Зоряний пил

Розділ десятий Зоряний пил

Хтось мудрий сказав, що випустити з уваги щось вагоме і очевидне часом так само легко, як щось дрібне і незначуще — при цьому вагомі речі, випущені з уваги, можуть призвести до великих неприємностей.

Трістран Торн наблизився до проходу крізь мур з Чарівної Країни — удруге з моменту свого зачаття вісімнадцять років тому. Поряд із ним шкутильгала зірка. Хлопцеві аж голова йшла обертом від запахів і звуків рідного села, а серце часто билося в грудях. Він ввічливо кивнув вартовим обабіч проходу, впізнавши їх обох. Один з них був Вайстен Піппін — хлопець, що ліниво переминався з ноги на ногу і сьорбав з кухля якийсь напій — мабуть, найкращий ель пана Броміоса. Колись вони з Трістраном вчилися в одному класі, хоча ніколи не товаришували. Старшим вартовим, що роздратовано гриз мундштук люльки, виявився колишній начальник Трістрана з крамниці «Мандей і Браун» — Джером Емброуз Браун, есквайр. Вартові стояли спиною до Трістрана й Іванни, і дивилися виключно в бік селища, наче вважали за гріх навіть саму думку підглянути за приготуваннями, що відбувалися на ярмарковій луці.

— Доброго вечора, Вайстене і пане Браун, — ввічливо привітався Трістран.

Обоє вартових витріщилися на нього. Вайстен аж пиво на куртку розлив. Пан Браун схвильовано виставив уперед кийок, націливши його Трістранові в груди. Вайстен Піппін поставив на землю кухоль з елем, підхопив палицю і перегородив нею пролом.

— Стій де стоїш! — звелів пан Браун, погрозливо розмахуючи дрючком, ніби Трістран, мов дикий звір, міг кинутися на нього будь-якої миті.

Трістран розсміявся.

— Ви що, не впізнали мене? Та це ж я, Трістран Торн.

Але пан Браун, старший з двох вартових, навіть не подумав опустити кийка. Він оглянув Трістрана з голови до ніг, від зношених черевиків до кошлатої зачіски. Нарешті його несхвальний погляд зупинився на засмаглому обличчі хлопця, і пан Браун фиркнув.

— Навіть якщо ти й насправді той нікчема Торн, — повідомив він, — я не бачу причини пропускати вас на той бік. Ми тут, врешті-решт, мур охороняємо.

Трістран кліпнув очима.

— Я теж не раз охороняв мур, — сказав він, — і добре знаю, що обмежень на прохід через мур з цього боку немає. Правила стосуються лише тих, хто йде з боку селища.

Пан Браун повільно кивнув, і промовив дуже повільно, наче звертаючись до ідіота:

— Якщо ти й справді Трістран Торн — а я допускаю таку можливість лише теоретично, адже Трістран Торн виглядав зовсім інакше, та й говорив трохи по-іншому — то чи багато ти пам’ятаєш випадків за усе твоє життя, щоб люди приходили з боку луки?

— Я про такі не чув, — визнав Трістран.

Пан Браун усміхнувся — точнісінько так само, як тоді, коли за п’ятихвилинне запізнення віднімав від його зарплатні півдня роботи.

— Правильно, — підтвердив він. — Таких правил не було, тому що такого ніколи не відбувалося. Ніхто ніколи не приходив звідти, і не прийде — принаймні поки я стою на варті. А тепер йди звідси, поки я тобі дрючком голову не вирівняв.

Трістран був приголомшений.

— Якщо ви вважаєте, що я пройшов через… усе те, через що довелося пройти, і тепер мене зупинить якийсь зарозумілий скнара-бакалійник з хлопцем, що списував у мене на історії… — почав він, але Іванна поклала йому руку на плече і сказала:

— Трістране, не треба. Ти не повинен битися з власним народом.

Хлопець нічого не відповів. Він мовчки розвернувся, і вони разом із зіркою пішли через луку. Навколо вирувала метушня: люди і загадкові створіння ставили ятки, розвішували прапори, возили возиками якісь вантажі. Раптом на Трістрана накотилася хвиля якогось сильного почуття — чогось схожого на ностальгію за батьківщиною. Але це була змішана ностальгія: з одного боку, йому хотілося додому, з іншого — він з відчаєм починав усвідомлювати, що, можливо, його справжня батьківщина тут. Серед тутешнього народу він почувався значно природніше, ніж спілкуючись із мешканцями Стіни, що ходили у шерстяних куртках і черевиках, підбитих цвяхами.

Вони з Іванною зупинилися, спостерігаючи, як маленька жіночка, завтовшки майже така ж, як заввишки, важко трудиться, ставлячи ятку. Хоч Трістрана ніхто не просив, він підійшов і почав їй допомагати — носив з воза до ятки важенні ящики, ліз по драбині на дерево, щоб розвішати на гілках різнобарвні прапорці, розпаковував і розставляв на прилавку важкі скляні карафки і глечики з різнобарвним димом, закриті срібними корками і запечатані сріблястим воском. Поки вони з продавчинею працювали, Іванна сіла на пеньок і заспівала своїм високим, чистим голосом кілька зоряних пісень — а потім і звичайних, почутих від людей під час подорожі.

Трістран з маленькою жіночкою закінчили приготування до завтрашнього ярмарку вже при світлі ліхтарів. Продавчиня наполягала на тому, щоб вони з нею повечеряли. Іванні насилу вдалося переконати господиню, що вона не голодна, а Трістран з апетитом з’їв усе запропоноване. Ба більше: хоч зазвичай хлопець був до такого не схильний, він випив мало не всю карафу десертного вина, переконуючи, що воно смакує як виноградний сік і нітрохи не п’янить. Та коли опасиста жіночка запропонували їм переночувати в неї за возом, Трістран вже поволі засинав п’яним сном.

