Зоряний пил

Розділ шостий Що сказало дерево

Трістранові Торну снився сон.

Снилося, що він заліз на яблуню і зазирає крізь вікно до спальні Вікторії Форестер, а та роздягається. Але щойно вона зняла плаття, під яким виявилася довга широка сорочка, Трістран відчув, що гілка під його ногами прогинається, тріщить, і ось він уже летить, перевертаючись у місячному світлі.

Але летів він чомусь не вниз, а до Місяця.

І Місяць говорив із ним.

— Будь ласка, — шепотів Місяць голосом, трохи схожим на голос його матері, — прошу тебе, захисти її. Захисти моє дитя. Їй загрожує лихо. З мого боку докладено всіх зусиль.

Місяць, напевно, сказав би більше — але раптом перетворився на своє відображення у воді й затремтів. Трістран відчув, що по щоці його повзе павук, а м’язи шиї затерпли. Він підняв руку, щоб струсити павука, і в очі вдарило вранішнє сонце, а весь світ навколо засяяв золотом і зеленню.

— Ти бачив сон, — сказав молодий жіночий голос звідкись зверху. Голос був приємний, хоч і з дивним акцентом. Трістран чув, як у кроні мідно-червоного бука шелестить листя.

— Так, — відповів він невідомій істоті на дереві. — Я бачив сон.

— Мені теж сьогодні снився сон, — продовжив голос. — Уві сні я дивилася вгору, бачила весь ліс, і через ліс їхало щось величезне. Воно дедалі наближалося, і я зрозуміла, що це таке. — Тут голос несподівано замовк.

— І що ж то було? — запитав Трістран.

— Усе, — відповіла дівчина. — Це був Пан. Коли я була зовсім молодою, хтось — може, якась балакуча білка, може, сорока або навіть рибка — хтось розповів мені, що наш ліс належить Панові. Ну, не в звичному сенсі належить. Він би не став його комусь продавати, огороджувати парканом…

— Або рубати дерева, — запопадливо підказав Трістран.

Знову запанувала тиша. Хлопець подумав, що дівчина кудись пішла.

— Агов! — гукнув він. — Ви тут?

Зверху знову почувся шерех листя.

— Не говори такого, — сказав жіночий голос.

— Перепрошую, — відгукнувся Трістран, не зовсім розуміючи, за що перепрошує. — Ви казали, цей ліс належить Панові…

— Звісно ж, належить, — промовив голос. — Не так вже й важко чимось володіти — або навіть усім відразу. Треба просто усвідомити, що це твоє, і відпустити. Ось у такий спосіб наш ліс належить Панові. Уві сні він явився мені. Ти теж там був, вів на ланцюжку сумну дівчину. Неймовірно, надзвичайно сумну. Пан наказав, щоб я тобі допомогла.

— Мені?

— І від цього мені стало так тепло, так приємно залоскотало зсередини, що я затрепетала від кінчиків листя до самого коріння. Я прокинулася і побачила, що ти спиш, прихилившись до мого стовбура, і хропеш, наче порося.

Трістран почухав носа. Він перестав шукати поглядом дівчину, і тепер вже звертався до самого бука.

— Отже, ви — дерево? — запитав він, міркуючи вголос.

— Я не завжди була деревом, — відгукнувся голос з-поміж шарудіння листя. — Мене перетворив на бук чарівник.

— А чим ви були раніше?

— Як думаєш, я йому подобаюся?

— Кому?

— Панові. Якби ти був Повелителем Лісу, хіба ти давав би комусь доручення, хіба просив би допомоги й підтримки в того, хто тобі не подобається?

— Ну… — почав було Трістран, але не встиг він вигадати дипломатичної відповіді, як дерево повідомило:

— Мавкою. Я була лісовою мавкою. І от за мною почав упадати принц — ні, не милий і добрий, навпаки. Але хай який був би той принц, повинен же він хоч трохи розуміти, що дозволено, а що ні?

— Певно, повинен?

— От і я думала, що він це розуміє, але помилялася. І от, тікаю я від того принца, шепочу при цьому заклинання, аж раптом — бац! — стаю деревом. Що скажеш?

— Ну, — відповів Трістран, — я не бачив вас мавкою, але дерево з вас просто дивовижне.

Дерево нічого не відповіло, тільки грайливо зашелестіло листям.

— Мавкою я теж була нівроку, — сором’язливо сказало дерево.

