Якщо полюбиш прокляття

17

Ледь помітно, уривчасто, так, що кожен видих здавався останнім. Високе кам’яне ложе, куди його поклали прислужники Огнеслави, скидалося на смертний одр.

— Отак уже третій день, — обережно мовив Гайнелій, наморщивши лоба, — не може ані до тями прийти, ані вмерти.

Огнеслава дивилася вбік: прислухалась, як за міцними стінами фортеці стогнав вітер. Нарешті повернулася до степовика:

— Отже, він сказав, що я маю показати свою майстерність?

— Ну… Я сам не чув, так Тишко розповідав.

— Добре.

Механічно, у задумі провела рукою по своїх пишних кучерях і вийшла із зали.

Гайнелій провів її поглядом: раніше й не підозрював, що жінка може бути такою загрозливо красивою. Величезні очі з темними віями повиті безліччю таємниць, дивитись у них і страшно, і цікаво, і п’янко. Сяйво сонячного волосся робило яскравішим будь-яке освітлення. Ось і зараз без неї ніби померкли маленькі вогнища смолоскипів…

«Скільки ж їй років?» — вкотре подумав Гайнелій. Вона не народилася чаклункою, звичайна дівчина з орачів… Як усе заплутано! Як він стомився!

Огнеслава повернулася зі срібним обручем у руці. Підійшла до ліжка, неспішно одягла обруч на голову, поправила волосся. Над лобом зазміївся вигадливий горорізьблений візерунок.

— Диводану доведеться заплатити за життя, — мовила голосно й виразно. — Шкода, але я нічого не можу зробити без його власного вогню.

— З ним буде… щось жахливе? — Гайнелій зрозумів, що зараз саме йому доведеться вирішувати Диводанову долю.

— Ні, це зовсім не страшно. Вогню в ньому було забагато… для звичайної людини.

Гайнелій ствердно кивнув: таки правда, Диводан завжди палав, а не жив.

— А тепер — ані слова, доки не закінчу.

Спочатку вона просто стояла біля ложа, довго розглядала бліде, змучене обличчя хлопця, потім легенько провела рукою по його щоках, немов хотіла струсити з них ластовиння, нарешті глибоко занурила пальці в розпатлані буйні кучері — його волосся затріпотіло, ожило. А її — почало підніматися догори хвилястими пасмами — як у сонця на зображенні у капищі. По стінах забігали швидкі промінчики від полум’я численних факелів. Похмуре приміщення ожило. І враз запахло степовим полином.

Хлопець важко задихав, як після довгого бігу. Огнеслава підійшла до ліжка з іншого боку, поклала руки на Диводанові груди і з силою натисла на них.

Враз стрепенулися — і завмерли язички полум’я, все навкруги застигло, лише губи чаклунки ворушилися й мерехтіли діаманти на її стегнах. Гайнелій затулив рота рукою, не дихав, уся шкіра стужавіла. Німо холонув жах в очах, що бачили, як на смертельно блідому обличчі Диводана зникали, танули, мов сніжинки, цяточки ластовиння. А ще щось змінювалося за тремтінням вій і повік… Втрачало забарвлення волосся, розпрямлялися тугі кучерики.

Скільки це тривало — кілька довгих годин чи лише мить?

Зненацька сильний подув вітру збудив завмерлі смолоскипи — вони спалахнули весело та яскраво, забігали по кутках рухливі тіні. Огнеслава випросталась, і волосся опустилося на плечі. Неквапно відійшла від ліжка.

Диводан, наче прокинувшись, із заплющеними очима обмацав долонями спочатку свою голову, потім груди. Сперся руками, поволі сів, не спускаючи з ліжка ніг. Нарешті підняв повіки й поглянув на Гайнелія, який стояв поруч. Подивився сірими, як небо в похмурий день, очима — і не всміхнувся. Пряме біляве волосся сягало плечей. Обличчя без ластовиння здавалося суворим, а правильні риси — надміру витонченими.

Мовчав, думав, наче намагався згадати щось важливе. Потім швидко, але обережно зіскочив на підлогу, м’яко стукнули об камінь шкіряні чобітки. Деякий час постояв, важко було збагнути: чи то він злегка похитувався, чи гойдалися поруч тіні та відблиски. Лице поступово порожевіло, а лляна сорочка так і залишилася закаляною темними згустками крові.

— Огнеславо? — озирнувся й нарешті помітив її. — Тобі я завдячую спасінням?

Голос його змінився також: не бризкав дзвінко й зухвало навсібіч, а звучав глухо, став низьким і приємно спокійним.

— Сюди тебе привіз Гайнелій, — відповіла руда чаклунка, знімаючи з голови різьблено-срібний обруч.

— Добре. Дякую… Я маю звістку од Віланди.

— Схоже, вона потрапила у пастку?

— Вельф не випускає її з замку.

— Потрібна моя допомога?

— Так.

— Я знаю, що робити. Чому ти так дивишся?

— Ти дуже змінилася.

— А Гайнелій?

Диводан повернувся до принишклого, зачудованого Гайнелія. По довгій хвилі спитав:

— Що сталося?

Той зам’явся.

— Щось негаразд… зі мною?

Огнеслава мовчки взяла його за руку й повела до великого дзеркала, що прикрашало стіну між вузькими вікнами.

Диводан байдуже поглянув на своє віддзеркалення.

— Навіщо Коріель… змінив мене?

— Це зробила я. Інакше не могла врятувати.

Запанувала мовчанка.

— Диводане! — не витримав Гайнелій. — Як ти почуваєшся?

— Дуже добре. Справді. Дякую, мила Огнеславо. Що маю робити тепер?

— Чекатимеш тут на Віланду. А я поїду з Гайнелієм. Схоже, завтра — вирішальна битва. Боїшся, славний ватагу? — вона усміхнулась степовику, іронічно підбадьорюючи його.

— Важко буде під час такого вітру…

— Завтра він стихне. Це ж звичайний для цієї пори вітер.

— Щось занадто сильний… Може, його хтось наслав?

— Не знаю. Але нам він на заваді не стане. Збирайся, зараз і вирушимо, — мовила занадто різко й швидко вийшла, прошелестівши рясною пеленою спідниці.

Незнайомий, чужий Диводан дивився у вікно й до чогось уважно прислухався. Гайнелій же не чув інших звуків, крім тихих стогонів вітру, і було йому страшно і тоскно, і хотілося стати маленьким, непомітним, зіщулитися в куточку благенького намету й ні про що не думати, а надто про те, що скачуть зараз степом вершники, яких підбурив він. Він. Страшний, безжалісний ватаг. І нікому не можна показати своєї невпевненості, хіба лише Диводанові…

Протяг холодив спину, ворушив волосся. Похмуро і страшно було у великій кам’яній фортеці, майже порожній.