Якщо кров тече

Щур

У ті дедалі рідкісніші моменти, коли до Дрю Ларсона приходили ідеї оповідань, вони набігали дуже потроху, наче залишки води, яку вичерпували з майже всохлої криниці. І він завжди міг простежити ланцюжок асоціацій від такої ідеї до чогось побаченого чи почутого — якогось каталізатора в реальному світі.

Генеза його найсвіжішого оповідання почалася від миті, коли Дрю побачив, як чоловік міняв колесо на виїзді на трасу I-295 біля Фалмута — натужно присів, а люди навколо сигналили та обминали його. Це дало «Пробиту шину», над якою він працював майже три місяці та опублікував (після п’яти відмов у більших журналах) у «Прері Скунер».

«Перескок», його єдине оповідання, опубліковане в «Нью-­Йоркері», було написане, коли він навчався в Бостонському університеті в аспірантурі. Його зерно було засіяне, коли якось увечері Дрю слухав студентську радіостанцію.

Діджей хотів поставити «Whole Lotta Love» Цепелінів, і платівка почала затинатись. Отак вона затиналася майже сорок п’ять секунд, поки задиханий хлопець не вимкнув пісню й не видав в ефір: «Пробачайте, народ, ходив висратися».

«Перескок» трапився двадцять років тому. «Пробита шина» була опублікована три роки тому. Між ними Дрю спромігся ще на чотири оповідання. Усі — в категорії до трьох тисяч слів. На кожне він витрачав місяці праці й переробок. Роману в нього ніколи не було. Він пробував, але ні. Дрю майже відмовився від цієї амбіції. Перші дві спроби у великій художній формі принесли йому проблеми. Остання спроба спричинила серйозні проблеми. Він спалив рукопис і ледь не спалив увесь будинок.

І тут прибула ця довершена ідея. Прибула, наче дуже спізнілий локомотив, що притягнув за собою багато чудових вагонів.

Люсі попросила його проїхатися до м’ясної лавки «Спек» і взяти сендвічів на обід. Випав гарний вересневий день, тож він сказав, що натомість прогуляється пішки. Вона схвально кивнула й сказала, що це було б корисно для його талії. Він пізніше задумувався, яким було б його життя, коли б він поїхав на «субурбані» чи «вольво». Тоді ця ідея могла б і не прийти. Він би ніколи не подався до батькового будиночка. І майже напевне ніколи не побачив би щура.

Дрю здолав половину дороги до «Спека» й саме чекав зеленого сигналу від світлофора на розі Мейн і Спрінг, коли прибув той локомотив. Локомотивом був один образ, ясний, як сама дійсність. Дрю заворожено стояв і прошивав очима небо. Його підштовхнув якийсь студент:

— Кажуть, що вже можна йти, дядьку.

Дрю пропустив це повз вуха. Студент кинув на нього дивний погляд і перейшов дорогу. Дрю продовжував стояти біля бордюру, коли сигнал знову змінився з «ІДИ» на «СТІЙ», а тоді знову на «ІДИ».

Хоч він і уникав вестернів-книжок (за винятками «Випадку в Окс-Боу» і блискучого «Ласкаво просимо до Гард-Таймс» Доктороу) і з підліткового віку не дивився багато вестернів-фільмів, але на розі Мейн і Спрінг він побачив західний салун. Люстра, що звисала зі стелі, була зроблена з колеса якогось воза, і до кожної спиці була приладнана гасова лампа. Дрю відчув запах гасу. Дощана підлога. У задній частині зали стояли три чи чотири ігрові столи. Піаніно. Чоловік, що грав на ньому, носив котелок. Тільки саме зараз він не грав, а розвернувся подивитися, що коїться коло шинкваса. Біля піаніста, глипаючи в той же бік, стояв високий сажень з акордеоном на худих грудях. За шинквасом якийсь юнак у дорогому західному костюмі тримав пістолета біля скроні дівчини в червоній сукні з таким вирізом, що тільки мереживні оборки приховували її ареоли. Дрю бачив цих двох двічі: на тому місці, де вони стояли, а також їхнє відбиття в дзеркалі за шинквасом.

То був його локомотив, а за ним виднівся цілий потяг. Дрю бачив пасажирів кожного вагона: кульгавого шерифа (його підстрелили в битві при Ентітемі, і він досі носив ту кулю в нозі), зарозумілого батька, готового взяти в облогу ціле містечко, аби тільки його сина не відвезли до окружного центру, де його судитимуть і повісять, батькових найманців на дахах і з гвинтівками. У потязі було все.

Коли він повернувся додому, Люсі тільки раз глянула на нього й сказала:

— Ти або підхопив якусь болячку, або тобі спала на думку ідея.

— Це ідея, — сказав Дрю. — Хороша ідея. Можливо, найкраща моя ідея за всі часи.

— Оповідання?

Він зрозумів, що сподівалася вона саме на це. Їй не хотілося ще одного приїзду пожежників, яких вона чекатиме на газоні з дітьми в піжамах.

— Роман.

Вона опустила житню скибку з сиром і шинкою.

— Ой леле.

Вони не називали нервовим зривом те, що сталося після пожежі, яка мало не забрала їхній будинок, але то саме він і був. Не такий сильний, яким міг би бути, але Дрю пропустив пів семестру в коледжі (дяка Богу за довічний контракт) і відновив душевну рівновагу лиш завдяки двом сеансам у психотерапевта на тиждень, якійсь кількості чарівних пігулок і непохитній упевненості Люсі в тому, що він зможе видужати. І, звісно, завдяки дітям. Дітям, котрим потрібен батько, який не застряг у нескінченній петлі між «мушу дописати» і «не можу дописати».

— Зараз усе інакше. Усе вже на місці, Люсі. Практично загорнуте в подарунковий папір. Наче диктант запишу!

Вона просто дивилася на нього, легенько насупивши чоло.

— Якщо ти так вважаєш.

— Слухай, ми ж цього року не здали татову хатинку, га?

Отепер вона виглядала не просто занепокоєною, а стривоженою.

— Ми вже два роки її не здавали. Відтоді, як помер Старий Білл. — Старий Білл Колсон доглядав для них ту хатинку, а до того був доглядачем і в мами й тата Дрю. — Ти ж не думаєш…

— Думаю, але всього на пару тижнів. Максимум три. Щоб почати. Ти можеш запросити Еліс допомогти з дітьми, ти ж знаєш, як вона їх любить, а вони люблять свою тітоньку. Я встигну повернутися, щоб допомогти тобі роздавати гелловінські цукерки.

— А ти можеш писати тут?

— Звісно, можу. Щойно добре розженуся. — Він приклав долоні до голови, як людина з диким головним болем. — Перші сорок сторінок у будиночку — і все. А може, вийде й сто сорок — дуже ймовірно, що воно піде швидко. Я вже бачу його! Все бачу! — І він повторив: — Наче диктант запишу.

— Мені треба про це подумати, — сказала вона. — І тобі теж.

— Гаразд, подумаю. Бери, їж сендвіч.

— Я раптом стала не голодна, — сказала вона.

А Дрю був дуже голодний. Він доїв свій сендвіч, а тоді ще більшу частину її.

Того дня він пішов побачитися зі своїм старим завідувачем кафедри. Наприкінці весняного семестру Ел Стемпер раптово вийшов на пенсію, дозволивши Арлін Аптон, також відомій як «лиха відьма єлизаветинської драми», нарешті досягти владної посади, котрої вона так довго хотіла. Ні, навіть жадала.

Надін Стемпер сказала Дрю, що Ел сидить на задній терасі, п’є охолоджений чай і вбирає сонце. Вона була така ж стривожена, як Люсі, коли Дрю видав їй ідею десь на місяць поїхати на дачу в НТ-90, і, вийшовши на терасу, Дрю зрозумів чому. Він також зрозумів, чому Ел Стемпер, котрий керував кафедрою мови й літератури як добросердий деспот останні п’ятнадцять років, так неждано пішов з посади.

— Годі глипати, краще випий чаю. Тобі ж хочеться.

Ел завжди вважав, що знає, чого хочеться людям. Арлін Аптон великою мірою ненавиділа його через те, що Ел зазвичай справді знав, чого їм хочеться.

Дрю присів і взяв склянку.

— Скільки ти втратив ваги, Еле?

— П’ятнадцять кіло. Знаю, з вигляду схоже, що більше, але це тому, що в мене й раніше не було зайвої. Підшлункова.

Він побачив обличчя Дрю й підняв пальця, котрим раніше придушував сварки на зборах учителів.

— Поки що ані тобі, ані Надін, ані будь-кому іншому нема потреби складати некрологи. Лікарі впіймали його відносно рано. Шанси високі.

Дрю не здалося, що його старий друг надто впевнений у тих шансах, але стримав язика.

— Не говорімо про мене. Краще про те, чому ти при­йшов. Ти вже вирішив, як проведеш свій рік відпустки?

Дрю сказав, що хотів би знову спробувати взятися за роман. Сказав, що цього разу доволі впевнений у тому, що зможе. Навіть переконаний.

— Ти так само говорив про «Містечко на пагорбі», — сказав Ел, — і тоді твій дах, що намірився поїхати кудись далеко, ледь не потягнув за собою всі стіни.

— Ти говориш як Люсі, — сказав Дрю. — Я цього не очікував.

Ел схилився вперед.

— Послухай, Дрю. Ти відмінний викладач і написав кілька хороших оповідань…

— Шість, — сказав Дрю. — Дзвони в «Книгу рекордів Ґіннесса».

Ел відмахнувся від цього.

— «Перескок» потрапив до «Найкращих американських…»

— Так, — сказав Дрю. — Збірку редагував Доктороу. Котрий уже й сам скільки років як помер.

— Багато чудових авторів не видали нічого, крім оповідань, — наполягав Ел. — По. Чехов. Карвер. І хоч я знаю, що ти намагаєшся триматися трохи далі від популярного худліту, але там теж є Сакі й О. Генрі. Гарлан Елісон, якщо згадувати новіші часи.

— Вони всі понаписували набагато більше, ніж шість оповідань. Крім того, Еле, моя ідея чудова. Справді.

— То, може, трохи розкажеш мені про неї? Покажеш, так би мовити, краєвид з безпілотника? — Він придивився до Дрю. — Ні. Бачу, що не розкажеш.

Дрю, котрому хотілося так і зробити — тому що все так прекрасно! майже бездоганно! — похитав головою.

— Думаю, краще поки потримати всередині. Хочу поїхати до батькової старої хатинки на певний час. Поки добре не розженуся.

— А. НТ-90, правильно? Іншими словами, дальня межа глушини. А що на це каже Люсі?

— Не шаленіє від радості, але сестра допоможе їй з дітьми.

— Я переймаюся не про дітей, Дрю. Думаю, ти ро­зумієш.

Дрю нічого не сказав. Він думав про салун. Думав про шерифа. Він уже знав його ім’я. Джеймс Ейверіл.

Ел сьорбнув чаю, а тоді поставив склянку біля доб­ряче погортаного примірника Фаулзового «Мага». Дрю уявляв, що там на кожній сторінці щось попідкреслювано: зеленим — ознаки персонажів, блакитним — основні думки, червоним — фрази, що здалися Елові примітними. Його блакитні очі й досі були ясні, але тепер ще й трохи водянисті та червонясті навколо райдужки. Дрю не подобалася думка про те, що він побачив у тих очах прийдешню смерть, але, можливо, так і було.

Ел схилився вперед, зчепивши долоні між коліньми.

— Розкажи мені дещо, Дрю. Скажи, чому це для тебе так важливо.

Після того як вони того вечора покохалися, Люсі спитала, чи йому справді потрібно їхати.

Дрю думав про це. Справді думав. Вона заслугову­вала на це і на багато-багато більше. Вона трималася його і підтримувала, коли він долав важкі часи. Він сказав просто:

— Люсі, це може бути моя остання нагода.

На її боці ліжка запала довга тиша. Він чекав, знаючи, що якби вона попросила не їхати, він би підкорився її проханню. Нарешті вона мовила:

— Гаразд. Я хочу, щоб ти спробував, але трошки боюся. Брехати не буду. А про що історія? Чи ти не хочеш казати?

— Хочу. Мені до смерті хочеться все видати, але буде краще, якщо в мені накопичиться трохи внутрішнього тиску. Я сказав Елові те саме, коли він спитав.

— Аби тільки не про те, як вчений люд грає дружин один одного, забагато п’є й переживає кризу середнього віку.

— Тобто не як «Містечко на пагорбі».

Вона штурхнула його ліктем.

— Це ти сказав, містере, не я.

— Тут буде геть інше.

— Любий, а ти не можеш почекати? Десь тиждень? Переконатися, що все по-справжньому? — І трохи тоншим голосом: — Заради мене?

Йому не хотілося. Він волів поїхати на північ завтра й почати наступного дня. Але… «переконатися, що все по-справжньому». Можливо, це слушна думка.

— Думаю, що можу.

— Гаразд. Добре. А коли поїдеш туди, то обіцяєш, що глядітимешся? Щоб з тобою все було добре?

— Все буде добре.

Він побачив, як блиснули її зуби, коли вона всміхнулася.

— Чоловіки завжди так кажуть, хіба ні?

— Якщо не виходитиме, я повернуся. Якщо воно почне нагадувати мені… розумієш?

На це вона не відгукнулася — або через те, що вірила йому, або навпаки. Його влаштовували обидва варіанти. Аби тільки зараз через це не сваритися, ось що найголовніше.

Він подумав, що вона заснула або вже збиралася, аж коли вона поставила те саме питання, що й Ел Стемпер. Раніше вона ніколи не питала про це — ані під час перших двох спроб узятися за довгу форму, ані під час тривалого урагану з лайна, яким виявилося «Містечко на пагорбі».

— Чому тобі важливо написати роман? Через гроші? Тому що з твоєю зарплатою і моїми бухгалтерськими підробітками наші справи доволі непогані. Чи заради престижу?

— Ні перше, ні друге, оскільки нема гарантій, що його взагалі видадуть. І якщо він опиниться в шухляді, як інші погані романи по всьому нашому світі, мене це влаштує.

Коли ці слова злетіли з його губ, він зрозумів, що це правда.

— Тоді чому?

Елові він говорив про завершеність. І про захопливе дослідження нової території. (Він не знав, чи справді вірив у це, але знав, що така відповідь сподобається Елові, котрий був таємним романтиком.) Але для Люсі така побрехенька не годиться.

— У мене є засоби, — сказав він нарешті. — І є талант. Може вийти хороша книжка. Може, навіть з комерційним потенціалом, якщо я правильно розумію значення цих слів, коли йдеться про художню літературу. Мені важливо, щоб вона була хороша, але це не головне. Не найбільше. — Він повернувся до неї, узяв її долоні й приклав свого лоба до її. — Мені треба дописати. От і все. В цьому вся справа. А після того я вже зможу або написати ще один уже з набагато меншими «бурею і натиском», або забути про це. Я буду радий у будь-якому разі.

— Іншими словами, закрити тему.

— Ні. — Він сам використав ці слова з Елом, але тільки тому, що Ел зрозуміє і прийме їх. — Це щось інше. Щось майже фізичне. Пам’ятаєш, як у Брендона в горлі застрягла та помідорка чері?

— Ніколи не забуду.

Бренові було чотири роки. Вони обідали в «Кантрі Кітчен» у Ґейтс-Фолз. Брендон почав задушено хекати й стиснув горло руками. Дрю вхопив його, розвернув і застосував спосіб Гаймліха. Помідорка вискочила з добре чутним звуком «фльоп», наче корок з пляшки. Ніхто не постраждав, але Дрю ніколи не забуде синові благальні очі, коли той зрозумів, що не може дихати. І підозрював, що Люсі теж не забуде.

— От і в мене так, — сказав він. — Тільки у мене дещо застрягло в мозку, а не в горлі. Я начебто не задихаюся, але й не дихаю вільно. Мені треба дописати.

— Гаразд, — сказала вона й поплескала його по щоці.

— Ти розумієш?

— Ні, — сказала вона. — Але ти розумієш, і я думаю, що цього досить. Тепер спатиму.

Вона перевернулася на бік. Дрю ще трохи полежав і подумав про містечко на заході, у тій частині країни, де ніколи не бував. Але воно й не багато важило. Він був певен, що уява його виручить. Пізніше можна провести будь-які потрібні дослідження. Звісно, якщо за наступний тиждень ідея не перетвориться на міраж.

Нарешті він заснув, і йому наснився кульгавий шериф. Нікчемний та непутящий син був замкнений у крихітній, тісній в’язничній камері. На дахах стояли люди. Протистояння не триватиме — не може тривати — довго.

Йому снилося містечко Біттер-Рівер у штаті Вайомінг.

Ідея не перетворилася на міраж. Вона міцнішала й вияснювалася, тож через тиждень, одного теплого жовтневого ранку, Дрю завантажив три коробки припасів — здебільшого консерви — до старого «субурбана», який у них був за другу машину. Після них була спакова­на туристична сумка з одягом і милом-бритвою. Після сумки в машині розмістилися ноутбук і потертий футляр зі старою татовою друкарською машинкою «Олімпія», котра могла стати його резервом. Він не довіряв електропостачанню в НТ; лінії там мали схильність обри­ватися від вітру, а живлення в немуніципальних тери­торіях після перебоїв відновлювали в останню чергу.

Коли діти йшли до школи, він поцілував їх на прощання. Як вони повернуться, тут на них уже чекатиме сестра Люсі. Зараз же сама Люсі стояла в дверях у блузці без рукавів і потертих джинсах. Вона виглядала стрункою і бажаною, але чоло було зморщене, ніби в передчутті прийдешньої передменструальної мігрені.

— Будь мені обережний, — сказала вона, — і не тільки з роботою. Між Днем Праці і мисливським сезоном північ порожніє, а стільникова мережа здихає десь через шістдесят кілометрів після Преск-Айла. Якщо ти зламаєш у лісі ногу… або загубишся…

— Люба, я не тиняюся лісами. Коли гулятиму — якщо гулятиму, — то триматимуся дороги.

Він пильніше глянув на неї, і побачене йому не сподобалося. Не тільки насуплене чоло — ще й очі підо­зріло блищали.

— Якщо хочеш, щоб я лишився, то лишуся. Тільки скажи.

— Справді?

— Візьми й перевір.

А сам молився, щоб вона не перевіряла.

Вона пороздивлялася власні кросівки, а тоді підвела голову й похитала нею.

— Ні. Я розумію, як це для тебе важливо. Стейсі з Бреном теж розуміють. Я чула, що він сказав, коли цілував тебе на прощання.

Брендон, його дванадцятирічний син, сказав тоді: «Повертайся з чимось великим, тату».

— Я хочу, щоб ти телефонував мені щодня, містере. І не пізніше п’ятої, навіть якщо з тебе аж пре. Мобільний не працюватиме, але є стаціонарний. Ми щомісяця отримуємо за нього рахунок, я сьогодні подзвонила, щоб упевнитись. І почула не просто гудки, а старий автовідповідач твого татка. Було трохи моторошно. Наче голос із могили.

— Не дивно.

Батько Дрю вже десять років як помер. Вони збе­регли будиночок, кілька разів використали його самі, а тоді здавали компаніям мисливців, доки не помер їхній доглядач, Старий Білл. Після того вони вже не завдавали собі клопоту. Одна з мисливських груп не розплатилася повністю, а інша мало не рознесла хатинку на друзки. Усе це здавалося не вартим мороки.

— Краще запиши нове повідомлення.

— Добре.

— І попереджаю тебе, Дрю: якщо не знатиму, що з тобою, то приїду.

— Не дуже мудра думка, люба. Оті останні двадцять кілометрів Гімнистої дороги вирвуть вихлопну трубу з нашого «вольво» просто на ходу. Або ще й трансмісію уграють.

— Мені все одно. Тому що… Я просто кажу, але… Коли до тебе не йде оповідання, ти можеш його відкласти. Тоді тиждень чи два тиняєшся примарою, а потім знову стаєш собою. З «Містечком на пагорбі» було геть інакше, а наступний рік випав для мене з дітьми дуже страшним.

— Цього разу…

— Все інакше, я знаю, ти сказав це багато разів, і я тобі вірю, хоч єдине, що я знаю про цю книжку, — те, що вона не про купку хтивих викладачів, які влаштовують свінгерські вечірки в краях Апдайка. Просто… — Вона взяла його за руки й щиро глянула в очі. — Якщо все зіпсується і ти почнеш губити слова, як було з «Містечком», повертайся додому. Зрозумів? Повертайся додому.

— Обіцяю.

— Тоді поцілуй мене так, щоб я повірила.

Він так і зробив, ніжно проникнувши язиком між її губами й засунувши долоню в задню кишеню її джинсів. Коли він відхилився назад, Люсі зашарілася на лиці.

— Отак, — сказала вона. — Саме так.

Він сів у «субурбан» і доїхав до виїзду на дорогу, аж тут Люсі гукнула: «Стій! Стій!» — і побігла за ним. Вона скаже, що передумала, що хоче, аби він залишився й спробував писати в кабінеті на другому поверсі, він був певен цього, і йому довелося боротися з бажанням втопити педаль газу й погнати вздовж Сикамор-стріт, не дивлячись у дзеркальце. Але він зупинився, вису­нувши задок «субурбана» на вулицю, та опустив вікно.

