Ярославна

Людина, яка вкрала майбутнє

Місто здається вимерлим. На широких вулицях пусто, а в будинках за проваллям вікон причаївся глухий морок. Всюди брудно, насмічено, запорошено. Навіть осяйному ранковому сонцю не під силу прикрасити своїм світлом вищирені руїни, занедбаність, безлюддя.

Уже дві години блукає тут Сергій. Розглядає дивовижні будівлі, примхливе плетиво висячих мостів над каламутною, в жабуринні, річкою, стоїть перед скульптурами, витесаними з темного каменю. Дуже часто зустрічаються однакові статуї: чоловік у плащі без рукавів, схожому на тогу древніх римлян, переможно підвів над головою руку, поміж стиснених у кулак пальців звивається гадюка.

Ось на всю ширину стіни мозаїчне панно, викладене з пощерблених часом платівок. І на ньому теж гордовито посміхається той самий чоловік у червоному до п’ят плащі, а в дужих його руках конає чорна змія.

Усе це викінчені, бездоганні витвори мистецтва та архітектури. Але все занедбане, все руйнується, іржавіє в німій порожнечі, такій страшній у великому місті. Сергій щулиться, як від холоду. Куди його занесло? Що тут сталося? Війна? Епідемія? Чи є тут хто живий? Повернув навмання у вузеньку вуличку — і раптово стрівся з людиною. Худий чоловік у пошарпаному одязі, мов тінь, прослизнув мимо. Сергій догнав його й схвильовано спитав:

— Послухайте, що тут у вас трапилося? Де люди?

Та він, ніби глухий і сліпий, пішов собі, спотикаючись через купи сміття. Ось ще один виткнувся з-за рогу. Ковзнув невидющим поглядом по Сергію — і нічого не відбилося на виснаженому обличчі: ні здивування, ні запитання, ні цікавості.

Сергій обережно придержав його за благеньку полу:

— Скажіть, що з вами? Яке нещастя? Одначе й цей незнайомець понуро побрів далі, наче й не його питали. В руці Сергія залишився клапоть напівзотлілої одежини. На одній із вулиць прямо на бруківці, в щілинах якої буйно поросла трава, під стіною сиділи чоловіки й жінки і мовчки дивилися перед себе скляними очима. Побіля них копирсалися у мотлосі замурзані діти.

У Сергія боляче стислося серце. Тихі, мляві, неспроможні на усмішку діти. Найстрашніше, що він побачив у цьому напівживому місті. Сів поблизу, роздумуючи з тривогою: як дізнатися, що тут сталося? Можливо, він зміг би допомогти. Але в чому? Якби знати. Всі такі змарнілі, худі. Епідемія? Голод? Чи війна — і місто в облозі? Чому вони такі байдужі, неначе приречені на довічні пекельні муки?

Як тут плине час у порівнянні з нашим? Що нарахувало реле? Дістав з кишені реле часу і ахнув: воно не працювало! Червона стрілка мертво стояла посередині на нулю! Сергій квапливо зняв з руки товстий браслет — основний прилад, за допомогою якого можна мандрувати в інші виміри часу і повернутися додому, в свій час. Без нього реле не працює. Розкрив його і полегшено зітхнув: механізм діяв. Торкнув важільок на реле — стрілочка легко гойднулася вліво. Так, він повинен повертатися додому. Все гаразд. Ох, і злякався ж! Залишитися у цьому мертвому місті… Бр-р-р! Але чому все ж таки реле не відраховує час?

Давно не стрижений і не чесаний підліток у лахмітті присів навпочіпки й зацікавлено лупав на нього. Сергій зраділо стиснув хлопця за плечі — хоч одну живу людину зустрів! — і швидко спитав:

— Скажи мені, що сталося з вами? Чому всі такі мовчазні та похмурі? Ну, відповідай що-небудь!

Хлопець роззявив рота з подиву, скосив очі на руку Сергія і завмер, слідкуючи, як бадьоро бігає невтомна секундна стрілочка годинника. Притулив вухо до годинника — і розтягнув рота в широку задоволену посмішку.

Нараз хлопець підхопився. Довірливо взяв чужинця за руку і потягнув за собою, щось вигукуючи на ходу. І люди, які щойно були схожі на нерухомих кам’яних ідолів, підводили голови, прислухалися, вставали.

А хлопчисько йшов попереду Сергія і раз у раз заклопотано озирався на нього, наче боявся, що той зникне. За ними вже поспішало чималенько людей. Де й набралися! Коли Сергій оглядався, то бачив в їхніх очах сподівання. Чого вони чекали? Що хотіли від нього?

Незабаром наблизилися до будинку з величезними вікнами. Всі зосталися на площі, а хлопчик з Сергієм ввійшли, прямуючи з кімнати в кімнату. Мигтіли численні прилади, різноманітні деталі невідомого призначення, скляні реторти, пробірки. Все блискуче, акуратно розставлене. Лабораторія? В одній кімнаті знаходилася група молодих людей. Вони схилились над якимсь приладом і уважно розглядали його. Сергіїв поводир з порогу щось дзвінко закричав. Юнаки озирнулися. Чисті ясні обличчя, охайний короткий одяг. Вони з цікавістю вглядалися у чужинця.