— А що ви казали про допомогу й підтримку? — запитав Трістран. — Не подумайте, я не збиткуюся. Підтримка мені зараз справді дуже потрібна, просто не відразу спадає на думку, чим зможе допомогти дерево. Ви ж не можете піти зі мною, або нагодувати мене, або повернути зірку, або перенести нас назад до Стіни, де живе моя кохана. Я впевнений, що ви змогли б чудово захистити мене від дощу, якби йшов дощ, але зараз дощу немає…

Дерево зашелестіло.

— Розкажи-но, що саме з тобою відбувається, — запропонувало воно, — а я вже сама вирішу, чим тобі допомогти.

Трістран намагався заперечити. Він відчував, що зірка віддаляється зі швидкістю галопу єдинорога, тож не час було розводити теревені про свої пригоди.

Але раптом хлопець зрозумів, що досі йому вдавалося просунутися у пошуках лише завдяки допомозі інших. Всівшись на траву, він розповів букові про все, що спадало на думку: про чисту й щиру любов до Вікторії Форестер, про свою обіцянку принести їй зірку — але не будь-яку, а саме ту, яку вони бачили з пагорба — і про подорож до Чарівної Країни. Розповів і про те, що встигло відбутися дорогою: про кошлатого чоловічка, про крихітних людей, що поцупили капелюха, про чарівну свічку, про те, як вони з зіркою пліч-о-пліч йшли через ліс, про лева і єдинорога, а також про те, як він загубив зірку.

Трістран скінчив розповідь. Повисла тиша. Листя дерева м’яко шелестіло, наче від вітерцю, а потім шерех став голосніший, наче наближалася буря. З-поміж листя почувся суворий низький голос. Він сказав:

— Якби ти тримав її на ланцюзі, і вона втекла сама, то ніякі сили неба і землі не змусили б мене допомагати тобі, навіть прохання Великого Пана або самої пані Сильвії. Але ти зняв з неї пута, і за це я допоможу тобі.

— Дякую, — сказав Трістран.

— Я повідомлю тобі три речі — дві зараз, а третю — тоді, коли це буде найпотрібніше. Ти сам вирішиш, коли цей час настане. Отже, по-перше, зірка у великій небезпеці. Те, що відбувається в глибині лісу, невдовзі стає відомо навіть на його околицях, адже дерева розповідають новини вітрам, а вітри швидко передають їх далі. Певні сили бажають зірці зла, — і навіть більше ніж просто зла. Ти повинен її відшукати й захистити. По-друге: через ліс веде дорога, на неї можна вийти біля он тієї ялини (про яку я, до речі, таке знаю, що й камінь почервонів би). Через декілька хвилин цією дорогою у потрібну тобі сторону проїде екіпаж. Поспішай, і встигнеш на нього. По-третє, підніми руки.

Трістран підняв руки. Поволі розгойдуючись, з верхівки дерева злетів мідно-червоний листок, і опустився хлопцеві на долоню.

— Ось, візьми, — сказало дерево. — Дивися, не загуби. І прислухайся до нього, коли потрібна буде третя підказка. До речі, екіпаж вже зовсім близько. Біжи! Біжи!

Трістран вхопив сумку й побіг, ховаючи листок у кишеню. З лісу вже чувся тупіт копит — цей звук дедалі наближався. Хлопець розумів, що добігти вчасно немає жодних шансів, і навіть на це не сподівався, проте біг ще швидше. Він важко сопів, а серце калатало у грудях і у вухах. З тріском продершись крізь чагарники папороті, він вистрибнув на дорогу саме тоді, коли екіпаж вже під’їжджав.

Це була чорна карета, запряжена четвіркою вороних коней. Правив нею якийсь блідолиций тип у довгому чорному вбранні. Екіпаж був на відстані двадцяти кроків од Трістрана. Спинившись, хлопець трохи перевів подих і спробував гукнути кучера — в горлі пересохло, повітря в легенях бракувало, тож замість крику вийшов якийсь хрипкий шепіт.

Карета проїхала повз, навіть не збавивши швидкості.

Трістран сів на землю і спробував відсапатися. Тривога за зірку змусила його знову звестися на ноги і чимдуж рушити вперед. Не пройшло й десяти хвилин, як він знову побачив чорну карету. Величезна гілляка — завбільшки як ціле дерево — відламалася від дуба на узбіччі і перегородила лісову дорогу прямо перед носом у коней. Кучер — він же єдиний пасажир екіпажу — намагався усунути перешкоду.

— Що за чортівня, — лаявся власник карети, зодягнений у довгу рясу. На вигляд йому було років під п’ятдесят. — Не було ані вітру, ані бурі… Аж тут падає це страхіття. Коней мені настрашило…

Його низький голос гудів, мов із бочки.

