Злодійка, яка смикнула лихо за косички

Хольгрен спіймав мій погляд.

-- Йдіть! Ми за вами! – вигукнув він.

Другим, хто загинув з нашої маленької армії, був алебардник.

Нас настільки захопило те, що відбувалося з Хольгреном та рештою, що нікому не спало на думку пильнувати за коридором. Тож Бош, чи те, в що Бош перетворився, просто підійшов і пронизав йому спину. Я зрозуміла, що ми досі в небезпеці тільки коли почула крик алебардника. Я різко розвернулася, готова метнути ножем.

Бош був водночас чимось меншим і більшим, ніж до того, як Хольгрен перетворив його тіло у велику червону пляму. Голова залишилася єдиним живим елементом у ньому. Решта була якимось шаленим сплавом металу і чарів.

Тепер він мав близько двох метрів росту. Його усміхнена голова з палаючими як в лихоманці очима була закована у велику брилу бурштину. Вона спочивала на великому, схожому на павуче тілі, зробленому з міді, заліза і сталі. По його фігурі пробігали маленькі блискавки, і сиплючи іскри, безладно виблискували актинічні спалахи світла.

Бош проткнув алебардника однією зі своїх передніх лап. Чоловік звисав з неї, його ноги трохи не діставали підлоги. Він бився в агонії.

Треба признати, найманці поводилися мужньо. Вони кинулися до Боша, але той виставив алебардника між собою і їхньою зброєю, прикриваючись вмираючим, як щитом.

-- Відпусти його, Боше, -- сказала я. Та він не послухав мене.

-- Як тобі мій притулок, Амро? – Його голос нагадував серію звуків органу, що походили звідкись з грудної клітки.

-- Я бачила і кращі бойні. Відпусти його, і може ми відпустимо тебе.

-- Я там бачу жирного брата мертвого злодія? Передай йому від мене, що його брат верещав, коли я відрізав йому пальці. Якщо він якимось чином вціліє. Якщо ти якимось чином вцілієш.

На це мені було нічого сказати. В мене було тільки одне бажання -- знищити мерзоту, в яку перетворився Бош. Я хотіла метнути ножем, але сумнівалася, що мені вдасться пробити бурштинову оболонку, в яку була закована його голова.

Найманець швидко втрачав сили. Він хапався за вістря в грудях, але з кожною миттю його рухи ставали щораз то слабшими.

--- Що робити, що робити? Зайнятися мною, злодійко? Чи зайнятися ними?

Він вказав іншою заляпаною кров‘ю, мідною лапою в напрямку кімнати, де Хольгрен і решта потрапили в пастку.

-- Облиш. Я не вчора народилася.

Я не мала наміру повертатися до нього спиною. І тоді я почула. Розкотистий, скреготливий звук.

А потім голос, який не був голосом, а чиєюсь присутністю в моїй голові.

Ворота відчиняються. Але поки що я не пролажу.

Я ризикнула і швиденько оглянулася.

Тепер павутиння демонів літало мов скажене. Клюге утримував площу навколо їхньої групи у відносній чистоті, невпинно хльостаючи своїм світловим батогом, але здавалося майже неможливим, щоб ті з нас, хто знаходився в коридорі, могли возз‘єднатися з ними й не бути спійманими. Однак я бачила їх і пекельний вогонь у печі. І те, що повільно пробивало собі шлях крізь вогонь. Схоже на величезну, роздуту гусеницю з тілом трупного кольору. Перед нею стояв Хольгрен.

Я відчула, як щось наближається і кинулася вбік. Гостра, як голка, нога Боша проткнула повітря там, де щойно були мої груди.

– Варто було спробувати, -- сказав Бош своїм органним голосом, тоді жбурнув тепер вже мертвого алебардника в нас і побіг підстрибцем по коридору від нас – огидний, п‘яний павук.

Хольгрен Анградо. Ти зустрів нас на півдорозі. Це… приємно. Немов низький дзвін тріснутого дзвона в моїй голові, я почула голос демона, якому Хольгрен дивився прямо у вічі. Я знов повернулася, розриваючись надвоє.

Хольгрен глянув на нас.

-- Йдіть, прикінчіть Боша! – вигукнув він, а тоді повернувся обличчям до потвори, що вилізала з вогнища. Він покрутив головою, розминаючи м‘язи шиї та плечей, немов боксер перед виходом на ринг. Тоді промовив різке слово, пролунав звук грому і демон заревів від болю і люті.

Неохоче, я пішла, відчуваючи полегшення, що мені не доведеться мати справу з тією потворою, а також з почуттям, що я боягузка, і сповнена рішучості зігнати злість на Боші.

-- Ходімо, -- наказала я людям, що були зі мною. І ми пішли, гупаючи по коридору за ним. Може він і не тримався міцно на своїх багатьох лапах, проте рухався швидко. Ми не втрачали його з поля зору в цьому довгому, прямому коридорі, але й не наздоганяли.

Тоді раптово попереду з‘явилися двері з простого світлого дерева, яким тут явно було не місце. Бош втратив час відкриваючи їх, ще більше намагаючись пролізти крізь них. Він з грюком зачинив їх, саме коли ми добігли до них.

Я ривком відчинила двері. Вірніше спробувала. Вони були замкнені.

-- Ти злодійка чи хто? – запитав один з мечиків, ще зовсім юний. – Може відкриєш замок відмичкою?

-- Ну його до біса. Надто довго. Ти здоровенний, дай їм добрячого копняка.

-- Угу.

Він гупнув ногою в масивних чоботях і щось тріснуло.

-- Ще раз!

Потрібно було ще три удари, тоді двері з вібруючим звуком різко відчинилися.

За ними була кімната, яку я, не дивлячись на пітьму, впізнала. Та сама, де лежав труп з ножем в серці.

Бош схилився над зачарованим трупом, його власне мідне тіло павука гуділо і тремтіло від магічної енергії. З головою встановленою на ту гротескну потвору, він повинен був мати смішний вигляд. Але це було не так. Він мав огидний, шалений і небезпечний вигляд.

-- Познайомся з моїм працедавцем, -- сказав він своїм органним голосом. – Він тобі не сподобається.

І дві тонкі, мерехтливі лапи павука витягнули кинджал з серця еламнерця.

Він схопився з криком, відкинувши Боша в куток. Погляд в його очах був диким. Шаленим. Злим і божевільним одночасно. Він побачив навколо себе озброєних вартових і зник.

Почався хаос і кров.

Я ніколи не бачила, щоб хтось рухався так швидко, як він. Фактично я взагалі не бачила, як він рухався. Ну може невиразні обриси в повітрі. Мої очі не поспівали за ним.

Маленька армія Осскіла, та її частина, що була зі мною, а не застряла в кімнаті жахів з Хольгреном, почала вмирати.

В кімнаті зі мною було вісім найманців. Через три удари серця всі вони падали на підлогу з перерізаними горлянками, криваві відбитки рук на їхніх здивованих обличчях. І тоді прийшла моя черга.

Він просто з‘явився перед мною з ножем у руці. Кінчик ножа делікатно натискав на шкіру над моєю сонною артерією.

-- Тебе торкнулась Абанон, -- сказав він.

-- Як скажеш. Ніж в тебе в руках.

-- Ні. Ти маєш Її Клинок. Або мала. Я чую його запах на тобі. Віддай мені Клинок. Або я вб‘ю тебе.

Він понюхав ще раз, здригнувся. Його губи скривилися.

-- Я чую запах архата.

-- Я й гадки не маю про що ти балакаєш. Але справді хочу зрозуміти.

-- Віриш, що я вб‘ю тебе?

-- Охоче вірю. Та все одно не маю Клинка Абанон.

Його очі втупилися в мої.

-- Ти не брешеш. Отже, ти помиляєшся.

Раптом він знов сильно здригнувся. Його обличчя побіліло.

-- Я ще знайду тебе. І коли це трапиться, краще щоб ти знайшла Клинок. Або будеш дуже нещасною той короткий проміжок часу до того, як помреш.

І тоді він зник. Віконниці легенько захиталися від вітру викликаного його проходом.

-- Протухлі яйця Керфа, -- вилаялася я і оглянула кімнату.

Бош теж зник. Всі найманці, що прийшли зі мною були мертві, і криваві відбитки рук на їхніх обличчях були фірмовим знаком найстрашнішого, найбільш смертоносного вбивці в світі. Червоної Руки.

Еламнерець Гейрус був Червоною Рукою і хотів, щоб я віддала йому щось, чого в мене не було, або він вб‘є мене.

Розділ 23

-- Еламнерець прокинувся і він вбивця Червона Рука, -- сказала я Хольгрену, коли через кілька секунд він зайшов у двері. Здається я говорила трохи безладно.

-- Так, нам вдалося справитися з демоном, дуже дякую, що запита… -- Він побачив тіла розкидані по підлозі. – Що тут трапилося?

-- Я ж кажу, Гейрус – Червона Рука. Бош витягнув ніж йому з грудей і розбудив його. Він всіх повбивав. Хоче, щоб я віддала йому Клинок Абанон, або вб‘є мене теж.

Я спостерігала, як він якусь мить обдумує мої слова, тоді вирішує яке запитання поставити першим.

-- Де Гейрус зараз?

-- Зник. Але сказав, що ще знайде мене.

-- Ми справимося з ним. Справимося, Амро. Де Бош?

-- Не знаю. Він зник коли Червона Рука влаштував різанину. Бош тепер, гм, не такий.

-- Знаю, я мигцем зауважив. Принаймні тепер йому буде важче сховатися. Навряд чи йому вдасться найняти кімнату чи взагалі зробити щось там, де його можуть побачити люди.

Поки я розмовляла з Хольгреном, Осскіл поставив одного з вцілілих найманців біля вікна, а іншого біля дверей. Клюге оглядав трупи і коло в якому спочивав Гейрус – Червона Рука. Мабуть, професійна цікавість.

-- Передусім, -- сказав Осскіл. – Потрібно щось зробити з цим будинком жахів.

-- Згоден, -- промовив Хольгрен.

-- Чудова ідея, -- втрутилася я. – А так, між іншим, як ви збираєтеся закрити ворота в пекло?

-- Вогнем, звісно, -- відповів Клюге.

-- Вогонь вогнем. Але тоді вам доведеться запечатати їх, щоб якийсь інший шалений ідіот не відкрив їх заново.

-- І як ви це зробите? – запитала я його.

Він знизав плечима.

-- Чарами і здоровенною купою великих і важких каменюк.

-- Колись іншим разом, -- сказав Осскіл. – Спочатку давайте заберемо наших мертвих з цього клятого місця, тоді спалимо його дотла.

-- -- --

Клюге і ще один найманець пильнували, щоб ніхто не підкрався до нас, поки ми витягували тіла решти через вікно. Це був найкоротший шлях, і до того ж ніхто не хотів зайвий раз ризикувати в коридорах вілли. В принципі, я була не проти; мені не хотілося думати, що ці мертві хлопці будуть спочивати в згарищі будинку. Може я й не знала їх, та хай там як, негоже було залишати їх тут. Але я не палала бажанням особисто тягати трупи.

Я не надто вразлива. Я переймалася не тим, що доводиться торкатися їхніх трупів. Мене турбував вигляд кривавих відбитків рук на їхніх обличчях, і знання, що я можу бути наступною. Якщо Червона Рука хоче моєї смерті, то мені гаплик. Навіть якщо тільки частина розповідей про нього правда, то він існував протягом багатьох поколінь, приносячи смерть королям і королевам, священникам і генералам, торговцям і навіть божкам. Червона Рука був буквально тим матеріалом з якого утворюються легенди… й кошмари.

Коли ми перетягнули всі трупи, залишені Червоною Рукою, я повернулася до Осскіла.

-- Мені неприємно це казати, але там є ще двоє. Аркебузир вбитий демоном крабом і алебардник, якого прикінчив Бош.

-- Знаю, -- відповів він. – Але ми не будемо ризикувати своїм життям, щоб забрати їх.

Він похитав головою.

-- Ми були не готові. Я був не готовий, не до цього. Не варто було продовжувати, як тільки ми побачили, в що перетворилося це місце.

-- Не думаю чи щось змінилося б, якби ми привели сотню людей, -- сказала я йому. – Або десяток магів. Ви не бачили, як рухався Червона Рука. За три секунди вісім трупів. До такого ворога неможливо підготуватися.

Він тільки похитав головою.

-- Ми повинні були відразу спалити це місце дотла, -- сказав він.

– Але тоді Ви б ніколи не мали певності чи вбивця Корбіна загинув.

-- Я пережив би це. В ретроспективі. Я йшов помститися за одну смерть. Тепер їх ще десять, а я ні на крок не наблизився, щоб розібратися з вбивцею мого брата.

-- Такі розмови Вам не личать, лорде Осскіле.

Він підняв брову.

-- Це пролунало зверхньо.

Я знизала плечима і вказала на Хольгрена.

-- Я проводжу забагато часу поряд з ним.

Принаймні це викликало в нього посмішку.

-- -- --

Хольгрен і Клюге знесли віллу мегавогнем. З певним задоволенням я зауважила, що Клюге перестав на півдорозі. Він виглядав так, наче пробіг від Драконових воріт до Променаду не зупиняючись.

Потрібно визнати, що Хольгрен виглядав не набагато краще, коли закінчив. Я хотіла пожартувати, але жоден з магів був не в настрої.

Поки вони палили будинок, всі інші завантажували мертвих у омнібус разом з в‘язнями. Алану не сподобається кров. Алан це переживе.

Я взяла в одного з хлопців бурдюк з водою і простягнула його Хольгрену, який оглядав руїни вілли. Він взяв його з виразом вдячності й жадібно напився.

-- Отже. Гадаєш Бош там? – запитала я його.

-- Боюся, що ні.

Він витягнув компас виготовлений з волосся Боша. Стрілка вказувала на схід.

-- Не розумію. Вона вказує на будинок. На те, що з нього залишилося.

