш за все, буде так: ми відправимо «Independence» куди подалі і про всяк випадок проскануємо поверхню… Можливо. Власне, ми вже це робимо. Якщо не знайдемо човників чи їхніх уламків і ніяких піратських баз на планеті, то доповімо на Марс та й повернемось. У всякому разі, особисто вам покидати катер точно не доведеться, — він вкрай доброзичливо всміхнувся. — Тому не хвилюйтесь.

— Дійсно, — Оля знов скривилась. — Нема ж ніяких причин для хвилювання.

— Ну… — командор співчутливо розвів руками. — Як щодо другого келишка? — він узяв у руку термос. — За рахунок закладу, хех…

— Ой ні, дякую… — Оля замахала руками. — Думаю, з мене вже досить, вибачте.

— Ну тоді…

Термос в руках командора загерметизувався, і він простягнув його Олі.

— … Візьміть на пам'ять про знайомство. Бачу, що ви не надто охочі до того пійла, але повірте — це нині страшенна рідкість, може… пригостите когось.

— Ну… дякую.

Оля взяла термос і піднялась, за нею піднявся і Янь.

— Це я вам дякую за візит і приємну розмову, розважили старого. — підморгнув він їй. — Маю надію — не востаннє.

— Я… — Оля награно виструнчилась і, як то вміла лиш вона, кумедно повела бровою, — можу бути вільна, так?

Командор голосно розсміявся.

— Ось… облиште, — махнув, пересміявшись, рукою. — До нових зустрічей.

— Кличте, раптом що… з’явиться, — трусонула вона термосом.

— Неодмінно.

Вона вже підходила до передпокою ліфтової станції, як раптом…

— Olya!..

Командор окликнув її.

Вона спинилась і неспішно обернулась до нього.

Він всміхався.

— Vy tozhe obrashchajtes'… v sluchae chego, — вивів він із досить архаїчним акцентом.

— Neprеmenno, — всміхнулась вона у відповідь.

— Як вам моя російська?

— Вимова… дещо старомодна.

— Хех… знаєте…

Він зробив до неї крок.

— …Під час війни нам видавали такі словнички. На оцих-от «льодяниках». Там був обмежений набір слів та виразів — найнеобхідніше. Тоді ще не було всіх оцих просунутих навчальних дрімів і тому подібного… І от ці словнички, я ж кажу, мізер — якісь найуживаніші фрази, словосполучення… Мені було цікаво, і вже аж потім я дещо вивчив сам — із допомогою дочки. Нині цю мову ніде не викладають, та й взагалі… ну, вона не найпрестижніша, згодні? Хех…

Оля мовчала.

— А тоді от оці словнички… Так.

Він трохи помовчав — Оля чекала.

- І знаєте — я єдиний раз чув її вживу, не в дрімі і не на якомусь записі… Саме тут, від тих десантників — абордажної команди. Вони просувались…

Він повернувся боком до екрану.

— Вони просувались блоками і захоплювали корабель — сектор за сектором. Ми захищались, а вони нас вбивали — сектор за сектором, сектор за сектором… Ми перехоплювали їхні переговори, і я чогось запам’ятав усього пару фраз, досі пам’ятаю, врізались у пам'ять чогось, знаєте… Оце ось їхнє — «sektor vzyat» і «prodvigaemsya vpered». І на дисплеї гаснуть сектори — один за другим, все ближче до наших позицій… Хаос, паніка, трупи і цей…

Він приплющив очі.

— Цей запах горілої плоті, так… коли її шматують лазерами, знаєте? Цей їдкий, відразливий запах — ні з чим не сплутати. А ще звук, так. Їхні гвинтівки мали такий особливий звук пострілу, не схожий на наші — нам він чомусь видавався зловісним, немов… Немов як швидко ковзнути нігтем по товстій струні, от! Оце от «пюуу», об’ємне, гулке… Якесь лиховісне. І їхні голоси в ефірі, чоловічі-жіночі… «prodvigaemsya vpered».

Він повторив:

— «Prodvigaemsya vpered»…

І зиркнув спідлоба на Олю.

— Ой, забалакався… — мляво всміхнувся і махнув рукою. — Старість, знаєте… Можете бути вільні, міс Рушді.

— Слухаюсь, сер.

Увійшовши в капсулу ліфта, Оля кинулась переглядати свою пошту. Але їй не дали цього зробити — надійшло нове повідомлення по корабельній мережі.

І це була не Рамос…

Captain Aslanoglu:

Міс Рушді, мені необхідно з вами переговорити.

Де ви знаходитесь?

Оля наморщила лоба і так простояла з хвилю, поки ліфт мчав її до офіцерської їдальні.

Потім відправила:

Sec. Lieutenant Rushdie:

Так, мем. Через хвилину я буду в їдальні.