Ніч була ясна і холодна. Зірка сиділа поряд з тим, хто колись узяв її в полон, а потім став їй супутником — і розуміла, що за цей час кудись поділася вся ненависть до нього. Спати дівчині не хотілося.

Позаду в траві щось зашаруділо. Це підійшла темноволоса жінка — тепер вони вдвох дивилися, як Трістран спить.

— Він таки чимось схожий на садову соню, — всміхнулася темноволоса. Вуха у неї були загострені, схожі на котячі. Вона здавалася не набагато старшою за самого Трістрана.

— Часом я думаю: відьма перетворює людей на тварин випадково, чи просто знаходить і вивільняє нашу тваринну суть? Можливо, в моїй натурі є щось від яскравої співочої пташки. Я чимало про це міркувала, але так і не прийшла до єдиного висновку.

Трістран щось пробурмотів крізь сон, перевернувся на інший бік і стиха захропів.

Жінка обійшла навколо Трістрана і сіла поряд.

— Схоже, в нього добре серце, — сказала вона.

— Так, — кивнула зірка. — Мені теж так здається.

— Я повинна тебе застерегти, — сказала темноволоса жінка. — Якщо ти залишиш Чарівну Країну і опинишся… у тамтешньому краю, — тут вона махнула рукою, з зап’ястя якої звисав ланцюжок, у бік Стіни, — ти, наскільки я розумію, відразу перетворишся на те, чим тобі належить бути у їхньому світі — на холодний мертвий предмет, що впав з неба.

Зірка здригнулася, але нічого не сказала. Натомість вона простягнула руку над Трістраном і торкнулася срібного ланцюжка, що звисав із зап’ястя співрозмовниці, спускався до її ноги, а потім зникав десь у кущах.

— З часом до нього звикаєш, — пояснила жінка.

— Це справді так? Щось не віриться.

Фіалкові очі зустрілися з блакитними, після чого жінка відвела погляд.

— Ні.

Зірка відпустила ланцюжок.

— Знаєте, спочатку цей хлопець і мене на такий ланцюг посадив. Потім звільнив, і я від нього втекла. Але він відшукав мене і зв’язав зобов’язанням, яке для мого народу міцніше за будь-які ланцюги.

По луці майнув квітневий вітер і одним довгим подихом розворушив листя на кущах і деревах. Жінка з котячими вушками відкинула з обличчя чорне хвилясте пасмо і сказала:

— Але тебе зв’язує ще одне зобов’язання, правильно? Ти носиш із собою щось, що тобі не належить, і повинна віддати законному власникові.

Зірка стисла губи.

— Хто ви? — запитала вона.

— Я ж тобі казала. Я була пташкою у фургоні, — відповіла жінка. — Я знаю, хто ти насправді, я знаю, чому відьма не помітила твоєї присутності. Я також знаю, хто тебе шукає і навіщо ти їй потрібна. І ще я знаю, звідки взявся топаз, який ти носиш на поясі на срібному ланцюзі. Знаючи все це, і враховуючи, хто ти така, я й виснувала про це зобов’язання.

Жінка схилилася і витонченими пальцями прибрала волосся з Трістранового обличчя. Той ніяк не відреагував.

— Схоже, я вам не вірю і не довіряю, — промовила зірка. На дереві над ними крикнув нічний птах. Його голос самотньо завис у темряві.

— Я бачила топаз в тебе на поясі, ще коли була в подобі пташки, — пояснила жінка, встаючи на ноги. — Я помітила його, коли ти купалася в річці, і відразу впізнала.

— Як це? — запитала Іванна. — Як ви могли його впізнати?

Проте темноволоса жінка замість відповіді похитала головою і пішла, кинувши останній погляд на хлопця, що спав у траві. Наступної миті вона зникла у нічній темряві.

Неслухняне пасмо волосся знову впало Трістранові на обличчя. Зірка нахилилася і ніжно відхилила його вбік, але не поспішала забрати пальці зі щоки. А Трістран все спав.

Щойно настав світанок, Трістрана розбудив величезний борсук, що ходив на задніх лапах, одягнений в поношений шовковий халат. Він сопів у хлопця над вухом, поки той не розплющив очі, а тоді офіційним тоном запитав:

— Ви з Торнів? Трістран, чи не так?

— Ге? — відгукнувся Трістран. В роті в нього був якийсь неприємний смак. Язик обклало, хотілося пити. А також хотілося ще хоч кілька годин поспати.

— Про вас запитували, — сповістив борсук. — На проході крізь мур. Схоже, з вами хоче поговорити якась юна леді.

Трістран тут же сів, широко всміхаючись, і взяв зірку за плече. Та розкрила сонні блакитні очі й запитала:

— Що?

— Добра звістка, — повідомив Трістран. — Пам’ятаєш про Вікторію Форестер? Я, можливо, згадував її ім’я раз чи два під час наших мандрів.

— Так, — відгукнулася зірка. — Можливо, згадував.

— Так от, — продовжував Трістран, — я зараз йду з нею побачитися. Вона чекає біля переходу на той бік муру.

Він помовчав.

— Слухай… Певно, буде краще, якщо ти поки побудеш тут. Не хотілося б збивати її з пантелику.

Зірка перевернулася на інший бік, прикрила голову рукою і нічого не відповіла. Трістран подумав, що вона вирішила ще трохи поспати. Він узувся в черевики, вмився і прополоскав рота джерельною водою, а потім стрімголов побіг до селища.

Цього разу біля проходу крізь мур вартували преподобний Майлз, парафіяльний священик Стіни, і пан Броміос, корчмар. Між ними, обернувшись спиною до луки, стояла якась дівчина.

— Вікторія! — захоплено гукнув Трістран; але дівчина обернулася, і виявилося, що це зовсім не Вікторія Форестер (у котрої, як він з полегшенням пригадав, були сірі очі. То он вони які — сірі! І як він міг забути?). Хто така ця дівчина в капелюшку і шалі, Трістран сказати не міг; але щойно вона його побачила, в її очах заблищали сльози.