— Папір! — видихнула. Вона захекалася, а на очі впало волосся. Вона висолоплювала нижню губу, а тоді вдихала її назад. — Ти взяв папір? Бо в тій хатинці ти там чорта знайдеш, а не канцелярські запаси.

Він усміхнувся й торкнувся її щоки.

— Дві пачки. Думаєш, вистачить?

— Якщо ти не зібрався написати «Володаря перснів», то мусить. — Вона спокійно глянула на нього. Принаймні тепер її чоло розгладилося. — Рушай, Дрю. Рушай і повертайся з чимось великим.

Виїхавши на трасу I-295, де він колись бачив чоловіка, що міняв пробите колесо, Дрю відчув полегшення. Його справжнє життя — діти, різні клопоти, домашні обов’язки, забирання Стейсі й Брендона з позашкільних занять — залишилося позаду. Він мав повернутися до нього за два, максимум три тижні. Мабуть, чималий залишок книжки він уже дописуватиме серед брязкоту справжнього життя, але наразі перед ним лежало інше, яким він житиме в уяві. Ніколи не вдавалося повністю переселитися до того життя, коли він працював над трьома іншими романами, ніколи не моглося перемкнутися по-справжньому. Цього разу він відчував, що зможе. Нехай його тіло й сидітиме в хатинці без витребеньок серед лісів Мейну, але решта єства житиме в містечку Біттер-Рівер, що у Вайомінгу, де кульгавий шериф і його троє наляканих помічників муситимуть захищати юнака, котрий холоднокровно вбив ще молодшу жінку на очах не менш як сорока свідків. Захистити його від розлюченого місцевого люду буде тільки половиною роботи. А решта — доправити до окружного центру, де його судитимуть (якщо у Вайомінгу в 1880-х взагалі були округи; він з’ясує це пізніше). Дрю не знав, де старий Прескотт набрав свою маленьку армію озброєних бандитів, котрі мали перешкодити цьому перевезенню, але був певен, що врешті-решт воно прийде до нього.

Як не зараз, то коли впаде темрява.

Він звернув на I-95 біля Ґардінера. «Субурбан» — майже 200 тисяч на лічильнику — трохи сіпався на швидкості в дев’яносто, але коли Дрю наддав за сотню, сіпання вщухло і старий парубок погнав далі гладенько, як шовковий. Попереду залишалося чотири години шляху, а остання година — по дедалі вужчих дорогах, які довершувала та, котру місцеві називали Гімнистою.

Він збирався насолодитися мандрівкою, але ще більшої приємності очікував від миті, коли зможе розкрити ноутбук, під’єднати його до маленького принтера «Г’юлетт Пакард» і створити новий файл із назвою «ГІРКА РІЧКА № 1». Це вперше біла безодня під миготливим курсором не сповнювала його сумішшю надії і страху. Проминаючи міську межу Оґасти, він відчував тільки нетерплячку. Цього разу все буде добре. Краще, ніж добре. Цього разу все вийде.

Він увімкнув радіо і почав підспівувати The Who.

Ближче до вечора Дрю під’їхав до єдиного закладу будь-якого роду в НТ-90 — обшарпаної крамниці з перекошеним дахом, що звалася «Велике 90» (наче десь могло бути ще й «Мале 90»). Він заправив «субурбан», у котрого майже висохло в баку, біля старої ручної колонки, табличка на якій оголошувала, що «ОПЛАТА ГОТІВКОЮ», і «ТІЛЬКИ ЗВИЧАЙНИЙ БЕНЗИН», і «ВТІКАЧІ БУДУТЬ ПЕРЕСЛІДУВАТИСЯ ЗА ЗАКОНОМ», і «БОЖЕ, БЛАГОСЛОВИ АМЕРИКУ». Коштував бензин $ 1,05 за літр. На півночі навіть за звичайний бензин брали як за преміум. Дрю зупинився на ґанку, щоб підняти слухавку засидженого комашнею таксофона, котрий був тут ще з його дитинства, разом з тим самим (Дрю міг заприсягтися в цьому) написом, який нині вицвів так, що важко розібрати букви: «НЕ КИДАЙТЕ МОНЕТИ, ДОКИ ВАШ АБОНЕНТ НЕ ВІДПОВІСТЬ». Дрю почув гудіння відкритої лінії, кивнув, повернув слухавку на іржаві ріжки й зайшов усередину.

— Еге ж, еге ж, іще працює, — сказав утікач із «Парку Юрського періоду», що сидів за прилавком. — Диво дивне, га?

Він мав червоні очі, і Дрю подумав, чи не курив той часом чогось нещодавно легалізованого. Тоді старий витяг із задньої кишені зашморгану хустину й добре в неї чхнув.

— Трясця, як не осінь, так знов алергія.

— Ви Майк Девітт, так? — спитав Дрю.

— Нє, Майк був мій батько. Пішов від нас у лютому. Дев’яносто сім років, трясця-матір, і останні десять уже не розумів, пішки він чи на коняці. Я Рой.

Він простягнув через прилавок руку. Дрю не хотілося її потискати, бо Рой саме нею тримав ганчірку для шмарклів, але його виховали ввічливим, тож він таки трусонув нею раз.

Девітт спустив окуляри аж на край дзьобатого носа й оглянув Дрю поверх них.

— Я знаю, що схожий на татка, таке вже щастя, а ти схожий на свого. Ти ж малий Баззі Ларсона, га? Не Рікі, а інший.

— Саме так. Рікі тепер живе в Меріленді. Я Дрю.

— Ага, точно. Бував тут із жінкою та дітлахами, але вже давненько. Учитель, га?

— Так.

Він простягнув Девіттові три двадцятки. Девітт поклав їх до каси й видав шість жмаканих папірців по одному долару.

— Я чув, що Баззі помер.

— Так і є. І мама теж.

Одним питанням менше.

— Шкода. А ти що тут робиш у цю пору?

— У мене вільний рік. Подумав, що можу трохи пописати.

— О, ось як? У хатині Баззі?

— Якщо дорогою можна проїхати.

Він сказав це тільки для того, щоб не скидатися на повного рівнинника. Навіть якщо дорога в поганому стані, він знайде спосіб пробитися на «субурбані». Не для того він так далеко заїхав, щоб розвертатися.

Девітт помовчав, поки вшморгував мокроту, а тоді сказав:

— Ну, ту дорогу не просто так Гімнистою кличуть, сам знайш, і її, певно, розмило весняним потічком, в одному чи кількох місцях, де дренажні труби позабивало, але якщо в тебе повний привід, то здолаєш. Ти ж знаєш, що Старий Білл помер?

— Так. Один з його синів прислав мені листівку. Ми не змогли вибратися на похорон. Серце?

— Голова. Пустив у неї кулю, — сказав Рой Девітт, очевидно смакуючи. — Його доймав Альцгеймер, знайш? Констебль знайшов у бардачку блокнот, де Білл геть усе записував. Куди як доїхати, номери телефонів, ім’я жінки. Навіть ім’я собаки, трясця-матір. Не витримав, розумійш?

— Господи, — сказав Дрю. — Це жахливо.

Так і було. Білл Колсон був хорошою людиною, говорив м’яко, завжди причесаний і заправлений, пахтів «Олд Спайсом», завжди підказував татові Дрю, а пізні­ше й самому Дрю, коли що в будиночку потребувало ремонту і скільки точно це коштуватиме.

— Еге ж, еге ж, а коли ти цього не знав, то навряд чи й знатимеш, що він зробив це на подвір’ї твоєї хатинки.

Дрю глипав на нього.

— Жартуєте?

— Я про таке… — Знову з’явилася хустина, вологіша й пожмаканіша, ніж будь-коли. Девітт чхнув у неї. — …Не жартую. Так, сер. Припаркував пікапчика, приставив дуло своєї тридцятки до підборіддя й смикнув гачок. Куля пройшла навиліт і розбила заднє шкло. Констебль Ґріґс стояв оце там, де ти зараз, коли розказував мені.

— Боже, — сказав Дрю, і в його думках дещо змінилося. Замість того щоб тримати пістолета біля скроні тієї танцюристки, Енді Прескотт — непутящий син — тепер тримав його біля її підборіддя… і коли він смикнув гачок, куля вийшла з її потилиці й розбила дзеркало за шинквасом. Використати у власній книзі подробицю смерті Старого Білла, переказану цим пристаркуватим і ласим до кривавих деталей вороном — це, безперечно, має відтінок прагматизму і навіть експлуататорства, але Дрю не зважав. Це було надто добре.

— Погана справа, це точно, — сказав Девітт. Він намагався, щоб слова звучали з жалем, навіть трохи по-філософськи, але його голос очевидно бринів. Він теж знав, коли щось було надто добре, подумав Дрю. — Але він лишався Старим Біллом до самісінького кінця.

— Тобто?

— Тобто напаскудив у своїй машині, а не в хатинці Баззі. Він би такого ніколи не зробив, поки в нього ще лишалася дрібка розуму. — Девітт знову почав харкати й шморгати, поліз по хустину, але цього разу не встиг упіймати весь чих. Дуже соковитий чих. — Він же доглядав ту хатку, розумійш?

Через вісім кілометрів на північ від «Великого 90» асфальт закінчився. Ще через вісім кілометрів змащеної ґрунтівки Дрю дістався розвилки. Він повернув ліворуч, на грубий гравій, що гупав і дзенькав об днище «субурбана». То була Гімниста дорога, що не змінилася з часів дитинства Дрю, наскільки він міг судити. Двічі йому довелося сповільнюватися до трьох-чотирьох кілометрів на годину, щоб форсувати воду там, де дренажні труби справді позабивалися під час весняних паводків. Ще двічі він мусив зупинятися й прибирати з дороги повалені дерева. На щастя, берези, і то дуже легкі. Одна розламалася в його руках.

Він дістався дачі Калемів (покинута, забита дошками, під’їзну дорогу перегородив ланцюг), а тоді почав рахувати телефонні й електричні стовпи, як вони з Рікі робили дітьми. Кілька з них п’яно похилилися, котрий до дороги, а котрий від неї, але від дачі Калемів до зарослої під’їзної дороги їх і досі лишалося рівно шістдесят сім. Під’їзна дорога теж була перегороджена ланцюгом, а коло неї стояла табличка, яку Люсі зробила, ще коли діти були геть малі: «ШАЛЕ ЛАРСОН». За нею, як він знав, ще сімдесят стовпів, що доходили до дачі Феррінгтонів на березі озера Ейґелбему.

Після Феррінгтонів лежав чималий шмат неелектрифікованої дичавини, що тягнувся принаймні на сто п’ятдесят кілометрів по обидва боки від канадського кордону. Іноді вони з Рікі ходили подивитися на так званий Останній Стовп. Він їх певним чином заворожував. Поза тим місцем уже ніщо не могло розігнати ніч і тримати її на відстані. Дрю колись возив Стейсі й Брендона подивитися на Останній Стовп і помітив вираз обличчя, яким вони обмінялися, — з нього ясно читалося: «То й що?» Вони вважали, що електрика — не кажучи вже про вайфай — буває скрізь.

Він вибрався з «субурбана» й відімкнув ланцюг. Довелося з силою вставляти й теліпати ключем, перш ніж той нарешті крутнувся в замку. Треба було купити в крамниці якогось WD-40, але про все не згадаєш.

Під’їзна дорога тяглася майже пів кілометра, і весь цей шлях боки й дах «субурбана» обтирало гілками. Над головою тяглися дві лінії, телефонна й електрична. Він пам’ятав, що в старі часи вони були туго натяг­нуті, але тепер провисали на просіці електролінії «Північний Мейн», яка перетинала дорогу діагонально.

Він підійшов до будиночка. Той здавався закинутим, забутим. Без Білла Колсона не було кому освіжити полущену зелену фарбу, цинкований сталевий дах був усипаний сосновими голками й опалим листям, а супутникова тарілка на даху (чаша котрої теж повнилася листям і хвоєю) у цих лісах більше скидалася на жарт. Він задумався, чи платила його Люсія щомісяця ще й за тарілку, як платила за телефон. Коли так, то дарма витрачені гроші, бо він сумнівався, що тарілка досі працює. Також сумнівався, що «ДирекТВ» поверне їм чек із припискою: «Ой лишенько, ваша тарілка наклала в штани, тому повертаємо ваші платежі». Ґанок був пошкоджений негодою, але здавався досить стійким (хоча сліпо вірити в це не годилося). Дрю побачив вицвілий зелений брезент, під яким, як він здогадувався, мало лежати п’ять-шість кубів дров — можливо, останні дрова, які наносив у своєму житті Старий Білл.

Дрю виліз із машини й став біля «субурбана», поклавши долоню на теплий капот. Десь каркнула ворона. Їй здалеку відповіла інша. Окрім струмка Ґодфрі, що плескотів, біжучи до озера, то були єдині чутні звуки.

Дрю задумався, чи не припаркувався він на тому ж місці, де Білл Колсон був поставив власний повнопривідний і виніс собі мізки. Існувало ж таке народне пере­конання, мабуть, поширене в середньовічній Анг­лії: привиди самогубців мусять залишатися на місцях, де ті скінчили життя?

Він рушив до хатини, кажучи собі (дорікаючи собі), що начебто вже надто дорослий для вечірніх оповідок коло багаття, аж тут почув, як щось ломиться в його бік. З-поза ширми сосен між галявиною біля хатини і струмком постав не привид і не зомбі, а мале лосеня, що нетвердо стояло на своїх абсурдно довгих ногах. Воно зайшло аж до сараю з інструментами біля будинку, побачило його й спинилося. Вони глипали одне на одного. Дрю подумав, що лосі — хоч молоді, хоч дорослі — то одні з найбільш неймовірних і потворних Божих створінь, а про що думало лосеня — хтозна.

— Я не скривджу, друже, — тихо мовив Дрю, і лосеня наставило вуха.

Тоді знову почулося гупання й ламання гілок, тепер набагато гучніше, і з-за дерев виперлася матір лосеняти. На її шию впала гілка, і вона струсила її. Лосиця глипнула на Дрю, опустила голову й ударила копитом. Вуха загнулися назад і притислися до голови.

«Збирається напасти, — подумав Дрю. — Вона бачить у мені загрозу малому й збирається напасти».

Він подумав, чи не побігти до «субурбана», але здавалось — певно, так і було, — що той надто далеко. А коли він побіжить, хай і в інший бік від теляти, то все одно може спровокувати матір. Тож він просто стояв на місці, намагаючись транслювати заспокійливі думки в бік п’ятсоткілограмового створіння, що стояло не більш як за тридцять метрів: «Нема чого нервувати, мамцю, я безпечний».

Вона оцінювала його секунд п’ятнадцять, опустивши голову та стукаючи копитом об землю, але здалося, що довше. Тоді підійшла до теляти (не спускаючи очей із чужака) і стала між ним і Дрю. Знову глянула на нього, ніби обдумуючи наступний крок. Дрю стояв нерухомо. Він сильно злякався, але також відчував дивне піднесення. Подумав: «Якщо вона кинеться на мене з цієї відстані, то я або зразу помру, або вона мене так покалічить, що все одно проживу недовго. А коли не кинеться, то я тут чудово попрацюю. Чудово».

Навіть у мить, коли його життя було в небезпеці, він розумів, що це хибний логічний зв’язок: так само дитина могла б вважати, що коли певна хмара затулить сонце, то їй на день народження подарують велосипед, — але водночас твердження здавалось абсолютно істинним.

Лосина мамця раптом мотнула головою, буцнувши теля в корму. Мале скрикнуло майже по-овечому, зовсім не схоже на хрипке бекання татового старого березового конуса, що імітував голос лося, й потупотіло до лісу. Мамця пішла за ним, зупинившись раз, щоб видати Дрю останній, лихий погляд: «Тільки руш за мною — і помреш».

Дрю випустив повітря, котре й не помітив, що затамував (сивобороде кліше з трилерів виявилося правдивим), і рушив до ґанку. Рука з ключами трохи тремтіла. Він уже казав собі, що насправді не наражався на небезпеку: якщо лося не зачіпати, навіть нервову мамцю, то й він тебе не зачепить.

Крім того, все могло бути набагато гірше. То міг бути й ведмідь.

Він увійшов, очікуючи побачити гармидер, але в хатинці було вичищено й вимито. Безперечно, Старий Білл постарався; могло навіть бути, що в день самогубства той востаннє прибрав усе до ладу. Старий ганчір’яний килимок Еґґі Ларсон досі лежав посеред кімнати, трохи посотаний по краях, але ціленький. На цеглинах стояла рейнджерська грубка, готова прийняти дрова, а її слюдяне віконечко вичистили не гірше, ніж підлогу. Ліворуч була рудиментарна кухня. Праворуч стояв дубовий обідній стіл з краєвидом на ліс, що спускався до струмка. У дальньому боці кімнати були продавлена канапа, пара стільців і камін, який Дрю вагався розпалювати. Хтозна, скільки креозоту там накопичилося в димарі, не кажучи вже про живність: мишей, білок, кажанів.

Кухонна плита, певно, була новою в ті часи, коли єдиним супутником Землі ще залишався Місяць. Поруч із нею стояв відкритий і чомусь схожий на труп вимкнений холодильник. Порожній, якщо не рахувати пачки соди. Телевізор у зоні вітальні їздив на коліщатках. Дрю пам’ятав, як вони вчотирьох сиділи перед ним, дивилися повтори «Військово-польового госпіталю» і їли розігріту готову вечерю.

Під західною стіною хатинки спиналися вгору дощані сходинки. Нагорі була така собі галерея з рядом полиць, заставлених здебільшого м’якими палітурками — тим, що Люсі називала літературою для дощових днів на дачі. У галерею відчинялися дві спальні. Дрю з Люсі спали в одній, а діти — в другій. Чи перестали вони приїздити сюди, коли Стейсі почала скиглити про те, що їй треба приватності? Через це? Чи вони просто стали надто заклопотані, щоб збувати літні тижні на дачі? Дрю не міг пригадати. Він просто був радий повернутися сюди, а ще з того, що ніхто з наймачів не зник у тумані разом з килимком його матері… хоча кому він потрібен? Колись він мав розкішний вигляд, але зараз годився тільки щоб по ньому ходили в забруднених у лісі чоботах або голими ногами, якщо ті змокли від бродіння в струмку.

— Я можу тут працювати, — сказав Дрю. — Так.

Він сахнувся від звуку власного голосу — мабуть, був і досі накручений від протистояння з лосиною мамцею, — а тоді засміявся.

Електрику перевіряти не було потреби, бо Дрю бачив червоний вогник, що блимав на старому татовому автовідповідачі, але він усе одно клацнув вимикачем і запалив горішнє світло, бо полудень уже починав прощатися. Дрю підійшов до автовідповідача й натиснув «ПРОСЛУХАТИ».

«Дрю, це Люсі». Голос звучав нестійко, ніби долинав з двадцяти тисяч льє під водою, і Дрю пригадав, що цей старий пристрій, по суті, касетний плеєр. Дивовижно, що він узагалі працює. «Зараз десять хвилин на четверту, і я трохи хвилююся. Ти вже там? Подзвони, щойно зможеш».

Дрю зрадів, але водночас роздратувався. Він приїхав сюди, щоб уникнути всього, що відволікає, і останнє, чого йому треба, — це щоб наступні три тижні Люсі зазирала йому через плече. Утім, він подумав, що вона має поважні причини для хвилювання. Він міг втрапити дорогою в аварію або обламатися на Гімнистій дорозі. Вона переживає не про те, що він тут сказився через книжку, яку ще навіть не почав писати.

Ця думка викликала в пам’яті лекцію, яку він слухав коштом кафедри п’ять чи шість років тому: Джонатан Франзен говорив до повної зали про мистецтво й ремесло роману.

Він тоді сказав, що вершину переживань у ході написання роману письменник проходить до того, як почне, тобто поки все ще лишається в його чи її уяві. «Навіть найясніша частина задуманого у вашій голові губиться під час перекладу», — сказав тоді Франзен. Дрю пам’ятав, як подумав, що з боку Франзена доволі егоцентрично вважати, що його персональний досвід може бути універсальним.

Дрю взяв слухавку (у прадавній формі гантелі, чисто чорну й неймовірно важку), почув упевнений сигнал і набрав мобільний Люсі.

— Я тут, — сказав він. — Жодних проблем.

— О, добре. Як дорога? Як хатинка?

Вони трохи побалакали, а тоді він поговорив зі Стейсі, котра щойно зайшла зі школи й вимагала телефон. Повернулася Люсі й нагадала йому змінити запис в автовідповідачі, бо від старого їй моторошно.

— Обіцяю тільки, що спробую. Цей апарат міг бути дуже сучасним у сімдесятих, але відтоді минуло пів століття.

— Спробуй, будь ласка. Тваринний світ уже пока­зувався?

Він подумав про лосину мамцю, як вона опустила голову, ніби роздумувала, чи кидатися на нього й чи топтати на смерть.

— Кілька ворон, ото й усе. Слухай, Люсіє, я хотів би занести свій мотлох усередину, поки сонце не сіло. Наберу пізніше.

