Замах на міражі

Розділ четвертий

Професор-сходознавець Ю. Я. Перепьолкін, який відкрив таємницю древньоєгипетської золотої труни (у ній лежала суперниця Нефертіті), писав потім: «За необхідністю розслідування проводяться способами, описаними у так званих детективних романах, з тією особливістю, що предмет розслідування знаходиться від нас на віддалі більшій, ніж тридцять три століття».

Отож і я, щоб викрити святого апостола Павла, також намагаюся стати Шерлоком Холмсом.

Розглянемо версію, котра сама напрошується: Павло співчуває гнаним і пригнобленим, та пасує перед могутністю можновладців — «нехай кожна людина кориться…»

Однак скупі свідчення не на користь цієї версії.

У Дамаску правитель царя Арети хотів схопити його. Учні спустили Павла у кошику на вірьовці з міської стіни.

В Антіохії юрба розлючених євреїв напала на Павла і його супутника Варнаву, виволокла їх за місто, закидала камінням. Вважаючи мертвими, їх залишили серед поля і розійшлися. До ранку вони опритомніли.

«Від євреїв п’ять разів я прийняв був по сорок ударів без одного…», — невесело згадує він.

Помимо цього його ще тричі били кийками.

Не раз заковували у ланцюги.

Тричі він зазнавав корабельної аварії — «ніч і день я пробув V глибочині морській».

«…у мандрівках я часто бував, бував у небезпеках на річках, у небезпеках розбійничих, у небезпеках свого народу, у небезпеках поган, у небезпеках по містах, у небезпеках на пустині… у небезпеках між братами, фальшивими, у виснажуванні та в праці, часто в недосипанні, у голоді і спразі, часто в пості, у холоді та в наготі».

Навіть окремі свідчення про життя Павла доводять: він був фанатично непоступливою, безкомпромісною людиною. Ні, не пристосуванець, і наполегливості і сміливості йому не позичати.

Неможливо пояснити його поводження і належністю до касти. Син шатрового майстра, очевидно не бідного, якщо його дід був настільки помітним у процвітаючому Тарсі, що зумів купити собі і своїм нащадкам римське громадянство. Але ж Павло ще юнаком пішов з дому, жив «у голоді і спразі… холоді та в наготі», його оточення — друзі й учні — не з привілейованих верств, і в ніякому разі не вельможі.

Нужденний, гнаний, ніколи не відзначався улесливою покірністю — войовничо запальний, позбавлений будь-якої виверткості, усім його посланням властива напориста прямолінійність, він з тих, хто що думає те й каже. Отже, він був щиро переконаний, коли наполегливо повторював: «Раби, слухайтеся панів своїх». І лише кілька разів у нього соромливо проривається: «А пани, чиніть їм те саме, занехайте погрози, знайте, що для вас і для них є на небі Господь, а Він на обличчя не дивиться».

До рабів вимогливо, до панів прохально. «Люби ближнього свого» у Павла виходить з перекосом.

Христос обіцяв царство небесне знедоленим і не мав наміру пускати у нього багатих — «зручніше верблюдові пройти крізь гол чине вушко». І тому раби визнавали його, але який резон їм було йти за Павлом?.. Мабуть, навіть і самим панам не дуже вірилося, що на їхнє жорстоке насильство можуть відповісти самовідданою любов’ю. Не раби і не пани — тоді ж хто наслідував Павла?..

Я схопив трубку, набрав номер…

— Іринко, даруйте за пізній дзвінок. Негайно потрібна довідка: як у нашій моделі прищеплюється павліанство?

Секундне мовчання, зітхання.

— Не хотіла вас засмучувати, Георгію Петровичу, — важко прищеплюється, буксує.

— Чудово!

— Не вважаю так. Модель наша стала млявою, якоюсь недоношеною. А тут ще Христос із небуття виринув…

— Дуже добре. Так і має бути.

— Овва! Ви щось замислили. Похваліться.

— Хвалитися рано. Поки що туманно. До ранку, гадаю, проясниться. Потерпіть.

Я поклав трубку. Мислитель на столі споглядав мене доісторичними очницями. До бісової матері славнозвісний дедуктивний метод! Поганий той криміналіст, який не приймає точки зору злочинця. Шерлок Холмс повинен улізти у шкуру Павла.

І знову, знову я бачу закурений шлях у бурому степу. Стовпи вздовж, від поселення до поселення, на них висять смердючі трупи, кружляє вороняччя… Мертвий вишкір на кожному кроці, крики і стогін, брязкання панцирів, виблискування вигострених пілумів — і я, гнаний послідовник того, хто умовляв любити ворогів, відмовитися від клопотів: «Не турбуйтесь про завтрашній день, бо завтрашній день сам буде турбуватися про своє: вистачає для кожного дня турботи». Тобто заплющ очі на те, що діється довкола, живи собі, як живуть птахи небесні — «вони не сіють, не жнуть, не збирають у комори». Ми б тепер назвали це «внутрішньою еміграцією».

І не треба бути великим мудрагелем, щоб збагнути елементарне: якщо всі житимуть як птахи небесні, не засіватимуть ниви, не плекатимуть худобу, то попереду чекає загальний голод, зубожіння, смерть! Кожен, хто тверезо мислить, здригнеться від такої перспективи. Хіба, будь я на місці Павла, не протиставив би легковажній безтурботності жорстку умову: «Хто не хоче робити, нехай той не їсть». Умова за своєю суттю доброписна і зовсім не нова, пани здавна нею користувалися — не годували тих, хто не хотів, або вже не міг працювати. Повинно було минути багато віків, поки повсталі трудівники відгострять її до гасла і спрямують проти панів: «Хто не працює, той не їсть!»

