Замах на міражі

Про невчасно загиблого Христа

У надвечір’ї море Галілейське завмирає: хвилі відбігають від огладжених валунів, знесилено лежать на гальці і безшумно зітхають. Вздовж берега червоні, пропечені скелі рвуться з соковитої зелені, над ними зсудомлені сосонки обіймаються з цупкими олеандрами.

Зблискують весла на сонці, женуть незграбну рибальську барку. Путь недалека, у найближче містечко Віфсаїду, воно вже видніється попереду — на схилі ліпляться одна над одною пласкі покрівлі й латки садків. У барці десяток чоловіків, рибалок з Капернаума. На кормі, випроставшись, сидить хирлявий, обпалений сонцем, вкутаний у довгий вигорілий плащ чоловік. Він недавно з’явився у цих краях і про нього одразу ж заговорили. Марія з Магдали, котру він вилікував від біснуватості, бігала узбережжям і вголос славила його ім’я.

По землі палестинській з давніх-давен бродили пророки, віщуючи надії, погрожуючи загибеллю. Тепер їх заледве чи не більше, ніж у давнину. Тетрарх Ірод-Антипас не так давно відрубав голову пророкові з Іудеї Іоанну, який жив у пустелі, носив верблюжу волосяницю, хрестив водою з Йордану. З усіх кінців країни ремствують на Антипаса. А поряд у неспокійній Самарії месією оголосив себе якийсь Досифей, котрий так свято зберігав благочестя, що цілком відрікся від їжі, ходять чутки — чи то помер з голоду, чи то все-таки нетлінно живий. Досиф’ян багато, і всі вони щосили славлять учителя. І ось новий пророк — прийшов зараз з Іудеї, стрічався там з Іоанном, та родом він з Назарета.

Назарет близько, день дороги, а може, й того не буде. І кажуть про нього люди: «Не чекай з Кесарії привіту, а путнього з Назарету». У багатій язичницькій Кесарії сидить римський прокуратор, а в Назареті живуть горлопани і плутаники. І все ж у Капернаум цей назаретянин увійшов, супроводжуваний натовпом, дітвора бігла попереду й верещала півнячими голосами:

— Осанна! Осанна!

Пророк йшов берегом легким підскоком і несподівано зупинився. З води вибирали у човен сіті брати Іонові — Симон та Андрій. Заплутана у сітях риба вогнем спалахувала у призахідному сонці.

— Ідіть зі мною, — мовив чужинець, — ловцями душ зроблю вас.

Старший брат, Симон, суворо зиркнув на пророка, який стояв на березі. Той був непоказний з виду, низькорослий, довга бахмата одіж спадала з вузьких плечей, лице змарніле, темне, із скривленим носом, але скрашував його усміх і погляд чорних блискучих очей був щирий та веселий.

— Хто ти? — непоштиво спитав Симон.

— Син Людський.

Симон мовчки підгріб до берега.

Симоновій тещі того вечора нездужалось, скаржилась на голову. Гість приклав руки до її тім’я, поговорив, зняв біль, та одразу звеселіла й заходилася коло вечері.

Брати Іонові нещодавно перебралися сюди з Бетсаїди, за ними потяглася лиха слава — согрішили в суботу. Пророк не лише сів з ними за стіл, а й посадив ще підібраного дорогою митника Матфея-Левія сина Алфеєва. Нема мерзеннішої служби, як митник — збирач податків: бродячі пси, вони охороняють Іродові закони, порушують Мойсееві — деруть гроші з усякого, поважного й багатого не пропускають, бідного не милують.

Бен-Рувим, людина благочестива і дуже вчена, не переступивши порога, докірливо мовив у відчинені навстіж двері:

— Хіба ти не знаєш — не садять фігове дерево серед лози і злак серед осоту? Що вони родять тоді?

— Тобі не до вподоби, з ким я сиджу? — спитав пророк.

— Називаєш себе Сином Людським, а сидиш з грішниками й митниками, ділиш з ними хліб, п’єш вино!

