Якщо кров тече

Якщо кров тече

У січні 2021 року родині Конрадів, сусідам родини Андерсонів, приходить невеликий конверт із повітряною підкладкою, адресований детективу Ралфові Андерсону. Родина Андерсонів поїхала у тривалу відпустку на Багами, в яку вони змогли вирватися через безтерміновий страйк учителів у їхньому окрузі. (Ралф наполіг, щоб його син Дерек узяв із собою підручники, що Дерек означив виразом «гротескний облом».) Конради по­годилися пересилати Андерсонам пошту, доки ті не повернуться до Флінт-Сіті, але на цьому конверті великими літерами надруковано «НЕ ПЕРЕСИЛАТИ, ТРИМАТИ ДО ПОВЕРНЕННЯ». Ралф розкриває пакунок і знаходить усередині флешку з написом «Якщо кров тече», котрий, вочевидь, походить від старої репортерської приказки «Якщо кров тече — камеру на плече». На флешці два об’єкти. Один — тека з фотографіями й звуковими спектрограмами. Другий — це якийсь звіт або голосовий щоденник від Голлі Ґібні, з якою детектив працював над справою, що почалася в Оклахомі, а закінчилася в печері в Техасі. Та справа назавжди змінила Ралфове сприйняття дійсності. Останні слова в аудіозвіті Голлі записані 19 грудня 2020 року. Її голос звучить задихано.

Ралфе, я зробила все, що могла, але цього може бути не досить. У мене є плани, але я, можливо, не переживу цієї справи. Якщо так станеться, хочу, аби ти знав, як сильно я цінувала твою дружбу. Якщо я справді загину, а ти вирішиш продовжити почате мною — прошу тебе, будь обачний. У тебе дружина й син.

[На цьому запис закінчується.]

Містечко Пайнборо розташоване неподалік від Піттс­бурга. Хоч більша частина західної Пенсильванії — це фермерські землі, Пайнборо може похвалитися жвавим діловим центром і майже сорока тисячами жителів. Той, хто перетинає адміністративну межу містечка, проминає велетенський бронзовий витвір сумнівної культурної цінності (хоча жителям він ніби подобається). Якщо вірити знакові, це «НАЙБІЛЬША У СВІТІ СОСНОВА ШИШКА!». Біля неї є місце відпочинку для тих, хто хоче влаштувати пікнік або пофотографуватися. Таких чимало, а деякі заради знімків ставлять менших дітей на лусочки шишки. (Невеликий знак поруч просить: «Будь ласка, не ставте на Шишку дітей вагою понад 25 кілограмів».) Цей день холоднуватий для пікніків, портативний туалет уже прибраний до наступного сезону, а бронзовий витвір сумнівної культурної цінності прикрашений миготливими різдвя­ними вогниками.

Неподалік від велетенської шишки, поблизу першого світлофора, що позначає початок центру Пайнборо, стоїть середня школа імені Альберта Макріді, до якої ходять у сьомий, восьмий і дев’ятий класи майже п’ят­сот учнів — тут учителі не страйкують.

За чверть до десятої 8 грудня на коловій під’їзній дорозі школи з’являється фургон служби доставки «Пенсі Спід». З нього виходить кур’єр, а тоді хвилину чи дві стоїть перед фургоном, перевіряючи щось у своїх документах. Тоді підсовує окуляри, що сповзли вузьким носом донизу, розгладжує вуса і йде до задніх дверцят. Він порпається в посилках і витягає кубічну коробку зі стороною близько метра. Несе її доволі легко, тож навряд чи вона дуже масивна.

На дверях висить застереження з текстом «УСІ ВІДВІДУВАЧІ ШКОЛИ МУСЯТЬ НАЗВАТИСЯ, ЩОБ ОТРИМАТИ ДОЗВІЛ УВІЙТИ». Водій натискає кнопку інтеркома під написом, і шкільна секретарка місіс Келлер питає, чим може допомогти.

— У мене тут посилка для якогось… — Він нахиляється, щоб придивитися до наліпки. — Ой лишенько. Схоже на латину. Для Немо… Неме… Імпуни…

Місіс Келлер виручає його:

— Товариство «Nemo Me Impune Lacessit», правильно?

Чоловік на її екрані видимо розслабляється.

— Вам видніше. Перше слово точно «Товариство». Що воно значить?

— Заходьте, розкажу.

Місіс Келлер усміхається, а кур’єр проходить детектор металу, заходить до приймальні й ставить посилку на стіл. Коробка вся в наліпках: на кількох різдвяні ялинки, омела й Санта-Клауси, на багатьох інших — шотландці в кілтах і волинкарі Чорної Варти в пір’яних шапках.

— Ось, — каже він, знімаючи зчитувач із пояса й націлюючи його на наліпку з адресою. — То що означають оті Імпуни, коли не викаблучуються?

— Це національний девіз Шотландії, — каже вона. — Означає «Хто сердить мене, не уникне кари». У гуртка геополітики містера Ґрізвольда є клас-побратим у шотландській школі біля Единбурга. Вони листуються елект­ронною поштою і в фейсбуці, присилають одне одному фото і все таке. Шотландські діти вболівають за піттс­бурзьких «Піратів», а наші — за тамтешній футбольний клуб «Упертий будяк». Дітлахи з гуртка дивляться ігри на ютьюбі. Назватися товариством «Nemo Me Impune Lacessit», мабуть, придумав Ґрізвольд. — Вона дивиться на зворотну адресу на наліпці. — Так, середня школа Ренгілла — це вони. Штамп митниці, все як годиться.

— Мабуть, різдвяні подарунки, — каже кур’єр. — Точно. Бо гляньте сюди. — Він перехиляє коробку, показуючи їй дбайливо надрукований і закріплений ще двома шотландцями з волинками напис «НЕ РОЗКРИВАТИ ДО 18 ГРУДНЯ».

Місіс Келлер киває:

— Це останній шкільний день перед різдвяними канікулами. Боже, сподіваюся, що Ґрізвольдові діти теж їм щось відправили.

— Як думаєте, які подарунки шлють шотландські діти американським?

Вона сміється.

— Сподіваюся, що не хаґіс.

— А це що? Знов латина?

— Овече серце, — каже місіс Келлер. — З печінкою та легенями. Я знаю, бо чоловік возив мене в Шотландію на десяту річницю весілля.

Кур’єр робить таке обличчя, що вона знову сміється, а тоді він просить її підписатись у віконечку його зчитувача. Вона так і робить. Він бажає їй хорошого дня і веселого Різдва. Вона бажає йому того самого. Коли він іде, місіс Келлер гукає хлопця, що тинявся коридорами (а мусив би бути на уроці, але місіс Келлер цього разу на це не зважає), щоб віднести коробку до комірки між бібліотекою й учительською на першому поверсі. Вона каже містерові Ґрізвольду про посилку під час обід­ньої перерви. Той обіцяє забрати її до свого класу о пів на четверту, після останнього уроку. Якби він забрав її в обід, жертв могло б бути ще більше.

Американський клуб середньої школи Ренгілла не надсилав учням зі школи імені Альберта Макріді різдвяних подарунків. Компанії «Пенсі Спід» не існувало. Фургон, який пізніше знайшли покинутим, був украдений з паркінгу перед супермаркетом невдовзі після Дня Подяки. Місіс Келлер пізніше розпинатиме себе за те, як не помітила, що працівник доставки не мав бейджика з іменем, а коли націлив зчитувач на наліпку з адресою, той не пискнув, як пищать пристрої водіїв UPS або «ФедЕксу», бо був несправжній. Як і штамп митниці.

У поліції їй скажуть, що ці деталі міг пропустити будь-хто і в неї нема жодних причин почуватися відповідальною за те, що сталося. Проте вона почувається саме такою. Шкільні заходи безпеки — камери, замкнені двері під час занять, детектор металу — це добре, але це просто апаратура. Вона є (або була) людським складником цього рівняння, вона вартувала на вході, і вона підвела школу. Підвела дітей.

Місіс Келлер вважає, що втрачена нею рука стане лиш початком її спокути.

На годиннику 14:45, і Голлі Ґібні готується до години, котра завжди приносить їй радість. Це може бути ознакою примітивних смаків, але вона все одно насолоджується своїми шістдесятьма хвилинами телевізора по буднях і намагається влаштувати все так, щоб у «Що впало, те пропало» (її детективна агенція переїхала до нового лігва — на шостий поверх Фредерік-білдинг у центрі) з третьої до четвертої дня нікого не було. Оскільки вона керівниця (у що досі важко повірити), це не так складно зробити.

Піт Гантлі, її партнер у справі з часу смерті Білла Годжеса, сьогодні вистежує одну втікачку по різних притулках для бездомних. Джером Робінсон, котрий узяв річну перерву в Гарварді, щоб, як він сподівається, спробувати перетворити 40-сторінковий реферат із соціології на книжку, теж працює в «Що впало, те пропало», хоч і не повний день. Сьогодні він поїхав на південь від міста шукати викраденого золотистого ретривера на ім’я Щасливець, котрого могли викинути біля собачих притулків у Янгстауні, Екроні або Кентоні, коли власники Щасливця відмовилися платити десять тисяч доларів викупу, які від них вимагали. Звісно, собаку могли випустити й десь у сільській місцевості в Огайо або вбити, але, може, й ні. Голлі сказала Джерому, що кличка собаки — це добрий знак. Вона сказала, що не втрачає надії.

— Надія — твоє друге ім’я, — сказав Джером, усміхнувшись.

— Саме так, — відповіла вона. — Рушай, Джероме. Шукай.

У неї непогана нагода побути самій аж до часу, коли треба буде зачинятися, але вона переймається тільки про годину з третьої до четвертої. Стежачи за годинником, вона пише офіційно сухого електронного листа до Ендрю Едвардса, клієнта, котрий переймається, що його партнер намагається приховати активи. Виявилося, що таки ні, але «Що впало» виконало роботу і має отримати оплату. «Ми виставляємо цей рахунок утретє, — пише Голлі. — Будь ласка, сплатіть його, щоб нам не довелося передавати справу до колекторської служби».

Голлі бачить, що можна здаватися набагато переконливішою, коли писати «наш» і «ми» замість «мій» і «я». Вона працює над цим, але, як зазвичай казав її дід, «Рим не за день збудували, і Філадельфію теж».

Вона відправляє листа — вжух — і вимикає комп’ю­тер. Кидає погляд на годинник. За сім хвилин третя. Голлі підходить до холодильничка й виймає банку дієтичної «пепсі». Ставить її на картонну підкладку, які роздає її фірма («ВИ ЗАГУБИЛИ, МИ ЗНАЙШЛИ, ВИ ВИГРАЛИ»), тоді висуває верхню ліву шухляду столу. Там лежить прихований купою нікчемних папірців ­пакуночок цукерок «Снікерс». Вона виймає шість — по одній на кожну рекламну перерву — розгортає і викладає рядочком.

За п’ять хвилин третя. Вона вмикає телевізор, але глушить звук. Морі Пович саме ходить туди-сюди й розпалює публіку в студії. Можливо, у Голлі низькі смаки, але не настільки. Вона думає, чи не з’їсти одну цукерку зараз, але каже собі почекати. У мить, коли Голлі вітає себе з таким зразковим виявом сили волі, вона чує звук ліфта й закочує очі. Це, певно, Піт. Джером далеко на півдні.

Це справді Піт, і він усміхається.

— О щаслива днина! — каже він. — Хтось нарешті змусив Ела викликати ремонтника…

— Ел нічого не робив, — сказала Голлі. — Це ми з Джеромом подбали про все. Там був просто глюк.

— Як…

— За допомогою маленького хаку. — Вона продов­жує стежити за годинником: за три хвилини третя. — Усе зробив Джером, але могла і я. — Чесність знову змушує її уточнити: — Принаймні я так думаю. Ти знайшов дівчину?

Піт показує два великі пальці.

— У «Світанку». Перший притулок, куди я прийшов. Хороша новина в тому, що вона сама хоче додому. Вона подзвонила мамі, та приїде й забере її.

— Ти впевнений? Чи це вона тобі так сказала?

— Вона дзвонила при мені. Я бачив сльози. Це хороше закінчення, Голлі. Я лиш сподіваюся, що ця мама не така скнара, як той Едвардс.

— Едвардс заплатить, — каже вона. — Я доведу це до кінця. — На екрані замість Морі тепер танцює пляшечка засобу від діареї. Що, на думку Голлі, є покращенням ситуації. — А зараз сиди тихо, Піте, за хвилину почнеться моя передача.

— О Боже, ти й досі його дивишся?

Голлі застережливо дивиться на нього.

— Можеш подивитися зі мною, Піте, але якщо збираєшся робити саркастичні коментарі й псувати мені насолоду, то краще йди зараз.

«Активно стверджуй свої бажання», — любить казати їй Еллі Вінтерс. Еллі — це її психотерапевт. Голлі недовго походила й до іншого психотерапевта, який написав три книжки й багато наукових статей. Довелося так робити з причин, що не стосувалися тих демонів, які гналися за нею з підліткового віку. З доктором Карлом Мортоном вона мусила обговорити демонів недавніх.

— Жодних саркастичних коментарів, прийнято, — каже Піт. — Ох, повірити не можу, що ви з Джеромом обійшли Ела. Узяли бика за роги, як то кажуть. Ти крута, Голлі.

— Намагаюся активніше стверджувати свої бажання.

— І в тебе виходить. У твоєму холодильнику є кола?

— Тільки дієтична.

— Бе. Вона ж на смак наче…

— Цить.

Третя година. Вона вмикає звук саме в ту мить, коли починає грати музична тема її передачі. Це Bobby Fuller Four співають «I Fought the Law». На екрані з’являється судова зала. Глядачі — насправді, публіка в студії, така ж, як і в Морі, але не настільки дика — плескають у долоні під музику, а ведучий виводить: «Хутчій тікай, якщо совість нечиста, — Джон Закон прибув до міста!»

— Усім встати! — гукає бейліф Джордж.

Коли суддя Джон Закон виходить зі свого кабінету, глядачі встають, продовжують аплодувати, підтанцьовують. Він метр дев’яносто вісім заввишки (Голлі знає це з журналу «Піпл», який ховає ще ретельніше, ніж «снікерси») і лисий, наче більярдна куля номер 8… хоч і не такий чорний, а радше кольору темного шоколаду. На ньому простора мантія, що хитається вперед і назад, поки він розмашисто йде до свого місця. Він бере молоточок і гойдає його туди-сюди, як метроном, показуючи повний комплект білих зубів.

— Господи Йсусе на електровізку, — каже Піт.

Голлі видає йому свій найсуворіший застережливий погляд. Піт затуляє рота долонею, а другу підіймає, показуючи, що здається.

— Сідайте, сідайте, — каже суддя Закон (його, як Голлі знає з того самого журналу «Піпл», насправді звуть Джеральд Законсон, але це досить близько), і глядачі сідають на місця.

Голлі подобається Джон Закон, бо він прямий, як меч, а не увесь такий в’їдливий і багнистий, як суддя Джуді. Він доходить до суті справи, точнісінько як колись робив Білл Годжес… хоч суддя Джон Закон і близько його не замінить, і не тільки тому, що він вигаданий персонаж із телепередачі. Білл помер кілька років тому, але Голлі й досі сумує за ним. Вона завдячує Біллові всім, ким вона є і що має. Таких, як він, більше нема, хоча її друг Ралф Андерсон, детектив поліції з Оклахоми, доволі схожий на нього.

— Що ми сьогодні маємо, Джорджі, мій брате, в якого інша мати? — Глядачі хихотять. — Цивільна справа чи кримінальна?

Голлі знає, що насправді навряд чи один суддя працюватиме з обома видами справ, як і з новою справою щодня, але не заперечує, бо справи завжди цікаві.

— Цивільна, ваша честь, — каже бейліф Джордж. — Позивачка — місіс Рода Деніелз. Відповідач — її колишній чоловік Річард Деніелз. Позов стосується прав опіки над родинним псом на ім’я Поганець.

— Справа про собаку, — каже Піт. — Наш профіль.

Суддя Закон спирається на свій дуже довгий мо­лоточок.

— А сам Поганець присутній у залі, Джорджі, мій друже?

— Він у передпокої, ваша честь.

— Дуже добре, дуже добре, а чи Поганець кусається, як можна подумати з його імені?

— Як каже охорона, він нібито дуже приязний, ваша честь.

— Відмінно. Заслухаймо ж тоді позивачку і те, що вона розповість про Поганця.

У цю мить до судової зали заходить акторка, яка грає Роду Деніелз. У справжньому житті, як знає Голлі, позивач і відповідач мають уже сидіти на місцях, але так ефектніше. Коли міс Деніелз вигойдується проходом у надто тісній сукні й на надто високих підборах, ведучий каже:

— Ми повернемося до зали судді Закона за хвилину.

На екрані з’являється реклама страхування життя, і Голлі вкидає до рота перший «снікерс».

— А мені таку не можна? — питає Піт.

— А ти хіба не на дієті?

— У мене в цю пору дня падає цукор.

Голлі неохоче висуває шухляду, але перш ніж устигає дістати пакунок із цукерками, літню пані, котра переймається тим, з чого заплатити за поховання чоловіка, змінює статичний кадр із текстом «ТЕРМІНОВІ НОВИНИ». Далі з’являється Лестер Голт, і Голлі одразу розуміє, що сталося щось серйозне. Лестер Голт — великий калібр цього каналу. «Тільки не ще одне 11 вересня, — думає вона щоразу, коли таке трапляється. — Боже, будь ласка, тільки не 11 вересня і не ядерна війна».

Лестер каже:

— Ми перериваємо регулярні передачі, щоб сповістити про сильний вибух у середній школі в Пайнборо, що в Пенсильванії, у містечку приблизно за шістдесят кілометрів на південний схід від Піттсбурга. Повідом­ляють про численні жертви, багато з яких діти.

— О Боже, — каже Голлі. Вона прикладає руку, що була в шухлядці, до рота.

— Наразі ці повідомлення не підтверджені, підкреслюємо це. Гадаю… — Лестер прикладає долоню до вуха і слухає. — Так, гаразд. На місці подій ре­портер нашої філії в Піттсбурзі Чет Ондовскі. Чете, чуєш мене?

— Так, — озивається голос. — Чую, Лестере.

— Чете, що ти можеш нам розповісти?

Зображення перемикається з Лестера Голта на чоловіка середнього віку, що має, як здається Голлі, типове обличчя репортера місцевих новин — не досить вродливе, щоб стати ведучим на великому каналі, але показне. Тільки вузол краватки в нього з’їхав набік, родимку коло губ не прикриває грим, а волосся скуйовджене, ніби він не мав часу його зачесати.

— Біля чого то він стоїть? — питає Піт.

— Не знаю, — каже Голлі. — Цить.

— Схоже на велетенську соснову шиш…

— Цить! — Голлі не важливі велетенська соснова шишка, родимка Чета Ондовскі і його скуйовджене волосся — її увага прикута до двох машин швидкої, котрі одна за одною пролітають позаду нього, завиваючи й блискаючи вогнями. «Жертви, — думає вона. — Численні жертви, багато з яких діти».

— Лестере, можу сказати, що в середній школі імені Альберта Макріді зараз майже напевне щонайменше сімнадцять загиблих і набагато більше поранених. Це інформація від помічника шерифа, котрий просив не нази­вати його імені. Вибуховий пристрій міг бути в прий­мальні або комірці поблизу. Якщо подивитися он туди…

Він вказує напрям, і камера слухняно розвертається. Спочатку зображення розмите, але коли оператор стабілізує й наближує його, Голлі бачить велетенську діру в боці будівлі. Стіна розлетілася галявиною, утворивши на траві корону з цегли. Поки Голлі вбирає побачене — певно, разом з мільйонами інших глядачів, — з діри виходить чоловік у жовтому жилеті, несучи щось на руках. Щось невелике і в кросівках. Ні, в одній кросівці. Другу, вочевидь, зірвало вибухом.

Камера повертається до репортера і застає його за вирівнюванням краватки.

— Управління шерифа, безперечно, проведе прес-конференцію, але наразі інформування громадськості має для них найнижчий пріоритет. Навколо вже почали збиратися батьки… мем? Мем, можна хвилинку з вами поговорити? Я Чет Ондовскі, WPEN, канал 11.

Жінка, що заходить у кадр, немало обтяжена зайвою вагою. Вона прибула до школи без куртки, і домашня сукня з квітковим візерунком роздувається на ній, наче східний халат. Обличчя смертельно бліде, за ви­нятком яскравих червоних плям на щоках, а волосся настільки розпатлане, що поряд з ним скуйовджена зачіска Ондовскі має охайний вигляд. Пухкі щоки лисніють від сліз.

«Їм не слід цього показувати, — думає Голлі, — а мені не слід дивитись. Але вони показують, а я дивлюся».

— Мем, ваша дитина вчиться в школі Макріді?

— Син і донька вчаться, — каже вона й хапає Ондовскі за руку. — Вони живі? Ви про них чули, сер? Ірен і Девід Вернони. Девід — у сьомому класі, Ірен — у дев’я­тому. Ірен ми кличемо Діні. Ви чули, чи вони живі?

— Не чув, місіс Вернон, — каже Ондовскі. — Думаю, вам краще поговорити з кимсь із помічників шерифа он там, де встановлюють бар’єри.

— Дякую, сер, дякую. Моліться за моїх дітей!

— Молитимусь, — каже Ондовскі, а вона спішить геть — жінка, якій дуже пощастить, якщо вона переживе цей день без серцевого нападу якогось ступеня… хоча Голлі розуміє, що про своє серце вона зараз турбується найменше. Її серце зараз із Девідом та Ірен, також відомою як Діні.

Ондовскі знову повертається до камери.

— Уся Америка сьогодні молитиметься за дітей Вернонів і за всіх дітей, що ходять до середньої школи імені Альберта Макріді. Згідно з інформацією, яку я отримав на цю мить, — вона уривчаста і може змінюватися, — вибух стався годину тому, о другій п’ят­надцять, і був такий сильний, що вибив шибки майже за кілометр звідси. Скло… Фреде, можеш узяти в кадр цю шишку?

— Я так і знав, що то шишка, — каже Піт. Він схиляється вперед, прикипівши очима до екрана.

Оператор Фред наближає зображення, і на пелюстках, чи листках, чи як там воно у шишки зветься, Голлі бачить уламки битого скла. На одному нібито видно кров, хоч можна сподіватися, що то просто тимчасове відбиття вогнів котроїсь із швидких допомог.

Лестер Голт каже:

— Чете, це страхіття. Просто жах.

Камера повертається до Ондовскі.

— Саме так. Жахлива сцена. Лестере, я зараз подивлюся, чи…

На дорогу приземляється гелікоптер із червоним хрестом і словами «ЛІКАРНЯ МЕРСІ» на боці. Волосся Чета Ондовскі здіймається у вихорі від гвинтів, і він підвищує голос, щоб перекричати їхній звук:

— Я подивлюся, чи зможу чимось допомогти! Це жахлива, страшна трагедія! Передаю слово вам, Нью-Йорк!

Повертається видимо знервований Лестер Голт.

— Бережи себе, Чете. Друзі, ми зараз повернемося до регулярної програми, але продовжимо повідомляти про розвиток подій у випусках «Термінових новин» на NBC…

Голлі пультом вимикає телевізор. Вона втратила охоту дивитися вигадану історію про справедливість — принаймні на сьогодні. Вона продовжує думати про зім’яклу істоту на руках чоловіка в жовтому жилеті. «Лівий чобіт взув, правий десь забув, — думає вона. — Ой чи чули, ой чи чули, що мій син іще утнув?» Чи дивитиметься вона сьогодні новини? Мабуть, так. Не хотітиме, але не зможе себе спинити. Їй треба буде дізнатися, скільки жертв. І скільки з них діти.

Піт дивує її тим, що бере за руку. Зазвичай вона й досі не любить, коли її торкаються, але саме зараз дотик його руки приємний.

— Я хочу, щоб ти дещо пригадала, — каже він.

Вона розвертається до нього. Піт похмурий.

— Ви з Біллом не дали статися дечому набагато гіршому за це, — каже він. — Те психоване гімно, Брейді Гартсфілд, могло вбити сотні людей на рок-концерті, який хотіло підірвати. Або й тисячі.

— І Джером, — каже вона тихо. — Джером теж там був.

— Отож. Ти, Білл і Джером. Три мушкетери. Те ви могли спинити. І спинили. А спинити оце… — Піт кивнув на телевізор, — то був обов’язок когось іншого.

О сьомій годині Голлі й досі в офісі, перебирає рахунки, котрі насправді не потребують її уваги. Вона зібралася на силі й не ввімкнула офісний телевізор, не подивилася Лестера Голта о шостій тридцять, але йти додому поки що не хоче. Того ранку вона не могла дочекатися хорошої вегетаріанської вечері з «Містера Чоу», яку б з’їла, дивлячись «Гарненьку отруту», дуже недооцінений трилер 1968 року з Ентоні Перкінсом і Тьюсдей Вельд; але ввечері їй уже не хочеться отрути, ані гарненької, ані будь-якої іншої. Її вже отруїли новини з Пенсильванії, і вона може не спромогтися на опір і таки ввімкнути CNN. Тоді вона отримає в подарунок нагоду крутитися в ліжку й не спати до другої чи навіть третьої години ночі.

Як і більшість людей у насиченому медіа двадцять першому сторіччі, Голлі призвичаїлася до жорстокості, котру чоловіки (і досі здебільшого чоловіки) запо­діюють один одному іменем релігії чи політики, тих примар; але те, що сталося в середній школі з передмістя, — майже таке саме, як події в Міському арт-культурному комплексі Середнього Заходу, де Брейді Гартсфілд намагався підірвати тисячі дітлахів, і як те, що сталося біля Міського Центру, де він прогнав «мерседес» крізь натовп шукачів роботи й убив… вона не пам’ятає скількох. Не хоче пам’ятати.

Вона ховає папери — все одно треба йти додому, — аж тут знову чує ліфт. Вона чекає, чи не промине він її поверх, але ліфт зупиняється. Мабуть, це Джером, але вона все одно висуває другу шухляду й кладе розслаб­лену руку на балончик. На ньому дві кнопки. Одна викликає гудок, від якого вуха рвуться. Друга розпилює перцевий струмінь.

Це таки Джером. Вона відпускає «Протинападник» і засуває шухляду. Дивується (вже не вперше після його повернення з Гарварду), яким він став високим і вродливим. Їй не подобається хутро навколо його губ, яке він називає «козликом», але вона ніколи йому про це не скаже. Цього вечора його звичайна енергійна хода повільна й трохи зсутулена. Він видає їй «Йоу, Голліберрі» ніби просто для годиться й падає в крісло, в робочі години призначене для клієнтів.

Зазвичай вона б зробила зауваження про те, як їй не подобається таке дитяче прізвисько (це в них як пароль і відгук), але не сьогодні. Вони друзі, а вона така людина, в якої друзів було небагато, і Голлі якнайстаранніше намагається заслуговувати на тих, яких має.

— Схоже, ти дуже втомився.

— Довго їхав. Чула про школу? На супутниковому радіо тільки й говорять.

— Я дивилася Джона Закона, коли його урвали новини. З того часу я їх уникала. Все погано?

— Кажуть, поки що двадцять сім загиблих, з них два­дцять три — діти від дванадцяти до чотирнадцяти. Але буде більше. Досі не знайшли кількох дітей і двох учителів, а ще з десятеро в критичному стані. Це гірше за стрілянину в Паркленді. Згадала про Брейді Гартсфілда?

— Звісно.

— Я теж. Про тих, кого він дістав біля Міського Цент­ру, і тих, кого міг дістати, якби ми того вечора на концерті хлопчачого гурту були на кілька хвилин повільніші. Я намагаюся про це не думати, кажу собі, що ми тоді виграли, бо коли я про це згадую, то мурахи хребтом повзуть.

Голлі добре знала тих мурах. У неї вони теж часто повзли.

Джером повільно проводить долонею по щоці, і Голлі чує в тиші, як свіжа неголеність шкребе об пальці.

— На другому році в Гарварді у мене був курс філософії. Я не розповідав?

Голлі хитає головою.

— Він називався… — Джером жестом бере слова в лапки: — «Проблема зла». У тому курсі ми багато говорили про такі поняття, як «внутрішнє зло» і «зов­нішнє зло». Ми… Голлі, ти в порядку?

— Так, — каже вона, і так і є… але згадка про зовнішнє зло миттєво повертає її до чудовиська, яке вони з Ралфом вистежили аж до його останнього лігва. Чудо­висько мало чимало імен і носило багато облич, але вона завжди думала про нього просто як про аутсайдера, і той аутсайдер був настільки злим, наскільки це можливо. Вона ніколи не розповідала Джерому, що сталося в печері, відомій під назвою Мерісвіллська діра, хоч підозрює, що той знає: там сталися драматичні події — набагато серйозніші, ніж це потрапило в газети.

Він невпевнено дивиться на неї.

— Продовжуй, — каже вона йому. — Мені дуже ціка­во. — Це правда.

— Ну… ми зійшлися на тому, що зовнішнє зло існує, якщо ти віриш у зовнішнє добро…

— Бога, — каже Голлі.

— Так. Тоді можна вірити, що демони справді існують, а екзорцизм — це адекватна їм відсіч, і насправді існують лиховісні духи…

— Привиди, — каже Голлі.

— Точно. Не кажучи вже про прокляття, які справді працюють, про відьом, диббуків і хтозна-що іще. Але в коледжі все подібне найчастіше беруть на кпини й відкидають. Самого Бога найчастіше беруть на кпини й відкидають.

— Або саму Богиню, — уточнює вона всі варіанти.

— Ага, різниці немає — якщо Бога не існує, то роди слів стають неважливі. Це залишає нам тільки внутрішнє зло. Ідіотські вчинки. Чувака, що б’є дітей до смерті, серійних убивць, як сраний Брейді Гартсфілд, етнічні чистки, геноцид, 11 вересня, стрілянини в школах, терористичні напади, як сьогоднішній.

— Вони так це називають? — питає Голлі. — Терористичний напад, може, ІДІЛ?

— Так підозрюють, але ніхто ще не взяв на себе відповідальність.

Тепер інша його долоня пройшлася іншою щокою, шкряб-шкряб, і що це в Джеромових очах — сльози? Їй здається, що так, а якщо він заплаче, то й вона теж не зможе втриматися. Сум заразний, отакі багнисті справи.

— Але розумієш, Голлі, ось що я думаю про внутрішнє і зовнішнє зло: я думаю, що між ними нема різниці. А ти?

Вона зважує все, що знає і через що пройшла з цим юнаком, і Біллом, і Ралфом Андерсоном.

— Я теж так думаю, — каже вона.

— Я уявляю, що воно як птах, — каже Джером. — Великий птах, увесь запорошений, імлисто-сірий. Літає то тут, то там — скрізь. Він залетів у голову Брейді Гартсфілда. Залетів у голову тому чуваку, що постріляв стільки людей у Лас-Веґасі. Ерік Гарріс і Ділан Клеболд теж підхопили птаха. Гітлер. Пол Пот. Птах залітає в голову, а коли мокре діло зроблене — летить собі далі. Я хотів би впіймати того птаха. — Він зціплює кулаки, дивиться на неї — і так, це сльози. — Впіймати й скрутити його довбану шию.

Голлі обходить стіл, опускається біля нього на коліна та обіймає. Це незграбні обійми, бо він сидить у кріслі, але й такі допомагають. Дамбу прориває. Коли він говорить поруч із її щокою, вона відчуває, як шкрябається його щетина.

— Собака мертвий.

— Що? — Вона ледве розчула слова за його риданнями.

— Щасливець. Ретривер. Покидьок, який викрав його задля викупу, розпоров йому живіт і викинув у канаву. Хтось помітив його, ледь живого, і відвіз до ветлікарні в Янгстауні. Де він прожив ще, може, з пів години. Вони не змогли нічого вдіяти. Не такий уже й щасливець, га?

— Гаразд, — каже Голлі, плескаючи його по спині. У неї самої течуть сльози, та і в носі розмокло. Вона відчуває, як воно витікає назовні. Пхе. — Все гаразд, Джероме. Все добре.

— Не добре. Ти сама знаєш, що не добре. — Він відхи­ляється назад і дивиться на неї, щоки блищать, борідка зволожилася. — Розрізали гарному собаці живіт, викинули геть з вивернутими нутрощами, а знаєш, що сталося далі?

Голлі знає, але хитає головою.

— Птах полетів геть. — Він утирає очі рукавом. — Тепер він у якійсь іншій голові, пречудово почувається, і все гімно починається з початку.

Незадовго до десятої години Голлі відкладає книжку, яку намагається читати, і вмикає телевізор. Вона трохи дивиться на балакучі голови на CNN, але не може знести їхнього торохтіння. Їй потрібні факти. Вона перемикається на NBC, де в заставці з похмурою музикою написано: «СПЕЦІАЛЬНИЙ ВИПУСК: ТРАГЕДІЯ В ПЕНСИЛЬВАНІЇ». У нью-йоркській студії з’являєть­ся Андреа Мітчелл. Вона починає з того, що повідомляє американцям: президент твітнув про свої «думки й молитви», як він робить після кожного такого жахіття: «Пульс», Лас-Веґас, Паркленд. Це порожнє базікання продовжується оновленим підрахунком: тридцять один загиблий, сімдесят три (о Боже, як багато) поранені, сім у критичному стані. Якщо Джером не помилився, це значить, що троє критичних уже померли.

— Дві терористичні організації, «Хуситський джихад» і «Тигри визволення Таміл-Іламу», взяли відповідальність за цей вибух, — каже Мітчелл, — але джерела в Держдепартаменті повідомляють, що жодна з цих заяв не підтверджується. Вони більше схиляються до думки, що підрив міг бути нападом одинака, схожим на той, який скоїв Тімоті Маквей, коли організував потужний вибух в адміністративній будівлі імені Альфреда Марри в Оклахома-Сіті у 1995 році. Той напад забрав сто шістдесят вісім життів.

«Багато з яких діти, — думає Голлі. — Убивати дітей заради Бога, ідеології або всього зразу — жодне пекло не може бути надто гарячим для тих, хто таке робить». Вона думає про Джеромового імлисто-сірого птаха.

— Чоловік, який привіз бомбу, був сфотографований камерою нагляду на вході до будівлі, — продовжує Мітчелл. — Ми виведемо цей знімок на екран на наступні тридцять секунд. Придивіться уважно і, якщо впізнаєте когось, дзвоніть за номером на екрані. За його арешт і подальше засудження встановлено винагороду у дві­сті тисяч доларів.

На екрані з’являється знімок. Він кольоровий і чистий як сльоза. Не бездоганний, бо камера встанов­лена над дверима, а чоловік дивиться прямо, але доволі хороший. Голлі схиляється вперед. Вмикаються всі її наточені робочі навички — і вроджені, і відшліфовані працею з Біллом Годжесом. Чоловік або засмаг­лий білий (не дуже вірогідно в цю пору року, але можливо), або походить із Латинської Америки чи Близького Сходу, або в гримі. Його вік вона оцінює як середину п’ятого десятка. На ньому окуляри в золотистій оправі. Чорні вусики невеликі й рівненько підбриті. Волосся теж чорне, коротке. Вона бачить це, тому що він без кепки, яка інакше прикрила б більшу частину обличчя. «Нахабний собачий син, — думає Голлі. — Він знав, що будуть камери, знав, що будуть знімки, й начхав на це».

— Не собачий син, — каже вона, не відводячи очей. Запам’ятовуючи кожну рису. Не тому, що це її справа, а тому, що це її природа. — Сучий син — ось хто він такий.

На екрані знову Андреа Мітчелл.

— Якщо ви його впізнали, телефонуйте за номером на екрані просто зараз. А тепер ми перемкнемося на середню школу імені Макріді й передамо слово нашому репортеру. Чете, ти ще там?

Він там, стоїть у колі світла від камери. Інші яскраві прожектори освітлюють середину пораненого боку школи. Кожна вивернута цеглина відкидає власну різку тінь. Ревуть генератори. Тут і там метушаться люди у формі, щось вигукують і говорять у мікрофони. Голлі бачить на деяких куртках букви «ФБР», інші належать Бюро вогнепальної зброї та вибухівки. Працює команда в білих захисних комбінезонах. Тріпотить жовта стрічка, що обмежує місце злочину. Усе схоже на контрольований хаос. Принаймні Голлі сподівається, що контрольований. Хтось мусить усім керувати — можливо, сидячи в тому «віннебаґо», який вона бачить у верхньому лівому куті кадру.

Лестер Голт, може, пішов додому й тепер дивиться цей випуск у піжамі та човганцях, але Чет Ондовскі не відпочиває. Чистий тобі зайчик-енерджайзер, і Голлі розуміє його. Це, певно, найбільша подія, яку він висвітлюватиме у своїй кар’єрі, і він розповідав про неї майже від самого початку, тож намагається дізнатися скільки можливо. Він досі в піджаку, в якому могло бути нормально, коли він прибув на місце, але тепер температура впала. Голлі бачить його видихи й переконана, що він тремтить.

«Хто-небудь, дайте йому щось тепліше, заради неба, — думає Голлі. — Якусь куртку або светр».

Піджак після цього доведеться викинути. Він забруднений цегляним пилом і в кількох місцях розі­рваний — на рукаві й коло кишені. Рука, що тримає мікрофон, також забруднена цегляним пилом і чимось іще. Кров’ю? Голлі здається, що так. І на щоці трохи розмазано, то теж кров.

— Чете? — питає безтілесний голос Андреа Мітчелл. — Ти там?

Рука, що не тримає мікрофон, підіймається до вуха, і Голлі бачить у нього на двох пальцях пластирі.

— Так, я тут. — Він дивиться в камеру. — Це Чет Ондовскі з місця вибуху в середній школі імені Альберта Макріді в Пайнборо, що в Пенсильванії. Цю зазвичай мирну школу похитнуло вибухом неймовірної сили скоро по другій годині цього дня…

На розділеному екрані з’являється Андреа Мітчелл.

— Чете, як повідомляють джерела в Міністерстві національної безпеки, вибух стався о другій дев’ятна­дцять. Не знаю, як компетентні органи можуть визначити такий точний час, але виходить, що таки можуть.

— Так, — каже Чет. Він здається трохи розгубленим, і Голлі думає, як сильно він мав утомитися. І чи зможе він сьогодні заснути? Їй здається, що ні. — Так, це схоже на правду. Андреа, як ти бачиш, пошук жертв наразі закінчується, але процес збирання матеріальних доказів тільки починається. До світанку тут з’явиться ще більше спеціалістів, і…

— Даруй, Чете, але ти й сам узяв участь у пошуках, правда?

— Так, Андреа, ми всі допомагали. Жителі містечка, частина з них — батьки. Також Елісон Ґрір і Тім Вічкік із KDKA, Донна Форбс із WPCW, Білл Ларсон із…

— Так, але ми чули, Чете, що ти власноруч витягнув з-під завалів двох дітей.

Він не намагається вдавати скромність і досаду від розкриття. Голлі додає йому за це очок. Він витримує репортажний стиль.

— Правильно, Андреа. Я почув, як стогнав один з них, і побачив іншу. Хлопчик і дівчинка. Я знаю ім’я хлопчика, Норман Фредерікс. Дівчинка… — Він облизує губи. Мікрофон у руці тремтить, і Голлі думає, що не від холоду. — Дів­чинка була в поганому стані. Вона… вона кликала матір.

Андреа Мітчелл приголомшена.

— Чете, це жахливо.

Саме так. Надто жахливо для Голлі. Вона підбирає пульт, щоб вирубити телевізор, бо вже отримала суттєві факти, і то більше, ніж може якось використати, — а тоді вагається. Дивиться на надірвану кишеню. Можливо, пошкоджену, коли Ондовскі шукав жертв, але якщо він єврей, то міг порвати її навмисне. Це могла бути керія, поривання вбрання після чиєїсь смерті й символічне оголення пораненого серця. Їй здається, що саме така правда стоїть за розірваною кишенею. Їй хочеться в це вірити.

Очікуване безсоння на Голлі не нападає; вона вимикається за якихось кілька хвилин. Можливо, плач із Джеромом випустив з неї трохи отрути, яку вприснули новини з Пенсильванії. Вона втішала і була втішена. Поринаючи в сон, вона думає, що повинна обговорити це з Еллі Вінтерс на наступному сеансі.

Вона прокидається десь у перші години 9 грудня з думками про того репортера, Ондовскі. Щось у ньому — але що? Його втомлений вигляд? Пошкрябані й замурзані цегляним пилом руки? Розірвана кишеня?

«Так, — думає вона. — Мабуть, так. Можливо, вона мені наснилася».

Вона бурмоче в темряві щось схоже на молитву.

— Я сумую за тобою, Білле. Я не забуваю пити есциталопрам і не курю.

А тоді вона вимикається й не прокидається аж до будильника о шостій ранку.

Агенція «Що впало, те пропало» змогла переїхати в нове, дорожче приміщення на п’ятому поверсі Фредерік-білдинг у центрі, тому що справи йдуть добре, тож решта тижня заповнюється для Голлі й Піта роботою. Голлі не має часу дивитися Джона Закона і зовсім трохи думає про вибух у пенсильванській школі, хоч репортажі продовжуються і справа не виходить повністю з її голови.

Агенція має робочі стосунки з двома престижними юридичними фірмами міста з купою прізвищ у назвах. «Макінтош, Біфштексон і Фіґляр», як любить жартувати Піт. Він колишній полісмен, тож не особливо любить юристів, але ладен другим визнати (а першою це визнала б Голлі), що вручення повісток добре оплачуються. «До всирачки веселого Різдва оцьому народу», — каже Піт, виходячи з офісу в четвер уранці з повним дипломатом прикростей і колотнечі.

На додачу до вручення повісток, «Що впало, те пропало» на прямому зв’язку з кількома страховими компаніями — місцевими, а не філіями великих, — і Голлі більшу частину п’ятниці розслідує справу про можливий підпал. Справа важлива, застрахованому дуже потрібні гроші, тож їй доручили переконатися, що в час, коли загорівся його склад, він справді був у Маямі, як заявляє. Виявилося, що таки був — це добре для нього, але не дуже добре для «Лейк Фіделіті».

На додачу до таких справ, завдяки яким оплачуються великі рахунки, є ще боржник, що ухиляється від виплати (Голлі вистежує його на комп’ютері й швидко знаходить, перевіривши історію оплат кредитної картки), люди, які внесли заставу й не з’явилися на суд (відомі серед професіоналів як «зайці»), і зниклі діти й собаки. Піт зазвичай розшукує дітей, а коли Джером працює, то йому добре вдаються собаки.

Вона не здивована, що смерть Щасливця так його вразила, і не тільки через таку неймовірну жорстокість, а й тому, що родина Робінсонів минулого року від серцевої недостатності втратила свого улюбленця Одела. У той четвер і п’ятницю в переліку справ немає ані загублених, ані викрадених собак, і це добре, бо Голлі надто заклопотана, а Джером удома, робить своє. Той проєкт, що почався як реферат, тепер став для нього найбільшим пріоритетом, якщо не сказати чис­тою одержимістю. Його рідні з сумнівом ставляться до синового рішення взяти річну перерву. Але не Голлі. Не обов’язково тому, що вона вважає, буцім Джером вразить своєю роботою весь світ, але їй здається, що світ таки сяде трохи рівніше й уважно послухає. Вона вірить у нього. І надія — її друге ім’я. Це теж.

