Olya_#1

Chapter Five NUR

У шістдесят четвертому, коли Роскосмос висадився на планету, місцеві жителі, росіяни-земляни, пережили неабиякий шок. Колоніальна Росія вже більше ніж століття жила в тих немислимих далях своїм відокремленим життям… і про те життя на Землі насправді мало що знали. Ходили то якісь байки, то плітки, то відверті легенди, а то й звичайнісінька дезінформація. Хтось вважав, що у них там життя, як і скрізь, а хтось — що вони там на головах ходять і жеруть чистий енерген, але в основному сходились на тому, що вони, либонь, такі ж самі люди, як і скрізь, такі ж самі росіяни, як і тут, а яким же їм ще бути?

Як виявилось — не такі. У цьому і полягав основний шок. Жителі Роскосмосу були менше схожі на планетарних росіян, ніж ті на американців чи японців. Так, звичайно, у них не було ні ріг на голові, ні щупалець, ні навіть якої чудернацької пігментації… Ну там, може, матроси мали характерну сріблясту засмагу (через недоліки тодішнього корабельного освітлення), але тих матросів мало бачили — вони майже не сходили на поверхню. А от десантники, пілоти, інженери чи кібернетики були зовні люди як люди. І говорили ж навіть тією самою російською, лише з таким ото характерним «шиплячим» колоніальним акцентом… Але на цьому вся схожість із «землянами» у «прибульців» (так їх дійсно називали) вичерпувалась.

Вони-бо були абсолютно нетутешні і чужорідні. На росіян-землян вони дивились із презирством, на всю решту землян — зі злобою. ОБОВ’ЯЗОК, ГІДНІСТЬ, ВІТЧИЗНА, ЧЕСТЬ — ось чим були забиті їхні хворі голови. Вони не жили, а СЛУЖИЛИ, не мислили, а ВИКОНУВАЛИ, були інколи смішні у своїй наївності, але вбивали безжально, і бились як звірі, і помирали без страху — задурені масованою пропагандою гвинтики тоталітарної корпорації…

Роскосмос жирів на міжпланетних перевезеннях — катав по галактиці американців, японців, індійців, іранців, європейців, усіх на світі… Гроші текли рікою, конкуренції ніякої, і боси Роскосмосу робили не бізнес, а таку собі міжпланетну секту, корпоративний культ, ростили собі мільярди рабів. Бовдури та злиденники з перенаселеної планетарної Росії відбували на далекі, задешево форматовані планети в надії розбагатіти, стати там «кимось», прославитись, зажити врешті «людським» життям… і всі як один ставали тістом для майбутніх орд «російської сарани». Через більш ніж сотню літ їхні діти та онуки вернулись і не пізнали землю своїх батьків, а вона не пізнала їх.

Вони дивились на місцевих із погано прихованим презирством, вважали їх розбещеними, розніженими запроданцями, а місцеві їх — вимуштруваними дикунами, тупоголовими солдатами корпорації… Вони всі були такі, геть усі.

Про це все Олі в юності повідала Злата, і Оля здогадувалась (хоч і не питала) — її бабуся була така сама. Вірогідно, післявоєнне життя на Землі зрештою змінило її, та й дідусь же Олин був місцевим, мобілізованим Роскосмосом інженером… Але все ж вона була така, як вони, як і решта «прибульців», і Оля інколи думала — а тато схожий на неї? А вона сама?..

І нині, сидячи в новомодній офіцерській їдальні «Руанди», вона подумала, що якісь ото такі риси присутні в Асланоглу, бозна звідки, але присутні. Може, саме тому вони з капітаном і «не зійшлись характерами»?..

Коли Семі з Мануелою запопадливо забралися геть із їдальні, Асланоглу ще з хвильку постояла ото так кам’яною статуєю — виструнчена, руки за спиною, на лиці не двигне ні один мускул… Пильно дивилась на Олю, а та на неї. Вона навмисне не встала, не виструнчилась перед капітаном — Нур для неї невелике начальство, власне, ніяке не начальство, як розібратись.

— Міс Рушді, ми можемо тут…

Асланоглу раптом ледь примружила праве око і зиркнула на Олю запитально.

— …Поговорити наодинці?

Оля повільно (ду-у-уже повільно…) оглянула їдальню і спинила погляд на дроні, що снував поблизу.

І мовила до капітана, привітно всміхнувшись:

— Звичайно, нам тут ніхто не завадить.

І при цьому два рази ледь помітно, але упевнено крутнула головою.

Брова Асланоглу задрижала, і вона зиркнула на Олю якось… розгублено?

Оля байдуже зітхнула і піднялась, підійшла до капітана впритул, вгляділась у ту її брову і мовила (так само байдуже):

— Ой… що це у вас тут?

Вона наслинила бецман і піднесла руку до брови капітана, неуважно потерла її і неуважним рухом ковзнула наслиненим бецманом по кутику правого ока Асланоглу…

Skytek Corporation (с)

Встановлення зашифрованого з’єднання…

З’єднання ВСТАНОВЛЕНО

Абоненти: Nur Aslanoglu

Olga Rushdie /admin/

File: службова_кореспонденція

Протоколи захисту даних АКТИВОВАНО

— Сідайте, — так само привітно мовила Оля. — Як щодо… келишка рому?

Капітан здивовано зиркнула всідаючись на гравістілець.

— Презент командора… — Оля безтурботно потрусила перед собою термосом. — Власне… — вона скривилась. — Не знаю, як ви його п’єте, але… з чашечкою кави, може б, і не відмовилась.

— Так, — Асланоглу неуважно всміхнулась. — Тут треба практику.

Оля зиркнула на капітана скоса.

«А чорти б вас усіх забрали!..» — подумала про себе.

Капітанові ж відправила короткий меседж:

admin:

Можете говорити по цьому каналу — він службовий та належним чином убезпечений.

[ ENABLE / DISABLE]

…

Та одразу ж відгукнулась:

nur_aslanoglu:

Добре.

[ ENABLE/DISABLE ]

…

— То про що ви хотіли поговорити?

Спитала потому Оля, привітно всміхнувшись.

Дрон приніс їм кави, і вона хлюпнула в чашки потрошку різкого солодкавого напою зі стерилізаційного термоса.

Асланоглу скоса зиркнула на дрона і несміливо заговорила:

— Знаєте, це… — вона розвела руками. — Ну, насправді я звертаюсь у особистій справі…

Вона ЗАШАРІЛАСЬ.

— Мем, це моя робота, — приязно озвалась Оля.

nur_aslanoglu:

Командор Янь викликав Вас до себе на розмову — я правильно розумію?

[ ENABLE / DISABLE]

…

admin:

Власне… так.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Просто, розумієте… Ну це ДУЖЕ особисте, це…

— Говоріть, — приязно всміхнулась Оля і дуже довірливо розкрила долоні. — Це залишиться суто між нами, ви ж розумієте…

Капітан озирнулась на ще одного дрона, що саме прошмигнув коло них…

— Справа в тому, що… — продовжила вона.

І ледь ПОЧЕРВОНІЛА.

nur_aslanoglu:

Можу я поцікавитись про предмет Вашої з ним розмови?

[ ENABLE / DISABLE]

…

admin:

Розмова була… довгою.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Справа в тому, що… — Асланоглу осіклась. — Я хотіла, щоб ви мені дещо порадили.

Оля склала руки на столі і довірливо похилила голову.

nur_aslanoglu:

Він говорив із Вами про крейсер?

[ ENABLE / DISABLE]

admin:

Так.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Ви ж знаєте от оці… ну, як їх?

Капітан осіклась, ледь прикусила губу і аж за тим несміливо продовжила:

— Ну, ці ваші дріми… ДЛЯ ДВОХ?

— Комунікаційні?

— Не зовсім, ну…

Вона якимось роздратованим рухом відкинула свою темно-русу косу з плеча за спину. І додала напівшепотом:

- Інтимні.

— О… — Оля повела бровою. — Я слухаю.

nur_aslanoglu:

Можу я поцікавитись, що саме він Вам говорив?

[ ENABLE / DISABLE]

…

admin:

Мем, з усією повагою я мушу Вам сказати, що не люблю, коли мене мають за ідіотку. Тільки-но я, штатний криптограф Skytek і, між іншим, офіцер інформаційної безпеки цього корабля, дізналася речі, котрі просто на голову не налазять. Дізналася я їх, зауважте, перед самим прильотом і від людини, котрої взагалі не мало бути на цьому кораблі. А не від Вас — командира цього корабля. Тепер же Ви, командир цього корабля, з незрозумілою мені метою влаштовуєте мені допит, до того ж — не найчіткіше формулюючи свої питання. Давайте так — спочатку Ви проясните мені ситуацію. У всій її повноті. А інакше, даруйте, розмови у нас не вийде. З усією повагою.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Розумієте, я… — Асланоглу закрила очі рукою. — Чесно кажучи — я в розпачі.

Вона опустила ту руку і заговорила швидше.

— У мене з моєю дівчиною не найпростіший період стосунків, ми… але навіщо це вам?

Вона гірко всміхнулась.

— Говоріть, — упевнено кивнула Оля. — Це моя робота, до того ж… чим більше я знатиму, тим краще зможу зарадити… вашій проблемі.

— Ми розійшлись!

Розпачливо видихнула, заледве не верескнула капітан.

Тоді затнулась, заговорила тихіше.

— Так, вона не сказала, але вона саме це мала на увазі… перед вильотом, так, перед самісіньким вильотом! Вона ніколи так себе не поводила перед моїми відрядженнями, завше підтримувала, завше… А тут…

nur_aslanoglu:

Міс Рушді, будь ласка, вислухайте мене уважно.

[ ENABLE / DISABLE]

…

admin:

Я слухаю.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Вона сказала, що ми маємо ВІДПОЧИТИ одна від одної, що нам потрібен певний час, щоб…

nur_aslanoglu:

Я в курсі, що у нас із Вами не найліпші відносини, але Ви маєте зрозуміти одну річ. Я не буду таїтись — моє ставлення до Вас пов’язане з родом Вашої діяльності. Давайте говорити прямо, без недомовок — ми обидві знаємо, навіщо Ви тут…

[ ENABLE / DISABLE]

…

admin:

Я слухаю.

[ ENABLE / DISABLE]

…

Асланоглу скривилась і видихнула.

— Це так тяжко, я не можу ні про що інше думати. Ми з нею насправді не так часто бачимось, вона венеріанка, я постійно на службі — то в відрядженнях, то на Марсі, то в Хорізоні, то ще де…

Вона зітхнула.

nur_aslanoglu:

Але Ви маєте зрозуміти, що попри це все Ви такий самий член екіпажу, як і решта з трьох сотень, і я як капітан так само несу за Вас відповідальність. Незважаючи на те, чим Ви тут займаєтесь, і тим більше незважаючи на моє ОСОБИСТЕ ставлення до вас.

[ ENABLE / DISABLE]

…

admin:

Я слухаю.

[ ENABLE / DISABLE]

…

- І ми зазвичай, ну… — Асланоглу ніяково всміхнулась, — спілкуємося в оцих от дрімах. Ну як і більшість людей, правда ж?

nur_aslanoglu:

Але Ви розумієте те, що я Вам тільки-но сказала?

[ ENABLE / DISABLE]

Капітан з надією зиркнула на Олю і та приязно кивнула.

nur_aslanoglu:

Давайте говорити прямо — я беззбройна перед Вами. Я знаю, що Ви маєте можливість просканувати, прочитати мене до основи. Зробіть це, ну ж бо. Я вимкнула весь свій захист, коли йшла до Вас, усе, що могла…

[ ENABLE / DISABLE]

admin:

Я бачу.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Ну і от… — капітан продовжила, — з часом вона почала говорити мені, що між нами ЗНИКАЄ КОНТАКТ, так вона сказала. Що я недостатньо довіряюсь їй, що я якась затята… Але це не так!

Вона знов зітхнула.

— Можливо, я просто…

nur_aslanoglu:

Знову ж таки не буду критись — окрім моєї відповідальності, є ще одна річ. Я не можу бути упевнена, чи не помиляюся в Вас, але кажу як є — Ви, імовірно, залишились єдиним моїм впливовим союзником на цьому кораблі. Хоча б і потенційним союзником.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Можливо, я просто не надто розуміюсь у всьому цьому «конекті» і таке інше… Словом, якось вона запропонувала мені спробувати для з’єднання дещо нове, дещо… Я не знаю, чи маю Вам це казати?..

admin:

Чому так?

[ ENABLE / DISABLE]

…

Оля дещо стомлено кивнула:

— Це був піратський софт, так?

— Так, саме так, — капітан поморщилась. — Мені це геть не сподобалось, було навіть якось гидко, я себе недобре почувала. А моя подруга вона… знаєте, після цього вона якось охолола до мене, ніби й не скажеш, але… Вона під різними приводами відмовлялась від сеансів зв’язку, я навіть було подумала, що у неї хтось є.

Капітан гірко всміхнулась.

nur_aslanoglu:

Тільки-но Янь відсторонив мене від командування кораблем.

[ ENABLE / DISABLE]

…

admin:

Відсторонив?.. А він має такі повноваження?

[ ENABLE / DISABLE]

…

nur_aslanoglu:

На жаль, має.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Але тепер я думаю, що знаю справжню причину, — капітан зосереджено зиркнула на Олю. — Я думаю, що вона, ну — моя подруга…

Вона помовчала.

admin:

Розкажіть мені все, що Ви знаєте про полігон General Biology, російський крейсер і мету нашого польоту. Тоді я вирішу, чи можу Вам довіряти. Ви також маєте зрозуміти одну річ — я тут сама. Я не військова, і мені тут нема на кого покластись. І я не можу ризикувати.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Я думаю, що вона просто хотіла спробувати щось нове, — продовжила капітан через хвилю. — Якось мене розворушити, абощо, а я…

nur_aslanoglu:

Я розумію. Але, на жаль, мало що можу Вам повідомити. Щодо Мису, то ним опікувався виключно уряд колишніх США. Після закінчення війни та створення об’єднаних сил безпеки контроль над планетою повністю відійшов General Biology. Сторонніх там не любили і, наскільки мені відомо, ООН туди не потикалась. Я чула, що в останні десятиліття планета була повністю покинута. Хоча і знаходилась в закритому секторі. Що там випробовували, я не знаю — здається, щось пов’язане з нановірусами.

[ ENABLE / DISABLE]

…

- І от тепер я вирішила порадитись про це з вами, — Асланоглу дещо соромливо всміхнулась. — Я чула про вас багато хорошого, а в штабі флоту мені вас як тільки не нахвалювали…

Оля й сама засоромилась.

admin:

Як щодо крейсера?

[ ENABLE / DISABLE]

…

nur_aslanoglu:

З крейсером складніше. Для мене самої це було страшенною несподіванкою. Власне — не так. Я дещо чула про ці кораблі раніше…

[ ENABLE / DISABLE]

…

admin:

Кораблі?

[ ENABLE / DISABLE]

…

— То, може, ви б могли… — капітан поморщилась. — Скажу вам чесно — я спостерігала за вашою розмовою з сержантом Уотс. Я маю на це право, але розумію, що це не зовсім…

Оля легенько торкнулася її руки.

Skytek Corporation (с)

Налагодження зашифрованого з’єднання…

Залучення нових шифрувальних матриць… 98 %

З’єднання стабільне, протоколи захисту даних АКТИВОВАНО

— Все нормально.

Оля знов приязно всміхнулася капітанові.

- І от я подумала… — Асланоглу з надією зиркнула на неї, — що, може б, ви мені порадили щось подібне? Щось досить інноваційне, але при цьому безпечне, щоб…

nur_aslanoglu:

Вам щось відомо про концепцію «мертвих рук»?

[ ENABLE / DISABLE]

…

admin:

Це якась російська військова доктрина часів війни? Щось на зразок — битися до останнього солдата, до останньої планети?..

[ ENABLE / DISABLE]

…

nur_aslanoglu:

Не зовсім.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Щоб ми з нею, — Асланоглу осіклась. — Ну, з моєю дівчиною, щоб ми з нею могли б спробувати ще, я думаю, це нас об’єднає… Може, врешті між нами встановиться цей її КОНТАКТ?..

Вона понуро всміхнулась.

nur_aslanoglu:

Власне, ми про це теж замало знаємо, це така напівлегендарна російська програма, щось на кшталт «останнього шансу» чи «зброї помсти», навіть не знаю, як сказати. Нібито їхні інженери та криптографи в авральному темпі знищували всі дані, але відомо, що це щось пов’язане з робототехнікою.

[ ENABLE / DISABLE]

…

admin:

З робототехнікою?

Ви маєте на увазі штучний інтелект?

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Так, — Асланоглу кивнула. — Але це має бути щось дійсно вартісне, щось таке… ну ви ж у цьому розбираєтесь краще за мене.

Вона всміхнулась, а тоді знов спохмурніла.

— Я насправді дуже не хочу її втрачати, — вивела.

nur_aslanoglu:

Можливо. Власне, я знаю, що в різних закутках галактики досі бовтається якась кількість покинутих російських кораблів. Вони висять на орбітах зірок та планет в автономному режимі, і сили безпеки обходять їх стороною через оцей активований на них режим захисту. Можливо, кораблі потенційно можуть здетонувати по ланцюгу, може, заразити нападників інформаційним вірусом або ще що. Суть у тому, що вони, за задумом розробників, якось мають реагувати на вторгнення та атаку самостійно, БЕЗ ВТРУЧАННЯ командування і взагалі без людського втручання. У цьому нібито й полягає принцип «мертвих рук», але насправді всі ці подробиці також засекречені, можливо, через те, що мають стосунок до штучного інтелекту, можливо, з якоїсь іншої причини. Але я знаю людей, які бачили ці кораблі. Флот — це люди, і всього ніяк не засекретиш — люди спілкуються один з одним, товаришують, розважаються, сплять… Всього ти ніяк не засекретиш.

[ ENABLE / DISABLE]

…

Оля зиркнула на Асланоглу дещо здивовано, але тут же знов змінила вираз обличчя на той самий показово приязний.

admin:

І багато їх?

Таких сплячих кораблів?

[ ENABLE / DISABLE]

…

Асланоглу понуро зітхнула.

nur_aslanoglu:

Не знаю. Точно знаю, що, наприклад, поблизу туманності Орла бовтається щось на зразок цілої мертвої ескадри. Цивільні зорельоти не допускають туди з самої війни — нібито через страшенний фон та небезпеку зараження, але насправді через ті кораблі. Я знала людину, котра особисто їх бачила.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Я можу порадити вам одну річ, — мовила Оля після хвилі задуми.

— Справді?

nur_aslanoglu:

Але «Кальонова» — це щось узагалі немислиме! Узагалі кораблі проекту «Орлан»… Я не уявляю собі, як автономне функціонування таких потужних, смертоносних і зрештою просто ВЕЛЕТЕНСЬКИХ зорельотів десь у закутках галактики можна було так довго приховувати. І, як не дивно, це не все, що мене непокоїть.

[ ENABLE / DISABLE]

…

- Є один комунікаційний дрім, — Оля всміхнулась і легенько підморгнула капітанові, — особистий, для двох. Але він потребує тонких налаштувань.

admin:

Є ще щось?

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Зізнаюсь чесно — я сама його оптимізовувала, — Оля соромливо крутнула головою. — Нікому ні слова, але ми з чоловіком… Ну — моїм хлопцем…

nur_aslanoglu:

Янь.

Перейду з Вашого дозволу до третьої частини Вашого питання. Цей політ мав бути патрульний. Весь екіпаж уже в курсі, я думаю, Ви також знаєте — ми мали витягти з халепи галактичний круїзний лайнер. Так думала і я. До тої миті, поки ми не пристикувались на орбіті Марса і на палубу не ступив командор Янь. Ви знаєте щось про нього?

[ ENABLE / DISABLE]

…

admin:

В загальних рисах.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Словом — ми з моїм хлопцем від нього в захваті.

— А… що воно таке?

Капітан запитально зиркнула.

nur_aslanoglu:

Це дуже небезпечна людина. Дуже.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Ну… якщо пояснити простими словами, — Оля повела плечем, — то ви ніби… Ніби як міняєтесь тілами зі своїм партнером.

— А це можливо? — капітан здивувалась. — Тобто… наскільки це реалістично?

admin:

Мені теж так здалося.

І думаю, він знає набагато більше за нас.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— О, це абсолютно нові, незнані відчуття, повірте, — Оля мрійливо закотила очі. — Ви ніби відчуваєте і себе, і партнера, одночасно. Всі ваші сенсори синхронізуються, всі відчуття загострюються, подвоюються, немов сплітаються у чуттєвий згусток, це…

Вона розніжено зітхнула.

— Це просто вибух якоїсь неможливої жаги, пристрасті, блаженства!..

admin:

Що Ви плануєте робити далі?

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Вже хочу, — кивнула Асланоглу. — Ви так красиво це сказали — «вибух жаги»… Скільки це коштує?

nur_aslanoglu:

Планую діяти. Хоча від командування кораблем я й відсторонена, але поки не під арештом. Зонди очікувано виявили на поверхні планети піратське гніздо. Це на материку, на покинутому космодромі General Biology. Судячи з даних зондів, там усе вкрай занедбано… Але я скоро все перевірю особисто — група лейтенанта Ішай готується до висадки, я полечу з ними.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— О, які дрібниці!.. — махнула рукою Оля і відправила капітану базу даних.

admin:

Це запис моєї розмови з командором.

І розшифровка показань детектора.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Дякую, — дещо соромливо всміхнулась капітан.

nur_aslanoglu:

О, ви також склавши руки не сиділи…

Здається, я в Вас не помилилась.

[ ENABLE / DISABLE]

…

admin:

Маю надію.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— А тут потрібні ще якісь додаткові налаштування? — спитала капітан, передивляючись прислане.

nur_aslanoglu:

Послухайте — поки мене не буде, я хочу, щоб Ви по можливості прослідкували за командором.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Ні, там усе вже готово до використання, — знов махнула рукою Оля. — І зауважте — це все цілком легально!..

І підморгнула капітанові.

admin:

Зроблю, що зможу.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Це для мене дуже важливо, — радісно кивнула Асланоглу. — Самі знаєте: ніякого…

— …Стороннього софту на кораблях British Technology.

nur_aslanoglu:

Іще одне. Я залишу на кораблі іншу десантну групу — повністю екіпіровану та укомплектовану, повністю готову до бою. І готовий до вильоту човник міс Рамос. Офіційно — він буде чекати мого наказу, якщо на планеті нам знадобиться підтримка. Але це Ваше прикриття. Я віддам наказ міс Рамос та лейтенанту Доусону супроводжувати Вас. Якщо Вам знадобиться допомога на кораблі — сигналізуйте мені, і десантники будуть у Вашому розпорядженні. Якщо ж Вам знадобиться покинути корабель — викличте човник. Ми можемо далі спілкуватись по цьому каналу?

[ ENABLE / DISABLE]

…

admin:

Власне — так. На великих відстанях повідомлення, звісно, можна перехопити, проте я використовую власний шифр, і його навряд чи зламають. Маю надію, що ні — вибір невеликий.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Ніякого стороннього софту…

— …В силах безпеки ООН! — закінчила Оля фразу, і вони обидві весело розсміялись.

admin:

І ще одне, капітане. Я, звісно, ніякий не військовий, і Ви все це знаєте краще за мене, проте якщо полігон дійсно має стосунок до нановірусів, то краще постерегтись.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Але мені дійсно незручно, — знизала плечима Асланоглу.

— Та ну, припиніть… — одмахнулась Оля.

— Ні, ось візьміть, суто символічно…

nur_aslanoglu:

Тут результати зондування планети. На диво — все ніби безпечно, проте ми, звичайно, вживемо всіх необхідних заходів.

[ ENABLE / DISABLE]

…

admin:

Просто будьте на зв’язку.

І якщо виявите щось підозріле — повідомляйте мені.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Ну добре, бог з вами, — кивнула Оля.

— Дякую вам…

nur_aslanoglu:

Домовились.

До зв’язку.

[ ENABLE / DISABLE]

…

Асланоглу піднялась і неуважно роззирнулась.

— Ви мені й справді дуже допомогли, — вона всміхнулась. — І взагалі добре, що ми врешті отак по-простому поговорили…

admin:

До зв’язку.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Але мушу йти — купа справ.

— Керування бойовим зорельотом… — глузливо почала Оля.

— …Це вам не бовтання в солоденькій «дрімоті»! — завершила капітан і підморгнула їй. — Бувайте.

Вона розвернулась і виструнченим рівним, упевненим кроком подалась до ліфтів. Оля провела її поглядом і подумала, що вона-бо, либонь, таки помилилась в оцінці капітана — таке з нею рідко бувало, зазвичай вона вміла розрізняти людей. Але факт залишається фактом — вона, ясна річ, просканувала Асланоглу і, судячи з отриманих даних, та дійсно була цілком щирою, ніде їй, Олі, не збрехала і нічого не втаїла.

Ну, окрім одного… Не було в неї ніякої дівчини. І хлопця не було — узагалі нікого. І ніколи.

Оля ще раз зиркнула на виструнчену фігуру турчанки, на її сіро-чорний мундир, акуратну косу, залізобетонну поставу… і подумала, що, мабуть, то і не дивно.

Вернувшись до себе в каюту, Оля нарешті змогла передивитись свою кореспонденцію.

Перше відео було від мами і вельми уривчасте. Спочатку вона побачила Іллю — хлопчину-підлітка, чорнявого і сіроокого, субтильного, більше схожого на Аріну з Олею, ніж на Сахіра з Махду. Він сидів на диванчику у своїй кімнаті в Калькутті і тримав на колінах… ту ж таки Махду.

— Уже? Уже? — голосно вигукувала вона, шпортаючи його за рукав помаранчевого в’язаного реглана.

— Shut up! — сичав на неї Ілля, судячи з посмикування зображення — саме регулюючи різкість…

— Уже записує?!.. — не вгамовувалась мала.

Ілля напрочуд упевненим та буденним рухом накинув їй на голову капюшон салатового реглана з мультяшною Олею на пузі — закрив тим капюшоном половину її лиця. Малеча на те картинно застигла.

— Отже… — зітхнув підліток. — Привіт, Олю!

Він помахав рукою і затим струснув на своїх колінах застиглу сестру — та теж помахала, капюшон, одначе, так і не скинувши…

— З прильотом тебе, і все таке, у нас, як бачиш… — він соромливо розвів руками, — …усе як і завше. Батьки днями й ночами пропадають на роботі — добре, хоч інколи навідуються…

Він підморгнув, і Оля всміхнулась у відповідь.

— Я ходжу на навчання, ця ось причепа всіх дістає…

Тут же, немов бажаючи підтвердити братові слова, Махду різким кивком скинула капюшон та затараторила, не вмовкаючи:

— Я заробила на мех-арені десять тисяч очок за вечір, а потім сім, а недавно я ходила з Ракшандою в SMatch і ми виграли там домашнього коалу, я назвала його Предейтор на честь свого меха, а батьки Ракшанди сказали, що вб’ють її, тому мені довелось забрати його собі, хоча мама й сказала, що здасть мене разом з ним в національну заповідну зону Бенгалії і забуде, як мене звали, але я все одно принесла його, і тепер він живе у нас у квартирі і їсть евкаліптовий корм, мама поселила його в саду, але він звідти втік і вночі заліз до них із татом у ліжко, а вчора він грався і застрибнув мамі на голову, коли вона вкладала зачіску, і мама була така зла, що грозила усіх нас поїсти, а тато сказав, що я прокляття на його голову, і шукав Предейтора по всій квартирі, але я сховала його у ліфті, а він його випадково заблокував, і мамі довелось залізти аж у самий портал, аби вручну розрядити кабіну, тож…

На цих словах у кадрі з’явилась безапеляційна та невідворотна мамина рука — вона схопила Махду за шкирки і швидко прибрала геть, немов яке шкодливе кошеня…

Зображення смикнулась, і в кадрі залишився сам Ілля, він сидів вже в дещо іншій позі.

— Ми недавно літали в Центавру на турнір і навіть зайняли там друге місце, було з біса складно… — він усміхнувся. — А хлопці з команди дізнались, що ти літаєш на справжніх військових зорельотах, і тепер постійно розпитують про тебе…

Ілля всміхнувся, всміхнулась і Оля…

— Словом… щасти тобі там, — мовив він і знов привітно помахав рукою. — Обіймаю!..

Оля ніжно всміхнулась і приклала праву руку до серця — так, немов брат зараз міг бачити її.

Потому зображення знов смикнулось, і на тому ж диванчику сиділа вся сім’я — Сахір, Аріна з Махду на руках та Ілля у міцних обіймах маленького синьо-білого коали.

— Привіт, Олюсю!..

Мама помахала обома руками і тут же заходилась без усякої потреби перебирати спритними пальцями кіски Махду…

— Я вже так скучила за тобою, немов і недовго, а…

Вона раптом два рази голосно клацнула пальцями лівиці, і зображення стало більш чітким, об’ємним…

— Знаєш, я тут була по роботі на Титані і раптово познайомилась із міс Дайєр — вона сама мене знайшла, поговорили… — Аріна дещо ніяково всміхнулась. — Така мила жіночка, і зовсім проста. А я було…

Та Махду не дала їй договорити — вона знову стрепенулась і несамовито затараторила:

— Не забудь записати мені дрім-пам’яток, і ще покажи мені свій мундир, і яка ти в ньому, і чи є в тебе бронеск…

Аріна п’ятірнею затулила їй рота, так само дивлячись в об’єктив дрона і привітно всміхаючись.

— М-м… — промичала Махду, і Аріна затулила їй рота ще й другою рукою.

— Ми тебе чекаємо, Олю, — всміхнувся Сахір, а Аріна весело сказала:

— А зараз всі зробили ручками…

Вона вивільнила одну руку і замахала нею, Сахір замахав, і навіть Махду замахала обома, так і сидячи з затуленим ротом, а Ілля повернув до об’єктиву смішного оклецькуватого коалу і помахав його лапкою.

Зображення згасло, і Оля перемкнулась на інший відеофайл. То вже був Макс — вбраний у фірмовий комбінезон British Technology, він стояв на тлі вузлуватих будівель космодрому та пустельного, палючого невадського вечора…

— Привіт, дружинонько!.. — всміхнувшись, мовив він. — Скучив за тобою так, що просто більше не можу!.. Обіймаю, цілую, роздягаю і все далі за списком…

Він підморгнув, а Оля кумедно пирхнула.

— Слухай, маю добрі новини, — продовжував Макс. — Твоя відданість корпорації, імовірно, подіяла… Ну, не втаю — там і мати відвалила купу грошей і залучила всі свої важелі… І я також склавши руки не сиджу. Словом, нас посунули у черзі на кількадесят позицій! А коли ти повернешся… Слухай — я думаю, чекати вже недовго. Я тут також підрядився в одну корисну справу — лечу просто зараз у систему Веги… Повеземо ремонтників RSK на їхній об’єкт, там виникли певні проблеми… Туди й назад — думаю, що повернусь раніше за тебе. Маю надію, що це також прискорить розгляд… нашої справи. Ну от і все, не знаю навіть…

Він послав їй повітряний поцілунок і вона йому такий самий у відповідь.

Ніби він дійсно міг долетіти в таку далечінь.

— Повідом мені, як ти там… — Макс ледь поник. — Ну все, мушу йти на посадку. До зустрічі!..

Зображення знову згасло, і Оля вирішила тут же відповісти Максові (прикріпивши до відео ще й одну свою недавню грайливу фантазію… аби він не так сумував), але виявила, що лінії комутативного галактичного зв’язку Okinawa-Net заблоковані командуванням корабля.

— Та-ак… — мовила Оля і на хвильку задумалась.

Вона вирішила, що просто зараз повідомляти про це Асланоглу не надто розумно, до того ж — капітан, вірогідно, і так вже була в курсі. На такий розвиток подій, в принципі, варто було очікувати, проте Олі це все одно сильно не сподобалось…

Вона відкрила третє відео — позначене символікою Skytek. На фоні гамірної залюдненої вулички, що тонула в мерехтливому фіолетовому промінні та ядуче-бузкових спалахах реклам, стояв білобрисий чорношкірий хлопчина в куртці з бабкою Paradise Inside на грудях.

— Вітаю вас, колего! — говорив він, очевидно кваплячись. — Мене звати Леон Янсон, я офіцер інформаційної безпеки і головний криптограф «Independence» і… боюсь, мені потрібна ваша допомога. Коли матимете змогу — з’єднайтесь зі мною, наперед дякую.