Син Людський всміхнувся:

— Не здорові потребують лікаря, а хворі. Я прийшов покликати не праведників, а грішників.

І не лише ті, хто сидів за столом, здивувалися, у натовпі, за спиною Бен-Рувима, пролунало:

— Овва!

Оддалік полохливою тінню хилитався під зорями убогий Маной. Правиця його висіла, мов батіг, і був він чинбарем, і давно вже не робив своєї роботи. Він чув, що назаретянин зцілює, про це кричала біснувата Марія з Магдали. Маной хотів просити зцілення, але не зважився турбувати пророка.

Наприкінці суботнього дня, як завжди, збиралися у синагозі. І Бен-Рувим вирішив розвінчати тут нового пророка. У синагозі він був господарем, навіть хазан, старезний Манасій, почувався перед ним дуже несміло. Окрім того, Бен-Рувиму донесли: вранці чужинець, який називає себе Сином Людським, блукав з учнями в полях, і помітили — дехто з них мимохідь зривав колоски. Так, так, суботньої днини!

Для синів Ізрайлевих нема святішої, древнішої заповіді, як четверта заповідь з тих, що її передав Мойсей Ієгові: «… а день сьомий — субота для Господа Бога твого: не роби жодної праці ти, й син твій, іа дочка твоя, раб твій, та невільниця твоя, і худоба твоя, і прибудько твій, що у брамах твоїх». Антіох Єпіфан — хай буде прокляте ім’я його! — заборонив євреям святкувати суботу, погрожував лютими стратами. І євреї тікали в печери, там святкували. Одного разу висланий Єпіфаном загін наткнувся в пустелі на тих, хто йшов відзначати день спочинку. Багато євреїв були озброєні, але жоден навіть не торкнувся меча — підставляли голови й вмирали, аби тільки не осквернити суботу. Меч, піднятий на захист, — також робота, тому всі як один полягли, лишилися вірними Закону.

Зірвати колосок у полі, нехай навіть і мимохідь, — незначна, та все ж робота, гріх перед благочестям. І в синагозі Бен-Рувим нагадав усім слова Мойсееві:

— Кожного, хто працює у день суботній, хай буде, скарано на смерть.

Він уп’явся поглядом в той бік, де, оточений учнями, сидів назаретянин, який наважився назватися Сином Людським.

— Дай нам відповідь, перехожий: чи правда, що ті, кого ти вчив, порушили закон, і сьогодні, в суботу, зривали на полі колосся. Дай відповідь, та остережися рятувати себе неправдою!

Назаретянин підвівся, і тиша зависла над ним. Не всі дивилися на нього вороже. Хто без гріха: зірвати колосок — дрібниця, станеться — й не помітиш, та з суботою жарти кепські. Мале може обернутися великим лихом. Назаретянин повільно рушив до кафедри, невисокий, головатий, у важко обвислому, запорошеному іудейськими дорогами плащі, босі ноги м’яко ступають кам’яними плитами.

Він не дійшов до кафедри, повернувся обличчям до людей. І люди принишкли, лише задні тягнули шиї. Лице пророка було спокійне і строге, погляд блукав по гурту, і ті, на кому він спинявся, ніяковіли і відверталися.

В останньому ряду збоку на лавці примостився Маной, здоровою рукою покоїв на колінах мертву руку, погляд його був тужливо вологий, як у вівці, що відбилася від отари. Назаретянин кивнув йому, покликав розбірливо:

— Іди сюди!

Маной здригнувся і не посмів рушити з місця.

— Іди!.. Стань на середину.

Тоді Маной заворушився. Він давно вже не міг легко підніматися, завше із зайвими рухами, завше з натугою. Але підвівся, боязко ступив уперед, волочачи неслухняні ноги, і рука безживно повисла вздовж тіла.

Він став поруч з гостем і понурив голову. А гість наче забув про нього — знову вдивлявся в людей.

