Ярославна

Разок намиста

Як тільки ліфт зупинявся на їхньому поверсі, Наталя відкладала книжку і прислухалася: чи не тато? Хоча б скоріше прийшов. Сумно одній вдома. Мама у відрядженні, а тьотя Дора приготувала обід і пішла додому.

За балконним вікном сипав густий сніг. Великі лапаті сніжинки на тлі вечірнього неба здавалися темними, майже чорними. Перший сніг — і такий щедрий. Оце б погуляти на вулиці! Так не можна — лікар заборонив виходити, наказав лежати: ангіна, каже. Наталя спробувала ковтнути слину — боляче, мов шипаки виросли у горлі. І голова болить. А тата все немає. Мабуть, хлопці повернулися з розкопок і щось привезли новеньке, то й сидять, розглядають. Цікаво, що вони могли ще знайти? Здається, влітку все перебрали по камінчику.

Аж ось двері ліфта особливо гучно зачинилися, на площадці затупотіли, ключ дзвінко повернувся в замку. Тато! Наталя схопилась, обгорнулася ковдрою і сіла в ліжкові, з нетерпінням позираючи у напрямі передпокою.

— Наталко! — ще з порогу гукнув тато на всю квартиру.

І ввалився до кімнати, геть засніжений, мов казковий Дід Мороз. Шапка збита на потилицю, пальто розстебнуте, краватка з’їхала набік — хлопчисько та й годі, а не солідний науковий (Працівник, кандидат наук. Гостро запахло снігом, свіжістю, зробилося гамірно й весело.

— Наталко! Бачиш, який сніжище? Ходімо бабу ліпити!

Глянув на доньчине закутане горло, на її бліде обличчя і винувато посміхнувся:

— Пробач, Наталочко, забув, що ти хвора! Зараз роздягнуся, молока зігрію, з медом! Вип’єш — і як рукою зніме! Якби оце мама була вдома, то дала б нам з тобою на горіхи. Сказала б: «Як можна? Холодний, у снігу — і до хворої дитини!» Іду, іду, роздягаюсь, гріюсь!

Проте у дверях він обернувся, весело підморгнув і ляпнув по товстезному портфелю під рукою: мовляв, є тут щось цікаве!

До чого ж Наталя любила тата! Вважала не старшим за себе, а ровесником. Та й він, мабуть, вбачав у своїй доньці товариша, бо завжди ділився з нею всіма своїми турботами, міркуваннями. А на розкопках цілком серйозно величав її «колегою»: «Колего, хочу знати вашу думку відносно ось цього уламка горщика».

Наталка пишалася з того й від задоволення червоніла. Звичайно, колега, бо Наталя давно вирішила теж бути археологом. Уже кілька років під час канікул вона завжди бувала з татом на розкопках. І давно впевнилась, що найцікавіша в світі наука — археологія. Хіба ні? Розкопки старовинної могили чи селища — все одно, що читаєш цікаву книжку, на кожній сторінці якої чекає на тебе нове, загадкове, таємниче.

І яка то насолода, знайшовши якийсь уламок посуду або позеленілу бронзову пряжку, розглядати їх, гадати: коли і хто це зробив? І що то були за люди? Як вони жили? Про що мріяли? Що вони вже знали і чого не знали?..

Ці дарунки далеких віків інколи могли розповісти більше, ніж книжка. Треба тільки вміти прочитати, зрозуміти мову глиняних уламків і бронзових виробів або якихось інших дрібничок, таких, здавалося, непоказних і звичайних.

— Наталю, якби ти знала, що мені сьогодні принесли!

Уже без пальта і шапки, у домашніх капцях, але з портфелем у руці тато з’явився в кімнаті, засвітив люстру.

— Що, татуню?

Він розстебнув портфель і витяг звідти довгувату плескату коробочку. Сів біля Наталі на ліжку:

— Поглянь, що знайшли хлопці в Кам’яному поселенні! Не в самому селищі, а під Зміїною горою. Пам’ятаєш, там ми відкопали влітку кам’яну плиту і залишки вогнища на ній? Ми вирішили тоді, що це капище — місце, де стояли ідоли. Ось на тому місці хлопці копалися до самих морозів і…

Обережно відкрив кришечку. На м’якій підстилці лежали, як спершу здалося Наталі, кілька червоно-жовтих камінців. Вона взяла один. На камінчик упало світло, і він яскраво заграв, ніби якийсь невідомий дорогоцінний скарб. І дивно: теплий-теплий, а тато прийшов знадвору. Це в неї, мабуть, пальці гарячі від температури.

