Зоряний пил

Розділ дев’ятий переважно про події у тіснині Діґорі

Тісниною Діґорі звали глибокий і вузький прохід між двома крейдяними пагорбами — високими і зеленими, де ґрунту для дерев було зовсім мало. Збоку тіснина нагадувала білий крейдяний проріз у яскраво-зеленому оксамиті. Якщо вірити місцевій легенді, цей прохід між пагорбами викопав якийсь Діґорі — лопатою, викуваною ковалем Вейландом з леза меча, під час мандрівки з Стіни вглиб Чарівної Країни. Хтось каже, що меч, з якого зробили лопату, називався Фламберг, інші називають його Балмунгом. Але ніхто не береться стверджувати, ким був той Діґорі, і чи це взагалі не вигадка. В будь-якому разі, єдина дорога до Стіни веде через тіснину Діґорі. Кожен, хто йде пішки чи їде на колесах, неодмінно минає вузький прохід між двох товстих крейдяних стін, над якими здіймаються пагорби, схожі на зелені подушки велетенського ліжка.

Посеред тіснини, на узбіччі дороги, з’явилося щось схоже на купу гілля і суччя. Якщо придивитися краще, у ній можна було розгледіти споруду — щось середнє між великим вігвамом і маленькою халупою з діркою у даху, звідки часом сочився сірий дим.

Чоловік у чорному вже два дні якнайретельніше придивлявся до цієї купи. Він спостерігав за будиночком з вершини горба, а коли траплялася нагода, підходив і ближче. Спостерігач виявив, що в халупі мешкає жінка похилого віку. Вона жила сама і схоже, займалася тільки однією справою: зупиняла і обстежувала кожен віз і кожного подорожнього, що проходив через тіснину.

Жінка не здавалася небезпечною, але недарма Септімус пережив усіх чоловіків свого роду: він ніколи не довіряв зовнішності. До того ж він був певний, що саме ця стара перерізала горло його братові Праймусу.

Закон помсти вимагав розплати життям за життя; на щастя, на способи вбивства ніяких обмежень не було. За характером Септімус був природженим отруювачем. Клинки, побиття і бомби також годилися, але своє справжнє покликання він вбачав у пляшечці з прозорою рідиною, запах і смак якої зникав при додаванні в їжу.

На його нещастя, стара їла лише те, що вполює або назбирає сама. В нього спочатку був задум підкласти їй під двері гарячий пиріг з начинкою зі стиглих яблук і смертельних ягід воронця, але, добре подумавши, месник дійшов висновку, що цей план непрактичний. Думав він і про те, щоб скотити на хистке помешкання відьми крейдяний валун з вершини пагорба; але важко було передбачити, чи влучить у неї камінь. Септімус шкодував, що не приділяв належної уваги чарівництву. Деякі його родичі володіли спадковим даром визначення місцеперебування предметів і людей; крім того, молодший син за довгі роки таки освоїв деякі магічні прийоми — деяким з них спеціально навчався, інші просто в когось піддивився. Але жодне з його вмінь зараз не могло стати в пригоді — тут не потрібні були повені, урагани й блискавки. Тож Септімус поки що просто чатував біля своєї майбутньої жертви, як кіт біля мишачої нори — година за годиною, вночі, і вдень.

Це сталося після опівночі, в темну безмісячну ніч. Септімус нарешті підкрався до дверей халупи. В одній руці він тримав тигель, а в іншій — збірку романтичної поезії і гніздо дрозда з купою ялинових шишок. На поясі в лорда висів дубовий кийок з мідними цвяхами на кінці. Він довго стояв біля дверей і прислухався, але зсередини чулося тільки рівне дихання, що часом переривалося сонним покашлюванням. Очі Септімуса звикли до темряви — до того ж хатина добре виділялася на тлі білих крейдяних схилів тіснини. Месник стояв, притиснувшись до стіни будинку і тримаючи в полі зору двері.