Вона спромагається стежити за розвитком подій, пов’язаних із вибухом у школі, краєм ока, і це нормально, бо події не дуже розвиваються. Померла ще одна жертва — учитель, не учень, — і чимало дітей з незнач­ними пораненнями виписалися з різних навколишніх лікарень. Місіс Альтея Келлер, єдина, хто розмовляв з кур’єром-нападником, повернулася до тями, але не змогла розповісти дуже багато крім того, що посилка нібито надійшла від шотландської школи і що про це трансатлантичне братство писала щотижнева газета Пайнборо, додавши групову фотографію товариства «Nemo Me Impune Lacessit» (чи то іронія долі, чи що, але всі одинадцять «геополітиків», як вони себе називали, пережили вибух неушкодженими). Фургон знайшли коло ферми неподалік, начисто протертий від відбитків і вимитий хлором від залишків ДНК. Поліцію затопило дзвінками від охочих назвати підозрюваного, але жоден із тих сигналів не дав результату. Надії швидко впіймати злочинця змінилися побоюваннями, що той міг тільки почати свої справи. Голлі сподівається, що це не так, але досвід із Брейді Гартс­філдом змушує боятися найгіршого. «У найкращому разі, — думає вона (з холоднокровністю, колись їй геть чужою), — він убив себе».

У п’ятницю по обіді, коли вона закінчує звіт для «Лейк Фіделіті», дзвонить телефон. Це її мати, з новинами, яких Голлі боялася. Вона слухає, говорить доречні слова й дозволяє матері обходитися з нею наче з дитиною, якою та її досі вважає (хоча мета цього дзвінка в тому, щоб Голлі вчинила як доросла): питає, чи Голлі пам’ятає чистити зуби після їди, чи пам’ятає з їжею приймати ліки, чи обмежує перегляд кіно до чотирьох фільмів на тиждень тощо, тощо, тощо. Голлі намагається не звертати уваги на головний біль, який майже завжди в неї викликають материні дзвінки, особ­ливо цей. Вона запевняє матір, що так, приїде допомогти в неділю і прибуде до обіду, аби вони змогли влаштувати ще одну трапезу всією родиною.

«Моя родина, — думає Голлі. — Моя прибита родина».

Джером вимикає телефон, коли працює, тож Голлі дзвонить Тані Робінсон, мамі Джерома й Барбари. Каже Тані, що не зможе прийти до них на обід у неділю, бо мусить їхати з міста. Родинний негаразд. Вона пояснює, який саме, і Таня каже:

— Ох, Голлі. Так шкода це чути, люба. З тобою все буде добре?

— Так, — каже Голлі.

Вона завжди так відповідає, коли хтось ставить їй це жахливе питання. Майже впевнена, що її голос звучить нормально, але, щойно поклавши слухавку, закриває обличчя руками й починає плакати. Оте слово «люба». Назвати «любою» ту, кого всю старшу школу кликали «шваброю».

І хтось так тебе називає.

У суботу надвечір Голлі планує їхати за вказівкою застосунка «Waze», врахувавши зупинку, щоб заправити «пріус» і зайти в туалет. Щоб доїхати до обіду, їй треба вирушити о сьомій тридцять, що залишить їй час на чашку чаю (без кофеїну), грінку й варене яйце. Гарненько все продумавши й підготувавшись, вона дві години лежить без сну, чого не було в ніч вибуху в школі імені Альберта Макріді, а коли таки засинає, їй сниться Чет Ондовскі. Він розповідає про криваві сцени, які бачив, коли серед перших з’явився на місці події, і говорить речі, яких ніколи б не сказав по телебаченню. Цеглу заляпало кров’ю, каже він. Кросівка лежить, а в ній нога, каже він. Дівчинка, яка голосно кликала маму, каже він, кричала від болю, хоч він і намагався бути обережним, коли брав її на руки. Він бездоганно нейтрально викладає факти, але при цьому рве на собі одяг. Не тільки кишеню піджака й рукав, але спочатку відриває одну вилогу, тоді іншу. Зриває краватку й роздирає її навпіл. Тоді сорочку спереду, та так, що ґудзики розлітаються.

Сон або згасає раніше, ніж Ондовскі встигає взятися за штани, або її свідомість наступного ранку, коли дзвенить будильник на телефоні, відмовляється пам’ятати. У будь-якому разі вона прокидається, не відпочивши, й без насолоди їсть яйце з грінкою — просто заправляється перед гарантовано вимогливим днем. Вона зазвичай любить дорогу, але перспектива саме цієї мандрівки лягає на плечі фізичною вагою.

Її синя сумочка (яку вона подумки називає своїм похідним набором) стоїть біля дверей, уже з чистою зміною одягу й гігієнічними засобами на випадок, якщо доведеться залишитися на ніч. Вона закидає лямку на плече, їде ліфтом униз, геть від затишної квартири, відчиняє двері — а на сходинці сидить Джером Робінсон. П’є колу, біля нього стоїть рюкзак із наліпкою «ДЖЕРРІ ҐАРСІЯ ЖИВИЙ».

— Джером? Що ти тут робиш? — І додає, бо не може втриматися: — Ще й п’єш колу о пів на восьму ранку, пхе!

— Їду з тобою, — каже він, і його вигляд повідомляє, що сперечатися марно. От і добре, бо їй і не хочеться.

— Дякую, Джероме, — каже Голлі. Це важко, але вона спромагається не заплакати. — Дуже дбайливо з твого боку.

Джером сидить за кермом першу половину дороги, а тоді вони зупиняються, щоб заправитись бензином та злити воду, і міняються місцями. Голлі відчуває: жах перед тим, що на неї чекає («на нас», — виправляє себе вона), насідає тим сильніше, чим ближче вони підбираються до Ковінгтона, передмістя Клівленда. Щоб стримати страх, вона питає Джерома про його роботу. Про книгу.

— Звісно, якщо ти не хочеш про неї говорити, бо я знаю, що деякі автори не люблять…

Але Джером не від того. Усе почалося з обов’язкового завдання для курсу, що називався «Соціологія чорним по білому». Джером вирішив писати про свого прапрадіда, який народився в родині колишніх рабів у 1878 році. Альтон Робінсон провів дитинство і перші дорослі роки в Мемфісі, де в самому кінці дев’ятнадцятого сторіччя процвітав чорний середній клас. Коли жовта лихоманка й білі самосудні банди підірвали тамтешню збалансовану економіку, більшість чорної громади просто спакувала валізи, залишивши білих, на яких вони працювали, самих готувати собі їжу, вивозити сміття й витирати обісрані зади своїх дітей.

Альтон осів у Чикаґо, де працював на фабриці з пакування м’яса, відкладав собі гроші, а тоді за два роки до сухого закону відкрив чорний дансинг. Замість того щоб закрити справу, коли «вредні бабці почали розбивати барила» (рядок з листа, якого Альтон написав до сестри, — Джером знайшов збережену скриньку з його документами), він змінив місце і відкрив у Саус-Сайді підпільний бар, який став відомим під назвою «Чорна Сова».

Що більше Джером дізнавався про Альтона Робінсона — про його справи з Альфонсом Капоне, як він тричі уникнув замахів (учетверте пощастило менше), ймовірні підробітки шантажем, політичні маніпуляції, — що довшим ставав реферат, то менш важливою здавалася робота з інших предметів. Він здав товсту роботу й отримав схвальну оцінку.

— Що було доволі смішно, — каже він Голлі, коли вони розмінюють останні п’ятдесят кілометрів шляху. — Розумієш, реферат був вершиною айсберга. Або першою строфою котроїсь із тих нескінченних англійських балад. Але на той час уже минула половина другого семестру, і треба було підтягувати хвости з інших предметів. Щоб, розумієш, мадре і падре мною пишалися.

— Дуже зріле рішення, — каже жінка, котрій здається, що їй ніколи не вдавалося зробити так, аби мати й покійний батько нею пишалися. — Але це мало бути важко.

— Воно й було важко, — каже Джером. — У мене аж під ногами горіло, дитинко. Я хотів кинути все й узятися за прапрадідуся Альтона. Ото людина прожила епічне життя. Діаманти, перли, норкові шуби. Але дати матеріалу трохи настоятися було правильно. Коли я повернувся до нього — це було в червні, — то побачив, якою може бути тема, якщо правильно підійти до матеріалу. Ти колись читала «Хрещеного батька»?

— Читала книжку, бачила фільм, — швидко каже Голлі. — Усі три фільми. — Їй здається обов’язковим додати: — Останній не дуже хороший.

— А пам’ятаєш епіграф книжки?

Вона хитає головою.

— З Бальзака. «За кожним великим статком стоїть злочин». Ось яку я побачив тему, хоч його статок і витік крізь пальці задовго до того, як його застрелили в Сісеро.

— Справді наче в «Хрещеному батьку», — дивується Голлі, але Джером хитає головою:

— Ні, тому що чорний ніяк не може бути американцем, як можуть італійці чи ірландці. Чорна шкіра опирається плавильному казану. Я хочу сказати… — Він зупиняється. — Хочу сказати, що дискримінація — це мати злочину. Хочу сказати, що трагедія Альтона Робінсона в тому, що він вважав, буцім за допомогою злочинів зміг би досягти певної рівності, але то виявилося химерою. Врешті-решт його вбили не тому, що він пере­йшов дорогу Паулі Ріцці, наступникові Капоне, а тому, що він був чорним. Тому, що був ніґером.

Джером, який колись дратував Білла Годжеса (і обурював Голлі), іноді зображаючи балаганний акцент темношкірого — усі ті «а-слухаюсь, бос-а» і «аякже, маса!», — останнє слово випльовує.

— Ти придумав назву? — тихо питає Голлі.

Вони наближаються до повороту на Ковінгтон.

— Думаю, що назва є, але придумав її не я. — Джером начебто ніяковіє. — Слухай, Голліберрі, якщо я тобі скажу дещо, ти обіцяєш зберегти таємницю? Від Піта, від Барбі й моїх батьків? Особливо від них.

— Звісно. Я вмію берегти таємниці.

Джером знає, що це правда, але все одно вагається, перед тим як зважитися.

— Мій проф із того курсу «Соціологія чорним по білому» послав мій реферат агентці в Нью-Йорк. Звуть Елізабет Остін. Вона зацікавилася, тож після Дня Подяки я відправив їй сторінок сто, які написав з літа. Міс Остін вважає, що це можна буде опублікувати, і не тільки для академічних кіл, вище яких я не намірявся стрибати. Вона вважає, що може зацікавитися хтось із найбільших видавців. А назвати книжку запропонувала як бар прапрадіда. «Чорна Сова: злет і падіння американського гангстера».

— Джероме, це ж чудово! Книжкою з такою назвою зацікавиться багато людей, точно.

— Чорних людей, ти хочеш сказати.

— Ні! Взагалі людей! Думаєш, «Хрещений батько» сподобався тільки білим? — Тоді її вражає одна думка: — Тільки що скаже на це твоя родина?

Вона думає про власну родину, котра навіки зблідла б від жаху, якби з їхньої шафи витягли на білий світ такого скелета.

— Ну, — каже Джером, — вони обоє читали реферат, і їм сподобалося. Звісно, книжка — це трохи інша річ, правда? Ще й така, яку прочитає набагато більше людей, аніж один викладач. Але ж, врешті-решт, минуло чотири покоління…

Джером говорить стурбовано. Він дивиться на неї, але вона це бачить тільки краєм ока. Коли Голлі за кермом, вона завжди тримає погляд прямо на дорозі. Ті сцени з фільмів, у яких водій по кілька секунд дивиться на пасажира, видаючи свою частину діалогу, доводять її до сказу. Їй завжди хочеться крикнути: «Дивись на дорогу, дурню! Хочеш збити дитину, поки залагоджуєш своє любовне життя?»

— Що думаєш, Голко?

Вона ретельно зважує.

— Думаю, слід показати батькам стільки, скільки ти показав агентові, — нарешті говорить вона. — Послухай, що вони скажуть. Зчитай їхні почуття і поважай їх. А тоді… рухайся далі. Опиши все — хороше, погане, огидне. — Вони дісталися з’їзду з шосе до Ковінгтона. Голлі вмикає поворотник. — Я ніколи не писала книжку, тож не можу сказати напевне, але думаю, що це потребує хоробрості. От що потрібне, як я думаю. Бути хоробрим.

«І те саме зараз потрібне мені, — міркує вона. — До дому залишилося три кілометри, а дім — це там, де серцю важко».

Будинок родини Ґібні стоїть у райончику Медоубрук. Коли Голлі пробирається павутинням вулиць («До павучихи додому», — каже собі вона і миттю відчуває сором за те, що думає так про матір), Джером каже:

— Якби я тут жив і йшов додому п’яним, то, мабуть, блукав би добру годину, доки знайшов би свій будинок.

Він правий. Усі місцеві будинки — це новоанглійські сільнички, які різняться тільки кольорами, що не дуже допомогло б уночі, навіть при світлі ліхтарів. Мабуть, у теплі місяці вони ще різняться клумбами, але зараз квадратні метри дворів у Медоубруку вкриті хрусткою скоринкою старого снігу. Голлі могла б сказати Джерому, що її мати любить однаковість, у ній почувається безпечно (у Шарлотти Ґібні свої пунктики), але не каже. Налаштовується на те, що обід буде напруженим, але не таким, як подальша частина дня. «День пере­їзду, — думає вона. — О Боже».

Вона звертає на під’їзну доріжку до будинку 42 на Лілі-корт, глушить двигун і розвертається до Джерома.

— Будь готовий. Мати каже, що йому за минулі тижні стало гірше. Іноді вона перебільшує, але, думаю, не цього разу.

— Я розумію ситуацію. — Він коротко стискає її долоню. — Зі мною все буде добре. А ти дбай про себе, добре?

Перш ніж вона встигає відповісти, двері сорок другого будинку відчиняються і на вулицю виходить Шарлотта Ґібні, досі у вихідному одязі для церкви. Голлі піднімає руку в спробі вітального жесту, на який Шарлотта не відповідає.

— Заходь, — каже вона. — Ти спізнилася.

Голлі знає, що спізнилася. На п’ять хвилин.

Коли вони підходять до дверей, Шарлотта оглядає Джерома з виглядом «а він що тут робить?».

— Ти знайома з Джеромом, — каже Голлі. Це правда, вони бачилися кілька разів, і Шарлотта завжди наділяє його цим самим поглядом. — Він приїхав, щоб скласти мені компанію, і для моральної підтримки.

Джером якнайчарівніше усміхається до Шарлотти.

— Добридень, місіс Ґібні. Я сам себе запросив поїхати з Голлі. Сподіваюся, ви не проти.

На це Шарлотта відказує просто:

— Заходьте, тут задубнути можна.

Ніби це вони загадали їй вийти до них на ґанок, а не вона сама вискочила.

Сорок другий будинок, у якому Шарлотта живе з братом, відколи помер її чоловік, усередині перегрітий і так потужно пахне сухими парфумами, що Голлі хіба має надію не закашлятись. І що її не почне вивертати — це було б ще гірше. У маленькому коридорі стоять чотири столики, які звужують шлях до вітальні, аж прохід стає небезпечним, особливо через те, що кожен столик щільно заставлений фарфоровими фігурками, до яких Шарлотта має пристрасть: ельфами, гномами, тролями, янголами, клоунами, кроликами, балеринами, цуциками, котиками, сніговиками, нареченим з нареченою (кожне з букетом) і гордістю колекції, малюком-тістовиком — символом «Пілсбері».

— Обід на столі, — каже Шарлотта. — На жаль, усього лиш фруктовий салат і холодна курка, але на десерт буде торт і… і…

Її очі сповнюються слізьми, і коли Голлі їх помічає, вона відчуває — попри всю працю, якої доклала на сеансах з терапевтом, — хвилю неприязні на межі з ненавистю. Може, це і є ненависть. Вона думає про всі ті рази, коли плакала в присутності матері, а їй казали йти до своєї кімнати, «доки в голові не прочиститься». Їй страшно кортить кинути зараз матері в обличчя ці самі слова, але натомість вона незграбно обіймає Шарлотту. А обійнявши, відчуває, наскільки неглибоко під тонкою обвислою шкірою залягли кістки, й усвідомлює, що мати стара. Як вона може почувати неприязнь до старої жінки, котрій настільки очевидно потрібна її допомога? Відповідь, що спадає на думку першою: «Та легко».

За мить Шарлотта відштовхує Голлі, трохи скривившись, ніби зачула якийсь недобрий запах.

— Ходи до дядька й скажи, що обід готовий. Ти знаєш, де він.

Голлі знає. З вітальні долинає голос професійно збуджених коментаторів, що проводять передматчевий аналіз. Голлі з Джеромом ідуть одне за одним, щоб не зачепити котрийсь із експонатів фарфорової виставки.

— Скільки їх у неї? — бурмоче Джером.

Голлі хитає головою.

— Не знаю. Вона завжди їх любила, але відколи батько помер, геть втратила контроль. — А тоді, підвищивши голос і додавши штучної радості: — Привіт, дядьку Генрі! Готовий обідати?

Дядько Генрі, вочевидь, пропустив вихід до церкви. Він розім’як у кріслі з відхиленою спинкою, вдягнений у домашній светр, на якому видно залишки яйця зі сніданку, і джинси — такі, з еластичним поясом. Пояс тримається доволі низько, показуючи боксери з візерунком із крихітних синіх прапорців. Він переводить погляд з телевізора на гостей. Якусь мить не реагує, а тоді усміхається.

— Джейні! Що ти тут робиш?

Ці слова пронизують Голлі, наче скляний кинджал, і в її думках на секунду спалахує Чет Ондовскі з подряпаними руками й надірваною кишенею піджака. Та й що тут дивного? Джейні була її двоюрідною сестрою, жвавою і яскравою — Голлі такою ніколи не стане; якийсь час була подругою Білла Годжеса, але загинула від іншого вибуху, стала жертвою підкладеної Брейді Гартсфілдом бомби, яка призначалася самому Біллові.

— Я не Джейні, дядьку Генрі. — Вона утримує в го­лосі ту штучну радість, яку зазвичай бережуть для коктейльних вечірок. — Я Голлі.

Западає ще одна німа пауза, поки іржаві шестерні намагаються впоратися з тим, на що колись майже не витрачали часу. Тоді він киває.

— Аякже. Мабуть, у мене щось із очима. Передивився телевізор.

«Проблема, — думає Голлі, — навряд чи в очах. Джей­ні в могилі вже кілька років. Ось у чому проблема».

— Підійди, маленька, обійми мене.

Вона обіймає, наскільки можливо коротко. Коли вона відступає, Генрі дивиться на Джерома.

— А це що за… — Одну жахливу мить їй здається, що він зараз скаже «чорний» або навіть «негритос», але ні. — …хлопець? Я думав, ти гуляєш із тим копом.

Цього разу вона не переймається поясненнями про те, хто вона така.

— Це Джером. Джером Робінсон. Ви вже бачилися.

— Справді? Мабуть, у мене з головою недобре.

Він каже це навіть не як жарт, а просто як усталений вираз, не розуміючи, що так і є.

Джером тисне його руку.

— Як ваші справи, сер?

— Непогано як на старого, — відповідає дядько Генрі й не встигає щось додати, як Шарлотта з кухні гукає — фактично верещить — про те, що обід готовий.

— Голос володарки, — жартівливо каже Генрі, і коли він устає, з нього спадають штани. Він ніби не помічає.

Джером легенько киває головою в бік кухні. Голлі з сумнівом дивиться на нього, але йде.

— Дозвольте допомогти, — каже Джером.

Дядько Генрі не відповідає, тільки глипає в телевізор, звісивши руки по боках, поки Джером підтягує штани вгору.

— От і впоралися. Готові обідати?

Дядько Генрі сполошено зиркає на Джерома, ніби щойно зауваживши його присутність. Мабуть, так і є.

— Не знаю, що про тебе думати, синку, — каже він.

— Що про мене думати? — перепитує Джером, беручи дядька Генрі за плече й розвертаючи в бік кухні.

— Той коп був для Джейні надто старий, а ти ніби надто молодий. — Він хитає головою. — Просто не знаю, що думати.

Вони долають обід, під час якого Шарлотта дорікає дядькові Генрі й іноді допомагає йому з їжею. Двічі вона йде з-за столу й повертається, втираючи очі. Завдяки аналізу і терапії Голлі тепер усвідомлює, що мати майже так само страшно боїться життя, як колись боялась вона сама, і що її найменш приємні риси — потреба критикувати, потреба контролювати ситуацію — постають саме з цього страху. А цю ситуацію вона контролювати не може.

«І вона любить його, — думає Голлі. — Він її брат, вона його любить, і от він зникає. У більш як одному сенсі».

Коли обід закінчується, Шарлотта виганяє чоловіків до вітальні («Подивіться гру, хлопці», — каже вона), а вони з Голлі перемивають тарілки. Щойно вони лишаються наодинці, Шарлотта каже Голлі, щоб та сказала своєму другові переставити її машину, аби вони могли вивести з гаража машину Генрі.

— Його речі вже в багажнику, спаковані й готові, — говорить вона куточком рота, наче акторка в поганому фільмі.

— Він думає, що я Джейні, — каже Голлі.

— Звісно, Джейні завжди була його улюбленицею, — говорить Шарлотта, і Голлі відчуває, як у неї встромляється ще один скляний кинджал.

Шарлотта Ґібні, може, й не зраділа, коли побачила, що з Голлі приїхав друг, але більш ніж охоче дозволила Джеромові кермувати старою субмариною дядька Генрі — «б’юїком» з 200 000 кілометрів на лічильнику — до Центру догляду «Пишні пагорби», де на нього ще з першого грудня чекала кімната. Шарлотта сподівалася, що її брат ще зможе зустріти Різдво вдома, але він тепер уже почав мочити ліжко (що недобре) і тинятися вулицями, іноді в домашніх човганцях (що ще гірше).

Коли вони прибувають на місце, Голлі не бачить нав­коло жодного мальовничого пагорба, а тільки крам­ницю «Вава» та обшарпаний боулінг через дорогу. Чоловік і жінка в блакитних куртках Центру ведуть шеренгою шістьох чи вісьмох ретрохітів із боулінгу. Чоловік стоїть на дорозі з піднятими руками, зупи­няючи машини, щоб група безпечно перейшла вули­цю. В’язні (це неправильне слово, але саме воно спадає їй на думку) тримаються за руки, від чого схожі на передчасно постарілих дітей на екскурсії.

— Це ми в кіно приїхали? — питає дядько Генрі в Джерома, коли той заводить «б’юїк» на п’ятачок перед входом до Центру турботи. — Я думав, що ми вибралися в кіно.

Він їде на передньому сидінні. Біля дому він серйозно намагався сісти за кермо, та Шарлотта з Голлі розвернули його в інший бік. Дядько Генрі більше не водитиме. Шарлотта витягла водійське посвідчення з братового гаманця ще в червні, під час його дедалі довшої денної дрімоти. А тоді сиділа за столом на кухні й плакала над ним.

— Я впевнена, що тут показують кіно, — каже Шарлотта. Вона усміхається й кусає при цьому губу.

У вестибюлі їх зустрічає така собі місіс Бреддок, котра ставиться до дядька Генрі як до старого друга, бере його за обидві руки й говорить, яка вона рада, «що ви з нами».

— З вами куди? — питає Генрі, озираючись. — Мені скоро треба на роботу. У документах такий безлад. З того Геллмана користі менше ніж нуль.

— Ви привезли його речі? — питає місіс Бреддок у Шарлотти.

— Так, — каже Шарлотта, й досі усміхаючись і кусаючи губу. Вона може скоро заплакати. Голлі знає ці ознаки.

— Я принесу валізи, — тихо каже Джером, але слух у дядька Генрі бездоганний.

— Які валізи? Які валізи?

— У нас для вас є чудова кімната, містере Тіббс, — каже місіс Бреддок. — Дуже світла і…

— Мене назвали містер Тіббс! — гукає дядько Генрі, дуже точно імітуючи Сідні Пуатьє, від чого молода жінка за столом і санітар, що проминав їх, сполохано озираються. Дядько Генрі сміється й розвертається до племінниці. — Скільки разів ми дивилися те кіно, Голлі? П’ять, шість?

Цього разу він називає правильне ім’я, від чого їй ще гіршає.

— Більше, — каже Голлі і розуміє, що може заплакати й собі.

Вони з дядьком передивилися разом багато фільмів. Може, він і любив Джейні сильніше, але коли вони вдвох із Голлі сідали на диван, поставивши між собою миску попкорну, вона була його кінонапарницею.

— Так, — каже дядько Генрі. — Справді. — Але він знову віддаляється. — Де це ми? Справді, де це ми?

«У місці, де ти, скоріш за все, і помреш, — думає Голлі. — Якщо тебе для цього не відвезуть до лікарні».

Вона бачить, як Джером надворі витягає з машини кілька валіз у шотландську клітинку. Також — чохол з костюмом. Чи вдягне ще колись її дядько костюм? Мабуть, так… але лиш одного разу.

— Ходімо глянемо на вашу кімнату, — каже місіс Бреддок. — Вам сподобається, Генрі!

Вона бере його за руку, але Генрі пручається. Він дивиться на сестру.

— Що тут коїться, Шарлі?

«Тільки не плач тепер, — думає Голлі, — навіть не думай». Але, от багно, трубу прориває, з неї порскає і ллє на повну потужність.

— Чому ти плачеш, Шарлі? — А тоді: — Я не хочу тут бути!

Тепер це не громовитий гук «містера Тіббса», а скоріше ниття. Наче дитина, яка розуміє, що їй зараз робитимуть щеплення. Він відвертається від Шарлот­тиних сліз до Джерома, що заходить з його багажем:

— Агов! Агов! Куди ти несеш оті валізи? Вони мої!

— Ну… — каже Джером, але не розуміє, як про­довжити.

До вестибюля заходять ретрохіти, що повертаються з походу в боулінг, під час якого, впевнена Голлі, чимало куль прокотилося боковими канавками. Санітар, що зупиняв дорожній рух піднятими руками, стає коло медсестри, котра ніби вигулькнула нізвідки. Вона широка в плечах і міцна в біцепсах.

Ці двоє підступають до Генрі та обережно беруть його за руки.

— Ходімо з нами, — каже чоловік, що прийшов з боулінгу. — Оглянемо ваш новий барліг, брате. Подивимось, чи вам сподобається.

— Що сподобається? — питає Генрі, але йде.

— Знаєте що? — каже медсестра. — У загальній кімнаті показують футбол, а в нас найбільший телевізор з усіх, які ви тільки бачили. Ви наче сидітимете на 50-ярдовій лінії. Заскочимо швидко до вашої кімнати, а тоді зможете подивитися гру.

— А ще в нас скільки хочете печива, — каже місіс Бреддок. — Напекли свіжого.

— А кого показують, «Клівленд»? — питає Генрі.

Вони наближаються до подвійних дверей. Він скоро зникне за ними. І там, думає Голлі, почне проживати тьмяну решту свого життя.

Медсестра сміється.

— Ні, не «Клівленд», вони вже вилетіли. «Балтимор». «Ворон кричить — клюй, топчи!»

— Добре, — каже Генрі, а тоді додає те, чого він ніколи на світі божому не сказав би, коли в його нервовій системі ще не почали іржавіти електроди: — Той «Клівленд» все одно просто купка пісюнів.

І він зникає.

Місіс Бреддок сягає рукою до кишені сукні й дає Шарлотті серветку.

— Розчулитись у день переїзду абсолютно нормально. Він звикне. У мене для вас є кілька документів, якщо ви можете, місіс Ґібні.

Шарлотта киває. Над розмоклим бутоном серветки видніються її червоні текучі очі. «І це жінка, що дорікала мені за плач на людях, — дивується Голлі. — Що казала мені не намагатися постійно стати в центрі уваги. Це розплата, і я могла обійтися без неї».

Ще один санітар («У цих лісах їх повно», — думає Голлі) матеріалізується поруч і завантажує вицвілі картаті валізи дядька Генрі та його костюм «Брук Бразерс» на візочок, ніби цей заклад належить до мережі «Голідей Інн» або «Мотель 6». Голлі дивиться на це й стримує власні сльози, а Джером обережно бере її за руку і виводить надвір.

Вони сидять на холодній лавці.

— Хочу закурити, — каже Голлі. — Уперше за дуже довгий час.

— А ти вдавай, що куриш, — каже він і видихає струмінь у морозне повітря.

Вона вдихає й випускає власну хмарку пари. Вдає.

Вони не залишаються на ніч, хоча Шарлотта запевняє, що всім вистачить місця. Голлі не подобається думати про те, як мати проведе першу ніч сама, але й залишитися було б нестерпно. Це не той будинок, у якому Голлі виросла, але жінка, що живе там, — та, з якою вона виросла. Голлі дуже відрізняється від блідої дів­чини, яка зростала в тіні Шарлотти Ґібні, курила одну за одною і писала вірші (погані), але в її присутності про це важко пам’ятати, тому що мати і досі бачить у ній неповноцінну дитину, котра скрізь ходила, зсутуливши плечі та опустивши очі.

Цього разу Голлі веде машину на першому відрізку, а Джером бере кермо на другому. Давно стемнішало, коли вони нарешті побачили вогні міста. Голлі то дрімає, то прокидається, відсторонено думаючи про те, як дядько Генрі переплутав її з Джейні, яка підірвалася в машині Білла Годжеса. Звідти її думки блукають до вибуху в школі імені Макріді й репортера з розі­рваною кишенею та цегляним пилом на руках. Вона пам’ятає, що того дня в ньому щось відрізнялося.

«Аякже, — думає вона, поринаючи в наступну дрімоту. — Між першим повідомленням після обіду і спецвипуском увечері Ондовскі допомагав розгрібати руїни, перейшов від висвітлення події до участі. Таке змінить кого завг…»

Раптом її очі розчахуються, і вона рвучко вирівнює спину, налякавши Джерома.

— Що? Ти в поряд…

— Родимка!

Він не розуміє її, але Голлі не зважає. Мабуть, це нічого й не значить, але вона знає, що Білл Годжес похвалив би її за таке спостереження. І таку пам’ять — те, що тепер втрачає дядько Генрі.

— Чет Ондовскі, — каже вона. — Кореспондент, який першим був на місці вибуху тієї школи. Удень він мав родимку коло рота, але в спецвипуску новин о десятій її вже не стало.

— Хвала Богові за «Макс Фактор», га? — каже Джером, звертаючи з шосе.

Звісно, він правий, їй самій спало це на думку під час першого репортажу: перекошена краватка, не прихована за браком часу родима пляма. Пізніше, коли на підмогу Ондовскі прибула його група, вони про це подбали. Все одно — якось воно дивно. Голлі впевнена, що той, хто наносив грим, залишив би подряпини на видноті — це було б ефектно, додало б репортерові геройського вигляду; але хіба та дівчина чи хлопець не обтерли б цегляний пил навколо губ Ондовскі, поки приховували б ту родимку?

— Голлі? — кличе Джером. — Ти знову перегазовуєш?

— Так, — каже вона. — Багато стресу, мало відпочинку.

— Відпусти.

— Так, — каже вона.

Це хороша порада. Вона збирається нею скорис­татися.

Голлі очікувала, що крутитиметься й соватиметься ще одну ніч, але добре спить аж до хвилини, коли її м'яко будить встановлена на телефоні мелодія будильника (пісня «Orinoco Flow»). Вона відчуває, що відпочила і знову повністю стала собою. Вона сповзає на коліна, робить кілька ранкових вправ з медитації, а тоді моститься у звичному куточку для сніданку: миска вів­сянки, йогурт і велика чашка чорного чаю з апельсиновою цедрою.

Насолоджуючись скромною трапезою, вона читає з айпада місцеву газету. Новини про вибух у школі перейшли з перших шпальт (на котрих, як завжди, домі­нують президентові ідіотські нісенітниці) до рубрики «Національні новини». Це через те, що нема свіжих подробиць. З лікарень продовжують виписувати жертв; двоє учнів, один з яких талановитий баскетболіст, лишаються в критичному стані; поліція заявляє, що розслідування опрацьовує відразу кілька напрямів. Голлі в цьому сумнівається. Про Чета Ондовскі нема нічого. Він став першим, про кого вона подумала, коли високий голос Еньї повернув її до свідомості. Не про матір, не про дядька. Чи снився їй Ондовскі? Якщо так, то вона не пам’ятала.

Вона виходить з газети, запускає «Сафарі» й набирає «Ондовскі». Спершу дізнається, що його повне ім’я Чарльз, а не Честер і що він працює у філії NBC у Піттсбурзі уже два роки. Його профіль доволі широкий: злочинність, громада, права споживачів.

Можна знайти скільки завгодно відео. Голлі клікає на найсвіжіше, що має заголовок «WPEN вітає Чета і Фреда вдома». Ондовскі заходить до студії новин (у новому костюмі), а за ним — молодий чоловік у сорочці в клітинку й штанах хакі з кишенями на боках. Персонал студії зустрічає їх хвилею аплодисментів — як ті, що працюють у кадрі, так і ті, хто зазвичай поза ним. Загалом десь сорок-п’ятдесят людей. Юнак — Фред — усміхається. Ондовскі спочатку дивується, тоді демонструє задоволення доречного скромного різновиду. А потім аплодує їм у відповідь. Наперед виступає вишукано вдягнена жінка — певно, ведуча новин. «Чете, ти наш герой, — каже вона й цілує його в щоку. — Ти теж, Фредді», — але поцілунку юнаку не перепадає, його тільки коротко поплескали по плечі.

— Тебе я готовий рятувати щодня, Пеґґі, — каже Ондовскі, викликаючи сміх і нові оплески. На цьому відео закінчується.

Голлі дивиться інші, вибираючи їх випадково. В одно­му Чет стоїть перед дверима охопленого вогнем багатоквартирного будинку. У другому він на місці масового ДТП на мості. У третьому розповідає про закладення першого каменя в підвалини нового осередка «Християнської асоціації молоді». Репортаж не обійшовся без церемоніальної срібної лопати й пісні від гурту Village People. У четвертому — недавньому, випущеному перед Днем Подяки, — він довго гупає у двері так званого «гомеопатичного центру» в Севіклі, але не отримує за свої старання нічого, крім приглушеного «Ніяких питань, іди геть!».

«Заклопотана людина», — думає Голлі. І в жодному з тих відео в Чарльза Ондовскі, він же Чет, немає родимки. «Бо вона завжди прикрита гримом», — каже собі Голлі, ополіскуючи свої кілька тарілок у раковині. Родимка показалася лише раз, коли йому довелося виходити в ефір терміново. І чого ти взагалі цим переймаєшся? Наче якась надокучлива попсова пісня застрягла у вухах.

Вона прокинулась рано, тож має час на одну серію «У кращому світі», перш ніж піде на роботу. Іде до кімнати з телевізором, підбирає пульт, а тоді просто тримає його й дивиться на порожній екран. Трохи згодом вона кладе пульт і повертається до кухні. Будить айпад і знаходить відео, в якому Чет Ондовскі кружляє навколо гомеопатичного центру в Севіклі, намагаючись усе розвідати.

Після того як чоловік ізсередини каже Четові йти, камера переходить на Ондовскі й показує його середнім планом, з мікрофоном (чітко видно логотип WPEN) біля похмурої усмішки. «Ви все чули, самозваний “професор гомеопатії” Стефан Мюллер відмовляється відповідати на питання й каже нам іти геть. Ми йдемо, але повертатимемося знову, доки не отримаємо відповіді. Це Чет Ондовскі з Севіклі. Слово тобі, Девіде».

Голлі дивиться знову. У повторному прогоні вона зупиняє відео саме перед тим, як Ондовскі обіцяє повертатися. В цю мить мікрофон трохи опускається, даючи їй добре роздивитися його рот. Вона розводить зображення пальцями, щоб збільшити його, і рот запов­нює весь екран. Ніде нема жодної родимки, вона цього певна. Вона б побачила її ознаки, навіть якби та була вкрита основою і пудрою.

Думки про «У кращому світі» вилетіли з її голови.

Першого репортажу Ондовскі з місця події на сайті WPEN нема, але він є на сайті NBC. Голлі переходить до нього й знову розводить пальці, збільшуючи зображення, доки екран не заповнюється ротом Чета Ондовскі. І хто б міг подумати — то зовсім не родимка. Може, якийсь бруд? Вона так не вважає. Їй здається, що то волосся. Може, пропустив клаптик, коли голився.

Або щось іще.

Може, залишки фальшивих вусів.

Тепер думки про те, щоб раніше приїхати до офісу, перевірити автовідповідач і мирно розібрати папери, перш ніж прийде Піт, також вилетіли з її голови. Вона встає й двічі обходить кухню, а серце гупає в грудях. Те, про що вона подумала, не може бути правдою, це дурна думка, але що, як це все-таки правда?

Вона ґуґлить «вибух школа Макріді» й знаходить зображення кур’єра-підривника. Збільшує знімок пальцями, зосереджується на його вусах. Згадує ті випадки, про які іноді читаєш, коли виявляється, що підпал вчинив пожежник або зі штатної команди, або з бригади добровольців. Про це навіть виходила документальна книжка, «Любов до вогню», написана Джозефом Вембо. Вона читала її в школі. Це наче клятущий делегований синдром Мюнхгаузена.

Надто страхітливо. Не може бути.

Але Голлі вперше задумується, як Чет Ондовскі так швидко дістався до місця вибуху, випередивши всіх інших репортерів на… ну, вона не знає, на скільки саме, але він прибув першим. Це їй відомо.

Але стоп, а чи справді? Вона не бачила репортажів інших кореспондентів під час першого випуску новин, та чи може вона бути певна?

Вона порпається в сумці й знаходить телефон. Після тієї справи, яку вони вели з Ралфом Андерсоном, — тієї, що закінчилася стріляниною коло Мерісвіллської діри, — вони з Ралфом часто балакають, зазвичай вранці. Іноді він дзвонить їй, іноді вона набирає його. Її пальці зависають над його іменем у контактах, але не опускаються. Ралф поїхав у несподівану (і чесно заслужену) відпустку з дружиною та сином, і навіть якщо він не спить о сьомій ранку, це час для родини. Додатковий час для родини. Чи хоче вона турбувати його через такі незначні докази?

Можливо, вона сяде за комп’ютер і з’ясує все сама. Заспокоїть думки. Врешті-решт, вона вчилася в найкращих.

Голлі підходить до комп’ютера, видобуває фото кур’є­ра-­підривника і друкує його. Тоді вибирає кілька знімків Чета Ондовскі — він репортер, тож таких портретів удосталь — і теж друкує їх. Переносить усе на кухню, де ранкове світло найсильніше. Розкладає листки квадратом — фото підривника посередині, знімки Ондовскі з усіх боків навколо. Вона цілу хвилину уважно їх роздивляється. Тоді заплющує очі, рахує до тридцяти й знову вивчає знімки. А тоді зітхає — трохи розча­ровано й роздратовано, але найбільше — полегшено.

Вона пригадує одну розмову з Біллом, десь за місяць чи два до того, як рак підшлункової добив її напарника. Голлі спитала, чи він читає детективи, а Білл сказав, що тільки серію Майкла Коннеллі про Гаррі Босха й цикл Еда Макбейна про 87-й відділок. Він сказав, що в основі тих книжок лежить справжня поліційна робота, а більшість решти — то просто «аґатокрістівська маячня».

Якось він розповів їй дещо з книжок про 87-й відділок, і вона це добре запам’ятала. «Макбейн писав, що існують усього два типи людських облич: свинячі й лисячі. Я б ще додав, що іноді трапиться чоловік чи жінка з конячим типом, але дуже рідко. А здебільшого так — свині й лисиці».

Цей шаблон виявляється дуже корисним для Голлі, коли вона вивчає розкладені на кухонному столі знімки. Обидва чоловіки помірно приємні на вигляд (дзеркало не трісне, як могла б сказати її матір), але по-різному. Кур’єр-підривник — Голлі вирішує назвати його Джорджем, просто задля зручності — має лисяче обличчя: доволі вузьке, губи тонкі, підборіддя невелике й гостре. Невелика ширина обличчя підкреслюється тим, як росте на вилицях Джорджа чорне волосся, тим, яке воно коротке й щільно причесане. З іншого боку, Ондовскі має свиняче лице. Не в огидному сенсі, але воно скоріше кругле, аніж видовжене. Волосся світло-русяве. Ніс ширший, губи повніші. Очі Чета Ондовскі круглі, і якщо він коригує зір, то контактними лінзами. Очі Джорджа (наскільки вона бачить їх за окулярами) мовби трохи загнуті вгору в куточках. Тон шкіри теж відрізняється. Ондовскі — еталонний приклад білого чоловіка, який веде родовід із Польщі, Угорщини чи чогось такого. У підривника Джорджа шкіра трохи лисніє оливковим. На додачу, підборіддя Ондовскі роздвоєне, як у Кірка Дуґласа. А у Джорджа ні.

«У них, мабуть, навіть зріст не збігається», — думає Голлі, хоча, звісно, напевне сказати не можна.

Однак вона все одно хапає фломастер із чашки на столі й домальовує вуса на одній з фотографій Ондовскі. Тоді кладе її біля знімка Джорджа з камери безпеки. Це нічого не змінює. Ці двоє ніяк не можуть бути одним чоловіком.

Але… коли вже вона взялася…

Вона повертається до робочого комп’ютера (досі в піжамі) й починає шукати найраніші репортажі, які філії передали мережам ABC, FOX, CBS. У двох із них вона помічає фургон WPEN на задньому плані. У третьому бачить оператора Ондовскі, що змотує електричний дріт, готуючись перейти на інше місце. Його обличчя опущене, але Голлі все одно впізнає його за мішкуватими штанами з бічними кишенями. Це Фред з відео про повернення до студії. У цьому кліпі Ондовскі не видно, тож він, певно, в цей час допомагав рятувальникам.

Вона повертається до пошуку й знаходить інший, незалежний канал, що теж був на місці події. Вона вводить «WPIT термінові новини школа Макріді» до пошукового рядка й знаходить відео з молодою жінкою, що на вигляд сама ледь-ледь устигла закінчити школу. Вона веде репортаж від велетенської металевої шишки, на якій блимають різдвяні вогники. Там же стоїть фургон її каналу, припаркований за седаном «субару».

Юна журналістка відверто нажахана, затинається в словах, а матеріал викладає так незграбно, що її ніколи не наймуть (та й просто не помітять) більші канали. Голлі на це не зважає. Коли оператор цієї журналістки наближає зображення до пошкодженого боку школи, фокусуючи кадр на швидкій допомозі, поліції та простих цивільних, що розгрібають уламки й ходять з ношами, Голлі виздріває (Біллове слівце) Чета Ондовскі. Він копає, як той пес, зігнувшись і відкидаючи цеглу й поламані дошки з-поміж розставлених ніг. Ті подряпини на руках він заробив чесно.

— Він був там першим, — каже Голлі. — Може, не раніше за найперших свідків, але раніше за будь-який інший канал…

Дзвонить телефон. Він залишився в спальні, тож вона відповідає з комп’ютера — цю фічу налаштував Джером, коли якось заходив у гості.