-- Якби ж то. Якби він був так близько, то стрілка би безцільно крутилася. Він значно дальше.

-- Але там Драконове море.

-- Саме так. Йому не потрібне повітря, щоб дихати, й від нього мало що залишилося, щоб привернути увагу голодної фекли.

-- Яйця Керфа. Отже, нам його ніяк не дістати?

-- Так. Наразі. Щось мені підказує, що він не з тих, хто буде довго драпати по дні моря. Ми ще з ним зустрінемося, і то невдовзі.

-- -- --

Я була смертельно змучена. Як тільки ми добралися до Веретен, я попрощалася з іншими й вирушила спати до своєї нової криївки, пообіцявши зв’язатися з Осскілом і Хольгреном наступного дня. Не знаю, що Клюге і Осскіл зробили з вартовими еламнерця чи з трупами. Не знаю також, що Міра і Алан подумали про стан, в якому їм повернули омнібус. Однак він був цілий, отже вони не повинні надто зажуритися.

Мабуть, потрібно було піти з Хольгреном в його притулок, але він був надто далеко. Замість цього я попленталася до травниці, в якої я орендувала кімнату і пролізла через вікно.

Коли я залізла під одиночне запилене простирадло, яке прикрашало нари в темній кімнаті з дивним запахом, мене тривожила одна думка.

Дрібниця, яка швидше за все нічого не означала, доволі довго не давала мені заснути, взявши до уваги якою змученою і невиспаною я була. Ви можете подумати, що це був Червона Рука і його вимога віддати йому щось, чого я не знала як здобути, але насправді це було щось зовсім інше.

Бош. Як він зловтішався, що відрізав Корбіну пальці. Звісно, це був брудний прийом, розрахований на те, щоб розлютити мене, жахливий сам по собі. Але чому він зловтішався цим, а не самим вбивством? Чому він не розповів, що дозволив йому втекти, як це описав Клюге, і полював на нього, як на тварину? Це було так само жорстоко, якщо не більше.

Дрібниця, але вона не пасувала.

Чогось бракувало. Щось було не так.

Розділ 24

Я спала до півдня, тоді залишила будинок травниці так само як зайшла. Не знаю, що думала старенька бабуся про свою таємничу пансіонерку. За кімнату було заплачено на кілька місяців заздалегідь, а двері, замкнені зсередини на три замки, могли здатися дивними, але не настільки дивними, щоб відмовлятися від легких грошей. Єдина річ, яка мені подобається в люсернійцях: як тільки гроші переходять з рук в руки, вони відразу втрачають інтерес.

В маєтку Осскіла мені повідомили, що мене запросили ще на одні похорони. Точніше, декілька похоронів. Ніхто не зголосився по тіла трьох найманців, тож він вирішив поховати їх в призначеному для васалів склепі Трасенів. Мабуть, люб’язно з його боку. Принаймні в них буде розкішніше загробне життя, ніж було б за інших обставин. Мені не дуже хотілося йти, але Осскіл до того часу не звільниться. Його слуга дав мені зрозуміти, що він був у лорда Морно, де той його знову лаяв.

Я вирішила з‘їсти дуже пізній, чи в моєму випадку, дуже ранній сніданок. І тут до мене дійшло, що я повний банкрут. Я не думала, що в Хольгрена є щось поїсти, та й взагалі не мала бажання пертися аж до його дому, тому вирішила вбити двох зайців одним пострілом і отримати сніданок і аванс від Дарувнера. Я все одно обіцяла зв‘язатися з ним.

В його забігайлівці було тихо. Не було племінниць, не було Казанка, і дуже мало клієнтів.

Дарувнер нагодував мене, позичив кілька марок, а тоді наполіг, щоб я розповіла все, що відбувається.

-- Тобі краще не знати, -- сказала я.

-- Краще знати.

Я знизала плечима.

-- Сам напросився, старий, -- сказала я, тоді розповіла про Корбіна, як я вирішила покарати його вбивцю і як все пішло до чорта. Дарувнер приніс мені вина і я із зусиллям описала весь той страшний безлад, а коли закінчила, він відкинувся в кріслі, поглянув вгору на вкриту водяними плямами й обвислу штукатурку на стелі, та ліниво погладив своє огрядне пузо.

-- Я дечого не розумію, -- сказав він нарешті.

-- Тоді ти в кращому становищі. В мене таке відчуття, що я нічого не розумію.

-- Так мудрість зростає; в кам‘янистій, незвичній землі, -- відповів він.

-- Не знаю, що ти ляпнув, але впевнена, нічого приємного для мене.

-- Просто цитата. Слухай, ти навіть не знаєш, хто прикінчив Корбіна.

-- Чорта з два не знаю.

-- Послухай мене, жінко. Ти повісила вбивство на Боша і його боса Гейруса…

-- Називай його тим, ким він є насправді. Червоною Рукою.

-- Я не дуже в це вірю, але хай буде так. Бош признав, що відрізав Корбіну пальці, але нічого не казав про вбивство, правильно?

-- Ага, -- признала я. – Це турбує мене. Але його бос – Червона Рука, Дарувнере. Чув про такого, короля асасинів? Може Бош і не зробив цього. Це не означає, що його бос не зробив цього.

-- Ти кажеш, що бачила, як цей еламнерець прикінчив пів десятка людей прямо перед тобою. Ти кажеш, що знаєш, що це був Червона Рука, бо він залишив свої криваві сліди на їхніх обличчях, правильно?

-- Насправді їх було восьмеро, але так.

Дарувнер нахилився вперед, зустрівся зі мною поглядом.

-- В Корбіна були сліди Червоної Руки?

Я хотіла, щоб це був еламнерець. Після всієї цієї крові й проблем я хотіла, щоб це був цей очевидний лиходій. Але правда – це правда, а факти – це факти.

-- Ні. Хай йому чорт.

Він знов відкинувся назад, крісло заскрипіло під його вагою.

-- Я не кажу, що це не він. Я не кажу, що це не Бош. Я навіть не кажу, що це не був хтось, кого найняв один з них. Я тільки кажу, що ти плутаєш свої домисли з тим, що дійсно знаєш. На роботі ти б цього не допустила. Ти дозволила, щоб злість затуманила твій розум, чого б не трапилося, якби йшлося про бізнес.

-- Це не бізнес, Фенгале. Хтось вбив мого друга. Як я можу відноситися до цього, як до простої крадіжки?

-- Але це і є ще одна проста крадіжка, -- відповів він м‘яким голосом. – Ти збираєшся щось забрати. Щось цінне. Ти збираєшся забрати чиєсь життя. Ти збираєшся помститися. І тут я починаю сильно переживати за тебе, Амро. Наслідки помилки для тебе будуть такі ж, що й якби тебе спіймали за крадіжкою барильця з коштовностями – Смерть. І мені прикро казати, але в цьому випадку ти навіть не впевнена, що обрала правильну мішень.

-- Демоніст, який ледь не відкрив ворота пекла на Джакос-Роуд, і його бос, король асасинів. Можливо я обрала не тих негідників. Може й так. Але вони все одно негідники, Фенгале.

-- Відколи це ти почала боротися зі злом, Амро? Ти злодійка, а не якийсь там клятий лицар з Ордена Дуба. І, будь ласка, подумай над цим: поки ти рятуєш світ від цих поганців, існує велика ймовірність, що справжній вбивця твого друга в безпеці, задоволений.

-- Тепер вже трохи запізно. Бош перший напав на мене, і я дуже сумніваюся, що Червона Рука дасть мені спокій тільки тому, що я скажу “пробачте” і “ну, будь ласочка”.

Він потер свою лису голову і зітхнув.

-- Ну що тут скажеш? Шкода, що ти не прийшла і не поговорила зі мною раніше. Звісно, я дуже розумний, але я не можу скасувати те, що вже зроблено.

-- Як ти такий мудрий, старий, то може скажеш мені хто прикінчив Корбіна?

-- Справжня мудрість полягає не в тому, щоб знати правильну відповідь, а в тому, щоб поставити правильне запитання.

-- Гаразд. Між іншим, мені пора. Я ще маю побувати на трьох похоронах.

Я встала.

-- Ти що не хочеш знати правильне запитання? – запитав він.

Я зітхнула. Ні, не хотіла. Вірніше, так, хотіла, але це не означало, що мені це подобається.

-- Звісно. Чом би й ні.

-- В кого була причина бажати Корбіну смерті, крім твоїх двох нових ворогів?

-- В цьому вся справа, Фенгале. Я й гадки не маю.

-- То може вже пора почати виясняти? Як будеш мати час.

-- Так, як буду мати час.

-- І заради любові до Ісін, зайди до Локвуда і забери свій пакунок. Він мене вже кілька днів дістає з цим.

-- Як буду мати час, старий! – сказала я, виходячи в двері.

Розділ 25

Він був не такий гарний, як гробниця Корбіна, але мавзолей для васалів Трасена і так був набагато розкішнішим ніж місце останнього пристанища, що швидше за все чекало на мене.

Я зустріла Осскіла, трьох професійних плакальників і двох вцілілих найманців в некрополі пізнього вечора, за годину до заходу сонця. Хольгрен прислав вибачення і погребальні дари, пославшись на “неймовірну зайнятість”. Гадаю, йому просто не подобаються похорони, хоча він і живе поряд з трупами. Погребальний стіл був більшим, але загалом церемонія була така ж як у Корбіна. Дякувати богам, хтось змив сліди Червоної Руки з їхніх облич і акуратно зашив їх. На них був гарний одяг під гарною бронею і з ними була їхня зброя, блискуча і гостра.

Я прийшла якраз на трапезу, яка виявилася доволі стерпною. Проста їжа, без м‘яса. Я довідалася, що троє професійних плакальників були братами, хоча в кожного було інше прізвище: Валлум, Штумполе і Брок. Я навіть не намагалася розгадати як це можливо. В мене було достатньо своїх клопотів.

Осскіл виголосив церемоніальну промову, ми випили погребального вина, і раптом, на якусь мить, вони перестали бути трупами. Наймолодший, той який вибив двері на свою загибель, дивився на мене з соромливою посмішкою на обличчі. Інший, той що посередині, просто виглядав на збентеженого. А той що на кінці, мечник, був явно розлюченим, хоча якимось чином я знала, що не на нас.

Ми випили за них, а вони підняли свої стакани за нас, молодшому довелося підштовхнути ліктем того, що посередині. А тоді вони знов стали просто трупами, й ми поклали їх в мавзолей у золотому вечірньому світлі.

Коли ми зачинили двері, я повернулася до Осскіла.

-- В день смерті Корбіна, Клюге і констеблі обшукали його дім.

Він кивнув.

-- Знаю. Мені сказали.

-- Отже, Ви знаєте, що вони знайшли? – Лист, який за словами Клюге, означав, що Корбіна можуть запросити назад у сім‘ю. І перстень-печатку Трасенів. Слова Дарувнера не давали мені спокою весь шлях до Некрополя. В кого була причина бажати Корбіну смерті?

-- Я знаю, що вони знайшли докази, що він був злодієм, і лист, який я йому відправив разом з сімейним перснем. Чому ти питаєш?

-- Ви йому відправили лист?

-- Звісно. Ще раз, чому ти питаєш?

-- Що було в тому листі?

-- Не впевнений, що тебе це обходить, Амро. Сімейні справи, і хоча ти мені подобаєшся, ти не сім‘я.

-- Але я була його другом, і тому прошу Вас розповісти мені, що було в листі.

Він довго і пильно подивився на мене.

-- Про це більше ніхто не може довідатися.

-- Даю слово.

-- Мій батько – голова сім‘ї, але по-справжньому він вже не контролює навіть себе. Тепер я відстоюю наші інтереси й приймаю рішення відносно сім‘ї. І тепер, коли мій батько не в стані заперечити, я хочу… хотів, щоб брат повернувся. Я хотів, щоб він повернувся в сім‘ю, додому, хоча б до доньки, якщо не до дружини. Я хотів, щоб він був частиною її дитинства, поки в неї ще залишилося трохи дитинства. Але я запізнився.

Мені стало соромно за те, що я сумнівалася в ньому. Адже Корбін, як молодший брат, і так не міг претендувати на спадок, поки Осскіл був живий.

-- Тепер ти скажеш мені навіщо тобі це знати? – запитав він, його голос був швидше змученим і пригніченим, ніж злим.

Я не хотіла відповідати йому. З кількох причин. Але він заслуговував знати.

-- Існує можливість що Бош і Гейрус не вбивали Корбіна, -- сказала я.

-- Але що це має… -- його погляд став жорстким. – Ти підозрювала мене?

-- Ні. Не дуже. Але хотіла переконатися. Ви поступили б так само.

Його жорсткий, холодний погляд зм‘якшився.

-- Гадаю, що так. Але чому ти думаєш, що вбивцею може бути хтось інший?

-- Я розповім Вам про це пізніше, -- сказала я, в мене раптово пересохло в роті й спітніли долоні.

Десь за двадцять метрів несподівано з‘явився Гейрус і дивився прямо на мене.

Осскіл його не зауважив. Я хотіла, щоб так і залишалося. Я повернулася і повільно пішла до склепу, Осскіл не відставав.

-- Можна я завтра зайду? – запитала я. – Розкладу все по поличках.

-- Звісно. Я буду вдома весь день. Але чому не зараз?

-- Бо спочатку мені треба подумати.

Він втупився в мене довгим, пронизливим поглядом. Я намагалася не видати себе. Нарешті він кивнув і вирушив у напрямку до виходу. Всі вже чекали на нього і пішли слідом.

Коли плакальники потекли струмком до воріт, я почала пробиратися кругом надгробків і повз мавзолеї в напрямку Гейруса. Наближалася ніч. Сонце вже було за високими стінами, все вкривала напівпітьма.

Він стояв біля підніжжя дуже великої, але не дуже приємної статуї Заплаканої Матері. Його змащене, кучеряве волосся тьмяно виблискувало в слабому світлі. Його худорляве, смугляве обличчя не виражало жодних емоцій.