Спершу він повиривав з книжки усі аркуші, перетворивши кожен вірш на невелику паперову грудку. Ці грудки він запхав у стіну халупи на невеликій відстані від землі, а поверх них поклав шишки. Потім Септімус відкрив тигель, і, підчепивши кінчиком ножа клубок провощених льняних смужок, занурив їх у вугілля, що жевріло на дні. Коли ганчірочки гарненько розгорілися, порозкладав їх на шишках і папірцях та старанно роздмухував, поки уся купка не спалахнула. Септімус підгодовував полум’я сухими гілочками з пташиного гнізда; вогонь потріскував у нічний тиші, розгоряючись і стаючи все яскравішим. Невдовзі з сухого дерева стіни пішов дим — лорд мало не закашлявся. Нарешті, коли стіна спалахнула, він усміхнувся.

Септімус стояв напоготові, високо піднявши кийок. Месник думав так: «карга або згорить разом з халупою — і тоді моє завдання виконане, або, почувши дим, прокинеться, перелякається і метнеться до дверей, де відразу отримає по голові, ще й слова не промовивши. В будь-якому разі, вона помре — а значить, помста відбудеться».

— Чудовий план, — прошепотів Терціус у потріскуванні дерева. — А коли він її уб’є, можна буде спокійно продовжити пошуки Каменя Влади Штормгольда.

— Подивимося, — відгукнувся Праймус голосом далекого нічного птаха.

Полум’я швидко охопило дерев’яну халупу, зусібіч розцвітаючи жовтогарячими язиками. З дверей ніхто не виходив. Незабаром будиночок перетворився на полум’яне пекло, і Септімусові довелося відійти на кілька кроків. Він посміхнувся широкою переможною посмішкою і опустив кийок.

Раптом його пронизав гострий біль у п’яті. Обернувшись, лорд побачив маленьку змійку з яскравими оченятами, що червоніла у світлі вогню; вона глибоко занурила гострі ікла у його шкіряний черевик. Септімус замахнувся кийком, але крихітне створіння відірвалося від його ноги і з величезною швидкістю зникло за білим крейдяним валуном.

Біль у п’яті поступово вщухав. Септімус думав так: «Навіть якщо змія отруйна, то більша частина отрути розійшлася по шкірі черевика. Зараз я перетисну ногу на литці, зроблю на вкушеному місці хрестоподібний надріз і висмокчу отруту». Він всівся на білий камінь і при світлі вогню почав знімати черевик. Але черевик не злазив. Стопа заніміла, і Септімус здогадався, що вона стрімко набрякає. «Значить, треба розрізати черевик», — подумав він і підняв стопу до стегна. На мить йому здалося, що в очах потемніло, але тут лорд побачив, що вогнище пожежі, яке щойно освітлювало всю тіснину, вже згасло. Він аж тремтів від холоду.

— Схоже, — почувся в Септімуса за спиною якийсь голос, — м’який, як шовковий зашморг, і солодкий, як отруєне печиво, — ти підпалив мій маленький будиночок, щоб погрітися. А з кийком біля дверей стояв, щоб загасити ним полум’я, якщо я заперечуватиму?

Септімус хотів відповісти, але його щелепи не розтискалися — рота звело судомою. Серце билося в грудях, наче маленький барабан — значно швидше, ніж звичайно, та ще й неритмічно. Лорд відчував, як по кожній вені, кожній артерії його тіла розбігається смертельне полум’я — чи може, смертельний лід, щодо цього він не був певен.

Перед його очі вийшла якась стара — схожа на мешканку дерев’яної хатини, але значно старша.

Септімус спробував кліпнути очима, щоб роздивитися краще, але повіки завмерли — він вже не міг ані кліпнути, ані заплющити очей.

— Тобі має бути соромно, — продовжувала стара. — Ти спробував напасти на бідолашну стару пані, самотню і беззахисну, життю якої могли б загрожувати витівки будь-якого мандрівного пройдисвіта, якби не доброта її маленьких друзів.

Вона підняла з крейдяної землі щось довге і застебнула його на зап’ясті. Опісля пошкандибала до халупи, що дивовижним чином чи то вціліла, чи то постала з попелу — цього Септімус не знав напевно, і йому було байдуже.

Його серце билося в грудях нерівно — то прискорюючись, то пропускаючи такти. Хотілося кричати, але не виходило. На світанку біль нарешті вщух, і шестеро братів привітали Септімуса в своїх рядах.

