Olya_#1

Chapter Four CRASH

Планетарна Росія не починала війни — вона, по суті, була в неї втягнута. На початку двадцять третього сторіччя планетарна та колоніальна Росія вже фактично були двома окремими державами — так, пов’язаними історично та культурно, але не більше того. Напередодні самої війни практично всю колоніальну Росію контролювала приватна корпорація Роскосмос — тамтешнє суспільно-політичне життя, мас-медіа, торгівлю, комунікації, все-все-все, до чого можна дотягнутись… А окрім цього — Роскосмос контролював міжпланетні перевезення. По всьому обжитому Всесвіту. У цьому і була вся суть.

У смоленськім інтернаті Олі та іншим дітям розказували стандартну версію: була така собі суверенна колонія на периферії Рукава Стрільця, купка малонаселених планет із простенькою загальною назвою Катаріна, саме так називалась перша тамтешня заселена планета… І от жила собі оця маленька колонія, жила не тужила, і раптом ні з того ні з сього була окупована російськими військово-космічними силами. ООН і, зокрема, уряд США за колонію, ясна річ, вступились, але лише так, на словах. Ну, ще трохи відправили туди гуманітарної допомоги… На це російські ВКС узагалі збісились — і почали війну на винищення людської цивілізації. Такою була офіційна версія.

Лише вже старшою Оля змогла розібратись у всьому цьому трохи детальніше — не в останню чергу з допомогою Макса та його матері. Проте навіть і без них Оля ще в юності, як і більшість апатридів, чудово розуміла, що оця офіційна версія не тримається купи, і от чого — Роскосмос контролював усі міжпланетні перевезення. По всьому обжитому Всесвіту. А це, зокрема, значило, що не було і не могло бути в принципі ніяких «незалежних» колоній — ні в Рукаві Стрільця, ні будь-де. І от саме з допомогою Макса та його матері Олі і вдалося так-сяк вирішити для себе оце протиріччя…

Як і очікувалось, це була не дурнувата суперечка за якусь мікроскопічну, нікому й задарма не потрібну миршаву колонію, а довга й хитромудра партія протяжністю в десятиліття й десятиліття, глобальна й надскладна партія, котра мала безліч варіантів вирішення… а вирішилась врешті одним тотальним кривавим безумством.

Як уже мовилось, Роскосмос довгий час був монополістом на ринку міжпланетних перевезень і найбільшою транснаціональною корпорацією. Доходило до того, що навіть ООН мала узгоджувати з ними всі свої місії — від дослідницьких чи рятувальних до військових, а як же інакше, якщо везти їх усе одно доведеться на кораблях Роскосмосу? А якщо ООН часом противилась, то Роскосмос блокував усю роботу їхнього виконкому через підконтрольну йому політичну еліту планетарної Росії — а як же інакше, якщо планетарна Росія, по суті, жила за рахунок Роскосмосу? Це все неподобство, ясна річ, не влаштовувало цілу купу інших впливових країн, зокрема таких як США, Китай, Бразилія, Європейський Союз, Японія, Арабські Емірати, Ізраїль… Але, по-перше, у Роскосмосу також були свої впливові союзники на Землі — та ж Індія, Іран, Аргентина; а по-друге, і, мабуть, найголовніше, у отих впливових країн-суперниць Роскосмосу не було своїх наскільки ж могутніх корпорацій-сателітів. Окрім… одної. RSK Group.

RSK на той час уже активно «розробляло» зірки по всьому Чумацькому Шляху. Їхніх спеціалістів, приладдя та інші необхідні ресурси, ясна річ, також перевозив Роскосмос, але ж чим, питається, живились галактичні рушії Роскосмосу? Правильно — пучковими струменями енергостанцій RSK! Тобто обидві корпорації залежали одна від одної, обидві мали вселенські амбіції, обидві росли як на дріжджах, мали різні країни-покровителі… але все одно залежали одна від одної. Цей умовний паритет тривав досить довго — на піку покращення відносин компанії навіть утворили консорціум і дерибанили бідний Чумацький Шлях рука об руку. Але ж вічно так продовжуватись не могло…

Роскосмос стояв на колоніальному російському, іранському та аргентинському капіталах, а з RSK Group ситуація була складніша. Це була дійсно така цілком собі транснаціональна корпорація, і її власники досить довго противились спробам провідних держав підім’яти компанію під себе. Проте… було в цій ситуації в принципі два вирішальних моменти. По-перше, уряду США врешті-решт вдалося через ізраїльських, південноафриканських та індонезійських акціонерів прибрати до рук значну частку акцій RSK. А по-друге, — Роскосмос у своїй ненаситності дійшов не просто до божевільних розцінок за перевезення, а й захотів мати вже власні зоряні енергостанції. Після таких закидонів рада директорів RSK (не без вчасних нашіптувань з боку США та ЄС) переглянула свою політику і забажала якнайшвидше обзавестись хоча б невеликим, але власним транспортним флотом. З цього моменту і починався карколомний злет British Technology — з регіональної компанії широкого профілю до одного з лідерів космічного кораблебудування… але був іще один нюанс. British Technology на той час вже була майже суто американською компанією.

Словом, почалась так звана «торгова війна». В якийсь момент Роскосмос узагалі зупинив усі галактичні перевезення і став шантажувати цілу ООН. ООН в якійсь мірі повелась і про щось там із ними домовилась — зорельоти полетіли знову. Ненадовго. Тоді втрутилась вже RSK Group — вона тупо відрізала кораблі Роскосмосу від енергомостів, мовляв — не хочете літати, то й біс із вами, стійте. На це Роскосмос учергове нагнув політичну еліту планетарної Росії, і та зчинила вереск на черговій Генасамблеї, у підконтрольних Роскосмосу ЗМІ пішли резонансні публікації про «злочинні експерименти» General Biology — їхні акції сильно поповзли в ціні; JSC MiG відчайдушно (і дуже нецивілізовано) зрізалась за низку колоніальних тендерів з Embraer та Boeing Company, Іран собачився з Китаєм за якусь сущу дрібницю в Рукаві Персея, а російські військові кібернетики під увесь цей галас іще й підступно обвалили глобальні мережі Okinawa Inc…

Словом, гармидер ширився на весь обжитий Всесвіт, а США знай собі мовчали… і руками British Technology потихеньку клепали нормальний такий військово-космічний флот. Спохватившись, до них приєдналася КНР, а пізніше — Ізраїль та Бразилія. Останнім особливо підфартило — зокрема, згаданий Embraer так розжирів на американських військових замовленнях, що врешті викупив цілий Boeing, Eurofighter N.V., Aerospace, низку менших компаній та навіть асоціювався з могутньою British Technology…

В усякому так Олі повідала Рамос — велика патріотка Embraer…

Але проблема полягала в тому, що свій флот мав і Роскосмос, і мав він його вже давно. Щоправда, суто військової компоненти тоді ще в ньому було зовсім небагато… Треба було наздоганяти, а власних енергопотужностей ой як бракувало — RSK співробітництво згорнуло, власних зірок було дві-три нестабільні калічки ближче до центру Галактики… А до всього — індійці дуже вже невчасно встромили росіянам ножа у спину. Щось там вони не поділили, і зі складу Роскосмосу з величезним скандалом виламався Bharat Limited — свого роду тамтешній аналог американської присоски General Biology… Втрата була тяжкою — про це красномовно свідчить хоча б той факт, що незадовго до війни саме оцей Bharat розколовся на Soft Dreams Ltd. та усім нині відому Skytek Corporation.

Фігури розставлялись, гравці займали позиції… І в кожної з тих позицій були свої недоліки і свої переваги. І, якщо не вдаватись у деталі, основними були такі — Роскосмос мав найпотужніший у відомому Всесвіті космофлот, а значить, мав мобільність, проте не мав достатніх енергопотужностей, RSK Group мала потужності, проте не мала достатньо кораблів… бо British Technology просто не встигала їм їх клепати — вони ж бо були завалені військовими замовленнями Пентагону і відчайдушно будували американський космічний флот. До того ж — на гроші самої RSK! Так, RSK Group потрапила в хитру пастку — Вашингтон буквально загрібав жар палаючих зір їхніми руками…

Фігури розставлялись, гравці займали позиції, напруга росла… І, як Оля тепер розуміла, ситуація на той момент складалась так, що хто перший завдасть удару, той і програє в перспективі. І всі ключові гравці це чудово розуміли.

Ішов жовтень 2263-го року, і колоніальна Росія продовжувала свою повзучу експансію. Вона якраз мала на меті «розробити» парочку перспективних віддалених зір — все було законно і в рамках правил, зорі знаходились коло її колоній, вірніше, коло одної — Катаріни. Тоді вона, щоправда, ще називалася трохи інакше — Katerina. І це була питомо російська колонія.

І от саме тоді США і союзники зважились спровокувати Роскосмос на сутичку. Щоправда, сутички ніхто насправді не очікував. Так уже пізніше Олі пояснила міс Аманда, Максова мама. Вони якось несподівано знайшли спільну тему для розмов — оту скорботну минувшину, часто списувались, і навіть (коли Аманді доводилось бувати в Сонячній системі) вели довгі розмови в текстовому чаті… Макса це неабияк радувало, а Олю… Олю теж радувало, так, але вона… Словом — вона дещо соромилась отієї своєї цікавості, свого інтересу до тієї теми, вважала його якимось хворобливим. Вона просто якось не стрималась і запитала про дещо дріб’язкове міс Дайєр, та якраз напередодні говорила про часи свого дитинства, про своїх батьків, і Оля просто дещо уточнила, одну деталь. Одну, а тоді другу… Так вони і розговорились. Оля зізналась Аманді, що цікавиться історією, але тут же й осіклась — наголосила, що цікавиться історією БІЛЬШ ДАВНЬОЮ і геть нічого не знає про ТУ війну. Ну, майже нічого.

Це була чиста правда. Вона дійсно майже нічого не знала про ТУ війну, і їй нікому було розказати — свою бабусю, наприклад, котра була безпосереднім учасником ТІЄЇ війни, Оля також не знала — та загинула ще до її народження. Батько Олі також нічого не розказував — він узагалі був, м’яко кажучи, не надто говіркий, а війна, та й узагалі минувшина, здавалось, цікавили його в останню чергу. Може, це від нього Олі передалась якась пересторога до цієї теми? Можливо. Але це було просте, поверхове пояснення, Оля чудово розуміла, що причина десь глибше, десь…

Її лякала війна. Її лякала війна і все з нею пов’язане — її лякали військові, оці всі професійні душогуби з бездоганною виправкою, дисципліновані, упевнені в собі… Її лякала військова техніка, військові терміни, так, військові звичаї, їхній дурнуватий гумор та забобони… І вона запевняла себе, Господи, запевняла себе, що напросилася в цей клятий «патрульний» виліт лише аби виторгувати в корпорації скорішу амністію для тата, проте… Вона знала, що це, насправді, не так. Вірніше — так, але не зовсім.

Адже, якщо бути відвертою, то її лякали не лише військові. А може — не всякі військові? Чи не всякі військові ОДНАКОВО? І отоді, на містку «Руанди», дивлячись на диявольські крилята мертвого російського крейсера, вона, Оля, здається, уперше почала розуміти, намацувати оте потаємне, приглушене, приховане в глибині, в темному проваллі власної душі…

…Темні провалля ракетних шахт, вишкірена паща артилерійських систем, оці вицвілі симетричні пентаграми на диявольських крилятах, випуклі гнізда безпілотних убивць, оцей глухий променистий жах — може, те все не лише смертельно лякало її, Олю, а й… чимось манило, притягувало? Адже ж нащось вона просиджувала безвилазно в нікому не цікавих і не потрібних дрімах-реконструкціях двохсот- і трьохсотлітньої давності, рилася в інтерактивних архівах, нащось же вона вивчала оті всі давно забуті неіснуючі країни — що вона там шукала, що вона хотіла зрозуміти?? Вона не знала сама.

Але щось же її манило, щось її звало звідти… Що?

Зграя?..

Вона німіла, крижаніла од самої цієї думки, вона гнала її від себе, як могла, вона казала собі — ні, ні, я просто хочу зрозуміти!..

Що?

Щось, не знаю… але це має стосунок, це важливо, має стосунок…

До чого?

До всього!! До мого життя, до моєї долі, до тата й мами, злиденного дитинства, понівеченої юності, яскравих хмарочосів Смоленська, тьмяного громаддя задрипаних нетрів, інтернату, тюрем…

Щось…

Щось таке…

Okinawa Talk (c)

CHATS: 4

CONTACTS: 236

…

Amanda:

Вони не очікували на сутичку, я думаю, вони неправильно оцінили ситуацію.

Психологічно, я маю на увазі.

(19:41:29)

Olya:

Тобто?

(19:41:31)

Amanda:

[Open Link…

NavbharatTimes: ЗРОСТАННЯ НАПРУГИ

By Rajat Pandit

OCT. 22, 2264

MOSCOW, Russia — Вимоги Ради Безпеки ООН щодо спільної моніторингової місії не будуть сприйняті керівництвом планетарної Росії та її союзниками в колоніях як безпідставні і такі, що «грубо нав’язані невгамовними апетитами американських мегакорпорацій». Про це сьогодні на брифінгу заявив очільник російського МЗС. Схоже, що для наших опонентів зовнішня політика, як і раніше, виконує роль ширми для маскування боротьби за глобальні ринки — наголосив посадовець. Між тим, тут, у Москві оприлюднені нещодавно докази втручання американської розвідки в конфлікт довкола російських «бунтівних колоній» викликали шквал обурення в ЗМІ та мережах — очевидно, що суспільство планетарної Росії сприймає таке втручання як безумовно вороже та неприпустиме. Ще більш сильно посадовців та рядових респондентів обурюють подальші спроби Вашингтона вплинути на органи ООН, аби ті продовжували ухвалювати вигідні їм рішення. Зокрема, прес-служба Роскосмосу опублікувала свій звіт, у якому, зокрема, зазначалось, що дії американського уряду та органів ООН вже «призвели до значних репутаційних втрат американських та європейських компаній на російських колоніальних ринках, які тепер непросто буде ліквідувати». За словами прес-служби корпорації, «зростання міжнародної напруги в обжитому космосі не може не мати негативного впливу на інвестиційний клімат в цілому»…

READ MORE…]

Ішов жовтень 2263-го року, і колоніальна Росія продовжувала свою повзучу експансію. Вона якраз мала на меті «розробити» парочку перспективних віддалених зір — усе було законно і в рамках правил, зорі знаходились коло її колоній, вірніше коло одної — Катаріни. Тоді вона, щоправда, ще називалася трохи інакше — Katerina. І це була питомо російська колонія.

І от саме тоді США і союзники зважились спровокувати Роскосмос на сутичку. Щоправда — сутички ніхто насправді не очікував…

Liberation: НОВИЙ ВИТОК ЕСКАЛАЦІЇ. РОСІЯ БЛЕФУЄ?

By Françoise Reynier

OCT. 27, 2264

HORIZON, Moon — «Колоніальна» криза продовжує розвиватися досить хаотично, причому жодна зі сторін не змогла поки що домогтися бажаного. Якщо говорити про Росію, то їй поки що так і не вдалося повністю убезпечити свої енергостанції та віддалені колонії — сутички в системі Катаріни продовжуються, і «заколотники» явно не збираються складати зброю. Навпаки, вони продовжують боротися ще більш агресивно, адже в їхньому випадку військова поразка неприпустима — навряд чи Роскосмос тепер пощадить «зрадників». Звичайно, подібної розв'язки слід чекати, лише якщо сторони так і не зважаться вдатися до «реальної дипломатії». У випадку ж із США ситуація виглядає ще гірше — Вашингтон, підтримуючи опозиційні угруповання, не передбачив, що згоди між їхніми лідерами немає, і тепер «яструбам» не залишається нічого іншого, окрім як зосередитись на «агресивній дипломатії» та вичікувати. Так, зміст сьогоднішнього виступу американського представника при ООН в цілому зводився до того, що нинішня поведінка Росії — це «усього лиш гра на публіку», в першу чергу — на європейську та американську. Звісно, ні для кого не таємниця, що, як в Європі, так і в США є певні групи бізнесменів, котрі вважають, що з Колоніальною Росією потрібно спробувати знайти взаєморозуміння, що не треба так сильно тиснути на Роскосмос і таке інше, однак по всьому видно, що США і далі готуються нарощувати свої стратегічні космічні потужності, витрачати мільярди доларів на військові розробки та модернізацію своїх зорельотів, аби врешті досягти омріяного «паритету сил». Так, із достовірних джерел надходить інформація, що на оновлення стратегічних військово-космічних озброєнь у Пентагоні наступного року планують витратити понад двадцять трильйонів доларів. Однак разом із тим після декількох тижнів внутрішніх дебатів адміністрація Дугласа так і не ухвалила остаточного рішення про офіційне надання Катаріні «військової допомоги». Проте тут, на найбільшій американській місячній базі, «реальна» чи «агресивна» дипломатія виглядає скоріше фікцією — війська усе прибувають, а повністю укомплектовані бойові зорельоти продовжують один за одним відлітати в віддалений космос.

Сутички ніхто насправді не очікував.

Штати згуртували навкруг себе союзників, просторікували на Генасамблеї, вибудували чітку схему — вони очікували, що колоніальна Росія просто врешті піде на поступки… Вони не розуміли, що колоніальна Росія — це і є Роскосмос, величезна країна-корпорація, що уряд у Москві — маріонеточний і ні на що не здатний, ні на що не впливає.

Olya:

Тоді як їм вдалося схилити Катаріну на свій бік?

(19:42:44)

Amanda:

Банально. Підкупом.

(19:42:44)

Катаріна дійсно була питомо російською колонією, але схилити її на свій бік вдалося досить легко — американська розвідка через посередників досить довго вела з тамтешніми елітами таємні переговори, а потім British Technology, за неофіційним наказом Пентагону, прислали туди маленький транспортний флотик, в обмін на гарантії щодо отих їхніх злощасних зірок. Відтепер зірки розробляла RSK, а Катаріна отримувала свій власний незалежний транспортний флотик… а також штурмові човники, зенітки, спецамуніцію, лазерні гвинтівки Colt-3100 та купу всього іншого — це була чистої води провокація.

Olya:

І лише потім Роскосмос прислав кораблі?

(19:44:17)

Amanda:

Так, Роскосмос прислав кораблі, аби придушити заколот, — так вони заявили на асамблеї.

[Open Link…

Рада Безпеки

(Попередній звіт)

Понеділок, 18 січня 2264-го року, 10 год. 00 хв.

Springfield, Марс

Порядок денний — Ситуація в системі ML Kateriny

Доповідь Генерального секретаря про Сили Організації Об'єднаних Націй зі спостереження за розведенням сторін за період з 4 листопада по 19 грудня 2263 року

Засідання відкривається о 10 г. 05 хв.

Затвердження порядку денного.

Порядок денний затверджено.

Доповідь Генерального секретаря про Сили Організації Об'єднаних Націй із спостереження за розведенням сторін за період з 4 листопада по 19 грудня 2263 року

Голова (говорить португальською): Рада Безпеки приступає до розгляду пунктів порядку денного. На розгляді членів Ради знаходиться документ S/2264/834, в якому міститься текст проектів резолюцій, представлених відповідно делегаціями Суверенних Колоній Росії та Сполучених Штатів Америки. Я хотів би звернути увагу членів Ради на документ S/2264/809, в якому міститься доповідь Генерального секретаря.

Голова (говорить португальською):

Я ставлю проект резолюції на голосування. Голосування здійснюється підняттям руки.

Голосували «ЗА»:

Австралія, Бразилія, Європейський Союз, Ізраїль, Китай, Колумбія, Руанда, Об’єднане Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, Сполучені штати Америки, Чад, Південно-Африканський Союз, Японія

Голосували «ПРОТИ»:

Аргентина, Чилі, Індія, Іран, Йорданія, Росія

Голова (говорить португальською): За проект резолюції подано 12 голосів. Проти — 6. Проект не затверджено.

Російська делегація в повному складі покидає засідання.

Засідання закривається о 10 год. 10 хв.

…]

Флот не атакував колонію, як Олі та іншим дітям розказували в інтернаті. Вони просто кружляли навкруг планет — оголосили блокаду… Проте Пентагон пішов на ще більш ризикований крок — взяв у кільце кілька потужних російських зірок. Оце вже остаточно вивело Роскосмос на відкриту конфронтацію — у Москві було інспіровано двірцевий переворот і поставлено своїх людей, а ті, у свою чергу, оголосили загальну мобілізацію, і «Об’єднану Росію»…

ЗАЯВА РАДИ МІНІСТРІВ ОБЄДНАНОЇ РОСІЇ

1. У зв'язку з ситуацією, що склалася в російських суверенних колоніях, а також загрозою життю наших співвітчизників, особового складу контингенту Військово-космічних сил Росії, що дислокується у відповідності з міжнародними договорами на території планетних систем, орбітальних станцій та інших об'єктів ближнього і дальнього космосу, а саме […]

2. На підставі статті третьої Конституції Об'єднаної Росії Рада Міністрів Об'єднаної Росії заявляє про свою рішучу незгоду з діями Ради безпеки ООН і відкидає будь-які подальші […]

3. Ми заявляємо, що будь-які подальші агресивні дії проти наших громадян, а також особового складу угруповання Військово-космічних сил Росії будуть розцінюватися нами як […]

4. Ми рішуче засуджуємо і закликаємо до негайного […]

5. Так, за офіційними даними моніторингової місії SA, в результаті орбітального удару по планетарному угрупованню Сил Самооборони ML Kateriny та цивільних космодромах планетної системи 2OG MOA-20-J230634 загинуло, щонайменше, три з половиною мільйони […]

6. Під прикриттям американських спецназівців і так званих дипломатів ООН були порушені всі мислимі і немислимі міжнародні угоди, і цей безумовний акт агресії не залишиться […]

7. Це ще раз підтверджує відверту агресивність Сполучених Штатів та їхніх союзників і не залишає нам інших […]

8. Разом з тим Рада Міністрів ОР сподівається, що інопланетні покровителі антиурядових збройних формувань, нарешті, виконають покладені на них Радбезом ООН […]

9. Вважаємо за належне також нагадати, що резолюція РБ не поширюється на бойові дії проти ворожих Росії і ніким не визнаних терористичних формувань, задіяних у […]

10. Також, у зв'язку з вищевикладеним, уряд Об'єднаної Росії заявляє про остаточний вихід із наступних організацій та розрив відповідних міжнародних угод […]

11. Ми також залишаємо за собою право, в порядку взаємності, на інші заходи, які можуть зашкодити інтересам […]

12. Порядок мобілізаційної підготовки та проведення мобілізації визначається виключно російськими законами, нормативними правовими актами Президента Об'єднаної Росії та іншими нормативно-правовими актами Об'єднаної Росії, і не може бути предметом розгляду […]

10. Наполегливо закликаємо всі залучені сторони виявляти стриманість і уникати будь-яких дій, що можуть призвести до ще більшої […]

Москва

23 лютого 2264 року

Російська флотилія прийшла в Сонячну систему за якісь лічені дні — їхні кораблі в той час були значно швидші за союзницькі, і ті навіть не встигли зорієнтуватись, а росіяни вже десантувались і вже захоплювали континент — майже безкровно…

Olya:

УВЕСЬ континент?!..

(19:44:53)

Amanda:

[Open Link…

OkinawaNews: БОМБАРДУВАННЯ ОБ’ЄДНАНОЇ ЄВРОПИ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ

By AnneFakhry

MAR. 6, 2264

BEIRUT, Lebanon — Повітряні та орбітальні удари Військово-космічних сил Росії по Апеннінському півострову продовжились, незважаючи на прийняту в суботу Радбезом ООН резолюцію про встановлення 30-денного режиму припинення вогню на територіях європейських конгломерацій. Запідтримки військово-космічного флоту наступ російських десантників на Балкани почався буквально через кілька годин після того, як ООН закликала негайно ввести 30-денне перемир’я. За дві доби бомбардувань континенту загинуло близько тридцяти тисяч осіб — військових та цивільного населення, завдано значних збитків та руйнувань інфраструктурі.

У неділю Рим та Каталонія закликали Іран вплинути на новий російський уряд, аби той виконував умови припинення вогню. Лідери найбільших європейських конгломерацій звернулися до Махси Фергадані з проханням домогтися виконання Росією резолюції ООН про перемир'я в Європі, адже ця резолюція була прийнята насамперед заради того, аби в найбільш постраждалі від бомбардувань регіони можна було постачати гуманітарну допомогу та евакуювати з них поранених і хворих. Лідер Іранської республіки заявила про готовність до такого сприяння, однак окремо наголосила на тому, що військові операції проти сил самооборони найбільших європейських конгломерацій формально не підпадають під умови резолюції ООН. Її заява одразу ж викликала різку реакцію американського посольства в Тегерані — дипломати заявили, що, попри загалом стриману позицію Ірану щодо російської військової експансії на планету та офіційні заклики до припинення вогню з обох сторін, позаземні колонії Ірану залишаються одними з головних союзників росіян, а сама міс Фергадані — акціонером ISAGroup, одного з основних інвесторів корпорації Roscosmos…

READ MORE…]

З Індією, КНР, Іраном та ще рядом країн у росіян були попередні домовленості про ненапад, але насправді їм була потрібна Європа, їм був потрібен центр, виробничі потужності, лабораторні комплекси, космодроми, військові бази…

Amanda:

…

Питання вдалося врегулювати на Раді Безпеки із допомогою ініціативної групи — США та союзники пішли на поступки, але це була вже війна, неоголошена, але нормальна така війна…

(19:44:55)

Російський флот кружляв по Сонячній системі сім років, а в Південній Америці йшла справдешня диверсійна війна — Аргентині за підтримки Роскосмосу вдалося зайняти континент, але не контролювати його — вони контролювали лише найбільші конгломерації, ті ж космодроми… Бразильці та колумбійці, за підтримки США — ясна річ, постійно їх атакували. Генасамблеї врешті вдалося ціною неабияких зусиль розвести флоти і вивести їх за межі Сонячної системи, оголосивши останню «зоною перемир’я», але це був насправді початок реальної війни, війни на тотальне знищення. Бились у колоніях, бились у відкритому космосі, атакували планети, орбітальні бази, енергетичні станції навкруг зірок, самі зірки…

Amanda:

Насправді росіяни класно воювали, але у них були серйозні проблеми з координацією. Суть та ж сама — Роскосмос…

Пентагон тримав свої корпорації-сателіти залізним кулаком, підминав їх усі під себе і тримав… Роскосмос же так і залишався гігантською країною-корпорацією, тримаючи своїх військових на короткому повідку. Вони одно підраховували збитки і постійно міняли тактику, стратегію, постійно щось там собі мудрували і тасували командувачів, військових міністрів, розгортали і відводили флоти, починали і скасовували операції, судили уславлених полководців; бізнесмени керували армією — от у чому була вся суть…

Amanda:

Ти знаєш, хто така Yuliya Kal'onova?

(19:46:03)

Olya:

Щось чула…

Якась воєначальниця?

(19:46:03)

Amanda:

[Open Link…

Юлія Кальонова (рос. — Yuliya Konstantinovna Kal'onova) — російська воєначальниця, адмірал ВКС Об’єднаної Росії (2080), головнокомандувач ВКС ОР (2082), очільник Генерального штабу ВКС ОР (2082), міністр оборони ОР (2083), військовий теоретик, одна з авторів концепції «Dead Hands», Герой Росії (2080), виконувач обов’язків Президента Об’єднаної Росії (2087), одна з підписантів Акту про капітуляцію (2088); у російських військах мала неофіційне прізвисько Kasatka, в союзних — Julie…

READ MORE…]

Кальонова була кумиром росіян, під її керівництвом у січні 83-го ВКС здобули ряд перемог, здавалось, вони були за крок від остаточної… І раптом у 84-му корпорація зі скандалом звільнила її, а потім навіть судила «за перевищення повноважень», причому — в розпал власного наступу!.. Ймовірно, грошові мішки просто побоялись, що вона врешті відбере у них владу… Як би там не було — вона просиділа під арештом аж до 87-го, поки керівництво Роскосмосу остаточно не розбіглось, тоді військові її тріумфально повернули, але було вже запізно, вона встигла лишень підписати капітуляцію….

Проте здатись змогла достойно, без зайвого кровопролиття.

Американці наполягали на її страті, але за неї вступилась Okinawa Inc. за підтримки Skytek та японського уряду, японці кілька років тягали її ледь не по всій галактиці — переховували від ЦРУшників та найманих убивць, потім вона нібито преспокійно доживала віку десь в особистій резиденції на Тайвані…

Були й інші розжалувані герої — генерал-полковник Vladislav Gireev, командувач космічнодесантних військ у 80-82-му, генерал-лейтенант Kristina Lamber, очільник головного кібернетичного командування в 83-му, її взагалі позбавили всіх нагород і стратили свої ж… Та скільки їх таких було!..

Amanda:

Поцікався якось…

(19:48:52)

Olya:

Okay.

(19:48:53)

Пентагон концентрував сили і вимотував, вимотував Роскосмос, а Роскосмос бив не одним кулаком, а розчепіреною п’ятірнею, союзники хапали оцю розчепірену п’ятірню і викручували їй пальці — один за другим, один за другим… На кінець восьмидесятих у російських колоніях панував голод і розруха, громадські заворушення, техногенні епідемії… Енергопотужностей майже не лишилось, окрім кількох зірок ближче до галактичного центру, та й ті доводилось охороняти цілими флотиліями, а кораблів катастрофічно не вистачало і нові будувати було ні з чого…

ДОРОГІ СЕСТРИ ТА БРАТИ!

У цей страшний час я з болем у серці звертаюся до вас. Наш спільний дім — Суверенні колонії Об'єднаної Росії — стогнуть під гнітом загарбника, але наші захисники продовжують битися, незважаючи ні на що. Головні флоти наших Військово-космічних Сил під командуванням мого вірного бойового товариша — адмірала Руслана Галаєва — протягом багатьох місяців чинять героїчний опір ворожим ордам.

Ввергнувши світ і все людство в безпрецедентну за масштабами криваву бійню, здійснюючи жахливі військові та державні злочини, зневажаючи безліч міжнародних договорів, Сполучені Штати та їх союзники, а точніше, режими, що узурпували там владу, продовжують подальшу територіальну експансію, зарозуміло вимагаючи від нас прийняття тих чи інших форм державного устрою, перегляду нашої конституції, наших законів.

Узурпаторські режими забувають, що їхня влада навіть над власною галактичною територією має дуже сумнівну легітимність. Тим більше вони не мають ніякого права диктувати свою волю нашій спільній державі, так само як і іншим суверенним колоніям Всесвіту. Нам огидні ці їхні дії, і ми маємо намір найближчим часом зупинити той кривавий хаос, у який вони штовхають нашу Батьківщину і весь Всесвіт перед лицем всього світового співтовариства.

І тому саме зараз із особливою гордістю я хочу звернутись до вас, дорогі сестри і брати усіх рас, національностей та поглядів: відстоюючи вашу свободу і незалежність ваших планет, ви відстоюєте і цілісність всієї Об'єднаної Росії — нашого спільного дому! Ми з вами у вашій справедливій боротьбі!

в. о. Президента Суверенних колоній ОР

Головнокомандувач ВКС ОР

Адмірал Юлія Кальонова

Новий Красноярськ,

12 червня 2287

Офіційні джерела сходились на тому, що вирішальна битва відбулася коло Туманності Орла, але коло Туманності Орла була скоріше якась величезна показуха, а не битва… Там бились, звичайно, й до того, але все могло закінчитися набагато гірше, адже оті попередні сутички тривали роки і роки, а тоді, наприкінці 80-х, в.о. президента Кальонова просто відправила туди рештки свого флоту — це була демонстрація сили, аби виторгувати кращі умови капітуляції. Вона пригнала їх туди, показала союзникам, мовляв, у неї ще є чим їх бити, а потім просто здалась…

Amanda:

Зваж, що й цього можна було б уникнути, аби не оті дикі американські бомбардування планетарної Росії…

(20:02:31)

Olya:

Але ж вони бомбардували промислові потужності та космодроми?..

[Open Link…

Operation «Infinite Justice» — офіційна назва серії масованих орбітальних ударів по цілях на території планетарної Росії, виконаних кораблями 4-го оперативного Військово-космічного флоту США в травні 1289-го року, на завершальному етапі війни. В результаті ракетно-бомбових та нейтронних бомбардувань було повністю знищено Московську конгломерацію з прилеглими територіями, близько п’яти тисяч менших населених пунктів, а також ряд виробничих ліній, лабораторних комплексів, військових баз та космодромів на Уралі, в Середній Азії та Північно-Східному Сибіру. Оцінки числа людських жертв коливаються від 250 до 300 і більше мільйонів осіб…

READ MORE…]

(20:02:33)

Amanda:

Дурниці… На Землі в Росії маже нічого на той час не залишалось. Так, за Уралом і в Середній Азії була пара-трійка допоміжних виробничих ліній і переповнених біженцями космодромів, але Анадир УЖЕ був підконтрольний японцям, Московська конгломерація здалась раніше, ніж розбігся Роскосмос — що там було бомбардувати?? Це був злочин, Олю, геноцид, тут ні про що говорити — американці просто хотіли показати всім, на що вони здатні. І в першу чергу решті обжитого Всесвіту, а не росіянам, що вже й так стояли на колінах. Я розумію, що вам розказували інакше, але ж це всього лише клята політика — зі мною ти можеш говорити відверто.

(20:03:17)

Olya:

Та ні, міс Дайєр, я нічого такого не мала на увазі — просто трошки цікавлюсь історією, але більш давньою… а про це я мало що знаю.

(20:03:19)

Amanda:

Аманда.

(20:03:19)

Olya:

Вибачте?

(20:03:19)

Amanda:

Аманда, ми ж домовились.

(20:03:20)

Olya:

Так, Амандо, вибачте.

(20:03:20)

Amanda:

Олю, послухай…

(20:03:22)

Olya:

Так?

(20:03:22)

Amanda:

Ти не маєш переді мною соромитись того, що ти росіянка.

(20:03:23)

Olya:

Тобто?..

(20:03:25)

Amanda:

Ти знаєш, про що я.

…

Давай говорити абсолютно відверто — зрештою, мій син, як я бачу, втрісканий в тебе по самі вуха, і в найближчому майбутньому ти, вірогідно, станеш матір’ю моїх онуків… /smile/ Тому просто зарубай собі на носі, що у мене нема абсолютно ніяких упереджень щодо твоєї національності.

…

Якщо хочеш знати — я більше переживала з приводу того, що ти апатрид із кримінальним минулим, але мої батьки, наприклад, також колись були смертними, а твою біографію Skytek Corporation знає все одно краще за мене, правда ж? /smile/

…

Та й зрештою… якщо вже зовсім чесно, то у Макса були і більш підозрілі пасії — тому щодо оцих останніх пунктів можеш також не надто перейматись, забудь /smile/

(20:05:01)

Olya:

/smile/

(20:05:03)

Amanda:

/smile/

…

Послухай, все, про що я тобі розказую, я знаю не з пропагандистських дрімів, і, зрештою, я людина, що сумарно років із п’ять особисто керувала однією з найбільших транснаціональних корпорацій. Тому я знаю, про що я говорю — це було давно, ще до твого народження, і це була війна. Війна, де чинилось немало страшних речей і з боку ваших людей, і з боку наших. Купа наших людей і купа ваших людей вірила, що вони воюють за яку-не-яку Батьківщину, а не за енергостанції RSK Group, акції Роскосмосу чи мережі Okinawa Inc. І не тому, що Okinawa Inc. чи Bharat Limited банально задурили їм голови… Це була клята війна, що зіткалася з цілого клубка причинно-наслідкових вузлів, і ви воювали проти нас не через мову, якою ви спілкуєтесь, не через те, що у вас дещо інакші імена, якісь нещасні рудиментарні звичаї чи ще якась дурниця, словом — не тому, що ви росіяни, а просто тому, що вам випало опинитись на іншому боці оцього клубка, оце і все…

А якщо САМЕ ТОМУ? Оля не зважилась поставити це питання міс Аманді — та вона й собі його ставити не відважувалась, просто намацувала, намацувала наосліп якісь нитки, немов намагаючись самотужки розмотати отой гігантський клубок обірваних доль, клубок, сплетений із сотень мільярдів назавжди втрачених людських життів…

І найбільш паскудним було те, що вона не могла, не сміла ні з ким усім оцим поділитись, відкрити душу, сповідатись, а воно, все оте, гнітило, душило, пекло, роз’їдало їй серце. Вона реально боялась, що якось просто з’їде з глузду, залипне в отих своїх дурнуватих ретроспективних дрімах, деформується, «pogonit»… Їй треба було комусь відкритись, аби цей хтось зрозумів, розрадив, допоміг. Допоміг їй нести той страшний тягар. І от якось геть несподівано для Олі така людина знайшлась. І це був Макс.

Щоправда, перед тим рятівним днем, роковою хвилиною треба було ще багато чому статись… Після тої історії з Мар’ям Макс наполягав, щоби Оля перебиралась жити зі свого кампусу в місто — хоча б і в підзвітний їхній корпорації фешенебельний LUX Hotel в центрі Мюнхена. Макс сам там нині квартирував і пояснював, що готель той узагалі «для своїх», має першокласну охорону, не муніципальну і навіть не «скайтеківську» — там усім заправляє Optimum-System, дочірня охоронна компанія British Technology, котра має всі ознаки приватної армії… Там уже, мовляв, ніякі фальшиві скайтеківські допуски та зв’язки різноманітних Альхасанів нічого не варті — Оля буде у цілковитій безпеці.

Оля, ясна річ, навідріз відмовилась. Стримано (і вельми делікатно) пояснила хлопчині, що проблему з Мар’ям остаточно вирішено, а жити в таких дорогущих апартаментах вона ніколи не погодиться — хоча б і заради того, аби бути ближче до Макса. Від оцих її останніх слів хлопчина помітно розгубився і ще щось там собі лопотів, а вона лишень сказала, що тему закрито.

Пройшло ще тижнів зо два марудного навчання, і якось Макс урочисто вручив їй ключ-карту від V.I.P. номеру отого Люксу — пояснив, що сам зняв для неї номер та навіть оплатив його аж до кінця Олиного навчання.

- І гроші вже не повернуть, — самовпевнено либився він, — угода перегляду не підлягає.

Видно було, що цим своїм трюком він особливо задоволений.

Оля ж, ясна річ, ніякої карти не взяла, ба більше того — сказала, що відтепер вона з Максом геть не розмовляє і, різко розвернувшись, пішла собі до станції гравіпоїздів…

Після цього Макс дійсно з тиждень не з’являвся та навіть не конектився з нею — вона аж почала не на жарт перейматись (обзиваючи при цьому себе «shlyuhoj», «bozhkovskoj podstilkoj» та ідіоткою)… Обзиваючи себе ідіоткою, вона щоразу згадувала, як ідіоткою її обізвав Макс тієї пам’ятної ночі, і починала рюмсати (продовжуючи обзивати себе «shlyuhoj», «bozhkovskoj podstilkoj»… і таке інше). Перебуваючи в цьому непевному сум’ятті, вона якось прийшла до себе в кімнату… і з подивом виявила, що там мешкає інша дівчинка, якась першокурсниця.

Та першокурсниця пояснила, що її тільки-но зранку заселили в оцю кімнату, чому вона несказанно рада, бо сама, мовляв, із небагатих, і по навчанню трошки відстає, тому вимушена була жити в чотирьохмісній кімнаті другосортного муніципального гуртожитку на околиці конгломерації — добиратись довго, сусідки всі як одна ідіотки (о, боже ні, тільки не це трикляте слово знов!..), а тут раптом отаке-от щастя… Під час оцих абсурдних випитувань і не менш абсурдних пояснень першокурсниця все більш зацьковано зиркала на Олю — вона зрозуміла так, що сталась якась паскудна помилка, зараз оця грошовита чи відмінниця (чи й усе одразу) зчинить скандал, і її, нещасну нездару-першокурсницю, знову відправлять в оте чотирьохмісне пекло…

Оля махнула рукою і віддалено з’єдналась з адміном кампусу. І той розказав їй дивовижні речі. Виявляється, вона дійсно тут більш не живе, усі її речі ще зранку транспортною службою (за рахунок кампусу) відправлено в її номер у готелі LUX…

— А… хто дозволив це неподобство? — спитала ошелешена Оля.

— Ваш куратор, міс Рушді… — одізвався також трохи розгублений адмін. — Містер Грег Шульц. Щось не так?

— Зачекайте… — мовила Оля і від’єдналась.

Вона думала… Вона думала спочатку зчинити скандал містеру Шульцу. Ну, дійсно — якого біса?.. А тоді вирішила, що на перший і найефектніший скандал безумовно заслуговує головний винуватець цього неподобства.

Вона викликала перед очі контекстне меню громадського транспорту Мюнхена і тут же наперед нього вискочило діалогове віконце LUX Hotel з їхнім фірмовим значком — дурнуватою короною…

LUX Hotel (с)

Система онлайн-послуг

admin_lux@.bayern:

— Бажаєте мобіль, міс Рушді?

