— Агов! Хто-небудь!.. Дідько…
Волати, видно, й справді було безглуздо. Млявий пахучий вітерець кінця літа лише ганяв собі пилюку по вуличці та шарудів віттям плакучих верб під вікнами клубу. А так — мертва тиша стояла надо всім хутором.
Там і хутора того — одна сумовита вуличка в тополях, кілька дворищ, більшість покинуті. Давно вже покинуті, а не оце тепер. Понура місцина — з одного боку зацвіле водосховище в жабуринні та осоці, з другого — достиглі пшеничні ниви. Курна дорога плететься вниз од Роменської траси, і ось тобі хутір. Судячи з напису над дверима клубу, — Нехаївка.
— А хай тобі..!
Порізала палець. Ну точно — порізала. Ну на біса було розбивати кляте скло? Одігнула б решітку, тоді б била, біс би тебе забрав, дурепо!
— Ой, леле…
Од дверей застогнали. Протяжно так, глухо. Два наче дівчачі голоси і один парубочий. Протяжно, глухо. Спрагло…
— Ще, диви, й забере, лиху годину…
Оля боязко озирнулась на двері, і давай зализувати ранку на мізинці. Ранка — дрібничка, а покровило. Ой леле, покровило ж, хай тобі біс!..
— Ммм… — од дверей утробно. — Гмм…
— Так…
Вона заплющила очі.
— Зібратись. Зібратись. Не ний! — прикрикнула на себе.
Врешті полізла в обдертий розчинений сейф і достала відти старезну жіночу вишиту сорочину, певне що концертну. Одірвала клапоть матерії — добре, що сорочина протрухла — і забинтувала нашвидкуруч палець той нещасний.
— Так… Спокійно. Тепер би щось важче…
Але важчого не находилось. Хтось вигріб із клубної комірчини все добро ще до неї, а може, й бозна-коли вигріб, а може, тут завше тільки це й було. Отой сейф важезний півтораметровий, та ще дзеркало на одній стіні. А під другою — розламаний стіл, а по самій тій стіні — величезний фанерний прапор Української Радянської Соціалістичної Республіки і портрет Шевченка над ним. Ну хай.
— Мм… — од дверей.
А вітер повіває по вулиці, шумлять плакучі верби. Хилиться сонце до вистиглих нив. Онно вже повзе його ламке проміння все ближче до прапора, до Кобзаря… і все далі од дверей.
— Арр… мм… ар…
— Почули, падлюки!
Оля болісно скривилась. І припекло ж її зайти в триклятий хутір! До вечора була б у Карабутовім… А що тепер?
Вона й не думала довго тут плутатись. Їй-бо, хотіла глянути, мо, що лишилось, хутірець давно покинутий, а хоч би й ні — вона ж така нишкова, що крутнулась би й мишей не полякавши. Еге ж, аби не повела лиха година в сей клуб… І за чим, питається? Наїдків тут годі й шукати… Одежі, ще якого добра? Біс його зна, нащо вона сюди поперлась…
— Та стуліть пельки! СТУЛІТЬПЕЛЬКИААА!!..
Вона психонула врешті. Невміло схопивши із сейфа свій АКС, полоснула в тьму безглуздою чергою. Зацокали гільзи по згнилій підлозі… Три чи чотири. Максим насварить.
— Ох…
Поставила автомат під уламками столу і зігнулась над сумкою. Достала термос, і давай дудлити важкими ковтками — набрала води ще зранку в копанці. Так… думати!
Сталась ця пригода отак. Полазила трохи по вуличці, крутнулась по дворищах… В одній хатці обібрала старечу скриню — найшла пару ситцевих хусток та рулон матерії. Згодиться. Вгледіла зчорнілого журавлика і копанку під ним. Відра не було, то вона прилаштувала вірьовку спеціальним вузлом, як ото вчив Максим, до термоса і спустила вниз на журавлі. Набрала води в копанці. Вийшла знов на вулицю, тоді глядь — плакучі верби під клубом. Увійшла в їхню прохолоду, сіла на оброслу мохом лавку, віддихалась. Пекучий серпень, душний сього року. Сього божевільного року. Підійшла ближче, а там на клубі замок збитий і двері зіяють.
От чого вона вперлась — книжок подивитись. Побачила табличку «Бібліотека».
— Начиталась? — пирхнула про себе Оля.
Начиталась, змій його матері!
Вона й не дійшла до тої бібліотеки. Пройшла затхлим приміщенням клубу, звернула в комірчину — там двері також зіяли, і відти світ лився, м’яко, по-серпневому. Зліва був підйом, так як на сцену — вона побачила рядок сидінь за шторою. Там уже був напівморок, ще більш затхло, прохолодно. Чого вона не перевірила?
Побоялась.
Та хоч би двері чим підперла?
Не було там дверей, от що.
Тікати треба було відси, тікати чимдуж! Хіба не ясно тепер, що вони там спали?
— Та думала ж, вікно, а воно он що…
Оля знов почала розмовляти сама з собою вголос. У неї з дитинства була така звичка, а тепер, за ці місяці, ще й вкорінялась. Дужче й дужче.
Вікно виявилось заґратованим. І вона помітила це, лиш коли почула кроки в коридорі, ледь чутне шаркання підошов. Боязко визирнула туди і вгледіла. На неї зі сцени сунув цілий виводок. Мерці човгали по підлозі або невисоко підлітали над нею.
Оля, зойкнувши, кинулась назад і засіла під вікном, вперши в плече розкладний приклад. Ну тепер все, тепер все. Як ввірвуться, стрілятиму — думала вона, — стрілятиму, поки не вхоплять, не розірвуть!.. Що там ти настріляєш, дурепо… Ох…
Вони спинились у проході — світло спинило їх. Одну обпекло, аж потяглась цівка диму. Упириця злісно засичала, оголивши ікла. Тоді зиркнула на Олю. Її очі зблиснули мутним смарагдовим у тьмі коридору, а погляд був звірячий, скажений. Спраглий. Вона дивилась і дивилась. Середнього зросту кирпата дівка, років двадцяти, худенька, смертельно бліда. Темно-русе волосся густе, закудлане, губи в засохлій крові. Темні плями під смарагдовими вогниками очей. Одіж брудна і затягана, як і у всіх їх — якийсь рожевий реглан, потерті джинси… З-за плеча дівчини визирав хлопчина — такий самий упир, тільки що чорнявий. А взагалі їх було більше — вони совались там у пітьмі коридору.