— Десь о пів на восьму було б непогано. Зможеш побалакати з Брендоном, він до того часу повернеться. Пішов вечеряти в гості до Ренді.

— Зрозумів.

— Більше нема чого розказувати?

Можливо, в її голосі прозвучала тривога, або її додала його уява.

— Та ні. На Західному фронті без змін. Люблю тебе, кицю.

— І я тебе люблю.

Він поклав смішну старомодну слухавку й заговорив до порожньої хатини.

— Ой, стривай, згадав дещо, кицю. Старий Білл виніс собі мізки просто в нас на порозі.

І вразив себе самого реготом.

На той час, коли весь багаж і припаси опинилися в будиночку, вже повернуло на сьому, а Дрю зголоднів. Він відкрив на пробу кран у кухні, і, трохи попирхавши й побурчавши в трубах, з нього порснула мутна вода, яка згодом змінилася холодною, ясною і спокійною. Він наповнив казан, увімкнув плиту (тихе гудіння великої конфорки викликало спогади про інші вечері в цій хатинці) й почекав, поки закипить, щоб можна було всипати спагеті. Соус він теж мав. Люсі вкинула до однієї з коробок пляшечку «Раґу». Сам би він точно забув.

Він зважив, чи не підігріти банку горошку, але передумав. Він на дачі і їстиме по-дачному. Але без алкоголю — він не брав його з собою і не купив нічого у «Великому 90». Якщо робота піде, як він очікував, то наступного разу в крамниці можна буде винагородити себе упаковкою «Бада». Він міг би навіть набрати чогось на салат, хоча й підозрював, що в категорії «Овочі» Рой Девітт мав на продаж досхочу попкорну й заправки для хотдогів — і вважав, що цього досить. Може, ще знайшов би десь стару банку з кислою капустою для власників екзотичних смаків.

Чекаючи, поки вода закипить, а соус підтушкується, Дрю ввімкнув телевізор, не очікуючи побачити нічого, крім відсутності сигналу. Натомість з’явився блакитний екран і слова «З’ЄДНАННЯ З ДИРЕКТВ». Дрю сумнівався в успіху, але дав телевізору спробувати. Якщо той взагалі збирався щось робити.

Він саме порпався в одній з нижніх шафок, коли в хатинці загорлав голос Лестера Голта, так сильно злякавши Дрю, що він скрикнув і впустив щойно знайдений друшляк. Розвернувшись, він побачив випуск вечірніх новин NBC — зображення чисте як сльоза. Лестер саме розповідав про останню бридню Трампа і вже наго­тувався передати слово Чакові Тодду, котрий знав усі паскудні подробиці. Чак ухопив пульт і вирубив телевізор. Приємно знати, що той працює, але Дрю не мав жодного наміру засмічувати собі мозок Трампом, терористами чи податками.

Він приготував цілу коробку спагеті й з’їв майже все. Уявив, як Люсі сварить його пальцем і вказує — знову — на його характерну для середнього віку округлість у поясі. Дрю нагадав їй, що не обідав. Він помив нечисленні тарілки, думаючи про лосину мамцю і самогубство. Чи було для котрогось із них місце в «Гіркій річці»? Для лосиці — навряд. Для самогубства — можливо.

Він подумав, що Франзен, мабуть, мав рацію, коли казав про період перед початком писання роману. То справді хороший час, бо все, що ти бачив або чув, можна вкинути на жорна. Усе придатне. Мозок може побудувати місто, перепланувати його, а тоді зрівняти з землею, поки ти миєшся в душі або дзюриш. Але варто почати — і все змінюється. Кожна написана сцена, кожне слово дедалі сильніше обмежують подальші варіанти. Нарешті, ти перетворюєшся на корову, що тюпає собі глухим і вузьким проходом, тюпає до…

— Ні-ні, все зовсім не так, — сказав він, знову сполошившись від звуку власного голосу. — Геть не так.

У лісовій гущині темрява приходила швидко. Дрю про­йшовся будиночком і повмикав лампи (загалом чотири, кожна на відтінок жахливіша, ніж попередня), а тоді взявся за автовідповідач. Він двічі прослухав повідомлення мертвого батька, його прекрасного татка, котрий, наскільки Дрю міг пригадати, ніколи не сказав синам лихого слова й не здіймав на них руки (лихі слова й здіймання рук були материною парафією). Неправильно стирати його, але оскільки в татовому столі не було запасної касети, наказ генерала Люсі не залишав вибору. Його запис був стислий і діловий: «Це Дрю. Будь ласка, залиште своє повідомлення».

Розібравшись із цим, він одягнув легку куртку й ви­йшов посидіти на ґанку та подивитися на зірки. Його завжди приголомшувало те, скільки можна побачити, коли заїдеш трохи далі від світлового забруднення навіть такого малого містечка, як Фалмут. Бог розлив небом кухоль світла, а за тим світлом криється віч­ність. Загадковість такої безкрайньої дійсності перевершувала здатність до розуміння. Подував вітер, від чого сосни зітхали на сумні лади, і Дрю почувався дуже самотнім і дуже маленьким. Тілом пробіг дрижачок, і чоловік повернувся всередину, вирішивши розпалити пробний вогник у грубці, просто щоб переконатися, що вона не заповнить будинок димом.

Обабіч каміна стояли ящики. В одному лежала лучина, мабуть, принесена Старим Біллом разом з останньою ношею дров, що він їх поскладав під ґанком. В іншому лежали іграшки.

Дрю став на одне коліно й перебрав їх. Тарілочка-фрисбі, яку він неясно пам’ятав: вони з Люсі й дітьми грали вчотирьох на подвір’ї і сміялися щоразу, як хтось закидав ту тарілочку в чагарі й мусив туди по неї лізти. Стретч Армстронг, колись, мабуть, Брендонів, і Барбі (з непристойно оголеним верхом), що явно належала Стейсі. Але інших речей він або не пам’ятав, або взагалі ніколи раніше не бачив. Одноокий м’який ведмедик. Колода карт «Уно». Розсип бейсбольних карток. Гра «Передай свиню». Дзиґа, обсаджена по колу мавпочками в бейсбольних рукавицях, — коли він розкрутив її й відпустив, дзиґа нетверезо похиталася підлогою й насвисті­ла мотив «Поведи мене на бейсбол». Вона йому не сподобалася. Коли дзиґа крутилася, мавпи махали рукавицями вгору і вниз, ніби гукаючи на допомогу, а коли сповільнювалася, то мелодія починала звучати зловісно.

Перш ніж сягати на дно ящика, він подивився на годинник і побачив, що вже чверть на дев’яту, тож подзвонив Люсі. Перепросив за те, що спізнився, сказавши, що загрався з ящиком іграшок.

— Здається, впізнав серед них старого Бренового Стретч Армстронга…

Люсі застогнала.

— Господи, як я його ненавиділа. Він так дивно тхнув.

— Пам’ятаю. Я впізнав ще кілька штук, але про деякі можу заприсягтися, що бачу їх уперше. «Передай свиню»?

— Передай кого? — засміялася вона.

— Це назва дитячої гри. А дзиґа з мавпами? Грає мелодію «Поведи мене на бейсбол».

— Ні… Ой, зажди — три чи чотири роки тому ми зда­вали хатинку родині на прізвище Пірсон, пам’ятаєш?

— Туманно.

Він зовсім не пам’ятав. Якщо це було три роки тому, він, певно, з головою занурився в «Містечко на пагорбі». Зв’язав собі ним руки й ноги. Встромив кляп. Такий літературний садомазохізм.

— У них був малий років шести-семи. Якісь іграшки можуть бути його.

— Дивно, що він про них не згадав, — сказав Дрю.

Він дивився на ведмежатко, котре мало такий обтер­тий вигляд, що з’являється в іграшок, яких часто і палко обіймають.

— Хочеш поговорити з Брендоном? Він тут.

— Аякже.

— Привіт, тату! — сказав Брен. — Уже дописав книжку?

— Дуже смішно. Завтра починаю.

— Як там у лісі? Добре?

Дрю озирнувся. Лампи й горішнє освітлення надали великій кімнаті затишку. Навіть жахливі відтінки абажурів здавалися непоганими. І якщо труба грубки не забита, то невеликий вогонь у ній пом’якшить прохолоду.

— Так, — сказав він. — Добре.

Так і було. Він почувався в безпеці. А ще вагітним, готовим луснути. Він не мав страху перед завтрашнім початком, а тільки нетерпляче очікування. Був упевнений, що слова з нього аж поллються.

Грубка робила своє діло добре, труба була чиста, а витяг сильний. Коли вогник догорів до жаринок, Дрю постелив у королівській спальні (жарт: у кімнаті майже не було де розвернутися) простирадла й ковдри, котрі лиш легенько пахнули залежаними. О десятій він заліз під ковдру й лежав, дивлячись у темну стелю, слухаючи, як вітер зітхає в піддашшях. Він подумав про Старого Білла, що вбив себе на подвір’ї, але недовго і без страху чи переляку. Обдумуючи останні хвилини доглядача — притиснуте до підборіддя сталеве кільце, останнє побачене, останні удари серця й думки, — він відчув щось дуже схоже на своє раніше почуття, викликане видом складних і екстравагантних розсипів Молочного Шляху. Дійсність глибока й далека. Вона ховає в собі немало таємниць і тягнеться у вічність.

Наступного ранку він прокинувся рано. Поснідав, тоді зателефонував Люсі. Вона виряджала дітей до школи — сварила Стейсі, бо та не доробила домашні завдання, казала Бренові, що він залишив рюкзак у вітальні, — тож їхня розмова була вимушено коротка. Попрощавшись, Дрю вдягнув куртку й спустився до струмка. Дерева на іншому березі котрогось року трохи вирубали на дрова, відкривши шикарний вид на ліс, що хвилями відступав у далечінь. Небо поволі й невпинно блакитнішало. Він простояв там майже десять хвилин, насолоджуючись скромною красою світу навколо й намагаючись очистити думки. Підготувати мозок.

Кожного семестру він викладав блок сучасної американської та сучасної британської літератури, але через те, що він мав опубліковані твори (і то не абиде, а в «Нью-­Йоркері»), його основною темою було викладання письмен­ницької майстерності. Він починав кожен курс і семінар з розмови про творчий процес. Говорив студентам, що так само, як більшість людей мають певний ритуал, який виконують перед сном, важливо мати інший ритуал, який готуватиме їх до щоденного робочого сеансу. Наче серія пасів руками, котру проводить гіпнотизер, коли готує свій об’єкт до входу в транс.

— Написання художньої прози або поезії порівнювали з мріянням, — казав він своїм студентам, — але мені це здається не зовсім точним. Думаю, це більше схоже на гіпноз. Що більше ви ритуалізуєте підготовку, то легше ввійдете в той стан.

І він був вірний своїм заповідям. Повернувшись до хатинки, поставив варитися каву. За ранок він вип’є дві чашки чорної та міцної. Чекаючи, поки вона дозріє, він випив вітаміни й почистив зуби. Хтось із наймачів пересунув татів письмовий стіл під сходи, і Дрю вирішив залишити його там. Мабуть, це дивне місце для роботи, але напрочуд затишне. Майже схоже на материну утробу. У домашньому кабінеті останнім кроком його ритуалу було поскладати папери в рівні стосики, залишивши вільне місце ліворуч від принтера для нового матеріалу, але на цьому столі не було чого складати.

Дрю ввімкнув ноутбук і створив новий документ. Наступні кроки, мабуть, теж були ритуальні: назвати документ («ГІРКА РІЧКА № 1»), обрати формат тексту й вибрати шрифт. Пишучи «Містечко», він обрав Book Antiqua, але не збирався використовувати його для «Гіркої річки» — це згенерувало б дуже погані флюїди. Розуміючи, що електрика може зникати, через що дове­деться вдаватися до портативної «Олімпії», він обрав схожий шрифт — American Typewriter.

Наче все? Ні, ще одне. Він налаштував автозбереження. Навіть якщо електрика зникне, він навряд чи втратить свій файл, бо ноутбук повністю заряджений, але краще підстрахуватися, ніж шкодувати.

Кава була готова. Він налив першу чашку й сів.

«Чи справді я хочу це зробити? Чи справді збираюся це зробити?»

Давши ствердну відповідь на обидва питання, він встановив миготливий курсор по центру й набрав:

Розділ 1

Він перейшов на наступний рядок і хвильку посидів непорушно. За сотні кілометрів на південь Люсі, мабуть, сиділа з власною чашкою кави перед власним розкритим ноутбуком, на якому тримала бухгалтерію своїх поточних клієнтів. Скоро вона зануриться у власний гіпнотичний транс, із числами замість слів, але просто зараз вона думає про нього. Він був певен цього. Думає і сподівається, може, навіть молиться, щоб… як там сказав Ел Стемпер… щоб його дах не поїхав кудись далеко й не потягнув за собою всі стіни.

— Цього не буде, — сказав він. — Наче диктант запишу.

Він ще мить подивився на миготливий курсор, а тоді набрав:

Дівчина закричала так різко, що в шибках мало не потріскалося скло. Герк перестав грати на піаніно й озирнувся.

Після того Дрю зник.

Дрю від самого початку влаштував усе так, щоб його викладацький день починався пізно, бо коли він щось писав, то любив починати о восьмій. Він завжди змушував себе працювати до одинадцятої, хоча зазвичай починав мучитися вже до десятої тридцять. Він часто згадував історію — певно, апокрифічну, — яку колись читав про Джеймса Джойса. Приходить якось до Джойса додому друг і бачить, що відомий письменник сидить за столом, поклавши голову на руки, — втілена картина жалюгідної розпуки. Коли друг спитав його, що трапилося, Джойс відповів, що за весь ранок спромігся лише на сім слів. «Ой, Джеймсе, але ж як на тебе це немало», — сказав друг. На що Джойс відповів: «Може, й так, але я не знаю, в якому порядку вони мають іти!»

Апокрифічна чи ні, а Дрю ця історія була близька. Під час тих тридцяти хвилин, повних страждань, він десь так і почувався. Ось тоді на нього нападав страх розгубити слова. Звісно, в останній десь місяць роботи над «Містечком на пагорбі» він почувався так кожної драної секунди.

Цього ранку таких нісенітниць не було й сліду. У його голові розкрилися двері просто в прокурений, просякнутий керосиновим запахом салун «Голова бізона», і Дрю пройшов крізь них. Він бачив кожну подробицю, чув кожне слово. Він був там, дивився очима піаніста Геркімера Беласко, коли Прескоттів малий приставив дуло свого 45-го (з модними перламутровими боками на руків’ї) до підборіддя юної танцюристки й почав докоряти їй. Акордеоніст заплющив очі, коли Енді Прескотт натиснув гачок, але Геркімер дивився, тож Дрю побачив усе: раптовий вибух волосся й крові, розтрощену кулею пляшку «Олд Денді», тріщину в дзеркалі, перед яким стояло те віскі.

Дрю ніколи в житті не мав такого письменницького досвіду, і коли голодні судоми шлунка витягли його з трансу (на сніданок була миска вівсяних пластівців), він глянув на панель завдань на ноутбуці й побачив, що вже майже друга дня.

Спина боліла, очі пекли, він почувався піднесено, майже сп’яніло. Надрукував свій доробок, вісімнадцять сторінок (капець як неймовірно), але залишив у принтері. Він сьогодні ще пройдеться ними з ручкою — це теж частина процедури, — але вже знав: там мало що треба виправляти. Десь пропущене слово, десь ненавмисний повтор, може, якесь порівняння не досить або занадто образне. Але в усьому іншому буде чисто. Він знав це.

— Наче диктант, — пробурмотів він, а тоді підвівся, щоб зробити сендвіч.

За наступні три дні Дрю ввійшов у механічний ритм. Він ніби все життя працював у цій хатинці — принаймні все творче життя. Він писав десь із пів на восьму до майже другої. Їв. Дрімав або гуляв уздовж дороги, рахуючи електричні стовпи. Увечері розпалював грубку, розігрівав щось на плиті, а тоді дзвонив додому побалакати з Люсі й дітьми. Після прощання редагував надруковані сторінки, а тоді читав, вибираючи котрусь із книжок у м’яких палітурках із шафки нагорі. Перед сном гасив вогонь у грубці й виходив дивитися на зірки.

Розповідь бігла вперед. Стосик паперу біля принтера підростав. Готуючи каву, п’ючи вітаміни, чистячи зуби, він не відчував жодного страху, а лише нетерпляче очікування. Він сідав за стіл, і слова приходили. Кожен із тих днів здавався йому Різдвом, коли треба розгортати нові подарунки. Він майже не помічав ані того, що на третій день почав часто чхати, ані легенького шкрябання в горлі.

— Що ти там їси? — спитала Люсі, коли він подзвонив того вечора. — Кажи правду, містере.

— Здебільшого те, що привіз, але…

— Дрю! — вона розтягнула його до «Дрююю».

— Але збираюся завтра накупити свіжого, щойно впораюся.

— Гаразд. Поїдь на ринок до Сент-Крістофера. Не бозна-що, але краще, ніж у тій гидкій крамниці над дорогою.

— Добре, — сказав він, хоча не мав жодного наміру їхати аж до Сент-Крістофера. Туди й назад сто тридцять кілометрів, він не встигне повернутися до сутінків.

Він не усвідомив, що збрехав їй, аж доки не поклав слухавку. Такого не було з часів останніх тижнів роботи над «Містечком», коли все пішло шкереберть. Коли він іноді по двадцять хвилин сидів перед цим самим ноутбуком і зважував, що написати: «вербник» чи «гайок». Обидва слова підходили, не підходило жодне. Він горбився над ноутбуком, пітнів, боровся з поривом гатити кулаком по лобі, поки не виб’є влучну описову фразу. А коли Люсі питала, як справи, — отак стривожено насупивши чоло, — він відповідав тим самим єдиним словом, тією самою брехнею: «Добре».

Роздягаючись перед сном, він казав собі, що це не має значення. Якщо це й брехня, то біла, просто засіб запобігти сварці раніше, ніж та встигне народитися. Чоловіки з дружинами завжди так роблять. Саме так шлюби й виживають.

Він ліг, вимкнув лампу, двічі чхнув і заснув.

На четвертий день роботи Дрю прокинувся з забитим носом і помірним болем у горлі, але без відчутної гарячки. Він міг працювати застудженим і за викладацьку кар’єру робив це багато разів, навіть пишався здатністю впертися рогом і подужати болячку на ногах, тоді як Люсі була схильна йти до ліжка, обклавшись серветками, найквілом і журналами вже після першого шморгу носом. Дрю ніколи не дорікав їй цим, хоч йому на думку часто спадав материн вираз на означення такої поведінки: «Раз чхнуло і вже розкисло». Люсі могла дозволити собі дві-три застуди на рік, тому що була вільною бухгалтеркою, а отже, сама собі начальницею. Теоретично під час річної відпустки те саме можна було сказати й про нього… але це інакше. Якийсь письменник — Дрю не пам’ятав, хто саме, — сказав у «Paris Review»: «Коли пишеш книжку, твій начальник — книжка». І це правда. Варто сповільнитись, і книжка розвіється, наче сон після пробудження.

Він провів ранок у Біттер-Рівер, але з коробкою сухих серветок під рукою. Упоравши денну норму (ще вісімнадцять сторінок, абсолютно бомбезно), він здивовано побачив, що використав половину коробки. Відерце для сміття біля татового столу замело ними, наче снігом. У цьому був і світлий бік: надриваючись над «Містечком», він регулярно заповнював кошик біля свого столу відкинутими сторінками: вербник чи гайок? лось чи ведмідь? сонце яскраве чи пекуче? У містечку Біттер-Рівер, з якого він повертався дедалі менш охоче, таких нісенітниць не траплялося.

Але він мусив щодня його покидати. У нього залишилося всього кілька банок рагу з просоленої яловичини й макаронів з телятиною. Молоко закінчилося, як і помаранчевий сік. Йому були потрібні яйця, гамбургери, може, яка курятина й точно кілька готових заморожених вечерь. А ще добре придались би льодяники від кашлю й пляшечка найквілу, стара вірна подруга Люсі. Усе це мало бути у «Великому 90». А коли ні, то він уже плюне й поїде до Сент-Крістофера. Оберне білу брехню, яку сказав Люсі, на правду.

Повільно, підскакуючи в ямах, він подолав Гімнисту дорогу й під’їхав до «Великого 90». На той час він уже не тільки чхав, але й кашляв, горлу стало трохи важче, одне вухо ніби заклало, і здавалося, що гарячка таки трошки відчутна. Нагадавши собі додати до списку напроксен або парацетамол, він увійшов до крамниці.

Роя Девітта за прилавком замінила сухоребра молода жінка з фіолетовим волоссям, кільцем у носі й нібито хромованою штангою в нижній губі. Вона жувала гумку. Мозок Дрю ще не вимкнув робочого режиму (та й легенька гарячка, мабуть, допомогла), тож він уявив, як ця жінка повертається додому до фургона, що стоїть на шлакоблоках, до двох чи трьох дітей із замурзаними обличчями й зачісками з домашньої перукарні, а найменше маля вдягнене в обвислий підгузок і заляпану їжею футболку з написом «МАМИНЕ ЧУДОВИСЬКО». То був підлий і жорстокий стереотип, котрий ще й смердів елітизмом, але це не обов’язково робило його неправдивим.