Оля викликала лайнер, і хлопчина в куртці з бабкою одразу відгукнувся.

— Міс Рушді? — пролунав його голос в Олиній голові.

— Вітаю вас, містере Янсон. Чим можу бути корисна?

— Міс Рушді, власне…

Його голос на мить потонув у якихось незрозумілих перешкодах, і картинка також засмикалась — Оля вирішила, що то наслідок екстреного блокування «дальніх» каналів зв’язку…

— Власне, тут… — хлопчина поморщився. — Розумієте, після нашої вимушеної зупинки тут у мене виникли певні проблеми, природу яких я не до кінця розумію. Нібито нічого суттєвого — я міг би їх і проігнорувати…

— Говоріть, — кивнула Оля.

— Так… Бачте, мої підлеглі фіксують у наших користувачів симптоми легкої десинхронізації базових систем інтерфейсів. Ми їх ліквідовуємо, але з часом вони з’являються знову… Я б вас не потурбував, якби не вбачав у цих дріб’язкових неполадках певну систему.

— Симптоми ідентичні? — озвучила Оля перше, що прийшло в голову.

— В тому-то й річ, що ні, — одповів хлопчина. — У когось ми фіксуємо легку просторову дезорієнтацію, у когось нудоту, сонливість чи, скажімо, вповільнену регенерацію… Поява симптомів рознесена в часі, але, прогресуючи, вони врешті призводять до відчуття неясної тривоги — на неї врешті скаржаться усі пацієнти з подібною симптоматикою.

— То в чому причина? — вона крутнула головою. — «Гул» — це безперечний симптом ЧОГОСЬ, що його викликає?

— Нічого, — приглушено буркнув хлопчина. — У всякому разі, я не бачу, що б могло його викликати. Нудота чи млявість, очевидно, викликані розсинхроном… хоча я поки і не можу пояснити таку його розповсюдженість та постійні рецидиви. Але «гул» абсолютно ні з чим не пов'язаний, розсинхрон ніяк не міг його викликати, а більш серйозних неполадок ми не спостерігаємо.

— Сторонній вплив? — видихнувши, промовила Оля.

— Ні! — трохи голосніше озвався хлопчина. — У всякому разі, я його не виявляю… Проте це не все, — мовив він після короткої мовчанки.

— Що ще?

— Кілька годин тому я зафіксував слухову галюцинацію, після цього й звернувся до вас… тобто до криптографа патрульного судна, котре ми очікували.

— Якого роду був «глюк»?

— Нічого суттєвого… — хлопчина прицмокнув. — В принципі, його міг викликати розсинхрон, хоча і інтенсивніший за той, що ми спостерігаємо.

— Послухайте, містере Янсон… — Оля поморщила чоло. — Так важко щось сказати. Пришліть-но мені дані ваших спостережень — я їх проаналізую і одразу зв’яжусь із вами, добре?

— Ясна річ!

— Дякую, я маякну в Окі — у нас тут певні проблеми із зв’язком…

Дані, що прислав Олин колега з круїзного лайнера, і справді мали якесь не зовсім зрозуміле «друге дно». На перший погляд — дрібні неполадки. З однією точно такою ж Оля зіткнулась просто сьогодні, після виходу з анабіозу… І це не могло бути пов’язано — сержант Елізабет Уотс знаходилась в цей час у гіпер-струні довжиною в півгалактики і ніяк не могла нічого «підхопити» з борту «Independence». З іншого боку, розповсюдженість та постійні рецидиви…

Власне, щодо останнього, то Оля була схильна думати, що Янсон, просто кажучи, «перепильнував». Він прислав їй дані по шістнадцяти випадках, із них дев’ять поки що не мали рецидиву, ще чотири мали по одному за останні кілька днів, і лише решта три — найдавніші — мали вже по кілька рецидивів…

Розповсюдженість пояснювалась просто — вона була В МЕЖАХ НОРМИ. У підпорядкуванні служби інформаційної безпеки лайнера тринадцять мільйонів п’ятсот дев’яносто сім тисяч і сто дев’яносто п’ять чоловік. А шістнадцять випадків розсинхрону за двадцять три доби на таку кількість людей — це… Це, чорт забирай, ШТАТНА ситуація. Ну добре, нехай ми відкинемо силові підрозділи Paradise Inside та приватні армії багатіїв (у них зазвичай є свої криптографи)… Можна навіть не брати до рахунку всю багатомільйонну обслугу — більшість із них злидота, добре як оснащена «урізаним» інтерфейсом Skytek чи якоюсь власною куцою розробкою Paradise Inside. Такі обслуговуються автоматичною мережею або службовими дронами… Можна ще відкинути екіпаж корабля — їх зазвичай моніторять власні служби, співробітники Skytek здійснюють лише загальний нагляд. Це ще кілька тисяч чоловік…

Але скільки ти не відкидай — все одно залишиться з десяток, ну хай навіть п’ять мільйонів чоловік, котрих обслуговують підлеглі Янсона. І всього з десяток випадків на отакенну ватагу!.. Янсон стовідсотково перебільшує.

Чим же пояснити рецидиви? Рецидиви можна пояснити всім чим завгодно. З тих семи чоловік, що мали повторні рецидиви, п’ятеро — «божки». А це значить що? Значить, що вони активно юзають сторонній софт — тут до ворожки не ходи. Якщо нещасний сержант-десантник на бойовому зорельоті СБ ООН примудрився створити собі проблеми вживанням сторонньої, ще й збіса сирої софтини, то вже ж скоробагатьки, що держать при собі підрозділи власних дрімерів, будуть закидатися таким добром з ранку до ночі. До чого це зазвичай призводить? Правильно — до розсинхронів. Це у кращому випадку.

Янсон би їй на це сказав, що він палив сторонній софт і нещадно вичищав від нього інтерфейси та мережу — це ж його робота. Але Янсон може говорити, що йому заманеться, — Оля добре знала, навіть із власного досвіду, що він ходив перед «божками» навшпиньки і боявся їм слово сказати. Після тої історії з Мар’ям Оля чітко собі зрозуміла, що навіть штатний криптограф Skytek зможе поставити божка на місце хіба ціною неймовірних зусиль цілої купи людей. ОДНОГО божка. А якщо ти сидиш із купкою соратників на супер-пупер галактичному лайнері в оточенні отаких божків, їхніх служб безпеки, обслуги, «фіолетових бабок» (котрі керуються такими самими божками), то… То краще стули-но пельку і сиди собі мовчки.

І Янсон сидів — Оля була у цьому впевнена. Чого ж він тепер галасує, га? Розсинхрон пояснений, рецидиви пояснені — що в нас залишається? «Гул».

«Гул» — це параметричні глюки, коти називають їх «kumar» або «pontorez», викликається чим завгодно, але в основному — поступовим перезавантаженням системи. Оля сама мільйон разів на собі відчувала цей тягучий неприємний жашок, що з часом переростав у паніку, зазвичай він був незмінним супутником котячих силових акцій на кшталт атак захищених мереж (коли доводилось перевантажувати себе саморобним софтом) і слугував своєрідним індикатором залишку твоїх обчислювальних потужностей…

Але з «хазяйськими» інтерфейсами такого не могло бути в принципі.

Гул, гул…

Оля скочила з ліжка.

Системи в нормі — що не так? Найпростіше пояснення було таким — щось жере системні ресурси. Але ресурси НА МІСЦІ! ЦНС будь-кого з цих пацієнтів могла в фоновому режимі обслуговувати весь чортів лайнер, якщо її грамотно оверклокнути… То де ж витік?

В цьому і полягало «друге дно» — в оцьому «гулі».

Оля пройшлась по каюті і розім’яла плечі…

Якщо вони просто полякалися ситуації? І сидять тепер, трусяться?.. Дурниці — інтерфейси би все відрегулювали… Та й хто полякався? Оці «боженята»? Та тю!..

Гул, гул…

Ідей не було, не приходили… Але з «гулом» треба було щось робити. Інтуїція підказувала Олі, що з «гулом» треба якнайшвидше розібратись, а інакше ситуація безконтрольно покотиться прахом. Треба виявити причину «гула», і якщо він виявиться банальним недоглядом Янсона, то можна буде переключитись на інші проблеми, а якщо ні, то треба хапатись за цей кінчик і мотати, мотати клятий клубок…

Повідомити Нур? Чим вона поможе?

Оля роздратовано розворушила зачіску, вхопила шпильку і почала без ладу пропускати її між пальців.

Гул, гул…

Вона здалась і запустила отой його галюцинаторний файл. Знала, що нічого цікавого там не знайде — «глюк» викликаний тим же, що викликало й «гул», треба було шукати причину обох явищ, а не страждати дурницями…

В принципі, зрозуміло, чому Янсона переполошила галюцинація — він не розумів, що «гул» не менш підозрілий, ніж галюцинація, а може й більш, зважаючи на те, що галюцинація була одиночна, а «гул» ВЖЕ складався просто перед їхніми носами в якусь незрозумілу систему…

Запис був коротенький, пацієнт — Серж Рутабунга, 43 роки, помічник декоратора (Господи — десь іще існують подібні професії?) «при дворі» акціонерів Al Anаbar, громадянин, але злиденний — судячи з наявної інформації, отримав інтерфейс від якогось впливового родича…

Оля застигла посеред кімнати — зараз вона фактично була в тілі цього чоловіка, моніторила усі його сенсори і відчувала, як він/вона ось-ось прокинеться від тяжкого «дрімотного» сну…

Ось він/вона розплющує очі і бачить тьмяну приглушену стелю в маленькій службовій каютці, ось по стелі вже пробігає реклама, ось вона поволі запалюється на органічних стінах… Серж/Оля дратівливо закривається від реклами волохатою рукою з маленьким рожевеньким комунікаційним браслетом Dream Love Ltd. (Господи, та чи помішались вони всі на тому порно?) і сонно питає в стіни хрипким голосом:

— Ми ще стоїмо?

І стіна відгукується приглушеним андрогінним голосом:

— Ми спимо у своїх могилах.

— Що? — перепитує чоловік.

— Так, містере Рутабунга, — одгукується стіна тим самим стандартним голосом, — ми досі очікуємо рятувальників.

Оля розплющила очі і ще раз прогнала запис. Тоді ще раз. І ще. Тоді спинила його на волохатій руці чоловіка і «заскрінила» те зображення.

РОЖЕВИЙ браслет.

Чорт…

Це клятий лейтмотив!

Вона про всяк випадок видобула зі «сховища» резервних даних свій сьогоднішній відеозвіт для корпорації стосовно велелюбної десантниці і детально його передивилась… Ну так — капці! Не від Dream Love Ltd., але рожеві. Смішні, волохаті і РОЖЕВІ…

Вона знала, чому вчать в перші дні в Центрі Перепідготовки — два «спалахи», дві варіації — це ще НЕ лейтмотив. Але вона знала й те, що такі правила не завжди діють і треба покладатися на свої відчуття, а вона ВІДЧУВАЛА, що це не що інше, як лейтмотив, — до того ж такий, що «проламує» половину ситуації.

Все просто — Оля не там шукала причину «гула». Причина стовідсотково існує, але вона не на борту лайнера, вона десь «зовні» і саме тому прихована, саме тому вони з Янсоном її не бачать. Вона ще й близько не розуміла, що це їй дає, і навіть не пробувала для себе пояснити, ЯКИМ чином можуть бути пов’язані вранішній «розсинхрон» десантниці та слухова галюцинація божковського «декоратора», але імовірний лейтмотив вказав їй на певну примарну, ледь вгадну ЛІНІЮ і дав можливість ухопити ниточку з клубка — за самий лиш кінчик, двома пальчиками… Вона знала, що далі робити.

Треба негайно самотужки просканувати «божків» Янсона — він стовідсотково чогось там НЕ БАЧИТЬ, щось вислизає з його рук, а вона, Оля, тепер має інструмент, має мотивчик, він майорить перед нею, проблискує…

Треба самій їх перевірити, і в першу чергу оцю, з кількома рецидивами, хто тут у нас?.. Ага, Кендра Сальваторе, 70 років, спадковий акціонер і член ради директорів General Biology…

От лихо. Щастить же їй на General Biology…

Спочатку вона відправила Асланоглу коротке повідомлення…

…

Please Wait…

Моніторинг зашифрованого з’єднання…

admin:

Як у вас справи, капітане?

[ ENABLE / DISABLE]

…

В кутику її погляду тут же виник прямокутник відеозображення, імовірно з нашоломної камери Асланоглу. Зображення тряслось і рухалось, по ньому пропливали ледь вловимі полиски присмеркового бачення. У тих полисках тремтіли та кружляли запліснявілі стіни, купи сміття та покручі арматури в якихось зеленуватих пагонах, лозах — то там то сям показувались жовтуваті та яскраво-помаранчеві квіточки в курних смугах світла…

— Ми знайшли базу, — пролунав у Олі в голові уривчастий голос турчанки. — Імовірно, це вона і є…

Голос на мить втонув у перешкодах — дуже схожих на ті, що тільки-но набридали їм із Янсоном…

— Це зруйнований космодром General Biology, тут на материку… — продовжила капітан. — …те, що від нього лишилось. Власне, тут мало що лишилось — ставлю на те, що росіяни атакували його з орбіти ще в вісімдесятих. Проте я не бачу тут ознак недавнього перебування людей. І сканування свідчить, що не менш як рік-півтора… Капрале! Обходьте рослинність — вона токсична…

Асланоглу вдихнула і забубоніла знов:

— Ми знайшли два вцілілі термінали в залишках казарм. Один вдалося відновити, але там усілякий дріб’язок — фрагменти нотаток чи чогось такого… Нічого цікавого. Імовірно, пірати користувались резервним терміналом на вахті, проте він розряджений і… здається, з нього видерто всі нутрощі, я не знаю, чим тут ще можна зарадити…

admin:

Як виглядає термінал?

[ ENABLE / DISABLE]

…

nur_aslanoglu:

Ось…

/image/

[ ENABLE / DISABLE]

…

Оля ковзнула поглядом по пульсуючих стінах своєї каюти…

admin:

Послухайте, зробіть ось що. У човнику є інженерна аптечка, виглядає отак…

/image/

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Я знаю, — одгукнулась Нур.

admin:

Вона укомплектована клональним дозатором ColdSteam-4000, така маленька приблуда, чимось нагадує ікласту гусінь ультрамаринового кольору, отаке…

/image/

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Я знаю, міс Рушді, — Нур начебто злегка пирхнула, — нас навчали основам реаніматології…

admin:

Слухайте. Зробіть ось що — візьміть цю штуку і запрограмуйте її наступним чином…

/configuration_file/

[ ENABLE / DISABLE]

…

admin:

Там тактильне з’єднання — просто торкніться пальцем до індикатора…

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Міс Рушді, я в курсі.

Нур таки пирхнула, але незлобиво.

admin:

Потім вколете термінал дозатором… ну — нехай в центр дисплею, неважливо.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Просто в дохлий дисплей?

admin:

Так, це старі військові термінали Okinawa Inc. — вони оснащувались автономними backup-блоками, дозатор розмножить і встановить в системі необхідні інтерактивні утворення — можливо, таким чином нам вдасться відновити хоча б частину інформації.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Я зрозуміла, так і зроблю.

Зображення смикнулось, немовби Нур кивнула головою.

— Міс Рушді, тут ще дещо, — продовжила вона. — Зонди виявили в технічному приміщенні ліфтової секції щось на кшталт складу… але я поки не уявляю, як туди дістатись. Ліфтові капсули демонтовані, а всі шахти заліплені чимось на кшталт корозійної пасти — грибок розрісся до самої стелі…

nur_aslanoglu:

/image/

[ ENABLE / DISABLE]

…

На зображенні, що прислала капітан, Оля розгледіла вугільно-чорні та сіруваті нарости аерозольного грибка — вони кублами вивалювались із демонтованих ліфтових гнізд і тягли свої вузлуваті мацаки по запліснявілих стінах.

admin:

Зрозуміло. Це не корозійна паста.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Справді?

admin:

У всякому разі, не наша… Це патогенна мутація якогось російського ізолятора, можливо, «Ітаки» — судячи з кольору наростів.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Та ну вас!..

Асланоглу здавалось крутнула головою.

admin:

Боюсь, що так.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Ви впевнені?

Оля ще пройшлась по каюті.

admin:

Моя мати великий спеціаліст із подібних речей… Неважливо. Якщо це дійсно те, що я думаю, то вам необхідно в першу чергу порушити структуру наростів…

[ ENABLE / DISABLE]

…

Вона на хвилю задумалась.

admin:

Простіше кажучи — безперервним імпульсним потоком розрізаєте оці пухирці, бажано повздовж, пухирець за пухирцем… Запрограмуйте зонди, а ще краще — використайте свої кастети, вони можуть формувати одразу по кілька потоків.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Я зрозуміла.

admin:

Так буде швидше…

[ ENABLE / DISABLE]

…

admin:

Але, капітане, обов’язково активуйте шоломи. Пухирці будуть лускатись і виділяти спори, ці спори вкрай заразливі — якщо вони потраплять на слизисті, в ротову порожнину, органи дихання чи ще куди, то одразу почнуть формувати там первинний шар ізоляції. Дитиною я колись надихалась оцих спор…

[ ENABLE / DISABLE]

…

Оля морозко здригнулась.

admin:

М’яко кажучи це вельми гидко.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Я зрозуміла, — одгукнулась Нур.

admin:

І коли ви відкопаєте склад — обов’язково запустіть туди виводок зондів і зв’яжіться зі мною, не заходьте туди самі — це може бути небезпечно.

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Я розумію, власне… — Нур помовчала. — Я розмірковувала над тим, чи не дати вам на це глянути самим: судячи з первинного сканування — склад вельми підозрілий.

Оля знов зиркнула на стіну каюти.

admin:

Я про це й хотіла поговорити — певне, мені доведеться на деякий час покинути корабель. Мій колега з лайнера зв’язався зі мною, і я маю намір оглянути декого з його пацієнтів, це ненадовго. Я планувала взяти човник Рамос — як ви на це дивитесь?

[ ENABLE / DISABLE]

…

nur_aslanoglu:

Летіть.

І візьміть із собою десантну групу.

Я зв’яжусь із вами, коли дістанемось складу.

[ ENABLE / DISABLE]

…

Прямокутник відеоз’єднання знову показав розмонтовану ліфтову секцію в химерних чорно-сірих наростах ізоляційного грибка…

admin:

І ще одне — можете надіслати мені дані з першого терміналу?

[ ENABLE / DISABLE]

…

nur_aslanoglu:

Тримайте….

/archive file/

[ ENABLE / DISABLE]

…

Архів, що прислала капітан, був вельми фрагментарним. Імовірно, записів було більше, але тепер основний масив інформації вже не піддавався дешифруванню. Автором записів значилась якась Ешлі Нолан, і геть незрозуміло було, хто вона така — пірат, космофлотець, нелегальний турист?.. Та хто завгодно — про її особу не було геть ніяких даних.

Основну масу архіву займали карти поверхні планети з поодинокими позначками без усяких найменувань, короткі записи, що описували місцеву флору та фауну… Власне, більшість записів являли собою найменування певного біологічного виду з прикріпленим голознімком — часто розмитим і взагалі поганої якості, часто-густо зображення взагалі було відсутнє або його заміняв вельми схематичний малюнок у примітивному редакторі.

Оля проглянула ті уривчасті списки — дещо з того природного розмаїття було їй знайомим, дещо ні…

Печаль-трава………………….….[image]

Високогірна глиця………………..[image]

Венозний кліщ…………………….[image]

Болотна собака…………………..[image]

Периста папороть………….…….[image]

Левіафан…………………….…….[image]

Гішу…………………………………[image]

Плямиста гієновидна свиня……[image]

Очерет кудлатий………………….[image]

Галуззя…………………………….[image]

Краб-свистун………………….….[image]

Перелесник звичайний………….[image]

Носач-броненосець………….….[image]

В окрему директорію архіву були виведені і кілька більш розлогих записів, але ці вже зовсім без картинок…

ЛІЛІЯ ПЕРЕСЕЛЕННЯ

Лілія Переселення (розмовн. «блюдце», «гнилець», «мертвецький цвіт») — болотне латаття, ендемік Лагуни. Розповсюджене на обох континентах та островах планети, має близько двох десятків погано досліджених підвидів. Росте в стоячих водоймах та водоймах із повільною течією, проте окремі різновиди зустрічаються і в більш стрімких, повноводних ріках. Більшість різновидів характеризуються великими листками (до метра діаметром) та квітами, що в темний час доби світяться тьмяним жовто-зеленим світлом. Також листки і особливо квіти характеризуються різким «гнилісним» запахом (від цього «гнилець»).

SKYRAPTOR

Skyraptor (розм. «набридько», «пастушок») — літаючий пернатий хижак виробництва концерну General Biology, ендемік Лагуни. Вид мало описаний та несертифікований, імовірно, походить від певних викопних плазунів або ж «регресивно» видозмінених птахів. Можливо, є унікальним продуктом «штучної еволюції» планети. Заселяє болотисті заплави, прибережні ліси, широко розповсюджений на островах, зокрема, на захід від Основного (Лабораторного) архіпелагу. Живиться рибою, дрібними птахами, комахами, жабами. Загальна довжина — 29–30 см. Розмах крил — близько 40-ка. Оперення сіре, біле, коричнювате. Характерною особливістю є три розвинуті пальці на крилі, котрими «пастушок» чіпляється за листя та стовбури дерев, полюючи в густих заростях.

БАБКА ФІЦЖЕРАЛЬД

Бабка Фіцжеральд (розм. «райка», «маскот») — вид бабок, широко розповсюджених на планетах General Biology. У сорокових роках 23-го сторіччя корпорація Paradise Inside Group замовила дослідницьким підрозділам General Biology виведення унікального виду бабок ядуче-фіолетового кольору для використання в рекламних цілях. Замовлення було виконано в найкоротший термін — General Biology надала на розгляд замовника декілька проектів і Paradise Inside обрало серед них нині всім відому «райську бабку». Проте під час робіт по остаточній доводці комах генетиком Сарою Фіцжеральд у вигляді жарту була створена бабка, зовні повністю аналогічна «райській», лише забарвлена у фірмові кольори General Biology та наділена феноменальною живучістю. Жартівливий проект настільки сподобався керівництву компанії, що через кілька років бабкою Фіцжеральд були заселені більшість планет General Biology та навіть певні території Землі. Це врешті викликало численні судові позови до General Biology від Paradise Inside Group. Більшість їх не були задоволені, адже після ретельного дослідження геному обох комах було встановлено, що бабки належать до різних видів і, відповідно, авторські права Paradise Inside Group ніде не порушені. Бабок Фіцжеральд корпорації General Biology довелось вивести лише з Землі, адже там на той час діяли особливо суворі закони ліцензування.

СЛОУ

Слоу (від англ. «slow»; розм. — «стрибунець», «вайло») — нічний папуга, імовірно, далекий нащадок певних вимерлих земних папугових. Невеликий папужка темно-брунатного кольору, нелітаючий, має лицевий диск, широкий міцний дзьоб. Харчується корінням, плодами, дрібними комахами, добре бачить у темряві, має розвинений нюх. Широко розповсюджений на Архіпелазі, на материках зустрічається дещо рідше.

ЦЕНТАВРІЙСЬКА ЗОРЯНИЦЯ

Центаврійська зоряниця — широко розповсюджений жук, близький до земних світляків, один із перших «колоніальних» видів, що поступово еволюціонував на тераформатованих планетах. Його предки були штучно виведені на планетній системі Малої Леди в рамках досліджень біолюмінесценції і пізніше розповсюдились в дикій природі кількох планет. Відрізняється здатністю продукувати яскраве біолюмінісцентне світіння різноманітних відтінків та розвиненою системою комунікації. На материках та островах Лагуни зоряниці успішно пристосувались до умов тамтешніх вологих тропічних та гірських лісів.

ХИЖИЙ ЛІНИВЕЦЬ

Хижий лінивець (або ж — псевдолінивець, «бурдюк») — маловивчена хижа тварина виробництва General Biology, ендемік Лагуни, імовірно, є далеким нащадком земних двопалих лінивців, хоча певна схожість може бути викликана конвергенцією. Судячи з наявних даних, є доволі унікальним нічним хижаком — полює в середніх та верхніх ярусах тропічного лісу, причаївшись та вичікуючи жертву. Тварина має густу довгу шерсть специфічного «захисного» кольору, котра ззовні дуже нагадує епіфітний мох, та може, причаївшись, довгий час зберігати абсолютну нерухомість, критично уповільнюючи навіть процеси дихання. При наближенні жертви стрімко нападає. Харчується дрібними приматоподібними, птахами, декотрими ендемічними видами. Імовірно, є напрочуд агресивною — у вцілілих фрагментах внутрішньої кореспонденції корпорації відмічені навіть поодинокі випадки нападів на дослідницький та службовий персонал.

ANNABEL LEE

Анабель Лі , «Гриваста орхідея» — рослина-епіфіт, близька до земних орхідей. Утворюють цупкі та довгі ліани, масивні помаранчеві квіти мають пелюстки незвичної форми (грива). Широко розповсюджена, отруйна.

ЧОРНИЙ ВАСИЛІСК

Чорний василіск — дивна форма стадних морських та літаючих живих істот, ендемік Лагуни. Вивчені напрочуд слабо. Віддалено нагадують земних скатів, проте, окрім плавання, мають здатність літати. Мають видовжені, напрочуд гнучкі та рухливі плавники, що в атмосфері, імовірно, виконують роль крил. Літають чималими зграями над узбережжям та дельтою рік, полюють на комах та земноводних, можливо, відшукують на поверхні личинки чи якийсь рослинний корм. Достовірно невідомі причини подібного явища — можливо, це пов’язано з розмноженням, або ж зміна середовища є сезонною чи добовою. Судячи з фрагментів кореспонденції General Biology, вид є певною специфічною модифікацією земних скатів чи літаючих риб, а можливо, навіть специфічною варіацією китоподібних.

Оля мимоволі всміхнулась. Капітан не права — інформація цікавенна, і справа тут геть не в біологічному розмаїтті покинутої планети. Проте зараз думати про це не було коли…

Політна палуба Руанди була вельми понурою місциною — ніякого тобі мікроклімату з подихами вітру та пташиним переспівом, ніяких проекційних стель та запахів тихого літа. Та й органіки зовсім мало. Самі холодні відблиски вакуумних перекриттів, довжелезні соти ангарів, пазуристі лаписька підйомників, ліфти, термінали… Недбалі мотки інформаційних з’єднань плелись попід стелею і звично собі мигтіли, струменились, переливались усіма кольорами веселки — панелі вздовж стін вторили їм яскристою рекламою.

То там то сям над оклецькуватими тушами Ембраерів снували ремонтні дрони, пілоти проходжувались шипуватою підлогою, товклись коло терміналів та носились туди-сюди на ліфтах, було гамірно і якось метушливо — вчувався то утробний гул маршових рушіїв «скоп», то вуркіт підйомника, то уривчастий скрик чи посміх, натужний писк гарматних акумуляторів, монотонна голосова реклама од вільних терміналів… Словом — Вавилон.

— Сюди! Сюди!..

Нахабно розштовхуючи колег, до Олі вже підбігала Рамос у червоно-чорному бронескафандрі — у ньому вона виглядала ще більш дебелою. Шолом був складений за потилицею, недбалий вузол смоляного волосся розтріпаний, зовнішня мускулатура скафандра при різких рухах проблискувала ядуче-малиновим та зеленуватим…

— Нарешті я тебе покатаю!

Льотчиця ухопила Олю за лікоть.

— Капітан уже розпорядилась. Зараз лише вберемо тебе…

— Що-о?

Оля відсахнулась.

— Скафандр, — безтурботно всміхнулась Рамос і відкинула пасмо з очей. — У нас не передбачено особливих кольорів для криптографів, але я підібрала тобі льотний, як у мене!

Вона так само безтурботно стукнула себе по червонястій нагрудній пластині.

— А це обов’язково? — розгублено промимрила Оля.

— Ми летимо у ВІДКРИТИЙ КОСМОС! — здивовано і, за своєю звичкою, вкрай емоційно проторохтіла Рамос.

— Взагалі-то ми летимо на «Independence», — сердито просичала Оля. — І… Добре, чорт з тобою.

Льотчиця привела Олю в один із ангарів і просто-таки заштовхала в кабінку шафи. Тут все було не так зручно, як у Олі в каюті, — треба було стати в липкий жолоб рівно, ще й розкинувши руки, немов на хресті… До того ж — скафандр монтувався на сам лиш комбінезон.

Оля, зітхнувши, скинула мамин светр і відправила його транспортною системою до себе. Туди ж шмигнув і ланцюжок з ID-карткою. За тим Оля вивільнила ноги з тренувальних черевичків, сплела волосся в пучок і врешті ступила босоніж у «лялечку», втиснувшись усім тілом в її липкий жолоб. «Лялечка» кавкнула і, журливо простогнавши, зрослась на Олі. Зорова індикація одразу ж інтенсивно замиготіла, а прозорий логотип «Iowa. LLC» метнувся в кутик Олиного взору, аби відтепер там і лишитись…

Iowa. LLC (с)

Установка скафандра…72 %

Оператор:. ……. Sec. Lieutenant OLGARUSHDIE

Модель скафандра:. Iowa-Yamakasi N7

Комплектація:. ….. БАЗОВА

Загальне маркування:. ПІЛОТ

Оля відчула легесенький свербіж по всьому тілу, потім тепло, що немовби розповзалось від хребта навсібіч… Так і мало бути, все йшло за планом.

А індикація ж усе миготіла…

Синхронізація з системами оператора…31 %

Please Wait…

Інтеграція протоколів…

Вживляння компонентів…

Перевірка цілісності модулів…41 %

Погляд на мить розфокусувався…

ЗАКЛЮЧНЕ НАЛАШТУВАННЯ СИМБІОЗУ

Please Wait…

Тестування мережевого з’єднання…12 %

Тестування взаємодії…..69 %

Перевірка заряду батарей ….

Налаштування кінетичних бар’єрів Massive Dynamic…

Бар’єри ГОТОВІ

«Лялечка» згорнулась, обм’якла та відлипла від Олі…

ТЕСТУВАННЯ ОСНОВНИХ СИСТЕМ

…

Оля зиркнула вниз — вгледіла граві-наколінники на своїх ногах, розжарений багрянець захисних пластин, мерехтливу зовнішню мускулатуру (та іскрилась нині кораловим та пурпуровим)…

Вона зробила обережний крок уперед.

Перевірка адаптивності…

Ні, костюм таки був що треба. Незважаючи на легке запаморочення та ледь вловиме поколювання в ногах, Оля відчувала себе так, немов ніякого громіздкого бронескафандра на ній зараз не було. Більш того — елементи скафандра так тонко інтегрувались до її організму, що вона тепер одчувала мерехтливу зовнішню мускулатуру як свою, а надчутливі волокнисті сенсори вже інформували її про найлегший порух повітря, дрижання шипуватої підлоги, довколишню температуру…

ЗАКЛЮЧНА СТАДІЯ АСИМІЛЯЦІЇ

Збір додаткових даних…

Вона неуважно зиркнула на усміхнену Рамос, і під правим вухом щось ледве-ледве загуділо…

Лазерна гвинтівка Colt-112 В МЕРЕЖІ

Перевірка цілевказання…

Перед Олиним поглядом виникла прицільна марка — вона навелась просто межи очі Рамос і тут же засвітилась зеленим…

«СОЮЗНИЙ БОЄЦЬ!»

— Крутизна! — повідомила Рамос, задоволено мружачись. — Тобі личить.

І показала два великі пальці.

— Здохни в пекельних муках!.. — огризнулась на неї Оля і розвернулась назад до «лялечки».

Вона викликала голографічний екран і обдивилась себе з ніг до голови…

Ну, таке… Захисні пластини вже стрімко згасали, тьмяніли, а мускулатура іскрилась якось більш злагоджено — бірюзовим та сріблястим. Але костюм очікувано зробив Олю трошки більш кремезною, мускулистою (бррр!), складний шолом стирчав із-за потилиці дурнуватим комірцем, а чи навіть горбиком (брррррррр!), напульсник кастета неестетично обвивав правицю, а контейнерні накладки вже геть до безсоромності розширяли стегна…

БРРРРРИДОТА!!..

— Досить милуватись! — ляснула її по спині Рамос. — Ходімо, десантура вже нас зачекалася.

Вона знов ухопила Олю за лікоть і потягла через гамірні, метушливі зграйки пілотів, безцеремонно їх розштовхуючи вільною рукою…

— До речі, ти в курсі, що капітан підпорядкувала тобі головного красунчика «Руанди»? — змовницьки гомоніла вона упівголоса.

