Olya_#1

Chapter Two MARYAM

У General Biology дійсно була, либонь, найпаскудніша репутація серед усіх транснаціональних корпорацій. І склалась вона ще задовго до війни. Вони тоді вважались найбільш передовими розробниками і постійно отримували всілякі оборонні замовлення — від США, країн НАТО, а після війни — від новостворених сил безпеки ООН. І хоч фактично весь стрімкий подальший розвиток людства — від перших невинних модифікаторів пам’яті до остаточної зупинки старіння — був, по суті, зав’язаний на їхній давній амбітній програмі Posthuman Project — вони встигли добряче дістати всіх. Зрештою Skytek Corporation за якісь навіть на нинішні мірки божевільні гроші купили контрольний пакет акцій General Biology і, по суті, відсторонили династії засновників від керівництва компанією. Ті, нібито, досі продовжували засідати в раді директорів, відкривати різні помпезні церемонії, робити якісь заяви і таке інше, але по суті, як Оля зрозуміла від Макса та однокурсників у Центрі, нічого суттєвого не вирішували. Їх, може, це й не надто непокоїло — свої-бо немислимі статки вони зберегли…

Але окрім численних повідомлень про експерименти над людьми в колоніях, факти справдешніх геноцидів в Індокитаї та центральній Африці, не кажучи про резонансні вбивства, залякування та імовірну причетність до катастроф цілих міжпланетних експедицій, у Олі були й свої причини недолюблювати General Biology. Особисті причини.

Справа в тому, що ще під час перших Максових недолугих спроб до неї залицятись та їхніх перших же ще цілком собі невинних побачень сталася одна нечувана історія, котра прославила, якщо, звісно, можна так висловитись, Олю на весь факультет. До неї і так там від самого початку навчання ставились насторожено, або, в кращому разі, дивились як на якесь екзотичне бозна й що, а після тої історії так узагалі… На бога — вона ж тоді ледве-ледве спромоглась завести хоч пару-трійку яких-не-яких друзів, а тут… Але що було робити?

Почалось се все якраз таки після одного з перших їхніх із Максом побачень, і не побачення по суті ніяке, так — після занять Макс заїхав за нею на авіамобілі просто на дах кампусу, на тамтешню стоянку, там вони трохи потеревенили про всіляку нісенітницю, сидячи в салоні, а затим він повіз її в студентський парк, і вони просто вештались, тоді трохи покатались над вечірнім Мюнхеном… Зрештою, він довіз її назад на дах кампусу, навіть не попросився слідом і не поліз цілуватись, побажав доброї ночі. Вона стояла і дивилась, як відлітає його додж, не розуміла навіть, нащо осталась дивитись — їй було чогось так добре, спокійно тут — сирий осінній вітерець, далекі вогні хмарочосів міста, зжовтілий парк між блоків лабораторій… А його авіамобіль відлітає і відлітає, блискаючи габаритними фарами, розчиняється в рваних хмарах, в яскравому потоці транспорту над містом, і врешті зовсім зникає, а з ним разом щезає, дотліває день.

Вона вкуталась у мамин светр і рушила до ліфта — капсула за мить доправила її до передпокою кімнати. У кімнаті було темно, хоча вона пам’ятала, що лишала світло. Вона, рушивши в двері, тихцем запросила доступ до реєстру відвідувачів і ввімкнула сканування апартаментів, тож, входячи, вже знала, що хтось скористався адміністративним допуском Skytek.

Ну так, ось він — коло вікна. Тінь на фоні вікна. Гостя — а це була стовідсотково дівчина, худорлява, мініатюрна навіть, тендітна… — стояла спиною до Олі і, не криючись, тицяла по сенсорному вікну, передивляючись якісь загальнодоступні Олині файли на кшталт демонстративних відео та голографічних знімків.

— Приві-іт! — протягла несподівана гостя досить неприємним надтріснутим голоском, до всього — той голосок противно дрижав, і повернулась.

На тлі вікна її було б не розгледіти, але Оля вже ввімкнула од гріха подалі присмеркове бачення — у неї була одна військова прога для тонкого та швидкісного налаштування візиру, вона користувалась нею ще з юності. Ну — дівка як дівка, середнього зросту, худюща, трохи кирпата, бліда і зеленоока, світло-русе волосся заплетене шпилькою-змійкою в не надто охайний пучок… Якась рожевувата туніка з величезними розрізами та чорні панчішки, елегантні туфельки… либонь, дорогущі. На шиї — ланцюжок з ID-карткою. Ніякої зброї, ніяких небезпечних імплантів, наче нічого такого. От тільки…

— Як ви зайшли? — спокійно спитала Оля, хоч уже чудово знала, як незнайомка зайшла.

— Отак.

Знов цей надтріснутись тремтливий голосок!..

Незнайомка потрусила карткою і приглушено засміялась, якось дрібно смикнувшись усім тілом, наче аж задрижала, а сміх перейшов у ледь чутне шипіння і врешті затих.

Олі все вже було в цілому зрозуміло…

— Це не ваша картка, — так само спокійно мовила Оля. — Хто ви така?

— Познайомимось? — нарозспів протягла незнайомка і, зовсім не до ладу засміявшись, простягла до Олі тонку ручку — та дрібно, ледь помітно без Олиних налаштувань, дрижала.

«Ти, мабуть, думаєш, що ти страх яка розумна? — подумала Оля. — Ну нехай…»

Вона потисла незнайомці руку. Блоки Skytek стояли, як взвод поліцейських, але Оля тупо обійшла їх адміном і скопіювала параметричний образ.

— Мар’ям, — криво всміхнулась гостя. — А тебе я знаю, як звати.

Спроба злому захисту, — мелькнуло в Олі перед очима.

«А, отак? — засміялась подумки Оля. — Ну-ну»

І пустила ботів. А руткіт підвісила в режимі завантаження — хай думає, що зламала, теля…

— Негайно покиньте кімнату, — знов спокійно сказала Оля, дивлячись в очі незнайомці. — Інакше я викликаю охорону.

Гостя так і тримала Олину руку. А потім її обличчя різко і неприємно покривило, вона ледве-ледве смикнула тією рукою. Ледве-ледве. Потім вона, вирячивши очі, зиркнула на ту свою руку.

— Що, не слухається? — співчутливо проказала Оля, так і дивлячись незнайомці в очі. — Думала, як у крутому дрімі, тільки раз — і біотехнічні кості затріщать, ага?

І жалісливо всміхнулась.

— Що ти… — пробурмотіла, трясучись, гостя, а потім навіжено скрикнула: — Сучка!

І замахнулась іншою рукою. Та рука так і спинилась у тому замаху, а пасмо русого волосся впало гості на очі.

Оля мляво хихикнула.

— Скажи, — мовила вона, — чим ти думала, коли ішла чубитися з криптографом Skytek на зарплаті?

— Напполоч, я теппе здам. Тепе посадять, шльондро!.. — нерозбірливо бурмотіла дівчинка, бо губи у неї також тепер не надто добре рухались.

Оля натомість лагідно вивільнила свою руку і обережно, навіть турботливо поправила рукав туніки на зап’ясті дівчинки, тоді легким рухом прибрала їй пасмо з очей.

— За що? — засміялась. — Використання підробних документів, проникнення в чуже помешкання, агресія проти співробітника Skytek при виконанні…

— Та ти хоч знаєш, хто я?! — чи то просичала, чи то тонко проверещала дівчинка.

— Тепер знаю.

— Я тебе знищу!

— …Погрози співробітнику Skytek при виконанні…

— Відпусти мене негайно!

— О, ні… — Оля крутнула головою і, оминувши Мар’ям, підійшла до вікна, вгляділась у сутінки.

Та ж так і стояла в тій же позі посеред кімнати.

— … Ми вчинимо ось як — я автоматом виведу тебе звідси. З гуртожитку тобто. Там автомат деактивується, і деактивуються мої боти. Після цього — живи як знаєш, я не вламаю про це нікому, ми забудемо цей інцидент, і ти живи як знаєш, лише одне — ти забуваєш про моє існування і залишаєш мене в спокої, — Оля одвернулась од вікна, — і його також — людина має право вирішувати свою долю.

— Він розказував…? — верескнула юнка. — Розказував тобі про нас?

— Дана інформація тебе не стосується, — байдуже кинула Оля і повернулась знов до вікна. — Від тебе вимагається сказати «так», і інцидент буде вичерпано.

— Ти ще пошкодуєш… О, як ти пошкодуєш, шльондро!

— Не виходить розмова… — зітхнула Оля і, мрійливо заплющивши очі, поклала долоні на сенсорне скло, притулилась до нього чолом.

