Злодійка, яка смикнула лихо за косички

Я просиділа близько пів години, коли двері відчинилися, зайшли три чоловіка і принесли з собою купу неприємностей більшу від клятого Керфа.

Двоє були звичайними бандюгами; круті хлопці з короткими мечами й кинджалами. Одяг в них був чистий і доброї якості, обоє гладко поголені. Важкі погляди окинули натовп, а їхні руки постійно знаходилися поблизу руків‘я зброї. Можливо вони були більше, ніж звичайними бандюгами. Солдати. Найманці.

Третій був зовсім на них не схожий. Дещо згорблений, з довгим, брудним чорним волоссям і рідкою борідкою, на ньому був дорогий одяг, але на його оксамитовому жакеті видніли старі й нові плями. Одна нога була крива, і здавалося, що кожен крок спричиняв біль і виснажував його. Здавалося, що він ходив весь день. В одній руці в нього був вишуканий ніж; з чорною ручкою і срібним ефесом, яскраве лезо довжиною з долоню і шириною на три пальці. Ніж, який я чудово знала. Як-не-як, його зробили на моє замовлення. Це був ніж, який я загубила на віллі еламнерця.

Я сиділа на лавочці в кутку, спиною до стіни. Я була в пастці.

Горбань жбурнув ніж на порожній стіл і втупився в нього. Два бандюги схопилися за руків‘я мечів. Ножі сковзнули мені в руки і я тихенько відсунулася від стола.

Якусь мить нічого не відбувалося. Тоді ніж почав тремтіти. Він почав повільно обертатися, крутитися, поки його кінчик не вказав прямісінько на мене, як проклятий Керфом компас вказує на північ. Горбань поглянув мені в очі й посміхнувся мерзенною, жовтозубою посмішкою, яка була красномовнішою, ніж слова, і яка обіцяла мені поважні неприємності.

Я кинула два ножі одночасно, по одному в кожного громилу, вискочила на стіл, і прикривши обличчя рукою, кинулася через вікно.

Перш ніж вдаритися в шибку, я почула, як один з чоловіків заскавчав з болю. В наступну мить я вже котилася по бруківці назовні. Я почула, як пронизливо заіржав кінь, підвела погляд, саме коли підковане копито опускалося на моє обличчя. Я ледь встигла відкотитися. Я гепнулася прямо під екіпаж.

Надворі чекали ще два найманці, але вони відреагували не відразу. Я не гаяла часу. Схопилася на ноги й помчала по вулиці. Навіть не завдала собі клопоту оглянутися. Я чула позад себе важкий тупіт шкіряних чобіт по бруківці.

Мабуть, я могла втекти від них. Швидше за все могла. Але толку? Вони знайдуть мене, куди б я не пішла. Мій ніж вкаже їм шлях. Тепер, три моїх ножі. Кляті чари. Хоч раз фраза “можеш втекти, але тобі не сховатися” дійсно мала сенс. Тому я раз за разом тричі повернула на розі, описала коло, і на всіх парах повернулася до таверни. Мої змучені м‘язи гірко нарікали, але Горбань був саме там, де я й очікувала, відстав далеко позаду. Далеко від своїх громил. Інколи я така розумна, що сама себе дивую.

Одним стрибком я опинилася позад нього і приставила ніж до горла. Він заціпенів. Я вирвала свій інший ніж з його руки й запитала:

-- Де ще два?

-- В мене. За пасом.

І дійсно. Їх я теж забрала. Почула швидкі кроки, що лунали з-за рогу. Я повернула його обличчям до громил.

-- Швиденько накажи їм кинути мечі.

Він завагався, і я провела гострим кінцем ножа по його щетинистій шиї, достатньо, щоб завдати болю.

-- Не підходьте! Киньте мечі! – В нього був делікатний голос. Який аж ніяк не пасував до його покрученого, грубого тіла. Коли ті завагалися, він крикнув:

-- Виконуйте наказ!

Вони послухали, важко дихаючи, лють в очах того, в якого я поцілила.

-- Чемний хлопчик, -- пробурмотіла я йому до вуха. – Тепер скажи нехай ідуть в таверну і порахують до сто. Не надто швидко. Я теж буду рахувати, а я в цьому не великий мастак. Інколи забуваюся і доводиться починати спочатку. Якщо вони вийдуть перш ніж я закінчу рахувати, я переріжу тобі горлянку.

Він зробив, як я йому сказала, вони зробили, як він їм сказав, а я повторила “чемний хлопчик” і потягнула його по вулиці до найближчого провулка. З вікон і дверей таверни за нами спостерігали чотири пари очей.

-- Ти Бош, -- сказала я по дорозі. Він завагався, тоді кивнув. Обережно.

-- З чистої цікавості, де ти знайшов мій ніж?

-- В вазоні з квітами в саду.

-- Єдине місце в якому я не додумалася пошукати. Скажи еламнерцю нехай відстане від мене, якщо не хоче, щоб я переплавила жабу. – Я подумала, що краще не згадувати про побачений мною труп. Я досі не знала, що це в біса означає.

-- Статуетка в тебе?

-- Ні, я просто подумала, що твій бос хоче золоту жабу. З ким не буває?

-- Тоді ми можемо домовитися.

-- Так, -- сказала я. – Ми можемо домовитися.

-- Як нам з тобою зв‘язатися?

Я вирвала жменю його волосся і штовхнула в канаву. Запхала волосся в черевик.

-- Не переживай. Я знайду тебе.

А тоді повернулася і зібралася накивати п'ятами. Я була впевнена, Хольгрен знатиме, що робити з пасмом жирного волосся Боша.

Схопили мене не люди Боша. А міська варта. Відпочинок Маркджі це вам не Гайворонник і не Шовкова вулиця. Коли хтось розносить таверну і ллється кров, а по вулиці починають бігати люди з мечами наголо, вони з‘являються. У великій кількості. Негайно.

Мені було просто ніде дітися. Троє з‘явилися попереду, ще двоє позаду, перекривши провулок. Чорні, лаковані кийки стукала по м’ясистих долонях. Один стариган зі злісним поглядом тримав арбалет і здається знав, як ним користуватися. По обидва боки здіймалися глухі стіни.

-- Заради зморщених яєць Керфа, -- сплюнула я, кинула ніж і підняла руки.

Вони все одно відлупцювали мене до втрати свідомості.

Розділ 12

Коли я повернулася у світ живих, то відразу пошкодувала. Стояв жахливий сморід. Сеча, блювотина, лайно і страх. Запах тіл, які забули, що таке чиста вода, про мило я взагалі мовчу. З кожним подихом мене нудило. Я нічого не бачила. Темрява була цілковитою. Під щокою я відчувала грубу солому і слизький від бруду камінь, чула далекі крики, що відбивалися луною вздовж кам‘яних коридорів. Десь неподалік хриплий голос скиглив “Мамо? Мамо?” так монотонно, що я чула за ним божевілля.

Я застогнала і почала повільний, болісний процес вставання з підлоги. Боліло все. Коли я простягнула руку, щоб допомогти собі сісти, то вперлася прямісінько в купу холодних, рідких фекалій.

-- Вітаємо у Хевлокській в‘язниці, -- пробурмотіла я ледь чутно. – Вважайте на гівно.

-- -- --

В темряві було неможливо виміряти плин часу. Моя камера була три на чотири кроки, а до стелі я не могла дістати навіть з простягнутими руками. Двері дубові, оббиті залізом, які марно намагалася подряпати невідома кількість попередніх мешканців. Кам‘яна кладка солідна; кінчиками пальців я не знайшла жодних щілин, хтось колись спробував цілеспрямовано, хоча й марно, розхитати камінь в задньому правому кутку.

Камені навколо нього були подряпані й шершаві. Тонкий шар брудної, вошивої соломи вкривав підлогу. Я копняками відсунула все у куток. Невдовзі я перестала звертати увагу на сморід, і почала звертати увагу на воші.

Звісно, що всі мої ножі забрали. В пітьмі я обережно помацала в черевику, витягнула пасмо волосся Боша. Я не уявляла собі, як воно може зараз стати мені в пригоді, але про всяк випадок дбайливо обмотала його навколо ґудзика на сорочці.

-- -- --

Через невизначений час я зауважила, що з-під дверей повзе смужка світла. Почула, як через регулярні інтервали повторюються приглушені накази, а інколи удари й окрики болю. До того як вони з‘явилися біля моїх дверей, я знала, що потрібно робити.

-- Обличчям до стіни, руки за голову, очі закрити. Рахую до п‘яти. Один. Два. Три. Чотири. П‘ять.

Тоді засув підняли й двері відчинилися. Навіть повернуту спиною з закритими очима, мене засліпило мерехтливе світло смолоскипа. Судячи по звуках, їх було щонайменше двоє, можливо троє. Швидше за все троє.

Один тримав смолоскип, один подавав їжу і один стояв наготові з кийком. Я вирішила не напрошуватися на неприємності. На найближчий час з мене було досить побоїв. Світло відступило, двері зачинилися, засув грюкнув на місце.

Моєю першою їжею в Хевлоку стала вівсянка; черствий, погано змелений житній хліб; і вода, яку, судячи по смаку і запаху, набрали прямо з річки Оз.

До сьогоднішнього дня від самого запаху житнього хліба в мене скручує живіт.

-- -- --

Мамин синок, як я його для себе назвала, ніколи повністю не замовкав. Навіть уві сні він скиглив за нею. Я припускаю, що він колись таки спав. А коли прокидався, то верещав:

-- Мамо! Я осліп! Маааамо!

Верещав і верещав, аж поки не приходили наглядачі й побоями не змушували його замовкнути. Потім, щонайбільше через кілька годин, він знов починав монотонно благати материнської втіхи.

Зрештою я більше не могла терпіти цього. Я крикнула йому:

-- Твоя мати шльондра вже давно здохла, йолопе. Заткнися!

Після моїх слів він заверещав голосніше. Це змусило мене вигадувати для неї щоразу жахливіший кінець. Її переїхала карета. Закололи рогами бики, зробили з неї пиріжки з м‘ясом. Потонула в помийній ямі. Щурі загризли на смерть, почавши з обличчя. Померла від сифілісу. Він заверещав ще голосніше, і це змусило прийти наглядачів. Вони відлупцювали нас обох.

Я почала сподіватися, що вони прийдуть і повісять його або мене. Мені вже було байдуже кого.

-- -- --

Друга їжа була такою ж, як перша. І третя. Так я вимірювала час, хоча чесно кажучи, тоді я не знала, чи нас годували кожен день, чи через день, чи взагалі через випадкові інтервали. Голод боровся з огидою, а час втратив будь-який сенс.

Я багато думала. Більше робити було нічого. Я обміркувала свою ситуацію, і прийшла до висновку, що вони тримають мене поки не прибудуть вбивці з Коруна.

Мабуть, вони захочуть допитати мене, перш ніж відведуть на площу Харада, де мене чекатиме короткий політ в небуття. До того ж не думаю, що допит буде лагідним.

Я також обміркувала ситуацію в цілому. Я пригадала все, що знала, і все, що думала, що знала. І не прийшла до ніяких нових висновків. Я й далі була впевнена, що еламнерець наказав вбити Корбіна, за статуетку. Корбін казав, що всього їх тринадцять. Гейрус чи Бош здобули дванадцять, проте все одно хотіли останню, жабу, отже інші для нього не мали великого значення. Можливо, не те, чого він шукав. Це вказувало на те, що коли він наймав Корбіна, то знав – статуетка, яку він шукав була в тому храмі, але він не знав яка з них. Або просто потребував їх всіх.

Щодо небіжчика на віллі, то там аж тхнуло магією. По своїй природі магія не має сенсу. Може Бош прикінчив свого боса і тепер заправляв там всім. Було також можливо, що небіжчик не еламнерець. В мене не було достатньо даних, щоб зробити якісь висновки. Не мало значення. Якщо я колись виберуся звідси, мені потрібно буде тільки вистежити Боша і змусити його говорити. Тоді побачимо, кого потрібно вбити.

Істота, яка намагалася прокрастися в мій дім і залишила мене живою на віллі еламнерця, також була загадкою. Вона працювала на Гейруса, чи Боша? Чи це було щось цілковито інше? Я й гадки не мала. Запитаю про це Боша, наступного разу, коли ми з ним зустрінемось.

Через деякий час в моїй голові все заплуталося, і я спробувала не думати взагалі. А тоді вони нарешті прийшли за мною, і я могла думати тільки про одне, що я не хочу вмирати.

На руки й на ноги мені наділи кайдани і я пошкандибала з кийком на спині, зі своєї діри в кам‘яний коридор, від світла смолоскипа позад мене і від диму в мене засльозилися очі. Ми пройшли по сходах нагору, вздовж ще одного коридору. Він був освітлений, а двері в камери мали заґратовані вікна. Бліді, виголоднілі обличчя вдивлялися в нас, але вони були тільки невиразними плямами в інтенсивному світлі.

А от з вухами в мене все було гаразд. А в‘язні вже давно не бачили жінки.

-- Дайте її сюди на п‘ять хвилин, перш ніж повішати! Ну хоч на три! Три хвилини!

-- Не зупиняйся, -- наказав один з наглядачів позад мене. Я стиснула зуби й продовжила шкандибати.

-- Не дайте їй повиснути незадовільненою!

-- Дайте я посаджу її на кіл, а потім повісите!

Я йшла далі, поки хтось не кинув мені в обличчя жменю рідкого лайна. Тоді я кинулася на вилупка. Наглядач зацідив мені кийком по нирці і я звалилася на підлогу.

-- Сказано, не зупинятися. – Він поглянув на мене зверху і зітхнув. Його товариш встромив смолоскип у порожню підпору на стіні.

-- Ага, -- вимовила я задихаючись. – Забула.

-- Більше не забудеш?

-- Нізащо в світі.

-- Ну, інколи кожен може забути. Полеж трохи.

-- Я нікуди не поспішаю.

Він поглянув на товариша, той кивнув.

-- Джерарде, я попереджав тебе. Будеш кидатися лайном, я змушу тебе з‘їсти його.

-- Ні, босе. Я забув, босе.

-- Минулого разу ти казав те саме, Джерарде. – І він відсунув засув на дверях Джерарда.

-- Ні, босе! Вона забула! Сам сказав, кожен може забути!

-- Я просто допоможу тобі відсвіжити пам‘ять, Джерарде.

Він відчинив двері гівномета і відлупцював його до нестями. І так, під кінець в нього в роті було лайно. Не скажу, що вони після цього викликали в мене симпатію. Але Джераода мені точно не було шкода. У в‘язниці, як я відкрила, існує тільки одна жалість – жалість до самого себе.

Розділ 13

Мене привели в освітлену ліхтарем кімнату. Там знаходився подряпаний дерев‘яний стіл. Два крісла, обидва дивилися в мій бік з протилежної сторони столу. За столом були двері, розташовані навпроти тих, через які привели мене. Наглядачі пропустили через мої кайдани ланцюг і закріпили його до масивної залізної скоби в кам‘яній підлозі, а тоді стали позаду, на відстані замаху кийком. Ми почали чекати. Повільно мої заплакані очі пристосувалися до світла.

Десь за п‘ять хвилин двері відчинилися і зайшли два чоловіка. Першого я впізнала. Інспектор Клюге. Іншого я раніше не зустрічала.