-- В мене немає Клинка, -- сказала я йому. – Я не знаю де він. Я від тебе нічого не приховую.

Здавалося, що він мене не чує. Він дивився прямо на мене, але не давав знаку, що помічає мене. Я продовжувала рухатися в його напрямку, повільно і обережно, так підходять до дикого, небезпечного звіра. Якщо у вас немає вибору.

-- Ти коли-небудь ненавиділа? По-справжньому ненавиділа, всією своєю душею? – запитав він нарешті, коли я підійшла на відстань витягнутої руки. – Справжня ненависть – потужна штука. Вона дає тобі силу волі зробити речі, які б інакше ніколи не прийшли тобі в голову. Речі, що ти б ніколи не повірив, що здатен на них. Немислимі речі. Жахливі й прекрасні речі.

Він глибоко вдихнув, повільно випустив повітря.

-- Ненависть – потужна штука, бо дає тобі неймовірну силу. Маючи достатньо ненависті можна правити світом. Або покінчити з ним.

-- Ось, що ти збираєшся зробити? – запитала я його. – Знищити світ?

Він засміявся.

-- Мені насрати на світ, на все і на всіх в ньому.

-- Тоді, заради всіх мертвих богів, чого ти хочеш?

Гейрус сів, важко, на тріснутий надгробок напроти мене; нагнувся вперед і поклав руки на коліна. Він виглядав на змученого і хворого.

-- Думаю, -- сказала я. – Що ти хворий. Може вмираєш. Думаю, тобі потрібен Клинок, бо він якимось чином вилікує тебе.

Він засміявся.

-- Чого тобі смішно?

-- Ти думаєш, я вмираю. Та ти навіть половини з цього не знаєш. Я вмираю по десять разів на день.

-- Звучить неприємно.

-- Що ж, прокляття і не повинні бути приємними. Це мені за те, що я вбив бога.

-- Гм, чисто з цікавості, якого бога ти вбив?

Він кинув на мене роздратований погляд.

-- Того, що заслуговував на це. Того, чиї брати затаїли образу.

Він здригнувся, здавалося, що його от-от вирве. Але минулося.

-- І давно тебе прокляли? – запитала я.

-- Як гадаєш, скільки мені років? – запитав він.

-- Сорок? Може сорок п‘ять?

-- Мені тисяча сімсот років. Я старший за Катаклізм. Я був свідком падіння Тагота і Хлурії. Я вже був древнім, коли Хавака Срібного Меча ув‘язнили за стіною. Люди для мене як одноденки.

-- Тобі набридло життя.

-- Ти навіть гадки не маєш наскільки. Все набагато гірше, ніж здається. Через накладене на мене прокляття, кожна мить для мене тягнеться як сто. Від твоїх слів мене нудить аж до сліз. Від моїх слів мене нудить аж до сліз. Для мене ця розмова триває весь клятий день.

-- Я спробую говорити швидше, -- запропонувала я, але він тільки махнув рукою.

-- Не трудися. Ти не можеш говорити так швидко, щоб я відчув різницю.

-- То чого ти хочеш, Гейрусе?

Раптово він опинився прямо перед мною. Я не побачила, як він рухався.

-- Я хочу клятий Клинок Богині, тупа ти корово!

-- Назвеш мене ще раз коровою і я засуну Клинок так глибоко тобі в…

Його кулака я теж не побачила.

Я незграбно розтягнулася на землі й з яскравим спалахом болю до мене дійшло.

-- Жаба, -- сказала я. – Він в жабі.

Я хотіла виплюнути кров, що лилася мені в рот з розірваної щоки, але пригадала собі слова Осскіла. Не можна проливати кров у Некрополі. Ніколи. Сторож зауважить. Тому я її проковтнула.

-- Так, він у жабі. Радий, що до тебе нарешті доходить.

-- Крива палиця Керфа. Ти гірший, ніж той жрець Лагни.

-- Я не знаю і мене не обходить про що ти говориш. Просто принеси мені жабу і ми з тобою розійдемося.

-- Ту цяцьку за яку ти наказав вбити Корбіна? Я швидше викину її в Драконове море, ніж віддам тобі в руки.

-- З твого рота вилітають слова, але вони не мають сенсу.

-- Ти наказав вбити Корбіна, бо не хотів платити йому за те, що він здобув жабу. Тоді ти замовив мене, щоб твій некромант вивідав у мого трупа місцеперебування жаби. Тепер мої слова мають сенс?

Звісно, я не була впевнена в своїх словах, але він не мусив про це знати.

-- А, зрозуміло. Ти помиляєшся. Я не наказував вбивати твого друга, і не наймав вбивців, щоб прикінчити тебе. Може Бош поскупився і вирішив залишити платню собі. Мене це не обходить.

-- Чому я повинна віри…

Я не встигла закінчити речення. Біля мого горла з‘явився ніж і притиснув так сильно, що виступила краплина крові. Тоді він перемістився до мого серця. Потім ледь-ледь не торкався мого ока. Ніж в його руці зовсім не дрижав.

-- Якби я бажав смерті твоєму другові, або тобі, я б не став платити за це. Зрозуміла?

-- Так.

-- Нарешті. – Він встав з того місця, де присідав наді мною. – Якби по якійсь дурнуватій причині я хотів вбити твого земляка, я б зробив це після того, як отримаю Клинок. Якби я був настільки тупий, щоб напартачити, я б відразу відніс його ще теплий труп до некроманта. І хоча Бош зірок з неба не хапає, він достатньо метикуватий, щоб теж до такого додуматися. Тепер. Принеси Клинок сюди завтра на світанні. Або я знайду і прикінчу тебе, притягну твій труп до некроманта і змушу тебе сказати мені, де ти його сховала. А ще вб‘ю обох магів і того жирного лорда, які напали на мій дім.

-- Гаразд. Але за однієї умови. – Що мені було втрачати?

Він втупив у мене важкий, погрозливий погляд.

-- Сходи до Вайлуватого Гавона і скасуй контракт на мене.

-- До кого?

-- Покидька з Долини, який завідує тут контрактами на вбивства. Чи ти хочеш сказати мені, що Червона Рука не знає, про що я говорю?

-- А. Я знаю його. Просто ім‘я вислизнуло з пам‘яті.

-- Скажи йому, що контракт втратив чинність. Або, що ти скасовуєш його. Що завгодно. Не хочу ховатися від вбивць, поки буду забирати жабу і нести її тобі.

-- Це розумно, -- сказав Гейрус. – Побачимося завтра. Один день, -- повторив він.

-- Де зустрічаємося?

-- Приходь сюди. Я знайду тебе. Не намагайся втікати. І тримай Архата якомога далі від мене або я випотрошу його.

-- Кого, того лисого хлопчиська?

Я не мусила вдавати, що збентежена.

-- Я його на повідці не воджу, -- сказала я, але сказала я це в порожнечу. Гейрус зник.

Розділ 26

-- Ти хочеш віддати її йому? – запитав мене Хольгрен, коли я повернулася в його притулок і передала нашу розмову.

-- Хіба в мене є вибір? Він Червона Рука, заради Керфа. Якщо не віддам, я – труп.

-- Я тебе не це питаю. Чи хочеш ти віддати її йому?

Жаба знаходилася в якомусь таємному колі, яке він намалював вугіллям і кров‘ю на підлозі. Кістка не хотів мати з нею нічого спільного, і тримався від неї в найдальшому кутку.

-- Я хочу, щоб я ніколи не бачила цієї огидної штуковини. Але інколи наші бажання не збуваються.

-- Якщо в ній є зброя, клинок викуваний богинею…

-- То що?

-- Коли ти будеш наступного разу зустрічатися з найнебезпечнішим асасином за всю історію, то хіба не воліла би тримати клинок, а не якийсь бридкий шматок золота?

Я зітхнула.

-- Хай йому чорт, я не знаю, Хольгрене. Мабуть, він просто забере його від мене і встромить у вухо. Ти не бачив, як він рухається. Чесно кажучи, я теж ні. Якщо бути точною.

-- Якщо розмірковувати логічно, то ти вибираєш чи зустрічатися з ним по суті неозброєною, чи з потужною зброєю в руках. Я знаю, що вибрав би, але вирішувати тобі. Щодо його швидкості, гадаю, тут я теж можу зарадити. Принаймні на короткий проміжок часу.

-- Чари?

-- Звісно. – Він запхав два пальці в кишеню жилета і витягнув кулон на срібному ланцюжку. Кулон був у вигляді листка, також зробленого зі срібла, величиною десь з мій великий палець.

-- Він чисто випадково виявився у тебе в кишені, га?

Він посміхнувся.

-- Після того що трапилося на віллі, я вирішив дістати свої найбільш корисні, хоча й небезпечні, штукенції.

-- До речі про віллу, та тварюка, що вилізла з печі? Вона знала твоє ім‘я.

Його обличчя закам‘яніло.

-- Так. Знала.

-- Може хочеш про це поговорити?

-- Ні, не дуже. Вистачить сказати, що хоча я й мав справу з такими створіннями, я не демонолог.

Я підняла руку.

-- Не моя справа.

-- Ні, я розумію, що тебе це турбує. Але на рахунок цього можеш бути спокійна.

Він зітхнув.

-- Повертаємося до нашої справи, -- промовив він, простягаючи кулон.

-- Що це?

-- Я вивчав довголіття. Можна сказати це моя слабість. Під час цієї науки я наткнувся на спосіб, скажемо так, на короткий період жити набагато швидше. Ціною пропорційного скорочення тривалості свого власного життя.

-- Ти можеш повторити це без всіх отих чудернацьких слів?

Він посміхнувся.

-- Це дозволяє тобі увіпхнути більш-менш весь день життя в одну годину. Під кінець цієї години ти стаєш на день старшою.

-- А. Не так вже й погано. Я могла б віддати тиждень, а може навіть і місяць.

-- Це вб‘є тебе. Наслідки просто жахливі. Уяви собі не спати, не їсти чи пити весь день і всю ніч. Доволі паршиво. Тиждень? Можна померти від спраги. А місяць? Ти здохнеш до того, як розвіються чари. Але якщо мусиш, то можеш. Це закляття дозволяє тобі. Проте краще не мусити.

-- За чари доводиться платити, га?

-- Завжди. Хоча дехто не рахується з ціною, поки не стає надто пізно.

Вираз на його обличчі став загубленим, але він швидко відмахнувся від своїх думок і надів ланцюжок мені на шию.

-- Ти не мусиш вирішувати негайно. Якщо захочеш скористатися ним, просто розірви ланцюжок.

Я обмірковувала його слова, шкрябаючи Кістку за вухом. Зі зброєю з жаби і чарами Хольгрена в мене був шанс проти Гейруса. Без них шансів у мене не було і доведеться покластися на те, що він не прикінчить мене відразу. І я досі не мала гадки, що він збирався робити з Клинком. Чесно кажучи, не можу уявити собі, що це буде щось хоча б трішечки добре.

Я почала вірити – неохоче – що це не він наказав вбити Корбіна. Від цього він не ставав хорошою людиною. Червона Рука вбив більше людей, ніж голод, навіть якщо вірити тільки в половину того, що про нього розповідали. Чорт.

-- Гаразд, -- сказала я. – Давай відкриємо цю бридку штуковину і дістанемо Клинок Абанон.

-- Це дуже погана ідея, -- сказав лисий хлопчисько, проходячи через двері Хольгрена і його захисні чари так, наче їх не існувало.

-- -- --

-- Хто ти і як тобі вдалося проникнути в мій притулок? – голос у Хольгрена був спокійний, але я бачила, що він був готовий і йому кортіло вдатися до насилля.

Звісно, що я впізнала хлопчиська. Чернець, який дивився на мене, коли я вийшла від Алана. Який був на похоронах. Архат.

-- Пробратися в твій притулок було неважко, магу. Чари – це заржавілий молоток, яким можна товкти реальність, надаючи їй різноманітних форм. Філософія, справжня Філософія, це ручка, якою можна змінювати, і сподіваюся, виправляти реальність.

-- Архат, -- сказав Хольгрен. Хлопчисько кивнув.

-- Чого тобі треба?

-- Будь ласка, віддайте мені статуетку. Вона не для вас. Вона не для цього світу.

-- Ти знаєш цього малого? – запитала я Хольгрена.

-- Перший раз бачу.

-- Але ти знаєш, як його звати.

-- Архат? Це не ім‘я. Це титул. – На його худорлявому обличчі з‘явився невдоволений вираз.

-- Гаразд. Я куплюся. Хто такий Архат?

-- Пам‘ятаєш Катаклізм? – запитав він.

-- Та не дуже. Він був тисячу років тому. – Але Хольгрен був не в настрої на жарти.

-- Якщо хочеш знати чому Катаклізм трапився, запитай Архата.

Я поглянула на малого. Він сумно похитав головою.

-- Філософи не винні в Катаклізмі, магу.

-- Правда? Тоді хто вирішив залізти в підвалини реальності? Доярки?

-- Ні. Але й не Філософи. Група яка перекрутила Філософію…

-- Не варто заперечувати, Архате, якби ті розумники не гратися зі знаннями, яких люди буквально не повинні були знати, то не загинули б мільйони…

-- Годі, -- сказала я доволі голосно. – Якщо вам хочеться подискутувати, то йдіть у Куток Ораторів. Крива палиця Керфа, нас тут час підганяє, чи ти вже забув, Хольгрене. Архате, ми не віддамо тобі жабу. Пробач і йди погуляй.

Хольгрен просто стояв, схожий на впертого осла. Малий відмовився піти погуляти.

-- Серйозно, йди. В нас немає часу на тебе.

-- Будь ласка, віддайте мені статуетку. Те, що знаходиться всередині, повинно там залишитися, під моєю опікою. Мені довірили зберігати її, коли мені було десять років. Я не виправдав довіри й статуетку вкрали. Тепер я знов повинен приступити до виконання своїх обов‘язків.