Через хвилю вона немов отямилась і випрямилась.

— Добре, я тебе виведу й так. Але повідомлю охорону кампусу, як хочеш. Все, вали звідсіля — ти мене дістала! — вона дражливо махнула рукою, і Мар’ям, підкоряючись її волі, рушила з кімнати, можна сказати, на чужих ногах.

Її лице кривилось від злості.

— Стій! — раптом кинула Оля, мов щось згадавши. — Просто добра порада — хард-дріми дуже швидко руйнують особистість. Не кажучи, що це страшно незаконно, але ніякий абгрейд тобі не допоможе, якщо ти з ними дійдеш до певної межі. Ти ще не дійшла, але тобі вже явно досить. Якщо тобі буде потрібна допомога з цим — я тобі можу дещо порадити, хоча б і знайти толкового криптографа, мало там… Зараз заткнись і нічого не кажи, просто заткнись. Якщо не всі мізки ще з’їли твої «психопатики», то може, надумаєшся — тоді й звертайся, а зараз вали, у мене повно роботи. А краще все ж забудь про мене, серйозно — забудь про моє існування, бо сильно пожалкуєш, але буде пізно.

Випровадивши незвану гостю, Оля перш за все детально проаналізувала її особисті дані. Ну так, це стовідсотково ТА САМА Мар’ям. Колишня Макса. Ну, тобто, — не колишня, а… Як завше, Оля скрушно подумала, що з цими скоробагатьками можна собі всі мізки зламати.

Макс дійсно їй розказував дещо, але не наскільки детально, і взагалі —мимохідь. Швидше за все, вона сама додумала, і додумала, як тепер виявилось, правильно. Він того дня був якийсь такий пригнічений і без усякого приводу раптом зачав розпитувати Олю про те, як дріми можуть впливати на психіку, які з них здатні деформувати особистість, як саме та чому саме. Розпитував досить детально. Оля розказувала, але тема була наскільки неосяжною, що, ясна річ, їй довелося ставити йому навідні запитання. І з його відповідей і оцих нових даних перед Олею вимальовувалась наступна картина.

Макс Дайєр був єдиним сином одної з власниць British Technology. А Мар’ям Альхасан — дочкою члена ради директорів General Biology. Тобто це були насправді такі шишки, що в юності, у своїх смердючих нетрях, Оля не мріяла нікого з них навіть побачити вживу. Там таких називали «bozhki» або «bozhen'ki» і, як тепер зрозуміла Оля, схильні були сильно міфологізувати. В інтернаті або у в’язницях, де Олі доводилось чалитись коли-не-коли, були сильно в ходу всілякі історії про цих властителів світу. Цінилось усе — розповіді про їхній побут, розваги, немислимий достаток і можливості, та навіть про їхній зовнішній вигляд, буденну одежу чи звички. Траплялись люди, яким, мовбито, з їх слів зазвичай, колись там пощастило здибати такого «bozhka», хоча б мимохідь і віддалік. О, таких уже було не переслухати! І всі ж слухали, роззявивши роти, — і дітлашня в інтернатах, і вся злидота в тюрмах, доросла й мала. Ох, аби нині Олі довелось розказати тому контингенту про реальне життя «bozhenyok», то її би, либонь, тільки засміяли…

Ну хіба схожа оця психопатична «дрімка» Мар’ям на оту юну прекрасну владичицю, якою її неодмінно уявляла б злидота? Або хоча б і оцей пустоголовий Макс? Ох…

Це був, як Оля зрозуміла, свого роду династичний шлюб. Як виявилось — у еліти такі були в ходу. І хоч формально, як і будь-де, отой шлюб нічого не значив і офіційно ніяк не фіксувався, одначе — через нього можна було зародити дитину. І це було бозна-як вигідно. І от чому. Апатриди могли плодитись направо і наліво — це нічого не значило і нікого не гребло, все одно ж повиздихають. Цивіли, нормали, громадяни ООН себто (або «shtatskie», «barbosy», як казали на них в Олиних нетрях), могли розраховувати на дозволену по закону одну дитину. Ну, за особливі заслуги — двох, але то були аж такі ОСОБЛИВІ заслуги, що Оля за все навчання і всю свою недовгу службу (не кажучи вже про минулий період життя) ще таких щасливих татусів і мамочок ніколи не зустрічала. Ну, а еліта якось там виторговувала собі і більше приплоду, були там уже якісь підводні і надскладні маневри, але все одно кількість лишалась обмеженою. І от йшли повним ходом отакі династичні шлюби.

Макс їй довго і нудно пояснював механіку цього процесу (сама зацікавилась), але вона мало що з того зрозуміла. Виявилось, що оці всі династичні шлюби та змішані діти — дієвий метод боротьби за частки в корпораціях. Бо по більшості їх статутів виходило так, що нащадки династій засновників обов’язково претендували на якусь вже там частку, і важелі впливу, і все інше. І от якби в нього, Макса (частка в British Technology), і в Мар’ям (частка в General Biology), наприклад, зародилась дитина, то вона б уже претендувала на якийсь відсоток акцій чи ще там чого в обох компаніях (це мовбито мало вирішуватись особливим судовим чи договірним чином, якось так). І можна було, так казав Макс, якось там по-особливому сватати і свататись, що врешті відхопити ледь не половину компанії або розмити долі якихось там впливових акціонерів, або одній компанії засісти в раді директорів другої, або… Врешті Оля зовсім заплуталась і махнула рукою.

Зрозуміла вона тільки, що шлюб Макса і Мар’ям був чимось на зразок дружнього жесту обох династій одна одній, а може, в перспективі навіть першим кроком до злиття цих міжнародних гігантів… От тільки нещасна Оля все знову зіпсувала, еге ж. Ну, насправді Оля тут була зовсім і ні до чого. Вона не розпитувала, але в Макса з його нареченою давно не ладилось, хоча їх обох нібито й готували до цього шлюбу все життя. Але згідно приготувань шлюб нібито мав уже давно відбутись і без появи Олі, але все ж от… ніяк не відбувався.

А тепер, коли Макс почав залицятись до Олі, у Мар’ям, як він сказав, «несподівано знесло дах від ревнощів». Це було, правда, півбіди. Біда полягала в способі життя Максової нареченої. Ольга з певним приємним здивуванням відзначила (а може, просто тому, що Макс почав їй подобатися, хтозна), що хлопець, незважаючи на неприязнь до нав’язаної благовірної, трошки все ж переживає за її здоров’я. Він недаремно переживав насправді. Хард-дріми — реально дуже в’язка і травматична штука. Взагалі-то небезпечних або, як мінімум, підозрілих дрімів існує сила-силенна — так Оля пояснювала й Максу. Всі вони в тій чи інакшій мірі незаконні, але не всі однакові. «Меланхоліки», «ейфоріки», «психоделіки» і подібні дурнички — в цілому неосудні, з них в тій чи іншій мірі ліпиться більшість відомих жанрових дрімів. «Депресанти», «жахастики» або ті ж «спіди», що розганяють можливості ЦНС, мають різні ступені допусків. А от майже всі «крейзи», «дурмани» і облюбовані Мар’ям «психопатики» суворо переслідуються, бо невідворотно руйнують особистість. Оце останнє Макс добре знав, але він не знав однієї деталі, яку зі свого попереднього життя добре знала Оля. А саме — те, що для створення важких дрімів, зокрема отаких — з убивствами, самовбивствами, тортурами, зґвалтуваннями, зляганням з дітьми, трупами і таке інше — потрібні реальні убивства, самовбивства, тортури, зґвалтування, злягання і таке інше. Ні, ясна річ, багато дрімерів використовують для роботи й більш легальні джерела на кшталт досвіду всіляких ветеранів, поліцейських, жертв масових заворушень, стихійних лих, хвороб і т. д. Або хоча б сканують різними способами мізки реальних засуджених вбивць та їхніх жертв. Але в середовищі поціновувачів, а таких нині хоч греблю гати, то все вважається ваніллю для новаків, от.

