Ярославна

Калейдоскоп

Сержант міліції Барабаш служить, можна сказати, на кордоні. Тільки цей кордон — нова вулиця. По один бік її — старе місто. І не просто собі старе, а найстаріша частина його: вузенькі, покручені вулички й провулки, одноповерхові ветхі будиночки, що юрмились навколо невеликого, з п’ятак, майданчика. А на майдані тому доживала свого віку старезна, напівзруйнована церква, обшарпана, глуха, давно всіма забута.

По другий бік кордону — нове місто: багатоповерхові новісінькі будинки, великі магазини з дзеркальними вітринами. На розі, якраз напроти церкви, новий інститут із скла і бетону. Нове місто наступало, тіснило старе до яру, і воно неохоче, поволі опираючись, відступало. Он уже піднімається «за кордоном» на місці халуп перший розвідник — стрункий дев’ятиповерховий будинок.

Барабаш повільно обходить свою дільницю. Крізь освітлені вітрини видно порожні зали магазинів, такі незвично тихі й безлюдні вночі. Одне за одним гаснуть вікна в будинках. А он те вікно на третьому поверсі горітиме довго: там живе вчитель мови, з сорок другої шкода. Сидить над зошитами, виправляє помилки. І в тому вікні довго світитиметься: дочка їхня — студентка, до екзаменів готується.

Знає Барабаш, хто і коли повертається додому. Ось іде поважно, не поспішаючи, ніби хазяїн по своєму подвір’ю, його сусід Семен Григорович. З вечірньої зміни. Не скажеш, що з роботи, — мов з театру: костюм на ньому випрасуваний, сорочка нейлонова. Лише хода, важка, втомлена, виказує, що це не жарт — вистояти зміну біля печі. Давно вже давали Григоровичу квартиру в новому будинку — не хоче старий металург. Мені, каже, корисно в садку покопатися після роботи, а що я буду робити у вашій клітці? Квіти на балконі поливати? Так і не пішов, упертий.

— Добрий вечір!

— Добрий вечір! — басить Семен Григорович. — Як воно, Петровичу, живеться?

Запалили по цигарці.

— А ніч же гарна! — сказав сусіда Барабаша, поглядаючи на ясне зоряне небо. — Ех, оце б нам років з тридцять скинути з плечей, га? Ото б попарубкували удвох. Та де ж там… Минулося… Ну, щасливої вахти тобі, Петровичу.

— На добраніч, Семене Григоровичу!

Важкі, упевнені кроки сталевара затихають у провулку.

Пришуміла й Танька Сидорчукова — у вечірній школі вчиться. Бач, як вибиває підборами — за два квартали чути. Припізнилась щось сьогодні. Махнула в його бік портфелем, гукнула поспіхом:

— Привіт, дядьку Олексо!

— Бувай здорова!

А це хто? Щось незнайоме, з кошиком у руці. Іде, розглядається. Приїжджий. Побачив Барабаша, зрадів:

— Здрастуйте, товаришу міліціонер! Скажіть, будьте ласкаві, де тут будинок двадцять «б»? От лихо, набудували усяких «а» та «б» — шукай ото поночі! А вони, ті літери, чи пак, будинки, як дві краплі води схожі один на одного… Так і дочку не знайдеш!

Барабаш пояснив і трохи провів. Подякувавши, старий почвалав далі.

Під деревом стоять двоє. Барабаш і цих знає. Вона — там таке куцохвосте дівча — ось із цього п’ятиповерхового, а парубок — десь аж із центра приїжджає. Отак стоять годинами — і ніяк не можуть розлучитись. А не встигне він на останній тролейбус — тоді пішки.

І, проходячи повз них, Барабаш говорить так, у простір, ні до кого не звертаючись:

— Останній тролейбус через п’ятнадцять хвилин. А ще хвилин десять до зупинки йти…

Пройшов, а за спиною сперечання, шепіт і, нарешті, хлопець побіг. І дівчина поспішила до свого під’їзду.

З кривої вулички де не взялися двоє дядьків, міцно обнялися, наче ті брати рідні, і безладно затягнули вилудженими горлянками:

— Ой, хмел-ю-у, мій хме-е-лю!

Барабаш до них:

— Ви що — не в ті взулися? Люди вже спати лягли!