— Чи гоже в суботу чинити добро? Чи зло творити? — голосно запитав назаретянин. — Ось він, бачите?.. — показав на Маноя. — Врятувати його в суботу чи згубити?

Мовчання у відповідь, тільки сторожко скрипіли синагозькі лави.

— Субота для людини чи людина для суботи?.. Несмілива тиша.

— Руку! — Маноєві різко, окриком. — Простягни руку!

Безкоста Маноєва рука ворухнулася і піднялася… Ніхто чомусь не скрикнув, не подивувався. Схоже, що й сам Маной теж.

Гість узяв його долоню.

— Подав мені руку — подаси тепер кожному. Треба тільки дуже захотіти. Що богові до тих, хто нічого не прагне, навіть собі здоров’я… — Він відштовхнув від себе Маноя. — Йди!.. Сміливіш, сміливіш! Ти людина, як і всі!

І Маной пішов, хитаючись від зачудування, і руку він ніс припіднятою, боячись опустити.

— Отже, Син Людський є господар суботи! — оповістив гість і рушив услід за Маноєм.

Капернаум славив пророка, а Бен-Рувим осоромився. Симон пишався тим, що назаретянин спинився в його оселі. Жінки сходилися до джерела з глеками і міркували собі, що Син Людський — саме той, кого вичікували євреї багато віків. Він посланий Ієговою повернути велич дому Давидовому…

І всі знали: пророк піде далі, спершу до сусідньої Віфсаїди — із заходом сонця, ближче до вечора, щоб під новим дахом зібрати нових слухачів.

Але ще вдень Бен-Рувим спорядив у Віфсаїду свою людину до знайомого фарисея Садока.

Віфсаїда була такою ж глухоманню, як і багато інших галілейських містечок — крем’янисті стежки збігають від однієї пласкуватої хижі до іншої, обриваються на березі розлогому і кам’янистому. Але жила Віфсаїда осібно. Неширокий в тутешніх місцях Йордан відділяє її від усіх, край землі обітованої тут, а тому кожен мешканець Віфсаїди особливо ревно намагався дотримуватись Закону.

З цього захованого в далекому закутку містечка якщо і вирушали в Іудею, то не пророки, а секарії, які зневажали слово, зате діяли кинджалом. Скаравши на горло відступників благочестя, вони поспішали додому. Віфсаїда схоронить їх і від римлян і від слуг первосвященика — гори тут безлюдні, з безліччю затишних ущелин і потаємних печер.

Найпобожніший у Віфсаїді фарисей Садок відрізнявся від усіх інших фарисеїв, зажерливих і гордовитих. Він жилавий, обгорілий на сонці, мов головешка, ходить у рам’ї, їсть, що доведеться, не шукає для себе ні вигоди, ні слави. Його боялися на всьому узбережжі аж до суєтної і чванливої Тіверіади. І пошепки подейкували — довга рука в Садока, може дотягнутися навіть до Єрусалима.

Чутка про нового пророка долетіла й сюди, судили, рядили і чекали, що скаже про нього Садок. І той промовив словами Єзекіїля:

— Пророки твої, Ізраїль, мов лисиці в розвалищах. Вони незрячі і прорікають лжу, мовлячи «Господь сказав», а Господь не посилав їх… Хай підніметься рука моя проти тих незрячих пророків, які прорікають лжу…

Пополудні, коли спека трохи спала, з усіх помешкань стали стікатися до берега люди. Виноградарі забули про свої виноградники, кушніри покинули свої замочені шкіри, рибалки не лагодили сіті до вечірнього лову — тупцювали на березі, перемовлялися, визирали — чи не з’явиться у морі човен.

Він з’явився, коли за далекими Кармельськими горами сонце стало занурюватись у зелені води великого моря.

Весла, вириваючись з води, тривожно відсвічували у присмерку. З кожним помахом барка наближалася до берега. Напружене мовчання порушив Іоанн, молодший із синів Зеведеєвих, яких за надмірну екзальтованість і шумливість Син Людський назвав недавно «сини громові».