І реально виходило так, що бралась жертва, якась злидота зазвичай, але могли бути варіанти — їй ставились агенти або відповідний софт, що фіксує всі відтінки емоцій, відчуття, аналізує на різних рівнях пам'яті і т. д., таке саме ставилось убивці і… Тоді все це віддавалось дрімерам, і вони вже на основі цього «творили», даючи волю фантазії. Звісно, з одного убивства чи ще чого такого можна було в принципі наклепати купу дрімів, але не безкінечну ж купу — клієнти жадали нових вражень і…

Макс здивувався — як виявилось, він не знав цих тонкощів. Але він не знав і ще однієї речі, яку тепер дізналась Оля, передивляючись дані, видобуті з інтерфейсу Мар’ям. Мар’ям, як виявилось, не так давно втрапила в компанію, котра розважається не тільки важкими дрімами, еге ж. Насправді важкі дріми — то дурниця. Оля ще з юності чудово знала, що серед еліти існує щось на кшталт моди на тяжкі дріми — тепер це підтвердилось на практиці. Побутувало навіть щось на зразок дурнуватих вірувань, що треба, мовбито, переступити через себе, відкинути нав’язану мораль і уявлення про добро і зло, бла-бла-бла, «вийти за межі себе», і тоді, мовляв, тобі щось там трансцендентне відкриється. Ага, бісяться з жиру, — думала Оля. Зрештою, вона розуміла, що реально цілком заборонити хоча б ті ж «психопатики» навряд чи можливо. Не кажучи про те, що ніхто реально не буде судити оцю золоту молодь, та, відверто кажучи, — вони не особливо в чому і винні. Вони розробляють ці дріми? Ні. Злидота в світі і так мре пачками? Так. Злидота мочить одна одну на втіху еліті? Злидота продає власне нікчемне життя? На бога — Оля краще за Макса, краще за всіх ЇХ чудово розуміла, що все от оце — пустий базар. В усякому разі — пришити Мар’ям чи її друзям щось навряд чи вдасться, окрім хіба що неповаги до свого здоров’я.

Але було ще дещо. Кіберспорт. О, так — вона знайшла і це. Вони навіть проводять турніри, виявляється… Кіберспорт буває різний, але зазвичай різноманітні змагання в віртуальному просторі так не називаються — це надто загально і незрозуміло. А от люди в темі, як Оля, знають, що зазвичай називають кіберспортом. Так називають полювання на людей.

Насправді — не обов’язково саме полювання. Є купа варіантів таких розваг — на будь-який смак. Але ріднить їх те, що люди у віртуальному просторі РЕАЛЬНО помирають. Оля знала, як це робиться — існує специфічне програмне забезпечення, саморобне, ясна річ, існують особливі пристрої, зазвичай — «тілесні», на основі тих же ботів… І кажучи стисло — якщо людину застрелити в дрімі, то її фізичні нутрощі РЕАЛЬНО пропалить наскрізь. Отак це відбувається. Тобто в теорії можна влаштовувати хоч двобої, але на практиці інтерфейс Skytek дуже і дуже зламостійкий, і реально його хакнути саморобним софтом майже неможливо. «Тіло» такого інтерфейсу — зациклений сам на собі організм, який дасть тобі здохнути від якогось домашнього хаку ну в оста-а-анню чергу. Не кажучи, що це все ж обов’язково зафіксується і ввімкнуться усі які тільки можна аларми…

Саме тому зазвичай все й зводиться до полювання або й просто банальних тортур і вбивств — ловлять, розводять чи підкуповують апатридів, заганяють їх у дрім і там роблять з ними, що захочуть. Отак це і робиться. Штука підсудна по саме нікуди.

Оля систематизувала увесь цей нудотний матеріал і склала детальний звіт для Skytek — починаючи від проникнення в кімнату з підробним допуском корпорації, спроби зламати її захист, агресії та погроз і закінчуючи хард-дрімами, підозрілими друзями та підозрою на «кіберспорт». Вона оформила це все як адмін, прикріпила офіційну заяву по формі і відправила. Ясна річ — їй одповіли, що заява прийнята і розглядається. Буде проведене ретельне розслідування. Хто б сумнівався?

Десь через півгодинки ремонтний дрон прилетів і поміняв їй захисну систему дверей. Причому так, що до кінця проживання ніхто сторонній не міг зайти в її кімнату, окрім як тримаючись із нею за ручку.

Можна було б і забути, але Оля передбачала, що історія не закінчилась. Так і вийшло. На другий день, просто на лекції їхнього куратора, до неї надійшло два відео. Обоє — записи з дрімів її зведених брата та сестри. Брат у якійсь космічній стрілянині для підлітків буцається з вигаданими прибульцями, а сестричка грається в яскравому намальованому дрімі з веселими різнокольоровими звірятками. Потім прийшло повідомлення:

«Якщо хочеш ще раз побачити їх живими — завтра в 20:00 в студентському парку. Приходь сама.

Ти знаєш, хто це.

Цілую».

Оля перевірила час — було 11:43. Вона там же на лекції терпляче оформила нову заяву і відправила в Skytek. Після цього ввімкнула детальний запис усіх своїх дій і поставила таймер зворотного відліку на добу.

Наступну добу вона прожила як зазвичай — слухала лекції, тренувалась у залі та на тренажерах, обідала, з’їздила з новими подругами в місто, вешталися там по торгових центрах — ті одно міряли модні шмотки, а Оля між іншим купила собі портативний захоплювач пам’яті виробництва компанії Apfel — у неї на нього пішло півстипендії. Затим вони дивилась дурнуваті «сюжетки» в парку розваг, декілька з яких так сподобались Олі, що вона придбала собі парочку на «льодяниках». Дроїд-продавець запропонував їй скинути стрічки через мережу, але вона наполягла на старомодних льодяниках — подруги з неї лише подивувались… Потім вони гуртом повечеряли в дешевому ресторані, і Оля, ні словом не обмовившись про листи і все з ними пов’язане, вернулась у кампус, там підготувала деякі завдання на завтра і обережно розмонтувала стереопринтер, розклавши деталі у себе на ліжку. Вона відділила і поклала в сейф лазерний окуляр, ванночки для фізичного розчину та простенький системний блок, а решту викинула у смітник. Затим вляглася спати. На другий день вона так само пішла на лекції, поснідавши перед тим у студентській їдальні. На практичній роботі її таймер запищав, відрахувавши добу, і вона викликала таксі на 19:30 просто на дах свого кампусу, чого зазвичай не робила, надаючи перевагу безкоштовній підземці.

Затим вона ситно пообідала в тій же студентській їдальні і, наминаючи по дорозі улюблений смажений арахіс, вернулась у кампус. У кімнаті ж вона лягла на ліжко і спробувала зосередитись. У неї вийшло, і вона пролежала так до 17:00. Потім вона заварила собі каву і помилася в душі. Вийшовши з кабінки, вона, неспішно смакуючи, випила каву і ретельно просушила термостійку чашку в сушилці. Тоді видобула з сейфу один куплений недавно льодяник — рубінового кольору квадратик зі збереженою на ньому смішною комедією «Канікули в Нью-Аргентині», поклала його у висушену чашку. Затим підійшла до вікна і зайшла через нього в систему керування кімнати з правами налаштування — перепрограмувала душову кабінку і поставила туди чашку з рубіновим льодяником. Виставила сушилку на максимальну можливу температуру і стала чекати, всівшись під вікном і обнявши руками коліна. Через десять хвилин «лід» почав танути — боти-носії гинули, ламаючи структуру.

Оля вимкнула сушилку і забрала кухлик — у ньому бовталась в’язка вицвіла рідина бордового кольору. Вона ретельно промила кавоварку і кілька разів процідила крізь неї той розчин, відфільтрувавши мертвих ботів. Умови не лабораторні — тут вже як вийде… Прозорий фізичний розчин вона затим залила в ванночку стереопринтера і деякий час дивилась на той в’язкий прозорий захолод. Потім її знудило, і вона відригнула в ванночку грудку відразливої зеленуватої слизі. Вона встала і взяла з сейфа системний блок і окуляр, нашвидкуруч змонтувала з них примітивний випалювач і підключилась відкритою долонею до материнської плати системного блоку. Направила лазерний окуляр на ванночку — почала кристалізувати органіку в ванночці в більш-менш чіткі структури, заготовлені годину тому.

«Бомбочка» Mass-атаки була готова хвилин через двадцять. Ніби непогано виглядає, хоча вона й не великий спеціаліст — знала, як вони робляться, від повстанців, а сама майже не користувалась, не було потреби. Ну нехай. Мутний квадратний льодяник «бомбочки» вона поклала на підвіконня, а сама почала вдягатись.

Вдягла сірі спецівочні штанці з крикливою емблемою «Voskhod. Net» на обох колінах, їхню ж надцупку майку, здатну в принципі витримати навіть удар імпульсного ножа або чого подібного. На майку вона натягла маминого в’язаного светра, сховала під нього ланцюжок з ID- карткою Skytek і взула спортивні кросівки зі «стрибучими» протекторами. Одягшись, вона підійшла до вікна, взяла в руки льодяник, закинула до рота і ковтнула. Потім піднялась ліфтом на дах кампусу і чекала там на таксі.