Наступні кілька годин Оля намагалася зірвати ґрати на вікні — безуспішно. Хотіла навіть підтягти до вікна важезний сейф, але лише спромоглась повалити його набік. Потім вона, ото так психонувши, вибила скло прикладом автомата. На біса? Лише порізалась ненароком. Ще більше ЇХ розлютивши.
Тепер серпневе сонце неспішно хилилось до вистиглих нив уздовж Роменської траси, а його проміння повзло по прапору УРСР на стіні комірчини. Все ближче до Кобзаря, все далі од дверей.
Русява упириця ступила крок у комірчину. Туди, де лягла вже тінь, і… лукаво всміхнулась до Олі. Її довгі ікла тьмяно зблиснули.
— Олю! О-олюуу!.. — долинуло раптом з вулиці.
— Макс… — стрепенулась вона. — Максиме-е!
Він знайшов її, знайшов! Вона знала, що він прийде!
— Максиме, я тут! Я застрягла!
Його голос долинав ще звідкись здалеку. Оля озирнулась і вгледіла страшне. Коло стіни вже залягала вечірня тінь, і ота русява упириця наближалась до неї, притиснувшись до стіни, ступаючи по тій тіні. Олю аж наче обдало холодом.
— Максиме, скоріш!..
Чорнявий упир зробив крок у комірчину. За ним совались тіні. А русява упирка знов зиркнула на Олю і лукаво всміхнулась, оголивши ікла.
— Олю!
— Максиме, я тут! Я тут!..
Русява упириця спрагло застогнала.
— Матінко…
І тут несподівано інтерфейс замерехтів червоним, вивівши перед Олиним поглядом екстрене повідомлення:
ТЕРМІНОВИЙ ВИКЛИК!
Сержант Елізабет Уотс потребує консультації криптографа;
Казарми десантників, рівень 6, каюта 14;
НЕВІДКЛАДНО.
Перервати дрім?
— Ох… — Оля важко зітхнула. — Ну переривай. Що ж тут зробиш?
Русява упириця спинилась перед нею, остовпіло позираючи.
Оля привітно помахала їй рукою.
— Побачимось, упирята! — мовила вона. — Цьом.
І м’яке блаженне світло огорнуло її.
Вона торкнулась мокрими пальцями прозорої кришки анабіозної камери та позіхнула. Мулька або ж мультик — в’язкий живильний мультирозчин — поволі стікав з її лиця. Тіло розморювало, жили тягло — не надто, а так — немов після гарячої ванни. Камера ж і була такою собі ванною з в’язким мультиком усередині — «саркофаг» або «труна», як їх кличуть криптографи. І всі вони в цілому однакові — від саморобних «бочок» до високотехнологічних скайтеківських резервуарів, Ольга вже їх бачила-перебачила на своєму віку.
Лише от військові їй не траплялись, от — випала нагода. І теж вони такі ж, як і цивільні, хіба ото — більш пристосовані до тривалого анабіозу. А от мережевий захист у них слабенький — «дрімаючи», Оля однією лівою моніторила майже весь наявний трафік екіпажу, навіть повноцінно не входячи в систему.
Тіло розморювало. Можна було б простимулювати вихід із дріму, та Оля до того не звикла — їй подобалось різноманіття відчуттів, подобалось контролювати всі відтінки, а груба стимуляція тут тільки шкодила. Зрештою, то мій хліб — міркувала вона з цього приводу.
Так, лежачи і тицяючи занімілими пальцями по сенсорній кришці «саркофагу», Оля запросила в мережі корабля карту і параметричні образи десантника Елізабет Уотс…
— Ну ясно… — флегматично зітхнула Оля.
Вона моніторила Лізу разом з іншими в «дрімі», тому загальна картина вже була їй і так зрозуміла. Вона лише сподівалась, що це потерпить до прильоту, але, видно, десантниця почала не на жарт панікувати.
— Осягши вбогість буття… — зітхнула Оля знов про себе, і кришка саркофага од’їхала геть.
Її каюта була «офіцерською», тобто — підвищеного комфорту. Ну, так вважалось. Як пояснили їй тутешні космофлотці, першокласні апартаменти бувають лише на великих кораблях — та і то лише для всілякого адміралітету та політиканів. Їхня ж «Руанда», по суті, була сторожовим катером, хоча й досить новеньким — L109С, остання лінійка патрульних кораблів концерну British Technology. Макс навіть проектував для них системи озброєнь…
Ну, а що каюта? Каюта як каюта. Демократичний дизайн, новомодні органічні перекриття з доступом до мережі, окремий анабіоз, шафа, ліжко, душ…
Оля звісила ноги з саркофагу, всілась на його край і, обіпершись ліктем об коліно, обхопила долонею чоло. Мокре каштанове волосся опало на лице, і кілька важких крапель мультирозчину впало з нього на підлогу. Це вивело її з легкого заціпеніння.
— Паскудство, правда? — звернулась вона до мерехтливої стіни, піднявши голову. — Скільки до прильоту?
— 28 годин, 16 хвилин, 32 секунди, мем, — одізвався звідусіль аморфний голос, не зрозуміти, чи чоловічий, чи жіночий.
— Уже? — сполошилась Оля і зіскочила босими ногами на м’яку підлогу каюти.
— Так, мем.
— Як же це я… Зовсім «задрімалась»!
Оля струснула головою і кинулась в душ. Оборки душу, строго кажучи, «боксу знезараження», виступили зі стіни їй назустріч, і легкий приємний потік мікрокрапель вмить змив із неї огидну слизь мультирозчину.
— Були якісь виклики, окрім сержанта Уотс? — спитала вона, стоячи під щільним потоком теплого повітря сушилки.
— Командор Янь просив вас зайти, коли звільнитесь. Він наполягав, щоб ви не спішили, це не терміново.
— Ого, — хитнула Оля головою.