«Хто не хоче робити…» Але смердячі трупи з вишкіром висять на стовпах тому, що нещасні вже не могли більше витримати… так, саме працю! Вона страшніша від смерті. У ролі птахів небесних не проживеш — працюй! Але як?..

Сам-один? Кожен, забезпечуючи лише самого себе?..

Сам-один не висушиш болото, не викорчуєш ліс, не викопаєш зрошувальний канал, якісь землі, що вже годують людство, доведеться занедбати. Самому скрутно навіть користуватися силою вола — обходься мотикою. Отже, про легке життя вже і не мрій. Історія поверне тоді назад — регрес, деградація…

Працювати спільно, спільно ділити між собою без зайвих хитрувань — усім порівну?..

Та чи не вийде тоді так, що дужий, сумлінний працівник годуватиме ледаря? Мускульна праця тяжка, заповзятість сумлінного згасатиме. А тоді і роботящих, і нероб чекають однакові злидні.

Розподіляти за заслугами — більше старанному, менше неробі… Отже, являться привілейовані і парії, які з часом стануть тими ж панами і рабами…

Павло не знав про існування виробничих сил, їх диктаторський вплив на суспільні відносини, він просто’інтуїтивно відчував: панування, на жаль, неминуче для його часу, його не позбудешся.

«Люби ближнього свого…»

Я подумки пробую діяти за Павла. Кого умовляти у першу чергу — панів чи рабів? Елементарна логіка підказує — панів. Вони господарі становища, можуть прощати і карати, виявляти доброту і творити зло. А на підневільних рабів покладати якісь надії просто безглуздо, їхні можливості мізерні.

То чому ж тоді Павло звертається так наполегливо, з палкою надією головним чином до рабів? А до панів — знехотя, через силу, без будь-якого ентузіазму?

Спробуємо діяти всупереч Павлові. З усією силою і пристрастю, на яку я лише здатен, звертаюся до пана — люби! І, припустимо, він сприйме побожно це «люби», відкине кийка, з щирим серцем навернеться до раба. А раб?.. До цих пір рвав жили під києм, ну, а тепер без нього надриватиметься ще дужче — вже від розчулення. Та невже? Найімовірніше — захоче відпочити, стримає запал. Люблячому пану знову доведеться пустити у хід свого кия.

А ось коли переконати раба: будь слухняний, шануй пана, старайся для нього — тоді в ідеалі кий, можливо, і не підніметься, навіть, якщо його триматиме нелюбляча рука. Лише раб може бути ініціатором любові, від пана її нічого чекати, А тому: «Хочеш не боятися влади? Роби добро, і матимеш похвалу від неї…»

З висоти нашого часу можна скільки завгодно не погоджуватися з Павлом, обурюватися, дивуватися його простодушній утопічності, та не можна відкидати його властивої тому вікові логіки. Виявляється, він не такий уже й непослідовний.

За Христом, який учив любити ворога, не обтяжувати себе турботами, йшли затуркані, безпорадні, не здатні захистити себе. Вони мріяли позбутися одвічного прокляття ненависної праці. Ці люди не звикли думати, за них думали господарі, і тому наслідки обіцяного безтурботного життя їх не бентежили — «птахи небесні»… І до таких належала більшість населення. Масовість руху була небезпечна. Але цей рух неминуче одразу б зіткнувся з самим життям, що вимагало турбот і старань. І коли б він не був придушений силоміць, то з часом напевно вщух би сам, як вщухали численні релігійні бунти, що повсякчас збурювали Іудею.

Врятувати рух могли тільки протилежні настрої і погляди. Христос не сам створював християнство. Павло, який з’явився слідом за ним, — постать, безперечно, необхідна.

Одначе і Павло, якби він з’явився зі своїми учнями без Христа, як у нашій моделі, мав би також сумнівний і короткочасний успіх. Проповідь покірності й незмінності — «Нехай кожен лишається в стані такому, в якому покликаний був», — навряд чи сприйняли б знедолені маси. А те вчення, яке раб не визнає, не потрібне і його панові. На рабів воно жодним чином не впливає, а рабовласника ж зобов’язувало: «не в’яжи рота волові, що молотить», піклуйся і навіть люби… Тож навіщо власникові таке обтяжливе і невигідне вчення?

Парадоксально — для того, щоб учення жило, воно повинно поєднувати вкрай різні, суперечливі твердження. Різні погляди у масовому русі — звичне явище. Кому було вигідно вірити Христові, той продовжував вірити. Кого Христос не влаштовував — зверталися до Павла. Але оскільки, крім відмінностей в ученнях Христа і Павла, була спільна непримиренність до жорстокості й спільний мотив любові до ближнього, то це створювало враження єдності. Дуже різні за способом життя, поглядами, інтересами люди, кожен чіпляючись за найприйнятливіше для нього, вливалися у спільну течію, розширюючи її. І все-таки затурканий раб знаходив тут розраду — «Трудно багатому увійти у Царство Небесне», а можновладцеві було до вподоби — «кожна влада від Бога».

Як для справи Христа був потрібен Павло, так і для справи Павла — Христос. Один без одного вони були б просто-напросто малопомітними постатями, яких в історії було безліч, і майже всі вони забуті.

Машину запрограмували на розвиток зароджуваного руху, а зберегти його з самим лише Павлом було неможливо. Тому-то вбитий нами Христос має знову воскреснути.

Ні, не містика це: смертію смерть поправ… Хід розвитку вимагав цього.

Наступного дня наша четвірка мала зібратися у мене в інституті. Хоча мої здогадки були, так би мовити, лише намітками, «не вимішаними», та дечим можна було поділитися. І десь під сподом я вже відчував загрозливі поштовхи нових проблем…

Та наша чергова «рада чотирьох» зірвалася — о сьомій ранку пролунав дзвінок у двері: «Отримуйте телеграму!» Телеграма від сина: «БУДУ ДВАНАДЦЯТОГО ДЕВ’ЯТИГОДИННИМ ПОЇЗДОМ, ЗУСТРІЧАТИ НЕ ТРЕБА. СЕВА».