— Що? — поставила вона ідіотське питання роботу.

admin_lux@.bayern:

— До послуг наших клієнтів власний авіапарк зручних та елегантних авіамобілів марки Volkswagen-Bentley, на будь-який смак! Спортивні, представницькі, бізнес-клас — вибирайте будь-яку модель! Наголошуємо, що послуги авіапарку входять в ціну проживання…

Перед Олиним поглядом попливли витончені «пташки» яких завгодно конфігурацій, кольорів, розмірів… Вона, здається, таких шикарних мобілів і зблизька-бо ніколи не бачила.

— Так… — буркнула вона натужно, щось зважуючи. — Пришліть мені… найпростішу модель. Студентське містечко Skytek Corporation, кампус чотири, я хочу негайно потрапити в готель…

admin_lux@.bayern:

Неодмінно, міс Рушді!

Бажаєте ще щось?

Вона задумалась.

— Постоялець Макс Дайєр зараз в готелі? — Оля осіклась. — Чи… ви не надаєте такої інформації?..

admin_lux@.bayern:

Так, міс Рушді, — містер Дайєр чекає на вас.

— Прекрасно, — буркнула вона бозна й нащо. — Нехай чекає…

І, востаннє зиркнувши на вкрай уже ошелешену першокурсницю, помелась на дах. Там на стоянці якраз вигрібались із таксі двійко її знайомих курсанток — вони весело теревенили і замахали до Олі руками. Та вона лиш зиркнула на них невидющим поглядом і почала проходжуватись майданчиком туди та сюди — аж чорна од злості. Дівчатка, здвигнувши плечима, рушили до ліфтів і тут же спинились, здивовано вирячившись…

Круто завернувши з висоти, над стоянкою знижувався Volkswagen-Bentley сріблястого кольору, приплюснутий, широкий, із примруженими оченятами габаритних вогнів і скошеним тьмяним панорамним дисплеєм кабіни…

Оля рішучим кроком рушила до мобіля, а курсантки провели її здивованими поглядами. Несучись у щільних авіапотоках над вечірнім Мюнхеном, Оля тим самим невидющим поглядом розглядала величезну ядуче-яскраву рекламу на панелях хмарочосів і все накручувала й накручувала, готувала, словом, себе до майбутньої сутички…

«Shlyuha, bozhkovskaya podstilka, bestoloch', dryan', ідіотка… ррр!» — словом, усе от оце…

Врешті в екстатичному пориві самокартання вона обхопила голову руками і навіть незчулась, як мобіль припаркувався на даху готелю. Двері піднялись, і сирий листопадовий вітер дмухнув їй в лице, вона закуталась у светр і вилізла з фольксвагена. Готель не був хмарочосом, але був значно вищим за її кампус…

Хмарочоси палали навкруг нього — ядуче-яскравою рекламою, мерехтливими спалахами голограм та навігаційних вогнів… потоки транспорту неслись із шаленою швидкістю, метаючись між них, гублячись в низьких листопадових хмарах, зливаючись із далекою, ледь вгадною осінньою загравою…

Оля несміливо підійшла до краю парковки і вгледіла, що готель розташований немовби таким широченним півколом, і в тому півколі шуміли під сирим вітром зжовклі осінні сади, аж навіть вгадувалось між них пожухле різнотрав’я просторих галявин, а по тій усій скорботній красі ще й бігли струмочки в чагарниках, цілі річечки, збігаючи водоспадами, пірнаючи під мости, вливаючись он в одне тваньлисте озерце, а он в друге, більше, — суцільні пішохідні доріжки пролягали вздовж і поперек їх павутинкою, і аж далі, куди сягав зір, тяглась ця зелена зона, лиш онде на обрії виднілись іще хмарочоси, носились потоки транспорту, мерехтіли, палали, палили собою низьке листопадове небо.

Оля зітхнула, і з її грудей вирвався ледь чутний печальний стогін — так її те все приголомшило. Їй тут же згадалось, як вона малою блукала ночами по периметру «теплиць» Paradise Inside за містом, перевіряючи на вразливість безкінечні каскади тамтешніх енергетичних мостів, моніторячи вразливість інформаційних ліній, а насправді — слухаючи ніч, слухаючи тихий шелест пожухлих трав, віджилого листя, затаєні подихи вітру, далеке ухкання сов, слухаючи вогку осінню тишу, вглядаючись в простору, безкраю громадину нічного неба, де високо, поміж нерухомим намистом із зір, пливли і пливли ясніші вогні — транспортні човники, зорельоти, мигкі орбітальні станції… Ось пішов на зниження човник в Смоленськ… Ось навдивовижу яскраві зірочки строєм — пройшла військова ланка в Гомель… А коли-не-коли промигне зоря-астероїд, болід, мигне і згасне, згорить у нічній тишині, цьому могильному спокої рідної змученої планети, мигне і нема, мигне й більш не буде — загадуй бажання, Олю! Загадуй, а то ж не встигнеш!..

Околиці військової бази Гомель, літо, світання в туманній росі.

— Olya!..

Вона мов не чує.

Глухі непролазні терні, віддалені свічі тополь на тьмяному небі.

— Olya!..

Вона спіткнулась об щось, ударилась.

Шматок старої дороги — розбитий, зарослий болотними травами.

— Olya, chert by tebya…

Чиїсь тонкі руки хапають її, піднімають, тягнуть у хащі.

— Tish… ty chego? — вона немов отямилась.

— Patrul'!.. — синьоволоса низенька дівчинка в маскувальному комбінезоні важко дихає, пригинаючи їй голову. — Zanykajsya, nu!..

Махає до інших людей з гвинтівками.

— Найшла, найшла!.. — тим самим півшепотом. — Ну куди ти поперлась, Вовчок? — сміється.

— Дивилась, — пирхає й Оля.

— На що?

Вона мовчить. «Заброшка», тумани, літо.

Мовчить і глядить на заграву — далеко на півночі гасне в світанні Смоленськ… Іще здавлений стогін. Врешті розвернулась і рушила до ліфтів. Увесь настрій коту під хвіст — а хай йому лихо!.. А так вже себе накрутила — хоч нині у бій іди!..

Дороговказ легко привів її до Максового номера. Він стрів її в дверях, досить урочисто вдягнений — стильна строга сорочка (у них він якийсь ще більш плечистий), симпатичні тілесного кольору брючки, волосся скуйовджене… Він виглядав якимось незвично заклопотаним.

І все ж вона найшла в собі сили. Трошечки сил.

— Та що за чортів цирк?! — якомога більш твердо вивела вона, суворо повівши бровами. — Ти зовсім не при своєму розумі, га? Слухай, якщо ти там собі щось навигадував…

— Олю, послухай… — раптом вивів він тихо.

Тим самим низьким, оксамитовим голосом, що зводив її з розуму.

І так ото беззахисно виставив руки.

Вона осіклась і замовкла. Проти своєї волі, просто замовкла.

«Shlyuha, bozhkovskaya podstilka, dryan', nenavizhu…»

— Я справді… просто хотів, щоб ти була поруч, так. Просто хотів… щоб тобі було добре. Що я ще можу?..

Він торкнувся рукою потилиці і тут же опустив ту руку, дурнувато всміхнувся і якось неуважно озирнувся.

— Слухай, це наш готель, — він затараторив скоромовкою, — зрозумій, я не плачу за нього, це чиста формальність. Я дійсно говорив із твоїм куратором, він не проти, ти б жила тут… безкоштовно, це… Господи, та це така дрібниця, ну чого ти..?

Він зиркнув і тут же опустив очі.

— Ні, не так, вибач, будь ласка. Ти можеш поїхати. Я, мабуть, справді загрався, ти можеш… Але давай вранці, добре? Переночуй тут. Ну, просто… заради мене, добре? Я ж дійсно старався як міг…

Він всміхнувся, але не самовпевнено, не зверхньо, а мляво і розгублено.

— Я просто синочок крутих батьків, ти права…

Оля вдихнула, пориваючись щось сказати…

Вона такого йому не говорила!.. Що він вигадує?..

— Я не потривожу тебе, — він якось випрямився, зібрався. — А завтра зранку, поки ти сходиш в Центр, я все влаштую як було, добре? Пробач, якщо я тебе… Словом, я не хотів. От…

Вона не знайшла, що сказати, просто важко зітхнула і якомога більш рішуче розвернулась, покрокувала до свого номера.

Номер був просто неможливий. Вже коридори вразили її своєю широтою, величезними панельними вікнами, отим цяцьковим оздобленням… А от номер був величезний — там був власний ігровий зал, балконна тераса (просто над отими зжовклими садами!), найновіший скайтеківський комутативний резервуар, біобасейн, проекторні стіни, дизайн-бокс, власний міні-маркет, із десяток службових дронів… Та чого там тільки не було!

Але Оля була сильно не в настрої. Вона мала бути розлюченою, мала влаштувати скандал, мала… А що вона зробила? Мугикнула щось і поплелась у номер?

«Shlyuha, bozhkovskaya podstilka, bestoloch'…»

Вона махнула на все рукою, пірнула разок в басейн (один дрон підніс їй дистанційну сушилку, а другий — халат із дурнуватою емблемою і апельсиновий сік), через «не хочу» з’їла сандвіч (дрон тут же приніс із міні-маркету) і, одягшись в їхній піжамний комбінезон (без усякої шафи одягнув дрон — дурнувата емблема з короною… брр!), вляглася спати.

Але не спалось. Вона одно крутилась на комфортабельному гравітаційному ліжку, а їй усе не спалось. За панельним вікном-стіною (од стелі до підлоги) раз од разу проносились авіамобілі на тлі свинцевих осінніх хмар… Вона задала вікну меншу прозорість і знов перевернулась на другий бік, скрутилась калачиком.

«Shlyuha, bozhkovskaya podstilka, bestoloch', dryan', ідіотка, nenavizhu-u-u…»

Вона раптом знов видихнула, застогнавши, і заридала.

Плакала довго, здригаючись всім тілом.

А потім раптом зірвалась із постелі і побігла до виходу, отим розцяцькованим коридором…

Він так само стояв у дверях — закутавшись в простирадло, але сонним не виглядав, заклопотаним, здивованим, але не сонним — також не спав.

— Олю?

Він зиркнув, угледів її сльози.

— Що…? Олю, ти чого, Олю…

Він зробив до неї крок, але спинився тут же, несміливо опустив очі.

Потім знов зиркнув.

— Ти хочеш поїхати зараз? Звичайно, зараз, зараз ми все зробимо, я…

Він простягнув до неї руку — він був наляканий, так, не на жарт наляканий.

— Я теж, — хрипло мовила Оля крізь сльози.

— Що? — здригнувся він, вслухаючись. — Що, Олю?

— Теж, — схлипнула вона.

— Що? Я не…

Вона скрикнула:

— Теж тебе кохаю!..

Словом, після тої ночі сталося щось узагалі для неї невидане — вона не лише не виїхала з готелю, а й поселилась у Максовому номері. Ба більше того — дійсно прожила там до кінця навчання. І навіть довше — жила ще з рік потому, поки викладала в центрі Skytek, і навіть потім жила, поки Макс літав на два місяці на станцію Титан, де у British Technology були виробничі лінії, та на підзвітний їм полігон Atlas-B в Стожарах… А ще більш невиданим для Олі стало те, що оці три з половиною роки стали направду найщасливішими в її житті. А Макс якось сказав їй, що найщасливішим моментом у його житті був отой, коли він глухої листопадової ночі не спав і картався, і мучився — йому чогось хотілось плакати, а потім хотілось ввірватись до неї в номер, а потім він встидився цього хотіння і ненавидів себе так сильно, що просто не хотів більше жити… А потім раптом просигналили двері, і вона, Оля, стояла за ними, заплакана, і сказала оті слова — оце й був найщасливіший момент у його житті. Хоча… Може, ще більш щасливим був той момент, коли вона обняла його, почала ненаситно цілувати? Чи той наступний момент, коли він натомість узяв її на руки і поніс по своєму затемненому номеру, слухаючи її дихання, Господи, її хрипле дихання крізь сльози, шалений стукіт її серденька… Примарний світ полуночного мегаполісу од панорамних вікон, зблиски авіамобілів у висі, і в цій примарній напівтьмі — великі (найрідніші!) світло-сірі оченята, і цей пронизливий, геть не людський, зацькований, дикий — погляд маленького хижака. Оце той момент, той божевільний момент!.. А може, ні? Може ще більш божевільним, роковим був той момент, коли він уклав її на свою постіль і закутав у свою ковдру?.. Може. А може тоді, коли він обняв її, закутану, притис до себе, немов оберігаючи її, немов затуляючи її від несправедливого, лихого світу? Чи потім, коли він гладив її волосся і шепотів ледь чутно, що ніколи її не залишить, нізащо не зрадить, бо любить її більше за саме життя?.. Словом — Макс не зміг виділити якийсь окремий момент і просто сказав, що то була найщасливіша ніч у його житті.

А Оля одповіла:

- І у моєму теж.

Взимку Макс познайомив Олю з міс Дайєр. Вони зустрілись у комунікативному дрімі — Аманда, як виявилось, прибула на Титан усього на дві години і вже ось-ось мала знову мчатись на інший край галактики, на Землю крутнутись було зовсім ніяк… Дрім був громадським, себто — мультисерверним, там товклась сила силенна абонентів, а сам він являв собою таке собі високогірне екопоселення серед безкраїх залитих полуденним світлом лугів та засніжених вершин. Саме містечко в долинці, пішохідні доріжки з лавками й простенькі гравіпідйомники, купа придорожніх забігайлівок — вірогідніше за все, це була точна ліцензована копія якогось реального закутку на третьосортній курортній планетці Paradise Inside Group… В усякому разі, Олю на цю думку наштовхнули цілі міріади ядуче-фіолетових бабок в повітрі — точно така ж бабка красувалась і на логотипі мегакорпорації.

Аманда виявилась жінкою… ну — дівчиною (Оля ніяк не могла звикнути до того, що вони всі виглядають двадцятилітніми — і її мама, до речі ж, теж, з недавнього часу)… словом — міс Дайєр виявилась жіночкою середнього зросту і, сказати б, середньої комплекції — худорлява, але такої от міцної, здорової статури. Лице вона також мала в принципі миле, але таке якесь… невиразне чи що, важко сказати. Такі лиця буває важко, по-чесному, з першого разу запам’ятати — якщо навмисне не залучати резервні протоколи довготривалої пам'яті. На Макса, попри Олині очікування, вона була майже зовсім не схожа (хоча це й була її РЕАЛЬНА зовнішність, від народження) — від неї він успадкував лише смоляне волосся і симпатичну ямочку на підборідді.

В цілому ж міс Дайєр (також неочікувано) Олі сподобалась. В першу чергу тим, що вона, як Олі здалося, була жінкою без усілякого «другого дна». Bozhki, геть усі, що зустрічались Олі до цього, мали не лише друге, а й третє, четверте і ще бозна яке дно… Ну, окей, окрім Макса. Хоча й, щодо нього вона довго сумнівалась, та й зрештою він також умів по різному себе проявляти з різними людьми — з нею бути щирим, а з іншими не завжди і т. п. Міс Дайєр же, як Олі здалося, поводила себе цілком природно та прямолінійно. Оля навіть потім довго дивувалась — як це керівник транснаціональної корпорації може поводити себе так от природно та прямолінійно? Лише пізніш вона зрозуміла, що будучи СПАДКОВИМ акціонером British Technology в п’ятому коліні міс Дайєр просто кажучи могла собі дозволити природно та прямолінійно посилати по матері либонь половину галактики…

Вони утрьох прогулювались пішохідними доріжками та розмовляли — вдихали насичене озоном високогірне повітря та відмахувались від набридливих фірмових бабок. Аманда з Максом спілкувалась зовсім по-панібратськи — як ровесники. Вони запросто дуркували, кпинили одне з одного, бурчали, тоді знов жартували… Аманда разок підколола Олю і пару разів Макса (Олі при цьому підморгнувши). І це не виглядало награним. Макс натхненно розказував матері, що, заразившись Олиним прикладом, поновився в їхній відомчій академії, а вона на те простодушно всміхнулась і мовила:

— Ну, синочку… якщо ти знов не обламаєшся, то з мене гулянка.

І підморгнула Олі.

А Макс тут же контратакував:

— Годиться, тільки щоб на цей раз явилась особисто, а не у вигляді голограми.

Вона подала йому п’ятірню і весело кинула:

— Po rukam!

І підморгнула Олі.

Оля тут же внутрішньо наїжачилась, вишукуючи у тому жесті якийсь ворожий підтекст, але… його не було. Це був стовідсотково просто дружній вияв зацікавлення особою синової пасії — не більше того. Хоч Олі і не вірилось…

Потім ще трохи поговорили, і міс Дайєр картинним жестом вивела перед собою голографічну проекцію таймера…

— О, — зітхнула вона, — загулялась я з вами, дітоньки. Мушу негайно йти. Бувайте здорові.

Всміхнулась і коротко обняла Макса, а тоді Олю… І це були стовідсотково просто дружні обійми.

— Пишіть, — зітхнула вона і розчинилась у повітрі.

— Ти їй сподобалась, — задоволено констатував Макс.

— Що ти мелеш? — буркнула все ще наїжачена Оля. — Ми ж просто… Та з чого ти взяв??

— Якби ти їй не сподобалась, то вона б тобі прямо так і сказала, — упевнено вивів Макс.

І це була стовідсоткова правда.

І саме після от цього конекту Макс і виявив неабияке бажання познайомитись із Олиною ріднею. Оля спочатку досить недружньо відморозилась, про що пізніш пошкодувала. І, хоча він уже й боявся за це заводити мову, сама запропонувала якось злітати в Смоленськ на її найближчі канікули. Вона пояснила, що зараз її мама і вітчим живуть в Калькутті — обоє працюють там на Skytek, як і вона, зведені брат та сестра також там з ними — брат ще школяр, а сестра зовсім малеча… Але в Смоленську у них є квартира, власне — Олина квартира, вони віддали квартиру Олі, але навідуються туди коли-не-коли, можна домовитись.

Потім Макс необережно поцікавився можливістю зустрічі з її батьком і тут же осікся, зніяковів — втямив, що бовкнув зайвого. Але Оля тут же згладила ситуацію, якомога більш мило всміхнувшись і проговоривши:

— З татом доведеться почекати — до половини терміну йому навіть не дають побачень, лише один меседж на півроку… — вона знов якомога більш невимушено всміхнулась. — Йому недавно скинули термін, і взагалі-то половину його він уже відсидів, але тепер лічильник обнулився… типу того. За все навчання я сама з ним листувалась лише раз, — вона розвела руками.

— Лише раз?

— Один меседж — значить, ОДИН меседж. Узагалі. Йому є кому писати й без мене.

— Тобто… — Макс, здавалось, розгубився. — Кому?

Оля зітхнула, а тоді знов лагідно всміхнулась:

— Друзям. Коханий, давай не говорити про це в номері, окей?

— Чого? — він дійсно розгубився.

Оля поклала руки на стіл, а на руки голову, тоді підняла погляд і смішно тицьнула пальчиком в дрона, що саме подавав сніданок.

— Бо ваші дрони шпигують за вами, не знав? — шепнула.

Макс очманіло струснув головою і всівся коло неї.

— Ти знущаєшся? — спитав абсолютно щиро.

— Ні.

— У тебе параноя?

— Ні.

— Це НАШ готель.

— То й що?

— Як це що?

Оля знов зітхнула і приголубилась до нього, а тоді легенько поцілувала в вушко. І шепнула в те вушко:

— Окрім усього іншого, дрони запрограмовані шпигувати за постояльцями… і зливати всю інформацію в Optimum-System. Нас із тобою це взагалі-то не стосується, бо компромат на тебе все одно далі цього готелю не піде, а за мною як за криптографом Skytek вони шпигувати взагалі не мають права.

Макс відхилився і ошелешено вирячився.

А Оля обняла його і знов поцілувала в мочку вуха.

І знов зашепотіла:

— Але вони все одно шпигують. Лише з тою різницею, що їм самим заборонено розшифровувати записи з дронів цього номера — їх просто відправляють в безпекову службу Skytek Corporation нерозшифрованими.

Оля відхилилась, поклала руки на коліна і випрямилась.

І мовила звичним голосом:

— З досвіду скажу, що їх і там не розшифровують — просто зберігають в архівній базі. Але все ж про дозвілля мого татуся їм знати не обов’язково, правда ж?

І знов невимушено всміхнулась.

— Я їм весь офіс рознесу! — ошкірився Макс. — Хай завтра ж заберуть цих нишпорок…

— За-аспокойся, — протягла Оля нарозспів, копіюючи Максову манеру, і поклала йому руки на плечі. — Ти нічого не зміниш, такі правила. Я ж кажу — нас це не стосується, забудь.

Але він був обурений.

— Та я не хочу, щоб вони дивились…

— На що?? На наші любощі? — вона розсміялась. — Ти узагалі розумієш, з ким живеш під одним дахом?

— Тобто?.. З ким — з тобою.

— З професійною нишпоркою! Над якою стоїть іще чортів мільйон набагато більш професійних нишпорок. Такі правила гри.

— Тобто вони можуть нишпорити за тобою… — він почав в’їжджати, — коли захочуть? Твої ці мільйони…

— Ну, за мною нишпорити не так вже й просто — я ж не дрон, а жива людина. — вона задумалась. — До того ж в мене є який-не-який досвід підпільної діяльності… Але в цілому ти правильно все зрозумів.

— Ти вкрай небезпечна людина, — похмуро констатував Макс.

— Ррр! — кумедно загарчала вона і клацнула зубами перед його носом.

— То як щодо Смоленська?

Вони домовились полетіти весною, але не вийшло. Справа в тому, що Оля вивчилась передчасно, і її навіть зробили молодшим інструктором — містера Шульца робота… Він сказав їй, що вже застарий і готує собі заміну — дуже смішно. Але з іншого боку — не така вже й напасть, полетимо в липні, якраз у неї буде перша відпустка… Та й грошей буде більше — вона не мала наміру і вдома за все розплачуватись із Максового гаманця. Словом — перенесли на липень.

Та тут раптом перед самою відпусткою сам Макс викинув іще один коник. А саме — захотілось йому, бачте, летіти в Смоленськ на власному мобілі. Оля втовкмачувала йому, що простіше за все було б сісти в орбітальний човник на космодромі Fischerstrasse і за якісь кілька хвилин уже були б у Смоленську-основному — швидше, ніж сходити в розважальний центр. Але йому дуже вже хотілось «побачити все на власні очі», «оцінити відстань» (покрасуватися) і таке інше… Оля вирішила було упертись… але передумала. Уявила, як він буде сидіти за кермом, а вона вляжеться на його плечі… Словом — погодилась. Лише зробила одне зауваження:

— Завтра я візьму вихідний і дечим займусь… по дому.

— Чим саме? — здивувався Макс.

— Треба хакнути твою тачку, — мило всміхнулась вона. — Надіюсь, ти не проти?

Наступного дня вона дійсно взяла вихідний, а Макса з самого рання просто таки виштовхала в його академію… щоб не відволікав. Сама ж, навіть до ладу не поснідавши, кинулась до міні-маркету і замовила такі речі:

— універсальний побутовий набір імпульсних ножів фірми Gerber — структурного підрозділу British Technology (постачався безкоштовно як комплектація номера);

— простенький портативний ін’єктор компанії Ambulance S.A. (також їхньої);

- їхній же стерилізаційний термос;

— кварту універсального біогелю;

— балончик монтажного спрею «Ubik» з насадками (літ сто тому він, нарівні зі спецзахистом, був найбільш ходовим товаром корпорації Iowa. LLC, а нині цікавив хіба що колекціонерів та майстрів хенд-мейду — в промисловості використовувались більш спеціалізовані речовини);

— два дорогущих граві-скейта фірми Chrysler Motors із запасними комплектуючими;

— універсальний набір декоративних шпильок, браслетів, ланцюжків та іншої кумедної дурнички компанії Onyx International;

— кілограм телячої печінки (штучної, ясна річ);

— кілограм свинини (такої ж);

— три кілограми цибулі, картоплі, томатів, капусти та моркви (таких же);

— кілограм борошна (довелось замовляти аж у Wendy's — копієчка…);

— кварту сметани (подумала — на біса стільки, та було запізно);

— півкварти соняшникової олії (штучної);

— 20 шт. курячих яєць;

— кілограм апельсинів;

— півкіло полуниці;

— півкіло… ні — таки кілограм арахісу;

— свіжий диск Дженіфер Гласс…

Ну і ще там всіляких дрібничок — в основному продовольчих.

Тепер можна було спокійно братись до роботи…

Але довго попрацювати в спокої в неї не вийшло. Згораючи від цікавості, Макс не зміг всидіти на заняттях і відпросився за якимось там смішним приводом — все одно він власник корпорації, хто йому сторож?..

Зайшовши ж до їхнього номеру (це він Олю вже так мільйон разів поправляв — не МІЙ, а НАШ номер…), Макс одразу ж отетерів і став як вкопаний. Номер був переповнений людьми. Хлопці та дівчата в легких урочистих нарядах товклись у передпокої і в головній залі — Макс пізнав серед них кілька Олиних однокурсників… Молодь теревенила, сміялась і танцювала — зі стін лилась якась тягуче-сумлива техноопера, і глибокий меланхолійний жіночий голосок витягував під тяжкі динамічні біти:

- Ástar firna

skyli engi maðr

annan aldregi…

Дрони снували по кімнаті — розносили саме фруктові коктейлі…

Макс ошаліло озирнувся і обережно рушив уперед — він помітив скраю на терасі Олю, вона сиділа на гравістільчику спиною до нього, видно було лише закудлане каштанове пасмо та голе плече, з якого сповз рукав фірмового готельного халату… Здавалось, вона над чимось зосереджено схилилась, але відси не було видно, над чим.

Макс рушив уперед, але ближче до центру кімнати спинився — на нього ледь не налетіла зграйка дівчат, ті такі знайомі йому курсантки Skytek. Він посторонився, пропускаючи їх, але вони, немов не бачачи його, з реготом неслись уперед і… пройшли крізь нього до передпокою.

«Голограми… — подумав хлопець. — Але… якого біса?»

Здається, Макс іще ніколи не бачив наскільки реальних голограм.

Він попрямував на балкон, все ще обережно обходячи непроханих гостей (чи голограм?). Оля сиділа скраю балконної тераси на гравістільчику, закудлана, в самому халаті, зосереджено схилившись над якоюсь чудернацькою конструкцією — два перевернутих гравіскейта, один різнокольоровий, другий чорний, лежали на терасі коло її ніг, перевернуті і якось отак-от навхрест… Ні, вони не лежали — вони висіли низько в повітрі, один над одним, та повільно рухались у різні сторони, немов які стародавні пропелери. А над ними, на рівні Олиного погляду, то вище, то трохи нижче, висіли в повітрі різноманітні дивні штукенції — Макс розрізнив інженерну модифікацію імпульсного ножа Gerber, ще один ніж, але вже розібраний — пустий корпус, контрольна панель, акумулятори… якийсь продовгуватий балончик з яскравим написом «UBIK. Made only in Cleveland» і цілу купу органічних декоративних шпильок — вони повзали по повітрю трохи збоку від Олі, звивались, скручувались, витягувались у тонкі струни і знов стягувались назад…

— У… нас гулянка? — пролопотів ошелешений Макс, розгублено зиркаючи.

Оля навіть не помітила, як він увійшов — настільки була зосереджена.

— О… привіт! — не надто уважно всміхнулась вона і піднесла до очей маленький ін’єктор — вгляділась в індиктор на рукоятці. — Зачини двері.

— Що?

— Зачини двері, будь ласка.

Макс розгублено одпустив край вікна, і воно поповзло назад. Музика з номера стихла, і над терасою запанували звичні звуки пізнього літа з садів — віддалений щебет пташок, тріск цвіркунців, мляві подихи вітру…

— То в нас гулянка? — не знайшовся що ще спитати Макс.

Оля його мов не чула — розправила ліву руку і піднесла ін’єктор до ліктя.

— Що ти робиш?! — ледь не зойкнув Макс.

— А?.. — зиркнула вона на нього дещо також розгублено, але скоріш — не надто уважно. — Ти чого так рано?

— Відпросився, бо… Та що ти робиш? — він дурнувато всміхнувся.

— Я?..

Ін’єктор пискнув, і вона відвела його — взяла в ліву руку одну зі шпильок, що лежала окремо.

— Зараз… — глухо мовила вона і вколола шпильку ін’єктором.

Та випрямилась у тоненьку струну і безсило опала.

Оля поклала її до решти (повісила в повітрі?) і піднялась зі стільчика, прикрила очі правою долонею, на мить заціпеніла, а тоді… різко клацнула пальцями лівиці — Макс аж стрепенувся.

— Коханий?.. — раптом зиркнула вона на нього якось зовсім інакше.

Більш жваво, більш тверезо, більш… звично?

— Ти чого так рано?

Вона привітно всміхнулась.

Макс ступив до неї крок.

— З тобою… все нормально? — спитав.

— А що хіба? — вона всміхалась.

Макс украй розгубився.

— Послухай… я тільки-но пояснив, чого я… — він повів рукою, — а ти була немов…

— А… оце…

Оля дзвінко розсміялась і поправила халат, що сповз з одного плеча.

— Вибач, я моделювала алгоритм для «п’явок» і мала трошки зосередитись. Навряд чи я тебе чула… і адекватно сприймала довколишність, ну вибач.

Вона знов розсміялась — звично, безтурботно… Це була знов звична нормальна Оля.

— Між іншим, я на те тебе і відправила з дому — щоб оце все не пояснювати…

Вона повела рукою над тим своїм імпровізованим… столом?

— А ти, значить…

Макс видихнув.

— Я відпросився.

— Ох, — вона погрозила йому пальчиком і втомлено повела рукою, — ну, сідай тепер, що ж…

Гравістілець підлетів до Макса, і він присів на його край, а Оля бухнулась на свій.

— То що ти робиш? — зацікавлено повів хлопець і зиркнув у номер. — І що це за…?

— Хотіла чимось відволікти дронів, — зітхнула Оля і прибрала закудлане каштанове пасмо з-перед очей. — Тепер майже всі зайняті.. гостями. Або готують частування.

— Частування?

— Теляча печінка під сметаною, м’ясне рагу, салати… що там ще? — вона поклала (підвісила?) ін’єктор і взяла до рук інженерну модифікацію імпульсного ножа. — Не пам’ятаю. Усе, що могла згадати з кулінарії… — зажурено всміхнулась, — як бачиш, я тут займаюсь не зовсім законною діяльністю — не хотілось би зайвий раз складати пояснювальні чи навіть накликати сюди копів, отож…

— А що ти… — Макс нахилився над жмутком шпильок, — це ж шпильки?

— Угу, — Оля кивнула і нахилилась над завислим у повітрі ін’єктором. — Я робила «п’явок».

Вона заходилась інженерним ножем розмонтовувати корпус ін'єктора.

— «П’явок»? — перепитав Макс.

- Інтерактивні з’єднання, — пояснила вона. — Зі шпильок можна зліпити майже що завгодно, але мені багато й не треба, це я так — про запас.

— Навіщо тобі ніж і… ін’єктор?

— Зроблю одну річ…

Вона знов зосередилась і відповідала не надто уважно — не так відсторонено, як тоді, але все ж не надто охоче.

— Яку?

— Корисну.

— Олю!..

Вона приснула і підняла на нього погляд — Макс виглядав засмученим.

— Ну, коханий… — вона простягла ліву руку і погладила йому передпліччя. — Ти мені трошки заважаєш, — добродушно всміхнулась.

— Ну мені ж цікаво!..

— Ну добре, добре — лише не ображайся, якщо я бурчатиму собі під ніс, окей?

Макс із готовністю закивав.

— У нас його називають «masterok», це така універсальна ремонтна приблуда… — вона узялась знову хвацько орудувати інженерним ножем. — Зараз сам побачиш, лише ось…

Вона знов зосереджено нахмурилась і підчепила ножем вологу зв’язку акумуляторних батарей… Макс слухняно мовчав і позирав, як вона виколупує з корпусу ін’єктора контрольну панель, але потім усе ж не втримався:

— То ці шпильки, ти що, їх..?

— Накачала своєю кров’ю, — кумедно пирхнула Оля, не відриваючись від роботи.

— А це… — Макс задумався.

— Не кров’ю, а електролітом. І…

Вона обережно від’єднувала від контрольної панелі ін’єктора синювату плівку капілярних з’єднань…

— Коротше кажучи, я змоделювала в своїх судинах вузькоспеціалізований вид ботів — вони «заразять» шпильки і утворять… такий паразитичний організм, «поліп», він перепрошиє шпильки. Та, власне, уже…

Оля кивнула на нерухомі тільця шпильок.

— А вони… — Макс скептично торкнув одну, і та поплила по повітрю до Олі. — Вони взагалі живі? Виглядають мертвими.

Оля всміхнулась, і раптом шпилечки заворушились і поповзли по повітрю до Макса. Той здивовано вирячився, а вони, підповзши зовсім близько, раптом почали скручуватись… в його ім’я. Декілька шпилечок склались перед ним в слово:

«Максе…»

Інші заметушились і склались поруч в:

«…я…»

Ще декілька підповзли і утворили:

«…тебе…»

А решта шпильок раптом змінила колір на червоний і сплелася в велике сердечко. Сердечко запульсувало і розпалось на слово:

«…люблю».

Макс здивовано зиркнув на Олю — та єхидно всміхалася, так і колупаючись у розібраній контрольній панелі ін’єктора.

— Ти… ними керуєш? — спитав врешті він, також посміхнувшись.

— Власне, в якомусь сенсі вони тепер частина мене. Шпильки… — вона поцупила кілька шпильок в жменю, — …це один із найдоступніших замінників інтерактивних з’єднань. Ними, наприклад, можна хакнути банківський термінал або касового дрона, дуже зручно — заходиш, наприклад, у торговий центр і… начебто випадково губиш шпильку. І йдеш собі геть.

Оля взяла деталі з контрольної панелі ножа і піднесла до їхньої капілярної сітки одну шпильку. Та проворно витяглась в тонюсіньку ниточку і вп’ялась в синювату вологу плівку… і зникла. Оля провернула це зі ще кількома шпилечками.

— Тебе…

Макс задумався і несвідомим рухом потягся до потилиці.

Оля приснула — ця його звичка завше її веселила.

Він смикнувся, мов обпечений, і опустив ту руку.

— Тебе цьому навчили в твоїй… банді?

Оля ще дужче розсміялась з оцього його «банді», але роботу не полишила — прирощувала до фокус-лінзи ін’єктора акумулятори та променеву трубку ножа.

— Ні, хех… в моїй «банді» у мене була інша спеціальність.

— Яка ж?

Оля печально зітхнула:

— Дрім-аналітик. Цим я займаюсь і в Skytek.

Вона полишила в спокої слизький ланцюжок акумуляторів і заходилась пояснювати:

- Є таке російське слово «upyr'», так нас називали — граймер-упир… Це значить… Ну, образно кажучи, це вміння розгадати дрім — є купа методик і прийомів, як це можна зробити. Є, наприклад, система лейтмотивів — кожен дрім має неповторний малюнок лейтмотиву, це треба захопити і… Так можна, відштовхуючись від виявленої системи, зрозуміти механіку дріму і взяти його під контроль, можна розпізнати авторство дріму, розібрати його до фундаменту, образно кажучи. Але це лише один із можливих варіантів… хоча й вельми дієвий. Можна, наприклад…

Вона взяла до рук іще кілька шпильок і немовби зв’язувала ними, зшивала химерну конструкцію з клубка акумуляторних батарей, шматків контрольної панелі, фокус-лінзи та шлуночка ін’єктора, променевої трубки ножа…

— …Можна відчути дихання дефендера — це взагалі крутий рівень, ламає дрім до основи.

— Дихання чого? — Макс наморщив чоло.

— Ну це такий вираз… Знаєш, що таке дефендер?

— Ну це… — він задумався.

— Це штука котрою ти користуєшся щоразу, коли «дрімаєш», — Оля знову всміхнулась. — Skytek Corporation використовує потужний зламостійкий дефендер з багатоступеневим захистом, але… Ну, коротше, це штука, яка стереже твій дрім від зовнішніх подразників і по можливості нейтралізує їх. Стереже твій сон, якщо можна так висловитись.

Оля заходилася з допомогою інженерного ножа вмонтовувати отой видовжений клубочок в корпус ін’єктора — клубочок при цьому тоншав та вирівнювався.

— Дефендер — це, по суті, окрема сутність у твоєму дрімі — його адмін, його бог. Ти його не відчуваєш, але він постійно там — регулює твій дрім, оптимізує його під тебе, контролює процес. — Оля на хвильку задумалась. — Він постійно там і… ну є такий вираз — «подихи дефендера», це значить, усі оті невловимі сигнали його присутності, так, саме «впіймавши» їх, ти можеш в принципі узяти дефендер під контроль, а значить, контролювати весь дрім, свій, або чужий, або комунікаційний — все одно.

— Тобто, — Макс тяжко струснув головою, немов од запаморочення, — ти там у себе займалась дрімами…

— Так.

Оля опустила корпус ін’єктора-мутанта на «стіл» і за допомогою інженерного ножа обережно заливала в його «ранку» біогель зі звичайного стерилізаційного термоса.

— Хай трошки настоїться… — сказала, немов про себе.

— А де ж ти навчилась… — вів далі Макс, — оцього всього?

— У мами, — здвигнула плечима Оля. — Вона інженер, і з п’яти років тягала мене по об’єктах «Voskhod. Net» — все одно мене ні з ким було залишити, а залишати саму було небезпечно.

— Небезпечно?

— Ну, як тобі… коротше, це окрема тема.

Вона поправила закудлане каштанове пасмо, і погляд її зробився трошки більш хижим… але вона зиркнула в небесно-блакитні Максові очі і тут же просвітліла, тепло всміхнулась.

— Я була, скажімо… я була «больовою точкою» тата — через мене можна було на нього вплинути, і мама мене постійно тягала з собою. Потім, коли на тата спробували «вплинути», він, ну його люди, вжили заходи щодо моєї безпеки, ну…

Вона задумалась, і Макс тут же змінив тему:

— А коли воно настоїться, — тицьнув він пальцем в ін’єктора-мутанта, — то що буде?

Оля всміхнулась і вкотре подумала, що Макс — найкращий хлопець у всьому обжитому Всесвіті і поза ним — ну як він так уміє відчувати її настрій, її оці власні «больові точки»?..

Вона вкотре засоромилась себе — можливо, вона не надто щира або не така чуйна з ним, як він із нею, можливо… Її це мучило, їй насправді дуже хотілось відкритись йому, стати беззахисною перед ним, відкрити йому свою душу, і хай він що захоче з нею, те й робить, відкрити…

Можливо, ця поїздка, так, ця поїздка їй допоможе — вона покаже, вона розкаже йому, про дім, про себе, про все…

— Тепер…

Оля видобула з пакунка запасні акумулятори скейтів — два масивних набалдашники…

— … Ми зробимо частотний підсилювач.

Вона взяла ще трійко хакнутих шпильок, і вони видовжились, сплелись у мотузочок в її руках. Вона пустила змійку мотузочка в «ранку» свого «мутанта», а інший край приєднала до одного акумулятора, а тоді до другого… Мотузочок замигтів яскравим різнобарв’ям.

— Живи довго й щасливо… — замугикала Оля на Максів манер.

— А як виходить, що воно в тебе зживається? — раптом задумавшись, запитав Макс, — це ж різні прилади…

— От не була б я по вуха в тебе закохана, я б тебе тріснула, — пирхнула Оля, скептично крутнувши головою.

— За що? — всміхнувся хлопчина.

— Ну як це за що, за безтолковість, ти узагалі хто?

— Тобто?

— Ну от, поки я тебе не зустріла, я б ніколи не подумала, що власник British Technology не знає таких елементарних речей, — вона потрусила інженерним ножем. — Де я взяла цей ніж?

— Звідки я знаю? — розвів руками Макс.

— Подумай, — вона вказала на рукоятку, — що це?

— Емблема.

— Дурнувата емблема LUX Hotel, а значить, де я взяла цей ніж?

— В міні-марекеті.

— От, який молодчик!..

Макс не зміг втриматись і коротко засміявся.

— А якщо я взяла його тут, то…

— То?

— Не тупи, хто виробляє ці ножі?

— Ми?

— Ну майже, їх виробляє Gerber — можна сказати, що й ви. Оцей ін’єктор виробляє Ambulance S.A. — також ваш структурний підрозділ. Оці скейти — Chrysler Motors, тобто…

— Також ми, — кивнув Макс.

— Отож бо й воно, а тепер, «bozhok», відкрию тобі велику вселенську таємницю…

Оля витримала ефектну драматичну паузу.

— … Оце все причандалля кується на одних і тих самих ваших же виробничих лініях, конкретніше — отут от, в США і на Титані.

— Та ну! — Макс крутнув головою. — Авторські права…

— Плювати на авторські права, авторські права — це пустий звук, уніфікація — ось наше все.

Макс жваво запротестував:

— Але ж є ексклюзивні…

— Плювати на ексклюзивність, — перебила його Оля, — залиш її для вашої реклами. Комплектуючі одні й ті ж — так тупо дешевше.

— Тобто… — Макс понурився, — … ти хочеш сказати, що ми дуримо клієнтів?

— О, ще й як! — вона засміялась.

— А… — він закляк, — ти-бо звідки це знаєш, нещасний злидень?