— Кого це? — поцікавилась Оля.

— Кайл Доусон! — шепнула Рамос на вушко Олі. — Лейбовскі, відвали!..

Вона грубо відштовхнула якогось хлопчака…

— Лейтенант Кайл Доусон, — поважно наголосила Рамос і знов проворно зашепотіла. — У нього у взводі одні дівки — і всі як одна в нього втріскані! Ой, а він такий симпатюля!..

Льотчиця замилувано заломила руки і тут же так виразно спопелила поглядом двох дівуль у брудних інженерних халамидах, що ті проворно забралися з дороги.

— Словом… — Мануела шпортонула Олю за руку, — я маю намір справити на нього враження. Тому — не встрявай!

Оля здвигнула плечима.

— Я заміжня.

— Твої проблеми.

«Mr. Bubbles» Мануели (так її E-9 Osprey з її ж легкої руки обзивала половина екіпажу «Руанди») стояв на вантажній платформі, повністю готовий до зльоту. Пузань полискував сніжно-білими, обтягнутими еластичною шкіркою корозійної пасти боками, а його коротенькі загнуті крильця заледве не репались од напханого туди озброєння. Мануела оббігла човник, і той одразу повернув до неї чорну тупоносу морду, коротко замигтів проблисковими маячками на кінчиках загнутих крилят…

— Маємо роботу! — весело окликнула вона човник і плеснула кігтястою рукавичкою костюма по його тупоносій морді.

Коло лазу в десантний відсік, розслаблено обіпершись спиною об загнутий край крила, склавши руки на грудях та схрестивши ноги, стояв той-таки Кайл Доусон. Лейтенант-десантник був у такому ж, як і у Олі з Мануелою, бронескафандрі, — прожилки на його зовнішній мускулатурі мляво проблискували перламутровим.

І, як виявилось, це був той самий хлопчина, що цього ж дня поздоровкався з Олею в казармах десантників, уживши щодо неї оте напівжартівливе армійське «док». Насправді Оля вже кілька разів перетиналась із ним на кораблі, і всякий раз він із нею так само привітно і дещо поблажливо вітався, але знайомими вони не були.

Оля окинула поглядом хлопчину, і він дійсно видався їй цілком собі красивим. Він усміхався якоюсь особливо невимушеною посмішкою, риси обличчя мав витончені, чимось навіть невловимо «дівчачі», не коротке й не довге пшеничне волосся було мило розтріпаним, примружений погляд сіро-зелених очей світився легкою лукавинкою…

Одначе до отих розхвалювань Мануели всі ці подробиці якось не відклались у Олиній голові — вона просто не помічала хлопчину і, відповідно, не запам’ятала.

— Док… — кивнув їм хлопчина і, відштовхнувшись від загнутої кінцівки крила, жартівливо віддав Олі честь, приклавши два пальці до скроні — точно як вона йому вранці.

Оля легенько відштовхнулась від землі і злетіла до нього на крило Ембраера — граві-наколінники компенсували штучне тяжіння, і вона м’яко приземлилась підошвами на м’яку «грибкову» обшивку, не відчувши навіть найменшого поштовху…

— Лейтенант Кайл Доусон, — десантник простягнув Олі п’ятірню в кігтястій рукавичці. — Я і мої бешкетниці у вашому розпорядженні, міс Рушді.

— Ольга, — легко всміхнувшись, кивнула Оля і потисла його руку.

— Кайл, — повторив той усміх десантник.

— Всі на борт! — бадьоро верескнула внизу Мануела і полізла в кабіну.

— Ходімте, — зітхнув Кайл. — Познайомлю вас із командою.

Оля прослідувала за ним у десантний відсік, і люк заліпився за її спиною.

У тісненькому, залитому матовим сяйвом відсіку сиділи в кріслах-капсулах четверо дівчат — вони тут же скинули з себе широкі захисні ремінці, скочили з місць, виструнчились…

— Сержант Єва Мартінес — гроза всіх терористів, піратів, контрабандистів та решти нікчемних вилупків!.. — весело протараторив Кайл. — Мій перший заступник та духівник.

Він вказав на одну з дівчат, і та всміхнулась, напрочуд мило почервонівши.

А Кайл тут же додав, немовби до самої Олі:

— Кавалер відзнаки «Чарівлива усмішка космодесанту — 2352», прошу зауважити… Миттєво обеззброює особовий склад противника!..

Дівчина зашарілась іще дужче, а Кайл легенько плеснув її по обтягнутому зовнішньою мускулатурою плечу.

— Всіляко рекомендую.

Сержант дійсно мала якусь напрочуд милу усмішку та й взагалі лице — в ньому було щось доброзичливо-підліткове. Як і всі десантники, вона була струнка і підтягнута, але в її поставі і взагалі конституції ледве-ледве вгадувалась потенційна повнота. Доброзичливо-підліткове лице було ледь-ледь округлим, темно-сині очі світились приязню, а волосся було розплетеним, середньої довжини, іржаво-руде і трохи хвилясте. Бліда, як не прозора шкіра лише підкреслювала соромливий багрянець на щоках, а шарілась десантниця, здавалось, постійно, все усміхаючись пухкими губами…

— Мем! — офіційно озвалась вона до Олі.

— Міс Рушді, — легенько поправила її та.

— Мій другий заступник та просто першокласний боєць капрал Ніза Гуахаро.

Капрал видалась Олі повною протилежністю сержанту. Це була тонка, як струна, височенна зеленоволоса дівиця з короткою стрижкою, вилицюватим обличчям, глибоко посадженими карими очима, густоброва, смаглява. Лице її було немов постійно непорушне, погляд спокійний, проникливий. Вона, здавалось, сканувала Олю отим проникливим темно-карим поглядом, а ледь опущені кутики непорушних губ виражали чи то задуму, чи то цілковиту байдужість…

— Мем…

Капрал вивела те офіційно, але більш нейтрально — її погляд немов сочився кудись крізь Олю…

- І нарешті, обидві наші офіційно зареєстровані та ліцензовані шибайголови — рядові Юмі Келвін та Дженні О'Коннор, рекомендую!

А от рядові були чимось між собою схожі. Перша (та, що Келвін) була жовтоволоса та жовтоока, блідолиця, середнього зросту, в її стриманій ввічливій посмішці вгадувалося щось «окінавське». Друга (та, що О'Коннор) вища і чорношкіра, з пишним смоляним волоссям та світло-зеленими очима — але всміхалась вона так само стримано та ввічливо, усе тихцем позираючи на свого лейтенанта якимось особливим поглядом.

Вони всі на нього так позирали, усі чотири.

Геть по-особливому.

Оля подумала, що Рамос, либонь, таки не збрехала щодо їхньої особливої «субординації»…

— Увага, — пролунав у відсіку голос самої Рамос, — відчалюємо. Усім зайняти свої місця.

Оля з подивом вловила у голосі льотчиці нотки якихось… ревнощів?

Вони з десантниками всілись у капсули, і лейтенант поважно мовив до рудоволоски, повчально піднявши вказівний палець:

— Мартінес! От ти в курсі, що криптографія — головна дисципліна двадцять четвертого сторіччя?

— Я думала, що головна — це маркетинг, — озвалась та, зашаріло всміхнувшись.

Лейтенант скорчив задумливу міну і поважно кивнув:

— З цим не посперечаєшся.

Рядові розкуто засміялись, Мартінес услід (ще дужче почервонівши) і навіть довготелеса капрал легесенько всміхнулась. Видно було, що всі четверо просто зачаровані своїм командиром — ловлять кожне його слово, кожен жест, регочуть із кожного жарту… А той ставився до них інакше — дещо поблажливо, по-батьківськи, немов до збитошної дітвори.

— Але без криптографії нам ніяк! — вів далі Кайл, знову з повагом піднявши вказівний палець. — І я можу це довести на власному прикладі. От, скажімо, літ десять тому, коли я ще служив на «Китобійні», у п’ятому секторі нашої відповідальності, до речі, то…

Далі прослідувала вкрай заплутана та карколомна історія з присмаком шпигунського бойовика. Виявляється, літ десять («…чи дванадцять?») тому, під час розвідувального обльоту енергоємностей RSK Group поблизу системи Тау Кита («стара добра Китобійня…»), човник лейтенанта Доусона здійснив аварійну посадку на якійсь малесенькій, не зазначеній у жодній базі даних пустельній планетці («самі піски та марево, а небо — чиста кров!..»). Як потім виявилось — планету облюбували якісь навіжені окультисти («хворі маніяки, але з технологіями…»), що переховувались там від світового уряду («чекали кінця світу, ви уявляєте?..») та викрадали поодиноких туристів або інженерів RSK Group, аби принести їх у жертву своїм богам («ви уявляєте?..»).

І от після заходу сонця, в моторошних сутінках пустельної планети, на десантників напали оці окультисти — перебили геть усіх, разом із офіцерами та пілотом, а лейтенанта Доусона (тоді він був лише курсантом) тяжко поранили. І він би точно загинув там, аби не знання криптографії, здобуті в академії космодесанту. Використовуючи найпростіші навички, йому вдалося скопіювати особистість одного з підстрелених ними окультистів (той був просто нашпигований імплантами) і видавати себе за нього протягом більше ніж місяця. За цей час він із їхньої бази в похмурих горах пустельної планети зумів відправити сигнал про допомогу своєму командуванню і навіть врятувати від дикунського обряду кількох полонених бідолах…

Словом, історія і справді була вкрай захоплюючою — проте Оля її не дослухала. На відміну від десантниць, чари лейтенанта на неї не надто діяли, і тому вона, відволікшись раз-другий, врешті просто зайнялась своїми справами. Вона викликала візуальний інтерфейс капсули і вивела на нього дані з архіву, котрий їй скинула капітан — ще раз їх зосереджено передивилась. Тоді видобула з Окі нещодавно переглянуту інформацію про секретний полігон, знайшла там оті розпливчасті орбітальні знімки, синтезувала їх із картами без усіляких найменувань…

Ну так, ось воно. Чотири точки точно співпали — Небраска-дельта, Олд Небраска, Космодром Омаха, Волт Сіті. Попались, любчики!..

Треба повідомити капітану… до речі, а де зараз наш капітан?

Оля запросила в системи зашифрованого зв’язку поточні координати абонента «nur_aslanoglu»… Ну так — ось же воно! «Космодром Омаха». Все точно, на найбільшому материку, в гущі тропічного лісу. Що там у нас поруч? Волт Сіті. Ну як поруч — майже триста кілометрів по прямій, та ще й минути гірський хребет… Так, а що це за точки між ними?.. Безіменні, незрозумілі, але вишикувались у майже рівну лінію. І точно між космодромом та оцим їхнім «Волт Сіті»… Навіщо? Чому саме такий порядок?..

Та-ак…

Оля прокреслила лінію між точками… Та-ак… Чому ж саме такий порядок? Навіщо так розкидати об’єкти по гігантському материку? Як вони переміщались між ними? Повітрям? Дурниці — відстань не така велика, з біса збитково, за чим? Гравітраса? Через клятий хребет?.. Та й не було там ніякої гравітраси — вона була б позначена на знімках та карті, це стовідсотково. А об’єктів повно, точки онде миготять, інфраструктура просто гігантська. Доставка вантажів, доставка персоналу — це мало бути централізовано…

Волт Сіті…

І тут до Олі нарешті дійшло. Вона прокреслила концентричні лінії між найближчими точками і отримала гарненьку павутинку, що сходилась до центру у вигляді отого їхнього Волт Сіті…

Ну ясна річ! Це довбана підземка… А Волт Сіті — її центр, центр інфраструктури материка.

Оля була тепер майже впевнена, що пірати користувалися знімками з Окі, аби вибрати місце для бази. Якщо ти довбаний пірат і НІЧОГО не знаєш про планету, і якщо ти спускаєшся з космосу, то куди логічніше спускатись? На космодром. На покинутий космодром корпорації. Але космодром розбомблено…

А ВОНИ про це знали??

І це доводило, що вони НІЧОГО не знали про планету, коли тут розгортались.

А ХТО знав?

Ешлі Нолан.

Ешлі Нолан, хто б вона не була…

ХТО ТАКА Ешлі Нолан?

Та хто завгодно…

Могла вона бути одним з тих піратів?

Цілком можливо.

Оля відчувала, що площина розпадається і двигтить під її підошвами трясовиною… але ЛІНІЯ не прокреслювалась, не ловилась.

Припустімо, Ешлі Нолан — пірат. Що вона тут робить? Возить сюди або ж одвідси якийсь палений софт. Про це свідчить зокрема наявність складу та інформація про човник… Але, судячи з усіх оцих даних, тут усього лише зберігають готовий софт. Якби його тут виробляли, модифікували чи розмножували, крафтили якісь імпланти, зброю, човники чи будь-що інше, то лабораторії, обчислювальні потужності, енергоелементи, виробничі лінії — усе от оце було б ПОБЛИЗУ з космодромом. В безпосередній близькості. Тому що пірати — не General Biology, їх можливості значно скромніші, і вони не стануть розпорошуватись і покривати інфраструктурою весь клятий континент, та й навіщо це їм? Аби їх легше було виявити з космосу?..

Судячи з усього, що повідомила Асланоглу, судячи з отих запліснявілих стін, кучугур сміття, зеленуватих пагонів та помаранчевих квіточок токсичної орхідеї, судячи з темпів мутації ізоляційного грибка — пірати були тут рік-два тому і пробули не надто довго… Що вони взагалі тут робили? Просто обладнали склад? Навіщо? Сюди на військовому зорельоті летіти місяць із найближчих обжитих місць, а на саморобному човнику — рік чи й більше, ризикуючи бути виявленим і спійманим — та що це все за ідіотизм?!.

Проблема була в двох речах. По-перше — російський ізоляційний грибок, наявність якого тут Оля поки не могла собі пояснити. Ніби все чітко і зрозуміло — взяли аерозольний грибок і закупорили ним свій склад. Ні тварини, ні комашня ніяка не пролізе, і ворожі зонди просканують підсліпувато (як у даному випадку) — простіше за все. Але чого саме стародавня «Ітака»? Не могли взяти штуку, якою покривають он ті ж Ембраери — вона дорогувата, але в принципі досить доступна, продається в онлайн-супермаркетах за триста баксів балончик… А якщо б мали досвід, то використали б той же Убік — більшість нелегалів так і робить — ним можна було ЗАБЕТОНУВАТИ той клятий склад так, що ніяким імпульсним кастетом не розріжеш.

Ні, в принципі, «Ітака» теж не бозна-яка дивина — нею підторговували з часів війни з рук, потроху нелегально виробляли (або й легально — під іншими назвами), штука непогана, вкрай дешева, зі значним мутаційним потенціалом (як у даному випадку), але все ж… Ця деталь насторожила Олю, просто насторожила і все.

Другою деталлю була Ешлі Нолан. І щодо неї вже було над чим помізкувати… По-перше, беззаперечний факт — у цієї Ешлі Нолан був доступ до вельми специфічної інформації, котра не була відома контрабандистам при їх посадці на планету. Якщо вона, Ешлі Нолан, була одним із контрабандистів, то це значить, що вона отримала доступ до даної інформації вже ПІСЛЯ посадки, а тоді незрозуміло, навіщо їм було продовжувати стирчати на розбомбленому космодромі, якщо в наявності були більш привабливі варіанти. Припустімо, склад уже розгорнули, і лише потім, через деякий час, надійшли нові дані… Але тоді навіщо ЗАЛИШАТИ тут склад, ще й закупоривши його?.. Асланоглу сказала, що на складі є щось серйозне, а значить, це узагалі якась дурість!..

Справа в тому, що Оля була цілковито упевнена в кількох речах. По перше — ця пані НЕ БУЛА співробітником General Biology і не мала стосунку до діяльності полігону. Судячи з записів, вона взагалі не була науковцем… Чого ж її тоді так цікавив увесь отой розмай природніх багатств Лагуни? Тут могло бути безліч пояснень — вона займалась промисловим шпигунством на користь іншої корпорації (на кшталт Paradise Inside або кого завгодно ще), була банальним газетярем, репортером, приватною нишпоркою… Може, зрештою, вона просто була нелегальним туристом, і її все це направду цікавило. Але такий винятковий рівень поінформованості!..

Робити нотатки про довбаних пташечок, комашок та іншу подібну дурню, і при цьому лаштувати пріоритетний склад у вкрай невигідному місці?.. При тому, що є інформація про більш зручні, цілком можливо, що ВЦІЛІЛІ місця — ну ось же вони, крапочки на карті, ось, ось і ось!..

Значить, вона або НЕ БУЛА контрабандистом і не мала до них стосунку, або склад, що виявила Асланоглу, НЕ БУВ єдиним і навіть НЕ БУВ основним піратським об’єктом на планеті. І навіть, вірогідно, не був основним СКЛАДОМ…

Зонди «Руанди» під час детального сканування не виявили на поверхні інших підозрілих об’єктів. Що це значить? Це значить, що їх там або дійсно нема, (а значить, наша натуралістка таки не має стосунку до піратів), або вони не виявлені з тих же причин, з яких не одразу вдалось виявити склад у технічному приміщенні ліфтової секції — щось ЗАВАЖАЄ зондам. Що це може бути? Товщі землі — от що це таке…

Правильно — об’єкт під землею. Судячи зі здогадки про імовірну розгалужену підземну інфраструктуру корпорації на материку — так і є. Значить, якщо Ешлі Нолан пірат, то вона, ЗНАЮЧИ про оцю інфраструктуру, якогось біса влаштувала склад на відрізаному від неї космодромі. Чому відрізаному? Елементарно — бо на космодромі, беззаперечно, колись була станція гравіпоїздів і вхід у підземку, але тепер вони завалені, знищені ударом з орбіти… Бо інакше б зонди Асланоглу виявили їх, так само як виявили склад під товщею гриба-виродка. А якщо не виявили, значить, вони обвалені і недоступні ще з давніх-давен.

Оце воно — те, що коробило Олю. Пірати облаштовують пріоритетний склад у місці, яке мало того що лежить в руїнах, та ще й відрізане від розгалуженої підземної інфраструктури, про існування якої відомо автору дріб’язкових нотаток, збережених на одному (не заблокованому) терміналі поблизу цього ж клятого піратського складу. Оце теж, воля ваша, якась ідіотія — ну пірати ж не зовсім дурні, навіть якщо архів виявився на вцілілому терміналі випадково, то чого пірати його ретельно не вивчили і не перевірили, не використали у своїх цілях? А вони не могли не бачити того, що бачить у архіві Оля…

І ще про це останнє — якщо Ешлі Нолан не має стосунку до піратів, то як вона взагалі потрапила на космодром? Просто нишпорила там? А чого залишила шматок даних на тамтешньому терміналі? І хто відновив термінали, вона чи пірати? Щось тут було не так, щось знову вислизало від Олі… Але вхідних даних і дійсно було з біса мало…

Вона ще раз зиркнула на синтезовану нею карту. Небраска-дельта, Олд Небраска, Космодром Омаха, Волт Сіті. Небраска-дельта, Олд Небраска, Космодром Омаха, Волт Сіті…

Її роздуми перервала чергова передача від Асланоглу.

— Міс Рушді, ваші замовляння подіяли, — озвалась капітан в Олиній голові. — Я навіть дивуюсь… Термінал ожив, і тут знайшлись цікавинки.

Оля легенько всміхнулась — капітан навіть не уявляла, які цікавинки були вже на першому терміналі…

— Окрім цього… — капітан на хвилю примовкла, — зонди продовжують вичищати нарости, і в глибині шахти ми наткнулись на… ще одну річ.

— Труп? — спитала Оля вголос.

— Власне… так, — Асланоглу помовчала. — Звідки ви знаєте?

Оля неуважно махнула руками.

— Послухайте… Не чіпайте тіла. Зовсім не чіпайте. Обійдіть його, а краще обріжте по контуру і зафіксуйте аерозолем з аптечки — накладіть ще кілька шарів поверх, це просто… Головне — не відчищайте його від грибка і не зачепіть ненароком — тіло потрібне мені максимально неушкодженим.

— Навіщо?

— Я спробую злити з нього те, що не вдалося піратам, неважливо, робіть як я кажу!..

Оля ще раз махнула руками, дещо нетерпляче.

Асланоглу якось дивно гмикнула, а потім пробубоніла:

— Власне, я хотіла… Чорт, звідки вам це відомо? Я якраз хотіла вам сказати, що зонди виявили на тілі сліди хірургічного втручання…

— «Крюки», це «крюки» — її трепанували «крюком», облиште, це неважливо…

Десантники дещо розгублено вилупились на Олині хаотичні помахи рук.

— Звідки ви знаєте, що це ВОНА?? — голос Асланоглу істерично тріснув.

— Боюсь, я навіть знаю її ім’я, — зітхнула Оля і знов виставила перед собою руки. — Робіть, як я кажу, потім поясню. І скиньте мені дані з іншого терміналу.

Десантники позирали на Олю так само здивовано, а вона й не зважала — знов поринула у свої роздуми…

«Значить, от ми і познайомились, міс Нолан, — подумала вона. — Хто б ви не були…».

Власне — хто вона така, було в принципі ясно. Якась нишпорка, що розвідувала планету. Що конкретно вона винюхувала, нині було не суттєво, можливо, лише розробки General Biology столітньої давнини, можливо — щось більше…

Ясно було от що — труп у ліфтовій шахті пояснював цілу купу речей. Він пояснював, що Нолан не була контрабандистом і не була з ними пов’язана. Він пояснював, що, вірогідніше за все, вона не мала стосунку й до космодрому. І вже ж точно — вона не використовувала термінал на вахті покинутих казарм задля збереження даних зі своїх розвідок. Все було простіше — термінал використовували пірати. І використовували вони його задля того, аби «злити» інформацію з самої міс Нолан, просто з її головного мозку.

Вони взяли «крюк» і вп’яли його їй у потилицю, закомутувавши на найближчий термінал — от як це було.

З «крюком» було зовсім просто — це не могло бути нічого, окрім «крюка». Цим пояснювалась значна втрата даних, цим пояснювався сам характер фрагментації. Пташечки і карти Лагуни — це перше, що пішло в «крюк», решта просто покрешилась, от як це було.

Значить, міс Нолан рознюхувала тут щось і потрапила в лапи контрабандистів — ймовірніше за все, саме так і було. Причому, і це важливо, вона потрапила в їх лапи несподівано, і вони уявлення не мали, хто вона така. Цим пояснювались хаотичний характер бекапу та його вельми скромний результат.

А ще оце все варварство з «крюками», беззаперечно, вказувало на фракційну приналежність контрабандистів. Чому саме? Дуже просто — які нелегали можуть бути наскільки криворукі, щоб користуватись «крюками» для злиття інфи з органічного носія? Правильно — ті, які не мають власних криптографів. Простіше кажучи — ті, які не мають тісних контактів з граймерами. А хто такі граймери? Правильно, в дев’яносто дев’яти випадків зі ста граймери — це організована злочинність. А хто у нас не дружить з організованою злочинністю? Правильно — гуманісти. Наші чистенькі й благородні борці за свободу людства.

В принципі, все правильно, все так і є… Гуманісти мають найширший доступ до міжзоряного транспорту — їхні ватажки походять з еліти, із сімей скоробагатьок або навіть «ідейних» чинуш, і для них зовсім не проблема намутити для нелегалів чи човники з галактичними рушіями, чи навіть щось серйозніше… В принципі, більшість «віддалених» оборудок завше так чи інакше і провертається у співпраці з гуманістами. Оля свого часу сама з ними співпрацювала від імені тата. Смоленське підпілля, ясна річ, сиділо у своїй резервації, проте інколи потребувалось або щось продати, або замовити щось ексклюзивне… Тоді виходили або на місцевих «цивілів» або ж на повстанців. Повстанці були надійнішими партнерами. «Цивіли» ж були «лошнею», хоч і першокласно оснащеною… Але повстанцям врешті також доводилось співпрацювати з «цивілами», хоча в останні роки у них почали з’являтись і власні човники…

Отже, тутешній склад був «цивільним». Що це нам дає? Поки — нічого суттєвого. Треба було самій порпатися в останках міс Нолан — без цього не обійдеться. Якщо пірати не забрались із планети одразу після знущання над нишпоркою (що вірогідно — зважаючи на «закупорений» склад), то, ознайомившись хоча б із її картами, вони могли оборудувати бази в інших, більш захищених та втаємничених місцинах… У будь-якому разі — наводку на ці потенційні гнізда поки що може дати винятково мертва Ешлі Нолан, більше цю інфу взяти нізвідки.

Оля зітхнула і розгорнула перед собою тільки-но присланий капітаном архів. Він був більш розлогий, ніж перший — містив три на перший погляд не пов’язані між собою директорії. Перші дві були страшенно древні — над одною з них мерехтіло стилізоване дубове листя військово-космічних сил колишніх США. Дана директорія містила в собі лише одненький файл…

РОЗШИФРОВКА ДАНИХ…

НАКАЗ ПО ОБ’ЄКТУ «ОМАХА» від 17 червня 2286 року.

У разі ворожого нападу:

1. Захищати комплекс всіма наявними силами.

2. У разі прориву ЗНИЩИТИ всю інфраструктуру.

3. Евакуювати весь цивільний та військовий персонал.

4. При виконанні пунктів 2 та 3 забороняється атакувати сили ворога.

Керівник служби безпеки космодрому

Майор Френк Уокер

Над наступною директорією звивалась древня емблема General Biology — стилізована червоно-синя спіраль ДНК. Дана директорія також містила всього один текстовий файл, хоча і більш розлогий — позначений як службова кореспонденція корпорації…

АТАНІ

(сказання про людинововків)

I.

РАХИ

У сиву-сиву давнину небо і великі моря були одним єдиним і лежали один на одному. Тоді між них не було видно просвіту, і так все й залишалось одну частину часу, і другу, і сто, і двісті, і тисячу частин. Між них не було ні просвіту, ні вітру, ні туманних гір, ні гнилісних боліт. І нічого не цвіло й не зеленіло, і була одна тьма — од древньої Гаряхи до Ішу та краю вишніх морів. Якось же рахи, сини безодні, котрих люди з узбережжя зовуть ошуканцями та насмішниками, а племена з горішніх озер — лукавими мисливцями, пливли на своїх човнах із горішніх заплав до краю неба і, вельми обпившись моховим зіллям, поснули хмільні і забули дорогу. Тоді один із їхніх човнів товкнувся в обміль і зачепив своїм носом єдине небо і великі моря. Хмільні рахи побудились і почали лютувати, жбурляючи в небо та землю каміння, а також штирхаючи їх веслами. Од того, що хмільні, вони так лютували, що одділили небо од землі! Але їм того було мало, і вони лупили по небу веслами так довго, що тверде скам’яніле небо од того тріснуло і гірко заплакало, пролившись у моря страшенними зливами. А рахи не вгамовувались, луплячи по небу веслами так, що воно врешті розм’якло, мов та очеретяна паляничка. Бешкетні рахи втворили давньому небу рани, що одразу закровили, а зливи змивали ту кров у моря. Небо і нині часом твердіє, і тоді рахи луплять його веслами та цілять у нього стрілами, од чого небо, буває, кровить вечорами та на світанку, а його кров тече в моря.

II.

ЗЛИВИ

Рахи били по небу п’ять частин часу — хлистали зливи, мигтіли блискавиці, і кров небесна стікала в прадавні моря. Там вона рождала водорості, а водорості, мішаючись із прибережним мулом, пливли в далечінь. Потім із них вийшли риби, черепахи, креветки та інша морська живність, а плавуни, випурхуючи з морів, ще й породили папуг. Папугам ніде було жити, і вони лише носились над морями, голосно скрикуючи. Та врешті рахи накидали зі своїх човнів так багацько каміння, що воно стирчало з морів — із того каміння вийшли перші атоли, рифи, гірські хребти та вулкани. Вулкани ж породили піски. Вони породили чорні піски та білі піски, а також червоні піски, сипучі піски і в'язкі піски. Також з’явилися скелі та землі, а папуги та плавуни наносили на ті землі прибережного мулу з водоростями — аби їм було де жити. З того мулу і утворився очерет та кокосові пальми.

III.

ГІШУ

Перші пальми були не такі, як нині. Вони були велетенські і горіхи мали завбільшки з людину. Папуги длубали їх своїми дзьобами, відшукуючи пальмове молоко. Але молока там не було, а натомість із горіхів вилазили які тільки можна звірі і птахи. Голодні папуги ж все длубали ті горіхи, і по землі розлізлось дуже багато всілякої живності — більше, ніж є нині. Однак папуги не вгамовувалися і врешті роздлубали найбільший із горіхів, а з нього виліз Гішу і поїв більшість тварин. Папуги полякалися Гішу і злетіли на пальми, а вцілілі звірі розбрелись по лісах. Гішу ж за ними ганявся і полював на них. Він би уполював усіх, але папуги на пальмах зчинили такий крик, що побудили рахів у їхніх човнах. Рахи, проспавшись од хмелю, схопились за голови та полізли зі своїх човнів униз. Вони витворили обряд тамі-маравот і розганяли гішу, танцюючи та співаючи так:

- Ії-ії, такума!

Гішу поїв звірят,

Дурний гішу поїв усіх звірят і розлякав папуг!

За тим, як гішу сховався від них у джунглі, то вони принесли зі своїх човнів ще кілька горіхів та розкололи їх. Із горіхів вони дістали вовкунця, болотного собаку, змію-тануму та шерстнатого. Цим звірям вони наказали надалі проганяти гішу з джунглів, а на полях, низинних лісах, заростях та луках вони поселили велетів та тумаха. Вони розселили по землі та атолах іще багато всілякої живності, якої не було до того. Так вони розселили туди сухопутних черепах, мавп, пастушків, рисаків, рогатих маруків, мора та котів-вакуна. Потому вони ще й схопили папуг і загнули їхні дзьоби так, аби ті більше не могли длубати все на світі. А великого червонястого папугу вони спересердя ударили об гальку і той розбився на кілька менших папужок — салатового, горі та нічничка. Потому рахи продовжили робити різні інші речі.

IV.

ВОЖДІ

Вожді рахів спустились із верхнього світу і стали вирізати людські душі з пагонів очерету. Вони хотіли, аби в них було багато рабів. Та ось пролунав голосний тріск «Веех!» — то в перших людей розверзлись уста і вони почали горлати від болю. Тоді рахи узялися довершувати людей — вони вирізали їм пальці на ногах та руках, а тоді обпалили людей на вогні, витворивши їм червонясту шкіру. Спочатку люди мали перетинки між пальців ніг та рук, проте рахам вони геть не сподобались, і врешті вони їх пообрізали. Із тих обрізків зрештою утворились водяні п’явки та кліщі. А перші люди утворили поселення на узбережжі — для цього рахи викликали вогонь, що випалив дерева та трави. Він випалив їх дотла, і на узбережжі утворилася широченна пустельна смуга, яка існує і донині. У багатьох місцинах пожежі проклали довгі просіки вглиб країни. Пізніше вони наповнились водою та обернулись на ріки.

V.

РОДИ

Перші роди людей мали такі назви — Нокалі, Ішаї, Плямистоногі, Сини Вітру, Плакальниці, Янди, Паїма, Укаші. Усіх їх рахи вирізали шість днів і шість ночей — від світання до світання. Потому, вирізавши людей, рахи поставили їх перед собою та почали їм танцювати, співаючи:

— Ое, ое, ое,

Злітайтесь, тріски та стружки,

Сплітайтесь, тріски та стружки!

Ми припливли з далеких вишин —

Сплітайтесь, тріски та стружки!

З місцин, де темнішає небо,

Ое, ое, ое!

І породили вас.

Ое, ое, ое!..

Люди потроху почали рухатись, а рахи співали їм уже так:

- Ії-я, ії-я!

Веселіться, ії-я!

Вожді Гаряхи прийшли подивитись на вас,

На вашу кумедну гру…

Бух! Бух!

Рахи почали бити в свої барабани, і люди рухалися все швидше. Так вони зробились живими і могли стояти вже самі. Тоді рахи розділили їх на чоловіків та жінок, і кожному чоловіку дали жінку, і назвали їх подружжям, і веліли танцювати їм парами, і заклинали, б’ючи в барабани:

— Хвилі лагідно плещуть об береги рік,

Вони плещуть, а над ними зеленіють гаї,

Хижі марніють у луках

І догорає день…

Бух! Бух!

