Якщо полюбиш прокляття

5

Повільно, тихим, слабким голосом, але з упертістю людини, яка відчуває необхідність передати хоча б частку того, що знає, комусь із своїх нащадків.

— Колись світ був нескінченно великим. Ніхто не знав, де він починається і де закінчується. І нічого не можна було передбачити: ні погоду, ні врожаю, ні пори року. Слідом за літом іноді одразу починалась зима, а осінь ніби пропадала.

І життя було непевне. Ніхто не розумів — до чого воно йде. Але люди призвичаїлися до несподіванок та й жили собі, ніби так воно й має бути.

Рипливий бабусин голос лунав, немов стародавня зношена пісня. Як відлуння відшумілих вітрів, як шелест таємничих кроків нічних духів. Це нагадувало шерех глини на гончарному столику. Проте візерунок був древнім, напівстертим і від того ще цікавішим:

— І коли нагрянули чародії, вони не злякалися. А чорноволосі чаклуни взялися за руки, обхопили землю і стисли її. І здригнулася земля, і зіщулилась, і застигла навік у межах своїх, які ніхто ніколи не порушить, бо втратили чаклуни свою силу, та й лишилося їх небагато. І ті скоро згинуть, а світ стоятиме. Такий, як є, бо цього хоче Сонце.

Старенька трохи помовчала, ковзнувши напівсліпим поглядом на туманну імлу за вікном. Сонце вже зайшло, але вони не запалювали каганця. Біля печі було тепло та затишно. І спокійно лилися тисячі раз повторені різними людьми слова:

— Світ — коло священне.

Сонце — коло, і ходить воно по колу. І світ — коло, і життя в ньому має йти по колу. Так є і так буде завжди. Коло — священне. Навіть безтілесні нічні духи це розуміють. Тільки чаклуни виявляють спротив, тому і прокляті вони, тому й приречені зникнути без сліду. Рано чи пізно змеле їх священне Коло на порох, і вітер розвіє. А світ стоятиме.

Диводан слухав і тішився: до чого ж бабуся мудра!