— Трістране! — сказала дівчина. — Це справді ти, як вони й казали! Ой, Трістране, ну як ти міг? Ну хіба ж так можна?

Тут хлопець нарешті зрозумів, хто ця дівчина, що йому дорікає.

— Луїза? — звернувся він до сестри. І додав: — Ти так виросла, поки мене не було! Була малим дівчиськом, а стала справжньою леді!

Луїза схлипнула, витягнула з рукава льняну мереживну хустинку і шумно висякалася.

— А ти, — сказала вона братові, промокаючи хустинкою вологі щоки, — перетворився на справжнього цигана, чорного і кошлатого! Та все ж таки ти виглядаєш добре, і мене це тішить. То ходімо вже, — нетерпляче махнула рукою дівчина, запрошуючи його перейти на той бік.

— Але ж мур… — невпевнено заперечив Трістран, насторожено поглядаючи на священика і корчмаря.

— А, ти про це! Учора, коли Вайстен з паном Брауном скінчили варту і прийшли до «Сороки», Вайстен почав хвалитися, що вони не пропустили якогось обідранця, який назвався тобою — себто, тебе. Щойно ця новина дійшла до тата, він негайно прийшов до «Сороки», і таких суворих слів їм наговорив, що мені аж не вірилося.

— Одні казали, що тебе слід пустити до селища вже сьогодні вранці, — сказав священик, — інші пропонували почекати до полудня.

— Але сьогодні нікого з тих, хто не хотів тебе пропускати, на варті немає, — сказав пан Броміос. — Це було не так просто влаштувати, тим паче з огляду на те, що сьогодні я мав займатися яткою з напоями. Тим не менш, я радий, що ти повернувся. Проходь.

Він простягнув Трістранові руку, а той охоче її потиснув. Так само вони привіталися зі священиком.

— Трістране, — сказав преподобний, — думаю, за свою подорож ти бачив чимало дивних речей.

— Мабуть, так, — погодився Трістран, трохи замислившись.

— Ти маєш зайти до мене в гості, — сказав священик. — Поп’ємо чаю, а тим часом ти мені детально про все розповіси. Звичайно, коли матимеш вільну хвилину. Ге?

Трістран кивнув. Він завжди ставився до священика з пошаною, тому не міг не погодитися.

Луїза театрально зітхнула і поспішила до «Сьомої сороки». Трістран наздогнав її, і вони пішли поряд.

— Я такий радий знову тебе бачити, сестро, — сказав він.

— Але ж ми напереживалися за тебе, — сердито відгукнулася дівчина, — через ці твої дурноверхі мандри. Ти ж навіть не розбудив мене, щоб попрощатися! Батько дуже непокоївся. На Різдво, коли ми доїли гусака і пудинг, батько налив усім портвейну і підняв тост за друзів, які не з нами. Мама одразу в плач, наче дитина, тоді заплакала і я, а потім і тато висякався у свою найкращу носову хустинку. Бабуся і дідусь Гемпстоки наполягли, щоб ми відкрили різдвяні несподіванки і обмінялися святковими побажаннями, але від цього зробилося тільки гірше. Одним словом, Трістране, зіпсував ти нам Різдво.

— Вибач, — сказав Трістран. — А зараз який в нас план? Куди ми йдемо?

— До «Сьомої сороки», — відповіла Луїза, — я думала, це очевидно. Там чекає одна людина, якій треба з тобою поговорити. Пан Броміос дозволив вам зустрітися у його вітальні.

Більше по дорозі до корчми вона й слова не промовила.

У корчмі Трістран побачив безліч знайомих облич; поки він йшов крізь натовп, люди кивали йому — хтось з усмішкою, а хтось без. Вони з Луїзою піднялися до входу в особисті апартаменти пана Броміоса. Дерев’яні дошки скрипіли під їхніми ногами.

Луїза уважно дивилася на брата. Раптом її губи затремтіли, і на превелике Трістранове здивування, вона обійняла його так міцно, що мало не вдушила. Після цього сестра мовчки побігла вниз.

Трістран постукав у двері вітальні й увійшов. Кімната була прикрашена безліччю дивовижних предметів — переважно старовинними статуетками і глиняними горщиками. На стіні висіла палиця, обплетена майстерно викуваним металічним листям плюща. Прикраси — єдине, що відрізняло цю вітальню від кімнати першого-ліпшого холостяка, котрому бракує часу на відпочинок. З меблів тут була канапа, невисокий стіл, на якому лежав зачитаний том проповідей Лоренса Стерна в шкіряній палітурці. В кутку стояло фортепіано. А ще тут було кілька шкіряних крісел, в одному з яких сиділа Вікторія Форестер.

Трістран розправив плечі, поволі підійшов до дівчини і опустився перед нею на одне коліно, як колись серед багнюки на дорозі.

— Ой, ну не треба, — збентежено сказала Вікторія. — Встань, будь ласка. Може б ти сів? Он у те крісло, наприклад? Ось, так краще.

Вранішнє світло, що пробивалося крізь фіранки, сяяло у каштановому обличчі Вікторії, підсвічуючи її обличчя золотом.

— Це ж треба, — сказала вона, — ти так змужнів. А твоя рука… Що трапилося з рукою?

— Обпікся, — пояснив Трістран. — Об вогонь.

Вікторія нічого не відповіла, лише мовчки дивилася на нього.

