Замах на міражі

Прощання з градом осіянним

На вулиці Сент-Оноре екіпажі вже здіймали літню куряву, обсипаючи нею перехожих, та за муром монастиря дерева ще зберегли травневу свіжість, розкидаючи довкола вогкий затінок. Було прохолодно, було тихо. Із розчинених дверей похмурого заїжджого двору долинали скрадливі звуки лютні. Ченці, безплотні, мов мара, поспіхом пропливали мимо дверей, оглядаючись, хрестилися, зникали…

У своїй келії помирав фра Томмазо.

Цей заплилий жиром старець із синювато-темннм, покарбованим віспою лицем, диявольськими проваллями чорних очей, який вже ледве волочив ноги, завжди лякав братію. Дві наймогутніші сили на світі — іспанська монархія і свята церква — тримали його за товстими мурами і важкими засувами, страшно й подумати, тридцять три роки. І увесь цей час він боровся з ними сам-один. І переміг — крізь мури й засуви вирвався на волю, зачарував самого папу Урбана, нарешті з’явився в Парижі.

Перший міністр Рішельє був прихильний до нього, сам король милостиво призначив йому пенсію. Вдячний Томмазо пообіцяв королю те, чого той найбільше жадав і вже відчаявся мати — наслідника. Сталося чудо: Анна Австрійська, яка була бездітною усі двадцять два роки свого шлюбу, минулого року розродилася хлопчиком. Фра Томмазо за розташуванням зірок пророкував — новий Людовік царюватиме довго і щасливо.

Монастирська братія сторонилася страшного старця, перешіптувалась по кутках про його нелюдську природу.

Зараз він умирав під ніжну світську музику, а не під церковні пісні. І він наперед знав день своєї смерті — 1 червня. Цього дня, обіцяв він, затемниться сонце і морок впаде на землю… Чекати недовго, ще дванадцять діб, але йому вже геть кепсько, заледве чи дотягне…

Він увесь розпух, лице взялося зеленими плямами, не міг поворухнутися, надсадно дихав, та голова, як і раніше, була ясна.

До невідворотності смерті він звик, вона увесь час підстерігала його і підступила дуже близько ще тридцять вісім років тому, багато днів і ночей чатувала над його солом’яним матрацом у камері Кастель-Нуово. Свята інквізиція застосовувала у своїх катівнях чимало тортур — від простої диби, що викручувала суглоби, до мудрованого верстата полледролота. Та найстрашнішою була знаменита велья — людину впродовж сорока восьми годин насаджували на загострену палю, котра повільно входила у того, шматувала нутрощі. Фра Томмазо просидів на палі тридцять чотири години — день і ніч, іще день — і… витримав. Не витримали кати — здалися.

Він дуже зійшов кров’ю, почалося запалення, гарячка, тюремний хірург Шіпіоне Камарделла передрікав гангрену — тоді вже нема порятунку. Фра Томмазо стривожився — помре, не сказавши про головне… Про місто, котре відкрилося йому, про місто, котре ніхто не знає, де нема нещасних, де щасливі всі! Не встиг розповісти згорьованим, зневіреним людям — навіть смертю не спокутуєш такий гріх.

У напівмаренні, боячись навіть ворухнутися, щоб не розтривожити пошматовані нутрощі, він знову йшов до свого заповітного міста. Він здалеку бачив його білі стіни, що височіли одна над одною, сяючу на сонці баню — подвійну, більша увінчується меншою. А перед містом зелені ниви і квітуючі сади, де з піснями працює люд в однаковій одежі, з однаково веселими лицями. Мешканці міста трудяться всі, лише старість та хвороби звільняють від праці. І тут немає ні своїх, ні чужих нив — спільні…

Окута залізом міська брама навстіж — входь, якщо з добром. Вона зачиняється лише перед ворогом, і тоді — сім стін, одна вища від іншої, неприступні.