Таксі прилетіло рівно о 19:30. Вона сіла в салон і, вимкнувши автопілот, злетіла, направилась в парк, самостійно кермуючи. Вже над парком Оля пригальмувала і зависла, зняла з шиї ланцюжок із картою і піднесла до панелі дисплеїв. Головний панорамний дисплей мигнув зеленим, підтверджуючи її надзвичайний доступ. Вона задала бортовому комп’ютерові параметри Мар’ям і зробила два кола над парком. Пошукові відеокамери для розпізнання клієнтів зафіксували худорляву русокосу дівчину в матовій напівпрозорій сукні неподалік від громадської стоянки — вона там байдуже тинялась коло лавок. Оля просто з таксі відправила оте відео в екстрену службу Skytek і, повільно знизившись, припаркувалась на тій громадській стоянці.

Потім вона ще посиділа в салоні з хвильку і, раптово зігнувшись в три погибелі, відригнула мутний квадратний льодяник, подивилась на нього — обслинений, він так і лежав у неї на долоні. Датчики в салоні таксі могли в принципі запеленгувати бомбу — хтозна, як тут, у Мюнхені, в Смоленську б точно запеленгували. Але тепер, під профілем адміна Skytek, салон мовчав. Оля з розмаху ляснула долонею по головному дисплею, приліпивши до нього льодяник — льодяник засичав і почав плавитись, розтікатись по дисплею, та все ж, ясна річ, не надто швидко. Оля, так і сидячи, зігнула праву ногу в коліні і з силою вгатила підошвою по льодянику — раз і ще раз. Той врешті розтікся на весь дисплей і просочився крізь нього. Оля зітхнула і вийшла з салону, двері таксі, опустившись закрились знов.

Вона рушила по зжовклій травиці парку, тоді пішла алейкою і скоро наблизилась до Мар’ям — та сиділа на лавці, нахиливши голову, немовби куняючи.

— Приві-іт! — противно протягла вона, піднявши погляд.

— Чого ти хочеш? — просто спитала Оля.

— Розібратись з нашою мале-е-есенькою проблемою.

Знов цей нестерпний надтріснутий сміх!

Мар’ям встала і пригладила своє розпущене волосся.

Оля знов зітхнула.

— У мене з тобою немає ніяких проблем — ні малих, ні великих. Кажи, що ти хотіла, інакше я викличу поліцію.

- І ти справді думаєш, що вона мені щось зробить?! — істерично верескнула Мар’ям. — Чи, може, хочеш…

Вона нахилилась до Ольги і та гидливо відсторонилась.

— …Щоб та твоя злидота померла, га?

Мар’ям якось дивно, екстатично затряслась усім тілом.

— А може, хочеш, щоб вони не просто померли?

Її зіниці жадібно розширились.

— Може, хочеш, щоб я зробила з ними… дещо? Цікавеньке, — Мар’ям знов різко засміялась.

— Кажи. Що. Ти. Хочеш, — рівно вивела Оля.

— Двобій.

— Що?

— Я тобі пропоную двобій. Лише ти і я, але по-чесному — без твоїх скайтеківських примочок. Інакше…

Її лялькове личко скривила гримаса люті.

— Ми подивимось, хто кого. Ти ж знаєш, що я від тебе не відстану, російська наволоч, знаєш.

— Ходімо, — мовила Оля.

— Що?

— Ходімо, у мене мало часу.

— На моєму місці?

— На твоєму.

— Яке я виберу?

— Так.

— Без примочок?

— Без.

Мар’ям наче на хвильку завагалась, але через хвилю характерно хтиво заусміхалась і заломила бліді худенькі руки в стильних високих рукавичках.

— Хоро-оша дівчинка!.. — промугикала вона і простягнула руку, щоб погладити Олі голову.

Оля відхилилась.

— Я не маю часу на твої коники, у мене завтра захист проекту, я хочу виспатись, уже пізно.

— Виспишся, — лукаво заусміхалась Мар’ям. — Тепер ти виспишся.

— Веди.

Йти було не далеко — Мар’ям провела її через місцеву станцію гравіпоїздів і вивела до невеликого нічного клубу на околиці інститутської території, тут частенько зависали й курсанти Skytek. Перед входом, на просторій стоянці авіамобілів, тирлувалась захмеліла молодь — Оля кинула на ту юрбу неуважний погляд і помітила, як над стоянкою знижується її таксі, підлітки розбіглись перед мобілем, і той під’єднався до місцевої мережі коло панелей техобслуговування.

Оля відвела погляд і покрокувала далі за Мар’ям, дивлячись собі під ноги.

Сканер на вході в клуб зафіксував її посвідчення криптографа, і закудланий кароокий хлопчина в червоному спортивному комбінезоні підійшов до них, приязно всміхаючись.

— Такого у нас не дозволяється, — мовив він до Олі. — Якщо ви тільки не з офіційним візитом.

Ще раз всміхнувся і простягнув руку в робочій рукавичці-контролері.

— Це Жан, — Мар’ям поклала руку хлопчині на плече. — Він допоможе нам сконектитись. Надіюсь, ти не проти?

Вона лукаво всміхнулась.

Оля ж мовчки зняла з шиї картку і простягла хлопчині.

— Не переживайте, я все поверну, — заспокійливо протараторив він, забираючи картку. — Я адмін у цьому клубі, можете кого завгодно спитати. В певному сенсі — ми колеги, хех…

Процес активації mass-атаки …

Агенти очікують

Агенти в системі

Антитіла дезактивовано

Локальна мережа Red Hot Club під контролем

Сектор глобальної мережі Okinawa-Net під контролем

Сектор глобальної мережі Skytek під контролем

Інтерфейси користувачів під контролем

Синхронізація системи… — замиготіло перед Олиним поглядом.

Це значило, що бомбу активовано, і спритні боти з маленького мутного кристала почали неконтрольовано ділитись, наповнюючи собою все навкруг. Вони проникали в систему через станцію техобслуговування і роїлись тепер у всіх її секторах і поза ними, формуючи хаотичні ланцюги новоутворень і заміщаючи ними під виглядом екстрених оновлень глобального протоколу все, до чого могли дотягнутись, це значило, зокрема, що в самій системі і у всіх її користувачів — підлітків на стоянці, кудлатого Жана, Мар’ям, у всіх них всередині зараз неконтрольовано розростається маленька і нахабна псевдо-Оля, сотні, тисячі і мільйони нахабних псевдо-Оль…

Але вона недооцінила можливий радіус ураження. Системи авіамобіля дали такий поштовх процесу, що той пішов концентричними хвилями, а це значило, що в неї є з півгодини до тої миті, коли процес стане неконтрольованим, і десь година до того, поки вона вже не зможе самостійно знищити своїх нескінченних близнят, і вони будуть жерти ресурси всіх доступних систем та мереж, аж поки в ситуацію не втрутяться безпекові підрозділи Skytek.

Значить, треба поквапитись.

Жан провів їх у підвал клубу, там серед купи різноманітної апаратури тулились скраю кабінки локального підключення — він завів їх у парну. Замизкані стіни, органічні кабелі гамузом, два шезлонги з системами вентиляції легенів…

«Респіратори», — констатувала Оля. Як для Європи, це було варварство, але… Ну нехай.

Хлопчина підійшов до настінної шафки і зняв звідти ампулку ін’єктора, підійшов до Мар’ям. Та, ставши коло шезлонга, зняла лямки сукні і оголила бліду кістляву спину, Жан завченим рухом уколов її між хребців. Тоді вона вляглася в шезлонг, і він допоміг їй надягти маску.

— Дозволите ввести вам дефендер? — широко всміхнувся парубок. — Аби нічого не завадило сну… Тут все нормально, можете просканувати.

Олю аж понукало сказати: «Там не все нормально, дурню, там в ін’єкторі Я, і в тобі, і в усіх навкруг в радіусі кварталу… Хех!». Вона ледь не розсміялась, але натомість просто кивнула і підняла светр та майку. Хлопець торкнувся їй між хребців і поміг надягти маску, як вона вклалась.

— А оце…

Він взяв з панелі приладів «Глок» — такий простенький, для самозахисту.

— …Аби ви не махлювали, окей? А то встрелю вам в око!

Таймер в кутку Олиного погляду показував, що до втрати контролю над атакою хвилин двадцять, треба поспішити…

Хлопчина розсміявся своєму жарту і всівся за контрольну панель, розвернув над нею два широкоформатних екрани.

— Ваша подруга вже в дрімі… — прокоментував він. — Поспішіть за нею, нумо! — знов гигикнув він.

— Ти дурень, — глухо мовила Оля через кисневу маску.

— Що? — відхилився парубок від панелі і знов підняв з неї лазерний пістолет.

