Злодійка, яка смикнула лихо за косички

Злодійка, яка смикнула лихо за косички

Майкл МакКланг

Переклад з англійської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

Посвята

Райану і Обрі, моїм божевільним курчатам

Пролог

Вони випотрошили Корбіна прямо посеред вулиці. Властиво, з цього все й почалося.

В мене немає багато друзів. Мої вдача й професія зробили мене таким собі відлюдьком. Корбін був одним з тих небагатьох, в чиїй присутності в мене між лопаток не зав‘язувалася тугим вузлом настороженість. Одним з тих небагатьох, хто міг мене розсмішити, хто бачив, як я плачу. Я знала, що можу повернутися до нього спиною, і він не встромить мені ніж, в переносному чи прямому сенсі. Довіряла йому, не дивлячись на гарне личко і добре підвішений язик. Звісно, він був пройдисвітом і злодієм. Зрештою, я теж. Тож коли він дав себе пошматувати перед власним домом поблизу Шовкової вулиці, я вирішила, що хтось повинен за це заплатити.

Вони думали, що можуть просто прибрати його, як якесь сміття. Думали, що буде легко.

Вони помилялися.

Розділ 1

Не скажу, що була особливо рада його бачити, коли опівдні одного спекотного, літнього дня Корбін з‘явився і почав грюкати в мої двері. Вас не повинно дивувати, що хтось з моєю професією переважно спить вдень. А так, як я нікому не розповідаю, де живу, то була більше, ніж просто роздратована побачивши його.

-- Привіт, Амро, -- сказав він з тією своєю хлоп‘ячою посмішкою, яка провела його не через одні двері, через які він не повинен був пройти. Проте виглядав він кепсько. Темні мішки під очима, привабливий заріст бешкетника переріс в неохайну щетину. Жовто-зелена тінь старого, бридкого синця виглядала понад просяклим потом коміром. Кучері кольору меду були жирними й пом‘ятими.

-- Корбін. Чого тобі в біса треба?

-- Зайти? – Він продовжував посміхатися, але оглянувся через плече.

-- Якщо ти привів за собою якесь лихо, я відірву тобі яйця. – Проте я відхилила двері трохи ширше, і він прослизнув повз мене в сіни.

-- Знімай черевики, якщо хочеш залишитися, варваре. Знаєш, скільки цей килим коштує?

-- Залежить від того, хто купує, правильно? – Він всівся на лавочку в коридорі й розв‘язав шнурки.

-- Гарний халатик, -- промовив отим своїм шовковим голосом, але я відчувала, що говорив він без переконання. Я міцніше закуталася, а він засміявся.

-- Не хвилюйся, Амро. Ніж і так трохи псує ефект.

Я забула, що в мене в руках ніж. Ніколи не відчиняю двері без нього. Я заховала ніж і невдоволено поглянула на Корбіна.

-- Ти не можеш тут залишатися і я не збираюся позичати тобі гроші.

Він потягнувся, порухав пальцями ніг в шкарпетках.

-- Грошей мені не треба. Місце, щоб перекантуватися, може, але твоє горище мене не влаштовує. – Він поглянув на мене, і я побачила, що його щось гризе. Це не був товариський візит. – Маєш щось випити? В горлі пересохло.

-- Ага. Заходь у світлицю.

Я не надто жіноча. Все обличчя в шрамах, фігура, як у хлопця, а рот, як у моряка з двадцятилітнім стажем. В певних колах, визнають, що я добре виконую свою роботу, а моя робота не належить до традиційних жіночих професій. Я була на кілька щаблів вище від кишенькового злодія. Однак, на самоті у власній хатині, я оточую себе більш вишуканими, витонченими речами. Шовк і оксамит. Малюнки пастеллю. Вироби зі скла. Коли Корбін зайшов у світлицю, то аж присвиснув.

-- Амро, це справжнє декадентство. Я очікував голі стіни й вживані меблі. – Він бродив по кімнаті, розглядаючи картини, книжки, маленькі скляні фігурки, які я тримала в коробці.

-- Заткнися і сідай. Вина хочеш?

-- Більше нічого немає?

-- Ні.

-- Тоді я просто вмираю, так хочу вина. – Він розкинувся на велетенській еламнерській подушці, на якій я полюбляю сидіти. Протягнув ноги й посміхнувся. Я похитала головою і пішла ритися у своїй жалюгідній коморі. Знайшла дві відносно чистих склянки й пляшку витонченого Фель-Радот, якого він явно не заслуговував. Але була надто рання година, щоб змушувати себе пити помиї.

Я наповнила склянки, подала одну йому і сперлася на стіну. Він взяв свою і випив одним духом. Я здригнулася, схопила Фель-Радот і закрила корком.

-- Що? – запитав він.

Я віднесла пляшку назад у комору і повернулася з глечиком Тамборського найнижчого сорту. Воно ледь годилося, щоб на ньому готувати. Я опустила глечик йому на коліна.

-- Нагадай мені, більше ніколи не пропонувати тобі хорошої випивки.

Він знизав плечима і почав пити прямо з глечика.

-- Тобі не потрібні гроші. Тобі не потрібне місце, де зупинитися. То чого тобі треба, Корбіне?

Він зітхнув, поліз у простору сорочку — мені здавалося, що там щось випирало – і витягнув щось невелике, загорнене в необроблений шовк. Розміром приблизно в два кулаки, складені разом. Протягнув мені.

-- Хай побуде поки в тебе.

Я не взяла.

-- Що це?

-- Майно набуте незаконним шляхом, а ти як думаєш? Але я заслужив його, Амро, і набагато більше. Проте, це все, що мені вдалося здобути. Поки що.

Я взяла пакунок з його рук. Неохоче. Мене вразила вага. Не дивлячись, я знала, що це золото. Я розгорнула пакунок, переконалася, що мала рацію. Це була маленька статуетка, такої гидоти я ще не бачила.

Я тримала розпухлу жабу, попереду дві лапи, на місці задніх – хвіст. Зерниста шкіра. Два маленьких злих ока – погано ограновані смарагди. Вона пожирала крихітну золоту жінку. Жінці це явно не подобалося. Видно, митець з власного досвіду знав, що таке муки, бо не дивлячись на в цілому грубе виконання, її мале обличчя виражало саме їх. Все крім голови й однієї руки вже знаходилося в животі чудовиська. Рука була піднята вверх в жахливій пародії на прощання. Не думаю, що саме такого ефекту добивався митець.

-- Звідки в тебе ця гидота?

-- Яка різниця? Коли я виходив, навколо мене все і так обвалилося, -- він нахилився вперед. – Це частина замовлення, Амро. В нього входив з десяток предметів. Я здобув всі, а це було нелегко.

-- Де решта? – запитала я.

Він насупився.

-- Клієнт мене кинув. Вся решта в нього, але цю він хоче найбільше. Настільки, що я тримаю його за яйця, -- його обличчя проясніло і він засміявся. – Я виб‘ю з нього все, що він мені винен плюс компенсацію за моральні збитки. Загалом три тисячі золотих марок, і я дам тобі сотню тільки за те, що ти кілька годин доглядатимеш за цією цяцькою.

Я нахмурила брови. Я знала Корбіна вже три роки; він був добрим злодієм і доброю людиною. Худий як тріска, з личком, від якого всі дівчата шаріються і прикривши рот долонями, шепочуть одна до одної, і яке приваблює довгі пильні погляди жінок. В нього найдовші вії, які я коли-небудь бачила в чоловіків чи жінок. Він легко напивався, тому пив мало, хоча й любив виставляти. В нього делікатні пальці й хвилясте волосся кольору меду, і коли певної ночі я сказала йому “ні”, коли він надто розпустив руки, мені не довелося підкріплювати свої слова ножем і я більше ніколи не мусила повторюватися. Раз чи два я пошкодувала, що була такою непоступливою, але це був слабкий, меланхолічний жаль. Гру “а якби” грати не дуже весело.

Проте, Корбін був не самою розумною людиною, яку я коли-небудь зустрічала. Не дурнем; дурні злодії довго не живуть. Але його хитрість була ситуативною. Коли йшлося про людей, він ніколи так насправді не розумів, на що вони здатні. А може просто не хотів вірити, що те, на що люди здатні, це правило, а не виняток.

-- Амро? Це ж легкі гроші.

-- Надто легкі, -- відповіла я, сьорбнувши вина.

-- О, Боги, жінко! Я гадав ти не проти заробити лишню копійчину, а мені потрібен хтось, кому я довіряю. Але якщо ні… -- він потягнувся по статуетку, але я ляпасом відкинула його руку.

-- Я не сказала “ні”.

Корбін посміхнувся, показуючи надзвичайно прямі, надзвичайно білі зуби. В мене відразу виникло бажання кинути ту гидоту йому в обличчя. Але сто марок не та сума, від якої я могла так легко відмовитися. Хоча, треба було. А йому потрібно було відмовитися від своєї безнадійної затії.

-- Одна умова, -- сказала я. – Розкажи мені кого ти шантажуєш.

Йому це не сподобалося. Клієнту гарантувалася анонімність. В нашому бізнесі це ледь не єдине правило. Він насупився.

-- Ну, давай, Корбіне. Сам сказав, що вони намагалися кинути тебе на гроші.

-- Правда. Але навіщо тобі знати?

-- Бо якщо я збираюся запхати палець у воду, то хочу знати, що в ній плаває.

-- І чи є в нього зуби. Гаразд, це справедливо. Це еламнерець на ім‘я Гейрус. Я тільки знаю, він багатий, як чорт рогатий. Найняв віллу на Джакос-Роуд, розташовану на кручі. Оточив себе найманцями, а всю брудну роботу для нього виконує дрібний посіпака, горбань, якого звуть Бош. Саме з Бошем я мав справи. Особисто з еламнерцем не зустрічався.

Ніколи не чула жодного з імен.

-- Цей Бош місцевий?

-- Люсернієць, але не думаю, що з самого міста. Судячи з акценту він з півдня.

-- Ще одне. Звідки походять статуетки?

-- Я забрав їх зі старого-престарого храму в Гол-Шен, на болотах. Як я вже казав, його більше не існує. Я ледь накивав п‘ятами живим і неушкодженим. Не найкращі миттєвості мого життя. – Він знов ковтнув Тамборського Елітного і заткнув корок. – Ще якісь запитання?

-- Якщо хочеш, то за сотню марок я тебе прикрию. Вони вже намагалися кинути тебе; що їм перешкодить зробити це ще раз?

-- Перший раз я проявив недбальство. Досі не розумію, як вони вичислили, де я приховав здобич. Міг би присягнути, що за мною не було хвоста. Цю я взяв з собою на зустріч, щоб показати товар. Вони повинні були заплатити й тоді я сказав би їм, де інші статуетки. Коли я прийшов на місце зустрічі, ніхто не з‘явився, а коли повернувся, вся решта зникла. – Він посміхнувся тією своєю невимушеною усмішкою. – Здається, взявши з собою цю статуетку, замість того, щоб залишити з рештою, я трохи зіпсував їхні плани. Я зробив це імпульсивно. Праведний порив, який окупився. Як я вже казав, цим разом я тримаю їх за яйця.

Я не була така певна в цьому.

-- Тепер ти повинен принести статуетку, але не зробиш цього. Що помішає їм спробувати вибити її з тебе?

-- Про це не хвилюйся. Я домовився про приємне безпечне місце де ми провернемо цю справу, а потім довга подорож за кордон. З лікувальною метою.

Я фиркнула. Мене називають песимісткою. І недовірливою сукою. А ще є люди, які не люблять розкидатися компліментами. Але це була не моя гра, це була гра Корбіна. Я була готова підтримати його, наскільки він цього бажає. За сто марок і по старій дружбі.

-- Як скажеш, Корбіне, -- я підняла ідола в руці. – Коли ти за ним прийдеш?

Він встав і потягнувся.

-- Опівночі, або трохи пізніше.

-- А якщо ти не з‘явишся?

-- Якщо не з‘явлюся до світанку, статуетка твоя. Але переплав її. Щоб у них не було шансів придбати її десь на відкритому ринку. – Він пішов у коридор і почав зашнуровувати черевики.

-- А що з тобою? – запитала я. – А що зі мною? Якщо ти не з‘явишся.

Він знизав плечима.

-- Заопікуйся Кісткою. Ти знаєш, де я живу.

-- Я не люблю собак.

-- Ні, ти не любиш бути відповідальною за когось крім себе. Але за ціну золота, витопленого з цієї штуковини, тобі доведеться потерпіти Кістку. До того ж, -- сказав він. – Кістка любить тебе. А, і Амро? Гарна цяцька, -- він показав крихітного скляного колібрі, якого поцупив з коробки, і з невиправною посмішкою, запхав у кишеню. З цим він вийшов за двері й зійшов по хитких сходах.

Я зачинила за ним. Пам‘ятаю, я ще подумала, не дай Боги, щось піде не так.

Кістка, хоча й дворняга – здоровенна тварюка. Яка пускає слину. Постійно. Я не збиралася терпіти її в своєму домі.

Я ще раз поглянула на статуетку. Вона була така ж страшна. Золото було не надто високої проби, а різьба грубою. Складки потемніли від древнього бруду. На ній майже не було потертих місць, тож я припустила, що до неї доторкалися не дуже часто.

Мені в голову прийшло півдесятка жабоподібних богів, божків і демонів, але у всіх них було по чотири лапи, й тільки двоє пожирали людей. Я знизала плечима. Статуетка належала якомусь нікчемному культу, про який ніхто ніколи не чув, або походила з часів до Діаспори. Якщо перше, то вона не вартувала нічого понад свою вагу в золоті. Якщо друге, то значно, значно більше. Для відповідного клієнта. З того, що розповів Корбін, друге було більш ймовірним, але я все одно розплавлю її, якщо до цього дійде звичайно.

Я заховала огидну статуетку в криївку і пішла досипати. Мені снилося, що я чула в стіні важке дихання жаби, яке переривав пронизливий крик її обіду. Коли я прокинулася після заходу сонця, в мене жахливо боліла голова, а в роті смакувало, наче після триденного запою.

Розділ 2

Неспокійна і сама не своя, за кілька годин до півночі, я помилася, одягнулася і вийшла в ніч. Біль голови був такий, неначе паскудні, маленькі голки кололи мені в скронях.

Внизу, я чула як кружляють і клацають кісточки на ігрових столах товариського клубу Корані. Старі буркотуни проводили нескінченні партії в пуш здаля від свого рідного острова. Раз в місяць вони влаштовували танці, й чудернацькі мелодії троїстих музик з колісними лірами стогнали, дрижали та хрипіли через дошки в підлозі. А так вони цілком приємні сусіди.

Я пройшлася трохи в світлі ліхтарів по кварталу Чужоземців, по вулицях, що виглядали небезпечнішими, ніж були насправді. Люсерніс вже давно переріс поділи на квартали, але назва залишилася. Мені там подобалося.

Він був достатньо близько до гавані, щоб влітку ловити легкий вітерець, який у Люсернісі вартував навіть гнилого запаху риби, що прилітав разом з ним. І квартал Чужоземців був домівкою для різношерстої публіки.