Трістран з кучером розпрягли коней і прив’язали їх до гілляки. Коні тягнули, люди штовхали — і спільними зусиллями їм вдалося перемістити перешкоду на узбіччя. Трістран подумки подякував дубові, а заодно букові й лісовому Панові, а вголос попросив кучера підвезти його через ліс.

— Я не беру пасажирів, — сказав кучер, потираючи заросле щетиною підборіддя.

— Маєте на це повне право, — погодився Трістран. — Але без мене ви б застрягли тут надовго. Певно, вищі сили привели мене сюди, щоб допомогти вам, а вас — щоб допомогти мені. Я не проситиму вас звернути зі шляху, але дві пари рук — завжди краще, ніж одна.

Власник карети пильно оглянув Трістрана з голови до ніг. Зануривши руку в оксамитовий мішечок на поясі, він витягнув звідти жменю квадратних гранітних пластинок.

— Вибери одну, — звелів він Трістранові. Хлопець вибрав одну з пластинок і показав чоловікові вирізьблений на ній символ.

— Гм, — сказав кучер. — А тепер ще одну.

Трістран послухався.

— Ще.

Чоловік ще раз потер підборіддя й кивнув.

— Так, ти можеш їхати зі мною, — сказав він. — Про це руни свідчать однозначно. Вони також вказують, що на шляху буде небезпека. Але хтозна, може й справді знову доведеться розчищати дорогу. Якщо хочеш, можеш скласти мені компанію — сідай попереду, біля мене.

Трістран помітив цікаву річ. Поки він піднімався на сидіння кучера, йому здалося, що у кареті сиділи п’ятеро блідих джентльменів, усі в сірому, і сумними очима дивилися на нього. Хлопець глянув туди ще раз — у кареті нікого не було.

Екіпаж гуркотів і трусився. Дорога була вкрита травою, зеленим і золотим листям. Трістран дедалі більше хвилювався за долю зірки. Він пам’ятав, що характер в неї кепський, але ж причини так поводитися в неї теж були. Хлопець сподівався, що наздожене її, поки зірка не втрапила у якусь біду.

Подейкували, що сіро-чорний гірський хребет, який перетинав цю частину Чарівної Країни з півночі на південь, колись був велетнем. Втомившись од своїх величезних розмірів і ваги, одного дня він просто ліг на полонині й заснув, витягнувшись на повен зріст. Спав він так глибоко, що між ударами його серця минали століття. Сталося це, мабуть, дуже давно — якщо взагалі було — в Першу Епоху, коли світ складався з каміння, вогню, води й вітру. Оскільки це було дуже давно, то підтвердити чи спростувати історію про велетня було нікому. Хай там як, а чотири найбільші вершини хребта називалися Голова, Плече, Живіт і Коліно, а південні передгір’я — Стопи. Через гори пролягали ущелини — одна між Головою і Плечем — там, де повинна бути шия, а інша — на південь від Живота.

Це були дикі гори, населені відлюдькуватими створіннями: сірими тролями, волохатими дикунами, лісовиками-волоцюгами, гірськими козлами, гномами-рудознавцями, самітниками, вигнанцями і навіть відьмами. У Чарівній Країні цей хребет високим не вважався — наприклад, гора Гуон, на якій стояв Штормгольд, була набагато вища. Але самотнім мандрівникам навіть за ці гори перейти було непросто.

Проїхавши кілька днів, королева відьом дісталася до ущелини на південь од Живота і тепер чекала біля початку гірського проходу. Цапів вона прив’язала до колючого куща, і вони без особливого завзяття заходилися об’їдати з нього листя. Сама відьма сиділа на краю розпряженої колісниці й гострила ножі об камінь.

Ножі були старезні — з кістяними ручками й лезами, виготовленими з уламків вулканічного скла, чорного з білими цятками, що навіки застигли в обсидіані. Перший ніж, трохи менший, з важким лезом-сокиркою, призначався для того, щоб розрубувати грудну клітку, розчленовувати і ділити на шматки; другий — довгий і тонкий, мов кинджал — щоб вирізати серце. Нарешті вона нагострила ножі настільки, що коли б якийсь із них прикласти вам до горла, ви відчули б лише дотик тоненької волосинки — і життєдайне тепло вашої крові полилося б назовні. Відьма відклала ножі й розпочала приготування.

Підійшовши до цапів, вона шепнула їм на вухо магічні слова.