Всередині ці стіни вкриті чудесними розписами — геометричні фігури і карти різних країв, алфавіти народів і види дерев, трав, тварин, мінералів, портрети великих людей і знаряддя праці… Вздовж мальовничих стін групками ходять діти у супроводі учителів. Все місто, школа, діти, дивлячись на стіни, граючись опановують науки. Невігласів у місті немає.

Мармуровими східцями, критими галереями, перетинаючи вулиці, гість піднімається до широкої центральної площі, до величного круглого храму. Усередині він просторий і прохолодний, залитий світлом з отворів бані. У вівтарі два глобуси — неба і Землі. І сім золотих лампад, що означають сім планет, освітлюють з рідкісного каменя плитчасту долівку.

Гостя виходять стрічати правителі міста. Попереду старший, він же верховний священник, — Сол, тобто Сонце. За ним три його помічники — Пон, Сін і Мор, або інакше Могутність, Мудрість і Любов.

— Вітаємо того, хто уздрів нас крізь марність і жорстокість суєтного життя!

Сол не завоював собі своє високе місце, не успадкував його. Вибраний народом?.. Та ні, не зовсім… Титул Сола може одержати лише той, хто виявиться настільки ученим, що знатиме все. Він повинен різнитися серед інших своєю непомірною мудрістю. «Нехай він навіть буде цілком недосвідчений в управлінні державою, проте він ніколи не стане ні жорстоким, ні злочинцем, ні тираном, саме тому, що такий мудрий», — вважають громадяни міста.

Три його співправителі необов’язково мають бути всевідаючими, а лише знатися на тих науках, котрі допомагають їм вести призначені справи. Могутність — воєнною обороною міста. Мудрість — навчанням. Любов пильнує за дітонародженням. У щасливому місті все спільне — і дружини також. Якому чоловікові з якою жінкою зійтися, залежить не від їхнього бажання, це справа державної ваги. Тут глузують з того, що в інших країнах, ревно піклуючись про поліпшення породи собак і коней, нехтують породою людською. «Жінки ставні і вродливі паруються лише зі ставними і міцними чоловіками; повні — з худими, а худі — з повними, щоб вони добре і з користю зрівноважували одне одного».

Змордований тортурами, кинутий на брудний твердий матрац, Томмазо Кампанелла, вчений монах-домініканець, звинувачуваний у єресі та бунті, на межі марення і реальності перебував у щасливому Місті Сонця, тихо бесідував під прохолодним склепінням храму про любов і загальне благо з мудрими правителями.

І водночас він страждав — ні, не від тілесних мук, а від жорстоких мук сумління: не встиг нікому розповісти! Люди мають знати, як виглядає їхнє спільне щастя, вони повинні зруйнувати свої гріховні гради і збудувати гради нові.

Муки сумління і міцне здоров’я тоді перемогли смерть — гангрена відступила. Він змусив свої затерплі знівечені руки тримати перо, користуючись тим, що за хворим не дуже строго стежили, описав своє Місто Сонця. Подвиг, який навряд чи повторився в історії.

А зараз, вигнанець з батьківщини, який, незважаючи на в’язниці і катівні, розміняв восьмий десяток, фра Томмазо знав: цього разу він уже не виживе, — сам собі призначив день, коли його смерть, як він вирахував, ознаменується сонячним затемненням. Його вірний учень Філіппо Бореллі, син іспанського тюремного солдата, який з’явився на світ у тій самій проклятій Кастель-Нуово, де довго мучився Кампанелла, найняв на останні гроші музикантів, щоб учителю не було так тяжко вмирати.

Ніжно співала лютня, і хрипло дихав фра Томмазо. Цей шаленець, який дивував усіх розумом, тверезим розрахунком, диявольською спритністю, завдяки чому переміг іспанський суд, Святу інквізицію, недовірливого і зовсім не дурного папу, ставав простодушно наївним, коли з’являлися надії.