Це був огрядний, неприємний індивід. Його глибоко посаджені темні очі виблискували в світлі лампи. Коротко підстрижене, рідке, сиве волосся. Товсте, подзьобане віспою обличчя і тонкі губи. Невеличкий шрам ділив навпіл одну з його густих брів. Але виглядав він бездоганно. Його широкі, квадратні нігті були чистими й акуратно підстриженими. На ньому був чорний гаптований жилет поверх білої сорочки з чистого льону, а його накрохмалений комір був застебнутий під самісінькою щелепою, легенько вгризаючись у відвислу шкіру на шиї. В нього були гроші, він звик до грошей. Він нічого не сказав, просто сидів і дивився на мене. В нього було безпристрасне обличчя. Клюге сів на край стола поруч зі мною. Він проглядав пачку паперів, які приніс з собою до кімнати.

-- Ти поранила чоловіка ножем в руку, іншому чоловікові приставила ніж до горла. Знищила доволі дороге вікно в таверні. Власник таверни вимагає відшкодування. Особи, яких ти поранила і яким погрожувала, вирішили не висувати звинувачень, але для того, щоб судити тебе за насильницькі злочини, Амро Тетіс, короні їхніх свідчень не потрібно. Чи називати тебе Марфа?

-- Може бути Амра.

Він відклав папери набік і довго дивився на мене.

-- Ми знаємо хто ти. Знаємо чим займаєшся. Ти досі не на побаченні з шибеницею тільки тому, що ми вважаємо, ти можеш допомогти нам.

-- Ви хочете повісити мене за бійку в таверні?

-- Ні. За це ти можеш провести три роки в Хевлоку. Коли вийдеш, в тебе не буде зубів через погане харчування, а тіло буде виснажене від недоїдання. Твій зір ніколи не відновиться після темної ями, в якій ти сидітимеш. Ти зможеш стати прибиральницею. Або торгуватимеш на Храмовому ринку непотребом, підібраним на звалищі. Це найкраще на що ти можеш сподіватися, Амро.

-- Якщо ти повиснеш, то за крадіжку, або за співучасть у вбивстві аристократа. Не має значення. Якщо ми захочемо повісити тебе, ти будеш висіти.

Я кивнула. Я не сумнівалася в його словах. В жодних.

-- Тоді я палаю бажанням допомогти вам, інспекторе Клюге.

Він посміхнувся.

-- Я знав, що ти розсудлива істота. – Він встав і вказав на іншого, мовчазного чоловіка. – Дозволь познайомити тебе з лордом Осскілом дет Трасен-Корун. Старшим братом Корбіна.

-- Я б вклонилася, чи зробила реверанс. Якби вміла, або якби могла, -- я побрязкала ланцюгом. Він зігнорував мене.

-- Я буду ставити тобі запитання, -- сказав. – А ти будеш відповідати негайно і без хитрощів. Зрозуміла?

-- Звісно. В мене дуже багатий словниковий запас.

-- Ти маєш якесь відношення до смерті мого брата?

-- Ні.

-- Знаєш хто це зробив?

-- Так.

-- Скажи мені хто.

-- І не подумаю.

Наглядач не забарився зі своїм кийком. Лупнув мене ззаду по стегну і звалив з ніг. Закована, я не могла підняти руки, тому гепнулася обличчям об підлогу.

-- Вставай, -- сказав Клюге. Я з зусиллям піднялася на ноги, з носа текла кров, мабуть, зламаний.

Осскіл запитав знов.

-- Хто винен у смерті мого брата?

-- Перш ніж я відповім, не проти, якщо я поділюся своїми думками?

Коротка тиша, просякнута насиллям. Тоді, “Чом би й ні?”, сказав він з байдужим виразом обличчя.

-- Якщо я скажу зараз, то що помішає вам негайно відправити мене назад у яму?

-- Якщо ти не скажеш нам, -- заявив Клюге. – то точно повернешся в яму. Поки тебе не відведуть на площу Харада.

Я кивнула.

-- Може так, а може й ні. Але тоді вбивцю Корбіна ніколи не спіймають.

Запала тиша. Тоді обізвався Осскіл.

-- Скажи мені те, що я хочу знати і гарантую, що ти будеш вільна, як тільки вбивцю покарають.

-- Відпустіть мене і я відведу вас до цього вилупка.

Наглядач замахнувся, щоб лупнути мене ще раз, але Осскіл підняв руку.

-- Ти мене зацікавила, Амро Тетіс. Ким для тебе був мій брат?

-- Другом. Можна сказати колегою.

-- Ви були коханцями?

Я засміялася.

-- Ні, лорде Осскіл. Ваш брат і я не були коханцями.

-- Що ти робила там, в тому домі? Де вони знайшли його тіло?

-- Я пішла шукати його. Він повинен був зайти до мене біля півночі. Коли він не з‘явився, я почала переживати й пішла шукати його.

-- Чому ти переживала?

Я могла збрехати. Але не бачила в цьому сенсу.

-- Ви знаєте, що Ваш брат був злодієм. Добрим злодієм, якщо Ви мене розумієте. Він вкрав дещо для декого, а вони спробували кинути його. Тієї ночі він збирався зустрітися з ними, щоб врегулювати проблеми. Вони не були хорошими людьми. Він попросив мене доглянути за його клятим псом, якщо не з‘явиться до ранку.

Клюге пирхнув.

-- По тобі видно, що ти розповідаєш нам далеко не все, Амро.

Я похитала головою.

-- Гаразд. Він здобув для клієнта купу статуеток, вони забрали в нього всі крім одної і забули заплатити. А та яка їм не дісталася? Вони сильно хотіли її, принаймні він так казав. Він повинен був зустрітися з ними й обговорити винагороду. Вона мала бути значно вищою від попередньо узгодженої. Він називав це карою за недобросовісність, чи якось так. Очевидно, він пішов на зустріч і нарвався на ще більшу недобросовісність.

-- Чому він взагалі прийшов до тебе? Хотів твоєї допомоги?

-- Ні. Він хотів, щоб я потримала останню статуетку. Я відмовилася. Не хотіла ризикувати. Але погодилася доглядати за його псом, якщо щось піде не так. – Я сподівалася, що серед всієї правди вони не зауважать однієї брехні.

Клюге змінив тему.

-- Розкажи мені про бійку в таверні, Амро.

-- Що саме?

-- Свідки кажуть, що ти витягнула ніж і напала без причини. Зайшли три чоловіка, ти кинула ніж одному в руку і викинулася через вікно.

-- А в чому питання?

-- Чому ти без причини напала на трьох чоловік, двоє з яких явно бійці?

-- Я винна їм гроші. Вони прийшли по борг, а в мене не було.

-- Я б тобі повірив, якби на цьому закінчилося. Але тоді ти виманила їх, повернулася в таверну і захопила їхнього роботодавця. Погрожувала йому.

-- Я хотіла, щоб він списав мій борг.

-- Маги зазвичай не зичать гроші злодіям. Чи будь-кому.

-- То це був маг? Сумніваюся, що потужний. Вам краще знати, інспекторе Клюге. Але я не бачу причин, чому маг не може обрати будь-яку професію, яку хоче. Лихварство. А навіть роботу детектива.

Він зобразив натягнуту посмішку.

-- Думаю, ці дві події пов‘язані між собою. Думаю, ці чоловіки мають якесь відношення до смерті Корбіна Хардіна. Думаю, ти намагалася притиснути вбивцю, вимагала гроші за мовчання, і щось пішло не так.

-- А я думаю, що Ви повинні бути на п‘ятнадцять сантиметрів вищі й багаті, як Боркін Брівс. Від того, що Ви щось думаєте, воно не стає реальністю.

-- Але якщо я подумаю, Амро, якщо подумаю достатньо сильно – тебе повісять. Тому якщо я помиляюся, тобі доведеться переконати мене в цьому.

Я зітхнула. Мені було боляче, я була змучена, я була голодна. В мене запаморочилося в голові.

-- Можна мені сісти? – запитала я і почала осідати. Один з наглядачів стиснув мені кийком шию і підняв.

-- Нехай, -- сказав Осскіл. І дрючок зник.

-- Ваша доброта не знає меж, лорде, -- Я вмостилася найзручніше, як тільки могла. Осскіл встав і перетягнув крісло навколо стола.

-- Не варто підходити надто близько, -- попередив Клюге.

-- Не думаю, що вона небезпечна. Вона ледь стоїть на ногах.

Я пирхнула.

-- Вам слід боятися не мене, лорд Осскіл. А вошей.

Він заціпенів.

-- А, -- тільки й сказав. Поставив крісло за пів метра від мене і вмостився у ньому, нахилився вперед, щоб дивитися мені в очі.

-- Якщо я дам слово, що тебе звільнять, ти скажеш мені, хто вбив мого брата?

Я задумалася. Мабуть, йому можна довіряти. Загалом аристократи намагаються дотримувати слова. Проте похитала головою.

-- Ти мені не довіряєш?

-- Справа не в цьому. Є інша проблема.

-- Яка проблема?

-- Я присягла, що особисто прикінчу цю падлюку. Якщо ви візьмете справу в свої руки, то чого варте моє слово?

Якусь мить він просто дивився на мене, а тоді засміявся. Гадаю, думка, що злодійка піклується, щоб дотримати слова, може дійсно здатися смішною. Тому я просто чекала. Зрештою його сміх поступово стих.

-- Ти це серйозно?

- Гадаєте, тільки аристократи дотримують слова?

-- Ні. Більшість аристократів порушать клятву не задумуючись. Але чому ти турбуєшся про честь?

-- Якщо Ви питаєте, то Вам цього не збагнути. Можна я запитаю Вас дещо?

-- Чом би й ні? – сказав він знов отим своїм дивно байдужим тоном.

-- Коли Ви востаннє бачили брата? Живого.

Його обличчя стало безпристрасним. В мене виникла підозра, що так він виглядав, коли вирішував чи розсердитися.

-- Чому ти питаєш?

-- Бо за весь час, який я знала Корбіна, він ніколи про Вас не згадував. Розповідав про доньку, трохи. Одного разу коли був п‘яний, згадав про дружину. Але він ніколи не згадував свого старого, і ніколи не говорив про брата.

-- До чого ти ведеш?

-- Тільки до цього. Останніх три роки я пила з Корбіном, їла з ним, сміялася з ним і раз чи два навіть плакала з ним. Якби захотіла, то могла переспати з ним, хоча тільки боги знають, чому він цього хотів, зваживши на те, що я за ці роки зробила зі своїм обличчям. Але тоді я думала, що це ускладнить нашу дружбу.

-- Ми трималися одне за одного, похвалялися один перед одним своїми трофеями. Позичали одне одному гроші, ставили на коней, на карти, на кості. За день до смерті він попросив мене доглянути за своїм псом. А вранці, коли він помер, я мусила відтягувати цю псину від запаху його крові. Це я мусила повідомити його коханці подробиці його смерті. Але чомусь я прикована до підлоги, а ти смієшся, коли я кажу, що вб‘ю того, хто це зробив.

Я похитала головою. Мені було трохи образливо.

-- Якщо подумати, лорде, життя дивна штука.

-- Гадаєш, я не любив свого брата? – Я почула в його голосі грубі нотки.

-- І гадки не маю.

-- Саме так. Не маєш. Корбін, якого ти знала, був іншою людиною.

-- Я про це і товкмачу. Людина, за чию смерть Ви приїхали помститися, вже була мертвою. Я не знаю хто вбив Корбіна Хардіна дет Трасен-Коруна. Я знаю хто вбив Корбіна Хардіна, злодія. Ось з ким я маю звести рахунки. А з ким хочете звести рахунки Ви, лорде Осскіле?

Його обличчя побіліло. Мені здалося, що він зараз вдарить мене, але він встав і відвернувся. Надовго запанувала тиша. Осскіл обізвався першим.

-- Відпусти її, Клюге.

-- Мій лорде, не думаю…

-- Я сказав відпусти її. Негайно.

-- Але лорде Осскіл…

-- Не змушуй мене повторювати втретє, інспекторе.

-- Як скажете, мій лорде.

Осскіл протягнув руку. Спочатку я не зрозуміла, що він хоче. Тоді до мене дійшло. Я подала йому руку і він підняв мене на ноги. А після цього навіть не витер її.

-- Амро, я зупинився в маєтку Трасенів, на Променаді. Сподіваюся, ти відвідаєш мене, я зможу допомогти тобі в твоїх… зусиллях. Похорони Корбіна завтра опівдні, в Некрополі. Приходь. – І він пішов геть, просто так. Клюге поспішив за ним, кинувши через плече:

-- Відпустіть її.

Наглядачі зняли ланцюг, кайдани з ніг, з рук. Той що змусив Джерарда їсти лайно сказав:

-- Здається ти заділа його за живе.

-- Здається, що так.

-- Послухай моєї поради. Як вийдеш за ворота, не зупиняйся, поки не дійдеш до пристані. Там сідай на корабель. Перший, який випливає. Бо як тільки цей лорд виїде з міста, Клюге тебе схопить. І цього разу, ти більше ніколи не побачиш денного світла.

Розділ 14

Ножів мені не віддали. Сказали десь загубилися, разом з усіма моїми грошима. Це мене не дуже здивувало. Я пройшла арочним коридором до величезних подвійних дверей. Вартовий відчинив двері для пішоходів, вирізані у величезній лівій стулці воріт, і від сонячного світла в мене на очах виступили сльози. Світ перетворився в розпливчасту пляму. Голосно гудів вуличний рух. І як я раніше не помічала, який галасливий Люсерніс?

Повільно мої очі пристосувалися і я рушила. За три квартали від Хевлока я побачила вивіску з бритвою і гілочкою білих квіток. Як тільки я зайшла в перукарню, в мої чутливі вуха увірвався зичний голос.

-- Ой! Геть звідси. Жебракам тут не місце! – Він був абсурдно високим, худим, як тичка, а його натерта, лиса голова відбивала ранкове світло. Він жестами відганяв мене. Може тому, що чув мій запах з протилежного кінця кімнати. Якщо не рахувати якогось старого, що дрімав на лавочці, я була його єдиним клієнтом.

Я сперлася на одвірок і підняла ліву ногу. Я тягнула і крутила каблук черевика, поки він не відійшов, відкриваючи невеличку западину, за яку я заплатила додатково. Я витягнула три золотих марки й кинула одну перукарю.

-- Мене звати Дорн, -- сказав він. – Вітаю у моїй перукарні, містере…

-- Оскільки я зараз не схожа на людину, то не ображуся.

Він почервонів.

-- Жінок не обслуговую.

Я кинула йому ще одну марку. Я дала йому стільки, скільки він заробить за місяць. Більше ніж за місяць.

-- За такі гроші обслужиш.

-- Я завжди думав, що працюючи тільки з чоловіками, втрачаю половину клієнтів. Чого бажаєте, міс?

-- Якщо я негайно не помиюся, то вб‘ю когось. Мені потрібна ванна. Ні, дві ванни. З гарячою водою. Не холодною, не теплою. З окропом. Мені потрібен новий одяг і їда. Не вівсянка, не вода і не проклятий Керфом житній хліб. Вино, багато вина. І мені потрібно позбутися вошей. Маєш щось від них?

-- Справді діюче?

-- Так.

Він посміхнувся і витягнув бритву.

-- Справа не у вошах. Головне це гниди. А вони гніздяться в корінні волосся.

-- От лайно.

-- -- --

Я вийшла з перукарні Дорна через чотири години, в новому одязі, сита, лиса і хоч трохи схожа на людину. У вогонь пішло все крім моїх черевиків і пасма волосся Боша. В мене все досі свербіло, але я була доволі певна, що позбулася вошей і гнид. Мій новий вигляд привертав погляди. Одна матрона, що проходила поряд, поглянула на мене з чимось схожим на жах в очах. Доведеться придбати капелюх.

-- Бачила б ти мене раніше, -- сказала я їй. Вона поспішила геть. Я зробила те саме.