— Усеньке місто висипало! — вигукнув Іоанн радісно.

Статечний Симон, який тішився і засмучувався тільки по думки, кинув:

— Не до вподоби мені.

— Не подобається, що зустрічають учителя? — обурився Іоанн.

— Надто дружно стрічають.

Юрба на березі насторожено застигла — жодного змаху руки, ніхто не кидається до води, щоб першому зустріти нового пророка, — збилися вкупу. І Симона підтримали:

— Віфсаїда не любить гостей.

— Тут нікому не ймуть віри.

— Навіть одне одному лише у свята.

— Харцизяцьке місто.

І юний Іоанн, «син громовий», розгублено промовчав.

— Учителю наш, — сказав Симон, — схоже, що лихе там замислили.

Учитель з Назарета, який сидів на кормі, обернувся з блукаючою усмішкою. Він не боявся юрби, він вірив у свою владу над нею.

— Берег близько, — відповів він. — Висадіть мене і вертайте, коли боїтесь.

— Я залишуся з тобою, вчителю! — скрикнув Іоанн.

Симон невдоволено помовчав і стримано заперечив:

— Куди нам вертатися? Глаголи життя вічного у тебе.

Під кормою барки заскрипіла галька.

Від юрби відокремилося десятків зо два чоловіків. Попереду, прямий, як струна, у рам’ї, як Аарон в червоних ризах, виступав Садок. Він підійшов до самої води.

— Той, хто називає себе Сином Людським, нехай вийде на берег. Решта залишаться в човні.

За спиною у висхлого Садока стояли високі похмурі віфсаїдці, а далі — зімкнена юрба…

— Нас дуже мало, вчителю, — стиха зронив Сим он.

— Хто може спасти того, хто прийшов спасати інших? — заперечив Син Людський, вибираючись з барки.

Симон поспіхом скочив у воду, взяв учителя на руки, переніс на берег. За ним перемахнув за борт Іоанн.

— Ти чув, Симоне, сину Іона!.. Ти знаєш, що Садок з Віфсаїди не любить повторювати двічі!

— Хіба я один можу завадити вам? — спитав Симон.

— Ти нам просто не потрібний, як і той безбородий, який поспішив слідом за тобою.

Учитель кивнув Симону на човна:

— Вертайтесь… Їм легше мати справу з одним.

— Кожен може взяти камінь, учителю.

— Для цього ще треба нагнутись. Вертайтеся в човен обидва!

І Симон скорився, підштовхнув Іоанна до барки, а відтак і сам переліз через борт.

— Краще буде, коли ви відпливете подалі. А ще краще, якщо повернетесь назад, — порадив Садок.

Але барка не рушила з місця.

Садок торкнув пророка за рукав, і вони попрямували до юрби, обидва приземкуваті, неквапливі, однаково сповнені гідності. За ними, з хрускотом давлячи гальку, крокували супроводжуючі.

Юрба при наближенні заворушилася, розступилася і знову зімкнулась, сховавши учителя від учнів.

Щільна тужава порожнеча, її стискає тісне коло облич, безбородих і бородатих, чоловічих і жіночих, по-старечому немічних і налитих похмурою силою, об’єднаних вовкуватою сторожкістю. Чи багато тут щасливих? Чи є хоча б один у цьому злитому колі? У кожного, напевно, своя біда, свої прикрощі, великі чи малі. Біди різні, а страждання однакові, одні й ті ж надії — про щастя, про справедливість. Він насмілився прийти до них, покликати у вимріяне царство, де нема нещасних, нема ні кривдників, ні скривджених, та ось обложений з усіх боків, мов хижий звір. І Садок у цьому колі разом з ним — юрба надала йому право судити. Садок розуміє — коли не зробить цього, не зуміє, над ним самим влаштують судилище.