Наталя піднесла знахідку ближче до очей. Камінчик оправлений в жовтий метал. Посередині просвердлено наскрізь крихітну акуратну дірочку.

— Ну-с, шановний колего, що скажете?

— Це намистина! — захоплено прошепотіла Наталя. — Інші теж з дірочками? Намистини! Але ж які чудові! Мов кристали, а всередині горять таємничі вогники. Що це, татуню?

Тато розвів руками:

— Не знаємо. Ще ніколи подібного не бачили. Знайшли розсипом за плитою. Всіх шість камінців. Ти бачиш, яка ювелірна, витончена робота? Через лупу видно тонісінькі рисочки, зазублини. Можливо, невідомі письмена? Позаминулого літа ми теж знайшли у землянці кілька намистин, але то були звичайні, з янтарю, досить грубо відшліфовані, овальної форми. А це невідомо, що за камінь. І метал теж — не золото й не бронза. Завтра надішлемо в лабораторію. Що там скажуть…

Наталя пестила пальцями приємні теплі намистинки. Як дивно! Дуже давно їх носила якась дівчина, зовсім-зовсім не схожа на неї, Наталю. Пройшли віки — і ось вони в Наталиних руках. І звідки вони взялися, такі дивні й незвичайні, у тому древньому селищі полян над Дніпром?

— Татуню, подай мені, будь ласка, голку й міцну нитку. Я нанизаю намистини, щоб не розгубилися.

Тато приніс нитки, голку.

— Працюй, колего, а я зігрію тобі молока. Як горло? Болить? Ну нічого, нічого, пройде, — зовсім неуважно сказав тато, задумливо покрутив намистину, стенув плечима і вийшов на кухню.

Наталя, нанизуючи намистини, помітила, що на кожній збоку є маленьке поглиблення, щоб щільніше приставали одна до одної. Але дві бусинки ніяк не хотіли приставати. Можливо, між ними була ще одна, середня?

Зав’язала нитку і довго милувалась разком. Розмотала теплу хустку на горлі і наділа намисто на шию. Всунула ноги в черевички і в одній сорочці побігла до маминої спальні. Стала перед дзеркалом. Яке ж то гарне намистечко, як воно пасує Наталі! І таке приємне — мов хтось обняв теплою ласкавою рукою. Шкода тільки, що неповний разок…

Коди прийшов тато із склянкою гарячого молока, Наталя вже спала. На дівчачій шийці переливалося, грало теплими вогниками загадкове намисто. Щоки доньчині зарожевіли, уста посміхалися, а темні пухнасті брови здивовано піднялися.

Тато зачудовано похитав головою: дивись-но, сказано — дівчина! Вони з хлопцями клопоталися біля тієї знахідки цілісінький день, а нікому й на думку не спало нанизати та одягти на шию!

Хотів зняти намисто, та жаль будити. Ну нехай! Накрив щільніше теплою ковдрою, погасив люстру, залишивши слабенький нічник, і вийшов.

А Наталі сниться дивовижний сон. Та й не сниться, бо не спить же вона, чесне слово, не спить! Тільки очі склепила — перед нею картини попливли, кадр за кадром, як у фільмі. І все те їй, що бачить, зрозуміло. Ну от коли книжку читаєш: дивишся на літери, слова, речення, а в уяві з них складаються образи, події. А тут навпаки: бачиш події, образи, а в уяві — голоси, мова.

…Пишне різнотрав’я біля підніжжя гори. Квіти схилили синьоокі голівки-дзвіночки, злегка похитуються під вітром. Ящірка завмерла, підняла голівку, блискає крихітними очицями і, чогось злякавшись, щезає.

У високій траві лежить чоловік. З голови юшить кров, у праве коліно вп’ялася стріла. Молоде бородате обличчя біле-біле. Літнє сонце, мабуть, нещадно палить, він важко дихає, облизує сухі губи.

Одягнутий він у шкіряні штани, ремінний пояс оздоблений металевими бляшками, на ногах м’які чобітки. Сорочка розхристана, на шиї гривна — кілька перевитих між собою срібних дротиків.