— Ти вже їдеш? — питає Піт.

— Куди? — Голлі відверто спантеличена. Вона почувається так, ніби її висмикнули зі сну.

— До Тумі, — каже він. — Невже ти забула? Це на тебе не схоже, Голлі.

Не схоже, але вона таки забула.

Том Тумі, власник автосалону, майже впевнений, що один з його консультантів — Дік Елліс, зірка продажів — занижує суми у своїх звітах, бо, може, утримує потай якусь лялечку або плекає наркозалежність. («Він багато шморгає носом, — говорив Тумі. — Каже, що це через кондиціонер. У грудні? Не смішіть мене».) Цього дня в Елліса вихідний, що означає ідеальну можливість для Голлі перевірити цифри й дещо порівняти, щоб побачити, чи все збігається.

Голлі могла б придумати відмовку, але відмовка була б брехнею, а вона не бреше. Принаймні якщо це не абсолютно необхідно.

— Я справді забула. Пробач.

— Хочеш, я до них поїду?

— Ні.

Якщо її перевірка підтвердить підозри Тумі, Пітові доведеться поїхати пізніше, щоб предметно поговорити з Еллісом. Оскільки він колишній полісмен, у нього це добре виходить. А в Голлі — не дуже.

— Скажи містерові Тумі, що я зустрінуся з ним за обідом у місці на його вибір, а «Що впало» оплатить рахунок.

— Гаразд, але він обере щось дороге. — Пауза. — Голлі, ти там за щось узялася?

Вона не знає, але чому ж вона так швидко згадала про Ралфа Андерсона? Може, вона собі чогось не говорить?

— Голлі? Ти там?

— Так, — каже вона. — Я тут. Просто заспалася.

Он як. Таки збрехала.

Голлі швидко приймає душ, тоді одягає один з непримітних ділових костюмів. Чет Ондовскі ще якийсь час побув у її голові. Їй спадає на думку, що вона може знайти спосіб відповісти на питання, яке її тривожить, тож повертається до комп’ютера й відкриває фейсбук. Жодного сліду Чета Ондовскі ані там, ані в інстаграмі. Незвично для тележурналіста. Вони зазвичай люблять соціальні мережі.

Голлі пробує ще у твітері — і бінго, ось він: Чет Ондовскі @condowsky1.

Вибух у школі стався о 14:19. Перший твіт Ондовскі з місця події відправлений через годину, і це не дивує Голлі: condowsky1 — ділова бджілка. У твіті сказано: «Школа Макріді. Жахлива трагедія. 15 загинули, може, набагато більше. Молися, Піттсбургу, молися». Від цього рветься серце, але не в Голлі. Вона сильно втомилася від тих багняних «думок і молитов» — можливо, тому що вони звучать якось надто наготовано або тому що її не цікавлять твіти Ондовскі після події. Вона шукає інше.

Голлі стає мандрівницею в часі, прокручуючи стрічку Ондовскі до годин, що передували вибуху, і о 13:46 знаходить фотографію ретроїдальні з паркінгом на тлі. Неонова вивіска проголошує: «ТУТ ЛЮБЛЯТЬ ТЕБЕ І СМАЧНО ГОТУВАТИ!». Під зображенням — твіт Ондовскі: «Є час на каву з пирогом “У Кловсона”, перш ніж подамося до Ідена. Дивіться репортаж із най­більшого у світі гаражного розпродажу на WPEN сього­дні о 18-й!».

Голлі ґуґлить їдальню «У Кловсона» і знаходить її в П’єр-Віліджі у Пенсильванії. Дальша перевірка в ґуґлі («Що ми раніше без нього робили?» — замислюється вона) показує, що від П’єр-Віліджа до Пайнборо і школи менш як двадцять п’ять кілометрів. Це пояснює, як журналіст із оператором дісталися туди першими. Він їхав робити репортаж про найбільший у світі гаражний розпродаж до містечка Іден. Перевірка показує, що Іден лежить за п’ятнадцять кілометрів на північ від П’єр-Віліджа й десь на такій же відстані від Пайнборо. Чоловікові просто трапилося бути в потрібному місці — тобто неподалік від нього — в потрібний час.

Крім того, вона майже впевнена, що місцева поліція (або, можливо, слідчі з Бюро вогнепальної зброї та вибухівки) уже спитали й в Ондовскі, й в оператора Фреда про їхнє вдале прибуття. Не тому, що підозрювали котрогось із них, а тому що у випадку вибуху з численними пораненими й загиблими правоохоронці розставляють крапки над кожним «і» та «ї».

Її телефон лежить у сумці. Вона витягає його. Дзвонить Тому Тумі й питає, чи ще не пізно приїхати до салону й перевірити кілька чисел. Може, подивитися на комп’ютер підозрюваного продавця?

— Аякже, — говорить Тумі. — Але я вже наготував кендюха на обід у «Де Мазіо». Їхнє фетучині альфредо просто дивовижне. Це досі чинна пропозиція?

— Аякже, — каже Голлі й подумки кривиться, уявивши, як пізніше заповнюватиме звіт про витрати: в «Де Мазіо» недешево.

Вона виходить з дому і наказує собі думати про це як про спокуту за те, що збрехала Пітові. Брехня — це слизький схил, і кожна зазвичай веде до двох інших.

Том Тумі запихає серветку за комір сорочки й по­глинає фетучині альфредо, завзято всмоктуючи довгу локшину, а тоді докладає зверху панакоту з горіхового асорті. Голлі замовляє антипасто й відмовляється від десерту, обравши натомість чашку кави без кофеїну (після восьмої ранку вона його ретельно уникає).

— Вам справді варто взяти десерт, — каже Тумі. — Ми ж святкуємо. Здається, ви зекономили мені цілу торбу.

— Так, — каже Голлі. — Наша фірма. Піт переконає Елліса зізнатись, і той щось відшкодує. Це має покласти край його діям.

— Так я ж і кажу! Ну ж бо, — вмовляє він. Здається, продавати — це його базове налаштування. — Візьміть чогось солодкого. Потіште себе.

Ніби це вона щойно отримала докази проти брехливого працівника.

Голлі хитає головою і каже, що вже не голодна. Правду кажучи, вона й сідала за стіл не голодною, хоч тарілка вівсянки сталася вже чимало годин тому. Вона поверталася думками до Чета Ондовскі. До своєї причіпливої мелодії.

— Дбаєте про фігуру, га?

— Так, — каже Голлі.

І це не зовсім неправда: вона слідкує за загальною кількістю калорій, і тоді фігура сама про себе дбає. Хоч їй і нема для кого її берегти. Містерові Тумі варто було б стежити за власною фігурою: він ложкою і виделкою копає собі могилу, але вона не в тому становищі, щоб йому про це говорити.

— Якщо ви плануєте переслідувати містера Елліса в судовому порядку, вам слід найняти власного юриста й аудитора, — каже вона. — Самих моїх чисел судді буде не досить.

— Ще й як найму. — Тумі зосереджується на панакоті, знищує її залишки, а тоді підводить очі. — Я не розумію, Голлі. Я думав, ви будете більш раді. Пришпилили поганця.

Поганець той продавець чи ні, залежатиме від того, для чого він тихцем смикав гроші, але це вже не справа Голлі. Вона видає Тумі те, що Білл називав усмішкою Мони Лізи.

— Думаєте про щось інше? — питає Тумі. — Про іншу справу?

— Зовсім ні, — відказує Голлі, що також не зовсім неправда. Вибух у школі — це геть не її справа. У неї в тій грі нема ставки, як сказав би Джером. Але та родимка, яка насправді не родимка, не виходить їй з голови. Усе, що стосується Чета Ондовскі, нібито витримує перевірку, окрім цієї подробиці, через яку вона й звернула на нього увагу.

«Цьому є вірогідне пояснення, — думає вона, даючи знак офіціантові принести чек. — Ти просто його не бачиш. Відпусти.

Просто відпусти».

Коли вона повертається, в офісі порожньо. Піт залишив на її комп’ютері записку: «Раттнера бачили в барі коло озера. Їду. Дзвони, якщо буде треба». Герберт Раттнер — утікач з-під застави з довгою історією неявок на розгляд своїх доволі численних справ у суді. Голлі подумки бажає Пітові успіху і йде до матеріалів, котрі вона — і Джером, коли він вільний — потихеньку оцифровують. Це віджене її думки від Ондовскі, думає вона, але ні. Всього через п’ятнадцять хвилин вона здається й відкриває твітер.

«Цікавість згубила кота, — думає вона, — але здобута інформація повернула його назад. Я тільки перевірю одну річ, а тоді вернуся до буденної роботи».

Вона знаходить твіт Ондовскі з їдальні. Раніше вона зосереджувалася на словах, а тепер роздивляється фото. Срібляста ретроїдальня. Симпатичний неоновий напис у вікні. Паркінг перед входом. Заповнений лише наполовину, і ніде не видно фургона WPEN.

— Вони могли припаркуватися з іншого боку, — каже вона.

Може, й так — вона ніяк не має змоги дізнатися, чи є позаду їдальні інші місця для машин, — але нащо було б туди їхати, коли попереду, за кілька кроків від дверей, стільки вільних місць?

Вона хоче закрити твіт, а тоді зупиняється й схиляється вперед так, що ніс мало не торкається екрана. Очі розширюються. Вона відчуває вдоволення, яке приходить, коли вона все-таки згадує слово в кросворді, від якого вже аж тіпати почало, або коли нарешті бачить, куди в пазлі треба вставити проблемний шматочок.

Вона виділяє фотографію їдальні Ондовскі й відтягує її вбік. Тоді знаходить відео невправної юної журналістки, що стояла біля велетенської соснової шишки. Фургон незалежної станції — старіший і скромніший за ті, що належать філіям великих мереж, — припаркований у розвилці позаду листяно-зеленого седана «субару». Це значить, що «субару» майже напевне приїхав туди першим, інакше вони б стояли навпаки. Голлі зупиняє відео і підтягує фото їдальні наскільки можна близько — і так, на паркінгу теж стоїть листяно-зелений «субару». Доказ не вичерпний, дорогами їздить чимало «субару», але Голлі знає те, що знає. Це машина Ондовскі. Він припаркувався в розвилці, а тоді помчав на місце події.

Вона так занурилась у власні думки, що коли дзвонить телефон, легенько скрикує. Це Джером. Він хоче знати, чи нема в неї для нього якихось загублених собак. Або дітей — каже, що готовий піднятися на наступний щабель.

— Ні, — каже вона, — але ти не міг би…

Вона мало не просить його подивитися, чи зможе він видобути будь-яку інформацію про оператора WPEN на ім’я Фред — можливо, прикинувшись блогером або кореспондентом журналу, — але зупиняється. Треба впоратися з пошуками Фреда самій, зі свого вірного комп’ютера… ну й ще дещо. Вона не хоче залучати до цього Джерома. Голлі не дає собі подумати про причину, але це небажання доволі сильне.

— Не міг би що? — питає він.

— Я хотіла спитати, чи не хочеш ти пройтися барами коло озера, пошукати…

— Люблю ходити барами, — каже Джером. — Обож­нюю.

— Я в цьому впевнена, але ти шукатимеш Піта, а не питимеш пиво. Подивись, чи не потрібна йому допомога з утікачем з-під застави на ім’я Герберт Раттнер. Раттнер білий, під п’ятдесят…

— На шиї татуювання яструба чи чогось такого, — каже Джером. — Я бачив фото на дошці оголошень, Голліберрі.

— Його правопорушення ненасильницькі, але все одно пильнуй. Якщо побачиш його, то без Піта не наближайся.

— Ясно, ясно.

Джером у захваті. Його перший справжній лиходій.

— Будь обережний, Джероме. — Вона не може втриматися, щоб не повторити. Якщо з Джеромом щось трапиться, вона буде спустошена. — І, будь ласка, не називай мене Голліберрі. Жарт уже сильно затерся.

Він обіцяє, але вона сумнівається в його серйозності.

Голлі знову звертає всю увагу на комп’ютер, очі маятником перескакують туди-сюди між двома листяно-зеленими «субару». «Це нічого не значить, — каже вона собі. — Ти думаєш те, що думаєш, тільки через те, що сталося в Техасі». Білл би назвав це синдромом синього «форда». Якщо купуєш синій «форд», казав він, то зненацька починаєш бачити сині «форди» скрізь. Але це не синій «форд», це зелена «субару». І вона не може наказати собі не думати.

Того дня Голлі не випадає подивитися Джона Закона. На той час як вона виходить з офісу, в неї з’явилося більше інформації, і вона стривожена.

Удома Голлі готує собі невеличку трапезу і за п’ятна­дцять хвилин забуває, якою та була. Вона дзвонить матері спитати, чи навідувала та дядька Генрі. Так, каже Шарлотта. Голлі питає, як дядькові ведеться. Він мало що розуміє, каже Шарлотта, але ніби обживається. Голлі гадки не має, чи це правда, тому що мати звикла маніпулювати її світоглядом, щоб вона дивилася на речі так, як матері хочеться.

— Він був би радий тебе побачити, — каже Шарлотта.

Голлі обіцяє поїхати, щойно зможе — можливо, на цих вихідних. Знаючи, що він назве її чужим іменем, бо він би радше побачився з Джейні. З тією, яку любив і завжди любитиме дужче, хоча Джейні шість років тому померла. Це не жаль до себе, це правда. Правду треба приймати.

— Правду треба приймати, — каже вона. — Треба, подобається вона чи ні.

Маючи це в думці, вона бере телефон і майже дзвонить Ралфові, а тоді знову спиняє себе. Нащо псувати йому відпочинок тільки тому, що вони вдвох купили в Техасі синій «форд» і тепер вона бачить їх скрізь?

А тоді вона розуміє, що їй не обов’язково говорити з ним, принаймні особисто. Вона бере телефон і пляшку імбирного елю й іде до кімнати з телевізором. Тут стіни з одного боку заставлені книжками, а з іншого — фільмами на дисках, усе впорядковано за алфавітом. Вона сідає в зручне глядацьке крісло, але замість того, щоб увімкнути широкий самсунгівський екран, запускає на телефоні додаток для запису звуку. Вона дивиться на нього кілька секунд, а тоді торкається великої червоної кнопки.

— Привіт, Ралфе, це я. Записую це чотирнадцятого грудня. Не знаю, чи ти це почуєш, бо коли те, про що я думаю, виявиться пустим — думаю, що так і станеться, — то я просто видалю запис. Але усна розповідь може допомогти мені, гм, очистити думки.

Вона тисне на паузу і думає, як почати.

— Ти, безперечно, пам’ятаєш, що сталося в печері, коли ми нарешті зустрілися з аутсайдером лице в лице. Він не звик, щоб його знаходили, так? І спитав, що змусило мене повірити. Я повірила через Брейді Гартсфілда, але аутсайдер не знав про Брейді. Він спитав, чи це тому, що я десь бачила таких як він. Пам’ятаєш його вигляд і звук голосу, коли він це питав? Я пам’ятаю. То було не просто зацікавлення, а жадоба. Він думав, що він такий один. Я теж так думала, мабуть, ми обоє так думали. Але, Ралфе, я починаю замислюватися, чи не може десь усе-таки бути ще один. Не точно такий, але схожий — як схожі, скажімо, собаки і вовки. Можливо, це просто синдром синього «форда», як колись казав мій старий друг Білл Годжес, але коли я права, то мушу з цим щось зробити. Правда ж?

Питання звучить печально, розгублено. Вона знову зупиняє запис, думаючи, чи не видалити останнє, але вирішує залишити як є. Печальна і розгублена — саме так вона зараз і почувається, а крім того, Ралф, певно, ніколи цього не почує.

Вона продовжує.

— Аутсайдеру потрібен був час на трансформацію. Поки він змінювався від подоби однієї людини до подоби іншої, минав період сплячки, кілька тижнів або місяців. Він носив цілий ланцюжок облич, що тягнувся в минуле на роки, або й століття. А цей… якщо я думаю правильно, він може змінюватися набагато швидше, і мені в це важко повірити. Іронія долі. Па­м’ятаєш, що я сказала тобі напередодні, перш ніж ми рушили на нашо­го злочинця? Що тобі треба відкласти вбік сформовані за все життя уявлення про дійсність? Що іншим можна й не вірити, але ти мусиш? Я сказала, що коли ти не віри­тимеш, то ми, певно, загинемо, і це дозволить аутсайдеру існувати далі, носити обличчя інших людей і змушувати їх брати на себе вину за загибель наступних дітей.

Вона хитає головою, навіть тихенько сміється.

— Я була наче ті масові проповідники, що закликають невірних звернутися до Ісуса, так? Але тепер уже я намагаюся не вірити. Намагаюся сказати собі, що в Голлі Ґібні параноя, що вона лякається тіні, як бувало, доки не з’явився Білл і не навчив мене бути хороброю.

Голлі глибоко вдихає.

— Чоловік, через якого я переймаюся, зветься Чарльз Ондовскі, хоч і скрізь називається Четом. Він телерепортер, і його профіль — він називає це «своєю парафією» — злочинність, громада і права споживачів. Він справді повідомляє про життя громади, події на зразок церемоній закладення першого каменя і найбільшого у світі гаражного розпродажу, а також про порушення прав споживачів: на його каналі у вечірніх новинах навіть є рубрика «Чет на сторожі». Але здебільшого він висвітлює злочини й нещастя. Трагедії. Смерть. Біль. І якщо все це не нагадує тобі аутсайдера, що вбив хлопчика у Флінт-Сіті й двох дівчаток в Огайо, то я буду дуже здивована. Насправді, просто вражена.

Вона зупиняє запис на стільки, щоб добре попити імбирного елю, — в горлі пересохло, наче в пустелі, — і випускає лункий відриг, від якого аж сама хихотить. Почуваючись трохи краще, Голлі торкається кнопки запису і закінчує звіт, як зробила б, розслідуючи будь-яку справу: пошук заставленого в борг транспорту, загубленого собаки, продавця машин, що привласнив тут шістсот, там вісімсот доларів. Робити це приємно. Як дезінфікувати рану, що почала не дуже сильно, але доволі тривожно червоніти.

Коли Голлі прокидається наступного ранку, вона почувається новенькою, готовою до роботи, готовою залишити Чета Ондовскі й власні параноїдальні підозри позаду. Це Фройд чи Дороті Паркер колись сказали, що іноді сигара — це просто сигара? Хто б то не був, а іноді темна пляма коло рота репортера — це просто волосся або бруд, схожий на волосся. Ралф би так їй і сказав, якби почув її аудіозапис, чого майже напевне не станеться. Але запис своє зробив: виклавши все вголос, вона очистила голову. У цьому воно було схоже на терапевтичні сесії з Еллі. Бо коли Ондовскі й міг якось перетворитися на підривника Джорджа, а тоді знову на себе самого, нащо йому залишати частинку вусів Джорджа? Сама думка про це була сміховинна.

Або взяти зелену «субару». Так, вона належить Чету Ондовскі, Голлі певна. Вона взяла за належне, що вони з оператором (якого звати Фред Фінкель, знайти його було як пальцями клацнути, Джером не знадобився) їхали разом у фургоні, але то було припущення, а не висновок, а Голлі вірить, що хибними припущеннями вистелена дорога в пекло.

Тепер її розум відпочив, і вона розуміє, що рішення Ондовскі їхати окремо абсолютно логічне й цілком невинне. Він зірка великого міського телеканалу. На Бога, він же сам «Чет на сторожі», тож може собі дозволити прокинутися трохи пізніше, ніж простий люд, скажімо, заскочити на канал, а пізніше попити кави в улюбленій їдальні, поки вірний оператор Фред їде в Іден знімати допоміжний відеоряд (Голлі — кінофанатка, тож знає цей термін) і, може, навіть — якщо Фред має амбіції піднятися в ієрархії відділу новин — попередньо опитати людей, з якими міг би поговорити Ондовскі під час свого включення з найбільшого у світі гаражного розпродажу у вечірньому випуску.

Але Ондовскі отримує сигнал — можливо, прослуховуючи поліційну хвилю, — про вибух у школі й кидається до місця події. Фред Фінкель робить те саме на своєму фургоні. Ондовскі паркується біля сміховинної соснової шишки, і саме звідти вони з Фінкелем починають працювати. Усе має вичерпне пояснення, в якому нема потреби у надприродних деталях. Це просто напад синдрому синього «форда» у приватного детектива, що сидить за сотні кілометрів від місця події.

Вуаля.

День в офісі випадає хороший. Джером помітив того кримінального генія Раттнера в закладі під дивовижною (принаймні для Голлі) назвою «Бар Едмунда Фітцджеральда», а Піт супроводив його до окружної в’язниці. А тепер Піт уже в автосалоні Тумі, де виведе на чисту воду Річарда Елліса.

До Голлі заходить Барбара Робінсон, сестра Джерома, і (доволі задавакувато) розповідає, що її відпустили з другої половини шкільного дня, тому що вона готує доповідь на тему «Приватні розслідування: факти й вигадки». Вона ставить Голлі кілька питань (записуючи відповіді на телефон), а тоді допомагає їй з паперами. О третій вони вмощуються дивитися Джона Закона.

— Обожнюю його, він такий драйвовий, — каже Барбара, коли суддя Закон розмашисто йде до свого місця.

— Піт би не погодився, — каже Голлі.

— Так, але Піт білий, — каже Барбара.

Голлі робить великі очі.

— І я біла.

Барбара хихотить.

— Ну, бувають білі, а бувають зовсім білі. Містер Гантлі належить до останніх.

Вони дружно сміються, а тоді дивляться, як Джон Закон розбирається з грабіжником, який запевняє, що нічого не робив, а просто став жертвою расової упередженості. Голлі з Барбарою обмінюються телепатичним поглядом: «Хто ж тобі повірить». Тоді знову разом сміються.

День дуже хороший, і Чет Ондовскі майже не зринає в думках Голлі, доки о шостій вечора, коли вона вже наготувалася дивитися «Звіринець» 1978 року, не дзвонить телефон. Цей дзвінок від доктора Карла Мортона змінює все. Коли розмова закінчується, Голлі й собі робить дзвінок. За годину знову дзвонять їй. Вона занотовує перебіг усіх трьох розмов.

Наступного ранку вона вирушає до Портленда, що в Мейні.

Голлі прокидається о третій ночі. Речі спаковані, вона надрукувала квиток на «Дельту», їй не треба бути в аеро­порту раніше сьомої, а їхати до нього недалеко, але їй уже не спиться. Вона б і не подумала, що взагалі спала, але фітнес-трекер зареєстрував дві години й три­дцять хвилин неглибокого сну. Наче кіт наплакав, але їй траплялось обходитися й меншим.

Вона п’є каву і їсть йогурт. Валіза (яка за розмірами, звісно, входить в ручну поклажу) чекає біля дверей. Голлі дзвонить в офіс і залишає Піту повідомлення, що не прийде сьогодні або й до кінця тижня. Особиста справа. Вона вже хоче закінчити дзвінок, коли їй спадає на думку дещо інше.

— Будь ласка, перекажи Джерому, щоб загадав Барбарі подивитися «Мальтійського сокола», «Глибокий сон» і «Гарпера» для тієї частини її доповіді про приватних детективів, у якій ітиметься про «вигадки». Джером знає, де я тримаю запасні ключі від квартири.

Зробивши це, вона запускає запис звуку на телефоні й починає оновлювати звіт, котрий готує для Ралфа Андерсона. Їй починає здаватися, що Ралфу врешті-решт, може, й доведеться його послухати.

Хоч Еллі Вінтерс багато років була і лишається її основ­ним психотерапевтом, після невеселих пригод в Оклахомі й Техасі Голлі провела дослідження й відшукала Карла Мортона. Доктор Мортон написав дві книжки про випадки з практики, схожі на ті, що видав Олівер Сакс, але надто клінічні, щоб стати бестселерами. Та вона вирішила, що він саме той, хто їй потрібен, та й приймає відносно недалеко, тож вона зв’язалася з ним.

З Мортоном вони провели два сеанси по п’ятдесят хвилин — досить, щоб переказати повну й нередаговану історію її стосунків з аутсайдером. Їй було все одно, чи повірить доктор Мортон у все, в якусь частину або геть не повірить. Для Голлі було важливим тільки викласти все назовні, доки воно не почало рости всередині, наче злоякісна пухлина. Вона не пішла до Еллі, бо думала, що це отруїть їхню роботу над іншими проблемами Голлі, а цього Голлі хотіла найменше.

Була й ще одна причина візиту до такого світського сповідника, як Карл Мортон. «Ти бачила десь такого, як я?» — спитав тоді аутсайдер. Голлі не бачила. Ралф не бачив. Але легенди про таких істот, відомих латинській расі з обох боків Атлантики як Ель Куко, ходять століттями. Значить… можливо, інші таки існують.

Можливо.

Наприкінці другого й останнього сеансу Голлі сказала:

— Можна я спробую вгадати, що ви про все це думаєте? Я знаю, що це дуже зухвало, але можна?

Мортон усміхнувся, мабуть, виказуючи заохочення, але Голлі та усмішка здалася поблажливою — читати його було не так важко, як він собі, певно, думав.

— Звісно, Голлі. Це ваш час.

— Дякую. — Вона склала руки. — Ви мусите знати, що принаймні частина моєї історії правдива, тому що ці події були добре висвітлені в пресі, від зґвалтування й убивства юного Пітерсона в Оклахомі до подій — принаймні частини подій — що сталися в Мерісвіллській дірі в Техасі. Наприклад, смерть детектива Джека Госкінза з Флінт-Сіті, що в Оклахомі. Так?

Мортон кивнув.

— Що ж до решти моєї історії — аутсайдер, який змінює зовнішність, і те, що з ним трапилося в тій печері, — ви вважаєте це мареннями, які викликані стресом. Я не помиляюся?

— Голлі, я б не характеризував…

«Ох, не треба мені цього жаргону», — подумала Голлі, а тоді урвала його — на що зовсім недавно була геть неспроможна:

— Неважливо, як ви це характеризуєте. Ви можете думати як забажаєте. Але я хочу попросити про дещо, містере Мортон. Ви відвідуєте чимало конференцій і симпозіумів. Я знаю, бо почитала про вас у мережі.

— Голлі, а ми не відхиляємося від предмета вашої розповіді? І вашого сприйняття описуваних подій?

«Ні, — подумала вона, — тому що історія вже розказана. А важливо в ній те, що буде далі. Я сподіваюся, що нічого. Думаю, що так воно і буде, але краще переконатися. Упевнена людина краще спить уночі».

— Коли ви поїдете на наступні конференції й симпозіуми, я хочу, щоб ви розповіли про мій випадок. Щоб ви його описали. Можете навіть видати статтю, якщо забажаєте, це теж буде добре. Я хочу, щоб ви в деталях пояснили, у що я вірю, і можете спокійно схарактеризувати це як манію — те, що я зустріла створіння, яке оновлює себе, живлячись болем вмирущих. Ви зробите це? І якщо ви коли-небудь — коли завгодно — почуєте або прочитаєте в листі від колеги, що в нього або в неї є або був пацієнт, який страждає від такої самої манії, то дасте тому колезі моє ім’я і номер телефону? — А тоді, щоб зберегти гендерну нейтральність (вона завжди прагне до цього): — Або тій колезі?

Мортон насупився.

— Це навряд чи було б етично.

— Ви помиляєтеся, — сказала Голлі. — Я перевірила закони. Розмовляти з пацієнтом іншого терапевта було б неетично, але ви можете дати терапевту моє ім’я і номер, якщо я дам вам такий дозвіл. І я його даю.

Голлі почекала на відповідь.

Вона зупиняє запис, щоб перевірити час і взяти ще кави. Друга чашка викличе нервове збудження й кислот­ний розлад травлення, але кава їй потрібна.

— Я бачила, як він обдумував це, — каже Голлі в телефон. — Думаю, шальки перехилило те, що він знав, як добре виглядатиме моя історія в його наступній книзі, або в статті, або у платному виступі. Так і сталося. Я пізніше прочитала одну статтю і подивилася виступ на конференції. Він змінює місця подій і кличе мене Керолін Г., але в усьому іншому видає все як є. Йому особливо добре вдається говорити про те, що сталося з нашим злочинцем, коли я вдарила його шкарпеткою. На відео публіка аж зойкала. І віддам йому належне: закінчуючи присвячену мені частину лекції, він завжди каже, що був би радий почути від кого-небудь про пацієнтів з подібними маячними фантазіями.

Вона зупиняє запис, щоб подумати, а тоді знову його запускає.

— Доктор Мортон подзвонив учора ввечері. Минуло немало часу, але я одразу впізнала його і зрозуміла, що це приведе мене до Ондовскі. Пам’ятаю ще одні твої слова, Ралфе: у світі точно є зло, але є також і сила добра. Ти думав про той знайдений уривок меню з ресторану в Дейтоні. Ту дрібницю, що пов’язала вбивство у Флінт-Сіті і два подібних в Огайо. Саме тому була залучена я — через якийсь обривок паперу, котрий легко могло здути геть. Можливо, щось хотіло, аби він був знайдений. Принаймні мені подобається так думати. І можливо, та сама сила має для мене іншу робо­ту. Тому що я вмію вірити в неможливе. Мені не хочеться, але я вмію.

Вона зупиняється й кладе телефон у сумочку. Їхати до аеропорту й досі дуже рано, але вона все одно поїде. Тому що це її стиль.

«Я й на власний похорон прибуду раніше», — думає вона й запускає айпад, щоб викликати найближчу машину через «убер».

О п’ятій ранку печера терміналу в аеропорту майже зовсім порожня. Коли він повниться пасажирами (а іноді просто репається від їхньої гамірної метушні), музика, що долинає з динаміків над головою, майже непомітна, але о цій порі, коли їй нема з чим змагатися, крім гудіння машини, що миє підлогу, «The Chain» від Fleetwood Mac звучить не просто моторошнувато, а наче провісник лихої долі.

У зоні вильоту зачинено все, крім пекарні, але для Голлі це згодиться. Вона опирається спокусі поставити на тацю ще одну каву, натомість вибирає бейґл і помаранчевий сік у пластиковому стаканчику і відносить тацю до дальнього столика. Озирнувшись і перевіривши, що близько нікого нема (насправді, вона зараз єдина клієнтка), Голлі виймає телефон і продовжує звіт, говорячи тихо й раз по раз зупиняючись, щоб вишикувати думки. Вона й досі сподівається, що Ралфу ніколи не доведеться слухати цей звіт. Сподівається, що те, в чому вона бачить чудовисько, виявиться всього лиш тінню. Але якщо він його таки слухатиме, Голлі хоче впевнитися, що він почує все.

Особливо якщо вона помре.

Зі звіту Голлі Ґібні для детектива Ралфа Андерсона:

Досі 16 грудня. Я в аеропорті, приїхала раніше, тож маю час. Якщо точніше, то немало часу.

[Пауза]

Здається, я закінчила на тому, що розказала тобі, як зразу впізнала доктора Мортона. З першої ж ноти, як то кажуть. Він сказав, що після нашого сеансу з’ясовував зі своїм юристом (як він заявив, через цікавість), чи я не помилялася, коли сказала, що зв’язати мене з терапевтом іншого пацієнта не буде порушенням етики.

«Виявилося, що це сіра зона, — сказав він, — тож я не робив цього, особливо тому, що ви вирішили припинити терапію, принаймні зі мною. Але вчора мені зателефонував психіатр із Бостона на ім’я Джоель Ліберман, і той дзвінок змусив мене передумати».

Ралфе, Карл Мортон просидів на новині про іншого потенційного аутсайдера більш як рік і не подзвонив мені. Був не впевнений. Я й сама не впевнена людина, тож можу його зрозуміти, але це все одно дуже мене лютить. Певно, даремно, бо містер Белл тоді ще не знав про Ондовскі, але все одно…

[Пауза]

Я забігаю наперед. Пробач. Зараз подивимося, чи зможу я дотримуватися порядку.

У 2018 і 2019 роках доктор Джоель Ліберман зустрічався з пацієнтом, який жив у Портленді, що в Мейні. Цей пацієнт регулярно приїздив до нього в Бостон на «Східняку» (я так розумію, що це потяг) раз на місяць. Той чоловік, якого звуть Ден Белл, виявився літнім джентльменом, котрий доктору Ліберману здавався абсолютно раціональним, окрім його твердого переконання в тому, що він виявив існування певного надприродного створіння, котре називав «психічним вампіром». Містер Белл вважав, що це створіння жило серед людей багато років — щонайменше шістдесят, але, може, набагато більше.

Ліберман відвідав лекцію доктора Мортона, яку той давав у Бостоні минулого літа, тобто у 2019 році. Під час лекції доктор Мортон розглядав випадок «Керолін Г.». Тобто мій. Він попросив присутніх, у кого були пацієнти зі схожими маячними переконаннями, зв’язатися з ним, як я просила. Ліберман так і зробив.

У тебе склалася картина? Мортон говорив про мій випадок, як я його просила. Він звернувся до лікарів і терапевтів та спитав, чи ні в кого не було пацієнтів з подібними невротичними переконаннями, також як я просила. Але він шістнадцять місяців не давав мені контактів Лібермана, як я його майже благала. Його стримували етичні побоювання, але було й ще дещо. Я скоро до цього дійду.

Тоді вчора доктор Ліберман знову подзвонив доктору Мортону. Його пацієнт із Портленда якийсь час тому припинив приходити, і Ліберман вирішив, що більше його не побачить. Але в день вибуху в школі імені Макріді той пацієнт вигулькнув нізвідки й спитав, чи можна приїхати на терміновий сеанс. Він був украй розтривожений, тож Ліберман звільнив для нього час. Пацієнт — Ден Белл, як я тепер знаю, — заявив, що вибух у школі був справою рук того психічного вампіра. Стверджував це однозначно. Він був такий схвильований, що доктор Ліберман задумався про те, щоб утрутитися й, можливо, організувати коротке примусове розміщення в спеціальному закладі. Але тоді чоловік заспокоївся і сказав, що йому треба обмінятися думками з тою, кого він знав як Керолін Г.

Мені зараз треба перевірити свої записи.

[Пауза]

Так, ось вони. Хочу процитувати тут Карла Мортона наскільки можливо точно, тому що це інша причина, чому він вагався і не дзвонив мені.

Він сказав: «Мене стримували не тільки етичні міркування, Голлі. Зводити разом людей зі схожими маячними концепціями надзвичайно небезпечно. Вони мають схильність підживлюватись одне від одного, що може поглибити неврози до повномасштабних психозів. Це добре задокументовано».

«Чому ви таки подзвонили?» — спитала я.

«Бо значна частина твоєї історії базується на відомих фактах, — сказав він. — Бо до певної міри вона кинула виклик моїй усталеній системі переконань. І ще тому, що пацієнт Лібермана вже знав про тебе — не від свого терапевта, а зі статті, яку я написав про твій випадок у психіатричному щоквартальнику. Він сказав, що Керолін Г. зрозуміла б його».

Бачиш, що я маю на увазі, коли кажу про силу добра, Ралфе? Ден Белл рухався мені назустріч, і я рухалася назустріч йому ще до того, як узагалі дізналася про його існування.

«Запиши телефони Лібермана, робочий і мобільний, — сказав доктор Мортон. — Він вирішить, чи давати тобі контакти його пацієнта, чи ні». А тоді він спитав, чи нема і в мене якихось тривог з приводу вибуху в пенсильванській школі, які могли б мати стосунок до того, що ми обговорювали під час терапії. Тут він лестив собі, бо ніякого обговорення не було: я розповідала, Мортон слухав. Я подякувала йому за те, що він подзвонив, але не відповіла на питання. Мабуть, ще сердилася на нього за те, що він так довго чекав, перш ніж подзвонити.

[Чути зітхання]

Насправді, без «мабуть». Мені ще треба працювати над своїм гнівом.

Мені скоро доведеться спинитись, але ще трошки — і я розкажу тобі про все, що маю наразі. Я подзвонила Ліберману на мобільний, бо вже був вечір. Назвалася Керолін Г. й попросила в нього ім’я і телефон його пацієнта. Він дав мені їх, але неохоче.

Він сказав: «Містер Белл прагне поговорити з вами, і після серйозних роздумів я вирішив погодитися. Він уже дуже літній, а це щось на кшталт його останнього бажання. Хоч мушу додати, що, крім одержимості так званим “психічним вампіром”, він не страждає від ані найменшого когнітивного спаду, котрий часто спостерігається в літніх».

Тут я згадала про дядька Генрі, в якого Альцгеймер, Ралфе. Минулих вихідних нам довелося перевезти його під нагляд. Мені дуже сумно, коли я про це думаю.

Ліберман сказав, що Беллові дев’яносто один і що йому було дуже важко прийти на минулий сеанс, навіть з допомогою онука. Він сказав, що містер Белл страждає на численні фізичні недуги, з яких найгірша — хронічна серцева недостатність. Сказав, що за інших обставин тривожився б, що розмова зі мною посилить Беллову невротичну одержимість і заплямує решту його в усьому іншому плідного та продуктивного життя, але, врахувавши вік і стан здоров’я містера Белла, він уже не вважав, що це серйозна проблема.

Ралфе, можливо, це упередження з мого боку, але доктор Ліберман здався мені зарозумілим. Та наприкінці розмови він сказав дещо, що зворушило мене й запало в душу. Він сказав: «Це старий дід, дуже наляканий. Спробуйте не налякати його ще більше».

Не знаю, чи зможу, Ралфе. Я й сама налякана.

[Пауза]

Народ прибуває, і мені треба йти до виходу на посадку, але я швиденько. Я подзвонила містеру Беллу й назвалася Керолін Г. Він спитав, як мене звуть насправді. То був мій Рубікон, Ралфе, і я його перейшла. Сказала, що я Голлі Ґібні, і спитала, чи можна приїхати до нього й зустрітися. Він сказав: «Якщо це стосується вибуху в школі й тієї істоти, що називає себе Ондовскі, то приїздіть якнайшвидше».

Пересівши в Бостоні, Голлі прибуває в аеропорт Портленда незадовго до обіду. Вона селиться в «Ембасі Сьютс» і набирає номер Дена Белла. Телефон дзвонить разів п’ять, досить довго, щоб Голлі задумалася, чи старий не помер уночі й не залишив її питання про Чарльза Ондовскі на прізвисько Чет без відповіді. Якщо в літнього добродія взагалі є якісь відповіді.

Вона вже збирається завершити виклик, коли якийсь чоловік відповідає. Не Ден Белл, молодший.

— Алло?

— Це Голлі, — каже вона. — Голлі Ґібні. Я думала, коли…

— О, міс Ґібні. Можете приїхати зараз. Дідусь доб­ре почувається. По правді, після розмови з вами він проспав усю ніч, а я вже й не пам’ятаю, коли таке було минулого разу. У вас є адреса?

— Лафаєт-стріт, 19.

— Правильно. Я Бред Белл. Ви скоро приїдете?

— Щойно знайду «убер».

«І сендвіч, — думає вона. — Сендвіч би теж став у пригоді».

Коли вона сідає на заднє сидіння «убера», в неї дзвонить телефон. Це Джером, хоче знати, де вона, і що робить, і чи може він допомогти. Голлі каже, що їй шкода, але це по-справжньому особисте. Вона розповість пізніше, якщо зможе.

— Щось із дядьком Генрі? — питає він. — Ти вивчаєш якийсь інший варіант лікування? Так думає Піт.

— Ні, не дядько Генрі.

«Інший старий», — думає вона. Такий, що може бути при повному розумі, а може й не бути.

— Джероме, я справді не можу про це говорити.

— Добре. Аби з тобою все було гаразд.

Вона розуміє, що це насправді питання, і вважає, що він має право його ставити, тому що пам’ятає час, коли з нею не все було добре.

— Все гаразд. — І щоб довести, що вона ще не погубила клепки: — Не забудь сказати Барбарі щодо тих фільмів про приватних детективів.

— Я вже, — говорить він.

— Скажи, що вона, можливо, не зможе використати їх у доповіді, але вони дадуть цінне підґрунтя. — Голлі змовкає й усміхається. — А ще вони просто цікаві.

— Я передам. А ти впевнена, що тобі…

— Так, — каже вона, але, закінчивши дзвінок, думає про людину — істоту, — якій вони з Ралфом протистояли в тій печері, і здригається. Ледве витримує лише думку про знищене страхіття, а коли на світі існує ще одне, то як вона може боротися з ним сама?

Безперечно, Ден Белл не буде з нею в цьому протистоянні, бо важить аж сорок кілограмів і сидить в інвалідному візку, обладнаному збоку кисневим балоном. Тінь, а не людина, з майже геть лисою головою й темно-фіолетовими смугами під ясними, але виснаженими очима. Вони з онуком живуть у хорошому старому будинку з пісковику, повному хороших старих меблів. Вітальня простора; штори розсунуті, щоб впускати холодне грудневе проміння. Але запах, що чується під освіжувачем повітря («Свіжа білизна» від «Ґлейд», якщо вона не помиляється), неминуче нагадує їй про вперті й непереборні запахи, які ширяли у вестибюлі Центру догляду «Пишні пагорби»: гірчична мазь, диклофенак, тальк, сеча, близький кінець життя.

До Белла її проводить онук, чоловік близько сорока років, чий одяг і манери здаються примітно старомодними, майже придворно-вишуканими. Коридор прикрашають шість рисунків олівцем — повні порт­рети чотирьох чоловіків і двох жінок, усі хороші, й усі, безперечно, належать одній руці. Вони здаються їй дивним знайомством з домом, бо більшість зобра­жених виглядають доволі неприємно. Над каміном у вітальні, в якому розпалили невеликий затишний вогник, висить набагато більша картина. Це вже олія, і на ній зображена прекрасна юна жінка з веселими чорними очима.

— Моя дружина, — каже Белл тріснутим голосом. — Багато років як померла — я за нею так сумую. Ласкаво просимо до нашого дому, міс Ґібні.

Він котить до неї візка й сопе від зусилля, але коли онук ступає вперед, щоб допомогти, Белл відмахується. Він простягає їй руку, котру артрит зробив схожою на різьблену з плавника скульптуру. Вона обережно потискає її.

— Ви обідали? — питає Бред Белл.

— Так, — каже Голлі.

Похапцем заковтнула сендвіч із куркою та салатом під час короткого переїзду від готелю до цього престижного району.

— Не бажаєте чаю або кави? О, а ще в нас є випічка з «Двох гладких котів». Вона прекрасна.

— Було б чудово випити чаю, — каже Голлі. — Без кофеїну, якщо у вас є. І я б охоче з’їла якоїсь випічки.

— А мені чаю і складеника з варенням, — каже старий. — Яблучним або чорничним, все одно. Тільки справжнього чаю.

— Один момент, — каже Бред і залишає їх.

Ден Белл негайно схиляється вперед, прикипає очима до Голлі й каже тихим змовницьким голосом:

— Розумієте, Бред страшенний ґей.

— О, — каже Голлі.

Вона не може придумати, що сказати, окрім «Я так і подумала», але це здається неввічливим.

— Страшенний. Але й геній. Він допомагає мені в пошуках. Я міг бути певний і був певний, але саме Бред знайшов докази. — Він махає до неї пальцем, позначаючи кожен склад: — Не-за-пе-реч-ні!