Про його приїзд розмови велися давно, ще до демобілізації. То ми починали чекати з дня на день таку телеграму, то заспокоювалися: прижився десь, от-от повідомить, що одружується, доведеться або самим їхати, або кликати до себе — вже в гості. А потім знову період неясностей, недомовок у листах, натяків на повернення до отчого дому. Після періоду неясностей наставала пора палких бажань, суму за домом… Ми й зараз чекали, та все ж звістка — «буду» — захопила нас зненацька. Боже! Дванадцяте ж — сьогодні! І поїзд приходить через дві години. І про вагон не сказано — «зустрічати не треба». Три роки не бачилися, а коли угледіли виміняне «буду» — зустрічати не треба. Сева, Сева!

Довго і безтолково радячись, зійшлися на тому, що стрімголом мчати на вокзал з надією на випадкову зустріч — безглуздо, краще вже чекати вдома і готуватися.

І чекати довелося не дві години, а цілих чотири. Катя сліпо никала по кутках, щось прибирала, щось готувала на кухні, начиння падало з рук. Я кидався туди-сюди, висів на телефоні, дізнався, що поїзд запізнився лише на п’ятнадцять хвилин, з відчаю хапався навіть за книжки і кидав їх. Чотири години!.. Ми не просто чекали сина після тривалої розлуки. Наш стан — не тільки нетерпіння. Всі останні роки доля сина висіла над нами, мов гірська снігова лава над подорожніми, мов горе — звісний дамоклів меч. Ми чекали розв’язки, що затягнулася, чекали присуду. Куди міг подітися наш блудний син, у який бік звернув?..

Виявляється, Сева галантно вирішив відвезти у Ясенево попутницю, яка не знала Москви.

Та як тільки він з’явився на порозі, ми враз усе забули — і старі рани, і сьогоднішні муки. Катя ожила, заходилася лагодити на стіл, а я завів із сином чоловічу розмову поки що про всяку-всячину — про душні вагони, про те, що Москва стала ще гамірливішою, про зелень нововідбудованого периферійного Ясенева. Для Севи батько, напевно, — «яким був, таким лишився», три роки мало змінили мене. А переді мною сиділа незнайома до ляку людина.

Він трішки витягнувся, а в плечах не роздався, колишня юнацька вайлуватість поступилася скрадливій гнучкості. Раніше дивився вовком, напевне, тому й непомітні були його широко відкриті прозорі очі — ховав їх. Тепер уже, навпаки, вони начебто манили — вдивись, прошу, у мене для тебе на денці схована отака собі легковажна, але приємна усмішечка. З виду здоровий, упевнений, а по одежі не розпізнаєш — бідував чи процвітав останнім часом: вим’ята в дорозі сорочка з неакуратно закоченими рукавами і не дуже поношені ладні джинси, і ще на вішалці — бувала у бувальцях шкіряна куртка. Я не міг надивитися, тішився тихим щастям, бо дивитися було приємно, ніщо не дратує — подобається парубок! І увесь день був сповнений тихим щастям, усілякими балачками, придивляннями, розпитуваннями, спогадами, анекдотичними випадками нашого далекого родинного минулого. Та за вечірнім чаюванням рішучіша від мене Катя почала…

— Що ж, час відкрити свої козирі, синку, — сказала вона.

Сева, мабуть, давно чекав цього і, не вагаючись, одразу ж відповів:

— Москва. Лише Москва! Звідси ні руш!

— Вчитися? — спитав я.

Він усміхнено стрів мій погляд, хитнув головою.

— Я не поступаюсь своїми переконаннями, тату.

— Як це слід розуміти?

— Вчитися і потім торгувати своїми знаннями, як і раніше, вважаю… Як би тобі це пояснити?..

— Невигідно? — підказав я.

— Та ні, більше того — небезпечно!

— Та-ак, — проказав я. — Та-ак… Торгівля взагалі ризикована річ. Особливо знаннями. Набув їх, поклав на це шмат життя, а раптом попиту не буде.

Новий, не схожий на колишнього Сева розглядає мене широко розставленими усміхненими очима.

— Ти, тату, хочеш сказати: слід віддавати себе безоглядно — країні, народу, нащадкам?

— Для тебе це звучить по-дикунськи?

— Старомодно.

— Вибач. Відстав. Як же виглядає нова мода?

— Живи — і дай волю жити іншим, тату.

— Це не таке вже й нове.

— Але з часів мого діда — забуте.

— Навряд чи. Завжди вистачало тих, хто намагався жити тихою сапою.

— Ось-ось. Тихою, ховаючись. Тому що наші діди установили: не живи заради себе, живи для майбутнього, для далеких нащадків. Ну, ось, я і є той нащадок, тату. А хіба від того, що мій дід в усьому собі відмовляв, я живу краще?.. Я і вирішив, тату, жити для себе. Тоді мій онук, може, й насправді буде щасливішим від мене.

— Чого ж він має бути щасливішим? Чи не тому, що його дід Всеволод що нажив, те й прожив, нічого не залишив після себе?

— А я і хотів би, щоб мої предки забули дещо мені залишити. Дуже хотів би! Наприклад, термоядерну бомбу, батьку…

— Разом з нею ми залишаємо тобі ще і багато корисного.

— Автомобілі «Жигулі», пилу «Дружба» і всіляку всячину, зате віднімаєте чисті ріки, свіже повітря, зелені ліси.