На вузенькій стежці з’являється дівчинка років десяти-одинадцяти, у довгій полотняній сорочці, боса. Вона підтримує на плечі грубого ліпного глека з холодною водою — добре видно його запітнілі боки. Дівчинка йде прудко, раз у раз оглядається довкола, боїться. І зупиняється раптово, аж вода хлюпнула їй на груди. Сірі очі розширились від жаху. Обіч стежки вона помітила поранену людину. Дівчинка скам’яніла, не може й кроку ступити. А чоловік той розплющив очі, повів ними, угледів босоноге дівча, глек з холодною водою. Облизав губи, ворушить ними, шепоче:

- Іспити… хощу іспити…

Благаюче дивиться на дівчинку, яка, розкривши рота, не зводить з нього сполошеного погляду.

Минає кілька хвилин вагання. Дівча все не насмілюється підійти ближче, хоча й бачить, що це русин, а не печеніг. Нарешті, повсякчас озираючись, підійшла трохи ближче, зняла глек, поставила на землю, а сама присіла навпочіпки. З жалем і цікавістю втупилася в бородатого молодика. Той підняв руку, вказав на глек. Дівчина схопила глек обома руками і відсунулася. Рука чоловіка безсило упала.

Ще якусь мить дівчинка дивилася на нього, потім рішуче хлюпнула води собі в пригоршню і обережно піднесла пораненому. Він жадібно випив. Налила ще. Поранений напився, зітхнув і вдячно посміхнувся їй. А вона зовсім осміліла. Обмила закривавлене чоло, обличчя. Знайшла якусь траву і приклала до рани на голові. З великого листа лопуха зробила дашок, щоб сонце не пекло в лице.

— Як звуть тебе? — кволо спитав поранений.

— Малуша.

— Малуша… — шепоче. — Хощу у вас умрети… Отчина моя тут. А був я в землі незнаємій. Путь зла. Силушка поганая одоліла. Комонь убитий. Находники…

Дівчина схопилась, озирнулася- вона дуже боялась находників-розбійників. Коли-не-коли вони з’являються біля їхнього поселення.

— Не бійсь. То на ровні… В степу.

Малуша поставила ближче до нього глек з водою і сказала:

— Додому я піду. Людей покличу. Волхви сюди прийдуть. Вони знають заклинання, заговорять твої рани.

Сказавши так, хотіла йти, та поранений зупинив її слабким рухом руки. Вийняв з-за пазухи намисто з крупними червонуватими намистинами, простягнув дівчинці.

— Візьми собі, Малушо. Обереги це. Нехай бережуть тебе від хвороби лютої, від зла і напасті… Мене не вберегли.

Малуша вражено гляділа на великі намистини, що спалахнули в його руці, немов то був живий вогонь. Обережно торкнулася пальцем — ні, не пече.

— Не бійся. Чужинець дарував мені за те, що врятував його дітей од смерті. Говорив: «Старе це намисто, як земля наша, а то п старіше. З далекої і дивної країни воно, давно загиблої».

Дівчина взяла намисто — і наче заплуталися між її пальцями сонячні промені.

— Одягни, заплющ очі — дива дивнії постануть перед тобою, Люди небачені, землі незнаємі…

Та Малуша не посміла одягти таку чарівну красу — тільки дивилася, милувалася. А потім притисла до грудей і помчала щодуху, плутаючись у траві. Губи її шепотіли, хоча поранений уже й не міг її чути: «Люди зараз прийдуть. Допоможуть тобі. Волхви…»

Гора віддалялась, крізь густий чагарник засиніла вода. Стежка, яка в’юнилась понад яром, круто завернула вліво — і відкрився вид на широку ріку, таку широку, що протилежний лісистий берег ледве виднів.

А на цьому березі наполовину в землі сиділи хатки. Стіни обмазані жовтою глиною, спадисті дахи де присипані землею, а де й криті соломою. Між хатками вешталися дорослі, бігали діти.

Малуша зупинилась, нерішуче подивилась на дарунок. Загорнула його в листя і сховала під камінь.

Коротка темрява — і знову ясний сонячний день, обличчя дівчинки крупним планом. Вона сидить на самоті, сховавшись у кущах дикого терну, і милується, пестить, навіть цілує намисто. А воно грає, манить вогниками в своїй таємничій глибині. Натішившись, несміло одягла на тоненьку шию, схилилась над глеком з водою, видивлялася на себе. Потім прихилилася головою до теплого каменю і з щасливою посмішкою зажмурила очі. І випливали з трави, із кущів дива дивнії…

Наталя теж бачить все те, що й Малуша. Як буває в кіно, коли герої картини теж дивляться якийсь фільм або телевізор. І глядачам видно те, що бачать діючі особи на своєму екрані. Немов би кіно в кіно.