Тоді зробилось так, що, танцюючи, кожна з жінок понесла од свого мужа, і поки рахи гупали в барабани — народила дитину. Рахи взяли тих дітей і розселили на землі їхніх родів, а їхніх матерів та батьків одділили од них. Потому рахи вирили у землі яму і, встеливши її листям кокосової пальми, вклали туди матерів та батьків і закидали їх землею. І били в барабани, приговорюючи:

— Хвилі лагідно плещуть об береги рік,

Вони плещуть, а над ними зеленіють гаї,

Хижі марніють у присмерках, стигнуть плоди,

Та ще смачніша риба, зловлена до вечері,

Спить мати,

Спить отець.

Спить мати,

Спить отець.

Бух! Бух!

Так рахи співали і били в свої барабани три дні. А на четвертий вони відкопали землю, щоб подивитись на людей, і побачили, що ті згнили та смердять. Так між людей і з’явилась смерть.

VI.

УКАШІ

Рахи розселили перші роди по їх угіддях. Нокалі вони поселили в луках безмежних, Ішаї — поблизу гірських хребтів, Плямистоногих — поблизу гори Амарат, де ще тліють підземні вогні, Синів вітру — на узбережжі, Плакальниць — в лісах та заплавах країни Мані, Янди — в непролазних хащах, Паїма — на атолах та островах, а Укаші — в гущі смердючих мертвецьких боліт. Укаші — найгірші серед людей. Вони вигадали смертельні чари, нападали на інші селення та їли людей, а також від них повелись атані.

VII.

АТАНІ

Атані — людинововки. Їхня мати породила їх в одному з боліт за селенням Аї. У цьому селенні був лише один мешканець. Це була дівчина. Більше ніхто там не жив. Якось ця дівчина понесла. Потім прийшов час народжувати, і вона народила двох дітей — хлопчика та дівчинку. Вони швидко виросли і стали великими та сильними. Мати навчила їх володіти списом та влучно метати його.

— Ви будете такими сильними, що нікого не злякаєтесь, — сказала вона їм.

— А з ким же нам битись? — спитали її діти.

Вони хотіли якнайшвидше випробувати свою силу.

— Тут поблизу нікого немає, але там, за лісами, є селення — підіть туди і знайдіть кого-небудь.

Діти взяли зброю і відправилися в дорогу. Коли вони йшли густими лісами, то вгледіли на дереві двох людей. Діти підбігли до дерева і струсили тих людей, а тоді проткнули їх списами. Діти взяли їхні мертві тіла за ноги і приволочили до матері. Там вони їх зварили та з’їли. Потім мати звеліла дітям зробити величезний барабан зі ствола дерева. Коли барабан був готовий, то діти так забухкали в нього, що гуркіт було чутно за морем та за лісами. На той гуркіт збіглося багацько людей. Мати ж веліла дітям сховатись та віднести з собою барабан. Люди забігли в хижу і спитали жінку:

— Хто тут бив у барабан?

— Я не знаю, в селенні нікого немає.

І тут діти вискочили зі своєї схованки — накинулись на прибулих та закололи їх списами. А потім також зварили та з’їли. Невдовзі вони знов що було сили забили у свій барабан. Цього разу на гуркіт зійшлося чимало людей з-за моря.

— Хто тут бив у барабан?

— Я не знаю, тут нікого немає.

Тоді один із чужоземців запропонував:

— Дозволь нам піти до лісу, я думаю, вони сховались там.

У лісі діти також напали на людей, але тих було багато, і вони їх спіймали.

— Хто їх батько? — спитали чужоземці у жінки.

— У них немає батька — я народила їх сама.

— Ти брешеш!

І в ту ж мить діти обернулись на потворних волохатих чудовиськ із кігтястими лапами та вовчими мордами. Вони порвали чужоземців і дременули в ліси. Чужоземці гнались за ними лісами, але звіролюди сховались між капищ рахів, і люди побоялися за ними йти. Там, у туманних лісах на безлюдних узгір’ях, брат та сестра жили як муж із жоною, і від них повелись атані, нічні чудовиська. Вони приносили рахам жертви, і ті їх не чіпали. А їхня мати так довго плакала за ними, що обернулась на бридку ропуху. Вона й донині живе в болотистих лісах і плаче.

VIII.

КАПИЩА

Капища рахів стоять на узгір’ях, у заплавах рік та в непролазних болотних хащах. Люди туди не ходять, бо бояться їхнього гніву. Деякі рахи живуть коло капищ, а інші — в підземній країні Таї, що значить — дім духів. Вони риють там нори, і інколи чутно, як двигтить земля. Люди бояться того. Інші рахи ідуть на край світу, в Гаряху, туди, де темніють небеса, або приходять звідти — в безхмарні ночі буває видно, як вони пливуть туди чи назад. Атані приносять рахам жертви і моляться їм, а потім нападають на людські селення. Люди не можуть їм помститись, адже бояться порушити одвічний спокій капищ. Але якось атані напали на селення в місцевості Умері між землями Ішаї та болотних людей. Там вони вкрали одну жінку. Її чоловік так за нею побивався, що відважився переслідувати зграю атані. У глибокій печалі брів він через ліси та болота до рахських капищ на узгір’ї Оаші. Пішов дощ, а коли зажурений чоловік дійшов до гирла ріки, то буря так розігралась, що валила пальми та хижі. Чоловік причаївся за деревовидним папоротником, не сміючи ступати в заборонені землі. І тут просто перед ним із дощу зіткалась дівчина-рах. «Ну, я пропав!» — подумав чоловік. Він злякався і хотів було вже тікати, як тут рах сказала йому:

— Ту-Іші, заспокойся. Не треба так побиватись за нею, вона не мертва, а спить.

Тут дівчина-рах засміялась.

— Ти хочеш її навідати? — спитала вона в чоловіка.

І знов розсміялась.

— Як це можливо? — спитав чоловік.

А рах раптом зачарувала його і повела за собою в країну мертвих, що лежить одразу за гирлом ріки. Зазвичай люди бачать там лише мул та мангрові узлісся і не можуть довго знаходитись, але зажурений муж раптом уздрів рахські печери та потворних велетнів, що охороняли їх. За тим дівчина-рах всадила чоловіка у маленький човен, що стояв просто посеред сяючої печери, і той човен домчав їх просто на інший бік гір, у Дім Духів. Там дівчина-рах забила в барабан, і перед чоловіком раптом з’явилась його дружина — така, як і завше, лише безтілесна. Вона була привид. Волосся її було розплетене, а на шиї висіло намисто. Вона сказала мужу, що в царстві мертвих їй добре, і він врешті заспокоївся. Тоді дівчина-рах відвезла його на човні назад в Умері. Він повернувся в своє селення, але потім несподівано почав чахнути і на п’ятий день помер.

IX.

ПІСНІ

Рахи інколи скидаються на людей, але вони зовсім не люди. Вони люблять, коли люди та атані приносять їм жертви та співають пісень. Люди співають їм так:

— Як флейта та мушля,

Звучить привітальна пісня

Духам безодні,

Духам безодні!..

Іе-е-е!

І ми пригощаємо

Духів безодні,

Духів безодні!..

Іе-е-е!

X.

ТУМА-ТЕКАЛІ

Тума-Текалі — горішні рахи. Вони пливуть із Ішу та везуть із собою пекельний вогонь. Вони духи зла, що вистежують решту рахів, але до людей їм все одно. Вони не приймають жертв.

Оля перечитала файл ще раз і раптом голосно, нестримно розсміялась на весь десантний відсік Ембраера, думаючи своє:

«Тума-Текалі — це з глузду зїхати! Це… Класна була б фіча для рекламної концепції. Шкода, нікому тепер запропонувати…»

Десантники вилупились на неї вже зовсім неввічливо, а вона лишень махнула рукою та неуважно буркнула:

— Nichego, ne obrashchaj…

Тоді затнулась і злякано прикрила губи рукою. Тоді ще раз зиркнула на десантників зацькованим вовчим поглядом і розгорнула на півкапсули голографічний екран зі своїми записами — занурилась у нього, соромливо опустивши очі.

Третя директорія була найбільшою та найзаплутанішою. У ній громадилось місиво із сильно пошкоджених файлів столітньої давності — службова переписка, якісь оголошення, реклама, все що завгодно… Між того істинного Вавилону ледь-ледь проглядались зашифровані обривки піратської переписки — відділити зерна од плевел було складно, але загалом можливо.

Цим Оля і зайнялась…

ЗАВАНТАЖЕННЯ ПОВІДОМЛЕННЯ…

Адмірал військово-космічного флоту Сполучених Штатів Америки Ахмад Анасір прибуде в розташування сил спеціальних операцій на континенті в понеділок та залишиться на полігоні впродовж необмеженого терміну. Адмірал Анасір проінспектує боєготовність військового контингенту та загальний стан на об’єктах General Biology. Від імені командування ССО та військової комендатури космодрому просимо науковців та решту цивільного персоналу поставитися з розумінням до тимчасових незручностей, пов’язаних із візитом високого гостя. Особливий пропускний режим буде відповідно продовжено до…

[ ПОШКОДЖЕНИЙ ФАЙЛ]

…переоснащення згідно з новими вимогами. Космодром і надалі буде виконувати всі покладені на нього функції, а окрім цього, стане резервним пунктом базування та координування кораблів 9-го оперативного флоту космічних сил США. У разі ворожого вторгнення на особовий склад космодрому «Омаха» буде покладено завдання екстреної поставки озброєнь орбітальному угрупуванню флоту, а також захист пріоритетних об’єктів та інфраструктури планети, у зв’язку з чим…

[ ПОШКОДЖЕНИЙ ФАЙЛ]

Ласкаво просимо до корпоративної мережі GENERAL BIOLOGY! НЕЗАРЕЄСТРОВАНИЙ КОРИСТУВАЧ. ВІДМОВА в доступі до мережі. Здійсніть оплату та спробуйте ще раз. Гарного дня!

[ ПОШКОДЖЕНИЙ ФАЙЛ]

…мегапопулярного корпоративного дрім-бойовика від незалежної студії Millennium! Вистежуйте та знищуйте всесильних чаклунів, що розбрелись по нескінченних вимірах-світах… або ж вони знищать вас. Ваша мета — вистежити та перемогти всіх своїх супротивників, поглинувши їхні аномальні сили та душі. Залишиться лише один.

Нове глобальне оновлення «theHunter» пропонує вам більше двадцяти різноманітних вимірів-світів для вашого кривавого полювання. Ось лише деякі з них:

АЗАТОТ — мертвий та приречений світ. Нескінченні епохи пронеслися з часів, коли тут лютувала кривава галактична війна. Древній магічний орден століттями боровся тут із таємничими прибульцями-демонами, тож тепер це світ затхлих ветхих гробниць, згасаючих зір та привидів винищених поколінь. Вас тут ніхто не зустріне. Лише з глибин промерзлих галактик стогнатимуть хворі боги, осліплі від ядерних спалахів…

ЛЕТА — це безкрай квітучих рівнин та курних шляхів, похмурі замки в засніжених горах, правічні ліси з передзвоном ельфійських пісень. Лета — це лицарі й пані, придворні та лорди, сумирні хлібороби в вечірніх полях, містечка та села, туманні світання та гоблінські шахти за даллю боліт. Лета — це чари і духи, відвага й безчестя, це світ, подарований Деміургом своїм дітям.

ДЖАННАТ — на кордонах сущого та мислимого розкидається…

[ ПОШКОДЖЕНИЙ ФАЙЛ]

…ВИЙ ЗОРЕЛІТ ВІЙСЬКОВО-КОСМІЧНОГО ФЛОТУ США ПРОЙШОВ ПЕРШІ ВИПРОБУВАННЯ. У системі Аріадни принципово новий зореліт виробництва корпорації British Technology успішно виконав тестові стрільби та випробування інноваційних систем маскування. Корвет «Хірон» має замінити в діючих ескадрах зорельоти минулого покоління, зокрема, кораблі проекту «Марінер» та «Ютані». Планується, що випробування корабля триватимуть ще місяць, після чого його передадуть до військово-космічного флоту. Після введення в експлуатацію зореліт поповнить лави 3-го флоту, що нині займається захистом американських позаземних колоній по всій протяжності Рукава Оріона. Цікаво, що, згідно з повідомленнями прес-служби British Technology, інтерес до придбання подібних зорельотів вже виявили кілька іноземних замовників із числа країн-союзниць, таких як Франція, Ізра…

[ ПОШКОДЖЕНИЙ ФАЙЛ]

ПОПЕРЕДЖЕННЯ! Поточний вибір профілю порушує базові протоколи безпеки! Будь ласка, підтвердіть дію… ПРОДОВЖИТИ З’ЄДНАННЯ?

РОЗПІЗНАВАННЯ ПРОТОКОЛІВ…

GREGORY: …розчищали вахту і наткнулись на мертвяків… весь атріум завалений кістками, там купа всякого лайна і дика сирість, пробували відкачати воду стаціонарними насосами — все марно… утворилось щось на кшталт болота — нас доконали п’явки і оці демонські кліщі, третій день я тут… Локі весь труситься і скиглить — я його завалю, якщо не припинить.

NAUGHTY_DOG: …і сиди поки, де сидиш… військові не сунуться в цей квадрат — можеш врубити поки генератори, але еконо… ми провозимось ще днів зо два — люди замовника прилетять у четвер, якщо не наткнуться на патрульне суд… я… і потім… обколи їх якоюсь простенькою мікрофлорою та стабілізаторами, не суньтесь лиш…

[ ПОШКОДЖЕНИЙ ФАЙЛ]

…завжди залишатись у прекрасній формі? Хочете назавжди позбавитися від зморщок, целюліту та розтяжок? Хочете мати прекрасне та сексапільне тіло, достойне древніх міфічних божеств? Усе це ви можете отримати просто зараз з Аштар — новітньою лінійкою високотехнологічних імплантів корпорації General Biology! Ніяких виснажливих тренувань із сумнівними результатами, ніяких дієт та підрахунку калорій, ніяких проблем з адаптацією та шкідливим програмним забезпеченням — тепер ВИ САМІ визначаєте, як ви будете виглядати, незважаючи ні на що. Адже АШТАР — це в першу чергу: 1. БЕЗПЕКА — система самостійно адаптується до індивідуальних особливостей конкретного носія; 2. КОМФОРТ — вживляння АБСОЛЮТНО безболісне, система вступає з організмом в ефективний та результативний симбіоз незалежно від його початкових показників; 3. ПРОСТОТА — стійкість та врегульованість системи та кожного з її компонентів просто ВРАЖАЄ! Вам не потрібно нічого налаштовувати, вам не потрібні регулярні консультації у спеціалістів та безперервні платні оновлення софту, вам НЕ ПОТРІБНО ні про що перейматись, адже АШТАР просто стає ЧАСТИНОЮ ВАС! Так, тепер це можливо. І відтепер краса — це не розкіш і не ексклюзив, це даність. Замовляйте встановлення імплантів АШТАР в онлайн-магазинах і торгових філіалах General Biology на орбітальних станціях та поверхні планети або в наших співробітників на кораблях військово-космічного флоту. Зважте — ВСЯ продукція корпорації General Biology сертифікована, ліцензована та узгоджена з глобальним командуванням флотів та Пентагоном. Ваші командири не розгніваються — лише позаздрять вам! Отож не гайте часу, замо…

[ ПОШКОДЖЕНИЙ ФАЙЛ]

…появою даної інструкції попередня інструкція № 1299947 втрачає легітимність та підлягає знищенню у встан…

РОЗПІЗНАВАННЯ ПРОТОКОЛІВ…

GREGORY: …нь господня — інакше й не скажеш… вислав трьох чоловік на патрулювання і розс… це чудо з лісу — почали стрілянину і пересрали всі як од… сидять у таборі і боя… забились за тимчасовий периметр і глушимо їх ультразвуком — в душі не вигрібаю, що… а потім з… оказ… по типу якимось богам, і я, коротше, д…, що мені, сука, р… га?…

NAUGHTY_DOG: …ловічок замовника в General Biology сказав, що це якась довбана роз… коротше — забудься, дай мені краще кар… і пошамань із терміналами — вони нам… скинути з корпоративної мереж… так… потім… ерекон… розчистіть посадкові смуги і водозабір для акумуляторів, вони нам… щоб потім мені було куди вас… ну нехай, чого ти ї… потім.

[ ПОШКОДЖЕНИЙ ФАЙЛ]

…МОЖЛИВОСТЕЙ ОРБІТАЛЬНОГО ЧОВНИКА EMB-91 EMBRAER COMPANY. Комплекс озброєння десантно-бойового орбітального човника EMB-91 призначений для ефективного знищення наземних рухомих та стаціонарних, повітряних цілей (у т. ч. на будь-яких висотах та на фоні землі) та цілей у відкритому космосі (у т. ч. …

[ ПОШКОДЖЕНИЙ ФАЙЛ]

THE LAST TRAIN (с)

«Last train. Full moon. All change…»

Корпорація Soft Dreams Ltd. представляє вашій увазі «The Last Train» — новий корпоративний дрім-кроссовер для вас та ваших близьких.

Східна Європа, Австро-Угорщина, зима 1914-го року, завії, переддень світової війни. Комфортабельний Східний експрес прямує з Константинополя в Париж, поволі долаючи гірський хребет. Шикарні купе першого класу, вагон-ресторан, дим цигарок, невимушені розмови, брязкіт келихів, забута епоха, що мчить за вікном, завії, завії, завії… Романтика під стукіт коліс… Подорож крізь відстань та час… І жоден із пасажирів одного з найшикарніших потягів Європи не може собі уявити, чим завершиться для них ця поїздка.

Глухої ночі потяг застрягає у сніжних заметах посеред моторошних Карпатських гір. І не може зрушити з місця. Тиша та тьма за вікном. Завії. Допомога має прибути на світанку, котрий ще так не скоро… Та ж раптом звідкись із далеких гір, зі смерекових лісів та хуртовини доноситься пронизливе завивання. Що ж ЦЕ?..

[ ПОШКОДЖЕНИЙ ФАЙЛ]

…з трагічними подіями останніх місяців прес-служба корпорації General Biology висловлює свої співчуття сім’ям поранених та загиблих, а також наголошує, що грошові компенсації в сумі не менш ніж 2…

[ ПОШКОДЖЕНИЙ ФАЙЛ]

Флотський сніданок від BURGER TOWN!

МЕНЮ НА СЬОГОДНІ

Один з основних принципів роботи нашої компанії — це смак, безпека та якість харчової продукції на всьому шляху виробництва, починаючи від виробничої лінії та закінчуючи ресторанами і споживачем. Наша продукція проходить близько 500 перевірок, перш ніж опинитись у ваших руках! Відповідальність перед тисячами споживачів робить якість продукції найважливішою цінністю BURGER TOWN!

САНДВІЧ ІЗ ТОСТЕРА: Підсмажений зі смаком! Шматочки найніжнішого курячого філе в хрусткій гострій або оригінальній паніровці разом із соковитим листям салату, шматочками помідора та ніжним соусом ми загорнули в тортілью та підсмажили в тостері. I воно як ПІДСМАЖИЛОСЬ!.. [ПОКАЗАТИ ХАРЧОВУ ЦІННІСТЬ / ДОДАТИ В КАЛЬКУЛЯТОР КАЛОРІЙ]

(New!) БУРГЕР ЛАЙТ ІЗ ЯЙЦЕМ ТА ШИНКОЮ: улюблена гаряча булочка з яйцем, скибочкою сиру та двома скибочками шинки. [ПОКАЗАТИ ХАРЧОВУ ЦІННІСТЬ / ДОДАТИ В КАЛЬКУЛЯТОР КАЛОРІЙ]

ВІВСЯНКА: Просто каша — просто та ідеально! Смачна та поживна вівсяна каша з натуральних цільних вівсяних пластівців! [ПОКАЗАТИ ХАРЧОВУ ЦІННІСТЬ / ДОДАТИ В КАЛЬКУЛЯТОР КАЛОРІЙ]

КАРТОПЛЯ ФРІ: Смачні, обсмажені в рослинній олії та злегка підсолені палички картоплі. [ПОКАЗАТИ ХАРЧОВУ ЦІННІСТЬ / ДОДАТИ В КАЛЬКУЛЯТОР КАЛОРІЙ]

МОРКВЯНИЙ САЛАТ: Відбірна, нарізана паличками, свіжа морківка! [ПОКАЗАТИ ХАРЧОВУ ЦІННІСТЬ / ДОДАТИ В КАЛЬКУЛЯТОР КАЛОРІЙ]

ЯБЛУЧНИЙ ПИРІГ: Духмяний яблучний пиріг зі скибочками яблука, прикрашений тонким шаром кориці та пелюстками смаженого мигдалю, ммм — просто як із маминої кухні! [ПОКАЗАТИ ХАРЧОВУ ЦІННІСТЬ / ДОДАТИ В КАЛЬКУЛЯТОР КАЛОРІЙ]

КАРАМЕЛЬНЕ МОРОЗИВО: Морозиво з натурального цільного молока з доданням карамельного наповнювача. [ПОКАЗАТИ ХАРЧОВУ ЦІННІСТЬ / ДОДАТИ В КАЛЬКУЛЯТОР КАЛОРІЙ]

АЙС КАВА: Кава та збите молоко з додаванням льоду та ванільного сиропу. [ПОКАЗАТИ ХАРЧОВУ ЦІННІСТЬ / ДОДАТИ В КАЛЬКУЛЯТОР КАЛОРІЙ]

СПЕЦІАЛЬНА ПРОПОЗИЦІЯ! Хiти BURGER TOWN усього за 30 кредитів: КОСМО-ЧІЗБУРГЕР, АЙС КАВА та КУРЯЧА НIЖКА. Пропозиція дійсна в усіх ресторанах мережі BURGER TOWN на орбіті та поверхні «Лагуни» до 31.12.2284. (За умови наявності продукту, деталі акції в ресторані).

СПЕЦІАЛЬНА ПРОПОЗИЦІЯ! Спробуйте новий унікальний бургер від шефа всього за 40 кредитів! Гостра курочка в паніровці, соковите листя салату, пікантні мариновані огірочки, цибуля, фірмовий соус «Гамбургер» та булочка з кунжутом. Мммм!

СОЛДАТЕ! ЗАХИСНИКУ СВОБОДИ! Корпорація BURGER TOWN пам’ятає про твій подвиг та невимовно пишається тобою! Аби довести це, ми оголосили спеціальну акцію — тепер у кожному пакунку з твоїм замовленням BURGER TOWN ти знайдеш лист від твого маленького співвітчизника з Землі та колоній. Маленькі громадяни США вірять у твою перемогу та чекають на твоє швидке повернення. Сьогодні нам пише маленька Меррі Сандерс із Гантсвіллської конгломерації, штат Алабама: «Дорогий солдате Америки! Щиро дякую тобі за те, що ти захищаєш мене та мою сім’ю! Ви всі такі сміливі — вся наша сім’я пишається вами. Ми віримо, що ви обов’язково переможете російських монстрів та скоро, дуже скоро повернетесь додому. Ми з нетерпінням чекаємо на вас!!»

[ЗРОБИТИ ЗАМОВЛЕННЯ]

…

РОЗПІЗНАВАННЯ ПРОТОКОЛІВ…

GREGORY: …устаткували табір коло входу і… батареї майже на нулях, але генератори стаб… якихось древніх цехів і ліфтової секції… ліз в мережу, але мене щось одразу дампонуло — по ходу система безпеки досі по дефолту пробиває трафік, або я взагалі не вигрібаю, що це м… ну дещо тут вичепив — загалом усіляка столітня дурня, звалив купою на терміна… усе сильно фрагментоване — по системі тепер проскакує якась дрібна сверблячка, не можу відрегулювати… заразило індикацію, потім неначе пригасив… вже надто пізно — хай я завтра… і розкидай ти врешті «макогони» по периметру — мене заманало їхнє виття!..

NAUGHTY_DOG: …проскануй оболонку сок… і не тупи надалі, окей?.. виводок вантажних ботів, нехай розчистять… щоб ми одразу підскочили і запакували в човник в режимі зависання, замуруємо тод… «макогони» сильно демаскують на флотських частотах, потерпи т… и тут уже завершуємо — день-дв… повідомляй рап… ну… н… оффлай…

[ ПОШКОДЖЕНИЙ ФАЙЛ]

LOST HORIZON (с)

«Людство нарешті дізналось, що воно не саме у Всесвіті.

Але чи зрадіє цьому хоч хтось?..»

Листопад 2082-го року, розпал Карибської війни, «кібер-бум», перші біомодифікатори, перші тераформатовані планети… На одній із таких — Марсі корпорація Weyland розгорнула дослідницький комплекс та невелике містечко подалі від гамірних трас та велелюдних космодромів. Життя там тече повільне та сумовите — мешканці пліткують одне про одного, сваряться, пиячать, закохуються та помирають. Звичайна собі глушина, обвіяна вітрами та бурями, присипана марсіанською курявою. Але чому ж мешканці містечка все частіше відчувають якусь неясну, незрозумілу тугу? А дехто з них навіть зустрічає на пустельних вуличках своїх давно вже померлих близьких… І чи захочуть вони всі дізнатись жахаючу ПРАВДУ?

Корпорація Soft Dreams Ltd. пропонує вам зануритись в атмосферу далекого минулого, сплетену як із ретельно проаналізованого архівного матеріалу, так і з дбайливо відтворених міфів, міських легенд, конспірологічних здогадок та забобонів, у яких проживали наші з вами предки. Здійсніть із нами цю захоплюючу, ностальгійну подорож у позаминуле сторіччя, аби поміркувати над проблемою життя та смерті, природою часу та зрештою над тим, що є людина і людство?

Замовляйте контент в онлайн-супермаркетах та спеціалізованих точках Soft Dreams Ltd., а також…

РОЗПІЗНАВАННЯ ПРОТОКОЛІВ…

GREGORY: …, що ти не розкидав «макогони» — ми тут по ходу декого засік… вишлю п’ятеро пацанів уперед, в екіпіруванні, може, візьмуть слі… і буду повідомля… ти поки маякуй на… р… они…

NAUGHTY_DOG: … згорнеш і залатаєш склад, звалюємо негайно, це тобі не жар… ми вже на підльоті, жди дві години і все зачис… кщо просочиться хоча б щось — ми на Землі не жильці, ти в’їжджаєш чи н… не підведи мен…

[ ПОШКОДЖЕНИЙ ФАЙЛ]

…

— Що таке «макогони»? — спитала капітан, коли Оля відіслала їй розшифровку архіву.

— Якісь високочастотні пугачі, — здвигнула плечем та. — Скоріше за все.

- Їм докучали тварини?

— Можна і так сказати…

Оля легенько всміхнулась.

— У вас там вечір? — спитала ще.

— Скоро завечоріє, — одгукнулась капітан. — А що?

— Та нічого.

Оля знов легенько всміхнулась.

— Установіть патрульним зондам оцю конфігурацію…

admin:

/configuration_file/

[ ENABLE / DISABLE]

…

— Навіщо?

— Установіть.

— Добре… — капітан помовчала, а тоді знов сполошилась і заговорила якось роздратовано. — Слухайте, Ольго, я думала, що ці файли проллють якесь світло хоча б на тутешню діяльність корпорації, але це все якась нісенітниця, і я тепер навіть не знаю, із чого почати пошуки, не кажучи про цих піратів…

— Ні до чого, — мляво одізвалась Оля.

Вона криво морщилась, обдумуючи своє…

— Що?

— Вам нічого не треба шукати.

— Чому?

— Вони пролили.

— Що?? Чорт… — Асланоглу злісно видихнула, тоді, здавалось, узяла себе в руки. — Говоріть, будь ласка, чіткіше.

Оля випрямилась у своїй капсулі.

— Мем, розкопайте склад і ідентифікуйте його вміст — це все, що залишилось.

— Тобто «все, що залишилось»?

— Сегмент площини.

— Чого?

— Останній сегмент площини — ми її майже деконструювали.

— Я вас не розумію.

- І не треба, — понуро видихнула Оля і, від’єднавшись, відкинулась у капсулі.

Тепер їй було ясно, що площин насправді дві. Не так, як вона думала спочатку — гул, рожеві капці та браслет, ціль польоту, секретний полігон корпорації, пірати… Не так, треба було інакше, треба було одразу відділити ці дві площини одна від одної та відповідним чином масштабувати. Ось є гул, рожеві капці та браслет, а ось — секретний полігон та пірати. Ось вони лежать одна напроти одної, ці дві площини, причому одна з них гігантська, як гіперструна крізь половину галактики, а друга малесенька, як п’ятачок століття тому розбомбленого космодрому на покинутій, богом забутій планеті-полігоні. Що ж тоді таке «ціль польоту»? «Ціль польоту», Олю, це перемичка — от що це таке. Це дифузійна присоска, що поєднує дві площини.

Чи є інші подібні присоски? Імовірно, є. Одною з них може бути дамп та сверблячка піратського крекера. Оля була упевнена в тому, що аби пірат мав ліцензований інтерфейс (а не… що там за саморобка у нього була встановлена?), то замість сверблячки підхопив би АНАЛОГІЧНИЙ розсинхрон. Причому, і це вкрай важливо, оця його сверблячка була поки що позиційно найвищим випадком розсинхрону, ба більше того — позиційно найвищим присоском.

Щось там сталось рік-два тому, і поки Оля, ясна річ, уявлення не мала, що. Але якщо б це все був дрім, то пояснення було б простим: пірати якимось чином активували каталізатор гулу (що б це не було), і він задіяв експансію та проламався сюди. Але, по-перше, це не дрім, а по-друге — такі висновки вкрай передчасні. Треба було їх негайно чимось обґрунтувати, інакше Оля ризикувала з головою втонути у клятій трясовині власних домислів…

Ну, припустімо, пірати активували щось. Що це могло бути? Дані з відновлених терміналів практично повністю пояснили Олі і призначення полігону, і тутешні експерименти General Biology. І вона зараз була готова заприсягтися, що на полігоні не вивчали і не розробляли нічого такого, що могло б якимось чином вплинути на гіперструну довжиною в півгалактики…

Оля скрушно зітхнула і поморщилась.

«Боже, — подумала вона, — якими ж врешті дурницями вони тут займались!»

Оце тобі і вся секретність, і весь полігон, і всі нереальні мільярди від Пентагону, і всі військові флоти на орбіті… Навіщо? Навіщо в розпал війни займатися такою сущою нісенітницею на ТАКОМУ об’єкті? Коли у росіян вже були надсвітлові ракетні комплекси, нейтронні установки, суперзорельоти, креш… А вони сиділи тут табунами і копирсалися в якійсь євгеніці, в якійсь… У якомусь, хай хоч і триста раз забороненому, резервному копіюванні? Та тю…

І, виходячи з цього всього, — на біса сюди приперлись росіяни? Причому — з ледь не найбільш грізним та боєздатним зі своїх угрупувань… Все було як у тумані — файли з терміналів вичерпно пояснювали цілу купу всього, але тут же породжували все нові й нові питання. Туман заважав дихати, а ноги вгрузали в трясовину. Гул, гул…

Асланоглу прислала Олі скани відкопаного зондами технічного бокса під ліфтовою секцією. Оля одразу ж впізнала на них те, що й очікувала побачити — «льодовики». Продовгуваті й тоненькі квадратики контейнерів з надщільним носієм усередині. Допотопна піратська «приблуда»…

— Слухайте, — нерішуче озвалась Асланоглу, — от у оцій переписці сказано щось про зараження, то… — вона повела далі, затинаючись, — я подумала, що це, можливо, має стосунок до отих нано-вірусів… котрі, імовірно, розробляли тут у часи війни, і…

— Не має, — озвалась Оля, так само криво морщачись і обдумуючи своє. — Тут розробляли не віруси.

Вона сказала те неуважно, усе напружено обдумуючи своє…

— Як..? — знов здивувалась капітан. — Тобто? А… що ж тут розробляли?

— Потім поясню, — одгукнулась Оля, неуважно махнувши рукою. — Задайте зондам алгоритм детального сканування контейнерів, нехай вони…

Оля смикнулась, аби встати на весь зріст, і лише тепер згадала, що вона зараз мчить на десантно-бойовому човнику сил безпеки ООН крізь холодну глушину відкритого космосу…

— Нехай вони зчитають інфу зі специфікаційних міток на гранях контейнерів — там є такі блискучі штучки типу магнітних замків…

— Добре.

- І одразу пришліть ці дані мені — потім я скажу, що робити.