Дрю взяв кошик для покупок.

— У вас є свіже м’ясо й овочі з фруктами?

— Гамбургери та хотдоги в холодильнику. Може, ще кілька свинячих відбивних. І є салат з надертої капусти з морквою.

Як-не-як, а таки овочі.

— А курятини нема?

— Нє. Але є яйця. Можна буде самому виростити курку, коли потримати їх у теплі.

Вона засміялася з цього дотепу, показавши коричневі зуби. Таки не гумка, а тютюн.

Дрю наповнив два кошики. Найквілу не було, але знайшлося щось під назвою «Доктор Кінг від кашлю й застуди», а також аспірин і порошок від головного болю «Ґуді». Дрю довершив свій напад шопінгу кількома банками курячого супу з локшиною (єврейський пеніцилін, як казала його бабця), коробкою масляного спреду і двома буханками хліба. То були білі й схожі на губку бруски промислового розміру, але вибирати не було з чого. У своєму не дуже віддаленому майбутньому він побачив суп і сирний сендвіч на грінках. Непогана пожива для людини з хворим горлом.

Жінка за прилавком пробила все, жуючи безперестанку. Дрю заворожував рух штанги в її губі. Скільки років виповниться маминому чудовиську, перш ніж воно вставить собі таку саму? Дрю знову сказав собі, що це елітизм, гімняний елітизм, якщо відверто, але його надміру збуджений мозок все одно погнав ланцюжком асоціацій далі. «Ласкаво просимо до Волмарту». «Памперси надихаються немовлятами». «Не грошва мені потрібна, а ковбой у тертих джинсах». «Кожен день — це сторінка в щоденнику твого іміджу». «Зробимо Америку знову вел…»

— Сто вісімдесят сім, — сказала вона, урвавши його думки.

— Бісів хрущ, справді?

Вона усміхнулася, показавши зуби, без нового видовища котрих він би спав спокійніше.

— Як закупляєтесь у нашій глушні, містере… Ларсон, правильно?

— Так. Дрю Ларсон.

— Як закупляєтесь у нашій глушні, містере Ларсон, то будьте готові заплатити за це.

— А де сьогодні Рой?

Вона закотила очі.

— Тато в лікарні, у Сент-Крістофері. На грип захворів, не хотів іти до лікаря, корчив із себе міцного мужика, а воно на запалення легень повернуло. Сестра сидить з моїми дітьми, щоб я могла постежити за лавкою, і вона точно з цього не рада, можете повірити.

— Шкода.

По правді кажучи, він не дуже переймався долею Роя Девітта. Переймався й думав він тепер про Девіттову зашморгану хустину. І про те, як він, Дрю, потиснув руку, яка її використовувала.

— Мені ще більше шкода. Завтра буде чимало роботи з цією бурею, що прийде на вихідні. — Вона тицьнула пальцем на його кошики. — Сподіваюсь, у вас стане на це готівки, бо терміналу гайки, а тато завжди забуває викликати до нього майстра.

— Стане. А що за буря?

— Північник, як кажуть на «Рів’єр-дю-Лу». Квебекська радіостанція, знаєте. — З її вимовою слово звучало як «Кебецька». — Сильний вітер і дощ. Надійде позавтра. А ви ж там за Гімнистою дорогою засіли, га?

— Так.

— Ну, якщо не хочете просидіти там наступний місяць чи скільки, то краще спакувати оце добро та свій багаж і податися назад, на південь.

Дрю не вперше зустрічав таке ставлення. Тут, в НТ, не важливо, що ти родом з Мейну: якщо ти не з округу Арустук, тебе вважають рівнинною шмарклею, не здатною відрізнити сосни від ялини. А коли ти ще й живеш південніше від Оґасти, то взагалі можеш виявитися якимось массачухером, їй-бо.

— Думаю, що переживу, — сказав він, виймаючи гаманця. — Я живу на узбережжі. Ми немало бачили таких північно-східників.

Вона глянула на нього чи не з жалем.

— Я вам не про північно-східника говорю, містере Ларсон. Тут північник, що пертиме через канадорців од Полярного кола. Кажуть, температура впаде зі столу на підлогу. Було вісімнадцять градусів, а стане три. Або й менше. А тоді ще вітер нестиме мокрий сніг горизонтально на швидкості сорок п’ять кеме. Як застрягнете на тій Гімнистій дорозі, то вже застрягнете.

— Все буде добре, — сказав Дрю. — Я…

Він замовк. Ледь не сказав, що запише, наче диктант.

— Га?

— Добре. Все буде добре.

— Надійтеся на це.

Дорогою до хатини (сонце сліпило очі й на додачу до інших симптомів запустило ще головний біль) Дрю похмуро згадував ту зашморгану хустину. А також те, як Рой Девітт намагався перетерпіти й опинився в лікарні.

Він глянув у дзеркало заднього огляду і мигцем оцінив свої червоні водянисті очі. «Не буде в мене ніякого всраного грипу. Не зараз, коли воно так пре». Гаразд, але на Бога — навіщо він потиснув руку того сучого сина, коли по ній, безперечно, аж повзали мікроби? Такі здоровенні, що й мікроскопа не треба, щоб їх побачити? А коли вже потиснув, чому не попросився до вбиральні, де можна було помити руки? Господи, навіть його діти знають про миття рук. Він сам їх навчив.

— Не буде в мене ніякого всраного грипу, — повторив він, а тоді опустив козирок, щоб сонце не било в очі. Щоб не дуже сліпило.

«Сліпило»? Чи «світило»? Може, таки краще «сліпило», чи то вже забагато?

Він міркував про це, повертаючись до хатини. Тоді заніс придбане всередину й побачив, що на телефоні блимає вогник. То Люсі залишила повідомлення, в якому просила, щоб він передзвонив якомога швидше. Він знову відчув ту кольку роздратування, ніби йому заглядають через плече, але тоді усвідомив, що річ може бути не в ньому. Врешті-решт, не все на світі через нього. Може, хтось із дітей захворів або травмувався.

Він подзвонив, і вперше за довгий час — мабуть, аж від «Містечка на пагорбі» — вони посварилися. Не так сильно, як бувало в перші роки шлюбу, коли діти були малі, а грошей обмаль, — отоді були вистави, — але доволі серйозно. Вона теж чула про бурю (звісно, чула, в неї залежність від прогнозів погоди) і хотіла, щоб він зібрав речі й повернувся додому.

Дрю сказав, що це погана думка. Жахлива, якщо чесно. Він набрав хороший робочий темп і видавав крутий матеріал. День перерви (котрий, певно, розтягнеться до двох або й трьох), може, й не загрожував би книжці, але зміна робочого середовища небезпечна. Люсі повинна була б розуміти тендітність творчого процесу, принаймні в його випадку, проте, схоже, не розуміла.

— Це ти не розумієш, яка там суне буря. Ти хіба не дивився новини?

— Ні. — А тоді ще й збрехав без жодної причини (хіба через те, що саме зараз сердився на неї): — У мене не ловить. Тарілка не працює.

— Ну, кажуть, буря буде сильна, особливо на півночі, де немуніципальні території коло кордону. Саме там, де ти зараз, якщо ти не помітив. Очікують повсюдні обриви електричних ліній через вітер…

— Добре, що я взяв татову друкарську…

— Дрю, ти даси мені договорити? Бодай раз?

Він затих. У голові гупало, в горлі шкребло. У ту мить дружина йому не дуже подобалася. Звісно, він любить її й любитиме завжди, але вона йому не дуже подобалася. «А тепер вона скаже “дякую”», — подумав він.

— Дякую, — сказала вона. — Я знаю, що ти взяв батькову машинку, але ж ти кілька днів сидітимеш на холодних харчах серед свічок.

«Я можу готувати на грубці». Ці слова вже мало не зірвалися з язика, але якби він знову її урвав, дискусія перейшла б на іншу тему — на те, що він не сприймає її серйозно і так далі, і тому подібне, і все таке.

— Мабуть, ти зміг би готувати на грубці, — сказала вона трохи поміркованішим голосом, — але якщо вітер буде такий, як кажуть — стійкий штормовий, з поривами до ураганного — там впаде чимало дерев, і ти застрягнеш.

«Я все одно планував бути тут», — подумав він, але знову стримав язика.

— Я знаю, що ти все одно планував пробути там два-три тижні, — сказала вона, — але дерево може пробити дах, а телефонна лінія зникне разом з електрикою, і ти будеш відрізаний! А якщо з тобою щось станеться?

— Нічого зі мною не ста…

— Може, але як щось станеться з нами?

— Тоді ти про це подбаєш, — сказав він. — Я б не засів у норі посеред лісу, якби не думав, що ти можеш дати собі раду. А ще є твоя сестра. Крім того, в прогнозах погоди завжди перебільшують, ти ж знаєш. Вони роздмухують п’ятнадцять сантиметрів сніжку до бурі сторіччя. Аби рейтинги собі підняти. І тут буде так само. От побачиш.

— Дякую, що пояснив дурній жінці, — сказала Люсі. Її голос прозвучав сухо.

Ну от, все одно перейшли до того, чого він спо­дівався уникнути. Особливо через горло, ніс і пуль­сування у вусі. Не кажучи вже про голову. Якщо він не буде дуже дипломатичним, вони за славною традицією (може, точніше буде «безславною»?) загрузнуть у сварці про те, хто правий. А звідти переведуть розмову — ні, вона переведе розмову — на жахи патрі­архального суспільства. Цю тему Люсі могла розвивати довіку.

— Знаєш, що я думаю, Дрю? Я думаю, що коли чоловіки кажуть: «Ти ж знаєш», а це трапляється постійно, вони мають на увазі: «Я це знаю, але ти надто дурна, щоб це знати. Відповідно, я мушу тебе про­світити».

Він зітхнув, а коли зітхання намірилося перейти в кашель, придушив його.

— Справді? Ти хочеш про це говорити?

— Дрю… ми вже про це говоримо.

Втома в її голосі, ніби він дурне дитя, до котрого не доходять найпростіші уроки, розлютила його.

— Гаразд, тоді я ще дещо по-чоловічому зверхньо тобі поясню, Люсіє. Я більшу частину свого дорослого життя намагався написати роман. Чи знаю я чому? Ні. Я тільки знаю, що це частина життя, якої мені не вистачає. Мені це потрібно, тож я це роблю. Це дуже, дуже важливо. А ти просиш, щоб я цим ризикнув.

— Це так само важливо, як я і діти?

— Звісно, ні, але невже це обов’язково має бути вибір?

— Я думаю, що це таки вибір, і ти його щойно зробив.

Він засміявся, а сміх перейшов у кашель.

— Як мелодраматично.

Вона не кинулася на це, бо побачила іншу дичину.

— Дрю, ти здоровий? Нічого там не підхопив, га?

У голові почувся голос худої жінки зі штангою в губі, котра казала «корчив із себе міцного мужика, а воно на запалення легень повернуло».

— Ні, — сказав він. — Алергійне щось.

— Ти хоч подумаєш про те, щоб таки повернутися? Зробиш хоча б це?

— Так.

Знову брехня. Він уже подумав.

— Подзвони ввечері, добре? Поговори з дітьми.

— А з тобою можна поговорити? Якщо я пообіцяю не намагатися просвітити жінку?

Вона засміялася. Ну, скоріше хихотнула, але все одно — хороший знак.

— Добре.

— Я люблю тебе, Люсіє.

— Я теж тебе люблю, — сказала вона.

Коли він уже клав слухавку, йому сяйнула одна думка, яку викладачі літератури полюбляють називати «прозрінням», — про те, що її почуття, мабуть, не дуже відрізняються від його. Так, вона любить його, він певен, але цього жовтневого дня він їй не дуже подобається.

Цього він теж був певен.

На етикетці «Доктора Кінга від кашлю й застуди» стверджувалося, що в ньому двадцять шість відсотків спирту, але після терапевтичного ковтка нахильцем, від якого у Дрю засльозилися очі й стався серйозний напад кашлю, він вирішив, що виробник міг занизити міцність продукту. Мабуть, щоб ці пляшечки не стояли у «Великому 90» на одній полиці з бренді для кави, абрикосовим шнапсом і чвертками дешевого віскі. Але засіб доброчесно прочистив йому носа, і коли він балакав того вечора з Брендоном, хлопець не вловив нічого незвичайного. А от Стейсі спитала, чи добре Дрю почувається.

— Щось алергійне, — сказав він їй і повторив цю саму брехню Люсі, коли до неї повернулася слухавка.

Принаймні ввечері не було жодних сварок, а тільки натяк на холодок у голосі, котрий Дрю добре знав і ні з чим не плутав.

Надворі теж стало прохолодно. Бабине літо начебто закінчилося. На Дрю напали дрижаки, і він наклав до грубки добряче дров, а тоді підсів до неї в татовому кріслі-­гойдалці, ще раз хильнув «Доктора Кінга» й почитав старого Джона Д. Макдональда. Зі вступних сторінок виходило, що Макдональд написав шістдесят чи сімдесят книжок. От у кого, здається, не було проблем з пошуком правильного слова чи виразу, а наприкінці життя він навіть зазнав певної слави серед критиків. Щасливець.

Дрю прочитав кілька розділів, а тоді пішов лягати, сподіваючись, що вранці застуда полегшиться і на нього не чигатиме похмілля після сиропу від кашлю. Ніч видалася тривожною і повною снів, подробиць більшості з яких він наступного ранку не пам’ятав, але знав, що в одному з них опинився в нібито нескінченному коридорі з безліччю дверей в обох стінах. Він був переконаний, що одні з дверей вели до виходу, але не міг вирішити, котрі з них спробувати, а перш ніж устиг обрати бодай якісь, прокинувся ясного холодного ранку з повним міхуром і болючими суглобами. Дорогою до туалету в кінці галереї він лаяв Роя Девітта і його зашморгану хустину.

Гарячка не зникла, але нібито трохи втихомирилась, а поєднання «Доктора Кінга» і порошку «Ґуді» допомогло з іншими симптомами. Робота пішла доволі доб­ре, всього десять сторінок замість вісімнадцяти, але як на нього, то все одно феноменально. Дійсно, йому доводилося коли-не-коли зупинятися, щоб пошукати правильне слово чи вираз, але він списував це на інфекцію, що набралася в тілі. І ті слова та вирази зав­жди приходили за кілька секунд, акуратно стаючи на належне місце.

Історія розвивалася. Шериф Джим Ейверіл тримав убивцю в буцегарні, але на нічному потязі поза розкладом, зафрахтованому багатим татком-ранчером, прибули бандити, які тепер брали місто в облогу. На відміну від «Містечка», ця книжка була більше про сюжет, ніж про персонажів і ситуації. Спочатку це трохи тривожило Дрю: як викладач і як читач (не одне й те саме, але близькі, як двоюрідні брати) він був схильний зосереджуватися на темі, мові й символізмі, а не на істо­рії, але ті елементи також ставали на свої місця майже самі собою. А найкращим було те, що між Ейверілом і цим пацаном Прескоттом почав утворюватися дивний зв’язок, що надавало сюжету глибини такої ж неочікуваної, як і той опівнічний потяг.

Замість того щоб прогулятися після обіду, Дрю вві­мкнув телевізор і після тривалого пошуку в меню «ДирекТВ» знайшов погодний канал. Будь-якого іншого дня його потішив би приголомшливий вибір відеоконтенту в цих хащах, але не сьогодні. Довгий сеанс перед ноутбуком висотав з нього сили й майже спорожнив, замість того щоб збадьорити. Заради Бога, ну нащо він потис Девіттову руку? Звісно, через звичайну ввічливість, абсолютно зрозуміло, але заради Бога, чому він після того не вимив свої?

«Десь я це чув», — подумав він.

Так, і ось воно знову, точить його мозок. Це трохи нагадувало попередню катастрофічну спробу написати роман, коли він лежав без сну ще довго після того, як Люсі вимикалась, і подумки розбирав та збирав по-іншому ті кілька абзаців, на які спромігся за день, колупався в матеріалі аж до крові.

«Годі. Це минулося. Зараз інакше. Дивися клятий прогноз».

Але то був не просто прогноз. Погодний канал не допускав такого мінімалізму. То була ціла всрана опера про руїну й погибель. Дрю не міг зрозуміти роману своєї дружини з цим каналом, притулком для численних фанатів метеорології. Ніби щоб підкреслити це, вони вже почали давати імена й негодам, які не дотягували до ураганної категорії. Отой грозовий фронт, про котрий його попереджала продавчиня в крамниці і котрим так переймалася дружина, нарекли «П’єром». Дрю ніколи не зміг би придумати дурнішого імені для погодного явища. Той заходив з північного сходу, із Саскачевану (що садило жінку зі штангою в губі сракою в калюжу, бо це таки був північно-східник) такою траєкторією, що виводила його до НТ-90 завтра або вдень, або надвечір. З ним прийдуть вітри швидкістю шістдесят-сімдесят кілометрів на годину, з поривами за сотню.

— Можливо, вам здається, що звучить це не так погано, — казав поточний метеоботан, юнак з модною неголеністю, від якої у Дрю аж очі боліли. Містер Стерня, поет Апокаліпсису від «П’єра», висловлювався не п’ятистопним ямбом, але близько до цього. — Однак ось про що варто пам’ятати: коли цей фронт промине, за ним радикально впаде температура, тобто, я маю на увазі, впаде, як зі столу на підлогу. Дощ може переходити в мокрий сніг, тож водіям у північній Новій Англії не варто нехтувати вірогідністю утворення на дорогах ожеледиці.

«Може, мені справді слід їхати додому», — подумав Дрю.

Але тепер його тримала не тільки книжка. Думка про довгий виїзд Гімнистою дорогою в такому вимотаному стані, як оце сьогодні, втомила його ще дужче. А коли він нарешті дістанеться чогось подібного до цивілізації, що далі? Їхати собі трасою I-95, сьорбаючи розведений у спирті засіб від застуди?

— Але головне, що треба знати про цього гостя, — казав неголений метеоботан, — це те, що він зустрінеться з гребенем високого тиску, який надходить зі сходу. Це дуже незвичне явище. І це значить, що наших друзів на північ від Бостона може чекати те, що старі янкі називали триденним продувом.

«Отут мені продуй», — подумав Дрю і поклав руку на промежину.

Після того як він без успіху спробував подрімати — тільки крутився й совався, — подзвонила Люсі.

— Послухай мене, містере. — Він ненавидів, коли вона його так називала, не менше, ніж шкрябання нігтями об класну дошку. — Прогнози тільки гіршають. Повертайся додому.

— Люсі, це просто буря, мій тато таке називав свіжачком. Це ж не ядерна війна.

— Повертайся додому, поки ще можеш.

Йому набридла ця розмова, набридла жінка.

— Ні. Мені треба лишатися тут.

— Ти дурень, — сказала вона.

А тоді вперше на його пам’яті вона мовчки урвала дзвінок.

Щойно прокинувшись наступного ранку, Дрю ввімк­нув погодний канал, думаючи: «Як пес вертається до своєї блювоти, так дурень повторює дурість».

Він сподівався, що осінній грозовий фронт «П’єр» змінив курс. Ні. Як і його застуда. Йому ніби не погіршало, але й не покращало. Він зателефонував Люсі й потрапив на голосову пошту. Можливо, вона заклопотана. Або, теж можливо, не хоче з ним розмовляти. Дрю був згоден на будь-який варіант. Вона сердиться на нього, але це минеться — ніхто ж не руйнує п’ятна­дцятирічний шлюб через погоду? Особливо через грозовий фронт, що зветься «П’єром».

Дрю зробив омлет з пари яєць і спромігся з’їсти половину, перш ніж шлунок попередив, що коли він пхатиме далі, це може викликати примусову евакуацію. Дрю зчистив тарілку в смітник, сів перед ноутбуком і відкрив поточний документ («ГІРКА РІЧКА № 3»). Він прокрутив туди, де зупинився, глянув на білий простір під миготливим курсором і почав його заповнювати. Якусь годину робота йшла непогано, а тоді з’явилися проблеми. Почалися вони з крісел-гойдалок, у яких шериф Ейверіл і троє його помічників мали сидіти на вулиці перед в’язницею Біттер-Рівер.

Їм треба було сісти перед будівлею, повністю на вид­ноті в людей і бандитів Діка Прескотта, бо то була основа хитрого плану, вигаданого Ейверілом, щоб вивезти Прескоттового синочка з міста під самісінькими носами тих зарізяк, які нібито збиралися цьому запобігти. Правоохоронців мало бути видно, особливо помічника шерифа на ім’я Кел Гант, котрий виявився того ж зросту й статури, що й молодший Прескотт.

Гант був одягнений у барвисте мексиканське серапе й широченний ковбойський капелюх зі срібними пряжками. Екстравагантні криси капелюха приховували обличчя. Це важливо. Серапе й капелюх не належали Гантові — і він сказав, що почувається в них дурнем. Шериф Ейверіл на це не зважав. Він хотів, щоб люди Прескотта дивилися на одяг, а не на людину.