Голлі киває і сідає в чимале крісло, коліна стиснуті, сумка на них зверху. Вона починає думати, що Белл справді в полоні невротичних фантазій, а вона женеться за тінню. Це її не дратує і не спантеличує — навпаки, сповнює полегшенням. Бо якщо йому ввижається, то і їй, певно, теж.

— Розкажіть про ваше створіння, — каже Ден, схилившись уперед ще сильніше. — Доктор Мортон у своїй статті називає його аутсайдером.

Ясні виснажені очі так і не відірвалися від неї. Голлі спадає на думку гриф з мультфільму, що сидить на гілці дерева.

Хоча для Голлі колись було б важко не робити того, що просять люди, — майже неможливо, — вона хитає головою.

Він розчаровано відхиляється назад.

— Ні?

— Ви вже знаєте більшу частину моєї історії зі статті доктора Мортона в психіатричному щоквартальнику і з відео, які могли бачити в інтернеті. Я приїхала почути вашу історію. Ви назвали Ондовскі «тією істотою». Я хочу знати, чому ви так упевнені, що він аутсайдер.

— Це хороша назва для нього — «аутсайдер». Дуже хороша. — Белл вирівнює носову канюлю, котра зсунулася набік. — Дуже хороша назва. Я розкажу вам за чаєм і випічкою. Посидимо нагорі, в Бредовій ро­бочій кімнаті. Я розкажу вам усе. Ви переконаєтеся. О так.

— Бред…

— Бред усе знає, — каже Ден, заспокійливо махнувши тією рукою з різьбленого плавника. — Хоч і ґей, а він хороший хлопчик.

Голлі встигає подумати, що коли людині за дев’я­носто, то й чоловіки, старші від Бреда Белла на два­дцять років, мають здаватися хлопчиками.

— Та й розумний теж. І ви не мусите розказувати мені свою історію, якщо не бажаєте, хоч я радо послухав би, якби ви заповнили певні пропуски, що мене цікавлять. Але перш ніж я розповім, що знаю, наполягаю, щоб ви розповіли, чому почали підозрювати Ондовскі.

Це логічна умова, і вона коротко викладає йому свою логіку… яка вже є.

— Найбільше це через маленьку латку волосся коло рота — вона не давала мені спокою, — закінчує Голлі. — Він ніби був наліпив штучні вуса і так сильно квапився, що не здер їх повністю. Але якщо він міг змінити всю фізичну зовнішність, то нащо йому взагалі штучні вуса?

Белл відмахується від цього рукою.

— А у вашого аутсайдера було волосся на обличчі?

Голлі насуплюється і думає. У першої людини, якою прикидався аутсайдер (з тих, що вона знає), санітара на ім’я Гіт Голмз, не було. У другого теж не було ані вусів, ані бороди. У третьої мішені була борідка, але коли Голлі й Ралф стали проти нього в техаській печері, перетворення ще не закінчилося.

— Наче ні. Що ви хочете сказати?

— Мені здається, вони не здатні відростити волосся на обличчі, — каже Ден Белл. — Думаю, коли б ви поба­чили аутсайдера голим… я так розумію, що не бачили?

— Ні, — каже Голлі, а тоді не може стриматися: — Фу.

Ден усміхається.

— Якби таки довелося, то думаю, що ви б не побачили й волосся на лобку. І чисті пахви.

— У тої істоти з моєї печери було волосся на голові. Як і в Ондовскі. Як і у Джорджа.

— Якого Джорджа?

— Я так називаю чоловіка, який доставив посилку з бомбою до школи імені Макріді.

— Джордж. Гм, розумію. — Ден ніби роздумує над цим хвильку. У куточках його губ оживає усмішка. Тоді зникає. — Але ж волосся на голові — це інше? У дітей волосся на голові росте задовго до перехідного віку. Деякі вже народжуються з волоссям на голові.

Голлі розуміє логіку і сподівається, що це справді логіка, а не ще одна грань маячні діда.

— Є й інші речі, які підривник — нехай буде Джордж — не може змінити так, як фізичну зовнішність, — каже Ден. — Він мусив одягнути фальшиву уніформу й фальшиві окуляри. Мусив мати фальшивий фургон і фальшивий сканер посилок. Мусив мати фальшиві вуса.

— Брови Ондовскі теж можуть бути фальшиві, — каже Бред, заносячи тацю. На ній стоять дві чашки чаю і тарілка з купкою складеників. — А може, й ні. Я роздивлявся його фото, доки мені очі ледь не вилізли з орбіт. Думаю, він міг розжитися імплантами й нормалізувати те, що інакше було б просто пушком. Як у немовлят брови схожі на пушок.

Він схиляється до кавового столика, щоб поставити тацю.

— Ні, ні, до твоєї робочої кімнати, — каже Ден. — Настав час виступати. Міс Ґібні — Голлі — ви мене не підштовхнете? Я добряче втомився.

— Звісно.

Вони проминають офіційну на вигляд їдальню і схожу на печеру кухню. У кінці коридору показується стілець-ліфт, котрий їздить на другий поверх сталевою рейкою. Голлі сподівається, що він більш надійний, ніж у Фредерік-білдинг.

— Бред встановив його, коли я перестав ходити ногами, — каже Ден.

Бред передає Голлі тацю й з тренованою легкістю пересаджує старого на стілець-ліфт. Ден натискає кнопку й починає підійматися. Бред знову бере тацю, і вони з Голлі йдуть поруч зі стільцем, що рухається повільно, але впевнено.

— У вас дуже приємний будинок, — каже Голлі.

«Мабуть, дорогий», — чіпляється не сказаний уголос висновок.

Одначе Ден читає її думки.

— Дід. Паперові й целюлозні фабрики.

І тоді у Голлі клацає в голові. Підсобна комірка в «Що впало, те пропало» забита папером для принтерів компанії «Белл». Ден бачить її обличчя і всміхається.

— Так, правильно, «Паперові вироби Белла», тепер частина міжнародного конгломерату, який зберіг стару назву. До 1920-х мій дід володів фабриками по всьому західному Мейну: у Льюїстоні, Лісбон-Фолз, Джеї, Мекенік-Фолз. Усе це зараз розсипалось або перетворилося на супермаркети. Він втратив більшу частину статку під час обвалу в 29-му і подальшої Депресії. Того року народився я. Моєму батькові й мені не випала дольче віта, нам доводилося заробляти на своє пиво з горішками. Але ми спромоглися зберегти будинок.

На другому поверсі Бред пересаджує Дена до іншого візка й підключає його до іншого кисневого балона. Цей поверх ніби складається з однієї великої кімнати, до якої грудневому сонцю заглядати заборонено. Вікна закриті щільними шторами. На двох робочих столах стоять чотири комп’ютери, а ще в кімнаті кілька ігрових приставок, які видаються Голлі сучасними, безліч звукового обладнання і велетенський плаский телевізор. На стінах висять кілька динаміків. Ще два стоять обабіч телевізора.

— Постав тацю, Бреде, поки все не розлив.

Столик, на який Ден показує артритною рукою, вкритий комп’ютерними журналами (серед яких кілька номерів «Саундфайла», про який Голлі ніколи не чула), флешками, зовнішніми накопичувачами й дротами. Голлі починає розчищати місце.

— Ох, та просто перекладіть увесь той мотлох на підлогу, — каже Ден.

Вона дивиться на Бреда, котрий винувато киває.

— Я трохи неохайний, — каже він.

Коли таця безпечно опускається на місце, Бред розкладає випічку на три тарілки. Складеники з варенням дуже апетитні, але Голлі вже не знає, чи голодна. Вона починає здаватися собі Алісою на чаюванні в Божевільного Капелюшника. Ден Белл сьорбає з чашки, плямкає, тоді кривиться й кладе руку на ліву кишеню сорочки. Бред негайно стає біля нього.

— Пігулки з тобою, дідусю?

— Так, так, — каже Ден і плескає по бічній кишені візка. — Все нормально, можеш не нависати. Це просто збудження від того, що до нас хтось прийшов. Хтось, хто розуміє. Мабуть, мені це корисно.

— Не впевнений, дідусю, — каже Бред. — Може, краще таки випити пігулку?

— Я ж сказав, що все нормально.

— Містере Белл… — починає Голлі.

— Ден, — каже старий, знову хитаючи до неї пальцем, котрий гротескно викручений артритом, але все одно має докірливий вигляд. — Я Ден, він Бред, ти Голлі. Ми тут усі друзі.

Він знову сміється. Цього разу ніби задихано.

— Краще не розпалюйся так, дідусю, — каже Бред. — Ну, якщо не хочеш знову проїхатися до лікарні.

— Слухаюсь, мамцю, — каже Ден. Він прикладає складену чашею долоню до дзьобатого носа й кілька разів глибоко дихає киснем. — А тепер дай-но мені одного складеника. І нам потрібні серветки.

Але серветок немає.

— Принесу паперових рушників з кухні, — каже Бред і рушає.

Ден повертається до Голлі.

— Страшне забудько. Страшне. На чому я спинився? Чи це не важливо?

«А що тут узагалі важливо?» — задумується Голлі.

— Я розповідав, що нам з батьком доводилося заробляти на життя. Бачила ті малюнки внизу?

— Так, — каже Голлі. — Я так розумію, що то ваші.

— Так, так, усі мої. — Він підносить покручені руки. — А тоді зі мною сталося оце.

— Вони хороші, — каже Голлі.

— Непогані, — каже він, — хоч і ті, що в коридорі, не найкращі. Ті були для роботи. То Бред їх повісив. Наполіг. У п’ятдесятих і шістдесятих я також створив кілька обкладинок для м’яких палітурок від таких видавців, як «Ґолд Медал» і «Монарх». Вони були набагато кращі. Здебільшого кримінальні романи — а значить, напів­одягнуті кралі й задимлені пістолети. Давали додатковий заробіток. Іронія долі, якщо подумати про мою основну роботу. Я працював у поліції Портленда. Ви­йшов у відставку в шістдесят вісім. Відбув свої сорок і ще чотири зверху.

«Не просто художник, а ще один коп, — думає Голлі. — Спочатку Білл, тоді Піт, тоді Ралф, а тепер він». Вона знову думає про якусь невидиму, але потужну силу, яка нібито затягує її у свою справу, тихо й наполегливо підкладаючи паралелі й продовження.

— Мій дід був фабрикантом і капіталістом, але після нього ми всі носили синє. Тато був у поліції, я пішов його слідами. І мій син пішов моїми. Це я про Бре­дового батька. Він загинув в аварії, коли переслідував чоловіка, що їхав у краденій машині, ймовірно, п’яним. Той чоловік вижив. Може, і зараз ще живий, хтозна.

— Дуже співчуваю, — каже Голлі.

Ден ігнорує її спробу.

— Навіть Бредова мати була в родинній справі. Ну, певним чином. Працювала судовою стенографісткою. Коли вона померла, я взяв малого до себе. Мені все одно, ґей він чи ні, як і поліції. Хоч він і не працює в них на повну ставку. Для нього це більше хобі. Здебільшого ж він робить… оце. — Старий махає деформованою рукою в бік комп’ютерного обладнання.

— Я створюю звук для ігор, — тихо каже Бред. — Музику, ефекти, монтаж.

Він повернувся з цілим рулоном паперових рушників. Голлі бере два й розстеляє на колінах.

Ден продовжує, ніби загубившись у минулому:

— Після того як мої роки в патрульній машині скінчилися — я так і не піднявся до детектива, ніколи цього не прагнув, — здебільшого я працював диспетчером. Деяким копам не подобається сидіти за столом, але я ніколи не був проти, бо теж мав іншу роботу, таку, що не давала мені нудьгувати ще довго після відставки. Можна сказати, це один бік монети. Те, що робить Бред, коли його запрошують — інший бік. Ми з ним удвох прижучили цього гімнидла, даруй за французьку, Голлі. Він був у нашому об’єктиві кілька років.

Голлі нарешті відкусила шматочок складеника, але тепер розкриває рота, даючи непристойному крихтопаду просипатися з нього на тарілку й паперові рушники на колінах.

— Років?

— Так, — каже Ден. — Бред знав ще тоді, коли йому не було тридцяти. Він працював над цим зі мною десь із 2005-го чи що. Правильно, Бреде?

— Трохи пізніше, — каже Бред, ковтнувши свій шматок складеника.

Ден знизує плечима. Рух здається болючим.

— У моєму віці все починає стоплюватися докупи, — каже він, а тоді зиркає на Голлі мало не люто. Його кущисті брови (без жодних слідів штучності) сходяться. — Але не тоді, коли йдеться про Ондовскі, чи як він там себе називає. Тут я все пам’ятаю чітко, як дзвоник. Аж від самого початку… принаймні відтоді, як я помітив його. Ми підготували для тебе ціле шоу, Голлі. Бреде, перше відео готове?

— Усе готове, дідусю.

Бред хапає айпад і вмикає пультом великий телевізор. Наразі той не показує нічого, крім блакитного екрана й слова «ГОТОВИЙ».

Голлі сподівається, що вона теж.

— Коли я вперше побачив його, мені був тридцять один, — каже Ден. — Я знаю точно, бо жінка й малий за тиждень до того влаштували мені маленьку вечірку на день народження. Здається, це було дуже давно, але також здається, що відтоді не минуло ніскільки часу. Я тоді ще патрулював. Ми з Марселем Дюшамом стояли припарковані за сніговим заметом біля Мар­джинал-вей і чекали порушників швидкості, що було не дуже ймовірно в будній ранок. Їли собі вергуни, пили каву. Я пам’ятаю, як Марсель дражнив мене за якусь палітурку, яку я підготував; питав, чи подобаються моїй дружині малюнки вродливих жінок у спідньому. Здається, я саме казав йому, що для того малюнка мені позувала його дружина, аж коли до машини підбіг хлопець і постукав у вікно з водійського боку. — Він замовкає. Хитає головою. — Завжди пам’ятаєш, де був, коли почув погані новини, га?

Голлі пригадує день, коли дізналася, що Білл Годжес помер. Їй подзвонив Джером, і вона була майже впевнена, що він душив у собі сльози.

— Марсель опустив скло й спитав хлопця, чи потрібна йому якась допомога. Він сказав, що ні. У нього був транзисторний приймач (у ті дні вони були замість мобільних і айподів), і він спитав, чи чули ми про те, що сталося в Нью-Йорку.

Ден зупиняється, щоб поправити канюлю й налаштувати подачу кисню з балона збоку крісла.

— Ми не чули нічого, крім того, про що говорили на поліційній хвилі, тож Марсель вимкнув її й увімкнув звичайне радіо. Знайшов новини. Ось про що говорив той бігун. Бреде, запускай номер один.

Денів онук тримає планшет на колінах. Він тицяє в нього й каже Голлі:

— Я виведу його на великий екран. Одну секунду… так, ось воно.

На екрані під зловісну музику з’являється титульний кадр старої хроніки новин. «НАЙГІРША АВІАКАТАСТРОФА В ІСТОРІЇ», — написано на ній. За нею з’являється різкий чорно-білий відеозапис із вулиці, на яку ніби впала бомба.

«Це жахливі наслідки найстрашнішої авіакатастрофи в історії! — промовляє ведучий. — На бруклінській вулиці лежать розтрощені уламки реактивного літака, що зіштовхнувся з іншим авіалайнером у похмурому нью-йоркському небі».

На хвості літака — його залишку — Голлі бачить букви «ЮНАЙ».

«Літак “Юнайтед Ейрлайнз” каменем упав на затишний житловий район, внаслідок чого на землі загинуло шестеро, на додачу до вісімдесяти чотирьох пасажирів і членів екіпажу».

Тепер Голлі бачить пожежників у старомодних шоломах, що квапливо прокладають собі шлях через руїни. Кілька з них несуть ноші, до яких пристебнули вкриті ковдрами тіла.

«Зазвичай, — продовжує ведучий, — ці рейси авіакомпаній “Юнайтед” і TWA, що зіштовхнулися в повіт­рі, мало розділяти кілька кілометрів, але літак TWA — рейс 266 із сорока чотирма пасажирами й екіпажем на борту — сильно відхилився від курсу. Він розбився на Стейтен-Айленді».

Ще більше укритих тіл на нових ношах. Велетенське колесо літака з роздертою гумою, що досі димиться. Камера наводиться на уламки рейсу 266, і Голлі бачить скрізь розкидані різдвяні подарунки, загорнуті у веселенькі обгортки. Камера наближається до одного з них, щоб показати Санта-Клауса, прикріпленого до бантика стрічки. Санта оплавився й почорнів від кіптяви.

— Зупини тут, — каже Ден.

Бред тицяє в планшет, і великий телевізор знову показує блакитний екран. Ден розвертається до Голлі:

— Загалом сто тридцять чотири загиблих. І коли це сталося? Шістнадцятого грудня 1960 року. Рівнісінько шістдесят років тому.

«Це просто збіг», — думає Голлі, але тілом усе одно пробігають дрижаки, і вона знову думає про існування сил, котрі рухають людьми так, як їм треба, мов фігурками (чоловічими і жіночими) на шахівниці. Збіг дат, імовірно, випадковий, але чи може вона так сказати про те, що привело її до цього будинку в Портленді? Ні. Тут ланцюжок тягнеться аж до іншого чудовиська на ім’я Брейді Гартсфілд. Брейді першим зробив так, щоб вона повірила.

— Одна людина вижила, — каже Ден Белл, сполошивши її задумливість.

Голлі вказує на блакитний екран, ніби там продовжують показувати ті новини.

— Хтось пережив оте?

— Лиш на один день, — каже Бред. — У газетах його називали «Хлопчиком, що впав з неба».

— Але придумав цю фразу дехто інший, — каже Ден. — Тоді в Нью-Йорку й агломерації, крім мережевих, було ще три або чотири незалежні телеканали. Один з них — WLPT. Його вже давно немає, звісно, але коли щось було записане на відео- чи аудіоплівку, є хороші шанси знайти ті записи в інтернеті. Приготуйтеся до шоку, юна леді.

Він киває до Бреда, котрий знову починає тицяти в планшет.

Голлі ще на материних колінах (і з батькової мовчазної згоди) навчилася, що відритий вияв емоцій — це не просто ніяково і неприємно, але й соромно. Навіть після багатьох років роботи з Еллі Вінтерс вона зазвичай утримує почуття під замком і печаткою, навіть серед друзів. Тут вона з незнайомцями, але коли на великому екрані з’являється наступний ролик, вона скрикує. Нічого не може з цим вдіяти.

— Це він! Це Ондовскі!

— Я знаю, — каже Ден Белл.

Але більшість людей сказала б, що то не він, і Голлі це знає.

Вони б сказали: «О так, схожість є, так само як є схожість між містером Беллом і його онуком, або як між Джоном Ленноном і його сином Джуліаном, або між мною і тіткою Елізабет». Вони б сказали: «Закладаюся, що це дід Чета Ондовскі. Божечки, яблуко справді не падає далеко від яблуні, га?»

Але Голлі знає, і чоловік в інвалідному візку теж.

Людина, що тримає старомодний мікрофон каналу WLPT, повніша в лиці, ніж Ондовскі, і зморшки на обличчі дають підстави думати, що він на десять або й двадцять років старший. Коротка стрижка рівномірно припорошена сивиною, і лінія росту волосся посеред чола трохи виступає донизу трикутником, на відміну від Ондовскі. У нього починають обвисати щоки, чого в Ондовскі теж нема.

Позаду нього в укритому кіптявою снігу метушаться пожежні, які розгрібають пакунки й багаж, тоді як інші направляють шланги на залишки літака «Юнайтед» і два будинки, що горять позаду нього. Великий старий «кадиллак» швидкої допомоги якраз рушає, ввімкнувши сигнальні вогні.

— Це Пол Фрімен з репортажем із Брукліна, де стала­ся найстрашніша авіакатастрофа в історії Америки, — каже кореспондент, за кожним словом видихаючи хмарку білої пари. — На борту цього літака «Юнайтед Ейрлайнз» загинули всі, крім одного хлопчика. — Він вказує на швидку, яка зникає з кадру. — Цей досі не ідентифікований хлопчик зараз у тій машині швидкої допомоги. Він… — репортер, що кличе себе Полом Фріменом, робить драматичну паузу, — …хлопчик, що впав з неба! Укритого полум’ям, його викинуло із задньої частини літака, після чого він приземлився в сніговому заметі. Нажахані перехожі викачали його в снігу, щоб загасити полум’я, але я бачив, як його клали до машини швидкої, і можу сказа­ти, що ушкодження виглядають дуже серйозними. Його одяг майже повністю вигорів або стопився зі шкірою.

— Зупини тут, — командує старий.

Онук так і робить. Ден повертається до Голлі. Його блакитні очі вицвілі, але досі гострі.

— Ти бачиш, Голлі? Ти чуєш? Я впевнений, що для телеаудиторії він здавався нажаханим, бо робив свою роботу у важких обставинах, але…

— Він не нажаханий, — каже Голлі. Вона думає про перший репортаж Ондовскі зі школи Макріді. Тепер вона все бачить яснішими очима. — Він збуджений.

— Так, — каже Ден і киває. — Саме так. Ти розумієш. Добре.

— Слава Богові, що хтось іще розуміє, — каже Бред.

— Хлопчика звали Стівен Бальц, — каже Ден. — Цей Пол Фрімен бачив обгорілого малого і, певно, чув його крики болю, бо свідки казали, що хлопець принаймні спочатку справді був притомний. І знаєш, що я думаю? Що я почав про це думати? Що він годувався.

— Звісно, так, — каже Голлі. У неї заніміли губи. — На хлопчиковому болі, на страху свідків. На смерті.

— Так. Підготуй наступне, Бреде.

Ден утомлено спирається на спинку. Голлі не зважає. Їй треба дізнатися решту. Треба дізнатися все. Її захопила стара гарячка.

— Коли ви почали це шукати? Як дізналися?

— Уперше я побачив цей сюжет увечері дня катастрофи, в «Огляді Гантлі-Брінклі». — Він бачить її спантеличення і легенько всміхається. — Ти надто молода, щоб пам’ятати Чета Гантлі й Девіда Брінклі. Зараз ця передача називається «Вечірні новини на NBC».

Бред каже:

— Якщо незалежна станція прибувала до місця події раніше й мала хороший запис, вони продавали репортаж одній з мереж. Певно, так сталося і в цьому випадку, і тому дідусь його побачив.

— Фрімен дістався туди першим, — замислюється Голлі. — Ви кажете… гадаєте, що Фрімен якось спричинив катастрофу цих літаків?

Ден Белл так завзято хитає головою, що павутинчасті залишки його волосся розвіває на всі боки.

— Ні, йому просто пощастило. Або він добре оцінив шанси. Тому що у великих містах завжди трапляються трагедії, правда ж? Нагоди поживитися для такого, як він. І хто знає, така істота може бути чутлива до наближення великих катастроф. Може, він як той комар — знаєш, вони ж відчувають кров за кілометри. Звідки нам знати, коли ми навіть не знаємо, що він таке? Подавай наступне, Бреде.

Бред запускає ролик, і на великому екрані знову з’являється Ондовскі… але інакший. Худіший. Молодший за «Пола Фрімена» і за поточну версію Ондовскі, котра вела репортаж від зруйнованого вибухом боку школи Макріді. Але це він. Обличчя інше, обличчя те саме. На мікрофоні в його руці літери KTVT. З ним стоять три жінки. В одної з них на одязі значок політичної кампанії Кеннеді. В іншої — пожмаканий і якийсь нещасний з виду плакат, на якому написано «З КЕННЕДІ ДО КІНЦЯ!».

— Це Дейв ван Пелт з репортажем із «Ділі-плаза», що навпроти Техаського шкільного книгосховища, де…

— Зупини, — каже Ден, і Бред зупиняє. Ден повертається до Голлі. — Це знову він, так?

— Так, — каже Голлі. — Не впевнена, що хтось інший це побачить, і не знаю, як ви це помітили через стільки часу після авіакатастрофи, але це він. Мені батько колись розказував про машини. Казав, що різні компанії — «Форд», «Шевроле», «Крайслер» — пропонують багато моделей, які вони ще й змінюють кожен рік, але всі їхні машини зроблені за схожою схемою. Він… Ондовскі…

Але слова підводять її, і вона може тільки вказати пальцем на чорно-біле зображення на екрані. Рука тремтить.

— Так, — м’яко каже Ден. — Дуже добре сказано. Є різні моделі, але схема одна. От тільки в нього щонайменше дві схеми, якщо не більше.

— Що ви маєте на увазі?

— Я дійду до цього. — Його голос рипучий як ніколи, і він відпиває трохи чаю, щоб змочити горло. — Цей репортаж я побачив випадково, бо коли йшлося про вечірні новини, я був вірний Гантлі й Брінклі. Але після того як застрелили Кеннеді, усі перейшли до Волтера Кронкайта, і я теж. Тому що на CBS були найкращі репортажі. Кеннеді застрелили в п’ятницю. Репортаж про це з’явився у вечірньому випуску на CBS наступного дня, в суботу. Такий, що називають «підґрунтям». Вмикай, Бреде. Але почни спочатку.

Молодий репортер у жахливій спортивній куртці в клітинку починає знову.

— Це Дейв ван Пелт з репортажем із «Ділі-плаза», навпроти Техаського шкільного книгосховища, де вчора був смертельно поранений Джон Кеннеді, тридцять п’ятий президент Сполучених Штатів. Поруч зі мною Ґрета Дайсон, Моніка Келлоґ і Хуаніта Альварес, прихильниці Кеннеді, котрі були на цьому самому місці вчора, коли пролунали постріли. Шановні пані, чи можете ви розказати нам, що бачили? Міс Дайсон?

— Постріли… кров… у нього, бідолашного, з потилиці йшла кров….

Ґрета Дайсон ридає так сильно, що її ледве можна зрозуміти, але Голлі здається, що так і задумано. Глядачі, певно, ридають у своїх домівках разом із нею, думаю­чи, що її горе символізує їхнє. І горе всього народу. А от репортер…

— Він усе вбирає, — каже вона. — Тільки прикидається зворушеним, ще й не дуже добре.

— Точно, — каже Ден. — Щойно придивишся гарненько, то вже не можеш не помітити. І поглянь на інших двох жінок. Вони теж плачуть. Чорт, тієї суботи багато люду плакало. І в подальші кілька тижнів. Ти права. Він усе це вбирає.

— І ви думаєте, він знав, що це станеться? Наче комар, що зачув кров?

— Не знаю, — каже Ден. — Просто не знаю.

— Але ми знаємо, що він почав працювати на KTVT лиш того літа, — каже Бред. — Я не зміг багато про нього дізнатися, але це встановив точно. Дізнався з істо­рії каналу в інтернеті. І він зник звідти до весни 1964-го.

— Наступного разу він спливає — принаймні з того, що я знаю, — в Детройті, — каже Ден. — У 1967-му. Під час подій, відомих на той час як «Повстання в Детройті» або «Бунт на 12-й вулиці». Усе почалося, коли поліція прийшла з рейдом до нічного бару, де нелегально наливали після дозволеного часу, і події поширилися на все місто. Сорок три людини загинули, тисячу двісті поранено. Це була головна новина п’ять днів поспіль, і саме стільки там тривало насильство. Це вже інший незалежний канал, але репортаж підібрав NBC й показав у вечірніх новинах. Пускай, Бреде.

Репортер стоїть перед вигорілим фасадом крамниці й бере інтерв’ю в чорношкірого чоловіка, в якого по обличчю стікає кров. Чоловікове горе майже не дає йому розбірливо говорити. Він каже, що це його хімчистка горить через дорогу і що він не знає, де його жінка й донька. Вони загубились у заворушеннях, що охопили ціле місто. «Я втратив усе, — каже він. — Усе».

А репортер, що цього разу називає себе Джимом Ейвері? Це точно кореспондент телеканалу з невеликого міста. Огрядніший за «Пола Фрімена», майже гладкий, низький на зріст (його співрозмовник височіє над ним вежею) і з лисиною. Інша модель, та сама схема. У тому гладкому обличчі захований Чет Ондовскі. А також Пол Фрімен. І Дейв ван Пелт.

— Як ви на це вийшли, містере Белл? Як узагалі можна…

— Ден, пам’ятаєш? Я Ден.

— Як ви побачили, що це не просто подібність?

Ден з онуком обмінюються усмішками. Голлі бачить цю коротку німу сценку і знову думає: «Інша модель, та сама схема».

— Ви помітили малюнки в коридорі, так? — питає Бред. — Коли дідусь ходив у копах, то була його інша сфера діяльності. У нього природний дар.

У Голлі знову клацає в голові. Вона розвертається до Дена.

— Так ви малювали нариси зовнішності з описів! Ось яка була ваша інша поліційна робота.

— Так, хоч я робив не просто нариси. Я не кари­катурист. Я малював портрети. — Він думає, а тоді додає: — Ви чули, як люди іноді кажуть, що ніколи не забувають облич? Як правило, перебільшують, а то й прямо брешуть. Але не я. — Ден говорить по-діловому.

«Якщо це дар, — думає Голлі, — то такий самий старий, як і він сам. Може, колись він і вражав його самого, але зараз Ден Белл просто сприймає його як належне».

— Я бачив його за роботою, — каже Бред. — Якби не артрит у руках, він міг би розвернутися лицем до стіни й намалювати вас за двадцять хвилин, Голлі, і кожна деталь була б правильною. Ті малюнки на стінах? То все люди, котрих упіймали завдяки дідусевим портретам.

— Але все одно… — з сумнівом починає Голлі.

— Пам’ятати обличчя — це лиш частина діла, — каже Ден. — Вона не допомагає намалювати подобу злочинця, бо бачив його не я. Ти розумієш?

— Так, — каже Голлі.

Вона зацікавлена з іншої причини, окрім того, як він ідентифікував Ондовскі в різних подобах. Вона зацікавлена, тому що продовжує вчитися для своєї детективної роботи.

— Тут вступає свідок. У деяких випадках — викрадення машини або пограбування — кілька свідків. Вони описують зловмисника. Але це як з тими сліпими й слоном. Ти знаєш цю історію?

Голлі знає. Сліпий, що хапає слона за хвіст, каже, що це лоза. Той, що бере слона за хобот, думає, що це пітон. Інший обіймає ногу і переконується, що це стовбур великої старої пальми. У кінці сліпі чубляться, з’ясо­вуючи, хто правий.

— Кожен свідок бачить об’єкта трохи інакше, — каже Ден. — А коли свідок один, то він чи вона бачать його в різні дні по-різному. Ні-ні, кажуть вони, я помилявся, тут обличчя надто гладке. Тут надто худе. Він мав борідку. Ні, у нього були вуса. Очі блакитні. Ні, я виспався і думаю, що насправді вони сірі.

Він довго затягується своїм O2. Виглядає втомле­нішим, ніж досі. Окрім очей у фіолетових мішках. Вони ясні. Зосереджені. Голлі думає, що якби ота істота, Ондовскі, побачила ці очі, то могла б злякатися. Могла б захотіти закрити їх, перш ніж вони помітили надто багато.

— Моя робота в тому, щоб в усіх цих варіаціях побачити схожість. Ось де справжній дар, ось що я вкладаю у свої портрети. Саме це я вклав у перші малюнки цього типа. Поглянь.

Він витягає невелику теку з бокової кишені візка і передає Голлі. Усередині шість ламких від віку аркушів. На кожному зображена інша версія Чарльза Ондовскі, він же Чет. Вони не такі детальні, як галерея злочинців у коридорі, проте все одно дивовижні. На перших трьох вона бачить Пола Фрімена, Дейва ван Пелта і Джима Ейвері.

— Ви намалювали їх з пам’яті? — питає вона.

— Так, — каже Ден. Знову — не вихваляється, а просто стверджує факт. — Ці три були намальовані скоро по тому, як я побачив Ейвері. Влітку 67-го. Я зробив копії, але це оригінали.

Бред каже:

— Пам’ятайте про часовий контекст, Голлі. Дідусь бачив цих чоловіків по телевізору до появи VCR, DVR чи інтернету. Для звичайних глядачів було так: ти бачив, що бачив, а тоді воно зникало. Йому довелося покладатися на пам’ять.

— А ці інші?

Вона розсунула інші три малюнки віялом, наче гральні карти. Обличчя з іншими контурами волосся, іншими очима й губами, іншими зморшками, іншого віку. Усі — різні моделі однієї схеми. Усі — Ондовскі. Вона бачила це, бо вже раніше бачила слона. Те, що Ден Белл побачив його ще у свій час, було дивовижно. Та ні, геніально.

Він один за одним вказує на малюнки в її руці.

— Оце Реджинальд Голдер. Він робив репортаж із Вестфілда, Нью-Джерсі, після того як Джон Ліст убив усю свою родину. Брав інтерв’ю в заплаканих друзів і сусідів. Наступний — Гаррі Вейл, репортаж із Каліфорнійського університету в Фулертоні, після того як прибиральник на ім’я Едвард Оллавей застрелив шістьох. Вейл прибув на місце ще до того, як висохла кров, і взявся опитувати тих, хто вижив. Оцей останній, завжди забуваю його ім’я…

— Фред Ліберманенбах, — каже Бред. — Кореспондент WKS, Чикаґо. Розповідав про отруєний парацетамол у 1982-му. Померло семеро людей. Розмовляв зі згорьованими родичами. У мене є всі ці відео, якщо хочете подивитися.

— У нього тих відео скільки хочеш, ми відкопали сімнадцять різних версій цього Чета Ондовскі, — каже Ден.

— Сімнадцять? — Голлі приголомшена.

— Це лише ті, про котрих ми знаємо. Нема потреби дивитися на кожного. Склади докупи оті перші три малюнки, Голлі, й приклади до телевізора. Це не світловий екран, але його має вистачити.

Вона притуляє їх до блакитного екрана, знаючи, що побачить. Це одне обличчя.

Обличчя Ондовскі.

Аутсайдера.

Коли вони спускаються, Ден Белл наче не сидить на стільці-ліфті, а скоріше гойдається в ньому. Він не просто втомлений, а виморений. Голлі дуже не хоче турбувати його далі, але доведеться.

Ден Белл також знає, що вони не закінчили. Він просить Бреда принести йому ковток віскі.

— Дідусю, лікар сказав…

— Пішов він у сраку тієї коняки, на якій він сюди приїхав, — каже Ден. — Це мене збадьорить. Ми закінчимо, ти покажеш Голлі ту останню… штуку… а тоді я приляжу. Я сьогодні проспав усю ніч — закладаюся, що й цю просплю. Такий тягар спадає з моїх плечей…

«На мої, — думає Голлі. — Якби ж зі мною був Ралф. А ще більше — якби ж зі мною був Білл».

Бред приносить дідусеві сувенірну склянку з «Флінтстоунами», в якій віскі ледве стільки, щоб покрити дно. Ден кисло на це дивиться, але приймає без зауважень. Він виймає з бокової кишені візка пляшечку пігулок і скручує пристосовану до геріатричних рук кришку. Витрушує одну пігулку, а ще штук п’ять висипаються на підлогу.

— Зараза, — каже старий. — Підбери їх, Бреде.

— Я підберу, — каже Голлі й так і робить. Ден тим часом кладе пігулку до рота й запиває її віскі.

— Оце точно не дуже розумно, дідусю, — драту­ється Бред.

— На моєму похороні ніхто не скаже, що я помер молодим і вродливим, — відказує Ден. На його щоках виступило трохи барви, він знову сидить рівно. — Голлі, у мене, мабуть, хвилин двадцять, перш ніж той нікчемний ковток віскі видихається. Щонайбільше — пів години. Я знаю, в тебе ще є питання, і ми ще маємо показати тобі одну штуку, але мусимо не затягувати.

— Джоель Ліберман, — каже вона. — Терапевт, до якого ви ходили в Бостоні з 2018 року.

— А що з ним?

— Ви ж не пішли до нього через те, що думали, буцім втрачаєте глузд?

— Звісно, ні. Я пішов з тієї ж причини, з якої, напевне, ти ходила до Карла Мортона з його книжками й лекція­ми про людей з дивними неврозами. Я ходив розповісти все, що знаю, тому, кому платять за уважне слухання. І знайти когось іще, хто має причини вірити в неймовірне. Я шукав тебе, Голлі. Так само як ти шукала мене.

«Так. Це правда. Все одно, — думає вона, — це просто чудо, що ми зустрілися. Або доля. Або Бог».

— Хоч Мортон і змінив у своїй статті всі імена й місця, для Бреда було легко тебе вистежити. До речі, оте, що кличе себе Ондовскі, не вело репортажів з техаської печери. Ми з Бредом передивилися всі випуски новин.

Голлі каже:

— Мій аутсайдер не показувався на відео- чи аудіозаписах. Існує запис, на якому він мав би бути серед натовпу, але його не видно. — Вона стукає пальцем по малюнках Ондовскі в численних личинах. — А цей злодій постійно в телевізорі.

— Тоді він відрізняється, — каже старий і знизує плечима. — Як відрізняється домашній кіт від лісової рисі — одна схема, різні моделі. Що ж до тебе, Голлі, то про тебе в новинах ледве згадують, і то ніколи не називають на ім’я. Просто цивільна громадянка, що допомогла слідству.

— Я попросила не приділяти мені уваги, — бурмоче Голлі.

— На той час я вже прочитав про Керолін Г. в статтях доктора Мортона. Намагався вийти на тебе через доктора Лібермана — поїхав заради зустрічі в Бостон, що було нелегко. Я знав, що навіть якщо ти не розпі­знала, чим є Ондовскі, у тебе є добра підстава повірити в мою розповідь, якби ти її почула. Ліберман подзвонив Мортону — й ось ти тут.

Одна річ турбує Голлі, і то дуже сильно. Вона каже:

— Чому зараз? Ви знали про цю істоту багато років, полювали на неї…

— Не полювали, — каже Ден. — Точніше буде сказати «стежили». Бред переглядає інтернет десь із 2005 року. Ми шукаємо його в кожній трагедії, в кожній масовій стрілянині. Правду кажу, Бреде?

— Так, — каже Бред. — І не завжди знаходимо: його не було в Сенді-Гук чи в Лас-Веґасі, коли Стівен Педдок убив багато людей на концерті, але він працював на WFTV в Орландо у 2016-му. На другий день брав інтер­в’ю в тих, хто вижив у стрілянині в нічному клубі «Пульс». Він завжди обирає тих, хто найбільше розтривожений, хто був усередині або втратив друзів.

Звісно, що так. Звісно. Їхнє горе смачніше.

— Але ми не знали, що він був біля нічого клубу, аж до вибуху в школі минулого тижня, — каже Бред. — Правда, дідусю?

— Не знали, — погоджується Ден. — Хоч і ретельно перевірили всі випуски новин про «Пульс» у подальші дні.

— Як ви його пропустили? — питає Голлі. — «Пульс» же трапився чотири роки тому! Ви ж казали, що ніколи не забуваєте облич і на той час уже знали Ондов­скі, бо навіть зі змінами це завжди одне й те саме свиняче обличчя.

Вони однаково спантеличено насуплюються, тож Голлі повторює розказане Біллом про те, що в більшості людей або свиняче, або лисяче обличчя. У кожній побаченій тут версії Ондовскі його обличчя округле. Іноді трохи, іноді дуже, але це завжди свиняче обличчя.

Бред усе одно має розгублений вигляд, але його дід усміхається.

— Це точно. Мені подобається. Хоча трапляються й випадки, коли в деяких людей…

— Конячі обличчя, — закінчує за нього Голлі.

— Саме це я й збирався сказати. А ще в деяких бувають тхорячі… хоча, мабуть, можна сказати, що у тхорів є лисячі риси, так? Безперечно, Філіп Генніґен… — Він змовкає. — Так. Закладаюся, що в цьому аспекті у нього завжди лисяче обличчя.

— Я не розумію.

— Зараз пояснимо, — каже Ден. — Покажи відео з «Пульса», Бреде.

Бред запускає відео і розвертає айпад до Голлі. Знову кореспондент веде репортаж, цього разу перед величезною купою квітів і табличок з написами на зразок «БІЛЬШЕ ЛЮБОВІ Й МЕНШЕ НЕНАВИСТІ». Репортер починає брати інтерв’ю в заплаканого юнака, у котрого по щоках розмазаний або бруд, або залишки туші. Голлі не слухає, і цього разу вона не скрикує, тому що не має на це повітря. Репортер — Філіп Генніґен — молодий, білявий, худий. Він ніби пішов працювати одразу після школи, і Білл Годжес справді назвав би його обличчя лисячим. Генніґен дивиться на співрозмовника з чимось схожим на турботу… співчуття… симпатію… або ледве замасковану жадобу.

— Зупини, — каже Ден до Бреда. А тоді до Голлі: — Ти в порядку?

— Це не Ондовскі, — шепоче вона. — Це Джордж. Чоловік, що привіз бомбу до школи Макріді.

— О, але це і є Ондовскі, — каже Ден. Говорить м’яко. Майже лагідно. — Я вже казав тобі. У цієї істоти не одна схема, а дві. Щонайменше дві.

Голлі вимкнула телефон ще перед дверима Белла і згадує про нього аж коли повертається до свого номера в «Ембасі Сьютс». Її думки кружляють і перекидаються, наче опале листя на сильному вітрі. Коли вона таки вмикає його, щоб продовжити звіт для Ралфа, то бачить чотири есемески, п’ять пропущених і п’ять повідомлень у голосовій пошті. Пропущені й голосова пошта — всі від матері. Шарлотта знає, як писати есемески, — Голлі їй показала, — але ніколи не завдає собі з ними клопоту, принаймні коли йдеться про доньку. Голлі здається, що мати не вважає текстові повідомлення придатними для того, щоб по-справжньому надійно заманити її в пастку почуття провини.

Вона відкриває перше повідомлення.

Піт: Усе гаразд, Г? Я стережу лавку, тож роби своє й не турбуйся. Кажи, коли буде щось треба.

Голлі всміхається.

Барбара: Я взяла фільми. Наче хороші. Я поверну, дяк. 

Джером: Начебто натрапив на щось про того шоко­ладного лабрадора. В Парма-Гайтс. Перевірю. Якщо буде щось треба, я на мобільному. Не вагайся.

Останнє теж від Джерома: Голліберрі. 

Попри те, про що вона дізналася в будинку на Лафаєт-стріт, вона не може не засміятися. І мало не пустити сльозу. Вони всі турбуються про неї, як і вона про них. Це дивовижно. Вона намагатиметься спиратися на це, поки розбиратиметься з матір’ю. Вона вже знає, як закінчується кожне голосове повідомлення Шарлотти.

«Голлі, ти де? Подзвони мені». Це перше.

«Голлі, мені треба поговорити з тобою про те, щоб навідати твого дядька на цих вихідних. Подзвони мені». Друге.

«Де ти? Чому в тебе вимкнений телефон? Це дуже нерозважливо. А якби тут сталося щось термінове? Подзвони мені!» Третє.

«Та жінка з “Пишних пагорбів”, місіс Бреддок, вона мені не подобається, якась дуже пихата, вона дзво­нила й казала, що дядько Генрі дуже засмучений! Чого ти мені не дзвониш? Подзвони мені!» Потужний номер чотири.

П’ятий уже сама простота: «Подзвони мені!»