— Добре, зараз…

Вона іще вгляділась у скани. На ветхих стінах подекуди чорніли нерозчищені нарости грибка, тьмяно полискували дохлі рекламні панелі, плелись вузли інформаційної проводки під полущеною звуконепроникною плівкою… А просто в центрі приміщення рівними колонами один на одному громадились тоненькі контейнери з софтом. Схожі чимось на хендмейдні картини в металевій рамці, лише замість полотен зіяли мутні «льодяні» брили — деякі кольорові, деякі навіть із різнобарвними логотипами корпорацій, але більшість просто собі сіруваті, безликі…

— Ось, ловіть…

nur_aslanoglu:

<рівневий список>

00001 —

Виробник: Takashimaya Co.

Устаткування: INILabs3900 (модифікатор периферійної системи)

Назва: ABADDON YX

Тип: параметричний драйвер нового покоління

Версія: 1407.23

Дата: 2350

Система: Skytek Corporation S-700

Опис: симулятор віртуальної реальності

00002 —

Виробник: Coalescence Inc.

Устаткування: guidance_system

Назва: INNOVA ІІ

Тип: глобальне оновлення сканера

Версія: 000.1

Дата: 2342

Система: SkytekCorporationNR-2 (3–3.1), S-600, S-650 (лише обмежений функціонал),S-700 (моделі OYта більш давні НЕ ПІДТРИМУЮТЬСЯ)

Опис: пакет установки та швидкого налаштування режимів мультиспектрального бачення (потребує наявності розширеної «оборонної» версії імпланта guidance_system від Skytek Corporation, Northrop-Grumman Inc., ACMIndustries або аналогічних)

00003 —

Виробник: Iowa. LLC, Iowa Group

Устаткування: none

Назва: IOWA ENTERPRISE

Тип: оболонка

Версія: 1.6

Дата: 2349

Система: Iowa I-5

Опис: комплексна система прискореної регенерації (необхідні реєстраційні ключі корпорації Iowa)

00004 —

Виробник: General Biology, Al Anabar

Устаткування: none

Назва: ASHTAR-ANABARG2

Тип: оболонка інтерфейсу

Версія:G2

Дата: 2312

Система: none

Опис: базовий інструментарій фізіологічної регуляції (інтегрований до основних комерційних інтерфейсів)

00005 —

Виробник: General Biology

Устаткування: sky_system

Назва: GB REVOLUTION

Тип: імплант

Версія: базова

Дата: 2347

Система: Skytek Corporation S-800

Опис: модифікатор ЦНС

00006 —

Виробник: Skytek Corporation

Устаткування: security_system

Назва: SKAY ANGEL S-8

Тип: глобальне оновлення

Версія: базова

Дата:2350

Система: Skytek Corporation S-800 (та більш пізні)

Опис: пакетне імунне оновлення

00007 —

Виробник: Plague Inc.

Устаткування: none

Назва: T-REX SYSTEM

Тип: патоген

Версія: 1.1.8

Дата: none

Система: Skytek Corporation S-600 (650)

Опис: crack

…

Оля байдуже листала й листала список. Комерційні модифікатори, боти-зломщики, драйвери для бойових імплантів… Штуки заборонені, але в цілому — нічого цікавого.

00247 —

Виробник: Acme LTd

Устаткування: CERBERUS-Mod

Назва: AIDA

Тип: кумулятивне оновлення

Версія: none

Дата: none

Система: всі базові

Опис: пакет налаштування комунікаційних модулів

00247 —

Виробник: Invisible, Inc.

Устаткування: sky_organic

Назва: INVISIBLEGS

Тип: імплант

Версія: базова

Дата:2341

Система: Skytek Corporation S-700 (та більш давні)

Опис: модуль корекції зовнішності

…

— Підлітаємо! — почувся в відсіку бадьорий голосок Мануели.

А Оля все собі листала список…

Вона думала вже, що не знайде там нічого цікавого, та ж раптом… отетеріла.

Її погляд спинився на одній позиції:

00301 —

Виробник: Roscosmos Corporation

Устаткування: none

Назва: CRASH

Тип: патоген

Версія: 3.0

Дата: 2282

Система: none

Опис: virus

А далі позиції потекли суцільною стіною…

00302 —

Виробник: Roscosmos Corporation

Устаткування: none

Назва: CRASH

Тип: патоген

Версія: 3.0

Дата: 2282

Система: none

Опис: virus

00303 —

Виробник: Roscosmos Corporation

Устаткування: none

Назва: CRASH

Тип: патоген

Версія: 3.0

Дата: 2282

Система: none

Опис: virus

00304 —

Виробник: Roscosmos Corporation

Устаткування: none

Назва: CRASH

Тип: патоген

Версія: 3.0

Дата: 2282

Система: none

Опис: virus

…

305-й, 310-й, 350-й, 400-й контейнер…

00600 —

Виробник: Roscosmos Corporation

Устаткування: none

Назва: CRASH

Тип: патоген

Версія: 3.0

Дата: 2282

Система: none

Опис: virus

Вона не слухала тепер Асланоглу, котра все бубоніла до неї по зашифрованій лінії, не чула писку вхідного повідомлення мережі Okinawa-Net від Янсона, не чула волань Мануели — та саме допитувалась, куди їй краще пристикуватись…

Вона нічого не чула і не бачила — сиділа в своїй капсулі, ритмічно похитуючись вперед та назад…

Грузна трясовина поспішних висновків, домислів, здогадів та навпомацки проявлених площин розверзлась під її ногами, і вона, Оля, стрімко летіла тепер у провалля, в урвище, в пітьму…

Нестійкі площини домислів луснули під її підошвами просто в ту хвилю, коли вона поставила собі одне-єдине питання і одразу ж дала на нього відповідь.

Вона спитала себе:

— Де вони взяли вірус?

І одразу ж одповіла самій собі:

— На кораблі.

Ні, звичайно існував мізерний шанс, що патоген був на поверхні — росіяни висаджувались на планету в вісімдесятих, займали об’єкти General Biology, вони могли організувати там опорні пункти, склади, все таке… Проте Оля відчувала, що її налякана свідомість просто застує тими думками одну іншу лиховісну думку. А саме — якщо пірати влізли на корабель, то, вірогідно, розбудили те, що в ньому спало, те, про що їй вранці розказувала Асланоглу. А ще ця страхітлива здогадка була поясненням всього, вона пояснювала ВСЕ — і їхній «секретний» політ, і командора Яня, і навіть підозріло схожі розсинхрони скайтеківських інтерфейсів… І дамп, і гіперструну, і рожеві капці, і все, все, все…

Усе було так — щось сиділо в системах та мережах, нишпорило, «сніфило», сопло, щось робило свою чорну справу… Котрої Оля не могла зрозуміти, бо це ЩОСЬ було позиційно значно вищим за Олю — воно володіло якимись гігантськими, нереалістично гігантськими ресурсами.

То що це таке — вірус? І він уже діє? Але віруса НЕ БУЛО, Оля не фіксувала ніякого віруса, ніякого стороннього втручання. Ні за яким тверезим критерієм. Не було взагалі нічого, лише оце приглушене сопіння — то над правим вухом, то над лівим, а то взагалі десь віддалік… А як вслухатися, то просто собі вітер, просто дрібні перешкоди, шуми на лінії, несуттєві лаги… І будь-хто на її місці, будь-хто з професіоналів Skytek просто підвів би оцю всю нудотну симптоматику під тверезі, чіткі критерії та й заспокоївся, бо ж віруса не було. А граймери би дослухалися до своїх «чуйок» і шукали б навпомацки, і хапались би за все на світі, поки теж би не впевнились, що сигнатури стерильні, а значить, віруса немає й не було.

То що ж це все значить?

А якщо вірус таки був і було зараження, то чого ж у дідька корабель не охороняли, чого дозволили тут хазяйнувати якимсь нещасним контрабандистам?..

Так — ЧОГО?..

Оля дрібно, ледь помітно задрижала і обхопила долонями темно-червоні акумуляторні нарости на своїх ліктях…

Нещасні, безтолкові контрабандисти…

«Гуманістичні» вилупки…

Так, так…

Так.

Он воно що.

Контрабандисти — то, може, й нещасні, а от Кіра — навряд чи. Виходить, що Кіра звідкись ЗНАЛА про зореліт і вже ж абсолютно точно МОГЛА все це організувати. Але ж не могла вона нагнути цілу ООН?! Чи могла?.. Командування глобального регіону і миротворців вона врешті нагнула, але на це все у неї пішло майже десять років…

А якщо вона діяла не сама?

Ясна річ, не сама — тут до ворожки не ходи… Але ж полігон підконтрольний General Biology, а значить — підконтрольний Skytek! То що ж тут в дідька діється, га?

Треба негайно перевірити лайнер — Оля відчувала, що на лайнері знаходиться ключик від цієї головоломки…

— Ольго…

Вона відчула чиїсь дотик до миготливої зовнішньої мускулатури на своїм передпліччі, підвела погляд. Лейтенант Доусон перехилився до неї і обережно торкався її руки…

— Так…

Вона неуважно кивнула і звернулась не до нього, а до Асланоглу на поверхні планети.

— Мем, у нас дуже серйозні проблеми.

— Що таке? — сполошилась та. — Це через патогени? Не варто було розпечатувати склад?..

— Патогени тут ні до чого, — скрушно зітхнула Оля. — Цілісність контейнерів не порушена, до того ж…

Вона знов скривилась.

— …«лід» не активується подібним чином.

Вона торкнулась кігтястою рукавичкою до свого чола — жорсткі напальники одразу пом’якшились і приємно зігріли шкіру…

— Це дуже довго пояснювати, але нам час припиняти наші конспіративні ігри — треба переконати командора розблокувати галактичний зв'язок і негайно з’єднатися з Марсом та Венерою…

Вона опустила руку на коліно — по мускулах та сухожиллях її скафандра пробігли мляві полиски алізаринового та салатового…

— Ця халепа вже не до снаги ні мені, ні нам усім — треба залучати військових крекерів, безпекові спецпідрозділи Skytek, уряд…

Вона зітхнула і з силою стисла руку в кулак — алізаринові та салатові полиски злилися в пульсуючі золотаво-жовті прожилки, і ті одразу ж потьмяніли, згасаючи, а мускули на зап’ясті та фалангах пальців погрубіли …

— Я зараз поговорю з командором, — одізвалась Асланоглу.

— Думаю, командор і так знає більше за нас, — видихнула Оля. — Зробимо так — я зараз спробую заручитись підтримкою своїх колег із лайнера. Тамтешні шишки з Paradise Inside та впливові пасажири можуть примусити командора дослухатись. Якщо цього буде недостатньо — підключимось іще й ми з вами. Обговоримо все на поверхні, я прилечу одразу після відвідин лайнера. Я планую дослідити останки Ешлі Нолан — ви запакували їх належним чином?

— Так.

— Тоді до зустрічі, капітане.

— Олю… — перебила її Асланоглу. — Що відбувається?..

— Не знаю, мем, — чесно одповіла Оля. — І, чесно кажучи, навіть…

Вона поморщилась і розпрямила пальці — зовнішні м’язи зап’ястя дрібно зблиснули яскристою синьо-зеленою памороззю і тут же повністю згасли, розм’якли, зробились матово-сірими…

— Як я вже сказала, — продовжила вона, — ця халепа мені не до снаги.

Янсон скерував їхній човник до резервної шлюзової секції Paradise Inside. Таким чином він мав намір провести їх на лайнер, оминаючи цілу купу марудних перевірок та узгоджень із тутешньою службою безпеки — «райські бабки», як і належить закритій корпоративній структурі, ставились до чужаків із пересторогою, якщо не сказати — неприязню. Тим паче — до військових.

Пристикувавшись, човник освітив свій десантний відсік теплим смарагдовим і одразу ж розліпив люк, лишивши саму невагому лискучу декомпресійну перетинку. Перетинка також заіскрилась зеленим, інформуючи про готовність люка, і лейтенант Доусон ліниво мовив до рудоволосого сержанта:

— Мартінес… вперед!

Просто в ту ж мить назовні вискочили обидві рядові — вони не просто вийшли чи вибігли в люк, вони немовби відштовхнулись від своїх капсул-катапульт і щупарем шмигнули в іскристу перетинку. Це було так блискавично, що Оля не розгледіла навіть їхніх постатей — якісь розмиті тіни шмигнули назовні, одна, а за нею й друга… Капрал Гуахаро вже так не спішила, вона лише швидко піднялася з крісла капсули і, зробивши легкий крок уперед, шугнула в люк, немовби була в невагомості — не так блискавично, але теж вельми спритно.

Мартінес же пройшла через перетинку звичайним, навіть дещо розслабленим кроком.

Лейтенант люб’язно пропустив Олю вперед. Вона, зітхнувши, нахилила голову — оця іскриста перетинка завше здавалася їй чимось відразливою. Хоча та не мала ні ваги, ні запаху. І навіть геть не відчувалась на дотик. Іскристе полотно перетинки ковзнуло по кожній порі Олиного лиця (бррр!..), по кожній волосині та по всій поверхні скафандра. Скафандр між тим одразу відгукнувся, вивівши перед Олиним взором:

Атмосфера ПРИДАТНА

Тиск У НОРМІ

Загальний фон У НОРМІ

Патогени НЕ ВИЯВЛЕНО

Шолом-маску НЕ АКТИВОВАНО

Збір додаткових даних…

Рядові вже стояли на майданчику віддалік, капрал — коло самого люка, широко розставивши ноги та поважно склавши руки за спиною. Сержант розслаблено прогулювалась поблизу неї, полискуючи багряними відсвітами штучної мускулатури…

Сам майданчик був досить-таки тісним — за їх «скопою», немовби з самої стіни, стирчало синювате крило та бік іншого пристикованого човника, громіздкого «боїнга», а далі, скільки сягав зір, громадились порожні розчепірені кліщі підйомників. Напроти люку розпластався вузенький, стерильно-білий майданчик — з лівого його боку тулилась до протилежної стіни прозора вахтова будочка з купою дисплеїв усередині, а з правого — маленький банківський термінал Paradise Inside. Він щось на всю силу рекламував, мигаючи яскравими голограмами. Сама протилежна стіна, ясна річ, також була суцільною рекламною панеллю — привітні усміхнені лиця множились на ній, повідаючи про «нові актуальні пропозиції» та запевняючи, що «життя — це насолода»…

Разом із тим — майданчик не був безлюдним. Над ним роями снували охоронні дрони з сяючими фіолетовими вічками, а коло прозорої будочки стояло трійко людей у фіолетово-чорних скафандрах Paradise Inside Group. Ці їхні скафандри здалися Олі піратськими копіями флотських. Ніби чимось і схожі — вугільно-чорна мускулатура полискує ядуче-фіолетовим (ясна річ!), але якась вона не така, як у Олі та десантників, якась ніби висохла та зіжмакана. А фіолетові захисні панелі на грудях, плечах та гомілках такі громіздкі, що нагадують древні лати, звисають, мов одоробла — ото і всього.

У двох охоронців коло будки шоломи були неактивовані, і видно було, що то зовсім молоді хлопці — один із розтріпаним фіолетовим ірокезом та мерехтливою сережкою-мушлею у вусі, другий чорнявий та чорношкірий, блакитноокий… А от охоронець, що стояв попереду них, був у шоломі — самі лиш фіолетові вогники очей поблискували на тьмяному дисплейному забралі. Усі троє тримали в руках продовгуваті лазерні гвинтівки цивільного вжитку з бабками-емблемами на горбиках прицілів…

Фігура в шоломі відділилась від решти і рушила назустріч Олі та Кайлу.

— Лише криптограф, — суворо проказала вона через динамік шолома.

Голос був сухий та владний, але, поза всяким сумнівом, дівчачий.

— Що? — неуважно перепитала Оля.

— Хто з вас криптограф?

— Я… — протягла Оля, спиняючись.

— На борт пройде лише криптограф, — відрізала дівка.

— Чого це? — здивовано, але все ж вельми безтурботно поцікавився Кайл.

— Військові не мають повноважень перевіряти наші судна, — сухо проказала дівчина.

— Та ну? — так само безтурботно пирхнув Кайл.

— На борт пройде лише криптограф, — повторила охоронець.

— Серйозно? — пролунав тихий голос Мартінес.

Вона вже стояла зліва від Олі і всміхалася. Всміхалася тією самою підлітковою посмішкою, щирою, невимушеною… але щось у тій її посмішці невловимо змінилось. А багряні полиски її штучної мускулатури при цьому поволі тьмяніли, немов вицвітаючи…

— Подумай, — ще проказала сержант до охоронця якось дивно, вельми неприємно примружившись.

— Лише криптограф, — впевнено просичала охоронець і просто таки вп’ялась напальниками рукавичок у свою гвинтівку.

— Спокійно, Мартінес! — поблажливо вивів лейтенант. — Я проведу міс Рушді, а ви з дівчатами постережете човник.

Він раптом вельми розв’язно плеснув дівку-охоронця по плечу — та, бідолашна, аж кинулась зі своєю гвинтівкою!..

— А то від цих бандюг чого завгодно можна чекати, еге ж?

Він підморгнув дівці, і це вже, либонь, стало для неї останньою краплею. Вона ткнула окуляр своєї гвинтівки просто в грудну пластину лейтенанта. Хлопчаки позад неї сполошились і, ставши в вельми героїчні пози, також націлились… чогось у саму лише Олю.

Але тут логотип «Iowa. LLC» в кутику Олиного взору немовби налився кровю, і індикація поспішно замиготіла:

Тактичний сканер У МЕРЕЖІ

Усі системи ГОТОВІ

Активація бойового узгодження…

Над правим вухом ледь чутно загуло, і просто по центру зору виникла прицільна марка. Вона одразу зчервонилась і розпалась на три — найбільша навелась межи очі дівці в шоломі і проінформувала ядуче блакитним:

«ПРІОРИТЕТНА ЦІЛЬ»

А дві менші замиготіли поверх юнацьких голів — переливаючись то червонястим, то помаранчевим…

Colt-112

Формування допоміжних променів…

Направо й наліво від центральної прицільної марки побігли білі курсори, один з них інформував:

Pvt. KELVIN — активація МАСКУВАННЯ

А другий:

Pvt. O'CONNOR — активація МАСКУВАННЯ

Це все вклалось у якусь невловиму долю секунди, і Оля встигла лиш повести поглядом за одним курсором і вгледіти, як одна з десантниць збоку від неї просто розчинилась у повітрі. Не було ніякого розмитого, примарного силуету — геть нічого. Десантниця просто ЗНИКЛА, а курсор уже крутнувся в протилежний бік — Оля прослідкувала поглядом за ним і побачила, як обидві десантниці проявились у повітрі за спинами хлопчин-охоронців, немовби миттєво телепортувавшись туди абощо. Келвін та О'Коннор придушили хлопчин своїми ліктями, і ті тут же покидали свої недолугі пугачі. А наплічні гвинтівки десантниць піднялись, мов ті змійки, і націлили свої червонясті вічка у скроні хлопцям…

Це все влилось у нещасну долю секунди, і Олина індикація при цьому не вмовкала:

Cpl. GUACHARO — активація кінетичних бар’єрів

…

Cpl. GUACHARO дистанційно активув(ла) ВАШІ кінетичні бар’єри

…

Sgt.MARTINES задіяв(ла) ІМПУЛЬСНИЙ КАСТЕТ

Нахабна дівка-охоронець навіть не встигла отямитись — сержант просто підняла праву руку і розчепірила на ній два пальці — великий та вказівний, немовби просто показала їх дівці… Напальники засвітились блідим вогнем. І дівка тут же підлетіла вгору. Випустила з рук гвинтівку, зависла — незграбно, мляво засмикала руками та ногами…

Капрал Гуахаро повернулась і нависла над сержантом, закриваючи її від охоронних зондів своїми бар’єрами та своїм тілом. Тут уже отямилась і Оля — вона клацнула двома пальцями, і зонди з цокотом посипались на стерильно-білу підлогу майданчика.

А рудоволосу Мартінес було не пізнати — перед Олею стояла якась інша людина. Її скафандр повністю згас, штучна мускулатура була глянцевою та вугільно-чорною, і навіть компактні захисні пластини немовби померкли — стали не блакитними, а якимось лазуровими… В очах сержанта грали пекельні бісики, а посмішка перетворилась на навіжений оскал.

Вона легенько звела вказівний та безіменний пальці…

З дисплейного шолома завислої дівки посипались іскри, і він розмонтувався. Показалось налите кров’ю лице, розтріпане лілове волосся, вирячені оливкові оченята… Горло дівиці стислося, немовби од спазму, вона задихалась.

— У нас там, — вкрай спокійно вимовив Кайл, — висить військовий зореліт. І ми б могли взяти цей лайновіз штурмом… або хоча б розмантулити рельсотронами. Якщо так не доходить… Але боюсь, що…

Він байдуже махнув рукою, і дівка-охоронець грюкнулась додолу — напальники на руці сержанта згасли.

— Ми зробимо так, як я й сказав, — продовжив лейтенант, — я проведу міс Рушді, а ви тут…

Він неуважно зиркнув на розпластану дівку — та усе хапала ротом повітря.

— Побудьте з моїми дівчатами.

Він раптом різко повів ногою і роздавив підошвою продовгувату лазерну гвинтівку з фірмовою бабкою на прицільному приладді.

— Подумайте над своєю поведінкою, — меланхолійно докінчив він.

— Поспілкуємось, кралечко?

Мартінес лукаво підморгнула розпластаній і знову всміхнулась до неї отією вкрай неприємною відьомською посмішкою. А тоді пустила їй повітряний поцілунок, голосно чмокнувши пухкими губами.

— Ходімте, Ольго, — безтурботно вивів лейтенант і рушив до входу в службовий тунель.

Од прозорої вахтової будочки почувся тріск — то рядові нівечили підошвами лазерні гвинтівки хлопчаків. Оля коротко зиркнула на те неподобство і поспішила за Кайлом.

— Вистава була класна, — озвалась вона до нього вже в тунелі, — але надалі давайте обійдемось без цього, добре?

— Що? Тобто? — безтурботно всміхнувся лейтенант.

— Ну ви ж чудово знали, що я могла без проблем залочити їхню охоронну мережу, знали ж?

— Ну… — лейтенант соромливо всміхнувся.

— Ну знали ж? — спитала Оля ще, незлобиво.

— Ну мав же я якось прорекламувати вам свій підрозділ? — розвів руками Кайл. — Як каже Мартінес, маркетинг — наше все.

Оля неголосно засміялась.

— Вважайте, що вам вдалося, — одповіла вона. — Тепер я бачу, що маю справу зі злагодженою бойовою одиницею… а не з клубом ваших шанувальниць.

Лейтенант пирхнув.

— Навіть не знаю, як це у вас вийшло… — ще додала Оля поблажливо.

— Маю свої секрети, — озвався Кайл. — Але ви також талановито нам підіграли, — додав він після короткої мовчанки, — з отими зондами… як ви їх!..

Він картинно заклацав пальцями, мавпуючи Олю.

— Я старалась, — засміялась вона.

Кайл також засміявся, а потім неуважно мовив, потягуючись на ходу:

— А де ваш павучий родич має нас… Ох, матір твою! — видихнув він.

Двері службового тунелю саме роз’їхались, і вони обоє вгледіли одну з чисельних гравістанцій галактичного лайнеру. Власне, це була не гравістанція — це було місто. Чи хоча б — гамірний район великого міста. Вони з лейтенантом вийшли з тісного службового тунелю просто на перехрестя двох провулків. Широка пішохідна розв’язка була вимощена суцільними дзеркальними інфопанелями, по яких густо мерехтіла інтерактивна розмітка, дороговкази, реклами… По тій розв’язці у всі боки снували барвисті юрби людей. Дехто був і в комбінезонах, але загалом — у легкій буденній одежі. Словом — по них ніяк не можна сказати, що вони мають хоч якесь відношення до космофлоту, цивільного чи військового…

Немислимі рої яких тільки можна дронів клубочились над головами тих перехожих — тут були і охоронні, і рекламні, і пошукові, інженерні, дрони-кур’єри, дрони-поводирі, іграшкові дрони, дрони-нишпорки, дрони-репортери, комунікаційні, дрони-носії, дрони — домашні улюбленці… Дроно-фауна просто вражала різноманіттям — великі дрони і просто таки гігантські дрони, компактні і мініатюрні дрони, мікроскопічні дрони-бджілки і дрони, що динамічно міняли розмір. Були дрони яких завгодно кольорів, були такі, що динамічно міняли колір, були напівпрозорі та мерехтливі… Були дрони-трансформери, що міняли форму або розпадались на кілька частин і знов збирались в одне… Але найбільше, ясна річ, було дронів у вигляді фіолетових бабок. Такі теж мали купу різновидів — мініатюрні бабки носились над натовпом, повідаючи про «актуальні пропозиції», трохи більші таскали над узбіччям контейнери з різноманітними вантажами, ще більші літали у вишині кумедними зграйками, тягаючи над провулками голографічні рекламні розтяжки. Були ще фіолетові бабки, що чимось нагадували скорпіонів — такі лазили по дисплейних вікнах будівель, імовірно, виконуючи якісь налаштування…

А будівель також була сила-силенна. Вони густо обліпили перехрестя — тут були фірмові магазини, кав’ярні та ресторани, станції підзарядки, офіси, тренувальні зали, бари, нічні клуби, окремі дрім-серверні та навіть пара невеликих розважальних центрів із сяючими бульками куполів… Та чого тут тільки не було! Просто очі розбігалися…

Перехрестя гуділо сотнями голосів, мигтіло, тонуло в мерехтливому фіолетовому промінні та ядуче-бузкових спалахах реклам…

— Щоб я здох, — констатував Кайл, вдивляючись у той розмай. — А як воно тут усе…

Він зиркнув на Олю і неуважно повів рукою.

— …Вміщається?

Вона зобразила поблажливий посміх.

— Ви в курсі, що тут живе п'ятнадцять мільйонів чоловік?

— Скільки??

— Власне — тринадцять мільйонів, п’ятсот дев’яносто сім тисяч і сто дев’яносто п’ять, — протараторила Оля, зосереджено примружившись. — Це з усіма — екіпажем, пасажирами, обслугою, приватними арміями… невже ви про таке не чули?

— Та чув, але зроду не бачив.

Кайл зачудовано крутнув головою.

— Ну так, — кивнула Оля, — це й не дивно… зважаючи на те, як нас тут «тепло» приймали.

— Між нами кажучи, — прицмокнув лейтенант, все ще зачудовано озираючись, — якби не ваш колега, то ми навряд чи й з боєм би прорвались. На основних причалах нас би, либонь, чекали цілі дивізії…

— Цілком імовірно, — кивнула Оля. — До речі, щодо мого колеги — він має зустріти нас коло входу в підземку… ну тобто — станцію.

Вона задумливо поморщилась і підвела погляд до штучного, устеленого нескінченною рекламою неба.

— Це отам, — тицьнула пальцем кудись у кінець провулку. — Ходімо.

Кайл кивнув, і вони рушили крізь натовп.

— Містер Янсон обіцяв доправити нас на інженерній вагонетці до сектору General Biology… Містере Доусон…

— Кайл, — обережно поправив він її.

— Кайле…

Вона, вибачаючись, приклала руку до нагрудної пластини свого скафандра.

— Ви маєте розуміти, що містер Янсон має на лайнері вельми обмежені повноваження. Хоча він і професійний криптограф, і співробітник корпорації, однак реально він не може вказувати оцим усім нескінченним шишкам. Тому він намагатиметься провести нас буквально по лезу бритви — я просто хочу вас попросити…

Оля спинилась і дещо благально виставила руки.

— Не демонструвати всі ваші вражаючі бойові навички в секторі General Biology. Я вже мала справу з цими людьми і мушу сказати, що жартів вони зовсім не розуміють…

Кайл примирливо показав долоні.

— Домовились, — кивнув. — Перший і останній раз.

— От і добре, — зітхнула Оля. — Я, відверто кажучи, сама маю намір цілковито покластись на кмітливість та досвід свого колеги…

Вона замовкла, обдумуючи своє, а лейтенант запопадливо розчищав перед нею натовп, ідучи збоку і трошки обганяючи її. При цьому він усе роззирався на бузкове мерехтіння провулку і врешті мовив:

— Треба буде розпитати в Мартінес, чи не літала вона на таких…

І на запитальний Олин погляд пояснив:

— Вона зі скоробагатьок. Батько в неї — велика шишка в ACM Industries, ледь не головний акціонер чи щось таке… Відбилась від рук, і він запроторив її до кадетського корпусу. Там я її й знайшов. Була остання на курсі — з гауптвахти не вилазила. — Кайл зітхнув. — Лінива, розбещена, з дуром… Але в мене не до бешкетів. Тепер…

Він всміхнувся.

— Вона дійсно кавалер багатьох відзнак, але не за усмішку, — він узявся загинати пальці, — медаль «За відмінну службу», «Військово-космічна медаль», там, за одну колотнечу в Персеї… рубінова зірочка, стрічка «Кращому сержанту ВКС», «Кращому десантнику»…

Кайл почухав чоло.

— Три стрічки «Кращому десантнику». Це за учбові висадки — заохочувальна така дрібничка, але все одно приємно.

Він знов задоволено всміхнувся.

- І зі старим помирилась. Літає тепер до нього постійно на свята. Та і він у нас у розташуванні бував…

Олі сподобалось, як Кайл те все говорив. Сам його тон. У ньому відчувалась неабияка гордість за свою вихованку. Чи шанувальницю?.. Зрештою яка різниця — головне результат.

- Її вже два роки сватають в академію. Я вже так заледве штурханами не випихаю. Але — не хоче, — він розвів руками. — Подобається їй у мене.

Олі в цю хвилю здалося, що лейтенанту можна довіряти. Нічого конкретного — просто інтуїція. «Чуйка»…

— Кайле, можна нескромне питання?

Він усміхнувся, просто-таки розштовхуючи якусь квапливу парочку в спортивних комбінезонах і з цілою хмарою маленьких миготливих зондів за спинами…

— Ясна річ.

— Ви давно знаєте капітана?

— Асланоглу? Скільки й вас. Це її перший політ.

— Справді?

— Ну, в якості капітана, — він здвигнув плечима. — А що?

Оля повела бровою.

— Чесно кажучи, я вирішила, що ви її довірена особа… Або типу того.

— Так і є, — кивнув Кайл. — В якомусь сенсі.

Він пояснив:

— Вона здалась мені вельми проникливою людиною. І непоганим офіцером.

— Думаю, ви праві, — кивнула Оля.

— Ну, ми знайшли спільну мову. А беручи до уваги ситуацію з командором…

Він розвів руками, трохи уповільнюючи крок.

— Ви в курсі?

— В загальних рисах, — кивнув Кайл. — На флоті без інтриг ніяк. Мабуть, як і скрізь… Але щось мені підказує…

Він лукаво примружився:

— Що ви володієте більш вичерпною інформацією. І про командора, і про весь наш дивний політ.

— Боюсь, ви перебільшуєте.

Оля спинилась коло вітрини якогось невеликого пабу і, всміхнувшись, окинула лейтенанта оцінюючим поглядом.

— Боюсь, що ні, — лукаво всміхнувся й той.

— Ну, мої теревені з капітаном, ясна річ не пройшли повз ваші вуха, правда ж?

Він соромливо розвів руками.

— Судячи з усього, — продовжила Оля, — ви досвідчений бойовий офіцер і взагалі бувала людина, тож…

Вона окинула неуважним поглядом переливи реклам на вітрині та веселу колотнечу всередині пабу.

— Певне ж, ви зробили якісь висновки з моєї балаканини.

Лейтенант посерйознішав, але позирав на Ольгу так само досить дружньо.

— Я в загальних рисах знаю, що таке «крюк», — почав він. — Доводилось стикатись… В усякому разі — в контексті трепанації.

Оля уважно вгляділась у його дещо дівчаче лице, в дружній, але напрочуд серйозний погляд сіро-зелених очей.

— Решту я, зізнаюсь, мало зрозумів, — вивів він. — Окрім того, що фрази на кшталт «сегменти» та «деконструкція площини» походять з ужитку професійних криптографів. Я ж казав — нас трохи цьому навчали…

Оля вглядалась в його лице.

Так, він більш стелепний, ніж Асланоглу…

Цікаво — наскільки?

— Ви зрозуміли, що я близька до розв’язання ситуації, — констатувала Оля.

- Із цих ваших фраз? — лейтенант повів плечем і взявся правицею за лівий лікоть. — Власне — не певен. Але мені відомо, що таке «лід» — колись перехоплювали човник із цілою купою таких контейнерів…

Непогано, непогано…

— Проте головне, що я зрозумів із вашої розмови… — він примружився. — Це те, що не варто сумніватись у вашій компетенції.