-- Слухай, -- сказала я, втрачаючи терпіння. – В нас немає на це часу. Якщо Гейрус не отримає Клинок, загине багато людей, включно, що найголовніше, з нами. Гарно, що ти ввічливо просиш, але “будь ласка” тут не вистарчить.

-- Я не повинен розлучатися з Клинком. Я його сторож. Поверніть його, або наслідки будуть непередбачувані.

Я поглянула на нього.

-- Корбін забрав його в тебе?

-- Вкрав у храмі.

-- В напівзруйнованій будівлі десь на болотах Гол-Шен?

-- Так.

Я пригадала його таємничу фразу в Місті Мертвих.

-- Тоді з тебе нікудишній сторож. Так чи інакше я не віддам його тобі. Тепер забирайся.

-- Ти не знаєш, що твориш. Заради всього святого, не переплавляйте статуетку.

-- Скажи мені чому. Назви хоча б одну причину, настільки хорошу, щоб врівноважити мою смерть від кривавого Червоної Руки, якщо я цього не зроблю.

-- Це може привести до кінця світу.

--Признаю, це хороша причина, але в мене немає нічого, крім твого слова, і взагалі, якщо ми не переплавимо цю кляту штуковину, Гейрус прикінчить нас, забере її та сам переплавить. Проте непогана спроба. Хольгрене, починаємо. Чи ти спробуєш зупинити нас, Архате?

-- Я не намагатимуся зупинити вас насильно. Але знайте одне: те, що знаходиться всередині – як психічна отрута. Якщо ви випустите його, зникне та невеличка перешкода між ним і світом. Все і всі навколо нього спотвориться до невпізнання. Рано чи пізно, але це трапиться.

-- Знову ж таки, в нас тільки твоє слово.

-- Сім років я стеріг Клинок Абанон. Я дорого заплатив за це. Я покажу вам.

І він показав.

Раптово він перестав бути молодим хлопчиськом. Раптово він перетворився в кошмар, вкритий лускою і виразками, з видовженою, заслиненою щелепою, очима кольору сечі, пальцями з пазурами… Мене охопила така знайома ненависть і я хотіла вбити, вбити його, порвати на шматки, кинути на підлогу і топтати поки від нього не залишиться тільки пляма. В одну мить я вихопила ножа і метнула в Архата, за першим відразу з‘явився другий, щоб випотрошити його, але він зник.

-- Бачиш? – сказав він з позад мене, знов тільки хлопчисько. Я різко повернулася і побачила, що Хольгрен тримав на підборідді хлопця ніж зі світла, що шкварчав і сяяв. З його обличчя повільно зникав звіриний вищир. Кістка, мовчазний, як смерть, вчепився білими зубами хлопцю в литку, крапала кров.

-- Клинок, що ненависть шепоче, -- пробурмотів хлопчисько, коли Хольгрен, з побілілим обличчям, відпустив його і відтягнув дразливого і тремтливого Кістку. – Гадаєш, тобі вдасться встояти перед його улещуваннями? Я не встояв. Якщо ти випустиш його, в тебе буде тільки два варіанти. Піддатися їм, на погибель світу, або… закрити їх в собі.

Він нагнувся і провів рукою по скривавленій нозі. На моїх очах колоті рани, залишені зубами Кістки, перетворилися в зморщені шрами, а кров висохла і осипалася на пошарпаний килим Хольгрена.

-- Не заперечуєш, якщо я присяду? – запитав він.

-- Не мій дім, але не соромся. – Я тремтіла, відходячи від тієї сліпої люті. Я теж сіла. Повернувся Хольгрен і сперся на одвірок, розглядаючи Архата гострим, задумливим поглядом.

-- Ти вже двічі нападав на мене, -- сказала я Архату. – Спочатку намагався прокрастися в мій дім, потім напав з засідки, коли я намагалася прокрастися на віллу Гейруса. Чому?

-- Перший раз я просто хотів забрати жабу поки ти спала. Але ти прокинулася. Я не нападав на тебе.

-- Але за другим разом таки напав.

-- Щоб не пустити тебе на віллу. Якби ти зайшла, тобі був би гаплик. Я не збирався кривдити тебе. Але я не повністю контролюю форму, якою прокляла мене Абанон.

-- Тоді чому ти взагалі її використовуєш?

-- Вона сильна. І не відчуває болю.

-- Чому ти просто не з‘явився в моїй кімнаті й не забрав жабу?

Він посміхнувся.

-- Не міг, інакше я б так і зробив. Фізичні місця, де такі салонні фокуси можливі, трапляються рідко і хаотично. Щоб ти зрозуміла більше, мені довелося б навчити тебе принаймні основ Філософії…

-- Гм, ні дякую. В мене зараз обмаль часу. – І мене це не цікавить.

Хольгрен відкашлявся.

-- Я погоджуюся, що видобути Клинок було б необачним, -- сказав він. – Та його все одно доведеться віддати Гейрусу. По-іншому ніяк.

-- Я благаю вас не робити цього.

-- Пробач. Як Амра вже казала, в нас немає вибору.

-- Що ж, тоді мені доведеться відібрати його в нього.

-- А, -- сказала я. – Він попередив мене, що якщо побачить тебе, то зробить з твоїм тілом неприємні речі.

-- Будь, що буде.

-- Не хочеш сказати мені, чому він тебе ненавидить?

-- Він ненавидить всіх Архатів.

-- А все-таки, чому?

-- Він заснував Орден Філософів. Після Катаклізму він залишив Орден і присягнув вічну ворожнечу.

-- Здається, в тебе є цікава історія.

-- О, так. Але в тебе немає часу, щоб її послухати.

Він встав і вийшов у двері, ми з Хольгреном переглянулися.

Він ледь помітно знизав плечима.

Ще хтось постукав у двері Хольгрена.

-- Я явно став надто популярним, -- сказав він насупившись.

Перед дверима стояв Казанок, хлопчик на побігеньках Дарувнера. До його круглого обличчя завжди приклеєна шалапутна посмішка, але сьогодні він був серйозним.

-- Міс Амро, Дарувнер хоче Вас бачити. Каже, що це пильне. Ви повинні поїхати зі мною на екіпажі, -- товстим пальцем він вказав через плече на карету, що очікувала неподалік. – Магістр Хольгрен теж повинен поїхати, якщо забажає.

-- В чому справа, Казанку?

Він похитав головою.

-- Не знаю. Має якесь відношення до Локвуда. Його слуга, Боллунд, з‘явився біля дверей Фенгала, трискаючи кров‘ю, як фонтан і питаючи за Вами.

Розділ 27

По дорозі до Дарувнера в кареті балачок майже не було.

Хольгрен взяв з собою жабу, бо більше не вірив у надійність свого притулку, але залишив Кістку.

Я пристала до Казанка, щоб він розповів мені все, що знав.

-- Боллунд зайшов похитуючись в забігайлівку під час вечері, з нього потоком лилася кров. Виглядало так, наче його штрикнули списом в кишки. Правду кажучи, виглядало так, наче він тримав їх в руках. – Казанок здригнувся. – Ми затягнули його в задню кімнату, а він лепетав щось про величезного металевого павука і питав за Вами. Фенгал відправив мене за ескулапом, що живе далі по вулиці, а коли я повернувся з ним, Боллунд лежав без свідомості й Фенгал наказав мені привезти Вас двох.

-- Отже, Бош повернувся, -- сказала я до Хольгрена і він кивнув.

-- Хто такий Бош? – запитав Казанок.

-- Величезний металевий павук, -- відповіла я і в нього округлилися очі.

-- Я гадав, що це він марить.

-- На жаль, ні, -- сказав Хольгрен.

Після цього в Казанка пропало бажання розмовляти, а я не надто хотіла розводитися про те, що відбувалося, в його присутності, тому решта подорожі пройшла в мовчанці. Коли ми приїхали до Фенгала, Казанок заплатив кучеру і відімкнув двері в забігайлівку. Якщо в мене й були якісь сумніви, що справа серйозна, то тепер вони зникли. Фенгал ніколи не закривав двері на замок, за винятком приватних вечірок, які він майже ніколи не проводив.

Казанок провів нас повз порожні столики до комори за кухнею.

Боллунд лежав на імпровізованому ліжку, вкритий старою кінською попоною. Він був непритомним. Він був весь побілілий, губи бліді. Дарувнер сидів на кріслі поряд з ним. Коли він побачив нас, то вивів назад у їдальню.

-- Отже, Бош напав на Боллунда? – запитала я його.

-- Поза всякими сумнівами. Удар проколов йому спину і вийшов через живіт.

-- Якого біса?

Він знизав плечима.

-- Бо він підла гадина?

-- Ні, чому він напав на Боллунда?

-- Він знав, що Локвуд посередник Корбіна і припустив, що Локвуд, а отже й Боллунд, знає як з тобою зв‘язатися.

-- Зі мною?

-- Звісно. Він хоче жабу. Боллунд сказав, що він тримає Локвуда у крамниці в заручниках. Відправив Боллунда передати тобі, щоб ти принесла жабу. Сама. Якщо не принесеш, він клянеться, що почне вбивати всіх, кого ти знаєш, починаючи з Локвуда.

-- Але Локвуд мені навіть не подобається.

-- Це не смішно, Амро, -- докорив мені Фенгал.

-- Я просто хочу сказати, що він не тримає в заручниках мого коханця чи члена сім‘ї.

-- А ти маєш коханця чи члена сім‘ї? – запитав Хольгрен.

-- Ні, але…

-- З усіх людей, яких він міг пов‘язати з тобою, Локвуд був найлегшою мішенню. Бош не справився зі мною до того, як перейшов у свій теперішній стан, барон Трасен під достатнім захистом, а інспектор Клюге справжній експерт в мистецтві залишатися в живих. В кожному разі, він докладно знав, де знайти Локвуда, адже він мав з ним справу, коли робив оригінальне замовлення. Локвуд був яблучком, що низько висіло.

-- Ти повинна врятувати його, Амро, -- сказав Дарувнер.

-- Хіба не ти казав мені не лізти в герої?

-- Але я не казав тобі бути безсердечною. Тепер Бош твоя купа, і тобі її прибирати.

-- Я не кажу, що не хочу розібратися з Бошем. Я повинна звести з ним порахунки. Я тільки кажу, що не зроблю цього заради Локвуда. Яйця Керфа.

-- Тепер, коли ми це з‘ясували, -- сказав Хольгрен, -- може підемо? Подобається він тобі чи ні, чим довше Локвуд знаходиться під опікою Боша, тим менше в нього шансів вижити.

-- Ти йдеш зі мною?

-- Звісно. В мене з Бошем теж є незакінчена справа.

-- -- --

Казанок свистом підкликав нам екіпаж. Мене здивувало, як швидко він його знайшов, зваживши на пізню пору. Поїздка до Драконових воріт була короткою, але коли ми туди доїхали, Хольгрен вже придумав план.

-- Не заходь в магазин, -- сказав він, передаючи мені жабу. – Просто поклич його і покажи статуетку, якщо мусиш. Як тільки я його побачу, то присягаю, він вже не буде в стані завдати нам клопоту.

-- Звучить доволі просто, -- відповіла я. Але в душі сумнівалася, що буде так легко. Бош був божевільним, але він був хитрим. Я не могла уявити собі, що він стане легкою мішенню для Хольгрена. Я хотіла сказати це вголос, але Хольгрен продемонстрував разючу здатність перетворювати все живе в трупів. Тому я тримала рот на замку з надією, що він має рацію.

Ми зсіли в кінці порожньої, освітленої ліхтарями вулиці. Магазин Локвуда знаходився посеред торгового району, в елітній частині, а ніхто не купляє такі дорогі дрібнички як в нього посеред ночі. Хольгрен поклав руку мені на плече, тоді перейшов вулицю. Ми пройшли решту шляху до магазина Локвуда під невисоку гірку.

Вітрини з дорогого скла були темні. Двері зачинені. Я оглянулася через вулицю. Хольгрена не було ніде видно, але я не переживала, що він накивав п‘ятами. Не дуже переживала.

Я взялася за ручку і спробувала її. Не замкнено. Я відчинила двері.

-- Ей, Боше, -- гукнула. – Я чула, ти хочеш порозмовляти зі мною.

Тиша. Тоді легкий стогін, десь в глибині магазина.

-- Є хтось вдома? – крикнула я.

-- Заходь, Амро. – Органний голос. – Сподіваюся ти принесла мою цяцьку.

-- Дякую, я тут постою. Може сам вийдеш і забереш те, що тобі треба? – Я підняла вгору жабу.

-- Неси її сюди, -- сказав Бош. – Негайно.

-- Ні.

Закричав Локвуд. Доволі довго.

-- На моїх нових кінцівках немає пальців, але як я відкрив, ними чудово можна виколювати очі.

-- Що до біса з тобою не так, Боше?

-- Після того, як моє тіло розлетілося на дрібні шматки, я розгубив свої манери. Неси сюди жабу, або цей чепурун втратить своє друге око. І мушу тебе попередити, мої кінцівки не підходять до тонкої роботи. Не виключено, що я штрикну надто глибоко.

-- Крива палка Керфа, -- вилаялася я. Запхала жабу в куртку і витягнула ножі. І ступила в павутину.

Розділ 28

-- Чепуруна можеш відпустити, -- сказала я, коли вступила в темне приміщення магазина. – Це наш танець, мій і твій.

Я повільно пройшла повз ряди дорогоцінних дрібниць і витонченого мотлоху, даючи очам час, щоб призвичаїтися до пітьми. Магазин був не такий вже й великий; я була певна, що Бош і Локвуд знаходяться в задній кімнаті. Приглушені електричні розряди, що хаотично пульсували в темному приміщенні, теж на це вказували.

-- Гаразд, -- сказав він. – Містере Локвуд, якщо Ви бажаєте піти, я не проти.