Він дуже подорослішав за ці роки, наш хлопчик, став не лише самостійнішим, але й явно мудрішим — за словом у кишеню не лізе, не дметься на батьків, як колись, дивиться з відкритою усмішкою і… мабуть, відвертіше, ніж раніше, зневажає батька з його застарілими надіями на прогрес.

— Якщо мода «живи для себе» вкоріниться, — почав я якомога спокійніше, — то ще не знаття, сину, чи є сенс говорити про твоїх онуків. Ви, теє-то як його, і відмовитеся мати дітей, бо заради них треба увесь час відривати від себе. Й немало! Так і рід людський може перевестися.

— Ти забув, тату, що я сказав: живи — і дай волю жити іншим. То коли я вже робитиму все, щоб не заїдати життя чужому, то хіба не постараюся для свого сина?

Сева сидів перед нами свіжий після ванни, у білій майці, що відкривала засмаглі мускулясті плечі — життя на стороні від нас не обшарпало хлопця, а виплекало і відшліфувало, — красивий, мимохіть замилуєшся. Та біля нього я починаю ніяковіти, не можу звикнути.

Я обернувся до Каті.

— Тобі, мати, не подобається?

І осікся: Катя довго мовчала, відчужено розглядаючи сина, нарешті мовила:

— За що, Сева?..

— Хіба я сказав щось образливе, мамо?

— Ти вдарив мене.

— Я? Тебе?

— Ти ж знаєш, я ніколи не жила для себе, тільки для тебе. І ще для батька. Для вас обох… І ось зараз чую: а навіщо? Виявляється треба було жити собі просто, давати іншим жити, але особливо задля них не надсаджуватися… На нагороду, справді, не сподівалася, але нащо осуджувати мене? І ще так спогорда…

— Ма-мо! — Сева підхопився, обняв матір. — Мамо! Осуджую?.. Ні, ні! Завжди пам’ятав, мамо! Любив, жалів, думав про тебе безперестанно… З ніжністю, мамо!

— Ти добре навчився обманювати себе, але не мене, Сево!

— Як мені довести це тобі?!

— Ти вже довів.

— Що?

— Любиш, безперестанно думаєш, а за два роки служби не постарався вирватися до матері. І після служби не спішив її побачити. Нарешті приїхав — любиш маму, кинувся стрімголов, знаючи, що вона чекає, хвилюється… Та не страшно, коли похвилюється, і ще почекає, — дівчинку-попутницю відвезу на край Москви, зайву хвилинку з нею побуду… Не треба виправдовуватися, Сево. Я ж не тебе картаю — себе. Віддавала — все тобі, собі нічого, а у відповідь — люблю. Я чомусь не дуже вірю — слова і все. Не навчила чуйності, А хто як не мати повинна вчити цього.

На секунду на обличчі Севи проступило збентеження, щоки спалахнули, очі оскляніли, він розгублено подивився на мене, потім знову на матір і… розковано розсміявся:

— І справді ж, гарний я!.. Все точно, усе так і було. І з дівчам отим… Навіщо мені треба було перед нею козиритися? Ну сподобалась трішки. Валіза у неї важезна, як не допомогти. Біля таксі черга, то як не посадити. А коли у машині дверцята навстіж і на тебе вдячно дивляться, то як не сісти поруч: давай, шеф! Завжди біс мені карти змішує. Пригадую, нудьгую за домівкою, Москву уві сні бачу, чекаю не дочекаюсь відпустки, нарешті оформляють, і… понесло мене в інший бік. І пам’ятаю ж, скучаю, та сам собі не пан. Пообіцяти б вам зараз: виправлюся, мамо, виправлюся, тату! Та чесно — заслабий проти біса, все одно поплутає…

Деяка манірність — милуйтеся, який є, іншим не буду! — справді, не заважало щирості, очі дивилися прямо, із здивованою насмішечкою. Мене почало гризти сумління — першого ж дня уївся в хлопця. Та хіба можна сподіватися на розум у неповних двадцять три роки і чи не безглуздо журитися — мовляв, вітер у голові. Він зараз сміється з нашої серйозності.

Катя конфузливо кинула на мене потеплілий погляд, шукаючи співчуття.

Повернення блудного сина не обійшлося без сутички. І переможцями у ній були не ми.

Він швидко заснув на своєму дитячому диванчику під килимком із зображенням фантастичного оленя у фантастичному лісі. А ми з Катею засиділися на кухні.

— А чи не здається тобі дивним, — спитав я, — у нашого Севи раптом легковажна натура?

Довге мовчання.

— Він щось пережив… — сказала вона. — Дуже тяжке.

— Але чому дуже?

— Інакше він не змінився б так різко. Він мене лякає, сам на себе не схожий.

— Бадьорий, веселий, недурний, звісно, з вибриками і, що важливо, сам це розуміє… Нема підстав боятися, Катю.

— Він не такий, Георгію, яким здається…

І ми стихли.

Якими таємницями наповнені ці три роки у житті сина? Що він відчув, що відкрив, що збагнув — чи дізнаємося ми про це, чи воно так і залишиться схованим від нас? Разом із житейськими таємницями він і сам для нас зараз таємниця. Може, у всіх так? Чи був я таємницею для свого батька?.. Мабуть, що ні. Батько мій, інспектор райземвідділу по кінному поголів’ю (була і така посада), багато чого не розумів з того, що вабило мене, але хто я, у якому вариві варюся, він уявляв собі досить виразно.

Я відкриваю зв’язки, котрі тягнуться до нас через тисячоліття, а ось зв’язок з рідним сином для мене залишається проблемним.

Наша модель, не задовольнившись одним Павлом, знову відродивши Христа, підказувала нам: ці постаті не випадкові. Обставини, що складалися упродовж століть, повинні були породити саме такі, а не якісь інші персонажі історії, Христос і Павло — видатні постаті, ну а не видатні, посередні — вони випадкові, хіба історія не творить їх за певним взірцем?..