Це все добре. Хороша історія. А тоді пішли проб­леми.

— Ну отже, — сказав помічникам шериф Ейверіл. — Годиться подихати нічним повітрям. Хто там хоче на нас подивитися — хай собі дивиться. Генку, візьми з собою пляшенцію. Треба впевнитися, щоб народ на дахах добре роздивився дурного шерифа, що випиває зі своїми ще дурнішими помічниками.

— Мені справді треба вдягати це на голову? — майже простогнав Кел Гант. — З мене сміятимуться аж до смерті!

— Ти мав би хвилюватися, чи не прийде вона ще до ранку, — сказав Ейверіл. — Ну ж бо. Витягнімо ці гойдалки надвір і…

І тут Дрю спинився, приголомшений думкою про те, як у малесенькому кабінеті шерифа Біттер-Рівер уміщуються три крісла-гойдалки. Ні, чотири крісла-гойдалки, бо потрібне ж одне й для самого Ейверіла. Це значно абсурдніше за крислатого «стетсона», що затіняв обличчя Кела Ганта, і не тільки тому, що гойдалки мали заповнювати всю кляту кімнату. Сама ідея крісел-гойдалок протилежна охороні правопорядку, навіть у малому західному містечку на кшталт Біттер-Рівер. Люди сміятимуться. Дрю видалив більшу частину речення й глянув на те, що лишилося.

— Витягнімо ці…

Що? Стільці? Чи може в шерифа взагалі бути аж чотири стільці? Не дуже вірогідно.

— Навряд чи в нього там передпокій для очікування, блін, — сказав Дрю й утер чоло. — Точно не…

Чих заскочив його зненацька, Дрю розрядився раніше, ніж устиг прикрити рота, й заляпав ноутбук дрібними краплинками слини так, що букви на екрані повикривлялися.

— Гімно! Бісова срака!

Він кинувся до серветок, щоб витерти екран, але коробка була порожня. Замість них він узяв рушника для посуду, а закінчивши витирати екран, подумав, наскільки вологий рушник став схожий на хустину Роя Девітта. Зашморгану хустину.

— Витягнімо ці…

Як там його гарячка, дужчає? Дрю не хотілося в це вірити, а хотілося вважати, що нарослий жар, який він відчував (та й посилене гупання в голові), пояснюється натугою від спроб розв’язати цю ідіотську задачу з гойдалками, щоб можна було рухатися далі, але все це явно скидалося на…

Цього разу він спромігся відвернутися, перш ніж чих вирвався назовні. І вже не один, а кілька поспіль. За кожним разом пазухи носа ніби надималися, як перекачані колеса. В горлі пульсувало, у вусі теж.

— Витягнімо ці…

А тоді до нього дійшло. Лавка! У шерифа могла стояти лавка, на якій люди сиділи, поки чекали черги викласти свою справу. Він усміхнувся й показав собі великого пальця. Хворий він чи ні, а шматочки все одно збираються в одне ціле, і чи це аж так дивно? Творчість часто ніби має окремий надійний контур, що працює незалежно від хворого тіла. У Фланнері О’Коннор був вовчак. У Стенлі Елкіна — розсіяний склероз. У Федора Достоєвського була епілепсія, Октавія Батлер потерпала від дислексії. Чим на цьому тлі є паршива застуда, та нехай і грип? Він може з цим працювати. Лавка це довела, лавка — це геніально.

— Витягнімо цю лавку надвір та випиймо потроху.

— Але ми ж не питимемо по-справжньому, га, шерифе? — спитав Джеп Леонард. Йому детально пояснили весь план, але Джеп не був найяскравішою лампою в…

Найяскравішою лампою в люстрі? О Боже, ні, це ана­хронізм. Чи ні? Лампа — точно, жодних ламп у 1880-х не було, але люстри були, звісно, були. Навіть у салуні! Якби в нього тут був інтернет, він міг би видобути будь-яку кількість старих прикладів, але ні. Тільки двісті каналів у телевізорі, більшість із яких — сміття.

Краще використати іншу метафору. Якщо це взагалі метафора — Дрю не був упевнений. Може, це просто порівняльний… щось порівняльне. Ні, це метафора. Він був певен. Майже.

Яка різниця, річ не в цьому, це ж не вправа в аудиторії, це книжка, його книжка, тож треба писати собі. Не зводити очей з мети.

Не найстигліший кавун на городі? Не найшвидший кінь на перегонах? Ні, це жахливо, але…

І воно прийшло. Чари! Він нахилився й швидко на­друкував.

Йому детально пояснили весь план, але Джеп був не найбільш тямущим учнем у класі.

Вдоволений цим (ну, відносно вдоволений), Дрю підвівся, бахнув «Доктора Кінга», а тоді залив його склянкою води, щоб змити присмак з рота: слизьку суміш засобу від застуди і шмарклів.

«Це ж як раніше. Саме це сталося з “Містечком”».

Він міг казати собі, що це не так, що цей раз геть інакше, що окремий контур не був аж таким надійним через гарячку, і то доволі сильну, судячи з відчуття, і все це через те, що він приклав руку до хустини.

«Ні, ти приклав руку до його руки. Приклав руку до руки, яка приклалася до хустини».

Приклав руку до руки, яка приклалася до хустини, точно.

Він відкрутив холодний кран і ляпнув води на облич­чя. Стало трохи краще. Він розвів порошок від голови водою, випив, а тоді пішов до дверей і штовхнув їх. Був переконаний, що надворі стоятиме лосина мамця, — настільки, що на мить (завдяки гарячці) йому здалося, що він справді побачив її біля сараю з інструментами, але то просто тіні рухалися від вітерцю.

Він кілька разів глибоко вдихнув. «Усередину входить хороше повітря, назовні виходить погане. Навіщо я руку йому потис, невже наївся дурману?»

Дрю повернувся до будиночка й сів за ноутбук. Налягати далі здавалося не дуже розумною думкою, але не налягати було ще гірше. Тож він почав писати, намагаючись викликати той вітер, що наповнив був його вітрила й заніс аж сюди. Спершу наче виходило, але десь під обід (якого йому не дуже хотілося) внутрішнє вітрило обвисло. Може, це через хворобу, але все надто скидалося на те, що було раніше.

«Я ніби починаю губити слова».

Саме це він казав Люсі, саме це казав Елові Стемперу, але то була не правда, а просто відмовка, щоб вони могли списати все на письменницький ступор, який рано чи пізно він зможе обійти. Або воно й саме розчиниться. Але правда була в протилежному. У нього забагато слів. Вербник чи гайок? Світить чи сліпить? Чи, може, глипає? Кінь у персонажа жовтогарячий чи жовто-сірий? О, і чого жовто-сірий через дефіс, а жовтогарячий разом?

Він здався о першій. Написав на той час дві сторінки, і йому стало дедалі важче нехтувати відчуття, що він знову стає тим нервовим, невротичним чоловіком, який три роки тому мало не спалив свій будинок. Він міг сказати собі не звертати уваги на дрібниці типу гойдалок і лавок, а дозволити історії понести його, але коли він дивився на екран, кожне слово здавалось неправильним. За кожним ніби ховалося інше, краще, але невидиме.

Чи могло бути, що в нього розвивається Альцгеймер? Може, в цьому річ?

— Не дуркуй, — сказав він і сполошився від того, як сильно говорив у ніс. А ще як хрипко. Дуже скоро він геть втратить голос. Хоч тут і нема з ким говорити, окрім самого себе.

«Вези свою сраку додому. Там тобі є з ким говорити: жінка і двоє дітей».

Але якщо він це зробить, то втратить книжку. Він знав це так само добре, як власне ім’я. Через чотири-п’ять днів, коли повернеться до Фалмута й одужає, він відкриє файли з «Гіркою річкою», подумає, що ті рядки писав хтось інший, і гадки не матиме, як закінчити цю чужу історію. Поїхати зараз означає викинути на смітник цінний дар, якого він може ніколи більше не потримати в руках.

«Корчив із себе міцного мужика, а воно на запалення легень повернуло», — сказала донька Роя Девітта, маючи на увазі «Ох і дурень». Чи стане він ще одним таким самим?

Пан чи пропав. Книга або життя. Чи справді вибір такий суворий і мелодраматичний? Звісно ж, ні, але він точно почувався як десять кілограмів гімна в п’ятикіло­грамовому мішку, — тут жодного сумніву.

«Подрімати. Треба подрімати. А як прокинуся, то зможу вирішити».

Тож він знову хильнув «Чарівного еліксиру доктора Кінга» — чи як там воно називається — і зіп’явся сходами до спальні, яку вони ділили з Люсі, коли вибиралися сюди в інші рази. Йому хотілося спати, а коли він прокинувся, дощ із вітром уже прибули, і вибір був зроблений за нього. Треба дзвонити. Поки ще можна.

— Привіт, кицю, це я. Вибач, що розгнівав тебе. Справді, вибач.

Вона повністю пропустила це повз вуха.

— Щось мені це не схоже на алергію, містере. Схоже на те, що ти захворів.

— Це просто застуда. — Він прочистив горло. Принаймні спробував. — Хоч, мабуть, і доволі сильна.

Прочистивши горло, Дрю спровокував кашель. Він прикрив старомодну слухавку рукою, але Люсі, певно, все одно почула. Вітер зривався, дощ періщив у вікна, світло блимало.

— І що тепер? Просто сидітимеш у норі?

— Думаю, доведеться, — сказав він, а тоді поспішив додати: — Річ уже не в книжці. Я б повернувся, якби вважав, що це безпечно, але буря вже тут. Ось зараз світло блимнуло. Мабуть, я втрачу електрику й телефон ще до темряви. Тут я змовкаю, щоб ти сказала, що попереджала мене.

— Я тебе попереджала, — сказала вона. — А тепер, коли ми з цим розібралися, кажи, наскільки сильно ти захворів?

— Не дуже сильно, — сказав він.

То була набагато жирніша брехня, ніж про неробочу супутникову тарілку. Йому здавалося, що захворів він сильно, але якби він це визнав, оцінити її можливу реакцію було б важко. Чи подзвонить вона в поліцію Преск-Айла й викличе службу порятунку? Навіть у теперішньому стані це здавалося йому надмірним. Не кажучи про те, що було б страшенно соромно.

— Мені це не подобається, Дрю. Не подобається, що ти там, відрізаний. Ти впевнений, що не зможеш виїхати?

— Раніше, може, міг би, але я випив засобу від застуди, ліг подрімати й проспав. Тепер уже не наважуся. Тут ще після минулої зими дренажні труби забиті, а дорогу попідмивало. Такий сильний дощ майже точно затопить великі ділянки шляху. Не виключено, що «субурбан» і проб’ється, але коли ні, то я можу застрягнути за дев’ять кілометрів від хатини й за тринадцять — від «Великого 90».

Запала тиша, і Дрю здалося, що в ній він почув її думки: «Корчив із себе міцного мужика, ох і дурень». Тому що іноді слів «Я тебе попереджала» недостатньо.

Вітер знову дмухнув, світло знову заблимало (або, може, замиготіло). У телефоні ніби сюркнула цикада, а тоді знову затихла.

— Дрю? Ти ще там?

— Так.

— Був якийсь дивний звук у телефоні.

— Я чув.

— У тебе є харчі?

— Скільки завгодно.

Та їсти не дуже хотілося.

Вона зітхнула.

— Тоді укрийся, як зможеш. Подзвони ввечері, якщо телефон ще працюватиме.

— Гаразд. А коли розпогодиться, я приїду додому.

— Якщо дерев не нападає, а так сидітимеш, доки хтось не вирішить приїхати й розчистити дорогу.

— Тоді я сам її розчищу, — сказав Дрю. — У сараї лежить татова бензопилка, якщо ніхто з наймачів не забрав. Бензин з неї точно вивітрився, але я можу злити трохи з «субурбана».

— Якщо сильніше не захворієш.

— Я не…

— Скажу дітям, що в тебе все добре. — Вона тепер більше зверталася сама до себе. — Нема сенсу їх тривожити.

— Це доб…

— Це гімняно, Дрю. — Вона терпіти не могла, коли він її перебивав, але не відчувала жодних докорів сумління, коли робила це сама. — Я хочу, щоб ти це розумів. Коли ти загнав себе в це становище, ти загнав у нього й нас.

— Вибач.

— Книжка добре йде? Сподіваюся, що так. Сподіваюся, вона варта всіх цих тривог.

— Усе добре.

Він уже не був цього певен, але що їй сказати? «Знову почалося те лайно, Люсі, а тепер я ще й захворів»? Чи це полегшить її неспокій?

— Гаразд. — Вона зітхнула. — Ти ідіот, але я тебе люблю.

— Я теж тебе л… — Вітер заволав, і раптом єдиним світлом у хатинці залишився той його водянистий і тьмяний різновид, що ліз у вікно. — Люсі, в мене світло зникло. — Голос звучав спокійно, це добре.

— Подивися в сарайчику, — сказала вона. — Там може бути коулменівський ліхтар…

Знову почулося сюрчання цикади, а тоді — тільки тиша. Дрю поклав старомодну слухавку на місце. Він лишився сам.

Він узяв стару засмальцьовану куртку з гачка коло дверей і в мутному світлі пробився до сарайчика з інструментами, одного разу закрившись рукою від летючої гілки. Може, це через хворобу, але йому здавалося, що вітер уже дме добряче за шістдесят на годину. Він видобув ключі, а холодна вода затікала на шию, незважаючи на піднятий комір, і йому довелося спробувати три ключі, перш ніж знайшовся той, що відімкнув висячий замок на дверях. Йому знов довелося сіпати й теліпати, щоб ключ крутнувся, і на той час, коли замок таки зволив його впустити, Дрю геть намок і закашлявся.

У сараї було темно й повно тіней навіть із широко розчиненими дверима, але світла таки вистачило, щоб Дрю зауважив на дальньому столику татову бензопилку. Були там і інші пилки, а серед них — одна дворучна, яка, мабуть, могла придатися, бо бензинова здавалася немічною. Жовта фарба корпусу майже геть укрилася шаром прадавнього масного бруду, стрічка сильно заіржавіла, і наразі він усе одно не зміг би й уяви­ти, як набирається досить енергії, щоб смикнути за дріт і запустити її.

Утім, Люсі не помилялася про коулменівський ліхтар. На полиці ліворуч від дверей стояло аж два таких, разом з каністрою палива на три літри, але один з них точно не міг нічим зарадити, бо його скляна куля була розбита, а ручка десь зникла. Але інший виглядав нормально. Шовкові ґноти не відчепилися від трубок подачі, що було добре. З тим, як у Дрю трусилися руки, він сумнівався, що зміг би їх прив’язати як треба. «Мусив би подумати про це раніше, — дорікав він собі. — Звісно, я мусив би й поїхати звідси раніше. Поки ще міг».

Коли Дрю підніс каністру з паливом до тьмяного полуденного світла, то побачив татів нахилений в інший бік почерк на приклеєній стрічці: «НЕЕТИЛЬОВАНИЙ БЕНЗИН НЕ ПІДХОДИТЬ, ЗАЛИВАЙ ОЦИМ!» Він струснув каністру. Та була десь наполовину повна. Може, не пречудово, але цього може вистачити на триденний продув, якщо використовувати розважливо.

Він забрав каністру й цілий ліхтар до будинку і спочатку поставив їх на обідній стіл, а тоді передумав. У нього трусилися руки, і він точно пролив би скількись палива. Натомість поставив лампу в раковину, а тоді скинув промоклу куртку. Перш ніж він устиг навіть подумати про наливання, знову почався кашель. Дрю гупнувся на один із кухонних стільців і харкав безперестанку, аж доки відчув, що може знепритомніти. Вітер завивав, щось гупнуло об дах. Судячи зі звуку, якась набагато більша гілка за ту, від якої він затулився рукою.

Коли кашель минувся, він відкрутив кришку на ємності для палива в лампі й пошукав лійку. Не знайшов, тож відірвав смужку алюмінієвої фольги й скрутив напівпристойну подобу лійки з неї. Бензинові випари намагалися знову спровокувати кашель, але він стримувався, доки не наповнив маленьку колбу. А напов­нивши, дав собі волю й зігнувся на кухонну стійку, поклавши гарячого лоба на руку, а тоді кашляв, давився й хапав ротом повітря.

Напад врешті минув, але гарячка розпалилася сильніше. «Мабуть, водні процедури надворі не дуже допомогли», — подумав він. Щойно він розпалить ліхтар — якщо розпалить, — то вип’є ще аспірину. А тоді бахне порошку від голови й перехилить «Доктора Кінга» для певності.

Він пошурував помпою збоку, щоб наростити тиск, тоді відкрутив краник, чиркнув сірником і засунув його в отвір запалення. Якусь мить нічого не відбувалося, але тоді ґноти засвітилися, давши таке яскраве й концентроване світло, що він аж скривився. Поніс ліхтар до єдиної в хатинці шафки й пошукав там ліхта­рик. Знайшов одяг, помаранчеві жилети для сезону полювання й пару ковзанів (він туманно пригадував, як вони з братом каталися струмком ті кілька разів, коли приїздили сюди взимку). Знайшов капелюхи, рукавиці, старий пилотяг «Електролюкс», котрий виглядав таким же готовим до бою, як іржава бензопилка в сараї. Ліхтарика не було.

Вітер почав завивати в піддашші, від чого заболіла голова. Дощ хльоскав у вікна. Залишки денного світла тікали геть, і Дрю подумав, що ніч буде дуже довга. Експедиція до сарайчика й муки з розпаленням ліхтаря відволікли його, але тепер, коли все було зроблено, в нього з’явився час боятися. Він тут застряг через книжку, котра (тепер уже можна визнати) почала розпадатися, як і інші до неї. Застряг, захворів і, скоріш за все, легко може захворіти ще сильніше.

— Я можу тут і померти, — почув він свій новий, хрипкий голос. — Справді можу.

Про це краще не думати. Краще завантажити грубку та розпалити її, тому що ніч буде не тільки довга, але й холодна. «Коли ось цей фронт промине, за ним радикально впаде температура», — хіба не так сказав зарослий метеоботан? Жінка в крамниці зі штангою в губі сказала те саме. З точністю до тієї метафори (якщо то метафора), в якій уподібнила температуру до фізичного предмета, що міг скотитися зі столу.

Це повернуло його думки до помічника шерифа Джепа, котрий був не найбільш тямущим учнем у класі. Справді? Невже він дійсно вважав, що це підходить? Це гімняна метафора (якщо взагалі метафора). Не просто слабка, а мертва й заклякла. Він накладав дрова в грубку, а в розпаленому гарячкою мозку ніби відчинились таємні двері, і Дрю подумав: «…хоч і мав кілька клепок, але менше, ніж годиться».

Краще.

«У ньому було багато піни й мало пива».

Ще краще, пасує до західного колориту.

«Дурніший за торбу з молотками. Тямущий, як каменюка. Меткий, наче ковад…»

— Годі. — Він майже благав. Ось у чому проблема. У таємних дверях, тому що…

— Я їх не контролюю, — прокаркав він і подумав: «Тупий, як жаба після інсульту».

Дрю вдарив себе по лобі основою долоні. У голові спалахнув біль. Він ударив знову. І знову. Коли йому вже вистачило, він запхав зіжмакані журнальні сторінки під лучину, шкрябнув сірником об грубку і скоро вже стежив, як полум’я повзе вгору.

Досі тримаючи запалений сірник, він глянув на складені біля принтера сторінки «Гіркої річки» й подумав, що сталося б, якби він торкнувся їх скраєчку вогником. Йому не зовсім вдалося знищити будинок, коли він запалив «Містечко на пагорбі», бо пожежні машини прибули раніше, ніж полум’я встигло зробити щось, крім обсмалити стіни в його кабінеті, але тут, на Гімнистій дорозі, пожежні машини не приїдуть, а буря не спинить пожежі, коли та добре розгориться, бо хатина стара і просохла. Стара, як грязюка, суха, як у бабці в…

Полум’я, що палахкотіло на сірничку, досягло його пальців. Дрю труснув рукою і згасив його, а тоді жбурнув у вогонь в грубці й ляснув засувкою.

— Це не погана книжка, і я тут не помру, — сказав він. — Нізащо.

Він загасив ліхтар, щоб зберегти паливо, а тоді сів у крісло, в якому проводив вечори, читаючи книжки Джона Д. Макдональда й Елмора Леонарда в м’яких палітурках. Тепер, без ліхтаря, для читання бракувало світла. Майже запала ніч, і єдине джерело світла в хатинці виглядало зі слюдяного віконечка грубки миготливим червоним оком. Дрю підтягнув крісло трохи ближче до неї та обійняв себе, щоб угамувати дрижаки. Йому слід було б змінити одяг, скинути вологу сорочку й штани, і то негайно, якщо він не хоче захворіти сильніше. Ще не додумавши цієї думки до кінця, він заснув.

Його збудив розкотистий тріск знадвору. За ним почувся другий, ще гучніший, а тоді щось гупнуло так, аж двері задвигтіли. Упало якесь дерево, і, певно, чимале.