Вона підійшла до шафи і тицьнула на голографічному екрані іконку «Стандартного флотського комбінезону — СФК, компанії Iowa. LLC». Завжди віддавала перевагу зручному та функціональному одягу на противагу тому брендовому ганчір’ю, що в гонитві за прибутком постійно копіювало якісь дикі фічі з сивого минулого. У себе в нетрях, у юності, Оля так само постійно тягала спецівочну одежу «Voskhod. Net» — найбільшого місцевого провайдера глобальних мереж Skytek Corporation.
Комбінезон — темно-сірий, з тонкими чорними смужками маркування і флотською емблемою «Одинока зоря» на плечі, зрісся на ній, як влитий, взувши їй на босі ноги ще й стандартні військові тренувальні черевики з автоматичною декомпресією, що йшли в комплекті.
— Цікаво, чого б це командор раптом захотів мене бачити? — промугикала Оля собі під носа і рушила до ліжка.
На ліжку гамузом валялися деякі її цивільні речі, і вона вхопила звідти синтетичний в’язаний светр із терморегуляцією та самовідновленням механічних пошкоджень. Простенька річ, але вона прикипіла до неї — це було особисте. Цей самий светр мама своїми руками зв’язала для неї — хотіла тоді передати їй у в’язницю, але не встигла. Зате вже в Центрі Перепідготовки Ольга в ньому попоходила! Однокурсники дивились як на дурепу, а їй — хоч би, що!..
Власне, собі вона пояснювала любов до старомодної одежини просто — вона в ній виглядала якось більш… нонкомформно, чи що? І у пацієнтів більше довіри. Але насправді… Насправді цей якийсь такий запізнілий, але разом з тим такий щирий, зворушливий, у чомусь навіть недоладний вияв маминої любові дуже розчулив Олю тоді, і то був дорогий її серцю спогад. Вона, мабуть, на все життя запам’ятала оте мамине лагідне, трохи соромливе: «… Зв’яжу тобі светрик… доню». І її здавлений схлип, як вона ледь не розплакалась тоді, та все ж стримала себе. Мама тоді немов звихнулась на тому светрі — хотіла обов’язково його зв’язати до того, як… І не встигла. Хто ж знав, що всього лише не встигла передати його у в’язницю? Хто ж знав тоді, що Оля його просто сама забере, приїхавши додому на канікули з Центру Перепідготовки — ото і всього?
Вона натягла тонкий і майже невагомий светрик поверх комбінезона і начепила на шию ланцюжок з ID-карткою криптографа Skytek. Навряд чи та картка б їй знадобилась — вона призначалась для аварійних ситуацій, коли не можна було вийти в мережу безпосередньо. Але нехай — Олі здавалося, що з карткою вона виглядає солідніше серед екіпажу корабля і десантників. Це був такий аналог їхніх погон або шевронів на парадних кітелях. Ну й нехай, а чого?
Вона вже було розвернулась до дверей, але спинилась, поникла на хвильку, а тоді обернулась назад.
— Ну добре… — пробурмотіла собі під носа. — Люстерко.
Панорамне голографічне дзеркало засяяло над ліжком. Оля з напрочуд невдоволеним виразом обличчя зазирнула в нього.
Вона була худорлявою дівчинкою середнього зросту, з каштановим волоссям до пліч, милим, ба навіть зворушливим обличчям і… напрочуд виразним поглядом. Справді — вона виглядала б як юна безтурботна студенточка якогось провінційного інституту середньої руки або навіть школярка приватного коледжу, аби не оцей тяжкий виразний погляд великих світло-сірих очей.
Вона би й сама ніколи не дізналась, що має якийсь особливий погляд, але якось їй обережно про те сказав Макс. Насправді він сказав… Це була така дурниця насправді! Вони сиділи в змодельованому нею дрімі (він їх обожнював!) і просто теревенили. Дуркували. Врешті дійшли до питання — з чого почалась їхня симпатія? Вона довго і серйозно намагалася виявити, що в ньому її зачепило на самому початку, і так і не спинилась на чомусь одному. Вона говорила, що він їй запав отак в цілому, вона не могла виділити щось одне — його хода, трохи самовпевнена, але разом із тим якась немов незграбна, він наче постійно спотикався… Або його голос, низький, оксамитовий, а ще оця його манера немов промугикувати певні слова… А може, плечі, так, його розправлені плечі, так, у нього красиві плечі, їй завше хотілось доторкнутись до них, покласти голову йому на плече, поцілувати… Але ні, не самі плечі — може, його посмішка, якась така наївна, хлопчача… Та не сама ж лиш посмішка, а руки — так, їй же так подобалось, коли він брав її руки в свої… Словом — вона так і не змогла визначитись і, вдавано надувшись, буркнула:
— Твоя черга.
І примхливо відвернулась.
— Твій погляд.
— Що? — вона повернулась назад.
— Погляд. Пам’ятаєш — ти стояла там, з іншими дівчатами?
— Ну…
— В громадському парку. Під Центром…
— В Мюнхені?
— Так, я підійшов…
— Я пам’ятаю.
— Ти з кимось говорила. І озирнулась.
— Ну?
— Ти… — він замовк на хвильку. — Ти глянула на мене.
- І що?
— Я вкляк.
— Не видумуй! — вона всміхнулась.
— Клята відьмачка! Я вкляк, я став як укопаний!..
Він жартівливо шпортонув її за плече.
— Та ну тебе!
— Твій погляд… — він знов замовк. — Я на таке геть не очікував!
— Тобто?! — вона дійсно не розуміла.
— Цей погляд… Ти немов спинила мене, ти немов сказала «Стій», і я вкляк. І стояв. І… як ти не розумієш — аби ти не відвела погляд, то я так і СТОЯВ би там!
— Що ти мелеш?
— Перестань, я серйозно. Я би… Не знаю, — він знов замовк, опустив очі.
— Добре, і що… — вона пригорнулась до нього. — Що ж такого особливого ти знайшов у моєму погляді?
— Не знаю. Це важко описати, — він задумався. — Ти немов бачила мене наскрізь, от.
— Господи, досить тобі — ти тоді підійшов, щось буркнув своїй знайомій і…
— Ні-ні-ні! — він запротестував. — Це було так не схоже на все навкруг. На той парк, і тих дівчат з тобою, і мегаполіс за вашими спинами. Твій погляд. Він був чимось геть інакшим, нетутешнім, чужим…
— Ну…
— Думай як знаєш, — він махнув рукою і м’яко всміхнувся.