Оля зареготала і єхидно йому підморгнула:

- Інженерна хитрість.

Вона взяла до рук балончик із монтажним спреєм і налаштувала насадку.

— От ти ж точно не знаєш, що це таке, так?

— Уявлення не маю.

— А це… — вона взяла в іншу руку інженерний ніж, — одна з найкрутіших речей в галактиці.

З балончика вилетів концентричний струмінь різнокольорових блискіток-крапель, над напівживим «мутантом» заграла маленька веселка, і «ранка» миттєво затяглася. Потім Оля ще разок бризнула на під’єднані батареї, і вони стали обростати якоюсь смолистою речовиною…

— А… чому саме скейт? — мовив Макс, зачаровано позираючи на той процес.

— Бо його акумулятори, — пояснила Оля, рівняючи краї наросту інженерним ножем, — оснащені приймачами і живляться напряму від енергоструменів, а… це найцікавіше!..

Вона підняла вказівний палець, уважно при цьому орудуючи ножем.

— …Розподільники RSK ідентифікують їх як скейти. Як чортові скейти, а не нелегальний гібрид, що фактично є саморобною зброєю — дуже зручно.

Макс дивився, як вона рівняє наріст, що все більш ставав схожим на акуратну рукоять кишенькового лазерного пістолета. Він дивився і дивився, тоді підвів погляд і дивився з хвилю чи дві на саму Олю — її тендітне тільце згорбилось над гравітаційним столом, халат знову сповз із одного плеча, нерозчесане каштанове пасмо спало на великі сірі оченята — зосереджені, примружені…

— Олю… — врешті видихнув він.

— Так? — мугикнула вона, не відриваючись від роботи.

— Ти… — він завагався, а тоді випалив: — Господи, ти така приваблива зараз!..

Вона підняла на нього зворушливий, дещо розгублений погляд, а тоді раптом зайшлася здавленим сміхом.

- І що смішного? — пирхнув Макс.

— Вибач, я… — вона, пересміявшись, поклала руку на груди. — Ти не повіриш, але… люди говорили мені, що моя мама колись принадила тата цим самим.

- Інженерними навичками? — засміявся й Макс.

— Саме так, — вона остаточно пересміялась і послала хлопчині повітряний поцілунок. — Ну, що… наш «masterok» готовий!

Макс зиркнув на мініатюрну штукенцію, схожу чимось на гібрид ін’єктора (на це вказував специфічний індикатор збоку) та кишенькового лазерного пістолета…

- І що ним можна робити? — спитав він у Олі.

— Та що завгодно, — здвигнула плечима вона і…

Взяла прилад до рук — направила на Макса.

Той раптом злетів зі свого стільця і завис у повітрі над терасою.

Хлопчина незграбно махнув руками і проти своєї волі повільно полетів до Олі.

— Чорт… — тільки й вивів він розгублено.

А Оля розкинула вільну руку для обіймів і витягла губи для поцілунку, задоволено примружила очі…

Але, як виявилось, трошки не розрахувала вектор, і наприкінці шляху Макс грюкнувся на неї, повалив зі стільця і вони обоє гехнулись на терасу.

— Клята штукенція… — бурчала Оля, потираючи лоба. — Ти не забився?

— А ти?

Макс допоміг їй встати і поправив халат, а вона пригладила його смоляну чуприну, після чого обоє голосно розсміялись.

— Ну, що ж… — мовила Оля. — Ефект вийшов дещо змазаним, але для нашої справи ці трюки взагалі-то не знадобляться.

— А що ми робитимемо?

— Як що? Ламатимемо твою тачку…

Оля віддала «мутанта» Максу, а сама побігла в номер вдягатись.

Через якусь хвилю вона вернулась назад — у легкій вільній сорочині з орнаментом, спортивних шортах, взута в кросівки, каштанове волосся заплетене в пучок, ID-картка на ланцюжку на шиї…

— Ну що, полетіли? — спитала вона, всміхаючись.

— Куди?

— В гараж, до мобіля.

— Мобіль на даху, на парковці… — не зрозумів Макс.

— Ні, він у гаражі, — Оля постукала собі по скроні. — Я відігнала його в гараж хвилю тому. На парковці це робити… ну, сам розумієш.

Вона забрала в Макса «masterok» і сховала в широкий рукав своєї сорочки.

— Стоп, — Макс раптом замахав руками, немов що згадавши, — а на біса взагалі ламати тачку?..

— Бо… — Оля раптом ображено скривилась і махнула руками. — Коханий, давай потім, бо це довга розмова. Довірся мені, полетіли.

— Та… — Макс кивнув, а тоді знов здивовано не неї зиркнув. — Тобто? На чому летіти?

— На скейтах, — здивувалась і Оля.

Вона дала йому чорний скейт із логотипом Chrysler, а сама взяла отой другий, з різнокольоровими квіточками, — кинула його додолу. Скейт завис в сантиметрі над землею, і Оля проворно стрибнула на нього.

Макс так і стовбичив на місці.

— Любий!.. — замахала до нього Оля. — Агов!.. Ти чого, е?

Він мовчав і заклопотано на неї позирав.

Вона співчутливо нахмурилась.

— Ти ніколи не катався на скейті?

Він винувато крутнув головою.

— Не бійся, — всміхнулась вона, — тут є система аварійного зниження, і взагалі — ці скейти з біса надійні. Ми малими катались на саморобних — на них дійсно можна вбитись… Але, віриш, нам навіть вдавалось втікати на них від поліції! Ми на них залітали аж у Смоленськ — на гульки, а полісмени там за нами ганялись… — вона добродушно розсміялась. — Не бійся, в разі чого я тебе підстрахую.

Трошки закотила рукав та показала йому «masterok».

— Полеті-іли!..

І вони полетіли. Перестрибнули через огородження тераси і круто спікірували в зелену зону — Оля віддалено притримувала Макса своїм ін’єктором-мутантом… Вони пролетіли над густими травами галявин, над головами поодиноких перехожих, що прогулювались доріжками, над струмочками в чагарниках, над заростями, садами, затхлими озерцями та водоспадами, над усім цим тихим, безхмарним і трохи печальним літом. Вони крутились над озерами, розлякували качок та диких гусей, перестрибували мости і пірнали під них, торкали руками верби й осоку, зривали на льоту польові квіти. Вони ганялись одне за одним, сміялись, окликали одне одного по імені, а Оля ще й виконала спеціально для Макса кілька карколомних сальто, а тоді просто на льоту вляглася пузом на скейт і, крутнувшись навколо своєї осі, стрімко прошмигнула під низеньким гротом водоспаду, ледь-ледь намочивши волосся…

Словом — у підземні гаражі готелю вони прибули аж під вечір. У Максовій секції Оля карткою Skytek від’єднала додж від техобслуговування і розрядила його — мобіль заліг у летаргію. Потому вона вляглася спиною на свій квітчастий скейт і залетіла під опори, під черево доджа… Там вона щось одно бурчала собі під носа і врешті витягла на світ божий одну з товстих судин мобіля, вколола її ін’єктором і вилізла з-під тачки.

— Що тепер? — спитав зацікавлений Макс.

— Зробимо «заквасочку»… — пробурчала Оля і виприснула вміст ін’єктора в термос із біогелем.

Потім вона налаштувала термос на якийсь нестандартний режим і поставила його на підлогу, поклала поруч «masterok», повернулась до Макса.

— Так, коханий, — мовила вона, — зараз буде найвідповідальніший і найскладніший момент. Тому не відволікай мене, добре?

— Окей.

— Я просто посиджу тут у куточку… з півгодинки. Можеш вийти на вулицю.

— Я почекаю.

Вона штовхнула скейт у куток секції під панорамний дисплей техобслуговування, всілась на нього, склавши ноги і вхопившись руками за ступні, нахилила голову, примружила очі…

«Вона спить? — подумав Макс. — Дрімає?»

Насправді Оля синтезувала в своїй ЦНС принципово нову форму ботів. Зламати фірмову тачку Chrysler було далеко не так легко, як перепрошити якісь примітивні шпильки — мобіль мав власну хитромудру імунну систему і тут потребувався творчий підхід… Але Оля знала базові алгоритми і мала досвід, зрештою — людина, що фактично була її названою матір’ю, в юності зламала і викрала не одну сотню тачок, така вже була в неї спеціалізація в їхній… як там Макс сказав? Банді?..

Вона просиділа хвилин двадцять, і «рій» був готовий. Тепер лишалось тільки…

— …Зробити «мус», — мовила вона мляво і розплющила очі.

— Що? — спитав Макс.

— Коханий, — одповіла вона так само дещо мляво, — візьми, будь ласка, «masterok» і підійди до мене.

Він виконав.

— Що тепер?

Вона кволо піднялася, повернулась до нього спиною і закотила сорочку — оголила худорляву бліду спину.

— Вколи, будь ласка, мене між хребців.

— Що? Навіщо?..

— Не переживай, там все налаштовано, — вивела вона глухим голосом. — Ти маєш взяти в мене трошки спинномозкової рідини, мені самій незручно, окей?

Він виконав, хоч і з певним острахом.

Оля розвернулась до нього і клацнула пальцем коло свого вуха — тут же немов прокинулась, як і тоді, вранці.

— Та-ак… — промугикала вона діловито і забрала в хлопця інструмент.

Вона знов виприснула вміст ін’єктора в термос із тією своєю «закваскою», ще щось там налаштувала… Тоді веліла почекати ще хвилин зо дві. Тоді викачала з термосу в ін’єктор усе, що в ньому було і… вприснула те все в товсту судину машини, потім залізла під опори і залатала ту судину назад в корпус.

Потому вона своєю ID-карткою знов активувала мобіль. Габаритні вогні мобіля засяяли, двері піднялись, і Макс із цікавістю зазирнув у салон. На всіх дисплеях він угледів Олю, що всміхалась до нього та слала йому повітряний поцілунок…

Вилетіли в ніч. Так розпорядилась Оля. З вечора вона сама дистанційно завантажила багажник «доджа» найнеобхіднішими речами, а тоді віддала наказ мобілю чекати на даху. Взяла Макса за руку — так вони і вийшли з номера… На готельній парковці в цю глуху годину було досить тихо, безлюдно. Легенький вітерець доносив із зеленої зони тонкі тривожні пахощі пізнього літа, а нічний мегаполіс знай собі палахкотів навкруг ядучою рекламою, вервицями транспортних потоків — застував собою досвітнє небо.

Оля спинилась і глибоко вдихнула, так і тримаючи Макса за руку.

— Хвилюєшся? — спитав він, трохи міцніше стискаючи їй зап’ястя.

Вітер доніс знизу якийсь неясний звук — чи то тріск цвіркунів, чи кумкання жаб в затхлих озерцях, а чи, може, й просто шелест висохлих трав…

— Та ні, — вона мляво всміхнулась і кивнула. — Вперед.

У мобілі Макс усівся на місце оператора, а Оля на пасажирське, проте керувала фактично Оля — машина виконувала попередньо завантажену програму. Опустивши дверцята, «додж» одразу ж пригасив освітлення салону і яскравість дисплеїв, а тоді почав полого набирати висоту, не пірнаючи ні в один із численних мерехтливих потоків над містом.

— Я так розумію… — тихо мовив Макс, — ми летимо не на гравімагістраль?

— Ні, — так само тихо мовила Оля і знов легенько всміхнулась. — Парадний вхід тут не найпростіше рішення. Смоленськ — це ДМЗ, а не звичайна конгломерація, в які ти міг літати раніше, тож…

Макс поблажливо прихилив до неї голову.

— Словом, зайшовши зі Стокгольма чи Вроцлава, ми матимемо купу проблем. Поліція, глобальна й муніципальна, військово-цивільна адміністрація, миротворці, управління внутрішньої безпеки і таке інше — там купа контрольних служб, і взагалі туди не так просто потрапити. Ну…

Оля видобула з-під светра ланцюжок зі своєю ID-карткою.

— Я б могла потрусити перед їхнім носом оцим, але тоді тут, у Мюнхені, мені б довелось пояснювати купі людей, на біса я це зробила. Тому ми вчинимо хитріше — зараз ми наберемо достатню висоту і станемо в військовий ешелон на Гомель…

— А хіба на це…

Почав було Макс, але Оля його перебила.

— Авжеж, на це також потрібен дозвіл. І зараз я, як і обіцяла, починаю пояснювати тобі, на біса я зламала твою тачку.

Вона ізнов усміхнулась, але вже не ото так мляво, а скоріше азартно.

— Це насправді найважливіше. Дивись, наша тачка…

Вона повернулась і прихилилась ближче до Макса.

Йому це сподобалось, як і те, що вона сказала «наша тачка».

— …Вона використовує глобальне позиціонування… як цивільна тачка, так? Сигналізує, що вона цивільна, як і в реєстрі. Але! Коли ми наберемо висоту, то почнемо відгукуватись як військовий борт. А тоді, знижуючись над «заброшкою», ми вийдемо з ешелону, і IFF тачки почне матюкатись такою абракадаброю, якої, б’юсь об заклад, ти ще зроду не чув! Бо над «заброшкою» ми підемо на малій висоті, там військові узагалі не шерстять…

Макс озирнувся на боковий дисплей — там яскрава мерехтлива пляма нічного Мюнхена поневоленьки меншала, віддалялась… Від неї у всі боки розтікались тонші й товщі світлоносні артерії авіапотоків, гравімагістралей, енергомостів; поодинокі вогники мигали тут і там — то орбітальні човники неспішно знижувались над космодромами і одлітали з них…

— … «Заброшку» ж повністю контролюють повстанці, і ми маємо прикинутись контрабандистами — у мене є заготовка і на цей випадок!..

Макс не запитував нічого, не перебивав, просто слухав її тихий голос, як музику, притулився до її скроні своєю і так ото слухав, і позирав на огні Мюнхена, на смужки магістралей і авіапотоків, на тьмяніші острівці заповідних зон і вогники орбітальних човників… Онде ледь зблиснуло над горизонтом, і ще раз, і ще — грозовий фронт повз на Баварію.

— «Шумова завіса»… це називається. В принципі…

Макс уявив, як гроза і зливи внизу пожирають духоту літа.

— У мене… є…

Вона позіхнула, і він обережно обняв її за плече, пригорнув до себе.

— Посплю, — видихнула вона і, смішно склавши ручки на грудях, засопла на його плечі.

Він нахилився, щоб легенько поцілувати її сплячу, але осікся і лиш спрагло вдихнув запах її волосся.

Воно пахло літом.

Тихим і душним, п’янким і печальним літом.

Додж пірнув у пелену хмар, поплив над нею. Осьде внизу в просвіті між хмар показалась яскрава пляма Вроцлава, осьде мигнуло вгорі й трошки збоку — транспортні човники знижувались, а ось у вишині пропливла чимала мерехтлива зоря… Панорамний дисплей тут же позначив її і повідомив інтерактивною індикацією:

Y-8-2 «Foxhound»—

орбітальний пункт базування Сил Безпеки ООН

— 17-те авіакосмічне крило,

— 221-та окрема космічнодесантна дивізія,

— 308-ма окрема космічнодесантна дивізія,

— Центр військово-космічних операцій Глобального регіону…

Онде аж ген над обрієм ще проплила зоря…

Орбітальний енергоблок RSK Group…

Оля так і дрімала на його плечі, а він задивився, як прямо й трохи правіше сіріє, світліє, розвиднюється, запалюється далеке липневе світання…

І навіть не помітив, як зліва до мобіля підлетів пузатий тупоносий Ембраер, він підійшов упритул і порівнявся з доджем, а тоді на загнутих вгору закінцівках його крилець двічі червонясто мигнув проблисковий маячок…

Макс уже було захвилювався, але тут помітив, що на головному дисплеї інтенсивно відображаються якісь закодовані дані — мобіль, очевидно, щось передавав орбітальному штурмовику, і той врешті, хитнувши задертими крильцями, заклав крутий віраж і полетів геть, розчинився у хмарах…

Макс ще раз зиркнув на барвисті стрічки даних та вкотре подумав, що не розуміє, просто не розуміє, як така неймовірна, дивовижна дівчина могла його покохати. Дивовижна ж дівчина у цей час рівно сопла, згорнувшись калачиком на його колінах…

Десь за Вроцлавом, а може, пізніше (Макс сам задрімав і не стежив за навігаційною інформацією) «додж» почав різко знижуватись, при цьому трохи повернувши на південний схід. Пробудившись, хлопчина уздрів, що вони летять вже не над хмарами, а над лісистою рівниною, що тонула в пасмах туманів. Навкруги стояло хмарне липневе світання, і ліси розкидались аж ген до горизонту — вільхи, осики, кедри, стрункі берізки… тумани… непролазні хащі, галявини й просіки буйнотраві, річки й притоки в сизих туманах… затхлі озерця в жабуринні, оброслі осокою, очеретами, папороттю… сизий туман, туман… просіки, хащі, болотисті заплави, галявини, луки, дібровки… ліс, ліс… непролазний ліс, а їхній «додж» летів так низько, що, здавалось, торкав своїми граві-контурами вершки височенних сосен…

Макс надовго замилувався тою первозданною красою і навіть не одразу помітив, що Оля заворушилась на його колінах… Вона потяглася, легенько стукнувшись підошвами спортивних кросівок об правий боковий дисплей, і повернулась горілиць — вклалась потилицею на його коліна і сонно протирала очі. Макс не втримався і легенько поворушив її розплетене каштанове волосся.

— Паскудство… — протягнула вона і сонно позіхнула піднімаючись.

Він із цікавістю позирав, як вона за своєю звичкою поволі розчумується без усілякої стимуляції.

— Доброго ранку, — смішно пробурмотіла вона, і він знов не втримався — знов скуйовдив її нерозчесане каштанове волосся.

— Ну-у… — простогнала вона апатично і примружилась.

Хмари відступали, розвиднювалось. Рожеве їдке світання розганяло тумани. Дисплей акуратно компенсував освітлення, і Оля аж нахилилась над ним, розглядаючи туманні густі ліси, що саме трохи рідшали, прорізались затхлими гнилими болотами…

— О, «заброшка»… — мовила вона вже зовсім не сонним голосом і вивела на дисплеї один квадратик стоп-кадру, збільшила його, задивилась… Тоді вивела ще один, огляділась…

— Гомель там… — неуважно тицьнула вона пальцем кудись у правий дисплей.

— Я думав, це який заповідник… — мовив Макс, усе роздивляючись той сумний болотистий край.

— Ні, це вже «заброшка» пішла… — вивела Оля задумливо і збільшила перед його взором ще кілька шматків панорами. — Дивись.

— Що то?

Макс вглядівся в один стоп-кадр. Чудасія! Те, що йому спочатку здалося широким проліском чи галявиною, насправді було… симетричними, сніжно-білими опорами…

— Гравітраса? — вражено видихнув він.

— Транспортна магістраль… колись була. Ось глянь.

Оля переформатувала стоп-кадр у голознімок і трошки повернула його… Макс роздивився ряд занедбаних енергоопор старої граві-магістралі, що то висився над болотними хащами, то губився в соснових заростях, кілька опор похилились, а одна чи дві майже повністю вгрузли в драговину.

— Нічого собі… — протягнув Макс.

А Оля мовчки розвернула мобіль і прискорила його. «Додж» зробив пологе коло над рештками магістралі і знизився, завис над опорами… Власне, то були не лише опори. Збоку до похилених опор тулився оброслий мохом та подекуди чахлими берізками плац стародавньої стоянки з підземними ангарами — пусті та мертві очиці ангарів зіяли колючою, вогкою тьмою, сльозились баговинням та болотною слиззю, деякі були повністю затоплені, оброслі верболозами, тьваню… Оля неспішно повела «додж» над плацом стоянки — мох, бур’яни, лишайники, чахлі берізки, потріскані силіколові плити з потемнілою розміткою… З одного боку над стоянкою нависала продовгувата трьох чи чотирьохповерхова будівля, частково обвалена, Оля підлетіла до неї ближче…

— То… — протягнув Макс, вдивляючись.

— Станція підзарядки, — кивнула Оля, й собі вдивляючись.

Макс побачив над пологим краєм будівлі великий, жовтогарячий, вирізьблений із напівпрозорого синтетичного каменю стилізований напис «RSK Group», похилений, оброслий чахлими берізками… Він тьмяно фосфорично тлів у затхлій напівтьмі болота.

А під тим написом, скраю стоянки, ще й тулилось облізла, старомодна будівля придорожньої забігайлівки — Wendy's чи KFC…

Макс смикнувся до дверей.

— Ти куди?

Оля придержала його за плече.

— Хочу… глянути ближче, — ніяково всміхнувся він.

— Ось облиш!.. — впевнено відрізала Оля. — Тут сиро і брудно, а ще тут мошкара, і які хоч кліщі, і реп’яхи, і… тут нема на що дивитись.

Вона наблизила зображення кафешки, і Макс розгледів фірмові візерунки порожніх віконниць, якийсь рядок столиків у пітьмі, мертвий екран старезного банківського терміналу і… густе павутиння в яскравих блискітках ранкової роси.

— Це все покинуто ще на початку війни коли тут товклась ціла купа біженців… під час висадки Роскосмосу на планету, — неохоче пояснила Оля. — Тут ніхто не живе, а все цінне бозна й коли видерли мародери.

Вона різко розвернула тачку над скорботною покинутою стоянкою і набрала висоту.

— Тобто тут ні на що дивитись… — немов виправдовуючись, продовжувала Оля. — Зараз ми наблизимось до Гомеля, там вже буде цікавіше. Саму базу я тобі не покажу, там усе більш серйозно охороняється. Але, либонь, я ризикну показати тобі Могильов, хоча б передмістя…

Макс іще раз зиркнув на боковий дисплей і розрізнив білосніжні енергоопори, що стирчали з болотистої глушини лісів. Вони здались йому чимось схожими на прадавні скульптури атлантів, що тримали тепер на плечах пустоту. Чи скоріш — на кістляві руки мерців, що тягли свої пазурі в тихе липневе небо.

— Що таке цей Гомель? — спитав він у Олі перегодя. — Я ніяк не втямлю… на біса в цій глушині військова база?

— О, Гомель не просто військова база!.. — хмикнула Оля.

Вона вже видобула з багажника пакунок горішків і невимушено лускала їх, через раз підкидаючи горішок в повітря та кумедно ловлячи його губами.

— Гомель — це…

Вона простягла до Макса пакунок, і той узяв і собі жменьку.

— Там базується ціле авіакосмічне крило і одна космічнодесантна дивізія… А ще одна інколи літає сюди на підсилення з Фоксхаунду, це…

— Foxhound? — Макс хруснув горішком та задумався. — Підожди, це… це орбітальна база ООН, ми якраз летіли, і я…

— Так, ми летіли їхнім ешелоном, — Оля кивнула. — «Скопа», що підлітала з тобою познайомитись, — вона всміхнулась, — прийшла з Фоксхаунду, не з поверхні…

— Стоп, а ти звідки… — почав було Макс.

А Оля на те лиш, всміхаючись, постукала пальчиком по своїй скроні.

— Моніторила?

— Аякже.

— Ти взагалі мені не довіряєш? — вдавано нахмурився Макс.

— А раптом би там сиділа якась довгонога лярва!.. — обурено випалила Оля. — І ви з нею сконектились…

Макс пожбурив у Олю горішком, але та спритно впіймала його в п’ятірню і тут же з’їла.

Макс із силою придушив смішок.

— Там сиділа не лярва? — спитав він, все ж легенько всміхнувшись.

— Лярва, але не довгонога, — скептично повела бровою Оля.

Він знову всміхнувся і поклав правицю їй на коліно, ковзнув пальцями по еластичній поверхні шортів…. Оля гнівно відкинула його руку і виструнчилась, із усієї сили зображуючи ревнощі, але кутик її губи зрадницьки затремтів.

Макс також виструнчився і розкусив останній горішок. Він добре знав, що вона трошки комплексує щодо своєї «коротконогості» та підборіддя, котре «жахливе, жахливе, nenavizhu…», і намагався час од часу і словом, і ділом допомогти їй подолати ці комплекси.

— Гомель це таке собі… військове містечко, — продовжила вона, вдивляючись у простори боліт на панорамному дисплеї. — Не мегаполіс, звичайно, але чимале. Там чого тільки немає. Навіть табір військовополонених…

— Військовополонених?

— Угу, але там тримають… та кого тільки не тримають? Зараз там мій татко чалиться, наприклад, — спокійно проговорила вона.

— У Гомелі?

— Так, з недавнього часу. Там…

Вона повернулась до нього і єхидно всміхнулась.

— Там класна система захисту, і все таке… АЛЕ! Словом, прикинь, ми домоглися… ну не я, а вони… Словом! Домоглися перевести тата сюди, типу тут класний захист і бла-бла… Але це вони так на Марсі розказували. А на Марсі сидять бевзі, котрі не втямлять, що Гомель майже під Смоленськом, і там у наших все схоплено — і управління внутрішньої безпеки, і миротворці, і командування глобального регіону, все-все… Це просто шик яка оборудка — тато, вважай, удома! Ну майже…

Макс не все розумів із того, що вона розказує. І не лише оце зараз, а узагалі в ТАКІ от хвилини. Але він намагався не перепитувати зайвий раз, не розпитувати і таке інше. Він відчував, знав, що вона йому довіряє, що вона навіть хоче йому відкритись, але… всьому свій час — так він розумів.

Оля якось ураз замовкла і дещо соромливо відвела погляд.

Макс же натомість штовхнувся макітрою об її плече і виставив долоні в жменьку — вона всміхнулась і відсипала йому ще горішків.

— Дивись! — тицьнула на головний дисплей.

Той сигналізував, що до них швидко наближаються дві повітряні цілі…

Тип: Embraer E-9 Osprey (універсальний десантно-бойовий орбітальний човник);

Комплектація: A/R(штурмовик/розвідник);

Бортовий номер: 4479, 4331;

Пункт базування: «Gomel», «Foxhound»;

Підрозділ: 17-те авіакосмічне крило (СБ ООН)

Позивний: «Hornet 3/8», «Hornet 2/2»

…

Макс стрепенувся, а Оля на те лиш мляво всміхнулась.

— Спокійно… вони нас не бачать.

Вона вміло скерувала «додж» у затінені болотисті хащі — мобіль проплив низенько над загнилою стоячою водою, верболози та очерет шкребли по обшивці й дисплеях…

— Вони щось шукають? — спитав Макс, нахилившись до панорамного дисплею і задравши голову.

— Патрулюють, — байдуже кинула Оля. — Sharoyobyat'sya…

Панорамний дисплей підсвітив дві невеличкі тіні, що стрімко прошмигнули вгорі, над кронами низькорослих берізок та миршавих сосен…

— Нічого вони тут не шукають… — гидливо скривилась Оля. — Такий порядок.

Вона неуважно тицьнула по незнайомій Максу іконці на головному дисплеї, і в салоні почулись напрочуд чіткі голоси, чоловічий та два жіночих.

Жіночий: «… Вісім, розворот вліво на курс Могильова, покажіть-но мені… четвертий квадрат, як зрозуміли?»

Чоловічий: «Прийняв, Гомель, розворот вліво виконую, два-два за мною…»

Другий жіночий: «Виконую».

Чоловічий: «Гомель, пробиваю поверхню… як картинка?»

Жіночий: «Хорнети, картинка чудова, скануйте далі, прийом»

Чоловічий: «Так… знижуюсь…»

Оля знов тицьнула по іконці і голоси стихли.

— Вони ж щось шукають? — спитав знов Макс.

— Повстанців, — знизала плечима Оля. — Але не знайдуть.

— Чого?

— Ну нас же не знайшли.

Вона повела мобіль далі хащами, неспішно.

— Зараз… — промугикала, — почекай.

Макс задивився на болотну воду, ряску та жабуриння, зарості рогози… Між чахлих деревець тулились торф’янисті, оброслі папороттю горбики і більш просторі заплави в лататті — косе ранкове проміння грало там зайчиками по тихій воді. Невеличка болотна черепашка зі слизьким, ледь коричнюватим панциром, крутнувши кумедною голівкою, неповоротко ковзнула в тінисту місцину під самим мобілем… Макс неуважно простежив за її рухом, і раптом узрів там дещо… геть неочікуване. Він нічого не сказав про це Олі, але готовий був заприсягтися, що то не що інше, як зотлілі людські останки в обплетеному тванню бронескафандрі…

Могильов просто-таки вразив Макса. Та й як інакше? Це був покинутий мегаполіс, що виростав із лісів. Ще на підльоті між хащ стали мелькати явно штучні водойми й поля, рештки старих пішохідних доріг, тополині алеї, контури енергорозвязок, гравішляхи, неясні руїни на узліссях…

А потім на обрії показались шпилі мертвих хмарочосів — ціле громаддя їх. Понурі, облізлі, частково обвалені, вони стирчали з безкраїх лісів на милі і милі навкруг — без мерехтливого плетива авіапотоків, ядучих вогнів реклами, без усього…

— Ближче не полетимо, там небезпечно, — мовила Оля і повела мобіль на зниження.

— Через отих військових? — спитав Макс.

— Не їх тут треба боятись.

Мобіль крутнувся над околицею мертвого міста і завис над широкою площею із зарослих травою силіколових плит. На дальньому боці площі виднілась чорна роззявлена паща покинутої станції гравіпоїздів, справдешня паща у вигляді голови Анати — офіційного маскоту Bharat Limited, стилізованої кобри в смішній пілотці. Аната широко всміхалася, але пара маленьких видовжених ікол робила ту посмішку трохи зловісною… До того ж один бік змії був деформований і розкришений, ніздрі забиті торішнім листям, а напівпрозоре праве оченя одиноко поблискувало з хащ фосфоричним багрянцем — ліве було вибите.

У затінку за пащею Анати купчились шматки естакад, якісь знівечені вітрини — над ними нависав обвалений хмарочос і кілька менших будівель. Трохи ближче до місця їхньої посадки по периметру площі звисали облізлі жили енергомосту, а просто перед їхнім взором тяглося поле і поле в яругах та рідких дібровах.

Дверці «доджа», простогнавши, піднялись і впустили в салон хмільні пахощі тихого літа.

— Яка тиша… — видихнув Макс.

Він бував у заповідних зонах, на курортних планетах, жив нині в фешенебельному готелі в центрі Мюнхена (де, між іншим, діяли суперстрогі «шумові обмеження»), проте, здається, ще ніколи в житті не слухав такої тиші — самі мляві подихи пахучого вітру, шелест висохлих трав, тріск цвіркунів, пташиний переспів у лісах…

Над потрісканим силіколом хитались висохлі стебла пирію — шелестіли по обшивці «доджа», мовби намагаючись пролізти в салон…

— Ти питав, на біса тут військова база…

Мовила Оля, але Макс її не почув — він спрагло вслухався в липневу тишу.

Вона викликала з багажного відділення вертливу змійку шпильки і пустила в своє каштанове волосся — шпилька видовжилась і поповзла в закудланих каштанових пасмах, звиваючись, вирівнюючи їх, обережно розчісуючи їх…

— Формально Гомель контролює Московські пустища, — продовжила Оля. — Але насправді — кому потрібне заражене згарище?.. Гомель контролює «заброшку», і зараз ми в її серці… Welcome to Mogilev.

Змійка-шпилька врешті впоралась зі своєю роботою і сплела Олині каштанові пасма в симпатичний пишний хвіст.

— А це місто… — немов отямився Макс, — його також лишили під час війни?

— Ні, — Оля крутнула головою. — Його бомбардували, так… але не його, а…

Вона неуважно вказала рукою вбік на оте забур’янене лісисте передмістя з обваленим хмарочосом.

— Американці бомбардували передовий космодром Роскосмосу отам на околицях… це досить далеко від міста. А сам Могильов розмантулили з супутників вже після війни — проводилась якась типу антитерористична операція, так мені розказували… Хочеш сандвіч?

Макс кивнув і Оля подала йому герметичний пакуночок.

— Це по- перше, — продовжила вона. — А по-друге…

Загадково всміхнулась.

— Чого ти вирішив, що його лишили?

Вона розпакувала свій сандвіч.

— Тобто?

— Могильов колись був мегаполісом. Частина його зрослась із смоленськими окраїнами, а те, що лишилось… — вона задумалась. — Ні, на поверхні тут, звісно, вже майже ніхто не живе. Хіба усякі безхатченки, відлюдники, котрим не знайшлося місця навіть у нетрях… Але основна маса злиднів товчеться в підземних ярусах міста — я одного разу там була…

Оля відкусила сандвіч.

— Там збереглася купа ще довоєнних об’єктів — склади, бомбосховища, автономні виробничі лінії, гравітаційні тунелі, станції… — вона пирхнула. — Ти б це бачив! Ціла купа підземних поселень…

Макс скептично повів бровою.

— Бачиш оте провалля? — мовила Оля, приплямкуючи.

Він простежив за її поглядом і вглядівся в роззявлену пащу Анати.

— Сюди ми й спускались, — вона наморщила чоло. — Я трохи пам’ятаю цю місцину, мені тоді було років п'ятнадцять…

— А що ви там робили? — спитав Макс.

— Торгували з повстанцями, — коротко пояснила Оля.

— Там живуть повстанці?

— Ні, не лише. Я ж кажу — там є що захочеш. Автоматичні зброярні, комунікаційні та ігрові сервери, дрім-сітки, підпільні лабораторії, генератори й «теплиці», ринки, борделі… Але контролюють усе повстанці, так, Могильов — це їхнє довбане гніздо…

— А… — Макс розпакував свій сандвіч. — Нічого, що ми тут приземлились? Це взагалі безпечно?

— Побачимо.

Оля байдуже здвигнула плечима і піднесла до очей тильну сторону своєї правиці — почала неспішно стискати її в кулак, так і тримаючи на рівні очей.

— Dolzhno prokatit'… — пробурмотіла вона собі під носа.

На правиці почало проступати чорне округле зображення — змія, що кусає свій хвіст.

— Халтура, звичайно… — констатувала вона. — Але в них мало таких спеців, щоб…

Вона видобула з-під панелі приладів свій «masterok» і сховала його за пазуху светра.

— Ну що… — всміхнулась до Макса, — погуляємо?

Той кивнув і всміхнувся у відповідь — він уже звик їй довірятись.

Оля зістрибнула на потрісканий силікол і солодкаво потягнулась, потім пружно підстрибнула і крутнулась на одній ніжці.

— Теплінь яка!.. — зітхнула.

Макс викинув у траву обгортку з сандвіча — та одразу ж розтанула в легких поривах вітру. Він сховав руки в накладні кишені спортивних бриджів з емблемою «British Technology» на правому стегні (дурнувата мода — Оля заразила) і неспішно обійшов завислий в повітрі мобіль, занурився в густі полохливі трави.

Сонце вже піднялось досить високо, в тихім липневім небі пливли поодинокі купчасті хмари, і вся рівнина навкруг — бур’янисті пустирі, могутні ліси, мертва конгломерація — все те немовби тонуло, тануло, плавилось у м’якім бурштиновім світлі.

Макс зиркнув на Олю і легенько всміхнувся — вона вже невимушено пурхала по зарослій площі, виконуючи карколомні акробатичні трюки. Ось вона пробігла по потрісканих плитах і відштовхнулась від них, кілька разів перекрутилась через голову в повітрі, тоді відштовхнулась руками і полетіла над плитами… Відштовхнулась однією ніжкою і знов злетіла, закрутилася дзиґою… Вона була такою вправною, гнучкою, красивою… такою живою посеред всієї цієї смерті.

— Потанцюємо? — гукнула вона до Макса.

Спинилась і церемонно простягнула руку.

Усміхнулася з-під неслухняного каштанового пасма.

Самими очима всміхнулась.

— Чи ви не танцюєте… га, парубче?

Він хижо всміхнувся у відповідь.

«От відьмачка…»

І…

Із силою відштовхнувся від потрісканих плит, полетів над полохливими травами до неї. Вона в польоті схопила його за руку і запаморочливо закрутила довкола себе, крутила й крутила, вертячись на одній ніжці, а він випрямився і бачив саме її зосереджене обличчя, сам лише вовчий погляд великих світло-сірих очей, а всеньке бурштинове літо скажено носилось навколо нього… Вона врешті невисоко підкинула його вгору, і він спритно перекрутився в повітрі, виставив руки і, виконуючи призабуте па, опустився в її долоні. Їхні руки зімкнулись, і вона тепер, виструнчившись, тримала його над собою, а він висів униз головою, дивлячись в її сірі очі, тримаючись на самих руках… на своїх і її руках. Вона підстрибнула, і вони помінялись місцями — він став на ноги і тримав її, а вона висіла вниз головою і зазирала в його темно-сині, волошкові… Він легенько підкинув її і піймав на виставлені руки — під коліна і за тендітні плечі, вона всміхнулась і обійняла його, поцілувала в губи, а тоді неуважно пригладила під змійку шпильки оте своє неслухняне пасмо…

— Ні, не так, — промугикав Макс, пильно на неї дивлячись, і неспішно підніс її до мобіля, обережно всадовив на капот. Вона зацікавлено зиркала, а розплів їй волосся, взявши до рук її шпилечку…

Шпилька заковзала між його пальців і він, немов граючись, пересаджував її з одної руки на другу, а сам у цей час уважно, прискіпливо оглядав сидячу Олю. Шпилька між тим довшала і трошки звужувалась. Він випрямив долоню, і шпилька обплелась об його бецман та мізинець, натяглася струною і вкрилась мініатюрними наростами гребінця. Макс став легкими рухами навскоси вкладати Олин чубчик — мініатюрні нарости виділяли безбарвний фіксуючий гель… Затим Макс зім’яв шпилечку в долоні й пересадив на іншу руку, став робити легкі паси над Олиною голівкою, розчісуючи пасма, хитромудро сплітаючи їх і вплітаючи в них шпильку…

— Nu takoe… — врешті буркнув він, всміхнувшись, і легенько луснув її по носу.

Вона обернулась і глянула на своє відображення в матовому панорамному дисплеї «доджа». Тоді склала руки на грудях і мило зашарілась.

— Клас!.. — шепнула.

— Саморобної суперзброї я й не обіцяв! — розвів руками Макс. — А так, чим гаразді…

Вона потяглась і чмокнула його в щічку.

— Дай роздивлюсь…

Мовила і продублювала собі картинку з його зорового нерва.

— Ну супер же!.. — шепнула ще і знов обернулась на матовий дисплей…

Видно, зачіска їй і справді сподобалась.

«А може, придурюється?»

Макс про себе хихикнув і крутнув головою.

А Оля раптом вхопила його за руку.

— Стій, — шепнула зовсім іншим тоном.

— Що таке?

Okinawa Talk (c)

CHATS: 1

CONTACTS: 1

Olya:

— Ми не самі.

(09:42:11)

Max:

?..

(09:42:11)

Вона швидким впевненим рухом переховала «masterok» у лівий рукав, а правий закотила — зміїне вічко на тильній стороні ритмічно замиготіло багряним…

Olya:

— Look…

(09:42:12)

Вона повернулась до облізлих судин енергомосту, і Макс також повернувся. Його зорова індикація квадратиком вивела непримітний закуток на краю площі, збільшила його…

Olya:

— Он вони…

(09:42:15)

Оля маркером сфокусувала його погляд… Так! Цілком собі непримітний чагарник, але як вглядітись, то можна розрізнити щось непевне — якийсь неясний рух, неприродну гру світла… А як ще вглядітись, то можна з клопотом розрізнити й напівпрозорі силуети, розпливчаті примари в бурштиновому сяйві літа.

Індикація вивела й підсвітила силуети.

Один нижчий, другий вищий.

Вищий наче шпортонув щось у себе на грудях і «проявився».

«Вимкнув маскування», — допетрав Макс.

За ним так само «проявився» й другий.

Їх і було всього двоє (чи ВСЬОГО ДВОЄ вийшло з лісу?) — в мішкуватих маскалатах із капюшонами та мерехтливими жмутками інтерактивних з’єднань попід шиями, з громіздкими «ручними» гвинтівками, швидше за все переробленими з поліцейських чи й цивільних моделей — на це вказували товсті шари корозійної пасти, мультиволокно, масивні акумуляторні нарости та ще й якесь чудернацьке прицільне приладдя збоку…

Їх було двоє — дорослий, ба навіть старий чолов’яга із засмаглим зморшкуватим лицем і зеленуватою лінзою зовнішньої індикації над правим оком та зовсім юна, навіть занадто юна приземиста дівчинка з пшеничним волоссям…

Старий чоловік скинув гвинтівку на плече, а дівча так і тримало свою в руках. Вони обоє спинились у висохлих травах під облізлими судинами енергомосту.

— Vy kto? — весело (навіть надміру весело) гукнув старий і всміхнувся відразливою беззубою посмішкою. Дівча позирало, так і тримаючи гвинтівку в руках.

— Boltuny, — рівно озвалась Оля.

— Smeshno, — буркнув чолов’яга.

— Posmejsya, chizhik, — так само рівно, без емоцій одповіла Оля.

Olya:

— Спокійно — вони знають, хто ми, просто пробивають…

(09:43:30)

Max:

— А ХТО ми?..

(09:43:31)

— Vy kotyata?

— A huli?

— Pereteret'.

Olya:

— Почекай у машині, я зараз повернусь.

(09:43:33)

Max:

Ні.

(09:43:33)

Olya:

— Все НОРМАЛЬНО, любий!