Captain Aslanoglu:

Добре, почекайте мене там.

Оля закрила всі вкладки і потерла перенісся.

«Чого хоче Нур?» — не могла зрозуміти вона.

Ну нехай…

Ліфт довіз її за якусь хвилину. Офіцерська їдальня кишіла людьми — навігатори, льотчики, десантники… кого там тільки не було. Більшість екіпажу кілька хвилин тому вийшли з анабіозу — корабель автоматично побудив їх при гальмуванні.

Сама їдальня була просторим приміщенням, точніше… важко було на око окинути її реальну площу. Її стіни та стеля були не просто органічними, а проекційними, тобто — формували перспективу. Нині вони мерехтіли калейдоскопічною грою різноманітних відтінків кольорів з переважанням зеленого та синього, а згори радіально розливалося м’яке природне світло, од чого здавалось, що компактні столики стоять не всередині космічного корабля, а чисто собі десь на лісовій галявині тихого літа, в помірних широтах Землі чи схожих колоніальних форматованих планет. Стіни навіть формували власний мікроклімат — потоки повітря, подібні до подихів лагідного вітру, помірна вологість, запахи хвої, кори, трави… Дуби, вільха, кленки, поодинокі сосни, ліщина, ряст, осока — чого тут тільки не вчувалось? А ще акустика — шелест листя, шурхіт трав… ось десь вчувається цвіркунець… ось іволга завела сумливу пісню. А десь вдалині, як вслухатись, зозуля відраховує літа…

Макс якось натхненно пояснював Олі, що за якимись там їхніми даними подібний інтер’єр мав заспокоювати та навіть покращувати апетит — хтозна, чи то справді так, але виглядало досить мило. Щоправда, Оля так і не змогла втямити, навіщо приколисувати ЦНС за допомогою зовнішніх чинників, якщо можна все відрегулювати безпосередньо… Ну… хай.

Вона активувала пошук і виявила Мануелу з Семі за столиком у кінці зали — вона пройшла туди, проштовхавшись через зграйку офіцерів десанту, — лейтенант Наомі Ішай, котру вона знала трошки краще за решту, всміхнувшись, їй відсалютувала. Оля у відповідь підняла і трусонула термос із ромом.

— Мем…

Старшина Сем Уолш, білобрисий і синьоокий навігатор в такому ж, як і Оля, сіро-чорному комбінезоні, різко підірвався з-за столу.

— Сидіть, Сем, сидіть… я вас благаю…

Оля замахала руками.

— Ну нарешті!..

Рамос нетерпляче крутнулась на стільчику і трошки відлетіла від столу.

— Сідай, сідай! Скоріше…

Це була смаглява, чорноока та круглолиця латиноамериканка з довгим смоляним волоссям, скрученим у недбалий вузол. Середнього зросту і міцної спортивної статури, вона була вдягнена в їхній льотний комбінезон — чорний, із тонкими червоними смужками маркування та емблемою пазуристого шуліки на плечах. На ногах поверх комбінезону красувались широкі чорні інженерні штани з яскраво-оранжевими вставками, бозна-які засмальцьовані в біогель та корозійну пасту… Така сама чорно-оранжева куртка була обв’язана за рукава навкруг її талії.

— Ти була в командора? Що він сказав?? — затараторила Рамос, як тільки Оля всілася у гравікрісло — те розмонтувалось і вилетіло з-під столу при її наближенні.

— Ну кажи вже, ну, не муч, ну!..

Вона нетерпляче затрясла Олю за лікоть.

Сем посміхався, але також позирав зацікавлено.

— Ти знала, що вона тут? — суворо спитала Оля, зиркнувши Мануелі в очі.

— Хто? — вирячилась та.

— Довбаний крейсер! «Кальонова». Ти знала, що вона досі тут, га?

— Що ти городиш? — бовкнула Рамос розгублено і сковтнула слину.

Оля приречено зітхнула і поставила термос із ромом на стіл, затим поклала на той стіл руки, а на руки голову.

— Підожди… зачекай… ти…

Рамос щось собі белькотіла, але Оля її не слухала.

Затим вона підняла погляд на Семі.

— А ви, Сем? Вам щось про це відомо?

Навігатор розгублено повів плечима, а тоді вивів:

— Мем, я, власне… У мене просто закінчилась зміна, і нам… Міс Асланоглу повідомила нам координати пункту прибуття — точніше, виходу з гіперстрибка, от і все, що я знаю. Їй-богу, мем, це…

Він зосереджено почухав лоба. Не треба було ніякого детектора аби зрозуміти, що він здивований не менше за Олю.

— Почекай, ти… — Рамос обережно торкнула Олине плече. — Ти хочеш сказати, що… «Адмірал Кальонова» ДОСІ ТУТ??