З цілого Люсерніса, тут в мене було найменше проблем. Але жінка, яка гуляє сама, все одно повинна вважати на себе і оточення, і мені постійно доводиться зносити певну кількість образ і брудних натяків. В мене чоловічий одяг і хлоп‘яча фігура, а якщо хтось підійде настільки близько, що бачить моє обличчя і здогадується про стать, він тоді достатньо близько, щоб побачити кілька з моїх найбільших шрамів. Як правило цього достатньо. Якщо ні, то я провела достатньо часу, відточуючи свою майстерність з ножами.

Я пройшла через Нічний Базар, повз торговців усім, що тільки можна уявити, і купила перекусити у Атана. Атан – камлачерець, огрядний вуличний крамар, від нього смердить вугільною пічкою, над якою він постійно нахилений, а обличчя червоне і блискуче від жару. Він не використовує надто смердючих чи протухлих інгредієнтів. Частка хрящів мінімальна. Мене ще ніколи не нудило від його страв, хоча я ніколи до кінця не впевнена, що саме їм.

-- Що за м‘ясо сьогодні, Атане?

--Їстівне, -- буркнув він, роздмухуючи вугілля.

-- Моя мама так завжди говорила.

Його широке, грубе обличчя спохмурніло ще більше.

-- Так, порівнюй мене з бабою. Чом би й ні? Я готую, отже я не чоловік. – Він похитав головою.

Здається всі камлачерці трохи понурі, так наче вони впали з недосяжних висот і були невдоволені, що їм доводиться борсатися у багнюці разом з рештою людськості. Мабуть, це тому, що вони переможена раса воїнів.

Сіроокий Атан повинен тримати в руці широкий меч, а не шампури з м‘ясом.

-- Бути жінкою не так вже й погано, -- сказала я йому. – Але, гадаю, тут я необ‘єктивна.

-- Так. Наступного разу я одягну спідницю і напудрю личко. Забирайся звідси.

-- Добраніч, Атане.

Він відмахнувся від мене. Я плелася по вулиці Скорботної Пристані й механічно жувала, не помічаючи, що їм. Біль голови повільно минав.

Коли стара карга наштовхнулася на мене, я автоматично прикрила кишеню від руки, що мала залізти туди. Від руки, як виявилося, якої там не було. Я стала надто підозріливою.

-- Вибачте, -- сказала бабуся, одягнена в поношену, але чисту сукню, з гаптованим капелюшком на геть сивому волоссі. Ростом вона була навіть меншою від мене. Бабуся простягнула висохлу руку і поплескала мене по плечу.

-- Та нічого, -- пробурмотіла я.

-- Здається, в тебе клопоти, -- сказала вона, і я зауважила її проникливі зелені очі. Все в ній кричало “бабуся”, але очі говорили зовсім інше. Щось ближче до хижака. Я відсахнулася.

-- Все гаразд, дякую.

-- Ой, ні, я так не думаю. Я бачу темряву в отих твоїх красивих, блакитних очах. А ще я бачу, як тіні збираються в тебе за спиною. – Її рука різко смикнулася і схопила мене за зап‘ястя.

-- Краще відпусти мене, бабусю. Я не хочу влаштовувати сцену на вулиці. Але влаштую.

Вона не чула мене, взагалі не звертала на мене увагу.

Зелені очі раптово стали буремно-сірими. Кривава відьма. Я розмовляла з кривавою відьмою тут, на вулиці Скорботної Пристані. Просто фантастика.

-- Я бачу кров, і золото, -- промовила вона загробним голосом. – Чую жалібне завивання. Вогонь і Смерть переслідують тебе, а за ними до твоїх дверей наближається Восьмикратна Сука.

Я вирвалася і обірвала контакт. Моя рука аж свербіла за ножем, але це було б нерозумно. Криваві відьми неприємні вороги.

-- Заради яєць Керфа, жінко, що ти в біса плетеш?

Вона слабо посміхнулася.

-- На тебе звалиться сто лих, дівчино. Приходь до Матусі Багряної, коли тобі стане несила. Ти знайдеш мене в Ненависних Водах. – Вона хотіла поплескати мене по руці, але я відступила. Ще один загадковий погляд і бабуся зникла серед перехожих.

-- Заради кривої палки Керфа, -- пробурмотіла я. – Хіба ворожки не повинні розказувати, який ти везучий?

Але я зала, що мої слова це тільки бравада. Мені потрібно було випити. Криваві відьми. Якщо вже мати справу з чарами, то я воліла мати справу з магами. Принаймні маги не набридали тобі таємничими нісенітницями.

Я провела певний час у винному магазині “У Тамбора”, за одним з вуличних столиків, сьорбаючи оцет з глиняної чашки й прислухаючись до чуток.

Коли “У Тамбора” зачинився, у мене був паскудний настрій. В мене завжди були проблеми з очікуванням. Звичайно, я можу почекати, але мені це не подобається. Я переживала за Корбіна, а слова кривавої відьми стривожили мене більше, ніж я була готова признати чи подумати. Я й гадки не мала хто ця Восьмикратна Сука, але знала, що криваві відьми не любили жартувати. З зусиллям я відклала це для подальших роздумів. Якщо мене чекають клопоти, то вони прийдуть, переживаю я чи ні.

За годину до півночі я повернулася додому, щоб чекати на Корбіна, була я похмурою і спантеличеною. І стривоженою.

Північ прийшла і минула. Я читала; перш ніж померти мати навчила мене грамоти, а в Люсернісі були найкращі й найгірше захищені приватні бібліотеки з усіх міст, де я бувала. А з іншого боку, хто буде красти книги? Якщо ти вмієш читати, то, мабуть, достатньо багатий, щоб купляти свої. Це була одна з тих дещо пікантних романтичних історій з минулого століття. За нормальних обставин, вона б мені сподобалася, але зараз мені було не до неї. Раз за разом я перечитувала той самий абзац, але його зміст продовжував вислизати від мене. Нарешті я роздратовано відкинула книжку і почала нервово ходити по кімнаті.

Через три години після півночі сумніви, які потрохи зростали, перетворилися в атавістичну певність, що Корбіна спіткало лихо. Та все, що я могла зробити -- це перечекати ніч.

Розділ 3

Півні заспівали, коли небо було ще чорним. Я вийшла з дому. Що б там не трапилося, все вже давно закінчилося і я не могла нічого з цим вдіяти, проте просто сидіти я теж не могла. Жах повільно скручував мені кишки. В мене було тільки два варіанти, куди піти. Я вирішила почати з дому Корбіна, а якщо його там не буде, перевірити в коханки.

До його халупи поблизу Шовкової вулиці була далека дорога, переважно по безлюдних вулицях. О цій порі працювало мало найманих екіпажів, а ще менше погодилися б відвезти мене туди, куди я прямувала. Помічник пекаря шкандибав надто пізно на роботу, не помічаючи, як білий фартух тягнеться по брудній бруківці; не треба бути ясновидцем, щоб знати -- в найближчому майбутньому його чекають побої. Ліхтарник на низьких ходулях тушив біло-жовте полум‘я своєю телескопічною палицею. Випадковий віз скрипів і гуркотів вкритими бруківкою вулицями в напрямку ринку біля Воріт Зрадника. Але переважно навколо були порожні темні вікна і зачинені двері, аж поки я не повернула на Шовкову вулицю.

На Шовковій вулиці хлопці й дівчата, чоловіки й жінки Люсерніса займаються найдревнішою професією. О цій порі у вітринах було значно менше товару, а той, що залишився виглядав не надто привабливо, щораз більше втрачаючи привабливість, в міру того, як у небо просочувався сірий світанок. Ті, хто продовжував працювати ще не виконали норму, не здобули суму, достатню, щоб уникнути побоїв, або виселення, або ознак абстинентного синдрому від тієї чи іншої субстанції. Вони були готові змиритися навіть з жорстоким поводженням. Один нечепура в замизганій сатиновій бальній сукні, заросле щетиною підборіддя якого виглядало з-під розмазаної пудри, почав поносити мою чоловічу гідність, коли я знехтувала його пропозицією. За інших обставин це було б смішно на кількох рівнях.

Коли я була молодшою, мені вдалося уникнути їхньої долі, завдяки розумній пораді когось, хто сам не скористався моїм становищем , і завдяки своїй впертості. Але мені було неприємно бачити, як я могла закінчити. Завжди неприємно. Я ще більше нахмурила вигляд і нехтуючи різноманітні зачіпки, плелася повз них з руками в кишенях.

Як завжди, коли мляві приставання не справили враження, вони перейшли на дошкульні вигуки і свист. Тільки щоб добитися реакції. Вони затихнули позаду, коли я звернула з Шовкової вулиці в безіменний вузенький провулок, де знаходилася халупа Корбіна. Вздовж всієї вулички розташувалися вузькі, дво- і триповерхові, дерев’яні будинки. Деякі просили пензля, більшість аж просилися, щоб їх знесли. Майже всі вони були збудовані надто близько до себе. Декілька будинків знаходилися так близько один від одного, що між ними було не протиснутися навіть боком. Вистачило б невеличкого вогню і сильного вітру, щоб все пішло з димом.

Наближаючись до хати Корбіна, я почула завивання, і хриплий старечий голос, що гнівно верещав.

-- Заткнися! Стули пельку, шавко! Заткнися! Бодай тебе Горм взяв!

Звук, як щось крихке жбурнули в щось менш крихке. Розпачливе завивання не вщухало. Я чула, як вовки виють один до одного серед вкритих снігом пагорбів, сумно і самотньо. Це завивання було зовсім не таке. Це було справжнє горе виражене вголос, інші собаки в районі почали підхоплювати його, й інші голоси, захриплі та сварливі через перебитий сон, криками почали виявляти невдоволення на кількох різних мовах. Грюкнули двері. Я перейшла на повільний біг. Для таких людей, як я, випадковий збіг обставин не існує. Постійна готовність до найгіршого допомагає уникнути, щоб тебе лупнули зненацька, а в моєму світі завжди знайдуться кулаки готові віддухопелити когось необачного.

Спочатку я побачила старого. Того, що згадував намарно ім‘я Горма. Хоча інакше його й не згадаєш, як не крути, а Горм мертвий. Від старого було видно тільки сіру пляму засмальцьованої нічної сорочки й худорляві, волосаті ноги з вузлуватими колінами. Він розмахував чимось, як на кийок – надто довгим, як на дрючок – недостатньо товстим. . Старий стояв спиною до мене; тож я не бачила кого він там лупцював. Тоді я підійшла і побачила, що це Кістка. Старий пердун раз за разом опускав свою палицю на лопатоподібну голову пса. Пес продовжував завивати, проте відмовлявся відступити. Позад Кістки лежало щось мокре і безформне.

Розум сприймає зображення маленькими обривками, й інколи вони спочатку не мають сенсу. Мені здалося, що пес охороняв купу сміття. Я побачила червоний колір, і зрозуміла, що це кров, зрозуміла по її кількості на бруківці, що хтось помер паскудною смертю. Але всі ці шматки інформації не склалися в цілу картину відразу. Спочатку з‘явилася тільки інстинктивна лють на старого, що бив пса.

Коли він замахнувся, я вихопила палицю йому з руки й затиснула нею його горлянку. Він пронизливо закричав, почав душитися, спробував схопити палицю. Я відтягнула старого на кілька кроків назад, повернула його і притиснула чоботом кістляву спину, однією рукою відпустивши палицю. Він лежав на бруківці й кашляв. Мені здалося, що скоро він не встане, тож я пішла поглянути на пса. Оскільки удари по черепу принаймні тимчасово припинилося, Кістка перевів свою увагу на криваву груду. Він нюхав щось, що здалося мені рукою. Коли вона плюхнулася на землю, я побачила, що на ній бракує трьох пальців. Відрізаних акуратно, біля останньої фаланги. З власної ініціативи, мої очі піднялися до обличчя трупа.

Це був Корбін. Він лежав звалений в неприродній позі, десь за пів десятка кроків від свого порога. Кістка знов розпочав своє розпачливе завивання. Де-не-де відчинилися віконниці. Обережно з‘явилися голови, побачили кров і немов за помахом чарівної палички знов зникли. В мене все заціпеніло. Я повернулася до старого.

-- Ти побачив труп на вулиці й усе до чого додумався, це побити пса, який потурбував твій сон? – Я так міцно стиснула палицю, що сухожилля руки затріщали на знак протесту. Він промимрив щось незрозуміле і почав відсуватися від мене на спині, нагадуючи помісь ящірки й краба. Його пожовтілі очі витріщилися на мене. Як усі забіяки, в душі він був боягузом. Дивно, як він взагалі набрався хоробрості, щоб побити Кістку. Під смугастою шкірою у песика біля сорока кілограмів м‘язів, а морда відображає злісний звірячий характер.

Я дозволила йому накивати п‘ятами у його напівзруйнований будинок на другому боці вулиці, а Кістці дозволила завивати далі. Я нічого не могла вдіяти з ними. Що ж до Корбіна, то я не плакала за ним. Кістка добре справлявся за нас обох. Я присіла поряд з ним, зауважила, що досі тримаю палицю, яка придавала старому мужності. Жбурнула нею в його вхідні двері.

Я прикинула, що маю принаймні кілька хвилин, а можливо значно більше, перш ніж прибудуть ті, хто в Люсернісі вважається силами правопорядку. Коли вони з‘являться, я хотіла бути далеко.

Розділ 4

Не так сталося, як гадалося.

Коли в Люсернісі вночі когось підріжуть, труп зникає десь перед світанком, перш ніж почнуть ставити неприємні запитання. Ніхто нічого не бачить. Ніхто не хоче встрявати. Не в такому районі, в якому жив Корбін. Принаймні, переважно це так.

Я уважно поглянула, що вони з ним зробили. Можливо, мені спало на думку, що колись захочу відтворити все якомога докладніше. Можливо, мені просто хотілося знати з чим маю справу. Не знаю. Але коли я підійшла, щоб оцінити рани, між мною і Корбіном став Кістка.

-- Тепер запізно. Де ти був, коли це трапилося? – До мене дійшло, що це дійсно добре запитання. Я простягнула до нього руку, пробурмотіла якусь заспокійливу дурницю. Кістка принюхався. Думаю, він впізнав мене, бо з його очей зник отой вбивчий погляд. Але він не дозволяв мені рухати те, що залишилося від його господаря. Я вдовольнилася тим, що акуратно перевернула Корбіна на спину. Що викликало в Кістки глухе гарчання.

Ран було без ліку. Хтось добряче попрацював над ним ножем.

Скидалося на те, що деякі з них були контрольованими, докладними. Як відсутні пальці. Решта виглядала так, наче Корбін вплутався з кимось у жорстоку, п‘яну бійку. Порізи на руках, на обличчі. Діри в сорочці свідчили, що його штрикнули з пів десятка разів, два чи три з них, залежно від того, як глибоко вони увійшли, могли спричинити негайну смерть. Якби я могла роздягнути його, я б довідалася більше, але так насправді не було потреби довідуватися більше, воно було не варте боротьби з тим клятим псом. Може він був мудрішим. Це вже кінець, і залишалося тільки оплакувати смерть Корбіна.

Я відійшла від тіла і глянула навколо. Небо вже помітно посвітліло. Натовпу ще не було. Вони з‘являться після сил правопорядку. Я підійшла до будинку Корбіна. Тонкі двері були відчинені навстіж. Їх виламали зсередини, принаймні це було ясно. Замок був на місці, першою не витримала рама. Гадаю, при достатній мотивації, сорока кілограмовий пес міг пробитися крізь них. Я заглянула всередину. Важкі меблі, вкриті пилюкою. Я завагалася. Що б там не трапилося, воно трапилося не тут. Оскільки сусіди виглядали з-за фіранок, я вирішила залишити все констеблям.