Дядьки зупинились і, відвертаючи обличчя, винувато зашепотіли…

— Ні-ні! Ми — що… Ми — тихо! Тс-с-с!

І скоренько шмигнули назад у вуличку. Ще через годину — зовсім безлюдно. Уже всі пройшли й пробігли додому. Чекай, а чого це сьогодні Стецюри Митька не було? Не було ж? Ні, не проходив. Хіба перевели в іншу зміну? А може й квартиру одержав. Хвалився якось — обіцяють незабаром дати. Та воно й треба. Дітей трійко, та ще мати.

Барабаш зупинився проти майданчика, що межує з новою вулицею. Посеред нього темною масою височіє стара церква. Кажуть, що її збудовано ще тоді, коли цариця Катерина сюди приїжджала, а міста тоді ще й не було.

Обернувся до нового інституту, задер голову: «Ну й красеня збудували, хай тобі гайда!» Кожне чергування милується ним — і не може намилуватися. В деяких вікнах світло горить: працюють учені. І вдень працюють, і вночі — ото робота!

На стіні блищала нова табличка. Підійшов ближче, прочитав: «НА ЦЬОМУ МІСЦІ У 1905 РОЦІ РОБІТНИКИ ЗБУДУВАЛИ БАРИКАДУ». Оце добре зробили! Нехай молодь знає, як їхні діди тут з царем воювали!

Сів на лаві. Тихо. Місто відпочиває, набирається сил, щоб завтра, еге, вже не завтра, а сьогодні вранці, прокинутись свіжим, бадьорим, працьовитим. День був турботливим і гомінким, а ніч тиха й повільна.

Барабаш позіхнув — так і заснути недовго. Підвівся, потягнувся — вже незабаром світатиме.

І тут побачив: з-за церкви з’явились якісь невиразні тіні і почали рухатись по майданчику. Барабаш приглядівся — що воно таке? На майданчик виїхали вершники! От щоб йому провалитися на місці! Троє. Стали, роздивляються, а потім швидко майнули у провулок і щезли. От чудасія. Де взялися ті вершники та ще вночі?

Не встиг Барабаш отямитись, як майданчик, церква і деякі будиночки освітилися, немов хто прожектора на них навів. Світло було червонуватим і лилося ніби зверху. Барабаш глянув угору: так і є — це з вікна інституту освітлюють. Видно стало на майдані, як удень!

Із провулку знову вискочили верхівці, одягнуті так, як одягалися махновці у громадянську: хто в чому. Один у кошлатій шапці, насунутій на брови, другий простоволосий, у картатому піджаку, третій — в офіцерському картузі та українській чумарці. Вони гарцювали, припадаючи до луки і раз у раз оглядаючись. Еге, було чого їм оглядатись! Слідком вискочила група вершників з червоними зірками на кашкетах, з оголеними шаблюками в руках.

Червоні кіннотники щось кричали, але що — не чути. Чекай, адже взагалі нічого не чути: ні цокоту, ні криків. Чи він не оглух?

Барабаш поплескав себе по вухах — чув. Сказав: «Агов!» Теж почув! Хай тобі гайда — яка чудасія! А вершники безшумно промайнули по майдану і зникли за рогом.

Знімають, можливо, фільм з часів громадянської? Але чому його не попередили у відділі міліції? А добре працюють хлопці! Ха-ха! Особливо отой, у кошлатій шапці, з виряченими від страху очима!

Оце вахта, як каже Григорович, випала сьогодні! Не задрімаєш!

Він зовсім розвеселився, засміявся, та нараз прикусив язика і не повірив очам. Протер їх кілька разів — те ж саме: на майданчику стояла ціла-цілісінька церква. Тільки-но була пошарпана, напівзруйнована, а тепер блищала позолоченим куполом і біліла свіжопофарбованими стінами. Видно було, як гойдалися на дзвіниці блискучі дзвони, а дзвону не чути. З розчинених навстіж широких дверей поважно виходили в старовинних чорних сюртуках бундючні чоловіки під руку з дамами, розкішно вбраними, у великих капелюшках з пишним пір’ям. На східцях у лахмітті сиділи жебраки, простягали до них руки, вуста їхні беззвучно рухались. Перед церквою юрбився простий люд.

Невже і це зйомка? Та коли ж встигли прикрасити церкву?

