Якщо кров тече

Життя Чака

Марті Андерсон уперше побачив той рекламний щит якраз перед тим, як інтернет зник назавжди. Після перших коротких перебоїв мережа ще теліпалася туди-­сюди десь вісім місяців. Усі погоджувалися, що це прос­то питання часу, і всі погоджувалися, що коли віртуальний світ врешті вимкнеться, люди якось пере­б’ються — обхо­дились же вони колись без нього, правда? Крім того, були й інші проблеми, як-от вимирання цілих видів птахів і риб, а тепер ще й про Каліфорнію треба думати — вона зникала чимдалі швидше і скоро могла зникнути зовсім.

Марті виходив зі школи пізно, бо то був найменш улюблений день для працівників старшої школи — той, що присвячений розмовам учителів з батьками. Із тих батьків, з якими впродовж цього дня зустрівся Марті, дуже небагато були зацікавлені в розмові про шкільні успіхи (або їх відсутність) маленького Джонні й маленької Джейні. Здебільшого їм хотілося обговорити ймовірне остаточне зникнення інтернету, котре потягне за собою і їхні профілі у фейсбуці та інстаграмі. Жоден не згадав порнхабу, але Марті підозрював, що ті батьки, котрі таки прийшли, — і чоловіки, й жінки — оплакували прийдешню загибель і цього сайту теж.

Зазвичай Марті поїхав би додому платною магістраллю, вжух — і вдома, але це було неможливо через обвал мосту над Оттер-Крік. Це сталося чотири місяці тому, і там досі не було видно жодного знаку ремонту — лиш смугасто-помаранчеві дерев’яні загородки, що й самі вже запилюжилися і вкрилися графіті-теґами.

Оскільки магістраль закрилася, Марті мусив їхати до свого дому на Сідар-Корті просто через центр міста, разом з усіма, хто жив у східному передмісті. Через зустрічі з батьками він виїхав зі школи в годину пік, о п’ятій замість звичної третьої, і дорога, що колись забрала б у нього двадцять хвилин, тепер мала з’їсти годину або й більше, бо деякі світлофори теж не працювали. Смикання й зупинки всю дорогу, гудіння, вереск гальм, стукання бамперами, махання середніми пальцями. Він десять хвилин простояв на перехресті Мейн і Маркет, тож мав удосталь часу помітити рек­ламний щит на даху будівлі «Мідвест-трасту».

До сьогодні на ній рекламували котрусь із авіакомпаній, «Дельту» чи «Саусвест» — Марті не пригадував, котру саме. Цього дня екіпаж усміхнених бортпровідниць змінила фотографія місяцеликого чоловіка в окулярах із чорною оправою, котра пасувала до охайно причесаного чорного волосся. Він сидів за письмовим столом, тримаючи ручку, без піджака, але з ретельно підтягнутою до коміра білої сорочки краваткою. На руці, що тримала ручку, виднівся шрам у формі півмісяця, котрий з якоїсь причини не ретушували. Як на Марті, чоловік скидався на бухгалтера. Він весело всміхався до безладного вечірнього дорожнього руху з високого сідала на даху банку. Над його головою блакитними літерами було написано: «ЧАРЛЬЗ КРАНЦ». А нижче від письмового столу — червоними: «39 ЧУДО­ВИХ РОКІВ! СПАСИБІ, ЧАКУ!»

Марті ніколи не чув про Чарльза Кранца на прізвисько Чак, але підозрював, що той мав бути великим цабе у «Мідвест-трасті», коли заслужив на пенсійну фотографію на підсвіченому щиті, мабуть, метрів п’ять на п’ятнадцять. І якщо він відслужив у них майже сорок років, то фото взяли доволі давнє — інакше його волосся мало бути сивим.

— Або відсутнім, — сказав Марті й провів рукою по власній поріділій копиці.

Через п’ять хвилин він ризикнув на головному перехресті в центрі, коли на мить прочинилося «віконце». Він просунув туди свій «пріус», напружившись в очікуванні удару й ігноруючи кулак, яким помахав йому водій, котрий ледве спромігся зупинитися за якихось десять сантиметрів до дверцят з боку Марті.

На початку Мейн-стріт був ще один затор і ще один ризикований маневр. На той час коли Марті дістався додому, він уже геть забув про рекламний щит. Він заїхав у гараж і натиснув кнопку, що опускала ворота, а тоді цілу хвилину просто сидів, глибоко дихав і намагався не думати про те, що завтра зранку доведеться пройти таку саму екзекуцію. Коли магістраль закрилася, вибору не стало. Звісно, якщо він узагалі хоче потрапити на роботу. У ту мить узяти через хворобу відгул на один день (він їх накопичив достатньо) здавалося більш привабливим варіантом.

— І я такий буду не один, — сказав він порожньому гаражу.

Він знав, що це правда. Як писали в «Нью-Йорк Таймс» (яку він читав з планшета щоранку, коли працював інтернет), невиходи на роботу по всьому світі досягли історичного максимуму.