Голлі йде до ванної, розкриває похідний набір і приймає аспірин. Тоді стає на коліна й складає руки на краєчку ванни.

— Боже, це Голлі. Мені зараз треба подзвонити матері. Допоможи мені пам’ятати, що я можу за себе постояти без бруду і злості, не розводячи сварки. Допоможи закінчити цей день без куріння, бо мені й досі кортить, особливо в такі часи. А ще я досі сумую за Біллом, але я рада, що в моєму житті є Джером і Барбара. Піт теж, хоч до нього іноді трохи повільно доходить. — Вона починає вставати, а тоді повертається в попередню позу. — Мені також не вистачає Ралфа, я сподіваюся, що він добре відпочиває з дружиною і сином.

Укріпившись таким чином (принаймні вона на це сподівається), Голлі телефонує матері. Здебільшого говорить Шарлотта. Мовляв, Голлі не каже, де вона, що робить і коли повернеться, й це Шарлотту дуже сердить. Під цим гнівом Голлі відчуває материн страх, тому що Голлі втек­ла. У Голлі тепер власне життя. Такого не мало статися.

— Що б ти там не робила, цих вихідних мусиш повернутися, — каже Шарлотта. — Треба разом поїхати навідати дядька Генрі. Він наш родич. Ми єдині, хто в нього є.

— Не виключено, що я не зможу, мамо.

— Чому? Я хочу знати!

— Тому що… — «Тому що в мене справа на руках». Так сказав би Білл. — Тому що я працюю.

Шарлотта починає плакати. За минулі років п’ять це завжди було її останнім засобом, щоб змусити Голлі підкоритися. Тепер плач уже не діє, але це все одно її стандартна тактика, і від неї все одно боляче.

— Я люблю тебе, мамо, — каже Голлі й закінчує дзвінок.

Чи це правда? Так. Матір перестала їй подобатись, а любов без симпатії — це як ланцюг з наручниками на обох кінцях. Чи може вона розірвати ланцюг? Збити з себе наручник? Напевне, так. Вона багато разів обговорювала таку можливість з Еллі Вінтерс, особливо коли мати сказала їй (з гордістю), що проголосувала за Дональда Трампа (фу!). Чи зробить вона це? Не зараз, а можливо, й ніколи. Поки Голлі росла, Шарлотта Ґібні втовкмачувала їй — терпляче, може, навіть із хорошими намірами, — що Голлі бездумна, безпомічна, безталанна й безтурботна. Що вона «без». Голлі вірила в це, доки не зустріла Білла Годжеса, котрий вважав той префікс необґрунтованим. Тепер у неї своє життя, частіше щасливе, аніж навпаки. Якщо вона обірве зв’язок з матір’ю, то втратить частину себе.

«Я не хочу бути “без”, — думає Голлі, сідаючи на ліжко в номері “Ембасі Сьютс”. — Я вже того скуштувала і випила».

— І футболку з таким написом отримала, — додає вона.

Вона бере колу з бара-холодильника (клятий кофеїн), тоді запускає додаток на телефоні й продовжує звіт для Ралфа. Як і молитва до Бога, в якого вона не зовсім вірить, ця розповідь очищує її думки, і коли вона закінчує, то вже знає, як діятиме далі.

Зі звіту Голлі Ґібні для детектива Ралфа Андерсона:

Звідси й надалі, Ралфе, я намагатимусь передати розмову з Деном і Бредом Беллами дослівно, поки вона ще свіжа в пам’яті. Вийде не абсолютно точно, але близько. Треба було записати її там, але я геть про це не подумала. Мені ще багато чого треба довчити про цю роботу. Сподіваюся, ще матиму нагоду.

Я бачила, що містер Белл — старий містер Белл — хотів продовжувати, але щойно той ковток віскі вивітрився, він не зміг. Сказав, що йому треба прилягти й відпочити. Остання його фраза була звернена до Бреда — про якісь звукозаписи. Тоді я не зрозуміла, про що він. Тепер розумію.

Онук покотив його до спальні, але спочатку дав мені свій айпад і відкрив на ньому низку фотографій. Я продивилася ті зображення, поки його не було, тоді знову і ще дивилася, коли Бред повернувся. Сімна­дцять фото, усі взяті з відео в інтернеті, усі зображають Чета Ондовскі в його різних…

[Пауза]

…різних втіленнях, можна сказати. І ще вісімна­дцяте, де був зображений Філіп Генніґен біля нічного клубу «Пульс» чотири роки тому. Безвусий, біляве волосся замість темного, молодший, ніж фото Джорджа у фальшивій уніформі з камери спостереження, але то точно був він. Те саме обличчя в основі. Те саме, лисяче. Але не таке, як в Ондовскі. Не може бути.

Бред повернувся з пляшкою й ще двома склянками. «Дідусеве віскі, — сказав він. — “Мейкерз Марк”. Не хочете трошки?» Коли я відмовилася, він добре налив в одну зі склянок. «Ну а мені треба, — сказав. — Дідусь говорив вам, що я ґей? Страшенний ґей?»

Я сказала, що так, і Бред усміхнувся.

«Це він так починає кожну розмову про мене, — сказав він. — Хоче викласти це наперед, зразу занести в протокол, щоб показати, що він на це не зважає. Але ясно ж, що зважає. Він мене любить, але таки зважає».

Коли я сказала, що в мене схожі почуття до матері, він усміхнувся і сказав, що в нас є дещо спільне. Мабуть, так.

Він сказав, що його дід завжди цікавився тим, що називав «другим світом». Історії про телепатію, привидів, дивні зникнення, вогні в небі. Сказав: «Дехто збирає поштові марки. Мій дід збирає історії про другий світ. Я сумнівався в тому всьому, доки не побачив оце».

Він вказав на айпад, який і досі показував фото Джорджа. Джордж із повним пакунком вибухівки, чекає, поки його впустять до приймальні школи Макріді.

Бред сказав: «А тепер я можу повірити в будь-що, від летючих тарілок до клоунів-убивць. Тому що другий світ справді існує. Існує, бо люди відмовляються вірити в його існування».

Я знаю, що це правда, Ралфе. І ти знаєш. Саме тому та істота в Техасі прожила так довго.

Я попросила Бреда пояснити, чому його дід так довго чекав, хоча на той час уже й сама розуміла доволі добре.

Він сказав, що дідусь вважав отого здебільшого нешкідливим. Таким собі екзотичним хамелеоном — якщо не останнім представником виду, то одним з останніх. Він живе з горя й болю — може, це й не дуже порядно, але не так далеко від хробаків, що живуть з розкладу плоті, або грифів та стерв’ятників, які харчуються збитими на дорозі тваринами.

«І койоти з гієнами так живуть, — сказав Бред. — Вони прибиральники тваринного світу. А ми хіба кращі? Хіба люди не сповільнюють машину, щоб як слід роздивитись аварію на трасі? То ж такі самі жертви дороги».

Я сказала, що завжди відвертаюсь. І молюся за те, щоб з людьми, які втрапили в аварію, все було добре.

Він сказав, що коли це так, то я виняток з правила. Сказав, що більшості людей подобається біль, якщо він не їхній. Тоді він сказав: «Я так розумію, що ви й фільми жахів не дивитеся?»

Ну, дивлюся, Ралфе, але ж у фільмах усе не по-справжньому. Коли режисер кричить «знято», дівчина, якій Джейсон чи Фредді перетяв горло, встає і йде пити каву. Але все одно, після цього вже, може, й не дивитимусь…

[Пауза]

Не зважай, нема часу перескакувати на інші теми. Бред сказав: «На кожне відео про вбивства і катастрофи, які ми з дідусем зібрали, припадають сотні інших. Або й тисячі. Журналісти новин кажуть: “Якщо кров тече — камеру на плече”. Це тому, що людям найбільше подобаються сюжети з поганими новинами. Убивствами. Вибухами. Автокатастрофами. Землетрусами. Цунамі. Людям це подобається, і в наші часи — ще більше, бо відео знімають на телефони. А відео з камери спостереження, записане всередині “Пульса”, коли там ще шаленів Омар Матін? У нього мільйони переглядів. Мільйони».

Він сказав, що містер Белл думав, буцім ця рідкісна істота лиш робить те, що роблять усі люди, які дивляться новини: живиться з трагедій. Чудовиську — він не називав його аутсайдером — просто пощастило жити з цього довше. Містер Белл обмежувався тим, що спостерігав і дивувався, доки не побачив знімок людини з бомбою з камери спостереження школи Макріді. У нього пам’ять на обличчя, і він знав, що не так давно бачив версію цього лиця поруч із якимось іншим актом насильства. Бредові знадобилася менш як година, щоб вирізнити Філіпа Генніґена.

«Я поки що знайшов підривника школи Макріді тричі», — сказав Бред і показав мені знімки чоловіка з лисячим обличчям — щоразу різним, але щоразу з Джорджем в основі, — коли той вів три різні репортажі. Ураган Катріна в 2005-му. Торнадо в Іллінойсі в 2004-му. Всесвітній торговельний центр у 2001-му. «Я впевнений, що знайдуться й інші, просто не мав досить часу їх відшукати».

«Може, це інша людина, — сказала я. — Або істота». Я подумала, що коли існують двоє — Ондовскі й отой, якого ми вбили в Техасі, — то може бути і третій. Або й четвертий. Або й десяток. Я пригадала передачу, яку бачила на PBS, про види, яким загрожує вимирання. У світі лишилося всього шістдесят чорних носорогів, всього сімдесят амурських леопардів, але це набагато більше, ніж три.

«Ні, — сказав Бред. — Це той самий тип».

Я спитала, чому він такий упевнений.

«Дідусь малював у поліції портрети, — сказав він. — Я кілька разів організовував прослуховування підозрюваних згідно з судовим ордером, а ще кілька разів споряджав кротів. Ви знаєте, хто це такі?»

Звісно, я знала. Ті, хто працює під прикриттям.

«Уже немає мікрофонів під сорочками, — сказав Бред. — Зараз використовують фальшиві запонки або ґудзики. Одного разу я вставив мікрофончика в логотип “Ред Сокс” на бейсболці. Наче третє вухо на лобі, уявляєте? Але це тільки частина того, що я роблю. Дивіться».

Він підтягнув стільця ближче до мого, щоб ми обоє бачили айпад. Запустив додаток «VocaKnow». У ньому було кілька файлів. Один називався «Пол Фрімен». Як ти пам’ятаєш, це версія Ондовскі, що робила репортаж з місця падіння літака в 1960-му.

Бред запустив файл, і я почула голос Фрімена, тільки різкіший і ясніший. Бред сказав, що почистив аудіо і прибрав фоновий шум. Назвав це «промив доріжку». Звук долинав через динамік айпада. А на екрані я бачила той голос так, як видно звукові хвилі внизу телефона або планшета, коли тепаєш по іконці мікрофона, щоб відправити аудіоповідомлення. Бред назвав це спектрограмою голосового відбитка і сказав, що він є їх сертифікованим дослідником. Йому траплялося давати свідчення в суді.

Ти бачиш, як у цьому випадку проявилася та сила, про яку ми говорили, Ралфе? Я бачу. Дід і онук. Один знається на малюнках, інший — на голосах. Якби когось із них не було, ця істота, цей аутсайдер і досі носив би різні обличчя й ховався на видноті. Дехто назвав би це удачею або збігом, як виграшні номери в лотереї, але я в це не вірю. Не можу і не хочу.

Бред поставив аудіо Фрімена з місця авіакатастрофи на повтор. Далі він відкрив файл Ондовскі з репортажем із-під школи Макріді й теж поставив на повтор. Голоси лягли один на один, перетворивши всі слова на беззмістовне торохтіння. Бред заглушив звук і пальцем розвів дві спектрограми, Фріменову — у верхню половину екрана, а Ондовскі — у нижню.

«Ви бачите, так?» — спитав він.

Звісно, я бачила. Однакові піки й провали рухались обома спектрограмами майже синхронно. Були незнач­ні зміни, але загалом голос той самий, попри шістдесят років, що їх розділяли. Я спитала Бреда, як два графіки звукових хвиль можуть бути такими схожими, якщо Фрімен і Ондовскі говорили різне.

«Його обличчя змінюється, тіло змінюється, — сказав Бред, — але голос завжди лишається той самий. Це називається голосовою унікальністю. Він намагається вплинути на це: іноді трохи підвищує тембр, іноді понижує, іноді навіть пробує додати акцент, — але не дуже старається».

Я сказала: «Тому що він упевнений, що фізичних змін разом зі зміною місця досить».

«Думаю, так, — сказав Бред. — І ще. У кожного своя унікальна манера мовлення. Певний ритм, що визначається особливостями дихання. Гляньте на піки. Це Фрімен наголошує певні слова. Гляньте на провали, де він робить вдих. Тепер гляньте на Ондовскі».

Вони однакові, Ралфе.

«Є ще дещо, — сказав Бред. — Обидва голоси перепиняються на словах, в яких є с або схожий звук. Думаю, що колись, бозна-наскільки давно, ця істота шепелявила в розмові, але, звісно, кореспонденту не можна шепелявити. Він навчився виправляти цей звук, торкаючись язиком піднебіння, щоб тримати його далі від зубів, бо саме так і утворюється шепелявий звук. Це ледве чутно, але таки помітно. Послухайте».

Він поставив мені уривок з репортажу Ондовскі біля школи, ту частину, де він каже: «Вибуховий пристрій міг бути в приймальні або комірці поблизу».

Бред спитав, чи я почула. Я попросила поставити ще раз, аби переконатися, чи це не просто моя уява намагається почути те, що описав Бред. То була не уява. Ондовскі каже: «Вибуховий при…стрій міг бути в приймальні або комір…ці побли…зу».

Далі Бред поставив уривок Пола Фрімена з місця катастрофи в 1960-му. Фрімен каже «Його викинуло із задньої частини літака, після чого він приземлився в сніговому заметі». І я знову почула це, Ралфе. Ті коротенькі паузи на «із задньої», «частини», «сніговому» тощо. Язик торкався піднебіння, щоб не шепелявити.

Бред запустив на планшеті третю спектрограму. То був Філіп Генніґен, що брав інтерв’ю в юнака з «Пульса», в якого туш розмазалася по щоках. Я не чула юнака, бо Бред вичистив його голос разом з фоновим шумом на кшталт сирен і розмов людей. Було чутно тільки Генніґена, тільки Джорджа, і він ніби був з нами в одній кімнаті. «На що воно було схоже всередині, Родні? І як ви змогли втекти?»

Бред ставив цей запис тричі. Піки і долини на спектрограмі збігалися з тими, що й досі показувалися вгорі — з голосами Фрімена й Ондовскі. То була технічна частина, Ралфе, я її розуміла, але що дійсно мене переконало, від чого в мене побігли дрижаки — це ті коротенькі паузи. Коротша на «схоже», довша на «всере­дині» — тут шепелявому треба старатися особливо сильно, щоб таке слово підкорилося.

Бред спитав, чи я задоволена, і я сказала, що так. Хто не пройшов через те, через що пройшли ми, не був би з цього задоволеним, але я була. Він не такий, як наш аутсайдер, котрому доводилося залягати у сплячку на час перетворення і якого не було видно на відео, але це точно двоюрідний чи троюрідний брат тієї істоти. Ми ще так багато не знаємо про них, і думаю, що ніколи не дізнаємося.

Мені треба спинитися, Ралфе. Я сьогодні не їла нічого, крім бейґла і сендвіча з куркою, та ще шматочка складеника. Якщо скоро щось не вкину, то, мабуть, знепритомнію.

Розкажу далі пізніше.

Голлі замовляє доставку з «Доміно» — маленьку вегетаріанську піцу і велику колу. Коли юнак приносить замовлення, вона дає чайові, керуючись простим правилом Білла: п’ятнадцять відсотків від рахунку, якщо послуга надана нормально, і двадцять відсотків, якщо послуга надана добре. Цей юнак прибув швидко, тому вона дає повні чайові.

Вона сідає до маленького столика під вікном, жує собі й стежить, як на паркінг «Ембасі Сьютс» прокрадається присмерк. Там блимає вогниками різдвяна ялинка, але Голлі ніколи в житті не відчувала так мало різдвяного духу. Сьогодні та істота, яку вона вистежує, була тільки на екрані телевізора й спектрограмах на айпаді. А завтра, якщо все піде так, як вона надіється (а надія — її друге ім’я), вони зустрінуться лице в лице. Ото буде страшно.

Але так треба — вона не має іншої ради. Ден Белл надто старий, а Бред Белл надто наляканий. Він різко відмовився, навіть коли Голлі пояснила, що її плани на Піттсбург не можуть наразити його на жодний ризик.

— Ви цього не знаєте, — сказав Бред. — З того, що нам відомо, не виключено, що він телепат.

— Я сходилася з такою істотою лице в лице, — відповіла Голлі. — Якби воно було здатне до телепатії, то я була б мертва, а воно б досі жило.

— Я не поїду, — сказав Бред. Його губи тремтіли. — Я потрібен дідусеві. У нього дуже слабке серце. Хіба у вас нема друзів?

Є, і один з них дуже хороший коп, але навіть якби Ралф був в Оклахомі, то чи наражала б вона його на ризик? У нього є родина. У неї ні. Що ж до Джерома… ні. Нізащо. Піттсбурзька частина її пророслого плану справді не повинна бути небезпечною, але Джером захоче взяти участь у решті, а це вже небезпечно. Є ще Піт, але в її партнера уяви майже нуль. Він зробить, що проситимуть, але поставиться до цього як до жарту, а Чет Ондовскі — це що завгодно, але не жарт.

Ден Белл міг би стати проти перевертня, коли був молодший, але в ті роки він вдовольнявся простим наглядом, заворожено стежачи, коли цей журналіст-­поплавок знову вигулькне біля наступної катастрофи. Можливо, раніше він майже жалів його, але тепер усе змінилося. Тепер створіння вже не обмежується тим, що живе з наслідків трагедій, заковтуючи горе і біль, перш ніж висохне кров.

Цього разу воно власноруч спричинило бійню, і якщо йому це зійде з рук один раз, воно вчинить так знову. Наступного разу загиблих може бути ще більше, і Голлі цього не допустить.

Вона розкриває ноутбук на вбогому заміннику письмового столу в номері й знаходить електронного листа від Бреда Белла, якого чекала.

«До листа прикладені файли, які ви просили. Будь ласка, використовуйте матеріали розважливо і не залучайте нас. Ми зробили що могли».

«Ну, — думає Голлі, — не зовсім». Вона завантажує додатки, а тоді телефонує Денові Беллу. Очікує, що знову відповість Бред, але це старий. Його голос трохи ожив. Подрімати завжди допомагає — Голлі й собі дрімає, коли може, але в останні дні нагода не випадає так часто, як їй би хотілося.

— Дене, це Голлі. Можна ще одне питання?

— Питай.

— Як виходить, що він стільки разів змінює роботу, а його не викривають? Це ж доба соціальних мереж. Я не розумію, як це працює.

Кілька секунд чути тільки важке дихання допоміжним киснем. Тоді він говорить:

— Ми з Бредом балакали про це, в нас є певні здогади. Він… воно… стривай, Бред просить клятий телефон.

Чутно гомін, у якому неможливо розібрати слова, але Голлі розуміє суть: старому не подобається, коли в нього забирають голос. Тоді говорить Бред:

— Ви хочете знати, як йому вдається здобувати роботи на телебаченні?

— Так.

— Це хороше питання. Дуже хороше. Ми не впевнені, але нам здається, що він проростає.

— Проростає?

— Репортерський термін. Проростання — це спосіб пробитись у серйозну лігу для радіоведучих і телерепортерів. У таких містах завжди існує щонайменше один локальний телеканал. Маленький. Без зв’язків з великими. З мізерною платнею. На них зазвичай розповідають про справи місцевої громади. Від відкриття нового мосту до благодійних акцій і засідань міської ради. Цей тип пробивається в ефір там, працює кілька місяців, а тоді подає резюме на котрийсь із більших каналів, приклавши до нього свої записи з маленького місцевого каналу. Хто побачить ті записи, той зразу подумає, що наш хлопець добре працює. Справжній профі. — Бред коротко сміється. — А як інакше? У нього ж щонайменше шістдесят років практики…

Старий перебиває його. Бред каже, що зараз їй розповість, але Голлі це не влаштовує. Вона раптом втрачає терпець із ними обома. День був довгий.

— Бреде, ввімкніть гучний зв’язок.

— Га? А, добре, слушна думка.

— Я думаю, що він починав ще на радіо! — реве Ден.

Він ніби думає, що це як розмовляти через консервні банки, з’єднані вощеною ниткою. Голлі кривиться й віддаляє телефон від вуха.

— Дідусю, можна говорити тихіше.

Ден стишує голос, але трошечки.

— На радіо, Голлі! Ще до того, як телебачення почало існувати! А перед радіо він міг розповідати про пролиту кров у газетах! Бог знає, скільки він — воно — живе на світі.

— Крім того, — каже Бред, — у нього, мабуть, повна шухляда рекомендацій. Певно, що та личина, яку ви називаєте Джорджем, пише якісь із них для Ондовскі, а те, що зветься Ондовскі, пише їх для Джорджа. Розумієте?

Голлі розуміє… начебто. Це нагадує їй один Біллів жарт про те, як двоє брокерів опинилися на безлюдному острові й забагатіли, продаючи одне одному свій одяг.

— Дай мені сказати, чорт забирай, — каже Ден. — Я все розумію не гірше за тебе, Бредлі. Я не тупий.

Бред зітхає. Жити з Деном Беллом, певно, нелегко, думає Голлі. З іншого боку, життя з Бредом Беллом теж, мабуть, не встелене трояндами.

— Голлі, йому це вдається, бо на ринку тележурналістики у великих мережах попит на таланти перевищує пропозицію. Люди просуваються нагору, хтось залишає цю справу… а він знається на цій роботі.

— Воно, — каже Бред. — Воно знається на цій роботі.

Голлі чує кашель, а потім Бред каже дідусеві випити котрусь із пігулок.

— Господи, ти завжди будеш такою бабцею?

«Як Фелікс і Оскар із серіалу “Дивна пара”, кричать один на одного через віковий бар’єр, — думає Голлі. — Міг би вийти хороший ситком, але коли йдеться про отримання інформації, то це болото».

— Дене, Бреде, будь ласка, припиніть… — «гризтися», хочеться сказати їй, але Голлі не може змусити себе вимовити це, хоч і доволі накручена. — Припиніть вашу дискусію на хвилинку.

Западає блаженна тиша.

— Я розумію, про що ви говорите, і це до певної міри логічно, але як щодо його трудової історії? Де він вчився на журналіста? Хіба ніхто цим не цікавиться й не питає?

Ден похмуро каже:

— Він, мабуть, каже, що на певний час випав зі справи, а тепер вирішив повернутися.

— Але насправді ми не знаємо, — каже Бред. Він говорить роздратовано — чи тому, що не може відповісти на питання Голлі так, щоб вдовольнити її (або й себе самого), чи тому, що його назвали бабцею. — Послухайте, якийсь пацан у Колорадо вдавав із себе лікаря майже чотири роки. Призначав ліки, навіть робив операції. Можливо, ви про це читали. Йому було сімнадцять, а він удавав, що двадцять п’ять. Він не закінчив жодного університету, не кажучи вже про медичний. Якщо він зміг проскочити, то цей аутсайдер — і поготів.

— Ти договорив? — питає Ден.

— Так, дідусю. — І зітхає.

— Добре. Бо я маю питання. Ти збираєшся з ним зустрі­тися, Голлі?

— Так.

Разом зі знімками Бред прислав скріншот із порівнянням спектрограм Фрімена, Ондовскі й Філіпа Генніґена, він же підривник Джордж. Наскільки Голлі бачить, усі три ідентичні.

— Коли?

— Сподіваюся, що завтра, і я б хотіла, щоб ви обидва не говорили про це ані слова. Зможете?

— Так, — каже Бред. — Звісно, зможемо. Правда, дідусю?

— Якщо ти потім розповіси нам, що сталося, — каже Ден. — Звісно, якщо зможеш. Я колись був копом, Голлі, і Бред працює з копами. Мабуть, ми не мусимо казати тобі, що зустріч з ним може бути небезпечна. Буде небезпечна.

— Я знаю, — тоненько каже Голлі. — Я сама працюю з колишнім копом.

«А перед ним працювала з іще кращим», — думає вона.

— Ти берегтимешся?

— Намагатимусь, — каже Голлі, але знає, що завжди настає мить, коли треба припинити берегтися. Джером говорив про птаха, який переносить зло, наче вірус. Увесь запорошений, імлисто-сірий, сказав він. «Якщо хочеш упіймати його і скрутити його довбану шию, — думає вона, — то неодмінно настане час, коли треба припинити берегтися». Їй здається, що це станеться не завтра, але скоро.

Скоро.

Джером перетворив горище над гаражем Робінсонів на письменницький куточок і використовує його для роботи над книжкою про прапрадідуся Альтона, також відомого як Чорна Сова. Цього вечора він працьовито пише, коли до нього приходить Барбара й питає, чи вона не заважає. Джером каже, що йому саме час відпочити. Вони беруть собі кóли з холодильничка, що притулився під похилою площиною дашка.

— Де вона? — питає Барбара.

Джером зітхає.

— Не «Як там твоя книжка, Джею»? Не «Ти знайшов того шоколадного лабрадора, Джею»? Якого я, до речі, знайшов. Живого й здорового.

— Молодець. То як там твоя книжка, Джею?

— Уже на сторінці 93, — каже він і змахує рукою. — Лечу, наче вітер.

— Це добре. Ну а де вона?

Джером виймає з кишені телефон і запускає додаток «WebWatcher».

— Сама подивись.

Барбара вивчає екран.

— Аеропорт Портленда? Портленд, що в Мейні? Що вона там забула?

— Може, подзвониш їй та спитаєш? — каже Джером. — Просто скажи: «Джером тихцем поставив тобі на телефон програму для стеження, Голліберрі, тому що ми переймаємося через тебе, то як — що ти там робиш? Розказуй, подружко». Думаєш, їй сподобається?

— Не жартуй так, — каже Барбара. — Вона буде супер­зла. Це вже погано, але ж її це ще й поранить — ось що гірше. Крім того, ми знаємо, що тут діється. Правда ж?

Джером натякнув, просто натякнув, що Барбара мог­ла б зазирнути до історії браузера на комп’ютері Голлі, коли піде по ті фільми для шкільної доповіді. Якщо, звісно, її пароль удома такий самий, як на роботі.

Виявилося, що так і є, і хоч Барбара й почувалася неймовірно кріпово і сталкерно через те, що передивлялася історію пошуку своєї подруги, вона все одно зробила це. Тому що Голлі була не схожа на себе після мандрівки до Оклахоми й подальшої подорожі до Техасу, де її мало не вбив навіжений коп на ім’я Джек Госкінз. У тій історії було набагато більше, ніж її щасливий порятунок, і вони обоє це розуміли, але Голлі відмовлялася про це говорити. Спочатку це здавалося природним, тому що помалу з її очей зник той загнаний погляд. Вона повернулася до норми… принаймні за мірками Голлі. А тепер десь зникла, подалася робити щось таке, про що не захотіла розповідати.

Тож Джером вирішив вистежити місцеперебування Голлі через «WebWatcher».

А Барбара передивилася історію її пошуку в інтернеті.

А Голлі — довірлива душа, коли йшлося про друзів, — не стерла її.

Барбара з’ясувала, що Голлі передивилася багато трейлерів майбутніх фільмів, заходила на сайти «Роттен Томейтоуз» і «Гаффінгтон Пост», а також кілька разів бувала на сайті знайомств, що називався «Серця і друзі» (хто б міг подумати?), але більша частина її недавніх пошуків стосувалася терористичного акту в середній школі імені Альберта Макріді. Вона також шукала про Чета Ондовскі, телерепортера з WPEN у Піттсбурзі, заклад під назвою «У Кловсона» в П’єрі, що в Пенсильванії, а також когось на ім’я Фред Фінкель, котрий виявився оператором WPEN.

Барбара пішла з усім цим до Джерома й спитала, чи йому не здається, що Голлі може бути на краєчку якогось дивацького зриву, до якого її, можливо, підштовх­нув вибух у школі Макріді.

— Може, вона через це знову переживає той час, коли її двоюрідну сестру Джейні підірвав Брейді Гартсфілд?

З історії пошуків Джером, звісно, припустив, що Голлі взяла слід якоїсь дуже поганої людини, але ще одна можливість здалася — принаймні йому — не менш імовірною.

— «Серця і друзі», — каже він тепер сестрі.

— То й що?

— Тобі не спадало на думку, що Голлі могла, тільки не роззявляй рота, знайти з ким заночувати? Або принаймні зустрітися з тим, із ким переписувалася?

Барбара дивиться на нього з роззявленим ротом. Спочатку хоче зареготати, але це минається. Вона каже тільки:

— Гммм.

— Тобто? — питає Джером. — Поділися здогадами. Ви ж ходите на дівчачі посиденьки…

— Говориш як сексист, Джею.

Він не звертає на це уваги.

— У неї є друг чоловічого роду? Зараз або взагалі?

Барбара ретельно це обдумує.

— Знаєш, не думаю. Може, вона й досі незаймана.

«А ти, Барбі?» — миттєво проскакує в голові Джерома, але старшим братам не слід ставити певні питання своїм вісімнадцятирічним сестрам.

— Вона не лесбійка чи що, — поспіхом провадить Барбара. — Вона ніколи не пропускає фільмів із Джошем Броліном, а коли ми дивилися той тупий попкорн про акулу, то я точно чула, як вона застогнала, коли побачила Джейсона Стейтема без сорочки. Ти справді думаєш, що вона могла поїхати аж до Мейну на побачення?

— Сюжет закручується, — каже він, вдивляючись у телефон. — Вона не в аеропорту. Якщо наблизити, видно, що це «Ембасі Сьютс». Вона, певно, п’є шампанське з якимось хлопцем, котрий любить дайкірі з молотою кригою, прогулянки під місячним світлом і розмови про класичні фільми.

Барбара ніби націлюється вдарити його кулаком в обличчя і розтискає долоню лиш в останню секунду.

— Ось що я тобі скажу, — каже Джером. — Думаю, нам краще не лізти в це.

— Справді?

— Таки так. Треба пам’ятати, що вона пережила Брейді Гартсфілда. Двічі. І що б там не сталося в Техасі, вона й те подолала. У неї трохи хитається дах, але основний каркас… він із доброї сталі.

— Це точно, — каже Барбара. — Коли я дивилася її браузер, то почувалася… гиденько.

— Я через це теж почуваюся гиденько, — каже він і тицяє в мітку на телефоні, що вказує на «Ембасі Сьютс». — Я ще посплю з цим, але якщо почуватимусь так само вранці, то кину це діло. Вона хороша жінка. Хоробра. І самотня.

— І має відьму за матір, — додає Барбара.

Джером не заперечує.

— Можливо, нам просто треба дати їй спокій. Дати самій упоратися з тим, що там у неї коїться.

— Може, й так.

Але видно, що Барбарі це не подобається.

Джером схиляється вперед.

— Я одне знаю точно. Вона ніколи не дізнається, що ми за нею стежили. Так?

— Ніколи, — каже Барбара. — І про те, що я піддивилася в її історію пошуків.

— Добре. Це ми з’ясували. Можна мені тепер попрацювати? Хочу дописати ще дві сторінки, перш ніж вимкнутися.

Голлі далека від того, щоб вимкнутися. Насправді, вона тільки зараз візьметься за справжню роботу, призначену на вечір. Вона думає, чи не стати спершу на коліна для ще однієї молитви, але вирішує, що то буде прокрастинацією. Вона нагадує собі, що Бог помагає тому, хто сам собі помагає.

У рубрики «Чет на сторожі» є власний сайт, і якщо комусь здається, що його десь нагріли, той може подзвонити йому на безкоштовний номер. На цій лінії хтось приймає дзвінки двадцять чотири години на добу, і на сайті сказано, що всі звернення абсолютно конфіденційні.

Голлі глибоко вдихає і дзвонить. Усього через один гудок:

— «Чет на сторожі», мене звуть Моніка, чим можу допомогти?

— Моніко, мені треба поговорити з містером Ондовскі. Це терміново.

Жінка відповідає доладно й без вагань. Голлі впевнена, що вона має на екрані перед собою сценарії розмов із можливими варіаціями.

— Перепрошую, мем, але Чет або вже закінчив робочий день, або поїхав на завдання. Я залюбки прийму вашу контактну інформацію і передам йому. Також буде корисно вказати суть вашої споживацької скарги.

— Це не зовсім споживацька скарга, — каже вона, — але таки стосується споживання. Передайте йому це, будь ласка.

— Мем? — Моніка явно спантеличена.

— Мені треба поговорити з ним сьогодні, до дев’ятої вечора. Перекажіть йому, що йдеться про Пола Фрімена й авіакатастрофу. Ви записали?

— Так, мем. — Голлі чує клац-клац-клац клавіатури.

— Перекажіть, що йдеться також про Дейва ван Пелта в Далласі й Джима Ейвері в Детройті. І перекажіть — це дуже важливо — що йдеться про Філіпа Генніґена і нічний клуб «Пульс».

Тут Моніка від несподіванки збивається з напрацьованого тону.

— Це там постріляли…

— Так, — каже Голлі. — Перекажіть йому подзвонити до дев’ятої, інакше я піду з цією інформацією куди слід. І не забудьте сказати, що йдеться не про споживачів, а про споживання. Він зрозуміє, що це значить.

— Мем, я передам повідомлення, але не можу гарантувати…

— Якщо передасте, то він подзвонить, — каже Голлі й сподівається, що не помиляється. Бо запасного плану в неї нема.

— Мені потрібна ваша контактна інформація, мем.

— Мій номер у вас на екрані, — каже Голлі. — А своє ім’я я назву вже самому містеру Ондовскі. Якнайприємнішого вам вечора.

Голлі закінчує дзвінок, витирає піт з чола й перевіряє фітнес-браслет. Пульс 89. Непогано. Були часи, коли такий дзвінок міг загнати його за 150. Вона дивиться на годинник. За чверть сьома. Вона виймає з дорожньої валізи книжку й негайно кладе назад. Вона надто напружена, щоб читати, тому береться крокувати по кімнаті.

За чверть восьма — Голлі у ванній без сорочки, миє під пахвами (вона не користується дезодорантами — хлоргідрат алюмінію нібито безпечний, але вона має сумніви), аж тут дзвонить телефон. Вона двічі вдихає, звертає догори найкоротшу молитву: «Боже, не дай мені облажатись», — і відповідає.

На екрані телефона написано: «НОМЕР ПРИХОВАНИЙ». Голлі не дивується. Він дзвонить із власного або з одноразового.

— Це Чет Ондовскі, з ким я розмовляю? — Його голос спокійний, приязний, рівний. Голос бувалого телерепортера.

— Мене звуть Голлі. Це все, що вам зараз треба знати. — Вона думає, що поки говорить непогано. Перевіряє «фітбіт». Пульс 98.

— І про що ви хотіли поговорити, Голлі? — Зацікавлений. Викликає довіру. Це не той, хто вів репортаж про кривавий жах у Пайнборо — це «Чет на сторожі», кот­рий хоче почути, як ваш підрядник, що асфальтував під’їзну доріжку, намахав вас із ціною або скільки з вас узяла електрична компанія за кіловати, які ви не спалили.

— Думаю, ви знаєте, — каже вона, — але зараз перевіримо. Я пришлю вам кілька зображень. Дайте мені адресу електронної пошти.

— Якщо ви подивитеся сайт «Чет на сторожі», Голлі, то знайдете там…

— Вашу особисту адресу. Бо вам не сподобається, якщо це побачить хтось інший. Ну зовсім не сподобається.

Западає пауза, досить довга, щоб Голлі встигла подумати, чи він не зірвався, але тоді він дає їй адресу. Вона занотовує її на аркуші з блокнота «Ембасі Сьютс».

— Зараз вишлю, — каже вона. — Зверніть особливу увагу на спектрографічний аналіз і зображення Філіпа Генніґена. Передзвоніть мені за п’ятнадцять хвилин.

— Голлі, це дуже незвич…

— Це ви дуже незвичний, містере Ондовскі. Правда? Передзвоніть за п’ятнадцять хвилин, інакше я опублікую все, що знаю. Ваш час починається від хвилини, коли відправиться мій лист.

— Голлі…

Вона уриває дзвінок, впускає телефон на килим, згинається, схиливши голову між колінами, й закриває обличчя руками. Тільки не непритомній, каже вона собі. І не думай, хай йому хорт.

Коли їй стає легше — наскільки це можливо за таких дуже стресових обставин, — вона відкриває ноутбук і відправляє матеріали, отримані від Бреда Белла. Не переймається написанням будь-якого супутнього повідомлення. Ці зображення — вони і є повідомлення.

Тоді вона чекає.

За одинадцять хвилин на телефоні спалахує екран. Вона одразу хапає його, але дає продзвеніти чотири рази, перш ніж відповідає.

Він уже не вітається.

— Це нічого не доводить. — Це й досі бездоганно модульований голос бувалого телерепортера, але з нього зникло все тепло. — Ви ж розумієте?

Голлі каже:

— Чекайте, люди ще порівняють ваші фото у вигляді Філіпа Генніґена з тими, де ви стоїте коло школи з посилкою в руках. Ті фальшиві вуса нікого не обдурять. Чекайте, вони порівняють спектрограму голосу Філіпа Генніґена зі спектрограмою голосу Чета Ондовскі.

— Хто такі «вони», про яких ви говорите, Голлі? Поліція? Вони з реготом проженуть вас із відділка.

— О ні, не поліція, — каже Голлі. — Я зроблю краще. Якщо цим не зацікавиться TMZ, то зацікавиться «Чуткожер». Або «Довгий ніс». І «Драдж Репорт», їм завжди подобалися дивні справи. На телебаченні є «Інсайд» і «Селеб». Але знаєте, куди я піду спочатку?

Тиша на іншому кінці. Але вона чує, як він дихає.

Як воно дихає.

— До «Видющого ока», — каже вона. — Вони більш як рік обтирали історію про «Нічного літуна», а про Слендермена — цілих два. Вони ці сюжети викрутили до останньої краплі. У них і досі наклад понад три мільйони — вони це з’їдять аж бігом.

— Ніхто не вірить у те лайно.

Це неправда, їм обом це відомо.

— У це повірять. У мене багато інформації, містере Ондовскі. Наскільки я знаю, ви, репортери, називаєте це «повним досьє», і коли вона вийде — якщо вона вийде — люди почнуть порпатись у вашому минулому. У всіх ваших минулих. Ваше прикриття не просто злізе, воно вибухне.

«Як бомба, яку ти заклав, щоб убити стількох дітей», — думає вона.

Нічого.

Голлі кусає кісточки пальців і намагається його перечекати. Це важко, але їй вдається.

Нарешті він питає:

— Де ви взяли ті зображення? Хто вам їх дав?

Голлі знала, що це питання прозвучить, і знала, що мусить якось пояснити.

— Від чоловіка, який дуже довго за вами стежив. Ви його не знаєте і ніколи не знайдете, але ним вам і не варто перейматися. Він дуже старий. Перейматися вам слід мною.

Знову довга пауза. На кісточках Голлі вже виступила кров. Нарешті він ставить питання, на яке вона чекала:

— Чого вам треба?

— Я розкажу завтра. Зустрінемося опівдні.

— У мене завдання…

— Скасуйте, — наказує жінка, котра колись дріботіла життям з похиленою головою і зсутуленими плечима. — Тепер це ваше завдання, і вам не сподобається невдача.

— Де?

Голлі готова. Вона це продумала.

— На фудкорті в торговельному центрі «Монровіль». До нього менш як двадцять п’ять кілометрів від вашого каналу, тож вам буде зручно, а мені безпечно. Підійдіть до «Сбарро», озирніться й побачите мене. Я вдягну рожевий светр з коміром під шию, а зверху — коричневу шкіряну куртку. У мене буде шмат піци й стаканчик зі «Старбакса». Якщо ви не з’явитеся до п’яти хвилин на першу, я піду продавати свій товар.

— Ви божевільна, і ніхто вам не повірить. — Його голос не впевнений, але й не наляканий. Він лютий.

«Це добре, — думає Голлі, — я можу з цим працювати».

— Кого ви намагаєтеся переконати, містере Ондовскі? Мене чи себе?

— Ох ви ж і неабищо, пані. Вам це відомо?

— За нами наглядатиме мій друг, — каже вона. Це неправда, але Ондовскі не дізнається. — Він не знає, про що йдеться, про це не турбуйтесь, але він постереже мене. — Вона робить паузу. — І вас.

— Чого вам треба? — знову питає він.

— Завтра, — каже Голлі й закінчує дзвінок.

Пізніше, подбавши про переліт до Піттсбурга наступного ранку, вона лежить у ліжку й сподівається поспати, хоч і не дуже на це розраховує. Вона задумується — як і тоді, коли придумала цей план, — чи справді вони зустрінуться лице в лице. Їй здається, що так, вона переконала його в тому, що має на нього дещо (як сказав би Білл). Тепер їй треба глянути йому в очі й показати вихід. Переконати, що вона ладна укласти угоду. Але яку? Її першою думкою було — попросити зробити її такою ж, як він, щоб жити… ну, якщо не вічно, бо це якось занадто, то хоча б кількасот років. Чи повірить він у це, а чи подумає, що вона його намахує? Надто ризиковано.

Тоді гроші. Певно, що гроші.

У це він повірить, бо вже довго спостерігає за людським парадом. Згори. Ондовскі вважає, що для нижчих створінь, для отари, яку він іноді проріджує, усе завжди зводиться до грошей.

Десь після півночі Голлі нарешті вимикається. Їй сниться печера в Техасі. Сниться та істота, яка скидалася на людину, доки Голлі не вдарила її шкарпеткою з накладеними в неї кульками з підшипників. Голова істоти провалилась, як фальшивий фасад — бо ним і була.

Голлі кричить уві сні.

Барбара Робінсон закінчує школу Гоутон з відзнакою, тож під час вільного уроку з 09:00 до 09:50 може спокійно йти куди забажає. Коли дзвінок звільняє її від уроку про давніх англійських письменників, вона пересувається до мистецької кімнати, котра о цій порі безлюдна. Вона виймає з задньої кишені телефон і набирає Джерома. З голосу вона розуміє, що точно його збудила. «Ох, важке життя письменника», — думає вона.

Барбара не марнує часу:

— Де вона зранку, Джею?

— Не знаю, — каже він. — Я видалив трекер.

— Правда?

— Правда.

— Ну… добре.

— Мені можна ще поспати?

— Ні, — каже вона. Барбара не спить із 06:45, а таке горе краще розділити з ближнім. — Пора вставати й хапати світ за дзвоники.

— Пильнуй за язиком, сестро, — каже він і пуф — зникає.

Барбара стоїть біля чиєїсь дуже невдалої акварелі з озером і супиться на свій телефон. Джером правий, Голлі, певне, поїхала зустрітися з чоловіком, із яким перетнулася на сайті знайомств. Може, не для того, щоб з ним переспати, бо то була б не Голлі, але задля живого людського спілкування? Потягтися до когось, як, безперечно, переконувала її робити терапевтка? У це Барбара може повірити. Врешті-решт, від Портленда до місця вибуху, яким вона цікавилася, щонайменше вісім­сот кілометрів. Або й більше.