Вогонь у грубці догорів до шару яскравих червоних жаринок, що то спалахували, то згасали. Окрім вітру, Дрю чув, як щось сипле в шибки, наче пісок. У великій долішній кімнаті будиночка було натоплено до задухи, принаймні поки що, але температура надворі, мабуть, упала (зі столу на підлогу), як і передбачалося, бо дощ перейшов у мокрий сніг.

Дрю хотів глянути, котра година, але зап’ястя було голим. Певно, він залишив годинник на нічному столику коло ліжка, хоч і не пам’ятав цього достеменно. Мабуть, легко можна подивитися час і дату на ноутбуці, але яка різниця? Стоїть ніч у північних лісах. Чи потрібна йому якась інша інформація?

Він вирішив, що потрібна. Треба дізнатися, чи не впало дерево на його вірний «субурбан» і чи не розчавило автівку на купу нікчемного брухту. Звісно, «треба» — неправильне слово, «треба» — це коли людина мусить щось мати, коли мається на увазі, що, отримавши це, можна змінити загальну ситуацію на краще, а в його становищі ніщо й нікуди не зміниться, і чи «становище» сюди підходить, чи це не надто загальне поняття? Усе більше скидалося на «скруту», аніж на «становище», а «скрута» і «круто» хоч і однокореневі, але…

— Годі, — сказав він. — Хочеш довести себе до сказу?

Він був майже впевнений, що якась його частина прагне саме цього. Десь у голові диміли пульти управління, плавилися запобіжники, а якийсь навіжений учений тріумфально трусив кулаками. Дрю міг казати собі, що це через гарячку, але коли собаці під хвіст летіло «Містечко», він був здоровий і при тямі. І в попередні два рази теж. Принаймні фізично.

Він підвівся, скривившись від болю, що тепер набрався чи не в усі суглоби, й пішов до дверей, намагаючись не шкандибати. Вітер вирвав двері з руки й гупнув ними об стіну. Дрю вхопив їх і тримав, одяг притисло до тіла, волосся з чола здуло назад. Ніч була чорна, як чортові байкерські чоботи, чорна, наче кіт у вугільній шахті, чорна, як срака лісового бабака, — але він зміг роздивитися обриси «субурбана» і (можливо) якихось гілок, що хиталися за ним. Хоч певності Дрю не мав, він вирішив, що дерево зглянулося над його «субурбаном» і впало на сарай з інструментами, безперечно, проваливши дах.

Він наліг на двері плечем і зачинив їх, а тоді повернув замок. У таку гидку ніч він не очікував непроханих гостей, але не хотів, щоб двері відчинило вітром, коли він ляже спати. А ляже він просто зараз. Він пройшов до кухонного куточка в мінливому, непевному світлі жаринок і засвітив ліхтар. У його сяйві хатинка здалася нереальною, затопленою фотоспалахом, що не згасав, а тільки яскравішав. Тримаючи ліхтар перед собою, Дрю підійшов до сходів. Отоді він і почув, як щось шкребеться у двері.

«Гілка, — сказав він собі. — Прибило до дверей вітром, а там вона якось застрягла — можливо, зачепилася за килимок. Нічого такого. Іди спати».

Знову почулося шкрябання — таке тихе, що він ніколи не розчув би його, якби вітер майже не затих саме на ці кілька секунд. Це не було схоже на гілку — скоріше, на людину. Якась сирота негоди, надто слабка або так серйозно поранена, що не могла навіть постукати, а тільки пошкрябатися. Тільки ж на вулиці щойно нікого не було… або? Чи міг він бути абсолютно впевненим? Надворі ж так темно. Ніч стояла чорна, як чортові байкерські чоботи.

Дрю пішов до дверей, відімкнув замок і відчинив їх. Підняв ліхтар. Нікого. А тоді, вже збираючись знову зачинити двері, він глянув униз і побачив щура. Здається, сірий різновид, не велетень, але чималенький. Він лежав на вичовганому килимку, одна лапа — рожева, дивовижно схожа на людську, на дитячу — була простягнута й досі шкребла повітря. У буре хутро набралися крихітні шматочки листя, галуззя й намистинки крові. Випнуті чорні очі дивилися на Дрю. Бік важко здимався. Рожева лапа продовжувала шкребти повітря, як щойно шкребла двері. З ледь чутним звуком.

Люсі ненавиділа гризунів і верещала так, що аж вуха закладало, коли бачила, як уздовж стіни перебігає польова мишка. Не було сенсу пояснювати їй, що мале тремтливе Бернсове створіннячко, безперечно, налякалося набагато сильніше за неї. Сам Дрю ніяк не ставився до гризунів і розумів, що вони переносять хвороби (хантавірус, гарячка від пацючого укусу — і це тільки дві найбільш розповсюджені), але він ніколи не мав такої майже інстинктивної ненависті, як Люсі. До цього щура він відчував здебільшого жаль. Можливо, через крихітну рожеву лапку, що продовжувала шкребти порожнечу. Або цяточки білого світла від ліхтаря, які він бачив у темних очах. Щур лежав, хекав і дивився на нього знизу, а на вусиках і хутрі виднілася кров. Певно, переламаний усередині й уже при смерті.

Дрю нахилився, впершись рукою в стегно, а другою піднісши ліхтар, щоб добре роздивитися.

— Ти був у сарайчику, га?

Майже напевне. А тоді дерево впало, пробило дах і знищило щасливу домівку містера Щура. Він побіг ховатись, а його вдарило — гілкою дерева чи уламком даху? Може, банкою засохлої фарби? Або таткова негодяща стара бензопилка «Маккалох» упала зі столу й прибила його? Це не має значення. Що б то не було, воно добре його притисло і, мабуть, перебило спину. У його маленькому щурячому баку ледве вистачило бензину, щоб приповзти сюди.

Вітер знову загудів і заляпав розпашіле обличчя Дрю мокрим снігом. Крижані колючки задріботіли об скло ліхтаря, зашипіли, розтанули, потекли донизу. Щур хекав. «Щур з підлоги просить про допомогу», — подумав Дрю. От тільки щурові на підлозі вже нема як допомогти. Тут не треба вищої освіти.

Ні, звісно, одна рада таки була.

Дрю пішов до мертвої пащі каміна, зупинившись один раз на напад кашлю, й нагнувся над відерцем, у якому містився невеликий набір інструментів для вогнища. Він подумав про кочергу, але скривився від думки про нахромленого на неї щура. Натомість узяв лопатку для попелу. Одного сильного удару має вистачити, щоб скінчити його страждання. Тоді він міг би тією ж лопаткою прибрати його геть, щоб воно не лежало на ґанку. Якщо Дрю судилося пережити ніч, він не мав жодного бажання розпочинати завтрашній день з того, що розчавити ногою труп мертвого гризуна.

«Ось що цікаво, — подумав він. — Коли я вперше його побачив, то думав, що це “він”. А як вирішив убити кляте створіння, то вже стало “воно”».

Щур і досі лежав на килимку. На його хутрі почала намерзати льодяна кірка. Та одна рожева лапка (як людська, геть як людська) продовжувала рухатися в повітрі, хоч тепер уже й повільніше.

— Зараз стане легше, — сказав Дрю.

Він заніс лопатку… затримав її на рівні плеча перед ударом… а тоді знов опустив. Чому? Через повільні рухи лапки? Через чорні оченята-намистинки?

Дерево розтрощило домівку щура й придавило його, тоді він («знову “він”») якось доповз до будиночка — один Бог знає, яких це вимагало зусиль, — і ось яка йому за це винагорода? Знову розчавлять, цього разу остаточно? Дрю цими днями й сам почувався придавленим і, смішно це чи ні (мабуть, що таки так), до певної міри співчував щурові.

Тим часом Дрю обдував вітер, мокрий сніг сік обличчя, і він знову почав труситися. Треба зачинити двері, а він не збирався залишати щура повільно вмирати в темряві. Та ще й на килимку з написом «Ласкаво просимо», чорт забирай.

Дрю поставив ліхтар і підібрав мале нещастя тією ж лопаткою. Підійшов до грубки й перехилив лопатку, щоб воно (який текучий займенник) сповзло на підлогу. Рожева лапка продовжувала шкрябатися. Дрю вперся руками в коліна й кашляв, доки не почалася суха нудота, а перед очима не затанцювали плями. Коли напад минув, він повернув ліхтар до читального крісла й сів.

— Отепер можеш помирати, — сказав він. — Принаймні зробиш це в теплі, коли на тебе не ллє.

Він згасив ліхтар. Залишилося тьмяне сяйво вми­рущих вугликів. Вони то пригасали, то яскравішали, нагадуючи те, як шкреблась… і шкреблась… і шкреб­лась рожева лапка. Йому було видно, що вона досі не вгамувалася.

«Треба ще трохи натопити, перш ніж лягати, — подумав він. — Бо як не натоплю, то вранці тут буде як у мавзолеї Ґранта».

Але кашель, що тимчасово вгамувався, безперечно, легко може початися знову, якщо він підведеться й знову почне бовтати в собі мокроту. І він втомився.

«Крім того, ти поклав щура доволі близько до грубки. Ти ж, мабуть, хотів, щоб він помер природною смертю, так? Ти ж не спекти його живцем надумав? Натопиш уже вранці».

Вітер гудів навколо будинку, іноді наростаючи до вереску, схожого на жіночий, а тоді знову стихаючи до гудіння. Мокрий сніг поривами горошив об вікна. Він слухав, і всі ті звуки ніби злилися докупи. Він заплющив очі, а тоді знову розплющив. Щур уже помер? Спершу він подумав, що так, але рожева лапка знову повільно й коротко стислася. Значить, іще не зовсім.

Дрю заплющив очі.

І заснув.

Він різко прокинувся, коли об дах лунко гупнула ще одна гілка. Дрю гадки не мав, скільки проспав. Може, п’ятнадцять хвилин, може, дві години, але одне зрозумів напевне: щура біля грубки не було. Вочевидь, мсьє Щур був скалічений не так сильно, як видалося Дрю, він оговтався й тепер десь у його будинку. Ця думка йому не дуже подобалась, але винен тільки він. Врешті-решт, він сам запросив щура всередину.

«Вони не заходять без запрошення, — подумав Дрю. — Вампіри. Варги. Чорт у чорних байкерських чоботах. Їм треба почути запрошення…»

— Дрю.

Він так злякався звуку того голосу, що мало не перекинув ногою ліхтар. Дрю озирнувся й у світлі слабкого вогню з грубки побачив щура. Той сидів на задніх лапах на татковому письмовому столі, між ноутбуком і портативним принтером. Якщо точніше, сидів просто на рукописі «Гіркої річки».

Дрю спробував заговорити, але спершу спромігся тільки на хрип. Він прочистив горло — це було боляче — і спробував знову.

— Мені здалося, ти щось сказав.

— Я й сказав. — Писок щура не ворухнувся, але голос точно долинав від нього, а не звучав у голові Дрю.

— Це сон, — сказав Дрю. — Або гарячкове марення. Або те і те разом.

— Ні, все цілком справжнє, — сказав щур. — Ти прокинувся і не мариш. Гарячка спадає. Сам подивись.

Дрю приклав долоню до лоба. Той справді здався прохолоднішим, але це ж не дуже надійний спосіб вимірювання, чи не так? Врешті-решт, він зараз балакає зі щуром. Намацавши в кишені кухонні сірники, які поклав туди раніше, він запалив один і засвітив ліхтар. Тоді підняв його, думаючи, що щур зникне, але той сидів собі на задніх лапах, обвивши стегна хвостом і тримаючи чудернацькі рожеві руки на грудях.

— Якщо ти справжній, злізь із мого рукопису, — сказав Дрю. — Я надто тяжко над ним працював, щоб ти залишив купку щурячого лайна просто на титульній сторінці.

— Ти справді тяжко працював, — погодився щур (але не виявив жодного наміру пересуватися). Тепер він виглядав абсолютно живеньким. Він почухав за вухом.

«Те, що впало на нього, просто його оглушило, — подумав Дрю. — Якщо він узагалі справжній».

— Ти працював тяжко, а спочатку ще й добре. Гнав, як по рейках, швидко і вправно. А тоді щось пішло неправильно, так? Як у минулі рази. Не картай себе — народ з романними амбіціями б’ється об цю стіну по всьому світі. Ти знаєш, скільки лежить по шухлядах та скринях незавершених романів? Мільйони.

— Я захворів, і все пересралося.

— Подумай і пригадай відверто. Воно почалося до хвороби.

Дрю не хотів пригадувати.

— Ти втрачаєш здатність до правильного вибору, — сказав щур. — З тобою так щоразу. Принаймні щодо романів. Це стається не зразу, але коли книга підростає й починає дихати, треба частіше робити вибір, і твоя здатність правильно обирати потроху стирається.

Щур опустився на чотири лапи, пройшовся татовим письмовим столом і знову сів у позу собаки, що випрошує смачненьке.

— У письменників різні звички й різні способи входити в продуктивний стан, вони працюють із різною швидкістю, але щоб видавати довгу форму, завжди мають наставати тривалі періоди зосередженого викладу матеріалу.

«Я вже це чув, — подумав Дрю. — Майже ці самі слова. Де?»

— Під час тих періодів — тих польотів вигадки — письменник кожну мить зустрічається зі щонайменше сімома варіантами слів, виразів і подробиць. Талановиті роблять правильний вибір майже без свідомого міркування. Вони як професіональні баскетболісти творчого процесу — закидають м’ячі в кошик із середи­ни майданчика.

— Де? Хто?

— …триває постійний процес відсіювання непридатного, котрий є основою того, що ми називаємо письменницькою майсте…

— Франзен! — заревів Дрю, сівши рівно й спровокувавши розряд болю, що проскочив у голові. — Це ж частина лекції Франзена! Майже слово в слово!

Щур ігнорував ці завади.

— Ти здатен відсіювати зайве, але тільки короткими ривками. Коли ти намагаєшся писати роман, він зав­жди розпадається — тут різниця як між спринтом і марафоном. Ти бачиш усі варіанти виражальних засобів і подробиць, але подальше відсіювання тобі вже не дуже вдається. Ти губиш не слова, а здатність обирати з них правильне. Вони здаються годящими; вони здаються нікчемними. Це дуже сумно. Ти як машина з потужним двигуном і поламаною трансмісією.

Дрю заплющив очі досить міцно, щоб аж плями спалахнули, а тоді махом їх розкрив. Сирота негоди залишився на місці.

— Я можу допомогти тобі, — виголосив щур. — Тобто якщо ти цього захочеш.

— І чого ж ти мені допомагатимеш?

Щур схилив голову набік, ніби не в змозі повірити, що цей нібито розумний чоловік — викладач літератури в коледжі, котрого колись опублікували в «Нью-Йоркері»! — може бути таким тупим.

— Ти збирався вбити мене лопаткою, чого ж не вбив? Врешті, я просто ниций щур. Але натомість ти заніс мене всередину. Врятував мене.

— Тож ти, вдячний щур, даси мені три бажання, — сказав Дрю з усмішкою.

Це була знайома територія: Ганс Крістіан Андерсен, Марі-Катрін д’Онуа, брати Ґрімми.

— Ні, одне, — сказав щур. — І дуже специфічне. Ти можеш побажати закінчити свою книжку. — Він підняв хвоста й ляснув ним по рукопису «Гіркої річки» для наголосу. — Але буде одна умова.

— Яка ж то?

— Мусить померти хтось тобі небайдужий.

Знову знайома територія. Все обернулося сном, у якому він заново прокручував сварку з Люсі. Він був пояснив їй (не дуже добре, але старався з усієї сили), що мусить написати книжку. Що це дуже важливо. Вона спитала, чи це так само важливо, як вона й діти. Він сказав: «Звісно, ні», а тоді спитав, невже це обов’язково має бути вибір.

«Я думаю, що це таки вибір, — сказала тоді вона, — і ти його щойно зробив».

— Знаєш, це насправді зовсім не сцена з чарівної казки, — сказав він. — Це більше як договір. Фаустова угода. Я такого точно не читав у казках, як був малим.

Щур почухав за вухом, якось утримуючи при цьому рівновагу. Яка вправність.

— Усі бажання в казках даються за якусь ціну. А тоді ще є «Мавпяча лапа». Пам’ятаєш таке оповідання?

— Навіть уві сні, — сказав Дрю, — я б ніколи не проміняв жінку або когось із дітей на вестерн без жодних літературних претензій.

Слова ще вилітали з його рота, коли він зрозумів, чому так беззастережно вхопився за ідею «Гіркої річки»: його сюжетний вестерн ніколи не поставлять поруч із новими книжками Рушді, Етвуд чи Шейбона. Не кажучи вже про свіжого Франзена.

— Я б ніколи не попросив цього, — сказав щур. — Насправді, я думав про Ела Стемпера. Твого колишнього завкафедри.

Тут Дрю затих. Він просто дивився на щура, а той звернув свої чорні намистинки на чоловіка. Вітер обду­вав хатину, і від його поривів іноді двигтіли стіни. Мокрий сніг тарабанив у шибки.

«Це підшлункова, — сказав Ел, коли Дрю відзначив його разючу втрату ваги. Але, додав він тоді, поки що не було потреби складати некрологи: — Лікарі впіймали його відносно рано. Шанси високі».

Але дивлячись на нього — на землисту шкіру, запалі очі, неживе волосся, — Дрю сумнівався, чи ті шанси взагалі існують. Ключовими словами були Елові «відносно рано». Рак підшлункової підступний, він ховається. Такий діагноз майже завжди означає смертний вирок. А якщо він таки помре? Звісно, за Елом тужимуть, найбільше — Надін Стемпер, з якою вони одружені десь років сорок п’ять. На кафедрі мови й літератури десь із місяць носитимуть на рукавах чорні стрічки. Некролог буде довгий, в ньому згадають численні Елові досягнення й відзнаки. Будуть згадані його книжки про Дікенса й Гарді. Але йому щонайменше сімдесят два або й сімдесят чотири, і ніхто не скаже, що він помер молодим або не встиг реалізуватися.

Тим часом щур дивився на нього, притиснувши рожеві лапки до хутра на грудях.

«Якого біса? — подумав Дрю. — Це ж просто гіпотетичне питання. Ще й уві сні».

— Думаю, що погодився б на таку умову за це бажання, — сказав Дрю. Сон це був чи не сон, гіпотетичне питання чи ні, а йому було нелегко говорити: — Він усе одно помирає.

— Ти закінчуєш книжку, а Стемпер помирає, — сказав щур, ніби щоб пересвідчитися, що Дрю зрозумів.

Дрю скоса зиркнув на щура.

— А книжку опублікують?

— Мені дозволено тільки сповнити бажання закінчити її, — сказав щур. — Мені не дозволено передбачати майбутнє твоїх літературних зусиль. Якщо висловити здогад… — Щур схилив голову набік. — Думаю, що так. Як я вже казав, ти таки маєш талант.

— Гаразд, — сказав Дрю. — Я закінчую книжку, Ел помирає. Оскільки він усе одно скоро помре, мені це здається нормальним. — Насправді йому так не здавалося, не зовсім. — Як думаєш, він доживе до того, щоби принаймні прочитати її?

— Я ж щойно сказав…

Дрю підняв руку.

— Тобі не дозволено передбачати майбутнє моїх літературних зусиль, ясно. Це все?

— Мені потрібна ще одна річ.

— Якщо це підпис кров’ю на угоді, можеш про все забути.

— Не завжди й не в усьому йдеться про тебе, містере, — сказав щур. — Я голодний.

Він зіскочив на стілець, а звідти на підлогу. Перебіг до кухонного столу й підібрав устричний крекер, який Дрю, певно, впустив того дня, коли їв грінки з сиром і томатний суп. Щур сів, стиснув здобич лапами й захо­дився працювати зубами. Крекер зник за кілька секунд.

— Був радий з тобою побалакати, — сказав щур.

Він проскочив підлогою до мертвого каміна і зник майже так само швидко, як устричний крекер.

— Чортибери, — сказав Дрю.

Він заплющив очі, а тоді різко їх відкрив. Усе не було схоже на сон. Він знову їх заплющив і знову розкрив. Він заплющив очі втретє, і вони лишились заплющеними.

Він прокинувся в ліжку, геть не пригадуючи, як туди потрапив. Чи він пролежав у ньому всю ніч? Більш ніж імовірно, зважаючи на те, як гімняно він почувався через Роя Девітта і його сопливу хустину. Увесь попередній день здавався сном, а розмова зі щуром просто була найяскравішою його частиною.

Вітер і досі підвивав, а мокрий сніг і надалі ліпив, але йому стало краще. Безперечно. Гарячка або миналась, або геть минулась. Суглоби досі боліли, в горлі шкребло, але ані перше, ані друге не тривожили як учора, коли він був подумав, що може тут і вмерти. «Помер від пневмонії на Гімнистій дорозі» — який міг бути некролог!

Дрю був тільки в боксерах, а решта одягу лежала купою на підлозі. Як роздягався — цього він теж не пам’я­тав. Він одягнувся й пішов униз. Збив на омлет чотири яйця й цього разу з’їв усе, запиваючи кожен ковток помаранчевим соком. Той був концентрований, бо іншого у «Великому 90» не пропонували, але холодний і смачний.