— Я тебе люблю, — прошепотіла вона і торкнулась губами його щоки.
А він поцілував їй волосся.
І тоді вона спитала:
— Ну добре, і що… На що це було схоже? Тобто — ЦЕЙ погляд. Який він був? Я дійсно не…
— Як у вовченяти.
— Що-о? — вона відхилилась, усміхаючись.
— Як у вовченяти, — повторив він. — Голодного, дикого вовченяти. Посеред усіх цих людей.
— Шпилька, — мовила Оля, так і зиркаючи в дзеркало.
Шафа зліва від неї тьмяно мигнула, і вона простягла туди руку. Каштанова змійка шпильки обвилась вкруг її зап’ястя і поповзла по пальцях.
— Хвіст. Не дуже високо…
Оля зсадила змійку на своє волосся, і та вмить заплела його в хвіст.
— Ну…
Вона ще зиркнула на себе в дзеркало. Погляд поглядом, а от решта…
Насправді — їй подобався її вигляд. Тобто — вона не вважала себе бозна-якою красивою, але нічого не хотіла в собі міняти. Геть нічого. З особистим інтерфейсом Skytek — найбажанішою річчю в світі — вона в принципі могла як завгодно змінити свою зовнішність. Але просто не хотіла. Спочатку ще думала трошки, непомітно дещо підкорегувати (наприклад, підборіддя — о, як же воно її бісило в юності!), але потім… Потім Макс якось сказав їй, що вона невимовно прекрасна. І вона в цілому заспокоїлась.
Звеселившись цим спогадом, вона крутнулась на одній нозі і рушила в коридор — двері каюти роз’їхались перед нею.
— Макс… — сказала вона про себе і прикусила губу. — Треба буде записати для Макса повідомлення. Одразу як вийдемо зі стрибка. Не забути! — труснула вона головою.
Пам’ятку збережено, — мигнув інтерфейс перед її взором.
Коридор розцвітав різнобарв’ям кольорів — бокові стіни були суцільними інфопанелями, по них урізнобіч пливла реклама Skytek і дочірніх компаній, General Biology, Soft Dreams Ltd., Embraer, Okinawa Inc., та, звичайно ж, — British Technology. Окрім цього — новини різних ступенів актуальності, дороговкази, різноманітні тупенькі мотивуючі ролики… Інфопанелі були, ясна річ, інтегровані до систем корабля і намагались потроху підлаштуватись під конкретного перехожого — коли Ольга вийшла в коридор, то одразу ж помітила декілька реклам інноваційної лінійки дрімів від Skytek Arts, найбільшої студії-розробника корпорації, а також інформативний дороговказ до шостого рівня, де й розташовувались каюти десантників.
Можна було, звичайно, поїхати ліфтом. Але… Насправді — вона ніяк не могла навтішатись фізичними можливостями свого інтерфейсу. От хоча б узяти параметри просторової орієнтації… Така координація рухів, швидкість реакції — цього геть неможливо було досягти на тому піратському софті, яким Оля користувалась за життя! А там же були навіть ерзаци військового програмного забезпечення, Олі самій траплялось розробляти, а частіше — оптимізувати подібні зразки, ними послуговувались як повстанці, так і організована злочинність. Але то все дитячі забавки в порівнянні з можливостями ліцензії!
Крокуючи коридором, вона плавно перейшла на біг і… Легко, пружно відштовхнулась від підлоги, перевернулась у польоті вниз головою і ривком відштовхнулась ногами вже від стелі, виставила ліву руку і м’яко приземлилась на неї — покотилась колесом по підлозі. Одна долоня — за нею інша, самими кінчиками пальців… Одна підошва, інша — ледь торкаючись… Вона востаннє відштовхнулась обома ногами від підлоги і, зігнувши коліна, в польоті обхопила їх руками, перекрутилась через голову і приземлилась на ноги, наче так і треба. Кайф!
Коридор спускався вниз, і Оля так і по бігла по ньому підтюпцем. Потім спинилась. «Це ж і офіцери могли бачити мої викрутаси по відео, — дійшло раптом до неї. — чи Асланоглу… або й сам командор! Незручно вийшло, гм…». Але врешті вона струснула головою і рушила далі.
«Прямо там — дивина! — думала вона собі. — Може, я цей… Відпрацьовую фізичні нормативи, от. Я ж не військова на відміну від всіх них — тижневі курси не враховуються. А треба тримати марку».
«На те спортзал є», — зауважила одна з її в’їдливих субособистостей, але Оля на те не звернула особливої уваги.
І тут одразу ж перед її байдужим поглядом, що розглядав саме контекстну рекламу на стінах, виникло віконце текстового чату:
Sr. Michman Ramos:
Привіт! Уже виспалась?
/анімоване дівча позіхає і протирає очі, надувшись, вилазить із ліжечка/
Ольга всміхнулась — Мануела, строго кажучи — старший мічман Мануела Рамос була тут пілотом десантно-бойового човника E-9 Osprey і ледь не єдиною людиною, котру Ольга могла б поки що назвати тут приятелем. Мануела подобалась Ользі тим, що, на відміну від більшості людей, її цікавило ще щось, окрім дрімів — вона була фанатом своєї справи. Маневрені бої в космічному просторі та атмосферах планет, фігури вищого пілотажу, карколомні розвідувальні, пошукові та десантні операції — ось чим жила ця дівчина! Це й стало поштовхом для їхнього ближчого знайомства.
Коли Ольга в плановому порядку консультувала екіпаж перед вильотом, то Мануела збалакалась із нею щодо історичних дрімів, виявилось, що льотчиця, окрім зависання в нескінченних військових симуляторах, полюбляє також детально розбирати реальні сутички та битви минулого, по своїй спеціальності, звичайно. Тож Ольга і скинула їй кілька цікавих авторських збірок на цю тему — в основному все те стосувалось цікавої самій Ользі російської історії. І, на диво, ці її дріми не на жарт захопили льотчицю.
На другий день, коли вони вже бовтались десь у межах Поясу Койпера, а Оля впорядковувала свою каюту, старший мічман ввірвалась до неї як ошпарена.
— Міс Рушді… мем.
Вона нерішуче спинилась у дверях і раптом витяглась, як по команді «струнко».