Потім, відкинувшись у кріслі, почала щось розглядати — чи то палицю на стіні, чи то якусь із вишуканих статуеток. Нарешті дівчина заговорила:

— Я багато що повинна тобі сказати, Трістране. І це буде нелегко. Я буду дуже вдячна, якщо ти спершу вислухаєш мене, не перебиваючи. Отже… По-перше — і це найважливіше — я маю перед тобою вибачитися. Адже через мою необачність і дурість ти вирушив у небезпечні мандри. Я думала, ти жартував… ні, навіть не так. Я вважала тебе хлопчиськом-боягузом, який ніколи не наважиться виконувати жодну зі своїх вишуканих і безглуздих обіцянок. Лише через кілька днів після того, як ти зник, я почала розуміти, що ти говорив серйозно. Але було вже пізно. Мені довелося з цим жити… щодня думаючи… що я, можливо, послала тебе на смерть.

Вікторія говорила, дивлячись перед себе, і Трістранові здалося — а невдовзі він вже був у цьому впевнений — що за час його відсутності дівчина прокрутила цю промову в голові щонайменше сотню разів. Ось чому вона попросила його не перебивати: навіть заздалегідь дібрані слова давалися Вікторії Форестер нелегко, а якби все раптом пішло не за сценарієм, вона б просто не витримала.

— Я поставилася до тебе несправедливо, бідолашний хлопчику на побігеньках… Втім, ти ж більше не хлопчик на побігеньках, правда?.. Я думала, твої обіцянки — дурниця, не сприймала їх серйозно.

Вона ненадовго замовкла, вхопившись за дерев’яні підлокітники. Пальці стислися так сильно, що кісточки на них спершу порожевіли, а потім побіліли.

— Тепер, Трістране Торн, запитай мене, чому я відмовилася поцілувати тебе того вечора.

— Ти мала повне право мені відмовити, — відповів Трістран. — Я не для того повернувся, щоб засмутити тебе, Віккі. І зірку не для того знайшов.

Вікторія схилила голову набік.

— То ти таки знайшов зірку, яка тоді впала?

— О, так, — відказав хлопець. — Втім, зірка не тут — я залишив її на луці. Але твоє прохання виконав.

— Тоді зараз виконай ще одне моє прохання. Запитай, чому я не поцілувала тебе того вечора. Адже раніше ми вже цілувалися.

— Добре, Віккі. То чому ж ти не поцілувала мене того вечора?

— А тому, — відповіла вона з величезним полегшенням, — що за день до того, як ми з тобою побачили у небі зірку, Роберт попросив мене вийти за нього заміж. Того вечора, коли ми зустрілися, я зайшла до крамниці в надії з ним побачитися і сказати, що я приймаю його пропозицію, що йому залишається тільки попросити моєї руки в батька.

— Роберт? — перепитав Трістран. В нього аж у голові запаморочилося.

— Роберт Мандей. Власник крамниці, у котрій ти працював.

— Пан Мандей? — луною відгукнувся Трістран. — Ти — і пан Мандей?

— Саме так.

Вікторія нарешті поглянула на нього.

— А ти сприйняв мої слова серйозно і пішов казна-куди, щоб знайти мені зірку. Я щодня почувалася винною, картала себе за скоєну дурницю. Адже я пообіцяла тобі свою руку, якщо ти повернешся із зіркою. Часом я навіть не знала, чого більше боюся: що ти загинеш у Тамтешньому Краю через кохання до мене, чи того, що таки здійсниш свій божевільний задум і повернешся з зіркою, щоб взяти мене за дружину. Звичайно, багато хто переконував мене не перейматися. Мовляв, тобі на роду було написано піти у Тамтешній Край — така вже твоя натура, адже врешті-решт ти звідти родом. Але глибоко в душі я розуміла, що вчинила неправильно, і що одного дня ти повернешся, щоб зі мною одружитися.

— А ти кохаєш пана Мандея? — запитав Трістран, вихоплюючи з довгої й заплутаної промови єдину зрозумілу нитку.

Вікторія ствердно кивнула і підняла голову — Трістран бачив її миле підборіддя.

— Але я дала тобі слово, Трістране, і збираюся його дотримати. Ми говорили про це з Робертом. Я відповідаю за всі випробування, через які ти пройшов, навіть за твою бідолашну обпечену руку. Якщо ти цього хочеш — я твоя.

— Чесно кажучи, — відгукнувся хлопець, — я думаю, за свої вчинки відповідаю я сам, а не ти. І я ні про що не шкодую, хоч інколи й сумував за м’яким ліжком, і на лісових сонь тепер навряд чи зможу дивитися так, як раніше. Але ти, Віккі, не обіцяла мені своєї руки, якщо я повернуся до тебе з зіркою.

— Та невже?

— Ні. Ти обіцяла дати мені усе, що я забажаю.

Вікторія Форестер різко виструнчилася, спрямувавши погляд у підлогу. На її блідих щоках спалахнув рум’янець, немов від ляпасів.

— Якщо я правильно тебе зрозумію… — почала вона, але Трістран її перебив:

— Ні. Навряд чи ти мене розумієш. Ти обіцяла зробити усе, що я забажаю?

— Так.

— Тоді… — хлопець трохи замислився. — Тоді я бажаю, щоб ти вийшла заміж за пана Мандея. Бажаю, щоб ви одружилися якнайскоріше — вже цього тижня, якщо вдасться усе так швидко влаштувати. А ще я бажаю, щоб вам було добре разом, щоб ви досягли вершин подружнього щастя.

Вікторія зітхнула з величезним полегшенням. Вона подивилася на Трістрана.

— Ти це серйозно?

— Виходь за нього заміж з мого благословення, і вважатимемо нашу угоду виконаною, — підтвердив Трістран. — Думаю, зірка мене підтримає.

У двері вітальні постукали.

— Там у вас все гаразд? — запитав чоловічий голос.

— Так, все чудово, — відгукнулася Вікторія. — Роберте, заходь. Ти ж пам’ятаєш Трістрана Торна?

— Добридень, пане Мандей, — привітався Трістран і потис його спітнілу руку. — Наскільки я розумію, ви невдовзі одружуєтеся. Прийміть мої вітання.