— У моїй компетенції?

Оля дещо глузливо всміхнулась.

— Правильніше було б сказати — у ваших здібностях… Талантах.

Він звеселів, немовби знайшов урешті потрібне слово і неуважно клацнув пальцями.

Олі все більш подобалась ця гра — клята професійна жага…

— Через те, що я вжила вирази на кшталт «крюк», «лід» та «деконструкція площини»? — повела вона, так само глузливо всміхаючись.

Не глузливо навіть, а… з викликом.

— О, ні… — Кайл відчайдушно замотав головою.

Він склав руки на грудях і, озирнувшись, обіперся плечем об вітрину.

— Через те, що ви вжили іншу фразу. Одну.

Он ти який! Ну-ну, подивимось…

— Яку ж саме?

— Nichego, ne obrashchaj…

Кайл затнувся і раптом голосно розсміявся.

Але незлобиво.

— Воля ваша, — продовжив він, — але я вперше бачу…

Він почав загинати пальці…

— Росіянина-офіцера. Росіянина-військового. Росіянина — криптографа корпорації. І зрештою — росіянина на «Руанді». Думаю, ви в курсі, що на цей корабель було непросто потрапити… навіть людям не вашої нації.

Олі дуже сподобалось те, що лейтенант не ховає каменюки за пазухою, а каже просто як є.

— Якщо я просто вивчила мову? Сучасні інфопакети знівелюють будь-який акцент…

— О, ні-ні, — він розкуто махнув рукою. — Ніхто не буде вивчати цю мову просто так — я таких людей нині не знаю. Власне, я також її не знаю — ми просто проходили військову історію, часто-густо користуючись, гм… давнішими матеріалами… Значення того, що ви хотіли сказати, я зрозумів скоріше з контексту.

Він задумався.

- І, до речі, про акцент, — продовжив. — Я звичайно, не бозна-який знавець, але, по-моєму, він у вас не роскосмосівський. Те, що ми чули в архівних дрімах, звучало дещо інакше. Може, щось схоже і є, але…

Він повів рукою і Оля подумала: «Непогано, чорт би тебе забрав».

— А значить, ви з планетарної Росії, і значить, це ваша рідна мова — ви її не вивчили. Бо аби ви її вчили, то вчили б її найпоширеніший варіант — той, на якому свого часу розмовляла чверть галактики.

— Роскосмосівське шипіння, — байдуже вивела Оля.

— От-от. А якщо ви етнічна росіянка, то далі зовсім просто. Етнічна росіянка могла потрапити в лави Skytek, отримати погони лейтенанта СБ ООН та полетіти на цьому кораблі лише в одному випадку. Якщо вона володіє якимись просто-таки немислимими талантами у своїй справі. Якусь родинну протекцію абощо я, вибачайте, відкидаю — у вашому випадку це щось надто екстраординарне…

— Тут ви помилились, — розсміялася Оля.

— Та ну?

— На жаль, — сміючись, розвела руками.

Кайл також сміявся — зовсім добродушно.

— Мій чоловік розробляв цей корабель.

— Серйозно?

Оля кумедно кивнула.

— Ну тут я дав маху… — Кайл винувато почухав потилицю. — Ну, а щодо решти?

— Непогано, містере Доусон, — Оля також обперлась плечем об вітрину і одразу ж винувато піднесла руку до грудей. — Лейтенанте Кайл.

— Вам щось відомо, правда ж? — спитав він, змовницьки примружившись. — Про політ, про полігон, про тутешні дослідження?

— Щось відомо, — кивнула вона.

— Поділитесь?

Вона вивела перед очі годинник, тоді карту даного сектора лайнера, запросила поточне розташування Янсона… Головний криптограф ще не прибув на станцію — возився з чимось у своєму секторі. Трохи часу ще було…

— У нас іще є трохи часу, — мовила вона до лейтенанта.

Зрештою, вона просто не могла відмовити собі в задоволенні і трохи розважитись — це було професійне. Відкривати неспеціалісту всі свої таїни — це… Це ніби як водити сліпця по отакому провулку. Він ні біса не бачить, ну, припустімо, лише чує, а ти йому розказуєш, який вигляд має товар, котрий йому тільки-но прорекламував зонд, який у нього логотип, як виглядає сам зонд, що за люди ідуть навкруг, у що вони вдягнені, що за заклади громадяться вздовж провулку. Ти розказуєш, і він дивується інтерактивній розмітці під ногами, скорпіонам-ремонтникам, випуклим куполам розважальних центрів, мерехтливому фіолетовому промінню та ядуче-бузковим спалахам реклам…

А потім ти така кажеш йому, що навкруг оцього всього пожвавленого району чималенького міста — черево галактичного лайнера. А навкруг самого лайнера — космічна тьма. І до найближчого СПРАВЖНЬОГО міста — летіти й летіти, а на найближчій планеті лиш мертві лабораторні комплекси в заростях джунглів.

І от, сказавши це все, ти просто стежиш за реакцією сліпця.

Ну так — це вельми веселить.

І так — це не що інше, як гординя.

— Перегляньте оцю директорію, — сказала вона десантнику.

Вона скинула йому дані з першого вцілілого терміналу і стала чекати, поки він ознайомиться. Він був перспективним — з ним могло бути цікаво. Асланоглу була, чесно кажучи, тугувата — Оля не передчувала ніяких веселощів щодо моменту, коли доведеться відкривати перед капітаном карти. А от лейтенант, судячи з усього, був розторопнішим.

— Ну… — протягнув він, вивчивши директорію, — досить швидко як для військового і з біса повільно для будь-кого із крекерів…

— Які висновки ви можете зробити з цього? — нетерпляче спитала Оля.

— Ну, — він знов посерйознішав, як і тоді, на початку розмови. — Я б ставив на те, що це якісь службові файли корпорації… Вельми уривчасті. Судячи з усього — більшість даних безповоротно втрачені, але й із того, що є, можна дещо прикинути…

Він заговорив трошки впевненіше — ним оволодів знайомий Олі шифрувальний запал…

— Директорія свідчить про те, що на планеті ставились якісь масштабні біосферні експерименти. І вони увінчались успіхом — було виведено цілу купу істот, рослин і тварин, деякі з них відомі нам, а деякі…

Оля нетерпляче двічі клацнула пальцями, перебиваючи безглузду балаканину.

— Кайле, я б просила вас бути уважнішим — у нас немає часу розжовувати все до манної каші.

— Що не так?.. — розгубився десантник.

— Усе, — нетерпляче махнула рукою Оля. — Ваші висновки — цілковита нісенітниця. Окрім того, що архів пошкоджено, але це очевидно.

— Просвітіть мене, — сумирно кивнув він.

— Цей архів не має стосунку до General Biology, і це абсолютно точно.

— Чому так?

— Почнемо спочатку, з картинок. Чому науковий співробітник General Biology не має у своєму розпорядженні придатних зображень? 3-D проекцій, сканів, повної розшифровки ДНК — всього на світі?.. Цих істот розробляла General Biology — якого біса співробітник корпорації користується якимись калічними замальовками в редакторі, аби описати цих істот?

— Припустімо переконали — що далі?

— О, а далі ще цікавіше!.. Далі текст. Перечитайте його ще раз і зрозумійте врешті, що його автор не лише не співробітник General Biology, а й узагалі не науковець.

І Оля таки почала йому розжовувати…

— «…Має близько двох десятків погано досліджених підвидів», — що це за ідіотська фраза? Якщо цими клятими підвидами мають бути під зав’язку ЗАБИТІ всі бази даних корпорації. Послухайте, ви — офіцер СБ ООН. Думаю, що в вашій роботі ви стикаєтесь ніяк не з меншою кількістю безглуздої писанини, ніж я в своїй. Коли треба ретельно фіксувати кожен свій крок, і рух, і подих…

— Що є, те є…

— Отож бо й воно! А тут гіпотетичний співробітник корпорації, виходить, не уявляє, що діється на їхньому пріоритетному об’єкті… Для чого він у такому разі взагалі все оце пише?

— Ну припустімо, — Кайл тяжко крутнув головою.

— Далі те саме… «Вид мало описаний та несертифікований, імовірно, походить від…», — що це в дідька за «імовірно»? Оцим-от «імовірно» майорить увесь клятий текст… «імовірно, далекий нащадок», «імовірно, є далеким нащадком», «Імовірно, є напрочуд агресивною…». І знов оце от: «Вивчені напрочуд слабо», «імовірно, виконують роль крил», «Достовірно невідомі причини подібного явища» і таке інше. Це писав співробітник корпорації? Науковець? Зверніть увагу на сам стиль записів, на термінологію, на все на світі…

Кайл кивнув.

— А тепер повернемось до зображень… Що ви бачите на позиціях «Печаль-трава» та «Високогірна глиця»?

— Печаль-траву та глицю… — не розуміючи, вивів Кайл.

— В принципі, правильно, — кивнула Оля. — Це фотки з Окі.

— Та ну?..

— Перевірте, як хочете… А разом переконайтеся в тому, що записи про бабку Фіцжеральд та центаврійську зоряницю — це стислий переклад статей звідти ж.

Кайл вирячився на Олю.

— Почекайте-но… Значить, висновок такий, що ця людина, цей автор, слабо поінформований про…

— Ні-ні, — вона безцеремонно перебила його. — Я так не сказала. Я лише сказала, що ця людина не є науковцем і не є співробітником General Biology, а це різні речі. Ця людина була поінформована більше за нас обох разом узятих.

— Почекайте… — він тяжко задумався. — Я не розумію…

— От, — тріумфально кивнула Оля. — А мали б. Симптоматично вже те, що ви не вважали за потрібне хоча б запам’ятати ім’я автора цих записів — а воно там зазначене. І ви мали запам’ятати це ім’я, бо ця особа має ключове для нас значення. Вона була на планеті вже після війни, після евакуації учених, судячи зі стилю письма та матеріалів з Окі, — подивіться на версії правок зображень у мережі! — вона була тут і нишпорила на покинутих об’єктах — саме звідти походить її вражаюча поінформованість…

— Почекайте… — він знов крутнув головою. — Ні, знов не розумію — звідки такі висновки?..

- Із директорії! — нетерпляче простогнала Оля. — Дивіться ж!.. Вам відома бабка під назвою «райка» або «маскот»?

— Ну так, — кивнув лейтенант. — Я сам марсіанин, але мати з Нью-Аргентини, вони там водяться і дошкуляють, там їх якраз «райками» кличуть…

— Що значить це слово «райка»?

— Ну бабка ж так називається…

— Ні, бабка називається «бабкою Фіцжеральд», це її офіційна назва, а «райка» — це прізвисько, сленгова назва…

— Ну?

— Турну! — Оля несильно штурхонула десантника по нагрудній пластині. — Подивіться на записи — кожна з тварин чи рослин, навіть ендемічна, має СЛЕНГОВІ назви, навіть по кілька їх варіантів!.. Звідки стороння людина могла їх дізнатись?? Ще й через десятиліття після евакуації планети…

Кайл мовчав.

— Від людей із корпорації або з об’єктів на поверхні планети. Якби вона контактувала з корпорацією, то дані були б більш вичерпні. Не було б оцих усіх «імовірно» і тому подібного. Хаотичність та фрагментарність даних свідчить, що вони отримані де прийдеться, навмання скомпоновані — результат цієї роботи ми й бачимо.

- І ви зробили ці висновки, відштовхуючись від сленгової назви бабки?..

— В основному від болотного латаття… — зітхнула Оля. — Дуже вже специфічне оце його найменування «лілія переселення». Виглядає так, що малось на увазі переселення на планету науково-дослідного персоналу корпорації. Можливо, назву приурочили до якоїсь його річниці або типу того — немає сенсу гадати, та й навіщо? Якщо в тексті прямо вказано на правильність моїх висновків.

— Де?

— Я ж просила вас бути уважнішим, — Оля всміхнулась дещо зверхньо. — зверніть увагу на фрази «у вцілілих фрагментах внутрішньої кореспонденції корпорації» та «Судячи з фрагментів кореспонденції General Biology…»

— Чорт, точно… — лейтенант втомлено потер скроні.

- І ще одна деталь — вона нам знадобиться надалі. Поверніться до картинок, бачите оці нечіткі та розмиті?

— Так, і що?

— В принципі, ви не маєте цього знати, тут потрібні професійні навички… — Оля ще всміхнулась. — Але я подумала, що раз ви вже практикували злиття особистості з сектанта на отій пустельній планеті, то, можливо, здогадаєтесь…

— Кажіть уже, я переможений!..

Кайл так само несильно штурхонув Олю в груди.

— Ці зображення злиті з мозку іншої людини. Погана якість викликана тим, що ЦНС, із якої виконували злиття, була «чистою», себто геть не мала ніяких імплантів…

— Почекайте… — Кайл забігав очима. — Оця… Ешлі Нолан, так?

— Так.

— Вона взяла ці зображення зі стороннього мозку? Тут на планеті, чи що?

— Так.

— Чий же це був мозок?

Оля таємниче всміхнулась.

— Не квапте події… Вивчіть оці три директорії. Це з відновленого капітаном терміналу. Ним послуговувались пірати.

Оля скинула йому останні дані і додала, поки він передивлявся:

— Стосовно карт — не буду вас перевантажувати. Скажу лише, що на картах Ешлі Нолан, імовірніше за все, позначені об’єкти, де вона побувала. В усякому разі, чотири з них точно співпадають з об’єктами, вказаними у відкритих джерелах, ну себто в Окі — Небраска-дельта, Олд Небраска, Космодром Омаха, Волт Сіті…

Судячи з показань координатора, Янсон уже вирушив на тутешню станцію — мав скоро бути.

— Добре — кажіть як є, у мене немає ідей, — зітхнув лейтенант.

— Ну хоч щось… — благально зітхнула Оля. — Подивіться на директорії — які ж симпатюлі!..

— Ну добре, ну… — лейтенант виглядав розгубленим. — Перша, здається, мало що нам каже — вона вкрай стара.

— Вони тут обидві старі, але я погоджусь — поки наказ по космодрому нам мало що може сказати… Окрім того, що космодром могли знищити не росіяни, а самі американці — аби він не дістався ворогу.

— Ну так.

— Хоча це малоймовірно, зважаючи на купу стародавніх трупів в атріумі — либонь, це таки наслідок орбітального бомбардування.

— Згоден.

— Добре, далі.

— Що далі? Якийсь незрозумілий текст — імовірно, художній опис якогось дріму абощо…

— О, ні! Оцей текст, либонь, найцікавіший з усього масиву — він просто шикарний. Даю наводку — Гішу.

— Що?

— Гішу. Вам зустрічалось це слово?

— Так, у…

— У записах Ешлі Нолан, вірно. Власне, там іще фігурує болотна собака. І я підозрюю, що істота, яка в даному тексті фігурує як плавун — це те, що Ешлі Нолан називала чорним василіском — надто вже схоже. Підозрюю також, що тутешні велетні і левіафан — це одна й та сама тварина…

— До чого ви хилите?..

— Давайте так — я не буду вас мучити оцим текстом. Це було б нечесно — в Центрі Skytek нас навчали розшифровувати космогонічні міфи, і дана задачка для мене була найпростішою з усіх. Я просто повідомлю вам її вирішення. Слухайте уважно.

Кайл кивнув.

— У першому розділі описано процес терраформатування планети.

— ТОБТО?

- І досить навіть детально… Гадаю, що шматок про жбурляння каменюк описує бомбардування мертвої планети якимись об’єктами з найближчого пояса астероїдів. Можливо, там ідеться і про направлені вибухи в літосфері або щось на кшталт того — в усякому разі, їм же треба було розкрутити ядро, утворити оці два милих супутники, яку-не-яку атмосферу і таке інше, правда?.. І це в найкоротший термін — замовник не терпів зволікання.

— Почекайте…

— Щось мені підказує, що в розділі «зливи» можуть міститись дані про наступний етап — заселення планети якоюсь корисною мікрофлорою, мене непокоять оці от водорості, схоже на те, що так формувалась придатна для життя атмосфера…

— Олю…

— Хоча я в цьому, зізнаюсь, геть не спеціаліст…

— Олю!

— О, вибачте, — вона всміхнулась.

— Ви хочете сказати, що General Biology навіщось зашифрувало процес терраформатування планети в оцей дурнуватий текст?

— Що?… Ні-і! — вона крутнула головою, тяжко виринаючи з вирви власних думок. — Цей текст склали не в General Biology — вони його всього лиш переклали. Ну — записали і переклали.

— Почекайте… ХТО тоді його склав?

Оля таємниче всміхнулась.

— Аборигени.

— ХТО?

— Кайле, слухайте дуже уважно і не перебивайте, добре? Янсон вже під’їжджає, у нас вкрай мало часу…

Кайл кивнув.

— В цьому тексті описано майже ВСЕ, що нас цікавить, все, що стосується полігону. І найважливіше те, що тут описаний головний експеримент — насправді їх було два. Що таке рахи?

Кайл мовчав — обіцяв же не перебивати.

— Рахи — це дослідницький персонал General Biology. Ви могли читати в Окі про кліматичні, біосферні, еволюційні та інші туманні експерименти на цій планеті. Проте ви могли читати й про експерименти над людьми… Ось вони терраформатують планету — утворюють магнітосферу, супутники і таке інше. Ось вони утворюють атмосферу — скоріше за все, за допомогою мікроорганізмів. Ось у них уже є ціла купа води. «Рахи били по небу п’ять частин часу — хлистали зливи, мигтіли блискавиці, і кров небесна стікала в прадавні моря». Розумієте?? «Там вона рождала водорості, а водорості, мішаючись із прибережним мулом, пливли в далечінь». Тут починається біосферний експеримент, вірніше — якийсь час вони йдуть паралельно. Дивіться. «Та врешті рахи накидали зі своїх човнів так багацько каміння, що воно стирчало з морів — із того каміння вийшли перші атоли, рифи, гірські хребти та вулкани». Човни — це орбітальні станції та зорельоти корпорації. Якийсь час персонал висить на орбіті й робить свою справу. І ось вступає прискорена еволюція — вони створюють біологічні види. Не питайте, за яким принципом йде відбір — я не знаю. Одначе в розділі «Гішу» описаний певний збій. Якийсь катаклізм, я не знаю — вірогідно, їм не вдалося відповідним чином врівноважити біологічні ніші, і довелося втрутитись у процес безпосередньо. В усякому разі, тут сказано: «Рахи, проспавшись од хмелю, схопились за голови та полізли зі своїх човнів униз». Далі все так само розпливчасто, але основна лінія чітко прокреслюється, дивіться: «Вожді рахів спустились із верхнього світу і стали вирізати людські душі з пагонів очерету». Вожді рахів. Це вже починається основний експеримент.

— Експеримент над людьми? — не витерпів Кайл.

— Власне, я не знаю, як це було зроблено в деталях. Можливо, вони клонували якихось наших викопних пращурів, можливо — це якась власна ексклюзивна розробка, але вони врешті утворили щось подібне до людей, в усякому — до древніх людей, примітивних. Вони утворили якісь примітивні общини, ось тут про роди… Гадаю, персонал корпорації щось їм навіював, цим примітивним людиноподібним істотам — якось скеровував їхній розвиток у потрібне їм русло, в тому числі і соціальний… Їм це було потрібно, адже… Ось. Атані. Те, що вони називають Атані — це і є головний експеримент.

— Що це значить?..

— На якомусь етапі вони штучно розділили оце примітивне людство на дві еволюційні гілки, так. Одна — люди на кшталт нас, а інша, це найцікавіше, інша була пріоритетною. Це такі собі мисливці на людей, такі собі хижі людиноподібні мавпи чи щось на кшталт того… Вони й були метою експерименту, були пріоритетною розробкою корпорації. Гадаю, їх розробляли у військових цілях…

— Як солдат? Чи що?..

- Імовірно, хоча…

Оля задумалась.

— Капища рахів — це лабораторні комплекси General Biology. Ну тобто — це власне будь-які об’єкти на поверхні, але в основному, я думаю йдеться про лабораторні комплекси… Розумієте, з якогось моменту починається інший експеримент, більш серйозний. Вам відомо, що таке резервне копіювання?

— Не зовсім.

— Ну, це схоже на те, що ви зробили з отим своїм сектантом на пустельній планеті… Проте на більш глибинному рівні. Колись це називалось «цифровим безсмертям», по суті, грубо кажучи — це запис вашого мозку на зовнішній носій, зазвичай тоді використовували штучні нейронні системи. Це заборонили як досліди, дотичні до штучного інтелекту, та і потреби вже не було — з’явився «Posthuman Project», і всі стали напихати себе імплантантами, спочатку примітивними, потім повністю інтегрованими до організму. Проте ці роботи йшли то там, то сям, я знаю, що колись і Skytek цим займався задля своїх цілей… Так от — в оцій легенді вельми правдоподібно описаний якраз такий випадок. Ну отам, про капища, як він зустрічає свою дружину… Розумієте — в якийсь момент вони стали використовувати основну свою розробку, оцих от людинововків, задля якоїсь іншої мети. Вірогідно, із їх допомогою вони проводили свої досліди на аборигенах, але мені здається, що справа не лише в цьому. Тут є одна дифузійна присоска…

Вона засміялась:

— Я не буду пояснювати, що це таке, це довго… Але зрозумійте — тут робилось щось більш важливе, ніж євгенічні розробки та досліди з резервним копіюванням. Бо, це дуже важливо, в кінці війни сюди прийшли росіяни. Їм щось тут було конче потрібно, і я не думаю, що їм на щось знадобились ці страховидла чи примітивні племена, котрі ці страховидла методично вирізали… Їм було потрібне щось більш важливе. Сьогодні Асланоглу розказала мені про «мертві руки», вам щось про це відомо?

— Навряд чи більше, ніж Асланоглу, — Кайл розвів руками.

— В усякому разі, там було щось пов’язане зі штучним інтелектом. Розумієте? Тут резервне копіювання, там — штучний інтелект. Надто дивний збіг. Поки важко щось припускати… У мене є кілька туманних версій — можливо, наприклад, вони, тобто General Biology, розробляли тут щось на зразок військового суперкомп’ютера, використовуючи цифрові зліпки особистостей оцих-от хижих людей… Можливо — щось інше. Поки що немає сенсу гадати. Але факт залишається фактом — росіяни не просто прийшли, а й товклись тут настільки довго, що навіть обезсмертились у фольклорі примітивних племен.

— Тобто… — Кайл здивовано повів бровами. — Росіяни — це…

— Угу, — кивнула Оля. — Тума-Текалі, — і тут же пригрозила лейтенанту пальцем. — Але не здумайте тепер так обзивати мене!..

— Послухайте… — лейтенант нахмурився, щось напружено обдумуючи. — Можна кілька питань?

— Валяйте, — Оля тріумфувала.

— По-перше — звідки оцим примітивним племенам, чи що воно таке… відомі оці всі подробиці про терраформатування і таке інше?

— Швидше за все, від самих рахів, — Оля крутнула головою. — Тобто — дослідницького персоналу. Вони їм це самі розказували чи показували, а чи навіювали в рамках якогось, скажімо, соціального чи навіть етнографіного експеримента… Я впевнена, що вони тут проводили цілу купу дослідів — така можливість! На Землі чи в обжитих колоніях їх би всіх за це судили, а тут, під крилом Пентагона… Зрештою, персонал корпорації, як видно хоча б і з оцієї легенди про капища, вельми тісно контактував із племенами — я думаю, це тут була зовсім не рідкість.

— Все одно звучить якось…

— Чуєте, давайте парі? — Оля голосно розсміялась. — Я ж планую сьогодні відвідати Лагуну, тож… Виявиться, що я права, то ви поставите мені ром, чи яку там ще гидоту ви п’єте?

— Ви хочете сказати, що… вони тут? Досі тут?

— Не знаю щодо племен… — здвигнула плечима Оля. — Ешлі Нолан стовідсотково з ними контактувала — пам’ятаєте ті розмиті знімки? Думаю, що вона витягла їх із їхніх голів… Проте важко сказати, наскільки давно.

Оля озирнулась — координатор вказував їй, що Янсон тільки-но прибув на станцію…

— Але оцих вовчиськ я вам покажу вже сьогодні ввечері. Ви ж читали піратську переписку…

— Виття… — вражено протягнув лейтенант. — Вони підходили до космодрому…

— Гадаю, що виття вкруг космодрому — це щось на кшталт молитов чи ритуальних вигуків… Ви ж читали — там сказано…

— «По типу якимось богам», — протягнув Кайл.

— От-от, — поблажливо кивнула Оля.

Вона тріумфувала, тріумфувала!..

«Яка ж ти вишкварка…

Одстань!

Hozyajskij krekerok!!

Zaloch'sya dura!..»

— Точно! — Кайл знов повів зіницями і процитував: — «…Ловічок замовника в General Biology сказав, що це якась довбана роз…»

— Роз… — поблажливо почала Оля.

Як до малої дитини.

— Розробка! — вигукнув Кайл.

А вона собі тріумфувала…

Він помовчав із хвилю, а тоді видихнув, крутнувши головою:

— Міс Ольго… це було вражаюче!

Вона засміялась навіть трохи соромливо.

Мовила:

— Ну мала ж і я якось себе прорекламувати, так же?..

— Знаєте що, — він подав їй п’ятірню, — я виставлюсь у будь-якому разі. Хоча рому я й не п’ю.

— Там побачимо, — зітхнула вона і дружньо потисла його руку. — Час іти, містер Янсон уже тут…

Вони віддалились від пабу, шубовснули в натовп і одразу ж втонули в мерехтливому фіолетовому промінні та ядуче-бузкових спалахах реклам…

Янсон стовбичив трошки збоку від входу в станцію. Головний криптограф лайнера був у стандартному салатовому комбінезоні корпорації та накинутій поверх нього чорній куртці з фіолетовою бабкою Paradise Inside на грудях. Коло нього стояла голомоза дівка у схожому вбранні — чорно-фіолетовому комбезі Paradise Inside та точно такій же, як у криптографа, громіздкій куртці.

Побачивши Олю з лейтенантом, Янсон махнув на них рукою і показав два пальці, мовляв: «Постійте там, дві хвилини…». І почав щось говорити до голомозої дівки, вельми емоційно жестикулюючи.

— Відверто кажучи, — мовила Оля до Кайла, коли вони спинились, — оця фраза якраз мене найбільше і непокоїть…

— Яка саме?

— «…ловічок замовника в General Biology», — понуро протягла Оля.

— Чому?

Вона мовчала, обдумуючи своє.

Тоді одізвалась:

— Тут ось що… Я не буду вам пояснювати всього — це довго. Просто скажу, що пірати були на російському крейсері.

— Та ну? — Кайл крутнув головою. — Це точно?

— З високою імовірністю.

— Тобто… ті самі пірати, що напали на тутешній рятувальний човник, так?

— Власне, я не впевнена, що човник узагалі був, — неуважно протягла Оля знов обдумуючи своє.

— Тобто?

— Поки важко сказати… — поморщилась вона.

Янсон стовідсотково щось доводив голомозій дівці — він метляв руками, показуючи то на себе, то на натовп коло входу, тоді нахилявся до голомозої і щось їй шепотів на вухо, тоді, немов не стримавшись, знов щось вигукував і метляв руками… Оля втупилась у ту емоційну суперечку невидющим поглядом.

— Але як вони могли потрапити… на «Кальонову»? Як? — не розумів лейтенант. — Це бойовий корабель майже столітньої давності — до того ж російський! Там же мала бути якась система безпеки, врешті-решт!..

Він немовби питав те сам у себе — не в Олі…

— Чорт, вони мали б знати хоча б якісь паролі або щось подібне… Звідки?

— Від людини, що їх найняла, — неуважно прорекла Оля, так і дивлячись на суперечку.

Там дещо змінилось — невідомо звідки взялась низенька та пухкенька чорнява дівчинка в салатовому комбінезоні. Вона стала збоку від Янсона і почала кричати на голомозу, так само емоційно метляючи руками. Вона кричала так голосно, що окремі її фрази долинали до Олі з Кайлом через гул натовпу:

«Перепакостили!..»

«Дістали!..»

«До дідькової матері!..»

І таке інше…

— Ви навіть знаєте, хто їх найняв? — спитав ошелешений Кайл.

— Гадаю, що так.

- І хто ж це?

— Тварюка, котрої я боюсь більше всіх на світі, — швидко проговорила Оля.

— Що?..

Дівчинка в салатовому комбінезоні, здавалось, захлинулась у власному воланні і… раптом схопила голомозу за комір куртки обома руками. Але та реагувала вельми апатично — стояла рівно, опустивши руки по швах, і лише продовжувала завзято вертіти головою, примруживши очі…

— Паролі… — криво всміхнулась Оля. — Паролі — це взагалі суща дурниця. Господи — та навіть я їх знаю!..

— Тобто?? — Кайл вилупився на неї.

— Дуже просто, — мовила вона, загальмовано втупившись у завзяту суперечку трьох людей у комбінезонах.

І проказала завченим, чеканним тоном:

— Для екстреного доступу до базових систем на військових об’єктах Роскосмосу військовослужбовцям необхідно виконати наступний алгоритм дій. На будь-якому первинному сенсорному дисплеї перевірки генних ключів необхідно викликати числове табло. Числове табло викликається довгим натисканням у центр дисплею великим пальцем правої руки і наступним виконанням простої жестової фігури «Ouroboros»…

Оля зобразила в повітрі стрімкий круговий рух правою рукою — самими пальцями…

— …Після чого необхідно прикласти до дисплею тильну сторону зап’ястя.

Вона немовби приклала…

— Після появи на дисплеї числового табло необхідно набрати на ньому наступну числову комбінацію…

Вона немовби набрала, дублюючи вголос:

— …Нуль, нуль, нуль, нуль, нуль, нуль, нуль, нуль, нуль.

Вона видихнула.

— Після вводу комбінації необхідно запросити екстрений доступ до базових систем за допомогою кодової фрази російською.

Вона опустила очі.

— Кодова фраза: «Mertvecy govoryat…»

Вона косо зиркнула на лейтенанта і ледь усміхнулась.

У мерехтливому фіолетовому промінні та ядуче-бузкових спалахах реклам та посмішка здалась йому вовчим оскалом.

— У нашому випадку, — продовжила вона, — фраза могла б виглядати якось так…

Лейтенант якось несвідомо повів рукою — на якусь мить йому раптом здалося, що перед ним голодний дикий звір і він зараз кинеться…

— Mertvecy govoryat — otkroj shlyuz.

Цей хижий погляд в спалахах реклам…

— А ви не просто росіянка, так? — обережно спитав він.

Так само немовби закриваючись від неї ледь піднятою рукою.

— Ви ж спадковий військовий? — спитала вона. — Як і більшість із вас, так?

— Власне, так, по батьку.

— Ну от і я… — похмуро вивела вона, — от і я щось на кшталт того.

«Вовченя… — чогось подумалось Кайлу. — Кинеться?..»

І він вище підняв оту свою руку…

І легенько, обережно плеснув нею Олі по плечу.

— Радий, що тепер ми на одному боці, — невимушено проказав він.

І вовченя кудись зникло. Те саме тендітне каштановолосе дівча всміхалось навіть якось соромливо…

— Навзаєм, — проказало воно.

Янсон підізвав їх не через дві хвилини, а через усі двадцять. Він поздоровкався за руку з Олею та Кайлом і лише втомлено зітхнув:

— Застосував усю свою харизму, аби вициганити для нас інженерну вагонетку. У мене тут таке безладдя, міс Рушді…

Він повів їх не до парадного входу в станцію, а кудись убік — там був затемнений і вельми занедбаний коридорчик. Поодинокі рекламні панелі заледве освітлювали його млявими потойбічними полисками, а на стелі то там то сям зіяли потворні тріщини зі згнилими покручами інформаційних ліній всередині. Дохлі інфолінії протікали і понуро скапували додолу, формуючи на нудотній сіруватій підлозі різнобарвні калюжки…

Коридорчик час од часу розгалужувався, але здавався цілковито безлюдним. Лише один раз у боковому тунелі їм трапився якийсь бородатий дідок в інженерному комбінезоні Paradise Inside — він сидів на гравістільчику коло однієї з порепаних ліній і зосереджено копирсався в ній, розгорнувши перед очима голографічний екран напульсника…

— Відверто кажучи — я в розпачі… — бубонів Янсон до Олі всю дорогу — на лейтенанта він, здавалось, зовсім не зважав. — Багатії знудились і мов показилися! Поки збирався до вас, мусив відволіктись на інцидент. Один із власників Massive Dynamic вчинив зі своєю службою безпеки стрілянину в громадському секторі! А там паркова зона — люди на відпочинку, з дітьми… Ледве зумів їх усіх розвести — цього вилупка і охоронні підрозділи лайнера! А той крейзонутий усе волав, що хтось, мовляв, хоче його з’їсти… Ні, ну ви уявляєте — вийшли в громадський сектор у скафандрах, бойовими порядками, з активованим маскуванням… — Янсон понуро зітхнув. — До всього маю більш серйозну проблему. Судячи з усього — сектор General Biology з дня на день піде війною на InGen Corporation … і я уявлення не маю, як цьому зарадити. Якщо ми пробовтаємось тут ще хоча б із тиждень, то…

— Власне, я про це й хотіла з вами переговорити, — обірвала його Оля.