Якийсь можливий Статилій Аппій — особистість посередня. Він, напевне, не проти того, щоб бути добрим, та обставини не ті — доводиться бузувірствувати. У патріархальні часи він би мирно випасав худобу, обробляв власними руками поле, а десь у середині XIX століття був би добропорядним буржуа. Христос і Павло, Калігула і Нерон, Статилій Аппій і Кривий Сілан — будь-хто і кожен без винятку продукт часу, його одухотворено-речова молекула. Історію творять люди?.. Але ж історія сама виховує людей, як гігантів, так і пігмеїв, героїв і міщан. Ми не творці всеохоплюючого людського процесу, лише його учасники.

За широким арочним вікном у спеці міського полудня варилася вулиця — гарчала, шипіла, випліскувалася через край машинним риком. За вікном черговий день, до нього колись повільно сотнями тисячоліть йшов із сукуватою палицею сутулий неандерталець, наближався зодягнутий у шкіри кроманьйонець, родові клани об’єднувалися у племена, племена зливалися з племенами, зводили міста, створювали держави, бушували війни, виникали й щезали народи, мінявся спосіб добування хліба насущного і всього іншого, що підтримувало життя, — рух уперед до цього збігаючого дня! Він — рубіж між минулим і майбутнім. Він — хисткий гребінь часу, котрий називаємо нинішнім, щоб з новим обертом планети розпрощатися з ним назавжди…

Розпрощатися? Та ні, понести його далі, далі… Кожен нинішній день — фініш невідь-коли розпочатого шляху. Чи він несе нас у собі, чи ми несемо його на своїх плечах?

Цей день спостерігає і старий Іван Трохимович Голенков. Увесь свій довгий вік він діяв в ім’я цього дня, а сьогодні от незадоволений собою — вийшло не зовсім те, чого хотів. Мій же син Сева не сушить собі голови, щоб вкласти щось у день нинішній. Він просто має намір прожити його так само, як і всю решту відпущених йому днів. Але і Сева, навіть не бажаючи цього, усе ж щось залишить сьогодні. Не марно ж ми з матір’ю чекаємо — втішить він нас чи засмутить! І смуток і радість — слід, і навіть не такий уже й поверховий, якщо здатний мене тривожити, впливати на мої думки і мої вчинки. Людей, які не залишають сліду, на світі не існує. Так само в історії. А чи правильний в такому разі висновок — не люди творять історію?

Наш маленький штаб зібрався на нараду. Усе, що нуртувало в мені, я, звичайно, не посмів висловити. Та від того прокляте питання ролі особи мало якийсь недоношений вигляд.

Ірина круто супила брови, і очі під ними виблискували; як у хижака, що затаївся і чатує. Миша Дідусь часто кліпав, куйовдив бороду — ось-ось хміль прозріння вдарить йому в голову. А Толя Зибков незручно вивернувся у кріслі, одне плече вище від другого, кругле лице, мов місяць над річковим туманом — то вкривається тінню, то світлішає.

— А чи не досягли ми кінцевої істини? — першою неголосно порушила мовчання Ірина. — Ох і нудотною ж вона виявилась.

Миша стрепенувся.

— Свят, свят! Що з тобою, Ірочко!? «Кінцева істина»!

— Нам, людям, не дано загнуздати історію, навпаки, вона кує нас собі на потребу. Навіщо ж тоді нам копирсатися у житті, навіщо мученицьки в’їдатися думкою, відкривати невідоме? Зайвий раз можемо лише нагадати собі, несамостійні ми, раби стихії? Виходить, зараз ми надибали такі знання, котрі відкидають необхідність знань взагалі. Хіба це не кінцева істина? Смертельно кінцева для розуму!

— Матінко, дай, помацаю твоє чоло! У тебе жар, ти мариш.

Ірина навіть не обернулася до Дідуся, лише з досадою стенула плечем.

— Смикни себе за бороду, Манилушка. Прокинься! Нам зараз треба або зректися експерименту — прийшли до абсурду, займались казна-чим, — або ж на повний голос заявити: дороге товариство, ми зі своїм хваленим розумом дійшли межі, далі нікуди.

— Не лякайте, Ірино, — сказав я. — Ви ж самі не вірите своєму максималізму.

Вона скрушно зітхнула.

— Ще б пак. Повірити у таке — і треба вішатися.

— Чи бач, — схопився Миша Дідусь. — Наступного разу обережніша будь — можна зійти на дитячий розум.

— «А все ж вона крутиться!..» — Толя Зибков, викрутившись у кріслі, окинув нас немигаючим рисячим поглядом. — Все-таки від «історія кує» так просто не відмахнутися.

— Увага! — оголосив Миша. — Штукар зараз викине крендель.

— Несамостійні ми, раби стихії… Ірино Михайлівно, ви стихію бачите таким собі богом-погоничем. Але ж стихія — це ж ми і є.

— Некеровані, — вставила Ірина.

— Самі собою — так!.. А взагалі — ще як сказати.

— Агов! — спохоїгався Миша. — Ти у мене зараз визначення вкрадеш.

— Позичу на якийсь час. Не заперечуватимеш?

— Бери назовсім. Не шкода.

— Що ти хотів сказати своїм «взагалі»? — спитала Ірина.

— Взагалі, Ірино Михайлівно, що таке керованість. Чи керований процес розпаду радію? Або синтез гелію у сонячному череві. Або фотосинтез зеленого листка… Тут, мабуть, не про керованість треба мову вести, а про впорядкованість…

— Про задану, батечку, про задану! — нагадав Миша.

— Ким?

— Цього, даруй, не скажу.