Пан Мандей усміхнувся. Усмішка вийшла не дуже природною, немов він скривився від зубного болю. Пан Мандей подав руку Вікторії, і вона встала з крісла.

— Якщо хочете поглянути на зірку, пані Форестер… — почав Трістран, але дівчина похитала головою.

— Я дуже рада, що ви повернулися додому живим, пане Торн. Сподіваюся, ви прийдете до нас на весілля?

— З величезним задоволенням, — відповів Трістран, хоча не був певен, чи справді це так.

Звичайного дня у «Сьомій сороці» просто не могло бути стільки відвідувачів. Але зараз був ярмарок, тож корчма була вщерть набита. Мешканці й гості Стіни наминали величезні порції битків з баранини, бекону, грибів, яєчні й кров’янки.

Дунстан Торн чекав на сина. Ледве вгледівши Трістрана, він встав, підійшов до нього і мовчки поплескав по плечу.

— Ти таки повернутися цілим і неушкодженим, — з гордістю у голосі промовив він.

Трістран зрозумів, що встиг неабияк вирости за час мандрів: він пам’ятав батька більшим.

— Добридень, тату, — сказав він. — Не зовсім неушкодженим — трохи руку обпік.

— Удома на фермі мама приготувала тобі сніданок, — повідомив Дунстан.

— Сніданок мені зараз не завадить, — погодився Трістран. — І знову побачити маму, звісно ж, хочеться. А ще нам треба з тобою поговорити.

Дещо зі сказаного Вікторією Форестер досі не йшло йому з думки.

— Ти зробився вищим, — сказав батько, — а ще тобі конче потрібно зайти до перукаря.

Він допив свій кухоль, і разом з сином вийшов з «Сьомої сороки» на свіже вранішнє повітря.

Двоє Торнів подолали перелаз біля одного з Дунстанових полів. Вони йшли через луку, де Трістран в дитинстві часто бавився. Саме тут він підняв питання, яке вже давно його хвилювало — питання про своє народження. Батько намагався відповісти якомога чесніше. Дорога на ферму була довгою, і він встиг розповісти цілу історію, схожу на казку про події сивої давнини. Це була історія про кохання.

Вони прийшли до колишнього Трістранового дому, де його зустріла сестра, а в печі й на столі парував сніданок, з любов’ю приготований жінкою, яку хлопець завжди вважав за свою матір.

Розставивши на прилавку останні кришталеві квіточки, пані Семела обвела ярмарок неприязним поглядом. Вже минув полудень, потрохи починали з’являтися перші відвідувачі. До її ятки не підійшов ще ніхто.

— Кожні дев’ять років їх дедалі меншає, — пробурмотіла вона. — Запам’ятай моє слово: невдовзі цей ярмарок відійде в історію. Є у світі інші торжища, інші ярмарки — я навіть не сумніваюся. А цьому скоро кінець. Ще років сорок-п’ятдесят, шістдесят від сили — і все.

— Можливо, — відгукнулася служниця з фіалковими очима. — Але для мене це вже неістотно. Сьогоднішній ярмарок — останній, у якому я беру участь.

Стара витріщилася на неї.

— А я думала, що давно вибила з тебе нахабство.

— Це не нахабство, — сказала рабиня. — Ось погляньте.

Вона підняла срібний ланцюжок, що тримав її в неволі. Ланцюжок виблискував у сонячному світлі — але вочевидь був тоншим, прозорішим, ніж раніше. Подекуди здавалося, що він зроблений не зі срібла, а з диму.

— Що ти зробила? — запитала жінка зі слиною на губах.

— Нічого. Нічого нового за вісімнадцять років. Я зобов’язана бути твоєю рабинею до того дня, коли Місяць втратить свою дочку, якщо це станеться на тижні, коли зійдуться два понеділки. А отже, термін моєї служби майже скінчився.

Минула третя година. Зірка сиділа на траві неподалік ятки, де пан Броміос продавав вино, ель і закуски. Вона не відривала погляду від проходу крізь мур і від селища, що лежало за ним. Раз у раз господарі ятки пропонували їй покуштувати вина, елю чи масних ковбасок — і щоразу Іванна відмовлялася.

— Чекаєте на когось, дорогенька? — звернулася до неї чарівна дівчина.

— Не знаю, — сказала зірка. — Можливо.

— На хлопця, я правильно здогадуюся? Такого ж милого, як і ви?

— Певною мірою, так, — кивнула зірка.

— Я Вікторія, — представилася дівчина. — Вікторія Форестер.

— А мене Іванною звуть.

Зірка уважно обвела Вікторію поглядом, з голови до ніг і з ніг до голови.

— То значить, ви і є Вікторія Форестер? Про вас йде добра слава.

— Це ви про весілля? — запитала Вікторія, сяючи від гордості й задоволення.

— Весілля? — перепитала Іванна. Вона намацала рукою топаз на талії і стисла його. Потім подивилася в напрямку проходу через мур і прикусила губу.

— Бідолашна! Який же він негідник, що примушує вас стільки чекати! — поспівчувала Вікторія Форестер. — Чом би вам не сходити на той бік і не пошукати його?

— Тому що… — почала зірка і раптом затнулася. — Еге ж, мабуть, так і зроблю.

По небу над головою мчали сірі й білі смуги хмар. Лише подекуди між ними проглядалися клапті блакиті.

— Шкода, що Місяця не видно, — зітхнула Іванна. — Я б спершу попрощалася.

І вона незграбно звелася на ноги.

Але Вікторія не збиралася так просто відпускати від себе нову подругу. Вона продовжувала щебетати про те, як у церкві оголошують імена наречених, про дозволи на шлюб, і про надзвичайні дозволи, які видає тільки архієпископ, і про те, як їй пощастило, що Роберт знайомий з архієпископом. Схоже, весілля мало відбутися через шість днів, опівдні.