— Лейтенанте Рушді, мем, дозвольте звернутись!
Ольга ніяково розсміялась і замахала руками.
— Ось… облиште цю нісенітницю, — мовила вона, так і всміхаючись. — Я навіть не військова, і… перестаньте. Заходьте, будь ласка.
Мічман зайшла, і вони врешті розговорились.
— Ваш дрім… Що ви мені дали учора — це щось неймовірне!
— Який саме?
— Ну…
Мануела заломила руки і почала ходити по кімнаті туди-сюди — захоплена спогадами, вона, видно, і геть забула про острах та субординацію.
— … З тих історичних. Про Другу світову! Я була пілотом, пілотом радянського винищувача…
Мічман енергійно замахала руками і підійшла до Ольги.
— … і там мене збивають. Над окупованою територією! Два дні я мала пробиратись до своїх, а там болота, суцільна болотиста місцевість, і осінь, холод, скажений вітрюга, так! Гнилі болота, і всі ці миршаві села, танкові колони по розбитих дорогах, мряка… а у мене із їжі одна нещасна шоколадка — така гірка! — а зі зброї — вогнепальний пістолет! А ще я вивихнула ногу при стрибку з парашутом, я злазила із сосни і… довелось перерізати стропи багнет-ножем! А ці туманні світання над болотами, цей серпанок — така деталізація, просто шик! Це ваш, ваш дрім? Як вам це вдалося?!
Оля ніяково повела плечем.
— Це не мій дрім, я не розробник, — вона розвела руками. — Я маю певний досвід в оптимізації софту, але я не дрімер, вже ж вибачте, це не мій хліб.
— Але… — мічман задумалась. — Знаєте, я просто подумала: це про місця звідки ви родом, так?..
— Ну, я не зовсім звідти родом, але так, це близько, — пояснила Оля. — Одначе це не мій дрім, хоча його й розробили мої земляки, здається, так. Знаєте, я не все ще там дивилась, але пригадую, що там була лінійка авторських сюжеток про Другу світову на території тодішньої Росії. Напевне, вам трапився саме такий.
Вона приязно всміхнулась.
— Це просто вражаюче! — видихнула льотчиця. — Де ви їх берете?
Ольга зітхнула і простягла Мануелі руку:
— Оля.
Та потисла.
- І, думаю, не буде страшним порушенням, якщо ми перейдемо на ти, правда ж?
Та всміхнулась.
Sec. Lieutenant Rushdie:
/анімоване дівча вилізло з ліжечка і глузливо показує язика в об’єктив відефону/
Sr. Michman Ramos:
У мене просто відпадні новини!
Sec. Lieutenant Rushdie:
/анімоване дівча поставило руки в боки і нетерпляче тупає ніжкою, явно чогось чекаючи/
Sr. Michman Ramos:
Можеш зайти просто зараз?
У мене тут Семі з навігаційного, і тільки-но таке розказав…
Не для бортового чату.
Sec. Lieutenant Rushdie:
Та що там скоїлось?
Sr. Michman Ramos:
Не для чату.
Зайдеш?
Sec. Lieutenant Rushdie:
Не можу, у мене пацієнт.
Трохи згодом…
/анімоване дівча махає ручкою і виходить зі своєї кімнатки/
Надіславши останнє повідомлення, Оля пришвидшила крок і засунула руки в рукави светра, немов їй стало морозко. З бокового коридору вигулькнуло двоє десантників — Оля зрозуміла по кольору комбінезонів, хлопець і дівчина, вони про щось жваво розмовляли, а побачивши її, віддали честь, а хлопчина ще й, широко всміхнувшись, поважно кинув:
— Док…
Оля відсалютувала їм, незграбно приклавши два пальці до скроні, і повернула в коридор, з якого вони вийшли, — без навігатора було ясно, що то казарми. Та, врешті, навігатор не сперечався — дороговкази перед її взором спалахували прямо і наліво в блок Д, їм вторили інфопанелі на стінах.
Двері чотирнадцятої каюти розчинились самі, як тільки-но Оля до них наблизилась. У доволі тісній комірці з освітлювальними стінами, що нині променились білим, було ліжко і універсальний контейнер, широкоекранна інфопанель розкидалась ледь не на всю стіну напроти дверей.
«У мене таки непогана каюта», — мимохідь констатувала Ольга. Вона, в принципі, вже чула від Рамос та деяких матросів, що сержантський і солдатський особовий склад не мають навіть окремих анабіозних камер.
На ліжку сиділа сама Елізабет Уотс — досить висока, круглолиця та білобриса дівчина з короткою стрижкою. На ній був такий самий комбінезон, що й на зустрінутих Олею, — темно-синій, з тоненькими блакитними смужками специфічного маркування вздовж тіла та емблемою на обох плечах — блискавка, що влучає в планету. Дівчина сиділа, підперши голову рукою, немов її нудило, а взута чогось була у величезні домашні капці світло-рожевого кольору — це виглядало кумедно.
Десантниця побачила Олю і тут же виструнчилась.
— Мем…
Оля махнула рукою.
— Облиште, заради всього святого… Сідайте.
Десантниця із сумнівом зиркнула на розстелене ліжко, але Ольга ще раз упевнено кивнула, і та врешті всілася.
— Як самопочуття? — співчутливо спитала вона в Уотс і склала руки на грудях.
— Мем… Док… — завагалась десантниця.
— Я тут, щоб вам допомогти. Це моя робота, — Оля легенько здвигнула плечима і турботливо всміхнулась.
— Розумієте… Ніколи такого не траплялось. Зі мною. Сьогодні зранку була моя вахта, а я не могла прокинутись цілі півгодини, мене збудили, такого ніколи не траплялось.
Уотс похилила голову.
— Потім цілий день млявість, я не можу зосередитись, а зараз… — вона проникливо зиркнула Олі в очі. — Здається, мене почало нудити. Скажіть, це може бути щось серйозне?
Видно було, що вона вже не на жарт перелякана.
— Не переймайтесь — у вас банальний розсинхрон, — м’яко сказала Оля.
— Що?
— Не можна користуватись піратським софтом.
— Але я…
— Вас же попереджали — ніякого піратського софту на кораблях British Technology…
— Я…
— Ніякого піратського софту в силах безпеки ООН, ну що ж ви як малі діти?