Пізніше я про це пошкодувала.

Вони вийшли з-за рогу, коли я поверталася до Кістки. Вони знали куди йдуть, і знали чого чекати. Мабуть, хтось послав свого малого у місцеву дільницю.

Їх було двоє. Лисий товстун і молодий, такий високий, немов його розтягнули. Жоден не був одягнений за формою; Лисий забув, або залишив свій камзол, а Тичка замінив темно-блакитні, бавовняні штани на світлішу, прохолоднішу і більш пом‘яту пару з полотна. Тичка поглянув на мене, на пса, на Корбіна. Зітхнув.

-- Можеш заткнути цю шавку? – запитав Лисий хриплим голосом.

-- Ні.

Він вихопив кийок і тріснув Кістку по голові зі швидкістю, яка геть не пасувала до його маси. Кістка впав, не докінчивши завивання. Стискаючи кулаки, я зробила крок вперед. Взяла себе в руки. Лисий вдав, що не зауважив. Засунув кийок назад крізь шкіряну петлю на паску і запитав:

-- Ну, то що тут трапилося?

-- Не знаю. Я проходила поблизу. Почула завивання. Побачила, як якийсь чоловік когось бив, підійшла ззаду й забрала в нього палицю. Тоді побачила труп. Почекала поки з‘явитеся ви.

-- Свідомий громадянин, га?

-- Саме так.

-- З мертвим знайома?

-- Ні.

Поки Лисий допитував мене, Тичка перевіряв труп Корбіна. Оглянув кишені, оглянув рани. Я спостерігала за ним краєм ока.

-- Покажи руки.

Я протягнула руки, долонями вниз. Лисий докладно оглянув мої нігті. Крові не було. Він покрутив жирним пальцем; поверни. Я послухалася. На згинах крові не було. Лисий поглянув на мене, явно не довіряючи жодному моєму слову. Мабуть, в нього було б таке ж обличчя, якби я сказала, що вода мокра.

-- Зброя є?

-- Так.

Він протягнув руку і я дала йому два з моїх найбільш помітних ножів. Він поглянув на мене так, як напевно дивився на чоловіків, що били своїх жінок, дітей, що зрізали гаманці, поденників, що пристукнули свого боса і втекли з сейфом. Поглядом, який говорив, я знаю, що ти щось не договорюєш. Я не відвела очей. Нарешті він знизав плечима.

-- Йди стань там біля стіни. – Це було не прохання. Я пішла. Він запхав мої ножі за пояс і повернувся до напарника.

-- Арвіне? Знайшов щось?

-- Як пити дати, мертвий. Хтось порізав його, як шинку на зимові свята.

-- Краще забрати його з вулиці.

Вони відволокли Корбіна на край вулиці, тоді Тичка-Арвін повернувся і притягнув до нього Кістку. Вони тихо порозмовляли, тоді Арвін пішов у дім Корбіна, а Лисий почав грюкати в двері й розпитувати сусідів. Вийшов старий пердун і почав тицяти в мене пальцем. Щось палко доказувати Лисому. Лисий певний час терпів, а тоді товстим пальцем штурхонув старого прямо в груди так сильно, що той спотикаючись відступив, його обличчя побіліло. Лисий щось сказав і старий пердун відійшов назад, у свою халупу, але я бачила, як він час від часу смикав набік вкриту пилюкою фіранку.

Я могла запросто зникнути. Мені навіть здається, Лисий почасти сподівався на це.

Не думаю, що це б його дуже засмутило. Це було просто ще одне брудне, маленьке вбивство в злачному районі міста. Він не вішав його на мене. Просто підозрював на загальних засадах. Я б втекла, якби не той клятий пес. Але бачила, як його грудна клітка здіймалася і падла. А Корбін заплатив мені, щоб так і залишалося.

Тоді з хати Корбіна вийшов Арвін, і по виразу його обличчя я зрозуміла, що щось змінилося. Він покликав свого партнера – здається, Джарвіса – і коли Джарвіс важко підійшов, показав йому якусь дрібницю, що вмістилася в стиснену долоню.

Я почула, як Джарвіс бурмоче:

-- Заради білосніжних цицьок Ісіни, -- а тоді. – Краще покликати інспектора.

Я відразу збагнула, що зараз все значно ускладниться.

Джарвіс дав мені зрозуміти, що тепер його дуже засмутить, якщо я спробую зникнути, тож я вмостилася біля стіни в сад, яку останній раз білили ще за часів панування Орво VII. Кістка почав ворушитися, і коли мені здалося, що Джарвіс знов збирається лупнути його, я зголосилася доглянути за псом. Лисий знизав плечима. Двома руками я підняла Кістку, віднесла на своє місце і турботливо поклала руку на його грубий, шкіряний нашийник. Пес був приголомшений. Він облизувався, його почав бити озноб. Утримувати його було не надто важко.

Ми чекали десь з годину. Сонце піднялося вище, зросла спека. Тіні не було. Арвін побіг кудись підтюпцем. Джарвіс продовжував обходити сусідів. З двома нічними сторожами я ще могла справитися. З інспектором буде важче. Я була відносно певна, що в офісі якогось констебля на стіні не висіли невеличкі оголошення з моєю подобою, але мене не тішила думка, що хтось з мізками й при владі буде знати, як я виглядаю. Колись у майбутньому, хтось додасть один та один і в нього вийде два. Та тепер вже було пізно рипатися. До того ж я хотіла довідатися, що вони знайшли в домі Корбіна.

Біля восьмої під‘їхав двоколісний екіпаж. На дверях не було жодних офіційних знаків. Вискочив Арвін, розклав дві сходинки й тоді зійшов худорлявий чоловік середнього віку. Його сиве волосся було коротко обрізане і зачесане вперед на подовгуватий череп. В нього було дещо кінське обличчя; передні зуби виступали так, що губи їх повністю не прикривали. Його очі були голубі й лагідні на дуже темному, як на люсернійця, обличчі. Одягнений він був стримано, в темно-каштановий костюм з оксамиту, надто теплий для сезону. Бездоганний, але трохи потертий. Я бачила, де його білі панчохи були акуратно зацеровані. Черевики в нього були чорні й відполіровані, майстерно зроблені, але поношені. Пряжки зі звичайного срібла. Коштовностей на ньому не було.

Його єдиною поступкою перед зростаючою спекою був розстібнутий твердий комірець. Інспектор поглянув на мене і я відразу зрозуміла, що він заніс моє обличчя в бібліотеку в своїй голові, для подальшого вжитку. Приблизно хвилину він провів поряд з трупом, а тоді зайшов у будинок Корбіна. Джарвіс пішов слідом за ним, залишивши Арвіна назовні.

Вони провели там доволі багато часу. Вже почав збиратися натовп. Джарвіс вийшов і накрив тіло ковдрою, тоді повернувся в дім. З‘явилося ще три констеблі, Джарвіс висунув голову і сказав Арвіну, щоб той ішов додому і виспався. Арвін знизав плечима. І не зрушив з місця.

Нарешті вийшов один з нових констеблів, глянув на мене, зігнув палець. Я потягнула за собою Кістку, важкого, неслухняного і приголомшеного.

Вони провели ретельний обшук. Правда, потрібно сказати, там не було де розійтися. Я добре обізнана з докладними пошуками, сама проводила їх безліч разів. Нічого страшно руйнівного. Меблі в місцях, де ніхто свідомо їх не поставить. Килими скручені й складені збоку. Все, що висіло на стінах – знято. Так, немов хтось готується виїхати. Але мета -- простукати стіни, прислухаючись до схованих порожнин, перевірити знизу столи й крісла, за дзеркалами й картинами, розчин між камінням, з‘єднання між дошками. Вони мали не надто високі шанси знайти криївку Корбіна, де б вона не була. Він був справжнім професіоналом.

Інспектор сидів за столом Корбіна на кухні, переглядаючи якісь папери. Підвів погляд, побачив мене і Кістку.

-- Констеблю, знайдіть десь води для пса, добре? – Він повернувся до паперів.

Джарвіс невдоволено скривився. І виконав наказ.

Інспектор вказав на крісло, я сіла, не відпускаючи нашийник Кістки. Джарвіс знайшов миску, а за мить, глиняний глечик, в якому щось плюскало. Поклав їх переді мною на столі, трохи різкіше, ніж було необхідно. Я понюхала. Вода.

-- Дякую, констеблю, -- а за мить додав. – Якщо виникне потреба, я тебе покличу.

Поки я наливала воду, Джарвіс неспішно вийшов з кухні. Кістку це не цікавило. Він згорнувся біля моїх ніг, важко дихав, погляд скляний.

Інспектор закінчив читати сторінку, поклав написаним вниз на стіл. Навряд чи він думав, що я вмію читати, але зауважив, як я дивилася на папір. Обережний падлюка. Наскільки я могла судити після короткого погляду, ще й догори ногами, це принаймні було схоже на почерк Корбіна, і виглядало, як лист.

-- Мене звати Клюге. На початок кілька простих запитань. Твоє ім‘я? – Він не робив нотаток. В мене склалося враження, що йому цього не потрібно.

-- Марфа Валенсе. – В Люсернісі було з десять тисяч Валенсе і значна частка мала на ім‘я Марфа.

-- Рід занять?

-- Жодного.

-- Місце проживання?

Я назвала йому адресу одного з тимчасових пристанищ, за яке сплачувала орендну плату. Ця адреса звичайно ж невдовзі зміниться.

-- Які в тебе були відносини з покійним?

-- Жодних відносин.

Клюге не зводив з мене своїх лагідних, голубих очей. Я зауважила, що його зіниці оточені тоненькою смугою блакиті. Красиво. Він заговорив перший.

-- Марфо, зараз я тобі дещо розповім, а тоді ми почнемо спочатку. – Він відігнув великого пальця. – Судячи з ран на тілі, ми маємо справу з двома окремими нападами. Три пальці було відрізано за кілька годин до того, як йому нанесли смертельні рани. Це свідчить про катування, і я можу придумати купу сценаріїв, які підтвердять теорію, що це випадкове вуличне вбивство. Як я розумію, вони катували його, потім дозволили втекти. Аж до його будинку, де він сподівався на порятунок. А тоді прикінчили, криваво.

-- Навіщо комусь витворяти таке?

-- Хто знає, навіщо? Може просто заради забави, -- він зітхнув. Я почала щось говорити, а він тихим тоном сказав. – Я ще не закінчив.

Клюге відігнув вказівного пальця.

-- Чоловік на вулиці – Корбін Хардін, в певних колах відомий під доволі невдалою кличкою “Нічний Вітер”; злодій, який займався крадіжками різноманітних рідкісних творів мистецтва.

Середній палець.

-- Корбін Хардін був також відомий як Корбін Хардін дет Трасен-Корун, другий син графа Орліна дет Трасен-Корун. Вже з пів десятка років, як батько і син розсварилися.

Він заліз у кишеню і поклав на подряпаний стіл важкий перстень з аристократичним гербом на плоскій поверхні зі скошеними краями. Я навіть не намагалася приховати проблиск здивування, що промайнув на моєму обличчі.

Безіменний палець.

-- Поки Корбін Хардін був живий, він слугував джерелом глибокого сорому і ганьби для своєї сім‘ї. Але тепер, коли він мертвий, це безперечно зміниться. Запевняю тебе, Марфо, його батько запрагне крові. Літри крові. І він її отримає.

Мізинець.

-- Я той бідний дурень, на чию голову все це звалилося, гадаю, так мені й треба, за те що приперся на роботу так рано. Твоя співпраця в цій справі гарантує, що твоя причетність, якою б вона не була, залишиться конфіденційною. А ти якось причетна. Не думаю, що це твоїх рук діло. Розкажи мені все, що знаєш і я спробую переконати людей графа Орліна, що ти просто невинний перехожий.

Він змучено посміхнувся.

-- Гаразд, давай почнемо з початку. Тебе звати Марфа, ти не працюєш, живеш в пансіонаті Борліка на Південно-Східному Перехресті. Розкажи мені, які в тебе були відносини з покійним?

-- -- --

Він знався на своїй справі. Я не намагалася надто крутити йому голову. Розповіла обрізану версію правди. До мене зайшов Корбін, сказав, що має справу, яка може піти шкереберть. Сказав, що був на замовлення в Гол-Шен. Що клієнт спробував кинути його. Попросив доглянути за псом, якщо не з‘явиться до світанку. Ні, я не знаю, що це було за замовлення. Ні, я не знаю, хто був клієнтом, де в них була зустріч і чому хтось хотів його вбити.

Я з усіх сил намагалася переконати його, що кажу всю правду, дуже докладно розказуючи її частину. Я описала стан Корбіна, коли він прийшов до мене. Розповіла, що ми пили, спробувала пригадати слово в слово дещо з того, що він сказав. Я старалася, як могла, щоб виглядало ніби я неохоче розповідаю щось представнику закону, а той же час палаю бажанням розповісти, все що знаю, щоб про мене якомога швидше забули. І звичайно, я не сказала нічого, що могло мене в щось вплутати. Я ненав‘язливо давала зрозуміти, ніби в нас з Корбіном були спорадичні відносини інтимного характеру.

Я й словом не згадала про статуетку, еламнерця Гейруса і його посіпаку Боша. Залишила їх для себе. Якщо в це влізуть констеблі, то негідник просто зникне, якщо він цього ще не зробив. І всі інші статуетки теж зникнуть. Хоча я не думала, що він кудись збирався. Тільки разом з жабою.

Адже він був готовий вбити за неї.

Може Клюге здогадувався, що я затаїла частину правди, може ні. Його обличчя було неможливо прочитати. Він напустив на себе вигляд втомленого професіонала, чесної людини, яка намагається добре виконувати свою роботу, за яку їй надто мало платять. Він збирався проявити доброту до когось, хто випадково потрапив у неприємну ситуацію.

Ага.

В мене не було жодних сумнівів, що він кине мене в Хевлоцьку в‘язницю, якщо вважатиме, що це допоможе йому просунутися у справі. Різанина в брудному провулочку раптово перетворилася в смерть аристократа, хоча й знеславленого, і люди в яких достатньо впливу, щоб поховати Клюге в безіменній могилі – буквально – невдовзі піддаватимуть сумніву його кожен рух. Він відпустить мене, щоб побачити, куди я його приведу. Мені доведеться оглядатися через плече, куди б я в біса не пішла.

Коли Клюге нарешті відпустив мене помахом руки, перед цим нагадавши, що я буду потрібна для подальших допитів, в мене спітніли долоні. Він встав і провів мене до дверей, люб’язно поклавши руку не плече. Коли він протягнув руку, я потиснула її.

Як тільки його рука торкнулася моєї, в мене на потилиці волосся стало дибом, а по спині пройшов холодок. Я вийшла, вдаючи, що нічого не помітила. Вилаялася подумки.

Сучий син щойно використав на мені магію. Швидше за все тепер йому не було потреби висилати за мною хвіст. Він докладно знатиме де я, куди б я не пішла. Я надіялася, це все, що він зробив. Намагалася не думати про всі оті дрібні пакості, які можна було зробити простим потиском руки.