Хлопець підбіг до них і збуджено заговорив, вказуючи на Сергія, на його годинник. Молоді люди, не дослухавши, кинулися до гостя, обступили тісно.

Один обережно підняв Сергієву руку з годинником, припав вухом — і на блідому обличчі засвітилася така щира радість, таке щастя, як у маленької дитини. Всі по черзі слухали простеньке цокання годинника, немов то була найпрекрасніша, найсолодша музика. Сергій знизав плечима: чудні якісь! У місті він бачив на стінках будинків різноманітні годинники. Правда, вони були запорошені і не працювали. Та й ось у кутку стоїть великий, химерно зроблений годинник з довгим маятником і блискучою мертвою змією, яка, мабуть, правила за стрілку. І він був нерухомий…

Молодики закидали Сергія пристрасними незрозумілими питаннями.

Сергій розвів руками і сказав з жалем:

— Не розумію! Не розумію!

Хлопці між собою про щось порадилися і прийшли до якогось рішення. Знаком запросили Сергія йти з ними. Привели в невелику кімнату, поставили перед ним тарілку з фруктами. Тільки тепер Сергій відчув голод, поки він їв, юнаки делікатно відвернулися і тихо розмовляли між собою.

Як же порозумітися з цими симпатичними хлопцями? Конче треба дізнатися, що за біда у них. Єдине — вчити їхню мову. В одному з журналів, здається «Знание — сила», писалося, що можна вивчити за три дні іноземну мову, якщо з головою пірнути в цю справу. Що ж — спробуємо!

Сергій передав жестами своє бажання юнакам. Ті зраділо закивали у відповідь і дали зрозуміти, що він одгадав їхню думку.

І зразу ж почали роботу. Кілька разів заняття переривав якийсь старий чоловік, бородатий, з божевільними очима.

Він швидко забігав до кімнати, ставав у величну позу, щось говорив пишно і зникав. Хлопці не звертали на того діда жодної уваги.

Минуло кілька днів шаленого напруження — і Сергій з подивом відмітив, що розуміє своїх терплячих учителів і сам дещо може їм сказати.

— Хто ти? Твій часомір показує час? Звідки ти?

— Я живу десь поруч, — відповів Сергій і непевно обвів навколо рукою. — Але в іншому вимірові часу. Наш час не співпадає з вашим. Опинився ж я тут завдяки ось цим сконструйованим мною приладам. — Він показав хлопцям реле, браслет. — А яке нещастя…

— Там, де ти живеш, час… плине для вас? Плине? — перебили його разом хлопці.

— Звичайно! — здивувався Сергій. — Аякже! Хіба може бути інакше?

Юнаки перезирнулись. Один серйозно сказав:

— Може. У нас не плине…

На порозі знову з’явився той самий дідуган. Він майже біг, і поли його колись ошатного плаща летіли за ним розірваними темними крилами. Підскочив до гурту, оглянув усіх гарячково палаючими очима і велично мовив:

— Я! Я зупинив Час! Я — Єдиний! Я — Великий! Я — Найталановитіший! Тільки я зміг зупинити Час! Назавжди! На віки вічні!

Підняв руку, наче стискав в ній щось невидиме, і зробився схожим на ті багаточисленні скульптури, які Сергій бачив у місті, І як добре придивитись, то не такий уже він і старий. Божевільний…

Хлопці розступились мовчки — і бідолаха так само швидко зник, як і з’явився.

— Він каже правду. Слухай.

…Багато років тому, а коли саме — ніхто не пам’ятає, бо ніхто не знає, скільки відтоді минуло часу, — у нашій країні буйним цвітом квітнули науки, мистецтво. Кожного дня в блискучій плеяді талантів спалахували нові зірки митців, ще талановитіших, ще майстерніших. Але над усіма піднімався один він, тільки його звали Неповторним. Жоден з нас ще не носив це ім’я. І він надзвичайно пишався тим, упивався своєю рідкісною, винятковою славою.

Не кожен утримається перед спокусами Слави, не кожен зуміє відвести її згубну силу. Для цього треба бути Великою Людиною. А він нею не був, хоча думав про себе саме так. І всі ми теж думали так. Він знав, що Слава скороминуща, що час народить новий талант. Тоді підступна Слава безжально залишить його і піде до іншого, обдарованішого. Це була для нього нестерпна думка, бо не бажав ні перед ким поступатися, хотів назавжди лишитися Єдиним.

Хлопці озирнулися — біля гурту знову колишній Єдиний. Простяг руку і пихато сказав:

— Зірка вічної Слави завжди буде сяяти наді мною в зеніті, сонце моєї Слави ніколи не зайде за горизонт, ревнивий, заздрісний Час ніколи не породить іншого! Я зупинив Час! Поклоняйтесь мені, прославляйте! Я — Творець! Я — Бог!

Нерозбірливо забурмотів і побіг далі.