Барабаш глянув вздовж вулиці — і на розі побачив барикаду, яка перегородила частину старої вулиці. Споруджена вона була з усякої всячини: перекинутий візок, порожні бочки, зрубані телеграфні стовпи, шпали, рейки, каміння. На самому вершечку гордо майорів червоний, пробитий кулями, прапор.

Біля барикади точився безшумний бій. Прапор здригнув і почав хилитися. Міцна рука підхопила його. На барикаду виліз молодий хлопець, укріпив прапор — і сам поліг поруч без звуку…

А де ті, що із церкви виходили? Там уже нікого не було, східці порожні, двері зачинені і на них висить великий замок.

Це вже занадто було навіть для Барабаша, який за довгу міліцейську службу звик до чого хочеш. Але такого… такого ще з ним не траплялось. Що це таке? Кіно?

Та попереду було ще дивовижніше. Прямо на очах зникла барикада, майже всі будиночки з майдану — зосталася лише недобудована, у риштуванні, церква. Біля неї працювали бородаті мужики у довгих непідперезаних сорочках і в постолах.

Засинів Дніпро, який раніше ховався за будинками і деревами. А за церквою і зовсім нічого не було — поросла травою велика галявина над яром. Під’їхала карета, запряжена четвіркою випещених коней, роззолочена, розписана. На козлах — кучер, ззаду — на приступці — двоє лакеїв у лівреях.

У вікні — голова якогось вельможі у високому білому парику. Кілька хвилин він розглядав крізь лорнет будівництво церкви.

До карети підбіг чоловік у каптані. Низько уклонився тому парикові, щось говорив, довго виправдувався в чомусь. Карета поїхала, а він усе стояв, дивився вслід.

Пройшла дівчина в старовинному українському вбранні, з дерев’яними цеберками на коромислі. Проїхав на волах, немов проплив у тумані, дядько в солом’яному брилі. Воли ступали в сіру пилюку, піднімаючи за собою хмару куряви.

І знову все це зникло, а натомість — нічого. Пустище. Ні жодного будиночка, ні церкви. Дніпро і степ. Ковиль-трава по пояс. Над яром — хатина, облуплена непогодою, солом’яна стріха почорніла від дощів та снігів. Малесенькі сліпі віконця.

На призьбі сидить старий дід. Стрижена «під горщик» сива чуприна, довгі козацькі вуса. Замість очей — дві криваві рани. У руках — кобза.

Дід перебирає струни, співає, мабуть, бо губи рухаються, але звуку немає. Біля його ніг хлопчик-поводир. Торбинка через плече, латана-перелатана сорочечка, босі, чорні від дорожньої пилюги ноженята.

Під’їхав якийсь пан верхи, у гарному одязі, в чоботях, товстомордий та пихатий. Узявся під боки, слухав, як співає сліпий кобзар. І щось йому не сподобалось, бо визвірився та канчуком, канчуком діда по руках, по голові. Мале хлоп’я, перелякане, тулилося до старого, а той закривав дитину та кобзу старечими руками від канчука.

Ну, цього вже Барабані стерпіти не міг! Бити людину? Та на його очах? Нехай буде це і зйомка, хоч що там!

— Громадяни! — суворо закричав Барабаш. — Давайте не будемо! Зараз же припиніть…

Він кинувся на місце побою. І не добіг — натрапив на невидиму стіну, щось загуло тривожно, почувся вибух за спиною — і все вмить щезло.

Перед Барабашем у сірому передсвітанні знайома, звична картина — той же майданчик з п’ятак, та сама напівзруйнована церква з ластівчиними гніздами, старі будиночки. Хай тобі гайда! Куди все поділося?..

За спиною грюкнули двері, хтось гукнув:

— Що ви наробили?? Чого вас тут носить? Все зіпсували, чорти б вас узяли!!

Барабаш з гідністю обернувся. На східцях інституту стояли двоє в синіх халатах і загрожували йому кулаками.

— Громадяни, спокійно! Не кричіть! Люди ще сплять! Що сталося?

Підійшов до них. Один, молодший, безнадійно махнув рукою і подався в приміщення інституту, а другий втомлено присів на сходинку. Цього чоловіка Барабаш знав: раніш за всіх він приходив до інституту і найпізніше йшов додому. Кажуть, великий вчений. Полоз його прізвище.