Юрбу і, схоже, самого Садока дивує спокій гостя — стоїть у порожнечі, маленький, недоладний, у важко обвислій одежі, беззахисно жалюгідний, та очей не ховає, зацьковано не озирається і не храбрує задирливо. Простодушний, аж острах проймає, аж ніяково.

— Ти називаєш себе Скном Людським? — Слова Садока, мов залізні, скрегочуть одне об одне.

— А чиїм сином я можу бути? Чи ти сам не з роду людського? Чи я не схожий на тебе? — Він відповідав не напружуючись, але розбірливо, і всі чули його.

— А правда, що ти казав — посланий Богом?

— Правда.

— І після цього вважаєш, що я схожий на тебе? Хто з нас посміє сказати людям: мене послав Бог?.. Таким був тільки Мойсей.

— Ти помиляєшся. Кожен з нас посланий на землю Богом.

Юрба заворожено завмерла, а Садок збентежено промовчав. Але він нітрохи не розгубився, він ще тільки прощупував прибульця, не завдавав удару. Тепер наспів час…

— Чи називав ти себе володарем суботи? — спитав він.

Відповідь одразу, без заминки, без роздумувань:

— Називав.

Гнівний видих юрби, за ним — погрозливий гул. Садок підняв руку, темну, зі скарлюченими пальцями, мов пташина лапа.

— Хіба ти дав нам суботу, що маєш себе за її володаря?

— Мені і вам дав її Бог.

— Ти привласнив собі Богове. Остерігайся, перехожий!

— Смерть йому! — заверещав хтось у юрбі.

Найнетерпеливіший, найшаленіший сповістив про себе.

Але пташина лапа Садока владно змусила замовкнути.

— Як я міг привласнити те, що мені належить? — знову негучний, розбірливий голос гостя. — Якщо Бог дав нам суботу, то вона вже наша. Субота для людини, і ми її володарі.

Верещання не повторилося, юрба мовчала, сотні людей занепокоєно розглядали сміливця. І голос Садока шугонув над німуючою юрбою:

— Отже, будь-хто може порядкувати суботою, як йому заманеться?!

Кажани проносилися над юрбою, безгучні й безплотні у застійному повітрі, мов клапті наростаючої чорної бурі серед завмерлої природи. У насиченій очікуванням тиші спокійні й прикро буденні слова:

— Якщо ти даси мені динарій, то хто розпоряджатиметься ним — ти чи я?

— Субота не динарій, перехожий!

— Як і ти не Бог. Але навіть ти не будеш настільки дріб’язковий, щоб дати і не дозволити користуватись. Невже Бог дріб’язковіший за тебе, людино?

З’юрмлекі недружно заворушилися, заозиралися. Лиця, лиця, але вони вже перестали бути схожими, всі вони виражали різне — зачудування, страх, збентеження, вагання (ось-ось погодяться з перехожим) і колишню озлоблену недовіру. Юрба перестала бути однорідною, розпалася на людей — різних, кожен по собі.

Садок стояв гнівно-прямий, витягував шию, обпікав поглядом дивного пророка, котрий не вивергав прокльони, не погрожував всевишніми карами, не підвищував навіть голосу — кидав лише тихі і такі звичні, зрозумілі усім фрази.

— Ти небезпечніший за чуму, перехожий! — скрегоче голос. — Куди ти кличеш нас? Чини як хочеш, що хочеш роби в суботу, як хочеш живи! Ніщо не заборонено, все дозволено — можеш убити, лжесвідчити, перелюбствувати з чужою жоною… Кожному все дозволено!

Юрба, що вже розпадалася, схлюпнулась в єдиному обуреному гомоні, знову злилася в моноліт, задні стали напирати на передніх, пружне коло рухнулося, заколихалося, почало стискатися. І в цьому вороже хисткому, конвульсійно живому колі скрегочуче гримів Садок:

— Нащо людям Закон?! Нащо людям єдиний Бог, коли кожен сам по собі — як хоче? Кожен для себе замість Бога! Ось до чого ти закликаєш, перехожий!