«Уяви себе на її місці, — каже собі Барбара. — А ти б не хотіла приватності? І хіба б ти не розлютилася, коли б дізналась, що твої друзі — так звані друзі — за тобою шпигували?»

Голлі не дізнається про це, але хіба рівняння від цього змінюється?

Ні.

Чи турбується Барбара все одно (принаймні трошки)?

Так. Але з деякими турботами доводиться жити.

Вона повертає телефон у кишеню й вирішує піти до музичної кімнати й повправлятися з гітарою до наступного уроку з американської історії ХХ століття. Вона намагається розучити старий крикливий соул Вілсона Пікета «In the Midnight Hour». Акорди в містку якісь геть падлючі, але вона їх скоро подолає.

Виходячи з кімнати, вона наштовхується на Джастіна Фрейлендера, учня передвипускного класу, кот­рий є одним із засновників шкільного клубу ботанів і котрий (якщо вірити чуткам) добряче в неї закоханий. Вона усміхається йому, і Джастін негайно набуває тривожного червоного кольору, на який здатні тільки білі хлопці. Чутка підтверджується. Барбарі раптом спадає на думку, що це може бути доля.

Вона каже:

— Привіт, Джастіне. Скажи, ти не міг би мені з дечим допомогти?

І виймає з кишені телефон.

Поки Джастін Фрейлендер оглядає телефон Барбари (котрий, о Боже, ще й досі теплий від її задньої кишені), Голлі приземляється в міжнародному аеропорту Піттсбурга. За десять хвилин вона вже на стійці прокату машин «Авіс». Узяти «убер» дешевше, але мати власні колеса розважливіше. Десь через рік після того, як Піт Гантлі піднявся на борт «Що впало, те пропало», вони вдвох пройшли курс водіння, котрий мав на­вчити їх, як стежити і як уникати стеження: йому — щоб освіжити знання, їй — щоб отримати їх уперше. Вона не очікує, що сьогодні їй згодиться перша частина курсу, але не виключає можливості, за якої доведеться вдатися до другої. Вона зустрічається з небезпечною особою.

Голлі паркується коло аеропортового готелю, щоб згаяти трохи часу («І на власний похорон приїду раніше», — знову думає вона). Вона телефонує матері. Шарлотта не відповідає, і це не значить, що її нема. Переводити на голосову пошту — це один зі старих засобів покарання, коли їй здається, що донька вийшла за рамки. Далі Голлі телефонує Піту, котрий знову питає, що вона робить і коли повернеться. Думаючи про Дена Белла і його онука — страшенного ґея — вона каже, що навідує друзів у Новій Англії й повернеться в офіс рано-вранці в понеділок.

— Було б добре, — каже Піт. — В тебе у вівторок свідчення. А в середу наша робоча різдвяна вечірка. Я збираюся поцілувати тебе під омелою.

— Пхе-е-е, — каже Голлі, але всміхається.

Вона прибуває до торговельного центру «Монровіль» о чверть на дванадцяту й змушує себе просидіти в машині ще п’ятнадцять хвилин, по черзі то перевіряючи «фітбіт» (пульс заскакує за 100), то просячи в молитві сили й спокою. А також переконливості.

Об одинадцятій тридцять вона заходить до торговельного центру й повільно походжає повз деякі крамниці — взуття, аксесуари, дитячі візочки — і роздивляється вітрини, але не для того, щоб оглянути товар, а щоб перевірити, чи не помітить вона у відбитті Чета Ондовскі, якщо той за нею стежить. І то точно буде Чет. Його інше «я», якого вона подумки називає Джорджем, — зараз найбільш розшукувана людина в Америці. Голлі зважує, чи не може в нього бути третьої схеми, але вважає це малоймовірним: у нього є свиняча личина і лисяча, чому він мав би вважати, що треба більше?

За десять хвилин до дванадцятої вона стає в чергу у «Старбаксі» по каву, а тоді в таку саму до «Сбарро», де бере трикутник піци, якої не хоче. Вона розстібає куртку, щоб показати рожевий светр, а тоді знаходить на фудкорті вільний столик. Хоч зараз обідня пора, таких столиків чимало, і це її непокоїть. Увесь центр нібито не дуже людний, особливо як на передріздвяний сезон. Здається, для них настали важкі часи, бо зараз усі закуповуються на «Амазоні».

Настає полудень. Юнак у стильних сонячних окулярах і пухкій куртці (із застібки безтурботно звисає кілька абонементів на лижний підйомник) сповільнюється, ніби збирається до неї заговорити, а тоді рушає далі. Голлі цьому радіє. У неї слабуваті навички відшивання, бо вона ніколи не мала причин у цьому вправлятися.

О п’ять хвилин на першу вона починає думати, що Ондовскі не прийде. А тоді, о сім хвилин на першу, позаду неї теплим, дружнім до всіх голосом телевізійного ветерана озивається чоловік:

— Привіт, Голлі.

Вона здригається й мало не розливає каву. Це юнак зі стильними окулярами. Спочатку їй здається, що це таки якась третя схема, але тоді він знімає їх, і вона бачить, що Ондовскі на місці. Його обличчя трохи кутастіше, зморшки навколо рота зникли, очі ближчі одне до одного (поганенький вигляд для телебачення), але це він. І зовсім не юний. Вона не бачить на його обличчі жодних зморшок і ліній, але відчуває їх і вважає, що їх таки багато. Це хороше маскування, але зблизька схоже на ботокс або пластичну операцію.

«Тому що я знаю, — думає вона. — Я знаю, що він таке».

— Я подумав, що буде краще виглядати трохи інакше, — каже він. — Коли я Чет, мене часто впізнають. Тележурналіст — це, звісно, не Том Круз, але… — Він скромно знизує плечима.

Без окулярів вона помічає дещо інше: його очі якісь ніби розмиті, наче під водою… або наче їх зовсім немає. І чи не коїться те саме з губами? Голлі пригадує, який вигляд має зображення, коли сидиш у кіно на 3D-сеансі й знімаєш окуляри.

— Ти помітила, правда? — Його голос досі теплий і дружній. Йому добре пасують ті маленькі ямки коло куточків губ. — На відміну від більшості людей. Це перехід. Він закінчиться за п’ять хвилин, максимум десять. Довелося їхати прямо зі станції. Ти підкинула мені трохи проблем, Голлі.

Вона усвідомлює, що чує коротку паузу, коли він іноді приставляє язика до піднебіння, щоб не шепелявити.

— Це нагадує мені стару кантрі-пісню Тревіса Тріта. — Вона говорить доволі спокійно, але не може відвести своїх очей від його, в яких зараз білки переходять у райдужку, а райдужка — в зіницю. Наразі це країни з нестабільними кордонами. — Вона називається «Ось четвертак, подзвони тому, кому не все одно».

Він усміхається, губи ніби розтягуються надто широко, а тоді раз! Дрібне тремтіння в очах ще видно, але губи вже знову чіткі. Він дивиться ліворуч від неї, на літнього джентльмена з журналом, у твідовому картузі та парці.

— Ото твій друг? Чи ота жінка, що підозріло довго роздивляється вітрину «Форевер 21»?

— Може, обоє, — каже Голлі.

Тепер, коли протистояння почалося, вона почувається добре. Або майже — ті очі її тривожать і дезорієнтують. Якщо вона довго в них дивитиметься, то болітиме голова, але він розцінить відвернутий погляд як ознаку слабкості. І слушно.

— Ти мене знаєш, але я чув тільки ім’я. А повністю тебе як звуть?

— Ґібні. Голлі Ґібні.

— І чого саме ти хочеш, Голлі Ґібні?

— Триста тисяч доларів.

— Шантаж, — каже він і легенько хитає головою, ніби вона його розчарувала. — Тобі відомо, що таке шантаж, Голлі?

Вона пригадує одну з (численних) максим покійного Білла Годжеса: не ти відповідаєш на питання злочинця — злочинець відповідає на твої. Тож вона просто сидить і чекає, склавши маленькі долоні біля небажаного шматка піци.

— Шантаж — це абонентська платня, — каже він. — Це навіть не лізинг із правом викупу, а афера, яку «Чет на сторожі» добре знає. Припустімо, я маю триста тисяч доларів, що неправда: між заробітками телеактора і теле­журналіста велика різниця. Але припустімо.

— Припустімо, що ти з нами вже дуже-дуже давно, — каже Голлі, — і весь цей час потроху складав гроші. Припустімо, що ти так фінансуєш свій… — «Що саме?» — …стиль життя. І свою легенду. Фальшиві документи й усе таке.

Він усміхається. Чарівно.

— Гаразд, Голлі Ґібні, припустімо це. Моя центральна проблема не зникає — шантаж є абонплатою. Коли триста штук закінчаться, ти повернешся зі своїми нафотошопленими малюнками й електронно відредагованими голосовими відбитками і знову погрожуватимеш мені викриттям.

Голлі до цього готова. Вона й без Білла знала, що найкраща вигадка — та, в якій якнайбільше правди.

— Я хочу тільки триста тисяч, бо мені потрібні тільки триста тисяч. — Вона трохи мовчить. — Хоч є і ще дещо.

— І що б то могло бути? — Приємні, виховані тележурналістикою інтонації стали поблажливими.

— Говорімо поки що про гроші. Недавно в мого дядька Генрі діагнозували Альцгеймера. Він зараз у закладі для догляду за літніми, що спеціалізується на розміщенні й лікуванні таких, як він. Це дуже дорого, але насправді річ не в цьому, бо він те місце ненавидить. Він дуже засмучений, а моя матір хоче повернути його додому, але не може дбати про нього. Їй здається, що вона подужає, але це не так. Вона старішає, у неї власні медичні проблеми, а будинок треба переобладнати під інваліда. — Вона думає про Дена Белла. — Пандуси, стілець-ліфт для сходів, ліжко з піднімною половиною, але це все дрібниці. Я хотіла б організувати для нього цілодобовий догляд, включно з кваліфікованою медсестрою вдень.

— Які дорогі плани, Голлі Ґібні. Ти, мабуть, дуже любиш старого добродія.

— Так, — каже Голлі.

Це правда, хоч дядько Генрі — це болячка в дупі. Любов — це дар. Крім того, любов — це ланцюг з наручником на кожному кінці.

— Його здоров’я взагалі кепське. Головна проблема — хронічна серцева недостатність. — Вона знову малює з Дена Белла. — Можливо, він проживе ще два роки або й три. Я порахувала: на триста тисяч його можна утримувати п’ять.

— І якщо він проживе шість, ти повернешся.

Вона думає про юного Френка Пітерсона, вбитого іншим аутсайдером у Флінт-Сіті. Вбитого в надзвичайно моторошний і болючий спосіб. Вона раптом відчуває лють до Ондовскі, до його тренованого репортерського голосу й поблажливої усмішки. Він шматок багна. Тільки «багно» — це надто м’яко. Вона схиляється вперед, прикипаючи поглядом до тих очей (котрі нарешті, на щастя, почали осідатися).

— Послухай мене, ти, дітовбивця і шматок лайна. Я не хочу просити більше грошей. Я навіть не хочу просити ці гроші. Я ніколи більше не хочу тебе бачити. Я повірити не можу, що збираюся тебе відпустити, і якщо ти зараз не прибереш ту довбану посмішку з обличчя, можу й передумати.

Ондовскі відсахується, ніби від ляпаса, й посмішка справді зникає. Чи хтось раніше говорив так до нього? Коли й так, то, мабуть, давно. Він же поважний журналіст! Він «Чет на сторожі», нечесні підрядники й гомеопати жахаються від його наближення! Його брови (вони дуже рідкі, ніби волосся не бажає там рости) сходяться.

— Ти не можеш…

— Закрий рота і послухай, — каже Голлі тихим, настирним голосом.

Вона схиляється ще далі вперед, не просто входячи в його простір, але загрожуючи йому. Це Голлі, якої ніколи не бачила її мати, хоча Шарлотта за минулі п’ять-шість років побачила достатньо, щоб вважати свою доньку незнайомкою або й підміною.

— Ти слухаєш? Дивися ж мені, бо я зараз махну рукою й піду собі. Я не отримаю триста тисяч від «Видющого ока», але точно отримаю п’ятдесят, а це вже початок.

— Я слухаю.

Він робить ту паузу перед «слухаю». Цього разу дов­шу. «Бо він рознервований», — підозрює Голлі. Добре. Саме таким він їй і потрібен.

— Триста тисяч доларів. Готівкою. П’ятдесятки й сот­ні. Поклади їх у таку коробку, як та, яку відніс до школи Макріді, але для мене можеш не старатися з різдвяними наліпками й фальшивою уніформою. Принеси до мене на роботу в суботу о шостій вечора. Це дає тобі решту сьогоднішнього і весь завтрашній день на те, щоб зібрати гроші. Не спізнюйся, як сьогодні. Якщо спізнишся, твій концерт закінчиться. Увесь час пам’я­тай, наскільки я близька до того, щоб усе це скасувати. Мене від тебе верне.

Це теж правда, і їй здається, що коли вона зараз натисне кнопку на «фітбіті», той покаже пульс десь під 170.

— Просто щоб підтримати розмову — де твоє місце роботи? І ким ти там працюєш?

Якщо Голлі відповість на ці питання, а тоді обла­жається, це може означати для неї смертний вирок. Вона це знає, але тепер уже пізно відступати.

— Фредерік-білдинг. — Вона називає місто. — У субо­ту о шостій, перед самим Різдвом, там більше нікого не буде. П’ятий поверх. «Що впало, те пропало».

— А що таке оте «Що впало, те пропало»? Колек­торська служба? — Він морщить носа, ніби зачув щось гидке.

— Ми займаємося і зборами, — визнає Голлі, — але здебільшого іншими справами. Ми детективна агенція.

— Боже мій, ти справжній приватний детектив?

Його холоднокровність достатньо відновилась, і він саркастично приклав долоню до грудей біля серця (якщо в нього воно є, то Голлі певна, що чорне).

Голлі не має наміру відволікатися на це.

— О шостій. Триста тисяч доларів. П’ятдесятки й сот­ні в коробці. Іди через бічні двері. Подзвони, коли приїдеш, — я скажу код від замка.

— Там є камера?

Питання зовсім не дивує Голлі. Він телерепортер. На відміну від аутсайдера, який убив Френка Пітерсона, камери — це його життя.

— Є, але не працює. Після снігової бурі на початку місяця. Її ще не полагодили.

Вона бачить, що він не вірить, але це чиста правда. Ел Джордан, доглядач будівлі, — ледащо, якого треба було звільнити вже давно (на скромну думку Голлі, яку поділяє Піт). Річ не тільки в камері над бічним входом — якби не Джером, люди з офісів на восьмому поверсі й досі пленталися б сходами знизу до самого верху будівлі.

— У дверях є детектор металу, і він таки працює. Він вмурований у стіни, його не обминеш. Якщо ти прийдеш раніше, я дізнаюся. Якщо ти принесеш зброю, я дізнаюся й про це. Встигаєш?

— Так. — Уже без посмішки.

Їй не треба телепатії, щоб знати: він думає, що вона настирлива курва, яка лізе не в своє діло. Голлі це підходить — так краще, ніж бути плаксійкою, яка боїться власної тіні.

— Поїдеш ліфтом. Я почую, він гучний. Коли його двері відчиняться, я чекатиму в коридорі. Проведемо обмін там. У мене все на флешці.

— І як цей обмін буде влаштовано?

— Тобі нема чого зараз знати. Просто повір, що його буде влаштовано так, що ми зможемо спокійно ро­зійтися.

— І я мушу тобі в цьому довіритися?

Ще одне питання, на яке вона не має наміру відповідати.

— Поговоримо про іншу річ, якої я від тебе хочу. — Зараз вона або закріпить угоду… або ні.

— Про що це? — Тепер він говорить майже сердито.

— Старий, про якого я казала, той, що тебе помітив…

— Як? Як йому це вдалося?

— І цього тобі не треба знати. Штука в тому, що він не спускав з тебе очей роками. Десятиліттями.

Вона пильно стежить за його обличчям і вдоволено помічає на ньому шок.

— Він дав тобі спокій, бо думав, що ти гієна. Або ворона. Щось таке, що живиться вбитим на дорозі. Не дуже симпатична, але частина… не знаю, частина екосистеми чи що. Але тоді ти вирішив, що цього не досить, правда? Ти подумав: «Нащо чекати якоїсь трагедії, якоїсь бійні, коли я можу влаштувати все своїми руками». Хочеш, аби щось було зроблене добре, — зроби сам, правильно?

Ондовскі не реагує. Просто стежить за нею, і хоч його очі тепер завмерли, вони жахливі. Це точно її смертний вирок, і вона не підписує його, а пише власноруч.

— Ти вже робив таке раніше?

Довга пауза. Уже коли Голлі вирішує, що він не відповість (це теж відповідь), він таки озивається:

— Ні. Але я був голодний. — І посміхається. Їй від цього хочеться кричати. — Ти наче налякана, Голлі Ґібні.

Брехати немає сенсу.

— Так і є. Але я також рішуча. — Вона знов нахиляється вперед, у його простір. Це одна з найважчих речей, які вона робила. — Тож ось іще дещо. Я подарую тобі цей раз, але ніколи більше такого не роби. Бо як зробиш, я дізнаюся.

— І що тоді? Прийдеш по мене?

Тепер Голлі не озивається.

— Скільки в тебе насправді копій цього матеріалу, Голлі Ґібні?

— Тільки одна, — каже Голлі. — Усе на флешці, і я передам тобі її ввечері в суботу. Але. — Вона вказує на нього пальцем і радіє, що той не тремтить. — Я знаю твоє обличчя. Я знаю їх обидва. Я знаю твій голос і те, чого ти сам про себе не знаєш. — Вона думає про паузи в мові проти шепелявості. — Іди своєю дорогою, їж свою гниль, але якщо в мене з’явиться бодай підозра, що ти спричинив ще одну трагедію, як у школі Макріді, — тоді так, я прийду по тебе. Я тебе вистежу. І підірву твоє життя.

Ондовскі озирає майже порожній фудкорт. І старий у твідовому картузі, і жінка, що роздивлялася манекени у вікні «Форевер 21», зникли. Люди стоять у чергах до віконець фастфудів, але вони розвернуті спинами.

— Мені здається, Голлі Ґібні, за нами ніхто не стежить. Здається, ти тут сама. Здається, я міг би потягтися через цей стіл, хруснути твоєю кощавою шиєю і зникнути рані­ше, ніж хтось зрозуміє, що трапилося. Я дуже швидкий.

Якщо він побачить її жах (а вона таки нажахана, бо знає, що він припертий до стіни й розлючений через те, що потрапив у таке становище), то може так і зробити. Певно, що так і зробить. Тож вона знову примушує себе схилитися вперед.

— Навряд чи ти аж такий швидкий, що я не встигну прокричати твоє ім’я, яке в Піттсбурзі й околицях знають, мабуть, усі. Я й сама доволі швидка. Хочеш ризикнути?

У цю мить він або вирішує, чи зважитися, або прикидається. Тоді говорить:

— У суботу о шостій вечора, Фредерік-білдинг, п’я­тий поверх. Я приношу гроші, ти даєш мені флешку. Така угода?

— Така.

— І ти мовчатимеш.

— Якщо не станеться ще однієї школи Макріді — так. А як станеться, я почну кричати все, що знаю, на кожній вулиці. І кричатиму, доки хтось мені не повірить.

— Гаразд.

Він простягає руку, але нібито не дивується, коли Голлі відмовляється її потиснути. Або й просто торкнутися. Він зводиться на ноги й знову посміхається. Саме від цієї посмішки їй хочеться заголосити.

— Школа була помилкою. Тепер я це розумію.

Він одягає сонячні окуляри й перетинає половину фудкорту ще до того, як Голлі усвідомлює, що він пішов. Він не брехав, коли казав, що швидкий. Можливо, вона змогла б ухилитися від його рук, якби він потягнувся через стіл, але вона сумнівається. Один стрімкий поворот голови — і він би зник, залишивши за столиком жінку, що схилила підборіддя на груди, ніби задрімала після свого скромного обіду. Але небезпека відступила ненадовго.

«Гаразд», — сказав він. Тільки це. Ані вагань, ані вимоги гарантій. Жодних питань про те, як вона може бути певна, що якийсь вибух із численними жертвами в майбутньому — автобус, потяг, торговельний центр, як оцей, — не справа його рук.

«Школа була помилкою, — сказав він. — Тепер я це розумію».

Але це вона — помилка, яку треба виправити.

«Він не збирається мені платити, а збирається вбити мене», — думає вона, несучи не надкушений шматок піци й стаканчик з-під кави до найближчого контейнера для сміття. А тоді вона ледь не регоче.

«Ніби я не знала цього від самого початку?»

Паркінг торговельного центру холодний і продутий вітром. У пору найжвавішої торгівлі на ньому мали б аж юрмитися люди, але наразі він не заповнений навіть наполовину.

Голлі гостро усвідомлює, що вона сама. На паркінгу чималі порожні ділянки, де вітер може розгулятися по-справжньому, і від цього в неї німіє обличчя, а коли-не-коли віє так, що вона майже заточується. Але також трапляються і скупчення машин. Ондовскі може ховатися за будь-якою з них, готовий вискочити («Я дуже швидкий») і схопити її.

Останні десять кроків до орендованої машини вона пробігає, а щойно опинившись усередині, натискає на кнопку, що замикає всі двері. Сидить отак пів хвилини та опановує себе. Не перевіряє «фітбіту», бо його повідомлення їй не сподобаються.

Голлі їде від торговельного центру, раз на кілька хвилин перевіряючи дзеркало заднього огляду. Вона не вважає, що за нею стежать, але все одно переходить у режим уникнення переслідувача. Перепильнувати, щоб не жалкувати.

Вона знає: Ондовскі може розраховувати, що вона полетить додому вечірнім рейсом, тож натомість планує переночувати в Піттсбурзі й завтра сісти на потяг. Вона під’їздить до «Голідей Інн Експресу» і вмикає телефон, щоб перевірити повідомлення до того, як зайти. Одне з них — від матері.

«Голлі, не знаю, де ти, але з дядьком Генрі в тих клятих “Пишних пагорбах” сталася халепа. Можливо, він зламав руку. Будь ласка, подзвони. Будь ласка». Голлі чує і материн розпач, і старе обвинувачення: ти була мені потрібна і підвела. Знову.

Пучка її пальця зупиняється за міліметр від того, щоб передзвонити матері. Старих звичок важко позбутись, а базову поведінку важко змінити. Гаряча хвиля сорому вже гріє їй лоба, щоки й горло, і слово, яке вона вимовить першим, коли мати відповість, уже лежить на язику: «Пробач». Що дивного? Вона все життя просила в матері пробачення, а та завжди пробачає її з виразом на обличчі: «Ох, Голлі, ти так і не змінилася. Завжди можна впевнено очікувати, що ти мене розчаруєш». Тому що в Шарлотти Ґібні є своя базова поведінка.

Цього разу Голлі стримує пальця й думає.

За що вона проситиме пробачення? Що не змогла вберегти бідолашного розгубленого дядька Генрі від поламаної руки? Що не відповіла на дзвінок у ту хвилину, у ту ж секунду, коли матір подзвонила, ніби Шарлоттине життя — важливе, справжнє, а життя Голлі — це просто відкинута матір’ю тінь?

Зустрітися з Ондовскі було важко. Не відповісти негайно на материн крик душі так само важко або й важче, але вона це робить. Хоч і почувається поганою донькою, але натомість дзвонить до Центру догляду «Пишні пагорби». Вона називається й просить покликати місіс Бреддок. Її ставлять на очікування, і вона страждає від пісні «The Little Drummer Boy», поки місіс Бреддок не бере слухавку. Голлі здається, що під таку музику тільки руки на себе накладати.

— Міс Ґібні! — каже місіс Бреддок. — Уже можна бажати людям веселих свят чи ще рано?

— Саме вчасно. Дякую. Місіс Бреддок, моя мати дзвонила й казала, що дядько втрапив у якусь халепу.

Місіс Бреддок сміється.

— Скоріше, запобіг їй! Я дзвонила вашій матері й усе розказала. Можливо, розумовий стан вашого дядька трохи погіршений, але з рефлексами в нього все добре.

— То що сталося?

— У перший день він не хотів виходити з кімнати, — каже місіс Бреддок, — але тут нема нічого незвичного. Наші новенькі завжди дезорієнтовані й часто засмучені. Іноді сильно засмучені, тож у таких випадках ми даємо їм дещо для заспокоєння. Ваш дядько цього не потребував, і вчора він сам вийшов і сів у денній залі. Навіть допоміг місіс Гетфілд із пазлом. Тоді подивився ту передачу зі скаженим суддею, яка йому подобається…

«Джон Закон», — думає Голлі й усміхається. Вона ледве усвідомлює, що постійно дивиться в дзеркала, аби перевірити, чи Ондовскі («Я дуже швидкий») не скрадається десь позаду.

— …полуденні перекуси.

— Перепрошую? — каже Голлі. — Я на секунду відволіклась.

— Я сказала, що коли передача закінчилася, скількись із них пішли до їдальні, де були готові полуденні перекуси. Ваш дядько ішов з місіс Гетфілд, їй вісімдесят два, і вона не дуже тверда на ногах. Отож, вона перечепилась і могла доволі небезпечно впасти, але Генрі підхопив її. Сара Вітлок — одна з наших санітарок — каже, що він зреагував дуже швидко. Як та блискавка, сказала вона. Коротше, він узяв на себе її вагу й упав на стіну, де був вогнегасник. Норми вимагають, ви розумієте. У нього чималий синець, але він, мабуть, врятував місіс Гетфілд від струсу мозку чи й чогось гіршого. Вона дуже тендітна.

— Дядько Генрі нічого собі не зламав? Коли вдарився об вогнегасник?

Місіс Бреддок знову сміється.

— Божечки, ні!

— Це добре. Перекажіть дядькові, що він мій герой.

— Перекажу. І ще раз — веселих свят!

— Мене звуть Голлі, в мене радості доволі, — каже вона, повторюючи скрипучий дотеп, який використовувала о цій порі року з дванадцяти літ.

Вона закінчує дзвінок під сміх місіс Бреддок, а тоді трохи дивиться на глуху цегляну стіну «Голідей Інн Експресу», схрестивши руки на малих грудях і замислено насупивши чоло. Вона приймає рішення й телефонує матері.

— Ох, Голлі, нарешті! Де ти була? Хіба мало мені, що я турбуюся про брата, так іще й про тебе турбуватися?

Знову зринає порив сказати «Пробач», і вона нагадує собі, що нічим не завинила.

— У мене все добре, мамо. Я в Піттсбурзі…

— В Піттсбурзі!

— …але можу бути вдома трохи більш як за дві години, якщо на дорогах вільно і якщо «Авіс» дозволить мені повернути машину там. Моя кімната готова?

— Вона завжди готова, — каже Шарлотта.

«Звісно, — думає Голлі. — Тому що врешті-решт я отямлюсь і повернуся до неї».

— Чудово, — каже Голлі. — Я встигну на вечерю. Зможемо подивитися телевізор, а завтра навідаємо дядька Генрі, якщо це…

— Я так за нього тривожуся! — вигукує Шарлотта.

«Але не настільки, щоб скочити в машину й поїхати туди, — думає Голлі. — Бо місіс Бреддок уже дзвонила тобі й розповіла. Ідеться не про твого брата — ідеться про те, щоб загнуздати доньку. Для цього вже пізно, і думаю, що в душі ти це вже знаєш, але продовжуєш намагатися. Це теж базова поведінка».

— Я впевнена, що все добре, мамо.

— Вони так і кажуть, але що ж їм ще казати? У тих місцях завжди стережуться, щоб проти них не по­зивалися.

— Ми навідаємо його й подивимося на власні очі, — каже Голлі. — Згода?

— Мабуть. — Пауза. — Я так розумію, ти після того поїдеш. Повернешся до свого міста. — Підтекст: до того Содому, тієї Гоморри, того барлогу гріха й деградації. — А я зустріну Різдво сама, тоді як ти підеш на вечерю до друзів. — «Серед яких той чорний юнак, який виглядає так, ніби вживає наркотики».

— Мамо. — Іноді Голлі хочеться кричати. — Робінсони запросили мене кілька тижнів тому. Одразу після Дня Подяки. Я тобі казала про це, і ти погодилася.

Насправді Шарлотта сказала: «Ну, мабуть, якщо тобі здається, що так треба».

— Я тоді думала, що Генрі ще буде зі мною.

— Ну а що, як я залишуся й на ніч п’ятниці?

Вона може зробити це для матері і для себе. Голлі впевнена, що Ондовскі здатен легко розшукати, де вона живе в місті, й завітати туди — на двадцять годин раніше і з убивством на думці.

— Зустрінемо Різдво раненько.

— Це було б чудово, — каже Шарлотта, пожвав­люючись. — Я б запекла курку. Зі спаржею! Ти любиш спаржу!

Голлі ненавидить спаржу, але говорити це матері нема сенсу.

— Добрий план, мамо.

Голлі домовляється з «Авіс» (звісно, за додаткову плату) й вирушає в дорогу, лиш раз зупинившись заправитися, взяти філе-о-фіш у «Маку» і зробити кілька дзвінків. Так, каже вона Джерому і Піту, вона впоралася зі своєю особистою справою. Вона проведе більшу частину вихідних у матері й навідає дядька на новому місці. Повернеться на роботу в понеділок.

— Барбара зацінила фільми, — каже їй Джером, — але каже, що вони геть вершкові. Мовляв, дивишся їх і не віриш, що на світі існують чорні люди.

— Скажи їй включити це в доповідь, — каже Голлі. — Я дам їй подивитися «Шафта», коли зможу. Мені треба їхати далі. Дорога забита, хоч я й не знаю, куди вони всі їдуть. Я ходила до торговельного центру — він наполовину порожній.

— Навідують родичів, як і ти, — каже Джером. — Родичі — це єдине, чого «Амазон» не доставляє.

Вона повертається на трасу I-76, і їй спадає на думку, що мати, безперечно, наготує для неї різдвяний подарунок, тоді як у неї для Шарлотти нема нічого. Вона вже бачить мученицький вираз обличчя матері, коли ви­явиться, що Голлі прибула з порожніми руками.

Тож Голлі зупиняється коло наступного торговельного центру, хоча це й значить, що вона не дістанеться до ре­зиденції Ґібні до темряви (вона ненавидить вести машину вночі), й купує матері якісь човганці та гарний халат. Вона спеціально дбає про те, щоб зберегти чек для тієї пори, коли Шарлотта скаже, що Голлі купила не ті розміри.

Повернувшись на трасу, в безпеці орендованої машини, Голлі набирає повні груди повітря й кричить.

Це допомагає.

Шарлотта обіймає доньку на порозі, а тоді заводить усередину. Голлі знає, що буде далі.

— Ти схудла.

— Насправді, я лишилась така, як була, — каже Голлі, а мати видає їй Погляд, котрий говорить: «Завжди будеш анорексичкою».

Вечерю придбано в італійському ресторанчику далі вулицею, Шарлотта за їжею говорить про те, як їй важко без Генрі. Ніби її брата нема поруч уже п’ять років, а не п’ять днів, а поїхав він не до близького будинку для літніх, а сповнювати на пенсії шалені мрії: тримати велосипедну крамницю в Австралії або малювати заходи сонця на тропічних островах. Вона не питає Голлі про її життя, роботу або що та робила в Піттсбурзі. О дев’я­тій, коли Голлі може обґрунтовано заявити про втому і бажання прилягти, вона вже почувається так, ніби змолодшала і зменшала, зжухла до тієї сумної, самот­ньої дівчини, так, анорексичної — принаймні в перший рік у старшій школі, коли вона була відома як «швабра» або «мітла», — яка мешкала в цьому будинку.

Її спальня лишилася такою самою: темно-рожеві стіни, що завжди наводили її думки на півсире м’ясо. Її м’які іграшки досі стоять на поличці над вузьким ліжком, з містером Кроликом на почесному місці. Вуха містера Кролика пошарпані, бо вона колись гризла їх, коли не могла заснути. Плакат із Сильвією Платт і досі висить над столом, за яким Голлі писала погані вірші й іноді уявляла власне самогубство в стилі своєї кумирки. Роздягаючись, вона думає, що могла б так і зробити, принаймні спробувати, якби їхня духовка була газова, а не електрична.

Було б легко — надто легко — подумати, що кімната її дитинства чекала на Голлі, наче чудовисько з історії жахів. Вона спала тут кілька разів у здорові (відносно здорові) роки дорослого життя, і кімната жодного разу її не з’їла. Матір теж ніколи не їла Голлі. Чудовиська таки існують, але не в цій кімнаті й не в цьому домі. Голлі знає, що про це корисно пам’ятати, а також про те, хто вона така. Не дитина, що жує вуха містера Кроли­ка. Не підліток, що в більшість ранків вивергає сніданок перед школою. Вона жінка, котра разом з Біллом і Джеромом врятувала тих дітей у Міському арт-культурному комплексі Середнього Заходу. Вона жінка, котра пережила Брейді Гартсфілда. Котра стала супроти іншого чудовиська в техаській печері. Дівчинка, яка ховалася в цій кімнаті й хотіла більше ніколи не виходити, зникла.

Вона стає на коліна, проказує щовечірню молитву й лягає в ліжко.

Шарлотта, Голлі й дядько Генрі сидять у куточку загальної кімнати «Пишних пагорбів», прикрашеної до свят дощиками, мішурою та солодкодухими ялиновими віночками, котрі майже перебивають запах сечі й хлору. Стоїть тут і ялинка, завішана вогниками й льодяниками. З динаміків ллється різдвяна музика, ті замучені мелодії, без котрих Голлі щасливо обійшлася б до кінця життя.

Місцеві жителі нібито не повняться святковим настроєм. Більшість дивиться рекламну демонстрацію чогось під назвою «фітнес-крісло», в якій бере участь довготелеса красуня в помаранчевому купальнику. Кілька інших відвернулися від телевізора, хтось мовчить, хтось балакає з сусідами, а хтось із собою. Тендітна старенька в зеленому домашньому халаті зігнулася над велетенським пазлом.

— Це місіс Гетфілд, — каже дядько Генрі. — Не па­м’ятаю, як її звуть.

— Місіс Бреддок розповіла, що ти врятував її від небезпечного падіння, — каже Голлі.

— Ні, то була Джулія, — каже дядько Генрі. — Колись давно-о-о-о-о, на ставку. — Він сміється, як сміються люди, що пригадують минувшину. Шарлотта закочує очі. — Мені було шістнадцять, а Джулії, мабуть, десь… — Він затихає.

— Покажи руку, — наказує Шарлотта.

Дядько Генрі схиляє голову набік.

— Руку? Навіщо?

— Просто покажи.

Вона хапає її сама й закочує рукав. Під ним чималий, але не особливо примітний синець. Голлі він схожий на невдале татуювання.

— Якщо це вони так піклуються про людей, то нам слід подати на них до суду, а не платити їм, — каже Шарлотта.

— На кого подати? — каже дядько Генрі. А тоді сміється: — Ох у «Ред Сокс» колись пітчер був — ото подавав! Як його було звати…

Шарлотта встає.

— Піду візьму кави. І ще, мабуть, якогось маленького пиндика. Голлі?

Голлі хитає головою.

— Ти знову не їси, — каже Шарлотта і йде раніше, ніж Голлі встигає відповісти.

Голлі дивиться їй услід.

— Ніколи не відчепиться, га?

Цього разу сміється вже Голлі. Не може втриматися.

— Ніколи.

— Отож, ніколи. Ти не Джейні.

— Ні. — І вона чекає.

— Ти… — Вона майже чує, як крутяться іржаві шестерні. — Голлі.

— Саме так. — Вона плескає його по руці.

— Я хотів би повернутися до своєї кімнати, але не пам’ятаю, де вона.

— Я знаю дорогу, — каже Голлі. — Я тебе відведу.

Вони повільно йдуть коридором.

— А що то була за Джулія? — питає Голлі.

— Гарна, як світанок, — каже дядько Генрі.

Голлі це здається достатньою відповіддю. Цей рядок, безперечно, кращий за будь-який з тих, які колись писала вона.

Уже в кімнаті вона намагається провести його до крісла під вікном, але він відпускає її руку і йде до ліжка, де сідає, зчепивши руки між коліньми. Він схожий на підстаркувату дитину.

— Мабуть, полежу, люба. Я втомився. Шарлотта мене втомлює.

— Іноді вона й мене втомлює, — каже Голлі.

У минулому вона б ніколи не зізналася в цьому дядькові Генрі, котрий надто часто був материним союзником, але це вже інший чоловік. У певному сенсі, набагато м’якший. Крім того, за п’ять хвилин він забуде її слова. А за десять — що вона тут була.

Вона схиляється поцілувати його в щоку, а тоді її губи зупиняються біля самої його шкіри, бо він каже:

— Що з тобою? Чого ти налякана?

— Я не…

— Налякана. Я бачу.

— Гаразд, — каже вона. — Так. Я налякана.

Яке полегшення — визнати це. Сказати вголос.

— Твоя матір… моя сестра… на язику крутиться…

— Шарлотта.

— Так. Шарлі — вона боягузка. Завжди такою була, ще з дитинства. Не хотіла заходити у воду в… як його… не можу пригадати. І ти була боягузкою, але переросла.

Вона вражено дивиться на нього. Мову відібрало.

— Переросла, — повторює він, а тоді витягає ноги з човганців і закидає їх на ліжко. — Я подрімаю, Джейні. Тут непогано, але було б добре мати оту штуку… яку треба крутити…

Він заплющує очі.

Голлі йде до дверей з опущеною головою. На її обличчі сльози. Вона бере з кишені серветку й витирає їх. Не хоче, щоб Шарлотта побачила.

— Якби ж ти пам’ятав, як урятував ту жінку від падіння, — каже вона. — Санітарка сказала, що ти рухався, як та блискавка.

Але дядько Генрі не чує. Дядько Генрі заснув.

Зі звіту Голлі Ґібні для детектива Ралфа Андерсона:

Я збиралася закінчити цей звіт минулого вечора в мотелі у Пенсильванії, але з’явилась одна родинна справа, тож натомість я поїхала до матері. Тут важко. Багато спогадів, переважно недобрих. Але я залишуся на цю ніч. Краще так. Мама зараз вийшла на закупи до ранньої різдвяної вечері, яка, певно, не буде смачною. Вона ніколи не була кулінарно обдарована.

Я сподіваюся закінчити свою справу з Четом Ондовскі — тобто з істотою, яка так себе називає, — завтра ввечері. Я боюся — нема сенсу це заперечувати. Він пообіцяв, що ніколи більше не вчинить подібного до школи Макріді. Пообіцяв, не обдумавши й не кліпнувши оком. Я цьому не вірю. Білл би не повірив, і я впевнена, що й ти б не повірив. Йому це надто добре смакує. Мабуть, йому також смакує бути героєм-рятівником, хоч він мусить розуміти, що привертати до себе увагу — не найкращий варіант.

Я подзвонила Дену Беллу й сказала, що збираюся покласти Ондовскі край. Я подумала, що, як колишній полісмен, він зрозуміє і схвалить. Він схвалив, але сказав мені бути обережною. Я намагатимусь, але збрешу, якщо не скажу, що в мене дуже погане передчуття. Я також подзвонила подрузі, Барбарі Робінсон, і сказала, що залишуся в матері на суботню ніч. Мені треба, щоб вона і її брат Джером думали, буцімто завтра мене не буде в місті. Що б зі мною не сталося, хочу точно знати, що вони не наражатимуться на небезпеку.

Ондовскі тривожиться про те, що я можу зробити зі здобутою інформацією, але він також упевнений у собі. Він уб’є мене, якщо зможе. Я це знаю. Чого він не знає, то це того, що я вже бувала в схожих ситуаціях і не недо­оціню його.

Білл Годжес, мій друг і колишній напарник, згадав мене в заповіті. Я отримала виплату від його страховки життя, але були й інші сувеніри, які значать для мене набагато більше. Одним з них стала його службова зброя, «сміт-енд-вессон» 38-го калібру для військових і поліції. Білл казав, що більшість полісменів тепер носять «ґлок-22», в якому п’ятнадцять патронів замість шести, але сам він старомодний і пишається цим.

Мені зброя не подобається — насправді, я її ненавиджу — але завтра я скористаюся Білловою без вагань. Я нічого не обговорюватиму. Мені вистачило однієї розмови з Ондовскі. Я вистрелю йому в груди, і не тільки тому, що завжди найкраще стріляти ближче до центру маси — я запам’ятала це зі стрілецьких курсів, які пройшла два роки тому.

Справжня причина в тому, що…

[Пауза]

Пам’ятаєш те, що сталося в печері, коли я вдарила знайдену нами істоту по голові? Звісно, пам’ятаєш. Таке сниться й не забувається. Мені здається, що сила — фізична сила, яка оживлює таких істот, — це якийсь чужинський мозок, що замінив людський, колишній, який захопили. Я не знаю, звідки та сила береться, і не хочу знати. Постріл у груди може не вбити цю істоту. По правді, Ралфе, я на це навіть сподіваюся. Думаю, є інший спосіб назавжди її спекатися. Розумієш, через один глюк…

Матір щойно під’їхала. Спробую закінчити звіт пізніше сьогодні або завтра.

Шарлотта не дозволяє Голлі допомогти зі стравами. Щоразу, як донька заходить до кухні, Шарлотта кишкає на неї. Через це справа розтягується, але нарешті надходить пора вечеряти. Шарлотта вдягла зелену сукню, в яку вбирається кожного Різдва (і пишається тим, що досі вміщується в неї). Її різдвяний букетик — падуб із ягодами — пришпилений до звичного місця зліва на грудях.

— Автентична різдвяна вечеря, точнісінько як колись! — вигукує вона, заводячи Голлі до їдальні за лікоть. «Наче в’язня ведуть на допит», — думає Голлі. — Я зготувала все, що ти любиш!

Вони сидять одна навпроти одної. Шарлотта запалила свої аромасвічки, що пахкотять лемонґрасом, від чого Голлі кортить чхнути. Вони цокаються чарочками вина «Моґен Девід» (автентичне й еталонне фу) і вітають одна одну з Різдвом. Тоді настає черга салату, вже змащеного схожою на шмарклі ковбойською заправкою, яку Голлі терпіти не може (а Шарлотта вважає, що та її любить), і сухої, наче папірус, індички, котру можна ковтнути, тільки затопивши перед тим підливкою, щоб змастити прохід. Картопляне пюре взялося кавалками. Перетримана спаржа така ж розім’якла й гидка, як завжди. Смачний тільки (придбаний у крамниці) морквяний пиріг.

Голлі з’їдає все, що є на тарілці, і хвалить матір. Та сяє.

Після того як посуд помито (Голлі, як завжди, протирає рушником — мати не допускає її до миття, кажучи, що вона ніколи не вимиває усю «глевть» із каструль), вони переходять до вітальні, де Шарлотта вишукує DVD з «Цим дивовижним життям». Скільки різдвяних сезонів вони дивилися це кіно? Щонайменше десяток або й більше. Дядько Генрі колись міг прочи­тати з пам’яті кожну репліку. «Не виключено, — думає Голлі, — що він і зараз може». Вона ґуґлила Альцгеймера й з’ясувала, що неможливо сказати, які ділянки розуму згаснуть останніми, коли в ньому один за одним вимикаються робочі контури.