-- -- --

Коли я простягнула руку, щоб відімкнути двері, на дерев‘яній поверхні з‘явилося тонке обличчя, відкрило очі й промовило:

-- Амро.

Я заверещала, а рука потягнулася до ножа, якого не було.

-- До тебе йде Хольгрен. Залишайся на місці.— І зникло. Клята магія. Я відчинила знов нормальні двері й прослизнула всередину.

Моє помешкання було вщент знищене. Хтось, в кого було багато часу і терпіння, розніс в гніві все. Кожна подушка була порвана, всі меблі розтрощені. Мій одяг – обвуглене ганчір‘я на камінній решітці. Дошки з підлоги вирвані, а картини порізані на смужки. Делікатні скляні фігурки знов перетворилися в пісок, з якого вони колись були зроблені. Якщо хтось дасть мені за все два мідяки, то явно переплатить.

Я перевірила криївку. Її вони теж знайшли. Порожня. Купи грошей як не бувало. Залишили два добрих ножі і пляшку жахливого вина. Оце і все. Це все, що в мене залишилося, крім невеличкої суми на депозиті в лихваря, якого не надто турбувало походження грошей його клієнтів. Це, і мій дуже, дуже добре захований пенсійний фонд, який я присягнулася не чіпати, поки не стану надто старою для того, чим займаюся.

Що ж. Після Хевлока, все це засмутило мене набагато менше, ніж могло. В‘язниця, як я відкрила, чудово допомагає правильно розставити пріоритети. Я очистила куток від уламків і сіла з пляшкою чекати на Хольгрена.

Не минуло й години, як він увійшов у двері. Навіть не завдав собі клопоту постукати. Властиво кажучи, замок йому теж не завдав клопоту. Він оглянув моє помешкання, підняв брову.

-- Ти що, розлютила хатню робітницю?

-- Ха, ха. Хтось тут все перевернув, поки я була у в‘язниці.

-- Ти була у в‘язниці?

-- Краще не нагадуй мені. Вина? – Я простягнула пляшку.

-- Хоч добре?

-- Найкраще, яке в мене є.

Він сьорбнув. Неохоче ковтнув.

-- Гидота.

-- Згодна, -- я хильнула ще. – Поясни мені, як таке може бути, що всі в Люсернісі знають, де я живу, хоча я нікому не казала?

Він знизав плечима, помовчав.

-- А, Амро?

-- Так?

-- Заради Горма, що ти зробила з волоссям?

-- Останній крик моди. Тобі не подобається?

-- Я чомусь завжди вважав, що для будь-якої зачіски потрібне волосся.

-- Давай, ображай мій дім, моє вино і мій вигляд. Чому б і ні?

-- А для чого ще потрібні друзі?

Це мене трохи збентежило. Хольгрен доволі приємний, як на мага, і до певної міри я йому довіряла. Але друзі? Я так просто друзів не заводжу.

-- Коротше, чого ти хотів?

-- Справа в жабі, яку ти мені залишила. А точніше, в тому, що знаходиться в жабі.

-- Добре, я купилася. Що знаходиться в жабі?

-- Я не впевнений.

Проблема Хольгрена в тому, що він не помічає, коли стає дратівливо таємничим. Здається, що не помічає.

-- В тебе на чолі пульсує жилка. Раніше я цього не помічав. Мабуть, волосся приховувало.

-- Ти можеш мені сказати, що такого важливого з тією невідомою штукою в жабі?

-- Нема що казати. Я хочу розплавити її. Щоб довідатися.

-- Вона ще може стати мені в пригоді. Як аргумент. – Насправді мене здивувало, що він додумався почекати на мій дозвіл.

-- Що б там не було всередині, воно древнє. Явно з часів до Діаспори. І воно потужне, Амро. Найпотужніший артефакт, який мені коли-небудь зустрічався.

З часів до Діаспори означало -- що б це не було, воно мало більше ніж тисячу років. А може значно, значно більше. З Ери Богів. З перших культур людства, до того, як Катаклізм знищив мільйони і змусив тих, хто вижив втікати в пошуках порятунку. Час Діаспори, коли боги збожеволіли й людство з криками розбіглося в усіх напрямках, покинувши цілий континент. Вік міфів і легенд. І потужних та смертельних артефактів.

-- Наскільки потужний, Хольгрене?

-- Гадаю, ця штука всередині статуетки, в певному сенсі має свідомість. Можливо вона розумна, а навіть жива.

-- Тобто чарівна.

-- Так. Але це не людські чари. Підозрюю – що б це не було, його створив якийсь бог.

-- І ти хочеш випустити його з жаби? Тобі це не здається трохи небезпечним? Начебто, я пригадую, як ти назвав статуетку “небезпечною і огидною.”

Він знизав плечима.

-- Ну що тобі сказати. Я завжди був допитливим.

-- Ви маги всі божевільні.

--Ти все надто спрощуєш, Амро. Тож?

-- Тож що?

-- Даєш мені дозвіл?

Я зітхнула.

-- Чом би й ні.

-- Добре. Я б сказав тобі пакувати речі, але бачу нема що пакувати.

Легке почуття тривоги почало стискати мої нутрощі.

-- Навіщо мені пакуватися?

-- Ну, ти ж не можеш залишитися тут, правильно? Через контракт і взагалі.

В мене кров захолола в жилах. Тривога переросла в страх.

-- Який контракт? – запитала я настільки спокійним голосом, який мені тільки вдалося з себе витиснути.

-- Я не сказав тобі? Хтось дає тисячу марок нагороди за тебе. А точніше, за твій труп, але тільки непошкоджений.

-- Що? Коли?

-- Здається, два дні тому. Так, два. Мабуть, вилетіло мені з голови.

-- Як щось таке могло вилетіти з твоєї проклятої Керфом голови?

Він виглядав трохи ображеним.

-- Ну, вони ж не за мною ганяються, правильно? Не хвилюйся. Поживеш у мене. Це найбезпечніше місце для тебе. Гарантую.

-- Хольгрене, ти хоч уявляєш собі, що люди здатні зробити за такі гроші?

-- О, так. Майже все. Але напад на мага в його святилищі туди не входить.

-- Навіщо їм цілий труп? – поцікавилася я. Хоча вже приблизно уявляла.

-- Можу тільки припустити, що вони здатні використовувати некромантські чари, щоб витягнути інформацію. Такі чари вимагають, щоб тіло в значному ступені було неушкодженим.

-- Вони хочуть жабу.

-- Вони хочуть жабу, -- погодився він.

Я охопила голову руками. Я була змучена. Я присягнула прикінчити вбивцю Корбіна, але не уявляла собі, як я це зроблю, адже буду зайнята, намагаючись уникнути кожного задрипаного бандюгу з ножем, дрючком, каменем чи важким кулаком. Щосекунди я буду оглядатися через плече, а уві сні чекати на вбивць.

-- Треба валити з Люсерніса.

-- За такі гроші вбивці поженуться за тобою в будь-яке місто на Драконовому морі. Будь-хто, хто хоча б трохи схожий на тебе, отримає ніж в серце. Найкраще, що ти можеш зробити – це знайти й розібратися з тим, хто запропонував контракт. Або запропонувати більше.

-- Ага, звісно. Відвернися на хвильку, поки я витягну тисячу марок зі сраки. – Це був сарказм, та він підкинув мені ідею. Коштовну, але все-таки ідею.

-- Це була всього лиш пропозиція. Навіщо відразу гарячкувати?

-- Бо те, що за мою голову призначили нагороду, не покращило мені настрій, -- я глибоко вдихнула.

-- Ми все владнаємо, Амро. От побачиш. Давай, ходімо, -- він простягнув руку і допоміг мені встати.

-- Хольгрене?

-- Що?

-- Чому ти допомагаєш мені?

Його чоло насупилося.

-- А чом би і ні?

-- Бо я опинилася у возі з лайном і якщо ти допомагатимеш мені, то тобі не вдасться вийти з цього чистим.

На його обличчі з‘явилася одна з рідкісних посмішок. Рідкісних, бо вона не була зверхньою. А принаймні, не надто зверхньою.

-- Ти мені подобаєшся, Амро. Ти компетентна і маєш клепку в голові. Справжній професіонал. І було б непогано мати тебе в боржниках. Достатньо тобі причин?

-- Не зовсім.

Він засміявся.

-- О, Боги, яка ти недовірлива. Ходімо, не втрачай часу. Чим довше той пес буде без опіки, тим більшої шкоди наробить.

Він витягнув з кишені потертий шматок мотузки й вручив мені.

-- Обв‘яжи навколо зап‘ястка.

-- Що це?

-- Звичайний амулет. Він підкаже допитливим очам, що вони не бачать нічого цікавого. Не хочеться пробиватися з боями вулицями міста.

-- Чарівний?

-- А ти як думаєш?

-- На як довго його вистарчить?

-- Він буде діяти два чи три дні.

-- Наскільки він ефективний? І як взагалі це працює?

-- Залежить. На когось, хто тебе добре знає він не вплине. Вони бачитимуть тебе такою, яка ти є. Для всіх, хто не знає тебе, ти будеш просто ще одним обличчям в натовпі. Нічим не примітним. Але будь-який фізичний контакт зведе цей ефект нанівець.

-- А якщо я просто розмовлятиму з кимось?

-- Чим довше триватиме бесіда, тим менш ефективним він ставатиме. Обмін люб‘язностями не розвіє чарів. Гаряча дискусія – так.

-- І скільки ти береш за таку цяцьку?

--Якби я ними торгував, то міг би брати десь по п‘ятдесят марок. Але я не продаю свої вміння, Амро. Принаймні не напряму.

-- Чому в біса ні?

-- Ні й усе.

Я заткнулася, здатна зрозуміти натяк, коли мене це влаштовує. Однією рукою зав‘язала мотузку на зап‘ястку, зубами затягнула ґудз. І ми вирушили в дорогу.

Я зрозуміла, що амулет Хольгрена справжній, коли ми дійшли до Доньчиного моста і ніхто не звернув на мене увагу, не дивлячись на мою лису голову. Хольгрен в біса добрий маг. Я знов задумалася, чому він заробляв на життя крадіжками.

-- -- --

Не дивлячись на заявлену допитливість, Хольгрен не поспішав переплавляти жабу. Я думала він кине її в тигель і розведе вогонь. Замість цього він бурмотів про якусь підготовку, що включала в себе виставлення захисного периметра і багато чого ще. Я й гадки не мала про що він балакає і чесно кажучи, мене не надто обходили деталі.

-- Скільки часу? – запитала я його.

-- День, може два. Швидше два. Я вирішив проявити обережність.

-- Добре. Я хочу бути присутня, щоб побачити, що там всередині, хоча тільки Керф знає навіщо. Але мені потрібно залагодити кілька справ. Впевнений, що браслета вистачить ще приблизно на день?

-- Якщо в твоїй спині з‘являться якісь ножі – я поверну тобі всі гроші.

-- Ти мене заспокоїв.

-- Коли повернешся – не стукай. Тепер двері тебе знають, а я не хочу, щоб мене турбували.

-- Гаразд. Але тобі дійсно варто відпочити. Ти виглядаєш, як п‘ять кілометрів поганої дороги. Коли ти востаннє спав?

Він відмахнувся. Я хотіла запитати його про волосся Боша, але він був такий заклопотаний власними справами, що я не відважилася. Це могло почекати. Я не горіла бажанням побачитися з Бошем знову. Коли я вислизала в двері, Хольгрен підвів погляд від великої старовинної книги, яку вивчав.

-- Амро?

-- Га?

-- Будь обережною.

-- Я завжди обережна.

І закрила двері. Я вирушила погомоніти з Дарувнером.

Розділ 15

Фенгал Дарувнер був моїм посередником і баригою майже відколи я з‘явилася в Люсернісі. Я познайомилася з ним через кілька тижнів після того, як зійшла з корабля. Він дав мені перше замовлення. Завжди був чесним і надійним, звичайно якщо це не суперечило його власним інтересам. За ці роки я принесла йому купу награбованого добра. Завдяки один одному ми маємо хліб і до хліба.

Він великий, круглий чолов‘яга з червоним носом і щоками когось, хто не проти хильнути. До обіду він не брався за стакан, а після вже не полишав його. За його веселими, батьківським жартами ховався гострий розум. Він довго прожив по той бік закону, а нажив так мало ворогів, що не варто й згадувати. А ті, кого він нажив, швидше за все, закінчили на дні ріки Оз. Він знав всіх і всі знали його. Він був частиною життя міста. А принаймні частиною підпільного життя міста.

Він тримав смердючу забігайлівку на Дорозі Третьої Стіни. Найкраще, що можна сказати про їжу – це те, що вона дешева, а порції величезні. Там я його і застала, зручно влаштованим за столиком в кутку. Його хлопчик на побігеньках, малий, якого через його обхват, звали Казанком, сидів поруч і дрімав. Дарувнер тримав одну зі своїх племінниць на коліні й розповідав якусь несамовиту історію. Я не могла пригадати ким саме вона була.

Їх було п‘ятеро і всі вони були схожі одна на одну, за вийнятком невеличкої різниці в рості.

Він побачив, як я проходжу в двері й махнув, щоб я йшла до нього. Це означало, що він знав мене доволі близько і амулет Хольгрена не подіяв.

Або в Дарувнера були свої чари. Або і те й інше. Я проклала собі шлях до його столика крізь натовп нічних клієнтів.

Дівчинка не звернула на мене уваги, але його племінниці ніколи не звертали уваги на нікого крім дядька Фенгала.

-- Амро! Бачу в тебе Хемлокські кучері! Мушу сказати красивішою ти не стала.

-- Захотілося бути схожою на тебе, Дарувнере. Ти завжди казав, що в лисині вся краса.

-- Для чоловіків так. Але ти? – Він відкинувся в кріслі й оглянув мене. – Ти схожа на грішника, що розкаюється. Або на аскета. Лисина робить тебе схожою на мученицю, дівчино. Мученицю і святу.

Казанок відкрив одне око, підморгнув мені, й знов закрив. Нахабний хлопчисько.

Я сіла за стіл Дарувнера.

-- Це я, -- сказала я. – Свята Амра – гроза замків. Є щось випити?

Дарувнер прошепотів щось у вухо племінниці. Та тихо засміялася, злізла з коліна і помчала на кухню. Дарувнер налив зимового вина у дві склянки розміром з наперсток, з яких його потрібно пити.

-- За твого друга Корбіна.

-- Ти чув?

-- Звісно.

-- За Корбіна, -- сказала я і з задоволенням сьорбнула. Трохи солодке, як на мене, але добре. Запанувала коротка тиша.

-- До речі про Корбіна. Я отримав записку від Локвуда, що в його магазині на тебе чекає пакунок.

Я відмахнулася.

-- Я була зайнята. Владнаю все, як буду мати час.

Він пирхнув.

-- Зайнята. Можна й так сказати.

-- Ти знав, чи тільки підозрював? – запитала я.

-- Про те, що тебе закрили в Хевлоку? Довідався на другий день. Я навів справки, поговорив з другом, який був винен мені послугу. Я не міг нічим допомогти тобі.

-- Чому?

-- Бо тебе затримали за наказом аристократа.

-- Ні. Я питаю, чому ти намагався мені допомогти?

Він витріщився на мене. Тоді похитав головою. Тоді засміявся.

-- Що? Я сказала щось смішного?

-- Ні. В цьому вся справа, Амро. Це зовсім не смішно. Але що ще робити, якщо не сміятися?

-- Я й гадки не маю про що ти базікаєш.

-- Знаю, що не маєш. Інакше я б образився. – Він перехилив свій наперсток, пошкрябав величезне пузо. Лагідно глянув на мене.