Оля мляво вказала йому на центр кімнатки.

Той, широко вирячивши очі, повільно став, куди вона сказала, і приставив дуло лазерного пістолета до своєї скроні. І натиснув кнопку зняття з запобіжника.

— Не треба, чуєте… — пролопотів він. — Не треба, повірте, я тут… тут ні при чому. Вона попросила, я простий адміністратор нічного клубу, послухайте, будь ласка, що я міг зробити? Ви знаєте, хто вона — хто її…

Оля приклала пальчик до труби маски, і хлопчина замовк на півслові.

Після цього вона відкинула голову і заплющила очі.

Спочатку вона відчула холод. Нестерпний холод, що пробирав до кісток. Холод і більш нічого, а потім віддалений свист, свист та завивання. Потім їй почало обпікати лице і руки, шию. Потім вона розплющила очі і побачила сніг. Сніг і лід — її повіки заледеніли. Вона стояла колінами в снігу, а навкруг неї моталась сніговиця. Її руки заніміли — вони були зв’язані за спиною чимось холодним і колючим, гострим — воно вже розрізало їй зап’ястя до крові.

Вона дихнула паром і прокашлялась, а тоді підняла погляд. Перед нею стояли четверо людей у якихось стилізованих під військові скафандрах — один зелений, другий жовтий, синій і рожевий. У всіх у руках була певна вигадана ретрофутуристична зброя — якась зубчата центрифуга у синього, щось схоже на арбалет у жовтого, якийсь величезний ятаган у зеленого і лише у рожевого — лазерний «Глок», такий простенький — для самозахисту.

Рожевого вона знала — це була Мар’ям.

Та врешті — усіх вона тут знала з її параметричного образу; оце вони, її головорізи — синій мав мережевий нік «Череп», вісім убивств у дрімах, широкоплечий і коренастий темношкірий хлопчина, жовта «Яла» — довгонога мулатка, п’ять убивств, «Джейн» — руда і гостропика психопатка, дванадцять убивств…

— Ми вже тебе зачекались, — протріщала Мар’ям. — Думали, ти злилась. Але ти ще тупіша, ніж я думала…

Триклятий тріскучий сміх!

— Сьогодні буде не двобій, як ти, мабуть, уже зрозуміла…

Мар’ям підійшла до Олі, присіла перед нею, взяла її за підборіддя і різко смикнула — зазирнула їй в очі.

— … Сьогодні буде полювання. На тебе.

Вона противно хихикнула.

— Але полювати буду не я, а мої друзі. Я тебе лише вб’ю, коли вони тебе зловлять, — вона обернулась до трійки. — Це буде моє посвячення в клуб.

Синій хихикнув.

— Твої штучки тут не діють… — басовито мовив він і крутнув головою, — це все НАША територія.

— Мисливські угіддя, — мелодійно засміялась жовта.

Оля простежила за їхніми поглядами — навкруг розкидалось давно зруйноване, покинуте, засипане снігом місто. Над зчорнілими остовами хмарочосів стелились низькі свинцеві небеса, крізь які ледь-ледь пробивалося тьмяне світло. І скрізь вила хурделиця — вона вже встелила вічними снігами нижні яруси міста, і тепер лише найвищі будівлі виглядали з тих немислимих заметів.

Пейзаж був знайомий Олі — арени для кібер-полювання не відрізнялись різноманітністю, оця, наприклад, — реконструкція якогось розбомбленого російського мегаполісу на колоніальній планеті, в снігах ядерної зими…

— Але ми навіть дамо тобі фору! — пробасив синій. — Півгодини! Можеш тікати, куди тобі заманеться…

— Череп! — скрикнула жовта. — Півгодини?

— Нехай, — поблажливо засміявся той і скинув на плече свою смертоносну центрифугу.

— Який ти щедрий!.. — пирхнула жовта, а Мар’ям знов противно захіхікала.

Оля знов опустила погляд і роздивилась, чого їй було так холодно — вона була вдягнена лише у обірвану та закривавлену старомодну весільну сукню.

Вона скрушно хитнула головою і проговорила сама до себе мовою, яку тут навряд чи хтось розумів до ладу:

— Blyad', u ehtih loshkov dazhe chuvstva yumora net!

— Що? — протягла Мар’ям.

Оля натомість встала і піднесла до очей розірваний шматок іржавого колючого дроту, котрим були зв’язані її руки, — стала зацікавлено роздивлятись.

Усі четверо мисливців на мить заціпеніли, але тут зелена верескнула і розмахнулась своїм величезним ятаганом… Його широке лезо пройшло крізь Олю, не завдавши їй ніяких пошкоджень, — немов вона була безтілесна. Зелена застигла, вражено кліпаючи, а Оля раптом підняла праву руку з лазерним «Глоком» і вистрілила їй в живіт, та впала, скорчившись, і випустила ятаган — її пропалило наскрізь.

Мар’ям зиркнула на свої руки — пістолета в них не було. Решта двоє злякано позирали на підстрелену подругу. Та валялась у снігу, болісно стогнучи, і прикривала руками опік. Ольга обійшла її і націлила пістолет в її голову.

— Ні-і-і! — пронизливо заверещала рудоволоса і закрилась руками.

Промінь мигнув, пропаливши їй долоні і голову — вона розкинулась на снігу і, разів зо два смикнувшись, затихла. Оля перевірила заряд пістолета і підняла ліву руку — клацнула пальцями. Тої ж миті її вбрання змінилось на штани з емблемами «Voskhod. Net» на обох колінах і великий в’язаний светр жовтуватого кольору, на босих і обморожених до того ногах з’явились спортивні кросівки, волосся сплелося в косу.

— Тобі не можна… — несміливо пролопотіла Мар’ям, дивлячись на труп подруги, — ці штучки … ми вб’ємо тебе! І твоїх рідних…

Ольга зиркнула на неї і присіла над трупом. Відкинула руде пасмо, немов роздивляючись опік.

— Треба бути повним придурком, щоб сотворити таке з криптографом Skytek, це точно, — прокоментувала вона, так і дивлячись на опік. — Але ви і є придурки.

Вона підняла погляд і довго, пронизливо дивилась на них, а тоді продовжила з цікавістю розглядати опік.

— Круті мисливці, так? Головорізи… Розпоряджаєтесь чужими життями? Твої круті друзі, так? — підняла вона погляд на саму Мар’ям і якось незвично, вкрай недобре всміхнулась.

— Мені не потрібні «ці штучки», щоб хакнути оцей от дрім.

Вона обвела руками вкруг себе, немов ловлячи завірюху.

— Такі арени… — задумливо промовила, — незаконні і неліцензовані, самі розумієте — охочих у них дрімати не так багато. А тому вони всі досить одноманітні і їх розробляє обмежена кількість людей. Зазвичай пов’язаних із криміналом. Конкретно оцей, наприклад, розробляла я.

Мисливці ошелешено зиркали.

Вона піднялась.

— О ні, ні! Не намагайтесь відконектитись, — замахала вона руками. — Нічого не вийде. Я закрила вас тут наглухо. І не намагайтесь тягнути час — я стисла цей дрім так, що в ріал-таймі він навряд чи триватиме довше десяти хвилин, та й то… це якщо ви сидітимете тут літ із двісті, але… двісті літ ви тут не просидите, і рік не просидите — ваші костюми як мінімум розрядяться, і ви позамерзаєте.

Синій і жовтий перезирнулись, а Мар’ям так і зирила остовпіло на Олю.

— Буде так… — сказала Оля, — звідси вийде лише один. Один з вас.

Вона показала рукою з пістолетом на синього та жовту.

— А щоб мені було простіше вибрати — влаштуємо змагання. У змаганні беруть участь… ви двоє, — вона знов тицьнула на синього та жовту. — Ви будете полювати один на одного. Один із вас приносить мені голову іншого, просто відтинає голову і приносить. Затим… — Оля задумалась. — Дубарина яка!..

Вона морозко здригнула плечима, і тут же перед нею розгорілось багаття. Невелике, але яскраве.

— О, так краще, — продовжила вона. — Так от… На чому я спинилась? — доторкнулась стволом лазерного пістолета до чола. — Тому з вас двох, хто принесе мені голову іншого, я доручу убити оцю, — вона тицьнула пістолетом на Мар’ям. — І потім він матиме право зі мною покинути дрім. І ще… одному з вас я дам фору — хвилин десять, щоб заховатись, зробити засідку, я не знаю…

Вона показала собі за спину.

— Отой зруйнований хмарочос виглядає вельми симпатично. Але справа ваша… Фору отримує той, хто відділить голову зеленої і дасть мені.

Оля невинно всміхнулась.