Поки я була всередині, труп Корбіна забрали, а більшість крові змили. Проте в повітрі досі висів сморід, а Кістка без ентузіазму завивав. Я забрала свої ножі в Джарвіса, який безсумнівно сподівався, що я їх забуду. Марні його сподівання. Вони були ідеально збалансовані під мене, й дорого мені обійшлися.

Клятий пес не переставав завивати, поки ми не відійшли на кілька кварталів. Я тягнула його за нашийник. Доведеться купити якусь мотузку. В мене від нього знов починала боліти голова.

-- Заради засохлих яєць Керфа, -- плюнула я, шокуючи добродушну бабусю, що проходила повз мене.

Еламнерцю Гейрусу доведеться почекати. Чорт, я навіть не могла ризикнути й повернутися додому, не позбувшись прощального подарунка Клюге. Мені була потрібна власна магія.

Я вирушила на кладовище. Пора побачитися з Хольгреном.

Розділ 5

Хольгрен Анградо перебрався на другий беріг ріки Оз і жив чортзна-де, на краю кладовища. І звичайно мені довелося пертися туди пішки. Жоден екіпаж не хотів мене підібрати, поки я тягнула за собою сорок кілограмів спотвореного шрамами пса, який пускав слину. Від Шовкової вулиці до Доньчиного моста було дві години ходьби, в найспекотніший, як мені здавалося, день року. Поки ми туди долізли, пропала решта ранку і в мене був мерзенний настрій. Принаймні Кістка перестав завивати.

Люсернійці майже нічим не відрізняються від інших, поки не йдеться про смерть. Я сама народилася у Белларіусі, тому не дуже розумію їхнє дивне зациклення на церемоніях і ритуальних обрядах та їхні своєрідні ідеї про потойбічне життя, але їм подобається.

В Люсернісі тільки одне справжнє кладовище: Місто Мертвих. Це величезний некрополь, що впирається в південний беріг ріки Оз. Його велетенська гексагональна стіна з алебастру, висотою в десять чоловік, тягнеться без кінця. Люди приходять відвідати, послати листи дорогим покійникам, проводять свята літнього сонцестояння. Як в кожному місті, тут є багаті дільниці й бідні дільниці. І як в кожному місті, якщо ти не платиш ренту, тебе викидають. Як наслідок, поля завалені трупами.

Тих, чиї сім‘ї не хотіли чи не могли заплатити щорічний податок на поховання, викопували, а їхні тіла без жодних церемоній звалювали на міський склад трупів. Що, наскільки я розумію, трохи так, наче тебе вигнали з цивілізованого чистилища і вкинули в якусь не надто приємну яму в одинадцяти колах пекла. Взявши до уваги сморід, в це легко повірити. Як на мене, мертвий це мертвий, а що буде з твоїм тілом не має ніякого значення, але як я вже казала, я не тутешня.

Хольгрен був єдиним магом, якого я знала настільки добре, що мені не хотілося з криками втекти від нього. Мені ніколи не зрозуміти, чому він вирішив поселитися поруч з полем заповненим трупами в різних стадіях розкладу. Але я ніколи його не питала. Боялася, що він може сказати.

Я тягнула Кістку по пильних дорогах, повз самотні халупи, що зрідка траплялися на північний захід від річки Оз. Дім Хольгрена був низьким, довгим і темним, з дахом критим сірим шифером. Здавалося, що він от-от завалиться під власною вагою. Я підійшла до вхідних дверей у халупу, повз розбиті статуї й мертву траву, які слугували йому за садок, й гримнула древнім дверним молотком з міді. І чекала. І чекала.

Я вже збиралася постукати ще раз, коли двері зі скрипом відчинилися, виявляючи тільки морок. З іншого боку нікого не було.

-- Хольгрене? – погукала я. – Це я, Амра.

Тиша. Я знизала плечима, і Кістка та я перетнули поріг. Мої очі пристосувалися. Гадаю, це була звичайна світлиця. Більш-менш. Диван, порваний і весь в пилюці. Вишукані столики вкриті пожовклими мереживними серветками. Порцеляновий чайник розмальований ліліями й мальвами. Засохлі квіти в надщербленій вазі. Потертий килим. Менш звичайними були черепи й анатомічні атласи, карта одинадцяти кіл пекла в рамці, засушена, схожа на лапу Рука Слави, що випромінювала слабке, блакитне світло з-під скляного ковпака, банки, в яких зберігалося щось, що не мало права смикатися і хлюпати десь на периферії мого поля зору. І в кімнаті було набагато холодніше, ніж можна було сподіватися.

Хольгрен мені подобається. Я навіть довіряю йому, певною мірою. Але він все одно маг, а перебувати поруч з магом, це як перебувати поруч з “прирученим” левом. Ніколи не можна повністю розслаблятися. Вони надто могутні, й надто непередбачувані. Їхня мотивація надто незрозуміла.

-- Хольгрене?

-- Зажди хвильку, -- пролунала приглушена відповідь з-за дверей позначених знаками, що корчилися і звивалися, коли я на них дивилася. Я зіщулилася і сіла на диван. Кістка поклав свій твердий, мов камінь череп мені на коліна. Майже відразу мої штани намокли від слини. Я зітхнула і подряпала його за шерехатими вухами. Там, де Джарвіс лупнув його була ґуля, а так, начебто, все було гаразд.

Невдовзі моторошні двері відчинилися і до світлиці неквапливо зайшов Хольгрен. Він налякав Кістку, бо здоровань з глухим гарчанням в горлі різко смикнувся назад. Хольгрен зупинився, як вкопаний і його соколині очі спіймали погляд Кістки. Вони простояли так десь з пів десятка ударів серця, а тоді Кістка заткнувся і опустив голову і хвіст.

-- Ти знайшла вірного друга з часів нашої останньої зустрічі. Чаю хочеш?

-- Ні, дякую. – Я погладила Кістку. – Швидше отримала в спадок.

Хольгрен підняв брову. Він був високий, майже довготелесий, з хижими очима, гострим носом, повними губами. Його чорне волосся сягало плечей і було зав‘язане в хвостик. Він був одягнений в чорне. Він завжди носив чорне. Чувак не дуже знався на моді.

-- Слухай, -- сказала я. – Можливо, я принесла лихо в твій дім. Наткнулася на мага. Він кинув на мене якісь чари.

Хольгрен підсунув крісло, яке бачило кращі століття. Торкнувся чайника. Раптово по кімнаті розійшовся запах ромашки. Він налив собі чашку.

-- Розкажи мені про все, -- сказав.

-- -- --

Я розповіла йому про Корбіна, замовлення, послугу, яку він в мене попросив. Розповіла про смерть Корбіна й інспектора Клюге. Він поставив кілька запитань, але небагато. Вмів бути тактовним, тож не питав про те, на що я не мала бажання відповідати. Хольгрен жив на тому ж тіньовому боці закону, що і я. Він приймав замовлення. Саме так я з ним і познайомилася. За порадою Дарувнера, нашого спільного посередника, він передовірив один з контрактів мені. Хольгрен достойний маг, але я набагато кращий злодій. Фактично, наші вміння доволі добре доповнювали одне одного і за короткий період часу ми провернули три справи. Тоді він перестав приймати замовлення. Пізніше я довідалася від Дарувнера, що Хольгрен Анградо працював тільки тоді, коли мусив. Він заробляв купу грошей, потім тимчасово припиняв роботу, поки вони не закінчаться.

Хольгрен сидів, схрестивши ноги, руки на губах і переварював мою розповідь. Він похитав головою.

-- Корбін сказав тобі, що набив стрілу в безпечному місці. Здогадуєшся де?

-- Не дуже. Очевидно, що не в такому безпечному, як він гадав.

-- Його могли зрадити.

Я знизала плечима. Можливо. Звідки мені було знати.

-- Цей Клюге, як він виглядав?

Я описала його. Хольгрен похитав головою.

-- Не знаю такого. Не знаю, якою силою він володіє. Раз він на держслужбі, то можна припустити, що не дуже талановитий, але я не люблю снувати припущення.

Він постукав довгим вказівним пальцем по пухлій нижній губі. Він дивився на мене, крізь мене. Так довго, що в мене мурашки по шкірі забігали.

-- Що ж, -- обізвався він нарешті, отямившись. – Вибору немає, давай побачимо, що ми там побачимо. Сідай сюди. – Він звільнив крісло.

Я глибоко вдихнула, тоді пересіла з дивана на крісло. Він став позаду, що відразу сильно подіяло мені на нерви. Поклав тонкі пальці мені на плечі. Від нього пахло лавандою, а під цим, чимось їдким. Так, наче він працював з хімікатами. Запах не був неприємним, просто дивним. Кістка не зводив з нас погляду, розтягнувшись поряд з диваном, тонка цівка слини повільно сочилася з його чорних губ на підлогу. Я відчула, як тихий сміх рветься назовні, але стрималася.

Волосся в мене на потилиці легко заворушилося. Хольгрен провів руками по боках моєї шиї, тоді його холодні пальці доторкнулися куточків щелепи, потім скронь. Я відчула поколювання на шкірі й ледь стримала тремтіння. Справа не в тому, що мені було неприємно. Зовсім ні. Просто це було надто… інтимним. Настільки інтимним, що я почувалася незручно. Його магія цілковито відрізнялася від магії Клюге. Була більш впевненою, чи що. Більш компетентною. Впевненою в собі. Як різниця між обмацуванням і ласками. Я відчула, як зашарілася і була рада, що Хольгрен не бачить мого обличчя.

-- Ти відчуваєш мене, -- зауважив він з легкою ноткою здивування в голосі. Я коротко кивнула і якимось чином те, що він робив змінилося. Стало більш діловим. Формальним. Майже відстороненим. Я одночасно відчула полегшення і легке розчарування.

Нарешті він забрав руки. Розкинувся на дивані, одна рука впала вниз. Пальцем недбало потер Кістку між очима і пес влігся й підставив груди. Хольгрен слухняно подряпав.

-- Ну?

-- Ти мала рацію. Той Клюге позначив тебе чарами виявлення перебування. Так насправді, простенька штука, але інколи найпростіші чари найбільш надійні. Під час вашої розмови він здобув щось пов‘язане з тобою. Швидше за все волосок. Тоді встановив з тобою фізичний контакт, простого рукостискання більш ніж достатньо.

Я згадала його руку на спині, очевидно саме тоді він підібрав мій волосок.

-- От підступний… а далі?

-- А далі обмотав твій волосок навколо чогось, мабуть, шпильки, й встромив її на спеціально приготовану мапу.

Я насупилася.

-- І тепер він спостерігає, як шпилька рухається по мапі, коли я чимчикую туди-сюди.

-- Щось в цьому роді.

-- То що мені робити?

-- Нічого. Зараз шпилька метушиться, як матрос, якого звільнили на беріг на чотири години. Звичайно, він здогадається, що ти відвідала мага, але він би здогадався, навіть якби я просто обірвав зв‘язок. Краще нехай задумається, кого ти знаєш, що зумів зав‘язати його чари в ґудзь.

-- Що? Чому? Ти викликаєш на себе зайву увагу, правда?

Він посміхнувся.

-- Прийшовши сюди, ти запевнила мені візит інспектора. Я волію, щоб він був обережним і ввічливим. Як правило, коли маги зустрічаються, вони намагаються визначити в кого більший талант. Така собі специфіка професії. Інколи при визначенні потерпають меблі. Тепер він знає, ким би я не був, швидше за все, я перевищую його в магії. Це допоможе уникнути можливих неприємностей.

-- Як скажеш. Та все одно, пробач, що вплутала тебе. Я твій боржник.

Він відмахнувся.

-- Шкода твого друга. І чесно кажучи, мене зацікавили ті статуетки. Якщо захочеш, можеш зайти до мене ще раз і я погляну на ту, що в тебе залишилася. Якщо вона з часів до Діаспори, я міг би відкупити її в тебе. Дам тобі більше, ніж сто марок і вона ніколи не потрапить на відкритий ринок.

-- Я подумаю. В мене таке відчуття, що в майбутньому вона ще стане мені в пригоді. – Як наживка, або погроза. – Якщо зможу, завтра забіжу.

-- Що збираєшся робити далі?

-- Посплю. Спробую довідатися, що зможу про цього еламнерця, з яким домовлявся Корбін. Вирішу, як до нього підступитися. – Зайти, вдарити ножем і вийти з цілою шкірою.

-- А з ним що?

-- З Кісткою? Не знаю. В мене купа роботи, а доглядати за цим нехлюєм – зайвий геморой. – Я поглянула на пса. Від подряпування Хольгрена він заснув на спині, розкинувши шерехаті вуха, немов маленькі крила, й висолопивши язика.

-- Можеш залишити його тут, тимчасово. Поки щось не придумаєш. Мені не зашкодить чиєсь товариство. І він стане чудовим поясненням твого візиту сюди, коли до мене завітає інспектор.

Я поглянула на різноманітні шматки трупів під склом.

-- Ти часом не потребуєш собачих органів?

Його обличчя виражало глибоке обурення.

-- Ей, я якраз збирався запропонувати тобі. Дешево.

-- -- --

Мені вдалося спіймати найманий екіпаж відразу за Доньчиним мостом. Під час поїздки я обдумувала свої можливості, намагалася визначити свій наступний крок. Смерть Корбіна розворушила осине гніздо.

Клюге і компанія спробують якомога швидше знайти на кого повісити його вбивство, перш ніж сім‘я Корбіна з‘явиться в місті з кривавими намірами. Гейрус, можна сміливо припустити, продовжить пошуки того, заради чого він готовий вбивати. І звичайно ж, за кілька днів прибуде пара холоднокровних вбивців, приїдуть, щоб зняти криваву плату для Корбінового старого. Як не крути, всі ниточки кінець-кінцем приведуть до мене. Навіть якби я хотіла, було вже надто пізно відступати. Я не хотіла.

Попереду мене чекали цікаві деньки.

Розділ 6

Коли я добралася додому вже був вечір. Я була смертельно змучена. Мене манив сон. Я перевірила криївку, щоб переконатися, що золота жаба на місці. Вона нікуди не поскакала. Спека була нестерпною. Я роздягнулася до нижньої сорочки, взяла пляшку солодкого, білого Госландського вина і залізла в ліжко. Я лежала, потіла, думала і сьорбала поки не прийшов сон.

Інколи крадіжка може бути простою і прямою, як кулак в довірливу пику, а інколи вона складна, як військова операція. І як у п‘яній бійці чи під час генерального бою, з яким би ти планом не починав, простим чи складним, в міру розвитку подій він завжди розтягується і викручується. Та все одно краще мати якийсь план, якщо не хочеш, щоб тебе відлупцювали. Я планувала не пограбування, а вбивство, але в багатьох відношеннях це тільки спрощувало справу. На власному досвіді переконалася, що забрати чиєсь життя в біса набагато простіше, ніж коштовності зі схованого сейфа.

Те, з чим я зіткнулася з кожною миттю ставало щоразу то більш заплутаним. Я потребувала більше інформації. Потрібно діяти, а не реагувати. Надто багато чого я не знала. Інформація стане моїм пріоритетом. Без інформації я закінчу життя, наткнувшись на ніж. Або в петлі.