Аби не втрачати часу, вона стала слати йому текстові повідомлення в Окі — той лише понуро кивав, час од часу зітхав та, бува, відпускав короткі репліки на кшталт:

«Все так серйозно?..»

«Схоже на те…»

«Слушно…»

Оля ж на них лише коротко кивала, або крутила головою, або взагалі не реагувала…

Скоро вони досягли таких самих затемнених пневмосходів і швидко злетіли вниз до чогось на кшталт мініатюрної станції. Тут було сяюче тунельне гніздо і охайна безлюдна платформа з одинокою рекламною панеллю на стіні… Панель саме повідомляла про «знижки», «актуальні пропозиції» та нагадувала, що «життя — це насолода».

— Почекаємо тут вагонетку… — вивів Янсон у сяючий жолоб тунелю, а тоді, повернувшись до Олі, мовив. — Ваші зауваги дуже слушні, колего — зроблю, що зможу. У мене є на прикметі кілька впливових акціонерів, що могли б скерувати ситуацію у вигідне для нас русло, до того ж — екіпаж лайнера також, гадаю, хотів би встановити контакт із цим вашим «космічним вовком» і поставити йому деякі питання… Я займусь цим одразу, як проведу вас. У мене катастрофічно мало людей, — зітхнув Янсон, ізнов завівши свою безнадійну пісню, — і навіть ті, що є, зв’язані по руках і ногах. Узяти хоча б і оцю ситуацію з Massive Dynamic…

Він іще щось хотів говорити, але тут із гнізда випливла обіцяна овальна фіолетово-чорна вагонетка. Вони втрьох зайшли до неї і тут же помчали по звивистому мерехтливому тунелю. Оля ізнов почала перекидатись із Янсоном текстовими повідомленнями, а лейтенант байдуже втупився в ядучі спалахи реклам на панорамному дисплеї збоку…

…

Paradise Inside Group презентує новий ексклюзивний рівень відпочинку для Вас та Ваших близьких! Мис Радості — планета-курорт у віддаленому затишному куточку Рукава Оріона — відкриває свої двері вже цього року! Важко описати словами те відчуття блаженства, що охопить тут всіх і кожного! Спеціалістами Paradise Inside Group при співпраці з корпорацією General Biology створена унікальна екосистема, що якнайкраще відповідає поняттю «райський відпочинок», адже якщо десь у межах нашої галактики і існує рай, то лише тут, на «Мисі Радості»! Отож не баріться — загадуйте падаючій зорі бажання «Хочу на курорт!», а ще краще — «Хочу на Мис Радості з Paradise Inside Group!».

Paradise Inside Group — життя це насолода!

…

Захоплюючі САФАРІ-ТУРИ на заповідних планетах PARADISE INSIDE GROUP!

Уявіть, що вам випала нагода повернутись у доісторичне минуле — в часи до появи людей. За мільйони й мільйони років до появи людей. Уявіть нескінченні хвойні ліси та папоротникові прерії кінця мезозойської ери, уявіть болотисті низини палеозою — туманні, вологі, обжиті велетенськими бабками та першими земноводними. Уявіть, як у світанкових променях виникають численні стада броньованих рогатих трицераптосів і, грузько похитуючись, ідуть, ідуть просто на вас! Поруч, підстрибуючи, проносяться жахливі тиранозаври, а в небі царюють малі та велетенські птерозаври — розділяючи його з далекими предками нинішніх птахів. Уявіть моря, заповнені небаченими іхтіозаврами, уявіть…

Хоча… навіщо уявляти?

Може краще — побачити на власні очі?

І корпорація PARADISE INSIDE GROUP надасть вам таку можливість!

Вирушайте в не займані цивілізацією місця, де вирує незнане, прекрасне в своєму різноманітті життя. Життя, котре здатне приголомшити навіть бувалих космічних мандрівників! Диплодоки, величні тарбозаври та кетцалькоатлі, археоптерикси, дакораптори, ігуанодони, бронтозаври та стегозаври, меганеври та ендрюсархи — повне розмаїття викопних форм життя, флори та фауни, а також детальне відтворення самого лику прадавніх епох Землі ви зустрінете на планетних системах RODINIA — новому амбітному проекті PARADISE INSIDE GROUP! Кожна з цих планет з усією можливою достовірністю відтворює ту чи інакшу геологічну епоху нашої рідної планети, і наведений перелік — лише млявий опис справжнього розмаїття життя на планетах системи RODINIA! Прилітайте та погляньте на довершеність стародавньої природи власними очима — можливо, саме ВАМ пощастить побачити появу на світ печерного лева чи мамонта або перший вихід на сушу якогось із його далеких пращурів. Спробуйте самотужки вполювати тиранозавра — кому, як не вам, довести, що людина — найдовершеніший суперхижак за всю історію!

Усе це — абсолютно новий світ, дикий та прекрасний, котрий дозволить вам відчути себе першовідкривачем та побачити, здавалося б, назавжди зниклих істот у їхньому природному середовищі.

А щоб ваш відпочинок був наповнений масою приємних вражень та пройшов на найвищому рівні, ми розташуємо вас у комфортних та перевірених готелях на орбітальних станціях або навіть на поверхні планети, у межах периметру із захисних бар’єрів — просто посеред древньої савани або заростей прадавнього тропічного лісу. Для вашого кривавого полювання ми надамо вам абсолютно нові моделі авіамобілів виробництва концерну Massive Dynamic зі встановленими динамічними бар’єрами та інноваційною системою маскування, найсучасніші бронескафандри та маскхалати корпорації Iowa. LLC обладнані повним функціоналом озброєння — дієвими мисливськими аналогами військових розробок Colt та Northrop-Grumman Inc. А наші професійні гіди, живі та автоматичні, якнайглибше занурять вас у цей чарівливий світ доісторичних епох. Подаруйте собі незабутню пригоду!

І не баріться — пропозиція обмежена!

…

Вітаємо вас, зоряні мандрівники!

Вам набридли однотипні круїзи та курортні планети з їх однаковісіньким райським кліматом та розмаїтою, але такою звичною та буденною природою? Вам набридли типові розваги та ландшафти? Усі ці нескінченні райські острови, джунглі, прерії, савани, спекотні пустелі, безликі ліси та галявини помірного пояса, промерзлі вершини гір та альпійські луки, глухі океанічні глибини з їхніми згаслими вулканами та нікому не потрібними, давно вже кимось розгаданими таємницями? Вам набридли незвідані планети з їхніми метановими океанами, сірчаною атмосферою чи аміачним льодом? Ці однаковісінькі світанкові та вечірні заграви у шквальних атмосферах газових гігантів… Вам усе це справді так набридло!..

І ми вас розуміємо!

І ми питаємо вас — чи не хотіли б ви абсолютно нових вражень?

А що як ми покажемо вам давно мертвий, полишений людьми світ?

Світ, що ще десятиліття тому був абсолютно закритим, і про нього ходили лише вкрай моторошні чутки та легенди?

Світ немислимий, таємничий та… назавжди втрачений.

Що як ми покажемо вам… НОВИЙ КРАСНОЯРСЬК?

Так, так, вам не почулося — ми покажемо вам покинуту планету-мегаполіс, легендарну колишню столицю Об’єднаної Росії. Вона відійшла у вічність, як і країна-загарбник, що її породила, але на її поверхні та численних штучних супутниках ще збереглися руїни її молодості, там ще жевріє яке-не-яке життя — заражена рослинність пробирається в міста, а поверхами покинутих хмарочосів блукають вироджені та спотворені звірі — блукають у пошуках муміфікованих людських трупів. Запилена, загазована та токсична атмосфера періщить по провулках отруйними дощами, а на вцілілих вулицях красується вицвіла пропаганда та потрощена реклама колись могутньої корпорації «Roscosmos». Це місце, про яке знає весь світ, але до недавнього часу воно було абсолютно закритим. Це планета-привид, що заснула на віки-вічні, приколисана кривавими сполохами немислимої війни. Час тут назавжди спинився.

І для вас ми готові відкрити цей таємничий, загаслий світ довоєнної колоніальної Росії. Загиблий Новий Красноярськ відкриває вам двері в рамках нашого ексклюзивного, офіційно схваленого та узгодженого з СБ ООН туру! Тисячі вдячних клієнтів з усього світу вже відчули на собі моторошні чари цього безголосого пам’ятника галактичної війни. БЕЗПЕКА — ЕКСТРІМ — КОМФОРТ — ось три основні складові нашої діяльності тут, у Новому Красноярську, тож ви можете абсолютно точно ні про що не перейматись.

Бронюйте поїздку просто зараз, і вже скоро ви зможете взяти участь у найбільш карколомній пригоді вашого життя!

Paradise Inside Group — життя це насолода!

…

Стрункий-огрядний…

Високий-низький…

Колір волосся…

Колір очей…

Колір шкіри…

Форма підборіддя…

Об’єм талії…

Розмах плечей…

Фізична сила…

Витривалість…

Раса…

Вік…

Стать…

— це все просто слова…

які не мають значення.

ASHTAR-ANABAR (с)

Ти сам обираєш…

яким тобі бути.

ASHTAR-ANABAR G100 — новий вдосконалений фізіологічний компонент базового інтерфейсу від корпорації General Biology та концерну Al Anabar. Інтегрований до основних комерційних продуктів Skytek.

Лише два слова:

ASHTAR-ANABAR (с)

Кайл уже було хотів відвернутись від вікна-дисплею, як тут потік нудотної реклами зник і на всю протяжність екрану замерехтів концентричний напис:

ПЛЯЖІ ІЄРИХОНУ

Обмеження максимальної швидкості вагонетки…

Зупинка НЕ ПЕРЕДБАЧЕНА

— О-ох…

Тільки й видихнув десантник, адже очікував побачити тут що завгодно, але не РЕАЛЬНІ пляжі… Вагонетка пригальмувала не настільки, щоб можна було все детально розгледіти, проте чудово було видно білосніжну піщану смугу без кінця й краю — по ній копошилась сила-силенна людей. Синьо-зелені хвилі наповзали на ту смугу і ліниво відкочувались назад, темніли, розгладжувались у суцільну неозору площину, і та врешті зливалася з обрієм, губилась у димному сизому мареві. Полуденне сонце нещадно розпікало весь той безкрай, і в бездонному небі не виднілось ні хмарини… І лиш велетенські рекламні спалахи в голубіні нагадували про штучність того видива та ілюзорність отого безкраю. Над усією протяжністю пляжів у бездонному синьому небі то там то сям займались і палахкотіли різнокольорові написи та логотипи — кумедний салатовий павучок Skytek плів по небесній сфері своє химерне плетиво і розчинявся в ній, а ось уже звідусіль налітали фіолетові бабки Paradise Inside, рясним дощем сипались із небес синьо-червоні ромбики General Biology, червоне кружальце з чорними ієрогліфами Okinawa Inc. застувало собою полуденне сонце, а стилізована арабська в’язь Al Anabar тремтіла у димному сизому мареві понад штучним обрієм…

— Це громадські пляжі, — неуважно пояснив Янсон, — для обслуги…

І знов повернувся до Олі, зосереджено морщачись.

Вагонетка знов ковзнула в сяючий тунель, і дисплей замигтів «актуальними пропозиціями», проте Кайл більше од нього не одвертався. І був нагороджений. Через кілька хвиль реклама знов змінилась концентричним написом:

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО СЕКТОРУ GENERAL BIOLOGY!

29 СЕКЦІЯ ОГЛЯДОВОЇ ПАЛУБИ (КОРМОВИЙ РІВЕНЬ)

Обмеження максимальної швидкості вагонетки…

Зупинка НЕ ПЕРЕДБАЧЕНА

І вагонетка тут же випурхнула в космічну чорноту. Міріади різнобарвних зір та туманностей сяяли в тій чорноті так яскраво і здавались такими близькими, що Кайл замилувався і не одразу помітив між них більш тьмяні вогники… Граві-гондоли — маленькі, чималі та просто таки гігантські плавали в повітрі, немовби між самих зір. Та що гондоли — цілі велетенські будівлі витали в чорноті та застували зоряні розсипи. Ресторани, якісь менші забігайлівки, торгові комплекси, стадіони та атракціони… Осьде одна зоря немовби одділялася від більшої і пливла собі кудись, пливла… А вглядівшись, Кайл бачив, що то не зоря ніяка, а, скажімо, літаючий комплекс SMatch із сяючими бульками куполів. А осьде од якогось червоного гіганта відколовся шматочок — і став червоним кружальцем із чорними мазками ієрогліфів. А осьде якась туманність немовби вибухнула самоцвітами гондол… А ось…

Вагонетка знов шугнула в тунель, і Янсон понуро зітхнув:

— Під’їжджаємо…

Він раптом повернувся до Кайла і дещо невпевнено мовив:

— Лейтенанте Доусон…

Виявляється він не те щоб зовсім не звернув на Кайла уваги — навіть запам’ятав його ім’я…

— …Боюсь, що я зможу провести в сектор лише міс Рушді. Я все розумію, але не на все можу вплинути — мої можливості тут вельми обмежені. Було б добре, якби ви почекали ззовні, на станції — я не думаю, що це все займе надто багато…

— Почекайте, — перебила його Оля, дещо втомлено всміхнувшись до десантника. — Мені вкрай необхідно оглянути даного пацієнта… раптом що — то я буду на зв’язку.

Кайл стримано кивнув, і вагонетка раптом поринула в якусь незвичну тремтливу напівтьму, спинилась, розліпилась… Вони втрьох опинились на вельми незвичайній станції. Та скоріше нагадувала справдешню природню печеру. Перед вагонеткою тулилась вузенька, запилена та потріскана платформа — із чогось схожого на білий мармур. Вогкі шматки глини та вологого ґрунту обліпили її по краях, а з тріщин у мармурі то там то сям лізли якісь чахлі хворобливі паростки. Такі самі потріскані та вищерблені мармурові сходи спускались униз, в оту тремтливу напівтьму… Стіни ж та стеля цього дивного приміщення були нерівною кам’янистою породою, що громадилась навкруг, утворюючи щось на кшталт нори — по біластих кам’яних брилах плівся мох, стікали цівочки вологи, подекуди навіть стирчало щось на кшталт сталактитів. Повітря було затхле, вогке, віддавало цвіллю. І скрізь стояла невимовна, нереальна тиша — лише чутно було, як волога скапує зі стін та стелі.

Кап-кап!..

Кап… Кап…

І відлуння отих скапувань аж гуло по станції-печері…

Кап-кап…

Бух-бух!..

Кап-кап…

Кайл лише скептично прицмокнув і лишився на потрісканій платформі, а Оля з Янсоном спустились по вищерблених біластих сходах униз. Тут сходи перейшли в таку собі стежечку з відполірованих мармурових плит — таких самих потрісканих. Стежечка звивалась між мілких калюжок, а по біластій породі стін так само гуляли оті тремтливі полиски, немовби від багаття або чого такого… от тільки ніякого багаття не було. Тремтливе світло просто собі гуляло печерою, мішаючись із низькими пасмами понурої мли…

Підошви Олиного скафандру стишували її кроки, а от Янсон все бухкав та ковзав своїми кросівками по знівеченому мармуру, породжуючи громове відлуння…

Кап-кап!..

Ковз-ковз…

Гух-гух!..

Бух-бух!..

Волога, цвіль, калюжки, бліді й лякливі полиски вогню…

Скоро печера почала різко розширятись і якось ніби вирівнюватись — мармуровий грот робився все більш окультуреним, обтесаним, і вони вдвох врешті вийшли у щось на кшталт високої, вельми просторої галереї. Тут було ще світліше, не так вогко, стежечка розширилась до майданчика і привела їх до нових, більших та ширших мармурних сходинок, що завершувались масивними височенними кам’яними дверима. Над тими дверима у вигляді козирка нависав величезний, дещо скошений синьо-червоний ромб, грані якого заледве промінились мертвенним сяйвом. Той ромб з обох сторін від дверей тримали на плечах та руках мармурові фігури атлантів. То були оголені, застиглі в якихось напружених, вимучених позах хлопець та дівчина. Довгі закудлані пасма спадали на їхні вродливі лиця та обвивали їм шиї, а очі в обох були стомлено примружені. Вони ледь пригинались під ваготою ромба (дівчина — трохи дужче), а їхні довершені тіла немовби звело скаженою судомою — одначе на змучених лицях застигли такі солодкаві та навіть хтиві гримаси, що здавалося, ніби тримання ромба завдає їм обом якоїсь нереальної, просто таки неможливої насолоди…

Оля з Янсоном піднялись по сходах, і якраз напроти атлантових ніг їх спинив громовий голос. Атлант-дівчина, так і не розплющуючи примружених очей, розверзла мармурові уста і змучено простогнала:

— Лише дівчина.

А атлант-хлопець додав:

— Вас проведуть.

І втомлено зітхнув.

Янсон ніяково потоптався по тому мармурному ганку…

- Ідіть, — заспокійливо кивнула йому Оля.

— Займусь нашою справою, — так само ніяково кивнув він і збіг по сходинках униз.

У ту ж хвилю височенні двері з неабияким гуркотом та скреготом розійшлися і зазіяли непроглядною могильною тьмою… І Оля увійшла в тую тьму.

Оля увійшла в тую тьму і двері за її спиною закрились із таким же немислимим гулом та скреготом. Вона звичним рухом обхопила лікті долонями і стала чекати в тій пітьмі. Через мить перед нею розійшлися такі самі височенні стулки і явили їй тісний, викладений цеглою коридорчик. Вона неспішно покрокувала ним до якоїсь далекої світлової плями. Цегла стін була нерівна, подекуди полущена, а вище, під самою стелею, в ній зіяло щось на кшталт вузеньких бійниць — із них у коридор падали скошені промені денного світла. Подекуди звисали пагони плюща та ще якоїсь покрученої травиці, а в смугах світла під стелею клубочився дрібний пил…

Оля дійшла до краю коридорчика і повернула вліво. І спинилась дещо остовпіло. На широкому підвіконні, ліниво звісивши дужі ноги, сидів стрункий та патлатий світловолосий хлопчина. Він був високий, широкоплечий і досить миловидний. Його б можна було назвати живою копією отого мармурового атланта…

Особливо зважаючи на те, що він так само був АБСОЛЮТНО нагим.

Оля ковзнула розгубленим поглядом по його бронзовій засмазі і вкрай несолідно прокашлялась.

— Міс Рушді?

Хлопчина просяяв самовпевненою білозубою посмішкою і пружно скочив із підвіконня, ставши майже впритул до Олі.

— Міс Сальваторе чекає на вас, прошу за мною!

Він розвернувся і розслаблено покрокував далі коридором. Оля зиркнула йому вслід, тоді соромливо відвела погляд — почала з дещо екзальтованою цікавістю роздивлятись оцей новий коридор…

У цьому коридорі вже повсюдно плівся плющ і було багато високих вікон із широкими підвіконнями — вони тяглися одне за одним, і за ними розкидалася направду вражаюча панорама. Там виднівся зарослий густою травою пологий пагорб, а за ним хвилювалось безкрає лазурове море. До пагорба вздовж моря приступала кипарисова алея, а на його вершечку біліла витонченими колонами одинока альтанка… По полуденних, залитих світлом небесах плили рідкі купчасті хмарини, а легкий вітер доносив у коридор солоний запах моря, висохлих трав та ще чогось такого квіткового, незвичного, солодкуватого… щось загуділо коло Олиного вуха — вона різко повернулась і вгледіла, що то смугастий оклецькуватий джмелик. Він облетів навкруг її голови та й шугнув собі у вікно.

Нагий хлопчина вивів Олю на мощену каменем вуличку — вздовж неї росли ті ж таки кипариси та пінії, тягнувся цегляний паркан у людський зріст, на узбіччі буяли духмяні трави та здригався під тихим вітром алізариновий цвіт дикого олеандра. Вдалині за парканом, подалі від моря, виднівся ще один пологий пагорб із густим оливковим гаєм коло підніжжя та величною білою садибою на самому вершечку.

— Мікроклімат — що треба!.. — пробубоніла Оля сама до себе і коротко зиркнула на свого провожатого, тоді опустила погляд на кам’яну кладку дороги… Хлопчина звернув у бік отієї віддаленої садиби — там у паркані виявилось щось подібне до хвіртки. Звідти круто вниз спускались ще одні вищерблені ступені. У самому їх низу розкидалось щось на кшталт ряду купалень із білого мармуру — були лавки, ротонди з колонами, якісь статуї — цілі ансамблі їх, цегляний паркан, якісь двері в ньому — до ряду якихось прибудов. Подекуди шуміли фонтани, водоспади, висились кипариси, а гамірні лебедині зграї, здавалось, геть не боялись людей. А людей там було багацько…

Геть нагі хлопці та дівчата теревенили на лавках, проходжувались по буйнотравому лугу, плескались в зеленуватій воді купалень, пірнали та виринали з тої води, збирались у зграйки, бризкались, обіймались, цілувались… Гамір над тими купальнями стояв ще й який — сміх, викрики, верески, теревені, зітхання, стогін…

Оля знов без усілякої потреби прокашлялась і зійшла врешті зі сходів у густу траву. Її провожатий підбіг до одної з купалень і, запопадливо ставши на одне коліно, подав руку одній із дівчат — пишногрудій золотоволосій красуні з такою ж, як і в нього, бронзовою засмагою. Вона ліниво подала йому свою тонку правицю, і хлопчина лагідно та обережно витяг дівчину з зеленуватої води — опустив стрункими ніжками на білосніжний мармур, а сам тут же шубовснув у зеленувату воду всім своїм ідеальним тілом.

Одначе золотоволоса не лишилася сама — звідкись уже взялися ще дві нагі дівиці, такі самі засмаглі, стрункі та пишногруді, вони піднесли якесь величезне ворсянисте полотенце і, шанобливо поклонившись золотоволосій, почали турботливо обтирати її наготу. Золотоволоса в цей час стояла, розслаблено відкинувши назад голову та вельми артистично зігнувши праву ніжку в коліні — очі її були приплющені, але не стільки солодкаво, скільки якось апатично. За тим одна з дівиць-прислужниць хуткими пасами заплела довжелезні червлені пасма в акуратну і досить складну за дизайном зачіску, а друга одягла на золотоволоску щось подібне до напівпрозорого хітона ніжно-карамельного кольору. Хітон той був накинутий лиш на одне плече і спадав униз, залишаючи відкритою і половину грудей, і бронзовий торс аж по саме випукле округле стегно…

Прислужниці шанобливо відійшли від золотоволосої й тут же пірнули у воду, прилащившись там до довговолосого хлопчини, а золотоволоса ступила босими ногами в різнотрав’я — рушила в бік Олі впевненим розкутим кроком, так само примружуючи очі. Окрім накинутого на одне плече напівпрозорого хітона та стильної зачіски, золотоволоса, здавалось, мало чим відрізнялась від розв’язних оголених дівок навкруг, але Оля вже достеменно знала, хто перед нею. О, так — покрутившись між небожителів не надто й багато, вона, одначе, вже встигла вивчити і цей розкутий крок, і цю самовпевнену поставу, і цей презирливий погляд з-під опущених вій…

Рудоволоса розплющила очі і зиркнула в Олині якимось липким, маслянистим поглядом. І Оля вгледіла нарешті колір її райдужок. Він був ніжно-рожевий.

Вона заледве стримала себе, аби не закричати скажено на всю оцю пасторальну середземноморську рівнину:

«Попався, сучий ти сину, попався, довбаний вилупок, попався, попався, попався, попався, попавсяаааааааааааааааа!!!!!!!!!..»

— Міс Сальваторе, мене звати Ольга Рушді, — мовила вона, коли небожителька підійшла ближче. — Я офіцер-кібернетик патрульного судна, що прибуло вам на допомогу, і містер Янсон повідомив мені про ті дрібні неполадки, що сталися днями. Якщо ваша ласка, мені б хотілося вас оглянути — запевняю, що це не завдасть вам ніяких незручностей і не триватиме надто довго…

Золотоволоса спинилась перед нею і оглянула її всю, немов обмацала — Олю аж покривило…

Тоді їхні погляди знов зійшлися — рожеві райдужки маслянисто зблиснули.

— Пізнаю цей погляд… — тягуче простогнала небожителька. — Пізнаю. Ти зі смертних, так, лялечко? Зі смертних… — вона розніжено зітхнула. — Обожнюю таких, ви найсолодші, — вона тягуче покривилась. — І завше пізнаю скрізь.

«Нічорта ти не пізнаєш, — гидливо подумала Оля, — либонь, уже набила рамси по своїх каналах?..»

А вголос сказала:

— Міс Сальваторе, я б із задоволенням повіла вам подробиці своєї біографії, але давайте якось іншим разом — коли усунемо ваші дрібні неполадки, добре? Дозвольте мені вас оглянути.

І навіть видавила з себе ввічливу посмішку.

— Оглянути? — здивовано повела бровою небожителька. — Хочеш?..

І вона ліниво скинула з плеча лямку напівпрозорого хітона, той повільно поповз униз із її юного сімдесятилітнього тіла…

— Міс Сальваторе… Кендро… — благально проказала Оля. — Я вас прошу…

— Просиш?..

Вона ковзнула п’ятірнею в червлене плетиво своєї зачіски.

— Ррр!..

Ледь чутно, сама до себе, проричала Оля і нетерпляче двічі клацнула пальцями…

Skytek Corporation (с)

Welcome to ABADDON SYSTEM…

ID криптографа підтверджено, доступ дозволено.

Установка аварійного з’єднання… 82 %

З’єднання встановлено.

Формування первинної експансії… 30 %

Експансивні агенти в МЕРЕЖІ

Небожителька верескнула і сахнулась від Олі — впала спиною в буйні трави. Нагі хлопчаки й дівчатка навкруг не могли бачити того, що тільки-но приверзлося їй — та й ніхто не міг. А їй, Кендрі Сальваторе, 70-річній миловидній юнці з ідеальним тілом, спадковому акціонеру та члену ради директорів General Biology, нині приверзлося таке, що ні на яку голову не налізе…

На коротку хвилю купальні і луги навкруг, кипариси і середземноморське літо раптом змінились перед її очима на якусь дивну обдерту кімнату із запліснявілими стінами, чорним проваллям єдиних дверей та заґратованим вікном напроти них. У цій кімнаті нічого не було, окрім розчиненого металевого сейфа та розламаного дерев’яного стола під протилежною стіною. Над тим дерев’яним столом тяглось фанерне полотнище — широка червона смуга і вужча блакитна. А в кутику червоної ще й зіяв жовтуватий символ. Бозна, що воно таке… А над полотнищем висилось зображення якогось вусатого старигана. І призахідні промені лилися крізь ґрати вікна — просто на полотнище і на старигана.

Така була та кімната, і Кендра в ній була не сама. Над нею нависало лице цієї самої таємничої Рушді, офіцера-кібернетика, але воно було вже інакшим — воно зробилось мертвенно-блідим. Воно зробилось мертвенно-блідим, а очі засяяли мутним смарагдовим, а губи укрились засохлою кров’ю. І з-під тих закривавлених губ зблиснули довгі ікла…

Кендра верескнула і впала в траву, а звична ТА САМА Оля у військовому скафандрі з вузлуватою штучною мускулатурою вже нахилялась над нею, подаючи руку. І скрізь шелестіли трави, гомоніли, сміялись, вищали купальні, тяглись кипариси в безодню небес…

— Міс Сальваторе, лишенько… — запричитала Оля, підіймаючи з трави шоковану небожительку, — що ж ви такі необережні?.. Тут така трава густюща — вбитись можна, посковзнувшись!..

Вона всадила її на найближчу мармурову лавку, поправила їй одіж і клопітливо обдивилась її з ніг до голови.

— Ой леле, — причитала вона так само, обдивляючись небожительку, — давайте поглянемо, чи все в нас у порядку… Секунду.

Вона всілась поруч і, остаточно налаштувавши всі необхідні з’єднання, розмонтувала праву рукавичку скафандра. Приклала великий палець до сонної артерії Сальваторе, а середній — до її яремної впадини. Для контролю.

Тоді активувала крек і полізла до неї в душу.

КЕНДРА

Була тьма, і «жуки» копошились у тьмі. Це Кендра їх нарекла «жуками», хоча й знала, що дорослі називають їх десантниками…

Але які ж вони десантники?

Хіба ж Кендра не бачила десантників?..

Десантником, наприклад, був полковник Сандерс — завше милий і усміхнений, ввічливий, у красивому мундирі… Він завше вітався з Кендрою, коли вона гасала коридорами адмінсекції з іншими дітлахами. І називав її «маленькою міс Сальваторе», шанобливо торкаючись картуза…

От він був десантником, так, справжнім десантником — поки вони його не вбили…

— Vypolnyayu, — прошипів десь зовсім поруч котрийсь із «жуків», і Кендра здригнулась, а тато так сильно стиснув їй зап’ястя, що аж стало трохи боляче.

— Боляче, тату… — тихенько простогнала вона, і тато, нахилившись, швидко зашепотів їй на вушко:

— Тихіше, донечко, тихіше… мовчи. Тато з тобою, нічого не бійся, тато поруч.

— Мовчати, стояти рівно, — грізно прошипів ще якийсь «жук».

Він так якось те й прошипів:

«Мовщщати, штояти ріффно».

Кендра не була упевнена, чи справжні жуки шиплять, хоча тато якось і розказував про щось подібне… Але вона знала, що таке «хітиновий панцир» (або як казав тато — екзоскелет), і лаково-чорні лати оцих непевних десантників дуже їй його нагадували… Саме тому вона й нарекла їх «жуками».

— Vyvodi ih za perimetr i gruzi v chelnoki…

«В-жжж, в-шшш, шшшшш…»

Кендра геть не розуміла цієї дурнуватої мови, і все для неї зливалось у суцільне лиховісне шипіння…

— Zhdite novyh chelnokov!

— Est'!

— Uberite oblomki i mertvecov…

Важкі двері розподільника зі скрипом роз’їхались — упустили всередину різкий порив солоного вітру.

— Вперед! Не озиратись, не порушувати стрій… вперед!..

Різко зашипіли «жуки»-погоничі, і розбовтана різнобарвна шеренга неспішно поповзла на вулицю. Кендра з татом плелася в самому хвості тієї шеренги і могла добре бачити всю сотню чи й півтори розгублених людей у лабораторних комбінезонах та буденному вбранні — вони боязко озирались та злякано ховали очі при наближенні «жуків».

А «жуки» знай снували вздовж шеренги…

Їх було з десяток, а може, й більше — Кендра не могла порахувати, бо «хітинові лати» однаковісінько поблискували в призахідних променях, і «жуків» важко було відрізнити один від одного. До того ж більшість із них мали непрозорі шоломи. У декотрих ті шоломи були складені на потилиці, і з-під лат у таких виглядали смугасті синьо-білі груди (смугасті черевця жуків!..). Але й тоді їх було не відрізнити одне від одного через однаковісінькі, застиглі та скаменілі лиця.