/smile/

(09:43:34)

Max:

- І не подумаю.

(09:43:34)

Olya:

— Ну добре /smile/, постій тут…

(09:43:35)

Вона легким розкутим кроком, немов ото пританцьовуючи, наблизилась до людей у маскхалатах, і вони поговорили — зовсім трохи, хвилю чи дві. Вони говорили неголосно, але дещо можна було почути… проте Макс не все розумів із того, що вони говорили. Власне — майже нічого не розумів.

Насправді він сяк-так знав російську — Оля скинула йому кілька крутих інфопакетів і тренувала час од часу, але тепер йому здавалось, що вона говорить з тими дивними людьми не російською, а бозна-якою мовою.

Між тим розмова ставала гучнішою — старий щось бубонів собі під носа, а Оля різко буркнула:

— Net.

Тоді він знов щось бубонів, а вона гаркнула:

— Polnaya tachka drov.

Знов якийсь гомін, шелестіння, і Оля випалила:

— Idi na huj koroche!..

Махнула рукою і так само розкуто покрокувала назад. Старий і дівча кинули вслід їй неприємний колючий погляд, зиркнули так само на Макса і поплентались у свої хащі.

Макс спочатку вирішив, що Олина злість — то така хитромудра гра, але як вона підійшла, то видно було, що вона дійсно якась така… сердита?

Max:

— Щось сталося?

(09:45:59)

Olya:

Suxx

…

— Ходімо, по дорозі поясню…

(09:46:00)

У мобілі, під час зльоту, Макс спитався ще раз:

— Якісь проблеми?

— Одна, — буркнула Оля. — Але велика.

— Яка?

Вона роздратовано ляснула розкритою долонею по головному дисплею і знов коротко буркнула:

— Оця.

По дисплею заструменіли потоки даних, а потім він показав вельми розмиту картинку. Імовірно, це був фрагмент групової фотографії — на ній Макс побачив молоду дівчину, десь по плечі… Вона була вдягнена в щось подібне до отих бачених тільки-но маскхалатів, таке ж мішкувате і цупке, а з-під розстебнутого коміра і погаслого пучка інтерактивних з’єднань виглядав ще й предмет одягу, котрий Макс бачив хіба що на архівних відео чи в ретро-дрімах: елемент парадної форми російського космодесанту — біло-блакитна тільняшка. Здавалось, із обох боків дівчину хтось обнімає за шию, і вона когось обнімає — з її правого плеча звисала міцна чоловіча кисть, з-за потилиці також виглядав шматок чиєїсь руки в такому ж маскхалаті — чи чоловічої, чи жіночої, не розібрати… У дівчини було пишне і довге каштанове волосся, світліше за Олине, розпатлане, закудлане, воно стелилось по її плечах, по міцній чоловічій руці, спадало за комір, на груди, обрамляло молочно-бліде, овальне, наївне лице. Так, саме наївне — таким воно здалось Максу. Ці по-дитячому вигнуті брови і якась соромлива півусмішка розчулювали, обеззброювали, проте… Проте, вглядівшись краще, Макс начебто розрізнив якісь невловимі деталі отого скромного, соромливого образу. Ось хоча б і та усмішка — вона асиметрична. І не просто собі асиметрична — один кутик губ немов усміхається, а інший ледь помітно кривиться, якось так зверхньо, гидливо… І як дивитись лише на оту скривлену половину лиця, то усмішка видається скоріше презирливою. А ще очі. Великі, світло-блакитні, їх би назвати красивими, але вони були якісь абсолютно… скляні. Вони не дивились, не випромінювали нічого — навіть презирства чи погорди — скляночки, муляжі…

— Хто це? — спитав Макс розглядаючи.

— Кірочка, — процідила Оля крізь зуби. — Blyadina, nenavizhu!..

І раптом з усієї сили вмазала по зображенню підошвою.

— Ти чого? — сполошився Макс.

— Нічого, — покривилась Оля.

— Та хто це така??

— Тварюка, котрої я боюсь більше всіх на світі, — швидко проговорила Оля.

— Я думав, ти нікого не боїшся, — спробував пожартувати Макс, але Оля навіть не всміхнулась — лиш відсторонено мазонула пальцями по дисплею, і перед зображенням виплив прямокутник стислої довідки:

Кіра Арзамасова (рос. — Kira Vladislavovna Arzamasova)

27 років, Могильов (імовірно)

Російська терористка-бойовик, польовий командир, лідер «Вільної Росії»

…

— Вона… не схожа на бойовика, — здивовано протягнув Макс.

Власне, він розумів, що бовкнув дурницю — він бачив бойовиків хіба оце нині та ще інколи в репортажах, побіжно — якихось ув’язнених волоцюг, котрих журналісти називали бойовиками…

— Вона й не бойовик, — сухо одповіла Оля.

— А хто?

— Професійна терористка, от хто.

Макс трохи помовчав, а тоді все ж спитав:

— А в чому різниця?

Оля зітхнула і заговорила, не те щоб неохоче, але якось… тяжко.

І немов сама до себе…

— Арзамасова практик, а більшість «басмачів» дурні ідеалісти, смішно… — вона задумалась, мляво всміхнувшись. — Я могла більшість із них «ubrat' na bazare» тим простим фактом, що вони ніхто і звати їх ніяк, волоцюги з «заброшки», вони не довоєнна Росія, вони ніхто — союзницькі шльондри, мирняк, колаборанти… — Оля потягнулась. — Моя бабуся по батьку була реальним військовим крекером, і поки вони всі тут на Землі підставляли зади корпораціям, вона реально мочила козлів… Тобто…

Оля ніяково озирнулась на Макса, і той легенько торкнув її за плече, мовляв — я зрозумів, КОГО мочила твоя бабця, продовжуй…

— Так от, Кіру Владиславівну оцим усім не проймеш, ні.

— Чому?

— Як тобі пояснити… — Оля поморщилась. — Чого хочуть повстанці?

— Незалежності для конгломерації, — одчеканив Макс.

В усякому разі — в репортажах завше казали так…

— Hujnya.

— …?

— Ні, реально дурня собача. Ніхто не дасть Смоленську незалежності — це розуміє будь-хто з тих тупоголових воїнів. Вони хотять, щоб… Ну от дивись — реально вони вимагають давати росіянам громадянство, хоча б декому, хоча б формально…

- І?

— От. А Арзамасова хоче не цього, їй плювати на десятки мільйонів злиднів, які душу продадуть військово-цивільній адміністрації за зайвий десяток років життя, не те що за вічність. Арзамасова сама хоче правити конгломерацією — ось її мета.

— Але… вона ж не зможе балотуватись, її не…

— О, ні! Вона не хоче сидіти в мерії, на біса це їй? Ні, вона буде і далі чалитись по «заброшці» — яка різниця? Вона хоче сама керувати адміністрацією, — Оля заводилась все дужче, вже на Макса зовсім не зважаючи. — І якщо вона вищемить нас із Єльні — а вона вищемить — то тупо прийде… не в мерію, ні! Вона прийде до офіційного представника Paradise Inside або ще куди і скаже: якщо ви хочете робити бізнес, то робите бізнес через мене, інакше ваші човники не злітають з «Біосфери-1», і взагалі з сотні миль навкруг, не злітають, а падають. Ви хочете ще більше платити поліції, будувати нові космодроми, ганяти особовий склад із Гомеля, формувати конвої прикриття чи знов і знов без толку бомбардувати «Лесополосу» і шерстити «Промзону», хочете? Ні?

Оля видихнула.

— Нічого цього вони не схочуть, бо це все гроші, гроші й головний біль. На біса їм силами ДМЗ та миротворців ганяти Кірочку по «заброшці», якщо можна тупо заплатити самій Кірочці і не мати НІЯКИХ проблем. Військово-цивільній адміністрації вони і так платять мільярди, а та навіть у «теплиці» не потикається, нам вони платять мільйони, а ми все одно крадемо їхній транспорт, продовольство, обвалюємо енергомости, обчищаємо їхні рахунки і підторговуємо їхніми даними, софтом… Не через міру, але наживаємось на них, так. А з Кірочкою у них не буде НІЯКИХ проблем, бо ДМЗ зажерлось, а «котів» повно і в них ціла купа мамок-папок, кожні з яких тягнуть свій прикол, а в них купа приплоду, і в половини вже «вужики»…

Оля постукала лівицею по тильній стороні правиці.

- І на всіх їх не настачиш і всіх не підгодуєш… А Кіра вже перегасила усю повстанську верхівку — їй 25 років насправді, вона менша за мене!.. На оцій фотці, — Оля тицьнула по екрану, — справа від неї Кеш, це його рука — вона грохнула його перед моїм арештом… а ЗА МНОЮ вона полювала майже все моє свідоме життя…

Оля знов видихнула — Макс розгублено позирав.

Вона ніяково опустила погляд.

— Зрозумій… — проговорила впівголоса, — «котяче» підпілля… решта хоч і думає інакше, але ми — це все, що стоїть між Кірою Арзамасовою та мільйонами російських апатридів, бо як вона переріже нас, то прийде по їхні душі. І, на відміну від нас, забере їх собі задарма.

Макс задумався і спитав ще:

— А ці гуманісти? Ти казала…

— Це взагалі несерйозно.

— Несерйозно? Їх боїться півгалактики…

— Це таке шоу, любий… — Оля похилила голову. — Щоб веселіше жилося. Ти знаєш, хто їхні лідери? Божки на кшталт тебе, золота молодь… Вибач.

Вона мляво всміхнулась.

— Ну от Мар’ям розважалась хардами, а вони — підпільною боротьбою. Пишуть пропагандистські дріми, повні пафосної героїки, закликають… Корпорації їм потакають, випускають через них пар, вирішують свої питання… це інструмент.

— А повстанці не інструмент?

— Ти неправильно ставиш питання. Повстанці — також інструмент, а от Кірочка…

Макс ще раз зиркнув на зображення.

— Ніколи б не подумав, що воно такий монстр…

Оля звеселилась.

— О, це ти її ще вживу не бачив — узагалі б закохався!

— Та ну тебе!..

— О, я тобі кажу!..

Вони посміялись.

- І… ну, яка вона вживу?

— Дуже харизматична, — здвигнула Оля плечима. — Дияволиця. Bardachi готові за неї вбивати. І помирати готові — оце найважливіше, так.

Вона раптом оживилась.

— Та давай покажу… шматочок.

Вона взяла Макса за руку і врубила «дрім»…

Це був дрім-спогад, уривчастий, розмитий… Макс міг бачити Олиними очима і відчувати все так, немов був у її тілі. Спочатку він бачив ритмічні спалахи, миготіння, мерехтіння ядучих променів та голограм… Вчувався людський гомін, викрики, вереск, на всю силу гриміли давно не модні ламані колоніальні ритми. Він, Макс, тобто Оля, пробирався/пробиралась крізь щільний натовп розмальованих рознаряджених людей — спереду хтось розштовхував натовп, а справа від Макса/Олі крокувала невисока синьоволоса дівчина в блискучому топі та такій же вузькій довгій спідниці. У частих ритмічних спалахах на її лиці сузір’ями запалювались та згасали ядучі вогники декоративних підшкірних блискіток, а очі дівчина мала чорні-чорні, мов ті безодні глухого космосу.

— Це Даша, — прокоментувала Оля в ріалтаймі, — моя найкраща подруга і… можна сказати — зведена сестра, її мама, по суті, мене виховала.

Макс/Оля зі своїми супутниками повернули, і він/вона розгледів хлопця, що розслаблено, немов пританцьовуючи в такт ламаним ритмам, крокував зліва. Це був смаглявий патлатий хлопчина, з короткою щетиною і мерехтливою соломинкою інгалятора в зубах. Він був середнього зросту, кремезний і жилавий, а вдягнений вельми ексцентрично — у дешевій строгій діловій сорочці з накладною краваткою і яскравих буденних шортах до колін — фосфоричні малюнки на шортах пливли і мінялись згідно з освітленням. Хлопчина, крокуючи, витягнув праву руку з кишені тих шортів, і Макс/Оля угледів/угледіла на його правиці чорного вужика, що поблискував багряним оченям.

— Це Імран, — пояснила Оля, — можна сказати — названий батько, можна — старший брат… Ніхто не знає, як його насправді звати, але точно не Імран. Він могильовський, прибився до нас. Єдиний не спадковий «чорт», якого я знаю…

Хлопець, йдучи, легенько приобняв Макса/Олю, поклав правицю йому/їй на плече і нахилився.

— Не гасись, — пророкотів він російською, перекрикуючи музику. — Мы с Тишкой начинаем их флашить, ты сидишь — флудишь то, что я тебе втираю, окей? Головой кивни.

Макс/Оля кивнув/кивнула.

(Ішла транслітерація, але Макс все одно мало що розумів…)

— Молодец, дитятко. Покрешишься — сразу рейпи, пускай сосут, обваливай сайкл на хуй… Не бойся только — я тут.

— Ага.

— Ну чё ты приуныла, хищница — ты ж Волчара, а ну ка рыкни, ну!

— Рррр! — ошкірився/ошкірилась Макс/Оля.

— Молодец, зверюга, погнали, — Імран поплескав Макса/Олю по плечу.

— Він сказав… — прокоментувала Оля в ріалтаймі. — Словом — він велів мені чинити, як він скаже.

І потім додала якось скрушно:

— Я завжди так і чинила. Як скаже тато, як скаже Імран, Злата, Айша… так я і чинила. Як вони скажуть. Так чинила і жила…

Вони пробирались повз натовп у якомусь забитому під зав’язку нічному клубі — мерехтіли екрани з нагими тілами, голограми з хтивими лицями, на узвишші сцени та в клітках здовж стін звивались оголені хлопці та дівчата, довкруг стелилась різнобарвна мла…

За тим вони минули охоронців у шоломах і формі з емблемами — тонкими ліловими келишками на плечах, і пройшли в темний тісний коридор. Двері в його кінці роз’їхались і впустили їх у тісну тьмяну кімнатку. Світло лилося згори на овальний столик, і ще на стінах мерехтіли два екрани… Коло столика стояв атлетичної постави чоловік у светрі до горла та вузьких «вуличних» штанях із захисними гравітаційними наколінниками…

— Це Кеш і є, — пояснила Оля в ріалтаймі.

… За ним в тіні також міцна білобриса жіночка в подібному стрітстайлі — фальшиві «дизайнерські» шальвари, чорна маєчка з фіолетовою бабкою Paradise Inside…

— Це Ласка, хай колись розкажу…

І раптом Макс/Оля помітив/помітила дівчину, що стояла спиною до стінного екрану.

— Ось вона…

Вона була в красивій напівпрозорій вечірній сукні, блідо-зеленій, може, навіть брендовій… Сукня тонко облягала її стать і фосфорично поблискувала тьмяними візерунками біолюмінесценції, а вишукано вкладені світло-каштанові пасма невимушено спадали на оголену спину. Терористка обернулась і зробила нетвердий крок до столика, якось немов ослабло похитнувшись на високім підборі надпрозорої туфельки.

Вона вийшла під мляве світло, і Макс стрепенувся… стрепенувся б, аби не був у Олиному тілі, вірніше — в її спогадах… Спочатку він жахнувся її лиця. Воно було якесь вицвіле, зів’яле, нерухоме, мов маска, і піт котився по ньому зливою, проступав дрібним бісером на чолі, скочувався по впалих щоках — великі тяжкі краплини поту. Губи її були бліді-бліді, мов дві великі гусені, а очі… Спочатку Максові здалося, що вони закривавлені. Лише через хвилю він роздивився, що вони страшенно запалені — білків було геть не видно, суцільні криваві судинки, припухлі повіки нависали над ними, мов саван…

— Здравствуйте! — кволо, хрипло протягла вона російською.

І повільно… страшно… розтягла губи в напівусмішці — губи натужно тяглися й дрібно дрижали, і врешті в лівому їх кутику виступила краплинка крові.

— Я еще никогда…

Краплинка росла й покотилась вниз.

Вона з зусиллям підняла правицю і змахнула краплинку світло-зеленим напульсником-контролером сукні, швидким рухом приклала пальці до чола і на якусь невловиму мить прикрила припухлі повіки.

І знов всміхнулась губами-гусіньми, товстими трупними червами…

— …Не была в Смоленске, здесь сколько всего…

Піт зливою, піт градом… Крап, крап…

— …Интересного. Просто…

Легке запаморочення, погляд поплив.

Усмішка, мов тріщина в лиці.

— …Дух захватывает!.. Не думала, что бывают…

Захлинулась, і маска зобгалась у страшну гримасу.

Всього на невловиму мить.

— … Такие большие города — просто фантастика!.. Вы Оля, да?

Втягла повітря з ледь вловимим свистом. І відповіла, немов сама собі:

— Оля…

Видихнула, і маска лиця на мить освітилась таким невимовним болем, що здалося — вона зараз закричить. Але вона знов усміхнулась, усміхнулась ще ширше. Двома трупними червами.

А між них червоніло — ясна стікали кров’ю.

— Меня зовут Кира.

І раптом несподівано, на якусь невловиму мить… усе в ній немов погасло, і в Макса/Олю втупились дві пусті скляночки, два муляжі. Та й ті, здавалось, ось-ось луснуть і засочаться кров’ю.

— Кира Арзамасова. Для вас просто… Кира.

І вона простягла до Макса/Олі руку.

Дрім спинився.

— Чорт… що з нею? — спитав в ріалтаймі Макс, дивлячись на застиглу Кіру.

— Вона накачалась анабіотиком, — сухо одповіла Оля.

— Анабіотиком? Це ж…

— Так, це коректна назва «ін’єкції смерті».

— Це отрута.

— Ще й яка!.. Вона нищить її судини, внутрішні органи, нервову систему — випалює її зсередини. Навіть не уявляю, який це диявольський біль!..

— Чорт…

— Вона — живий мрець.

— Але навіщо?..

— Щоб ми її не зламали. Усі її комунікаційні, навігаційні та подібні імпланти стовідсотково попередньо ампутовані, отож зламати її ми можемо лише «агентурно» — ботами… Але будь-які боти покрешатся у тому диявольському бульйоні…

— Чорт…

— Подивись на той келих…

Оля підсвітила прозорий келишок на столі.

— Там електроліт. Вона буде дудлити його весь час розмови… аби вповільнити свою руйнацію.

Оля прокрутила дрім — ось вони вже сидять за столом, і обезсиліла терористка відсьорбує й відсьорбує з келишка, залишаючи на його прозорій поверхні скривавлений слід своїх губ-черв’яків…

— Чорт забирай… А як… вона вижила?

- Її будуть відкачувати після зустрічі — у них стовідсотково вже чекає реанімаційна команда… Але й це ще не все. Як ти думаєш — навіщо вона так вчинила?

— Ти ж сказала — щоб ви її не зламали.

— Формально так. Але насправді ми їх усе одно хакнули, усіх трьох, дивись…

Оля прокрутила дрім, і Макс краєм ока побачив, як зарослий смаглявий хлопчина в дешевій діловій сорочці глибоко затягується інгалятором та випускає барвисту хмарку пару… а тоді двічі неуважно прокашлюється, ледь нахилившись над столом.

- Імран змоделював якихось із біса стійких ботів і заразив їх усіх ними «респіраторно»… Тих двох хакнув без проблем, і Кірочку частково також.

— То… вона дарма ризикувала?

— Аж ніяк. Вона травилась не для того, щоб від нас щось приховати чи не дати нам залізти в її голову, не дати нам взяти над нею контроль… а для того, щоб ошелешити нас на самому початку, ввести в ступор. А потім повести розмову в потрібне їй русло. І це їй вдалося — в усякому разі, якщо говорити про мене…

- І що було потім?

— Ну не знаю… Імран сказав, що я все класно зробила. Я йому не вірила… Ну, але зрештою — нам тоді вдалося домогтися свого, хоч і не одразу. Та і з нею ми також пограли — тягли розмову, скільки могли, вона вже стала відключатись, а ми все тягли…

Оля засміялась.

— Кеш та Ласка винесли її на руках — вона знепритомніла.

— Нічого собі…

— Але вона ні разу не скрикнула, не застогнала… Чорт, як же це з біса боляче — я б так ніколи не змогла…

Вона зітхнула і прокрутила дрім трошки назад.

Лице напівмертвої, роз’їденої зсередини терористки. Маска її лиця. Безсилі руки на скляночці. Трупні черви губ. Рясний піт, нерухоме лице, тріщина посмішки. Залиті сльозами скляні муляжі…

— Fuck!.. — випалив Макс, від’єднавшись від дріму і крутнувши головою. — То в чому полягає проблема? Я вже зрозумів про це чудовисько, але… що змінилось? Що ти дізналась від тих партизан?

— Важко сказати… — задумалась Оля. — Нічого конкретного, але… Судячи з їхніх обмовок і…

Вона потрусила перед лицем інєктором-мутантом і відправила його в багажник.

— Словом — вони просили дещо перевезти, але б’юсь об заклад, що це не «лід», а «мумія»…

— Мумія?

— Дідько… — вона поморщилась. — Ну ти ж не знаєш, що таке «органічний носій»? Словом — аби тебе сильно не грузити, скажімо, це коли інформацію записують на людський організм, попередньо ввівши в анабіоз…

Вона помовчала.

— Стирається все включно з особистістю, лишаються найпримітивніші функції…

Зиркнула на Макса своїм вовчим поглядом і різко опустила очі.

- І от для них це найпростіший спосіб переправки великих масивів інформації, бо на лід тут уся техніка пищить, як скажена, а так…

Знов задумалась і закуталась у светр.

— Дивно ось що — зазвичай вони торгують софтом із нами, а тут ні — вони мали на увазі щось інше. Не можу зрозуміти, що — ці два чижики самі не знали до пуття… Але мені це дико не подобається, і це пов’язано з Кірою — цього достатньо.

Вона немов щось обдумувала і врешті зважилась.

— Ми не полетимо зараз на Смоленськ-основний.

— А куди?

— На Біосферу-1, я хочу декого навідати…

— Це отой відомчий космодром Paradise Inside?..

— Так, — кивнула вона.

— Ти хочеш навідати… своїх старих знайомих? — обережно поцікавився Макс.

— Так, якщо вийде. Я вже давно не…

Вона якось дивно зиркнула на своє фальшиве тату-маячок.

Якось…

Журливо?

— Hozyajskij kreker — це з глузду з’їхати!..

Зітхнула.

— Знаєш, поки я перетирала з тими вояками, то немов…

Зиркнула йому в очі. Вже не як те звірятко, а відкрито, довірливо, щиро.

Беззахисно?

— Мені здалося, наче цих п’яти років не було, і я знову, як і тоді…

— Ти пошкодувала? — прямо спитав Макс.

Для будь-якої нормальної людини це питання прозвучало б дико… За чим вона могла пошкодувати? Що вона більше не російський апатрид із такого світового звалища, якого і в колоніях годі знайти?.. Громадянин ООН, спеціаліст Skytek — навіть його всемогутня матір вважала її тепер достойною для нього, Макса, пасією… За чим вона могла шкодувати? За тим колишнім життям, яке й життям назвати годі?..

Але Макс вже наскільки добре знав свою Олю, що питання аж ніяк не видавалось йому безглуздим.

— Пошкодувала за тим… колишнім життям? — уточнив він.

— Ні, — твердо хитнула вона головою.

— Я розумію, — почав він невпевнено і недоладно хихикнув, — там ти була… крутою бандиткою і…

Але вона його перебила.

— Не була я ніколи ніякою бандиткою, — ослабло махнула рукою. — Я просто слухалась їх усіх і робила, що вони скажуть.

Нахмурилась.

— Я просто… думала, що так треба.

Видно було, що ці слова даються їй вкрай нелегко.

— Думала, що… Я просто любила тата і думала, що чиню правильно.

Вона видихнула.

— Але я зовсім не шкодую… і не хотіла б повернутися туди. У ті часи.

— Зовсім? — Макс запитально зиркнув.

— Так, адже… — затнулась, а тоді мовила просто і щиро, — там не було тебе.

І дивилась на нього відкрито, беззахисно.

«…Відкритись йому, стати беззахисною перед ним, відкрити йому свою душу і хай він що захоче з нею, те й робить, відкрити…»

Він же просто обняв її за плечі, і згріб в оберемок, і притулився до неї.

Ліси відступили. Оля значно прискорила мобіль, і він мчав тепер під самими хмарами, а внизу під ним розстилались сніжно-білі прямокутники продовольчих комплексів, артерії інформаційних ліній, шипи стаціонарних охоронних веж… Скоро їхній «додж» наблизився до мерехтливої смужки гравітаційної магістралі, круто знизився і влився в неї, доєднався до густого потоку автоматичних контейнерів та поодиноких авіабусів з фіолетовими бабками на бортах.

Прямокутники комплексів тяглися й тяглися внизу справа і зліва од траси — більші й менші, нижчі й вищі, але всі дивовижно симетричні, прилаштовані одне до одного в таку собі акуратну кладку, їм кінця-краю не було, а контейнери та буси то знижувались над ними, то відлітали з них, вливаючись у трасу… Сама ж траса врешті почала карколомно вихилятись і наостанок заломила крутий віраж — показались вузлуваті енергоприйомники, куполи та посадкові смуги чималого космодрому; мобіль вирвався з потоку магістралі і знизився над широкою парковкою для малогабаритного транспорту на даху одного з крайніх ангарів.

— Приїхали, — вивела Олі і неохоче вивільнилась із Максових обіймів.

Вона вилізла з мобіля і підійшла до краю парковки, солодко потягуючись, Макс рушив слідом. Сніжно-білі прямокутники комплексів тяглись в далечінь, а магістраль мерехтіла над ними гірляндою. Мініатюрна кулька патрульного дрона підлетіла до Олі й зависла перед її обличчям, мигнувши вічком об’єктива.

— Брись! — гаркнула вона на неї, і та, смішно крутнувшись, шмигнула геть.

— Що тепер? — спитав Макс.

Оля на те лиш задумливо здвигнула плечима і знов закуталась у светр, пройшлась попід рядом інших мобілів, що громадились на парковці, розчепірившись на маленьких лапках шасі. Макс натомість задивився на контейнери, що знижувались над комплексами, озирнувся на групи людей, що снували по парковці в біластих лабораторних комбінезонах з ядуче-фіолетовими бабками на спинах, тоді перевів погляд на чималий блакитний авіабус, що саме знижувався над парковкою…

— Сер… — почув він писклявий голосок звідкись знизу і обернувся.

Перед ним стояла невелика шеренга малих дітей у блакитних комбінезонах із жовтими чотирьохзначними номерами з правої сторони грудей. Дітям було років по десять, не більше, вони стояли парами одне за одним — спереду якраз стояла пара з білобрисих хлопчика та дівчинки, і Макс, вірогідно, загороджував їм прохід.

— Даруйте, сер… — ще запопадливо пропищала дівчинка і акуратно обійшла Макса — решта шеренги потяглась за нею, не швидко і не надто повільно, якимсь напрочуд злагодженим вивіреним кроком. Діти вишикувались скраю парковки і так і стояли там — шеренгою. Макс простежив за їхніми поглядами і побачив, що блакитний бус уже розчепірив лапки й заходить на посадку. Між тим до шеренги дітей підлетіло одразу з десяток мініатюрних дронів — вони почали літати навкруг них і вельми безцеремонно обмацувати сліпучими променями сканерів…

— Зміна, — прокоментувала Оля у Макса з-за спини.

— Що?

Він обернувся — вона стояла, обіпершись об чийсь мобіль і склавши руки на грудях.

- Інтернатівська зміна, дивись…

Вона кивнула на бус — той уже приземлився і розкрив черево. Як виявилось, це був, імовірно, вантажний бус — конструкція підчеревного відсіку була явно не пасажирська. Але раптом по трапах стали збігати діти в таких самих блакитних комбінезонах, як і ті, попередні. Ці вже не йшли, а саме бігли, хоча і так само крок у крок — рівною шеренгою. Збоку від них таким упевненим півкроком ішла й довготелеса чорношкіра жіночка в такому ж синьому комбінезоні, лише без номера.

— Не розтягуйтесь! — прикрикнула вона на них. — Поторочі… Нічна зміна — на борт — марш, чого вилупились?!

Діти, що стояли шеренгою під черевом буса, тут же злагоджено розвернулись і побігли по трапах всередину… Тут бо Макс і розгледів, що на спинах у них іще більші жовті номери — на всю спину.

— «Вісімдесят сім — тридцять шість», зараз догола роздягну перед строєм! — пролунав од ліфтової секції другий високий жіночий голос. — Ану бігом марш, хутко!..

Відти вже чимдуж неслась іще більша шеренга — трійками. І діти були трошки старші. На них репетувала також жіночка в комбінезоні, смугла, чорнява, круглолиця… За нею неспішно чимчикував і довговолосий чоловік — також у комбінезоні без номера, цей ішов мовчки і лише скептично озирав катавасію.

— На місці стій!..

Затягла темноволоса, але патлатий її обірвав.

— Залиш їх, ніколи. Нічна зміна — марш, марш!..

Дітям наче того й треба було — галопом понеслись по парковці… Їхні старомодні важезні і, либонь, вкрай незручні черевики тільки й бухкотіли по люмінесцентній розмітці. Дрони тільки й встигали носитись над ними і блимати сканерами… А бус уже знов утробно загудів — видно, також не найновіша модель.

— Винесли щось, — прокоментувала Оля ззаду і коротко пирхнула.

— Винесли? — недоладно всміхнувся Макс.

Вона кивнула, дивлячись на бус, що глухо сокорів, одриваючись од парковки.

— Зуб даю! — кивнула вона, підходячи. — Одна підгрупа примелась вчасно, а решта три совались до самого прильоту буса…

Вона взяла Макса за руку і, весело нею матляючи, провела трошки далі, до місця недавньої посадки буса.

— «М’ячі» обшманали першу підгрупу, а решту так-сяк… Зуб даю — другі три щось несли.

— Що, наприклад?

Вона спинилась, так і тримаючи його за руку, грайливо стукнулась тім’ям об його плече.

— А що завгодно… Котушки з лабораторними комбезами — їх зручно засовувати під підошву черевика — дрони не всякий раз засічуть… — Оля наморщила чоло, — софт на льодяниках — ковтнув, і готово! Модифіковане насіння, набори ембріонів для інкубатора…

— Тут що, вирощують тварин?..

— Аякже!

— Та це ж заборонено…

— Заборонено, а вони однаково вирощують… А ти думав, на біса розгортати комплекси тут, у глибині ДМЗ? Контролюючі органи, вони, знаєш… не завжди сюди долітають.

Макс крутнув головою.

— А навіщо це все дітям?

— Продадуть, — здвигнула плечима Оля. — Але в даному разі несли щось серйозне — вихователі в долі. Бачив же, яку вони комедію зчинили при посадці?.. Не здивуюсь, якщо несли самі вихователі, а діти так — одвести очі…

— Ти тут також працювала? — не надто впевнено спитав Макс.

— Я? Ні. Була один-єдиний раз — коли організовували мою… «втечу».

— Втечу?

— Ну, не втечу, а… коротше — мене просто вивели сюди «на зміну», а відси мене забрала Злата. Оформили як нібито «втечу».

Макс запитально зиркнув.

Оля всміхнулась.

— Ці інтернати — вони НАШІ. Ми над ними шефствуємо… так би мовити. Дуже зручно — тут і поповнення набираємо, відбираємо найбільш стелепних…

— Я думав, ти…

— Пам’ятаєш, я казала, що мене хотіли… ну — через мене хотіли вплинути на тата?

— Так.

— Це тато влаштував мене в інтернат, по суті — забрав у мами, вона йому досі не пробачила…

Оля вгляділась в біласту далину лабораторних комплексів, примружилась на гірлянду гравітраси…

— Але так треба було, бо вона не могла мене захистити, як би не старалась — проти нас були серйозні люди.

Макс простежив за її поглядом.

— Такі, як Арзамасова?

— Так, у тому числі…

— Відверто кажучи… — він ледь стиснув її зап’ястя, — мені видавалось, що ці інтернати — жахливе місце.

Оля пирхнула.

— По-перше, не жахливе, а найкраще в ДМЗ — злидні мріють спровадити туди своїх дітей. А по друге — я жила там, як принцеса, зі мною там носились… Хай колись розкажу — не переслухаєш!.. Звичайно — сумно було без мами, але вона навідувала мене. Інколи.

Вона примружилась і вгляділась в низькі хмари, що сунули звідкись із боку Смоленської конгломерації.

— А що хорошого в цих інтернатах? — спитав Макс, бажаючи акуратно змінити тему.

— Ну… все. Харчування, догляд, навчання…. перспективи. Зрозумій ти — це апатриди. Їм і так нічого не світить, а це реальний шанс.

— Реальний шанс потрапити в якесь… рабство?

Вона засміялась.

— Ну чого в рабство — ти думаєш, у нетрях краще? Та і знову ж таки — для тебе це рабство, а для них реальний шанс. Для тебе було б принизливо прислужувати якимось товстосумам чи… розважати їх. А для рядового апатрида в якийсь смоленський бордель влаштуватись було б за щастя, та тільки ніхто його туди не візьме… А ескорт-послуги — це взагалі мрія! Прикинь — і світ побачиш, і в розкошах поживеш і… як-не-як — проживеш довше хоча б… Знаєш…

Вона замріяно всміхнулась.

— В інтернатах ходять такі байки… ну — історії. Типу якийсь «боженька» заводить собі домашнього апатрида, а потім між них розгорається кохання, так, всепоглинаюче!..

Вона одпустила Максову руку, картинно підняла обидві свої і кумедно ними сплеснула.

- І «боженька» купує апатриду інтерфейс, і живуть вони щасливо і ві-і-ічно!..

Вона закотила очі, а потім враз посерйознішала і тицьнула в Макса пальцем.

— От у мене так вийшло. Ну, майже…

— От паскуда!.. — розсміявся він і дав їй легенького стусана.

— Ах, ви так, парубче?.. Ну начувайтесь!..

Вона спритно впала на одну руку і підсікла його обома ногами, але Макс прорахував її маневр і легенько підстрибнув.

— Підступний, хтивий «божок»! — крізь сміх сичала Оля. — Надумав мене одомашнити? Не вийде! Та як ти смієш?! Думаєш, все вже купив, га?.. Я не продаюсь!

Макс заливався сміхом та все ж встигав ухилятися від її ударів.

— А ми отак…

Вона крутнулась на одній ніжці і розмахнулась другою — він присів на колінах, і її п’ята пройшла в міліметрі од його макітри.

— Нууу… — плаксиво протягла вона, а він пірнув униз і вхопив її одною рукою за коліна, іншою за талію — скинув оберемком на своє плече.

— Пусти, — просичала вона йому в спину.

— Ні, — спокійно крутнув головою він і неспішно поніс її по парковці.

— Пусти, — вона луснула його долонею нижче спини.

— Ні.

— Я більш не буду.

— Що-що?

— О мій всемогутній Господарю, простіть мене, простіть!..

Він засміявся і поставив її на ноги, і тут же над ними пронизливо писнула якась замизкана «тойота» — вони не давали їй зманеврувати над пунктом техобслуговування.

Оля відтягла Макса за руку і роззирнулась по парковці.

— Угу, — промугикала.

— Що?..

Okinawa Talk (c)

CHATS: 1

CONTACTS: 1

Olya:

— Діждались.

(11:27:09)

Max:

Кого?..

(11:27:09)

Olya:

— Стеж за красенем…

(11:27:10)

Вона підсвітила йому одного хлопчину серед людського потоку. В дешевенькій куртці поверх лабораторного комбінезона, він неспішно проходжувався між парковочними місцями. Досить молодий, може, навіть підліток, коротко стрижений, із рухливим тату-хамелеоном на лівій щоці та маленькою червонястою аудіомушлею над правим вухом. Він хитав головою, немовби в такт музиці, і досить проворно зиркав з-під задоволено примружених повік.

Olya:

— Знаєш, що він робить?

(11:27:11)

Max:

Що?

(11:27:12)

Olya:

— Краде тачки! /smile/

(11:27:12)

Max:

Справді?

(11:27:13)

Olya:

Yep. Те, що ти бачиш, це не аудіомушля, а «радар» або т. з. «shchup» — за допомогою нього він виявляє слабкі місця в мережевому захисті.

…

Але якщо не вдасться потягти цілу тачку, то можна розжитись кредитами, скачати твої особисті дані або тупо розрядити акумулятори — перекачати енерген куди подалі… та що завгодно!

(11:27:14)

Max:

Це «кіт»?

(11:27:16)

Olya:

Угу, «біляш».

А більше тут ніхто й не працює.

(11:27:16)

Max:

І що тепер?

(11:27:17)

Olya:

Чекай.

(11:27:17)

Хлопчина крутнувся по парковці, трохи довше потупцював коло замизканої «тойоти» і врешті підійшов до їхнього «доджа»…

Olya:

— Look, він спалив мій крек…

(11:28:33)

Хлопчина раптом спинився, як укопаний, і тривожно заозирався по парковці.

Його очі тепер широко розплющились, і Макс уздрів, що вони білі — райдужка буквально зливалась із білками, і лише зіниці зиркали недобре, колюче…

Погляд хлопчини побігав-побігав і спинився на Олі, очі знов примружились.

— Ходім, — зітхнула Оля до Макса.

Вони підійшли до хлопчини, і Оля без усякої потреби поправила правицею свою модну зачіску, що й так чудово трималась — чорна змійка блиснула своїм вічком.

Хлопчина всміхнувся, проте дивно — немов і привітно, а очі так само колюче зиркали. Всміхаючись, він спитав у Олі російською:

— Вы по делу или как?

— Старших позови, — кинула Оля і простягла йому правицю.

Хлопчина вичікував.

— А кто интересуется? — спитав.

Оля немов на хвильку завагалась і зітхнула:

— Серая.

Хлопчина широко розплющив очі і дурнувато заусміхався — вже без усякої перестороги.

Оля також усміхнулась, але якось… ніяково?

Опустила очі, а потім ще спитала:

— Кто твои родители?

— Дарья Златовна… — вивів хлопчина, так само дурнувато всміхаючись.

— Тиша снифит теплицы?? — вражено вивела Оля.

— Йеп, — кивнув білоокий хлопчина.

— Сконнекть…

— Делаю.

Вони потисли руки, і раптом хлопчина заговорив смішливим, надтріснутим дівочим голоском:

— Мать чесная!.. А причесон то, причесон!!

Хлопчина окинув Олю дивним поглядом — так, немов тільки-но побачив.

— Чертова потаскуха… — вивела Оля радісно.

А хлопчина раптом тоненько верескнув тим самим чужим дівочим голоском і манірно затряс лівою рукою.

— Глазам своим не верю…

— Харош глоркать, чучундра!.. — так само сміючись, буркнула Оля. — Надо перетереть в реале…

Хлопчина видихнув із тоненьким сумовитим стогоном.

— Давай… в рыгаловке тут, через форти минетс — на крыше админкорпуса, барбосская столовка, Big Kahuna — помнишь?

— Помню.

— Че за красавчик?

Хлопчина хтиво зиркнув на Макса.

— Губу закатай, — пирхнула Оля.

— Окей, щас, хоть придушу тебя, дуру… оффлайн.

Хлопчина тонко видихнув і опустив руку, оглядівся.

— Ну я сныкаюсь пока, — мовив він уже своїм звичним голосом.

— Кранч? — мовила Оля.

— А?

Він спинився.

— Кто в городе щас?

— Имран.

— А в трущобах?

— Бардачи, — буркнув непривітно.

— Вы… только тут?

— Тут и в Ельне.

Оля розвернулась і поморщила чоло. Тоді знову взяла Макса за руку.

— Погані новини? — спитав він.

Вона мовчки кивнула.

Вони прошкандибали до ліфтів і спустились на нульовий поверх до складів, тоді піднялись в адмінкорпуси космодрому. Це була досить висока ярусна будівля, наполовину схована під фіолетовим захисним куполом. На даху одного з ярусів примостилась забігайлівка з великою голографічною вивіскою Big Kahuna Burger, що стрибала, крутилась, скочувалась вниз до посадкових смуг, розпадалась і знов збиралась у слова та емблему з рослим серфінгістом у гавайській сорочці.

Всередині було досить людно — по широкій залі з прозорими стінами одно сновигали люди в білих лабораторних та чорних інженерних комбінезонах з ядуче-фіолетовими бабками на спинах. Оля з Максом всілись за вільний столик, і Оля замовила їм по величезному бургеру з яловичиною, сиром та кетчупом, картоплю фрі та апельсиновий сік.

— Ти хоч певна, що ми тут не отруїмось? — усміхнувшись, спитав Макс, розглядаючи іконки голографічного меню. — …На біса такий величезний бургер?

Оля на те поманила його пальчиком, і він нахилився до неї.

— Ти ще не в’їхав? — спитала вона пошепки.

— Що?

— Тут усе НАТУРАЛЬНЕ.

— Що?

— Угу.

Вона задоволено кивнула.

— Почекай… скільки це коштує?

— Сам бачиш.

— Та це ж копійки!..

— Отож-бо.

Він похитав головою задумливо, а тоді вивів:

— Ти зуміла мене здивувати.

— Ну не все ж тобі… — огризнулась вона.

— Ти хоч уявляєш…

Він провів очима дрона і заговорив узагалі ледве чутно:

— Ти хоч уявляєш, скільки це коштує?? Насправді…

— Думаю, що багато, — задоволено либилась вона.