Він глянув через кімнату на татів письмовий стіл і подумав про роботу — може, варто перейти з ноутбука на переносну друкарську машинку, щоб поберегти заряд акумулятора? Але поклавши тарілки до раковини, він подався вгору сходами й повернувся до ліжка, де проспав до середини дня.

Коли прокинувся вдруге, буря ще лютувала, але Дрю на неї не зважав. Він знову майже почувався собою. Йому хотілося сендвіча — у нього були з болонською ковбасою та сиром, — а тоді хотілося повернутися до роботи. Шериф Ейверіл мав от-от обдурити бандитів своїм грандіозним фокусом, і тепер, коли Дрю відпочив і одужав, йому не терпілося це написати.

На півдорозі сходами вниз він помітив, що ящик з іграшками коло каміна лежить на боці, а самі іграшки висипалися з нього на ганчір’яний килим. Дрю подумав, що міг перекинути його, коли сновидив минулого вечора до ліжка. Він підійшов і опустився на коліна, щоб повернути іграшки до ящика, перш ніж сісти до роботи. Узявши в одну руку фрисбі, а в другу — старого Стретч Армстронга, він закляк. Біля оголеної до пояса Барбі, що належала Стейсі, лежав на боці м’який щур.

Підбираючи його, Дрю відчув, як у голові застукав пульс, тож, мабуть, він усе-таки ще не зовсім одужав. Він стиснув щура, і той втомлено запищав. Просто іграшка, хоч і доволі лячна, якщо подумати. Хто дав би своїй дитині спати з м’яким щуром, коли в тому самому ящику лежало цілком придатне до цього м’яке ведмежа (хоч і однооке, але все ж)?

«У людей різні смаки», — подумав він і закінчив материну максиму вголос:

— Сказала стара діва й поцілувала корову.

Може, він побачив цього м’якого щура в розпалі гарячки, і той спровокував такий сон. Дуже ймовірно, майже безперечно. Те, що Дрю не пам’ятав, як сягав дна ящика, нічого не означало — він також не пам’ятав, як роздягався і лягав до ліжка.

Дрю закинув іграшки назад у ящик, заварив собі чаю й сів працювати. Спочатку він сумнівався, вагався, трохи побоювався, але, затнувшись кілька разів на початку, упіймав ритм і писав, доки не стемніло так, що без ліхтаря нічого не було видно. Дев’ять сторінок, які здалися йому хорошими.

Дуже хорошими.

То був не триденний продув — «П’єр» протримався аж чотири. Іноді вітер і дощ слабнули, а тоді буря знову набирала обертів. Інколи падало дерево, але кожного разу далі за те, що розтрощило сарай. Ця частина не була сном — він переконався на власні очі. Хоч дерево — велетенська стара сосна — здебільшого й пожаліло «субурбан», воно лягло досить близько, щоб відбити дзеркало з пасажирського боку.

Дрю все це ледве помічав. Він писав, їв, спав удень, знову писав. Коли-не-коли йому траплялося розічхатись, а ще коли-не-коли він думав про Люсі й дітей, з нетерпінням очікуючи, коли прийде потрібне слово. Здебільшого ж він про них не думав. То егоїстично, він це розумів і не зважав. Він жив у Біттер-Рівер.

Час від часу йому доводилося зупинятися й чекати, поки потрібне слово спаде на думку (як ті фрази, що спливали з глибин «Чарівної кулі № 8», коли він був малим), і час від часу йому доводилося вставати й гуляти кімнатою, коли він намагався придумати вправний перехід від однієї сцени до іншої, але паніки не було. Як і розпачу. Він знав, що слова прийдуть, і вони приходили. Він влучав у кошик із будь-якого місця на майданчику, навіть здалеку, майже з центру. Він тепер друкував на татовій машинці, стукав по клавішах до болю в пальцях, але не переймався й цим. Він виносив цю книжку, цю ідею, що прийшла до нього нізвідки, поки він стояв на розі вулиці, а тепер вона понесла його.

Яка ж то чудова подорож.

Вони сиділи у вогкому підвалі без світла, але при гасовій лампі, яку шериф знайшов нагорі: з одного боку — Джим Ейверіл, з іншого — Енді Прескотт. У червонясто-жовтогарячому сяйві лампи хлопець здавався не старшим за чотирнадцять років. Він точно не був схожий на того напівп’яного, напівнавіженого молодого хулігана, котрий прострелив голову дівчині. Ейверіл подумав, що зло — дуже дивна штука. Дивна й підступна. Зло знаходить шлях усередину, як щур знаходить лазівку до будинку, і їсть те, що людина була надто дурна або ледача сховати, а зжерши все, йде собі геть із повним черевом. І що ж залишилося перед шерифом після того, як щур-убивця покинув Прескотта? Ось це. Наляканий хлопчина. Він сказав, що не пам’ятав, як усе сталось, і Ейверіл йому вірив. Але малий усе одно висітиме за це.

— Котра година? — спитав Прескотт.

Ейверіл глянув на кишеньковий годинник.

— Майже шоста. На п’ять хвилин більше, ніж було, коли ти питав минулого разу.

— А наш вихід о восьмій?

— Так. Виберемося з містечка десь на милю, а тоді один з моїх заступників…

Дрю зупинився, глипаючи на сторінку в машинці. На неї падала смужка сонячного світла. Він підвівся й пішов до вікна. Побачив трохи блакиті. Ледве вистачило б одні штани пошити, як сказав би тато, але вона прибувала. А ще Дрю дещо почув: тихе, але характерне врррр бензопилки.

Він одягнув ношену куртку й вийшов надвір. Звук долинав з певної відстані. Дрю перейшов засмічений галузками двір, наблизився до залишків сараю з інструментами. Татова ручна пилка лежала під уламком зруйнованої стіни, і Дрю вдалося її звільнити. Вона була дворучна, але Дрю міг дати їй раду й сам, якщо повалене дерево не дуже товсте. «І не дуже там надривайся, — сказав він собі. — Якщо не хочеш, щоб хвороба вернулася».

На мить він задумався, чи не повернутися всередину й продовжити роботу, замість того щоб зустрічати того, хто там рухався дорогою, прорізаючи собі шлях серед накиданого бурелому. За день чи два до цього він би так і зробив. Але дещо змінилося. В його голові з’явився образ (тепер вони повсякчас приходили до нього без запрошень), що змусив його всміхнутися: картяр на програшній серії, що допікає дилеру, аби той поквапився й здавав уже ті драні карти. Слава Богу, Дрю вже не був таким картярем. Книжка чекатиме на нього, коли він повернеться. Чи продовжить він її тут, у лісах, а чи вдома, у Фалмуті — вона чекатиме на нього.

Він закинув пилку на заднє сидіння «субурбана» й повільно покотив Гімнистою дорогою, повсякчас зупиняючись, щоб відкинути повалені гілки, перш ніж їхати далі. Подолав майже два кілометри, коли натрапив на перше дерево, що перегородило дорогу, але то була береза, і він швидко з нею впорався.

Бензопилка вже голосила дуже гучно, і врррр перетворилося на ВРРРРРРРР. Щоразу, як вона затихала, Дрю чув, як газував чималий двигун, коли його рятівник наближався, а тоді знову заводилася пилка. Дрю саме намагався перепиляти значно більше дерево, що йому не дуже вдавалося, аж коли з-за наступного повороту важко виперла спеціалізована під лісництво повноприводна «шеві».

Водій під’їхав і вийшов з машини. То був дебелий чоловік із ще більшим животом, вдягнений у зелений комбінезон і камуфляжну куртку, поли якої теліпалися на рівні колін. Він мав бензопилку промислового розміру, але в його рукавиці вона здавалася майже іграшковою. Дрю зразу зрозумів, хто він такий. За такої подібності помилитися було неможливо. А також через дух «Олд Спайса», що домішувався до запахів тирси й палива з пилки.

— Вітаю! Ви, мабуть, син Старого Білла.

Здоровань усміхнувся.

— Ага. А ви, мабуть, Баззі Ларсонів.

— Точно.

Дрю й не усвідомлював, наскільки йому було потрібно побачити іншу людину. Це наче не розуміти, як сильно хочеш пити, доки хтось не вручить тобі склянку холодної води. Він простягнув долоню. Вони потисли руки над поваленим деревом.

— Вас звуть Джонні, так? Джонні Колсон.

— Майже. Джекі. Відступіть трохи, містере Ларсон, щоб я перепиляв цю деревину. Вашою пилкою будете цілий день махати.

Дрю відступив і дивився, як Джекі завів свій «Штіль» і прорізався крізь дерево, залишивши акуратну купку тирси на засипаній листям і галузками дорозі. Удвох вони зіпхнули меншу частину дерева в канаву.

— Як там решта дороги? — спитав Дрю, трохи хекаючи.

— Не геть страшно, але в одному місці сильно розмило. — Джекі примружив око, а іншим оглянув «субур­бан» Дрю. — Ця штука може й пройти, вона доволі високо сидить. Коли ні, то я міг би вас потягти, але тоді вашу вихлопну може трохи перетеє.

— Звідки ви дізналися, що треба по мене їхати?

— Ваша дружина мала татків номер у старому блокноті. Вона поговорила з мамцею, а мамця подзвонили мені. Ваша дружина переживає.

— Та мабуть. І ще, мабуть, думає, що я клятий дурень.

На це син Старого Білла — можна називати його Молодим Джекі — примружив очі на високі сосни при дорозі й нічого не сказав. Як правило, янкі не коментують подружньої ситуації інших людей.

— Ну, скажу от що, — мовив Дрю. — Як вам те, щоб ми поїхали спершу до хатинки мого тата? У вас є час?

— Ага, цілий день.

— Я зберу речі — це недовго — а тоді зможемо доїхати караваном до крамниці. Там нема покриття мобільного, але я зможу подзвонити з таксофона. Якщо буря і його не вимкнула.

— Нє, він працює. Я дзвонив звідти мамці. Ви, мабуть, ще не чули за Девітта, га?

— Тільки те, що він захворів.

— Уже є новина, — сказав Джекі. — Помер. — Він харкнув, плюнув і глянув на небо. — Уже не побачить цю, як видко, погожу днину. Стрибайте до вашої машини, містере Ларсон. Проїдьте за мною пів кілометра до Паттерсона. Там зможете розвернутися.

Знак і картинка у вікні «Великого 90» здалися Дрю водночас сумними і смішними. Зважаючи на обставини, веселитися з його боку було доволі паскудно, але ж іноді (або й часто) внутрішній рельєф людини саме такий і є — доволі паскудний. «ЗАЧИНЕНО НА ПОХОРОНИ», — було написано на знаку. А картинка зображала Роя Девітта біля надувного басейну. На чоловікові були пляжні човганці й шорти-бермуди, над якими нависало значне черево. Він тримав у руці банку пива й, мабуть, потрапив у кадр посеред танцювального руху.

— Рой любив пивбургери, це точно, — підмітив Джекі Колсон. — Ви звідси вже доберетеся, містере Ларсон?

— Аякже, — сказав Дрю. — Дякую.

Він простягнув руку. Джекі Колсон потиснув її, скочив у свою «шеві» й поїхав дорогою.

Дрю зійшов на ґанок, поклав жменю дріб’язку на поличку біля таксофона й подзвонив додому. Відпо­віла Люсі.

— Ця я, — сказав Дрю. — Я коло крамниці, їду додому. Ще сердишся?

— Приїдь і побачиш. — А тоді: — Голос уже краще звучить.

— Бо мені краще.

— Встигнеш сьогодні?

Дрю глянув на руку й зрозумів, що взяв із собою рукопис (аякже!), але годинник залишив у спальні татової хатини. Де він і пролежить до наступного року. Дрю оцінив положення сонця.

— Не впевнений.

— Якщо ти втомлений, то не намагайся. Зупинись в Айленд-Фолз або Деррі. Ми почекаємо ще ніч.

— Гаразд, але якщо почуєш, як хтось заходить до будинку десь опівночі, то не стріляй.

— Не буду. Добре попрацював? — Він чув у її голосі вагання. — Ну, з тією хворобою?

— Так. Думаю, виходить добре.

— Не було проблем із… ну…

— Словами? Ні. Жодних. — Принаймні після того дивного сну не було. — Думаю, що цю книжку не доведеться викидати. Я люблю тебе, Люсіє.

Пауза після його слів здавалася дуже довгою. Тоді вона зітхнула й сказала:

— Я теж тебе люблю.

Зітхання йому не сподобалось, але слова він радо прийняв. Їм на дорозі трапилася яма — не перша і навряд чи остання, — але вони проїхали її. Усе було добре. Він повісив слухавку й рушив у дорогу.

День минав (доволі погожий, як і передбачав Джекі Колсон), і Дрю почали траплятися рекламні щити мотелю в Айленд-Фолз. Вони спокушали його, але він вирішив гнати далі. «Субурбан» їхав добре — деякі ями й горби на Гімнистій дорозі ніби навіть трохи покращили кути сходження на передніх колесах, — і якби він трохи махнув рукою на обмеження швидкості, а коп би його на цьому не впіймав, Дрю міг би повернутися додому до одинадцятої. Виспатись у власному ліжку.

І попрацювати наступного ранку. Це теж.

Він увійшов до спальні рівно о пів на дванадцяту. Зняв брудні черевики внизу й намагався йти тихо, але почув шарудіння простирадла в темряві й зрозумів, що Люсі прокинулася.

— Залазь, містере.

Цього разу те слово не кусалося. Він був радий бути вдома, а ще радіший — бути з нею. Щойно він ліг до ліжка, вона обняла його, притисла до себе (коротко, але міцно), а тоді перевернулася на інший бік і заснула. Коли вже Дрю й сам відпливав у дрімотну далечінь — у ті перехідні моменти, коли свідомість стає пластичною, — до нього прийшла дивна думка.

А що, як щур повернувся разом з ним? Що, як він зараз під ліжком?

«Нема ніякого щура», — подумав він і заснув.

— Ого, — сказав Брендон. З повагою і навіть трохи з захватом. Вони з сестрою стояли коло дороги, чекаючи автобуса з рюкзаками на плечах.

— Що ти з ним робив, тату? — спитала Стейсі.

Вони дивилися на «субурбан», забризканий усохлою грязюкою аж до ручок на дверях. Лобове скло було мутне, за винятком двох півмісяців, протертих очисниками. А ще, звісно, з пасажирського боку бракувало дзеркала.

— Була буря, — сказав Дрю. Він стояв у піжамних штанях, домашніх човганцях і футболці Бостонського коледжу. — І дорога там теж не в найкращому стані.

— Гімниста дорога, — сказала Стейсі, смакуючи назву.

Тепер вийшла й Люсі. Вона стояла, дивлячись на безталанний «субурбан», уперши руки в боки.

— Святі копита.

— Я його сьогодні помию, — сказав Дрю.

— Мені так більше подобається, — сказав Брендон. — Це круто. Ти, мабуть, їхав як скажений, тату.

— Ох, він точно скажений, — сказала Люсі. — Ваш скажений батечко. Тут нема сумніву.

А тоді під’їхав автобус, врятувавши його від необхідності придумувати відповідь.

— Заходь, — сказала Люсі, після того як вони провели очима дітей. — Посмажу тобі якихось млинців чи що. Ти наче скинув вагу.

Вона вже розверталася, коли він упіймав її руку.

— Ти нічого не чула про Ела Стемпера? Може, балакала з Надін?

— Я говорила з нею того дня, як ти поїхав у ліси, бо ти розказав мені, що він захворів. Підшлункова — це так жахливо. Вона сказала, що він почувається доволі непогано.

— А після того ви не розмовляли?

Люсі насупилася.

— Ні, а чого питаєш?

— Просто так, — сказав він, і то була правда. Сон — це сон, а єдиний щур, якого він бачив у хатинці, був м’якою іграшкою з коробки. — Я просто хвилююся.

— Тоді сам йому подзвони, без посередників. То ти хочеш млинців чи ні?

Чого він хотів, то це працювати. Але спочатку — млинці. Щоб на домашньому фронті було без змін.

Після млинців він пішов до свого маленького кабінету нагорі, підімкнув ноутбук і глянув на паперові сторінки, які наклацав на татовій машинці. Спочатку набрати їх чи перти далі? Він обрав друге. Краще зразу дізнатися, чи те чарівне заклинання, що висіло над «Гіркою річкою», ще тримається, а чи розвіялося, коли він вийшов з хатинки.

Воно таки трималося. Перші хвилин десять Дрю пробув у кабінеті, краєм вуха чуючи внизу реґі, яке означало, що Люсі сидить у своєму кабінеті й зводить докупи числа. А тоді музика зникла, стіни розчинились і місяць освітив Девітт-роуд, побитий і повний ям шлях, що лежав між Біттер-Рівер і окружним центром. Скоро мав над’їхати поштовий диліжанс. Шериф Ейверіл підніме свій значок і зупинить його. Дуже скоро вони з Енді Прескоттом уже їхатимуть у ньому. У хлопця зустріч із окружним суддею. А незабаром після того — з шибеницею.

Дрю спинився опівдні й зателефонував Елові Стемперу. Не було причин боятися, і він казав собі, що не боїться, але водночас не міг заперечувати, що його пульс трохи пришвидшився.

— Привіт, Дрю, — сказав Ел абсолютно своїм голосом. Сильним. — Як минула відпустка у глушині?

— Непогано. Я написав майже дев’яносто сторінок, перш ніж надійшов грозовий фронт…

— «П’єр», — сказав Ел з явною відразою, котра зігріла серце Дрю. — Справді дев’яносто сторінок? Ти?

— Знаю, важко повірити, і ще десять сьогодні зранку, але нехай. Насправді я хотів спитати, як почуваєшся ти.

— Доволі непогано, чорт забирай, — сказав Ел. — Крім того, що доводиться боротися з одним клятим щуряком.

Дрю сидів на кухонному стільці, але тепер скочив на ноги, раптом знову відчувши в собі хворобу. Гарячку.

— Що?

— Ой, не переймайся, — сказав Ел. — Лікарі посадили мене на нові ліки. У них має бути хтозна-скільки різновидів побічних дій, але в мене поки що тільки одна — кляті чиряки. То на спині вискочить, то на боці. Надін божилася, що це якісь лишаї, але я зробив тести, і виявилося, що просто чиряки. Але ж сверблять — страшне.

— Просто чиряки, — повторив Дрю.

Він провів долонею по губах. «ЗАЧИНЕНО НА ПОХОРОНИ», — подумав.

— Ну, це не так погано. Бережися там мені, Еле.

— Берегтимусь. І я хочу побачити книжку, коли ти її допишеш. — Ел помовчав. — Ти чув: я сказав «коли», а не «якщо»?

— Ти перший у черзі після Люсі, — сказав Дрю й закінчив розмову.

Добрі новини. Скрізь добрі новини. Ел наче здоровий. Схожий на себе. Усе добре, крім клятого щуряка.

Дрю зміг із цього посміятися.

Листопад випав холодний і сніжний, але Дрю Ларсон ледве помічав це. Останнього дня місяця він дивився (очима шерифа Джима Ейверіла), як Енді Прескотт піднявся на ешафот в окружному центрі. Дрю було цікаво, як хлопець із цим упорається. Виявилося (коли полилися відповідні слова), що впорався дуже добре. Він змужнів. Трагедія (й Ейверіл це розумів) була в тому, що малий уже не подорослішає. Один п’яний вечір і напад ревнощів через танцюристку зрізав під корінь усе, що могло з нього вирости.

Першого грудня Джим Ейверіл здав свій значок виїзному судді, котрий приїхав до міста на страту, а тоді повернувся до Біттер-Рівер, де склав нечисленні пожитки (вистачило однієї валізи) й попрощався зі своїми помічниками, котрі збіса добре впоралися з роботою, коли стало непереливки. Так, навіть Джеп Леонард, тямущий, як каменюка. Або меткий, наче ковадло, на вибір.

Другого грудня шериф запряг коня в легку коляску, закинув назад валізу й сідло і подався на захід, збираючись пошукати щастя в Каліфорнії. Золота лихоманка скінчилася, але йому кортіло побачити Тихий океан. Він не підозрював про те, що вбитий горем батько Енді Прескотта заліг під валуном у двох милях за містом і тримав дорогу на мушці «шарпса» — гвинтівки, котра пізніше стане відома як «зброя, що змінила історію Заходу».

Ось на дорозі з’явився легкий візок, а керував ним, поставивши чоботи на бортик, чоловік, що був причиною його горя та зруйнованих надій, чоловік, який убив його сина. Не суддя, не присяжні, не кат. Ні. Ось цей чоловік. Якби не Джим Ейверіл, його син зараз був би в Мексиці, а перед ним стелилось би довге життя — яке протяглося б аж у нове століття!

Прескотт звів курок. Навів приціл на чоловіка на возику. Поклавши пальця на холодний сталевий півмісяць гачка, він міркував і вирішував, що робити в ті сорок чи скільки секунд, через які возик виїде на наступний горбик, а тоді зникне з очей. Стріляти? Чи відпустити?