Останнім часом він пристрасно вірив… у немовля. У те, що лежало зараз сповите у пишних покоях королівського палацу, оточене у своїй колисці вельможними няньками, під охороною бравих королівських мушкетерів. Томмазо Кампанелла сподівався — цей майбутній правитель Франції неодмінно згадає, що він, фра Томмазо, напророкував і його появу на світ, і довге щасливе правління. Згадає провісника — і прочитає його «Місто Сонця», і запрагне побудувати свою державу за вимріяним взірцем. Нехай буде щаслива Франція, коли йому, Кампанеллі, не вдалося принести щастя своїй батьківщині!

Дивно, але майже все, що він віщував, збувалося. Високородне хлоп’я не встигає навіть підрости, а вже стає королем Людовіком XIV. Його правління виявилося на рідкість довгим і щасливим теж. Для нього, Людовіка XIV, щасливе, ні для кого більше. Не збувається лише найголовніше — щасливий монарх жодного разу не згадав про опального провидця-монаха, книг його ніколи не читав і все життя чинив усупереч порадам Кампанелли. Йому приписують пихату фразу: «Держава — це я!» І, ніби глузуючи над автором «Міста Сонця», придворні підлабузники величають пихатого володаря: «Король Сонця». Історія щедра на знущання.

Ніжно співала лютня, і хрипло дихав фра Томмазо. Навіть вірний Філіппо Бореллі не здогадувався, що його учитель, який вже задихався, вирушив зараз у свою останню подорож, у сход жене, знайоме, рідніше від батьківщини, дорожче від власного мученицького і героїчного життя Місто Сонця.

Він знову бачить посеред вигорілої рівнини під глибоким небом зелений пагорб, семистінне білосніжне місто на ньому, увінчане подвійною храмовою банею. Він поспішає до нього, поспішає, бо часу залишилося в обріз — намічений шлях може обірватися у будь-яку мить.

Знайома дорога у щасливе місто — через плодючі ниви, через квітуючі сади, через мальовниче буяння й усмішки працюючого люду. Та нині чомусь порожньо навкруг, ніхто не стрічає його усмішками. І поля витолочені і занедбані, взялися лободою, і сади не цвітуть, не плодоносять, заросли колючим чагарником, стирчить вусебіч засохле гілля.

Міст веде до міської брами. Вона відчинена, та ніхто не входить і не виходить звідти. Печально звучать на мосту кроки самітного гостя.

За воротами сторожа, раніше їх не було. У солдатів обличчя поросли дикою шерстю, крізь шерсть видно: дивуються чогось, ніби не людину бачать, а привид.

— Хто такий?

— Я Кампанелла. Той, самий, хто здалеку прозирнув це місто.

Переглянулися, гмикнули:

— Який біс жене тебе до нас?

— Прийшов попрощатися… Востаннє.

— Коли прийшов — проходь, а попрощатися — дзуськи! Звелено сюди пускати, а звідси — ні.

І підштовхнули в спину, щоб чого доброго не надумався повернути назад.

Не встиг навіть образитись, як упало у вічі… Здавалося б, пусте, не варте уваги — просто трава густо пробилася крізв бруківку. Та Кампанелла знав, що таке бува, коли у місті гостювала чума, або моровиця.

Приголомшений, розгублений стояв він посеред зарослої безлюдної брукованої вулиці й озирався. Зір зупинився на міській стіні, і фра Томмазо здригнувся від жаху. На стіні знайомі вчені розписи — геометричні фігури — облізли, потріскалися. А напоперек — зітлілий труп, лице чорне і безоке, лахміття відкриває потемніле м’ясо. Тягне смородом. А нагорі на брусі, до якого прив’язана мотузка з повішеним, поважно сидить крук, ліниво скошує агатове око на прибульця — ситий, похмура бестія, пір’я масно вилискує.

Ніколи і ні перед чим не відступав Томмазо Кампанелла, і зараз він рушив у глиб міста: не всі ж тут вимерли, когось напевне, біда обминула, зустріну — розпитаю.

І точно: на порожніх вулицях тричі промаячілн люди у чорному (а колись вважалося — «чорна барва ненависна соляріям»), вони тулилися до стін будинків, а наближаючись, щезали, ніби провалювалися крізь землю.