— Та це… Пам’ятаєш ту суму, за яку ти єрепенилась восени? За окремий номер до кінця твого навчання?

— Ну приблизно…

— Разів у десять.

— Що разів у десять?

— Цей сніданок, якщо це дійсно натуральні продукти…

— Зуб даю.

— То цей сніданок разів у десять дорожчий, ніж рік проживання в тому довбаному готелі!

— Та ну? — Оля здивувалась.

— Цей бургер коштує приблизно як наша тачка!

— Не гони!..

— Угу.

Оля задумалась, а Макс став детально вивчати меню. Прогортав із хвильку, аж раптом відчув її руку на своєму плечі.

— Що? — спитав усміхнувшись.

— Треба дещо… — мовила вона задумливо.

І раптом бухнулась йому на коліна, обняла за шию і пристрасно поцілувала в губи — з язиком, з усіма справами… поцілунок тривав хвилини дві-три.

— Ти чого? — мовив Макс, віддихавшись, і ніяково всміхнувся.

— Так, контрзаходи, — махнула вона рукою і проворно зістрибнула додолу.

Всілась на свій гравістілець, підлетіла до столу.

Макс запитально позирав — Оля загадково всміхалася.

— Ну?

Врешті вона змилостивилась:

— Та чортиця стовідсотково спробує тебе зламати. Вже ж я її добре знаю… Тому трошки підлатала твій інтерфейс, забий.

І вона лукаво йому підморгнула.

Бургер виглядав як бургер, пахнув як бургер і, стовідсотково, смакував як звичайний собі копієчний бургер будь-чийого виробництва — хоч Wendy's, хоч McDonald’s, а хоч і самої Burger Town Corporation. Ну, може, хіба (судячи з запаху) був трошки більше перчений. Проте…

Макс позирав на духмяний апетитний круглячок просто-таки зачаровано. Оля вже, безтурботно приплямкуючи, наминала свій, а він усе позирав і позирав… Тут вся справа була в психології. Коли ти знаєш, що нещасна розрізана навпіл булочка, підсмажена теляча котлетка та шматок плавленого сиру, перемазаний кетчупом, коштують, як твоя супернаворочена тачка, це, знаєте… по-своєму зачаровує. І якось навіть не хочеться отак просто і буденно ум’яти цілий статок, хочеться якоїсь… своєрідної урочистості.

— Чого не їси? — спитала Оля і апетитно сковтнула.

У неї вийшло «.ого е. иси ммм».

«Вперед», — подумав Макс і обережно взявся за теплі краї булочки.

Ні, запах був інакшим. Безперечно, інакшим! Булочка пахла стиглими пшеничними нивами. Так. І ще чогось молоком. Солодкавим, пінистим. А котлета… З котлетою найцікавіше! Окрім духмяних прянощів, від неї пахтіло… вогнем. Так, вогнем. Жаром багаття десь в глушині, в кудлатій тьмі ночі. Чогось так йому здалося, що неодмінно глушина, і кудлата тьма, і неодмінно — вогонь. Крихкі напівпрозорі жарини, їдкий полохливий дим і… Ще щось, щось струменисте, жагуче, пронизливе… що? Страх, біль, погоня, виття в полохливих ночах, життя і смерть… що ж це за запах? Може, так пахне… кров?

Яка нісенітниця! На бога, він чудово знав, що «промислове» м'ясо НІЧИМ не відрізняється від натурального, а такі от нехитрі булочки можна синтезувати ледь не з чистого енергену із будь-яким відтінком смаків і… Які ще, на бога, ниви, яке молоко і кров? Та все ж…

Він відкусив шматочок.

— Боже, який кайф!..

— Мм? — неуважно протягла Оля, приплямкуючи.

— Я …ажу…

— О,ивись!..

Вона кинула бургер на тацю і кивнула кудись у бік входу. Макс обернувся і вгледів, що прямо перед ганком (де, між іншим, не було ніяких парковочних місць), доволі безцеремонно розлякуючи перехожих, знижується бежевий McLaren-Northrop милої аеродинамічної компоновки. Це був швидкісний мобіль недавньої моделі — досить престижний, дехто з Максових знайомих досі літав на таких у США…

— Risuetsya shalava… — смішно прокоментувала Оля з набитим ротом.

Мобіль застиг у режимі зависання, і його дверці, видувшись, від’їхали вперед. З водійського місця скошеного салону пружно зістрибнув атлетичний кучерявий хлопчина в напівпрозорому спортивному комбінезоні, картинно розім’яв дужі плечі і пильно оглядівся навкруг. За тим із пасажирського місця неспішно встала невисока дівчина в короткому чорному халатику із зображенням тонкого лілового келишка на полі та в блискучих пляжних босоніжках на височенній платформі. Капюшон халатика покривав голову дівчини, але ось вона зробила пару лінивих, розслаблених кроків, і з-під капюшона показалось довге яскраво-синє пасмо… Кучерявий хлопчина слухняно рушив за дівчиною, а вже в приміщенні забігайлівки спинився, ще раз пильно озирнувся і став коло входу, відвівши мускулисті руки за спину та широко розставивши ноги. Дівчина ж нарешті підняла голову — по лицю її неспішно повзали ядучі підшкірні світлячки — салатові, жовтогарячі, бірюзові… а очі дівчина мала чорні-чорні — мов ті безодні глухого космосу.

Словом — це була ТА САМА дівчина з дріму-спогаду, лише вже трошки старша. Вона підняла голову і розкуто закричала на весь зал:

- І хто це тут ганяє моїх біляшів, га? Хто це тут їх…

— Дашааа!.. — заверещала Оля так, що Максу позакладало вуха.

— Вовчоооок!.. — ще дужче зарепетувала синьовласка…

І вони стрімголов побігли назустріч одна одній, причому Оля попередньо перестрибнула через столик, а ота Даша безцеремонно відфутболила ногою службового дрона, що саме чистив підлогу… Якась парочка боязко сахнулась від них, а вони вже впали одна одній в міцні обійми і крутились, немов у якому незграбному танці. Капюшон спав із Дашиної голови, і показалось густе, сплетене в неохайний вузол синє, яскраво-синє волосся…

Потім вони різко відсахнулись одна од одної.

— Сучка!.. — вигукнула Даша.

— Лахудра!.. — вигукнула Оля.

І вони знов міцно обнялись. А тоді, отак обнявшись, і рушили до Макса. Той зробив розгублений крок до них і вгледів, як Даша швидко змахує сльозину. А Олині очі поблискували слізьми, і вона того геть не соромилась.

— Макс, — представила вона його.

— Даша, — представила подругу.

Даша протягла йому правицю з тонкими довгими пальцями і чорною змією, згорнутою в клубок на тильній стороні долоні. Зміїне око палахкотіло вогнем.

— Дуже приємно, — промурчала дівчина.

— Взаємно, — ніяково всміхнувся Макс. — Оля про вас…

Даша потисла його руку і хтиво зиркнула спідлоба, але тут же примружилась, скривилась і меланхолійно прицмокнула — Макс запнувся.

(Він не знав, що в момент того рукостискання перед Дашиним поглядом виплив концентричний мерехтливий напис: «POPUSTIS' SHLYUSHKA» і грайливий примружений смайлик за ним).

— Можна й на ти. Раз уже такі справи… — лукаво всміхнувшись, запропонувала Даша.

— Окей, — кивнув Макс.

Даша замріяно зиркнула на Олю і підморгнула їй.

— Модна тачка, модна зачіска, модний легінь… Життя вдалося?

Оля неуважно махнула рукою в її бік і легенько клацнула пальцями.

— На… — протягла вона, всміхаючись, — а то довго розказувати… про моє життя.

Даша забігала очима, зацікавлено мружачись.

— Та й у тебе, я бачу, також… — Оля стиснула їй плече, — чи як, королево теплиць? З охороною, бачу, ходиш?

Оля підморгнула їй і кивнула на красеня коло входу.

— О, ну а як же?!..

Даша здвигнула бровами, досі щось передивляючись, — імовірно ж, Олину інфу…

— Кірочка за мою голівку півсотні лямів дає… — неуважно протягла вона. — Прикинь, яка я популярна? Сиджу blyad' в теплицях і душі не показую, а то ще фанати залюблять… Угу… Ооо!

Вона раптом широко заусміхалась і якось вельми натхненно зиркнула на Олю.

— Давала там жару, ага?

— Помовч… — одмахнулась та.

— Давала, — кивнув Макс, усміхаючись.

Оля штовхнула його кулаком у плече, а Даша поклала руку на інше — смішно обперлась об нього.

— Халупа класна… — коментувала вона далі.

— Знімайся з розшуку і завалюйся в гості, — з понурою усмішкою озвалась Оля.

— Неодмінно, — повільно і не вельми уважно промурчала синьовласка і раптом дзвінко розсміялась. — Loshnya nepuganaya!.. І що, там отак запросто можна RSK-шні батарейки купити?

Оля кивнула.

— Чудасія!. — пирхнула Даша. — Masterok sbrosila?

— V tachke.

— Podgoni moim malym, a?

— Pust' voz'mut.

— Shchas… Ти чого хничеш?

Даша зиркнула на похнюплену Олю.

— Я скучала, Даш, — відкрито і беззахисно схлипнула та.

— Нуу, розпустила шмарклі!.. — Даша її легесенько штурхонула. — Іди-но, ще раз придушу…

І вони знов обнялись. За тим Даша міцно обняла за шиї їх обох.

— Ну що, «барбоси», погуляємо?

Вона неуважно зиркнула на їхній столик і нахмурилась.

— Що за непотріб ви їсте?..

Вона, гидливо поморщившись, поцупила двома своїми довгими пальчиками Максів надкушений бургер і понюхала його.

— Фее… — поморщилась ще дужче. — Неподобство! — озирнулась на обох. — Ну ми в Росії чи де??

І раптом пожадливо вп’ялась у бургер зубами… і з’їла його весь за якісь два прикуси. Затим картинно обтрусила руки і поплескала Макса й Олю по плечах.

— Зараз усе зробимо… — мовила вона з набитим ротом і бухнулась на бозна й звідки виниклий гравістілець. Підлетіла до Олиного місця і вхопила вже її недоїдений бургер… і також згамала в один прикус. Макс просто-таки розпачливо позирав, як свавільна чорноока дівиця поїдає обід вартістю в два його «доджа»…

А між тим дівиця, безпосередньо гикнувши, запила свою трапезу апельсиновим соком.

— Ne vyyobyvajsya! — смішно оскалилась на неї Оля.

— Spokuha! — виставила та руку. — Всідайтесь, чом як привезені?

Оля скрушно зітхнула і, змовницьки підморгнувши Максові, всілась, той слідом. До Даші між тим спритно прилетів дрон — вона підсліпувато вгляділась в його компактний боковий екранчик і тицьнула довгими пальцями по фігурці серфінгіста… Екранчик поплив і на ньому виникло широке усміхнене обличчя чорношкірого хлопчини з довгими червоногарячими дредами.

— Sdelaj nam… kak obychno, na troih, — буденно звернулась до нього Даша, і хлопчина, запопадливо всміхаючись, кивнув, екран згас. Дрон заходився прибирати зі столу.

— Крутизна… — іронічно протягла Оля, а Даша їй церемонно поклонилась і розслаблено відкинулась назад.

— То що..? — мовила вона потому. — Спокійно злітати у відпуску не виходить, кримінальний елемент?

— Як бачиш… — зітхнула Оля.

— Що?

Оля стрельнула в подругу очима, і Дашині зіниці знов забігали по пустоті перед нею.

— Угу… — промурчала вона. — Ну хай. Ну… хай. Ого, ну і пика!.. — гигикнула. — Зубастик… Ага. Ну ясно. Ну знаю, — коротко зиркнула вона на Олю.

— Ти по курсах?..

— Йеп.

— Мумії?

— Segfault kakoj-to, v dushe ne ebu… — здвигнула плечима Даша. — Та ось попустись, хакуха, скільки разів таке вже траплялось? Хочуть під нас спрацювати — бомбонуть якийсь хазяйський хост і будуть стирчать ebanashki… Імран в темах, я тут по мірі… І взагалі — викинь ти цю всю дурню з голови і не грузись.

Даша скептично покривилась.

— Зачим тобі тепер у нашій помийниці копатись?.. Та й що вони нам зроблять?

Вона задумалась.

— Тішо, я… — Оля завагалась. — Я ЧУЮ, що тут щось не просте.

Даша всміхнулась.

— Що б ми без твоєї «чуйки» й робили…

— Я сьогодні ж повідомлю в корпорацію, і…

— Добре, — Даша поклала руки на стіл. — Я построю свій виводок, нехай пасуть трафік, маякну Імрану… Мене, чесно кажучи, більше Імран непокоїть.

Вона скривилась.

— Що?

— Олю… — Даша покосилась на Макса і прикусила губу, — він погнав.

— Думаєш?

Даша кивнула.

— Схоже на те. Чуєш… — затнулась, — я не хочу тебе вплутувати, і все таке…

— Ну!

Оля нетерпляче шпортонула її за плече.

— Якби от ти з ним поговорила…

— Звичайно.

Оля з готовністю кивнула.

— Ти ж знаєш — тебе він… — Даша знов затнулась і болісно скривилась. — Я за нього боюся. І нічого не можу зробити.

Вона похнюпилась.

Оля взяла її за руку.

— Я поговорю, Даш.

— Якби не він, тут усе б розвалилось. Давно. Всіх старших прикрили, бардачі скліщились із цивілами і вищемили нас із нетрів, тут ми заледве тримаємось… І все на ньому одному!..

— Я поговорю.

— Якщо він… Та! — Даша махнула рукою і підбадьорилась. — Не все так паскудно. Ми ж не просто сидимо в Єльні, Артурчик потроху підтягує нас в Сіті…

— Ларіонов?? — Оля вирячилась.

— Ти не знала? А, ну так… Твій тато прилаштував його шефом муніципалки.

— Ларіонова?!

Даша весело кивнула.

— Чорт… як це йому вдалося?

— Не знаю. Але, як бачиш, все не так уже й паскудно…

Вони обидві різко замовкли і озирнулись — прилетіли два дрони з частуванням. Те, що вони принесли, Макс, здавалось, бачив уперше, але його зорова індикація запопадливо інформувала:

Blini — традиційна мучна страва російської кухні. Тонкі млинці, виготовлені з пшеничного борошна, з додаванням молока та курячих яєць, підсмажені на рослинному маслі…

Krasnaya ikra — традиційний російський делікатес. Ікра лосося з сіллю та рослинним маслом…

Kvass — традиційний російський холодний напій, котрий готують із борошна та солоду на основі бродіння…

У нетрі вони не полетіли. Оля сказала, що тепер, коли повстанці стовідсотково «спалили» їхню тачку, це може бути не надто безпечно. Звичайно, пояснила вона, навряд чи Арзамасова й досі полює за нею, аби звести старі рахунки — вона, Оля, давно вже не «кіт», не «чортиця» і навіть не граймер… а зводити старі рахунки з самої лише мстивості — то взагалі не в Кіриному стилі, до того ж якщо це стосується штатного криптографа Skytek та громадянина ООН. Але все ж краще зайвий раз не потикатись у нетрі, якщо вже «басмачі» там на всю хазяїнують — так сказала Оля. Крім того, додала вона наостанок, там геть нема на що дивитись — звалище як звалище. Брудне велелюдне звалище…

Злетівши, вони вплелись у щільний мерехтливий потік гравімагістралі і помчали на північний захід. Оля знічев’я переглядала параметри мобіля і раптом, голосно розсміявшись, пирхнула:

— От коза…

Макс запитально вирячився. Як виявилось, за час їхньої відсутності ін’єктор-мутант безслідно зник із багажного відділення, а натомість там з’явився величезний герметичний мішок із НАТУРАЛЬНИМ смаженим арахісом… Причому на тому мішку ще й красувався абсолютно винятковий логотип — смішна маленька мультяшна Оля в нуарному чорному реглані любовно обіймає гігантський нерозлущений плід арахісу, по якому всіма кольорами веселки мигтить стилізований напис «Voskhod. Crunch».

— Клас!..

Макс зайшовся сміхом і скопіював собі те лого, зосереджено забігав очима перед собою…

— Що ти робиш? — либилась Оля.

— Зараз… — озвався той. — Вліпимо це тобі на аву в Окі.

— Ні!!. — зарепетувала вона.

— Так, — безапеляційно одрізав він.

Гравітраса круто шугнула вгору, і через кілька хвиль продовольчі комплекси Paradise Inside промелькнули під ними — потяглися силові щити, охоронні вежі, антени-аналізатори…

— Як тобі Дашуха? — всміхнулась Оля.

Вона зосереджено вгляділась у своє тату-маячок.

— Вона… — задумався Макс, — безпосередня.

— О так! — пирхнула Оля. — Дуже влучне формулювання.

Вони посміялись.

— Малою я у них… — озвалась Оля, так і вдивляючись у свою змійку. — Взагалі-то після інтернату я жила з татом. Там, в одній нашій забігайлівці, у нього було щось на зразок… номера? Ну, така штаб квартира, хех… А в мене був також свій номер, поруч. Але я там нудьгувала і скоро перебралась до Злати з Дашею, це в Єльні… — вона хмикнула. — Ну, знаєш, я була малою і мені хотілось… спілкування чи що? А тато в мене… ну, він не найбільш компанійська людина.

— А де вона зараз?

— Злата?

— Так.

— Сидить, — здвигнула плечима Оля, — десь на Місяці — ми точно не знаємо, де. Ймовірно, в Хорізоні…

Тату-маячок на її руці стало бліднути, розчинятись…

— Там є тюрми?

— Табори для військовополонених.

— Табори?..

Оля повернулась до Макса.

- Їх усіх судили як військових злочинців, так уже вийшло… — вона помовчала. — Любий, я не… Чорт, як це все мене бісить!

Смикнула рукою гнівно.

— Забудь…

Він спіймав ту її руку.

— Ти можеш не говорити…

— Ні, — вона його перебила, — справа не в тому, що… — накрила ту його руку другою своєю. — Не в тому, що я не довіряю тобі. Просто ця вся бурда… — покривилась. — Розумієш, вона досі засекречена, і я не хочу, щоб у нас, у тебе… — вона поправилась, — у НАС були зайві проблеми, от.

— Все нормально.

Він глянув на її руку — тату-маячка вже не було й сліду.

Внизу, далеко внизу під ними вже проносились оті горезвісні нетрі. З такої висоти мало що можна було розгледіти, але Макс збільшив пару стоп-кадрів і вглядівся в них. Як він зрозумів — основним архітектурним елементом того гігантського звалища були мобільні блоки швидкого розгортання BT-con. Макс, либонь, пізнав би їх і з космосу, бо ж його рідна British Technology їх і розробляла в гігантських кількостях. Штука насправді вкрай зручна, особливо при колонізації віддалених планет або чому подібному… Ті компактні блоки можна було скидати на поверхню хоч і з стратосфери. З одного блоку, залежно від заданої конфігурації, виходила, скажімо, житлова секція для кількох чоловік або мобільна лабораторія — із власною атмосферою, гравітацією, енергоємністю… Із кількох блоків можна було змонтувати автономну виробничу лінію, з пари десятків — тимчасову базу. Тут, у нетрях, блоки були скрізь — брудні та облущені, вони тяглися нерівними лініями один за одним або громадились один над одним в якісь химерні покручені висотки, ліпились кім’яхами і звисали з понівечених естакад… Коли-не-коли між них вгадувались химерні обриси старих, ще довоєнних будівель — також, вірогідно, обжитих, мерехтіла безладна реклама, і все те накривала журна жовтувата мла… Макс знав, що то за мла — випари концентричного енергену. Неминучий наслідок хаотичного енергоспоживання — жителі нетрів несанкціоновано врізались у лінії RSK і повсюдно плели свої власні недолугі саморобки, ясна річ, несертифіковані…

«Боже — вона росла тут… ВОНА росла ТУТ»

Він відсахнувся від панорамного дисплею і вглядівся в Олю — та схилилась над головним і неуважно переглядала стрічки смоленських новин — інографіку та коротенькі ролики, в основному, здається, щось про шоу-бізнес…

— Скажи, — не втримався він, — а твоя мама, вона… також має якийсь стосунок до… злочинності?

— Мама? — Оля повернулась до нього, добродушно всміхаючись. — До злочинності? Ні, зовсім ні.

Здається, вона звеселилась.

— Мама — вона звичайний апатрид. Хоч і класний інженер. Взагалі-то от цю романтичну історію я б із задоволенням розказала, але, на жаль, мало що знаю сама — з тата, ясна річ, нічого було не витягти, але і мама стосовно цього не дуже говірлива. Але… Слухай.

Вона прихилилась до нього.

— Взагалі-то тато… ну як сказати? Ну, він ризикував своїм становищем.

— Справді?

— Так! Але вони покохали одне одного, і він на ній оженився — наперекір всьому. Вони навіть… Ну, наскільки я знаю, вони пробували жити звичайним життям, у Єльні. А потім…

Вона вгляділась у панорамний дисплей, і Макс простежив за її поглядом — там у низьких хмарах показались вершки хмарочосів та миготливе плетиво авіапотоків…

Сам Смоленськ, або, як тут казали «Smolensk City», не викликав у Макса якихось особливих почуттів. Геть нічого автентичного в ньому не було — мегаполіс як мегаполіс. Не Мюнхен, звичайно, і вже ж не його рідний Бостон, а до отих колоніальних міст-континентів і рівняти нічого, та все ж… Ну, місто як місто — разів у два чи два з половиною зменш Вроцлав, і буде тобі Смоленськ. Єдина примітна деталь — зелених зон зовсім мало, хіба які вбогі алейки вздовж пішохідних доріг, поодинокі кущики попід стоянками, торговими центрами, гравістанціями… Та ще особливість — ота їхня Єльня. Своєрідне сіреньке передмістя, досить велике, низеньке, вкрай аскетичне. Переважали там невисокі будинки (рідко — вище двадцяти поверхів), але довжелезні, обрамлені інфолініями, майже зовсім без реклами, проте з позначками фірм на стоянках-дахах — ось тобі, мовляв, сектор RSK Group, ось Skytek Corporation, ось Okinawa Inc., Iowa. LLC, Union Cash, INN Entertainment, Al Anabar, Ball Aerospace, Voskhod. Net, Tyrell, Takashimaya Co., Soft Dreams Ltd…

А далі починалось місто як місто, звичайна тобі конгломерація — нема на що дивитись.

Проте Олю мов підмінили. Вона, здавалось, чхати хотіла на понурий мертвий Могильов, гнилі заболочені ліси, а тут оживилась, вовчі оченята сяяли. Вона крутила на всі боки головою, шпортала Макса і все тицяла пальцями в дисплеї… Ось вони заломили крутий пірует навкруг тонкого тьмяно-рубінового хмарочоса в низьких сизих хмарах, і вона затараторила:

— Ось дивись — це Royal Grand! Там у них казино і власна дрім-сітка, і там колись виступала Джесіка Гласс, прикинь? А ми з Тішкою, заціни, ми колись там трохи жили, в шикарному номері!.. Ну, не такому як у нас, але теж нічого, відривались на повну! Ну, прокручували справи, звичайно, але… Ну, нам тоді по п'ятнадцять років було — що ти хочеш? А он…

Ось вони прошмигнули над флуоресцентним куполом розважального комплексу, і Оля шпортонула Макса ізнов:

— Дивись, дивись! Це комплекс SMatch, ми малими набігали сюди з Єльні — хакали термінали і обжирались солодощами, рубались в ігрухи, закидалися дрімами… купити щось серйозне з нашими домашніми хаками було малоймовірно, але тусувались до світанку!.. Колись Тішку-дурнушку піймали з граймом і ледь не пристрелили на місці так я, прикинь, ВІДДАЛЕНО взяла в заручники там чоловік триста, поки та хвойда не змоталась… Мене тоді тато під арешт посадив, а Тішці…

Вона сміялась і плескала в долоні.

— Ось дивись, це хмарочос Iowa. LLC, його будували при мені — років тринадцять мені було… як мені хотілось тут жити!.. Блін, аж не віриться, що маю тепер хату у в сто разів крутішому!..

Отой у сто разів крутіший Олин хмарочос уже показався в мерехтливому плетиві авіапотоків, у низьких сіруватих хмарах — товстий і височенний, закручений у витончену спіраль відомчий хмарочос Skytek фірмового світло-салатового кольору. Оля, невимовно пишаючись, облетіла хмарочос, і «додж» виринув з тягучого пологу — стало добре видно, що різнобарвні концентричні спалахи по гранях темніших інфопанелей та світло-салатових дисплейних вікон — то не що інше, як мінлива голографічна реклама найновіших продуктів СкайАртс та їхнього «бідного родича» Soft Dreams Ltd. Об’ємні зображення з реклами плелися й тремтіли, займались та гасли, п’янили, мерехтіли, манили, манили й манили…, що-що, а справити враження «павукоподібні» добре вміли — це вже точно.

— То ти тут живеш, — шанобливо всміхнувся Макс.

— Так, — запишалась Оля. — Ну, тобто я живу у тебе, мій всемогутній Господарю, а так — маю тут апартаменти…

Макс пирхнув.

Вони шугнули над доволі просторою стоянкою на даху хмарочоса і повільно поповзли над нею в пошуках вільного місця. Аж тут Оля уважно вгляділась у головний дисплей і наблизила зображення… Скраю стоянки, одразу коло транспортних ліфтів, тинялась п’яти-шестирічна дівчинка в коротких салатових штаненятах та пухнастій чорній куртці з усміхненою Гретою-балаболочкою на спині. Дівчинка проходжувалась туди-сюди стоянкою і раз од разу, нудьгуючи, жбурляла перед собою іграшковий бол — той пролітав низенько над люмінесцентною розміткою стоянки, щоразу змінюючи її до невпізнаваності. Осьде бол шугонув у один бік, і вздовж його траєкторії по стоянці зацвів барвистий казковий луг із тендітними феями — вони пурхали над фантастичними квітами, махаючи прозорими крильцями… Осьо вже бол мчав назад до рук дівчинки, і луг безслідно зникав, гаснучи, а замість нього по стоянці плескались та переливались високі блідо-рожеві хвилі фентезійного океану — з них там та сям виринали красиві довгокосі русалки, пірнали ізнов у пінисту воду… Дівчинка в черговий раз піймала свій бол і підняла вгору кудлату голівку — струснула густими смоляними пасмами, примружила великі темно-карі оченята, вглядаючись у їхній завислий мобіль. Смаглява, чорноволоса, із кмітливими темно-карими оченятами й пухкими щічками — вона мала наскільки яскраво виражену «скайтеківську зовнішність», що Макс аж про себе всміхнувся. Звичайно, далеко не всі керівники Skytek були індусами, проте серед бізнесменів досі мав неабияку популярність жартівливий вираз «скайтеківська пика» або навіть «скайтеківська раса» — так уже склалось історично. Це Макса й розсмішило — він-бо знав, що ні сама дівчинка, ні її тато чи мама в не такому вже давньому минулому не мали до Skytek ніякого відношення…

— Малечка!.. — зворушливо вивела Оля і хутко приземлила мобіль.

Дівчинка, зосереджено нахмурившись, вдивлялась у його матовий панорамний дисплей. Оля ж підняла дверцята і, не діждавшись навіть, поки вони піднімуться, вискочила з салону.

Смаглява дівчинка підстрибнула і пронизливо заверещала. Оля підбігла до неї і підкинула вгору, вхопила і міцно обняла. Дівчинка також обіймала Олю за шию, повисши на її плечах.

— Прилетіла! Прилетіла!.. — вигукувала вона.

— Моя ти малечка!.. — одгукувалась Оля.

— Прилетіла!

Затим вона врешті поставила дівчинку на ноги і вельми строго зиркнула.

— Так, а… чого ти тут вештаєшся? — спитала.

— Тебе чекаю, — простодушно знизала плечима дівчинка, перекидаючи з руки в руку свій бол.

— Відколи?

- Із ранку.

— Що?? І мама тебе саму відпустила?

— Не саму! — пирхнула дівчинка і потрусила перед Олею болом. — Ось. Він за мною шпигує!

І вона раптом із силою жбурнула болом об плиту стоянки. Той, не долетівши до плити якийсь міліметр, злетів високо вгору і відти осипав Олю і дівчинку ядучим голографічним зорепадом…

Оля вловила бол і вгляділась у його м’яку пухирчасту поверхню.

— Тобі його мама дала? — спитала всміхнувшись.

— Угу, — примхливо надувшись, пробурчала дівчинка.

Оля єхидно підморгнула дівчинці і неголосно шепнула:

— Стовідсотково шпигує.

— Я зараз когось одпатякаю… — раптом озвався бол приємним, таким трошки гунявим жіночим голоском і замерехтів різнобарв’ям. — Ану, негайно всі в дім!

— Vot ehto novosti! — ошелешено вигукнула малеча.

— В дім, в дім! — повторив бол. — Зараз будемо обідати.

— Ми не голодні, мам… — всміхаючись вивела Оля.

— Негайно! — гримнув бол, а потім зітхнув і якось так ніжно, трепетно протягнув. — Олюня…

— Ми зараз, мамо, — слухняно озвалась Оля.

Бол згас, і вона потрусила ним, повернувшись до Макса, що вже також вигрібся з тачки і стояв тепер коло них.

— Гібрид іграшкового проектора і шпигунського дрона, прикинь? — проговорила вона до хлопчини. — Мама… — розвела руками.

Він крутнув здивовано головою.

— Так… — Оля присіла перед дівчинкою. — Махду, це Макс, мій…

— Наречений, — обірвало її дівча і примхливо оглянуло Макса, прицмокнуло. — Нічого так.

— Вуха намну, — оскалилась Оля.

— Vot ehto novosti… — понурившись, пролопотіло дівча.

Okinawa Talk (c)

CHATS: 1

CONTACTS: 2

Olya:

— Знає всього пару фраз російською і тулить їх, куди треба й не треба /smile/

(14:15:12)

Max:

/smile/

(14:15:12)

Mahdu:

— Про що ви там шепчетесь?!

(14:15:13)

— Так… — усміхнулась Оля. — Чекай…

Вона виставила в бік руку, і з «доджа» вилетіло два гравіскейта — чорний завис віддалік, а отой із візерунками підлетів до Махду.

— Гостинець, — мовила Оля.

Махду зиркнула на скейт і розгублено всміхнулась.

— У тебе вже є такий? — скоріше сказала, ніж спитала Оля.

Дівчинка знизала плечима.

— Що, не один??

Дівчинка знов знизала, а тоді раптом високо підстрибнула і повісилась у Олі на шиї — чмокнула її в щічку.

— Прилетіла-а!.. — радісно вигукнула.

Оля поцілувала її в чоло і опустила на землю, тоді раптом крутнулась на одній нозі, оддала дівчинці бол і побігла до тачки. Назад вернулась, тягнучи на плечах величезний мішок з арахісом.

— Тоді ось іще варіант… — мовила.

Скинула мішок на скейт.

— Клас! — вигукнула Махду, тицьнувши пальчиком у чудернацьку емблему.

— От і я кажу, — підморгнув їй Макс.

Дівчинка всміхнулась і проворно заводила очима перед собою.

— Засейвлю собі…

— Та чи ви змовилися?! — сердито пирхнула Оля, а Макс зайшовся сміхом.

Дівчинка ж проворно зістрибнула на кольоровий скейт і взяла Макса й Олю за руки — так вони й попрямували до ліфтів. Чорний скейт посунув за ними, слухняно везучи громіздкий мішок з арахісом…

Апартаменти Оля дійсно мала цілком собі достойні — навіть на Максів примхливий смак. Нічого такого вже нереального, але ось тобі досить простора гостьова зала з панорамними вікнами на мегаполіс, дві спальні кімнати зі скайтеківськими резервуарами, автономна виробнича лінія… а найбільший шик — власний маленький сад у глибині помешкання. Гущі декоративних люмінесцентних вавилонських верб, кущі якихось світло-салатових павукоподібних квітів у різнобарвному листі (клятий Skytek зі своїм мерчем), альтанійські вітряні глиці, патлата й шурхітлива сум-трава під ногами… все те багатство ладували метушливі садові колібрі й різнобарвні бджілки, а по кутках тулились і кілька плодових рослин — Макс помітив осипаний плодами цитрус та різнобарвне плетиво виноградних лоз, із котрих китицями звисали достиглі соковиті світло-салатові грона (клятий Skytek!), а по отих лозах ще й прудко снували, збираючи ягоди, вертливі садові дрони у вигляді маленьких чорно-салатових павучків (клятий-клятий Skytek!!).

Ті виноградні лози аж досягали затіненого коридору і плелись по одній стіні передпокою. На протилежній же напівпрозорій його стіні вже зовсім безо всякого сорому палахкотів офіційний логотип Skytek Corporation — салатовий павучок у барвистому плетиві нейронних ланцюгів…

Тут у передпокої Макс і познайомився з Олиною ріднею. Спочатку обіймалися з Олиною мамою — це була струнка, висока й худорлява дівчина в дуже красивій в’язаній вузькій сірій сукні й високих червоних чобітках, з довгим, заплетеним в акуратні кіски темно-русим волоссям, тонкими рисами обличчя, «Олиним» дещо звуженим підборіддям та «Олиними» ж світло-сірими очима. Лише погляд тих світло-сірих очей був зовсім не вовчий, не хижий, а такий, немов постійно неуважний і зовсім трохи печальний. І загалом, окрім підборіддя та очей, зовні міс Рушді була на Олю мало схожа, лише вгадувалось Максові щось таке до болю знайоме в рухах, поставі, оцій милій звичці обіймати лікті чи морозко кутатися в щось…

Міс Рушді міцно обняла Олю за шию, та дещо незграбно поклала руки їй на спину, і раптом мама в якомусь гарячковому несподіваному пориві почала швидко цілувати Олю — в скроню, в волосся…

— Мам, — ніяково протягла Оля і легенько відсторонилась, — ну ти чого?

Міс Рушді й сама ніяково всміхнулась, але в тій усмішці на якусь невловиму мить промайнула гіркота, біль, очі зблиснули в нерівному світлі… Оля поклала руку на її передпліччя і окинула її поглядом.

— Нічогенька сукня… — шепнула, прихилившись.

— Ох, — зітхнула і всміхнулася вже веселіше, легше міс Рушді, — а ти все в дранті ходиш?

Шпортонула Олю за рукав светра.

— Не в дранті, — смішно огризнулась та і закуталась у светр.

Міс Рушді тут же зробила подібний рух — смикнула правицею, немов бажаючи вхопитись за лікоть лівиці, і тут же опустила ту руку, відвела обидві руки за спину. Цей рух, хоч був і схожий на Олин, але трошки інакший — здавалося, що міс Рушді постійно ніби нікуди діти руки, постійно ніби треба їх чимось зайняти…

Вона ніяково зиркнула на Макса і зовсім без потреби поправила чубчик.

— Не подумайте, що я якась майстриня… — всміхнулась вона. — Просто хобі. Я якось краще зосереджуюсь… коли руки зайняті, хех, — проказала вона, немов прочитавши Максові думки.

— Так, ну ви ще «викати» тут почніть!.. — пирхнула Оля і представила мамі хлопця. — Макс…

— Аріна…

Міс Рушді протягла Максові худорляву правицю, потім опустила її, потім ледве підняла лівицю, опустила, ніяково зиркнула і ледь помітно здвигнула плечима — Макс, усміхнувшись, зробив крок до неї і вони обнялись, поцілувались у щічки.

— Не міс Рушді! — потрусила Олина мама перед ним вказівним пальцем. — Аріна…

Затим Макс познайомився з Олиним вітчимом. Це був досить кремезний стрункий смаглявий хлопчина зі «скайтеківською зовнішністю» — маленька Махду була дуже на нього схожа. Темно-карі очі жваво, насмішливо зиркали, густі чорні брови робили погляд вельми пронизливим. Містер Рушді був вбраний у вільний червоний светр (також в’язаний) та сірі слакси з підвернутими холошами, взутий у легкі домашні сандалі. Вони вельми тепло обнялись із Олею, а тоді з Максом, причому містер Рушді сказав:

— Сахір! Не містер Рушді. Ось із нею… — він, всміхаючись, показав на Олю, — ледве зійшлися на «dyadya Сахір».

— Бач, як мені з ними важко… — скрушно зітхнула Оля. — Катівня якась!

І всі дружно засміялись.

Після цього Оля з Сахіром та Махду повели Макса на екскурсію помешканням, а затим Аріна позвала всіх обідати, хоч Оля з Максом і відмовлялись…

Як виявилось — Аріна власноруч наготувала бозна-яких наїдків. Тут була і російська кухня, і індійська, і щось колоніальне, і щось узагалі авторське… За столом Олина мама була вже не така розгублена — вона вправно орудувала якимсь чудернацьким (певно, що саморобним) імпульсним ножем та просто-таки на очах у всіх спритно видобутим із розмонтованого кухонного дрона маніпулятором. Причому вправилась вона з тим дроном якоюсь парою, на перший погляд, неуважних хаотичних рухів, весело теревенячи при цьому з Максом про турнір з «отої космічної стрілячки», на який відбув Олин зведений брат, та ніби між іншим — про системи наведення лазерних гармат на бойових зорельотах British Technology…

— На днях обіцяв шибайголова, до Олиного дня народження неодмінно з’явиться, бо я йому боки надеру… А двоконтурні МС-6 більше не використовують? Я пам’ятаю, десь у 20-х на їхній платформі монтували охоронні вежі продовольчих комплексів — я проводила там діагностику і тестувала трошки цілевказання…

Оля з Сахіром обговорювали якісь подробиці світського життя чи то Калькутти, чи то Смоленська (чи й того й іншого), а потім плавно перейшли до пліток про підкилимну штурханину в головному офісі корпорації на Венері…

— Кар’єрист і потороча. Він керував відділом зв’язків із громадськістю, а тепер, Олюню, міс Шерават всунула його в конкурс на посаду директора СкайАртс, угу… Без досвіду, без нічого… Подейкують — він її «близький друг»… ну, але це не точно.

Маленька Махду, очевидно, наївшись досита, кидалась шматками пудинга у свого бола (той спритно ухилявся) і, отримавши від мами несподіваної прочуханки з погрозою домашнього арешту або й негайної відправки в Калькутту, обурено верескнула:

— Vot ehto novosti!..

За тим після десерту вони всі гуртом гуляли в саду, і виникла ідея показати Максові місто. Сперечались, куди краще піти, і раптом Аріна, задумавшись, зробила одну до болю знайому Максові річ, але так несподівано, що всі аж сахнулись… А саме — голосно клацнула пальцями.

— Чекайте-чекайте! — проговорила вона, так і тримаючи руку коло скроні, задумливо приплющивши очі. — В Єльні, в громадському секторі «Восхода», відкрився новий розважальний комплекс Soft Dreams — це майже там, де ми колись жили…

Вона розгублено зиркнула на Олю, потім безо всякої потреби поправила чубчик і миттєвим, ледь вловимим рухом розплела одну зі своїх тоненьких кісок — шпилька звивалась у неї в долоні…

— Просто в громадському секторі? — здивувалась Оля.

— О, це ж ти не бачила!.. Soft Dreams розширюється і орендував сектор — там все облаштували… Розважальний комплекс, супермаркети і навіть невелика паркова зона…

Говорячи це, Аріна нереально швидкими рухами намотувала шпильку на руку, видовжуючи її, а потім нащось піднесла її до губ і легенько прикусила їй кінчик…

— …Там, де були склади «Восхода», знаєш?

— Треба подивитись!

— Обов’язково. Я…

Тут сталось дещо геть неочікуване для Макса — Аріна піднесла тонюсіньку ниточку шпильки до свого ока і шпилька… шмигнула в кутик її ока кудись під слізний мішечок, зникла там.

— …Я звідки знаю, — весело зиркнула Аріна на Макса, а тоді на Сахіра — Один мій старий знайомий по «Восходу» питав поради щодо швидкого демонтажу їхнього інформаційного плетива…

Аріна простягла руку до виноградних лоз, і на її долоню, кумедно перекидаючись у польоті і стрімко зменшуючись у розмірах, посипався виводок салатових павучків Skytek…

— Я навіть їх консультувала трошки, по старій пам’яті… — вела далі Олина мама.

— Безоплатно, — смішно буркнув Сахір.

— Бу-бу-бу! — огризнулась на нього Аріна і піднесла лівицю до губ, щось немов сплюнула на неї…

— Та там роботи…

На її долоні звивався маленький, прозорий, маже невидимий черв’ячок — вона посадила його на одного з павучків Skytek, і черв’ячок спритно вп’явся в павучу голівку… Павучок пискнув і кумедно задріботів ніжками, а потім, розігнавшись по Аріниній руці, мов та блоха, стрибонув на стиглі салатові грона.

— Можна б сходити… — вела далі Аріна. — Показала б, де ми жили — нині там не така вже убогість.

Вона всміхнулась і двічі повторила ту операцію — черв’ячок, павучок, писк… плиг на салатові грона…

— Давайте сходимо, — кивнула Оля, здавалось, геть не зважаючи на мамині маніпуляції.

— Та ні, — ніяково всміхнувся Сахір і приобняв Аріну за плече, — ідіть, ми вже тут постарикуємо…

— Так, — із готовністю озвалась Аріна. — Треба ще з вечерею розібратись…

— Та мам, понаїдались! — пирхнула Оля.