-- Скільки часу ми вже знайомі?

-- Шість, сім років?

-- Майже рівно вісім років. Скільки замовлень я тобі підігнав?

-- Не знаю. Десятки.

-- Тридцять вісім замовлень. Всі з яких ти ідеально виконала. Ніколи не відмовила і ніколи не зрадила. А коли працюєш соло, завжди приходиш до мене, щоб загнати те, що потрібно загнати.

-- Я не одна така.

-- Не будь такою певною. Такі розумники, як ти, зрештою стають надто розумними й намагаються залишити здобич собі, або довідуються, що вони не такі вже розумні, як вони собі думали, коли їх ловлять. Або вбивають.

-- Як Корбін?

-- Як Корбін? Не знаю. Я не знаю всіх подробиць, але мертвий – це мертвий. Я веду до того, що ти особлива. Втратити тебе було б ударом для мого бізнесу. І для мене особисто. Тому я спробував витягнути тебе з Хевлока. Не зміг, але ти сама вибралася. Хоча я чув, що у в‘язниці тобі було б безпечніше.

-- Саме тому я тут.

Він зітхнув.

-- Я так і думав. В Ісінгласі в мене є родич, який може тебе прихистити. Знаю, це не Люсерніс, але такого, як Люсерніс тобі не знайти.

-- Ні, Дарувнере. Справа не в цьому. Я нікуди не збираюся.

Він підняв брови.

-- Ти впевнена?

-- Дуже. В мене справи, які не можуть чекати.

-- Тоді що тобі потрібно віл мене?

-- Ім‘я.

Він похитав головою.

-- Я не знаю, Амро. Тобі краще знати, хто бажає твоєї смерті.

-- Не це ім‘я. Я чудово знаю, хто платить. Я хочу знати, хто підписав контракт.

Вбивство на замовлення – брудна справа, навіть у такому злочинному місті, як Люсерніс, і відносилися до нього відповідно. Кожен контракт проходив крізь верстви посередників, щоб бруд не прилип до замовника. Але десь під всіма цими верствами знаходився хтось, хто тримав гроші й написав контракт. Я ніколи не задумувалася, хто це. Аж до цього часу.

-- Це… це дуже небезпечна інформація, Амро. Не впевнений, чи варто тобі казати. Не бачу, як це тобі допоможе. Швидше навпаки.

Я знизала плечима.

-- Дозволь мені самій вирішувати. Я можу тільки пообіцяти, що це не вернеться до тебе.

-- Справа не в цьому. Просто… вони недобрі хлопці, навіть для таких як я і ти. Ти по-своєму митець, а я бізнесмен. Але ці люди – вбивці. Природжені, ти мене розумієш?

Я посміхнулася.

-- Хоча тобі здається, що я схожа на святу – це не так, Фенгале Дарувнер. Я бачила смерть і сама вбивала.

-- Але це не твоя професія. Ти не придушуєш бабусь в ліжку за спадок. Не вбиваєш ножем невірних чоловіків, не скидаєш зі сходів безплідних жінок. В тобі немає цієї безжалісності, Амро Тетіс, як і в мені. Більшого покидька від людини, що стоїть за ім‘ям, яке ти хочеш, тобі не знайти.

-- Отже, ти його знаєш?

-- Одного разу я бачив, як він перерізав людині горлянку. Бідолаха їв обід, вони сміялися і балакали, а тоді не моргнувши й оком він перерізав нещасному підеру шию від вуха до вуха. Потім зіштовхнув того ще живого з крісла, сів на його місце і доїв клятий обід. -- Дарувнер похитав головою. – Знаєш, що він сказав мені? Він сказав,”Солі малувато.”

-- Як його звати, Дарувнере? Ти не єдиний в кого я можу спитати.

-- Ти не хочеш мене слухати? Гаразд, його звуть Гавон. Вайлуватий Гавон. Він є власником Шпори Півня, на Гайвороннику.

Гайворонник – частина Люсерніса, яка за століття перетворилася в ракову пухлину, стала домом для злиденних і відчайдухів. На цих вузьких, заплутаних, завалених сміттям вулицях навіть не чули про реформи Морно, а міська варта не наважувалася туди заходити. Люди називали його Дванадцятим Колом Пекла. А Шпора Півня була одним з тих барів, які мали там “погану” репутацію. Мене не здивувало, що його власник додатково займається вбивствами на замовлення.

-- Дякую тобі, Фенгале.

-- Не дякуй мені за те, що може тебе вбити.

-- Добре. Але я твій боржник.

-- Ти це серйозно?

-- Так.

-- Тоді пообіцяй мені дещо.

-- Якщо зможу.

-- Не йди сама.

-- Фенгале…

-- Це не жарти, Амро. Не йди туди без когось, хто прикриє тобі спину. Буквально. Якщо даси мені кілька годин, я можу підшукати когось компетентного і надійного.

-- Хто в тебе на думці?

-- Маг. Хольгрен Анградо.

-- Він зараз зайнятий.

Він підняв брову.

-- Хольгрен вже допомагає мені, в обмін на щось, про що тобі краще не знати. Повір мені.

-- В нього достатньо розуму, щоб знати, що тут я маю рацію. Не йди в Гайворонник без нього.

-- Фенгале, я вже не маленька.

-- Ти моя боржниця, і ти пообіцяла.

-- Ще ні.

-- Але пообіцяєш.

Через чверть години я пообіцяла. Втомилася сперечатися. Дарувнер переважно отримує те, чого хоче, хоча б тому, що він терплячий як віл. Хай там як, виявилося, що Дарувнер мав рацію.

Розділ 16

Я не сказала Дарувнеру навіщо мені ім‘я Гавона, а він прямо не запитав. Він для цього надто вихований. Або знав, що не варто ставити запитання, на які не хочеш знати відповіді. Він підозрював, що я збираюся вбити його, послати чіткий сигнал. Потрібно визнати, в цьому було щось привабливе, але я задумала дещо інше. Безперечно, потенційних вбивць відлякало б, якби я прикінчила чувака, який видав на мене контракт, але в мене відраза до холоднокровних вбивств.

В цьому Дарувнер мав рацію. О, я могла сперечатися з собою весь день про моральне право, навести ідеальні докази чому потрібно встромити ніж в серце чоловіка, який заробляв на життя посередництвом між вбивцями і їхніми клієнтами, але себе мені не обдурити. Якщо доведеться, я зможу це зробити, але я сподівалася, що до цього не дійде.

Натомість я збиралася спробувати дещо хитріше. Я розраховувала на те, що посередник, навіть посередник вбивць, повинен виконувати будь-який контракт, якщо бажає зберегти свій бізнес.

Я сподівалася, що заради Керфа в мене все вийде. Якщо так, то нікому навіть в голову не прийде спробувати отримати нагороду за мою голову. Якщо ні, то мені майже гарантована смерть. Хай там що, мої проблеми закінчаться. Але спочатку потрібно піти на похорони.

-- -- --

Місто Мертвих. Ззовні воно виглядало як фортеця збудована якимось божевільним принцом, масивні білі стіни, що тягнулися вгору і вгору, хоча на них і не було вартових веж. Всередину вели тільки одні ворота, напрочуд непрактичні, зроблені з дубових колод шириною в тридцять сантиметрів, оббитих залізом і вкритих таємними символами, що пульсували енергією. Біля воріт була об‘ява на пів десятку мов:

Ворота Зачиняються За Пів Склянки До Заходу Сонця.

До Цього Часу Всім Бути Назовні.

Не Смітити, Кров Не Проливати

Ніяких Троїстих Музик, Ніякої Розпусти.

Вона змусила мене задуматися. Це все для того, щоб мертві були в безпеці, чи живі?

Відповідь, як я довідалася пізніше, була трохи і те й інше. Або ні те, ні інше.

За воротами мене оточили мавзолеї. Деякі були ненабагато більші від лялькових будиночків, інші затьмарювали мій пансіонат. Між ними безладно тіснилися надгробки і скульптури.

Вперед вела тільки одна гравієва доріжка. Я пішла по ній, але завдання знайти похорони Корбіна виявилося непростим. Це місце було велетенським лабіринтом.

-- Це он там, на пагорбі з великою, не дуже добре виконаною статуєю Заплаканої Матері.

Я різко повернулася. Це був хлопчисько в балахоні чернця.

-- Що?

-- Похорони твого друга.

-- Хто ти в біса такий?

-- Архат, -- промовив він так, наче це все пояснювало.

-- Чого тобі треба, Архате?

-- Виразити співчуття. Я… підвів твого друга, в певному сенсі. Пробач.

-- Як ти підвів його? – запитала я, та він тільки похитав своєю поголеною головою і сказав.

– Зараз не час.

І зник. Буквально, в мене перед очима.

Якусь мить я просто стояла. Я хочу сказати, а ви що б зробили? Особисто я видихнула повітря і вилаялася.

-- Люсерніс, -- пробурмотіла я до себе, піднімаючись на вказаний ним пагорб. – З кожним клятим днем стає щораз дивнішим.

Я трохи запізнилася. Вони вже закінчили церемоніальний обід і тепер прибирали. Це мене влаштовувало; як би я не любила Корбіна, він не пахнув квітками, і не дивлячись на старанний грим все одно виглядав тим, ким був – трупом, якого посадили в зручне крісло на чолі похоронного стола. Найбільше це нагадувало мені якесь жахливе дитяче чаювання, але як я вже казала, я не з Люсерніса. Там, звідки я походжу, якщо хтось вмирає, ти ховаєш його, якщо маєш якусь землю, або спалюєш, якщо не маєш. Говориш кілька слів, а тоді живеш далі й горюєш. Або святкуєш, як це інколи буває.

Осскіл сидів справа від брата, ще три чоловіка, яких я не знала, займали інші місця, за винятком того, що на кінці столу. Призначеному для дружин або других половинок. Воно було порожнім. Цікаво, Естра не знала про похорони, чи просто вирішила не приходити?

Всі чоловіки були в літах, з разючими бородами. Вони виглядали настільки схожими, що, мабуть були братами. Одягнені в пишне, хоча й дещо поношене, вбрання. Швидше за все професійні жалібники. Інші аристократичні роди не прислали своїх представників; Корбін був ганьбою. Вони ввічливо не помітили всієї справи.

Побачивши мене Осскіл встав і вклонився, але звернувся до Корбіна.

-- Прийшла твоя подруга Амра, Корбіне. Я ж казав, що вона прийде. Вона трохи припізнилася на трапезу, але може ми переконаємо її випити з нами?

Інші чоловіки закивали й заохочувально посміхнулися.

-- Я не проти щось випити, -- спромоглася я вимовити, в Осскіла звідкись з‘явилася пляшка і він наповнив всім склянки, звісно ж не обминувши Корбіна.

-- Може ми переконаємо Амру виголосити тост, Корбіне?

-- Не думаю, що…

-- Тост! Тост! — Відразу обізвалися інші гості, й Осскіл кинув на мене погляд, який приблизно говорив:

-- Підійми за мертвого тост, невихована дикунко.

І я підняла.

Взяла склянку, прочистила горло і сказала.

-- Корбін знав… - лютий погляд Осскіла. – Тобто я хочу сказати, Корбіне, ти знаєш, що з мене промовець не дуже. Ти, гм, хороша людина. Мені пощастило мати такого друга.

Хор “Правду каже! Правду каже!” від інших. Я не знала, що ще сказати. Кинула розпачливий погляд на Осскіла, він кивнув і перехилив свою склянку. Я зробила те саме, очікуючи, що це вино.

Воно виглядало як вино і в основному смакувало як вино, але в ньому було ще щось і в мене майже відразу закрутилася голова, а у вухах почало гупати серце. Я знов поглянула на Осскіла, а він схилив голову в бік брата.

Корбін сидів, посміхаючись, на чолі стола. Він дивився прямо на мене, і я знала цю посмішку. Він приберігав її для дрібних, смішних невдач інших. В ній не було злоби, тільки доброзичливий гумор. Тоді він поглянув на брата і його обличчя стало поважним. Він підняв до Осскіла склянку і кивнув, Осскіл зробив те саме.

А тоді світ стрімко повернувся, і Корбін знов був всього лиш трупом. Але його склянка валялася в траві. Порожня.

Потім прийшов час класти його в гробницю. Вони просто підняли його, разом з кріслом, і віднесли в мавзолей. Поставили в сонячному світлі, що падало крізь вітраж. Поряд з ним поклали невеличкий, акуратний столик з кованого заліза, заповнили його їжею і випивкою. І на цьому кінець. Принаймні я так думала. Осскіл виходив останнім. Я почула, як він шепоче “Прощай, братику”, і побачила, як він цілує Корбіна в чоло. Тоді він вийшов і зачинив двері.

Злодію в мені стало цікаво де замки, і я запитала про це вголос.

-- Навіщо замки в Місті Мертвих? Мертві самі дбають про себе, Амро, як ти щойно переконалася. Тобі тут раді, бо Корбін признав тебе. А якщо якийсь чужинець посміє порушити його спочинок, що ж, для цього існує Сторож.

-- Сторож? Я гадала, що це бабусині казки, щоб діти не шастали по цвинтарю.

-- Абсолютно ні. Сторож Мертвих так само справжній як ти, древній і жахливо потужний. Заборони повішені біля воріт для того, щоб вберегти нас, живих, від нього.

-- Навіть про троїстих музик?

Він всміхнувся.

-- Ця може й ні. Підозрюю, що її вписали, щоб придати всьому певний клас.

-- А кров, розпуста і сміття можуть не сподобатися Сторожу, га?

-- Саме так. Особливо кров. Амро, ніколи-преніколи не проливай тут кров. Сторож зауважить і проведе розслідування. Тобі краще не зустрічатися з ним.

-- Не ображайтеся, лорде Осскіл, але щось мені не дуже віриться.

-- Поглянь он туди. Бачиш мавзолей, той з гаргулями, які творять одна з одною невимовні речі? Це місце останнього спочинку Боркіна Брівса.

-- Найбагатшої людини в Люсернісі?

-- Він справді був найбагатшим. І досі є. Я точно знаю, що в його склепі купа мішків з золотом і коштовностями. На похоронах їх завозили тачками. Я був тоді маленьким хлопчиком.

-- Ви не забули з ким розмовляєте?

Він холодно глянув на мене.

-- Будь ласка, навіть не думай пограбувати склеп Брівса, Амро.

-- Чому до пекла ні?

-- Крім того, що це надзвичайно негарно -- грабувати мертвих? Бо коли Брівса клали в гробницю, її не прикрашали ніякі гаргулії. По суті, там не було жодних прикрас. Це був просто здоровенний, бридкий, невигадливий мармуровий куб. Люди були обурені.

-- Перестаньте, -- промовила я. – Ви хочете сказати, що Сторож перетворив в оце тих, хто намагався пограбувати гробницю?

-- У Сторожа паскудне почуття гумору. Йди поглянь. Я знаю, що ти не повіриш мені на слово.

-- Звісно, що ні.

Інші чоловіки зібрали всяку всячину, що залишилася після похоронів і чекали на Осскіла.

-- Прощавай, Амро. Дякую, що прийшла. Для Корбіна це багато значило.

-- Для мене це теж багато значило.

Я простягнула руку і він потиснув її, а тоді ще трохи притримав.

-- Зайди до мене, коли будеш готова виступити проти вбивці Корбіна. Благаю.

-- Гаразд.

Він вирушив вниз по схилу зі своєю групою найманих жалібників, а я повільно почимчикувала до гробниці Боркіна Брівса. Гаргулії дійсно витворяли одна з одною таке, що судячи з їхніх тривожно людських облич, радості нікому не приносило. Звичайно, це нічого не доводило. Я не повірила жодному слову. Хоча я також сумнівалася, що в мавзолеї завалялася хоча б одна золота марка.