Отже, потрібно розвідати віллу Гейруса. І потрібно притиснути Локвуда, посередника Корбіна. Потрібно довідатися більше про ту кляту жабу, збити різних псів з різних слідів і дати собі хоч якийсь перепочинок.

Останній ковток і я заткнула пляшку корком та задула свічку.

-- -- --

Я проспала значно довше, ніж звично, до глибокої ночі. Але через спеку і кошмари, це був неспокійний, переривчастий сон. Уві сні я бачила, як Корбіна порізали на вулиці, але він продовжував широко посміхатися до мене, його білі зуби забарвлені кров‘ю. І я чула шепіт. Немов він намагався щось мені сказати. Жахливі речі. Неприємну правду, яку краще не знати. Речі, від яких в мене гуло в голові і стискало в грудях.

Тож коли вторгся незнайомий звук, я прокинулася. Голова розколювалася, я насторожила вухо в пітьмі. Знов той самий звук; ледь чутний скрип віконниці, яку хтось повільно відчиняв. Він доходив зі світлиці.

Аматор. Потрібно було взяти з собою трохи жиру, подумала я, і вислизнула з ліжка, ножі в обидвох руках. В кожній кімнаті мого дому є ножі під рукою. Певний час у мене був коханець, якого це бентежило. Він зник. Ножі залишились.

Була майже суцільна темрява. Пітьма мене не непокоїла; я знала внутрішнє розташування свого дому напам‘ять, тож пітьма була швидше союзником, ніж ворогом. Крадучись вузьким коридором, що з‘єднував спальню зі світлицею, я пригнулася, намагаючись, щоб мій силует був якомога менш помітним.

Я застала його, коли він - воно лізло через вікно; темний контур на фоні легкого сяйва освітленої місяцем вулиці. Людиноподібної форми; голова, руки-ноги, все на своїх місцях. Але на силуеті голови видніли ґулі й шипи, а з пальців виростали зловісні зубці, огидна пародія на кастет.

Сам вигляд цієї тварюки викликав у мене бажання вбити її. В моїй душі закипіла ненависть, безпричинна, люта ненависть з домішкою відрази. Я хотіла вбити його. Я мусила вбити його. Я відчула, що мої зуби хижо вищирилися, глибоко в легенях почало зароджуватися гарчання. Я кинула ножа. Цілила в горлянку, але в останню мить воно смикнулося і лезо з мокрим прицмокуванням вдарило йому в плече. Воно зашипіло від болю і здивування і задом вивалилося на вулицю. Я помчала до вікна, готова до нового кидка. Воно було надто швидким. Я зауважила тільки, як мигнув плямистий, сірий обрис, що біг підскоком по провулку. За якусь мить його проковтнула темрява, разом з безпричинною ненавистю, що поглинала мене.

-- Заради кривої палки Керфа, -- видихнула я. І на цьому все. Вся буча, з тієї миті, коли я прокинулася, до кидка ножем, тривала менше, ніж одну хвилину.

Тепер, коли все закінчилося, мене охопив озноб. Я закрила віконницю, пішла в комору і добряче хильнула Фель-Радота, яке не дала вижлуктати Корбіну.

Заради одинадцяти кіл пекла, що це була за тварюка? Я й гадки не мала. Що вона хотіла? Як мене знайшла? Я не знала. Але була впевнена, що це не помилка, не якесь випадкове пограбування. Я не вірю у випадковості. Я вірю в причини і наслідки. Щодо хвилі ненависті, що охопила мене, в мене не було пояснення. Але все це було пов‘язане. Якось.

Єдиною причиною, що приходила мені в голову, була ота клята, золота жаба.

-- -- --

Решту ночі я провела у стані контрольованої паніки, здригаючись від кожного скрипу, кожного звука з вулиці. Ця тварюка не була людиною, а те, що щось могло керувати моїми почуттями, турбувало мене більше, ніж я була готова признати.

Я думала про те, як вона мене вислідила. Не може бути, щоб ця тварюка висіла в мене на хвості, від дому Корбіна до Хольгрена і до моєї власної домівки. Принаймні, не в цій формі. Хтозна, вона могла бути перевертнем. Та все одно, сумніваюся, що за мною слідкували. Це привело на думку слова Корбіна про те, що він втратив пильність, коли пропали інші дванадцять статуеток. Щось відбувалося, щось чого я не розуміла. Мабуть, пов‘язане з магією. Найімовірніше, пов‘язане з магією. Було можливим, що хтось або щось шукав статуетки іншим методом. Хай йому пекло, хтозна, ця тварюка могла просто винюхати статуетку. Хай там що, потрібно припустити, що ця істота, яка швидше за все діє в інтересах Гейруса, може знайти статуетку, де б вона не була. Що значно ускладнювало справи.

Коли крізь віконниці прокрався сірий світанок, я зійшла вниз і оглянула провулок у якому зникла тварюка.

Я знайшла свій ніж посеред провулка. Лезо було вкрите сіро-зеленим слизом і поїджене іржею. Я постукала ним об стіну і загартована сталь зламалася, як крейда.

От лайно. Хороші ножі – задоволення не з дешевих.

-- -- --

Моєю першою зупинкою був посередник Корбіна. Локвуд мав невеличкий магазин сувенірів біля Драконових воріт. Більшість його клієнтів жила в будинках вздовж Променаду, багаті торговці й дрібна аристократія, що могли собі дозволити дорогі дрібнички, які він продавав. Я воліла б притиснути його після того, як огляну віллу еламнерця, але після візиту минулої ночі, я відчувала, що часу в мене обмаль. В повітрі запахло смаленим.

Я увійшла ззаду, через вхід для служби. Боллунд, охоронець Локвуда, сидів у задній кімнаті серед пакувальних ящиків і розкиданої соломи й щось стругав. Коли я зайшла, він підвів погляд, а тоді знов зосередив свою увагу на різьбі. Гадаю, це була фекла, але виглядало, як шматок лайна.

-- Боллунд! Бачу, з тебе далі набагато ліпша баба, ніж з мене. Треба поговорити з твоїм босом.

Боллунд підвів погляд, помацав розтрощений хрящ, який колись був його носом. Перш ніж засісти в задній кімнаті Локвуда, він був бійцем на голі руки.

-- Ти не бацис його. Він бацить тебе.

-- Він хоче бачити мене. Негайно.

Боллунд усміхнувся по-дурному. Він був на дві голови вищим і в три рази ширшим. Я його не вразила і не залякала.

Зі шкіряної торби я витягнула жабу, розгорнула шовковий пакунок.

Масляний блиск золота притягнув його очі-намистинки.

-- В нього п‘ять хвилин. Потім я віднесу це Дарувнеру.

Боллунд стиснув зуби. Він підняв свою тушу з крісла зі спинкою, яке невідомо як витримувало його. Локвуд посередник, а не барига, але Боллунд був не настільки дурним, щоб приймати за свого роботодавця рішення, пов‘язані з грошима. Жаба доволі непогано пасувала до решти речей, якими Локвуд торгував у своєму магазині. Судячи з зовнішнього вигляду -- трохи старша, трохи бридкіша, трохи менш цінна.

-- Стій тут. Ніцого не ціпай.

-- Добре, мадам.

Він кинув на мене ворожий погляд, а тоді зник за дверима.

Звичайно, я не збиралася продавати жабу. Не зараз, і аж ніяк не Локвуду. Я просто хотіла викачати з нього інформацію. Сумнівно, що я чогось від нього доб‘юся; Локвуд вміє тримати рот на замку, саме тому підозрілі типи довіряють йому бути посередником. Але він може проговоритися.

За кілька хвилин з‘явився Локвуд, блідий, як мертвець чепурун в жовтому шовку і вибіленому мереживі. Він провів пальцями з манікюром по рідкому волоссю й облизав губи.

-- Амро, як ми домовлялися? Ти не можеш просто прийти…

-- Я можу робити все, що мені заманеться, коли через чувака, який займається укладенням контрактів, вбивають мого друга.

-- Що ти верзеш?

-- Корбін. Я говорю про Корбіна, Локвуде. Клієнт, з яким ти його звів, відрізав йому кілька важливих пальців, а тоді зарізав на смерть.

Його бліде обличчя набрало ніжно-зеленого відтінку.

-- Я ніколи… це… я не знаю, про що ти говориш.

Отже, Локвуд був посередником в цьому замовлені. Я й раніше здогадувалася про це, та тепер була твердо переконана.

-- Припини. Корбін був моїм другом. Його вбили через це. – Я на мить показала йому жабу. Якщо Гейрус вже знав, що вона в мене, я нічим не ризикувала. А Локвуду потрібно було показати, що я не просто мелю язиком. – Він помер за якусь кляту статуетку, бо його посередник не перевірив докладно клієнта. Це якщо ти взагалі не знав про все з самого початку.

-- Амро, запевняю тебе, я, гм, обачний в справах, наскільки це взагалі можливо. І я, образно кажучи, ніколи не отруїв би власну криницю. Шкода, що Корбін мертвий. Але я до цього не причетний.

-- На кого він працював, Локвуде?

-- Пробач. Я не можу допомогти тобі.

-- Не можеш чи не хочеш?

-- І те і інше.

Було видно, він мені більше нічого не скаже. Нічого. Я підкинула Локвуду ідею, що ще не знаю, хто був клієнтом Корбіна і, будемо сподіватися, направила його курсом на зіткнення з еламнерцем Гейрусом. Грошей Локвуду не бракувало; я була готова побитися об заклад, він витратить скільки потрібно, щоб провчити кого треба і зберегти свою репутацію чесного посередника. Чи з цього вийде щось путнє, я не знала. Але вважала, якщо замутити воду, це відверне увагу від мене. Як кажуть, в мутній воді простіше сховатися. Правда я плавати не вмію.

Стиснувши губи, я втупилася в нього. Він зустрів мої очі незворушним поглядом.

-- Якщо довідаюся, що ти мав з цим щось спільного, -- зашипіла я. – Пошкодуєш.

І вискочила з його задньої кімнати, грюкнувши дверима. Коли я йшла від магазина Локвуда, то рухалася бадьорим кроком. Це була гарна вистава. Може не достатньо добра для театру Кларіон, але достатньо добра. Я була певна, що Локвуд повірив мені.

Наступний візит був не таким приємним.

Розділ 7

Мрія Королеви Мей – це триповерховий будинок з червоної цегли на Дорозі Третьої Стіни, з пофарбованими на червоно віконницями й пишними квітами на кожному підвіконні. Він мав стільки ж спільного з халупами шльондр на Шовковій вулиці, як шовк з свинячим вухом, та все одно був борделем.

Дворецький одягнений в сюртук запропонував взяти мою торбу. Я відмовила і перейшла зі статечного холу з його обшивкою з темного дерева у розкішну, прохолодну світлицю.

Давно я тут не бувала. Вже встигла забути особливі смаки Естри в декоруванні. Кімната була велетенською, але їй вдавалося передати відчуття інтимності. Блідо-жовта мармурова підлога сяяла під кришталевими канделябрами, що світили цілодобово, а стіни були вкриті червоним атласом. Плюшеві дивани і крісла були розташовані навколо кімнати таким чином, щоб створити затишні куточки, які заохочували до розмов і близькості. Куди не кинь оком , скрізь прекрасні скульптури і картини. Вздовж однієї зі стін був розташований бар, пофарбований на темно дуб, а зверху рожевий граніт. В кутку стояв один з нових клавесинів, хоча зараз на ньому ніхто не грав. А в кінці величні, вкриті килимом сходи вели в кімнати нагорі. В загальному ефекті -- стримана показна розкіш.

Тут Корбін проводив доволі багато часу. Він приходив сюди заради жінки, з якою я збиралася побачитися, але також заради атмосфери. Мабуть, вона нагадувала йому красу, серед якої він зростав. Можливо Естра теж. З його слів, вони воювали, як павуки в банці, але він завжди повертався до неї. Це не були безтурботні відносини, але вони були… сталими.

Тільки три дівчини ліниво тинялися по світлиці. Ще навіть не був південь. Чорнобрива, зеленоока красуня встала і плавно рушила до мене. Її бліда шкіра була бездоганною. Її малинові губи були бездоганними. Груди, що випирали з корсета з китового вуса, були розкішними і бездоганними. Я доклала всіх зусиль, щоб не зненавидіти її.

-- Доброго ранку, -- сказала вона. – Вітаємо у Мрії. Бажаєте щось випити?

-- Я до Естри. В мене для неї новини.

-- В цей час мадам переважно снідає. Хто хоче її бачити?

-- Амра Тетіс.

-- І про що йдеться?

-- Про Корбіна. Скажи їй, що йдеться про Корбіна.

В її смарагдових очах щось блимнуло. Досконалі губи легенько сіпнулися, наче хотіли щось сказати або запитати, але стрималися. Цікаво. Вона зробила досконалий реверанс і плавно пішла геть. Я підійшла до бару і в літнього, одягненого в біле бармена попросила еля. Найдешевшого, що в них було. У Мрії все було найвищої якості, дешевого вони не тримали. Але я не горіла бажанням розповідати коханці Корбіна, що він мертвий. Я мусила випити.

Через кілька хвилин Чорнобрива, з нарочито спокійним обличчям, провела мене в розташовані на першому поверсі апартаменти власниці Мрії, Естри Хейг. Той самий смак, з яким була умебльована світлиця Мрії, тільки інтимніший, затишніший, відчувався і в її приватних кімнатах. Скрізь було сонячне світло, м‘які, бліді пастелі, кришталь, світле дерево і зелень. Приємне оточення.

Вона сиділа за столиком в бежевому шовковому халаті, перед нею залишки сніданку. Вона добре збереглася і була ефектною жінкою у свої далеко за сорок років. Ранкове сонячне світло, що лилося через скляне вікно, в однаковій мірі підкреслювало високі вилиці й делікатні зморшки навколо очей, довгий ніс, міцну щелепу і обвислу шкіру на шиї. Я в її віці так добре не виглядатиму. Хай йому пекло, я не виглядала так добре в моєму віці. Навіть без усіх цих шрамів, я не виглядатиму так добре.

Вона підвела свої сірі очі на мене і посміхнулася. Ми були знайомі, поверхово. Не достатньо, щоб називатися подругами. Я прочитала в неї на обличчі, що якщо я прийшла до неї з новинами про Корбіна, вони їй не сподобаються. Вона виглядала, як хтось, хто готується до поганих новин.

-- Амро. Сідай. Ти вже їла?

-- Я не голодна, дякую, -- я сіла. – Як в тебе справи, Естро?

-- Дякую, нормально.

-- Слухай. Мені прикро, що саме я тобі це розповідаю. Корбін мертвий.

Вона ненадовго заціпеніла, її гордовите, немолоде, прекрасне обличчя напружилося і стало нерухомим немов маска. На мить закрила очі.

-- Як. Скажи мені як.

Я розповіла їй. Про замовлення, і про еламнерця. Про жабу.

Вона захотіла побачити її, тож я показала.

-- Ось через що він помер, -- сказала вона і перш ніж повернути, довго її розглядала.

Вона ставила такі запитання, на які ніхто не хоче чути правдиві відповіді. Як він помер. Чи швидко.