— Цить! — буркнула Аріна і запустила в грона ще одного павучка.

— А я хочу з вами! — пискнула Махду і, високо підстрибнувши, обняла Олю за шию зі спини, повисла на ній, кумедно визираючи з-за плеча, мов та мавпочка…

— Куди ж ми без тебе… — всміхнулась Оля.

Макс простежив за останнім павучком і узрів, що попередні напрочуд спритно поїдають великі достиглі ягоди… Один, імовірно отой найперший, вже мав чимале пузце у вигляді круглого напівпрозорого міхура під черевцем — у міхурі фосфорично світилась якась салатова субстанція… Павучок ліниво поворушив ніжками, і до нього тихо підлетів продовгуватий кухонний дрон — павучок тут же звалився в його розкритий прийомник.

— Ну добре, — зітхнула Оля, — до вечері повернемось.

— Е, ні… — крутнула головою Аріна.

— Що?

— Ти в цьому дранті підеш?

— Мам…

— За мною!

— Мам…

— Негайно.

Аріна вхопила Олю за лікоть і повела в коридор — Махду так і висіла у неї на шиї, безпосередньо, дригаючи ніжками. Макс деякий час потеревенив із Сахіром про те та про се, але скоро вернулась Махду, і він трошки знудився — дівчинка почала захоплено демонструвати татові фігури вищого пілотажу, гасаючи на скейті між вітами фосфоричних вавилонських верб — про Макса вони, здавалось, зовсім забули.

Він пройшов в передпокій і знічев’я з’єднався зі станцією RSK — без всякої потреби підзарядив акумулятори «доджа», а потім іще й запустив бозна-нащо smart-діагностику… Потім прислухався — з зали долинали вельми гучні голоси. В основному Олин, то розгублений, то розпачливий, то навіть обурений… Аріна ж лише щось собі тихенько вуркотіла на те…

— Net!

— …

— Mama, net!..

— …

— Nu mam…

— …

— Ni za chto.

— …

— Mam, nu net, nu tol'ko ne plat'e…

— …

— Nu mam…

— …

— Nu-u…

Макс почув поруч неголосний звуковий сигнал і обернувся — перед ним завис кухонний дрон із двома високими келихами, ледь не по вінця наповненими чимось тягучим, ядуче-салатовим, фосфоричним…

За дроном стояла усміхнена Махду зі скейтом в руках.

— Я назвала це «павучий мед»! — прокоментувала вона і взяла келих у дрона. — Це мама його вигадала…

Макс, ніяково всміхнувшись, узяв і собі келих. Махду присмокталась до свого — Макс і собі ковтнув…

Напій був тягучий, п’янко-солодкавий, з виноградним запахом і якимось вкрай особливим відтінком смаку, словом — такий смачнючий, що й справді не відірватись…

— Ну, ми готові… — почув Макс Арінин голос і обернувся.

І лише спрагло вдихнув повітря, заледве не похлинувшись «павучим медом»…

Аріна задоволено всміхалася, а поруч із нею стояла Оля… в неймовірній яскраво-червоній суконьці, що туго облягала її стан, у чорних туфельках на високому підборі, з новою зачіскою — хвилясті каштанові пасма, скошений на очі чубчик, салатова павукоподібна квіточка мистецьки вплетена в пасма над правим вухом… стоп — то була не квіточка. Якийсь вражаючий симбіоз квіточки й шпильки — от що то було.

Макс затамував подих і лише ошелешено зиркав. Невисока і щупленька Оля геть змінилась у цьому вбранні — виструнчилась, лінії фігури якось захопливо окреслились… Макс зиркав і не дихав, а Оля стояла, зворушливо склавши ручки, підібравши одну ніжку, і поглядала на нього запитально, ніяково, соромливо… Боже — та вона почервоніла!..

— Ну… — несміливо прорекла вона.

І раптом так гнівно смикнулась уся…

— Nu vsyo!..

Повернулась було назад до зали, але в неї нічого не вийшло — Макс, отямившись, ухопив її під руку і, шанобливо поклонившись, мовив до Аріни:

— До вечері обов’язково повернемось.

— Чекайте-чекайте! — залопотіла Махду і прошмигнула в одну зі спалень.

Через якусь мить вона повернулась, теж трохи перевдягнена — пухнаста чорна куртка змінилась на легкий светрик, також чорний і з капюшоном, але замість «балаболочки» на ньому тепер красувалась смішна мультяшна Оля в нуарному чорному реглані — вона любовно обіймала гігантський нерозлущений плід арахісу з барвистим написом «Voskhod. Crunch»…

— От паскуда!.. — зойкнула Оля і потяглась за Махду.

Проте в стильній сукні і на підборах у неї не вийшло піймати маленьку бешкетницю — та спритно зіскочила на скейт і шугнула до ліфтів.

— Доганяйте! — окликнула їх.

Аріна помахала їм ручкою, і вони пішли. Піднялись ліфтами мовчки, а вже на парковці Макс зважився звернутись до Олі…

Okinawa Talk (c)

CHATS: 1

CONTACTS: 2

Max:

Тобі з біса личить червоний колір!

(18:51:03)

Olya:

Заткнись!..

(18:51:03)

Вона гнівно зиркнула на Макса, тоді трохи розгублено на Махду, що швидко крутилась довкола них на скейті…

Olya:

Якби не малеча, знаєш, що б я з тобою зробила?!

/мультяшна дівчинка в червоній сукні грізно потрясає здоровенним плодом арахісу з написом «Voskhod. Crunch»/

(18:51:04)

Max:

А знаєш, що б Я з тобою зробив??

/мультяшний хлопчик у сніжно-білому реглані та бриджах із написом British Technology хтиво оглядає дівчинку в червоній сукні/

(18:51:04)

Mahdu:

— Та досить шептатись!

(18:51:05)

У згаданий центр розваг прибули більш ніж через годину — Махду захотілось пошугати над вечірнім містом. Хмарна пелена на той час уже повністю розсіялась, і роздуте липневе сонце потроху хилилось до мерехтливого громаддя хмарочосів…

Припаркувались віддалік — на відомчій стоянці Voskhod. Net, пройшли між сіреньких житлових блоків, тополиною алеєю в розтяжках інформаційних ліній. Розважальний центр був зовсім поруч — його велетенські різнобарвні куполи висились над рівними стоянками-дахами приземкуватих будівель Єльні. Наземна парковка, як і очікувалось, була переповнена, по ній і по доріжках із різнобарвними дороговказами снували юрби людей — було багато дітвори та підлітків. На «урожайному місці» зовсім неподалік від входу розташувався вуличний комік — невисока чорношкіра кучерява дівчина у великій футболці, принт на якій постійно мінявся, рекламуючи то товари SMatch, то розваги та програмне забезпечення Soft Dreams, то новітні імпланти General Biology… Коло дівчини зібрався вже чималий натовп, і люди все підходили — підійшли й вони.

Дівчина саме доказувала громовим голосом на всю площу якусь історію, і люд довкола котився покотом…

— … Десять баксів за один бургер — але ВЕЛИКИЙ. І в Burger Town.

Сміх.

— А в McDonalds за вісім і шістдесят центів, але маленький, так. Отакий-от…

Скажений сміх…

— Сім тридцять у Wendy's, і такий самий… Чого так?

Божевільний вибух сміху…

— В KFC взагалі за п’ять, але курячі крильця.

Сміх до виводки…

— В паніровці.

Скажений сміх…

— А не бургер.

Істерика…

— Shit! Що робити? Га? По вісім. Але в Burger Town. А у Wendy's по сім, і такий самий. Чи ні?

Якесь божевілля…

— А якщо в Wendy's такий самий за сім, то чого ж в WOS Burger такий самий, як і в Wendy's, але вже за вісім, га?..

Покотом, просто покотом…

— А в Big Kahuna узагалі за п’ятірку, але плестись два квартали, ну?

Якийсь суцільний вереск…

— Fucking shit! Куди ж іти? В Wendy's по сім, але менший… Чи не менший?

Божевілля якесь…

— Чи в PizzaCo по піцу? Ну?

Сміх, сміх, сміх…

— Треба йти, але куди?

Хвилі сміху…

— Більше йти нікуди. Бо виходить так — або в Burger Town, але там по вісім, або в KFC, по їхні факані крильця, так?

Цунамі сміху…

— Ну пішла… Не знаю куди, але пішла.

Лавини сміху оплески…

Дівчина зібралась, поправила футболку (там тепер красувалось яскраво-червоне кружальце з білими ієрогліфами — лого Okinawa Inc.) Забігала очима перед собою…

— Дякую за донатики, дякую, thank you very much… Хто ще? Тема, давайте тему…

Раптом Оля приклала до губ руки і голосно закричала:

— Skytek Corporation!!.

Натовп якось увесь стих, а дівчина ураз понурилась і злякано зиркнула на Олю. Мовчала з хвилю, а тоді жалібно протягла:

— Ну ви що… смерті моєї хочете? Що я вам такого зробила?

І натовп знову вибухнув безтурботним сміхом.

— Хуліганка… — крутнув головою Макс.

А Махду підбочилась і суворо сказала:

— Щигля.

— Ох… — зітхнула Оля.

— Давай-давай.

Оля присіла, і дівчинка дала їй легенького щиглика.

— Щоб знала! — всміхнулась Махду і знов стрибнула на скейт, шугнула над людськими головами, розлякуючи дронів у вигляді вертливих барвистих метеликів Soft Dreams Ltd.

Макс узяв Олю за руку і рушив слідом за малечею, обережно розштовхуючи натовп. Дівчина-комік знов кланялася і дякувала за донати — на її футболці тепер красувався світло-салатовий павучок у барвистому плетиві нейронних ланцюгів…

Перед входом цвів цілий голографічний луг — барвисті метелики Soft Dreams Ltd. пурхали над ядуче-салатовими павукоподібними квіточками Skytek Arts. Махду Одразу ж потягла їх до павільйону зі стилізованою шестернею British Technology…

— Так… — підбочилась уже Оля, суворо зиркнувши на дівча.

Але та лиш благально склала ручки і проказала, кумедно імітуючи голос із рекламного ролика:

— Величезні. Людиноподібні. РОБОТИ!

Оля розгублено зиркнула на Макса.

Okinawa Talk (c)

CHATS: 1

CONTACTS: 2

Olya:

Ніколи не вірила, що це так уже безпечно…

(20:42:44)

Max:

Взагалі то… цілком.

Але якщо переймаєшся — я тобі підіграю /smile/

(20:42:44)

— Ну добре… — зітхнула вона і зиркнула на Махду. — Мамі ні слова!

Вони пройшли в серверну AMA (Assault Mech Arena) і вгляділись у розлогий монітор тамтешнього меню… Махду зосереджено вивчала лінійку мехів.

— Бери оцей… — мовив Макс і тицьнув в іконку…

British Technology BT-40000 «Predator» — найновіший ігровий мех виробництва компанії British Technology при співпраці з Iowa. LLC та Devlon Industries Inc. є глибокою модернізацією моделі BT-20000 та найбільш досконалим з масових ігрових мехів третього покоління. Оснащений інноваційною системою керування вогнем на основі бортового суперкомп’ютера ІВМ-NovaXта смертоносним озброєнням у вигляді наручних автоматичних гармат Herstal-М та потужних плазмових багнет-кігтів компанії Schofiled Tools. Корпус меха виконаний із надлегких композиційних матеріалів та високоефективних сплавів з використанням технології радіо- та тепломаскування, підсилений захисними титановими пластинами та динамічним щитом у вигляді генерованого силового поля…

— А можна?.. — вражено протягнула Махду.

— Звичайно, — всміхнувшись, кивнув Макс.

Оля неуважно ковзнула поглядом по зображенню грізного, пузатого й кігтястого ретрофутуристичного меха і вгледіла під ним ціну…

— Десять тисяч кредитів?? — вигукнула вона. — Ні в якому р…

Та раптом Макс легким рухом приклав пальчик до її губ, і вона затнулась.

Він же мрійливо оглянув її з ніг до голови і тихо мовив:

— Виглядаєш просто казково!..

І, прибравши палець, легенько цмокнув її в губи.

І заплатив за мех, паскудник такий!..

Махду була на сьомому небі від щастя, а Оля лиш ошаліло зиркала на неї з Максом. Той присів навшпиньки коло дівчинки, і вони почали тицяти по екрану, вибираючи ігровий режим та інші параметри майбутнього зіткнення. Оля дещо розгублено зиркнула поверх їхніх голів…

Наклацавши собі все необхідне, Махду з Максом відправились у зброярню — Оля поплелась слідом. Їхній мех уже очікував там, поблискуючи темно-синьою бронею з палаючими логотипами British Technology, Iowa. LLC, Schofiled Tools та Soft Dreams Ltd… Макс підсадив Махду в кабіну, а службовець-консультант у фірмовому комбінезоні з барвистим метеликом Soft Dreams Ltd на спині поміг дівчинці пристебнутись та надіти на ручки рукавиці-маніпулятори з громіздкими датчиками, на голову — дисплейні окуляри з гарнітурою… Махду спритно під’єдналась до системи і здвигнула плечем, вміло повела руками в маніпуляторах — кігтясті лаписька меха здвигнулись із ледь чутним гулом сервоприводів, витяглись, почали розминатись, точно повторюючи рухи дівчинки. Махду вдарила лапою об лапу (ті страшно брязнули) і піднесла правицю меха до своїх очей — з неї вискочили три довжелезних сяючих кігті… Махду оглянула їх і діловито прицмокнула — кігті погасли. Затим малеча з неймовірно серйозною та зосередженою міною втупилась у протилежну стіну зброярні — там саме вбиралась у мех трошки старша дівчинка — круглолиця зеленоволоса японка. Махду спортивним рухом розім’яла шию і хижо підморгнула зеленоволосій, затим опустила лінзи окулярів. Японка так само кумедно (надзвичайно серйозно) кивнула у відповідь і почала й собі пристібатись…

Махду ж, повністю освоївшись із керуванням, зафіксувала захисну капсулу і опустила кришку кабіни — мех зблиснув примруженими очицями оглядових дисплеїв… Кліщі підйомника ухопили машину і підняли в десантний відсік, засяяв голографічний напис «готовність».

— Ну що, займемо наші місця? — всміхнувся Макс, узявши Олю під руку.

Вона озирнулась по зброярні — інші діти також або пакувались, або вже зникали у своїх відсіках — укомплектований мех із зеленоволосою японкою також шмигнув угору…

— Ти ніколи не рубалася в мехи? — спитав Макс.

— Ні, — здвигнула плечима Оля, — здається, в моєму дитинстві їх тут іще не було… з біса дорога розвага, — всміхнулась.

Вони взяли собі двомісну граві-гондолу і, всівшись, понеслись службовим тунелем на арену… Арена «Гефест» розташовувалась у підземних ярусах розважального комплексу і являла собою широке плато зі зловісних чорних скель, між яких палали ріки червонуватої та жовтогарячої лави… Над платом простиралось досить правдоподібне понуре небо в суцільних хмарах чадного попелу, а збоку навіть гримів та чадів чималий діючий вулкан. То там то сям між скель тяглися масивні труби, над ріками лави подекуди були перекинуті бетонні мости з тьмяними старомодними ліхтарями, а на рівній віддалі одна від одної чорніли гострі голки ретрофутуристичних свердловин із якимись господарськими будівлями.

Правила матчу були прості. Кожен із гравців мав із боєм зайняти свердловину і хакнути її контрольний термінал. Після цього свердловина починала качати «криптоній» (вигадану руду чи щось на кшталт того) гравцю або команді, котра її зайняла й зламала. За це нараховувались призові очки. Також очки нараховувались за пошкодження або виведення з ладу чужих мехів. Таким чином, можна було взагалі не займати свердловини, а лише нівечити мехи суперників. Або лише займати свердловини, уникаючи сутичок (якщо вдасться) — тактика насправді могла різнитись…

Оля з Максом шугнули на своїй гондолі над гарячою лавою та затінком зловісних скель — вдихнули прокопчене їдке повітря (абсолютно безпечне, звичайно — без усякого попелу, проте злегка ароматизоване заради ефекту) і врешті вгледіли над центром плато голографічний напис «ВИСАДКА…» — дисплеї гондоли засяяли, ввімкнулось її власне силове поле… Дисплеїв було три — один, найширший, показував всі закутки арени з камер дронів, інший — детальну карту арени з усіма необхідними позначками (в тому числі — гравців і контрольні точки, статистику), а найменший демонстрував зосереджене личко Махду всередині меха — камера була встановлена зліва над її голівкою.

Отже, почалась висадка… Мехи скидали з імпровізованих космічних кораблів просто з неба, чи то пак — зі стелі, і вони з гулом та гуркотом приземлялись у різних точках плато. Ось один хлопчик приземлився вкрай невдало і, похитнувшись, впав у потік лави — його мех затріщав, задимів і вийшов із ладу. Тут же з’явились дрони-евакуатори, підхопили захисну капсулу із хлопчиком і винесли за межі арени — хлопчик лиш розчаровано скиглив… Осьде десантувалась і Махду — її синенький мех ледь просів під своєю вагою, довкруг піднялась хмара сажі та пилу. Махду вправно підстрибнула і розвернулась — неподалік від неї приземлилась іще одна дівчинка… Махду вкрай спритно підбігла і з гулом та лязкотом підстрибнула, увімкнула реактивний ранець і підлетіла високо над скелею… і круто спікірувала на дівчинку. В польоті вона засвітила свої плазмові кігті на правій лапі меха і встромила їх у спину меха супротивниці, придавила його до землі своєю вагою і почала завзято шматувати… З меха дівчинки сипались іскри, мигнув спалах, і мех задимів. До місця бойовища підлетіли евакуатори і набита глядачами гондола. Імовірно, то були родичі дівчинки — вони співчутливо кивали і розпачливо сплескували руками — оператор-невдаха ж переносила поразку стійко, навіть всміхнулась у камеру…

А Махду вже була далеченько, ось вона причаїлась за скелею і влучними чергами здаля підсікла іще один мех — пошкодила йому коліно і затим розстріляла впритул. Ось її гармати забубоніли знов — падіння, автоматичне добивання, і ворожий мех валяється без правої лапи, до нього мчать евакуатори…

Оля нетерпляче вгляділась в екран статистики — Махду ледь відставала від зеленоволосої японки… Японка ж діяла дещо інакше — вона успішно зайняла одну свердловину і терпляче качала «криптоній», інколи відстрілюючи здаля найбільш нахабних загарбників. Махду завалила чотири ворожих меха, японка — всього два, але накачала вже до біса цінного ресурсу. Личко Махду на екрані зосереджено скривилось, і вона попрямувала до вільної свердловини — швидко хакнула контрольний термінал. Її особистий рахунок тут же майже зрівнявся з рахунком японки. Але до перемоги ще було далеко… Ще один нишковий хлопчик зайняв останній термінал. Тут сполошилась японка. Вона лишила свій термінал і, розігнавшись, підстрибнула — врубила реактивний ранець і помчала над ріками лави до термінала хлопчика. Вона, вправно маневруючи між архаїчними колонами свердловини, почала на льоту розстрілювати мех хлопчика. Той дав влучну чергу у відповідь і, очевидно, пошкодив одну з її гармат…

Махду знов зосереджено скривилась — очевидно, вона щось зважувала. Оля стиснула кулачки. Так, так!.. Якщо японка завалить мех хлопчика, то набере достатньо очок для перемоги!..

Махду розігналась і шугнула над хмарами попелу. І, полого спускаючись над свердловиною, почала розстрілювати японку з висоти…

«Одна гармата, одна гармата, у неї лишилась одна клята гармата, давай малеча, давай!..»

Мех хлопчика заскрипів і стих…

Але ще був шанс, маленький, але шанс…

«Не ризикуй, не ризикуй…»

Але Махду ризикнула. Вона ввімкнула овердрайв і помчала по містку. Збила японку з ніг, але та встигла пустити коротку чергу із останньої своєї гармати, полоснула по правій лапі меха Махду… Махду розмахнулась тією лапою, аби добити японку, але… але кігті не засвітились. Лише мляво мигнули і остаточно згасли.

«Багнети не функціонують, чорт… пошкоджені»

А от у японки функціонували. Вона кігтями лівиці наскрізь проткнула черево меха Махду.

— Ні-і-і!.. — слізливо заволала Оля.

Мех Махду скотився в струмочок лави і задимів…

Але малеча не хникала, не рюмсала… Вона скорчила в камеру презирливу міну і злісно випалила:

— Da nu ne yob ego mat'!..

Осіклась і винувато поморщилась.

— Гм… тобто… Vot ehto novosti!..

— Ну, ти не засмутилась? — спитала Оля, коли Махду видобули з захисної капсули, і турботливо поправила їй капюшончик.

— Ні… — мляво всміхаючись, крутнула головою та. — Шкода меха, можна було б ще зіграти, — легенько зітхнула.

— Я купив тобі річний абонемент, — підморгнув їй Макс. — Сходимо якось іще, еге ж?..

— Правда? — зачаровано пролопотіла Махду.

І мило пригорнулась до його руки, а він поворушив їй волоссячко.

Від її суму не лишилось і сліду.

— Божок!.. — ледь чутно просичала Оля йому на вухо.

Він прихилився до неї і просичав у відповідь, ще тихіше:

— А ти красуня.

І лукаво всміхнувся.

— Nenavizhu! — просичала Оля ще тихіше і легенько цмокнула його в вушко.

— Взагалі-то, — мовив він, задумавшись, і вглядівся в рекламну стрічку, — можемо спробувати надолужити!..

— Тобто? — вирячилась Оля. — Що ти надумав?

— Ти не хочеш зіграти в S.O.D.?

— У що?..

— Ти що! — скрикнула Махду. — Це ігровий дрім, Ілля в нього раніше постійно рубався… Зіграйте-зіграйте!..

Затрясла Олю за руку, а потім пояснила:

— Мене туди не пустять, я ще маленька… Але я подивлюсь, як ви граєте — там можна, обрізану…

— Цензуровану трансляцію, — пояснив Макс. — Це одне з небагатьох класних творінь Soft Dreams, а чи то вони його десь перекупили… не знаю. Зараз є лише ігрова його версія для розважальних центрів, досить куца. Він насправді старезний, але прикольний. Пішли!

— Ну…

— Пішли, пішли!..

Вони з Махду просто таки потягли Олю за руки до ліфтів. Ліфт доправив їх до одної з дрім-сіток розважального комплексу, і в одній із вільних секцій дівчина-консультант запропонувала їм приєднатись до команди з двох хлопчин, що вже знудились чекати — секція була розрахована на корпоративну пригоду для чотирьох, а S.O.D. був, м’яко кажучи, не надто популярним дрімом…

Хлопці звеселились і привіталися з ними — виглядали вони як парочка. Одного звали Джош, а іншого Янек, обоє високі і субтильні, але Джош — довговолосий, балакучий і чорношкірий, а Янек — зовсім голомозий, мовчкуватий і полотняно-блідий.

Оля почала пояснювати, що ніколи в це не грала і всіх підведе, але хлопцям це було індиферентно — вони почали самі впрошувати її приєднатись, запевняли, що там усе просто, раптом що, то вони підстрахують, і все таке інше…

— Скільки занурень? — спитав Макс у обох, змовницьки всміхаючись.

— Оо, втратили лік!.. — розвів руками Джош.

А Янек лиш мовчки кивнув.

— Ну, у мене зо два десятки є… — соромливо кивнув Макс.

— То тут самі експерти, погоджуйтесь!..

Джош поглядав на Олю ледь не благально.

— Ну… окей.

Махду радісно сплеснула в долоні.

Дівчина-консультант всадила їх усіх чотирьох у зручні лежачі крісла і вдягла на їхні зап’ястя по конект-браслету у вигляді такої симпатичної коралової прикраси… За тим вона дала кожному по келишку з «питним» дефендером — рідина була мутнувата і на смак чимось нагадувала солону воду… Четвірка тут же почала куняти, і дівчина, привітно всміхаючись, провела малу бешкетницю до вигнутого службового голодисплею, всадила в крісло і випустила з рук дві маленькі мушлі — вони тут же пурхнули по повітрю і шмигнули до вушок Махду… Та зосереджено вгляділась в дисплей і прислухалась, потягла носом повітря…

Запахло морем. Цвіллю, піском та рибою, одсирілим вітром, безмежними океанськими просторами…

Затим у мушлях тихенько загув пронизливий ембіент з різко окресленим «сонарним» підводним мотивом. Потому в центр екрану випливла різнокольорова фірмова бабка з написом:

«Soft Dreams Ltd.

При підтримці…»

Бабка запурхала крильцями і відлетіла геть, а на екран виповз відомий усьому обжитому всесвіту поділений на дві рівні частини ромб — червоне з синім…

«General Biology»

Ромба хутко змінив салатовий павучок у різнобарвному плетиві нейронних з’єднань…

«…та Skytek Corporation

Представляють…»

Все згасло, ембіент підсилився глухими струнними, і центр екрану освітив аскетичний обліплений мушлями та водоростями напис:

«Sea of Dreams (с)»

Згас і напис, немов втонув в океанській пучині, і по товщі води попливло старомодне текстове інтро:

Америка, вісімдесяті роки двадцятого сторіччя… Джим Картер зазнає нищівної поразки на президентських виборах, і нова адміністрація Білого дому бере курс на остаточний демонтаж «червоної загрози», світова конфронтація досягає піку, і по всій земній кулі тліють криваві неоголошені війни, людство поволі освоює космос…

У ці глухі часи на узбережжі Атлантичного океану відбувається низка таємничих зникнень маленьких дітей. Серед зниклих і єдина дочка молодого подружжя з Бостону — Ольги та Макса Дайєрів — маленька Махду. Поліція безсила, і зневірене подружжя на останні гроші наймає відомого приватного детектива — Янека Матеуша. Йому береться допомогти давній друг сім’ї — колишній поліцейський Джош Стівенсон. Пошуки приводять четвірку в маленьке портове містечко Антоніо Бей на самому кордоні штату Массачусетс…

Вони ще не знають, що чекає на них там…

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Злива в Массачусетсі

— Це тут? Ні дідька ж не видно…

Холодні потоки хлистали по лобовому склу старенького «Шевроле-нова» 77-го року, двірники заледве стримували їхній натиск… Хлюп! — і залило, і розлилася похмура ніч. Ковз! — скрипучою гумою, і знов чіткіше, та лиш на хвилю… Фари вихоплюють смужку дороги, потоки, потоки, пінисті моря калюж… І знов залило.

— Якщо я ще в чомусь і впевнений, то ми п’ять хвилин тому звернули на Мейн-стріт, — стримано вивів Янек. — Уже скоро.

Джош лиш покривився.

— Якщо, якщо… Чого ти взагалі вирішив, що цей вилупок захоче з тобою розмовляти?

— Я ще нічого не вирішив, — так само рівно, трохи задумливо одповів Янек. — Я стежу за дорогою.

Він кинув погляд на промоклу пожмакану мапу на своїх колінах.

— Вирішувати щось будемо на місці. Якщо нас до того не змиє в чортів океан…

Оля скрушно зітхнула і зиркнула в бокове скло — потоки і тьма, сама оскаженіла водяниста тьма. Злива розігралась тільки-но — за якісь півгодини. Прийшла з безоглядного океану гуркітливою тьмою і зблисками, накрила глухувате провінційне шосе, узбережжя, безлюдні вулички Антоніо Бей…

Хвилин із сорок вони кружляли полуночним прибережним містечком, звірялись із картою, виглядали у вікно, спинялись, виходили, сперечались, ізнов рушали, гухкаючи дверима… Містечко мов вимерло — тяглися нескінченні портові склади, давно покинуті, облізлі, облущені, зіщулені в нерівному світлі поодиноких ліхтарів. Ось показалась болотиста рівнина в пасмах нічних туманів, шматок залізничного полотна… Потім знов склади й склади, рибальські хижі в чагарниках, в понурих заростях вересу.

Коли близько, зовсім близько гухнуло й пророкотіло, Янек спинив машину і кілька хвилин мовчки зосереджено вглядався в карту. Потім круто розвернувся і проїхав назад, звернув у затінений провулок… Хмари розверзлись, і злива хлюпотіла, а фари «Шевроле» раз од разу вихоплювали з водянистої тьми потріскані стіни старезних занехаяних садиб із обваленими мансардами, страшнуваті зарослі сади, покручені в’язи похмурих алейок…

«Мейн-стріт» — Джош назвав це «Мейн-стріт», а значить, вони вже близько…

Оля знов коротко зітхнула, і Макс нервово стиснув її руку в своїй.

— З чого ти взагалі взяв, що цей вилупок федерал? — не вгамовувався Джош. — Послухав звихнутого конспіролога й помівся за тридев’ять земель?.. Ти що, там у себе в Європі ніколи не перетинався з такими типами…

Янек мовчав, вдивляючись у патьоки дороги.

— Якась дикість… І навіщо базі субмарин потрібні діти?

Оля здригнулась, і Янек неголосно, але впевнено заговорив:

— Він не федерал, а ЦРУшник. Розжалуваний у 62-му, в розпал ракетної кризи, імовірно, працював із росіянами, але це не точно… Можливо, він і зараз їх резидент, але нас це не стосується. Взяв я це з його досьє. Це по-перше.

— Досьє? — вражено протягнув Джош.

— Я розтринькав усі свої заощадження за останні десять років і боюсь, що острова в Середземному морі тепер не куплю.

Янек понуро всміхнувся.

— Але тепер я достеменно знаю, що Еліас Марш був спецагентом і мав безпосередній стосунок до цієї справи. Далі. Я достеменно знаю, що атомна субмарина типу Thresher, що затонула в квітні 63-го поблизу узбережжя Массачусетса, здійснювала перед цим занурення поблизу цього квадрата. Припускаю, що не затонула, а була затоплена. Проте не впевнений… Далі.

Він коротко зиркнув через дзеркальце в освітлений салон.

— Я перевірив усі відомі випадки зникнення дітей в околицях Бостона і по всьому штату, де мав змогу. Більшість із них…

Він знов коротко зиркнув на Макса та Олю.

— Більшість із них не мають до цього стосунку, але, опитавши свідків по справах і декого з колишніх копів, я дізнався, що як мінімум трьох зниклих дітей бачили поблизу цього місця — мимохідь, у придорожніх забігайлівках та заправках, у кабінах машин…

— Я також розмовляв із декотрими з цих людей… — розгублено протягнув Джош.

— Розмовляв, але не шукав системи. А я шукав. До того ж…

— Що «до того ж»?

Янек, здавалось, не дуже охоче пояснив:

— В одній зі своїх справ я вже стикався з дечим подібним.

— З чим саме? — спитав ще Джош, але Янек не одповів.

— Ось, — натомість кивнув він. — Приїхали.

Ливень не вгамовувався, і Янек спинив «шевроле» на обочині розбитої дороги. Спереду метрів за сто сиротливо мигтіла в патьоках зливи неонова вивіска «Al's Diner»…

— Вам…

Янек повернувся до Макса.

— Вам краще почекати нас тут.

— Ні! — скрикнула Оля.

— Олю… — вивів Джош.

— Все, ходімо, — холодно кинув Макс і виліз у дощ і шквал, допоміг вилізти Олі. Обоє вони були в джинсах та кросівках, Оля в жовтуватому в’язаному светрі до горла і накинутій поверх светра чорній джинсовій куртці, Макс у футболці з принтом «I Love OKINAWA» та потертій шкірянці поверх нього.

За ними з машини вийшов Янек — він був у своєму звичному строгому дорогому костюмі без краватки. Плащ під колір костюма він елегантно тримав на лікті. Спритно перестрибуючи калюжі, він підійшов до Олі та легким рухом накинув їй на плечі той свій плащ…

Останнім із машини виліз Джош в одній тоненькій картатій сорочині та білих джинсах.

Затуляючись руками від бризок та вітру, вони рушили в забігайлівку по оброслій травою доріжці — Янек першим, за ним Макс, обережно притримуючи Олю, за ними, спритно озираючись, крокував Джош.

Забігайлівка була миршавою та злиденною — всього лиш вагончик із навісом, запліснявілі стіни, старезний музичний автомат в кутку. Крайній столик саме протирав ганчіркою кремезний огрядний чолов’яга в майці, широких штанях та недбало пов’язаному фартусі. Чолов’яга мав сиву закудлану бороду, на голові красувалася бейсболка з написом «Al's Diner»…

— Ми зачинені, — мляво протягнув чолов’яга, не озираючись на них.

— Ел Марш? — рівно вивів Янек.

— А хто питає? — чолов’яга кинув на Янека недоброзичливий погляд.

— Ми від Кейсі, — одповів той.

— То й що? — здвигнув плечима чоловік.

— Вам знайома ця дівчинка?

Янек показав чолов’язі фотознімок із поляроїда — усміхнене смагляве дівча.

— Вперше бачу, — розвів руками той, кого Янек назвав Елом.

— Що тут сталося в шістдесятих?

— Мене тоді тут ще не було.

— Ви працюєте на росіян?

— Я працюю на себе.

Ел постукав пальцем по напису «Al's Diner» на своєму картузі.

— Що вам відомо про маяк?

— Послухайте…

Ел важко видихнув і всівся за столик, недбало кинув на нього ганчірку.

— Послухайте, у вас нічого не вийде.

— Маяк, — рівно повторив Янек.

Ел мовчав.

— Слухай, ти…

Джош відвів руку назад і немов щось дістав із-за спини, але Янек різким рухом спинив його руку.

— Маяк, — повторив він рівно.

— Ось…

Ел відірвав шматок серветки і добув немов звідкись із-під картуза кулькову ручку — щось почав виводити.

— Це код виклику батисфери. Але у вас нічого не вийде. У мене не вийшло…

— Ви були там? — спитав Янек.

— Я звідти втік. І більше туди не повернусь.

Янек забрав у чоловіка обривок серветки і коротко зиркнув на Олю з Максом.

— Навіщо їм діти? — спитав у Ела.

Але той не відповів, а лиш коротко засміявся.

За тим він вивів їх із кафе і зачинив за ними двері. За тим вглядівся в вікно — в розмиті червоні плямки габаритних вогнів їхньої старенької «Шевроле-нова» 77-го року, в безперервні патьоки дощу, в спалахи над далеким океаном.

Зітхнув і потягнув носом повітря. І тут же здригнувся, заціпенів. Йому в ніздрі вдарив різкий відразливий рибний сморід.

— Що?.. — пролопотів він розгублено. — Чому?.. Я ж…

Він злякано обернувся, але в ту ж хвилю світло в забігайлівці померкло, замиготіло.

Самі завивання вітру, дрижання скла, стукіт зливи…

І цей неможливий нудотний запах!..

— Я ж зробив усе, як ви просили!..

Раптовий спалах освітив безлюдну, понуру Мейн-стріт. Старезні в’язи колихнулись, зчинились на мить пазуристими лапами та й потонули у тьмі. Вікна миршавої забігайлівки остаточно згасли, а неонова вивіска заіскрилась.

Гухнула громовиця.

І мало б хто розчув у тому гуркоті пронизливий людський скрик…

Sea of Dreams (с)

Loading …

У ніч на 13-е липня Еліас Марш, 57 років, житель Антоніо Бей, був по-звірячому вбитий у власному придорожньому ресторанчику на вулиці Мейн-стріт. Двоє місцевих рибалок рано вранці зазирнули в ресторанчик і викликали поліцію. Двері чорного ходу були виламані, столи перевернуті, так ніби там відбувалась відчайдушна боротьба, а підлога залита кров’ю. Окрім усього іншого, свідки відзначають таку дивну деталь, як сильний та вкрай відразливий рибний запах, що відчувався навіть на доволі великій відстані від ресторану… («Вісник Салема» 15 липня 1983 року)

[УВАГА!

Контент для осіб, старших 10-ти років

Просимо вибачення…]

— Ррр! — Махду злісно погарчала на дисплей і прокрутила трошки вперед.

Звичайно, вона вже не раз і не два спостерігала, як брат грається в цей дрім. Сюжет і сеттинг раз од разу мінявся, але основа залишалась незмінною — заплутана історія про грандіозні таїни морської пучини з домішкою третьосортного жахастику…

Цього разу історія також була заплутаною. Тут змішалось усе — і зникнення дітей, і політика, і зловісні ігри розвідок та генетичні експерименти, бойові субмарини й дивовижні міста на дні океану… А найбільш шокуючою, звичайно, була головна інтрига — про древню расу страховидних риболюдей, котрих нерозумні земляни вирвали з їхнього віковічного сну.

Земляни прагнули безсмертя, а натомість ледь не загинули всі. Тобто — неодмінно б загинули, аби їх не врятували Оля з Максом та оті два чужих хлопчаки!..

Коли уявна Махду врешті була врятована і сонна на турботливих Максових руках занесена в їхній тихий заміський будиночок в Бостоні, то реальна Махду радісно заплескала в долоньки і кинулась до лежаків. Оля вже розчумувалась і сонно глипала навкруг, затим очунялись хлопці — швидко збадьорившись од штучної стимуляції…

— Перемога, перемога, ура!

Махду притулилась до Олі і та, позіхаючи, її приголубила.

— Скажи, ми круті? — підморгнув їй Макс.

— Супер! — тріумфувала Махду.

— Друзі! — вивів, усміхаючись, Джош. — Дозвольте повідомити, що «дрімати» з вами було суцільним задоволенням.

Оля з Максом заусміхались, і Джош потис їм руки, а Янек лише коротко кивнув.

— Пропоную відзначити! — вів далі Джош. — Як щодо коктейлю, га?

На тому й зійшлися. Піднялись на верхню секцію розважального центру, під самісінький купол, і взяли там в «Al's Diner» по молочному коктейлю для себе і полуничне морозиво для Махду. Протеревенили з півгодини — вечірні промені вже потроху червонили неоглядний купол розважального центру… Обговорювали гру, хвалили між іншим кмітливість Олі, завдяки якій вдалося врятувати з підводного міста не лише Махду, а й ще з десяток дітей — Оля на те лиш мило ніяковіла.

Затим побажали один одному приємного вечора і врешті розійшлись. Макс знайшов на місцевій стоянці вільне місце і викликав туди «додж», а Оля провела поглядом парочку. Джош іще обернувся і помахав їм, кумедно стукнувшись об якусь зосереджену барвистоволосу дівку в непримітному аспидно-чорному кімоно. Дівиця кинула розгублений погляд на Джоша, а коли той кинувся вибачатись, аж затряслася вся — чи то од переляку, чи то од злості, і, одвернувшись од хлопчини, мовчки рушила геть. Її худі рученята усе дрібно, ритмічно здригались.

— Чудовий вийшов вечір, — мрійливо шепнув Макс Олі на вушко.

Він ніс саме на руках сонну Махду — та обняла його за шию і мирно сопіла, уткнувшись носиком в його плече. Оля неуважно роззирнулась навкруг — стелилось блискуче, ядуче, мерехтливе вечірнє місто. Іржава заграва димилась перистими хмарами.

— Чудовий…

Оля легенько всміхнулась своїм думкам. А подумала вона про те, що п’ять літ тому, очікуючи законної страти, вона навряд чи могла б навіть мріяти…

Стоп!

Вона спинилась.

Їх оминали потоки людей, бульби куполів затлівали рекламою, далеко внизу клубками плелися струменисті інфо-судини Єльні… Місто мигтіло навколо Олі, іржава заграва димилась в імлі.

— О ні, ні… — ошелешено пролопотіла вона.

— Що?

Макс став коло неї як вкопаний.

Та вона його не чула.

«Тато вів свою гру…», — стукотіло в її голові.

Нарешті до неї дійшло…

Тато вів свою гру — він таємно сватав її, Олю, в «Skytek», влаштовував їй оцю безхмарну щасливу долю, тато вів свою гру… А Кіра вела свою — от що це було!

Вона ЗНАЛА!

Раптом Оля з усією невідворотністю зрозуміла — Кіра ЗНАЛА. І відпустила Олю. Вона не вбила її не тому, що не могла дістати, а тому, що так їй було вигідно — у неї з’явився шанс.

Шанс на що?

Шанс прибрати зі Смоленська всіх старших «чортів».

Олю вдарив озноб.

Тато знав, на що йде, і Кіра знала, на що він іде. І вона сама його туди штовхала. Їй НЕ ПОТРІБЕН був ООНівський човник. Їй треба було, щоб ООН закрило Ярса, Нюкту, Злату, Шамана, Скетча, Лазаря… а її, Олю, щоб забрали в ситий красивий Мюнхен. От що їй було потрібно.

І вона поклала сімсот чоловік…?

Так.

Вона поклала сімсот чоловік, щоб обезглавити смоленських «котенят».

От і все.

А ти, Олю, ніякий не геніальний криптограф — ти телепень.

— Що таке, Олю?.. Ти дрижиш.

Її руки дрижали, і він взяв її за руки.

— Боже, яка ж я дурепа… — мовила вона, зиркнувши на те, як дрижать її руки. — Це була не «мумія», це був смертник.

— Що?..

— Коханий! Слухай сюди…

Макс ошелешено позирав.

— Зараз ти негайно сядеш в мобіль і відвезеш Махду додому. В мобілі ви будете в безпеці — там мій крек… Летіть.

— Що??