— А коли не скажеш, то про заданість не смій і заїкнутися. Впорядкованість — це органічна властивість стихії, як барвистість веселки. І чому ця строго впорядкована стихія — та ж історія — повинна мати потребу в керуванні, нашому чи божому?.. Діду, повертаю тобі твоє визначення — більше воно не знадобиться…

— Куди гнеш, лукавий?

— Хочу перехопити Ірину Михайлівну, мудрий Діде, Вона, вибачте, надто розігналася — «марно мислити…». До неосяжної природи ми ліземо зі своєю куцою утилітарністю — потрібно нам чи непотрібно? Ніби природі до цього є якесь діло. Нам визначена роль мислячих істот, і хочеться нам чи ні, а мислити доведеться — сумніватися, помилятися, страждати від безсилля, здійснювати весь джентльменський набір гомо сапієнса. Тому ніколи не питай себе, що дасть тобі нова думка, а тішся тим, що вона народилася, думай далі.

І знову, вкотре, мене обурює цей розумник. Зараз сильніше, ніж колись, бо в Толі Зибкові я побачив Севу Гребіна з його неоригінальною мудрістю: живи — і дай волю жити іншим. У цих двох разюче несхожих представників молодого покоління одна рушійна пружина, закручена на себе. Сева здатен задовольнитися малим — щоб робота неважка, заробіток більшенький, можна і на боці щось урвати, але далі не піде. А головатий Толя Зибков наміряється використати торжествуючу науку. Я, мовляв, насолоджуюся тим, що вдовольняю свою допитливість, спокушаю свій розум, постараюся для цього заручитися допомогою держави, а щодо того, буду чи ні «тем любезен я народу», то мене це не обходить — можете користуватися, якщо зумієте, а сам я до ваших куцих бажань не опущуся. Супермени в джинсах!

Перед Севою я почуваюся винним — не дбав про батьківське виховання, — тому зараз пасую перед його усмішечкою, мої докази відскакують, як горох від стіни. Ну, а перед Толею моє сумління чисте, пасувати наміру не маю. І я обернувся до Толі всім тілом.

— Здається, ти забув, якими питаннями ми займаємося?

— Пам’ятаю, Георгію Петровичу. — Невинним голосом, з ласкавим кошачим прищуром.

— Пам’ятаєш розіп’ятих на хрестах, спалених на вогнищах, полеглих на барикадах, розстріляних у катівнях, які пішли на це, задля вирішення цих проклятих питань. Так ось, вони й зараз прокляттям висять над нами. І заради чого ж ти пропонуєш займатися ними? Заради того, виявляється, щоб принести собі задоволення, випробувати свої здібності, втішитися своєю силою. Те, що, мовляв, складно для інших, для мене насолода. Чорт цого знає, якась патологія? Схоже на садизм. Тобі так не здається?

— На садизм?.. Георгію Петровичу, ну нащо ви вже так?.. — Повнувата Толина фізіономія порожевіла, прищур зник, зелено цвіли круглі очі.

— Хай не садизм — аморальність! Тебе це влаштує?

— Ні, Георгію Петровичу, не влаштує. Всього-на-всього смію лише не погодитися з Еами: ви вважаєте — керувати стихією, я кажу — ні. То невже це аморально?

— Е-е, голубе, не зрікайся того, що сказав: не питайте, мовляв, себе, що дасть нова думка, просто втішайтеся і думайте собі далі.

— Не бачу тут жодної аморальності.

— Що ж, поясню докладніше… Ти вважаєш — природа визначила нам роль мислячих істот, отож гратимемо з душею, насолоджуватимемось витонченим мистецтвом. Розум для насолоди!.. Це брехня, голубе! Невиправдана і шкідлива брехня! Розум з’явився тому, що була потреба, необхідність. Чим ще наш праотець міг врятуватися, як не щасливою здогадкою використати дрючок? Якби вій мав гострі зуби, кігті, здоровенні м’язи — не став би замислюватися. І ми б зараз безтурботно бігали собі голяком, носили б під твердими черепами недорозвинуто-гладенький мозок. А тепер ось на повний голос кричимо і не червоніємо: грати роль мислячих готові, але до сьгодення нам діла нема. І це тоді, коли підпирають глобальні небезпеки, гамлетівське «бути чи не бути» планеті змушує усіх здригатися. Не наше діло, плювати на все, будемо насолоджуватися, хай буде, що буде… моральна позиція? Ой ні!

Лагідний Миша Дідусь збентежено хилився додолу, уникав дивитися на товариша. Ірина ж уп’ялася очима в Толю, навіть забула про запалену сигарету. Толя підтягнувся у своєму кріслі, надувся мов сич, круглі очі холонуть на круглому обличчі.

— Георгію Петровичу, — мовив він після недовгого мовчання холодно і з гідністю, — переконайте мене в тому, що є… є реальні можливості загнуздати непідвладну стихію — саме силою розуму, керувати нею! — і я визнаю себе іудою, повішуся від сорому на першій же осиці.

— Ну, любий мій!.. — Я розвів руками. — Присадив мене! І як пишномовно, з трагедійним пафосом: повішуся, урочисто обіцяю, та спершу переконай мене у тому, в чому поки що ніхто на світі не переконаний. Багато ж ти хочеш для доказів своєї неправоти.

Зелені очі відвів убік, на випукле чоло набігла зморшка. Толя нічого не відповів, похилив голову — дується.

Ірина встромила загаслу сигарету у попільницю, запалила нову.

— Хлопчику ясно! — сповістила вона. — А мені ще ні!.. А пам’ятаєте, Георгію Петровичу, нашу розмову про те, що лихі товариства псують добрі звичаї?..

— Звичайно.