За четвертою стіною на мармурових сходах він побачив старців. Старці у Місті Сонця!

У всьому світі ці людські ізгої подібні один на одного — брудне лахміття, почварні на лиці, виставлені напоказ гнійні виразки, кукси ніг, покручені руки простягнуті за милостинею, гугняві голоси. Старці у Місті Сонця!..

Кампанелла знав: таким втрачати нічого, вони лише вдають із себе боязких, затурканих, а насправді ж — це найзухваліший народ. І справді ж бо, старці не побоялися з ним побалакати.

— Звідки ти взяв, прибульцю, що у нашому благословенному місті трапилося лихо? — просипів один з вивернутими червоними повіками і білими, мов збиране молоко, очима. — Ми радіємо життю і хвалимо бога за це. Хіба ти не бачиш?

— Я бачу, як ти простягаєш до мене руку за милостинею.

— Виконую повеління наших наймудріших з мудрих правителів щасливого міста.

— Вони звеліли ходити тобі з простягнутою рукою?

— Вони звеліли мені радіти. А щоб радіти життю, я мушу їсти. Потіш мене зі свого капшука, бо інакше я повідомлю, що ти завадив мені виконати повеління.

— І всі радіють так, як ти?

— Усі. Нерадісних у нашому місті немає.

— І всі з повеління?

— А хіба можна робити щось без повеління?

Горбань з утопленою у плечі запорошеною, нечесаною головою хихотнув:

— Ясноокий помилився, у нашому місті є нерадісні.

Старцювата братія заворушилася. Ясноокий зморгнув запаленими повіками, сердито відказав:

— Ти завжди зле жартуєш, Пряма Спино.

— Хи-хи! Вони є, вони висять на стінах, прикрашають наше місто. Ми дивимось на них і ще дужче радіємо. Може, це неправда, Ясноокий?

— Але колись ви раділи без повеління на те, — нагадав Кампанелла.

— Ніколи цього не було! Ти брешеш, прибульцю!

— Я знаю. У вас щось сталося. Щось жахливе. Найшла чума? Владу захопив тиран? Що?..

І Ясноокий закрутився, заверещав:

— Ви чули?! Ви чули?.. Це сказав не я! Це сказав він! Ви всі це підтвердите!

А Пряма Спина втішено хихотнув.

— Ми чули, Ясноокий, усе добре чули, до чого ти добалакався з чужоземцем. Тобі хотілося, щоб він сказав те, що тобі не велено. Висітимеш, Ясноокий, на стіні. Хи-хи! І ти, чужоземець, також.

Кампанелла презирливо кинув:

— Що мені може загрожувати у моєму місті? Я дізнаюся, що сталося з вами, і поверну все як було. Ви знову радітимете з власної волі.

Переступаючи через милиці, через цілі і обрубані ноги, він рушив догори по сходах. А навздогін йому хихотів горбань:

— Не встигнеш! Хи-хи!.. Ясноокий випередить тебе.

Для чого Ясноокому випереджувати його, Кампанеллі загалом було ясно. Ще свого часу він вирішив, що всі каліки у щасливому Місті Сонця не повинні байдикувати, бо ніяка тілесна вада не є підставою для неробства. «Якщо, — переконував він, — хтось володіє нехай одним якимось членом, то він має працювати за його допомогою, хоча б у селі, жити на: доброму утриманні і служити підглядачем, повідомляючи державу про все, що почує». Тут усі з тілесними вадами — безногі, безрукі, сліпі, горбаті, мабуть, усі прилаштувалися підглядачами, робота не важка, лише б був попит на неї. А попит, очевидно, є, і чималий, коли держава вітає своїх громадян за радісний настрій.

Кампанелла спішив до храму, щоб стрінутися з правителем.

Біля входу на Храмовий майдан його очікували солдати з мушкетами й алебардами, капітан у начищеній кірасі грузько сидів на коні.

— Візьміть його!

— Я Томмазо Кампанелла — творець вашого міста!

— Ти нам і потрібен!