Потім Вікторія покликала респектабельного джентльмена з сивиною на скронях, котрий курив сигару і усміхався так, наче в нього боліли зуби.

— А от і Роберт, — повідомила вона. — Знайомся, Роберте, це Іванна. Вона чекає на свого хлопця. Іванно, це Роберт Мандей. А наступної п’ятниці, рівно опівдні, я стану Вікторією Мандей. Можливо, любий, ти міг би використати у весільній промові каламбур — мовляв, цієї п’ятниці зійшлися разом двоє Мандеїв, два Понеділки!

Пан Мандей затягнувся сигарою, випустив хмаринку диму і сказав нареченій, що візьме цю ідею до уваги.

— То значить, — запитала Іванна, обережно добираючи слова, — ви не виходите заміж за Трістрана Торна?

— Ні,— відповіла Вікторія.

— О… це добре, — сказала зірка, знову сідаючи на траву.

Коли через кілька годин Трістран пройшов крізь мур, зірка сиділа на тому ж місці. Здавалося, він був трохи збентежений, але побачив Іванну — і його обличчя відразу просвітліло.

— Знову привіт, — сказав він, допомагаючи їй піднятися на ноги. — Добре провела час, поки мене чекала?

— Не дуже, — відповіла вона.

— Вибач, будь ласка. Мабуть, треба було запросити тебе з собою до селища.

— Ні, — відповіла зірка. — Не треба було. Я можу залишатися живою лише в межах Чарівної Країни. Потрапивши до твого світу, я перетворюся на щербатий шматок заліза, що впав з небес.

— Але ж я мало не взяв тебе з собою! — з жахом промовив Трістран. — Я навіть спробував це зробити учора ввечері.

— Так, — відповіла зірка. — І це ще раз доводить, що ти дурень, невіглас і телепень.

— Бовдур, — підказав Трістран. — Зазвичай ти називала мене бовдуром. І ще йолопом.

— Що ж, ти — усе перелічене і навіть гірше. Чому ти змусив мене так довго чекати? Я вже думала, з тобою щось трапилося.

— Вибач. Більше я тебе ніколи не залишу.

— Авжеж, — серйозно і впевнено промовила вона. — Не залишиш.

Трістран узяв її за руку, і вони разом пішли по луці. Налетів вітер — він надимав намети і тріпав прапорці. Потім полився холодний дощ. Трістран з зіркою сховалися під навісом книжкової ятки — там вже зібралося чимало людей і створінь. Власникові ятки довелося пересунути книжкові полиці ближче, щоб вони не змокли.

— У неба вітер в голові, ти його не слухай: спершу сухо, потім дощ, потім знову сухо, — промовив до Трістрана й Іванни якийсь джентльмен у чорному капелюсі. Він саме купував якусь невеличку книжечку у шкіряній палітурці.

Трістран усміхнувся і кивнув. Дощ вже вщухав, і вони з Іванною вийшли.

— От тобі й маєш подяку, — зітхнув джентльмен у циліндрі, звертаючись до продавця. Той уявлення не мав, про що мова, і нітрохи цим не переймався.

— Я попрощався з родиною, — на ходу повідомив Трістран зірці. — 3 батьком, з мамою — чи, точніше, з батьковою дружиною — і з сестрою Луїзою. Більше до селища, мабуть, не повертатимусь. Тепер нам треба розібратися, як повернути тебе на небо. Можливо, і я до тебе приєднаюся.

— Там, на небі, тобі не сподобається, — запевнила Іванна. — Отже… Наскільки я розумію, ти не одружуєшся з Вікторією Форестер.

— Правильно розумієш, — кивнув Трістран.

— Я з нею познайомилася, — повідомила зірка. — Ти знав, що вона носить дитину?

— Що? — вигукнув Трістран, глибоко вражений.

— Може, вона й сама ще не знає. Дитині усього місяць — чи два.

— Боже… А ти звідки знаєш?

Зірка лише знизала плечима.

— Знаєш, — сказала вона, — я дуже рада, що ти не одружуєшся з Вікторією Форестер.

— Я теж, — зізнався хлопець.

Знову починався дощ, але цього разу вони не намагалися від нього сховатися. Трістран міцно стис руку Іванни.

— Знаєш, — почала вона, — зірка і простий смертний…

— Тільки наполовину смертний, — запевнив Трістран. — Усі мої домисли про себе — про те, хто я такий — виявилися брехнею. Ну, майже брехнею. Ти навіть не уявляєш, наскільки вільно я тепер почуваюся.

— Ким би ти не був, — сказала Іванна, — я лише хотіла попередити, що в нас, напевно, ніколи не буде дітей. От і все.

Трістран довго дивився на зірку — а потім усміхнувся і мовчки поклав руки їй на плечі. Вони стояли лицем до лиця, дивлячись одне на одного.

— Просто хотіла, щоб ти знав, — сказала зірка, схиляючись до нього.

Вони цілувалися вперше. Йшов холодний весняний дощ, але зараз вони його не помічали. Трістранове серце радісно калатало у грудях, мовби намагаючись вирватися на свободу.

Поки вони цілувалися, Трістран розплющив очі, зустрівся поглядом з небесно-блакитними очима зірки і зрозумів, що та не збирається його відпускати.

Срібний ланцюжок перетворився на дим і туман. Якусь мить він висів у повітрі, а потім повіяв вітер — і не залишилося нічого.

— Ну ось, — сказала жінка з темним хвилястим волоссям, витягаючись, наче кицька, і усміхаючись. — За умовами закляття, термін моєї служби закінчено. Відтепер нас нічого не пов’язує.

Стара безпомічно на неї дивилася.

— І що ж мені тепер робити? Я стара, і вже не можу торгувати сама. І ось так візьмеш і покинеш мене? Безсовісна дурепа, нечупара!