Септімус востаннє поглянув униз, на ще тепле тіло, в якому нещодавно жив сам, зазирнув трупові в очі, запам’ятав цей погляд і відвернувся.

— Тепер, коли всі брати мертві, більше немає кому помститися їй, — промовив він вранішнім криком кроншнепів. — Жоден з нас не стане новим Володарем Штормгольда. Забираймося звідси.

На цьому сім примар зникли з тіснини.

Сонце стояло високо в небі. Фургон пані Семели з гуркотом проїжджав через тіснину Діґорі.

Пані Семела побачила край дороги обвуглену дерев’яну халупу, а під’їхавши ближче — зігнуту стару у вицвілому червоному платті, що махала їй рукою з узбіччя. Волосся жінки було біліше за сніг, зморшкувата шкіра звисала складками, одне око не бачило.

— Добридень, сестро. Що трапилося з твоїм будинком? — запитала пані Семела.

— Витівки нинішньої молоді. Один хлопчина заради розваги підпалив будиночок бідолашної старенької, яка за все життя нікого й пальцем не зачепила. Але він вже отримав по заслузі.

— Ясно, — кивнула відьма. — Усі вони вчаться на своїх помилках, але ніколи не дякують за науку.

— Чистісінька правда, — погодилася стара у вицвілому червоному платті. — А зараз скажи мені, мила, кого ти везеш у фургоні?

— Тобі не варто цим перейматися, — гордовито відповіла пані Семела. — Буду вдячна, якщо ти не втручатимешся у чужі справи.

— Хто з тобою їде? Відповідай чесно, бо інакше я покличу гарпій, які розірвуть тебе на шматки і розвішають твої кінцівки на гачках у підземному царстві.

— Та хто ти така, щоб мені погрожувати?

Стара витріщилася на Семелу обома очима, зрячим і сліпим.

— Я знаю, хто ти, Відстійна Сел. Усе інше — не твоє діло. То хто з тобою їде?

Пані Семела відчула, що слова вириваються в неї з рота проти волі.

— Два мули, які тягнуть мій віз, я сама, моя служниця у подобі пташки, і хлопець у подобі лісової соні.

— Ще хтось? Чи ще щось?

— Більше нікого й нічого. Присягаюся нашим сестринством.

Стара на узбіччі стиснула губи.

— Тоді забирайся звідси — їдь собі, куди їхала, — сказала вона.

Пані Семела щось прокудкудакала, взялася за поводи, і мули потрусили далі.

У темній глибині фургона на чужому ліжку спала зірка. Вона навіть не підозрювала, як близько щойно була її смерть, від якої дивом вдалося втекти.

Коли дерев’яна халупа і мертвотно-бліда тіснина Діґорі зникли з горизонту, барвиста пташка спурхнула на жердину, захилила голову і почала радісно співати, щебетати й цвірінькати, аж поки пані Семела не пообіцяла скрутити їй шию, якщо вона не замовкне. І навіть тоді, сховавшись у тихій напівтемряві фургона, прекрасна пташка й далі вуркотіла, виводила тихі переспіви, і навіть раз пугукнула, як сич.

Коли вони дісталися до селища Стіна, сонце вже хилилося до заходу. Воно світило просто в очі, сліпило подорожніх і перетворювало світ на розплавлене золото. Небо, дерева, кущі і навіть сама дорога у його вечірніх променях стали золотими.

Пані Семела спинила мулів на луці, де збиралася поставити свою ятку. Вона розпрягла їх, відвела до струмка і прив’язала до дерева. Тварини довго й жадібно пили воду.

На ярмарок вже прибули інші гості й продавці — вони ставили по всій луці намети, розвішували на деревах полотна. Усі присутні, навіть повітря і сонячне світло, були сповнені очікування.

Пані Семела залізла у фургон і зняла з ланцюга клітку. Вона винесла її назовні, поставила на зелений горбочок, відчинила дверцята і кощавою рукою дістала заспану соню.

— Вилазь, приїхали, — сказала вона. Соня протерла вологі оченята передніми лапками і примружилася від сонця.

Відьма дістала з кишені фартуха скляний пролісок і доторкнулася до Трістранового лоба.