— А я подумала, що забули. Ви, коли не помиляюся, сказали тоді, Георгію Петровичу: щось заважало людям створити хороше товариство, не виключено — щось не залежне від самих людей.

— І ще сказав, Іринко, — це «щось» нам варто з’ясувати. Зараз осмілюся заявити: підбираємося до з’ясування… манівцями, та, сподіваюся, що ця стежка приведе від Павла у наш день.

— Правильно. Привела, — з холодною безпристрасністю погодилася Ірина. — До того, що люди не впливають на історію. Виявляється: лихі товариства виникають самі, а хороших створити нам не дано — не маємо впливу, стихії, бачте, підкоряємось. Але чи є в такому разі сенс, Георгію Петровичу, дорікати за аморальність нашому любому вченому байбаченяті? Допомогти собі не можемо, впадати у відчай — безглуздо, то ж чи не краще пристати на мудру пораду — віддаватися доступним втіхам, як це робили в середньовіччі під час пошестей? До дідька самокатування, хай живе бенкет під час чуми! Даруйте, але ваші експериментальні висновки самі підштовхують до цього.

— От тобі й на! — обурився Миша Дідусь. — Догралися…

— Не поспішаймо бенкетувати. Рано, — сказав я.

— Ладна чекати скільки завгодно. Тільки б знати — чого?

— Кінцярозслідування, Іринко. Треба ж нам збагнути, що саме заважає людям творити добре, моральне.

— Припустимо, збагнемо. І що ж тоді?

— Як то що? — здивувався я. — Збагнути об’єктивний закон — отже, користуватися ним. Хіба не закон всесвітнього тяжіння вказав нам, як подолати це тяжіння, вирватися з обіймів планети?

І Миша полегшено хихотнув:

— Точно! Закон, як телеграфний стовп — перескочити не вдається, а обійти можна.

— Хм… — Ірина збагатила попільницю ще одним недопалком. — Що ж, почекаємо. Чумний бенкет відкладається до певної пори.

Толя Зибков зайорзав, заскрипів стільцем, повернув до мене своє кругле ображене червоне обличчя.

— Гаразд, Георгію Петровичу, хто давнє пом’яне, той лиха не мине. Буду з вами до кінця… поки не зайдемо в глухий кут.

— В глухий кут, Толю?.. Ти що забув, що такого не існує в природі? Згадай-но: «Найбільш незбагненне у цьому світі те, що він збагненний».

Толя збентежився. Автор цих слів Альберт Ейнштейн святий навіть для суперменів у джинсах.

До села Ярового, де минуло моє дитинство і не встигла розпочатися моя юність, підступали — з вирубками, болотами, мокрими сіножатями — ліси. Взимку вони були рясно витолочені зайцями, і підлітки, мої приятелі, промишляли ними. Не рушницями, їх у нас не було, та й хто витрачає на зайців дроб і порох. З балалаєчної струни, а то й з тонкого дроту майстрували петлі і розставляли у лісі на заячих стежках.

Уже на початку зими 1941 року нам було не ситно, не доставало хліба, берегли мізерні запаси картоплі, а сестричці виповнювався дванадцятий рік, хотілося влаштувати їй маленьке свято. Я вирішив спіймати зайця. І хоча цим раніше займатися мені якось не доводилося, але теоретично я знав усе до тонкощів: петлі зробив із струни, ставив їх у вивітрених (тобто тих, що пролежали надворі і не пахли людським житлом) рукавицях, і місця вибрав ходові, і підвісив надійно, щоб, коли вже навіть ускочить здоровий самець, не вирвався.

Старанному — нагорода. Засвіта, коли сніги лише починають натужно синіти, а в небі все ще втомлено поморгують зорі, я поспішав по німому, закляклому лісі. І раптом десь з мороку, з глибини замерзлого лісового мовчання вибухом долинув тріск, ніби непорушні хащі враз почали валитися від поштовху. Є!!!

Нас ще розділяла тісна стіна величних, мов засніжені гори, ялин, але я вже відчував — він не схожий на звичайного зайця, це не ляклива, а розлючена істота. І дзвоном гупало серце у грудях, і шалене нетерпіння хижака несло мене крізь снігові завали, колючу хвою, цупке віття — до жертви, до нього! А він метався там в епілептичному жасі переді мною.

Каламутна просинь вже прокрадалася крізь хащі, і посеред багатоповерхової, фантастичної засніженості підстрибувала, смикалася гола ялиночка, ніби намагалася видерти коріння із замерзлої землі і тікати від мене стрімголов. А поряд з нею звихрений згусток… Так, згусток сірого досвітнього повітря, у наскрізь промороженому лісі.

Напевне, це був саме той, про якого я і мріяв, — здоровенний самець. Та роздивитися його я не міг, бачив лише тужавий рух — безтілесна сила, бунтівлива пристрасть, шаленість.

Я стояв, застрягши у глибокому снігу, не смів дихнути, серце ходило ходором у грудях. Та потроху, як мороз у рукави шуби, почала проникати протверезна думка: «Він може скакати у петлі цілий день навіть більше… Буває, живуть і по три доби. Ти довго збираєшся стояти?..»

І продовжував стояти у снігу нерухомо. Мені пощастило — попався великий самець, сильний заєць, у сестрички свято… Треба його добити, як це роблять усі. Виламати важкого дрюка і… День народження сестри завтра. Вже коли затіяв, то доведи до кінця…

Я відламав вільховий сук, кривий, мов ріг старого лося. Я рушив на жертву, що кинулася від мене. І вже цілком розвиднілося, і бунтівливий згусток набув риси плоті. Але навіть тепер, коли можна все добре роздивитися, він був мало схожий на зайця — не смирний звірок, а звір агресивний, пружинно-прекрасний. Недарма, виявляється, мені розповідали — здорові самці інколи ударом лапи розпанахували живота необережним мисливцям. За свій живіт я міг не боятися, перед тим довелося б розпороти товсту ватянку. Мій кривий вільховий дрючок не піднімався.