Десантниця, здавалось, ось-ось заплаче.
— Заспокойтесь, я жартую, — м’яко всміхнулась Оля і поклала праву руку їй на плече.
Skytek Corporation (с)
Welcome to Analytics Plugin…
IDкриптографа підтверджено, доступ дозволено.
Установка з’єднання… 98 %
З’єднання встановлено.
Сканування оболонки… 30 % — сигналізував Олин інтерфейс.
Десантниця ледь повернула голову до її правиці, аж тут Оля різко підняла лівицю і клацнула пальцями перед лицем Уотс. Та підняла погляд, і Оля показала їй два пальці.
— Скільки пальців?
У цей час вона ледь помітно торкнулась двома пальцями правиці трохи нижче вуха десантниці.
Боти-агенти запущено…
Боти-агенти в середовищі…
Analytics Plugin виявив стороннє забезпечення, видалити?
Боти-агенти виконують діагностику… 15 %
Може знадобитися певний час, увімкнути таймер зворотного відліку?
Стороннє забезпечення повністю видалено.
Систему стабілізовано.
Система стабільна, інтерфейс стабільний.
Видалити боти після очистки системи?
— Два, — відповіла десантниця.
— Ну от і чудово, — кивнула Оля. — Все.
— Все? — Уотс округлила очі.
— Ну, а ви думали?
- І більш нічого не треба?
— Вас усе ще нудить?
Уотс окинула поглядом свою каюту і почала всміхатись.
— Ні… Справді, ні!
Оля всміхнулась у відповідь.
— Годинку чи дві може зберігатися млявість, можливо, будуть німіти пальці. Але навряд чи. Насправді це все такі дрібниці…
— Тобто я здорова?
— Ви й не були хворі, годі вам! Але… послухайте.
Оля всілася на постіль поруч із нею і почала пояснювати, як малій дитині.
— Сторонній софт небезпечний. Він може бути дуже небезпечним. Коли корпорація просить вас не користуватись ним, то робить це заради вашої безпеки. У першу чергу. Наразі нічого серйозного не сталось — банальний збій. Ваш інтерфейс стабілізувався б сам через кілька годин, можливо, через добу… Але якщо б ви і далі напихали себе різним мотлохом…
— Ну я всього лиш…
— Я все видалила.
— Всього лиш… — десантниця трошки спохмурніла.
— Це порно?
— Що? — десантниця вилупила очі на Ольгу.
— Я моніторила вас весь час польоту, — поблажливо всміхнулась Ольга. — Це моя робота.
— Тобто..? — десантниця, здавалось, жахнулась.
— Не наскільки детально, — примиряючись, виставила долоні Оля, все ще при цьому сміючись. — То це порно?
— Ну чому одразу… — дівчина ображено вигнула брови. — Просто… романтична історія.
— Справа не в тому, що це за дрім, — пояснила Оля. — Справа в тому, що на ньому має бути написано Skytek, а все решта — від лукавого. Ось. Якби кожен із вас послуговувався цим простим правилом… що ж, — Оля здвигнула плечима. — боюсь, моя посада на цьому кораблі б не знадобилась.
Сержант зітхнула.
— Але скайтеківскі дріми такі нудні, — вона знов злякано зиркнула на Олю. Тобто… Я хотіла сказати, що…
— Абсолютно з вами згодна, — кивнула Ольга. — Вони нудні, бо Skytek розраховує на найширшу аудиторію, ігнорує новаторство і взагалі не любить експериментів. Всесвіт безмежний, але краще не виходьте за поріг! — вона смішно перекривила голос із рекламного ролика.
Елізабет Уотс здавалось була злегка шокована.
— Але! — Оля урочисто підняла палець. — Відкрию вам секрет, якщо ви ще не в курсі. Не обов’язково вживати софт, розроблений Skytek або його дочірніми студіями.
— Тобто? Але ж ви тільки-но сказали…
— Я сказала, — Оля наголосила, — що не можна користуватись неліцензованим продуктом, а це різні речі.
Десантниця зацікавилась.
- Існує софт, який розробляють сторонні студії та компанії, але він отримує ліцензію Skytek. Звичайно, його майже не рекламують, і все таке, але в мережі він доступний — корпорація отримує від нього певний прибуток, а інакше б нащо їй було його ліцензувати? Ось, ловіть.
І Оля по внутрішній мережі скинула сержанту декілька добірок.
— Маю надію, вам припаде до смаку.
Зіниці десантниці забігали — вона роздивлялась прислані Олею файли.
— Ого, скільки тут…
— Насолоджуйтесь, — Оля піднялась із ліжка. — І одразу повідомляйте в разі чого.
— Дякую, мем!.. Док…
— Міс Рушді.
— Так, міс Рушді! Мем…
Ольга лиш крутнула головою, виходячи в блок.
Але не встигла вона й двох кроків ступити, як тут же почула писк вхідного повідомлення, і перед її взором випливло віконце текстового чату.
Sr. Michman Ramos:
Ну, ти звільнилась?
Sec. Lieutenant Rushdie:
Маю ще навідати командора, — відправила Ольга, пришвидшивши крок.
Sr. Michman Ramos:
Самого?..
Sr. Michman Ramos:
/смагляве та чорнооке анімоване дівча у величезному картузі з емблемою пазуристого шуліки на лобі розмірено чухає собі потилицю/
Sr. Michman Ramos:
Ні, я не вмовчу…
Sec. Lieutenant Rushdie:
Та, що??
/до кімнати вривається попереднє анімоване дівча — воно підбігає до смаглявого в картузі, хапає його за петельки, підіймає над собою й несамовито трясе/
Sr. Michman Ramos:
Два слова — Тау Єлени.
Sec. Lieutenant Rushdie:
Що?
Sr. Michman Ramos:
Ми туди летимо!
Уявляєш?
І хай мене тепер садять на гауптвахту!..
/смагляве дівча в картузі співає, танцює і крутиться навкруг своєї осі/
Sr. Michman Ramos:
Як тобі новина?
/смагляве дівча, примружившись, пишається перед першим дівчам/
Sr. Michman Ramos:
Агов, куди ти ділась?