У відповідь тільки монотонне скиглення.

-- Здається, містер Локвуд воліє сидіти в калюжі своєї крові, Амро.

-- Виходь до мене, Боше, і забери свою жабу. – Сюди принаймні доходило якесь світло з вулиці. У підсобці вікон не було.

-- Ходи сюди й віддай мені її.

-- Припини ці ігри. Ти плануєш прикінчити мене і Локвуда, та забрати ідола. Я готова спробувати й врятувати його, але не ціною власного життя. Хоча, я готова зустрітися з тобою посередині, якщо ти негайно вийдеш і будеш битися зі мною. Хто залишиться в живих, може робити все, що йому заманеться.

-- То ти не хочеш прийти сюди й врятувати життя цьому нещасному?

Мені не сподобалося, до чого вело це запитання.

-- Ти що боїшся битися зі мною?

Почулася різка серія нот; я вирішила, що це новий сміх Боша.

-- Я так розумію, це означає “ні”. Виходь. Покінчимо з нашими чварами. Раз ти такий впевнений у результаті, то завжди можеш повернутися і прикінчити Локвуда після того, як розберешся зі мною.

-- Зайві клопоти, -- відповів він, і тоді я почула, як щось розривають і розпачливий крик, який раптово обірвався.

-- Ой, -- сказав Бош. – Який я незграбний.

Одним з того, що мене навчили, давно тому в провулках Белларіуса, коли Тейнер, мій друг і захисник вчив мене битися на ножах, було ніколи-преніколи не втрачати самовладання під час бійки. З усіх навичок бійки на ножах, які він мені втокмачував, ця була критичною. Цей урок дався мені нелегко – як для будь-якої дитини – але я його вивчила.

Внизу, під вибухом киплячої люті від смерті Локвуда, відсторонена, позбавлена емоцій частина мого розуму почала автоматично перебирати голі факти в швидкій послідовності.

Локвуд швидше за все був мертвим або при смерті. Причин залишатися в цій пастці більше не було. Пора валити. Хольгрен може спалити тут все, як тільки я виберуся.

Я повернулася і побігла. Як виявилося, саме вчасно.

Бош контролював одного зі своїх пекельних пестунчиків. Весь час, поки я розмовляла, він знаходився наді мною, чекаючи, щоб накинутися на мене.

Коли я повернулася, то краєм ока зауважила ледь помітний рух вгорі, а тоді його пазурі зорали мені спину, розриваючи на смуги куртку, сорочку і шкіру. Маленький демон, який викрав голову Боша зі Шпори Півня. Я закричала від шоку і болю, але не зупинилася. Відразу за дверми на мене чекали Хольгрен і достатньо світла, щоб побачити мого ворога.

Я почула шипіння і шкрябання пазурів по дерев‘яній підлозі. Я знала, що ця тварюка огидно швидка. Може навіть достатньо швидка, щоб схопити мене до того, як я вибіжу надвір. Часу, щоб повернутися і кинути ножем не було. Тож коли я досягла дверей, то з ходу виконала щось схоже на пірует, викинувши руку з ножем туди, де, як я гадала, буде демон.

Я поцілила йому в горло.

Він з пекельною силою рвонув моє передпліччя, і коли ми приземлилися на вулиці, опинився на мені зверху. Ніж в шиї не давав йому відкусити мені голову, хоча він озвіріло намагався затиснути мене в своїх слинявих жучих щелепах. Його пазурі почали витворяти спереду мене те ж, що зробили з моєю спиною, залишаючи глибокі, криваві й палаючі лінії в мене на грудях і животі.

Лівою рукою я загнала ще один ніж йому в бік. Використовуючи руків‘я двох ножів як ручки, я перевернулася і вигнула тіло якомога далі від його пазурів. Не зважаючи на його лють, в мене була перевага у вазі. Я майже перевернула його на спину. Обережно поклала черевик йому на шию і навалилася всією вагою, він почав звиватися і корчитися.

Тоді я витягнула два клинки й з швидкістю і точністю виробленими довгою, довгою практикою, вбила по одному в кожне з його фасеткових очей, поки їхні кінчики не заскреготали об задню частину черепа.

-- Це за Локвуда, мабуть, -- важко видихнула я, тоді відскочила з ножами в руках. Демон ще трохи побився у муках, тоді раптово стих.

Бош дивився на мене з порога.

-- Вражаюче, -- пропищав він. – Я б тобі поаплодував, але сама бачиш.

Він підняв свої закривавлені передні лапи, помахав ними туди-сюди. Тоді накинувся на мене.

Пам‘ятаю, я ще подумала, де в біса Хольгрен, відбиваючи одну з його лап. Інша вирила глибоку, криваву рану в мене на стегні. Тоді я опинилася під ним, і вісім металевих лап здіймалися і падали навколо мене, б‘ючи по бруківці з такою силою, що вона розсипалася у друзки. Бош з усіх сил намагався проштрикнути мене, хоча фактично не бачив де я. Це все тривало не більше ніж десяток ударів серця, але в цю коротку вічність, розпачливо звиваючись, щоб уникнути уколу, я була впевнена, що загину.

А тоді почулося жахливе ХРУСЬ. Наді мною тіло Боша зім’ялося всередину так, наче сотня бойових молотів одночасно лупнули по ньому.

Бош, п‘яно похитуючись, побрів геть, надприродне світло, яке мерехтіло на тепер покрученому тілі, потьмяніло. Коли воно згасло, він впав, нерухомий, на бруківку.

-- Пробач, що припізнився, -- сказав Хольгрен і на непевних ногах підійшов до мене, тримаючись за бік. – Видно Бош очікував, що я теж прийду і приготував зустріч.

Я поглянула повз нього, вздовж вулиці, й побачила мокру груду величиною з коня, але вкриту лускою, сукровиця ще била з неї струменем в ритм серця, що повільно затухало.

-- Краще пізно, ніж ніколи.

Розділ 29

Ми обоє були змучені й стікали кров‘ю, а приблизно десь за годину я повинна була віддати жабу Гейрусу. Але ми не могли просто залишити лежати на вулиці гармидер з пекла родом – Боша і маленького демона. Я порвала зіпсовану куртку на смужки, щоб перев‘язати найгірші рани, поки Хольгрен робив якийсь магічний фокус пов‘язаний з призмою, щоб зв‘язатися з Клюге – видно вони обмінялися чарівними візитками, які дозволяють їм контактувати між собою.

Як тільки моя кров перестала поливати бруківку, я запропонувала Хольгрену зробити те саме, але він відмахнувся.

-- Піду погляну, як там Локвуд, -- сказала я і він кивнув.

-- Я залишуся тут і пригляну за цими потворами.

В магазині я знайшла і запалила лампу, тоді пішла з нею в підсобку.

Він був мертвий. І покалічений. Було так погано, як я й очікувала. Я добре не знала його, але не думаю, що він хотів би вижити після того, що Бош з ним зробив.

Його більша частина сиділа на елегантному кріслі за елегантним столом. Я подумки занотувала, щоб запитати Боллунда чи Локвуд мав якусь родину. Якщо Боллунд виживе.

Я вже збиралася повернутися і йти назад до Хольгрена, коли мій погляд привернув пакунок.

Розміром з мій кулак, він лежав не підлозі, частково розламаний, видно його скинули туди під час сутички. Його красива обгортка була заляпана кров‘ю Локвуда. Я придивилася і побачила, що на блакитному папері, в який він був загорнутий, було написане моє ім‘я. Скидалося на жіночий почерк, когось, хто не надто звик писати. Я підняла його, почула, як всередині дзенькає розбите скло. Понесла пакунок і ліхтар на вулицю.

Хольгрен схилився над останками Боша і намагався відірвати бурштинову брилу, в якій знаходилася голова Боша.

-- Сувенір? – запитала я.

-- Ха. Хочу забрати її до того як з‘явиться Клюге, а це буде доволі скоро. Гавон вимагатиме доказів, якщо ти хочеш скасувати контракт і повернути свої гроші. Чи вже забула?

-- Чесно кажучи, забула. – Можливо Гейрус скасував контракт, але невеличке страхування не зашкодить.

З голосним тріском голова відірвалася.

-- Ну, от і все. – Він повернувся, щоб передати її мені, побачив, що в мене зайняті руки.

-- Що там в тебе?

-- Може відповідь на загадку. – Я розповіла йому про дівчину Естри Хейг, яка шукала мене і залишила в Локвуда пакунок для мене.

-- Чому в Локвуда?

-- Не знаю. Може відповідь всередині.

-- То чому ти не відкриваєш пакунок?

-- Не знаю. Раптово в мене якесь дивне відчуття -- що б там не було, мені це не сподобається.

Він просто дивився на мене.

-- Гаразд, гаразд. – Я поклала лампу на землю і розірвала обгортку, відкривши невеличку, квадратну коробочку з палісандра, на жаль в одному кутку тріснуту. Я відкрила защіпку.

Всередині був напахчений аркуш паперу, складений, щоб поміститися, і шматочки кольорового, розбитого скла. Розбите скло я впізнала по частині зеленого крила і делікатній голові з довгим, тонким дзьобом.

Колібрі, яке Хольгрен поцупив у мене за день до своєї смерті.

Я витягнула записку і відклала коробочку. Розправила цупкий, напахчений папір:

Мадам Амро,

Корбін сказав мені, що пташка Ваша, тож я повертаю її Вам, щоб показати – те, що я пишу далі, правда.

Корбін був моїм мужчиною. У мадам Естри мій контракт, і він збирався оплатити його, викупити, щоб ми могли бути разом. Але мадам Естрі це не сподобалося, по суті вона зненавиділа Корбіна за те, що він покохав мене.

Я знаю, Корбін мертвий і його вже не повернути. Я зрозуміла це, як тільки Ви зайшли у Мрію, щоб розповісти мадам Естрі. Його ім‘я на Ваших вустах і вираз Вашого обличчя сказали мені все. Але Ви не знали про нас. А я не могла сказати Вам, тільки не під її дахом. Тож я хочу сказати Вам, що якщо Корбіна спіткав поганий кінець, а моє серце підказує, що це так, то це зробила Естра, а точніше наказала зробити, бо тієї останньої ночі, коли Корбін не прийшов до мене, вона сказала, що він ніколи вже не прийде. Вона сказала, що я належу їй, я її власність, і я не можу забрати її мужчину, як цього не може її щітка для волосся, чи її пес. А коли я відповіла, що це вирішувати Корбіну, вона засміялася і сказала, що Корбін більше ніколи нічого не вирішуватиме.

Корбін говорив мені, що Ви відчайдушна, і якщо в мене колись будуть проблеми, то звертатися до Вас, якщо не зможу звернутися до нього. Для себе я нічого не прошу, я прошу для Корбіна. Якщо Ви шукаєте того, хто скривдив його, то тепер Ви знаєте.

Я залишаю цю записку в посередника Корбіна, бо він не сказав мені, як Вас знайти.

Щиро Ваша,

Ліра Джувіс Блекдотер

-- От сука, -- прошипіла я.

-- Про яку суку йдеться? – запитав Хольгрен, але я майже не чула його.

-- Вона сиділа і розпачливо крутила серветку, запропонувала мені допомогу в пошуках вбивці Корбіна, йобане уособлення скорботи! – Я копнула коробочку по вулиці, розсипаючи по бруківці шматки кольорового скла.

Хольгрен обережно забрав у мене записку. Прочитав. Віддав мені. Я зім‘яла її в кулаці, тоді змусила себе заспокоїтися. Я вигладила листа, акуратно склала його і запхала в кишеню.

-- Ти вб‘єш її? – запитав він.

-- Я? Я законослухняна громадянка, Хольгрене. Особливо якщо поблизу знаходиться інспектор, -- я вказала підборіддям на вулицю, де з-за рогу з‘явилася карета, за якою крокував десяток міських вартових, озброєних піками.

-- Хтось припізнюється, а хтось геть запізнюється, -- пробурмотіла я.

Клюге й словом не обізвався до мене, що мене цілком влаштовувало. Він вислухав свідчення Хольгрена, тоді швиденько оглянув магазин і трупи.

-- Де його голова? – запитав він коли дійшов до Боша.

Здавалося, що Хольгрен хотів зобразити невинність, але потім відхилив плащ і показав свій жахливий трофей.

-- Є якась особлива причина, чому вона тобі потрібна? – запитав його Клюге.

-- Так.

-- Мені потрібно знати цю причину?

-- Навряд чи, інспекторе.

Клюге невдоволено зітхнув і наказав:

-- Геть з моїх очей, обидвоє.

Тоді видав своїм людям інструкції щодо тіла Боша. Вони взялися до діла, загортаючи потвору в брезент, в той час, як Клюге палив трупи демонів мегавогнем.

-- Чув, що інспектор сказав, -- промовила я до Хольгрена.

На небі починав рожевіти світанок, коли ми пошкутильгали на мою зустріч з Червоною Рукою.

Розділ 30

-- Я так розумію, ти йдеш зі мною? – запитала я Хольгрена по дорозі в Некрополь.

-- Мені по дорозі додому, -- відповів він. Він посміхався, але притискав руку до рани на боці.

-- Знаєш якісь лікувальні чари? – запитала я. Моя спина досі палала, та й рана на стегні була не краща. Вони сильно обмежать мою рухливість в бою.

-- Боюся, це не моя спеціальність.

-- Є якісь ідеї, що нам робити з Гейрусом?

-- Як на мене, в тебе два варіанти. Віддати йому жабу. Або змусити його забрати її в тебе.

-- Хотіла б я знати, навіщо вона йому, -- пробурмотіла я.

Хольгрен коротко засміявся.

-- Цікаво, чого може хотіти король вбивць від виготовленої богинею зброї?

-- Ну, власне, -- відповіла я. – Не хочеться повторювати, але ти не бачив його. Я бачила. Йому не потрібен якийсь чарівний клинок, щоб бути найнебезпечнішим створінням на двох ногах. Він не зробить його кращим вбивцею, Хольгрене. Ідеал неможливо покращити.