— Коханий, я прошу тебе! Зроби, як я сказала. Я мушу знайти її, мушу встигнути — надто мало часу…

— Що ти верзеш?..

— Послухай! Просто… просто зроби, як я сказала.

Сонна Махду заворушилась на його руках.

— Негайно!

Скрикнула вона, а потім ураз зібралась…

- І ось іще, про всяк випадок…

Вона рвучким рухом вирвала з волосся отой симбіоз шпильки і салатової квіточки. Нервовим рухом відірвала половину «стебла» — квіточка жалібно пискнула. Біогель стікав з її обраненого кінчика, а Оля раптом наслинила його і почала швидко розгладжувати двома пальцями — кінчик видовжувався в тоненьке гостреньке лезо…

— Немає часу, немає…

Оля рвучким рухом встромила оте лезо в своє горло. Макс не встиг і стрепенутись, як квіточка стала набухати і міняти колір — зі світло-салатової на темно-червону… Темно-червоне променисто розтікалось по її пелюстках…

— Тепер так…

Оля швидким рухом намотала темно-червону квіточку на зап’ястя сонної сестри — витворила такий собі браслетик.

— Усе, тепер я за вас спокійна… Летіть!

— Та що ти мелеш? — вже злісно гаркнув Макс. — Ти можеш пояснити по-людськи?!

Він затнувся.

- І… я без тебе нікуди не полечу.

— Любий, коханий, — Оля благально склала руки, — Махду! — вказала на сестру. — Будь ласка, відвези її додому!..

— Мобіль сам відвезе, давай я задам…

— Рідний! — вона шпортонула його за руку. — Ну хочеш, я на коліна стану, ну я не знаю, що ще робити — я втрачаю час…

«У неї істерика?..» — подумав Макс.

А вона знов шпортала його за руку.

— Ти знаєш, що я б могла… — вона осіклась, вже ледь не плачучи. — Могла б тебе ПРИМУСИТИ, але… я ніколи цього не зроблю — навіть зараз. Просто ПОВІР мені ще раз, ДОВІРСЯ мені, я люблю тебе, люблю, люблю!..

Вона швидко, якось несамовито, навіжено поцілувала його з десяток разів — то в щоку, то в ніс, то в око — куди попало…

І легенько відштовхнула.

— Летіть!

Макс нерішуче ступив до неї. Тоді назад. Він був страшенно розгублений — просто не розумів, що діється… Махду заморгала і роззирнулась навкруг.

Він притиснув її до себе.

— Я відвезу її і повернусь за тобою, — мовив розгублено.

— Добре.

Вона дивилась, як злітає їхній мобіль, провела його поглядом… Він шугнув у вишину та й уплівся в гірлянду потоку, обігнув хмарочос «Takashimaya Co.» і втонув у іржавій заграві.

Тепер діяти. Оля, дурнувато підстрибуючи на шпильках, шмигнула до ліфтової секції, на ходу відправляючи аларм в екстрену службу Skytek… Час, час!.. Клята бюрократія все перепакостила — сигнал не піде одразу місцевим «хазяям», а буде так… Спочатку підтвердять її повноваження. Для цього сигнал спочатку піде в управління глобального регіону — в Гомель і в Фоксхаунд. Гомель відморозиться, а орбітальна база тупо перешле сигнал в головний офіс корпорації на Венері. Офіс спочатку пошле запит у Мюнхен… Потім ухвалить рішення, і вся ця бурда з купою сторонніх нікому не потрібних даних піде назад — через Гомель і орбітальну базу. Гомель знову відморозиться, а Фоксхаунд повідомить Смоленську муніципальну поліцію, а ті вже місцевий офіс Skytek… Через якийсь час. Час, ЧАС!..

У принципі правильно — там Ларіонов. Він знає її і знає, що робити в таких випадках. Але ж час!.. Вона, на хвильку завагавшись швидким рухом скинула чорні брендові туфельки і босоніж шмигнула в ліфтову секцію, грубо когось відштовхнувши… І пустила по зашифрованій підпільній мережі:

[Уроборос]

000000000

Мертвецы говорят…

Всем Смоленским Котам — в Ельне ДЖАМПЕР.

Мама проситНЕМЕДЛЕННО предотвратить заражение.

Вона знала, що не прокотить. Ідентифікують як поліцейську провокацію — по сто разів на день таке траплялось… Та тут же в її голові пролунав сонний, розніжений, глухуватий голос Тішки:

— Ти чого нявчиш?..

І млявий позіх.

Оля тут же мовчки почала скидати Тішці колосальні масиви інформації, лиш час од часу уривчасто щось коментуючи вголос — люди перед ліфтами на неї здивовано озирались… Тішка примовкла й собі — вона погнала свій звичний скажений перенавантажений трафік барвистою стрічкою по лівому кутику Олиного взору — вони завше так спілкувались, із дитинства. Неслись числа, символи, нескінченні каскади даних перемежовувались рідкими червоногарячими фразами, обидві їхні стрічки сплітались, зростались, синтезувались у своєрідні чудернацькі поеми:

8586734//-437509==658437-+563670956//63528++++6345234244_85990-437509==658437-+5636709564665337 оверлук, две восьмерки… 9994521*00221-55457465368472-04905746571 сайкл на репит… 63528=658__4634523424485990-11163//

…

77663528++++634523424445395067==345363528++++634523424422**64587 И потом замесить заражение… 39506748==__57465489__===3774111++*-++*-232177744_85990 патыка голимая, лочь 48==__57465489

…

523424445-237645//777//9==6584378++++6345234244228++++6345234244228586734//-437509==6588586734//-437509==658 и пусть залочат сектора, да… 345363528++++63452342442634523424445395067==3453635282237645//777//9==6584378++++6345234244228634523424422**523424445-237645//777 слупить дамедж потом на Ельню… 77663528++++634523424445395067==345363528++++634523424422**645878586734//-437509==658437-+563670956//635288586734//-437509==658437-+563670956//63528 Нунунуну 634523424445395067==345363528++++634523424422++++6345234244228634523424422 НУ ++++634523424445395067==34536352863452342442634523424445395067==3453635282237645237645//777//9== БУМ! БУУУУМ!! 437509==658437-+563670956//63528++++067==345363528 а ты скрафтишь исходник с потока 5067==345363528++++634523424422424445395067==345363528 поток прерывистый, абилит ++++634523424424422**52342395067==422424445//777 я не выгребаю 634523424445395067==345363528++++ НУ 634523424445395067==345363528++++634523424422**64 хэкинг энэми сервер 5878586734//-437509==658437-+563670956//635288=34536352822 ебанашки, свитчи 376452376453453635282237645237645//634523424445395067==345363528634523424445395067==3453 ануда 635285282237645237645//63 ерунда ++++634523424445395067==345363528++++634523424422 БУМ!!.

Вона босоніж крокувала до пневмосходів крізь людські юрби, час од часу впівголоса проговорюючи ті заклинання, зосереджено мружачись, бігаючи вовчими очиськами по пустоті…

Вона скинула Тішці свої скайтеківські допуски, і та вже виводила зграю на полювання — Оля знала, що безтілесні проворні хижаки вже мчать у розважальний центр Soft Dreams по струменистих інформаційних судинах Єльні, вже носяться отут під неосяжним куполом, в панелях, в дисплеях, в пухирчатих нутрощах службових дронів — Оля знала, що вони скрізь, вишукують, винюхують, крадуться в миготливих спалахах реклам….

Вона врешті зібрала всі видобуті з пам’яті знімки та відео з барвистоволосою дівкою в кімоно, оформила їх належним чином і відправила запит у поліцію. Безглуздо. Допоки там розтеляться, пройде хвилин із десять — вічність… Потік стрічки в лівому куті зору повідомив їй, що Тішка наглухо заблокувала комунікаційні розв’язки Єльні — грубо, грубо, тепер поліцаї відволічуться на це, а не…

Вона злетіла вниз по пневмосходинах і махнула рукою в бік двох охоронців з метеликами на силових комбінезонах — ті застигли на місці, немовби заморожені, навіть не кліпали… Оля підскочила до одного і зняла з його поясу Фору-16 — компактний лазерний пістолетик ближнього бою…

Не те щоб вона часто стріляла по людях, але доводилось. В основному — відстрілюючись. Вона спритно синхронізувала пістолетик із системами свого інтерфейсу…

Ще один спуск. Атріум. Просто під центром куполу. Назустріч їй неслись юрби людей — в основному підлітки та діти.

В цю хвилину їй із Фоксхаунду прийшли надзвичайні допуски Skytek…

І в цю ж хвилину вона побачила смертника.

Барвистоволоса дівка в аспидно-чорному кімоно стояла просто посеред атріуму, в гущі людей. Зі сходів було важко прицілитись…

Але прицілюватись не довелось — Оля навіть не встигла підняти пістолет.

Дівка підняла над собою стиснуту в кулак правицю.

І пронизливо закричала:

— Svobodnaya Rossiya-a-a!

Її дикий скрик перейшов у безкінечний стражденний вереск, і вона закрила руками лице. А тоді вп’ялась довгими нігтями в свої очиці та почала навіжено роздирати їх до м’яса…

Олю різко замутило, а люди навкруг почали падати…

УВАГА — ЗАРАЖЕННЯ

ТОТАЛЬНЕ ЗАРАЖЕННЯ

Ідентифікація вірусу…

Оля втямила, що стоїть на одному коліні, налаштування візиру збились і в очах усе пливло. Що зі слуховими системами? Щось непевне… що це за гул навкруг?.. Якісь шуми…

Вона підвелась і тут же заточилась, усе потемніло.

Екстрене налаштування візиру… 60 %

УВАГА — ЗАРАЖЕННЯ

НАЛАШТУВАННЯ НЕМОЖЛИВЕ

ВІЗИР НЕДОСТУПНИЙ

Крок вперед… Ще обережний крок…

Ручне налаштування…

Залучення світофільтрів…

Фокусування

Дівки вже не було. Саме лиш криваве, пузиристе, розбризкане місиво…

Але що ж це за гул, що зі слухом?..

Ручне налаштування сенсорів… 44 %

УВАГА — ТОТАЛЬНЕ ЗАРАЖЕННЯ

Ідентифікація вірусу…

Це був не гул. Системи глючили, і те, що вона сприйняла за гул, було насправді скаженими, божевільними криками болю з сотень і тисяч горлянок. Люди валялись покотом на підлозі і корчились, верещали, волали, горлали, стогнали, вищали… Їхні тіла неприродно звивались і виламували собі суглоби, розбивались об підлогу у диких судомах, брунькувались пухлинами… Люди валялись покотом по підлозі і роздирали нігтями власні очі, губи, вуха та шкіру… а по самій шкірі пузирились водянки, кровили нариви, водянки репались і з них сочилась та ж кров і лімфа, і жовтувата слизь зіпсованих нано-агентів…

Все знов попливло, і Оля ковзнула поглядом по стінах. Он воно що. То не стільки візир барахлив, а меркло й іскрилось освітлення, голопроектори, інфопанелі… Зараження пішло далі по системах — вірус нищив геть усе…

Хлоп, хлоп!.. Глухими хлопками вибухали службові, торгові та охоронні дрони. Оля розгублено роззирнулась, і знов усе померкло, попливло. Вона затнулась і впала на коліно. Її знов замутило. Якесь багно під руками?.. Вогкий пісок?.. Губка?.. Що з тактильними відчуттями?

Optical Technologies Inc. (с)

Активація присмеркового бачення…

Все з тактильними відчуттями в порядку. То не багно й не пісок. І не губка. То людське місиво. Кров і слиз, трясовина сплетених нутрощів. І холодець розм’якшених кісток. І то Оля не затнулась. То вона просто посковзнулась босими ногами в крові.

Налаштування просторової орієнтації…

НАЛАШТУВАННЯ НЕМОЖЛИВЕ

СИСТЕМИ НЕДОСТУПНІ

Знов світло.

І темно…

І крики, гул…

Різкий неможливий сморід.

Крики…

Вереск…

Спалахи…

Хлоп, хлоп!..

Спалахи…

Спалахи…

Морок…

Пітьма.

Skytek Security System (с)

Ідентифікація вірусу…

Вірус ідентифіковано — …

CRASH

БОЙОВА ТРИВОГА!

БОЙОВА ТРИВОГА!

Рівень вірусної небезпеки… ПЕРШИЙ

ТОТАЛЬНЕ ЗАРАЖЕННЯ

Негайна ізоляція контурів…

Всім криптографам Skytek — залучити захисні протоколи Security System!

Автоматична активація протоколів… 98 %

Аварійне від’єднання від мережі…

Перехід системи в… в… в…

CRASH

CRASH

CRASH CRASH CRASH

CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH CRASH

CRASH…

…

Налаштувальний дрім увімкнувся сам собою. Вона підвелась і озирнулась, побачила над собою неосяжний купол розважального центру Soft Dreams під мутно-зеленою товщею води… А навкруг неї на підлозі покотом лежали мертві тіла всіх тих дітей, котрих їм не вдалося витягти з фентезійного міста на дні Атлантичного океану.

Купол вкривався павутиною тріщин, і солона океанічна вода вже цівками лилася всередину. Вона голосно клацнула пальцями обох рук, і навкруг неї навсібіч замотались барвисті стрічки коду. Вона спритно вихоплювала з них червоногарячі — заражені, у формі свіжих тріщин на куполі і з силою жбурляла вгору. Стрічки злітали і вкладалися в тріщини, вздоровлюючи, зживлюючи їх… Такий собі «тетріс».

Та тріщини знов з’являлись. Осьо знов у могильній тьмі атріуму лунав лиховісний тріск, і Оля квапилась, квапилась…

Але що це?

Б-бух! — звідкись згори.

Вона підняла погляд і вгледіла, що на купол лягла велетенська зеленувата кігтяста лапа — у лусці і з перетинками… А ось уже не сама лапа — велетенське страховидло зазирало крізь скло в атріум, схоже чимось одночасно на ящірку, на акулу і на жабу… Мало плавники, луску, потворну морду з ікластою пащею, зябра… і позирало на неї, Олю, скляними риб’ячими очима… І бухкало лапами по куполу.

Противний тріск, скрегіт… І знов павутинка тріщин по куполу. Сочиться солона вода…

Оля жбурляла стрічки все швидше, але істота вгорі скаженіла — глухо ревла, бухкотіла по куполу…

Тріск, тріск, скрегіт…

Мертві лиця дітей.

Раптом щось шугнуло вгорі, розрізаючи океанську глибінь… Торпеда!

Така синенька, з різнобарвними вогниками по корпусу і… намальованими чорними оченятами. Тішка!

Торпеда врізалась у плече страховидла, і зметнулись бульбашки, спалах… Червоною хмарою розтікалася кров. Істота глухо ревла за куполом — їй одірвало праву руку. Але лівою воно ще дужче заколотило по склу…

Ось і все, ось і…

З океанічної товщі раптом виринула міцна, жилава, смаглява чоловіча рука. Просто велетенська рука. Вона схопила істоту за шию і з якоюсь неймовірною силою стиснула — скляні риб’ячі очі полізли на лоба, і ось голова істоти відділилась від тіла, випустивши ще хмарину крові…

Оля задивилась у купол. Чоловіча рука легким рухом відігнала криваву хмарину геть і обережно протерла купол — той був цілий-цілісінький. Тоді рука зникла, і над куполом нахилилось лице. Смагляве, з короткою щетиною і мерехтливою соломинкою інгалятора в зубах. Закудлані патли дивно колихались над ним у товщі води, а ще… в ті патли подекуди вплелись водорості. Хлопчина з насолодою затягнувся інгалятором і випустив із губ зграйку різнокольорових бульок.

А тоді весело підморгнув Олі і, хазяйновито поплескавши рукою по куполу, зник у товщі води.

- Імран…

Оля отямилась у присмерку атріуму. Озирнулась, підвелась на ноги. Навкруг те ж місиво, вже якесь суцільне — суцільна смердюча й тягуча субстанція укривала підлогу, подекуди біліли голомозі людські черепи… Вона оглянула себе — на руках кров’янисті пухирці й прозорі водянки, але нічого — водянки вже репались і заживали, пухирці розсмоктувались. Вона змоделювала на кінчиках пальців мікроскопічні фотоелементи і, піднісши їх перед очі, зиркнула на своє лице. Пара водянок… Вона провела по них пальцями, і водянки порепались.

Все функціонувало. Вона переступила шматок чиєїсь грудної клітки і рушила до сяйва аварійних виходів — ступала босими ногами по крові, в якій копошились відразливі товсті слизняки параметричної ремісії… Копошились і репались.

Спереду по тілах і слизоті шмигали бліді концентричні промені — інженери Soft Dreams в герметичних захисних костюмах випалювали ними слизняків…

Промінь ковзнув по Олі, і вона, мружачись, підняла руки, викрикнула:

— Ольга Рушді, Skytek Corporation!..

Вузлуваті силуети з зеленуватими вогниками очей на матових забралах дисплейних шоломів копошились коло секції аварійного виходу.

— Ви живі?! — викрикнув один із силуетів — динамік шолому зловісно деформував його голос. — Негайно сюди!..

— Зі мною все в порядку… — хрипло озвалась Оля. — Можна, я просто піду?..

Вони з ніг до голови обпалили її променями і пропустили.

У коридорі аварійної секції було світліше — тьмяне світло тривожно мигтіло, а по рідких вцілілих панелях пробігали червоні пентаграми Роскосмосу на траурно-чорному фоні…

На вулиці сутеніло. Місто звично сяяло віддалік, а от Єльня була темною, мертвою. Сонце вже зайшло, але на обрії ще дотлівала сумлива лілова смуга в рідких хмаринах. По зчорнілому проспекту внизу стелився низький біластий туман — від нього несло могильною цвіллю та креозотом… То, репаючись, зогнивали і спускали душу інформаційні судини Єльні — тепер це все вже не відновити, а туман із часом конденсується в гидку різнобарвну росицю…

Оля прислухалась і розчула, як внизу досі тріщать оті гнилиці — звук був в’язкий і шиплячий, немов віддалений гул прибою… Оля ступила на мережані ступені аварійних сходів — вони спіраллю плелися від куполу аж у жахне провалля вулиці у вигляді такої собі скульптури — мило і функціонально.

— Олю!..

В правому нижньому кутику її взору замерехтіло продовгувате віконце відеоз’єднання, і в ньому показалась голова містера Шульца на фоні якогось громіздкого підголівника; куратор був у зім’ятій сорочці і недбало пов’язаному галстуці, оперезаний широким ремінцем через плече…

— Містере Шульц…

Оля скривилась, ледь не заплакавши.

— Містере…

— Що з тобою, як ти?.. Мені тільки-но повідомили, що відшукали тебе…

— Містере Шульц, я все провалила!.. — схлипнула Оля, обережно ступаючи босими ногами по сходинах.

На її обірваній, скривавленій і зіжмаканій суконьці плівкою блискала гидка різнобарвна росиця…

— Ситуація була як на долоні — просто перед моїм носом! А я…

— Перестань! — містер Шульц її перебив. — Негайно припини! Креш кружляв навкруг тебе вирвою двадцять сім хвилин!.. Ти відтягла його від міста, а це сотні тисяч людей… — він нервово потягнув зашморг галстука і недоладно всміхнувся. — Господи, де ти взагалі цьому навчилась?

Оля печально повела бровою.

— Тато якось розказував… У Роскосмосі цей фінт називався «vereteno» — я обперлась об плагін SkySecurity, якби не він…

— Знаю, вже знаю… — закивав містер Шульц. — Ми ставимо криптографам ці латки з часів війни — вони лише жеруть ресурси і досі нікому не знадобились…

— Але я провалила ситуацію, все, чому ви мене навчали!.. — знов скрикнула Оля.

— Перестань…

— Ні, ви не розумієте! Вони дізналися, що я тут, і активували атаку сьогодні, а я, як остання дурепа, гуляла містом…

Оля спіткнулась на сходинці, і містер Шульц тут же скористався моментом.

— Перестань! — гримнув він. — Помовч і послухай, — він повів рівним упевненим голосом. — Якби ти не полетіла в Смоленськ і не прозондувала могильовський патруль, то вони б розставили усіх носіїв і обвалили б півміста, вони б усе зробили за планом!.. А так вони вимушені були діяти хаотично і неорганізовано — вони злякались тебе, як ти не розумієш? Спрацювали всього вісім носіїв — це просто якесь чудо!..

- Їх було ВІСІМ?

- Їх було сорок дев’ять, Олюню.

Оля вражено спинилась, а містер Шульц вів далі рівним голосом:

— Тридцять п’ять носіїв нейтралізували граймери Сатановської, решту прибрала муніципальна поліція…

— СОРОК ДЕВ’ЯТЬ??

— Тепер розумієш?

Оля мовчала, а куратор продовжив:

— Власне, думаю, що їх мало бути рівно півсотні. Імовірно, повстанський патруль прагнув нав’язати тобі п’ятдесятого… Як би там не було — мене зараз більше хвилює питання… — він скривився. — Де ці задрипанці взяли креш?

— Версія штаму? — понуро поцікавилась Оля.

— Оце найцікавіше, — кивнув куратор. — Не можу зараз усього сказати, але CRASH 2.2.8, яким Роскосмос глушив американські колоніальні бази в вісімдесятих, давно внесений до нашого реєстру, а отже…

— А отже, мій інтерфейс би його розпізнав, — понуро кивнула Оля.

— Точно. Скільки тривала ідентифікація сигнатур?

— Довго, — Оля знов кивнула. — Секунд десять-п'ятнадцять, вірус устиг уразити шкірні покрови, досить глибоко… — вона зиркнула на свої оздоровлені руки. — Значить, модифікація?

— Аналіз продуктів ремісії… — куратор знов скривився, — попередньо показав, що код значно осучаснили. Поки що зарано робити висновки, — він задумався. — Слухай, тобі треба відійти від цього всього. Сьогодні ти врятувала купу людей, і взагалі викинь це все з голови… Я вже сто разів казав тобі, що ти моя найкраща учениця, але ти вже й сто разів перевершила мене, тож…

Оля понуро всміхнулась.

— Тож просто не говори дурниць — НІХТО не був готовий до цього божевілля, мені так і досі не віриться… CRASH? На Землі? У двадцять четвертому сторіччі?.. Слухай, — він заговорив швидше, — просто забирайся звідти, негайно, поговоримо пізніше. Я зараз лечу в головний офіс — маю там давати звіт перед радою, і досі не знаю, що…

— Послухайте, — Оля сполошилась і взяла себе в руки, — це вкрай важливо. Ви маєте переконати раду директорів, щоб вони ні в якому разі не доручали антитерористичну операцію командуванню глобального регіону!..

— Олю, я навряд чи зможу це обіцяти…

— Послухайте, зробіть хоч щось, спробуйте… Це вкрай важливо — бригадний генерал Брендон Ештон Сміт інформує Арзамасову про всі свої дії, він і кроку не робить без її санкції, а командування Фоксхаунду напряму підпорядковане йому!.. Це кляте кубло годується з її рук і смертельно її боїться. Те ж саме з мерією ДМЗ і миротворчою місією ООН… Послухайте — єдина структура, на яку корпорація може тут покластися — це муніципальна поліція, ми маємо за всяку ціну схилити раду директорів до того, аби вони підпорядкували операцію…

Оля віддихалась і зазирнула в лиховісні туманні сутінки згаслої Єльні…

— Просто запам’ятайте — Артур Вікторович Ларіонов, він шеф муніципалки, колишній агент внутрішньої безпеки, але насправді він працює на «япошок»… На ньому тут зараз тримається геть усе. Ви маєте переконати їх доручити операцію йому або хоча б відстрочити його негайне зняття з посади — а воно буде обговорюватись…

— Олю…

— Послухайте, це важливо! Я знаю, що буде робити Арзамасова. Зараз вона з протекцією Paradise Inside спробує паралізувати роботу поліції і за всяку ціну вибити Ларіонова з гри… Але спочатку натравить на котяче підпілля високих шишок Фоксхаунда, з допомогою Сміта — там у них все готово, вони будуть добиватись крупномасштабної зачистки конгломерації силами місцевого гарнізону та миротворців ООН. Вони діятимуть через ЗМІ, кишенькових чиновників з Ради Безпеки, впливових акціонерів Paradise Inside та RSK Group…

— Олю…

— Цього ні в якому разі не можна допустити!..

— Власне, рада директорів уже обговорює негайне усунення Арзамасової за допомогою наших охоронних підрозділів…

— Дурниці, її давно немає на планеті!.. — скрикнула Оля. — Після сьогоднішньої акції вже точно… І поки ваші наймані головорізи будуть ганятися за нею по галактиці, її люди тут провернуть усе, що їй потрібно…

— То…

— Обваліть гнів корпорації на мерію, на миротворців — нехай врешті вичистять цей гадючник!.. Кооперуйтесь із «япошками»…

— Олю…

— Ми маємо за всяку ціну зв’язати їй руки саме зараз, у ці перші години, не дати їй діяти, не дати підняти голови!..

— Олю, зупинись, — куратор зітхнув. — Я все розумію, я вивчав прислані тобою дані, я ж не зовсім ще телепень, я все розумію. Я не можу нічого обіцяти, але спробую. Все, я маю йти, з’єднаємось пізніше, відпочинь. Наказую тобі — забирайся звідти й відпочинь. Чуєш?

— Добре.

Шульц від’єднався, і Оля важко зітхнула. Над тьмяним проспектом шмигали й приземлялись поліцейські мобілі, розлякували туманну гнилісну тьму мерехтливими вогниками, раз од разу коротко сигналили…

Оля спустилась зі сходів і підійшла до групи спецназу в військових бронескафандрах із миготливою зовнішньою мускулатурою та малиновими захисними пластинами на руках, колінах, грудях, спині… Офіцер відділився від гурту — його шолом склався за потилицею, і він залишився в одній лицевій масці. Він пильно зиркнув на Олю, перевіряючи її допуски, і його наплічна гвинтівка приглушено задзижчала, навівши на Олю свій тьмяний червонястий окуляр. За тим спецназівець текстовим повідомленням поцікавився, чи може чимось допомогти…

Оля обмінялась із ним ще парою повідомлень і, стомлено човгаючи по липкій росяній траві, рушила до їхнього авіабусу, видобула з його багажного відділення пару військових чобіт. За тим усілась боком на сидіння і зиркнула на свої скривавлені, запилені, засмальцьовані ступні… Пори тут же виділили шипучий дезінфектор, і бруд стік із її стоп, вона ступила в чоботи, і вони зрослись на ній, коротко мигнувши протекторами…

Вона зітхнула і встала, відійшла подалі від поліцейських і ступила на проспект — ледь не спіткнувшись об фрагменти людських тіл, що нині вкривали його. Кістки, криваве місиво, обривки одежі — те саме страховище, що й у центрі, лише не таке однорідне… Вона побачила трохи віддалік майже ціле (лише геть вичавлене) тіло якоїсь чорношкірої кучерявої дівчини в чорній футболці з миготливою пентаграмою Роскосмосу на спині…

— Da vyrubi ty ehtu hernyu!.. — пролунав десь віддалік оклик когось із поліцейських, і Оля мляво озирнулась.

Вона неуважно махнула рукою, і вцілілі рекламні панелі над входом остаточно погасли. Згасли й червоні пентаграми на них — разом із принтом на футболці мертвої дівчини.

Оля знов неуважно роззирнулась і опустилась на край тротуару — так і сиділа на ньому, похиливши голову, у своїй обірваній червоній суконьці та дурнуватих військових чоботях. Кроки лунали зовсім поруч, і скоро з туману виринув смаглявий кудлатий хлопчина зі щетиною на лиці та яскравою соломинкою інгалятора в зубах. Він був у чорній строгій сорочці з високим коміром та барвистих пляжних шортах, що дико не личили до тої сорочки… І легкі сандалії на міцних вузлуватих ногах також не личили до неї. І ці розкуті рухи, руки в кишенях, інгалятор…

— Що, дітвора, без батька ніяк не впорюєтесь? — кинув він Олі, випустив із губ хмарку барвистої різнокольорової пари і розкуто всміхнувся.

І та от посмішка вже ж геть не личила до ковдри з людських трупів, що вкривала нині тротуар за спиною хлопчини.

— Як. Ти. Це. Зробив? — короткими поштовхами видихнула Оля.

Хлопчина всівся на тротуар коло Олі і безтурботно, ліниво плеснув її по коліну, тоді відвів руки за голову і солодко потягнувся.

— Zarashil sajkl-drautom — nichego slozhnogo…

— Ні, ДЕ ти взяв обчислювальні потужності?

— Висмоктав теплиці, — здвигнув він плечима.

— Що… — Оля вирячила очі. — УСІ теплиці?

— Йеп. Думаю, тепер питання, чи бойовички врешті вищемлять нас із комплексів, більше не актуальне…

— Ти завше був генієм, — Оля мляво хитнула головою. — Завше.

— Ні, — кахикнув він, — це ти завше була, а я так… Та й що було робити? Бачу — племяшка сама-самісінька крутить круг себе «вертуху» — кинувся рятувати…

Він завше казав на неї «племяшка» — чогось так повелось із дитинства…

— Де Тішка? — мовила вона. — Не можу її знайти…

Хлопчина весело пирхнув.

— Артурчик її «арештував».

— Що?

— Угу. Приставив до неї конвой, аби Кірюшині солдатики й миротворці її зараз не дістали під шумок… Ну таке.

Оля й собі всміхнулась.

— Як її малеча?

— Нормально.

Хлопчина затягнувся інгалятором.

— Два чи три в дефаулті без свідомості, але, думаю, синхронізуємо… Полізли куди не треба, nub'yo blyad'. А так нормально.

— Ти їх моніторив?

— Та само собою.

Він уперше за всю розмову прямо глянув на неї.

— Явилась, значить? — спитав.

Вона стомлено похилилась до нього, і він пригорнув її, якось так по-родинному, як малу дитину…

— Ну, не розкисай, — протягнув. — Вовченя…

Вона важко сопла, немов ось-ось розреветься.

— Тихо-тихо… — якось так відсторонено бубонів він, дивлячись перед собою, а тоді надовго замовк.

— Я ось також розкис, еге, — мовив після мовчанки. — Знаєш, збацав собі такий дрім — там така типу савана, в центральній Африці, кінець двадцять першого сторіччя… І я там типу служу наглядачем в національному парку. Звірят там рідкісних няньчу, ну таке… Рушниця в мене є, що стріляє транквілізатором, хех, — він кашлянув. — І сім’я. Жінка, коротше, типу американка, біолог, вона в університеті працює. Ноги — отакенні, о! Волосся таке рудувате, вона ірландка трошки насправді… Гриземось постійно з нею — вона в місто хоче, мовляв, їздити далеко відси, глушина… А мені подобається! Будиночок з ганком, там гамак у мене є, лежу, гаванські сигари роздушую. Вечорами там красиво, хоча і спека. А вона бубнить одно… Ну, що ти зробиш? На другому поверсі дитячі кімнати — у нас двійня. І, прикинь, двійня — дівча на мене схоже, хлопчик на неї, ну так вродились, бог його зна… Доця — моя підлиза, синочок дужче до неї… Ну і живемо. Недавно була історія — там один підарас левеня завалив, ну — браконьєр. Так я його особисто вистежив, табір їхній накрили з напарником, там у мене товариш, Пол, чорношкірий мужичок, типу з місцевих, але учився в Європі — інтелігенція… ну, не суть. Так ми удвох тих живодерів роззброїли, а їх сім чоловік!.. Ну, що, здали — тепер посадять надовго. Левеня шкода, любив я його… Гарненьке таке — немов постійно всміхається. Ну, що ж… Кейлі моя пом’якшала трохи, підтримує, бачить, що я сумую. Дітям до школи цього року… Їх автобус возить, але до зупинки ми з Кейлі їх на машині ще підкидаємо, я ж кажу — глушина… Війна почалась на Кубі, ми з Кейлі чубимось постійно — треба те, не треба… Вона зі свого боку, я зі свого. Нальоти там, емігранти, ля-ля-ля… Оце от не згадаю, щось я їй учора не доказав, не добалакав… Треба було би щось сказати…

Він ураз замовк і коротко зиркнув на Олю.

— Знаєш, яку я штуку практикую? Оце отак сиджу який раз і думаю, що то не те все мені сниться, а тутешнє, а те, тамтешнє — насправді. Що це от ти мені зараз снишся, і оця вся hueta…

Він кивнув на завалений трупами згаслий тротуар, на тоненьку смужку лілової заграви вдалині і тяжкі хмари, що клубочіли над нею.

- І що я зараз сплю у себе в домі, і як схочу, то прокинусь, вийду подихати чи покурити, викину цю всю дурню з голови, постою на ганку… Знаєш, які там зорі, в тій Африці?.. Немовби палахкотять…

- Імране… — тривожно проказала Оля.

— Костя, — обірвав він її.

— Що?

— Костя, — буркнув він. — Так мене звати. Мати була шльондрою в Могильові, там і преставилась, підрізав один польовий командир якось, через ревнощі… хотіли й мене в ополчення спровадити, а я втік, дременув із караваном — десять років мені було. Тут жебракував, у нетрях. Ярс мене взяв під крило.

— Мені так соромно, що я вас залишила… — слізливо протягла Оля. — Я просила за всіх вас, за тебе, Тішку, Злату, а вони…

— Перестань, перестань, тихо-тихо… — він знов по-родинному її приголубив. — Нікого ти не залишила, ти й не була одною з нас, по хорошому… Ти не злодюжка, не шахрайка, не вбивця. І заслуговуєш на все, що вони тобі дали.

Він помовчав ще.

- І не думай про мене, — мовив сухо. — Я скоро здам усі справи Нюкті, і очі цього б усього не бачили…

— Нюкта відкинулась? — Оля здивовано відхилила голову.

— Тиждень тому. Поміг Ларіонов. Зараз вона ще не тут — нудиться в розподільнику на Фолклендах, але татко твій вже працює в цьому напрямку, сама знаєш його методи…

Він хихикнув.

— Здам їй усе, і нехай, а тоді… Може, вирублю дефендер і не прокинусь. Інколи хочеться.

Максів «додж» кружляв над згаслим затуманеним центром розваг хвилин сорок — його не пропускали за поліцейські кордони. Обмеження ослабили лише коли метушливі зграї дронів почали вичищати від трупів площу та віддалені стоянки — Макс приземлив мобіль на вже прибраному краєчку проспекту, підняв дверцята і став коло них, обхопивши руками лікті…

Оля підійшла до нього, ніяково озираючись.

— Любий… — мовила розгублено.

А він спинив її порухом руки.

І мовчав, дивлячись на неї.

Це його незносне мовчання!..

Вона голосно зітхнула і покривилась у низькім тумані.

— Будь ласка… — простогнала.

— Ненавиджу тебе, — перебив він її неголосно. — Ненавиджу.

— Максе!..

Вона, слізливо поморщившись, простягла до нього руки.

А він знов її спинив і перебив:

— Перестань, просто заткнись, — його голос ледь-ледь задрижав. — Як ти там казала?..

Він підвів руку і, криво всміхнувшись, легенько клацнув пальцями.

— Пусті слова, так? «Я люблю тебе, люблю…», — оце-от усе…

— Максе-е…

— Знаєш, у мене для тебе теж є купа пустих слів. Я приготував їх цілу купу. Поки кружляв над цією трупарнею, ось…

Він знов клацнув, немовби неуважно.

— Типу… Знаєш, що було зі мною в оці півгодини, поки ти героїчно рятувала світ? Га? Ну так, куди тобі до таких дрібниць!.. Я б тобі розказав, але ж тобі нецікаво, правда? Півгодини думати, що твоя найрідніша людина десь тут розпадається на молекули — це ж така бісова дрібниця!.. Півгодини розпинати себе за те, що послухався, закивав головою й забрався, замість того щоб просто схопити її за оці кляті патли…

Він різко простягнув тремтячу руку, немов дійсно хотів схопити її за закудлані каштанові пасма, і вона слухняно нахилила голову до його руки.

Та він опустив ту руку.

— …і затягти у клятий мобіль! Або хоча б відправити мобіль і здохнути тут разом із нею.

— Максе…

— Заткнись, ненавиджу!.. І знаєш, що найпаскудніше? Це дійсно сущі дрібниці. І після того, як Шульц мені написав, поки я мчав сюди, поки кружляв над цією трупарнею… Знаєш, про що я думав? Що ти права. От ти ж дійсно права. І мені дійсно геть нічого тобі сказати… Що таке оце моє скигління у порівнянні з сотнями жертв? Я вже мовчу про таку дрібницю, як брехні, котрі мені довелось вигадувати, щоб хоч якось заспокоїти малу… Ну оце от: «А чому Оля лишилась?» — «О, знаєш, вона просто…» — «Щось сталося?» — «О, ні, ні». І я вже ж не питаю…

Він важко махнув рукою.

— …Про те, чи не можна було якось… ну, знаєш, впоратись так, аби оця от…

Він закричав:

— … КЛЯТА ІДІОТИЧНА ПАСКУДА НЕ РИЗИКУВАЛА СВОЇМ БЕЗЦІННИМ ЖИТТЯМ!..

— М..

— Замовкни. І от, поки я тут кружляв, у мене лишилось лише одне маленьке питання.

Він зиркнув їй в очі.

— На біса тобі я?

— Мак…

— Ні, ні, ні, не так! — він замахав руками. — Ти маєш добре подумати і відповісти зважено, без усіляких «пустих слів», усіляких…

Вона раптом бухнулась перед ним на коліна.

Просто посеред згаслого тротуару.

— Припини цей цирк! — злісно, вкрай роздратовано просичав він. — Я ставлю тобі серйозне питання — на біса тобі я?!.

Він почервонів і задрижав.

— У тебе є твої «мази», «креки», повстанці, твоя крута мафіозна сім’я, усе от оце… Ти рятуєш світ одним рухом, мужньо стрибаєш у центр зараження… На біса тобі я?..

— Бо я не можу без тебе жити.

Додому летіли мовчки. Він безладно тицяв тремтячими пальцями по дисплею, а вона, кутаючись у його реглан, байдуже озирала вечірнє місто.

Ядуча реклама пливла там у патьоках зливи…

Вдома був сам Сахір із малечею — з Аріною вони розминулись. Вона чкурнула в Єльню за Олею, як тільки містер Шульц повідомив їм подробиці теракту — тепер застрягла там, допомагаючи своїм безкінечним і всюдисущим друзям-інженерам впорюватись із розрухою…

Сахір буркотливо відчитав Олю, тоді змилостився…

— Ну… іди сюди.

Обійняв і одбув на підмогу дружині — залишив Махду під їхньою опікою. Малеча, ясна річ, нічого не знала — їй сказали, що в розважальному центрі скоїлась дрібна аварія.

- І ти усе налагодила? — спитала вона в Олі.

— Ну звичайно! — всміхнувшись, одповіла та.

Вони втрьох потинялись трошки без діла, присилували Махду до вечері, тоді посідали в гостьовій залі — дивились на зливу. Махду все хизувалась своїм новим браслетом, ділилась враженнями, а тоді раптово почала куняти — вони її вклали. Тоді гуляли удвох у саду, мовчали — говорити не хотілось.

І от тоді, отам у саду, Оля і зважилась…

— Я хочу тобі дещо показати… — несміливо мовила вона.

— Що показати? — одгукнувся замислений Макс.

— Одну річ… Один дрім, я нікому його не показувала — ні татові, ні мамі… ні Тішці, нікому. Ніколи. Я взагалі бувала там тільки сама, це… Ну це моя таємниця. Якщо можна так сказати.

Вона мляво всміхнулась і присіла на лавку під сяючими вітами вавилонських верб. Макс умостився поруч, так само задумливий — обійняв її за плечі.

— Знаєш, це… — вона покривилась. — Ну, я не знаю, як пояснити словами. Мені постійно здається, ніби в мені… Ну як… ніби в мені є якесь зло.

— Що?

Його задума розсіялась.

— Про що ти?

— Ну не зло, може, якась пітьма — щось лихе. Те, що сталося сьогодні… Слухай.

Вона повернулась до нього, несміливо зиркнула в очі.

— Ну?

— Я буду говорити незрозуміло… як дрім-аналітик. Я так звикла.

— Кажи вже, аналітик, — він легенько всміхнувся.

— Словом… Якщо розглядати те, що сталось, як конструкт дріму, то що ми бачимо?

— Не знаю… — він здвигнув плечима. — А що?

— Просто… — вона помовчала хвильку. — Ну… просто довірся своїм почуттям — ось ми шмигаємо над містом, ось ідемо в розважальний центр — що ти бачиш?

— Почекай… — він задумався знов. — Що саме я маю бачити?

— Спочатку. Ми летимо… Що ти бачиш?

— Не знаю… Хмарочоси, рекламу, навігаційні вогні, індикацію дисплея…Що ще?

— Далі.

— Далі знов вогні — інтерактивна розмітка стоянки, ось ми сідаємо…

— Так! Далі, що ми робимо далі?

— Йдемо в центр… Махду носиться на своєму скейті, скейт… блимає?

— Ну, ну…

— Що «ну»?

— Що ти бачиш? Перше, що кидається в очі…

— Не знаю… Інфолінії Єльні. По тополиній алеї. Вони мерехтять.

— Так! Розважальний центр…

— Голограми?..

— Вірно! Інфолінії, скейт, голограми — це образи. Їх пронизує лейтмотив, ти вже «мережиш» лейтмотив…

— Лейтмотив — це вогні? Мерехтіння?