Оля, плюнувши на походеньки, викликала перед своїм взором контекстне меню транспортної системи корабля і вибрала з нього пасажирський ліфт, затим надіслала повідомлення:
Sec. Lieutenant Rushdie:
/перше дівчатко напружено чухає собі потилицю/
Я маю якось по-особливому реагувати?
Sr. Michman Ramos:
/дівча в картузі несамовито верещить/
Тау Єлени!!
Sec. Lieutenant Rushdie:
І?
Sr. Michman Ramos:
Олю…
/дівча в картузі надулось/
Sec. Lieutenant Rushdie:
Я серйозно.
Ольга зайшла в капсулу ліфта і, задумавшись, надіслала в паралельному вікні повідомлення на ім’я командора Яня.
Sec. Lieutenant Rushdie:
Викликали, сер?
Відповідь тут же надійшла.
Commander Yan:
Зайдіть, як звільнитесь. Я на містку.
Оля скерувала капсулу ліфта на місток і закрила переписку з командором, натомість викликала вікно швидкого пошуку Okinawa-Net.
Sr. Michman Ramos:
Ти геть не в курсі?..
/дівча в картузі заклопотано ворушить бровами/
Sr. Michman Ramos:
Ти ж повернута на історії!
Sec. Lieutenant Rushdie:
На більш давній.
Sr. Michman Ramos:
Довго розказувати… подивись в Окі.
Планетарна система Тау Єлени, її ще називають Кривавий Мис — називали після війни. Там була справжня бійня, і це суперкруто!
— Суперкруто, — хитнула головою Ольга і відправила повідомлення.
Sec. Lieutenant Rushdie:
Уже дивлюсь.
Маю йти, вибач.
Sr. Michman Ramos:
То ти зайдеш потім до нас із Семі?
Sec. Lieutenant Rushdie:
Давайте в їдальні десь через годинку?
Я голодна, як цуцик.
Свисну тебе.
Sr. Michman Ramos:
Okay.
Вона закрила віконце чату і, обіпершись об стіну капсули, переглядала результати пошуку за ключовими словами. При нечітко налаштованих фільтрах туди чого тільки не потрапляло — новини місячної давнини:
Wroclaw-Times
… аварію енергоємностей зорі Тау Кита поки що не вдалося усунути силами автоматичних ремонтних модулів. Представники компаній RSK-Groupта British Technology заявляють, що найближчим часом відправлять своїх співробітників на місце задля якнайшвидшого вирішення проблеми, але через серію термоядерних вибухів великої потужності несучий корпус станції був…
…реклами:
Paradise Inside Group презентує новий ексклюзивний рівень відпочинку для Вас та Ваших близьких! Мис Радості — планета-курорт у віддаленому затишному куточку Рукава Оріона — відчиняє свої двері вже цього року! Важко описати словами те відчуття блаженства, що охопить тут усіх і кожного! Спеціалістами Paradise Inside Group при співпраці з корпорацією General Biology створена унікальна екосистема, що якнайкраще відповідає поняттю «райський відпочинок», адже якщо десь у межах нашої галактики і існує рай, то лише тут, на «Мисі Радості»! Отож не баріться — загадуйте падаючій зорі бажання «Хочу на курорт!», а ще краще — «Хочу на Мис Радості з Paradise Inside Group!». Paradise Inside Group — життя це насолода!
Оля за звичкою зберегла закладку на останньому оголошенні — вони з Максом запланували весільну подорож одразу по її поверненню з місії, але ще досі не вибрали куди. Ну чого — можливо й ось… подумаю.
Вона кинулась передивлятись далі.
На сторінці зоряної енциклопедії було навіть фото та відео — біласта зоря в оточенні невідомих Олі сузір’їв, коротка довідкова стаття:
Тау Єлени — зоря, що знаходиться в сузір’ї Святої Єлени, на відстані приблизно 50 000 світлових років від Сонця, являє собою жовтий карлик, за багатьма параметрами подібний до Сонця, має ту ж масу, діаметр 99 % від сонячного, світність 97 % сонячної, навкруг зорі обертається три планети…
— Та що за напасть? — Оля почухала лоба. — Ану як… звузити пошук.
Вона задала параметри.
— Ага…
Операція «Ragnarok» — кодова назва серії інопланетних випробувань перспективної біологічної зброї масового ураження, проведених у часи війни. Операція була виконана під безпосереднім керівництвом приватного підрядника збройних сил США — компанії General Biology на власному планетарному полігоні в системі Тау Єлени з липня 2284-го по жовтень 2286-го року. До операції були також залучені інші організації міністерства оборони та військово-промислового комплексу за найширшого сприяння сил спеціальних операцій та кібернетичного командування США…
— Та-ак… — протягла Оля.
Ліфт уже давно спинився, але вона все не спішила виходити.
Вона запросила інформацію про той полігон…
Екзопланета Тау Єлени e була зарезервована та терраформатована задля власних цілей науково-дослідними підрозділами корпорації General Biology в середині сорокових років двадцять другого сторіччя і отримала у внутрішній документації підрядника кодову назву Мис Небраска. За наявними даними, на планеті було проведено низку масштабних кліматичних експериментів, після чого на поверхні розгорнуто мережу дослідницьких комплексів, котрі (або лише головний із них) фігурували у внутрішній документації під загальною назвою Лагуна. У сімдесятих роках довкруг полігону розгорівся масштабний міжнародний скандал — компанія була звинувачена в проведенні на цій віддаленій системі заборонених дослідів над людьми. Рішенням конгресу США від 13 грудня 2278 року полігон було націоналізовано та передано Пентагону, пізніше були опубліковані матеріали розслідування ФБР, котре виявило численні зловживання при експлуатації полігону. Проте вже на початку восьмидесятих у пресі почали ширитися непідтверджені чутки, в яких, зокрема, зазначалося, що General Biology фактично не лише не відсторонена від керівництва полігоном, а й отримує додаткове фінансування та інформаційне прикриття від міністерства оборони. Так, уже у 2282 в рамках нової стратегічної оборонної ініціативи всю інформацію про планетну систему Тау Єлени та попередню діяльність корпорації General Biology там було засекречено.