-- Бачу, він справив на тебе враження.

Я знизала плечима, і кинулася, щоб зупинити екіпаж, що саме з‘явилася з-за рогу. Принаймні не доведеться йти пішки на місце своєї загибелі.

-- -- --

Коли ми туди дісталися, ворота були відкриті.

-- Може підеш додому? – запитала я Хольгрена, коли ми зайшли.

-- Я залишуся з тобою.

-- Немає сенсу ризикувати життям. Це не твоя бійка, і ніколи не була твоєю.

-- Отже, ти вирішила битися? – відповів він, знехтувавши моїми словами.

-- Це тільки вислів такий. – Ми наблизилися до пагорба, почали підійматися до статуї Заплаканої Матері. Вона була якоюсь простакуватою.

-- Гадаю, я знаю тебе достатньо добре, щоб сказати, що ти помиляєшся. Для мене цілком очевидно, що ти, Амро Тетіс, якщо тобі дати вибір, битися чи здаватися, завжди обереш кляту бійку.

-- Ти хочеш сказати, що я вперта?

-- О, так, саме так. До того ж любиш сперечатися.

-- А от і ні.

-- Не дивись так на мене, але ти вперта. І любиш сперечатися.

-- Сам такий, але я?

Це викликало в нього сміх. Але він швидко стих, а його очі стали суворими. Я прослідкувала за його поглядом.

Прямо під Заплаканою Матір‘ю стояв Гейрус. Він виглядав на знудьгованого, і нетерплячого.

Коли ми наблизилися на відстань кількох метрів, він сказав:

-- Вона в тебе. Давай сюди. – Він протягнув руку.

-- Вона в мене, -- відповіла я. – Але я повинна знати, що ти збираєшся з нею робити.

Він підняв голову, на його обличчі промайнув збентежений вираз.

-- Ти знаєш, що я можу і вб‘ю тебе, однак продовжуєш поводитися так, наче твої потреби чи твої питання мають якесь значення.

-- Само питання має значення, не важливо хто його питає.

-- Чому?

-- Тому що тобі не потрібен цей Клинок, щоб стати могутнішим. Ти й так найнебезпечніша людина на землі. Тому, Гейрусе, Червона Рука, що ти збираєшся з ним робити?

-- Чудове запитання, -- сказав Архат, який раптово з‘явився в кількох метрах від нас.

-- -- --

-- Я попереджав тебе, щоб ти тримала його подалі від мене, -- зашипів Гейрус.

-- А я попереджала тебе, що він не мій пес, -- відповіла я.

Архат підійшов.

-- Отже, Творцю Королів, Вбивце Богів, чому б тобі не відповісти на запитання? Ти чудово знаєш, що трапиться, якщо звільнити Клинок. Що ти хочеш від нього?

-- Що я хочу від Клинка, не твоя справа.

-- Ти знаєш, що це неправда. Мені доручили стерегти його.

-- І ти зазнав невдачі.

-- Ще ні.

Гейрус зробив рух і раптово в животі Архата з‘явився ніж.

-- Тепер ти зазнав невдачі, -- глузливо посміхнувся Гейрус йому в обличчя.

В цю мить Хольгрен розірвав чарівний ланцюжок в мене на шиї.

-- Пам‘ятай, -- прошепотів він, коли ланцюжок падав на землю. – Не вбий себе.

А тоді він впав на траву і все змінилося.

Здавалося, світ завмер. Я розглянулася навколо себе, я немов дивилася на картину. Хольгрен стояв, його губи все ще формували останній звук, який він вимовив. Архат втупився в очі Гейруса, його обличчя тільки починало виражати агонію від леза в кишках.

Я вихопила два ножі й вирушила в їхньому напрямку.

-- Давай, Червона Рука, -- промовила я і його голова смикнулася в мій бік. – Зараз ми побачимо чого ти насправді вартий.

Він посміхнувся і витягнув свій ніж з Архата. Він навіть відсалютував мені ним. А тоді полетів на мене, як і раніше невиразною плямою.

Думкою я змусила чари Хольгрена підлаштуватися під нього і зустріла його випад в більш-менш пристойній захисній позиції, зап’ястком відбила руку з ножем наліво, після цього сама вдарила ножем в правій руці. Але він вже відхилився.

-- Тобі не витримати таких чарів. Вони вб‘ють тебе, або це зроблю я. Тобі не виграти.

Я знов стала в захисну позицію Акіли, боком до нього, ліва рука і нога витягнуті, а права рука над головою, повільно кружляла, готова вдарити згори. Минуло дуже, дуже багато часу, відколи я брала участь у чомусь схожому на формальну дуель на ножах. Але таке ніколи не забувається. Проте він мав рацію; я вже відчувала, як в мене посилюється спрага, наче я нічого не пила весь спекотний день. Він міг просто бавитися зі мною, поки я не впаду без сил.

Тому я рушила в атаку.

Я підсилила чари, правою зробила ефектний фальшивий випад, а ліву направила йому в пах. Він відскочив назад, потім ще раз назад і за мої старання наніс поверхневу рану на лівій руці.

-- Я міг відрізати тобі великий палець, -- сказав він і я знала, що він має рацію. Я чудово володіла ножем. Він набагато, набагато краще.

Коли почалися спазми, то якусь мить я не розуміла що це.

Тоді до мене дійшло, що це приступи голоду; години, можливо дні голоду спресовані в один момент. Я заскреготала зубами від голоду, від зболілої плоті на спині і рваної рани вздовж стегна, та підсилила чари ще більше і метнула клинком з правої руки. Я надіялася – насправді, то молилася – що вилетівши мені з руки, він раптом не сповільниться.

Не сповільнився.

Ніж потрапив йому в горло. Він навіть не спробував заблокувати його.

Його очі розширилися. Рот обвис. Він почав душитися. А тоді витягнув ніж з шиї і засміявся до мене.

Дірки в шиї не було. Навіть крові не було. Я сіла на траву і охопила голову руками.

-- Тепер віддаси мені жабу? – запитав він.

Розділ 31

-- Яйця Керфа, -- Я підвела погляд, а він просто стояв собі, посміхаючись до мене.

Позад нього, справа від мене, дуже повільно вмирав Архат, темно-червона пляма неквапно розпливалася по його оранжевому балахоні на животі. Чому ти не змінив форму? В тебе був би шанс. Та він вже ніколи не відповість на це запитання.

Я глянула наліво позад себе, там стояв Хольгрен, з досі піднятою рукою, після того, як зірвав ланцюжок, нескінченно повільно рухаючись вбік.

Я зупинила чари. Архат впав на коліна, тоді перевернувся на бік.

Йому кінець. Дурний хлопчисько. Чого він сподівався добитися?

Хольгрен підійшов і став позад мене, я відчувала його силу. Він викликав якісь чари, і від них волоски в мене на потилиці легенько затремтіли і скрутилися.

Я опустила руки на коліна, оглянула рану, яку Гейрус наніс мені, замість того, щоб відрізати великий палець. Вздовж рани з‘явилися краплини крові.

Кров.

-- Хочеш жабу? – запитала я його. – Тобі доведеться мати справу ще з деким.

-- З ким? З магом?

Я похитала головою і витерла закривавлену руку об смарагдову траву цвинтаря.

-- Кажуть, що ніколи-преніколи не варто проливати кров у Некрополі, -- повідомила я його.

-- Ах, так? – відповів він. – І чого б це?

-- Тому, що це зауважить Сторож. І проведе розслідування. А в нього паршивий характер.

-- Це правда, -- голос пролунав наче з тисячі зяючих могил. – Щира правда.

Здавалося, що голос походить звідкись зверху. Я підвела погляд, прямо на мене дивилася статуя Заплаканої Матері. Вона змінилася.

Тепер на її грубо витесаному обличчі не було жалості чи співчуття. Їх замінили жорстокість і божевілля. Почав дути холодний, холодний вітер, з неба закровоточило світло.

-- Хто пролив кров у цьому освяченому місці? – запитала вона. – І чию кров було пролито?

-- Мою кров, -- відповіла я.

-- Його ніж, -- сказала я, вказуючи на Гейруса, який, мушу признати, не виглядав на надто стурбованого.

-- Я не питаю живих, -- сказала вона мені презирливо.

І відкрилися могили, і почали вилізати мертві.

Я глянула вниз пагорба і побачила, що до мене йде Корбін. Позад нього три найманці, і цілий сонм мертвих, яких я не знала і знати не хотіла.

-- Хто пролив кров? – запитав Сторож знов, і пів сотні пальців, в різній стадії розкладу, вказали на Гейруса.

-- Чию кров було пролито? – І пальці вказали на мене.

-- Не забудьте про нього, -- сказала я, вказуючи на Архата.

-- Його кров ще не скропила землю, -- відповів Сторож.

-- Не будь формалістом.

-- Правила – це правила, -- вона повернулася до Гейруса. – З якої причини чи за яким правом ти пролив тут кров?

Він пхикнув.

-- Порушення обітниці.

-- Якої обітниці?

-- Вона пообіцяла принести мені статуетку, яку тримає за пазухою, але відмовляється віддавати її. Отже, вона порушила обітницю.

Величезна голова обернулася до мене.

-- Це правда?

-- Я сказала, що принесу, а не що віддам її!

-- І хто тепер формаліст? Ай-яй-яй, -- вона пригрозила мені величезним пальцем, тоді глянула на мертвих, що зібралися навколо.

-- Хто був свідком цієї обітниці?

Піднявся десяток трухлявих рук. Включно, як я зауважила, з Корбіновою. Він підійшов і став поряд зі мною.

-- Дуже тобі дякую, -- сказала я, а він знизав плечима.

-- Ось мій вирок, -- сказав Сторож. – Жінка, яку знають порядні мерці, і якій пролили кров там, де не слід, може бути вільною. – Пауза. – Після того, як віддасть те, що пообіцяла тут, на освяченій землі.

Знекровлена, майже божевільна від спраги, з болем від голоду і ран, я обурено вилаялася і витягнула ненависну жабу з-за пазухи. Кинула її до ніг Гейруса.

-- Бодай ти подавився, -- сказала.

Він нагнувся, щоб підняти її, а Корбін прошепотів мені у вухо, трохи невиразним від розкладу голосом:

-- Коли настане час, не дозволь їй забрати Клинок. Вона наш Сторож, але ми її тюремники. Не дай Клинку потрапити їй в руки.

Гейрус тримав жабу перед обличчям.

-- Нарешті, -- сказав він. Тоді почав шепотіти слова, від яких в мене на потилиці заворушилося волосся.

-- Крива палиця Керфа, -- вилаялася я. – Він теж маг?

Зі словами Гейруса жаба почала плавитися. Золото стікало по його руці, як болото і капало на траву, зовсім не гаряче.

-- Непоганий фокус, -- пробурмотів Хольгрен, а тоді, раптово, Клинок був вільний, і огидне почуття, яке охоплювало мене, коли я намагалася спати, а він був у криївці у стіні, налетіло на мене, на всіх присутніх, живих і мертвих.

Гейрус стискав в руці щось, що мерехтіло, звивалося, змінювало свій вигляд по сто разів за один удар серця, розсипаючи холодні блакитні іскри та зубці світла, які затухали на відстані долоні від нього.

Він повернувся і посміхнувся до мене, ще раз насмішкувато відсалютував мені.

-- Ти хотіла знати, що я планую робити з Клинком Абанон, злодійко. Я скажу тобі. Я нарешті, нарешті залишу цей жалюгідний світ, і звільнюся від нього і всіх вас, комахи. Прощавайте.

І встромив ножа собі в серце.

Коли він звалився на землю, Корбін підштовхнув мене і крикнув “Давай!”, отим скрипучим, невиразним голосом мертвяка. Сторож вже тягнувся, щоб витягнути Клинок з тіла Гейруса. Я скористалася поштовхом Корбіна, як імпульсом для стрибка.

Моя тремтяча, закривавлена рука дісталася до Клинка за якусь мить до руки кам’яного гіганта.

І Абанон почала шепотіти до мене, на певний час витіснивши мені з голови розум.

Розділ 32

Наступне, що я пам‘ятаю: я шкандибаю, похитуюся, не довіряю своїм ногам, рукам чи очам. Я не довіряю своєму подиху чи смаку власної гіркої слини. Клинок говорить, шепоче, і розповідає мені жахливі, жахливі речі. Я намагаюся заглушити його. Кажу “Ні. Ні, ні, ні, ні, ні,” але він не слухає мене.

Я не в Некрополі. Не пам‘ятаю, як я вийшла. Але пам‘ятаю Сторожа, розлюченого, і Корбіна, який каже мені йти в храм. Пам‘ятаю, як Хольгрен засипав Сторожа чарами, відволікаючи його, щоб я могла втекти. Не пам‘ятаю, що трапилося з ними.

Просто дійди до храму. Храму Бата. Просто дійди до храму, повторює невеличка частка мого розуму. Частка, яка не потонула в ненависті, в океані жовчі, що заливає мою душу.

Ось з чим Архат мав справу з десятирічного віку? Я запалю за нього свічку в храмі померлих. Присягаю. Присягаю. Якщо виживу.

Клинок змінювався, змінювався, то не більший за голку, то довгий, як спис. Мені доводилося тримати його міцно, дуже міцно, а він звивався у моїй руці.

І Клинок Богині весь час шепотів до мене.

…всіх цих людей на вулиці. Вбий їх. Вони заслуговують на смерть і це буде легко. Люди, як таргани, заслуговують тільки на те, щоб їх розчавити ногою. Мерзенні, смердючі мішки з м‘ясом, які дихають, хапають, займаються розпутством і випорожняються. Пхають їжу собі до рота, пхають геніталії один в одного, на кожному повороті викидають з себе нових заплаканих, безволосих мавп, які ростуть і розповсюджуються і повторюють те саме. Зараза. Це місто – зараза, гнійна рана на поверхні землі. Очисти її. Ці гниди заслуговують, щоб бути знищеними…

Невпинний монолог ненависті. І все моїм власним голосом. А найгірше, що більша частина мене погоджувалася з цим. Знаю, що я кивала головою, навіть коли мій рот стогнав “ні ні ні”.