І пронизливий вереск шаленого нетерпеливого:

— Смерть йому!.. Сме-ерть!!

Здавалося б, він, шаленець, нарешті вже дочекався свого, та ні — рано. Знову зметнулася вгору пташина лапа Садока.

— Хай відповість!

— Ха-ай від-по-ві-ість!!! — грізним обвалом із сотень грудей.

Цей обвал довго гуркотів, розкочувався, не міг вгомонитися. Мовчав пророк, здрібнілий перед здибленою люттю мовчав, з покірною терплячістю чекав тиші. І вона нарешті настала — хистка, спопеляюча, гнівна.

— Якщо кожен прийме в себе Бога, то як тоді можна буде кривдити когось? У кожній людині — Бог, кожну шануй, як Бога! — Він вигукнув цього разу гучніше, ніж звичайно, побоюючись, що не встигне, не почують його.

Його почули, юрба погрозливо охнула — ображені за Бога: впустити його, великого, в себе, нікчемних, — та як він посмів! Погрозливе зачудування вихлюпнулось і не спало, а вже Садок, надимаючи жили на худючій шиї, заблаговістив:

— Слухай, Ізраїль!!! Він хоче, щоб ми мали — скільки людей, стільки й богів! Посрами язичників, Ізраїль! Відмовся від єдиного Бога! Чи не сам сатана перед нами?!

— Ві-ін!.. Ві-ін!! Вельзевул!!! — Юрба закипіла, зламала коло, стогнала і давила одне одного.

І потрясав над головою немічним кулаком Садок, суддя, обраний народом:

— Рятуй, Ізраїль, віру свою!!

— Сме-е-ерть!!! — пронизливий вереск захлинається від щастя.

— Сме-е-ерть!! — наче громом відізвалася на нього юрба.

Син Людський, який стояв серед розлюченого виру, вперше опустив голову. Він не хотів бачити, як люди нагинаються, піднімаючи каміння.

Ніхто не повинен торкатися руками нечестивця. Для таких злочинців проти віри у євреїв була тільки одна покара. Камені полетіли зусебіч. Син Людський упав…

…Він уже не ворушився, а камені все ще летіли у нього. Камені батьків, камені матерів, камені дітей… Садок також кинув свого каменя. Ніхто не може стояти осторонь!

При такій страті нема винуватців. Гнів народний — гнів Божий.

Ті, хто сидів у барці, все бачили і чули, та не посміли заступитися. Їх жменька, а розправу чинив народ. До кожного разом із жахом вкрадався сумнів — а чи праведний був їхній учитель, який збирався спасати інших, проте не спас себе? Сам Господь допустив…

Симон відштовхнувся веслом, зіпхнув барку з гальки. Тихо відплили. Ніхто їх не гукнув, ніхто про них не згадав.

Південна ніч не закрадається, а безшумно навалюється. Вона огорнула нужденне містечко, що приліпилося до скель, кам’янистий берег, закиданий камінням спотворений труп.

Убивство всупереч Історії.

Він мав прожити ще три роки, розбурхати Галілею, виголосити свою Нагірну проповідь, що закликала — «люби ближнього свого і ворога свого», з’явитися в Єрусалимі, пережити зраду одного з учнів і вже тоді тут мученицьки загинути, як нікчемний раб, — на хресті. Потім воскреснути у своїх послідовниках «смертю смерть поправши».

Нічого цього не сталося. Пророк із суєтного Назарета не став Ісусом Христом, не пройшов з покоління в покоління тисячоліттями. Люди не возвеличили його до Бога. Як багато подвижників, котрі не встигли довести своє, нині геть-чисто забуто!

Вбивство всупереч усій Історії, яку ми знаємо. Ні, не мешканці далекої Віфсаїди винні у цьому. Непередбачене вбивство вчинено з XX віку, з наших днів. Причому людьми аж ніяк не вороже-злостивими до його пам’яті і, далебі, не мстиво-жорстокими по натурі.