Льох, куди його повели, мабуть, був такий же глибокий, як знаменита «крокодиляча яма» у Кастель-Нуово, гвинтові кам’яні східці без кінця.

Силоміць заштовхали у низькі двері, у затхлий морок.

— Падай! Зустрінеш давнього знайомого… Він упав на слизьку кам’яну долівку.

У темноті зашурхотіла солома, почулося чи то схлипування, чи то смішок. Кампанелла сів.

— Хто ти, друже? — спитав він.

Смішок у відповідь. Тепер уже виразно — не схлипування.

— Я Кампанелла. Я породив це місто, а мене схопили у ньому, мов ворога.

Знову торжествуючий тихий смішок і шурхотіння соломи.

— Ах, так, — розсердився Кампанелла, — тут тепер радіють, коли їм повелівають. Тобі, нещасний, яка потреба у цій ямі виконувати цей паскудний наказ?

Здушений зраділий голос:

— Не по наказу веселюся — від душі.

— Тоді вже зовсім паршиво — жертва зла радіє злу.

— Справедливістю тішуся, Кампанелло. Справедливістю! Вона прийшла!

— Уперше чую, щоб тюремники чинили справедливість.

— Бог не дуже перебірливий, Кампанелло. Він творить своє і руками тюремників, і руками героїв.

Спресована підземна темінь, за товщею землі не чути світу, чути дихання товариша по нещастю і недоброзичливця.

— Хто ти, потворо? — спитав Кампанелла. — Шкода, що не бачу тебе.

— Справді шкода… Я не потвора, у мене жалюгідна подоба, Кампанелло, — голомозий, збита борода, беззубий, лахміття не прикриває уже той кістяк, який ще доводиться вважати своїм тілом. І в мене переламані обидві ноги… Шкода, що не можеш побачити, ти б порівняв з тим, яким я був.

— Отже, правда… Ти мій давній знайомий?!

Смішок, що нагадує схлипування:

— Я — Сол, верховний правитель Міста Сонця. Зараз я щасливий — творець разом зі мною. Ти відчуваєш, як душить нас наше місто? Ми на його дні.

Спресований морок, спресована тиша, десь далеко над ними гора каміння у вигляді піднесеної до неба вежі. Поховані під тим, що старанно будували.

— Сол… — зривається тихий голос. — Що?.. Чума? Лютий ворог?.. Яке нещастя?

— Помилки, творець, інколи страшніші від чуми.

— Ти допустився фатальної помилки, мудрий Сол?

— Ха-ха! Я?.. Ні, шановний фра Томмазо, помилився ти.

— У чому? Переможна відповідь:

— Грішив простотою!

— Невже це такий великий гріх, Сол?

— Простота гірша від злодійства, гірша від розбою. Простота — недоумство. Коли недоумство починає керувати людьми, то вони стають самі собі ворогами.

І Кампанелла розсердився:

— Досить словоблуддя, Сол!

— Що ж… — Сол замовк.

Тиша кам’яного склепу. Вона така монолітна, що здається: час безсилий пробитися крізь неї, зупиняється десь поряд. Ніщо вже не може просунутися вперед, усе застигає, і голос, що замовк, ніколи не повториться, чекай, чекай його і не дочекаєшся. Та Кампанелла не виявив нетерпіння, не поквапив незримого співрозмовника. За ‘ тридцять три роки у в’язницях він навчився терпіти.

І Сол заговорив з темряви:

— «Усе, що їм необхідно, вони одержують від громади…» Твої слова, Томмазо, про нас. Ти пропонував саме так жити: гуртом працювати, складати все в один спільний казан, з нього гуртом черпати.

— Хіба це неправильно, Сол?

— «Усе, що їм необхідно…» Гм… А що?.. Скажи про себе: що тобі треба для життя?

— Я ніколи не жадав мати багато — хліб, вино, свічки для роботи вечорами, папір, щоб писати, ну і найскромнішу одежину, прикрити наготу.

— І книги…

— І книги, звісно.