— Ну не лише… Лейтмотив динамічний — його важко зафіксувати в одному стані. В даному разі це не вогні й не мерехтіння, тобто — не конкретно вони. Це може бути пульсуюче світло, ядучі кольори, переливання — які це в тебе викликає почуття?

— Ну, це все приваблює… В усякому — має, згідно з рекламними концепціями…

Він гмикнув.

— Ні, відкинь логіку, довірся почуттям. Які почуття в тебе асоціюються з цим лейтмотивом?

— Ну… ейфорія, радість, розваги… щастя?

— От. Якби це був дрім, ну скажімо, — наша прогулянка в центрі… то яким би він був, для чого створювався?

— Ну, мабуть, щоб ми розважились, так же?

— От. Вірно. Тобто це називається — лінія дріму. Ніби як… напрям, куди тебе скеровують, розумієш?

Він кивнув.

- Є таке поняття, як «площина дріму». Основна лінія й опирається на оцю от площину. Тепер згадай смертника…

— Та ж я його навіть не бачив.

— Не важливо. Просто спробуй зрозуміти, як в основну лінію вплітається мотив смертника.

— Що це значить?

— Він чужорідний не просто для лінії, але й для всієї площини.

— Не встигаю за тобою…

— Дивись, яка штука… Смертник бачить усе, що бачиш і ти? Правильно?

— Я не дуже в курсі функціонування цих їхніх… саморобних інтерфейсів…

— Дурниці, неважливо… — Оля енергійно замахала руками. — Він бачить вогні, голограми, мерехтіння реклам, ну?..

— Та що «ну»?!

— Вони його веселять? Викликають ейфорію?

— Думаю… ні. Інакше навіщо б він..?

— Так. Смертник бачив нетрі, або «заброшку», або могильовську підземку, бачив, як там живуть люди, як вони мруть від примітивних болячок, злидарюють, гризуться, старіють і таке інше. Ну якщо не сам смертник, то граймер, який його програмував — неважливо. Все, що відбувається в центрі розваг, викликає у нього інакші почуття — він немов бачить все це під іншим кутом.

— Ну… приблизно.

Макс повів рукою.

— Так би чинив будь-який толковий криптограф.

— Як оцей смертник?

— Ні, ну… От якби я, наприклад, опинилась у чийомусь геть мені невідомому дрімі, то в першу чергу б взялась його прорубувати — моєю метою було б вивалитись за площину дріму, таким чином, я б могла бачити його приховані нутрощі, і як наслідок — принципи його функціонування. Дивись — смертник заходить у центр Soft Dreams і бачить реклами, і, вірогідно, його бісить те, що така кількість енергену іде бозна на що, коли його люди голодують. Він бачить оці атракціони, на кшталт отих-от мехів, і казиться від того, що така кількість кредитів іде на іграшки, коли його люди крафтять з домашніх дронів прицільні системи для гвинтівок і плетуть маскхалати з крадених комплектуючих… котрі потім паляться сторожовими баштами за довбані милі. Він думає, що люди плавають в дурнуватих ігрових дрімах, а в них там на базах не вистачає обчислювальних потужностей не те що на онлайн-тренування, а навіть на банальний моніторинг трафіку чи той же крафт. Інакше кажучи — хоч і по-своєму, але смертник, як і криптограф, починає «прозрівати» дрім. Ага, він думає, реклами такі яскраві і красиві, щоб ти зайшов, чи купив, чи замовив. Ага, дитячі мехи постійно вдосконалюються, аби злупити з батьків більше грошей, більше й більше. Ага, дріми все більш складні, аби ти модифікував інтерфейс. А забігайлівки просто в центрі розваг, аби ти жер, не виходячи, і все ніс і ніс грошенята… Коротше! Смертник чи повстанець розуміє, ну, власне, НАМАЦУЄ, основну лінію дріму, інтуїтивно, назвемо це, скажімо, «Реклама Soft Dreams»…

— Ну? До чого ти ведеш?..

— Веду я до того, що, скажімо… Тобі не здалося, коли ти прилетів, що в оцей відомий нам як «реклама» дрім проламалось щось чуже й нетутешнє, щось стороннє?

— Вірус?

— Ні, не вірус і не смертник. Смертник — образ, і вірус — образ, вони сплетені лейтмотивами, але вони тут не вирішальні… Власне, можна було б сказати, що шматок чужорідного дріму якимось чином потрапив у цей, так буває, це називається «програмна дифузія» — проте отой чужий дрім хтось же має змоделювати і підтримувати, не кажучи вже…

— Це Арзамасова?

— Ні, ні, в тому ж бо й штука… Ні, Арзамасова, звичайно, затіяла це все, але вона не може бути каталізатором експансивного дріму, адже його складові частини — бойовий вірус виробництва Роскосмосу, сигнатури його атаки — все це позиційно вище за неї — не креш і Роскосмос походить від Арзамасової, а скоріше навпаки, а отже, порушено рівневу ієрархію, а так не буває — це суперечить законам дрім-модингу, так просто не буває.

— А як же… — Макс крутнув головою. — Послухай, я, звичайно, далеко не спеціаліст, але ж мене також трохи цьому вчили, і мені видається, ти сама порушуєш деякі принципи — зокрема екстраполюючи механіки дрімів на реальний світ.

— Так, згодна, — кивнула Оля. — Але просто дослухай, бо це з біса складно пояснити… Словом, сьогодні, там, у центрі, цей морок, і туман, і пентаграми, і тіла… словом — коли я там стояла, то знову, в котрий раз, відчула чиюсь чужу волю, чужорідну сутність, що, ймовірно, і є каталізатором…

— Стоп! Що за сутність? І чому це «знову»?

— Не знаю, не знаю… А знову, бо я відчуваю цю сутність усе своє свідоме життя. — Вона скрушно похитала головою. — Я не можу, мені не вдається її якось класифікувати, я просто ВІДЧУВАЮ, що вона є і все. Але вона присутня в масі часом не пов’язаних між собою явищ, а, скажімо, від всесвітньої війни просто пашить нею.

— То… може, справа в війні? І все? Послухай… — він трохи міцніше її обійняв і всміхнувся якимось своїм думкам. — Може, мати права, і ти просто стидаєшся свого походження?

— Якби ж то, — скрушно всміхнулась і Оля. — Маю надію, що вона права. Але я хотіла тобі показати одну свою саморобку. Власне, я використовувала готові моделі… Як завжди.

Вона помовчала трошки.

— Словом, це дрім-полігон, і я років із п’ятнадцяти використовую його саме для цього — аби якось проявити оцю чужорідну сутність, котру я відчуваю і в собі… Вона… Послухай, може, я й «погнала»…

— Говори.

— Словом — вона дивним чином зі мною взаємодіє. Усе життя. То мені здається, що вона манить мене, то — що я якимось чином притягую її, як оцього смертника сьогодні.

— Чуєш, це випадковість. Ну просто так склалося — згадай, що ми навіть не збирались летіти сюди влітку.

— Неважливо, я просто так відчуваю… Тим не менш — я хотіла тобі показати цей дрім.

Він приязно всміхнувся.

— Ну, твої дріми я обожнюю — ти про це знаєш.

— Власне, він не мій, хоч я його час од часу і шліфую… І, боюсь, він не найприємніший.

Вона спохмурніла.

— Чого?

— Ну, — здвигнула плечима, — по-перше, він динамічний, тобто він буде постійно мінятись в залежності від… купи речей. А по-друге, ця сутність… Розумієш, дрім організований так, щоб найчіткіше її виявити, або все, пов’язане з нею… Основна лінія дріму буде намагатись постійно сфокусуватись на ній, а вона… Гм. Любий, вона недобра.

— Як це?

Вона стиснула його руку.

— Важко пояснити, але вона… От згадай, про що ми говорили. Soft Dreams — це різнобарвні метелики, куполи, забігайлівки, юрби відвідувачів, мехи, інтерактивні пригоди, коктейлі, морозиво… Так — задля викачки грошей, безперечно, але все оце — це його дихання, так він себе проявляє, вірно ж?

Макс кивнув.

— А оця сутність — це темінь, трупи, токсичний туман, сморід, слизняки, лілова заграва в грозі, це… Вона нищить, паплюжить, пожирає, вона немовби їсть людські долі, живиться ними, я це фізично відчуваю. Тому… В дрімі виставлені межі, там все з цим нормально, але все ж він з біса неприємний — майже завжди. Тож я не наполягаю…

Вона похилила голову, а він на те лиш мовчки взяв її за руку.

І провалився у тьму.

Please Wait…

ПЕРШЕ ТВОРЧЕ ОБ’ЄДНАННЯ

За замовленням

ДЕРЖАВНОГО КОМІТЕТУ

РАДИ МІНІСТРІВ СРСР

При підтримці

ДЕРЖТЕЛЕРАДІО

СРСР

Представляють…

СТЕЖКА В ЗОЗУЛИНЕ ЛІТО

СРСР, пізня осінь 1981-го року. Глухий провінційний райцентр, мертвенна туга витолочених нив навкруг… ВІН прибув сюди за своїм коханням, але що знайде тут? ЇЇ взаємність? Чи щось геть інше? Чи щось геть для нього неочікуване? Це історія про дружбу, вірність та незгасиме кохання. Одне на все життя…

I.

Залізнична гілка була зовсім близько, і понурими липневими ночами поїзди раз од разу порушували дрімотну тишу окраїнного житлового масиву. Прогуркотить товарняк, а близько полуночі — швидкий пасажирський з області, збавить швидкість, утробно — гух-гух, гух-гух, та й підповзе спроквола до безликої станції. Постоїть там, пожде, покуняє між верб, ліхтарів, залитих їхнім матовим світлом перонів. Та й забереться геть. За ним прогуркотить, не спинившись, товарняк — один чи два. І так всеньку ніч.

А перед ранком, в глуху й одиноку пору, промчить приміська електричка. Гух-гух… Гух…

І так всеньку ніч, всенькі ночі, всенькі літа і роки. Немовби тиша, понура й росяниста, бездонна. Десь скрипнули двері під’їзду, десь гавкнув пес, завив на холодні зорі. І змовк. І тиша. Лиш мляві подихи вітру в розчинене вікно. Шелест стемнілих алей. Тріск цвіркуна у зів’ялих травах.

Та, бува, зозуля.

Ку-ку, ку-ку.

В глуху замогильну пітьму.

Ку-ку, ку-ку…

Бух-бух, бух-бух…

Крізь млу нескінченних літ.

II.

Передмістя починалось одразу за Яргою — одиноким полустанком у гущі скорботних нив. Тут мало хто сходив, як і завше — якісь селяни із торбами, святково вбране дівча, у вишиванці під пальтом… Та заскочила зграйка дітвори — всілись просто перед Максимом. А може, правда, із іншого вагону прителющились. Хлопчаки у болоньєвих куртках, «пітушках», один, найменший, у синенькій в’язаній шапчині з китичкою, а один узагалі простоволосий, у самій шкільній формі з галстуком. Та ще одна дівчинка — з бантиками і у вилинялій червоній курточці… Чи то від контролера тікають?

Потяг рушив, і Максим повів плечем, одвернувся до вікна. Під вечір мрячити перестало, але потягло таке над нивами — туман не туман, імла не імла… Сиро в вагоні, а з тамбуру взагалі дме. Максим потягнув полу шинелі і знічев’я, одним вухом прислухався до бубніння хлопчурні…

— …І от вона знов лягла і бачить, що за вікном знов хтось літає, — приглушено бубонів хлопчина в формі і галстуці. — От. А рівно опівночі — дзвінок у двері. От. Ну і вона пішла до подруги, і та їй сказала — а ти візьми й відкрий. Ну воно іншої ночі знов — літає хтось, і дзвінок. Вона одчинила, а там — парубок такий прибраний, із квітами. От… і каже їй: можна до вас на гостину? Ну вона заспокоїлась, впустила, стала йому годити… поставила чай, сидять вони тоді на кухні — чай п’ють. А він, значить, ну оцей парубок, ложечку чайну впустив… Ну вона кинулась під стіл дістати — а в нього під столом не ноги, а копита!.. Вона така…

Хлопчак драматично вповільнив річ.

— …Підіймається. Питає — а ви що, чорт?

Хлопчина замовк, а тоді приглушено, хоч і досить голосно, загарчав на гурт:

— ТАААК!..

Злякалась, вірогідно, одна лиш дівчинка. Вона закрила личко руками і прихилилась до хлопчика у в’язаній шапчині.

Інші загиготали.

Максим легенько всміхнувся і зиркнув на красиво запакований букетик на своїх колінах, тоді знов вглядівся в вікно.

Там пронеслась болотиста заплава в рогозі, трансформаторна будка…

І знов потяглись потолочені ниви.

— Ну про чорний трамвай, хіба знаєте? — гомоніли хлопчаки.

— Знаю! Тьотка сіла ніччю в трамвай, а він…

— Примовкни!..

— … а він привіз її в трупарню! І кондуктор також був мертвий…

— Не кондуктор, а водій!

— Яка різниця?..

— Тепер нецікаво слухати…

Віддалік показались заводські цехи і огорожа, гола лісопосадка у вогкому туманці.

Максим згадав їхню заповітну стежину, аж там далі, коло летовища, спекотне літо у грозах, переспів зозулі в тиші… Все як налетіло враз. І тепер сьогодні? Так сьогодні, адже лише вона одна…

— …І от тоді вона вийняла з його лапи гвіздки, — бубонів собі хлопчик із китицею. — І пішла спати. І весь табір також заснув, бо цей… Був тихий час у них. І от вони всі заснули, а цей намальований заєць почав бити в свій барабан. Б’є і б’є… І от їм тоді стало снитись, що вони всі прокинулись, пішли вечеряти, а тоді на річку… А тоді їм приснилось, що вони відбули зміну і вернулись до батьків, пішли в школу, тоді виросли, женились, народили дітей… А насправді те все їм снилось. І чорний заєць бив у свій барабан.

Хлопчина замовк.

— Ну і що? — озвався той, що в формі і з галстуком.

— Усе, — здвигнув плечима малий.

— Тю…

Хлопці незадоволено залементували.

Але Максим їх не слухав — він поринув у спогади.

III.

У липні, в розпал всесоюзних навчань, їх із Ладоги екстрено перекинули на цей заштатний аеродром ДТСААФ — відтепер це був квадрат відповідальності їхньої ескадрильї. Аеродром був такий собі — одна недолуга «злітка», майже ніяких будівель… Раніше тут базувалася трійка застарілих навчальних літачків, але потім їх усі списали, а нових не прислали — летовище запустіло. Довелось так-сяк обживатись…

Офіцерський склад тимчасово розташували в гуртожитку місцевого ПТУ, а солдати й техніки взагалі товклися в палатках поблизу злітної смуги — просто посеред поля. Гуртожиток був так ніби й на окраїні, але разом з тим і близько до центру — містечко-бо маленьке і розташоване такою собі підківкою… Одразу за п’ятиповерхівкою гуртожитку починалась промзона, а просто напроти — обдертий продмаг. Там він і зустрів її. Зайшов раз за цигарками і остовпів — вгледів за прилавком юну невисоку дівчинку в білому магазинному халатику, з довгою каштановою косою і просто-таки неймовірним поглядом великих сірих очей. Він м’явся тоді коло прилавку, буркнув щось не надто приязне (вона опустила очі), тоді вибачився, залопотів щось несуттєве про гуртожиток, спеку, про… Вони розговорились.

Як виявилось, вона тільки-но закінчила школу і підробляла тутечки — влаштувала мати. І жили вони недалеко, тут, околичний район… Він зачастив у продмаг. Купував то цигарки, то якісь консерви — аби лиш зайти. А вона одного разу принесла йому домашніх пиріжків.

— Я сама пекла, — мовила, зашарівшись. — А то ви все консерви, я бачу…

І ледь засміялась.

Він запросив її в кіно. А тоді, вже по завершенні маневрів, вони й гуляли отією пам’ятною стежиною, в березовій лісопосадці за летовищем. Він тептелів щось вкрай необов’язкове, ніяк не міг зважитись заговорити про свій від’їзд, а вона раптом його спинила порухом руки:

— Зажди!

Він замовк. Десь віддалік голосила зозуля. А вона заворушила губами, либонь, відраховуючи літа…

Тоді, не дослухавши, різко повернулась до нього.

І поцілувала в губи.

Одсахнулась, немов отямившись, соромливо відвернулась. Закрившись рукою, побігла стежиною. Він схопив її за другу руку, спинив.

— Олю… — прошептав самими губами.

— Вибач, — глухо видихнула вона. — Просто я тебе дуже люблю…

І заплакала ридма.

Він обняв її, з силою притиснув до себе, притулився щокою до сплутаних пасом…

І сказав, що повернеться. Обов’язково повернеться, аби більш її не залишати. Повернеться назавжди… Забере її з собою, або… що «або»? Та що завгодно, куди завгодно — аби лишень із нею. З нею.

IV.

Осьде показались будиночки, зовсім сільські, городи в кукурудзинні, ставок. За тим усім виростав житловий масив, понурі біласті девятиповерхівки в тополях. І, незважаючи на досить нові будинки, все те виглядало якось із біса провінційно, занехаяно, затхло. Та ще й цей туман не туман, імла не імла… Ранні осінні сутінки.

Електричка загальмувала, і він рушив до виходу. За ним у тамбурі вишикувалась та зграйка дітей. Маленька дівчинка раптом із силою смикнула його за рукав шинелі. Він повернувся, запитально всміхаючись.

Всміхалась і дівчинка. Тепер він зумів її краще роздивитись — світло-русі хвостики в бантах, миле, ледь-ледь кирпате личко, смарагдово-зелені оченята…

А курточка так вигоріла, що була аж рожева.

Дівчинка когось нагадала Максиму, проте він не міг згадати, кого саме…

А малеча раптом тицьнула в нього пальчиком і напрочуд серйозно продекламувала дурнуватий дитячий віршик:

— Devochka s gorki katalas' na sankah

Ryadom katalis' soldaty na tankah

Kostochki hrustnuli slovno kapusta

Stalo na gorke unylo i pusto…

Він розгублено всміхнувся на те, а малеча підморгнула. Тут-бо двері тамбуру і відкрились. Він обернувся назад — дівчинки поруч вже не було, либонь прошмигнула повз нього з хлоп’яками…

Він вийшов на полустанок, поправив комір, кашкет… Пройшов стежиною вниз між плакучих верб. Повз розбиту кам’яну урну та зачинену білетну касу з вицвілим написом «ГОРКА».

На лавках у тихому скверику гелготіла захмеліла компанія досить літніх чоловіків, стелився туман, бовтався в ньому святковий прапорець над дверима під’їзду. Сам під’їзд був теж вельми занехаяний — і чого воно все тут таке? Облізла штукатурка на стінах, вицвіла, полущена фарба, сирість… Он там лампочка не горить… Та і поверх аж сьомий! Ліфт не працює… Заберу її звідси. А як не схоче?..

Перед облізлим дерматином дверей зняв кашкета, поправив смоляну зачіску, кашкет під руку, сітку з «Пташиним молоком» в руку, букет у другу… Ну, якось так. Подзвонив. Через тонку фанерку дверей зачув її тупіт.

Вона різко розчинила двері і повисла в нього на шиї, не давши навіть отямитись, не давши слова сказати… Тоді цілувала. В губи. Довго. І він знов не сказав. Стояв як дурень, розчепіривши руки із тортиком та квітами… Кашкет випав з-під руки…

— Ну як… — врешті видихнула вона, так і обіймаючи його. — Як ти? Як доїхав?..

— Та заледве вирвався, — видихнув і він, дурнувато всміхнувся. — Сама розумієш… На ось.

Віддав їй букет, як не штурхонувши ним.

Вона мрійливо нахилилась до квітів. Худенька, тендітна, в жовтуватому светрі до горла, чорній спідничці, у капцях… Каштанові пасма ледь закудлані, це зворушливе личко, виразні оченята. Якийсь такий погляд у них… О, цей погляд, цей погляд, о боже!..

- І цей…

Він прокашлявся.

— …Виходь за мене заміж.

V.

Глухота сирого під’їзду. І це ЇЇ дихання. Вона недоладно всміхнулась, і він поспішив додати, хтозна й за чим:

— Я серйозно.

— Максиме… — видихнула вона. — …Я… якщо ти відчуваєш себе…

Опустила очі.

— …Зобов’язаним через те, що ми… ну… я…

— Нічого я не відчуваю! — аж гримнув він. — Окрім того, що люблю тебе до сказу, до запаморочення, Олю…

Він простягнув до неї вільну руку і тут же опустив.

— Звичайно, ти можеш… — додав розгублено, а тоді доброзичливо всміхнувся і заговорив скоромовкою — Звичайно, ти можеш подумати, ну… Тиждень. Годиться? А тоді, якщо відмовиш, — я застрелю тебе з нагородного пістолета, а тоді застрелюся сам. Ну або навпаки… чи як там?..

Він кумедно поморщився і повів рукою з тортиком.

А вона знов його обняла, нестримно, несамовито…

Він обняв її так само, обома руками (біс би з тим тортиком клятим!), зашепотів:

— Будь зі мною, будь зі мною, чуєш? Будь зі мною!..

— Лише з тобою… — зашепотіла вона. — Лише з тобою.

— То ти згодна?

— Так… — прошепотіла вона, а тоді верескнула. — Так! Ой, що ж це буде?.. — зашепотіла знов. — Мама мене вб’є… Ой! — верескнула знов. — Мама… уже, либонь, почалось!..

— Уже?

Вони удвох кинулись у квартиру, так і обіймаючись.

У квартирі вона шмигнула до зали, а він скинув шинель, повісив на гачок, уклав кашкет. Поправив чуприну перед дзеркалом, розстебнув комір…

— Уже!.. — гукнула Оля з зали, перекрикуючи гомін телевізора.

Він, узявши клятий тортик, рушив до залу. Там світила люстра, мигтів телевізор, на столі громадились наїдки — Оля скільки всього наготувала… Як завжди. І салати он якісь, і риба, ще й м’ясне щось… Продуктів набрала для нього, за чим стільки?.. Але готувала ж вона просто казково — вже що є, те є…

А от сама кімната вбогенька — стелаж із книгами, шафа, той же телевізор, тьмяні, подекуди обвислі шпалери, фанерка з випаленим зайченям на гвіздочку… Хтозна, як вони з матір’ю удвох і вправляються — батько-бо мало жив із ними, та й зараз… не близько, словом, не близько той батько…

— Сідай, хутчіш!..

Оля всілася на диван коло столу, Максим примостився поруч, обійняв її.

— Я така зараз, просто не знаю… — бубоніла вона. — Це найщасливіший день у моєму житті, я…

— Маю надію, не останній — життя попереду… — філософськи зауважив він.

— Давай подивимось, тоді… Добре?

— Добре, добре…

Він легенько всміхнувся.

— Я, вважай, тут тільки з демонстрації прибігла, наготувала трошки, що встигла, пригощайся!..

— Достатньо, — реготнув він.

— Дивись, дивись, починається!..

Він узяв із блюдечка горішок і розжував. Подія-бо й справді була неабияка — Олину матір мали показати по телевізору! Вона працювала головним бухгалтером в колгоспі-мільйоннику, тут, за десять кілометрів від міста, і їхній колектив за успіхи в ударній праці запросили на жовтневий парад, на головній площі країни, мали навіть інтерв’ювати… І Оля тепер неабияк пишалась мамою.

Екран згас. Віддалік прогуркотіла електричка, вікна задрижали. На вулиці все сутеніло.

Оля відкинула голову на його плече і зігнулась калачиком. Він легенько поцілував її в волосся і сам втупився в екран.

VI.

По площі дрібно мрячило. З екрану аж наче дихнуло холодною відразливою сирістю, зображення дрібно дрижало в дощовій імлі. Громадився натовп із парасольками, тягнулись кремлівські мури…

А піднесений голос диктора усе собі витьохкував:

— Присутні на Червоній площі гаряче вітають Генерального секретаря Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу, членів Політбюро ЦК КПРС…

Натовп горланив, аплодував…

Величезний стяг УРСР над тим натовпом дрібно здригався в поривах вітру.

— Військовий парад на честь шістдесят четвертої річниці Великого Жовтня приймає член Політбюро, міністр оборони, маршал Радянського Союзу…

Оля ворухнулась у Максима на руках, і він її міцніше пригорнув, якось підсліпувато вглядівся в екран.

Там, по будівлі історичного музею, саме тягнувся плакат із написом «МИРУ — МИР!», дрібний дощ блищав по площі, величезні криваво-червоні полотнища, плакати, герби радянських республік виступали одне поперед одного…

Максим смикнувся, немов од хвилинної дрімоти.

— Гукнеш, — просипів він, — піду перекурю.

— Добре, — всміхнулась Оля і розкинулась на дивані.

Він, обережно переступивши її ноги, рушив на балкон.

Сирість пролізла й сюди. Вона гуляла по балкону протягами, стелилась внизу туманами, пашіла од виструнчених тополиних свіч. У вікнах будинку напроти лиш подекуди блимало…

Як швидко сутеніє! Паскудна осінь…

Він вернувся в квартиру і вгледів, що Оля тримає келихи зі своєю домашньою наливкою.

— Зі святом? — мовила вона, зворушливо всміхнувшись.

— Зі святом! — озвався він і взяв келих.

Вони цокнулись, випили.

Маршал зачитував промову, підсліпувато зиркаючи в листок:

— Соціалістичним країнам доводиться вирішувати свої творчі завдання в складній міжнародній обстановці. Імперіалістичні хижаки намагаються підірвати їхню єдність, основи суспільного ладу. Роздмухуючи брехливу кампанію навколо міфу про радянську військову загрозу, вони гарячково нарощують гонку озброєнь. Форсування зловісних планів НАТО, розміщення нових американських ракет середньої дальності в Європі, розгортання виробництва нейтронної зброї, спроби загострити обстановку на Близькому та Середньому Сході, в Африці та Південно-Східній Азії, в Карибському басейні…

— Поїдеш зі мною? — спитав Максим задумливо.

— Я… — задумалась і вона, а потім раптом упевнено кивнула. — Так. Як ти скажеш, — додала.

— Ні, як ти ХОЧЕШ?

— Як ти скажеш, так і хочу.

Він легенько штовхонувся тім’ям об її скроню, і вона засміялась.

— УРААА!.. — над мокрою площею.

— На марші підрозділи радянських десантників … вміння досягати перемоги в найскладніших умовах властиве десантникам. Десантні частини можуть бути перекинуті в будь-який район бойових дій, щоб раптово та стрімко атакувати ворога, утримувати захоплені плацдарми!.. Щільно, пліч-о-пліч крокують рослі парубки. Кожен із них досконало володіє будь-якою зброєю, прийомами рукопашного бою… Крилата гвардія, наймобільніший рід військ!.. Девіз десанту — з неба в бій!..

Осьде поповзла й бронетехніка в біластій імлі.

— На марші Таманська дивізія!.. Нещодавно наша країна святкувала сорокаріччя Радянської гвардії, що народилась у боях під Смоленськом та Єльнею. Ця дивізія однією з перших…

— Олю…

— У? — сонливо.

— Та забув, що хотів…

— Хих…

Він позіхнув. Чогось розморило, бозна й чого. Чи од тієї наливки? Чи, може, на дощ?..

— Проходять площею радянські танки. Важкі приземкуваті машини начинені автоматикою, електронікою, оптикою, озброєні досконалою технікою ураження, вони пристосовані до бою в будь-яких умовах, в будь-який час доби…

— Хух, чогось розморило…

— Та й мене також…

— Сьогодні радянська армія має в своєму розпорядженні самохідну, реактивну, гарматну та гаубичну артилерію, винищувально-протитанкові гармати, міномети… Вона бачить очима електронних приладів, інфрачервоною технікою, радіолокаторами…

Все немов пливло перед очима. Та що за напасть? Якась журлива дрімота…

Бронетехніка повзла і повзла…

— Олю…

— Мм?..

— На трибуну Мавзолею підіймаються піонери та школярі — вони вручають квіти та червоні банти керівникам Радянської держави…

Максим вглядівся в миготливий екран, аби хоч трошки розчуматися. Ось по сходинках збігає дітвора — дівчатка в червоних куртках з бантами, хлопчики в синіх куртках і в шапочках з китицями… А в одної русявої дівчинки червона куртка така вигоріла, що наче аж рожевіє…

Максим вглядівся ще, і зображення збільшилось — це була стовідсотково ТА САМА кирпата дівчинка з електрички. Як таке може бути?

Дівчинка всміхнулась і підморгнула йому, Максиму. Він же вирішив, що задрімав і те йому сниться. Та ще й наче звідкілясь годинник глухо так «цок-цок, цок-цок»… чи то, може, електричка вдалині?..

— …Нарощування звичайного озброєння, форсування програми «Зоряних війн»…

Яких війн?..

Зображення знов спинилось на плакаті, і тепер він був інакшим: «ДЕМОКРАТІЯ. МИР. ПЕРЕБУДОВА. ПРИСКОРЕННЯ».

Цок-цок…

Гух-гух…

Наче в скронях стукотить…

Гу-гу… — затягло, заголосило.

— БТР-82А окремої бригади морської піхоти Чорноморського флоту вперше на Червоній площі представляє знамена республіки Крим та міста-героя Севастополя!..

Вперше? РЕСПУБЛІКИ Крим? А що ж це за такий 82А?.. А?..

Ох, дрімота…

— Починається авіаційна частина параду!..

Авіаційна? Яка ще?.. І в ТАКУ погоду?..

— У небі Москви в бойовому порядку «Піраміда» — шістка надманеврених, малопомітних винищувачів п’ятого покоління Су-57! Ці літаки — основа винищувальної авіації Росії!..

Що?..

Приверзеться ж отаке…

А плакат на історичному музеї між тим знов мінявся:

«ЗА НАШУ РОСІЙСЬКУ БАТЬКІВЩИНУ».

— У пішому строю легендарна бригада морської піхоти балтійського флоту — герої штурму Гавани та Сантьяго-де-Куби!..

Та що за єресь?.. А форма в них он яка… І чого ж досі йдуть піхотинці, якщо авіа…

— О…

Він хотів сказати «Олю», але з його горла вирвався лише хриплий стогін.

Заледве чутний.

А скрізь гриміло оте гулке громове «гу-гу».

— Урааа! Ураа!..

І піднесений голос диктора:

— У парадному строю — захисники Катаріни!..

Оце так!.. Зображення пливло, але Максим розрізнив отой їхній «десант ВКС». Це були рослі хлопці та дівчата в якихось чудних латах без шоломів, простоволосі… Лати ті були лаково-чорні, досить компактні по фігурі, але виглядали вони в них, немов які виструнчені двоногі жуки, лише з людськими головами. По тильній стороні колін, ліктів, потилиць та спин, немовби по сухожиллях та хребтах десантників, швидко пробігали червонясті спалахи, а на правицях, що нині віддавали честь, вище зап’ясть громадились іще якісь продовгуваті нарости, що проблискували вже світло-зеленим…

— У небі над Москвою — ланка знаменитих «нетопирів»!.. Найновіші російські багатофункціональні орбітальні човники МіГ-47А проносяться в небі столиці!..

І дійсно — похмурим листопадовим небом швидко прошмигнули ключі тонких, приплюснутих, аспидно-чорних літальних апаратів, із хижо розваленими хвостами та ледь опущеними крилятами.

— За суверенні колонії! За Об’єднану Росію! Ми з вами у вашій справедливій боротьбі!..

— УРААА!..

Екран показав трибуну Мавзолею, і там тепер стояли геть інші люди — в чудернацькій формі і вбранні. А по центру — невисока мініатюрна жіночка в чорній куртці з погонами і сяючими позначками на плечі — великою червоною зорею та золотавим триголовим орлом. Комір куртки був розстебнутий, і в тому розрізі на грудях жінки виднілась біло-чорна тільняшка. Жінка була ніби й досить молодою, але густе волосся, зібране в гулю на потилиці, — абсолютно сиве. А звужені монголоїдні очі постійно проблискували тьмяними блакитними й червонястими вогниками, немовби жінка дивилась на якесь чудернацьке барвисте багаття… Її погляд при цьому був відсутній, немовби вона зосереджено вивчала пустоту перед собою. Постава її була виструнченою, але якоюсь такою ледь вловимою «не військовою» стрункістю, вона немовби позувала чи що, щось у її поставі вгадувалось таке картинне, артистичне…

Жінка помахом вузької долоні вітала війська, але тут же закашлялась і зігнулась у три погибелі, на її лівій долоні блиснуло щось на кшталт браслета чи намиста, і вона припала до нього губами, тоді відвела ту руку, видихнула, більше не кашляла…

Війська повзли і повзли, «нетопирі» шмигали в листопадовім небі.

— Олю… Олю…

Звуку не було, саме шипіння, ледь чутний клекіт…

І це от гуу-гу, гу… Наче звідкись од темного провалля балкона… чи таки з телевізора?

А плакат на екрані, між тим, знов змінився. По ньому різко і ядуче мигтіли червоні п’ятикутні зорі і сяючий напис:

«Зірки поблизу…

Roscosmos Corporation (с)»

гуу-гу, гу… гуу-гу, гу…

І тут Максим втямив. То не гуркіт полуночної електрички, не гуркіт, не годинник, не стотисячне «УРАА!» з екрану… То зозуля. Якась лиховісна зозуля похмурих листопадових ночей.

Куу-ку…

Куу-ку…

Громовицею, гуркотом, луною…

Відраховує літа.

— Олю… Олю…

Він зібрав усі сили і повів її рукою в своїй долоні. Та там уже не було її руки.

Його, Максова, правиця — сіра, зморшкувата, стареча, тримала в долоні сам лиш жовтуватий кістяк, самі висохлі фаланги пальців. І вони, ті фаланги, глухо хруснули од того руху…

VII.

Залізнична гілка була зовсім близько, і понурими липневими ночами поїзди раз од разу порушували дрімотну тишу окраїнного житлового масиву. Прогуркотить товарняк, а близько полуночі — швидкий пасажирський з області, збавить швидкість, утробно — гух-гух, гух-гух, та й підповзе спроквола до безликої станції. Постоїть там, пожде, покуняє між верб, ліхтарів, залитих їхнім матовим світлом перонів. Та й забереться геть. За ним прогуркотить, не спинившись, товарняк — один чи два. І так всеньку ніч.

А перед ранком, в глуху й одиноку пору, промчить приміська електричка. Гух-гух… Гух…

І так всеньку ніч, всенькі ночі, всенькі літа і роки. Немовби тиша, понура й росяниста, бездонна. Десь скрипнули двері під’їзду, десь гавкнув пес, завив на холодні зорі. Почулись дрібні одинокі кроки на сходовій клітці, по запилених східцях…

Бух-бух, шарк-шарк…

Гухнули двері одної з квартир. І знов дрібні м’які кроки по паркету. Маленьке русяве дівча у вигорілій червоній курточці грайливо прокралось коридором, кумедно озирнулося. Тоді зайшло до зали з видутими шпалерами, освітленої тьмяним посвітом запиленої люстри та мерехтливими зблисками телевізора. Дівча задумливо подивилося на стіл, на миски із давно зігнилими продуктами, на ту ж повсюдну пилюку. Тоді криво всміхнулось, кинуло погляд на два людських кістяки на дивані — висушені, запавутинені. Дівча всміхнулось і тихо, приглушено загиготіло надтріснутим голоском. Тоді підійшло до телевізора. І порухом руки загасило його мерехтіння. Ще усміхнулось і змовкло. Змовкло.

І знов тиша. Тиша в квартирі, тиша над сонним містом.

Лиш мляві подихи вітру в розкрите вікно. Шелест стемнілих алей. Тріск цвіркуна у зів’ялих травах.

Та, бува, зозуля.

Ку-ку, ку-ку.

В глуху замогильну пітьму.

Ку-ку, ку-ку…

Бух-бух, бух-бух…

Крізь млу нескінченних літ.

— Олю!.. Олю… Господи, Олю, кохана…

— Я тут, я тут…

Лиш спалахи, сяючі віти вавилонських верб — повзуть, переливаються…

— Я тут, любий…

— Господи, навіщо ти це з собою робиш? НАВІЩО??

Він утирав її сльози, хоча й у самого туманився, блищав, розпливався зір.

— Я мушу… Мушу зрозуміти… — вуркотіла вона. — Ти ж відчув його? Також відчув? Відчув, що там ЩОСЬ було??..

— Так, але це…

Він пригорнув її так сильно, що їй аж не стало дихання.

— …це якесь божевілля…

— Але ж ти теж ВІДЧУВ?! Чи… ні?

— Так!..

Він стрепенувся і тут же почав гладити їй волосся.

— Послухай, а… — він заговорив швидко, розгублено. — Ця дівчинка, вона…

— Вона була схожа на Мар’ям, я знаю. Але це всього лиш такий образ, мотивчик… Каталізатор використовує його, аби викликати в нас певні почуття — я майже впевнена в цьому. Адже вона в свій час обом нам надокучила, от і… Але там була ще купа інших мотивів — пов’язаних і не пов’язаних. Але виокремити основну лінію, виокремити…

— Послухай, — він її різко спинив. — Ти дійсно хотіла б бути моєю дружиною?

— Що? Про що… — вона затнулась, ошелешено зиркнула, заблимала заплаканими очима. — Тобто… так, звичайно.

— Хотіла б, щоб я був твоїм чоловіком, ну, щоб… Ну хай це й умовно, словом — тобі подобається бути зі мною? Ти хотіла б бути зі мною і далі і…

— Та ТАК, чорт забирай!..

Вона легенько всміхнулась.

— Хотіла б.

— Тобто я для тебе дійсно щось значу, як… Немов якби був твоїм чоловіком, я тобі не байдуж…

— Максе!

Вона обняла його за шию і припала губами до його, щоки.

— Чому ти це кажеш, я не розумію…

— Я це кажу, — рівно, серйозно вивів він, — бо якщо це дійсно так і ти відчуваєш до мене те ж саме, що і я до тебе, то, думаю, я маю у тебе право дещо попросити. Ні, — він видихнув, — навіть вимагати.

— Що саме?

— Ти не будеш більше цього з собою робити, — він подивився їй в очі. — Не будеш. Ніколи.

— Максе…

— Ніколи. Чуєш?

Вона похилила голову.

— Якщо ти так хочеш, то не буду.

— Хочу.

— Не буду, — вона скрушно зітхнула, а тоді вивела ще більш упевнено. — Не буду.

Він ще приголубив її і, всміхнувшись, поворушив їй волосся.

— Отак уже краще… дружинонько.

Вона засміялась, погладила його щоку рукою, тоді немов об чімсь задумалась — на хвилю чи дві…

— Знаєш, — вивела після мовчанки, — я ще дещо хотіла б від тебе… чоловіче, — всміхнулась.

— Що саме?

— Дитину.

Він легенько зітхнув і також всміхнувся.

— Я вже думав, ти ніколи цього не скажеш…

Вона пригорнулась до нього, всміхаючись.

- І я б хотіла сама її народити.

— Що??

— Так.

— Послухай, — він зібрався і наморщив чоло, — я в курсі, що ти колишній апатрид і все таке, але, уявляєш — існує така річ, як інкубатори…

— Ні, — вона немов кепкувала з нього.

— Що значить НІ?

— Те і значить.

— Та ти хоч уявляєш, що таке живонародження?

— Власне… ні, але хочу дізнатись.

Вона йому підморгнула і шепнула на вушко:

— Я пробувала, в дрімах.

— Олю…

— Та що ОЛЮ?

— Все от оце, — він розвів руками. — І… знову ж таки — я тобі навряд чи зможу чимось допомогти… в такому випадку.

— Думаєш, я сама не справлюсь?

Вона таки кепкувала.

— Перестань.

— Що перестань?

- Ін-ку-ба-тор.

— Ні.

— Новенький, автономний, саморегульований, наш або «джей-бі», сертифікований Skytek…

— Ні.

— Хочеш, я замовлю для нас ексклюзивний?

— Ні.

— От упертюх, — він мимоволі всміхнувся. — Ну чого ти?

Вона обняла його за живіт і поклала голівку на його коліна, мрійливо заплющила очі.

— Уяви лишень — твоя дитина, у мене під серцем…

Він зітхнув.

— Дикість яка… — поморщився.

— У мене під серцем…

— Люблю тебе більше за життя.

— То ти згоден?!

— Піддати тебе цим тортурам?

Вона радо закивала головою.

— Куди ж тебе дінеш, бідото моя злиденна…

Вона тонко верескнула і знов обняла його за шию, чмокнула.

— О боже, я стовідсотково про це пожалкую… — поморщився він.

А вона знов його чмокнула.

— Об чім ти радієш, пустоголова?

Чмокнула й утретє.

— Коли подамо заявку? — спитав ще він.

— Давай у Мюнхені. Восени.

— Давай у Мюнхені…

Він кивнув, і вони обоє надовго замовкли. У напівтьмі саду дзюркотів струмок, колихались сонливо фосфоричні вербиці, шурхотіли клопітливі дрони-павучки у виноградних лозах… Нічна злива беззвучно періщила по дальньому оглядовому вікну, і в тих оскаженілих патьоках покійно мигтіло, світилось, блищало, палало яскристе місто — тліло ядучою рекламою, переливалось вогнями, іскрилось далекими громовицями.