Дрю подумав, чи не додати ще одне речення — «А тоді він зважився», — і не додав. Воно змусило б певну частину читачів — мабуть, чималу їх частку — думати, що Прескотт зважився стріляти, але Дрю хотів залишити питання без відповіді. Натомість він додав два порожні рядки й надрукував:

КІНЕЦЬ

Він довго дивився на те слово. Дивився на друкований рукопис, що лежав між ноутбуком і принтером, — разом із доробком останнього дня в ньому буде якраз під триста сторінок.

«Я зробив це. Її можуть надрукувати, а можуть і ні. Може, я напишу ще одну, а може, й не напишу, бай­дуже. Я зробив це».

Він затулив обличчя руками.

Через два дні Люсі перегорнула останню сторінку й глянула на нього так, як не дивилася вже дуже довго. Може, з часів перших двох років їхнього шлюбу, коли ще не було дітей.

— Дрю, вона дивовижна.

Він усміхнувся.

— Справді? Ти не кажеш це просто тому, що її написав твій благовірний?

Вона різко захитала головою.

— Ні. Це чудово. Вестерн! Я б ніколи не подумала. Як тобі це спало на думку?

Він знизав плечима.

— Просто спало, та й усе.

— Так той жахливий ранчер таки вистрелив у Джима Ейверіла?

— Не знаю, — сказав Дрю.

— Ну, видавець може захотіти, щоб ти таки дописав це.

— Тоді видавцю — якщо він колись з’явиться — дове­деться змиритися з тим, що не все бажане здійснюється. Ти впевнена, що воно непогано? Справді так вважаєш?

— Набагато більше, ніж непогано. Покажеш її Елові?

— Так. Відвезу йому примірник завтра.

— Він знає, що це вестерн?

— Ні. Я навіть не в курсі, чи вони йому подобаються.

— Цей сподобається. — Вона помовчала, а тоді взяла його за руку й сказала: — Я так сердилася на тебе за те, що ти не повернувся, як налетіла та буря. Але я помилялася, коли не хотіла слухати, щур ти казав.

Він висмикнув руку, знову відчувши гарячку.

— Як ти сказала?

— Помилялася, коли не слухала, що ти казав. Що з тобою, Дрю?

— Нічого, — сказав він. — Зовсім нічого.

— Ну як? — спитав Дрю через три дні. — Який вердикт?

Вони сиділи в кабінеті його старого завкафедри. Руко­пис лежав на Еловому столі. Дрю переймався тим, як відреагує на «Гірку річку» Люсі, але ще більше він нер­вував через Елову думку. Стемпер був ненаситним і всеїдним читачем, котрий аналізував і розбирав прозу все своє робоче життя. Він був єдиною людиною з відомих Дрю, котра наважувалася викладати «Під вулканом» і «Нескінченний жарт» в одному семестрі.

— Я думаю, що це дуже добре. — Ел не тільки говорив як раніше, а й вигляд мав як раніше. Шкіра повернула свою барву, він набрав пару кілограмів. Хімія забрала його волосся, але бейсболка «Ред Сокс» прикривала нещодавно злисілу голову. — Ця книжка будується на сюжеті, але стосунки між шерифом і юним в’язнем надають історії доволі незвичайної глибини. Я б сказав, що не настільки добре, як «Випадок в Окс-Боу» або «Ласкаво просимо до Гард-Таймс»…

— Знаю, — сказав Дрю (котрий думав, що це не так). — Я б ніколи такого не заявляв.

— …але думаю, що нарівні з «Ворлоком» Оуклі Голла, котра йде зразу за тими двома. У тебе було що сказати, Дрю, і ти добре все виклав. Книжка не б’є читача по голові тематичними викрутасами, і я думаю, що більшість просто читатиме її заради міцної історії — що ж було далі? — але тематичні елементи теж усі на місці, о так.

— Думаєш, люди читатимуть?

— Аякже. — Ел нібито відкидав усі сумніви. — Якщо твій агент не повний валянок, то легко її продасть. Може, навіть за якісь гроші. — Він оглянув Дрю. — Хоч я припущу, що це для тебе вторинне, якщо ти взагалі про це задумувався. Ти просто хотів зробити це, так? Нарешті стрибнути з найвищої вежі в громадському басейні, не розгубивши рішучості й не сповзши вниз драбиною.

— Саме так, — сказав Дрю. — А ти… Еле, ти чудово виглядаєш.

— І почуваюся чудово, — сказав він. — Лікарі хіба що не називають мій випадок дивом, і в перший рік я робитиму тести кожні три тижні, але сьогодні по обіді в мене останнє побачення з тією курвою хіміотерапією. Усі тести показують: поки щур я вільний від раку.

Цього разу Дрю не сполошився й не перепитав. Він знав, що насправді сказав його старий завідувач кафедри, і знав, що якась частина його мозку й надалі іноді чутиме це слово. Наче скалка, що засіла не під шкірою, а в мозку. Більшість скалок виходять без нагноєння. Він був майже певен, що і з цією так буде. Врешті-решт, Ел видужав. Щур із хатини зі своєю угодою був сном. Або м’якою іграшкою. Або повною маячнею.

На вибір.

Кому: drew1981@gmail.com

АГЕНЦІЯ ЕЛІЗИ ДІЛДЕН

19 січня 2019 року

Дрю, сонце моє!

Як я рада знову почути про тебе, я вже думала, що ти помер, а я пропустила некролог! (жартую! ). Як захопливо, після стількох років — роман! Бігом присилай, любий, подивимося, що можна зробити. Але мушу попередити, що ринок зараз удвічі дохліший, ніж був, якщо це тільки не книжка про Трампа чи його прибічників.

Цьом-цьом,

Еллі

Надіслано з мого електронного рабського браслета

Кому: drew1981@gmail.com

АГЕНЦІЯ ЕЛІЗИ ДІЛДЕН

1 лютого 2019 року

Дрю! Я вчора дочитала! Дас іст ФАНТАСТІШ! Сподіваюся, ти не думав нажити з книжки грандіозні статки, але я впевнена, що її надрукують, і відчуваю, що можу домовитися про солідний аванс. Може, більш ніж просто солідний. Я б навіть не виключала варіанта з аукціоном для видавців. А ще, а ще я відчуваю, що ця книжка може (і повинна) зробити тобі репутацію. Гадаю, що коли її надрукують, відгуки на «Гірку річку» будуть дуже солодкі. Дякую за чудову мандрівку на старий Захід!

Цьом-цьом,

Еллі

PS: Ще й кінцівку так обірвав! Той поганий щур-ранчер справді вистрелив у Джима Ейверіла????

Е

Надіслано з мого електронного рабського браслета

Для «Гіркої річки» справді влаштували аукціон. Він про­йшов 15 березня, у той самий день, коли на Нову Англію налетіла остання буря сезону («Таня», якщо вірити погод­ному каналу). У ньому взяли участь три представники Великої п’ятірки нью-йоркських видавців, а переможцем вийшов «Патнем». Аванс склав 350 тисяч доларів. Не та сума, що в Дена Брауна чи Джона Ґрішема, але, як сказала Люсі, обійнявши його, вистачить Брену і Стейсі на коледж. Вона відкоркувала пляшку «Дом Периньйон», яку берегла для цієї нагоди (хотілося б вірити). Це сталось о третій годині дня, коли їм ще хотілося святкувати.

Вони випили за книжку, за автора книжки, за дружину автора книжки й надзвичайних та чудових діточок, котрі з’явилися на світ стараннями автора книжки й дружини автора книжки, і вже були доволі підхмелені, коли о четвертій їм зателефонували. То була Келлі Фонтейн, адміністратор кафедри мови й літератури ще з тих часів, про які ніхто не пам’ятав. Вона була в сльозах. Ел і Надін Стемпери загинули.

Того дня йому були призначені тести в Медичному центрі Мейну («кожні три тижні впродовж першого року», — пригадав його слова Дрю).

— Вони могли відкласти огляд, — сказала Келлі, — але ти ж знаєш Ела, та й Надін така сама. Якийсь там сніжок їх не спиняв.

Аварія трапилася на 295-й трасі, менш як за кілометр від лікарні. Вантажівку занесло на льоду, її причеп ударив маленький «пріус» Надін Стемпер у бік і змів з дороги, наче крихту зі столу. Машина перекинулася й упала на дах.

— О Боже, — сказала Люсі. — Обоє загинули. Який жах. А він же почав одужувати!

— Так, — сказав Дрю. Його оглушило. — Так, оду­жував.

Звісно, якщо не зважати на те, що йому доводилося боротися з одним клятим щуряком. Він сам так сказав.

— Тобі треба присісти, — сказала Люсі. — Ти блідий, як матове скло.

Але Дрю треба було не присісти — принаймні не в першу чергу. Він побіг до раковини на кухні й виверг­нув шампанське. Зависнувши над нею, продовжуючи натужуватися, ледве усвідомлюючи, що Люсі гладить його по спині, він подумав: «Еллі каже, що книжку видадуть наступного лютого. Між сьогоднішнім днем і тим днем я робитиму все, що скаже мені редактор, а також з’являтимусь на публіці після її виходу, скільки вони забажають. Я гратиму за правилами. Зроблю це заради Люсі й дітей. Але іншої книжки не буде ніколи».

— Ніколи, — сказав він.

— Що кажеш, любий?

Вона продовжувала гладити його рукою по спині.

— Підшлункова. Я думав, вона його забере, як забирає майже всіх. Ніколи не думав, що вийде отак. — Він прополоскав рота під краном і сплюнув. — Ніколи.

Похорон — який Дрю подумки не міг перестати називати ПОХОРОНАМИ — відбувся через чотири дні після аварії. Молодший брат Ела попросив Дрю сказати кілька слів. Дрю відмовився, мовляв, він надто шокований, щоб добре говорити. Безперечно, він і був шокований, але насправді боявся того, що слова можуть знову вдатися до того ж підступу, як під час роботи над «Містечком» і двома закинутими книжками до нього. Боявся — справді боявся, — що якщо він вийде на кафедру перед повною церквою згорьованих родичів, друзів, колег та учнів, з його уст може зірватися: «Щур! Це той всраний щур! І його випустив я!»

Люсі проплакала всю службу. Стейсі проплакала разом з нею — не тому, що добре знала Стемперів, але зі співчуття до матері. Дрю сидів мовчки, обійнявши рукою Брендона. Він дивився не на дві труни, а на хори. Був упевнений, що побачить, як щур пробігає полірованим поруччям своє переможне коло, але ні. Звісно, ні. Там не було ніякого щура. Коли служба закінчилася, він усвідомив, як це було тупо — вважати, що він тут з’явиться. Дрю знав, де щур є, і те місце лежало за багато кілометрів звідти.

У серпні (і яким же спекотним видався той серпень) Люсі вирішила на кілька тижнів повезти дітей на узбережжя до Літл-Комптона, що в Род-Айленді, до своїх батьків і сестри, залишивши Дрю в тихому будинку, де він зміг би опрацювати редагований рукопис «Гіркої річки». Він сказав, що розіб’є роботу на дві частини, вибравши якийсь день посередині, щоб поїхати до татової хатини. Сказав, що переночує там, а наступного дня повернеться й продовжить роботу над рукописом. Вони найняли Джека Колсона — Молодого Джекі — вивезти залишки розтрощеного сараю. Джекі й собі найняв свою мамцю прибрати всередині хатинки. Дрю казав, що хотів би все це оглянути, коли вони впораються. І забрати годинник.

— Ти точно не надумав почати там нову книжку? — спитала Люсі всміхаючись — Я не проти. З минулою все склалося дуже непогано.

Дрю похитав головою.

— Нічого такого. Мені здається, що треба її продати, люба. Насправді я їду туди попрощатися.

Знаки на колонці біля «Великого 90» лишились ті самі: «ОПЛАТА ГОТІВКОЮ», і «ТІЛЬКИ ЗВИЧАЙНИЙ БЕНЗИН», і «ВТІКАЧІ БУДУТЬ ПЕРЕСЛІДУВАТИСЯ ЗА ЗАКОНОМ», і «БОЖЕ, БЛАГОСЛОВИ АМЕРИКУ». Худа жінка за прилавком теж виглядала майже так само. Хромована штанга зникла, але кільце в носі лишилось. А ще вона стала білявкою. Імовірно, тому що їх обирають джентльмени.

— Знову ви, — сказала вона. — Тільки, здається, вже на інших колесах. У вас же був «субурбан».

Дрю глянув на «шеві еквінокс» (куплена одною виплатою, на лічильнику й досі менш як десять тисяч), що стояла біля єдиної іржавої колонки.

— «Субурбан» так і не оклигав після моєї минулої поїздки сюди, — сказав він. «Як і я сам».

— Довго там пробудете?

— Цього разу ні. Я чув про Роя. Мені шкода.

— Мав би піти до лікаря. Хай буде вам уроком. Щось іще?

Дрю купив хліба, м’ясну нарізку й упаковку пива.

Увесь бурелом з подвір’я прибрали, а сараю для інструментів наче ніколи й не було. Молодий Джекі наклав дерну, і там уже наросло свіжої трави. І якихось бадьорих квітів. Ненадійні сходинки на ґанок замінили, додали кілька нових стільців — мабуть, якісь дешевші з «Волмарту» в Преск-Айлі, але виглядали непогано.

Усередині хатинку причепурили й освіжили. Слюдяне віконце грубки протерли від сажі, та й сама грубка блищала. Як і вікна, обідній стіл та підлога з соснових дощок, котру ніби не тільки вимили, але й начистили. Холодильник знову стояв вимкнений і відчинений, знову порожній, якщо не рахувати пачки соди. Мабуть, нової. Було ясно, що вдова Старого Білла пречудово впоралася.

Тільки на поверхні коло раковини виднілися сліди життя з минулого жовтня: ліхтар, каністра палива для нього, пакуночок льодяників від кашлю «Голлс», кілька пакетиків порошку від головного болю «Ґуді», пів пляшечки «Доктора Кінга від кашлю й застуди» і наручний годинник Дрю.

Камін вичухрали від попелу. У нього наклали свіжих дубових дров, тож Дрю зрозумів, що Молодий Джекі або найняв когось прочистити димар, або зробив це сам. Дуже ретельно з його боку, але в серпневу спеку в каміні не буде потреби. Дрю підійшов до нього, опустився на підлогу й вигнув шию, щоб зазирнути в чорну горлянку димоходу.

— Ти там? — погукав він… з повною впевненістю, що там є до кого звертатися. — Якщо ти там, спустись. Я хочу з тобою поговорити.

Звісно, нічого не сталося. Він знову сказав собі, що нема ніякого щура, що його ніколи не було, але ж він таки був. Скалка не виходила. Щур був у його голові. От тільки то було не зовсім так. Чи так?

Обабіч вичищеного й вимитого каміна й досі стояли два ящики: в одному свіжа лучина, в іншому іграшки, покинуті його дітьми й дітьми тих, кому Люсі здавала будиночок за минулі кілька років. Він ухопив ящик і вивернув його на підлогу. Спочатку йому здалося, що м’якого щура там немає, і він відчув кольку нера­ціональної, але справжньої паніки. Тоді побачив, що іграшка відкотилася під виступ каміна і ніщо не визирало назовні, крім ганчір’яного заду й тонкого хвоста. Ох і потвора!

— Думав сховатися, га? — спитав Дрю. — Не вийде, містере.

Він переніс його до кухні й вкинув у раковину.

— Хочеш щось сказати? Щось пояснити? Вибачитися? Ні? Як щодо останнього слова? Раніше ти немало наговорив.

Іграшковий щур не мав чого сказати, тож Дрю облив його паливом для ліхтаря й підпалив. Коли від нього не лишилося нічого, крім задимлених, гидких на запах вигарків, Дрю відкрутив воду та облив рештки. Під раковиною знайшлося кілька паперових пакетів. Дрю зішкрябав усе, що залишилося від щура, кулінарною лопаткою і пересипав у пакет. Тоді пішов з ним до струмка Ґодфрі, вкинув його у воду й простежив, як він поплив геть. Потім сів на березі дивитися на літній день, що видався безвітряним, спекотним, розкішним.

Коли сонце почало пірнати, Дрю повернувся все­редину й зробив кілька сендвічів з болонською ковбасою. Вони вийшли сухенькі — треба було ще взяти гірчиці чи майонезу, — але їх можна було проштовхнути пивом. Він випив три банки, сидячи в старому кріслі й читаючи книжку Еда Макбейна про 87-й відділок.

Дрю подумав над четвертим пивом, але відхилив цю пропозицію. Він підозрював, що саме в тій банці міститься похмілля, а йому ж хотілося встати раненько. Він закінчив з цим місцем. Як і з писанням романів. Роман у нього лише той один, його єдина дитина, що чекала, поки він з нею остаточно розбереться. Той один, що коштував життя його другові з дружиною.

— Я не вірю в це, — сказав він, ідучи вгору сходами. Нагорі він глянув униз на велику головну кімнату, де почав свою книжку і де — принаймні недовго — вважав, що помре. — Але ж таки вірю.

Він роздягнувся й ліг. Пиво швидко приспало його.

Дрю прокинувся серед ночі. Спальню висріблило світло повного серпневого місяця. На грудях Дрю сидів щур і дивився на нього тими чорними випнутими оченятами.

— Здоров, Дрю.

Писок щура не ворухнувся, але голос точно долинав від нього. Під час їхньої останньої розмови Дрю був хворий і тремтів від гарячки, але цей голос він добре пам’ятав.

— Злізь із мене, — прошепотів Дрю. Він хотів збити його геть (щурнути геть, так би мовити), але з рук ніби щезла вся сила.

— Ну-ну, не будь такий. Ти покликав — я прийшов. Хіба в казках не так буває? Чим можу тобі допомогти?

— Я хочу знати, навіщо ти це зробив.

Щур сів, поклавши рожеві лапки на хутро на грудях.

— Бо ти так хотів. То було твоє бажання, пам’ятаєш?

— То була угода.

— Ох, вчений люд із коледжів з їхньою семантикою.

— В угоді був Ел, — наполягав Дрю. — Тільки він. Оскільки він усе одно мав померти від раку під­шлун­кової.

— Я не пам’ятаю, щоб ми уточнювали таку деталь, як рак підшлункової, — сказав щур. — Скажи, я помиляюся?

— Ні, але я припустив…

Щур умив морду лапами, двічі розвернувся (дотик його лап був огидний навіть крізь ковдру), а тоді знов оглянув Дрю.

— Саме так людей і обводять круг пальця такими чарівними бажаннями, — сказав він. — Вони складні. В них багато дрібного шрифту. В усіх найкращих казках це чітко показано. Я думав, ми це обговорювали.

— Гаразд, але Надін Стемпер не була частиною угоди! Ніколи не була в нашому… нашій домовленості!

— І ми ніколи не казали, що вона не може в ній бути, — відказав щур манірно.

«Це сон, — подумав Дрю. — Ще один сон, інакше не може бути. У жодній версії дійсності гризун не може задавити людину юридичним крутійством».

Дрю здалося, що сила повертається до нього, але не поворухнувся. Ще рано. Коли надійде мить, він зробить це раптово, і тоді він не просто щурне його геть з ліжка, ні. Він упіймає щура, здавить щура. Той викручуватиметься, пищатиме, точно кусатиметься, але Дрю тиснутиме, доки в щура не репне черево, а з рота і сраки не вивернуться кишки.

— Гаразд, можливо, ти правий. Але я не розумію. Я понад усе хотів книгу, а ти її зіпсував.

— Ой, бідний-нещасний, — сказав щур і ще раз насухо вмився.

Дрю мало не кинувся, але ні. Ще ні. Він мусив знати.

— До сраки твоє кривляння. Я міг убити тебе лопатою, але не вбив. Я міг залишити тебе посеред бурі, але не залишив. Я заніс тебе всередину й поклав біля грубки. Чому ти відплатив мені тим, що вбив двох невин­них людей і вкрав усю радість від закінчення єдиної книги в моєму житті?

Щур зважив це.

— Ну, — сказав він нарешті, — якщо трохи перефразувати стару приказку, ти знав, що я щур, коли заносив мене.

Дрю кинувся на нього. Він був дуже меткий, але вхопив долонями саме повітря. Щур продріботів підлогою, але, перш ніж добігти до стіни, розвернувся до Дрю, і в місячному світлі здалося, що він посміхнувся.

— Крім того, ти її не дописав. Ти б ніколи не зміг. Це я її дописав.

У плінтусі була дірка. Щур забіг у неї. Одну мить Дрю ще бачив його хвіст, а тоді зник і він.

Дрю лежав і дивився в стелю. «Вранці я скажу собі, що це сон», — подумав він і вранці так і зробив. Щури не балакають, щури не виконують бажань. Ел уникнув раку, але помер в автомобільній аварії — страхітлива іронія, але не нечувана. Шкода, що дружина загинула разом з ним, але це теж не було нечувано.

Дрю поїхав додому. Увійшов у надприродно тихий будинок. Пішов у кабінет нагорі. Розкрив теку з редагованим рукописом «Гіркої річки» й наготувався працювати. Як насправді, так і в його голові багато чого сталося, і все те неможливо змінити. Варто пам’ятати, що він вижив. Він любитиме дружину й дітей наскільки зможе сильно, він житиме наскільки зможе добре і радо приєднається до лав авторів однієї книги. Насправді, якщо подумати, він не мав на що скаржитися.

Усе непогано, щуро кажучи.