Внизу, напівприхована в бур’янах, була одна гаргулія. Щось у ній змусило мене придивитися до неї. Я відгорнула молочні стебла і поглянула прямо в застигле від жаху обличчя Толума Хенді.

Толум Хенді був злодієм, який як і я працював з Дарувнером. Він зник минулого року.

Розділ 17

Було далеко за північ, коли Хольгрен і я з‘явилися в Шпорі Півня. Я відірвала Хольгрена від “медитації” – яка для мене виглядала підозріло схожою на сон. Хіба що похропуючи зі свистом він промовляв якесь магічне закляття. Якщо так, то розкотистий храп Кістки зливався з ним у досконалій поліфонії.

Я розповіла йому про свої плани, і про обіцянку, яку Дарувнер змусив мене дати. Спросоння роздратований Хольгрен погодився з Дарувнером.

По дорозі до Гайворонника я зробила зупинку на Храмовій вулиці, на північ від Храмового ринку. А докладніше в скромному храмі Мовчазного Бата. Бога таємниць. Куди люди приходили, щоб відвести душу, впевнені, що їх хтось вислухає і збереже це в таємниці.

Хольгрен чекав назовні, наполягаючи, що його таємниці належали тільки йому і він мав намір все так і залишити. Я знизала плечима і піднялася по стоптаних сходах у невеличке, скромне приміщення.

Менш відомим аспектом Бата було те, що він не тільки вислуховував сповіді.

Він, а швидше його священники, ще зберігали цінні речі. Все, що вважалося таємницею, у Мовчазного було в безпеці.

Тут я тримала свій пенсійний фонд. Відсотків тут, як у лихваря, не платили, але й платні за зберігання теж не брали, а безпечнішого місця ніж храм Бата не знайти в цілому світі. Я точно не стала б красти в нього. Що трапилося з тілами тих, хто спробував, теж було таємницею.

Біля вузьких дверей мене зустрів прислужник, нічим непримітний, за винятком того, що в нього були зашиті губи. Мене завжди цікавило, як вони їдять. Ще одна з таємниць Бата. Він провів мене мовчазними залами, залитими м‘яким світлом свічок з легеньким запахом невідомого мені, мускусного фіміаму. Я звикла сприймати ці пахощі, як запах таємниць, і хтозна, може саме так і є.

Не знаю як, але всередині будинок був більшим, ніж здавалося ззовні. Не знаю наскільки більшим, але достатньо великим, щоб переконати мене, що Бат мав у своєму розпорядженні потужні чари.

Невдовзі ми зупинилися перед простими дубовими дверми і прислужник провів мене крізь них. Всередині була невеличка, біла кімната. З меблів -- тільки маленький столик, на якому знаходилося одинадцять ланцюжків: довгих, вузьких золотих зливків, вилитих, щоб ламатися докладно на десять однакових шматків, або планок. В планці десять марок. В ланцюжку десять планок. Тисяча сто золотих марок. Після чого в мене на рахунку залишалося пів десятка марок.

Для Бата не існує таємниць.

Я склала ланцюжки в принесену з цією метою торбу і повернулася йти. Зі здивуванням побачила, що прислужник досі стоїть біля дверей.

-- В мого пана є для тебе повідомлення.

Волосся в мене на потилиці стало дибом, частково тому, що кімнату залили чари, частково тому, що мені стало моторошно, що він до мене обізвався. Раніше такого точно не бувало.

-- Як ти заговорив з зашитими вустами?

Він посміхнувся, на його посмішку було страшно дивитися.

-- Я не можу сказати. Але міг би показати…

-- Гм. Ні, дякую. Що за повідомлення має верховний жрець для мене?

Він похитав головою.

-- Це не Дальтас.

-- А. Ти хочеш сказати… -- тепер я вкрилася гусячою шкірою. Наперекір собі затремтіла.

-- Так.

Сам Бат мав для мене повідомлення? Що це в біса таке?

-- Мій пан просить передати, щоб ти остерігалася Тієї, Що Кидає Вісім Тіней.

-- І хто це?

Але я пригадала попередження кривавої відьми про Восьмикратну Суку.

-- Мій пан не каже.

-- Я здивована, що він взагалі щось сказав. Адже він Мовчазний і все таке.

Прислужник знов посміхнувся тією своєю жахливою посмішкою.

-- Таємниці – валюта мого пана. І хоча він ощадливий, та все-таки не скупий. Він витрачає акуратно, але це не те саме, що тільки накопичувати.

-- Отже, він не Мовчазний Бат. А як? Дуже Тихий Бат? Надзвичайно Стриманий Бат?

-- Як хочеш. Але тепер можна сказати, що в тебе теж є таємниця. Було б розумно зберегти її.

-- Це попередження твого пана?

-- Порада твого покірного слуги. Ті, що приходять сюди щоб зізнатися в своїх провинах, вадах, гріхах… Чи будуть вони приходити, якщо знатимуть, що Мовчазний інколи розмовляє?

Я знизала плечима.

-- Бат вирішив поділитися зі мною таємницею. Думаю, я зможу зберегти таємницю про нього.

Він схилив голову і плавно вийшов за двері. Я рушила за ним і на сходах зустріла Хольгрена. По дорозі в Гайворонник я запитала його:

-- Чув коли-небудь про когось на ім‘я Та, Яка Кидає Вісім Тіней?

-- Богиня. Її вбили під час Воєн Богів. Чому питаєш?

-- Не знаю. Здається мені потрібно остерігатися її. Але якщо вона мертва… Ти сказав воєн. Їх, що було більше ніж одна?

-- О так. Кілька воєн, які привели до останньої. Всі схильні зосереджуватися тільки на останній. А чому ти повинна остерігатися богині?

Я посміхнулася.

-- Це таємниця. Якби ти зайшов зі мною…

Він підняв брову і насупився. І зав‘язав з цією темою.

-- -- --

Гайворонник після півночі не надто приємне місце. Нещасні люди валялися в канавах, інколи їх було неможливо відрізнити від сміття, поки вони не ворухнули головою, або не простягнули руку в німому проханні. Я вже забула наскільки Гайворонник депресивний, а також який жахливий сморід може бути влітку.

Темні вулиці просто клекотали злими намірами, стражданням і злиднями. Перед тавернами й закритими віконницями магазинів тинялися без діла гульвіси, вони передавали один одному пляшки з дешевим елем і надто голосно сміялися нещирим сміхом. Їхні очі спостерігали, як ми підійшли до Шпори Півня, оцінювали нас, вирішували хижаки ми чи здобич. А може це був надто простий образ. Тут всі м‘ясо. Питання тільки наскільки це м‘ясо тверде, чи варто брати на себе клопіт, щоб завалити його і схрумати.

-- Велика риба пожирає дрібну, -- пробурмотів Хольгрен, в певному сенсі повторюючи мої думки. – Може, за винятком, коли дрібні рибки збираються разом, щоб зжерти велику рибу.

Я фиркнула. Мене не повинно дивувати, що це оточення налаштувало Хольгрена на філософський лад. Як-не-як він вирішив оселитися поряд з кладовищем. Мені воно просто нагадувало старі погані часи. Белларіус. Зовсім інше місто, зовсім інші часи, мені навіть інколи здавалося, що зовсім інше життя. Але все одно недостатньо давно і недостатньо далеко, і якщо я випадково забувала, мені вистачало поглянути на своє обличчя в шрамах в дзеркалі, або в очах незнайомця.

Я оглянула перекошений, напівзруйнований, двоповерховий будинок, що знаходився перед нами. Він весь був дерев‘яним і прогнилим. Десятиліттями не бачив фарби. Мабуть, термітам доводилося триматися за руки, щоб він не розвалився.

-- У термітів є руки? – запитала я Хольгрена.

-- Сумніваюся. Хоча ніколи не перевіряв. Чому питаєш?

-- Ходімо, -- сказала я. – Давай закінчимо з цим. Чим швидше ми заберемося звідси, тим краще.

І я увійшла в дещо перекошені двері Шпори Півня, Хольгрен відразу за мною.

-- -- --

В такому місці як Шпора Півня навіть не намагаються ставити крісла і лавочки так, що з них не видно дверей. Ніхто не хоче сидіти спиною до новоприбулих клопотів. Коли я увійшла в двері, мене пронизали два десятки пар очей.

Ну, за винятком одного волосатого здорованя, який десь втратив одне маленьке, схоже на свиняче око, до того ж в недалекому минулому, судячи з гною, що витікав з однієї з очних ямок. Йому варто було подумати про пов‘язку на око; якщо не для себе, то принаймні для тих, хто змушений на нього дивитися.

За мить всі очі пересунулися з мене на Хольгрена, це відразу укріпило мою віру в амулет, який він мені дав. Або справа була в його вишуканому одязі. Я почула, як Хольгрен шморгнув позад мене носом.

-- Що за сморід? – пробурмотів він.

-- Здається вони тут варять пиво.

-- О. А я думав це котяча сеча. Це повинно так смердіти?

-- Може в їхній рецепт входить котяча сеча.

Я чула і про дивніші інгредієнти. Прибиті дрючком півні й ще щось в тому дусі. Тому я в основному п‘ю вино.

-- Щось мені геть пити розхотілося, -- сказав Хольгрен.

-- Ходімо, притиснемо бармена.

-- На рахунок інгредієнтів?

-- На рахунок власника.

-- Чудова ідея. Я завжди казав, скаржитися потрібно керівництву.

Хольгрен нервував. Коли він нервував, то намагався жартувати, нарешті збагнула я. Те, що Хольгрен нервував, змусило нервувати мене. Що своєю чергою розлютило мене. Я підійшла до стійки, що тягнулася вздовж лівої стіни, де бармен водив брудною шматкою по брудній поверхні.

-- Коли закінчиш перемішувати болото, я хочу поговорити з Гавоном.

-- Йо ту ма, -- промовив хирлявий чоловік, чи щось в цьому роді.

-- Ти по-людськи вмієш говорити?

Він відхаркнув і сплюнув.

-- Гавона ту нема.

Я підняла важку торбу на стійку і відкинула клапан, щоб він побачив.

-- Давай його сюди, і швидко, або я покажу це всім присутнім. Якщо я це зроблю, вони спробують його в мене забрати, а тоді мені й моєму другу доведеться їх всіх вбити. Це не піде на користь бізнесу.

Якусь мить він вдивлявся в мене.

-- З усіма вам не справицця.

-- Якщо вони заберуть золото Гавона, то немає значення справимося ми чи ні. Принаймні для тебе, бо він приб‘є тебе за те, що замість пильнувати його справ, ти шукаєш меду в сраці.

Він подумав.

-- Маєш рацію. Стій ту.

Він поліз по древніх сходах в пітьму нагорі. Троє найздоровіших клієнтів сприйняли це як сигнал до дії. Вони встали й підійшли до нас з Хольгреном, погані наміри виписані на їхніх обличчях. Ніж ковзнув мені в долоню, але Хольгрен став між мною і ними.

-- Джентльмени, -- сказав він, багряне світло раптово заіскрило між його долонями. – Бармен невдовзі повернеться. Я впевнений, що він відразу вам наллє. До цього залишайтеся на своїх місцях.

Двоє з них побачили в цьому сенс. Один, худорлявий зі здоровезними руками, доторкнувся до чогось під сорочкою. Якийсь талісман. Я бачила, що він вирішував, чи покластися на нього.

-- Ей, я тільки хочу побалакати на самоті, -- сказав він. – Оскільки ви вперше в цьому чудовому закладі, я подумав…

Невиразною плямою у відбитому світлі ліхтаря ніж з його пояса полетів у напрямку горла Хольгрена. Хольгрен рухався швидко, швидше, ніж можна було від нього очікувати. Він відхилився вбік, і лезо ножа, задівши йому вухо, вбилося в стіну позад стійки.

Чувак не чекав, щоб побачити, чи його ніж поцілить; він вже мчав вперед, стиснувши свої здоровенні руки в кулаки. Хольгрен виставив свою руку, долонею вперед, й іскристе багряне світло метнулося з руки в обличчя потенційного вбивці. Там воно почало вгризатися в плоть як голодний звір. За якусь мить я вже бачила його зуби крізь дірку в щоці. Він заверещав і спіткнувся, почав дряпати власне обличчя. Гепнувся на втрамбовану земляну підлогу і поверещав ще трохи. Хольгрен помацав поранене вухо. Рука вкрилася червоним. Він витягнув з рукава хусточку.

-- Досить цього, магу. – Голос зі сходів, м‘який, трохи писклявий. Я глянула вгору і побачила абсолютно непримітного чоловіка, який барабанив пальцями по поручнях, бармен позад нього.

-- Він почав, Гавоне.

-- А ти закінчи, Анградо.

-- Гаразд.

Я не побачила, що зробив Хольгрен, але дивне світло, яке мерехтіло на тому, що залишилося від обличчя здорованя, згасло. Через кілька секунд він перестав верещати. Я глянула на нього, тоді придивилася краще. Єдиними ранами на його обличчі були подряпини, які він сам собі заподіяв.

Хольгрен нахилився, поклав руки на коліна і невимушено промовив.

-- Оте брязкальце в тебе на шиї ніколи за кілометр не наближалося до мага. Аж до сьогодні.

Тоді випрямився і рушив до сходів. За мить я пішла за ним.

Розділ 18

-- Чому ти не прикінчив його, Анградо? – запитав Гавон, жестом запрошуючи нас сідати за освітлений свічками стіл посеред пітьми, що панувала нагорі.

-- Навіщо мені з ним панькатися? – відповів Хольгрен.

Гавон захихикав.

-- Ти завжди був надто вередливим, навіть для свого блага. Цей не з тих, хто подякує тобі за те, що ти пошкодував його. Він вб‘є тебе при першій нагоді.

-- Не вб‘є. Навіть якщо йому випаде найслушніша нагода. І якщо я вередливий, то що тоді сказати про тебе?

-- Мені наплювати на люб’язності.

-- Ти маєш на увазі на мораль. Чи на сумління?

Гавон невесело засміявся.

-- Бачу, ніхто так не тримає зла, як люди з Долини.

-- Кому краще знати, як не тобі. Але я тільки наполовину виходець з Долини, хоча ти використовуєш кожну можливість, щоб підкреслити це.

-- Я також підкреслюю, що ти тільки наполовину чоловік.

Хольгрен посміхнувся, і я зрозуміла, що зараз все піде шкереберть.

-- Марієтті цього було достатньо, -- сказав він. – Як поживає твоя сестра?

І в цю мить з‘явилися ножі. Зненацька Гавон тримав два величезних різницьких тесака, а Хольгрен лезо з білого світла, яке сипало іскрами і шипіло. Вони обоє стояли на ногах, крісла були відкинуті назад.

-- За таке я випущу твої напівкровні кишки на підлогу, -- сказав Гавон. Хольгрен тільки посміхався.

Я прочистила горло.

-- Бачу, ви знайомі?

-- О, так, -- сказав Гавон. – У нас з Хольгреном Анградо давні рахунки.

Я повернулася і поглянула на Хольгрена.

-- Міг би й сказати мені, -- дорікнула я.

-- Ти не питала.

-- В мене є ідея, -- сказала я. – Давайте сховаємо ножі й займемося справами. Гавоне, ти все ще можеш когось вбити і при цьому заробити.

Я підняла торбу на стіл перед ним. Побачивши стільки золота, він закліпав очима. Ножі зникли й раптово на його губах з‘явилася посмішка. Він навмисно повернувся до Хольгрена спиною, обличчям до мене.