Ти жалюгідна кваша! Тютя! Навіть спійманого зайця не можеш взяти! Нащо тоді було ставити петлю! Ну! Бий! Так роблять усі!.. У голодній хаті має бути свято!..

Я ступив крок уперед до ялинки, але мій кривий дрючок не піднімався. І тоді я нагнувся, звільнив з-під ялинки держак, переламав його. У лісі пролунав тонкий, мов схлип, звук: це, метнувшись від мене, біляк зачепив кінцем струни гілку…

А через якихось вісім місяців я убив людину. Я й раніше коригував із спостережного пункту вогонь своєї батареї, направляв важкі снаряди на окопи противника і радів, коли над ними спухали розриви, знав — там залишаються трупи.

Вночі наша розвідка запоролася у траншею противника, їй на допомогу підняли дві роти і несподівано для себе наші скинули німця з висоти, просунулися вперед. Отже, й нам, артилерійським спостерігачам, треба було шукати новий СП.

Піхота ще не почала окопуватися, юрмилася у відбитих траншеях, а нас вабила гривка кущів по самому гребеню — сховатися можна й огляд добрий. Я повз з автоматом у густій траві за молодшим лейтенантом Горбиною, командиром нашого взводу управління, за мною волікся телефоніст з котушкою.

Кущі були не густі і не дуже високі — Горбина приліг, почав витягувати бінокль, телефоніст приткнувся кроків за п’ять, спершись на котушку. І тут недалечко з кущів вихопився чоловік, кинувся вниз по схилу — скуйовджена чуприна, незвична для ока зелень мундира. Німець! Автомат сам скинувся і заходив у моїх руках. Я не цілився, лупив навмання, та втікач спіткнувся, ледве підвівся, ступив крок, упав ниць.

— Здається, дістав, — здивувався Горбина і припав до бінокля. — Лежить, кумась. Помилуватися хочеш?

— Дай, — сказав я, відчуваючи, як хміль удачі починає бити в голову.

У бінокль було добре видно густо підбиті блискучими гвіздками підошви, а далі за короткими халявами — невиразна зібганість солдатської одежі. Я не відчував ні жалю, ні каяття — а швидше гордість.

На цій же висоті через три дні молодшому лейтенанту Горбині перебило ноги, взводом управління батареї почав командувати я — вистежував противника, а чотири важкі гармати розстрілювали його. Два з лишком роки війна була моєю професією.

На подвір’ї нашого будинку затіяли неквапну будову — гамірлива торгівельна база нарешті відгороджується від нас глухою стіною. У кухонному вікні видно, як час від часу до купи цегли у глибині бази вишиковується ланцюжок, і зліва направо, зліва направо — струмок цегли впадає у рівний штабель, що росте на очах. До цієї простенької операції, мабуть, залучають усіх, хто не занятий, — вантажників у синіх халатах, жінку з прохідної, кульгавого чоловіка, хлюстуватого парубчака, ремонтника у замасляній спецівці, самого робітника-муляра, який зводить стіну. І коли вони вишиковувалися, коли починалося — зліва направо, зліва направо — всі вони, різноликі, робилися схожими одне на одного. Потрапив у ланцюжок — вже собі не господар. Зліва направо — норма твоєї поведінки.

Кожного з нас оточують люди. І ці люди ніколи не бувають хаотичною масою, вони завжди у повному порядку вишикувані у якийсь діючий механізм — локально маленький, тимчасовий, мов ланцюжок для перекидання цеглин, або ж неосяжно великий, незбагненно складний, який ми звично називаємо словом «суспільство».

Люди не здатні жити невпорядковано. Ніхто не посміє сказати про себе: я незалежний, сам собі пан, що хочу, те й чиню. І найменше від усіх мали на це право короновані особи, вони були найважливішою частиною механізмів, що склалися, а тому своє особисте «хочу» мусили вгамовувати більше, ніж інші. Не сам собі, а належність до системи! Механізм крутиться відповідно до того, як він улаштований: крутись з ним і ти, в робочому ланцюжку повертайся зліва направо, живеш у суспільстві — бери участь у суспільних функціях.

В юності я став найдрібнішою молекулою грандіозної гшерсуспільної системи — другої світової війни. За своєю природою я аж ніяк не міг бути вбивцею, ні за природою, ні за вихованням, пушкінське «и милость к падшим призывал» завжди знаходило відгук у мені. Та, всупереч собі, я був вимушений убивати і у мене не здригалася рука й не гризло сумління. Навіть найгуманніший серед людей — Пушкін, коли б був на моєму місці, чинив би так само.

Ланцюжок людей, які перекидають цеглу за вікном — зліва направо, зліва направо… Роблять просту, корисну справу. Тривожить душу тривіальна думка…

Якщо стихійні людські системи здатні примусити гуманного вбивати, жалісливого бути жорстоким, чесного кривити душею, то принципово можливо й зворотне — якісь суспільні механізми, що примушують безсердечного стати милосердним, егоїста — чинити добрі справи. Зліва направо, зліва направо — супроти налаштованого руху не попреш. Вся річ у тому, куди спрямувати рух механізму.

В минулі століття епізодично пропонувалися проекти ідеальних устроїв, за яких мали зникнути насильство і вельможне дармоїдство, підстави для заздрощів і корисливості, непомірна розкіш і принизливі злидні. Платон, Ян Гус, Томас Мор, Кампанелла — скільки таких благородних проектувальників минулося на землі, далеко не про всіх ми знаємо. Мабуть, і апостол Павло мав свій проект, заснований на принципі «хто не хоче робити, нехай той не їсть».