— Твої проблеми мене не обходять, — відповіла колишня рабиня. — Мене більше ніколи не називатимуть нечупарою, рабинею, чи як завгодно ще. В мене є своє ім’я — я пані Уна, старша і єдина дочка вісімдесят першого лорда Штормгольда. Закляттю і зобов’язанням, що пов’язували мене з тобою, назавжди настав кінець. А зараз ти вибачишся переді мною і назвеш мене справжнім іменем; інакше я з величезною насолодою до кінця віку переслідуватиму тебе, знищуючи все, що тобі дороге, все, що залишилося від твого життя.

Кілька секунд вони дивилися одна на одну, а потім стара першою відвела погляд.

— Мушу вибачитися за те, що назвала вас нечупарою, пані Уно, — процідила вона, випльовуючи кожне слово, наче жменю гіркої тирси.

Пані Уна кивнула.

— Добре. Тепер, коли час моєї служби скінчився, я сподіваюся, ти добре заплатиш мені за роботу, — сказала вона. У цій справі — як і в будь-якій іншій — були свої правила.

Дощ йшов уривками. Він ненадовго вщух — якраз настільки, щоб люди вийшли зі своїх тимчасових укриттів — і знову полився їм на голови. Трістран та Іванна, мокрі й щасливі, сиділи біля багаття у різношерстій компанії людей та інших істот.

Трістран розпитував, чи не знали вони маленького кошлатого чоловічка — того, котрий зустрівся йому в мандрах. Він детально його описав. Кілька присутніх сказали, що справді колись його бачили, але на цьогорічному ярмарку — ні.

Руки хлопця, майже всупереч його волі, гралися мокрим волоссям зірки. Він сидів і дивувався, чому ж знадобилося так багато часу, щоб зрозуміти, наскільки вона йому небайдужа. Трістран сказав про це зірці. У відповідь вона назвала його ідіотом, а він заявив, що це найпрекрасніше слово, яким можна назвати чоловіка.

— Отже, куди ми подамося, коли кінчиться ярмарок? — запитав Трістран.

— Не знаю, — відказала зірка. — Але в мене залишилося ще одне невиконане зобов’язання.

— Справді?

— Так, — відповіла Іванна. — Пам’ятаєш топаз, який я тобі показувала? Я повинна віддати його законному власникові. Минулого разу, коли мені зустрівся можливий власник, корчмарка перерізала йому горло. Тому камінь досі в мене. Але я хотіла б його позбутися.

Над плечем хлопця почувся жіночий голос:

— Попроси в неї предмет, який вона на собі носить, Трістране Торн.

Він обернувся і зустрівся поглядом з фіалковими очима.

— Ви були пташкою у фургоні відьми, — сказав він жінці.

— Коли ти був лісовою сонею, синку, я була пташкою. Але тепер я знову в людській подобі, і час мого рабства назавжди скінчився. Попроси в Іванни те, що вона на собі носить. Ти маєш на це право.

Він обернувся до зірки.

— Іванно?

Та кивнула у відповідь, чекаючи, що буде далі.

— Іванно, ти віддаси мені те, що носиш?

Зірка виглядала спантеличено. Але, запустивши руку під плаття і трохи повозившись, дістала великий топаз на розірваному срібному ланцюзі.

— Він належав твоєму дідові, — пояснила Трістранові темноволоса жінка. А ти — останній нащадок чоловічої статі в роду Штормгольда. Надінь топаз на шию.

Трістран послухався. Варто було йому з’єднати кінці ланцюга, як вони враз зрослися, наче ланцюг ніколи й не рвався.

— Дуже гарний камінь, — нерішуче промовив Трістран.

— Це Камінь Влади Штормгольда, — повідомила мати. — Ніхто не заперечить, що саме ти маєш на нього право. Ти нашої крові, всі твої дядьки вже мертві. З тебе вийде чудовий лорд Штормгольда.

Трістран дивився на неї спантеличено.

— Але я не хочу бути ніяким лордом! Я взагалі не хочу нічим володіти — крім, хіба що, серця коханої.

Він узяв зірку за руку, приклав долонею до свого серця і усміхнувся.

Темноволоса жінка нетерпляче повела вушками.

— За майже вісімнадцять років, Трістране Торн, я ще жодного разу тебе ні про що не попросила. Це моє перше малесеньке прохання про невелику послугу — і ти відмовляєшся!.. Трістране Торн, це так, по-твоєму, треба ставитися до матері?

— Ні, мамо, — відповів Трістран.

— Добре, — трохи лагідніше продовжила вона. — Я вважаю, що вам, молоді люди, добре було б мати своє помешкання, а тобі, Трістране — якесь заняття. Якщо робота лорда тобі не підійде — ти зможеш її покинути. Ніхто не приковуватиме тебе до трону Штормгольда срібним ланцюгом.

Трістрана її слова цілком втішили, а Іванну — не дуже, бо вона знала, що ланцюги в світі бувають різні. Але вона також розуміла, що сперечатися з Трістрановою матір’ю на самому початку сімейного життя — не надто мудрий вибір.

— Чи можу я мати честь дізнатися ваше справжнє ім’я? — запитала Іванна, і враз стривожилася, чи не перебільшила з високим стилем. Але Трістранова мати гордовито виструнчилася, і зірка зрозуміла: ні, не перебільшила.

— Я — пані Уна зі Штормгольда, — відповіла жінка. Відкривши маленьку поясну сумочку, вона дістала скляну темно-червону троянду, що при світлі багаття здавалася майже чорною.

— Ось яку плату я отримала за шістдесят із гаком років служби, — повідомила вона. — Відьма мало не луснула від жадібності, але закон є закон, і якби вона не розрахувалася — позбулася б магічної сили і ще багато чого іншого. Я планую обміняти цю троянду на паланкін, щоб ми всі разом урочисто в’їхали до Штормгольда. Ох як же я скучила за Штормгольдом! Нам будуть потрібні носії, кінний ескорт, а ще, можливо, кілька слонів. Слони створюють таке потужне враження! Коли на чолі колони слон, то навіть не треба кричати «геть з дороги»…

— Ні, — відрізав Трістран.