Перш ніж починається фільм, Шарлотта вручає Голлі шапку Санти… і то з неабиякою церемонією.

— Ти завжди вдягала її, коли ми дивилися це кіно, — каже вона. — Ще коли була маленькою. Це традиція.

Голлі все життя була кінофанаткою й знаходила чим насолодитися навіть у фільмах, які критики розбомбили (наприклад, вона переконана, що «Кобра» зі Сталлоне трагічно недооцінена), але від «Цього дивовижного життя» їй завжди ставало тривожно. На початку фільму вона ще може співчувати Джорджу Бейлі, але ближче до кінця він здається їй людиною з серйозним біполярним розладом, котрий увійшов у манію як фазу свого циклу. Після закінчення вона навіть думала, чи він не вилазить з ліжка й не вбиває всю свою родину.

Вони дивляться кіно — Шарлотта в різдвяній сукні, Голлі в шапці Санти. Голлі думає: «Я кудись рухаюся. Я відчуваю це. У сумне місце, повне тіней. Це стан, у якому розумієш, що смерть дуже близько».

На екрані Джейні Бейлі каже:

— Будь ласка, о Боже, щось сталося з татком.

Коли Голлі засинає того вечора, їй сниться, як Чет Ондовскі виходить з ліфта Фредерік-білдинг у піджаку з порваним рукавом і кишенею. Його руки замурзані цегляним пилом і кров’ю. Очі мерехтять, а коли губи розходяться в широкій посмішці, червоні жучки вилазять з рота й висипаються на підборіддя.

Голлі сидить у нерухомому заторі на чотири смуги, серед машин, що намагаються рухатися на схід. До міста ще вісімдесят кілометрів, і Голлі думає, що коли цей багатокілометровий затор не розійдеться, вона може-таки спізнитися на власний похорон, а не при­їхати раніше.

Як і безліч людей, котрі борються з тривожністю, вона нав’язливо планує все наперед і через це майже завжди прибуває раніше. Вона розраховувала бути в «Що впало, те пропало» найпізніше до першої години в суботу, але тепер навіть третя починає виглядати оптимістично. Через машини навколо (і великий старий сміттєвоз попереду, чий замурзаний зад нависає над нею, наче сталевий стрімчак) вона почувається замкненою, похованою заживо («мій власний похорон»). Якби вона мала в машині цигарки, то курила б їх одну за одною. Натомість вона вдовольняється льодяниками від кашлю, які називає антинікотиновими засобами, але вона заклала їх у кишеню куртки тільки шість, і скоро й тих не стане. Тоді в неї залишаться тільки нігті, та вони підрізані так коротко, що й не вкусиш як слід.

«Я спізнююся на дуже важливу зустріч».

Так сталося не через обмін подарунками, час якого надійшов після материного традиційного різдвяного сніданку з беконом і вафлями (до Різдва ще майже тиждень, але Голлі згодна прикидатися разом із Шарлоттою). Шарлотта дарує Голлі шовкову блузку з оборками, якої та ніколи не вдягне (навіть якщо виживе), туфлі на середніх підборах (так само) і дві книжки: «Сила теперішнього моменту» і «Без тривог: як знайти спокій у хаотичному світі». Голлі не мала можливості загорнути подарунки, але таки придбала для них доречну різдвянисту торбинку. Шарлотта потуркотіла над човганцями з хутром і поблажливо похитала головою над халатом, що коштував $ 79,50.

— Він розміри на два завеликий. Ти ж навряд чи зберегла чек, люба?

Голлі, котра надто добре знала, що таки зберегла, сказала:

— Здається, він у мене в кишені.

Усе йшло добре. Але тоді Шарлотта зненацька запропонувала, щоб вони поїхали навідати Генрі й побажали йому веселих свят, оскільки Голлі не зможе приїхати в сам великий день. Голлі глянула на годинник. За чверть дев’ята. Вона сподівалася вибратися на дорогу й рушити на південь до дев’ятої, але чи не змушує її нав’язлива поведінка заходити надто далеко? Справді, навіщо їй прибувати на п’ять годин раніше? До того ж, якщо справа з Ондовскі закінчиться недобре, це буде її остання нагода побачити дядька Генрі, а її цікавили його слова «Чого ти налякана?».

Звідки він дізнався? Раніше він ніколи не був особ­ливо чутливим до інших людей. Скоріше навпаки.

Тож Голлі погодилась, і вони поїхали, а Шарлотта наполягла, що поведе машину. На перехресті, де був знак «СТОП», вони легенько зачепили інше авто. Подушки безпеки не надулися, ніхто не постраждав, поліцію не викликали, але Шарлотта, звісно, не могла не знайти виправдання в якомусь міфічному клаптику ожеледі, опускаючи той факт, що вона під знаком не зупинилася повністю, а тільки сповільнилась. Усе своє водійське життя Шарлотта Ґібні вважала, що скрізь має право пріоритету.

Чоловік з іншої машини поводився люб’язно, кивав і погоджувався з усім, що казала Шарлотта, але вони таки обмінялися номерами полісів, і на той час, як машини знову рушили (Голлі була впевнена, що чоловік, чиє крило вони ввім’яли, підморгнув їй, перш ніж знову сідати за кермо), вже була десята година, а відвідини все одно виявилися пшиком. Генрі гадки не мав, хто вони обидві такі. Він заявив, що йому пора вдягатися на роботу, й сказав не надокучати. Коли Голлі поцілувала його на прощання, він підозріливо глянув на неї і спитав, чи свідкам Єгови взагалі таке дозволено.

— Назад уже ти поведи, — сказала Шарлотта, коли вони вийшли на вулицю. — Я надто засмучена.

Голлі була більш ніж рада це зробити.

Вона залишила свою дорожню сумку в коридорі. Закинувши її на плече, розвернулася до матері по звичайний прощальний ритуал — два сухі цмоки в щоки, — але Шарлотта оповила доньку, котру принижувала та обмовляла все її життя (не завжди свідомо), обома руками й вибухнула плачем.

— Не їдь. Будь ласка, залишся ще на день. Якщо не можеш зостатися до Різдва, то побудь хоча б на вихідних. Я не можу витримати одна. Ще не можу. Можливо, зможу після Різдва, але ще ні.

Матір стискала її так, наче тонула, і Голлі довелося придушувати панічний порив не просто відштовхнути її, а по-справжньому відбитися. Вона терпіла обійми, скільки змогла, а тоді виборсалася з них.

— Мені треба їхати, мамо. У мене зустріч.

— Ти хочеш сказати, побачення? — Шарлотта посміхнулася. Не дуже приємно. Надто зубато. Голлі була думала, що матір уже ніколи її не шокує, але це виявилося неправдою. — Справді? У тебе?

«Пам’ятай, що це може бути останній раз, коли ти її бачиш, — подумала Голлі. — Якщо так і є, то недобре прощатися сердитими словами. Можеш знову сердитися на неї, якщо виживеш».

— Це інше, — сказала вона. — Але ходімо ще вип’ємо чаю. На це я маю час.

Тож вони попили чаю з фініковим печивом, котре Голлі ненавиділа (чомусь воно здавалося їй похмурим на смак), і перш ніж вона нарешті змогла втекти з материного будинку, де ще не вивітрились аромати лемонґрасових свічок, уже була майже одинадцята. Стоячи на ґанку, вона поцілувала Шарлотту в щоку.

— Я люблю тебе, мамо.

— Я теж тебе люблю.

Голлі дісталася аж до дверцят орендованої машини, вже торкнулася ручки, коли Шарлотта погукала її. Голлі розвернулася, майже готова побачити, як мати зіскакує зі східців, розставивши руки, зігнувши пальці пазурами, і верещить: «Залишайся! Ти мусиш залишитися! Я наказую тобі!»

Але Шарлотта стояла на ґанку, обійнявши себе в поясі. Вона тремтіла. Виглядала старою і нещасною.

— Я помилилася про халат, — сказала вона. — Він мого розміру. Мабуть, неправильно прочитала етикетку.

Голлі всміхнулася.

— Це добре, мамо. Я рада.

Вона здала задки, перевірила, чи вільна дорога, й поїхала до шосе. Десять хвилин на дванадцяту. Часу вдосталь.

Так вона тоді думала.

Неспроможність з’ясувати причину затору тільки додає Голлі тривожності. Місцеві радіостанції нічого не повідомляють, навіть та, на якій начебто мали розповідати про поточний стан доріг. Додаток «Waze», зазвичай такий надійний, зараз абсолютно не допомагає. На екрані зображена усміхнена фігурка з лопатою, а під нею текст: «НАРАЗІ МИ ПРОВОДИМО ТЕХНІЧНІ РОБОТИ, АЛЕ СКОРО ПОВЕРНЕМОСЯ!».

Прибита ситуація.

Якщо вона просунеться ще на п’ятнадцять кілометрів, то зможе звернути через 56-й з’їзд і поїхати по шосе 73, але наразі шосе 73 все одно що на Юпітері. Вона мацає кишеню куртки, знаходить останній льодяник, розгортає його і дивиться на задній бампер сміттєвоза й наліпку з текстом: «Я ДОБРЕ ВОДЖУ?».

«Усі ці люди мають бути на шопінгу, — думає Голлі. — В торговельних центрах і маленьких крамницях у центрах міст, допомагати місцевим економікам, а не віддавати гроші “Амазону”, державній пошті й “Фед­Ексу”. Ви всі малися б забратися з цього довбаного шосе, щоб люди зі справді важливими справами могли…»

Машини починають рухатися. Голлі тріумфально скрикує, і крик ще не встигає затихнути, як сміттєвоз знову зупиняється. У машині ліворуч водій говорить по телефону. У машині праворуч жінка освіжає помаду на губах. Цифровий годинник в орендованій машині повідомляє Голлі, щоб вона не розраховувала дістатися до Фредерік-білдинг до четвертої. Щонайменше.

«Навіть так у мене ще залишаться дві години, — думає Голлі. — Будь ласка, Боже, будь ласка, дозволь мені встигнути туди, щоб підготуватися до нього. Того чудовиська».

Барбара Робінсон відкладає дочитану брошуру про коледжі, розблоковує телефон і запускає додаток «Web­Watcher», який встановив їй Джастін Фрейлендер.

— Ти ж знаєш, що стежити за кимось без його дозволу — це не зовсім кошерно, правда? — сказав тоді Джастін. — Я навіть точно не знаю, чи воно теє, законно.

— Я просто хочу знати, що з моєю подругою все гаразд, — відповіла Барбара й освітила його усмішкою, котра розтопила всі сумніви, які він міг мати.

Бог свідок, у Барбари є і власні сумніви — від самого погляду на зелену цяточку на екрані вона почувається винною, особливо після того, як Джером видалив свій додаток для стеження. Але чого Джером не знає (і Барбара йому не скаже), то це того, що після Портленда Голлі подалася до Піттсбурга. Разом з історією пошуків, яку Барбара передивилася на домашньому комп’ютері Голлі, це змушує її думати, що та таки зацікавлена вибухом у школі Макріді і що ця цікавість фокусується або на Чарльзі Ондовскі, якого скрізь називають Четом, або на його операторі Фреді Фінкелі. Барбара майже певна, що Голлі зацікавлена саме Ондовскі, тому що йому присвячено більше пошукових запитів. Голлі навіть нашкрябала його ім’я в блокноті біля комп’ютера… і додала поруч два знаки питання.

Барбарі не хочеться думати, що в її подруги якось перепаскудилося в голові або що вона взагалі переживає нервовий зрив, але їй також не хочеться вважати, що Голлі могла натрапити на слід терориста. Але вона знає: у випадку Голлі останнього, як то кажуть, не можна виключати. Голлі тривожна, Голлі забагато сумнівається в собі, але Голлі також розумна. Чи могло статися, що Ондовскі й Фінкель (котрі разом весь час нагадували їй пару Саймона і Гарфункеля) якось натрапили на слід, що вів до підривника, проте самі того не побачили й не усвідомили?

Ця думка нагадує Барбарі про кіно, яке вона дивилася з Голлі. «Фотозбільшення» називалося. В ньому фотограф робив знімки коханців у парку й випадково зняв чоловіка, що ховався в кущах з пістолетом. А що, як те саме сталося коло школи Макріді? Що, як підривник повернувся на місце злочину помилуватися власною роботою, а телевізійники зняли, як він спостерігав (або й удавав, ніби допомагає)? Що, як Голлі якимось чином про це дізналася? Барбара розуміла й погоджувалася, що така можливість доволі надумана, але хіба ж іноді життя не наслідує мистецтво? Можливо, Голлі поїхала до Піттсбурга, щоб розпитати Ондовскі й Фінкеля. Це доволі безпечно, вважає Барбара, але що, як підривник досі тиняється десь поблизу і Голлі вирішила його впіймати?

Або що, як підривник вирішив вистежити Голлі?

Усе це, певно, маячня, але Барбара все одно з полегшенням стежить, як Голлі покидає Піттсбург і їде до будинку матері. У ту хвилину вона мало не видалила додаток, і в цьому разі тиск на її совість точно ослабнув би, але, з іншого боку, Голлі подзвонила їй учора, вочевидь, тільки для того, аби повідомити, що вона залишиться в матері на суботню ніч. А тоді, наприкінці розмови, Голлі сказала: «Я люблю тебе».

Ну звісно, любить, і Барбара її теж любить, але такі речі розуміють, а не говорять уголос. Хіба що з особливої нагоди. Наприклад, коли посварилися з подругою, а тоді помирилися. Або коли їдеш у довгу мандрівку. Або вирушаєш на війну. Барбара впевнена, що в такому випадку це було останнє, що люди говорили батькам або коханим, перш ніж вирушити.

А ще Барбарі не сподобався характерний тон, з яким Голлі це сказала. Майже сумний. А тепер зелена цятка каже Барбарі, що Голлі таки не залишається в матері на ніч. Вочевидь, повертається до міста. Змінила плани? Може, посварилася з матір’ю?

Чи отак узяла і збрехала?

Барбара дивиться на стіл і бачить позичені в Голлі диски для доповіді: «Мальтійський сокіл», «Глибокий сон» і «Гарпер». Вона думає, що вони будуть бездоганним приводом поговорити з Голлі, коли та повернеться. Вона розіграє подив, коли застане Голлі вдома, а тоді спробує з’ясувати, що такого важливого було в Портленді й Піттсбурзі. Вона навіть може зізнатися, що стежила за нею, — залежно від того, як піде розмова.

Вона знову перевіряє місцеперебування Голлі на телефоні. Досі на шосе. Барбара здогадується, що рух може бути сповільнений ремонтом дороги або аварією. Дівчина дивиться на годинник, а тоді знову на зелену цятку. Вона думає, що Голлі пощастить, якщо та повернеться бодай за скількись хвилин до п’ятої.

«А я буду в неї вдома ще до пів на шосту, — думає Барбара. — Сподіваюся, з нею все гаразд… але може бути, що й ні».

Машини повзуть… тоді зупиняються.

Повзуть… і зупиняються.

Зупиняються.

«Я зараз здурію, — думає Голлі. — Сидітиму й дивитимусь на цей сміттєвоз, а мій здоровий глузд у якусь мить хрусне й зламається. Так хрусне, що я, мабуть, почую. Наче гілка».

Грудневий день починає згасати, до найкоротшого дня року лишаються дві клітинки в календарі. Годинник на панелі каже, що до Фредерік-білдинг вона тепер може очікувати прибути не раніше за п’яту, і це трапиться тільки якщо затор дуже скоро почне рухатись… і якщо в неї не закінчиться бензин. Наразі в баку трохи більше чверті.

«Я можу з ним розминутися, — думає вона. — Він може прийти, подзвонити мені, щоб дізнатися код від дверей, і не отримати відповіді. Він подумає, що я не витримала й перепудилася».

Думка про те, що збіг або якась лиха сила (Джеромів птах, увесь запорошений, імлисто-сірий) могла постановити, що її друга особиста зустріч з Ондовскі не повинна відбутися, не приносить їй полегшення. Тому що вона тепер не просто потрапила до його особистого хіт-параду, а зараз на першій сходинці. Зустріч із ним на власному полі, ще й із планом, мала стати її перевагою. Якщо вона її втратить, він спробує підстерегти її. І це йому може вдатися.

Одного разу вона тягнеться до телефона, щоб подзвонити Пітові, сказати, що коло бічних дверей їхньої будівлі має з’явитися небезпечний чоловік і щоб він обережно наблизився до нього. Але Ондовскі відбрешеться. Легко. Він розмовами заробляє на життя. А коли й ні, то Піт не молодшає — він набрав щонайменше десять кілограмів зверху того, скільки важив, коли виходив у відставку. Піт повільний. Істота, що прикидається репортером, швидка. Голлі не наражатиме Піта на небезпеку. Це вона випустила джина з пляшки.

Попереду гаснуть стоп-сигнали сміттєвоза. Він просувається десь на п’ятнадцять метрів і знову зупиняється. Однак цього разу зупинка коротша, а наступний рух уперед довший. Невже затор розходиться? Вона не наважується в це вірити, але надія — її друге ім’я.

І ця надія виправдовується. За п’ять хвилин вона вже рухається під шістдесят. За сім — під вісімдесят. За одинадцять Голлі тисне на газ і захоплює смугу для обгону. Коли вона проскакує повз три машини, котрі зіштовхнулися й спричинили затор, то кидає лиш побіжний погляд на їхні побиті кузови, котрі перетягли до розділової смуги.

Якщо вона зможе утримувати швидкість близько ста десяти аж до з’їзду з шосе в середмісті і якщо проскочить на більшості світлофорів, то розраховує, що може під’їхати до своєї будівлі о п’ятій двадцять.

Голлі насправді під’їздить до будівлі о п’ятій нуль п’ять. На відміну від дивовижно незаповненого «Монровіля», в центрі міста людно-людно. Це добре і погано водночас. Її шанси помітити Ондовскі в живому скупченні покупців на Б’юел-стріт невеликі, а його шанси вхопити її (вона легко припускає, що саме це він і збирається зробити) точнісінько такі самі. Білл назвав би таку ситуацію закрутом.

Ніби винагороджуючи її за невезіння на шосе, від тротуару прямо навпроти Фредерік-білдинг рушає машина. Голлі чекає, поки та поїде, а тоді обережно здає задки на звільнене місце, намагаючись не звертати уваги на дурня позаду, що наліг на сигнал. За менш напружених обставин такий постійний гудок міг би змусити її поступитися місцем, але вона не бачить іншого вільного п’ятачка в усьому кварталі. Це залишило б їй тільки паркувальний гараж, та ще, певно, котрийсь із його верхніх рівнів, а Голлі бачила забагато фільмів, у яких із жінками в паркувальних гаражах стається щось лихе. Особливо після того, як стемніє, а зараз уже темно.

Той, хто гудів, проїздить повз неї, щойно передок орендованої машини Голлі звільняє досить місця на дорозі, але багнюк — який насправді виявляється багнючкою — сповільнюється, щоб привітати Голлі з Різдвом простим жестом із середнім пальцем.

Коли Голлі виходить з машини, в дорожньому русі з’являється розрив. Вона могла б перейти в недозволеному місці — ну або перебігти, — але натомість приєднується до натовпу покупців, що чекають зеленого світлофора на наступному розі. Вкупі безпечніше. Вона тримає в руці ключі від парадного входу до будівлі. Не має жодного наміру заходити через бічні двері. У технічному провулку вона була б легкою мішенню.

Коли вона вставляє ключ у замок, чоловік у намотаному на обличчя шарфі й вушанці, напнутій аж на брови, проходить так близько, що мало не наштовхується на неї. Ондовскі? Ні. Тобто здається, що ні. Як вона може бути певна?

Тісний вестибюль порожній. Світло приглушене. Скрізь простяглися тіні. Вона квапиться до ліфта. Це одна з найстаріших будівель у центрі, в ній усього вісім поверхів в еталонному середньозахідному стилі, і ліфт для пасажирів тільки один. Просторий і нібито сучасний, але один. Наймачі бурчать на це і, коли квапляться, часто ходять сходами, але ті на вихідні замикають. Вона натис­кає кнопку виклику, раптом відчувши певність, що ліфт зараз знову виявиться поламаним і її план розвалиться. Але двері негайно відчиняються, і жіночий робоголос запрошує її всередину: «Доброго дня. Вітаємо у Фре­дерік-білдинг». У порожньому вестибюлі цей безтілесний голос викликає в Голлі спогади про фільми жахів.

Двері зачиняються, і вона натискає «5». Всередині встановлений монітор, який у будні показує новини й реклами, але зараз він вимкнений. І різдвяна музика теж не грає, слава небесам.

— Їдемо вгору, — каже робоголос.

«Він чекатиме на мене, — думає вона. — Він уже якось увійшов і чекатиме на мене, коли відчиняться двері ліфта, а мені не буде куди тікати».

Але двері відчиняються в порожній коридор. Вона проходить повз поштопровід (настільки старомодний, наскільки новомодним є цей балакучий ліфт) і повз туалети, а тоді зупиняється біля дверей з написом «СХОДИ». Усі скаржаться на Ела Джордана і мають рацію: наглядач будівлі ледачий і некомпетентний. Але в нього, певно, є якісь зв’язки, бо його не виганяють з роботи, незважаючи на купи сміття в підвалі, розбиту камеру над бічним входом і повільну — майже примхливу — доставку посилок. А на додачу були ще проблеми з тим крутим японським ліфтом, котрі бісили геть усіх.

Цього дня Голлі активно сподівається на Елову недбалість ще де в чому, щоб їй не довелося витрачати час і приносити собі стільця з їхнього офісу. Вона розкриває двері на сходи, і їй щастить: майданчик захаращений (шлях на шостий поверх заблоковано, що майже напевне порушує правила пожежної безпеки) скупченими засобами для прибирання, серед яких притулена до поруччя швабра і половина відра викрученої з ганчірки води.

Голлі роздумує, чи не вивернути мутну рідину з відра вниз сходами — так тому Елові й треба, — але врешті не може себе змусити. Вона підштовхує його до жіночого туалету, знімає насадку для вижимання води з ганчірки і зливає брудну воду в раковину. Тоді перекочує відро до ліфта, а її мішкувата сумка незручно звисає з ліктя. Вона натискає кнопку виклику. Двері відчи­няються, і робоголос каже (на випадок, якщо вона забула): «П’ятий поверх». Голлі пам’ятає, як захеканий Піт одного дня зайшов до офісу й сказав: «А можна запрограмувати ліфт, щоб він говорив: “Перекажіть Елові, щоб відремонтував мене, а тоді вбийте його”?»

Голлі перевертає відро. Якщо вона поставить ступні поруч (і буде обережна), на ньому якраз вистачить місця, щоб вона змогла стояти між коліщатами. Вона дістає з сумки кружечок канцелярського скотчу і загорнутий у коричневий папір пакуночок. Стоячи навшпиньках, тягнучись угору так, що низ сорочки виривається з-під штанів на свободу, вона приліплює пакуночок у дальньому кутку стелі в кабіні ліфта. Таким чином він наба­гато вище від рівня очей, там, куди (як казав покійний Білл Годжес) люди майже не дивляться. Краще б і Ондов­скі не дивився. Бо як подивиться, то їй гаплик.

Вона витягає з кишені телефон, піднімає й робить фото пакуночка. Якщо все піде так, як вона сподівається, Ондовскі ніколи не побачить цього фото, яке в будь-якому разі не дає дуже надійної страховки.

Двері ліфта знову зачиняються. Голлі натискає кнопку відкриття і перекочує відро коридором, щоб повернути його на майданчик, де воно було знайдене. Тоді проходить повз офіс дистриб’ютора косметики (де нібито не працює ніхто, крім чоловіка середнього віку, котрий нагадує Голлі песика Друпі зі старих мультфільмів) до «Що впало, те пропало» у кінці коридору. Вона відмикає двері, заходить і зітхає з полегшенням. Дивиться на годинник. Майже пів на шосту. Часу зараз по-справжньому обмаль.

Вона підходить до сейфа і вводить комбінацію. Виймає «сміт-енд-вессон» Білла Годжеса. Хоч вона й знає, що він заряджений, — незаряджена зброя гірша навіть за палицю (ще один вислів її наставника), — вона прокручує барабан, щоб переконатися, а тоді клац — повертає його на місце.

«Центр мас, — думає вона. — Щойно він вийде з ліфта. Не турбуйся через коробку з грошима — якщо вона картонна, куля легко пройде крізь неї, навіть якщо він триматиме її на рівні грудей. Якщо ж сталева, доведеться цілити в голову. Відстань буде невелика. Можливо, буде неохайно, але…»

Вона дивує себе коротким сміхом.

Але Ел залишив їй чим прибрати.

Голлі дивиться на годинник. 17:34. Це залишає їй двадцять шість хвилин до появи Ондовскі, якщо той прийде вчасно. Їй ще треба зробити кілька речей, усі важливі. Вирішити, котра найважливіша, легко, бо коли вона сьогодні не виживе, хтось муситиме знати про істоту, яка підірвала школу Макріді з метою живитися болем тих, хто вижив, і горем тих, у кого хтось загинув. Голлі має декого, хто їй повірить.

Вона вмикає телефон, запускає запис і починає говорити.

Робінсони подарували доньці на вісімнадцятий день народження зграбненький «форд фокус», і коли Голлі паркується в центрі на Б’юел-стріт, Барбара стоїть на червоному світлофорі за три квартали від квартири Голлі. Вона використовує нагоду зазирнути у «Web­Watcher» на телефоні й бурмоче: «Лайно». Голлі не поїхала додому. Вона на роботі, хоч Барбара не розуміє, чому вона туди пішла в суботу ввечері майже перед самим Різдвом.

Будинок Голлі стоїть прямо, але коли світло перемикається на зелене, Барбара звертає праворуч, до центру. Туди недовго їхати. Парадний вхід буде зачинений, але вона знає код від бічних дверей у службовому провулку. Вона багато разів була в «Що впало, те пропало» з братом, вони й самі іноді так заходять.

«Просто здивую її, — думає Барбара. — Поведу на каву й дізнаюся, що в неї, в біса, коїться. Може, перекусимо й підемо в кіно».

Вона усміхається від цієї думки.

Зі звіту Голлі Ґібні для детектива Ралфа Андерсона:

Не знаю, Ралфе, чи я розповіла тобі все, і часу повертатися й перевіряти нема, але знай найважливіше: я натрапила на ще одного аутсайдера, не такого, як той, з яким ми розібралися в Техасі, але подібного. Можна сказати, це нова й покращена модель.

Я зараз у невеликій приймальні «Що впало», чекаю на нього. Планую застрелити його, щойно він вийде з ліфта з відкупними грошима, і думаю, що так і буде. Мені здається, він прийде заплатити мені, а не вбивати, бо я нібито переконала його в тому, що мені потрібні тільки гроші та обіцянка ніколи більше не вчиняти масового душогубства. Якої він, певне, не збирається дотримуватися.

Я з усіх сил намагалася думати логічно, тому що від цього залежить моє життя. На його місці я б раз заплатила й подивилася, що буде далі. Чи покинула б я після того роботу на телеканалі в Піттсбурзі? Може, й так, але могла б і лишитися. Перевірити, чи тримає шантажистка своє слово. Якби та жінка повернулась і спробувала отримати гроші вдруге, тоді я б її вбила і зникла. Перечекала б рік-два, а потім повернулась би до старої схеми. Чи в Сан-Франциско, чи в Сієтлі, а чи в Гонолулу. Почала б працювати на місцевих і незалежних, а тоді рухалась би вгору. Зробила б нові документи й рекомендації. Бог знає, Ралфе, як вони витримують перевірки в цю добу комп’ютерів і соцмереж, але виходить, що якось витримують. Принаймні поки що.

Чи переживатиме він, що я передам свою інформацію комусь іншому? Може, його власному телеканалу? Ні, тому що, починаючи свій шантаж, я стаю причетна до його злочину. Найбільше я розраховую на його впевненість. Його зарозумілість. Чого б йому не бути впевненим і зарозумілим? Йому ж так довго все сходило з рук.

Але мій друг Білл учив мене завжди мати запасний план. «І пояс, і підтяжки, Голлі, — казав він. — І пояс, і підтяжки».

Якщо він підозрює, що я хочу його вбити, а не струсити з нього триста тисяч доларів, він уживе запобіжних заходів. Яких? Не знаю. Аутсайдер повинен здогадуватись, що я маю вогнепальну зброю, але не думаю, що він зможе пронести свою, бо мусить вважати, нібито мене про неї попередить детектор металу. Він може піднятися сходами, і це стане проблемою, навіть якщо я його почую. У такому разі доведеться імпровізувати.

[Пауза]

Біллів 38-й — це мій пояс. Пакунок, що я його прикріпила до стелі ліфта, — мої підтяжки. Моя страховка. У мене є його знімок. Він схоче його забрати, але там нема нічого, крім губної помади.

Ралфе, я зробила все, що могла, але цього може бути не досить. У мене є плани, але я, можливо, не переживу цієї справи. Якщо так станеться, хочу, аби ти знав, як сильно я цінувала твою дружбу. Якщо я справді загину, а ти вирішиш продовжити почате мною — прошу тебе, будь обачний. У тебе дружина й син.

Уже 17:43. Час летить, летить.

«Той довбаний затор на дорозі! Якщо він прийде раніше, ніж я підготуюся…

Якщо так станеться, доведеться кілька хвилин потримати його внизу. Придумаю щось, хоч і не знаю, що саме».

Голлі запускає комп’ютер у приймальній зоні. У неї є власний кабінет, але вона радше сидить на цьому робочому місці, бо їй більше подобається бути на видноті, аніж ховатися в кутках. Крім того, саме цей комп’ютер використовували вони з Джеромом, коли втомилися слухати нарікання Піта на те, що доводиться пішки спинатися на п’ятий поверх. Зроблене ними точно не було законним, але це розв’язало проблему, і на цьому комп’ютері мала зберегтися потрібна інформація. Краще б вона знайшлася. Бо коли ні, то їй глина. Можливо, їй все одно глина, якщо Ондовскі піде сходами. Якщо він так зробить, вона буде на дев’яносто відсотків упевнена, що він прийшов убити її, а не відкупатися.

Комп’ютер — сучасний «АйМак Про», дуже швидкий, але сьогодні він ніби завантажується цілу віч­ність. Чекаючи, вона з телефона пересилає собі на пошту звуковий файл зі звітом. Бере з сумки флешку — ту, що містить зібрані Деном Беллом різні фото, а також спектрограми від Бреда Белла, — і вставляє її в комп’ютер, аж коли їй вчувається звук ліфта. Що неможливо, хіба що в будівлі є хтось інший.

Наприклад, Ондовскі.

Голлі летить до дверей офісу зі зброєю в руці. Вона розчахує двері, вистромляє голову. Нічого не чує. Ліфт мовчить. Стоїть на п’ятому. То її уява.

Вона залишає двері відчиненими й спішить до столу, щоб закінчити справу. У неї п’ятнадцять хвилин. Цього має вистачити, якщо, звісно, вона зможе прибрати встановлений Джеромом патч і повернути комп’ютерний глюк, який усіх змушував ходити сходами.

«Я розберуся, — думає вона. — Якщо ліфт поїде вниз після того, як з нього вийде Ондовскі, я буду в шоколаді. А як ні…»

Але про це краще не думати.

Крамниці відчинені пізно через різдвяну пору. «Священний час, коли ми вшановуємо народження Ісуса, вичерпуючи наші кредитні ліміти», — думає Барбара і тут-таки бачить, що не зможе припаркуватися на Б’юел-стріт. Вона бере квиточок на в’їзді до паркувального гаража через дорогу від Фредерік-білдинг і нарешті знаходить вільне місце на четвертому рівні, під самим дахом. Квапиться до ліфта, постійно озираючись, засунувши руку до сумки. Барбара бачила надто багато фільмів, у яких із жінками на таких паркінгах стається лихе.

Безпечно діставшись вулиці, вона квапиться до переходу, щоб устигнути на зелене світло. Уже на іншому боці дороги дивиться вгору й бачить на п’ятому поверсі Фредерік-білдинг світло. На наступному розі вона звертає праворуч. Трохи далі кварталом є провулок, позначений табличками «ПРОЇЗД ЗАБОРОНЕНО» і «ТІЛЬКИ СЛУЖБОВИЙ ТРАНСПОРТ». Барбара звертає до нього й зупиняється коло бічних дверей. Вона вже нахиляється, щоб набрати код, коли її плече стискає чиясь рука.

Голлі відкриває електронного листа, якого прислала собі сама, й переносить вкладений файл на флешку. Вона вагається одну мить, дивлячись на порожній рядок там, де може бути ім’я флешки. Тоді друкує в ньому «ЯКЩО КРОВ ТЕЧЕ». Хороша назва. «Врешті-решт, це історія довбучого життя цієї істоти, — думає вона, — а воно саме завдяки цьому й живе. Завдяки крові й болю».

Голлі витягає флешку. Уся офісна пошта проходить через цей робочий стіл, тут повно конвертів різних розмірів. Вона вибирає маленький і з повітряною підкладкою, вкидає в нього флешку, заліплює конверт, а тоді на мить панікує, коли пригадує, що Ралфову пошту принесуть до будинку якогось сусіда. Вона знає Ралфову адресу напам’ять і може послати конверт туди, але що, як його поцупить зі скриньки якийсь поштовий пірат? Кошмарна думка. Як прізвище сусіда? Колсон? Карвер? Коутс? Усі варіанти звучать якось неправильно.

Час летить геть.

Вона вже збирається адресувати конверт «Найближчому сусідові Ралфа Андерсона», аж тут пригадує: Конрад. Приліплює марку набакир і швидко шкрябає ручкою на конверті:

Детективу Ралфу Андерсону

Акація-стріт, 619

Флінт-Сіті, Оклахома 74012

Нижче вона додає «ВІДДАТИ КОНРАДАМ (сусідам)» і «НЕ ПЕРЕСИЛАТИ, ТРИМАТИ ДО ПОВЕРНЕННЯ». Доведеться вдовольнитися цим. Вона бере конверт, щодуху жене до поштопроводу коло ліфта і вкидає його. Вона знає, що Ел щодо збору пошти такий самий ледачий, як і щодо всього іншого, і конверт може пролежати в низу гірки, якою спускаються листи (заради справедливості треба визнати, що в сучасну добу нею мало хто користується) десь із тиждень або — зважаючи на святкову пору — навіть довше. Але тут можна не квапитися. Врешті-решт послання буде відправлене.

Просто щоб пересвідчитися, що то їй здалося, вона клацає кнопкою виклику. Двері відчиняються. Кабіна на місці, порожня. Значить, то справді була її уява. Вона бігом повертається до «Що впало, те пропало», не зовсім задихана, але трохи засапана. Почасти це через спринт, але більшою мірою причина в напрузі.

Тепер останнє. Вона відкриває на «Маку» пошук і вводить назву патчу, яку йому дав Джером: «ЕРЕБЕТА». Це назва виробника їхнього капризного ліфта. Також це японське слово, що й означає «ліфт»… як заявив Джером.

Ел Джордан непохитно відмовлявся викликати місцеву компанію для виправлення глюка, наполягаючи, що це мусить зробити тільки допущений фахівець «Еребети». Він посилався на серйозні наслідки в разі, якщо з ліфтом щось зроблять і станеться аварія: кримінальна відповідальність, мільйонні відшкодування. Краще просто заліпити вісім входів до ліфта на кожному поверсі жовтою стрічкою з написом «НЕ ПРАЦЮЄ» і чекати, поки з’явиться відповідний ремонтник. Уже скоро, запевняв Ел роздратованих наймачів. Щонайбільше тиждень. Просимо вибачення за незручності. Але тижні розтяглися майже до місяця.

— Він сам жодних незручностей не має, — бурчав Піт. — Його кабінет у підвалі, де він цілий день прилипає сракою до крісла, дивиться телевізор і їсть пончики.

Нарешті Джером заявив уголос те, що Голлі, яка теж вправно давала раду з комп’ютером, знала й без нього: якщо пошукати в інтернеті, можна знайти, як полагодити будь-який глюк. Що вони й зробили, познайомивши цей самий комп’ютер із набагато простішим, який керував ліфтом.

— Ось воно, — сказав тоді Джером, вказавши на екран. Вони з Голлі лишилися самі, поки Піт обходив агенції, що вносили застави за арештованих, напитуючи замовлень. — Диви, що діється.

Вона дивилася. Комп’ютер ліфта перестав «бачити» зупин­ки на поверхах. Він бачив тільки кінцеві точки.

Тепер їй просто треба зняти той пластир, який вони наліпили на алгоритм ліфта. І сподіватися. Тому що часу випробувати все вона не матиме. Його обмаль. Уже за чотири хвилини шоста. Вона викликає меню поверхів, котре в реальному часі показує шахту ліфта. Усі зупинки від підвалу до восьмого поверху позначені. Угорі екрана світиться зелене слово «ГОТОВИЙ».

«Ще ні, — думає Голлі, — але скоро будеш. Сподіваюся».

Через дві хвилини, саме коли вона закінчує, дзвонить телефон.

Барбара легенько скрикує і розвертається спиною до бічних дверей, дивлячись на темну постать чоловіка, який її вхопив.

— Джероме! — Вона ляпає його долонею в груди. — Ти мене до гикавки злякав! Що ти тут робиш?

— Я хотів спитати тебе про те саме, — каже Джером. — Дівчата й темні провулки погано пасують одне одному.

— Ти брехав, коли казав, що видалив трекер з телефона, га?

— Ну так, — визнає Джером. — Але оскільки ясно, що ти встановила свій, не думаю, що ти можеш отак просто взяти й докоря…

Саме тоді позаду Джерома виростає інший темний обрис… темний, але не повністю. Його очі горять, наче в кота, впійманого в промінь ліхтарика. Перш ніж Барбара встигає застерегти Джерома, той обрис махом б’є її брата чимось по голові. Чується жахливий короткий хрускіт, і Джером валиться на асфальт.

Той обрис хапає її, штовхає до дверей і притискає там однією вбраною в рукавицю долонею за шию. Другою він впускає на землю уламок битої цегли. Або бетону. Барбара знає напевне лиш те, що з нього крапає кров її брата.

Він схиляється досить близько до неї, щоб вона побачила непримітне кругле обличчя під хутряною вушанкою. З очей зникли ті дивні вогники.

— Не кричи, дівчинко. Тобі не сподобається.

— Ти вбив його! — Слова вириваються з хрипом. Він поки що не перекрив їй дихання повністю, але обмежив більшу частину повітря. — Ти вбив мого брата!

— Ні, він ще живий, — каже чоловік. Посміхається, показуючи два стоматологічно бездоганні ряди зубів. — Повір мені, я б відчув, якби він помер. Але можу це влаштувати. Закричи, спробуй утекти — іншими словами, надокучай мені, — і я битиму його, доки в нього мізки гейзером не вилетять. То як, кричатимеш?

Барбара хитає головою.

Чоловікова посмішка ширшає.

— Яка ти слухняна дівчинка, дівчинко. Боїшся, так? Мені це подобається. — Він дихає глибоко, ніби вдихаючи її жах. — Так і слід. Тебе тут не мало бути, але я навіть радий, що ти прийшла.

Він нахиляється ближче. Вона вловлює запах одеколону й відчуває плоть губ, які шепочуть їй на вухо:

— Ти смачненька.

Голлі сягає по телефон, прикипівши очима до ком­п’ютера. На екрані й досі меню поверхів, але під схемою шахти тепер дві кнопки на вибір: «ЗАПУСТИТИ» і «СКАСУВАТИ». Їй дуже хочеться бути абсолютно певною, що коли вона натисне «ЗАПУСТИТИ», щось справді запуститься. І воно зробить те, що їй треба.

Вона бере телефон, готова переслати Ондовскі код від бічних дверей, і вклякає. На екрані телефона написано не «ОНДОВСКІ» і не «НОМЕР ПРИХОВАНИЙ». Вона бачить усміхнене обличчя своєї подруги, Барбари Робінсон.

«Милий Боже, ні, — думає Голлі. — Боже, будь ласка, ні».

— Барбаро?

— Голлі, тут якийсь чоловік! — вона плаче, слова ледве зрозумілі. — Він ударив чимось Джерома і вирубив його, думаю, що цеглиною, у нього тепер кров іде…

Тоді дівчина зникає, а з’являється істота, що ходить у костюмі Ондовскі. Він говорить до Голлі тренованим репортерським голосом:

— Привіт, Голлі, це Чет.

Голлі застигає. У зовнішньому світі це тривало недовго, певно, менш як п’ять секунд, але зсередини здається, що набагато довше. Це її провина. Вона намагалася тримати друзів далі від цього, але вони все одно прийшли. Прийшли, тому що турбувалися через неї, тож це її провина.

— Голлі? Ти ще там? — У голосі чується посмішка. В нього тепер перевага, і він цим насолоджується. — Це все змінює, ти згодна?

«Не можна панікувати, — думає Голлі. — Я можу і ладна віддати життя, щоб врятувати їх, але не можна панікувати. Бо тоді ми всі помремо».

— Хіба? — каже вона. — Я й досі маю те, що тобі треба. Скривдиш цю дівчину, зробиш щось іще її братові — і твоє життя вибухне. Я не спинятимусь.

— Може, в тебе і пістолет є? — Він не дає їй змоги відповісти. — Звісно, так. У мене немає, але я приніс керамічний ніж. Дуже гострий. Пам’ятай, що коли я прийду на наш тет-а-тет, дівчина буде в мене. Якщо я побачу у твоїй руці пістолет, я не вб’ю її, бо хто ж так задурно переводитиме заручників, але спотворю, а ти дивитимешся.

— Пістолета не буде.

— Мабуть, повірю тобі. — Він і досі веселиться, розслаблений і впевнений. — Але ми не обміняємо гроші за флешку. Замість грошей можеш забрати мою милу дівчинку. Як тобі пропозиція?

«Схожа на брехню», — думає Голлі.

— Схоже, ми домовилися. Дай мені знову поговорити з Барбарою.

— Ні.

— Тоді я не дам тобі коду.

Він відверто сміється.

— Вона ж знає його, вона вже хотіла його ввести, коли її підстеріг братик. Я стежив за нею з-за смітника. Упевнений, що зможу переконати її сказати мені код. Хочеш, щоб я почав переконувати? Отак?

Барбара кричить. Почувши це, Голлі затуляє долонею рота. Її провина, її провина, це все вона завинила.

— Годі. Не руш її. Я просто хочу знати, чи Джером ще живий.

— Поки що так. Він якось дивно сопе. Можливо, мозкова травма. Довелося сильно бахнути, він дебелий.

«Він намагається мене налякати. Не хоче, щоб я думала, а тільки щоб реагувала».

— Кров тече рясно, — продовжує Ондовскі. — Рани на голові — вони такі, сама знаєш. Але зараз холодно, кров краще зсідатиметься. До речі, про холод, годі вже в сраці колупатися. Кажи код, якщо не хочеш, щоб я знову викрутив їй руку, бо цього разу точно вивихну.