-- Щоб ти знала, знайомство з ним не принесе тобі знижки. По суті я повинен взяти з тебе додаткову плату.

-- Повір мені, я вже шкодую, що знайома з ним.

Хольгрен зрозумів натяк і загасив своє лезо.

-- Давай поговоримо.

Я внутрішньо зітхнула з полегшенням. Назовні вдала, що сумніваюся.

-- Чесно кажучи, не думаю, що ти візьмешся за цей контракт.

-- Мені ще не зустрічався такий, який я не міг би виконати.

-- Я хочу, щоб ти виконав його особисто.

-- Тут може бути проблема. Я вже цим не займаюся. Тільки в особливих випадках.

-- Що ж, пробач, що згаяла твій час.

Я закрила торбуу і почала вішати її на плече.

-- Давай я принаймні вислухаю тебе, -- сказав Гавон і сів на своє місце.

Я зняла амулет Хольгрена.

-- Ти видав контракт на таку собі Амру Тетіс. Я хочу, щоб ти прийняв контракт на будь-кого, хто прийде отримати за нього винагороду.

Він відверто розсміявся.

-- Мушу признати, в тебе є яйця. Це майже розумно. Гадаю, ти хочеш, щоб про це всі дізналися.

- Звичайно. Мертвим не до помсти.

-- Чому ти думаєш, що я погоджуся на таке?

Я зробила здивований вираз.

-- Заради грошей, звісно. Один ланцюжок тільки за згоду, а ще десять на випадок якщо тобі дійсно доведеться когось вбити.

-- Я прямо зараз можу прикінчити тебе, заробити нагороду за оригінальний контракт, і забрати все, що принесла ти.

-- Для цього тут він, -- я тицьнула великим пальцем у напрямку Хольгрена. – До того ж ти цього не зробиш. Погано для бізнесу. Вбивати потенційних клієнтів.

Гавон відкинувся в кріслі, забарабанив пальцями по підлокітнику.

-- Якщо я погоджуся, то в мене з‘явиться ціла купа різноманітних проблем. Люди стануть намагатися перебити контракти. Почнеться безлад.

-- Так. Я вже бачу як він розростається, як люди намагаються перебити один одному ціну. І кожен з них платить тобі десять відсотків комісії, що не підлягає поверненню. Всі оті купи золота, справжнісінький безлад.

Повільно, він посміхнувся.

-- Мені подобається хід твоїх думок. Але на жаль, я не можу особисто взяти це замовлення. Я повинен зберігати нейтралітет. – Він нахилився вперед. – Я видам контракт і розповсюджу інформацію, а тобі доведеться ризикнути в надії, що цього достатньо. І якщо оригінальний клієнт забажає збільшити свою винагороду, що ж…

Він знизав плечима.

-- Хай буде так.

Не все на що я сподівалася, але я гадала, що цього буде достатньо. Принаймні, на перших порах. Я встала і він вчинив те саме.

-- Гавоне, невдовзі я заберу своїх десять ланцюжків. Як тільки прикінчу твого іншого клієнта.

-- Побачимо.

-- Я знаю хто це, але хотілося б підтвердження. Не маєш бажання допомогти мені?

-- Боюся – це конфіденційна інформація, входить в послугу і все таке. Було приємно мати з тобою справу, Амро Тетіс. Раджу тобі вийти через задній вхід? Гадаю, спереду на тебе вже чекає пів десятка головорізів. В Гайвороннику новини розповсюджуються швидко, особливо якщо вони пахнуть золотом. Хольгрен, звичайно, може вийти тим самим шляхом, що й прийшов.

-- -- --

Новини дійсно розповсюджуються швидко, але Хольгрен промчав через різношерсту колекцію вбивць, що чекали на нас назовні, немов осінній шторм з-над Драконового моря. Буквально. Важко встромити в когось ніж, коли ти котишся по вулиці, бо тебе несе шквальний вітер. Хольгрен виявився значно могутнішим – і різностороннішим – ніж я собі уявляла. А в мене буйна уява.

Ми повернулися до цивілізації якраз вчасно, щоб ще зайти до Тамбора. Оскільки я фактично залишилася без засобів до існування, Хольгрен купив глечик, ми сіли на вулиці, за один з подряпаних столиків, і попивали оцет. Після тривалої мовчанки Хольгрен нарешті обізвався.

-- Ти хоч розумієш, що натворила?

-- Гм, врятувала свою шкіру?

-- Це теж. Може. Але ти також назавжди змінила неписані закони в Люсернісі. – Він похитав головою. – Гавон вже майже десять років заправляє найманими вбивствами в цьому місті. Але якби йому дали ще стільки ж часу, він би ніколи не додумався до твого хитрого плану. За одну ніч ти зробила цього покидька багатшим, ніж він будь-коли смів мріяти.

-- Отже, ти знав, що ми йдемо на зустріч з ним! Чому не сказав, що ви знайомі?

Він посміхнувся.

-- Як я вже казав, ти не питала. Чесно кажучи, я сподівався, що ситуація вийде з-під контролю і я зможу вбити його.

-- Що між вами трапилося?

-- Ми зростали разом, у Кіраборі. Він мій двоюрідний брат. Ми з ним ніколи не були в дружніх стосунках.

-- Він років на двадцять старший за тебе.

-- Одна з переваг магів, Амро, це те, що ти не мусиш виглядати на свій вік.

-- Ти дійсно переспав з його сестрою?

Він здригнувся.

-- З Марієттою? Я б волів переспати з феклою. Точно безпечніше, а можливо й значно приємніше. Вайлуватий вважався найпривабливішим з усього їхнього виводку.

Він перевів погляд з келиха з вином перед собою на вулицю, що пролягала поряд з альтанкою, де ми сиділи. Не пам‘ятаю, що збиралася сказати далі, бо раптом Хольгрен кинувся через стіл на мене, збивши мене на землю. Пам‘ятаю, як моя рука затиснула руків‘я ножа, а тоді весь світ вибухнув полум‘ям.

-- Не висовуйся! – зашипів Хольгрен, тоді скотився з мене й сів прямо. З похмурим, як в смерті обличчям, він однією рукою виконав складний жест і полум‘я раптово зникло, залишивши навколо нас обгорілі, вкриті димом руїни, які ще кілька секунд тому були альтанкою Тамбора. І кількома іншими клієнтами Тамбора.

По вулиці бігали й кричали люди. Ломова коняка зі страху понесла і перетворила віз разом з кучером в безформну масу. Навколо панував суцільний хаос, але цей хаос якомога швидше намагався втекти куди подалі, залишаючи після себе спокій.

Я почула оплески. Виглянула на вулицю і побачила, що до нас наближається Бош, позаду нього пів десятка мечників. Він плескав у ритм своїх неспішних кроків.

-- Чудові чари негації, -- сказав він. – Особливо без підготовки. Я аплодую Вам, сер.

Хольгрен встав і обтріпався.

-- Я вб‘ю тебе за таке, -- промовив він м‘яко і неквапливо пішов на вулицю в напрямку Боша.

-- Благаю, давайте уникнемо зайвої конфронтації. Зі свого боку я прошу пробачення, -- сказав Бош. – Я й гадки не мав, що мій колега маг може перебувати в компанії цієї злодійки. Я з радістю залагоджу свою вину. Як тільки отримаю її труп.

Він вказав своїм зарослим підборіддям в мій бік.

-- Що скажете?

-- Скажу, що ти надто багато патякаєш.

-- Так і бути, -- просичав Бош і ще одне полум‘я бухнуло з його відкритих рук, Хольгрена поглинув вогняний вихор. Я ледь розрізняла його обриси, темну, розмиту пляму в самісінькому серці вогняної зливи. На моїх очах невиразний силует звалився на землю. Я побачила, як Бош посміхається, краплини поту стікають йому по обличчю, капають з носа і небритого підборіддя. Його люди стояли й дивилися, більшість з відвислими щелепами. Не кожен день побачиш дуель магів.

Нарешті річка вогню чмихнула, сповільнилася до струмка, зупинилася. Запанувала моторошна тиша.

Хольгрен стояв на одному коліні. Його одяг димів, але худе обличчя залишалося незворушним.

-- Моя черга, -- сказав він і махнув пальцями однієї руки.

Тіло Боша буквально вибухнуло, заляпавши мечників і двадцять метрів мощеної вулиці кров‘ю і кривавими шматками плоті. Від нього залишилася тільки голова, яка впала на землю, і присягаю Керфом, кілька секунд моргала. Побачивши це, мій шлунок зробив заднє сальто.

-- Вам краще піти, -- сказав Хольгрен найманцям і вони побачили в його словах сенс. Хольгрен підняв голову Боша за пряме, жирне волосся. Поглянув у шоковані очі, що моргали.

Бош прошепотів якесь слово і його очі стали холодними й мертвими. Нікого немає вдома.

-- Чорт забирай, -- сплюнув Хольгрен. Він поглянув на мене і в його очах було щось дике. – Він стрибнув.

-- Що? Що це означає?

-- Це означає, що ми ще з ним зустрінемося. Ходімо, -- сказав він.

Я кивнула. Міська варта була вже в дорозі. Нам потрібно було валити.

-- Але куди?

-- Назад до Гавона. Куди ж іще?

-- Але якщо Бош насправді не мертвий…

-- Він мертвий. Просто запевнив собі короткий вихід “на біс”. Ти хочеш анулювати контракт на себе чи ні?

-- Ще б пак. Ходімо поговоримо з твоїм кузеном.

Ми вирушили найближчим провулком. Ми зупинилися тільки раз, поки я крала чиюсь свіжовипрану сорочку зі шнура для білизни на другому поверсі. Хольгрен мовчки взяв її від мене і загорнув макітру Боша, використовуючи рукави як ручку.

В Люсернісі не можна просто так ходити з відрізаною головою. Але як я відкрила, можна ходити з предметом у формі голови, загорнутому в полотно, що стікає кров‘ю. Думаю, просто ніхто не хоче знати, що ти ходиш з відрізаною головою, і всі вдячні тобі за тактовність, коли ти залишаєш їм місце для сумнівів. Хай там що, ніхто не звертав на нас уваги, а ті, хто звернув, обходили стороною.

Не знаю, що відчував Хольгрен, він замкнувся в собі. По дорозі я час від часу крадькома глипала на нього, і можу сказати тільки, що його обличчя з застиглого перетворилося в кам‘яне. Щодо мене, то я намагалася примиритися з тим, що побачила.

Я бачила і сама спричиняла смерть. Вона не буває красивою. Не існує “правильного” способу вбивства – якщо потрібно когось вбити, ти робиш це будь-яким доступним способом. Справа не в тому, що Хольгрен так спокійно перетворив Боша в червону пляму, і не в тому, що Боша спіткав такий видовищно мерзенний кінець. Мене турбувало, як легко Хольгрен зробив це. Він вирішив, що Бош помре, і просто так, Бош помер. Неприємною, ефектною, насильницькою смертю.

Така груба сила вселяла жах.

Я не могла повірити, що жартувала з кимось, хто міг, одним помахом пальців, перетворити мене в дрібний червоний туман.

Отже. Під час цієї подорожі між нами виникла певна стриманість. Коли ми вдруге тієї ж ночі з‘явилися у Шпорі Півня, Хольгрен вже не жартував, і більше нікому не хотілося спробувати щастя.

Розділ 19

Хольгрен просто зніс двері з завіс і перевальцем зайшов всередину, ліниво помахуючи головою Боша туди-сюди. Покидьки і лиходії, головні клієнти Шпори Півня, розумно залишилися на своїх місцях і старанно уникали зорового контакту. Хольгрен піднявся потрісканими дерев‘яними сходами в офіс Вайлуватого. Я йшла за ним. Двері в офіс Хольгрен теж зніс.

Вайлуватий сидів за столом і наминав пізню вечерю. Пиріг зі свининою, судячи з запаху. Моя торба повна золота досі лежала перед ним. Він не підвів погляд, не сказав нічого, взагалі не відреагував на Хольгрена. Просто механічно продовжував напихати рот пирогом зі свининою. Коли Хольгрен кинув на стіл загорнуту голову Боша, Вайлуватий нарешті поглянув на нього, і в його погляді не було нічого, крім презирства.

Цих двоє дійсно ненавиділи один одного, і один з них приб‘є іншого, швидше раніше, ніж пізніше. Я це нутром відчувала.

-- Ти повідомив Боша, як тільки ми вийшли, -- сказала я.

-- Взагалі-то, ще до того, -- відповів Вайлуватий.

-- Тримай його голову.

Вайлуватий відкинувся в кріслі, рукавом витер рота.

-- В мене був кіт, який теж приносив мені всяку здохлятину. Ти що хочеш бути моєю домашньою твариною, Амро Тетіс?

Хольгрен вилаявся і кулаком виніс Вайлуватого з крісла. За мить Вайлуватий вже був на ногах, в руках ножі. Хольгрен пробурмотів якесь різке слово і раптово Вайлуватий Гавон виявився розп‘ятим на стіні. Його ноги не торкалися підлоги. Проте розтягнений, прибитий до стіни, цілковито безпорадний в полоні Хольгренових чарів, Вайлуватий Гавон виглядав на знудьгованого.

-- Я приніс тобі голову Боша, Гавоне. Тепер моя компаньйонка забере своїх десять ланцюжків.

Гавон відкрив рот, щоб щось сказати, але що це було, ми не почули, бо крізь вікно з шумом увірвалося маленьке, чорне страхіття.

Суцільні зуби і пазурі, воно було трохи меншим за Кістку. Від нього тхнуло гнилою кров‘ю і горілою плоттю. Воно розбило дерев‘яні планки віконниці так, наче вони були з паперу і з сичанням та вимахуючи колючим хвостом, приземлилося на столі. В нього була голова жука. Якби жуки досягали розмірів собаки.

Хольгрен кинув свого кузена і почав вимовляти інше закляття. Надто пізно. Страхіття схопило голову Боша і вискочило у вікно перш ніж з його губ злетіло два співучих слова. Соромно зізнатися, але я навіть не встигла вихопити ножі до того, як воно зникло.

-- Заради всіх мертвих богів, що це було? – запитала я.

-- Маленький демон. Виявляється Бош був демонологом, -- Хольгрен сплюнув. – Тоді ми точно ще зустрінемося з ним.

Гавон почав сміятися. Щирим, сповненим гумору сміхом. Присягаю, в куточках його очей з‘явилися сльози. Через кілька секунд йому було важко перевести дух.

-- Здається, твоє золото ще трохи побуде в мене, -- видавив він з себе нарешті, тоді знов залився сміхом.

Коли ми виходили, Гавон продовжував хихикати. Його веселощі переслідували нас на сходах і аж до дверей.

-- -- --

Коли ми з Хольгреном повернулися до його притулку, на небі вже жеврів світанок. Хольгрен був не в настрої розмовляти. Він плюхнувся на свій вкритий пилюкою диван, а Кістка перевальцем підійшов до нього і поклав важку голову йому на коліна. Хольгрен ліниво шкрябав його і дивився в нікуди.

-- Ми знаємо, що Бош працював… працює на цього еламнерця, -- сказала я. – Ясно як день, що за всім стоїть його бос. Смерть Корбіна. Контракт на моє життя. Тільки проблема в тому, що я гадаю, еламнерець мертвий.

-- В якому сенсі?

-- В прямому. Я не казала тобі, що прокралася на його віллу.

Я розповіла Хольгрену про побачений мною труп, про ніж, що стирчав у його грудях, про чари, які заливали кімнату.

Хольгрен довго дивився на мене.

-- Просто для ясності, ти знаєш, що я маг, правильно?