— Хто це буде?

Синій та жовта знов перезирнулись. Постовбичили з хвилю на місці, а потім синій зробив рішучий крок вперед і скинув з плеча центрифугу — вона утробно загарчала і розкрутилась. Синій заніс центрифугу над трупом.

— Blyad', та не на мене, дурень! — сердито скрикнула Оля. — Одтягни її подалі, а тоді шинкуй, еге?

Синій узявся за скафандр трупа і потяг його подалі. У цей час жовта зірвалась із місця і стрімко побігла в бік того зруйнованого хмарочоса.

Оля провела її поглядом і крикнула до синього крізь завірюху.

— Забий! Кинь її! Іди доганяй жовту!

Він дременув туди ж.

Тоді Оля знову клацнула пальцем — раз і ще раз.

На першому клацанні труп жовтої віддалік зник, немовби розчинившись у снігу. На другому — коло багаття виникла здоровенна прогнила колодка.

— Сідай, — приязно мовила Оля до Мар’ям і сама всілась на колодку.

Мар’ям остовпіло дивилась.

— Сідай! — уже зліше вивела Оля, і Мар’ям підкорилась.

Тоді Оля провела руками по повітрю перед багаттям, і на тому місці в повітрі зависло два напівпрозорих голографічних екрани.

— Дивись, — зацікавлено мовила Оля до Мар’ям, — прикольно, правда? Один показує, що бачить він, другий — що вона.

У Олі в руках нізвідки раптом виник герметичний пакетик зі смаженим арахісом.

— У тебе є якісь побажання? Ти хочеш, щоб тебе порішив хтось конкретний чи все одно? Хочеш арахіс?

Вона протягла до Мар’ям пакетик.

Та остовпіло дивилась.

— Не любиш? А я обожнюю!

Оля закинула пару горішків собі до рота.

— Не треба… — раптом протягла Мар’ям. — Не роби цього, чуєш. Не вбивай мене.

— Що? — Оля глузливо всміхнулась.

— Будь ласка, не вбивай мене! — благаюче протягла Мар’ям. — Я не хочу помирати, будь ласочка, не треба…

Оля врізала їй рукояттю «Глока» по носу. Та впала за колоду і закрила лице руками. Оля встала і націлила їй в голову пістолет. Мар’ям лежала на боці, так і закриваючись руками, з-під пальців текла кров — вона ридала, здригаючись усім тілом.

— А, нудьга! — кинула Оля і розвернулась до екранів.

Суперники збігли по напівзруйнованих сходах у просторе засніжене приміщення хмарочоса — жовта тікала, а синій за нею гнався. Тоді жовта спинилась і вистрілила в синього, але той спритно відбив стрілу центрифугою. Оля клацнула пальцем, і синій спіткнувся — жовта пустила стрілу йому в шию.

Синій лежав тепер мертвий чи напівживий на снігу, а жовта намагалася завести його центрифугу, щоб відділити голову, і в неї не дуже виходило.

— Та до біса! — кинула Оля і її голос загримів звідусіль, відбиваючись від низького свинцевого неба. — Чухрай сюди швидше — кінчиш цю курву, і давай уже забиратися, набридло!

Жовта кинула центрифугу і побігла з будівлі.

— Не треба-а… — простогнала Мар’ям, намагаючись встати — кров розмазалась по всьому лицю.

Раптом не знати звідки виник ржавий колючий дріт — він обвив їй руки і зв’язав, одвівши їх за спину. Мар’ям скрикнула від болю.

Оля схопила її за шкирку і поставила на коліна — та так і стояла, похиливши голову і ридаючи.

Жовта не забарилась — вона підбігла, хекаючи, до багаття і підняла на Олю улесливий погляд.

— На! — Оля кинула їй лазерний пістолет.

Та спіймала і вдячно всміхнулась.

— Вали вже її, і забираємось звідси.

Жовта стала над Мар’ям, розставивши ноги, і прицілилась.

Мар’ям лиш мовчки схлипувала.

Жовта натисла на гачок.

Нічого не відбулось.

Вона зиркнула здивовано на «Глок».

— Що, не працює? — співчутливо спитала Оля.

І підняла ліву руку — з таким самим пістолетом.

І пропалила жовтій макітру.

Затим вона присіла коло Мар’ям.

— Знаєш, тебе варто було грохнути. Всіх вас, — задумливо мовила вона. — Мабуть, я ще про це пожалкую. Але, по-перше — ти хворе шмаркате щеня. По-друге — ти ще нікого не вбила. По-третє — заради Макса. Пішли, зараз ми декого навідаємо…

Насправді Оля не була впевнена, що оцей останній штрих їй вдасться. Але з іншого боку — нічний клуб Red Hot з усіма його відвідувачами і ДВА сусідніх квартали з усіма його жителями нині являли собою величезний і достатньо потужний мережевий інструмент, населений уже десятками, сотнями мільярдів маленьких псевдо-Оль. До того ж у неї був ще один козир — генетичні параметри Мар’ям Альхасан! То ж теоретично можна було спробувати знайти містера Альсахана…

І, на диво, у неї вийшло! Довелось, правда, скористатися допусками Skytek — на щастя, чомусь корпорація їх досі не заблокувала. Член ради директорів якраз був у дрімі, а де ж йому ще бути? І Оля з Мар’ям увірвались у цей його дрім…

Направду — це страшне перебільшення. Нікуди вони не ввірвались, технічно кажучи, Оля просто спромоглась відправити йому повідомлення.

Сам дрім був такий банальний, що хоч вий… Оля не все роздивилась, але в цілому це були палати якогось вигаданого літаючого замку в хмарах вигаданої планети з купою супутників і двома різнокольоровими сонцями. Там, в тих розцяцькованих нефункціональними вибриками палатах, старший Альхасан — високий світло-русий чоловік із кирпатою, хоч і симпатичною пикою і рельєфною мускулатурою, лизався з двома жіночками — теж вельми фігуристими, і одним парубком, теж вельми статним. Можна уявити його здивування, коли в цих палатах раптом із повітря матеріалізувались дві недостатньо чіткі фігури, в одній із яких вгадувалась його донечка з розквашеним носом і в чудернацькому скафандрі, а друга належала невідомій дівчині з каштановим волоссям, великими сірими очима та… ID-карткою службовця Skytek на ланцюжку на шиї.

Коханці застигли, а одна з жінок ще й прикрила руками груди.

— Містер Альхасан… — мовила та з карткою. — Вибачте, що перериваю, але раджу вам більше уваги приділяти вихованню вашої дочки… поки ще не пізно. Видати ж заміж ви її завше встигнете. На все добре!

І та з карткою зникла, а Мар’ям протрималась іще з хвильку і також розчинилась у повітрі, перед тим різко замерехтівши.

Затим Оля остаточно вийшла з дріму в кабінці локального підключення нічного клубу Red Hot. Вона зірвала маску і зиркнула перед собою — там так і стояв Жан із пістолетом, притиснутим до скроні. З очей, носа, рота і вух у нього текла відразлива зеленкувата слизь. Оля не знати нащо підняла погляд і побачила краплинки такої ж слизі, що звисали зі стелі підвалу.

— Ох матір твою… — видихнула вона і вивела перед очі таймер.

Ну так, провозилась із тим Альхасаном… Точно.

Контроль над атакою остаточно втрачено.

Вона глянула на монітор контрольної панелі і побачила, що поліцейський спецназ у захисних костюмах штурмує двері чорного ходу.

— Запізнилась, запізнилась! Чорт! ЧОРТ! ЧОРТ! — запричитала Оля і кинулась знімати вентиляційну маску з Мар’ям.

Та була також уся в відразливій слизі, але, ясна річ, — геть не закривавлена і ніс також не зламаний. Вона сонно закліпала та заозиралась. А тоді застогнала до Олі.

— Будь ласка, не треба! Будь ласочка, не вбивай… мене… Пробач мені, ну пробач, ну не вбивай, будь ласка…

— Та помовч ти, чорт би тебе… — байдуже кинула Оля, витираючи їй лице рукавом светра.

— Будь ласка…

І тут двері виламали.

Спецназ із активованим камуфляжем — самі розмиті прозорі силуети — увірвався до кабінки.

— Руки вгору! Руки вгору! Кидайте зброю!.. — волало звідусіль.

Оля підняла руки, і її на хвильку засліпило контрастним променем дезорієнтації.

— Ольга Рушді? — раптом пролунав трохи здивований, викривлений захисним шоломом голос. — Курсант Skytek? Це ви?