Трістран сонно закліпав очима і позіхнув. Він провів п’ятірнею по скуйовдженому русявому волоссю і розлючено поглянув на відьму.

— Підступна стара карга, — почав було він.

— Заткни пельку, дурний хлопчиську, — обірвала його пані Семела. — Я доставила тебе сюди в цілковитій безпеці, в такому ж стані, в якому підібрала. Протягом подорожі тобі було забезпечено харчування й дах над головою, а якщо вони не відповідали твоїм сподіванням — то це вже не мої проблеми. А тепер забирайся, бо зараз перетворю тебе на черв’яка і відгризу тобі голову, якщо з хвостом не переплутаю. Пішов звідси! Геть!

Трістран подумки полічив до десяти, непривітно поглянув і таки пішов. Пройшовши дюжину ярдів, він зупинився біля гаю і почекав на зірку. Вистрибнувши з фургона, вона наздогнала його.

— З тобою все гаразд? — турботливо запитав Трістран.

— Так, дякую, — відповіла зірка. — Вона не завдала мені шкоди. Гадаю, за всю дорогу вона навіть не здогадалася, що я з вами їхала. Дивно, чи не так?

Тим часом пані Семела поставила перед собою яскраву пташку й торкнулася квіткою яскравого пір’я на її голові. Пташка змінила подобу і перетворився на молоду жінку — на вигляд не набагато старшу за Трістрана, з темним кучерявим волоссям і пухнастими котячими вушками. Жінка глянула на Трістрана. Її фіалковий погляд здався йому добре знайомим — хоча хлопець не міг пригадати, де бачив ці очі раніше.

— То он яка справжня подоба цієї пташки, — зраділа Іванна. — Вона була мені за чудову супутницю.

Зірка раптом помітила, що срібний ланцюжок, який тримав пташку в неволі, не зник: тепер, у жіночій подобі, ланцюжок охопив її зап’ястя і кісточку на нозі. Іванна вказала на це Трістранові.

— Так, бачу, — відповів той. — Просто жах. Але я думаю, ми тут нічим не можемо зарадити.

Вони разом пішли через луку, до отвору у кам’яному мурі.

— Спочатку відвідаймо моїх батьків, — сказав Трістран. — Я впевнений, вони скучили за мною не менше, ніж я за ними.

Хоча, правду кажучи, за весь час подорожі Трістран про батьків майже не згадував.

— А потім навідаємося до Вікторії Форестер, і…

На слові «і» Трістран раптом затнувся й замовк.

Його все менше влаштовував задум передати зірку Вікторії Форестер — адже зірка виявилася повноправною живою особою, а не якимось предметом. Але ж він таки був закоханий у Вікторію Форестер!

Трістран вирішив не перейматися передчасно і спалити цей міст тоді, коли до нього дійде справа.

А наразі він збирався відвести Іванну у селище, і подивитися, що буде далі. Його настрій поступово покращувався, а спогади про життя у подобі лісової соні здавалися усього лише сном — немов він ненадовго задрімав біля печі, а тепер знову прокинувся. Трістранові ясно згадався смак елю з корчми пана Броміоса — та на свій сором він раптом усвідомив, що забув колір очей Вікторії Форестер.

Сонце було вже зовсім близько від горизонту — величезне й червоне, воно вже починало заходити за дахи будинків Стіни. Трістран та Іванна перейшли луку і зупинилися біля пролому. Зірка завагалася.

— Ти справді цього хочеш? — запитала вона. — Бо в мене лихе передчуття.

— Спокійно, — сказав Трістран. — Нічого дивного, що ти хвилюєшся — я й сам увесь мов на голках. Тобі стане набагато краще, коли ми сядемо у вітальні моєї матері та вип’ємо чаю — ти, звісно, не питимеш, але принаймні відсьорбнути зможеш. Я впевнений, що заради такої гості — і з нагоди повернення сина — мати дістане наш найкращий сервіз!

Він узяв її за руку, щоб підбадьорити.

Іванна поглянула на нього з ніжною усмішкою і сумом в очах.

— Куди б ти не пішов… — шепнула вона.

Тримаючись за руки, хлопець і зірка наближалися до отвору в мурі.