Він зітхнув, скуйовдив сивіюче волосся, потер лоба, хрипко спитав:

— Палити є, сержанте?

Барабаш дістав цигарки, сірники і сам присів поруч. Полоз запалив цигарку, оглянув сержанта і з докором спитав:

— Ну хто вас просив втручатися? Ви зірвали нам такий експеримент! Зіпсували унікальний проявник!

Барабаш кліпав очима: який експеримент? Що за проявник?

- І де ви взялись якраз на ту хвилину? Ще б кілька секунд — і ми б скінчили.

— Як де взявся? — обурився Барабаш. — Я тут чергую з одинадцятої і був увесь час.

— Були весь час? А ви що-небудь бачили, таке, незвичайне? — жваво спитав учений, з цікавістю вдивляючись у Барабаша.

— Хай йому гайда! Таке верзлося! І не спав, і не п’яний же, не хворий, а буцімто церква — нова, і махновці тут були, і барикада, і кобзар… Та так виразно бачив, як оце вас.

Співбесідник Барабаша схопив його за руку, вдячно стиснув, просяяв і швидко-швидко заговорив:

— От спасибі! От спасибі! Все бачили? Тут теж, виходить, добре було видно? І картини заступали одна одну, як у калейдоскопі, так? Ну, спасибі!

Барабаш не знав, що й думати: тільки-но лаяли, тепер — дякують.

— Та за що там спасибі! Краще скажіть, що то було? Історичне кіно?

— Дійсно, кіно. Але незвичайне. Зняте самою природою, не людьми. Ми тільки зуміли знайти і проявити ті знімки. Адже цікаво було побачити своїми очима ті події, тих людей, які жили кілька десятків, а то й сотні років до нас? Цікаво?

— А чого ж, — згодився Барабаш. — Артисти добре грали.

— Отут ви помиляєтесь, дорогий мій сержанте, помиляєтесь! Це не артисти. Ми спостерігали справжні події, що відбувалися на цьому місці протягом віків. Не всі, звичайно, а деякі.

— Але як… Тоді ж ні фотографів, ні кіно не було.

— Були, дорогий мій, були. Ви чули про міражі? А що таке міражі? Це оптичні явища. Вони з’являються внаслідок відбиття світлових променів на нерівномірно нагрітих шарах повітря. Тобто, це та сама фотокартка, тільки нетривала.

Полоз пояснював жваво, докладно, з пристрастю, наче перед ним був не один Барабаш, а повнісінька аудиторія студентів. Забув навіть про цигарку, яка вже й не диміла.

- І ось нам спало на думку: а можливо, є й триваліші фотокартки? Якщо природа так чудово вміє фотографувати і на великі відстані надсилає свої знімки-міражі, вводячи в оману людей, то, подумалось нам, чи не залишаються деякі відбитки на більш тривалий час або й назавжди? А де шукати ці знімки? Звичайно, на всьому тому, що не рухається, не спливає, не оновлюється: на горах, камінні, схилах ярів.

Барабаш недовірливо спитав:

— Чого ж ми їх не бачимо, ті знімки?

— Овва, чого! Ви коли-небудь тримали в руках ще не проявлену фотоплівку? І що ви на ній бачили? Нічого! А опустіть її в хімічний проявник — і з’являться невидимі до цього зображення людини, дерева чи що там ви знімали. Так і тут. Як сьогодні виявилося, відбитки подій накладаються шарами один на одного, і треба було тільки зуміти проявити їх, щоб побачити.

— А! — зрадів Барабаш. — Я здогадався. Адже ось тут поблизу яр — того ви й обрали це місце?

— Вірно! Віками він тут знаходиться і, як бачите, зберіг фотокартки багатьох подій, свідком яких був.

— Ось так, товаришу сержант, і вийшло, що непроявлену фотоплівку у вигляді яру ми мали, а вже проявник — із спеціальними світловими реактивами ми збудували тут, в інституті. І сьогодні вночі зробили перший експеримент…

Вчений замовк. Уже було зовсім видно. На обрії зарожевіла тонка ніжна смужка.

— А… цей, як його, проявник, — несміло спитав Барабаш, — дуже… поламався? Його можна відремонтувати? Я б допоміг — я ще й теслювати вмію, і слюсарювати. І телевізор сам ремонтую…