…Місячна ніч. В примарному світлі все навколо таємниче, незвичайне. Пишні крони пальм обрамляють величезні казкові споруди. Але ніякі дерева не можуть затулити, навіть дотягтись до середини надзвичайної краси будівлі, схожої на храм. Вона підноситься до неба, і золочені шпилі її, здається, торкаються блідих у сяйві місяця зірок. Будівля огороджена кам’яним муром, викладеним з білого, чорного і червоного каменю.

Вздовж муру йде високий плечистий юнак, одягнутий в коротеньку туніку. Талію стягує блискучий пасок. На плечі недбало кинуто плаща. Він іде, притримуючись мережаної гіллям тіні. Але інколи потрапляє на освітлені місця, і тоді добре видно мужнє широке обличчя з трикутним підборіддям, великі темні очі під різкими бровами і ніжну посмішку, яка то з’являється, то щезає на його вустах. На шиї теплими червонуватими вогниками мерехтить крупне намисто.

Ось він досяг гаю з розкішними деревами, білими статуями. Вода з джерела падає маленьким штучним водоспадом у велику чашу, зроблену у вигляді рожевої морської черепашки, яку підтримує на своїй спині дельфін. Юнак став поблизу в тіні дерева, притулився до стовбура, зірко приглядаючись до тінистої алеї. Нечутно майнула жіноча постать, закутана в довгий плащ. Парубок кинувся назустріч, упав на коліно, підняв і поцілував краєчок її одягу.

Жінка випростала з-під плаща руки, оздоблені дорогоцінними прикрасами, і охопила ними темноволосу голову хлопця, підняла його з колін.

Зовсім юне личко її з стрілчастими бровами і продовгуватими очима сяяло радістю і страхом водночас. Обличчя і руки здавалися голубуватими, мабуть, від місяця.

— Ти втомився? — співчутливо спитала і ласкаво погладила вузькими долонями юнакове обличчя.

— Ні, я не втомився. Адже я не йшов — летів. Хвилько блакитна, ти добре знаєш, що я зміг би подолати будь-яку відстань, аби тільки глянути на тебе…

Вони пішли щасливі, прислухаючись до мелодійного дзюрчання джерела.

— Яке чудове намисто! — вигукнула жінка. — Наче вогники…

Юнак зняв з себе намисто і надів його жінці. Відсторонився і милувався нею.

— Це я приніс тобі, хмарко білосніжна. Більш мені немає що подарувати. Це не звичайне намисто. Все, на що воно дивиться, що бачить, запам’ятовує, а потім, досить тільки заплющити очі, воно все-все показує. Ось, наприклад, зараз запам’ятає нас, а потім ти знову побачиш і себе і мене. Я завжди тепер буду з тобою хоча б так… Не дивуйся, росинко вранішня… Мені це намисто залишив на згадку мій Учитель. А самого жерці принесли в жертву богові Посейдону за те, що Учитель порушив закон: передав мені, бідному хлопакові, всі свої знання. То була для бога Посейдона занадто дорога жертва: Учитель мій був наймудрішим…

— Тихо, — лячно перервала жінка юнака, затуляючи йому рота рукою, — тихо. Дивись, і звідси видно храм і грізну постать Посейдона на колісниці, запряженій шестіркою крилатих коней. Ще почує бог і розгнівається. Жерці вже й так повсякчас натякають, що Посейдон погрожує спалити вогнем, затопити водою нашу прекрасну країну…

Молодик насупив різкі брови:

— Вони так говорять? Жерці щось знають… Чекай, адже я бачив сьогодні багаті триреми, що поспіхом відпливали з Великої гавані. Тікають жерці… Чи не пов’язано це з тим, що прокинулась Стара гора, курить, і чорна хмара стоїть над нею? Чому жерці мовчать про загрозу? Люди не знають…