Я нічого не прикрашала. Розповіла те, що сказав мені Клюге і що бачила сама. Естра запитала, чи причетний до цього посередник Корбіна, а я відповіла, що сумніваюся. Тоді потік запитань припинився, і вона просто сиділа, склавши руки на колінах, й дивилася в порожнечу. Вона не плакала. Вона не з тих, хто плаче.

-- Є ще дещо. Корбін був якимось аристократом. Здається, чорною вівцею.

-- Я знаю.

-- Тоді ти знаєш, що його сім‘я наробить галасу. Естро, покотяться голови. Вважай на себе, гаразд?

-- В мене є друзі, які вважають своїм обов‘язком захищати мене від будь-яких неприємностей. Але дякую за турботу.

Ми ще трохи посиділи, в незатишній для мене тиші. Думаю, вона навіть не помічала, що я все ще була поряд, поки я не встала, щоб йти.

-- Що ти збираєшся робити? – запитала вона.

-- Я? Змушу еламнерця заплатити.

Її погляд став твердим.

-- Зроби все, щоб він заплатив. Якщо щось потрібно, заходь. Тільки… щоб він заплатив.

Я кивнула.

-- Дай мені трохи часу, перш ніж почнеш шукати, гм, альтернативні варіанти, добре?

Вона невесело посміхнулася.

-- Скільки б часу не було потрібно, Амро. Корбін любив тебе. Довіряв тобі. Бачу, що це почуття взаємне. Затрать скільки потрібно часу, але зроби все правильно. Проте якщо з якоїсь причини не зможеш, дай мені знати. Щоб я могла вжити заходів. Домовились?

-- Ага. Це чесно.

-- Що будеш робити з тією жахливою статуеткою?

-- Ще не знаю. Може переплавлю. Може продам. Може викину в Оз.

Вона кивнула з кам‘яним обличчям.

-- Якщо надумаєш… позбутися її, Амро, я готова нею зайнятися. Принаймні це я можу зробити для тебе.

-- Дякую. Якщо щось, дам тобі знати.

Я пішла до виходу. Естра Хейг далеко не найгірша особа, яку варто мати на своєму боці. Вона мала певні впливи у Люсернісі. Її зв‘язки охоплювали всі суспільні верстви, від жорстоких вбивць до суддів Таємного Суду, аристократів і голів купецьких сімей. Хай йому пекло, хтозна, може вона була на ти з самим лордом Морно.

Я кинула на неї останній погляд. Все та ж немолода красуня, але за час нашої короткої розмови щось в ній згасло. Вона сиділа так само непорушно, але одна доглянута рука побіліла, стискаючи шовкову серветку.

Розділ 8

Залишилося знайти безпечне місце, щоб заховати ідола. Я не збиралася брати його з собою на розвідку вілли Гейруса, і вже точно, хай йому грець, я не збиралася залишати його вдома. Кращого місця, ніж житло Хольгрена я не придумала.

Я зайшла до м‘ясника і купила відходи з кістками для Кістки. Він залишався моїм підопічним, і я не хотіла зловживати шляхетними поривами Хольгрена. Тоді я знайшла екіпаж, що погодився підкинути мене аж до Доньчиного моста, а решту шляху пройшла пішки.

Коли я постукала, пролунав глухий гавкіт Кістки. Цим разом Хольгрен сам відчинив двері, Кістка намагався протиснутися повз його ноги. Хольгрен соромливо посміхався. Мені здалося вони не надто вжилися. Кістка шкірив зуби, пускав слину і товк хвостом об одвірок. Я погладила його по голові. Це було як гладити вкритий хутром камінь.

-- Привіт, Амро. Що там в тебе?

-- Ласощі для тварюки. – Я передала йому пакунок від м‘ясника. – А ще принесла ту штуку, про яку ми вчора розмовляли.

-- Чудово. Проходь, проходь. Сьогодні спекотно, вина хочеш?

-- Не відмовлюся.

Я зайшла і сіла на вкритий пилюкою диван.

-- Сьогодні вранці заходив інспектор Клюге.

-- Як пройшов візит?

-- А, нормально. Він питав про якусь Марфу. Я сказав, це моя сестра, приходила віддати мені пса. Ми трохи побалакали, він запитував про Корбіна. Я йому нічим не зміг допомогти, тож він пішов собі.

Він простягнув мені склянку. Сухе Каріборське. Не з дешевих.

-- Пробач, що привела до тебе інспектора, Хольгрене.

Він відмахнувся.

-- Радий, що ти його привела. Я про пса.

-- То ви з Кісткою подружилися?

-- Я вже встиг забути, як приємно мати компанію. В мене не було пса від… давно не було.

-- Рада, що ви знайшли спільну мову. Хоча вчора вночі він міг стати мені в пригоді.

-- Так?

Я розповіла йому про свого візитера. Він похитав головою.

-- Боюся, я й гадки не маю, що це. Ніколи не чув про щось схоже на твій опис. Гролі – людиноподібні, й вони блідого сірого кольору, але кров у них червона, як в тебе чи мене, і в них немає ніяких наростів на голові чи руках. І вони не підходять до людського житла ближче, ніж на сімдесят кілометрів, якщо тільки не збираються спалити його дотла.

-- Що б це не було, я впевнена, воно полювало за цим. – Я розгорнула жабу і передала йому. – Здається, мій грабіжник якимось чином може відстежувати цю статуетку. Доказів у мене немає. Просто не уявляю іншої причини, чому воно намагалося прокрастися через вікно.

-- Важко сказати. Цілком може бути, що ти маєш рацію. – Хольгрен взяв її, і на його обличчі промайнув дивний вираз. Він поставив статуетку на столик і несвідомим жестом витер руку об сорочку. – Це щось важливіше, ніж здається на перший погляд, Амро. Щось неприємне. Щось небезпечне.

Він поглянув на мене.

-- Ти зауважила щось? Щось надзвичайне?

-- Окрім монстра, що ліз до мене у вікно? Ні. Вона надзвичайно бридка, але це все. Чесно кажучи, не зауважила нічого.

-- Ніяких дивних бажань? Жодна дивна думка не промайнула в твоїй голові? Не стало раптово погано?

-- Ні, нічого подібного. Хіба що…

-- Хіба що?

-- Та нічого особливого. Тільки лихі сни і біль голови останніх пару днів. Уві сні я чую шепіт, і дихання. Думаю, це через спеку.

-- Може так, а може і ні, -- він насупився і на певний час втупився в ідола. – В ньому щось є. Щось старе. Древнє. І нечисте. Виглядає, наче походить з часів після Діаспори, але в мене таке відчуття, що він значно старший.

Хольгрен замовк. Його думки були десь далеко. Він почав бурмотіти щось під носом на якійсь, незнайомій мені мові. Я сиділа мовчки і потягувала вино. Гадаю, одним з привілеїв мага є те, що ти можеш бути яким хочеш дивакуватим, і ніхто не посміє щось сказати. Нарешті він прийшов до тями і глибоко вдихнув. Легенько посміхнувся до мене.

-- Може залишиш її мені? Я б хотів ретельніше дослідити цю таємницю. Вона дуже дивна, майже так, наче… то що, залишиш?

-- Звичайно. Ти мені зробиш послугу. Фактично, ще одну. Тільки стережись. За неї можуть вбити.

Хольгрен неприємно посміхнувся.

-- Повір мені, в мене цілком достатній захист. Кожен, хто зможе пробитися крізь мою охоронну магію, заслуговує всього, що зможе в мене забрати. Дай мені кілька днів, Амро, і я побачу, що я побачу.

Кілька хвилин Кістка облизував мене до смерті, а тоді я пішла.

Хольгрен неуважно махнув на прощання, розмірковуючи про шматок золота на столі, і про древнє зло, яке він, ймовірно, в собі містив.

-- -- --

Знайти орендовану Гейрусом віллу було не так вже й важко. Я найняла екіпаж і сказала, що хочу неспішно покататися. Я запхала в мозолисту руку візника золоту марку і направила його по Джакос-Роуд. Затиснувши в кулак свій тижневий заробіток, він був радий старатися.

Пішки було б набагато краще, але існував більший ризик, що мене зауважать. На Джакос рух невеликий і відносно пильний вартовий зверне увагу на когось, хто пройде повз нього туди і назад.

Вздовж Джакос-Роуд десятки вілл, починаючи з невеличких будиночків на вихідні й любовних гнізд та закінчуючи повноцінними сільськогосподарськими угіддями. Але тільки три були розташовані на кручі. Всі вони були доволі малими й тулилися одна до одної. Круча не надто велика. Вілли побудували там заради красивого краєвиду.

Перша, наскільки я знала, належала Грану Офіру, торговому магнату. Друга виявилася закинутою, судячи з вигляду, доволі давно. Отже, залишалася тільки найпівденніша.

На перший погляд, вона виглядала доволі невинно. Вкриті плющем цегляні стіни десь вдвічі вищі від мене. Ворота з кованого заліза, вкриті химерними завитушками й тупими зубцями. За буйною рослинністю проглядала двоповерхова будівля. Але плющ насправді був вужачкою, напівотруйною лозою з шипами, а якщо уважно придивитися, то можна було помітити, як час від часу красномовно блискає бите скло, вмуроване зверху в стіну. А за вигадливими воротами було видно двох вартових, озброєних мечем і арбалетом.

Я дала екіпажу проїхати ще з кілометр далі, поки ми не під‘їхали до невеличкої, приємної сільської таверни. Випила пива в їхньому саду, спостерігаючи, як золоті бджоли роблять свою справу у вечірньому сонячному світлі. Мої думки знічев'я почали блукати.

Я побачила все, що хотіла і тепер розуміла, що не варто насилу намагатися придумати якийсь план. Незабаром все само стане на свої місця. Злодійство це не тільки професія, а й мистецтво. Розвідка – значна частина цієї професії, цього мистецтва. Охорона вілли, наскільки я бачила, була професійною. Я обходила й гіршу. Але я бачила тільки зовнішній бік.

Я зрозуміла, що збираюся порушити одне з своїх власних правил. Я збиралася полізти у воду, не знаючи броду.

Як правило, планування пограбування займало мені щонайменше тиждень. Я спостерігала за всіма переміщеннями, запланованими чи ні, вивчала обличчя і мову тіла, знайомилася з особливостями розташування кімнат. Дивилася якими дверми користуються, коли й хто. Які вікна відчиняли, а які ніколи. Дивилася, чи вартовий був схильний куняти, пити, чи навіть чухати сраку. Доходила до такого стану, коли інтуїтивно відчувала ритм домівки. Найменша дрібниця може дати вам інформацію, яка дозволить підготувати план. Але на Джакос-Роуд не було де тинятися без діла і спостерігати, а якийсь монстр намагався пролізти опівночі у моє вікно, і я була готова закластися, що єдиним способом зупинити це, було вбити таємничого еламнерця, який знаходився за стінами цієї вілли.

Коли минула десь година, я розбудила кучера, який дрімав у тіні великого дуба, і ми поїхали назад у місто. Коли ми вдруге проїжджали повз віллу, я навіть не глянула в її бік. Обережності ніколи не буває забагато.

Повернувшись в місто, я взяла в найми коня у Алана, майстра з виготовлення карет. В мене не було бажання йти до вілли пішки.

Алан не мав звички здавати коней в оренду, це була одна з причин, чому я взяла коня саме у нього. Іншою було те, що колись я зробила йому добру справу і він почувався моїм боржником. Йому можна було майже довіряти. Він допоможе мені й не виявить зайвої цікавості до того, чим я займаюся.

У нього величезна майстерня на Веретенах, на виїзді з міста по Джакос-Роуд, на нього працює пів десятка теслів. Він чесний, впертий чоловік, який всього добився сам, завдяки своїм умінням і діловій хватці Міри, його жінки.

Я пройшла крізь ворота на його подвір‘я і відразу наткнулася на… якусь штуковину на велетенських колесах. Схожа на велику карету, в якій міг би вміститися велетень.

-- Амра! Як тобі? – вигукнув Алан з другого боку подвір‘я.

-- Шкода коня, який це тягнутиме, -- відповіла я. – Що це до дідька таке?

-- Омнібус. Вміщає сорок пасажирів.

-- Я й гадки не маю, про що ти балакаєш.

Він вдарив мене в плече.

-- Я говорю про великі гроші, жінко. Цей омнібус буде кружляти по Оранжевій Дорозі весь день кожен день. Люди будуть сідати, платити два мідяки і їхати куди треба. Транспорт для робочих мас!

-- Тільки якщо робочі маси працюють неподалік Оранжевої дороги.

Треба признати, що тисячі таки працювали. Це дуже довга і широка дорога.

-- Міра не проти?

Він посміхнувся.

-- Вона не проти гонорару, який я отримаю за його виготовлення тепер, коли він майже закінчений. Щодо моїх інвестицій в цю справу вона більш обережна. Але ти не прийшла сюди говорити про омнібуси. Чи правильно про омнібусів?

-- Знайшов кого питати. І мені дійсно дещо потрібно. Кінь на одну ніч.

Алан вибрав для мене сірого мерина. Судячи з його вигляду, в недалекому майбутньому у коня була зустріч на шкуродерні. Моя довіра до Алана почала зменшуватися.

-- Він зараз здохне, -- сказала я йому.

Алан подряпав своє поважне пузо.

-- Крам – слухняний. А ти сидиш на коні так, наче тобі вставили палицю в одне місце, Амро.

Я сердито глянула на нього, проте він мав рацію. Я вмію сидіти в сідлі. Ледь-ледь. Я росла в бідній сім‘ї в місті, збудованому на схилі гори. В мене не було можливості навчитися. Белларіус не славився мистецтвом верхової їзди.

Алан пообіцяв, що через годину після заходу сонця кінь буде осідланий і готовий, і я кинула йому срібну марку. А тоді пішла додому готувати спорядження.

По дорозі трапилася дивна річ. Якийсь хлопчисько -- я кажу хлопчисько, але йому було років під двадцять – спостерігав за мною.

Він стояв у тіні колони, що підтримує акведук на Смоляній вулиці, на самому краю Веретен, і в нього були найбільші, найдобріші очі, які я коли-небудь бачила у своєму житті. Його голова була поголена, а одягнений він був у простий балахон чернця рудого кольору. Він дивився на мене і легенько посміхався. Я кинула на нього сердитий погляд і його посмішка стала ширшою.

Він не намагався підійти до мене. Я не могла додуматися в чому справа, тож дала собі спокій.

В Люсернісі купа всяких типів. Я продовжила шлях, але відчувала на собі його погляд, поки не завернула за ріг.

Розділ 9

Я заховала Крама у дубовому гаю десь за півтора кілометра від вілли, прив’язавши вуздечку до гілки. Не знаю навіщо я непокоїлася. Крам був з тих коней, яких зовсім не цікавили мандри. В нього був вигляд каторжника, який втратив будь-яку надію втекти, і який просто чекав на смерть.

Взагалі-то я не збиралася проникати сьогодні на віллу Гейруса; я планувала всього лиш добре придивитися до розташування маєтку, і поглянути, які засоби безпеки він використовує. Я мала намір зробити це з відносної безпеки покинутої вілли по сусідству. Принаймні, такий в мене був план.

Ніч була темною, але не такою темною, як мені б хотілося. Тут, на околиці міста, штучного світла майже не було. Ніякого вуличного освітлення, жодних ліхтарів чи свічок у вікнах з обох боків вулиці. Тільки зорі й місяць. Але місяць був майже повним і кидав яскраве срібне світло з безхмарного неба. В мене чудове нічне бачення; і цю перевагу буде зведено нанівець.