… йобаний віз, бачиш, як його залишили, заблокувавши вулицю? Бездумні, легковажні, самозакохані, зосереджені на собі мавпи просто залишили його, заблокувавши вулицю, загородили дорогу, але так не мусить бути…

Рука, що стискає Клинок, смикається і віз просто розсипається в пил, разом з конем, прив‘язаним до нього. “НІ ні ні ні”, вию я і починаю бігти.

А якщо наперед мене вискочить дитина, або загородить шлях якийсь дідусь?

Моя вроджена нетерплячка, збільшена в тисячу разів, принесе смерть… будь-кому. Всім.

А якщо сонце надто яскраво засвітить мені в очі? А якщо я вдихну не надто свіжого повітря? Ні. Ні ні ні. Це непосильний для мене тягар. Я не Архат. Я не можу зберігати Клинок.

Я біжу швидше.

Я міцно стискаю Клинок, щоб знов випадково не втратити контроль.

Невдовзі переді мною з‘явився храм Бата, і мої “ні ні ні” перейшли в полегшене схлипування.

Але Бат відвернувся від мене.

-- -- --

Прислужник Бата чекав на мене на сходах храму. В нього був незворушний вигляд.

-- Мій Пан не може прийняти цей тягар, -- якось промовив він крізь зашиті губи.

-- О, Боги, благаю. Я не можу. Не можу. Я ненавиджу тебе. Я ненавиджу його. Я пиздець як ненавиджу його і ваші йобані таємниці, ви купа смердючого… -- Я закрила рот рукою.

…жалюгідного лайна, яке ніколи нікому й нічому не допомагає, а його єдиною таємницею є жахливі речі, які він робить з вірянами в темній підсобці, в той час, як його Бог спостерігає…

Він нахилився вперед і поклав руку мені на плече. Я ненавиділа його за це. Хоча я ненавиділа його за все.

-- Як гадаєш, що трапиться, якщо Бог, який знає всі таємниці світу, про те, як він створений, відчуватиме таку ненависть, яку відчуваєш зараз ти? Ні, Амро; ця ноша не повинна спасти на Бата.

-- Тоді на кого? – витиснула я з себе. – Я не можу. Не можу…

-- Ні, -- сказав він м‘яко. – Ти теж не можеш. Але Бат знає таємницю і хоче поділитися нею з тобою.

Він нахилився і почав шептати мені у вухо.

Він шептав довго, хоча це було одне слово. Слово було дуже довгим і його викували у вогні під час створення світу. Я кажу це було слово, бо так Бат вирішив виразити його мені, але насправді це була єдина, чиста, нерозбавлена концепція.

Ні, це не була любов. Любов -- не протилежність ненависті. По суті вони набагато ближчі ніж вам здається.

Тоді, що є протилежністю любові, запитаєте ви? Чи ненависті, якщо вже на це пішло? Я й гадки не маю. Цією таємницею Бат зі мною не поділився.

Бат поділився зі мною нерозбавленою правдою Апатії, клятий щуройоб, і це спрацювало.

А що таке Апатія? Найкраще як я можу описати її – це фаталізм змішаний з цілковитою байдужістю. Маємо те, що маємо. Що буде, те буде. Немає сенсу думати про це, а тим більше перейматися. Фактично, немає сенсу взагалі щось робити.

Прислужник прошептав це жахливе слово мені у вухо і я впала безсило на сходи, як маріонетка з обрізаними нитками.

Клинок продовжував заливати отруту мені у вухо, але мене це вже не обходило. Те, що він говорив, та ніщо інше. Якби мене так залишили, я б пролежала на сходах храму, поки не померла з голоду чи спраги. Я була безвольною оболонкою. Моє тіло дихало, серце билося, але крім цього я не робила нічого, бо я була байдужою до всього. Пилинку занесло мені в око, то й нехай. Моргати було марно.

Бат вирвав у Клинка зуби. А також перетворив мене, по суті, в живого мерця.

-- Мій Пан просив тебе стерегтися Восьмикратної Суки, Амро, -- сказав він, схопив мене під пахви і почав тягнути по сходах. – Що ж. Бат – володар таємниць. Він добре їх береже. І тебе він теж добре збереже. Що таке для Бата ще одна таємниця?

Він тягнув мене в храм, де, вочевидь, я зникну назавжди. Стану ще однією таємницею. Кожному клинку потрібні піхви.

Ненависть і апатія. Нестримне проти нерухомого, а мене перемелювало посередині. Ми були вже майже нагорі сходів.

-- Таємниці – це влада, -- шепотів прислужник мені до вуха. – Яке це відчуття бути безсилою? Ні на що не здатною? Коли тебе використовують? Бути знаряддям в руках значно потужніших від тебе сил?

Тоді я відчула до нього ненависть. Ні, я відчула… не ненависть. Лють.

Я відчула лють. А під нею – страх.

На мертву нікчемність апатії та нищівний потік отруйної ненависті Клинка, всередині мене розквітала лють. Вона палила і різала, повільно рухалася до рота у вигляді крику.

Я нічиє не знаряддя.

Відлуння того страшного Слова, яке він влив мені до вуха, згоріло дотла, до тиші. Мерзенний шепіт Клинка почав заїкатися, тоді замовк. Прислужник перестав тягнути мене і під кінець прошепотів мені до вуха.

-- Є таємниці, якими не можна ділитися. Є таємниці, які потрібно відкривати.

Я лежала на сходах і важко дихала, тремтячи від люті. Я відчувала, що мені краще не рухатися, бо я могла спалити весь світ.

Клинок припинив свій невпинний, невгамовний рух. Тепер він був метальним ножем. Досконало збалансованим для моєї руки. Вперше він звернувся до мене напряму.

Я буду твоїм знаряддям. Мене створили, щоб я був твоїм знаряддям. Скористайся мною, Амро.

-- Заткнися, -- сказала я. І він заткнувся.

Лють всередині продовжувала кричати, не спиняючись. Я знала, якщо я піддамся їй, то світ згорить. Я знала це. Я не могла дозволити їй вийти з-під контролю. Повільно, обережно, я сіла на сходах і поглянула на прислужника.

-- Я теж знаю пару таємниць, -- сказала я йому крізь заціплені зуби. – Таємниці не мають сили. Самі по собі. Контроль над таємницями – ось що таке сила. Контроль – це влада, я маю рацію… Бате?

Він кивнув.

-- Є таємниці, якими не можна ділитися. Їх потрібно відкривати.

-- А якби я не відкрила цієї таємниці? Маринував би мене в якомусь потаємному місці, щоб вічно поглинати ненависть Клинка?

-- Так, -- відповів він без найменшого вагання.

-- Принаймні ти чесний. – Я встала на ноги й обережно рушила вниз по сходах. Я не могла дивитися на бога таємниць. Лють всередині мене прагнула перетворити його в попіл. Цілковито людська, цілковито моя лють.

-- Що будеш робити з Клинком? – вигукнув він за мною.

Я не зупинилася, але сказала через плече.

-- Я могла б сказати, що це таємниця, але насправді це просто не твоя йобана справа.

Його сміх супроводжував мене по незвично порожній вулиці.

Розділ 33

Ще однією таємницею, яку Бат безсумнівно знав, і притримав для себе, було те, що контроль – ілюзія.

Я збудувала для себе міст з люті, але коли я йшла по ньому, він розсипався позаду. Я звільнилася від Апатії, яку бог таємниць наклав на мене. Але коли зникла загроза, що мене на цілу вічність заховають в якомусь кутку його храму, як живого трупа, вмістилище ненависті Клинка – без цієї загрози було важко опанувати гнів.

Клинок мовчав, проте я не довіряла йому. Старий священник Лагни мав рацію; він хотів, щоб ним користалися. А якщо я ним скористаюся? Тоді що? Як йому довіряти? Як довіряти собі? Я керувала драконом. Хоч як би мені не здавалося, що я контролюю процес, як тільки я його відпущу, настане час розплати.

А якщо я ніколи його не відпущу? Якщо я буду використовувати Клинок Абанон так, як він цього захоче? Гейрус мав рацію. З дещицею ненависті й волею довести справу до кінця я могла скористатися Клинком, щоб робити жахливі, прекрасні речі.

Так, Амро. Покажи мені, що ти ненавидиш і ми зітремо це з лиця землі.

-- Я сказала тобі заткнутися.

Ворота Зрадника бачили кращі дні. Може навіть кращі століття. Самі ворота вже давно зникли. Блідий, жовтий камінь потріскав, а вузькі сходи, що вели до покинутої кімнати вартових були захаращені сміттям. Проте дубові двері в кімнату вартових були все ще відносно цілі, а замок міцним. Кому це знати, як не мені, адже я сама їх встановила. Ще одна з моїх криївок. З чудовим видом на ринок і разючим смородом гнилих продуктів.

Я сиділа у вікні, на широкому виступі, і спостерігала за вечірньою метушнею. На цю годину більшість зелені вже зів‘яла. Люди торгувалися.

Серед імпровізованих столів бігала малеча, граючись і горланячи.

Я тримала Клинок у руці. Не могла його покласти.

Що я ненавиділа?

Певний час я розмірковувала про це. Чи могла я використати Клинок для чогось доброго?

-- Клинку, чи можна з твоєю допомогою, скажімо, прикінчити всіх ґвалтівників у Люсернісі?

Він завібрував у моїй руці. Так. Так. Ми вистежимо їх всіх і змусимо заплатити…

-- Ні. Я маю на увазі відразу. Можеш зробити так, щоб всі ґвалтівники просто здохли?

Його мовчанка була достатньою відповіддю.

Що я ненавиділа?

-- Клинку, ти можеш покінчити з голодом? Бідністю? Фізичними вадами у дітей? Можеш вилікувати хворих? Можеш зробити хоч одну корисну річ, йоб твою мать, чи вмієш тільки нищити?

Тиша.

-- Ти, курва, ні до чого не годен, правда?

Я втілення ненависті богині. Я – сила.

-- Знаєш, що я думаю? Я думаю, вона викинула тебе, бо ти ні до чого не годен. Більше, ніж ні до чого не годен. Ти завада. Перешкода.

Я можу загасити сонце. Я можу розірвати світ надвоє. Я можу затопити народи в ріках крові.

Каміння у надбрамній вежі затремтіло.

-- Але ти не можеш заповнити живіт хоча б однієї дитини, вилікувати кашель чи принаймні вивести пляму з білизни.

Знаряддя виготовляють з якоюсь метою. В них є якась функція, інколи багато функцій. Їхнє існування базується на їхній придатності.

Знаряддя, яке не можна певно взяти в руку, яке не має корисної мети, чи знаряддя воно, у розумному значенні цього слова?

Клинок, який я тримала в руці, не був зламаний; він був з ґанджем вже в мить свого створення.

Мабуть, він відчув напрямок моїх думок, бо завібрував у мене в руці, його форма перескакувала з одного виду ножа до іншого. Від нього почало виходити глухе жалібне завивання і пекельне червоне сяйво.

-- Робітник покладається на знаряддя, щоб зробити свою справу. Його вміння, його рука направляють знаряддя. Знаряддя, яке змінюється в його руці, потрібно викинути.

Так. Викинь мене. Залиш мене тут…

-- Але жоден відповідальний ремісник не залишить небезпечне знаряддя лежати де-небудь, щоб його підняв якийсь дурень. Навіть мечі, створені вбивати, мають піхви.

Тоді знайди для мене піхви. Я буду собі тихенько лежати.

-- О, але кожне знаряддя, з ґанджем чи без, заховане чи залишене будь-де, може бути знову використане. – Я тримала його перед собою, довго і пильно дивилася на його блискучу форму. Відчула, як ненависть закипає, немов гаряча жовч. Я не опиралася.

-- Ти питав мене, що я ненавиджу. Я скажу тобі. Я ненавиджу тебе, ти нічого не варта…

Почувся легенький тріск і легенький подих. В моїй руці залишилися тільки пісок і попіл, і маленькі шматочки обгорілої кістки.

Я витерла залишки об стегно, але на шкірі долоні залишилася сіра пляма. Вона в мене до сього дня.

Через деякий час я встала і пішла по сходах вниз. В мене залишалася ще одна справа.

Розповісти Осскілу хто вбив його брата.

Розділ 34

Халат був прекрасний. Ні, слово прекрасний не передає всієї красоти. Халат був розкішний. Зроблений з найтоншого шовку, він лежав немов ставок, кожна хвилька виблискувала малиновим кольором. Мабуть, він коштував стільки, скільки я заробляла в середньому за рік. Мабуть, це був найдорожчий халат для купання, який коли-небудь існував. Я потягнулася, щоб доторкнутися до нього, але Осскіл закрив кришку різьбленої лакованої скриньки.

-- Краще не треба, -- сказав він. – Тільки внутрішню сторону було… оброблено. Але навіщо ризикувати.

Було дивно приймати його тут, в своїй кімнаті. Я могла посадити його тільки на стару морську скриню. Та здавалося його це не бентежило.

Я поглянула йому в очі, побачила, що там мерехтить якась глибока пристрасть. Щось гарячіше ніж лють. Щось холодніше ніж помста. А тоді він моргнув, знизав плечима і справжні емоції відступили перед манерами аристократа.

-- Весь цей час ми думали, що справа у якомусь там артефакті Богині, -- бурмотів він. – А насправді мого брата вбили через найпримітивніше людське почуття. Ревнощі.

Я похитала головою.