-- Знаю, сарказм личить тобі, як шитий на тебе костюм, але зараз я трохи змучена. Може відразу до суті?

-- Те що ти бачила – не місце злочину, ритуального чи ще якогось. Це -- утримування. Жорстокий ритуал зі степів Ардеша. Чоловік, якого ти бачила не мертвий. Він просто… на паузі.

-- На паузі? Що це в біса означає?

-- На паузі. В підвішеному стані. Знаходиться поза часом. Заморожений. Але витягни ніж йому з серця, і він оживе. Взагалі-то, ці чари доволі складні. Ніж потрібно встромити докладно між двома ударами серця.

-- От, лайно. Отже, Бош дійсно всього лиш посіпака еламнерця?

Він знизав плечима.

-- Не знаю, як ти прийшла до такого висновку. Те що він не вбив свого працедавця, не означає, що він не зрадив його.

-- Ні, послухай. Цей еламнерець наймає мага, змушує його виконати цей ритуал. Це точно не виглядало як щось, чим можна захопити когось зненацька.

-- Ні. Ритуал вимагає добровільної участі.

-- Що за людина захоче, щоб її отак вирвали з життя? Ввели в підвішений стан?

-- Не маю ані найменшої гадки.

-- А я знаю. Хтось у кого залишилося обмаль часу. Хтось, кому потрібно його економити. Хтось хворий. Або хто вмирає. Хтось, хто чекає на прокляті Керфом ліки.

Хольгрен посміхнувся.

-- А ти розумна, Амро. Може на ліки з Віку Богів?

Я встала і пішла до дверей.

-- Поки що не переплавляй жабу, Хольгрене. Потрібно довідатися трохи більше перш ніж робити щось, чого не виправити.

-- Звучить розумно. Ти куди?

-- Відвідати певного аристократа на Променаді.

-- Мабуть, я повинен сказати щось кумедного, але мені на думку спадає тільки “Га?”

-- Давно втраченого брата Корбіна. Якщо ми збираємося навідати еламнерця, то нам потрібні найманці. В мене вже немає грошей, але в барона Трасена є. І гарний привід їх потратити.

-- Якщо матимеш час, то зайди ще в храм Лагни й поглянь може той старий знає щось про жабу.

Я простогнала.

-- Що?

-- Він мені не подобається. Від нього смердить і я почуваюся біля нього дурепою.

-- Біля нього всі почуваються дурнями. Він верховний жрець бога знань.

-- Добре. Але тобі доведеться позичити мені гроші, щоб заплатити йому.

-- Це не платня, а даток.

Я фиркнула.

-- Я можу щось для тебе зробити? – запитав він, передаючи кілька марок.

-- Взагалі-то, так.

Я розмотала з ґудзика волосся Боша і передала йому.

-- Зможеш з допомогою цього знайти Боша, навіть якщо в нього більше немає тіла?

Він взяв волосся і посміхнувся. Це не була приємна посмішка.

-- Так, звісно.

-- Якщо барон Трасен погодиться допомогти нам, я скажу, щоб він відправив тобі гінця. Я хочу зробити це цієї ночі.

-- Підозрюю, в тебе є план.

-- Ні, це швидше суцільний безлад. Побачимо, чи до вечора стане краще.

Розділ 20

Осскіла не було вдома.

Вартовий біля воріт в маєток Трасенів не хотів сказати мені навіть цього, поки я не назвала себе, тоді після тихої наради зі своїм партнером, який після цього зник всередині, вийшов хтось вищий рангом і повідомив мені, що барон снідає з лордом Морно і з радістю прийме мене відразу після півдня. Видно Осскіл залишив інструкції.

Мене трохи здивувало, що Осскіл настільки впливовий, що снідає з Морно. Лорд Морно, губернатор Люсерніса, переважно має купу справ, зайнятий всіма отими політичними маневрами, які тягне за собою управління найбільшим містом на Заході. Людина на сторожі закону і порядку до глибини своєї чорної, зморщеної душі. Від управління Люсернісом у нього, мабуть диспепсія. Гадаю, він постійно недосипає.

Десятки років спадкові правителі Люсерніса були настільки безпорадними і бездарними, або продажними і жорстокими, що врешті-решт королю довелося знищити їхній рід і призначити губернатора. Морно не пощастило бути компетентним і лояльним, а ще як подейкували, він був одним з фаворитів королеви. Король Вос III не дурень. З королевою на двадцять років молодшою за себе, він надав Морно високу честь відновити правопорядок у Люсернісі, який чисто випадково виявився за шістсот кілометрів від двору. Чи був Морно її коханцем? Хтозна? Але з того часу він зганяв свою образу на місті.

Пірати більше не чатують біля самого берега, бунти тепер рідкість; менше людей помирає з голоду і більше платить принаймні символічні податки. Морно не дає розійтися по швах найбільшому місту на Драконовому морі.

Але це не означає, що мені цей негідник подобається.

Щоб якось провести цих пару годин, я вирушила на Храмову вулицю, порозмовляти з найбільш сварливою, найбільш обізнаною особою в Люсернісі.

-- -- --

-- Я старий, змучений і зараз час мого сну. Забирайся.

Він верховний жрець Лагни, бога знань. А оскільки Лагна мертвий, то насправді він лише бібліотекар, який вважає себе великим цабе.

З тим, що він старий не посперечаєшся; навіть його зморшки мали зморшки, а волосся – не більше ніж срібна сіточка на плямистій маківці голови. Він спирався на криву палицю, а одна нога висіла мертвим вантажем. Молодий прислужник, який направив мене в його келію в задній частині переповненого книжками храму, мабуть, служив не тільки Лагну, а й старому.

-- Мені потрібна твоя допомога, святий отче.

-- Те, що тобі потрібна допомога – курва, очевидно, -- сказав він, уважно глянувши на мій вигляд. – Але я сумніваюся, що тобі ще щось допоможе.

-- Скільки за невеличку інформацію про артефакти з часів до Діаспори, а докладніше про статуетки золотої жаби, приховані в древніх храмах на болотах Гол-Шена?

-- О, це не коштуватиме тобі нічого, бо я про них ні хрена не знаю. Я служу богу знань, а не всяких дурниць. Ти дурепо. Джессепе, проведи до виходу цю лису, тупу йолопку.

Боги, як я ненавиділа розмовляти з цим старим диваком. Проте інколи, коли я брала особливо таємничі контракти, мені доводилося це робити. Та ніякого задоволення мені це не приносило.

-- А богиня, яка кидає вісім тіней?

Він підняв брови.

-- Ти хочеш знати про Восьмикратну Богиню?

-- Ні. Я просто запитала, щоб ти ще трохи більше відчув себе розумнішим за мене.

-- Оце цікава богиня. Взагалі-то, про неї мало хто знає. А точніше, що її вісім втілень це просто…

-- Бачу, ти сів на свого коника. Просто чудово. Але в мене сьогодні ще купа роботи.

-- Що ж, почнемо зі зброї. Готовий побитися об заклад, ти любиш штрикати ножиком, тому це хоча б трішечки приверне твою увагу.

Він обережно сів на стільчик на трьох ніжках, що стояв поряд з солом‘яним матрацом. Це були єдині меблі в кімнаті, тож мені довелося стояти. Він з болем зітхнув і витягнув перед собою мертву ногу. Джессеп стояв у кутку і намагався приховати дурну посмішку.

-- Подейкують, що Вона зробила Клинки з частинок інших богів, -- сказав він. – Зі шматків безсмертної плоті й кісток, що лежали розкидані по полях битв Богів під час Ери Хаосу. Це правда перекручена за тисячоліття.

-- Правда в тому, що Вона потрапила до Шема, Малого Герцога Одинадцяти Кіл Пекла. Батько продав Її Шему, щоб Вона служила йому. Той намагався зґвалтувати Її вісім разів, але кожного разу Вона залишала частинку себе, щоб він задовольнив свою похіть. Сім разів він не наситився, але за восьмим, разом з сім‘ям вийшла його сила. І тоді Одна У Восьми порвала Шема на шматки вісьмома парами рук. Подейкують, Вона зробила Клинки з його рогів, кісток, луски, пазурів і зубів.

-- Вона жахлива і прекрасна, і жоден бог чи демон не сміє жартувати з Нею, бо Вона йобнута на всю голову і небезпечна.

-- Хіба священникам можна лаятися?

Він підняв кошлаті брови.

-- Що, я образив твою ніжну натуру? Я надто старий, щоб перейматися, що думають інші люди.

-- Чому я ніколи не чула про цю богиню?

-- Крім того, що ти повний невіглас? Може тому, що Їй поклоняється тільки купка недоумків. Бо Вона може відгукнутися. В кращому випадку, дехто молиться до одного з Її Втілень. Я чув, що Братство Крові, ота банда асасинів з Пінгула, вважає Калару своєю покровителькою. Хай там як, Вона вже мертва. Хоча коли йдеться про богів, це нічого не означає.

-- Хто така Калара?

-- Восьмикратна Богиня має, ти не повіриш, вісім втілень. Калара, богиня асасинів, одне з них. Зараз спробую пригадати всі інші. Абанон, Богиня ненависті. Моранос, божество пристрасті, Нінкаші, відповідає за відплату, Гелетія, джерело істинного зору і ясності. Скільки вже?

-- П‘ять.

-- Є ще Густ, богиня обману і тіней. Дуже популярна серед злодіїв у Белларіусі.

-- Про цю я чула. Продовжуй.

-- Ксит, завідує смертю і відродженням. І залишається Вісіні, Богиня гниття, інертності, хаосу і розпачу. Вісім, правильно?

-- Так.

-- Не забувай, разом вони утворюють одну. Восьмикратну Богиню.

-- Це все дуже цікаво, але що з клинками?

-- Я знав, що тобі сподобається про штрикання. Розповім тобі що знаю, але знаю я небагато. Я священник, а не зброяр. Кожен з Клинків має відношення до відповідного Втілення-Богині. Тож клинок Абанон в певному сенсі використовує або живиться ненавистю, а кинджал Морано якось зв‘язаний з пристрастю. І так далі.

Я чекала на продовження, але вочевидь він закінчив.

-- Це все? – запитала я.

-- Якщо вже мати справу з одним з клинків, краще щоб він був в твоїх руках. А якби була моя воля, то я не хотів би знаходитися в одній країні з жодним з них.

-- Щиро дякую за цю корисну пораду.

-- Це знаряддя божевільної богині, виготовлені з тіла лорда демонів. А ти що хотіла? “Зброя А проходить крізь броню як крізь масло, а зброя Б дозволяє тобі ходити по воді?”

-- Якось так. Але я розумію, до чого ти ведеш.

Він змінив позу на стільчику і його водянисті коричневі очі заблищали.

-- Ти прийшла по інформацію, але дозволь мені дати тобі пораду. Якщо за якоюсь божевільною примхою долі ти знайдеш один з Її клинків, або він знайде тебе, пам‘ятай одну річ: Ці знаряддя хочуть, щоб їх використовували, і для них рука смертного, що тримає їх, своєю чергою перетворюється в знаряддя. Будь дуже, дуже обережною. А даток залиш у скриньці біля входу. Срібло добре, а золото ще краще. Якщо потрібно більше інформації, можеш поритися на стелажах. Джессеп тобі допоможе, бо сумніваюся, що ти вмієш читати. Мені час подрімати.

Я повернулася йти. Повернулася назад.

-- Ще одне запитання, -- сказала я. – Коротке.

Він зітхнув і поглянув на мене багатостраждальним поглядом.

-- Сторож Мертвих в Некрополісі – існує насправді?

-- Звісно, що існує, ти невігласко. Він справжній, надзвичайно лихий і дуже невдоволений своїм заняттям. Я здригаюся, коли думаю, що трапиться, якщо він втече з Некрополіса. Дай Боже, щоб він наткнувся спочатку на тебе. А тепер пиздуй.

Я пішла за Джессепом до стелажів, які виявилися просто купами й купами книжок, пергаментів, папірусів, згортків і вирізок. Вони були поскладані в якомусь схибленому порядку. Я відчувала це нутром, але не могла його вловити.

-- Слухай, Джессепе, можеш сказати хоч щось хороше про старого дивака?

-- Ну… Він готує тушковану яловичину так, що пальчики оближеш, -- було все що він кінець кінцем зумів придумати.

Джессеп дійсно допоміг мені шукати в цьому схибленому безладі, і я таки потребувала, щоб він прочитав мені. Те, що ми знайшли, виявилося на мові, якої я раніше ніколи не бачила. Він знайшов те, що я шукала в скриньці зі згортками, що запліснявіли від часу.

Користі від цього не було ніякої.

На обривку папірусу, як сказав Джессеп – частині хроніки Війни Богів, була молитва. Або вірш. Або пророцтво. Я не впевнена що саме, бо останній шматок був відсутній. Попри все, в ньому був список всіх Клинків Богині. Я попросила юнака переписати мені переклад.

Абанон тримає Клинок, що Ненависть Шепоче,

Моранос – Кинджал Пристрасті,

Нінкаші стискає Клинок Люті непевно,

Яким вона пронизала серце свого шаленого пана.

Гелетія стискає Ніж званий Зуб Зими,

Вісіні тримає Клинок, що Поневолює і Засліпляє,

Густ б‘ється кинджалом, що Бозна-де Вдаряє,

І лихо спіткає душу, яку він знайде.

Калара гострить Ніж, що Ділить Ніч,

Нещадна Ксит має Кинджал, що Душі Краде;

Вісім Клинків у Богині, і один

З восьми…

А решта була так сильно погризена щурами, що стала непридатною.

Я нутром відчувала, що знайшла шматок головоломки. Якої головоломки, і куди він пасував, я й гадки не мала.

Розділ 21

Після того, як я швиденько перекусила хлібом з сиром і малим пивом на Храмовому ринку, то повернулася на Променад, до маєтку Трасенів. Я була змучена. Навіть не пам‘ятала, коли востаннє спала. Невже у в‘язниці? Не може бути.

Цим разом мене впустили, як… може не почесного гостя, але принаймні не так, наче я щойно вступила в якесь лайно. Слуга у лівреї Трасенів провів мене в невеличкий кабінет, подав вино, спробував не виглядати так, ніби хоче попередити, щоб я нічого не крала, і сказав, що Осскіл невдовзі підійде. І він підійшов.

Такий масивний чоловік повинен бути незграбним, проте брат Корбіна зайшов у кімнату, як стиснена пружина, що готова розпрямитися.

-- Амра Тетіс, яка честь.

-- На рахунок цього не впевнена, але сподіваюся, що сьогодні я виправдаю Вашу довіру. Вдячна за допомогу в Хевлоку.

Він відмахнувся і сів у крісло навпроти мене.

-- Лорд Морно був невдоволений мною за це, але лорд Морно вічно невдоволений. Розкажи мені, чому ти сюди прийшла, -- сказав він. І я розказала. Про Боша, еламнерця і віллу. Про припущення, які ми з Хольгреном зробили відносно “трупа” на віллі, та про золоту жабу.

-- Ми повинні рухатися, -- сказав він, коли я закінчила. – Вони можуть втекти.

Він почав подобатися мені ще більше за те, що автоматично сказав “ми”, а не “я”.

-- Ми з Хольгреном сподівалися, що Ви так це сприймете. Ви не могли б відправити когось за ним? Він вже повинен закінчити працю над закляттям по локалізації Боша і я присягаю, що під час візиту до еламнерця Вам краще мати його з собою. Хольгренові чари вельми… гм, ретельні, -- сказала я, думаючи про червоний прах, що залишився від тіла Боша.

-- Звісно. Я негайно відправлю за ним карету.

Він подзвонив у дзвоник і з‘явився слуга. Я назвала йому адресу Хольгренової халупи.