Наступних пів години я провела крадучись порослою бур‘яном канавою, що пролягала вздовж Джакос-Роуд, рухаючись в напрямку вілли так тихо і швидко, як тільки могла. На щастя, вона була суха, як кістка, але час від часу я полошила якісь створіння. Опосума, змію. Ще пару інших істот, яких я добре не розгледіла. Я жителька міста, провела в ньому майже все своє життя. Тому не довіряю природі. Це була неприємна, нервова подорож.

Я була одягнена в темне, темно-сіру бавовняну блузку і штани, і пару чорних черевиків на тонкій підошві. В кишені в мене була чорна, шовкова маска, на випадок, якщо доведеться заховати обличчя. Інакше вона мене б відволікала. Будь-яка частина одягу, яку ти не носиш щодня, може відволікти, а в моїй професії, втрата концентрації може стати фатальною.

На спині в мене був ранець під зав‘язку набитий інструментами і професійним знаряддям, все акуратно складене, щоб не рухалося і не шуміло. Його було набагато більше ніж я зазвичай беру на діло, але я планувала перетворити закинуту віллу, по сусідству з Гейрусовою, в свою базу, щоб щоразу не тягати все необхідне.

Мої ножі були змащені сажею, щоб випадково не блимнути у невідповідний момент. Я підготувалася найкраще, як тільки могла.

Покинутій віллі було далеко до Гейрусової. В неї була стіна, але низька, зроблена з дерева і стара, в деяких місцях вона сильно покосилася. Вона була швидше декоративною, навіть коли була новою. Тепер жимолость, мальви та повзуча лоза поступово руйнували її. Коли я нарешті дісталася до стіни, то поповзла вздовж неї з протилежного від Гейруса боку, поки не знайшла пролом настільки широкий, що можна було пролізти. Я пролізла, затягнула за собою ранець. Вже на подвір‘ї я присіла і сто ударів серця вслуховувалася в ніч. Нічого, крім періодичних криків нічної чайки, і шелесту вітру в буйних хащах, які колись були невеличким доглянутим садом. Я спостерігала за темним будинком з облізлою фарбою, шукаючи якихось ознак руху. Нічого. У яскравому місячному світлі вілла виглядала мертвою.

І саме тоді, коли я вирішила, що вона дійсно покинута, я почула, як зліва від мене під чиїмись ногами хрустить гравієва доріжка. Я завмерла з ножем у руці. Я нічого не бачила, листя було надто густим. Я слухала, як хтось пройшов зліва майже до моєї схованки, тоді почула, що кроки віддаляються.

Якби я мусила вгадувати, то це був вартовий, що робив обхід подвір‘я. Але мені не треба було вгадувати. Я мала цілу ніч. Я полізла вперед, повільно і тихо крізь густі кущі, поки переді мною не відкрився чіткий вид на віллу. Це була двоповерхова будівля. Судячи з розташування, вона мала внутрішній двір. Назовні було мало вікон, всі вони надто малі, щоб пролізти. Все буде сфокусоване всередину, на внутрішній двір, напевно вкритий плиткою, з фонтаном посередині. Коридори на обох поверхах будуть проходити вздовж зовнішніх стін. Питання полягало в тому, чи будівельник порушив традиційне розташування вілли, щоб охопити вид моря з кручі? З місця, де я знаходилася, не було видно, але я вважала, що це можливо.

Якщо хтось патрулював тут подвір‘я, то це безумовно були люди Гейруса. Той, хто завідував його безпекою не був ідіотом. Коли хтось спробує пробратися на віллу еламнерця, він майже обов‘язково скористається покинутим будинком по сусідству. Гран Офір, північний сусід покинутої вілли, не став би забивати собі голову такими мірами безпеки. На його віллі жила коханка, яка зараз була у від‘їзді. Яких тільки цікавих та пікантних новин не почуєш, сидячи “У Тамбора”.

Потрібно було приймати рішення. Я планувала організувати базу в покинутому будинку і спостерігати за подвір‘ям еламнерця з даху. Вичислити скільки охоронців і як вони змінюються. Чи в них були пси. Побачити, що можна побачити всередині вілли з безпечної відстані. Цей патруль ускладнював справу. Я все обміркувала і вирішила, що ризики не переважують ймовірної вигоди.

Я сиділа в темряві, цілковито нерухомо. Два нічних метелики, що пурхали навколо моєї голови, сіли мені на руку. Почали паруватися. Я не звертала на них уваги, хоча вони були завбільшки з мою долоню. Втрата концентрації може бути фатальною. Десь за пів години вартовий зробив ще один обхід. Він був озброєний коротким мечем і арбалетом. Меч був у піхвах, приклад арбалета впирався у згин руки. Вартовий поводився доволі професійно. Він розглядався довкола і не розмовляв сам з собою, не наспівував, не насвистував. Він був одягнений в камзол і просторі, майже мішкуваті штани, запхані в низькі чоботи. На ньому не було кольчуги, принаймні в цьому я впевнена. З такої відстані було важко сказати, чи його камзол був з підкладкою, чи мав нашиті залізні пластини. Обидва варіанти були широко розповсюдженими.

Коли він вирушив геть від мене і в напрямку вілли Гейруса, я швидко і тихенько сковзнула наліво, до кручі. Там був мій найкращий шанс пробратися в напівзруйнований будинок.

Коли я дісталася за віллу, мене чекали гарні новини і погані новини. Гарні новини полягали в тому, що задньої стіни практично не було, щоб забезпечити вид на море вона складалася з ряду величезних вікон з поламаними віконницями. Більшість з цих віконниць були недбало поскладані на землі десь за п‘ять метрів від стіни. Тепер це був ряд відкритих, зяючих отворів. Погані новини полягали в тому, що крім цієї низької, широкої купи віконниць між будинком і кручею не було абсолютно жодної криївки. А всередині будинку знаходилися ще два вартових.

Я повільно відсунулася назад, в глибоку тінь велетенського дерева і почекала ще трохи. Вслухалася в глухий шум хвиль, що билися об скелю в десяти метрах піді мною. Нарешті з-за далекого рогу вийшов патрульнийй і обмінявся кількома словами зі своїми двома товаришами. Через шум прибою я не чула, про що вони розмовляли.

Здається один щось буркнув і вирушив у обхід, з арбалетом перекинутим через плече.

Я вирішила, що не варто ризикувати, намагаючись пробратися в закинуту віллу. Якщо залізу, потім доведеться вибиратися. Я знов опинилася на перепутті. Піти додому, придумати якийсь інший підхід. Або рушити вперед, на віллу Гейруса, практично наосліп. Я не обманювала себе. Якщо я піду сьогодні на віллу Гейруса, то для того, щоб вбити його. Я могла дати собі спокій, якщо захочу. Корбін не просив помститися за його смерть. Він тільки попросив доглянути за псом.

Я пригадала слова Клюге. Спочатку вони відрізали йому пальці, тоді відпустили. Потім вбили, просто заради забави.

Сьогодні гарна ніч, бо краще раніше, ніж пізніше.

Я пішла на безпечній відстані за патрульним назад до точки входу, тоді обережно рушила в бік вілли еламнерця, крізь густі зарості, що виросли в саду перед будинком. Підійшла до напівзруйнованої стіни і виглянула. Поміж стінами було близько десяти метрів відкритої землі, яка проходила до самої кручі. Тут хтось підстригав рослини, ніщо не росло вище щиколотки. Я не бачила нікого на протилежній стіні, але була готова поспорити на золото, що звідти хтось спостерігає за відкритим простором. В бічній стіні вілли еламнерця я побачила невеличкі дерев‘яні двері, а десь за три метри від моєї позиції, в дерев‘яній стіні покинутої вілли був пролом. Без сумніву, саме тут вартові проходили туди-сюди. Без сумніву, патрульний дає знак “все добре” кожного разу, коли тут проходить. Гаразд, пора трохи ризикнути.

Я обережно, тихенько пройшла вздовж напівзруйнованої, вкритої лозою стіни, що пролягала паралельно до вілли еламнерця, назад до кручі. Коли я дійшла до рогу старого будинку, то перестрибнула через низьку стіну, щоб вона була між мною і вартовими розташованими в покинутій віллі. Тоді я проповзла в тіні стіни решту шляху до кручі. Там зупинилася, витягнула зі свого ранця мішечок зі смолою, змастила руки й знов заховала його. Кілька разів глибоко вдихнула. Тоді, прошептавши коротку молитву до Восто, бога дурнів і п‘яничок, я почала злізати вниз по кручі.

Я опустилася достатньо, щоб бути невидимою для всіх, хто не стояв прямо на краю кручі. Круча була гранітною і надавала міцну опору для рук і ніг. Але ранець переміщав мій центр рівноваги надто далеко над водою, а скеля була слизькою. Я намагалася не дивитися вниз. Якщо впаду, мені гаплик. Саме падіння, швидше за все, не вб‘є мене, якщо я тільки не впаду на одну з зубчастих скель внизу. Але у воді були істоти, які докінчать справу. Фекли. Сірі урду. Не дарма море називається Драконовим. А ще я не вмію плавати.

Повільно, обережно, не звертаючи увагу на піт, що заливав мені очі, я дряпалася вбік по кручі. Я підтримую себе в чудовій спортивній формі; доводиться. Але через п‘ять хвилин в мене тремтіли стегна, а м‘язи пліч палали від зусилля. Прибій бив і гарчав, голодний шлунок, що очікував, коли ласий шматок впаде на зуби скель внизу.

Коли мені здалося, що я пробралася достатньо далеко, то повільно, обережно підлізла вверх і виглянула. Я пролізла десь метр за ріг будинку. Тут, на щастя, не доведеться мати справу з вкритим шипами, отруйним собачим зубом. Між кручею і стіною було пів метра скелястої землі, вкритої глибокою тінню. Кращого годі й сподіватися. Я видряпалася вгору і лежала на животі, важко дихаючи. Я була впевнена, що підтримувала себе в чудовій фізичній формі, але очевидно, що я пила забагато вина і мало тренувала. Віддихавшись, я обережно виплуталася з ременів ранця і витягнула все, що мені знадобиться. Насправді, не так вже й багато. Невеличка кішка з шовковою мотузкою. Відмички. Пляшечка з олією. Мішечок зі смолою. Пара міцних рукавиць, щоб забезпечитися від скла на стіні. Зброя вже була захована на мені, більше, ніж може стати в пригоді за одну ніч.

Деякі злодії воліють носити з собою багато складних інструментів. Я волію подорожувати порожняком, якщо тільки не знаю, що мене ніхто не потурбує, або якщо не потрібно принести щось для конкретного завдання. Це була розвідка, і можливо вбивство, а не крадіжка. Я вб‘ю еламнерця, якщо зможу, але я не розраховувала, що мені так пощастить. Поки не проберуся в середину, важко сказати, які в мене шанси. Я натягнула маску на обличчя і взяла в руки кішку.

Найнебезпечніша частина роботи з кішкою це шум. В глуху ніч сталь по каменю видає характерний звук. Ось чому я загортаю свою в бавовняну тканину. Якщо кинути її добре, то зубці зачепляться через тканину, якщо ні, то не доведеться переживати, що сталь заскрегоче по каменю, коли ти потягнеш кішку назад, щоб кинути ще раз. Правда зараз, коли внизу шумів прибій, мене це не надто турбувало. Навіть кажан навряд чи почув би щось.

Я притулилася спиною до стіни, і з мотком шовкової мотузки в руці, високо підкинула тризубу кішку. Вона перелетіла через стіну, і я почала намотувати мотузку. Кішка зачепилася, і я потягнула сильніше, нарешті навалилася всією вагою. Кішка втрималася. Пощастило з першого кидка. Я трохи переживала, що скло може прорізати мотузку. Та на це не було ради.

Рукавиці були такі грубі, що мішали мені, але я досить швидко вилізла по мотузці нагору, і оглянувши пітьму в пошуках якогось руху, обережно і тихенько очистила широку ділянку стіни від скляних уламків. Тоді я лягла животом на стіну, повернула кішку в інший бік і спустила мотузку на подвір‘я вілли.

Існував шанс, що хтось зауважить мотузку, але існував ще більший шанс, що коли я виходитиму, мені доведеться поспішати, а кидати заново кішку, поки люди будуть намагатися вбити мене, мені не хотілося. Ти прораховуєш шанси, а тоді пробуєш своє щастя. Я встала на стіні, зісковзнула вниз, якусь мить повисіла на кінчиках пальців, а тоді тихенько зіскочила в тінь біля стіни. Так тихо, як тільки могла, я наблизилася до темного, закритого віконницею вікна.

Ножем я відсунула засув на віконниці, а тоді кінчиком ножа легенько штрикнула далі. Ніякого скла, ніяких вікон з пергаменту. Тільки зламана віконна рама, що починалася на рівні пояса.

Я прислухалася, заглянула в щілину у віконниці. З іншого боку темрява і тиша, спокій притаманний порожній кімнаті без жодних ознак життя. Я вирішила ризикнути і прокрастися в кімнату. Коли я ледь відчинила віконницю, достатньо, щоб протиснутися, то кімнату все одно залило місячне світло. Я завмерла.

Я майже не помилилася на рахунок кімнати. В ній не було жодних ознак життя, але вона була не зовсім порожньою.

На підлозі лежав труп якогось чоловіка з кинджалом в серці. Судячи з шовкового халата, темної шкіри й намащеного оливою, кучерявого волосся, це був еламнерець. Хтось крейдою намалював на паркеті навколо нього захисне коло. Крові не було. Проте на обличчі трупа застигла божевільна посмішка. В кімнаті відчувалася неприємна атмосфера… ворожості. Наче саме повітря всередині бажало мені зла. Злі, злі чари, які, мабуть не варто випробовувати.

Ще один нічний метелик пролетів повз моє плече у кімнату і відразу впав на підлогу, мертвий.

От, лайно.

Тоді щось вдарило мене, раз, другий, з диявольською швидкістю. Я відчула в плечі спалах нестерпного болю та жорстокий удар в голову, і провалилася в чорне провалля непритомності, я знов відчула, як жовч безпричинної ненависті закипає в мене в горлянці.

Розділ 10

Не знаю, скільки часу була у відключці. Не довго. Місяць не зрушив зі свого місця в небі. Я сіла, приголомшена, мене бив озноб. Плече палало. Я була здивована, що досі жива. Що мене вдарило?

Істота, яка намагалася прокрастися в мій дім. Цю раптову, божевільну, всепоглинаючу ненависть так просто не забудеш, не переплутаєш.

Цікаво, чому вона не вбила мене. Якби в мене був шанс, я б точно її вбила. З цим почуттям, яке вона в мене викликала, коли була поруч, я б проповзла крізь вогонь, щоб перерізати їй горлянку.

Я знизала плечима. Зараз не час філософствувати. Я оглянула себе і виявила ґулю на голові й скривавлене плече.

І зник мій кинджал. Я обшукала все навколо себе у темряві під вікном, думала, що випустила з рук. Кинджала не було. Я знизала плечима і зітхнула. Ще один ніж втрачений через цю істоту.

-- Гаразд, -- видихнула я. – На одну ніч досить, Амро.

Я закрила віконницю і рушила назад до стіни.