— Ні? — перепитала мати.

— Ні, — повторив хлопець. — Ти собі можеш їхати на паланкіні, зі слонами, верблюдами і всім, чим забажаєш. А ми з Іванною поїдемо туди окремо, з такою швидкістю, як самі вирішимо.

Пані Уна перевела дихання, а Іванна зрозуміла, що не хоче бути присутньою під час цієї суперечки. Вона встала, сказала, що їй треба прогулятися — зовсім недалеко, і вона скоро повернеться. Трістран поглянув на неї благальними очима, але зірка похитала головою — мовляв, це твоя особиста битва, і перемогти у ній ти маєш самостійно.

Накульгуючи, вона пішла через ярмаркову напівтемряву і зупинилася біля ятки, з якої линула музика, аплодисменти, і звідки струменіло тепле медове світло. Зірка слухала музику і думала про своє. Раптом, важко накульгуючи, до неї підійшла згорблена сива стара, сліпа на одне око. Вона гукнула зірку, щоб поговорити.

— Про що? — запитала зірка.

Висушена роками до розмірів дитини, стара спиралася покрученими руками на палицю. Палиця була заввишки як вона сама. Витріщившись на зірку і здоровим, і сліпим оком, вона промовила:

— Я прийшла, щоб забрати твоє серце.

— Та невже? — запитала Іванна.

— О, так, — кивнула стара. — Воно вже одного разу майже було в моїх руках — там, у гірській ущелині, пам’ятаєш.

Згадавши про це, вона хрипло зареготала. З мішка, що висів у відьми за спиною, наче горб, стримів ріг кольору слонової кістки. Іванна відразу зрозуміла, де раніше бачила такий ріг.

— Значить, це були ви? — запитала вона крихітну стареньку. — Жінка з ножами?

— Еге ж, це була я. Але під час подорожі я розтринькала всю молодість, яку взяла з собою. Її, молодості, ставало дедалі менше з кожним магічним перетворенням, і тепер я старша, ніж будь-коли раніше.

— Тільки торкнися до мене бодай пальцем — і жалкуватимеш усе життя!

— Коли доживеш до моїх років, — зітхнула стара, — знатимешся на жалю значно краще, ніж тепер. Коли жалів безліч, вже немає значення, чи їх на один більше, чи на один менше.

Вона втягнула носом повітря. Її плаття колись було червоне, а нині, старе і залатане, зовсім вицвіло. На одному плечі була дірка, з-під якої виднівся чималий шрам; здавалося, йому вже не одна сотня років.

— Мене цікавить, чому відчуття перестали підказувати мені, де ти перебуваєш. Я бачу тебе зовсім слабо — наче тінь, примару. Спершу ти яскраво горіла. Вірніше, горіло твоє серце — воно світилося у моїй голові срібним вогнем. Після тієї ночі в корчмі вогонь затягнув серпанок, а тепер і зовсім зник.

Іванна усвідомила, що навіть трохи співчуває цьому створінню, яке хотіло її вбити. Вона сказала:

— Може, справа в тому, що серце, яке ти шукаєш, більше мені не належить?

Стара закашлялася. Все її тіло здригалося від глухих спазмів. Зірка терпляче почекала, поки це скінчиться, і пояснила:

— Я вже віддала своє серце.

— Хлопчиськові? Тому, що в корчмі був? З єдинорогом?

— Так.

— То знову забери його і віддай мені! Нам із сестрами воно значно потрібніше! Ми повернемо собі молодість і доживемо до нової епохи. А твій хлопчисько тільки розіб’є його, або розтратить даремно, або просто загубить. Усі вони такі.

— Одначе, — сказала зірка, — моє серце належить йому. Сподіваюся, сестри не сильно тебе сваритимуть, коли ти повернешся до них ні з чим.

Саме тоді підійшов Трістран, узяв Іванну за руку і кивнув старій.

— Про все домовлено, — сказав він. — Немає про що хвилюватися.

— А паланкін?

— Так, мати поїде на паланкіні. Я обіцяв їй, що рано чи пізно ми теж приїдемо до Штормгольда, але добиратися будемо самі, не поспішаючи. Думаю, нам варто купити пару коней і побачити трохи світу.

— І твоя мати на це погодилася?

— Врешті-решт, так, — безтурботно сказав Трістран. — Але вибачайте, що перебиваю.

— Ми вже майже договорили, — сказала Іванна, знову обертаючись до старенької.

— Мої сестри жорстоко помстяться мені, — відповіла стара відьма. — Але дякую за співчуття. В тебе добре серце, дитино. Шкода, що воно мені не дістанеться.

Зірка схилилася і поцілувала стару, торкнувшись своїми ніжними губами до її шерсткої зморшкуватої щоки.

Після цього зірка з коханим пішли кудись у напрямку муру.

— Хто ця стара карга? — запитав Трістран. — Таке враження, ніби я її вже десь бачив. Щось трапилося?

— Нічого не трапилося, — відповіла зірка. — Це просто моя знайома з часів нашої подорожі.

Позаду сяяли вогні ярмарку — ліхтарі, свічки, чарівні світильники й ельфійські вогники, мов сон про нічне небо, що раптом зійшло на землю. Перед ними — по той бік муру, прохід через який зараз не охоронявся — лежало селище Стіна. У віконцях його будинків сяяли свічки і гасові лампи. Але Трістранові вони здавалися такими ж далекими і чужими, як світ казок тисяча й однієї ночі.

Він поглянув на вогні Стіни, раптом чітко усвідомивши, що дивиться на них востаннє. Якийсь час Трістран мовчки дивився на них, а зірка, що впала з неба, стояла поряд. Потім вони обернулися і разом пішли на схід.