Мені не сподобалося, коли Осскіл дав йому інструкції запросити інспектора Клюге.

-- Та Ви жартуєте, -- сказала я. – Клюге? Та він все зіпсує тільки щоб повісити вбивство на мене і закинути мені мотузку на шию.

-- Необхідна формальність. Лорд Морно не схвалює самочинних розправ серед аристократії, як він чітко дав мені зрозуміти сьогодні вранці. Підключивши Клюге, ми надамо нашим діям офіційний статус. Не переймайся, Амро. Я доведу до відома інспектора, що Трасени будуть дуже невдоволені, якщо він змусить тебе заплатити за те, що допомагала нам.

-- Це все чудово, але Корун далеко від Люсерніса, і коли мене повісять, для мене буде малою втіхою, що ви відшмагаєте Клюге по сраці.

Він посміхнувся.

-- Май хоч трохи віри. Корбін і я з дитинства вміємо бути переконливими. А тепер розкажи мені ще раз про розташування вартових.

Ми ще раз детально розглянули розташування вілли, намалювали мапи. Туди-сюди ходили слуги. Вони щось шептали у вухо Осскіла, а Осскіл писав записки й ставив на них печатку Трасенів. Слуги в лівреях розносили записки по всьому місту.

Коли пізно ввечері прибули Хольгрен і Клюге, у дворі Осскіла зібралася невеличка армія. Навколо тинялися мечники, алебардники й арбалетники, розмовляли на професійні теми. В кутку навіть стояла пара Вестмарчських аркебузирів і наводила лиск на свої великі бабах палиці з дулами у вигляді дзвонів. Їх взяли напоказ, бо їхня зброя, хоча й голосна, як пердіння Керфа, була зовсім не смертельною, якщо тільки не встромити голову в самісіньке дуло.

Хольгрен вийшов з карети, за ним Клюге. Хольгрен мав задоволений вигляд.

Клюге виглядав так, наче хтось насцяв йому за комір і сказав, що це дощ.

-- Як поїздка? – запитала я Хольгрена, цілковито ігноруючи Клюге.

Він тільки посміхнувся.

-- Тобі вдалося розробити чари, щоб визначити місцеперебування Боша?

-- Так, але на жаль вони не надто точні. -- Він показав мені старий, мідний компас, який вказував на захід-південний захід. В напрямку вілли. – Якби в мене було більше часу, я міг би зробити кращі, але це майже нічого б не змінило.

-- Думаю, цього достатньо. Це і так швидше страховка, ніж необхідність. Познайомся з бароном Трасеном.

-- Просто Осскіл, будь ласка, -- сказав барон, стискаючи руку Хольгрена. – Радий з Вами познайомитися, Магістре.

-- Просто Хольгрен, будь ласка, -- сказав Хольгрен посміхаючись. Оглянувши подвір‘я, він промовив. – Бачу, це буде не таємна операція? Взвод солдатів, що крокує по Джакос-Роуд важко не зауважити. Я можу спробувати зачарувати…

-- О, в цьому немає потреби. Амра придумала план, що дозволить нам підійти до воріт вілли не привертаючи зайвої уваги.

-- Справді? – запитав Хольгрен, піднімаючи брову.

-- Я не така ідіотка, якою мене виставляє жрець Лагни, -- відповіла я. – Сам побачиш.

-- Хольгрене, інспекторе Клюге, ви не проти приєднатися до нас з Амрою і капітаном Ечіні, капітаном моєї варти, в кабінеті? Час летить, а ми ще повинні зайти в певне місце у Веретенах перш ніж відвідаємо цього еламнерця. Я хочу коротко розповісти вам про план наших дій і вислухати ваші коментарі.

Вони пройшли в кабінет, і барон виклав наш план. Хольгрен зробив декілька зауважень. Клюге стояв, як стовп.

Через двадцять хвилин ми були в дорозі до Алана.

-- -- --

Вираз обличчя Алана, коли я з‘явилася на його подвір‘ї на чолі невеличкої армії, був безцінним.

– Нам поскаржилися на якість твоєї роботи, -- сказала я.

-- Га?

Я вдарила його по плечу.

-- Взагалі-то ми хочемо позичити твій оптібус.

-- Омнібус, -- поправив він автоматично, розглядаючи всіх тих людей зі смертельними штуковинами в руках, що стояли на вулиці поруч з його подвір‘ям.

-- Хай тобі буде омнібус. То позичиш?

-- Га?

Наперед вийшов Осскіл.

-- Радий познайомитися з Вами, майстре Алане. Я б хотів винайняти Ваш омнібус на вечір, якщо Ви не проти.

-- Він не зовсім мій, сер…

-- Барон Осскіл дет Трасен- Корун, до Ваших послуг.

-- Мілорде, -- сказав Алан, вдаряючи себе кулаком по чолу. – Я не можу винайняти Вам омнібус, бо він не мій.

-- Запевняю Вас, ми подбаємо про нього, і я компенсую всі збитки Вам і Вашому клієнтові, якщо з ним щось трапиться. На додаток до плати за прокат, звісно, -- Осскіл поліз в гаманець на паску і витягнув жменю золота.

-- Гаразд, -- сказав Алан і взяв гроші наче в заціпенінні. Він просто тримав їх, немов не був певний, що з ними робити. Міра вийшла з тіні, з якої спостерігала за всім цим цирком і взяла на себе гроші, чоловіка і ситуацію. Вона запитально поглянула на мене, я знизала плечима і посміхнулася.

Вона зібрала робітників Алана, наказала їм запрягти омнібус і розвернути в напрямку воріт. Осскіл звелів своєму особистому кучеру дряпатися на козли. Той був у захваті й переляканим одночасно. Наша маленька приватна армія залізла всередину.

-- Ми пошкодуємо про це? – прошепотіла до мене Міра.

-- Не бачу як, -- відповіла я чесно. – Але ще не вечір.

Вона цикнула на мене і зійшла з дороги.

За воротами Алана зібрався натовп. Клюге вийшов і сказав:

-- Розходьтеся по хатах.

Коли він промовив це, волоски в мене на потилиці заворушилися. Це була не пропозиція, чи навіть наказ; це були чари Примусу. Натовп розійшовся.

Ми вирушили в дорогу.

Розділ 22

Половина людей вийшла з омнібуса на тій самій поляні, де я заховала Крама під час свого першого візиту на віллу. Вони проберуться через ліс так тихо, як тільки зможуть і коли почують сигнал, нападуть на дім по сусідству з Гейрусовим, де розташувалося багато вартових. Сигналом був постріл з аркебузи, бажано в чиєсь обличчя. Вони тихо і швидко зникли з поля зору, швидше ніж рухався омнібус.

Вони повинні бути на позиції, поки ми доїдемо до воріт Гейруса. Якщо щось піде не так, в них теж був сигнальник – другий аркебузир.

Величезний віз підкотився до воріт і продовжив свій шлях. Крізь невеличкі, скошені вікна прорізані по боках омнібуса я побачила зацікавлений погляд вартового. Тільки коли задній кінець омнібуса порівнявся з воротами, почали вискакувати люди з гострими предметами, а на обличчі вартового легке зацікавлення змінилося на страх. Коли повискакували всі інші, я рушила за ними. Не знаю, що вони зробили, але ворота перетворилися у викривлені уламки, проте це була не аркебуза, бо я бачила – і чула – як вона вибухнула хмарою смердючого диму. Я не бачила чи вона когось поранила, але дуже в цьому сумнівалася.

Вартовий лежав у незграбній позі на землі, з-під нього розтікалася калюжа крові. Інші вартові втікали – не на віллу, а в покинутий маєток по сусідству, люди Осскіла пустилися у погоню.

Ці два вартових налетіли на кількох своїх товаришів, які втікали в протилежному напрямку, друга половина приватної армії Осскіла насідала їх на п‘яти. Тоді зброя полетіла на землю, а руки здійнялися до неба. Загалом, все закінчилося трохи більше, ніж за хвилину.

-- Тепер починається небезпечна частина, -- сказала я Осскілу в той час, як найманців Гейруса зв‘язували й запихали в омнібус.

Ми залишили чотирьох людей сторожити полонених. Хольгрен і Клюге підійшли до дверей, як підходять до тигра. Вся решта, Осскіл, я і десяток озброєних чоловіків, чекали позаду. Вони довго щось бубоніли один до одного, інколи розмахуючи руками, тоді Хольгрен поклав руку на двері й повернувся до нас.

-- Коли ми зайдемо, тримайтеся поряд.

Рукою, що сліпуче засяяла, він штовхнув двері й ті з потужним гуком впали на підлогу. З неприродно темного приміщення вдарив сморід, наче від гнилих трупів. Вони з Клюге переступили через повалені двері в пітьму, ми рушили за ними.

Стіни немов розплавилися; покосилися і облупилися, як гнила плоть злізає з кісток. Мені дуже сильно захотілося бути десь в іншому місці.

-- Порча демона, -- пробурмотів Клюге, і Хольгрен похмуро кивнув. – Такої сильної я ще не бачив.

-- Це тупо, -- відповів Хольгрен. – Божевільно, небезпечно і тупо.

-- Може давайте доберемося до кімнати еламнерця, а тоді звалимо звідси? – запитала я. – Тоді ми спалимо тут все. Ззовні.

Я почула, як позаду мене хтось бурмоче щось на знак згоди.

-- Ми можемо спробувати, -- відповів Хольгрен. – Але не дивуйся, якщо наша мапа виявиться нічого не вартою. Це місце перетворилося на ворота до пекла. Закони часу і простору тут не дуже діють.

-- Ходімо, -- сказав Осскіл. – Годі балакати.

Це місце діяло навіть на його залізні нерви.

Хольгрен кивнув на знак згоди, вичарував кулю світла, яка поплила поперед нас, і вирушив по коридору, Клюге і всі інші позаду.

Коридор був надто довгим.

Ми йшли і йшли, і за моїми підрахунками повинні були вже впасти з кручі в Драконове море, перш ніж дійшли до місця, де коридор розгалужувався наліво.

Чого не було на мапі. Зате він був заповнений кров‘ю і шматками тіл.

Кінцівки, кишки, ступні й пальці були розташовані чудернацькими узорами на вкритій плиткою підлозі. Там була купа голів. Деякі досі моргали. Одна з них мала моє обличчя.

-- Гаразд, -- сказала я. – Тоді ходімо назад і спробуємо зайти в кімнату еламнерця через вікно. З Бошем розберемося пізніше.

Енергійніше бурмотіння на знак згоди позад мене. Я ставала щораз популярнішою серед найманців.

Хольгрен посміхнувся, і це як не дивно, взявши до уваги, що нас оточувало, викликало в мене ще більшу симпатію до нього.

-- Можна спробувати, -- сказав він. – Лорде Осскіле?

Осскіл втупився в гнилу руку, що тягнулася до його чобота, з виразом хворобливого захоплення на обличчі. Дуже повільно він підняв ногу і тупнув по чорних пальцях з потрісканими нігтями, що пхали її вперед. Він тупав поки не розтрощив кістки на друзки. Тепер рука просто лежала і тремтіла.

-- Так, -- нарешті сказав він. – Давайте.

-- -- --

Коридор більше не вів назад до виходу, відкрили ми після п‘ятнадцяти хвилин ходьби. Не було жодних розгалужень чи поворотів, але ми опинилися в чомусь, що можна назвати кухнею. Якщо в пеклі існують кухні. В приміщенні була велетенська пічка, зі стелі звисали гаки з шматками плоті, з якої капала кров, і похитувалися на легенькому вітерці, якого ми не відчували. Пічка була холодною, але на схожому на спис рожні крутилася людиноподібна форма, обвуглена і почорніла. Голови в неї не було.

Простора підлога була вкрита лайном, тельбухами й жовчю. В кімнаті панувала цілковита тиша, якщо не зважати на скрип заржавілих ланцюгів, на яких висіли гаки. Стеля губилася в темряві.

В дальньому кінці кімнати знаходилися двері. Хольгрен вирушив у тому напрямку, чарівне світло над його головою. Щоб не залишитися у пітьмі, ми були змушені піти за ним, хоча я впевнена, що ніхто не палав бажанням брести через ту мерзоту, яка вкривала підлогу.

Ми були десь посеред кімнати, коли в пічці бухнуло полум‘я, загуло і засяяло пекельним зелено-блакитним світлом.

Тоді крізь підлогу почали прориватися якісь створіння.

Наскільки я бачила, вони всі були різні, але кожне трохи нагадувало комаху; тіла вкриті хітином, бездушні, чорні, як гагат фасеткові очі й ціла купа жал, кліщів і колючих ніг. Найбільше було розміром з кімнатну собачку. Але їх було багато.

-- Назад! – закричав Хольгрен, завертаючи в бік коридору. Одне зі створінь стрибнуло йому на обличчя і він ляпасом збив його, заробивши криваву рану на долоні.

Запанував хаос. Зваживши на обставини, наша група відступала в доволі непоганому порядку, але підлога була слизькою від цієї гидоти, а створіння продовжували вилізати. Один малюк, схожий на скорпіона, загнав жало мені в чобіт, але не зумів пробити його до тіла і застряг. Я незграбно тупнула по ньому другою ногою, ледь не втратила рівновагу. Один з найманців підтримав мене. Алебардники, справжні професіонали, вийшли вперед, щоб розібратися зі створіннями, які перли на нас хвилями. Вони виглядали як косарі з пекла, їхні алебарди косили цю гидоту немов коси.

-- Рухайтеся, ходімо, -- почула я слова Осскіла. А тоді я почула, як вгорі брязкають ланцюги.

Він виглядав як велетенський краб, але рухався зі швидкістю і грацією павука. Він був більшим за мене. І він був не один.

-- Не зупиняйтеся! – пронизливо закричав Хольгрен, за мить до того, як пасмо чогось, що виглядало як бридкий, жовтий слиз, вилетіло згори й вдарило його в груди. Гримаса огиди перекосила його обличчя, коротким жестом і різким чарівним словом він обірвав його. Тоді прилетіло ще одне, і ще одне, і раптово почалася справжня злива. Воно потрапляло в людей зліва і справа від мене – прилипало і тягнуло їх вгору.

Демонічні краби плетуть павутину зі слизу, подумала я. Я б з радістю прожила все своє життя, не знаючи цього.

Першими з нашої групи, хто загинув того дня, був аркебузир. Пасмо вдарило його в обличчя і смикнуло вгору в темряву. Я чула його приглушені крики. Тоді я почула хруст – це демон відкусив йому щось – і відразу після цього оглушливий гуркіт його зброї. Вони обоє впали на підлогу, нерухомі, значна частина їхньої анатомії була відсутня.

До мене дійшло, що під час першої атаки наша група розділилася надвоє. Хольгрен, Клюге, Осскіл і два мечники були в групі розташованій ближче до пічки, а я і решта найманців знаходилися більше, ніж за пів десятка кроків від них, ближче до коридору, з якого ми зайшли в кімнату. Мені не сподобалося, що я далеко від магів.

Але Хольгрен і Клюге контролювали ситуацію. Хольгрен нищив все вогнем, обвуглені шматки крабів сипалися вниз, а у Клюге з‘явилося щось схоже на батіг зі світла, яким він розтинав пасма і не давав, щоб наших людей затягували в темряву вгорі. Ми всі рухалися до виходу.

Чим ближче ми підходили до кінця кімнати, тим менше нас зачіпала шалена атака згори, яка інтенсифікувалася навколо групи Хольгрена. Проміжок між нами став ширшим, і коли нам вдалося дістатися до коридору, Хольгрен та решта були ще більше ніж на десять кроків позаду.