Нарешті до неї дійшло.

— Так, довбаний крейсер бовтається на орбіті Мису добрих сотню років — ось що я хочу сказати! — Ольга підняла голову. — Тільки-но я сама його бачила через сканери зондів… Якщо це, звичайно, не якась чергова хитрість командора, аби виставити мене цілковитою дурепою, але… ні, не думаю, що нам так пощастить.

Оля знов приречено опустила голову на стіл.

— Клас! — видихнула льотчиця.

— Що?? — Оля не повірила власним вухам.

— Клас! Клас!! Клас!!! — Мануела схопила Олю за плечі і затрясла. — Це ж просто божественно, це… я побачу «Кальонову»! Так!! На власні очі!!!

Мануела несподівано так сильно обняла Олю за шию, що тій забракло повітря, але льотчиця тут же її відпустила і, крутнувшись на своєму стільці, облетіла стіл, наближаючись до Семі…

— Супер!.. — верещала вона. — …Я побачу «Кальонову»! Я ПОБАЧУ «КАЛЬОНОВУ»!!

— А божечки… — Оля важко зітхнула, віддихавшись.

А Мануела між тим з розгону підлетіла до Семі і скочила йому на коліна — так, що той ледь не грохнувся зі стільця. Але не встиг він оговтатись, як Мануела його обняла і… певно що хотіла поцілувати в губи, але, очевидно, промахнулась і, здається, поцілувала в ніс чи навіть в око — Олі було не дуже видно.

— Вгамуйся ти, приджигленна!.. — врешті гримнула вона на Рамос. — От дурепа…

Але та не реагувала.

Вона злізла з Семі і вернулась на свій стілець — крутилась тепер на ньому дзиґою.

— Ура, ура!.. — продовжувала причитати вона, тріумфально потрясаючи руками.

— Та ти хоч розумієш, у яку халепу ми втрапили?! — гаркнула Оля і зиркнула на Семі, шукаючи підтримки.

Той потирав забитого носа.

Мануела раптом спинилась і поклала лікті на стіл — підперла руками голову.

— Він знаходиться тут із самої війни, — продовжувала Оля. — І … якого біса??

— Ну… — весело всміхалася Рамос, — ми маємо з цим розібратись? Так же?.. О… мем…

Рамос раптом вклякла, немов її паралізувало, і через мить скочила зі стільця так, що той відлетів до сусіднього столика…

— Мем!.. — гаркнула вона так, що Олі позакладало вуха, і, виструнчившись, рвучко віддала честь — вслід за нею те ж саме зробив Семі…

— Здоров’я зичу, мем!..

Оля повільно повернулась на своєму стільці…

За її спиною стояла Асланоглу — висока темно-руса турчанка з холодним поглядом сіро-зелених очей. Вона була вбрана у свій звичний сіро-чорний буденний мундир з «Одинокою зорею» над серцем — дещо приталений кітель з акуратно закоченими рукавами, брюки-карго до щиколоток, десантні черевики з високою платформою-амортизатором… Усе сиділо ідеально, на всьому — ні пилинки, ні складочки… Її звична акуратна асиметрична коса на правому плечі, руки, складені за спиною, залізобетонна постава…

«Вона схожа… на «Кальонову», — раптом подумалось Олі. — Так, на довбаний крейсер!..»

Їй згадались обриси гігантського мертвого зорельота на тлі планети — оці його гострі кути, видовжені лінії, темні провалля ракетних шахт, його скошений, нахилений, роздвоєний ніс — ікласта паща артилерійських систем!.. Ось він пливе, повзе з вакууму, з того віковічного мороку космосу, підповзає, крадеться, накриває собою планету… Одна кігтяста лапа… Друга пазуриста. І в кожному пазурі — сотні й тисячі менших хижаків — рої безпілотних убивць! Ось він повзе, таїться, маскується — поглинає світло і повертає страх, так, страх, бо все в ньому призначене до війни, до горя й руйнувань, усе в ньому дише злобою, усе в ньому продумане, злагоджене, виважене, прораховане й прогнозоване лише з одною метою — аби ліпше сіяти смерть. Сіяч смерті повзе на поснулі світи — онно він, дивіться, чорніє на тлі світання, як тінь, як клаптик забутої ночі, нічного жахіття, дурманного сну, незбутий, невпокоєний, чорний, як мати-ніч, і лиш на крильцях, отих маленьких диявольських крилятах щось наче… Що то воно? Червоніє неясно, тьмяно. То не кров його жертв, не світанкова роса… То знак, тавро, кривава зоря, пентаграма — аби його не сплутала, впізнала, прийняла за свого покинута, мертва, давно вже всіма забута зграя…