І раптом — без очевидного зв’язку з попереднім, немов хто поплутав послідовність частин фільму — жахлива картина. Страховинні блискавки краяли небо, зловісні чорні хмари клубочилися над містом. Але замість дощу із хмар сипав сірий попіл, падало каміння. На вулиці юрмилися люди, коні, слони. Всі метушилися, кидалися в різні боки, стикалися, падали, топтали одне одного. Одні тягли з собою якийсь домашній скарб, інші пригортали тільки дітей, намагалися затулити їх собою від каміння, від оскаженілого зі страху натовпу. Грізно стугоніла земля, тріскалася прямо на очах, і в тих проваллях миттю зникали люди, цілі будинки, палаци. Прекрасний храм палахкотів, немов гігантський смолоскип. Інколи вітер відхиляв убік вогонь і дим, і тоді в тому пеклі можна було бачити ще непошкоджену чудову скульптурну групу: шестірка крилатих коней розплаталася над палаючим містом, і їх ледве утримував дужою рукою бог Посейдон…

У юрбі і молода жінка з стрілчастими бровами, в пурпуровому плащі, з червоним намистом на шиї. Вона безпомічно простягає до кожного руки в коштовних прикрасах. Але хто зверне на неї увагу в цьому стовпотворінні? Хто допоможе, коли кожний думає лише про себе? її кидає разом з безумними людьми то в один бік, то в другий. Голубі очі її повні жаху, німого благання.

Та ось в них палка радість. Розкидаючи, розштовхуючи людей, до неї намагається протиснутись той самий темноволосий юнак, котрий подарував їй намисто. Його обличчя в крові, кров капає на голі подряпані груди. Та він, мабуть, цього й не помічає, бо бачить тільки блакитні очі й, німе благання допомогти. І хлопець уперто прокладає собі шлях. Ось він уже біля жінки, схопив її на руки, а вона охопила руками його шию.

Нелегко було вирватися із знавіснілого натовпу. Але юнак вибрався. Поставив на землю жінку, яка горнулася до нього, боялася знову втратити. Зморено втер обличчя, озирнувся і, вхопивши супутницю за руку, щосили побіг. Мчали прямою, як стріла, вулицею, потім пробиралися по мосту, геть запрудженому втікачами. Люди кидалися з мосту в вируючу воду, пливли, деякі тонули, інші вибиралися на берег.

Молода жінка зовсім знесиліла, пурпуровий плащ давно загубився, і вона зосталася в легенькому, коротенькому вбранні. Хлопець, не зупиняючись, підхопив її знову на руки.

Уже й місто далеко позаду, а підземний гуркіт переслідував їх, і земля тремтіла під ногами. Велетенське полум’я палахкотіло за їхніми спинами і освітлювало їм шлях.

Потім вони видиралися на скелясту гору, чіплялися порізаними руками за каміння. Жінка вже тільки стогнала, але супутник тягнув її за собою все далі вгору. Інколи він озирався, і в його очах був жах. Нарешті зупинилися на уступі перепочити. Обоє, задихані, подряпані, знесилені, обернулися, щоб глянути вниз, на місто.

Але міста вже не було. На тому місці вирувала брудна вода, присипана зверху чорним попелом…

Молода жінка, впавши на груди юнакові, гірко заплакала. Той ніжно погладив її скуйовджене волосся і суворо сказав:

— Плач, зіронько, плач…

І в самого теж текли сльози.

Так стояли вони над свіжою могилою рідної країни, освітлені лиховісним полум’ям вогнедишної гори. Земля знову здригнула, і гора виплюнула вогненний плювок…

— А-а-а-а! — закричала Малуша і розплющила очі.

Страшні видива зразу зникли, сховались у траві, стрибнули в глибоку балку. Над дівчинкою чистісіньке небо, вітрець погойдує над головою гіллям. Тиша, аж дзвенить у вухах. Але мала ніяк не може прийти до тями, дико озирається. Вона нічого не зрозуміла. Зняла намисто і довго розглядала його, говорила з ним, як з живим:

— Де ти сховало тих бідних людей? У нас теж була пожежа. Погані підкралися й запалили. Волхви своїми заклинаннями допомогли погасити. Може вони і твоїм людям допоможуть подолати ворогів?

Малуша підхопилася і, забувши навіть глек з водою, побігла, продираючись крізь чагарники, і незабаром потрапила на галявину. Тут вона зупинилась і боязко глянула в той бік, де на кам’яній плиті горів вогонь. А над вогнем, сягаючи величезною головою верхівок молодих осичок, виднілося жорстоке обличчя дерев’яного ідола, з вигнутими рогами та вищиреними зубами. Руки він склав на животі і витріщив на дівчину круглі банькуваті очі. На його товстій шиї висіло намисто із зубів вепра.