— І ти ще маєш невеличку колекцію старовинних монет. Ти про неї чомусь не згадав. Хіба вона вже так необхідна для життя?

— Єдине, чим я втішався на дозвіллі.

— І тебе останнім часом не носять хворі ноги. Ти хотів би мати свій екіпаж? Він, напевне, значно полегшив би твоє життя…

Кампанелла промовчав.

— Ось бачиш, — тихо продовжував Сол, — навіть ти про себе не скажеш достеменно, що тобі треба, де межа твоїх бажань. А чому інші повинні себе обмежувати? Напевне, лише мертвий перестає жадати собі більшого.

— З цього приводу, якщо пам’ятаєш, я говорив: «І службові особи ретельно стежать за тим, щоб ніхто не одержував більше, ніж належить».

— Кому скільки належить?.. Як це визначити? Кампанелла рішуче відповів:

— Лише зрівнявши апетити, Сол. До необхідного! Проста, здорова їжа, добротна, але не розкішна одежа, дах над головою…

— Ми так і вчинили, Томмазо. Ухвалили давати всім лише найнеобхідніше. Звісно, що ніяких цінних колекцій мати не належало…

— Це справедливо, Сол.

— Ні, Томмазо, це виявилося страшенною несправедливістю. З неї і почалася та чума, яка винищила місто.

І Кампанелла важко хитнувся у темряві.

— Не вірю, Сол! Яка ж це несправедливість, коли все у всіх однаково, нема підстав комусь заздрити, на щось ображатися.

— На жаль, підстави є — і серйозні.

— Лише для ненаситно жадібних, для пропащих негідників!

— Навпаки, Томмазо, для найдостойніших громадян, для тих, хто здатний краще ніж інші, самовідданіше працювати.

— Ти насміхаєшся наді мною, Сол!

— Хіба мені, сидячи тут, до сміху? Трудівник, який не шкодує себе на роботі, дає громаді багато, а поруч з ним інший, який чи не вміє, чи ледачкуватий, і користі з нього мало? Та одержували вони однаково необхідне: їжу, одежу, дах над головою. Постав себе на місце сумлінного громадянина, який надсаджується на роботі. Як йому не замислитися: я добуваю, а за мій кошт живе нероба. І хіба це справедливо, Томмазо?

Томмазо спантеличено промовчав.

— І ось наші кращі трудівники перестали надриватися, почали підлаштовуватися під тих, хто працював украй погано. День у день падала повага до праці. Наші ниви і виноградники почали кепсько оброблятися, ми все менше і менше одержували хліба і вина, наші стада хиріли, наші ткацькі майстерні випускали неякісну тканину, і її не вистачало на одяг. У нашому місті поселилися злидні. Ми вже не могли ні нагодувати людей, ні одягнути, ні відремонтувати їхні житла. Місто перетворилося у збіговисько гультяїв.

Кампанелла вибухнув:

— Недбайливих треба було карати, а старанних заохочувати! Повинні ж були вчасно зметикувати.

— Ти наївний, Томмазо Кампанелла. Тобі все видається простим і легким, — безпристрасно заперечив з темряви Сол. — Підкажи: як відрізнити недбайливого і старанного? Хто це має робити? Наглядач з нагаєм? Нехай він стежить і підганяє? Нехай він розподіляє, кому за роботу масніший кусень, а кому покарання? Чим же тоді цей наглядач кращий від господаря? Чи можна після цього говорити: в нас усе спільне?

— Треба було зробити так, щоб кожен стежив за своїм товаришем, повідомляв вибраній особі, скільки зробив його сусід. Зробив мало — хліб і вода, не дуже багато — не дуже добрий обід, багато — їж досхочу. Це так просто!