— Так, він зупинив час, зупинив найсолодшу, найпрекраснішу мить — мить своєї величі, своєї безмірної Слави. Зупинив час, щоб довічно бути Єдиним!

Радість охопила країну: адже життя кожної людини не має кінця! Скільки можна всього зробити. Ось коли сліпучим сяйвом спалахнуть наука, мистецтво. І ми губили безтурботно дні й роки, знаючи, що попереду нескінченна низка таких же чудових, повних щастя, радощів ї творчої праці днів.

Як ми жорстоко помилилися… Час помстився за свою зупинку. Раніше ніхто не помічав того, що час працює на нас, що він збігає, лишає позаду старе, віджиле, прямує до нового, більш досконалого. І нарешті ми збагнули найжахливіше: у нас не росли і не народжувалися діти… Усі — малі й дорослі — лишились назавжди такими, якими захопив нас той момент, коли зупинився час. Ми не старіли, вірно, але думка наша була виснажена, нічого нового вже не могла породити. Науки й мистецтво прив’яли й засохли, не живлячись новим, свіжим, як сохне і вмирає все живе без води й сонця. Та й для кого, для чого було працювати? Адже діти — наше майбутнє — не росли, не народжувалися… Майбуття у нас не було. Ця людина, яку ми звали Неповторним, Єдиним, украла наше майбутнє.

Ми кинулися до його розкішного палацу. Вимагали знову рушити час. Але «Неповторний» зловтішно, презирливо, переможно засміявся: «Ніколи! Ніколи вже час не буде линути! Не ждіть, бо я не вмію, не знаю, як це зробити! А ту людину, яку я примусив зупинити плин часу, я убив… Убив, щоб навіки залишитися Єдиним, Неповторним!.. Я — Творець! Я — Бог!»

Тоді всі відвернулися від нього, не помічали, забули. «Творець» залишився один. Це була йому кара…

Люди втратили будь-який інтерес до існування без мети, без надії, без прийдешності. Багато хто, не витримуючи одноманітності, позбавляв себе життя. Інші жили й живуть, якщо це можна назвати життям… Давним-давно зупинились всі годинники, ніхто не лічить дні й роки. Для чого?

А ми організували групу Юних. Ми не хотіли піддаватися, бо знали: тільки праця, тільки мета врятує нас, і вирішили спробувати знову рушити час. І вже давно — скільки, не можемо сказати, працюємо. Спочатку нас було багато, але з кожним днем стає менше — втрачають надію. Чогось бракує в нашому приладі. Але чого? Може ти знаєш?

І в очах юнаків Сергій побачив те саме жагуче сподівання, як і в тих, котрі залишилися на площі.

Схвильований Сергій підійшов до приладу, над яким трудилися ці юнаки, оглянув його. Як може він знати, чого тут бракує? Хіба йому під силу таке — рушити час? А вони мають надію — адже зумів він з іншого виміру часу прийти сюди? Торкнувся якоїсь деталі руками — і раптом щось ледь помітно здригнулось у приладі, наче хтось легенько зітхнув.

Сергій відняв руку з браслетом. Прилад завмер. Знову підніс — і знову щось зітхнуло.

Хлопці зблідли і втупилися жадібними поглядами в браслет. Сергій смикнув руку від прилада і сховав за спину. Він усе зрозумів. Браслет. Якось впливає на прилад… Ні, він не може цього зробити, не може віддати браслет! Віддати — це назавжди лишитися тут і теж перетворитися на тінь? Ніколи не повернешся додому.

Глянув у вікно — і руки опустилися. На площі нерухомо стояла сіра маса людей. Згаслими очима, немов присипаними віковічним пилом, як і місто, дивилися люди на вікна. Біля їхніх ніг так само непорушно сиділи старенькі діти. Найжахливіше, що він побачив тут…

Сергій зціпив зуби, зірвав з руки браслет — і час зупинився й для нього. Але він того не помітив. Підняв руку з браслетом і гукнув весело, впевнено:

— Гей, люди добрі! Не журіться! Ось воно, те, що рушить знову час! Ви будете жити! І діти будуть народжуватись! Майбуття чекає на вас!

…Довго, цілу вічність, а може тільки якусь хвилину, — бо ніхто не міг знати, дні чи роки пройшли, — працював Сергій з хлопцями над тим приладом, який повинен рушити час. І ось в одну невловиму мить щось змінилося. Ніби війнув вітер, і протяг в кімнатах заколихав штори, розчинилося й грюкнуло вікно.

Один з юнаків обережно торкнувся маятника великого годинника. Маятник здригнув і нерішуче, мов ще не вірячи, хитнувся раз, удруге, набирав сили й упевненості, наповнював веселим гучним цоканням кімнату. Під вікном хтось одвикло, хрипко засміявся.

Сергій і хлопці стояли, поклавши руки один одному на плечі, і дивилися, як ожила чорна блискуча змія і поповзла циферблатом, поглинаючи секунди, хвилини, народжуючи нові секунди, нові хвилини.

За їх спинами почулося жалюгідне белькотіння:

— Я, тільки Я… Я — Єдиний, Я — Творець…