Якщо полюбиш прокляття

19

За кілька днів наніс на стіни замку багато дрібного бруду: уламків, корінців, піску — все це понабивалося в тріщинки та шпаринки і надало будівлі ще похмурішого вигляду.

Віланда неспішно прогулювалася вздовж міцного оборонного муру, оглядала згори далекий виднокрай. Де-не-де сонячні промені вже почали пробиватися крізь сувору завісу хмар. Юна чаклунка дбайливо струсила суху бадилинку з подолу своєї спідниці, задумалась. Побачила на підвіконні зелений листок тополі, склала конвертиком. Зосереджено дивлячись на свої пальці, почала потроху відгинати краї, з кожним рухом листочок розростався, відтак став завбільшки з велику хустину, м’які соковиті краї звисали вже до дерев’яного настилу широкого балкону, але вона уперто продовжувала працювати. Нарешті оглянула неприродно великий, з нерівними краями листок, покрила цією накидкою свої плечі, закуталася, витягла наверх довге чорне волосся. Зелень щільно облягла стан і враз змінила колір, покоричневіла, перетворилася на звичайне чоловіче вбрання, яке носили степовики, з нефарбованої брунатно-жовтуватої шкіри. Без жодних ознак зелені.

— Ти ж знаєш, що я цього не люблю, — почула позад себе невдоволений голос Вельфа.

Рвучко повернулася в його бік:

— А я не люблю, коли за мною стежать.

— Іноді це корисно. Можна дізнатися щось нове. Мої люди донесли, наприклад, що сюди прибігав собацюра Огнеслави. То що він приніс?

Замість відповіді Віланда зухвало спитала:

— Скільки тобі років, Вельфе?

— Дивні розмови ти заводиш!

— Зізнайся: ти вже досить-таки немолодий. Статечний кочовик у такому віці давно вже відпустив би вуса.

— Хіба в Авіларі чоловіки коли-небудь відпускали вуса чи бороди?

— Авілар, Авілар… Казкова країна… — задумливо проспівала Віланда й несподівано спритно, мов рись, видерлась на високий зубець кам’яного муру. На долоні в неї з’явився бурштиновий напівпрозорий камінчик. Простягла руку вниз, відхилила вбік — з середини камінця заструменів, потік у далечінь яскравий жовтий промінь. Спритно застрибнула на нього й пішла, мов по канату, обережно перебираючи ногами.

Вельф запізно кинувся за нею, не встиг і зупинився на краю кам’яного виступу стіни. Вихопив меч, рубонув відрізок променя, скільки зміг дістати. Відломився шматок завбільшки з руку — і впав у рів, що оточував замок. На дні зашипіла вода — хмаринка пари злетіла вгору.

Віланда озирнулася, розсміялась:

— З Тровіком не позмагаєшся!

І попрямувала в затінену хмарами неяскраву небесну блакить, тільки нічне волосся ще довго розрізнялося вдалині темною плямою. Нескінченний промінь муляв очі.

З низького отвору чотирикутної вежі, трохи схиливши голову, вийшов Коріель, здивовано здійняв чорні брови:

— Знову витівки Огнеслави! Шкода, не встигли зловити її кудлатого песика. Наші лакузи тільки біля казана спритні й кмітливі… А в цієї «вірьовки» є ще один кінець. Обрубати б його! Та не встигнемо…

Вельф похмуро мовчав. Потім повернувся й побіг униз, швидко зацокотіли його підбори по кам’яних сходах. Відповів аж ізнизу, роздратовано підвищивши голос:

— Облиш це! Здолати Тровіка нам не під силу! — і зник у нетрях кам’яних мурів, дубових брам і залізних ґрат.

— Крім Тровіка, є ще орачка Огнася, — буркнув собі під ніс Коріель. Окинув поглядом рівнину й призахідні гори, дивився байдуже, ніби не помічав дивовижного променя, що тягнувся через усе небо, освітлюючи довкілля м’яким жовтуватим сяйвом.

А от кілька степовиків злякано зупинились, побачивши це диво. Позадирали голови й мружили очі.

— Такого ще не бувало, — ледь рухаючи губами, прошепотів один.

Молоденький парубійко, замурзаний і поранений, розпачливо простогнав:

— Це чаклуни перетнули дорогу. Хай їм грець! І вертатись нікуди…

— Ви як собі хочете, — мовив міднолиций кривоногий чолов’яга, — а я першим не піду під цим…

— Що воно таке?

— Може, веселка?

— Ніколи веселки ще такими не бували.

— Раніше й наші ватаги з чаклунами не зналися, — сміливо й роздратовано мовив найміцніший з їхнього гурту. Він один тримав напоготові зброю. — Годі ґав ловити, їдьмо мерщій, доки весь стан не пограбували Гайнелієві нахаби. Казали же Стратомирові не чіпати їхніх жінок! Та він готовий все до свого писку запхати!

Товариші не підтримали його обурення, зморені й голодні, вони не мали сил навіть для гніву, та й рюмсати вже стомилися. Посідали просто на землю й чекали, коли диво зникне.

А Віланда без пригод дісталася замку, в якому мешкала останні роки. Промінь обривався якраз біля вхідної брами. Дівчина зіскочила на дерев’яний настил і притулила бурштин до кінчика прямої лінії, що тяглася до горизонту — промінчик беззвучно сховався в ньому.

Піднялися важкі ґрати воріт, Віланда зробила крок уперед, але ззаду неї залопотів крилами великий ворон. Вона озирнулась і закрила лице вивернутими догори долонями. Ворон розвернувся, грізно клацнув дзьобом і полетів назад, рідко змахуючи крилами.

— Це був не простий птах? — назустріч вийшов білявий хлопець.

— Тут ми недосяжні для нього, — заспокоїла Віланда. І лише потому впізнала Диводана.