— Дуже просто, Томмазо. І ми теж, як і ти, клюнули на цю простоту… Стеж за своїм товаришем по роботі! Донось на нього! Я вже не кажу, що всі почали працювати погано, — на кожного можна було донести, зіпсувати йому життя. Але тепер ще для кожного громадянина Міста Сонця товариш по праці стає ворогом, якого треба викрити раніше, ніж він викриє тебе. Спіши обмовити, інакше він обмовить, постарайся залякати, бо сам житимеш у страсі перед ним. Ми зробили з нашого міста киплячу ненавистю клоаку, та натомість нічого не одержали. З того, що нам доносили, неможливо було втямити, де нахабна й безсоромна брехня, а де правда, де злісні наклепи, а де обурення чесного трудівника. Обмовляли частіше тих, хто старанно працював і міг своєю працею підвести нероб, а тому нам частіше доводилося карати чесних людей. Ми добилися того, що вони зовсім перевелися. Жахливі злидні, ненависть і брехня! Чума набирала в сили, благородний Томмазо. І винним тут був надто спрощений погляд на життя.

Сол замовк. Знову спресована підземна тиша. Кампанелла крізь товщу землі відчував вагу міста, де на бруківці росте трава, а на розмальованих стінах висять страчені.

Шарудіння соломи, зітхання Сола.

— Так ось… — його тихий голос.

І Кампанелла закричав:

— Годі! Не хо-чу! Ще слово — і я задушу тебе!

— Мене, мудрий Томмазо? Чому не себе?

Крик Кампанелли захлинувся, він простогнав:

— Прокляни, розбий мені голову, але не розказуй, не розказуй далі!

— Ого! Залізний Кампанелла не витримав. Отже, правда страшніша, ніж велья…

— Благаю, Сол…

— Ні, Томмазо, не чекай від мене пощади. Ти мусиш знати все до кінця… Так ось — злидні, ненависть, брехня і ніякої надії, що всьому цьому прийде край. Кого не охопить страх перед майбутнім, кому захочеться жити далі! А якщо страх наростатиме далі… Він ріс, Томмазо, він загрозливо ріс! І треба було будь-яким чином зупинити це… Ми не в змозі змінити життя, але ми навчилися примушувати. Повеління визріло само по собі: ті громадяни, які піддаються оманливому страху, а не тішаться квітучим життям, здійснюють найтяжчий злочин і повинні бути страчені через повішання. Не я придумав це, але я… Так, Томмазо, як верховний правитель міста я повинен був це підписати… Ти чуєш мене?

Відповіді не було.

— Я підписав його. Ти чуєш? Чому ж ти не обурюєшся? Не виказуєш своєї зневаги?

Мовчання.

— Підписав тому, що не міг запропонувати щось інше. Підписав, але змусити себе радіти не міг — не було сили. І я мовчав. Усіх тих, хто мовчав, не був у захваті, не сміявся голосно при людях, хапали і вішали. А тут верховний правитель — мовчить. Йому б належало виступати із життєрадісними промовами, закликати до бадьорості і загальних веселощів, а він… він мовчить. Сам розумієш, такого правителя повинні прибрати…

Кампанелла мовчав. Сол зітхнув.

— Мене не повісили на стіні. Ні, не тому, що пожаліли, не з поваги, не за минулі заслуги. Просто це могло викликати у громадян дуже гнітючий настрій. Верховний правитель повішений на стіні… Мене кинули сюди, до найглибшого у місті льоху…

Кампанелла не відізвався.

— А тебе ми чекали, Кампанелла. Чекали і боялися. Хто зна, що ти ще накоїш, побачивши наше життя. Ми ж живемо за твоїм словом, ретельно виконуючи все, що ти сказав, але тепер ти для нас не страшний, учителю. Ти можеш оголосити, що це не твоє, що слід починати все спочатку, заново. Переживати ще раз знову те, що було!.. Ні! Ні! Хай буде, що буде, та лише щоб не те, що було. Тому-то наші молодці поквапились заштовхати тебе до цього льоху… Ти чуєш мене?.. Ти живий, Кампанелла?..

Тиша.

Смерть настала о четвертій годині вранці 21 травня 1639 року. Над Парижем розливалася соромлива зоря, вежа монастиря на вулиці Сент-Оноре несміливо рум’яніла.