Світло погасло, і один із розмитих напівпрозорих силуетів просто перед нею набув реальних рис — поліцай в захисному обмундируванні, чимала наплічна гвинтівка з самонаведенням, червоні вогники очей на дисплейному шоломі… в руці полісмен тримав її ID-картку…

Так і тримаючи руки піднятими, Оля клацнула пальцями лівиці й правиці. Мар’ям захиталась і впала на підлогу, адміністратор клубу також — він при падінні випустив пістолет і той, два рази глухо цокнувши, закотився під контрольну панель. Інші спецназівці вимкнули камуфляж, і навкруг Олі заметушились із десяток кремезних фігур — один боєць поліз під контрольну панель по пістолет, а два інших підняли з підлоги адміністратора, ще один легким рухом скинув собі на плече непритомну Мар’ям…

— Доповідаю, доповідаю… — забубонів хтось, очевидно, по їхній поліцейській мережі, — … клуб наш, впускайте дезінфекторів…

Отой з її ID-карткою взяв Олю за передпліччя — досить тактовно, зважаючи на ситуацію.

— Ходімо, ідіть за мною, — сказав він неголосно.

Попереду понесли адміністратора та Мар’ям, Олю спецназівець повів слідом. Раз од разу ковзаючи по залитих слиззю ілюмінованих сходинках, вони вийшли в хол клубу — там скрізь валялись непритомні відвідувачі, а слизі було вже ледь не по щиколотку…

А що робилось на вулиці! Поліція, зіваки, репортерські дрони снували роями туди та сюди… Оля побачила, що Жана та Мар’ям понесли до поліцейських бусів, а її чогось спецназівець поволік в інший бік — до припаркованого під самим огородженням двомісного патрульного авіамобіля з увімкненими на всю силу різнобарвними маячками… Коло машини нетерпляче тупцював офіцер у парадній формі.

— Детектив Хартман, головне управління… — чогось вельми ніяково представився він Олі, і вона здивовано вирячила очі. — Сідайте в мобіль, ну ж бо! Хутчіш!

Він нетерпляче ухопив її за іншу руку — спецназівець свою відвів — та всадовив у пасажирське сидіння, тоді швидко оббіг навкруг тачки і всівся сам, опустивши дверцята з обох боків. Машина піднялась у повітря і, замигавши маячками ще дужче, одразу набрала просто таки божевільну швидкість — вона неслась над передмістями нічного Мюнхена на середній висоті, інколи врізаючись у мерехтливі потоки іншого транспорту та розганяючи їх.

— Мене заарештовано? — несміливо спитала Оля.

Офіцер мовчав, немов не чуючи її. Раптом авіамобіль, зробивши карколомний пірует над безлюдними алейками студентського парку, різко знизився і пристав до стоянки на даху Олиного кампусу.

— Виходьте, — буркнув детектив до Олі.

Як тільки вона вилізла, він підбіг до неї і, узявши за лікоть, поволік до ліфтів.

Сирий осінній вітер носив над стоянкою дрібну мряку.

Оля труснула головою, йдучи, і детектив раптом на ходу зняв свій парадний кітель і несподівано закутав у нього Олю — та навіть уповільнилась від здивування, але детектив її легенько підштовхнув.

— Не спиняйтесь, — буркнув.

Ліфт доправив їх до передпокою Олиної кімнати — там ішов обшук. Оперативники в герметичних дослідницьких комбінезонах та захисних масках порпались у її речах, а один саме робив параметричні знімки з сенсорного вікна. На гравітаційному столику коло нього лежав ретельно запакований та промаркований саморобний Олин випалювач, ванночка стереопринтера та купка різнокольорових льодяників з комедіями…

Детектив, не обмовившись і словом, проштовхався крізь оперативників і провів за собою Олю до її в безладді розстеленого ліжка.

— Сідайте.

Оля, заклопотано озирнувшись, сіла.

— Ви під домашнім арештом, — монотонно пробубнів детектив. — Кімнату покидати не можна. До кімнати буде приставлена озброєна охорона. Якщо вам щось знадобиться — повідомте їм.

Оля відкрила було рота, аби спитати щось, але, протараторивши оте, детектив розвернувся і швидко прокрокував до виходу, на ходу одягаючи кітель. Ольга здивовано огляділась — оперативники немов не помічали її. Тоді вона посунулась спиною до стіни, підібгала ноги, обняла руками коліна і, мов те вовченя, зиркала спідлоба на оперативників.

Але довго зиркати їй не довелось — скоро вся їхня група, забравши промарковані пакунки, полишила кімнату, на Олю навіть і не глянувши. Двері зачинились. Вона посиділа так в самотині ще деякий час, а тоді встала і підійшла до вікна. За ним зіяла пустка осінньої ночі.

Оля смикнула плечима, трошки розігнавши заціпеніння. Що тепер робити? Помитись би… Чи повечеряти? Замовити в кімнату? Навряд чи вони дозволять із кимось зв’язатись… Та і з ким зв’язуватись? Ні з ким. Апетиту немає. Лягати вже спати? Не хочеться. Через не хочу. Відвали! Вляпалась і тут? Ось одстань! Проінспектуєш тутешні буцегарні, хах, там тобі й місце! Одстань, ЧОГО ТИ ПРИСТАЛА??! Зечка, blyad'. Poshla ty na huj! Arestantka, smertnica! Da s'ebis' ot menya!..

Знов почала сама з собою перебалакуватись… Впівголоса і собі під носа, але все ж це ні до чого. Кімната під спостереженням — тут до ворожки не ходи.

Аби якось відволіктись, вона тицьнула по сенсорному вікну, викликаючи господарське меню. На тобі… Система знеструмлена і не функціонує. Тю ти!..

Завагавшись, вона підійшла до дверей і натисла клавішу вічка — верхня половина дверей зробилась прозорою. У передпокої дійсно стояли два спецназівці в бойовому екіпіруванні, як на параді. Один розвернувся до неї, блимаючи червоними вогниками очей крізь тьмяний дисплейний шолом.

— Я слухаю, — мовив боєць.

— Чому не функціонує система керування кімнатою? — спитала вона трохи невпевнено. — А якщо я захочу, наприклад…

— Що ви хочете?

— Горішків… — бовкнула Оля перше, що прийшло в голову. — Арахісу.

— Чекайте, — відрізав боєць і підтюпцем побіг по коридорчику передпокою до ліфтів.

Оля від несподіванки відпустила клавішу, і двері знов зробились суцільними. Вона розвернулась назад і знов сіла на ліжко. Але раптом замигав вогник над контейнером кімнатної пошти, і в контейнер впав чималий пакунок зі смаженим арахісом.

— Повідомте, як щось знадобиться ще, — промовила мембрана динаміка голосом того ж бійця.

Оля взяла пакунок і вляглася на ліжко, витягнувши ноги. Вона трошки полускала горішки, а тоді, наївшись, відкинула голову, склала руки на пузі і, приплющивши очі, почала грати в швидкісний тетріс.

Пограла хвилин десять, і двері її кімнати розчинились, а за ними від здивування широко розплющились Олині очі — на порозі стояв її куратор містер Шульц, у довгому промоклому пальті, з-під якого визирав піжамний комбінезон, під рукою — звичний його прозорий старомодний планшет…

— Містер Шульц… — Оля скочила з ліжка, навіть не зберігши новий рекорд.

Куратор на те лиш мляво повів рукою і зачинив клавішею двері, підійшов до досі встановленого під вікном стола, поклав на нього планшет і обіперся обома руками — він виглядав чи то заспаним, чи то просто втомленим…

— Такого ґвалту ви наробили, міс Рушді… — вивів він розбито.

Ольга зробила до нього крок, пориваючись щось сказати, але чоловік припинив її таким самим млявим рухом і підняв планшет.

— Ну ось, — вчитався він у щось невидиме для Олі. — Süddeutsche Zeitung, вже на першій шпальті… Найбільший терористичний акт в Об’єднаній Європі з часів Лютневих заворушень. Ось, помилуйтесь…

Він простяг планшет до Олі, але тут же забрав назад.

— О, а Bild ось уже пише про введення військового стану на всій території Баварської конгломерації, вірите? Ну, це вони забрехались, як завжди… Ось оце мені подобається!.. — він ткнув пальцем у планшет. — Münchener Post прямо так і пише: «У центрі Мюнхена…» Ви чуєте? Ну ми зараз у центрі чи де? Я тут піввіку живу і не знав, що це центр… Чого мені не сказали, га?.. Так от, вони пишуть тут далі з посиланням на офіційний аккаунт поліції міста, що сума збитків та число жертв нині не піддається встановленню…

Він глянув запитально на Олю.

— Там не було жертв, — мовила вона.

— Я знаю.