-- Гадаю, все не так просто. Естра Хейг все своє життя була неймовірною красунею, а тепер з віком краса вислизає від неї. Коли Корбін кинув її заради молодшої, красивішої дівчини, це вразило її до глибини душі, порушило її самосвідомість. – Я неуважно потерла руку, здається назавжди позначену Клинком, чи його залишками. Ледь помітне знебарвлення шкіри, практично непомітне в порівнянні до всіх інших моїх шрамів, і сверблячка, яка ніяк не минала. Я навчуся жити з нею. Я навчилася жити зі значно гіршим.

-- Хай там що, так насправді це не були ревнощі. Це була розпачлива відмова здатися, -- сказала я.

Після короткої мовчанки він сказав:

-- Гадаю, так насправді це не має значення. Зрада – це зрада, а зрадники завжди знаходять переконливі причини, щоб виправдати свої дії. – Його важкий погляд, неморгаючий і знов гарячий, застиг на скриньці.

-- Скільки часу це займе? – запитала я.

Він знизав плечима.

-- Важко сказати. Якщо вона перед тим старанно витреться рушником, то приблизно п‘ятдесят ударів серця перш ніж вона щось зауважить. Якщо на мокре тіло, то значно швидше. Так чи сяк, вмирати вона буде довго. В неї будуть страшенні спазми. Були випадки, що люди, отруєні таким чином, ламали собі хребет, настільки скажено корчаться м‘язи. – В його очах може й були якісь почуття, але в голосі не чулося нічого.

Я здригнулася.

-- Жахлива смерть.

-- Зрадники повинні вмирати від отрути.

-- Чому?

-- Бо зрадники отруюють довіру.

-- Ні. Чому Ви взагалі мені це розповідаєте?

Він довго мовчав. Мені вже здалося, що він не відповість. Тоді:

-- Я любив брата. Батько відправив мене здійснити правосуддя, бо так заведено. Але він зневажав Корбіна. Я ніколи не буду впевнений чому, але гадаю тому, що Корбін так сильно нагадував Маму. Якби тільки він не був таким схожим на неї…

Він поглянув на мене.

-- Тому, що з усіх, хто шукав вбивцю мого брата, тільки ти робила це не тому, що тобі наказали або заплатили за це. Тому, що ти присоромила мене тоді у в‘язниці.

-- Тільки ти та я знаємо, що після його смерті світ став трохи похмурішим. Тільки ти та я і цей клятий пес.

Був ще хтось, хто, мабуть, знав, але я не нагадала йому про коханку Корбіна. Краще дати їй спокій, подумала я.

Осскіл потягнувся і подряпав Кістку за вухом. Хольгрен привів його сюди попереднього дня, сказавши, що їде кудись на пару днів, і що охорона собаки мені потрібна більше, ніж йому. Як тільки Осскіл побачив Кістку і почув, що це пес Корбіна, то відразу попросив віддати його йому. Я не змогла сказати “ні.”

-- Ти була на початку цього всього, -- сказав він, вирвавши мене з задуми. – Цілком доречно, щоб ти знала, як воно закінчиться.

-- До речі про пса, -- сказала я, змінюючи тему. – Ви впевнені, що хочете обтяжувати себе таким бридким собацюрою?

Було важко признати, але мені бракуватиме Кістки, зі слиною і всією рештою.

-- Собацюрою? Цей пес -- чистокровний королівський хорт. В нього найкращий родовід, який я тільки зустрічав. Немає нічого дивного, що такий пес, як Кістка, вартує більше, ніж бойовий кінь. Мені ніколи не зрозуміти, як він опинився на вулицях Люсерніса.

-- Ви жартуєте.

-- Моя сім‘я розводить найкращих собак у Люсернісі. Я ніколи не жартую про собак.

На це мені було нічого сказати. Певний час ми сиділи мовчки: злодійка, барон і королівський пес. Тоді він встав, з прекрасною, жахливою смертю під пахвою.

-- Дякую за вино. Будеш в Коруні й не матимеш феєричних проблем з законом, то для мене буде честю, якщо ти зайдеш до мене. – Привид посмішки з‘явився на його повних губах.

-- Якщо не будете обережніші, то Вам увійде в звичку підбирати бездомних. Але гаразд. Якщо буду в Коруні не по роботі, то зайду. – Мені щось спало на думку.

-- Коли Ви його відправите? – Я вказала на скриньку в нього під пахвою.

- Сьогодні ввечері я особисто відвідаю Мадам Хейг. Ми обміняємося люб’язностями. Я дипломатично натякну, що їй не варто намагатися будь-яким чином використати свої відносини з Корбіном, щоб отримати щось від Трасенів. Дам їй цей подарунок в знак поваги. Можу побитися об заклад, вона сприйме це як належне. І вона матиме рацію.

-- А що з бандитами, яких вона найняла, щоб вбити Корбіна? Їх Ви теж вистежите?

Він похитав головою.

-- Не бачу в цьому сенсу, -- сказав. Мовчки, я погодилася.

Тоді він пішов, підганяючи перед себе Кістку, заліз в позолочену карету, що чекала в мене під дверима, байдужий до натовпу обірванців, що зібрався повитріщатися на таке видовище в такій околиці.

Я зустріла його ще тільки раз, через багато років і далеко від Коруна. Але це вже, як говориться, інша історія на інший раз.

-- -- --

Через кілька днів я опинилася в Ненависних Водах, одному з багатьох бідних районів у Люсернісі. Світанок був сірим, з навислими важкими хмарами, з яких відмовлявся йти дощ. Після всіх отих страждань, яких моє тіло зазнало за минулих кілька днів, я спала мало і погано, тож опинилася за заняттям, яке завжди роблю, коли мені зле; я безцільно блукала, намагаючись втекти від думок. Або принаймні тримати їх на віддалі.

Я мала намір вбити вбивцю Корбіна. І хоча я не порішила її власним ножем, справу було зроблено. Естра Хейг була мертвою, знала вона про це чи ще ні. По дорозі загинула купа інших людей. Деякі заслуговували смерті. Принаймні один прагнув її. Але я не могла позбутися думки, що за великим рахунком було б значно краще, якби я просто залишила все як було.

Адже це не повернуло Корбіну життя.

Я блукала всю ніч аж до світанку, коли розглянулася і побачила навколо себе убогі халупки й величезні дерева Ненависних Вод. Раптове відчуття, що за мною хтось спостерігає, вирвало мене з задуми.

Вона стояла на порозі. Вона, як і її будинок, була свіжою, чистою і прямою, хоча вся околиця була напівзруйнованою, заляпаною болотом і від неї віяло тихим розпачем.

Кривава відьма.

-- Бачу, ти знайшла шлях до моїх дверей, -- промовила вона.

-- Просто проходила поруч.

-- Та годі тобі. Я знала, що ти прийдеш. Бачила це. Заходь, поп‘єш чайку.

-- Не ображайся, але я не хочу.

Вона посміхнулася.

-- Всі ми робимо те, чого не хочемо. Це частина нашого життя. Нам потрібно обговорити справи, про які краще не розмовляти на вулиці.

Мені дуже не хотілося ображати криваву відьму. Проте я все ще вагалася.

-- Ходи, я тебе ще й погодую. Ти виглядаєш на таку, що любить коржики.

В животі в мене забурчало. Я зайшла в дім.

Всередині було вбого і майже безжально чисто. Не знаю, чого я очікувала. Може банок з очима тритонів і кажанів на кроквах. Натомість він нагадав мені материнський дім, багато років назад. Я майже чула, як вона бурмоче “бідний не означає брудний”, як вона це робила, коли щось шкребла.

На маленькому столику, накритому на двох, був чай з медом і свіжоспечені коржики з родзинками. Я не любителька родзинок, а от коржики пахнули чудово.

-- Ти Бачила, що я прийду? Чи кожен день накриваєш такий сніданок?

-- Я знаю, чому ти не любиш мене, Амро Тетіс, -- відповіла вона. Чи не відповіла.

-- Як я можу не любити тебе? Я навіть не знаю тебе.

-- Але ти знаєш, хто я така. І що можу зробити. Ти ненавидиш саму ідею про долю, то як ти можеш комфортабельно почуватися в присутності когось, хто Бачить її?

Я сьорбнула чаю, розмірковуючи про те, що вона сказала. В певному сенсі, це була правда.

-- Я не сумніваюся, що в тебе є дар Бачення. Але я розрізняю між здатністю бачити майбутнє, хоча й туманно, і знанням того, що доля приготувала для когось конкретного. Якщо доля взагалі існує.

-- О, вона існує, проте я не марнуватиму час намагаючись переконати тебе в цьому. Але ти маєш рацію, вважаючи, що бачити майбутнє це не те саме, що знати, що підготувала для тебе доля.

-- Не думала, що ти погодишся.

Вона знизала худими плечима.

-- Бачити майбутнє – це бачити найімовірніший маршрут подорожі. Знати долю, дорогенька, це знати пункт призначення. Я Бачила твоє майбутнє, дорогенька, і мушу з прикрістю сказати, що в основному воно темне і криваве.

-- Було. Все закінчилося. Клинка Абанон більше не існує, а Червона Рука мертвий. Я покінчила з твоєю Восьмикратною Сукою.

Вона посміхнулася, і хоча в її посмішці була крихта співчуття, мені здалося, що значно більше в ній було чогось, що я б назвала презирством. З іншого боку я завжди очікую від людей найгіршого, якщо не маю причин не робити цього.

-- Я Бачила твоє майбутнє і трохи твою долю. Хоча тобі здається, що ти покінчила з Восьмикратною Сукою, вона ще далеко не покінчила з тобою. Ти матимеш справу з богами й богинями, напівбогами й демонами, і з Силами Землі й Етеру перш ніж видихнеш свій останній…

Я зірвалася на ноги, відкинувши назад крісло.

-- Чому в біса ти розповідаєш мені такі речі?

-- Бо це правда.

-- То й що з того? Яка мені з цього користь?

-- Бо тобі потрібно підготуватися.

-- І як в біса я повинна це зробити.

Вона опустила очі на свій коржик.

-- Не знаю. Це доведеться відкрити тобі самій.

В мені спалахнула гаряча лють.

-- Ось тому, саме тому, я не хочу мати нічого спільного з Провидцями. Бо не дивлячись на всі ваші знаки й прикмети, якими правдивими вони б не були, від вас не дочекаєшся краплини корисної інформації, і ви ніколи-преніколи не пропонуєте хоча б крихітної надії. Доля – це рабовласник, криваво відьмо, а я відкидаю її ланцюги.

Коли я виходила в двері, вона промовила тихим голосом.

-- Саме тому доля обрала тебе, Амро Тетіс.

-- -- --

Хольгрен знайшов мене коли сонце вже сідало. Я сиділа на хвилеломі на північ від гавані, спостерігаючи за щораз темнішим морем, чесно кажучи, не думаючи ні про що.

-- Захід сонця в протилежному напрямку, -- сказав він, бочком підсунувшись до мене і спершись на грубий камінь.

Я буркнула:

-- За своє життя я вже надивилася на захід сонця. Як ти мене знайшов?

-- Шляхи магів несповідимі, -- сказав Хольгрен, легко посміхаючись. Він підняв два стиснених пальці. Я не відразу побачила між ними волосинку.

-- Ти залишила це під час свого першого візиту в моє пристанище.

Я пильно поглянула на нього.

-- Мені якось трохи моторошно.

Він знизав плечима і відпустив волосок, який плавно опустився в неспокійне море під нами.

-- До речі про волосся, твоє відросло доволі непогано.

На це мені було нічого сказати, тож я промовчала. Тиша затягнулася, але вона не була ніяковою.

-- В мене погані новини, -- промовив він нарешті. – Гавон зник.

-- Тобто як це зник?

-- Зник, щезнув, пропав.

-- З моїми грішми. Звісно.

-- Боюся, що так. Але Дарувнер сказав, що хоче побачитися з нами, як тільки ми оклигаємо. В нього є замовлення, яке, на його думку, ідеально підходить для нас.

-- Ти що, теж банкрут?

-- Та ні. Проте я сказав, що відкритий для пропозицій, якщо ти братимеш участь.

-- Що? Чому?

Він посміхнувся і підняв брову.

-- Я вже казав. Ти компетентна і маєш клепку в голові. І ти встряєш у найцікавіші пригоди. – Він протягнув руку. – Спільники?

Я поглянула на нього. І вперше зрозуміла, що цілковито довіряю йому, не дивлячись на те, що він маг. Зрозуміла, наперекір собі, що за останніх кілька днів я звикла покладатися на нього. Зрозуміла, з чимось схожим на шок, що мені добре з такою опорою.

Тому я взяла його руку і потиснула.

Епілог

Закінчувалася Епоха. В масштабах всесвіту, це була не така вже й дивовижна подія. Так чи інакше Епоха Богів занепадала більше, ніж тисячоліття. Якщо не відбудеться якесь несподіване втручання, магія невдовзі вичерпається. Невдовзі боги й демони, ті, хто вижив після Війн і Катаклізму, перенесуть свої давні сварки на якийсь новий рівень існування.

А що прийде йому на зміну? Може Епоха Гуманізму, Винаходів, Вміння. А може щось цілком інше.

В Нижніх Сферах і у Верхніх, наближалися зміни, і вартові, які стояли на сторожі тисячі й тисячі років залишали свої пости, притягнуті нездоланним покликом відтворення, відродження, перестановками на шаховій дошці всесвіту.

Невдовзі не залишиться нікого, хто пильнуватиме за поверненням Восьмикратної Богині. Невдовзі не залишиться нікого, хто знатиме за чим пильнувати, або навіщо. З‘являться знаки і прикмети, та ніхто їх не зрозуміє.

Перший знак вже з‘явився.

Клинок Абанон перетворився в пил, знищений волею смертної.

Перша з восьми печаток була нарешті, нарешті зламана.

У Своїй криївці, у Своїй добровільній в‘язниці між рівнями, Вона засміялася, і потягнула Своє жахливе тіло.

Michael McClung

The Thief Who Pulled On Trouble's Braids

----------------------------------------------------------

Переклад з англійської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.