До довідки було прикріплено ще й ряд фотознімків — вірогідно, орбітальних, дуже поганої якості. На одному за хмарами вгадувались обриси континенту, і на його узбережжі контрастними точками були позначені певні невидимі з такого розширення об’єкти — Небраска-дельта, Олд Небраска, Космодром Омаха, Волт Сіті… На одному знімку кращого розширення Ольга розгледіла щось на кшталт злітних смуг та старих ангарів для орбітальних човників. Було ще три знімки, судячи по маркуванню, з безпілотного розвідника, з невеликої висоти, але також досить нечіткі, а ще до того й змазані — можна було розгледіти суцільну стіну зелені, цілі тропічні джунглі в пасмах туману і обриси гірського хребта вдалині.
— Хм… — незадоволено пирхнула Оля і ще раз перекривила Рамос. — Нереально круто! А, щоб тобі…
Потому вона розвернула довідку про бій — тут уже була масштабна інфографіка, мов у якому військовому симуляторі, а також досить розлога довідка.
Згідно з положенням стратегічної оборонної ініціативи 2282 року, приватному підряднику армії США General Biology було виділено безпрецедентні кошти у сумі приблизно восьмисот п’ятдесяти мільярдів доларів. Ці кошти мали піти на вдосконалення та подальші польові випробування перспективної біологічної зброї. Полігон Мис Небраска було офіційно повернено корпорації, окрім того — для його захисту в систему Тау Єлени в жовтні того ж року було відправлено бойові кораблі 9-го оперативного флоту США. Проте в січні 2283 року, у зв’язку з загальною несприятливою ситуацією на фронтах та атаками на бази забезпечення союзних військ по всій протяжності рукава Оріона, частину кораблів було відведено від зорі. У червні-липні 2285, у розпал боїв, поблизу Туманності Орел до системи Тау Єлени наблизилось з’єднання бойових кораблів військово-космічних сил Росії на чолі з важким зоряним крейсером «Admiral Kalyonova». Росіяни завдали декілька орбітальних ударів по планеті і висунули ультиматум американській ескадрі. Впродовж наступних місяців відбувалися переговори на міждержавному рівні, але успіху вони не досягли. Так, у розпал квітневого наступу 2286 року підсилена американська ескадра підійшла на допомогу залишеному угрупуванню, і це спровокувало масштабну сутичку двох флотилій. Сутичка призвела до численних жертв та руйнувань — так, було знищено половину американського угрупування і більшу частину російського (зокрема фрегати «Джон Ренд» та «Луїзіана», корвет «Огайо», платформа «Антлантика» — з американського боку і ряд кораблів з російського, флагманський крейсер зазнав значних пошкоджень), а окрім цього, російська ескадра завдала ряд високоточних орбітальних ударів по об’єктах General Biology на поверхні планети. Після цього поодинокі сутички в системі тривали ще близько року, але після капітуляції свого уряду російська ескадра в системі Тау Єлени також здалась американцям. Дана операція, попри формальну перемогу, була неоднозначно сприйнята як в американському суспільстві, так і серед союзників — було проведено кілька внутрішніх розслідувань, але через секретність усього, що пов’язано з операцією «Ragnarok», широкого резонансу вони не мали. Після закінчення війни система Тау Єлени з полігоном повністю перейшла під контроль військових, а пізніше — сил безпеки ООН. Більшість даних щодо діяльності General Biology на полігоні досі засекречені, сама планетна система законсервована — там ведуться роботи по дезактивації, розмінуванню та відновленню екосистеми; у подальшому розглядаються пропозиції щодо перетворення терраформатованої планети на курортну зону або ж включення її в туристичний маршрут з мережею орбітальних пунктів обслуговування великих круїзних лайнерів — кілька таких амбітних проектів, за повідомленнями, компанія Paradise Inside Group уже подала на розгляд ради директорів General Biology.
Оля нахмурилась ще дужче і вивела собі перед поглядом «Результати експерименту». Там значилось:
Офіційних даних щодо впливу експериментів General Biology на довколишнє середовище та інфраструктуру планети немає.
— Ну чудово… — пробурчала Оля і хотіла вже виходити, аж тут надумалась перевірити ще одне словосполучення.
Кривавий Мис — неофіційна назва планети Тау Єлени е, котру вона отримала після сутичок американської та російської військово-космічних флотилій поблизу неї наприкінці війни.
Ольга зітхнула і подумки відчинила капсулу ліфта. А тоді ще на хвильку спинилась і відправила Рамос коротке повідомлення.
Sec. Lieutenant Rushdie:
General Biology значить?
Та на диво швидко відгукнулась:
Sr. Michman Ramos:
Так.
А тобі щось про це відомо?
Sec. Lieutenant Rushdie:
Мені відома їхня репутація.
(на правах реклами)
Skytek Arts — креативний підрозділ корпорації Skytek — презентує власну ексклюзивну лінійку ретроспективних дрімів нового покоління! На вас чекають абсолютно нові переживання в інноваційному сетингу з безпрецедентним рівнем деталізації, можливістю індивідуального та корпоративного підключення, якнайкращою оптимізацією під саме ВАШІ відчуття та особистість! Більше ніякого мейнстріму — цей світ задовольнить навіть найвимогливіших гурманів.
1860-ті роки, зруйнований війною південь США, моторошні болота Луїзіани, нескінченні плантації та розграбовані садиби Джорджії, безмежні техаські прерії… і сотні, ТИСЯЧІ невпокоєних мерців! Під дією невідомої хвороби солдати обох армій постали з мертвих і тепер жадають лише одного — вашої плоті! Відчуйте себе справдешнім учасником громадянської війни в США середини 19-го сторіччя, відтвореної через призму масової культури сторіччя 20-го! Gone with the Dead цілком автентичні заявленій епосі з точки зору середовища, оточення та загальної атмосфери, але наявність міфологічних істот створює унікальну дихотомію дріму. Це зроблено цілком навмисно! Розробники надихались численними зразками раритетної відеопродукції Голівуду та провели кропітку роботу в архівах, добиваючись повної достовірності заявленій епосі.
Принципово нова технологія авторизації дозволить вам насолоджуватись пригодами як самостійно, так і з іншими користувачами — безпосередньо або ж через офіційні мережі Skytek Corporation та Okinawa-Net.
УВАГА! Наша компанія дбає про вашу безпеку і закликає вас користуватись лише ліцензійним програмним забезпеченням. Бережіть себе!
Skytek Corporation — всесвіт безмежний!