- І збитків там, в принципі…

— Я знаю, — містер Шульц поклав планшет на стіл. — Наші бельгійські колеги нині відновлюють усі з’єднання. Два адмінокруги це як-не-як…

— Скільки?! — Оля вилупила очі.

Куратор неуважно глянув на неї і кивнув.

— Окі..? — боязко почала Оля.

— Окі і наші лягли повністю — включно з резервними. Увесь транспорт включно з підземкою, зв’язок там… Кілька поліцейських серверів грохнулись — оце найбільш паскудне, на щастя, щодо цього ще ніхто не в курсі, але то не надовго…

— Там були поліцейські сервери? — скептично зиркнула Оля.

— Вони тут скрізь є, міс Рушді, це вам не ваша периферія, мали б уже звикнути…

Він обперся об столик спиною.

— Мене цікавить рівно одне питання — проясніть мені… На біса ви вибрали такий екстраординарний спосіб?

Оля мовчки здвигнула плечима.

— Ви ж знаєте, чий це почерк…

— Ну… так повстанці зазвичай деактивують банківський захист… — почала вона.

— Так, так, — перебив містер Шульц, — але ще частіше за все повстанці так валять захист військових баз, аби розжитись новітньою зброєю та екіпіруванням — і вам це чудово відомо, з ким я балакаю?!.

Він презирливо всміхнувся.

— Сер, при всій повазі, мушу нагадати, що я відіслала ТРИ рапорти, один із яких — просто в екстрену службу…

— Я знаю, я їх переглядав.

— Що я мала робити ще?

— Чекати.

— Чого? Чергової відписки? Вони погрожували моїй сім’ї.

— Ваша сім’я, вашими стараннями, тепер громадяни ООН. Вони б нічого їм не зробили.

— Вони зламали особисті дріми фальшивими допусками Skytek!

— Жах який! — вдавано здригнувся куратор.

— Підробка допусків, погрози, харди, кіберспорт, використання стороннього софту, шантаж… продовжувати?

— Ні вам, ні вашим рідним нічого не загрожувало, і ви це знаєте.

- І що? Я порушила якийсь закон?

— Ні.

— Це був банальний самозахист.

— Так.

— Чи я мала чекати, поки…?

— Поки що? — чоловік лукаво заусміхався. — Невже ви серйозно думаєте, що після першого ж вашого рапорту корпорація і… — він наголосив, — я особисто не тримав вашу ситуацію на контролі день і ніч?

— Справді? — в Олиних очах також мигнула лукава іскорка.

— А інакше, по-вашому, як би так вийшло, що в розпал вашої авантюри ви спромоглись прорватись в особистий дрім Альхасана з досі діючими допусками Skytek? У час, коли спецназ уже штурмував ту забігайлівку…

Він усміхався лукаво, і Оля так само всміхнулась йому у відповідь.

— А якщо так, то чого ж ви мене не спинили? — пішла вона ва-банк.

Містер Шульц зиркнув кудись повз неї, і його усмішка на коротку хвилю змінилась із лукавої на якусь таку… теплу?

— Будемо вважати, що отой нещасний проект ви захистили на найвищий бал, — вивів він рівним голосом. — Завтра можете не приходити на заняття — я даю вам вихідний. Відпочиньте.

— А як же..? — вона зиркнула на двері.

— Охорону вже знято, — кивнув Шульц. — Офіційно все, що ви отут натворили, — навчальні маневри інституту з метою перевірки боєздатності місцевої поліції. Поліція перевірку з тріском провалила — голови полетять хіба ж так… Мер уже дає пояснення в прямому ефірі. Але полетить і голова цього кабана — це вже давня моя мрія! Якщо хочете знати — я звернувся особисто до нього після вашого першого рапорту з проханням якщо не арештувати Альхасан, то хоча б випровадити її за межі конгломерації — він почав вихилятись, ох-ох, він, бачте, не хоче сваритись із радою директорів — у них, бачте, підписані угоди і проекти, і знову ж таки, благочинність… Ну це вже була остання крапля — хто ж йому тепер винен? Але ви працювали з моєї санкції, маю надію, це ясно?

Оля смиренно кивнула.

— Тих трьох кіберспортсменів уже заарештували. Сядуть надовго, якщо не підуть під ніж, але то вже не наш із вами клопіт. Адміністратора того гадючника як мінімум звільнять. Може, й сам гадючник кудись?.. Муляє він мені. Щодо Альхасан… — він примовк на хвилю. — Якщо ви мені тепер хоч трохи довіряєте, то даю вам слово, що доб’юся для неї примусового лікування або навіть корекції, тут вже як вийде. Посадити її навряд чи вдасться, убивств на ній немає — корпорацію затягають по судах, на тому все й скінчиться… Але можете бути упевнені, що ви її більше не побачите, згода?

Оля кивнула.

- І прошу вас, міс Рушді… — він завагався. — Якщо хочете — благаю. Кожного разу, як ви знов надумаєтесь щось таке витворити… — розсіяно покрутив руками, — обов’язково не полініться попередньо узгодити це зі мною. Особисто. Домовились?

Куратор простягнув їй п’ятірню.

Оля потисла.

— Ну… — він трошки ніяково крутнув головою. — Офіційних відзнак за це неподобство у мене для вас немає — самі розумієте… Але… Хотілось би якось заохотити свою кращу студентку, та вже, бачу…

Він, завагавшись, зиркнув на пакунок горішків у її руці, і… видобув з-під поли плаща точно такий самий. Оля на те смішно вигнула брови і… спритно потягла новий пакунок другою рукою.

— Ну добре… — кашлянув куратор. — Добраніч тоді, відпочивайте. Але післязавтра — чекаю на заняттях.

Він забрав планшет і повернувся до дверей.

— Містере Шульц… — окликнула ще його Оля.

— Так?

— Може, допомогти вам налаштувати зорову індикацію? — пирхнула вона, прикривши губи рукою.

— Цяцьки! — відмахнувся куратор. — Новомодні пустощі, обійдусь…

І, потрясаючи тим своїм планшетом, вийшов у двері.

Оля не дивувалась — вона, як і всі на курсі, знала, що містер Шульц ще той ретроград, та й узагалі… чоловік як-не-як, мабуть, всемеро старший за неї, можна й зрозуміти подібні вибрики.

Та не встигли двері зачинитись, як знов замиготіли — за ними стояв відвідувач. Оля підійшла і натисла клавішу…

Макс. Розхристаний, розпатланий, наскрізь промоклий…

Він несподівано ухопив її за плечі і якось злякано обдивився з ніг до голови, а потім зиркнув їй у очі і просто-таки осатаніло викрикнув:

- Ідіотка!

І тут же стиснув її в обіймах.

— Ну…

Оля думала його відсторонити, але раптом… наче якась така хвиля тепла огорнула її всю, і вона дещо незграбно обійняла його у відповідь.

— Ну… досить тобі, задушиш.

Тьмяний передранішній світ лився в кімнату крізь до сих пір вимкнене вікно. За сенсорним склом пливло скорботне осіннє небо, і лиш поодинокі авіамобілі проносились там, блискаючи вогнями, гублячись в тій тужавій хмаристій пелені… і їй було чогось так хороше лежати на його плечі, тулитись до його плеча.

— Ну чому?

— Що?

— Чому ти не сказала мені? Геть нічого…

— Навіщо?

— Як це так «навіщо»?

— Мовчи…

— Що?

— Мовчи.

Авіамобіль… І ще один. Далеке світання над конгломерацією…

— Скажи ще дещо.

— Що?

— Ти справді створила ту арену?

— Яку?

— Ну, де ви…

— Ні.

— Але ж ти…

— Просто хизувалась. Але я такі ламала.

— Навіщо?

— Бо це прибутковий бізнес.

— Тобто?

— Ставки. Туди запускають одного чоловічка проти іншого чоловічка. Або команду проти команди… Або всіх проти всіх. Ставлять на того, хто виживе. Ставки великі, і можна поставити на того, хто стовідсотково виживе. А потім допомогти йому вижити… а іншим померти — от і все.

— Я про таке навіть і не знав…

— Ти ще багато чого про мене не знаєш. Може… і не варто продовжувати знайомство?

— Ти неймовірна.

— Що?

— Я просто не знаю, як сказати… Ти неймовірна — от і все.

— Перестань.

— Чого ти?

— Це просто слова… Просто пусті слова, перестань.

— То слухай їх! Слухай ці пусті слова — я не можу без тебе жити!

— Перестань…

— Ти найвродливіша, найрозумніша, найжаданіша, най…

— Перестань… перестань…

— Хочеш ще пустих слів? Я кохаю тебе. Я… кохаю… тебе…

— Максе-е…

— Олю…