І враз з’явилися люди: чоловік з короткою білою борідкою і дівчинка з порожнім поглядом, трохи схожа на хлопчика. Обоє мовчали.

Відьма схилилася над колісницею і прошепотіла їй декілька слів. Нічого не змінилося. Жінка вдарила ногою по каменю.

— Старію, — сказала вона, звертаючись до своїх слуг. Ті не відповіли, і взагалі ніяк не показали, що її розуміють.

— Неживу матерію завжди важче перетворювати, ніж живу. Душі предметів старіші й дурніші, їх важче вмовити. Ех, повернути б мою справжню молодість! От колись, як світ ще був молодий, я вміла перетворювати гори на моря, а хмари — на палаци. Я могла заселяти цілі міста людьми, створеними з гальки! Якби ж я знову помолодшала…

Відьма зітхнула і підняла руку. На мить на її пальцях спалахнуло блакитне полум’я; вона торкнулася колісниці, і полум’я згасло.

Жінка випросталася. У її чорному волоссі з’явилися сиві волосини, а під очима — темні мішки. Але колісниця зникла, і відьма стояла перед фасадом маленької корчми при гірській дорозі.

Вдалині почувся тихий гуркіт грому, сяйнула блискавка.

Вивіска корчми хилиталася і скрипіла від вітру. На ній була намальована колісниця.

— Ви, двоє, — звернулася відьма до слуг, — мерщій досередини! Вона прямує сюди й буде просто змушена їхати цим шляхом. Тепер моє єдине завдання — подбати, щоб вона сюди завітала. Ти, — сказала жінка до чоловіка з борідкою, — мій чоловік Біллі, власник корчми. Я — твоя дружина. А це, — тут вона вказала пальцем на дівчинку з порожнім поглядом, що колись була Бревісом, — наша донька, покоївка.

Серед гір знову пролунав грім, цього разу гучніший.

— Скоро піде дощ, — сказала чаклунка. — Треба розпалювати вогонь.

Трістран знав, що зірка десь попереду і рухається далі, не змінюючи напряму. Він відчував, що вони її наздоганяють.

На щастя для нього, карета їхала правильним шляхом. На одному роздоріжжі Трістран захвилювався, що вони звернуть не в той бік. Він вже готовий був залишити карету і продовжити подорож самостійно, коли його супутник натягнув поводи, зліз із сидіння візника і витяг з мішечка свої руни. Про щось із ними порадившись, він піднявся на своє місце і повернув колісницю наліво.

— Якщо це не здасться вам надмірною допитливістю, — почав Трістран, — чи можу я запитати, чого саме ви шукаєте?

— Я шукаю свою долю, — відповів чоловік, витримавши паузу. — Своє право на владу. А ти?

— Одну юну леді, яку я образив своєю поведінкою, — сказав Трістран. — Хочу загладити провину.

Промовивши ці слова, хлопець зрозумів, що сказав правду.

Кучер щось буркнув собі під ніс.

Купол лісу над головою поступово танув, дерева рідшали, і незабаром Трістран з подивом розглядав гірський хребет, що лежав попереду.

— Оце так гори! — вигукнув він.

— Як будеш трохи старший, — відповів супутник, — приїжджай погостювати у мою цитадель на горі Гуон. Там ти зрозумієш, що таке справді висока гора! Якщо звідти подивитися вниз, можна побачити велетенські гори, в порівнянні з якими ось це — всього лиш передгір’я.

— По правді, — зізнався Трістран, — решту життя я сподіваюся розводити овець у селищі Стіна. Після всіх цих свічок, дерев, юних леді та єдинорогів мені здається, що годі вже з мене пригод. Та однак я з вдячністю приймаю ваше запрошення. Якщо колись завітаєте до мого селища Стіна, обов’язково заходьте в гості. Я подарую вам шерстяний одяг, щедро пригощу вас овечим сиром і тушкованою бараниною.

— Це було б занадто гостинно, — відповів кучер. Дорога тут була краща, всипана щебенем і гравієм, тож він підганяв коней батогом.

— Ти казав, що бачив єдинорога?

Трістранові хотілося в подробицях розповісти про свою зустріч з єдинорогом, але він стримався і просто сказав:

— Бачив. Дуже шляхетна тварина.

— Єдинороги — місячні створіння, — повідомив кучер. — Я ще жодного з них не бачив. Але чув, що вони виконують доручення Місяця. Ми будемо біля гір завтра ввечері. Сьогодні, як зайде сонце, я збираюся влаштувати перепочинок. Якщо хочеш, можеш спати в кареті; сам я ляжу біля багаття.