Біля вогнища стояв старий в широкій довгій одежі. Кучеряве сиве волосся розсипалося по плечах, такі ж сиві борода й вуси. На голові віночок з листя, збоку пояса висить кривий, схожий на серп, ніж. Він тримав над вогнищем широкий короткий меч і, повертаючи його в руках, щось шепотів, поглядав то на вогнище, то на ідола.

Малуша підійшла ближче. Старий поклав меча і суворо глянув на дівчинку.

— Що тобі, дитино?

— О господине, в цьому намисті люди. Їх палить вогонь ворожий, заливає вода велика. Чи не зробиш ти так, щоб ті люди подолали своїх ворогів? Твоє закляття допоможе їм..; Бог Перун змилостивиться над ними…

І дівчинка з надією поглянула на рогатого бога.

Волхв взяв намисто, близько підніс до старечих очей, придивлявся.

— Де взяла?

— Подарував отрок, якого вчора поховали.

— А де ті люди?

— Тут. Надінь, господине, на шию і заплющ очі.

Старий накинув на себе намисто, сів, закрив очі. Малуша теж всілася біля нього на землю, позирала то на чаклуна, то на байдужого до всього Перуна.

А перед старим волхвом з’явилося страшне видіння. На скелі стоять, обнявшись, двоє, а внизу кипить чорна вода. Горить гора величезним полум’ям, із неї стікають вогняні ріки… Він поспішив розкрити очі, зовсім переляканий баченим. Підвівся на ноги і закричав:

— Такого не буває! Це оборотні! Упирі! У вогонь їх! Вогонь-ворожич, спопели оборотнів!

І рвонув із себе намисто. Ланцюжок порвався, і кілька намистин покотилися за плиту, сховалися в траві. Волхв підняв руку над вогнищем…

— Не треба! Не можна, не можна у вогонь! — закричала щосили Наталя і розкрила очі.

Все зникло. У кімнаті нікого немає. На столику горить нічник.

Забіг стривожений тато з книжкою в одній руці, з ручкою в другій:

— Що таке, Наталочко? Чого ти кричиш? Вона деяку мить незрозуміло дивилася на нього, потім спитала пошепки:

— Що то було? Що?

— Ти заснула і тобі щось приснилося. Випий гарячого молока, ковтни аспірин. І зніми намисто, будь ласка! Що за витівка одягати таку дорогоцінну річ?

Наталя помацала себе за шию — теплі, аж гарячі намистини ковзнули під пальцями. Ковтнула слину — горло не болить. Ще рай — не болить! Вона охопила тата за шию:

— Ой, татуню, якби ти знав! Не треба аспірину і молока — горло вже не болить, не болить!

Обережно зняла з себе намисто, взяла його в долоні:

— Ти знаєш, що це таке? Ні? А я знаю! Це… це… це такий, як би його назвати? Відеомагнітофон! От що! Відеомагнітофон! У цих намистинах багато чого записано.

Тато занепокоєно наказав:

— Наталю, зараз же в ліжко! У тебе температура!

— Ні, ні, таточку, любий мій! Ні, немає температури. Ось поглянь — лоб зовсім холодний. Це намисто… Обереги! — засміялася вона. — Слово яке, татуню! Обереги! Оберігає від хвороб, зла й напасті.

Тато зовсім розхвилювався, стривожено торкнувся її чола — справді, холодне! Гм! А донька гаряче говорила:

— Не віриш? Не віриш? Ось візьми, одягни на шию. Побачиш тоді!

Тато недовірливо стенув плечима, але намисто взяв, підніс близько до очей, придивлявся.

— Тільки я не зрозуміла, татуню, як воно робиться, що все видно так добре, як… ну як Ш V

уві сні, га? Адже на столі лежало — нічого не показувало, а от, коли на себе одягнеш…

— Гм… Як?.. Можливо, — роздумливо відповів тато, — можливо під впливом тепла людського організму чи якихось біострумів воно починає працювати і передавати записану інформацію у мозок? Якщо все це, звичайно, тобі не приснилось…

— Ні, ні, не приснилось! Сідай на ліжко, я одягну тобі намисто. Так. А тепер заплющуй очі, міцно-міцно! — нетерпляче командувала Наталя.

Тато слухняно стулив повіки.