Вилізти на стіну була справжня мука. Я викинула ранець в море. В ньому не було нічого незамінного, а я не збиралася намагатися пролізти з ним по кручі. Трохи повагавшись, я викинула просякнуту потом маску слідом за ранцем. Тепер, якщо хтось побачить моє обличчя, мені й так гаплик.

Навіть без зайвої ваги, цих п‘ять метрів по кручі були б мукою. В мене були поважні сумніви, що я зможу повернутися тим самим шляхом, яким прийшла. Якщо спробую, то опинюся в Драконовому морі, а запах свіжої крові подбає, щоб я довго не мучилася. Тож я притиснулася до землі й поповзла по краю кручі, кожної миті очікуючи, що болт арбалета знайде мою спину. Я знала, куди вона потрапить. Прямо поміж лопаток. Цятка величиною в золоту марку палала і свербіла в очікуванні на болт, що прошиє її наскрізь.

Коли я нарешті дісталася до невеличкої тіні, яку кидала дерев‘яна стіна іншої вілли, то блюнула, так тихо, як тільки могла. Нерви. Гіркий смак жовчі знов заповнив мені рот, і я тихо сплюнула. Принаймні я дихала.

Перехід через зарослий сад був платою за всі мої гріхи.

Я й гадки не мала, що в мене їх стільки. Я пересувалася повільно, все в мені хотіло опинитися десь в безпечному місці, перестати рухатися, зупинити хвилю болю в плечі й голові. Якоїсь миті я почала нестримно тремтіти і була змушена лежати без руху, поки тремтіння не вщухло, молячись, щоб тріск в кущах не привабив патрульного.

Врешті-решт я дісталася до канави. Десь на півдорозі до гаю, де я заховала Крама, я знов відключилася. Мабуть, я пролежала там доволі довго, бо коли отямилася, то мій одяг був мокрий від роси. Я поглянула на небо. Кілька годин до світанку. Потрібно поспішати. Я зібралася з силами і дійшла до гаю, де мене чекав кінь. Він поглянув на мене вологими очима, які здавалося казали, що все життя страждання.

-- Пішов у сраку, -- прошептала я, відв‘язала його і залізла в сідло.

Поїздка назад принесла нові страждання. Кожен крок гупав і віддавав гострим болем в плечі й голові.

До того часу коли я під‘їхала до дому Алана, на обрії непомітно з‘явилися сірі пальці світанку. Я напівзвалилася з коня і почала гупати у ворота майстерні поряд з його домом. Невдовзі я почула, як підіймається засув, а потім Овін, син Алана, висунув голову. Він дивився на мене, роззявивши рота.

-- Що, раніше крові ніколи не бачив?

-- Ні. Тобто так, але не стільки. На комусь живому, то ні.

-- Впустиш мене?

Він відчинив ворота і я завела Крама на подвір‘я. Овін перебільшував, але моїй сорочці прийшли габелі. Якщо я піду така додому, то в дедалі більшому ранковому вуличному русі на мене звернуть увагу. Ненавиджу, коли на мене звертають увагу.

-- Овіне, мені потрібно передягнутися. У вас є щось, що мені підійде?

У Алана вся сім‘я -- велетні. А я ні.

-- Ну, запитаю в мами. Тільки спочатку відведу Крама до стайні. Може присядь?

-- Я можу не встати.

Він поставив коня у вузьку стайню збоку подвір‘я, а тоді повів мене до дверей кухні. Я відчула запах смаженого бекону. І зрозуміла, що голодна, як вовк.

Міра, дружина Алана, здоровенна жінка. У неї вродливе обличчя, яке здається майже недоречним на такому масивному тілі. Великі очі, досконалі брови, повні губи. Блискуче каштанове волосся. Вона кинула на мене один погляд і зняла сковороду з вогню.

-- Заради Ісін, що з тобою трапилося?

Я знизала плечима, що не було чудовою ідеєю.

-- Сідай. Здається, твоє плече порване на клапті. А сморід! Цей одяг доведеться спалити. Знімай сорочку.

Звичайно я наїжачуюся на когось, хто намагається мною командувати. Але не з Мірою. Це як намагатися зупинити дощ. Міра – це Міра, непоборна сила.

На столі з‘явилося п‘ять ножів. Міра промовчала. Було важко самій зняти блузку і нижню сорочку. Запекла кров приклеїла їх до рани, а мої змучені м‘язи в знак протесту заверещали від болю, коли я підняла руки над головою. Коли я спробувала їх підняти. Міра допомогла, весь час цокаючи язиком і щось бурмочучи. Вона поглянула на сина, який досі стояв біля кухонних дверей.

-- Овіне, в тебе що роботи нема? Тут тобі точно робити нічого.

Він заморгав і зашарівся.

-- А. Так.

І зник, весь червоний, як рак. Хоча він тільки на кілька років молодший від мене, Овін досі поводиться як хлопчисько.

Приблизно через хвилину я почула на сходах важкі кроки Алана, і прикрила груди рукою. В мене не було ні настрою, ні бажання, щоб після сина на мене витріщився ще й батько.

-- Забудь свою соромливість, Амро. Ти надто худа для мене. Я люблю жінок в тілі. Кров з молоком, а не криваві відбивні.

Я глянула на нього вовком, та він здавалося не зауважив.

-- Заради Великого Горма, оце тебе хтось погаратав. У тебе синці поверх синців. Це сліди пазурів?

-- Ні, прищик.

Міра поглянула на чоловіка.

-- Зроби щось корисне, постав кип‘ятити воду. Тоді принесеш настойку, яку дав нам твій кузен, для заразних ран, і оту свою кінську мазь, про яку ти постійно балакаєш. Потім давай сюди одну зі старих сорочок Овіна, вони у шафі нагорі біля сходів. А тоді займися клієнтами.

-- Добре. А сніданок? – Він кинув погляд на недосмажений бекон.

-- Пожуй свою бороду, старий.

Поки Міра очищала мою рану, Алан зробив, як йому сказали, а тоді вайлувато пішов до ранкової роботи. Біля дверей зупинився і кинув останній погляд у мій бік.

-- Думаєш, лихо прийде твоїм слідом?

-- Не думаю, але всяке може бути.

Він кивнув і зняв зі стіни вузлуватий дрючок, що висів на гачку поряд зі шкіряним батогом. Запхав його собі за широкий пояс і вийшов надвір.

Після того, як кров було змито і рану очищено, Міра щедро налила якоїсь мутної настойки в кожну борозну на моєму плечі. Боги, як воно пекло. Коли я поскаржилася, вона сказала:

-- Поговоримо про біль після того, як народиш дитину. Чесно кажучи, Амро Тетіс, ти нагадуєш мені чоловіка, який ниє через маленьку незручність.

Гадаю, милосердя Міри мало свої межі. Але її руки спритно і лагідно розтирали мазь. Вона теж пекла, але якимось дивним холодом і не дуже боляче.

Вона допомогла мені натягнути стару, залатану сорочку Овіна. Я в ній потонула. Тоді Міра зажадала мої штани.

-- Немає потреби, Міро. Ніхто не зауважить заплямовані штани. Сорочки достатньо. Піду, не буду тобі більше морочити голову.

Я спробувала встати, та м‘ясиста рука штовхнула мене на місце.

-- Ти підеш у кімнату Овіна, і більше нікуди. А тепер знімай свої закривавлені штани, Амро.

-- Чим довше я тут залишатимусь, тим більші шанси, що я поставлю під загрозу тебе і твою сім‘ю.

-- А ти зовсім не ризикувала, коли витягнула Алана з того кубла, де йому підсипали щось в ель, пограбували й збиралися перерізати горлянку. Майже чотири роки я чекала, щоб заплатити цей борг. Знімай штани, або попереджаю, я сама їх зніму.

-- Міро, моя мама померла двадцять років тому!

-- Хай Ісін любить її душу. Але принаймні вона не бачить, як ти робиш з себе дурепу.

Ще один ніж приєднався до п‘яти на столі. Вона цокнула язиком, але промовчала. Виявилося, що мені була потрібна її допомога, щоб стягнути черевики. Я не могла так сильно нахилитися.

-- -- --

Я спала, як вбита. Весь день і далеко за північ. Прокинулася я тільки тому, що була дуже голодна. Якусь мить я була дезорієнтована, оточена речами Овіна, в Овіновому ліжку. Я потягнулася по ніж, якого не виявилося на його звичному місці. В місячному світлі кімната виглядала вбого. На кілку висів годинник. На хиткій підставці знаходилися дзбан і миска, бритва і шкіряний ремінь. Міцно збита шафа для одягу. Біля вікна низький стіл з вирізьбленими фігурками. Я взяла одну і оглянула в світлі місяця. Це був кінь. Прекрасний. Не думаю, що Овін купив його. Мабуть, сам вирізьбив. Якщо так, то в нього було око майстра. Він вирізьбив його так, що текстура дерева пливла і підкреслювала гриву, потужні задні ноги. Я взяла іншу, боривітра, що сидів на гілці. Такий же чарівний. Овіну вдалося досконало передати в його очах королівську, хижу загрозу. Цікаво, чи він знає, що марнує рідкісний талант, займаючись виготовленням і ремонтом возів? Чи йому все одно? Я б поміняла ту кляту золоту жабу на одну з його статуеток не задумуючись.

Сходи стали для мене справжнім викликом. Я трималася однією рукою за стіну, а іншою за ребра. З кухні доходили звуки сміху і добродушної суперечки, але коли я спустилася, вони замовкли.

Овін старанно намагався не дивитися на мої голі ноги. Алан відкинувся на кріслі, в його очах ще залишалися рештки веселощів. Міра глянула на мене і сказала:

-- Добре, що ти встала. Невдовзі я сама збиралася розбудити тебе, щоб ти щось поїла.

І зайнялася приготуванням їжі. Я не сперечалася.

Міра вміє готувати. Звичайно, я б з‘їла шкіряні чоботи, якби мені їх зараз дали.

Я сіла і перед мною з‘явилася тарілка. Якщо хтось мав намір поспілкуватися зі мною, їх чекало гірке розчарування. Боби, півень, чорний хліб, якісь варені коренеплоди з розкішною грибною підливкою. Я змела все. Підвела погляд. Міра посміхалася, Овін витріщився, роззявивши рота, а Алан просто хитав головою.

-- Що? Ніколи не бачили, як хтось їсть?

-- Це ти називаєш їдою? – запитав Алан. – Повір мені, ніхто не збирався нічого забирати від тебе. Ти хоч відчула якийсь смак?

-- Відстань від неї, -- сказала Міра. – Вона по-своєму зробила кухарю комплімент.

Алан фиркнув, але дав мені спокій. Змінив тему.

-- В місті хтось про тебе розпитував.

Я завмерла з ложкою на півдорозі до рота.

-- Агресивний?

-- Ні.

-- Молодий хлопчисько? Лисий? Балахон чернця?

Він засміявся.

-- Зовсім ні. Але з ким ти тільки не водишся, га?

Я загарчала.

-- Говори вже.

-- Молода жінка. Гарненька. Дуже, дуже гарненька.

-- Шльондра, -- втрутилася Міра.

-- Гарненька шльондра. Хто б міг подумати.

-- Чорне волосся. Зелені очі. Якісний одяг.

-- Я не знаю ніяких… -- Заждіть. Дівчина з Мрії. Дівчина Естри. – Чого вона хоче?

Естра знала, як мене знайти, якщо виникне така потреба. Чому ця дівчина блукала по місту, розпитуючи про мене?

Алан знизав плечима.

-- Каже, що в магазині Локвуда на тебе чекає пакунок.

-- Я гадки не маю про що йдеться, і зараз не маю часу на, гм, шльондр, -- сказала я, дивлячись на Міру, яка закотила очі.

Овін зібрав тарілки і тоді Міра прогнала обох чоловіків з кухні, щоб перевірити мої рани. Змінила перев‘язку на плечі, ще раз змастила тією клятою настойкою, потім розтерла мазь. Насупившись, зняла з полички пакунок. Всередині були мої ножі, пара штанів, які вона вшила для мене, мій старий пояс, полотно для перев‘язки, ще одна пляшка настойки для катування і банка кінської мазі. Біля дверей стояли мої почищені черевики. Міра допомогла мені одягнутися, і дивилася осудливим поглядом, як я ховаю різноманітні ножі в різноманітні місця. Вона стала першою особою, яка коли-небудь бачила цей своєрідний ритуал.

Міра стояла переді мною, руки в пишні боки, і сердито дивилася.

-- Я зробила все, що могла. Змусила тебе відпочити й поїсти – ну, може поїсти не змушувала – і доглянула твої рани. Знаю, що довше мені тебе не затримати. Ти як клята кішка, Амро. Якби я прихистила тебе від дощу, ти б нявкала, щоб тебе відпустили.

-- Міро…

-- Тихо, я ще не закінчила. Ти мені подобаєшся, Амро, і я твій боржник за життя чоловіка. Ти порядна і добра, хоча й сувора. Я не схвалюю те, чим ти займаєшся і те, як ти живеш. Алан найбільший впертюх, якого я тільки знала, може, за винятком мого батька, але навіть він як правило не шукає клопотів. Ти закінчиш мертвою в провулку, Амро Тетіс, або повішеною на площі Харада. Але так не мусить бути. Під цим дахом завжди знайдеться місце для тебе, коли тільки захочеш. Проте ти повинна захотіти. Тепер йди.

Я на мить обійняла дорідну жінку і пішла. Може десять, дванадцять років тому я б прийняла її пропозицію. Коли зрізала гаманці й крала хліб, щоб вижити. Тепер? Вже було пізно задумуватися про іншу професію, жити якимось іншим життям. Що мені було робити? Вийти заміж за Овіна, ростити дітей, займатися кухнею, пранням і фінансами?

Ні, Міро. Дякую, але ні. Ти запропонувала добре, безпечне, чесне життя.

Але таке життя не для мене. Вже ні. Вже дуже, дуже давно. Але вислизаючи з майстерні Алана в ніч, я пригадала сміх і веселу сварку, що лунали з-за стола в кухні, коли я спускалася по сходах. І зрозуміла, що в моєму житті була пустка, місце, яке повинна заповняти сім‘я. Як вибитий зуб. Або відрізана кінцівка.

Розділ 11

Кілька наступних днів я одужувала. Я навіть близько не підходила до дому, чи своїх звичних місць. Натомість я зашилася в одній зі своїх криївок, мансарді на третьому поверсі у Відпочинку Маркджі, розташованому далеко за річкою, навіть не в самому Люсернісі. Це було невеличке, сонне поселення рибалок і караванників, що притулилося на північному березі Затоки. Люди не лізли в чужі справи, й звикли до приїздів і від‘їздів у незвичний час. І майже весь день з океану дув легкий вітерець.

Перший день був доволі приємним. Я була така розбита, що мені не хотілося рухатися. Під кінець другого мені все до краю обридло. Тож я пішла в поблизький паб, випити й посидіти на самоті, серед людей. Був приємний вечір, сонячне світло сяяло крізь вікна зі справжнього скла на навколишні стіни з темного полірованого дерева і столики пофарбовані в червоний і зелений колір. Я бувала тут раз чи два раніше. Серед небагатьох відвідувачів в основному були літні чоловіки, які розповідали потішні небилиці про рибу і жінок.