Голос його не змінився, але Трістран несподівано чітко усвідомив, що супутник чогось боїться. Боїться аж до глибини душі.

Тієї ночі серед гірських вершин попереду спалахували блискавки. Трістран спав на шкіряному сидінні карети, поклавши під голову мішок вівса; сон був про привидів, місяць і зорі.

Дощ почався удосвіта, раптовий і сильний, неначе небеса ураз перетворилися на воду. Гори сховалися у густих сірих хмарах. Трістран і господар карети під дощем запрягли коней і вирушили вперед. Дорога йшла вгору, тож коні крокували повільно.

— Йди всередину, — порадив Трістранові кучер. — Навіщо нам обом мокнути?

На них були дощовики з промасленої шкіри, знайдені під сидінням.

— Щоб промокнути сильніше, ніж зараз, — відповів Трістран, — мені залишилося хіба що стрибнути в річку. Краще вже я посиджу з вами. Хтозна, може, якраз зайва пара очей і рук нас врятує.

Його супутник усміхнувся, стираючи воду з очей і рота холодною мокрою рукою.

— Ти дурень, хлопче. Але дуже тобі дякую.

Намотавши поводи на ліву руку, він подав праву Трістранові.

— Мене звуть Праймус. Лорд Праймус.

— А я Трістран. Трістран Торн, — відповів хлопець, відчуваючи, що ця людина вже заслужила право знати його справжнє ім’я.

Вони потисли один одному руки. Дощ пускався дедалі сильніше, коні ледве пленталися вперед, бо дорога перетворилася на струмок. Пелена зливи оповила все навколо, наче густий туман.

— Є один чоловік, — кричав крізь зливу і вітер лорд Праймус. — Він високий, трохи схожий на мене, але худорлявий. На ворона схожий. Очі в нього байдужі і порожні, але крізь них дивиться смерть. Його звуть Септімус, бо він сьомий син нашого батька. Якщо ти колись його побачиш, біжи і ховайся. Його цікавлю тільки я, але він не вагаючись уб’є й тебе, якщо ти станеш на заваді. Або спробує використати тебе, щоб мене вбити.

Шалений порив вітру налив Трістранові за шию цебро води.

— Схоже, він — небезпечна людина, — відповів Трістран.

— Він — найнебезпечніша людина, яку ти можеш зустріти.

Трістран мовчки вдивлявся в дощову темряву. Густішали сутінки, дорогу було видно дедалі гірше. Праймус знову заговорив:

— Якщо хочеш знати мою думку, у цій грозі є щось неприродне.

— Неприродне?

— Або більш-ніж-природне. Надприродне, навіть так скажу. Сподіваюся, десь по дорозі ми надибаємо корчму. Коням потрібен відпочинок, та і я не відмовився б од сухого ліжка і гарячого вина. І від хорошої вечері.

Трістран прокричав, що згоден. Вони сиділи поряд і промокали дедалі сильніше. Хлопець думав про зірку і про єдинорога. Напевно, вона зараз теж змерзла і промокла. Він переживав за її зламану ногу, хвилювався, чи не боляче їй від тривалої їзди верхи. Він картав себе і почувався страшенно винним.

— Я — найнещасніша людина на світі, — зізнався він лордові Праймусу, коли вони спинилися, щоб нагодувати коней підмоченим вівсом.

— Ти молодий і закоханий, — відказав Праймус. — За таких умов кожен хлопець стає найнещаснішим на світі.

Трістран здивувався, звідки лорд Праймус здогадався про його почуття до Вікторії Форестер. Враз він уявив, як сидітиме біля каміна й розповідатиме їй про свої пригоди, коли повернеться додому; але чомусь усі його пригоди видавалися посередніми.

Схоже, сутінки того дня почали спускатися ще на світанку — небо було вже майже чорне. Дорога піднімалася ще вище. Дощ ненадовго вщух, а потім уперіщив з подвоєною силою.

— Це там щось світиться, чи мені здається? — запитав Трістран.

— Нічого не бачу. Може, це були якісь болотні вогні, або блискавка сяйнула, — пробурмотів Праймус. Дорога різко повернула, і він признався: — Ні, на щастя, я помилявся. Щось-таки світиться. Ти мав рацію, хлопче. Але у цих горах чигає небезпека. Сподіватимемося, що це не вороги.

Відчувши, що до мети недалеко, коні рвонули вперед з новими силами. Спалах блискавки яскраво осяяв ущелину і круті схили гір обабіч дороги.

— Пощастило! — вигукнув Праймус гучним басом. — Це корчма!