«Жуки» вивели їх із розподільника на широку пішохідну доріжку. Кендра тут ніколи не була і тому одразу ж почала зацікавлено роззиратись… Густе пальмове узлісся спускалося вниз до океану, і грізна огорожа периметру тонула в його веселій зелені. Ген далі по тому узліссю пролягала свіжа борозна з повалених дерев, і огорожа в тому місці димілась. Димілось і містечко за нею, їхня тиха Небраска-Дельта. Дим вставав над кількома палаючими висотками, клубочився, палахтів, і різкий солоний вітер розносив його аж далі по узбережжю… Той вітер усе підсилювався, підвивав, жбурляв по доріжках пальмове листя, обривки паперу і якихось пакунків, а над далеким океаном клубочились тяжкі хмари — кровили під вечірнім сонцем. І відти налітали «кажани»…

Так, «кажани», чи то пак — «нетопирі», так їх називали дорослі. Тонкі, приплюснуті орбітальні човники зграями снували над узбережжям та океанською даллю, немовби виринаючи з тяжких закривавлених хмар. Немовби несучи за собою шквал. Вони низько шугали над піщаною крайкою узбережжя, над огорожею, круто повертали і зникали за палаючими висотками. Або вилітали з-за них і знов неслись у далечінь океану… Або різко знижувались просто тут, над розподільниками комплексу, зависали над пішохідними доріжками і викидали зі своїх черев виводки лаково-чорних «жуків». Або навпаки — «жуки» стрімко заскакували в їхні черева. Або вони викидали одних жуків і забирали інших…

«Кажани» пролітали над розподільниками, над огорожею периметру, зависали просто над головою Кендри і приглушено гули, а ще вище, в темно-синіх вечірніх небесах кружляли самі їхні чорні тіні, кружляли й кружляли, меншали й більшали, коротко плювались тоненькими цівками вогню. А ще вище і вище над ними, над скореним надвечірнім небом у лячній космічній безодні палахтіли неясні зірниці — там жеврів немислимий бій…

Кендра задивилась на ті спалахи і на якусь хвильку спинилась, випустивши татову руку… І тут же отримала легкого потиличника — один із жуків штурхонув її. Тато тут же згріб її в оберемок і притиснув до себе, а жук лише уривчасто прошипів:

— Вперед!

У нього вийшло «впешед» чи «впежед» — щось таке…

Їх усіх спинили посеред доріжки, і один із кажанів завис просто напроти шеренги — розчепірив вугільне воло. Але тут же, немов одумавшись, злетів і знов шугонув у вись. «Жуки» стовпились на тому місці, коротко перекрикуючись, і швидко розбіглись, зоставивши коло їхньої розрізненої шеренги лише двійко наглядачів. Шквалистий вітер забризкав доріжки холодною мрякою, тоді наче трошки стих. А вони все стояли…

Вони стояли так довго, що Кендра відважилась і знову питливо заозиралась (татової руки, одначе, більше не випускаючи). Вона вгляділась у поморщену бурунами далину океану, у близькі лики місяців, у поодинокі фігурки «жуків», що бігали доріжками, нащось ловлячи намоклі обривки паперу… Тоді вона перевела погляд на сусідній розподільник і вгледіла, як із нього вивели ще одну групу людей — в обірваних військових комбінезонах. Їх вишикували попід огорожею, і несподівано там щось червонясто замерехтіло… Кендра не зрозуміла, що то воно сталось, одначе шеренга замучених людей в обірваних комбінезонах кудись зникла. А з розподільника вже вели нову групу таких самих бідолах. Кендра придивилась уважніше…

Цю групу також вишикували попід огорожею, та ж раптом молода розпатлана дівчина (її комбінезон ледь тримався купи) пронизливо верескнула «Ні!» і побігла в бік Кендриної шеренги — просто на Кендру… Один невисокий «жук» у непрозорому шоломі рвонувся за обірваною дівчиною і на бігу різко махнув правицею…

Обірвана дівчина од того помаху злетіла в повітря і вдарилася всім тілом об огорожу периметру, впала… Тепер вона лежала і глухо стогнала зовсім неподалік від Кендри, а «жук» неспішно наближався до неї. Непрозорий шолом раптом роз’їхався на його голові, і Кендра вгледіла застигле, незворушне лице «жука» — це була молода русява дівчина з кумедною ямочкою на підборідді. Вона із силою підгилила ногою лежачу (та застогнала ще дужче) і немовби націлила їй у голову кулак із громіздким набалдашником на зап’ясті…

Далі Кендра не побачила, що було (тато відвернув її голову до себе), а лише почула дивний тягучий звук… Таке якесь пронизливе «пюуу!»…

А над їхньою шеренгою між тим уже знижувався інший «кажан», він так само розчепірив вугільне воло, і з нього вийшло кілька людей. Двоє з них були «жуки», вони йшли позаду, а от попереду них крокували ще двоє в майже однакових чорних мундирах. Чоловік та жінка. Чоловік був смаглявий і чорноволосий, ледь кучерявий, вилицюватий, високий та міцний… але Кендра дивилась не стільки на нього, скільки на жінку.

На те були причини — по-перше, жінка була АБСОЛЮТНО сивою. І все б нічого, якби вона була, скажімо, в літах, але в тому ж і річ, що була вона МОЛОДА. І при цьому АБСОЛЮТНО сива… Вона мала непримітний чорний мундир, що складався з вільних, ледь обвислих над щиколотками брюк та вільної ж простенької куртки. На куртці, здавалось, не було ніяких позначок, окрім кількох біластих смужок на плечах та оцих-от малюнків на правому передпліччі… Оті малюнки вразили Кендру, либонь, не менше, ніж рання сивина. Чорнявий дужий чоловік мав на правому плечі лише невелику тьмяну п’ятикутну червону зірочку, а от у жінки така зірка була величезною та яскравою, а окрім цього, над зіркою, розчепіривши крила, нависав ТРИГОЛОВИЙ золотий орел, що аж мигтів у вечірніх променях. А ще і у чоловіка, і у жінки з-під розстебнутих комірів чорних курток виглядали смугасті груди — проте не синьо, а ЧОРНО-білі…

Коли вони трохи наблизились до непорушної шеренги, Кендра роздивилася лице сивоволосої. Воно здалося їй не просто молодим, а геть юним… Можливо, на контрасті з сивиною, а можливо, через ластовиння. Так, рябим юнацьким ластовинням були всипані щоки та перенісся сивоволосої, і воно якось геть не личило до тої АБСОЛЮТНОЇ сивини… Посріблені пасма були заплетені в не надто охайний, розтріпаний пучок, і сивий чубчик тріпався на вітрі, спадав на незвичні розкосі очиці з товстими складками над повіками…

Геть усе в цій жінці було незвичним!.. Задивившись на неї, Кендра навіть забула весь переляк їхнього з татом полонення, всі подальші післяобідні пригоди, забула про палаюче містечко за її спиною, кажанові зграї в скривавлених хмарах, неясні зірниці в тугих небесах… Вона забула про все на світі і лише позирала здивовано на цю незвичайну жінку.

І була одна річ, одна деталь у цій жінці, котрої Кендра не осягала, а лише відчувала, але та деталь була вирішальною — та деталь ключовим чином вирізняла цю жінку із «жучих» зграй, одрізняла од чоловіка зліва від неї…

Це була її хода.

Хода і постава.

Ця жінка була худенька і невисока, якась така вся мініатюрна… І рухалась якось геть інакше. Це було невловиме — вона виструнчувалась, як і всі вони, але стрункість та була не кам’яною, як у всіх них, а якоюсь живою, навіть… красивою? А її хода?.. І «жуки», і цей чоловік, ідучи, немовби лупили нещасну землю і перекриття доріжок своїми важкими черевиками, а сивоволоса в таких самих черевиках немовби пурхала, летіла над землею, як невагома — кожен її рух був не просто вивірений, а якийсь акуратний, делікатний, ТОНКИЙ…

Кендра задивилась і раптом уздріла, що й бридкі «жуки» реагують на сивоволосу геть по-особливому… Спочатку вона почула громові викрики коло човника і скрізь навкруг. Жуки волали на своїй дурнуватій мові щось незрозуміле:

— Ravnyajs'!..

— Ravnenie na oficera!..

— Smirno!..

Жуки волали і виструнчувались у рівні колони, застигали у своїх кам’яних стійках, немов навколо не було ні шквалу, ні клубів диму, ні бою в тужавій висі…

— Otdelenie, SMIRNO-О!..

— V odnu sherengu — STROJSYA!..

«Жуки» волали, а декотрі метушились, а один із «жуків» поблизу їхньої шеренги раптом рушив чеканним кроком у бік жінки, різко спинився, рвонувши правицю до скроні, і прогорланив:

— Tovarishch glavnokomanduyushchij voenno-kosmicheskimi silami…

Жінка раптом різко (але так само ТОНКО) махнула правицею в його бік, і «жук» затих і застиг, виструнчившись. Тут Кендра помітила іще одну дивину в жінці — на її правиці було недбало намотано щось на кшталт намиста з товстих і прозорих яскраво-помаранчевих бусин…

Яке, направду, чудернацьке намисто!..

А жінка й сама спинилась неподалік од розгубленої шеренги, спинився і весь її супровід. Вона окинула швидким поглядом шеренгу, і у вечірніх тінях її розкосі очиці з надбрівною складкою, як Кендрі здалося, промигнули якимось тьмяним блакитно-червонястим світлом, немовби вона дивилась упритул на яскраве багаття… одначе ніякого багаття не було.

Сива жінка повернулась і глянула просто на Кендру. Та опустила очі, але все ж устигла роздивитись, що їй не приверзлося — синє і червоне — миг, миг, а тоді ще наче й зелененьке… Жінка рушила в цей бік, і свита слухняно потяглася за нею.

Вона спинилась просто перед Кендрою з татом. І дивилась тепер на тата якимось неуважним відсутнім поглядом. І її зіниці бігали туди та сюди. Блим-блим…

Вона немовби… щось читала?

— Містер Сальваторе? — раптом спитала жінка у тата вкрай глухим, ледь чутним, сухуватим і хрипким голосом. Досить кволим голосом. Немовби їй щось заважало дихати.

Але дивним (у всякому разі для Кендри) було ось що — жінка НЕ ШИПІЛА! Це була цілком нормальна, зрозуміла мова… Яка направду дивна жінка!.. — знов подумала Кендра.

І тут один із жуків грубо штурхонув тата по голові…

— Відповідати на питання, дивитись прямо!.. — гидливо прошипів він.

— Так, я… це я! — боязко пролопотів тато, притиснувши до себе Кендру однією рукою.

— Ви знаєте, хто я? — спитала жінка, так і дивлячись немов кудись крізь нього.

Синє… червоне… знов синє… синє… зелененьке…

— Так, — запопадливо, але й злякано проговорив тато, обнявши Кендру другою рукою.

Тато ЗНАЄ цю дивовижну жінку??.

Треба обов’язково в нього про неї розпитати!..

А тато між тим якось коротко здригнувся, і його рука на Кендриному плечі дрібно задрижала.

І він неголосно додав:

— Вас називають «кит-убивця».

КИТ??

Кендра знов зиркнула на жінку — ще більш зацікавлено.

Вона не схожа на кита… Але ж і «жуки» — це не справжні жуки, це просто Кендра їх так обзиває… Може, і жінка — несправжній кит?

Але що ж це тоді виходить? Виходить, що «жуками» керують КИТИ? Кендра про таке ніколи не чула, але знала, що справжні кити інколи полюють у морі на якихось таких дрібнесеньких морських жучків…

Ох, аби ж вона уважніше слухала все, що їй повідав тато…

Але це логічно, це дуже логічно — зрештою, кити велетенські, а жуки — маааленькі, не дивно, що вони бояться китів, тим більш, якщо ті можуть їх з’їсти!..

Треба обов’язково розпитати тата про цю дивовижну жінку, так! І про китів…

Але жінка відреагувала на татові слова якось дивно…

Вона обмінялась якимись дивними поглядами зі смаглявим чоловіком, і вони обоє коротко, приглушено засміялись, немовби про себе і чомусь своєму. Жінка сміялась сухо, хрипло…

Як сміються кити? Треба буде…

І тут сталося щось зовсім уже дивне. Срібноволоса жінка зігнулась у три погибелі і зайшлася страшним важезним кашлем, почала задихатися… Смаглявий чоловік обережно торкнувся руками її плечей і розгублено заозирався, немовби не знаючи, чим їй допомогти… Усі жуки навкруг також виглядали спантеличеними. Але жінка раптом трошки розправилась і (Кендра добре розгледіла зі своєї висоти) припала губами до свого чудернацького, намотаного на правицю намиста. І вона не просто собі припала (Кендра добре бачила!) — вона РОЗКУСИЛА зубами одну з великих, налитих помаранчем намистин… І яскравий помаранчевий сік потік по її губах!

Вона сковтнула і зовсім розпрямилась, витерла засмальцьовані помаранчевим соком губи. Ластовиння ще дужче зарябіло на її зблідлому лиці, срібні пасма впали на розкосі, прикриті складочками очі.

Кендра не могла розрізнити кольору її очей — заважали оці полиски.

— Боюсь, я вимушена вас забрати, містере Сальваторе, — хрипло, ще більш кволо проказала жінка.

Забрати? Нас із татом?..

Кендра аж несвідомо стиснула татове зап’ястя.

Ця цікава жінка їх забере з собою!..

І бридкі «жуки» більше не зможуть кричати на них та штурхати, адже вони будуть ІЗ КИТОМ!.. Із китом-убивцею!..

Кендрі раптом подумалося, що жінка так важко дихає через те, що вона кит. Либонь, їй не дуже подобається бути на землі, адже… Адже вона КОСМІЧНИЙ кит — от хто вона така!..

— Боюсь, я не той, хто вам потрібен, пані президент, — несміливо, але чітко протягнув тато.

Президент?..

Але що тато таке каже?!.

— Стежите за новинами, містере Сальваторе?

Жінка якось дивно покривилась — це було не надто схоже на усмішку, але, імовірно, мало би нею бути.

Вона приплющила розкосі очиці, і з них ледь блиснув блідий вогонь.

- І все ж ви підете з нами.

Вона сказала, не спитала — СКАЗАЛА.

Як чудово — познайомитись із китом!

Жінка поворушила правицею — вона немов знічев’я м’яла своє намисто. Кендра придивилась і розгледіла, що намисто мнеться, немов гумове, і складається не з окремих бусин, а суцільне — бусини об’єднані такими ж помаранчевими перемичками…

Кендра задивилась на намисто, а тато в цей час сказав жінці щось незрозуміле:

— Тому що ви всіх убили, так? Тому що вам просто більше ні з кого вибирати?..

Тато говорив якось дивно. Немовби… ображено? Гірко?

Але Кендру причарувало намисто.

А дивовижна жінка не відповідала і так і дивилась кудись крізь тата…

А він все не вгамовувався:

— Послухайте — я ентомолог! Я не займався берсеркерами, я не займався…

Він раптом осікся і коротко зиркнув на Кендру.

— Нічим, що вас цікавить, — докінчив він.

Він важко видихнув і додав похмуро:

— Я розводив тут світляків та бабок — я нічим не зможу вам допомогти.

— Я думаю, — жінка хрипло вдихнула, — ви дуже постараєтесь, містере Сальваторе.

Так, він постарається, постарається — тітонько-кит, заберіть нас із собою!.. Тут так неприємно і страшно, заберіть…

Але тато чогось противився. Він раптом немов осатанів:

— Допомогти вам угробити світ?! — він ледь не викрикнув. — Вам мало того, що ви вже зробили? Невже ви всі не розумієте, до чого це призведе?.. Якщо ви не вгамуєтесь… Якщо ви всі врешті не вгамуєтесь! Ми вже не знаємо, як це спинити, а ви продовжуєте гатити по цьому саркофагу — заради чого?

І раптом сталося неочікуване — тітонька-кит подивилась на Кендру. Тато замовк, а вона подивилась на Кендру, і в наступну хвилю запросто так присіла коло Кендри, підігнувши одне коліно. І тихо, хрипко мовила:

— Тебе звати Кендра, так?

І всміхнулась до неї, до Кендри! Який у неї був симпатичний усміх — розкосі очі мружились своїми випуклими складочками, густе ластовиння аж іскрилось, а сріблясті пасма мило кудлались на чолі… Кольору очей так і не розібрати, лиш те примарне блимання — червоне, синє, жовтувате…

— Кендра Сальваторе, — офіційно прорекла Кендра (як учив тато казати всім тут).

І продовжила зачаровано зиркати на сивоволосу…

— Ні, не смі… —раптом почав тато, але осікся.

Жінка-кит зробила неуважний рук рукою (тонкою рукою, тонкий і картинний рух), і один із жуків став коло тата так, що Кендрі не стало видно його лиця. Лише рука так і стискала її зап’ястя і дрібно посмикувала пальцями, але тато мовчав.

— А мене звати Юля Кальонова, давай знайомитись!..

Поруч пролунав чийсь приглушений смішок — здається, отого смаглявого здорованя в мундирі, але Кендра на нього навіть не звернула уваги… Вона зачаровано втупилась у простягнуту до неї тонку руку. Руку з помаранчевим намистом.

— Твій тато працює тут, так? — спитала неймовірна жінка, так красиво всміхаючись.

Тато мовчав, і Кендра мусила відповісти сама.

Але зробила вона те не без задоволення:

— Мій тато тут головний!

І, затамувавши подих, торкнулась тонкої руки.

Намисто на дотик було неймовірне, як і сама та жінка — воно було м’якеньким і трошки слизьким. І дивно, але приємно холодило руку.

— Я знаю, — кивнула жінка, всміхаючись. — Уявляєш, я теж головна, але не тут.

— А де? — вивела Кендра, пальчиком усе мацаючи намисто.

Тут жінка легенько (тонко!) вивільнила правицю і показала нею вгору — туди, де в вечірньому небі неясними сполохами жеврів немислимий бій.

- І у мене навіть є свій корабель, — додала жінка.

— Оцей? — спиталась Кендра, тицьнувши на найближчого «кажана» з розчепіреним волом.

— О ні, набагато більший!

Жінка-кит сухо розсміялась.

— Хочеш, покажу?

— А можна? — Кендра здивовано вирячилась.

— Чому ні? — одізвалась жінка. — Тобі цікаво?

— Так! — вражено видихнула Кендра.

— То полетіли!

Жінка зраділа, зраділа, що Кендрі цікаво!..

Але ж їй і справді цікаво.

— Знаєш, мій корабель такий великий, що інколи мені буває там сумно самій.

Жінка зітхнула, і Кендра аж злякалась — невже вона, Кендра, зробила щось не так?..

— Чому? — боязко спитала вона.

— Ну, знаєш, — жінка ще сумно зітхнула, — колись у мене була така ж симпатична малеча, як ти…

Вона раптом грайливо торкнулась Кендриного носика.

Вона не сердилась на Кендру, не сердилась!..

- І мені ніколи не бувало сумно.

— Ваша дитина?

— Так.

— Дівчинка чи хлопчик?

Кендрі стало дуже цікаво — а може, вона навіть потоваришує з ним чи з нею?..

— Я не знаю, — розвела руками жінка.

І всміхнулась.

— Як так може бути? — здивувалась Кендра.

— А отак, — так само лагідно (і красиво!) всміхнулась сивоволоса жінка.

— А де вони… — Кендра затнулась, — вона зараз?..

— Дуже далеко, — мовила жінка. — Зі своїм татом.

— Це там… — Кендра озирнулась на «жука», що стояв коло тата, — де ви… всі живете?

— О, набагато далі, — жінка знов сухо засміялась.

— А от у мене немає мами, — випалила Кендра, як завше, навіть трохи хвалькувато. — Є тільки тато. Я народилась у біокомплексі — так це називається.

Вона наголосила, піднявши пальчик.

Ну, а чого — татко мовчить, то чого б і не розказати цій дивовижній жінці? Вона ж розказала їй про свою дитину…

— Я знаю, — кивнула жінка.

ЗНАЄ?..

Що за дивовижна жінка!..

- І знаєш що?.. — сивоволоса жінка примружилась своїми дивовижними розкосими очима. — Мені чогось здається, що ми з тобою могли б потоваришувати… Як ти думаєш?

Так, так, так, о ТАК! — думала Кендра.

Але сказала лише соромливе:

— Можливо…

— Ні, справді! Не хотіла б ти, наприклад, трошки пожити у мене на кораблі? Я б тобі там усе показала, і ми б класно розважились, а тоді… — жінка довершила також немовби трошки соромливо, — можливо б, ти захотіла… лишитись іще?

Кендра була сама не своя від щастя!..

Але тато чогось досі мовчав.

Кендра стисла його тремтливу руку і зиркнула вгору — але кремезний «жук» закривав від неї татове лице.

І Кендра несміливо мовила:

— Якщо тато не буде проти…

— Ну звичайно! — кивнула жінка і вперше за всю цю розмову знов зиркнула на тата. Зиркнула косо, і її усмішка на якусь невловиму хвилю знов стала ТІЄЮ — що мала б бути усмішкою, проте не була на неї схожа.

— Звичайно, ми ж полетимо туди всі втрьох — ти, я і тато.

Тато, я і…

І раптом Кендру мов обпекло неймовірною, неможливою, якоюсь болючою, і солодкою, і прекрасною думкою… Вона була неусвідомлена, ця думка, на самій межі між сном та явою, але їй раптом відчулось, подумалось, приверзлося — а якщо ця неймовірна жінка стане її… мамою?

У Кендри перехопило дух від цієї фантастичної думки.

Ні, насправді Кендра дуже любила тата і дійсно при нагоді хизувалася іншим дітям, що народилася в біокомплексі, а не так, як більшість із них, проте інколи… Не те щоб їй не вистачало тата, але інколи на якійсь межі свідомості у неї виникала думка, їй просто ставало трошки цікаво — а що якби у неї, Кендри, була… мама?

А що якби у її мами було АБСОЛЮТНО сиве волосся? І така красива постава. І розкосі оченята, і кумедні складочки понад віями, і розсип ластовиння, і тонкі руки, і хриплий голос — що якби все це було у її мами? І що якби її мами боялись геть усі бридкі «жуки» галактики, і вона б працювала на велетенському космічному зорельоті, і була б там головною? Що якби її мама була «китом-убивцею»?

— Тобі подобається це намисто? — спитала кит-убивця.

Кендра закивала головою, так і занурена у свої неможливі, нереальні думки.

— Це чарівне намисто, воно допомагає мені дихати.

Що аби у мами було чарівне намисто і воно допомагало їй дихати?

— Хочеш приміряти?

Кендра закивала головою.

— Давай я допоможу надіти…

«— А що це у вас за чудове намисто, маленька міс Сальваторе?

— А це мамине!»

Слизькі бусини обвили її горло.

«— Твоя мама працює тут, так?

— Так, вона — «кит-убивця»!»

Слизькі бусини так сильно стиснули її горло, що аж стало трохи боляче.

«— Боляче, мамо…

— Тихіше, донечко, тихіше… мовчи. Мама з тобою, нічого не бійся, мама поруч».

Дихати було більше нічим, але ж бусини чарівні, і вони допоможуть їй. Так само, як мамі. Бо це ж МАМИНІ бусини.

«— Ви знаєте, хто моя мама?

— Так, її називають…»

— Благаю вас, прошу, Господи, я зроблю все, що ви скажете, Господи, я розіб’ю цей клятий саркофаг для вас, лише не треба, о Господи, не треба, прошу, не треба, прошу, припиніть, я зроблю все, все, все, що ви скажете!!! Всее! О Господи, все, лише припиніть!!

От бусини й допомогли.

Як і мало бути.

Мамі ж допомагають, значить, мають допомагати й дочці.

І знову можна вдихати…

І видихати.

Але чого тато плаче?

І йде такий понурий, га?

Чого він не візьме Кендру за другу руку? За одну руку хай би… мама? А за іншу він…

Він просто не розуміє, от що! Він просто думає, що тепер Кендра любитиме його менше, але ж це не так! Все буде так само, а коли він зрозуміє, зрозуміє, яка прекрасна жінка оця Юля, і що Кендра завжди хотіла таку маму…

Він лише зрадіє, і вони теж подружаться, так, подружаться з міс Кальоновою! Юля — дуже красиве імя. І Кальонова — дивне і красиве прізвище. А якщо Кендру тепер називатимуть міс Кальонова?..

Ох, скільки нових думок, і всі такі приємні!

Кендра за тими думками навіть і не звернула уваги на цілу трель тягучих звуків за своєю спиною: «Пюююу! пюююу! пюююу!..»

І лише коли тато вже зайшов до човника, а міс Кальонова… все-таки поки що краще казати так — міс Кальонова… І от поки міс Кальонова розпоряджалась об чімсь до «жуків» і на хвилю випустила Кендрину ручку, вона, Кендра, неуважно роззирнулась на звалище мертвих тіл за своєю спиною. Там були люди в лабораторних комбінезонах і в буденній одежі. Вони валялись покотом на пішохідній доріжці, і подекуди з їхніх нерухомих тіл сочився незрозумілий димок. І він смердів — отой димок, чимось відразливим, якимсь гаром, бррр, якимсь гаром і м’ясом…

Що воно? Незрозумілі трупи, гул «кажанів», пальмове листя, папери, заграва. Скорене небо кровило й кровило загравою. І десь у імлистих далях нечувані зливи змивали ту кров у моря.

— Не було ніякого піратського човника, так? — рівно спитала Оля у напівоголеної золотоволосої Кендри Сальваторе.

Сімдесятилітньої Кендри Сальваторе…

— Ні човника, ні сигнала, ні планового розвороту лайнера в цьому секторі не мало б бути, — продовжила вона без усяких емоцій. — Це все ваших рук справа, так? Хто це все організував — ваша служба безпеки?..

Яскраво-рожеві райдужки розпливалися в пелені сліз…

— Зрештою — це не суттєво.

Оля втупилась неживим поглядом у зелень та розімлілу наготу купалень, у бризки та блискіт лункого середземноморського літа…

— Ви не розумієте, просто не розумієте… — Кендра шумно схлипувала. — Мені приснився цей сон, саме цей!.. Напередодні — такий реальний!.. Немовби це було вчора, немовби… Немовби все ще можна було виправити, розумієте? І тато…

Вона так шумно схлипнула, що Оля механічно повернулась і неуважно зиркнула на неї.

— Це був останній раз, коли я бачила тата.

Кілька важких сльозин скапнули на поділ її хітона…

Кап-кап…

- І її…

Вона дивно промовила те «її» — в її голосі вчувалась суміш злоби, але й якоїсь дивної, незрозумілої гіркоти.

— Я була під арештом на крейсері, зовсім одна — кілька місяців, а може, й більше… Рік? Я не знаю, не знаю!..

Вона закрила своє красиве заплакане лице руками.

— Я не бачила людей, зі мною ніхто не розмовляв. Тісна камера, здається, це була солдатська гауптвахта чи щось таке — мене обслуговували дрони… Кілька місяців, а може, рік… А може, кілька років, о Господи — я не знаю, не знаю!..

Вона шумно схлипувала.

— А потім кілька десантників передали мене американцям. Разом з іншими полоненими. Просто посадили на човник і відвезли на американський корабель… Там я пробула… ще деякий час, навіть не знаю. Потім мене забрали люди з корпорації. А тато зник безвісти — так вони мені сказали. І що війна закінчилась, що росіяни здалися… Я шукала його все своє життя.

Голос Кедри тремтів і ламався — кудись зник нудотний розніжений стогін…

— А потім цей сон — такий реальний!.. Ці очі, ці їхні зблиски!..

Вона здригнулася всім своїм засмаглим тілом.

- Імплант зорової індикації, — байдуже буркнула Оля, немов сама до себе.

— Що?..

— Примітивний російський імплант — щось схоже на одну з перших «Інвазій», можливо, дослідний зразок… Картинка проеціюється просто на рогівку — сива давнина!.. Своєрідний природній HUD — оснащувалось вище офіцерство та адміралітет…

Вона байдуже скривилась, так і думаючи про своє.

— Вони мене немов переслідували, ці очі — просто переді мною… — продовжувала схлипувати Кендра, не зважаючи на Олине бубоніння.

А перед Олею нині стояли інакші очі — два світло-блакитні скляні муляжі…

І вона подумала, вкотре за своє життя подумала з розпачем:

«Господи, це не людина, а якийсь диявол!.. Всюдисущий і невідворотний».

- І цей шквал в закривавлених хмарах, пальмове листя, буруни океану… і немовби усе ще можна виправити, розумієте — ЩЕ МОЖНА вип…

— Ви контактували зі злочинністю?

— Що?..

— Гуманісти, граймери, нелегали — хто завгодно!.. Кого ви наймали, аби обнишпорити полігон?..

— Я не знаю, моя служба безпеки… Я не займалася цим особисто.

— А варто було!..

Оля викрикнула те і скочила з красивої мармурової лавки.

— Gospodi, ya hueyu s vas!..

Викрикнула вона ще, і Кендра вирячилась на неї з жахом.

Оля не зважала на те — вона біснувалася:

— З вас усіх!.. Ви без ладу катаєтесь по галактиці і спускаєте річні бюджети планет на отакі дурнуваті лаштунки, аби в них красиво вдовольняти свою хіть! Аби, blyad', жерти, «дрімати», божеволіти і хизуватися могутністю одне перед одним!.. А вона сидить у гнилій могильовській підземці й тримає вас усіх за ваші модифіковані геніталії, геть усіх!..

— Про що ви, я не…

— Як це було?

— Що…

— Нащо, я питаю, нащо я ВЗАГАЛІ СЮДИ ПРИПЕРЛАСЬ??

Оля болісно скрикнула.

— Немов я не знаю сама, це…

Вона недоладно заклацала пальцями.

— Це було так — ви вивели лайнер зі струни, не самі, а ваша безпекова служба, як саме?

— Я не…

— Я вас не питаю, не суттєво, скоріше за все, вони зімітували якусь екстрену неполадку — можливо, заразили чимось навігаційну систему або щось на кшталт… Потім відправили рятувальні човники, не з лайнера, а свої — скільки їх було?

— Човників?..

Кендра тупо вирячилась на Олю.

— Здається, троє чи четверо, ми хотіли…

— Та яка різниця, що ви там собі хотіли?! Коли вони всі зникли, ви переполошились і повідомили екіпаж лайнера…

— Звідки ви знаєте?..

— Облиште!..

Оля заходила перед Кендрою туди-сюди — усе плутаючись ногами в різнотрав’ї…

— Екіпаж лайнера вирішив позвати на допомогу, але про ваше самоуправство тут промовчав — вони вигадали оцю відмовку про сигнал від контрабандистів і…

— Це ми сказали їм про сигнал, — понуро відгукнулась Кендра. — Мої люди сказали, що відправили човники на сигнал невідомого судна… Аби якось пояснити їм неузгоджений виліт.

— О, ну ще краще!.. — махнула Оля рукою. — Хоча й не важливо насправді… Тепер уже все одно. Вони повідомили Марс про зникнення човників, але НЕ ВАШИХ, котрі дійсно зникли, усі п’ятеро, чи четверо, чи скільки їх там було, а СВОЇХ, рятувальних. І стали чекати. А воно вже сиділо у ваших душах і сопло.

— Що? Хто..?

— О, які ж ви всі ідіоти, nenavizhu, nenavizhu!..

Оля присіла навшпиньки і обхопила голову руками.

— Я не розумію вас…

Кендра знов схлипнула.

- І не треба.

— Не розу…

Раптом Оля скочила на ноги і в один стрибок опинилась коло лавки. Заплакана Кендра вирячилась на неї, не розуміючи, а вона раптом схопила її за тоненьку лямку хітона і потягла до себе із силою штучних мускулів…

— Що ви..? — сполошилась Кендра.

— Що таке саркофаг? — просичала Оля.

— Що..? Що ви..? Мені боляче! Охорона-а!..

— Чорт!..

Оля штурхонула небожительку назад на лавку.

— Що таке саркофаг?.. — вона була в розпачі. — Допоможіть мені хоч чимось, повідомте мені хоч щось, чого я б не знала сама — ЩО ТАКЕ САРКОФАГ??

Важко було сказати, чи Кендра знала.

Але, може, хоч щось — хоча би якусь деталь…

Проте вона просто не встигла відповісти.

Бо в якусь невловиму мить усе лунке середземноморське літо навкруг тріснуло навпіл, обернувшись задимленим пеклом. Оля навіть не встигла відмітити, як вигорали буйні трави, як випаровувалась зеленкувата вода купалень, як верещали обгорілі нагі тіла… Вона лишень відчула, як тріщить, нищачись, штучна мускулатура її скафандра і вгледіла, як весь її огляд услали безладні та беззмістовні фрагменти зорової індикації — уривчасті символи, числа, недоладні картинки, курсори, концентричні мерехтливі смуги, тривимірні проекції, літери, хаотичні слова… А потім індикація остаточно згасла і скрізь-скрізь запалав пекельний вогонь.

«Оце і все», — якось навдивовижу звично і буденно одгукнулась на те згасаюча Олина свідомість.

І лише насамкінець, на самому порозі вічної і непроглядної, остаточної тьми, у глибині її випаленої душі ледь чутно подала голос якась із її вцілілих набридливих та в’їдливих субособистостей.

Ота дрібна вишкварка, навіть вмираючи, не обійшлась без жарту і глузливо поцікавилась у майже вже згаслої, знищеної Олі_#1:

— Перервати дрім?