— Чотири-сім-п’ять-три, — каже Голлі.

Який у неї вибір?

У чоловіка справді є ніж: чорна ручка, довге біле лезо. Тримаючи Барбару за руку — за ту, яку викручував, — він вказує вістрям ножа на кнопки.

— Зроби мені ласку, дівчинко.

Барбара натискає кнопки, чекає зеленого вогника, тоді відчиняє двері.

— Можна покласти Джерома всередині? Я могла б його перетягти.

— Упевнений, що могла б, — каже чоловік, — але ні. Він наче не здається гарячою головою, але нехай ще трохи охолоне.

— Він же замерзне на смерть!

— Дівчинко, ти спливеш кров’ю на смерть, якщо не ворушитимешся.

«Ні, ти мене не вб’єш, — думає Барбара. — Принаймні поки не отримаєш те, чого хочеш».

Але він може її скалічити. Виколоти око. Розпанахати щоку. Відрізати вухо. Той ніж здається дуже гострим.

Вона заходить усередину.

Голлі стоїть у відчинених дверях «Що впало, те пропало» і дивиться в коридор. Її м’язи бринять від адреналіну. У роті сухо, як на камені в пустелі. Вона не змінює позиції, коли чує, як ліфт рушає донизу. Вона не може запустити підготовану програму, доки він не повернеться нагору.

«Я мушу врятувати Барбару, — думає вона. — І Джерома теж, якщо йому ще можна допомогти».

Вона чує, як ліфт зупиняється на першому поверсі. А тоді, вічність потому, знову рушає вгору. Голлі ступає назад, не зводячи очей із зачинених дверей ліфта в кінці коридору. Її телефон лежить біля мишки комп’ютера. Вона кладе його в передню ліву кишеню, а тоді опускає очі лиш на стільки часу, щоб навести курсор на кнопку «ЗАПУСТИТИ».

Голлі чує крик. Він заглушений двигуном ліфта, але це дівочий крик. Барбара.

«Моя провина.

Це все моя провина».

Чоловік, який поранив Джерома, бере Барбару під руку, наче кавалер, що супроводжує даму до зали на великий бал. Він не забрав у неї сумку (або, скоріше, не звернув на неї уваги), і детектор металу тихенько пищить, коли вони заходять, — певно, через мобільний телефон. Її полонитель ігнорує це. Вони проминають сходи, якими донедавна щодня користувались обурені наймачі Фредерік-білдинг, а тоді входять до вестибюля. За парадними дверима, в іншому світі, ідуть туди-сюди різдвяні покупці з пакетами й торбами.

«Я ж теж там була, — дивується Барбара. — Лиш п’ять хвилин тому все ще було добре. Я тоді ще по-дурному вважала, що в мене є якесь життя попереду».

Чоловік натискає кнопку ліфта. Вони чують, як опускається кабіна.

— Скільки ти мав їй заплатити? — питає Барбара. Під страхом вона відчуває тупе розчарування від того, що Голлі взагалі хотіла мати якісь справи з цим чоловіком.

— Тепер це неважливо, — каже він. — Тому що в мене є ти. Подружко.

Ліфт зупиняється. Двері відчиняються. Робоголос вітає їх у Фредерік-білдинг.

— Їдемо вгору, — каже голос.

Двері зачиняються. Кабіна починає підйом.

Чоловік відпускає Барбару, знімає хутряну вушанку, кидає її під ноги й підносить руки в манері ілю­зіоністів.

— Дивись уважно. Думаю, тобі сподобається, і наша міс Ґібні, безперечно, теж заслужила таке побачити, оскільки саме через це в неї тепер стільки клопоту.

Те, що стається далі, сильно змінює уявлення Барбари про значення слова «жахливе». У кіно від такого можна відхреститися, списавши враження на крутий спецефект, але ж це насправді. Круглим зрілим обличчям пробігає брижа. Вона починається біля підборіддя й рухається вгору не навколо рота, а через нього. Ніс викривлюється, щоки розтягуються, очі мерехтять, лоб стискається. А тоді вся голова раптом перетворюється на півпрозоре желе. Воно тремтить і виблискує, обвисає й пульсує. Усередині ворушаться якісь червоні завитки. Це не кров — червона маса повна рухомих чорних цяток. Барбара верещить і падає спиною на стіну ліфта. Ноги підводять її. Сумка зіскакує з плеча й гупає на підлогу. Вона сповзає стіною, викотивши очі. Її кишківник і міхур здаються.

Тоді желейна голова твердне, але сформоване обличчя в усьому відрізняється від того, хто оглушив Джерома й силою завів її до ліфта. Воно вужче, шкіра на два-три тони темніша. Очі не круглі, їхні куточки трохи загнуті догори. Ніс гостріший і довший, ніж був широкий дзьоб того, хто запхав її до ліфта. Губи тонші.

Цей чоловік виглядає на десять років молодшим за того, який захопив її.

— Непоганий трюк, що скажеш?

Навіть голос інакший.

«Що ти таке?» — намагається сказати Барбара, але слова не злітають з губ.

Він схиляється до неї й дбайливо повертає ремінь сумки на її плече. Барбара сахається від дотику тих пальців, але не може цілком його уникнути.

— Тобі ж не хочеться загубити гаманець і кредитну картку, га? Вони допоможуть поліції ідентифікувати тебе в разі… ну, взагалі. — Він карикатурно затиснув свого нового носа. — Ой лишенько, у нас невелика халепа? То й нехай, знаєш, як кажуть: «Лайно трапляється». — Він пирскає.

Ліфт зупиняється. Двері відчиняються в коридор на п’ятому поверсі.

Коли ліфт зупиняється, Голлі ще раз швидко зиркає на екран комп’ютера, а тоді клацає мишкою. Вона не чекає, щоб упевнитися, чи зупинки на поверхах від підвалу до восьмого забарвляться сірим, як було до того, як вони з Джеромом усе виправили, коли застосували алгоритм, який Джером знайшов на одному сайті в розділі «Глюки “Еребети” і як їх виправити». Їй і не треба. Так чи так, а вона дізнається.

Вона повертається до дверей офісу й дивиться через двадцять метрів коридору на ліфт. Ондовскі тримає Барбару за руку… але коли він підводить голову, Голлі бачить, що це вже не він. Тепер це Джордж, але без вусів і коричневої уніформи служби доставки.

— Ходи, подружко, — каже він. — Воруши ніжками.

Барбара спотикається. Її розширені очі порожні й мокрі від сліз. Прекрасна темна шкіра набула кольору глини. З одного куточка губ збігає слина. Вона майже заціпеніла, і Голлі розуміє причину: Барбара бачила, як Ондовскі перетворюється.

Нажахана дівчина — це її відповідальність, але зараз Голлі не може про це думати. Вона мусить залишатися в теперішньому, мусить слухати, мусить пам’ятати, що надія — її друге ім’я… хоч ніколи ще надія не була такою примарною.

Двері ліфта зачиняються. Оскільки револьвер Білла зник з рівняння, будь-які шанси Голлі залежать від того, що станеться далі. Спочатку нічого не стається, і серце Голлі перетворюється на свинець. А тоді, замість того щоб чекати на місці, як ліфти «Еребета» запрограмовані робити, доки їх не викличуть, Голлі чує, що він опускається. Слава Богу, опускається.

— Ось моя мала подружка, — каже Джордж-діто­губ. — Подружка з неї поганенька. Здається, вона наробила в штанці маленького і великого. Підійди, Голлі, сама понюхай.

Голлі не рухається з порога.

— Мені цікаво, — каже вона. — Ти взагалі приніс гроші?

Джордж посміхається, показуючи набагато менш теле­генічні зуби, ніж ті, які має його альтер-еґо.

— Ти знаєш, ні. За смітником, де я ховався, коли побачив її з братом, лежить картонна коробка, але в ній тільки рекламні каталоги. Такі, що адресують «шановному мешканцю», знаєш?

— Тож ти й не збирався мені платити, — каже Голлі. Вона проходить коридором десяток кроків і зупиняється, коли їх розділяє метрів п’ятнадцять. Якби йшлося про футбол, вона вже була б у штрафному майданчику. — Так?

— Не більше, ніж ти збиралася віддати мені ту флешку й про все забути, — каже він. — Я не вмію читати думки, але вже давно читаю мову тіла. Та обличчя. Твоє абсолютно відкрите, хоч я впевнений, що ти вважаєш інакше. А тепер витягни сорочку зі штанів і підніми її. Не повністю — ті набряки спереду мене не зацікавлять — а тільки щоб я побачив, чи ти не озброєна.

Голлі піднімає сорочку й робить повний розворот, хоч її не просили.

— Тепер підтягни штанини.

Вона робить і це.

— Ніде нічого не приховала. Добре, — каже Джордж. Він схиляє голову набік і обдивляється її так, як критик вивчав би якусь картину. — Божечки, ох ти й страшненька, га?

Голлі не відповідає.

— Ти за все життя хоч на одне побачення втрапила?

Голлі не відповідає.

— Гидке мале нещастя, ще нема тридцяти п’яти, а вже сивіє. І ще й не намагається цього прикрити — якщо це не ознака капітуляції, то я вже й не знаю. Ти вітаєш свій самотик із днем Святого Валентина?

Голлі не відповідає.

— Я так розумію, що ти надолужуєш нестачу зовнішності й упевненості почуттям… — Він замовкає та опускає погляд на Барбару. — Господи, яка ж ти важка! І смердюча!

Він відпускає руку Барбари, і та падає перед дверима жіночого туалету — руки роз’їхалися, зад піднятий, лоб лежить на плитках підлоги. Вона схожа на мусульманку, що готується завести нічну молитву. Вона тихо рюмсає, але Голлі чує. Так, добре чує.

Обличчя Джорджа змінюється. Стає не знову Четом Ондовскі, але диким вискалом, котрий показує Голлі справжню істоту всередині. В Ондовскі свиняче лице, у Джорджа лисяче, а це — шакал. Або гієна. Або Джеромів сірий птах. Він кóпає Барбару по синіх джинсах ззаду. Вона голосить від болю й несподіванки.

— Заходь! — кричить він. — Заходь і вимийся, дай дорослим закінчити справу!

Голлі хочеться пробігти ті останні п’ятнадцять метрів з криком, щоб він не бив дівчину, але він, звісно, саме цього й хоче. І якщо він справді намірився сховати заручницю в жіночому туалеті, то вона може отримати потрібну нагоду. Принаймні це розкриває позицію на полі. Тож вона втримується на місці.

— Заходь, кому кажу! — Він знову копає Барбару. — Розберуся з тобою, коли впораюся з тією довгоносою курвою. Молися, щоб вона не надумала мене дурити.

Барбара ридає, пхає двері туалету головою і запов­зає всередину. Але Джордж устигає видати їй ще одного копняка. Тоді він дивиться на Голлі. Вискал зник. Повернулася посмішка. Голлі розуміє, що вона задумувалася як чарівна, і на обличчі Ондовскі вона могла саме так і виглядати. Але не на Джорджевому.

— Ну, Голлі. Дівчинка в сральнику, ми тепер самі. Я можу зайти туди й випустити їй кишки оцим… — він піднімає ніж, — …або ти можеш дати мені те, по що я прийшов, а я тоді дам їй спокій. Вам обом.

«Знаю я тебе, — думає Голлі. — Щойно ти отримаєш своє, ніхто вже не врятується, включно з Джеромом. Якщо він ще не помер».

Вона намагається випромінювати сумнів і надію.

— Я не знаю, чи можу тобі вірити.

— Можеш. Я отримаю флешку і здимію. І з твого життя, і з репортерського світу Піттсбурга. Час рухатися далі. Я знав це ще до того, як цей хлопець… — вільною від ножа рукою він повільно проводить обличчям униз, ніби опускаючи вуаль, — …заклав бомбу. Можливо, тому він її й заклав. Тож так, Голлі, можеш мені вірити.

— Може, мені краще забігти в офіс і замкнути двері, — каже вона і сподівається, що на її обличчі справді написані такі роздуми. — Подзвонити 911.

— І покинути дівчинку на мою турботу? — Джордж вказує довгим ножем на двері жіночого туалету й посміхається. — Не думаю. Я бачив, як ти на неї дивилася. Крім того, я б тебе схопив раніше, ніж ти ступила б три кроки. Як я вже казав тобі, Голлі, я швидкий. Дай мені те, що хочу, — і я піду.

— У мене є вибір?

— А як ти думаєш?

Вона трохи мовчить, зітхає, облизує губи, нарешті киває.

— Твоє зверху. Тільки відпусти нас живими.

— Відпущу.

Як і в торговельному центрі, відповідь надто швидка. Надто кваплива. Вона не вірить йому. Він знає це, і йому все одно.

— Я зараз витягну телефон з кишені, — каже Голлі. — Треба показати тобі фото.

Він нічого не каже, тож вона дуже повільно виймає телефон. Відкриває галерею, вибирає фото з ліфта й про­стягає телефон до нього.

«А тепер скажи, — думає вона. — Я не хочу проситися сама, тож скажи мені, виродку».

І він каже.

— Я не бачу. Підійди ближче.

Голлі ступає вперед, продовжуючи показувати йому телефон. Два кроки. Три. Лишилось дванадцять метрів, тоді десять. Він мружиться в телефон. Уже вісім метрів, і бачиш, із яким острахом я йду?

— Ближче, Голлі. У мене після перетворення зір кілька хвилин трохи непевний.

«Підлий ти брехун», — думає вона, але робить ще крок, показуючи телефон. Він майже напевне потягне її з собою вниз. Якщо таки впаде. То й нехай.

— Тобі ж видно, так? Флешка в ліфті. Приліплена до стелі. Просто забирай і йд…

Навіть у гіперчутливому стані Голлі ледве помічає, як Джордж рухається. В одну мить він стоїть біля дверей туалету, вдивляється в екран телефона. У наступну — однією рукою бере її за талію, а другою хапає її простягнуту долоню. Він не жартував, коли казав, що швидкий. Він тягне Голлі до ліфта, і її телефон летить на підлогу. Щойно вони зайдуть у кабіну, він уб’є її й забере приліплений до стелі пакуночок. А тоді піде до вбиральні й уб’є Барбару.

Принаймні такий у нього план. У Голлі інший.

— Що ти робиш? — скрикує Голлі — не тому, що не знає, а тому, що цієї фрази вимагає сценарій.

Він не відповідає, а просто натискає кнопку виклику. Вона не спалахує, але Голлі чує, як оживає й гуде ліфт. Він їде вгору. Вона спробує вирватися в останню секунду. Він так само спробує вирватися від неї, коли зрозуміє, що діється. Вона не може цього допустити.

Вузьке лисяче обличчя Джорджа розтинає усмішка.

— Знаєш, мені здається, що все й для всіх закінчиться доб…

Він зупиняється, бо цього не робить ліфт. Той проминає п’ятий поверх — вони мигцем бачать у щілині його світло, що рухається повз них, — і продовжує їхати вгору. Руки Джорджа трохи слабнуть від несподіванки. Лиш на мить, але Голлі цього вистачає, щоб звільнитися від захвату й відступити назад.

Далі все трапляється не більш як за десять секунд, але в теперішньому накрученому стані Голлі бачить геть усе.

Двері на сходи розчиняються, і звідти нетвердо виступає Джером. Його очі дивляться крізь маску підсох­лої крові. У руках він тримає швабру, що стояла на майданчику, її дерев’яний держак паралельний підлозі. Він бачить Джорджа і кидається на нього, горлаючи на бігу:

— Де Барбара? Де моя сестра?

Джордж відкидає Голлі вбік. Вона вдаряється об стіну так, що аж кістки торохтять. Поле зору сповнюється роєм чорних цяток. Джордж хапає держак швабри й легко висмикує його з Джеромових рук. Він заносить швабру назад, наміряючись ударити нею Джерома, але саме тоді відчиняються двері туалету.

Звідти вибігає Барбара зі своїм перцевим балончиком. Джордж розвертає голову саме вчасно, щоб підставити під струмінь обличчя. Він горланить і прикриває очі.

Ліфт досягає восьмого поверху. Гудіння двигуна змовкає.

Джером іде на Джорджа. Голлі кричить: «Джероме, ні!» — і вганяє плече йому в корпус. Він наштовхується на сестру, і вони вдвох вдаряються об стіну між дверима туалетів.

Звучить сигналізація ліфта — потужне ревіння, кот­ре пронизливо наганяє паніку.

Джордж звертає червоні й розмоклі очі на звук саме тоді, коли відчиняються двері ліфта. І не тільки на п’я­тому, а на всіх поверхах. Саме через цей глюк ліфт довелося вимкнути.

Голлі біжить на Джорджа з простягнутими вперед руками. Її лютий крик зливається з ревучою сигналізацією. Простягнуті руки вганяються йому в груди, вона штовхає його до шахти. На мить він ніби зависає, очі й рот широко розкриті від несподіванки. Обличчя починає обвисати й змінюватися, але перш ніж Джордж знову встигає стати Ондовскі (якщо такий був його намір), він зникає. Голлі ледве усвідомлює сильну корич­неву руку — Джеромову — яка хапає її ззаду за сорочку й рятує від падіння до шахти слідом за Джорджем.

Аутсайдер верещить на льоту.

Голлі, котра вважає себе пацифісткою, відчуває дику радість, слухаючи цей звук.

Перш ніж вона чує, як тіло гупає внизу, двері ліфта зачиняються. На цьому поверсі й на всіх інших. Сигналізація змовкає, кабіна рушає вниз, прямуючи до підвалу, іншої своєї кінцевої зупинки. Вони троє бачать короткий зблиск світла між дверима, коли кабіна проминає п’ятий.

— Ти це зробила, — каже Джером.

— Ще б пак, — каже Голлі.

Ноги Барбари підгинаються, і вона напівпритомно падає додолу. Перцевий балончик випадає з розслаб­лених пальців, котиться підлогою й зупиняється коло дверей ліфта.

Джером стає на коліна біля сестри. Голлі обережно відштовхує його і бере Барбару за руку. Вона закочує рукав куртки, але перш ніж устигає знайти пульс, Барбара намагається підвестися.

— Хто… що то було?

Голлі хитає головою.

— Ніхто.

Можливо, це істинна правда.

— Його вже нема? Голлі, його вже нема?

— Нема.

— Упав у шахту ліфта?

— Так.

— Добре. Добре.

Дівчина починає підводитися.

— Полеж хвилинку, Барбі. У тебе просто в очах потемнішало. А от Джером мене непокоїть.

— У мене все норм, — каже Джером. — Голова тверда. Це ж був той репортер, га? Козловскі чи як там його.

— Так.

І ні.

— Ти наче пів літра крові втратив, містере Твердоголовий. Глянь на мене.

Він дивиться на неї. Його зіниці однакового розміру — це добре.

— Ти пам’ятаєш назву своєї книжки?

Він нетерпляче зиркає на неї крізь єнотову маску загуслої крові.

— «Чорна Сова: зліт і падіння американського гангстера». — Він щиро регоче. — Голлі, якби у мене замакітрилося в голові, я б ніколи не пригадав код від бічних дверей. Хто то був?

— Чоловік, який підірвав школу в Пенсильванії. Хоч ми й нікому про це не скажемо, бо виникне забагато питань. Опусти голову, Джероме.

— Нею боляче рухати, — каже він. — Наче шию розтягнув.

— Все одно опусти, — каже Барбара.

— Сестро, я до тебе не присікуюсь, але пахнеш ти недобре.

Голлі каже:

— Барбаро, я подивлюся його. В моїй шафці є штани й кілька футболок. Думаю, тобі підійдуть. Візьми щось і перевдягнися. Вимийся у вбиральні.

Видно, що Барбарі саме цього й хочеться, але вона затримується.

— Ти впевнений, що все добре, Джею?

— Так, — каже він. — Іди.

Барбара йде коридором до «Що впало, те пропало». Голлі обмацує шию Джерома ззаду, не знаходить набряку й знову каже йому опустити голову. Вона бачить незначний розрив на тім’ї і значно глибшу рану трохи нижче, але потилична кістка, певно, прийняла (і витримала) основний удар. Джеромові пощастило.

На її думку, їм усім пощастило.

— Мені теж треба вимитися, — каже Джером, дивлячись на чоловічий туалет.

— Ні, не треба. Я, мабуть, і Барбарі не мала б казати це робити, але не хочу, щоб вона розмовляла з копами у… у такому негожому стані.

— Здається, хтось має план, — каже Джером, а тоді обіймає себе руками. — Господи, як я змерз.

— Це шок. Тобі, певно, треба випити гарячого. Я б зробила тобі чаю, але на це часу нема.

Її раптом вражає жахлива думка: якби Джером поїхав ліфтом, увесь її план — хай там який він був непевний — розвалився б на шматки.

— Чому ти пішов сходами?

— Щоб він не почув, як я наближаюся. Навіть із найгіршим у житті головним болем я розумів, куди він подався. Ти в будівлі була одна. — Він робить паузу. — Не Козловскі. Ондовскі.

Барбара повертається зі жмутом одягу в руках. Вона знов почала плакати.

— Голлі… Я бачила, як він змінювався. У нього голова перетворилася на желе. Вона… вона…

— О Боже, про що вона говорить? — питає Джером.

— Поки що не зважай. Може, пізніше. — Голлі коротко обіймає її. — Вимийся і зміни одяг. І ще одне, Барбаро. Що б то не було, воно тепер мертве. Чуєш?

— Чую, — шепоче вона й заходить до вбиральні.

Голлі розвертається до Джерома.

— Ти відстежував мій телефон, Джероме Робінсон? І Барбара? Ви обоє?

Скривавлений юнак, що стоїть перед нею, всмі­хається.

— Якщо я пообіцяю ніколи-ніколи більше не називати тебе Голліберрі, мені можна не відповідати на ці питання?

За п’ятнадцять хвилин у вестибюлі.

Штани Голлі на Барбарі надто короткі й тісні, але дів­чина спромоглася їх застебнути. З її щік і лоба зникає попелястий колір. «Переживе, — думає Голлі. — Снитимуться кошмари, але вона це здолає».

Кров на обличчі Джерома висихає і відлущується. Він каже, що голова болить до всирачки, але ні, не паморочиться. Його не нудить. Голлі не дивує головний біль. У неї в сумці є парацетамол, але вона не дає йому нічого. У лікарні йому накладуть шви і, безперечно, зроблять рентген, але зараз вона мусить зробити так, щоб вони чітко розуміли свої ролі. Щойно вона з цим розбереться, треба буде закінчити прибирати і власний безлад.

— Ви двоє прийшли сюди, бо мене не було вдома, — каже вона. — Ви подумали, що я, певно, підтягую хвости на роботі, тому що провела кілька днів у матері. Так?

Вони кивають, дають себе вести.

— Ви ввійшли через бічні двері зі службового провулка.

— Бо знаємо код, — каже Барбара.

— Так. І в провулку був грабіжник. Так?

Знову кивки.

— Він ударив тебе, Джероме, і намагався схопити Барбару. Вона видала йому з перцевого балончика просто в обличчя. Джероме, ти підскочив і зчепився з ним. Він утік. Тоді ви вдвох зайшли до вестибюля й набрали 911.

Джером питає:

— А чому ми взагалі до тебе пішли?

Голлі спантеличена. Вона не забула знову встановити патч на ліфт (встигла, поки Барбара перевдягалась у вбиральні: три кліки мишкою) і вкинути пістолет Білла до сумки (про всяк випадок), але не подумала про те, що зараз питав Джером.

— Різдвяні закупи, — каже Барбара. — Ми хотіли виколупати тебе з офісу, щоб ти пішла з нами по крамницях. Правильно, Джероме?

— Правильно, так і було, — каже Джером. — Хотіли влаштувати сюрприз. А ти була тут, Голлі?

— Ні, — каже вона. — Мене не було. Якщо точніше, то мене нема. Якраз закуповуюся до Різдва на іншому краю міста. Я й зараз там. Ви не подзвонили мені одразу після нападу, тому що… ну…

— Не хотіли тебе засмучувати, — каже Барбара. — Так, Джероме?

— Так.

— Добре, — каже Голлі. — Ви обоє запам’ятаєте цю істо­рію?

Запам’ятають.

— Тоді Джерому саме час набрати 911.

Барбара каже:

— А ти що робитимеш, Голко?

— Приберу. — Голлі вказує на ліфт.

— О Господи, — каже Джером. — Я й забув, що там тіло внизу. Чисто тобі забув.

— Я не забула, — каже Барбара й здригається. — Господи, Голлі, як взагалі можна пояснити мерця на дні шахти ліфта?

Голлі пригадує, що сталося з іншим аутсайдером.

— Не думаю, що тут будуть проблеми.

— А що, як він досі живий?

— Він пролетів п’ять поверхів, Барбі. Шість, якщо врахувати підвал. А тоді ліфт… — Голлі звертає долоню догори й опускає на неї іншу, роблячи бутерброд.

— А, — каже Барбара тихенько. — Точно.

— Дзвони 911, Джероме. Мені здається, що ти загалом цілий, але я не лікарка.

Коли він дзвонить, вона йде до ліфта й викликає його на перший поверх. Патч встановлено ще раз, усе знову працює як слід.

Коли двері відчиняються, Голлі помічає хутряну шапку, яка нагадує їй фільми про росіян. Вона пригадує чоловіка, що проминув її, коли вона відчиняла двері у вестибюль.

Вона повертається до друзів, тримаючи шапку в руці.

— Розкажіть мені ще раз вашу історію.

— Грабіжник, — каже Барбара.

Голлі вирішує, що цього вистачить. Вони розумні, а реш­та історії доволі проста. Якщо все станеться так, як вона думає, копам усе одно буде не дуже цікаво, де вона була.

Голлі залишає їх і спускається сходами до підвалу, котрий тхне застарілим димом цигарок і, як вона боїться, плісняви. Світло не горить, і їй доводиться шукати вимикачі з ліхтариком на телефоні. Вона водить ним, і тіні стрибають в боки. Голлі надто легко уявляє в темряві ту істоту, яка вичікує миті, коли можна буде скочити на неї й зімкнути пальці на її шиї. Її шкіру вкриває тоненька плівка поту, але обличчя холодне. Їй доводиться свідомим зусиллям зупиняти цокотіння зубів. «У мене й самої шок», — думає вона.

Нарешті вона знаходить подвійний ряд вимикачів. Клацає всіма, і на стелі спалахують і починають гудіти квадрати флуоресцентних ламп. Підвал — це занечищений лабіринт складених одне на одне кошиків і коробок. Вона знову думає, що наглядач у їхній будівлі, котрому вони забезпечують платню, — звичайнісіньке брудне ледащо.

Вона орієнтується і йде до ліфта. Двері (в підвалі вони брудні, а фарба на них облущена) щільно зачинені. Голлі ставить сумку на підлогу й виймає револьвер Білла. Тоді знімає аварійний ключ з гачка на стіні й заганяє його в отвір на лівій половині дверей. Ключем давно не користувались, і він норовистий. Їй доводиться засунути пістолет за пояс і взятися двома руками, щоб ним крутнути. Повернувши зброю в долоню, вона пхає половинку дверей. Обидві розчиняються.

На неї віє мішаний запах мастила і пилу. Посередині шахти довга, схожа на поршень штука, про яку вона пізніше прочитає, що її називають плунжером. Навколо неї, разом із бичками цигарок і обгорток з-під фастфуду, розкиданий одяг, який Ондовскі вдягнув у свою останню мандрівку. Коротку, але смертельну.

Самого Ондовскі, також відомого як «Чет на сторожі», не видно й сліду.

Флуоресцентні лампи тут яскраві, але дно шахти все одно надто тінисте, як на Голлі. Вона знаходить на захаращеному робочому столі Ела Джордана ліхтар і ретельно просвічує ним усе, не забуваючи перевірити й за плунжером. Вона шукає не Ондовскі — той зник, — а жуків певного екзотичного виду. Небезпечних жуків, які можуть шукати собі нового хазяїна. Їй не видно жодного. Що б там не завелося в Ондовскі, якщо воно його й пережило, то ненадовго. В одному кутку захаращеного брудного підвалу вона помічає грубий мішок і запихає в нього одяг Ондовскі разом з хутряною шапкою. Останніми вкидає його спідні шорти. Голлі підби­рає їх двома пальцями, а куточки її губ аж загинаються донизу від огиди. Вона вкидає їх до мішка, здригається й тихенько скрикує («Фу!»), а тоді кладе долоні на половинки дверей ліфта і зводить їх докупи. Знову замикає їх аварійним ключем, а тоді повертає його на гачок.

Вона сидить і чекає. Щойно вона переконується, що Джером, Барбара і ті, хто приїхав на виклик, уже поїхали, вона закидає сумку на плече й виносить мішок з одягом Ондовскі нагору. Виходить через бічні двері. Роздумує, чи не викинути мішок у смітник поруч, але то було б надто близько й ненадійно. Натомість забирає його з собою, що абсолютно нормально. Щойно вона вийде на вулицю, стане однією з дуже багатьох, які щось кудись несуть.

Вона ледве встигає завести машину, коли їй дзвонить Джером і розказує, як вони з Барбарою стали жертвами пограбування саме тоді, коли збиралися ввійти до Фредерік-білдинг через бічні двері. Вони зараз у Кайнері, каже він.

— О Боже, це жахливо, — каже Голлі. — Чого ви мені раніше не подзвонили?

— Не хотіли тебе тривожити, — каже Джером. — У нас загалом усе добре, він нічого не забрав.

— Я приїду, щойно зможу.

Голлі викидає мішок з одягом Ондовскі дорогою до лікарні імені Джона Кайнера. Починає сніжити.

Вона вмикає радіо, а там Берл Айвз горлає «Holly Jolly Christmas» на повен свій довбаний голос, тож вона знову вимикає. Вона ненавидить ту пісню понад усі інші. З очевидних причин.

«Не можна мати все, — думає вона. — У кожне життя має насипатися трохи багна. Але іноді тобі таки випадає те, що треба. І це найбільше, чого може просити здорова людина».

А вона така і є.

Здорова.

Голлі доводиться давати свідчення в офісі «Макінтайр і Кертіс» о десятій ранку. Цей бік роботи вона любить найменше, але цього дня вона лиш другорядний свідок у справі про розділення опіки, що добре. І люди в ній змагаються за опіку над самоїдом, а не дитиною, тож це трохи знижує рівень стресу. Один з адвокатів ставить кілька неприємних питань, але після того, що вона витримала з Четом Ондовскі (і Джорджем), цей допит здається їй лагідним. Вона вправляється за п’ятнадцять хвилин. У коридорі вмикає телефон і бачить пропущений від Дена Белла.

Але на її зворотний дзвінок відповідає не він, а його онук.

— У дідуся був серцевий напад, — каже Бред. — Ще один. Уже четвертий. Він у лікарні, і цього разу вже не випишеться з неї.

Чується довгий і вологий вдих. Голлі чекає.

— Він хотів знати, як закінчилася ваша справа. Що сталося з репортером. Тією істотою. Якщо я зможу принести йому хороші новини, думаю, йому буде легше піти.

Голлі озирається, аби переконатися, що вона сама. Так і є, але вона все одно говорить тихіше.

— Воно мертве. Передайте йому, що воно мертве.

— Ви впевнені?

Вона згадує той останній погляд, повний страху та подиву. Пригадує крик, з яким він летів — воно летіло — вниз. І пригадує порожній одяг на дні шахти.

— О так, — каже вона. — Впевнена.

— Ми допомогли? Дідусь — він допоміг?

— Я б не впоралася без вас обох. Передайте йому, що він, мабуть, уберіг багато життів. Скажіть, що Голлі передає свою подяку.

— Я передам. — Ще один вологий вдих. — Як думаєте, існують інші, схожі на нього?

Після Техасу Голлі б відповіла «ні». Тепер вона не може бути певна. Один — це унікальне число. Коли є двоє, то це вже, можливо, початок закономірності. Вона трохи мовчить, а тоді дає відповідь, у яку не обо­в’язково вірить сама… але хоче вірити. Старий стежив роками. Десятиліттями. Він заслуговує на те, щоб піти з поля з перемогою.

— Не думаю.

— Добре, — каже Бред. — Це добре. Хай вас Бог благословить, Голлі. Хорошого вам Різдва.

За таких обставин вона не може побажати йому того самого, тому просто дякує.

Чи існують інші, схожі на нього?

Вона проминає ліфт і йде сходами.

Голлі проводить тридцять хвилин різдвяного ранку, п’ючи чай у халаті й балакаючи з матір’ю. Здебільшого слухає, як Шарлотта Ґібні заводить своє тужіння, повне пасивно-агресивних скарг (сама на Різдво, коліна болять, спина недужа, і т. д., і т. д.) і збагачене довгострадницькими зітханнями. Нарешті Голлі відчуває, що заслужено може скінчити розмову, сказавши Шарлотті, що приїде за кілька днів, і тоді вони поїдуть разом навідати дядька Генрі. Вона каже матері, що любить її.

— Я теж тебе люблю, Голлі.

Ще одне зітхання підказує, що любити дочку дуже-дуже нелегко, а тоді мати бажає їй щасливого Різдва, і ця частина дня закінчується.

Його залишок минає веселіше. Вона проводить його з родиною Робінсонів, радо приєднавшись до їхньої традиції. О десятій вони легко снідають, після чого обмінюються подарунками. Голлі дарує містеру і місіс Робінсонам сертифікати на вино і книжки. Для їхніх дітей вона радо витратилася трохи більше: день у спа (з усіма манікюрами-педикюрами) для Барбари й бездротові навушники для Джерома.

Сама ж вона отримує не тільки подарункову карту на $ 300 в кінотеатр «AMC 12» неподалік від неї, але й річну підписку на «Нетфлікс». Як і безліч завзятих синефілів, Голлі має змішані почуття до «Нетфліксу», і до цієї миті вона його уникала (вона любить свої диски, але твердо переконана, що кіно треба спочатку дивитися на великому екрані). Втім, вона визнає, що «Нетфлікс» її нещадно спокушав, як і інші стримін­гові платформи. Так багато нового, і все одночасно!

У домі Робінсонів зазвичай усе гендерно нейтрально і всі рівні, але на Різдво статеві ролі відмотуються до тих, якими були в минулому столітті (мабуть, через ностальгію). Тобто жінки готують їжу, поки чоловіки дивляться баскетбол (і коли-не-коли заскакують до кухні скуштувати те чи це). Коли вони сідають до не менш традиційної святкової вечері — запечена за всіма правилами індичка і два види пирога на десерт, — починає сніжити.

— Прошу всіх узятися за руки, — каже містер Ро­бінсон.

Вони беруться.

— Господи, благослови їжу, що ми її отримали з твоєї ласки. Дякую тобі за цей час, що ми проводимо разом. Дякую тобі за родину і друзів. Амінь.

— Стривай, — каже Таня Робінсон. — Цього не досить. Господи, дякую тобі за те, що жоден з моїх прекрасних дітей не був сильно поранений тим чоловіком, який на них напав. У мене б серце розбилося, якби їх не було за цим столом. Амінь.

Голлі відчуває пальцями, як стискається на них долоня Барбари, і чує тихий звук з її горла. Щось таке, що могло бути плачем, якби його випустили.

— А тепер назвіть по одній речі, за що ви вдячні, — каже містер Робінсон.

Вони говорять по колу. Коли випадає черга Голлі, вона каже: вдячна за те, що вона з Робінсонами.

Барбара й Голлі намагаються допомогти з тарілками, але Таня кишкає їх із кухні, кажучи натомість поробити «щось різдвяне».

Голлі пропонує прогулятися. Може, до підніжжя пагорба або й навколо всього кварталу.

— Там сніжку гарно нападає, — каже вона.

Барбара згодна. Місіс Робінсон каже їм повертатися до сьомої, бо вони дивитимуться «Різдвяну пісню». Голлі сподівається, що версію з Аластером Сімом, кот­ра, на її думку, єдина з усіх варта перегляду.

Надворі не просто гарно — там прекрасно. Вони самі на всій вулиці, під чобітьми хрустить кілька сантиметрів свіжого білого пороху. У барвистих колах сяйва навколо вуличних ліхтарів і різдвяних вогників кружляють сніжинки. Голлі вистромляє язика, щоб упіймати кілька, і Барбара робить те саме. Обидві регочуть, але коли підходять до підніжжя пагорба, Барбара розвертається до Голлі, і її обличчя серйозне.

— Ну от, — каже вона. — Ми залишились удвох. Чому ми вийшли, Голко? Що ти хотіла спитати?

— Просто як ти почуваєшся, — каже Голлі. — За Джерома я не турбуюся. Його добре вгріли, але він не бачив того, що ти.

Барбара сіпано вдихає. Через сніг, що тане на щоках, Голлі не може сказати, чи не плаче вона. Поплакати може бути добре. Сльози вміють зцілювати.

— Річ не тільки в цьому, — каже вона нарешті. — Тобто не тільки в тому, як він змінився. Як у нього голова ніби перетворилася на желе. Так, воно було жахливо, і воно відчинило двері… розумієш. — Вона прикладає рукавички до скронь. — Якісь двері отут.

Голлі киває.

— Після такого розумієш, що буває геть усяке.

— Якщо існують демони, то чого б не існували янголи? — каже Голлі.

— Це з Біблії?

— Не має значення. Якщо тебе турбує не побачене, Барбі, то що ж тоді?

— Мама з татом могли нас поховати! — вибухає Барбара. — Могли сидіти зараз за столом самі! Не їли б індички з начинням, нічого такого не схотіли б, а їли б, мабуть, якусь к-к-консерву…

Голлі сміється. Не може втриматись. І Барбара не може не приєднатися. На її в’язаній шапці зібралося снігу. Вона здається Голлі дуже молодою. Звісно, вона і є молода, але схожа скоріше на дванадцятирічну, а не випускницю, котра наступного року поїде вчитися в Браун або Принстон.

— Ти розумієш? — Барбара бере Голлі за рукавиці. — Ми були близько. Дуже-дуже близько.

«Так, — думає Голлі, — і ви опинилися там через турботу про мене».

Вона обіймає подругу, і на них осідає сніг.

— Люба моя, — каже вона. — Ми всі близько. Увесь час.

Барбара йде сходами до будинку. Усередині на них чекають какао, попкорн і Скрудж, який проголосить, що духи все зробили за одну ніч. Але надворі треба зробити ще останню річ, тож Голлі на мить бере Барбару за руку, а сніг дедалі густішає. Вона простягає картку, яку поклала до кишені перед тим, як приїхати до Робінсонів, на випадок, якщо вона знадобиться. На ній тільки ім’я і номер.

Барбара бере її й читає.

— Хто такий Карл Мортон?

— Психотерапевт, до якого я ходила після Техасу. Я була в нього всього двічі. Мені знадобилося лиш стільки, щоб розказати всю історію.

— Яку історію? Невже то було… — Вона не закінчує. Цього й не потрібно.

— Можливо, я колись розкажу вам із Джеромом, але не на Різдво. Просто знай, що коли тобі треба буде з кимось поговорити, він вислухає. — Вона всміхається. — І оскільки він чув мою розповідь, то може навіть повірити в твою. Хоч це й не важливо. Допомагає саме розповідь. Принаймні мені допомогла.

— Викласти все.

— Так.

— А він не розкаже батькам?

— В жодному разі.

— Я подумаю про це, — каже Барбара й кладе картку до кишені. — Дякую.

Вона обіймає Голлі. І Голлі, котра колись боялася дотиків, обіймає її у відповідь. Міцно.

Це і є версія з Аластером Сімом, і коли Голлі повільно їде додому крізь віхолу, вона не може пригадати щасли­вішого Різдва. Перш ніж лягати спати, вона відправляє з планшета повідомлення Ралфові Андерсону.

Коли ти повернешся, на тебе чекатиме посилка. У мене була неабияка пригода, але все добре. Ми поговоримо про це, але розмо­ва почекає. Сподіваюся, ви всі весело зустріли (тропічне) Різдво.

З любов’ю

Вона проказує перед сном молитви, закінчуючи, як завжди, словами про те, що вона не курить, приймає есциталопрам і сумує за Біллом Годжесом.

— Боже, благослови всіх, — каже вона. — Амінь.

Вона лягає. Вимикає світло.

Засинає.

Занепад розумового здоров’я дядька Генрі стався швидко. Місіс Бреддок (із жалем) сказала їм, що так часто буває з пацієнтами, котрих віддають під догляд.

Тепер, коли Голлі сидить біля нього на канапі, оберне­ній до широкоекранного телевізора в загальній кімнаті «Пишних пагорбів», вона нарешті полишає спроби з ним поговорити. Шарлотта зробила це раніше — вона за столом на іншому боці кімнати, допомагає місіс Гетфілд з її пазлом. Сьогодні з ними приїхав Джером, він теж допомагає. Він розсмішив місіс Гетфілд, і навіть Шарлотта іноді не втримує усмішки, коли чує добродушну балаканину Джея. Він чарівний юнак і нарешті прихилив до себе Шарлотту. Що нелегко.

Дядько Генрі сидить, розчахнувши очі й рота, а руки, які колись полагодили велосипед Голлі після того, як вона в’їхала в штахетник Вілсонів, тепер обвисли між розведеними ногами. Його штани напнуті, бо під ними підгузок для дорослих. Колись він був рум’яним, а зараз блідий. Колись він був огрядним, а зараз одяг на ньому теліпається, а шкіра звисає з кісток, як стара шкарпетка, що втратила еластичність.

Голлі бере його за руку. Це просто м’ясо з пальцями. Вона переплітає свої пальці з його і стискає, сподіваючись на відповідь, але ні. Їм скоро треба буде йти, і вона рада цьому. Вона почувається винною, але це нічого не змінює. Це не її дядько — його замінила лялька черевомовця в натуральну величину, але самого черевомовця немає, тож ця лялька не наділена мовою. А черевомовець поїхав з міста й не повернеться.

Закінчується реклама засобу від псоріазу, яка змушує цих зморщених і злисілих стариганів горлати її останній рядок: «Покажи більше!», і за нею чується «I Fought the Law» від Bobby Fuller Four. Підборіддя дядька Генрі раніше звисало на груди, але тепер підіймається. І в його очах спалахує вогник — звісно, низької напруги.

На екрані з’являється судова зала, і ведучий ви­водить:

— Хутчій тікай, якщо совість нечиста, — Джон Закон прибув до міста!

Коли виходить бейліф, Голлі раптом розуміє, чому дала підривникові школи імені Макріді те ім’я. Мозок завжди працює, завжди перебирає асоціації й знаходить логіку… принаймні намагається.

Дядько Генрі нарешті озивається. Його голос тихий та іржавий через брак використання.

— Усім встати.

— Усім встати! — вигукує бейліф Джордж.

Глядачі не просто підводяться — вони підскакують, плескають у долоні й розхитуються в боки. Джон Закон витанцьовує зі свого кабінету. Він хапає молоточок і махає ним у ритм музики, наче маятником. Його лиса голова сяє. Білі зуби блищать.

— Що ми сьогодні маємо, Джорджі, мій брате, в якого інша мати?

— Обожнюю його, — говорить дядько Генрі тим іржа­вим голосом.

— Я теж, — каже вона та обіймає дядька.

Генрі повертається до неї.

І всміхається.

— Привіт, Голлі, — каже він.