Він однією рукою підхопив стос книжок, а другою — свій потертий старий портфель. Той був важкий від учнівських завдань, які треба перевірити. Обтяжений таким чином, він виборсався з машини й зачинив двері задом. Власна тінь на стіні, котра наче станцювала якийсь фанкуватий рух, насмішила його так, що він зареготав. Той звук злякав його — останніми днями сміх чувся нечасто. А тоді він упустив половину книжок на підлогу гаража, що поклало край усім зародкам доброго гумору.

Він підібрав «Вступ до американської літератури» й «Чотири короткі романи» (наразі він викладав своїм старшокласникам «Червону відзнаку за мужність») і ввійшов до будинку. Він ледве встиг покласти все на кухонний стіл, коли задзвонив телефон. Звісно, стаціонарний — мобільного покриття зараз майже не стало. Він іноді вітав себе з тим, що зберіг стаціонарний, тоді як багато колег давно від них відмовилися. Оті люди міцно встрягли, бо провести його за минулий десь рік стало… краще забути про це. Вже скоріше магістраль відремонтують, ніж дочекаєшся черги на телефон, і навіть стаціонарні тепер часто вибивало.

Визначник номера вже теж не працював, але Марті був упевнений в тому, хто на іншому кінці дроту, тож просто взяв слухавку й сказав:

— Салют, Фелісіє.

— Де ти був? — спитала його колишня дружина. — Я вже годину намагаюся тебе видзвонити!

Марті пояснив про зустрічі із батьками й довгу дорогу додому.

— Все гаразд?

— Скоро буде, коли чого-небудь з’їм. А ти як, Фелі?

— Більш-менш, але сьогодні було ще шестеро.

Марті без жодних питань зрозумів, шестеро кого або чого в неї сьогодні було. Фелісія працювала медсестрою в Центральній міській, де сестринське відділення тепер називало себе «суїцид-вартою».

— Прикро це чути.

— Ознака наших часів. — Він чув з її голосу, що вона знизала плечима, і подумав, що два роки тому, коли вони ще були одружені, шість самогубців за день розтрусили б їй руки, розбили б серце й позбавили б сну. Але виходило, що до всього можна звикнути.

— Ти ж п’єш свої ліки від виразки, Марті? — Вона проскочила далі раніше, ніж він устиг відповісти. — Я не присікуюсь, а просто переймаюся. Розлучення не означає, що твоє здоров’я мене не обходить, розумієш?

— Розумію, і так, п’ю.

Це була наполовину брехня, тому що прописаний лікарем сукралфат стало неможливо дістати, тож він тепер покладався на омепразол. Марті видав їй половину правди, тому що йому теж не було байдуже, як вона почувається. Насправді, тепер, після розлучення, вони могли краще порозумітись. У них навіть траплявся секс, хоч і нечастий, але з біса хороший.

— Мені приємно, що ти спитала.

— Справді?

— Так, мем.

Він відчинив холодильник. Вибір неширокий, але ще були сосиски й кілька яєць, а баночку чорничного йогурту він збереже на перекус перед сном. О, ще три банки пива.

— Добре. І скільки батьків таки прийшли?

— Більше, ніж я очікував, але до повного стадіону далеко. Більшості хотілося поговорити про інтернет. Їм наче здавалося, що я маю знати, чому він постійно підкладає їм свиню за свинею. Доводилося весь час нагадувати, що я вчитель мови й літератури, а не айтішник.

— Ти ж чув про Каліфорнію? — Вона стишила голос, ніби видавала велику таємницю.

— Так.

Титанічний землетрус того ранку, третій за місяць і набагато сильніший, ніж попередні, потягнув ще один великий шмат Золотого штату в Тихий океан. Хороша новина була в тому, що більшість населення з тієї частини штату евакуювали раніше. Погана — в тому, що тепер сотні тисяч біженців прямували на схід, перетворюючи Неваду на один з найбільш населених штатів країни. Бензин у Неваді наразі коштував п’ять баксів за літр. Тільки готівкою і тільки якщо заправку ще не вичерпали.

Марті вхопив напівпорожню пляшку молока, понюхав і відпив просто з горла, не зважаючи на злегка підо­зрілий аромат. Йому хотілося випити міцнішого, але він з гіркого досвіду (і трьох безсонних ночей) знав, що треба спочатку чимось вистелити шлунок.

Він сказав:

— Цікаво те, що батьки, котрі таки прийшли, більше переймались інтернетом, аніж струсами в Каліфорнії. Я так розумію, це тому, що хлібні штати досі на місці.

— А чи надовго? Я чула, як науковець на NPR казав, що Каліфорнія відшаровується, як старі шпалери. І сьогодні в Японії затопило ще один реактор. Кажуть, він був зупинений, і все добре, але я не дуже вірю.

— Цинічно.

— Ми живемо в цинічні часи, Марті. — Вона пова­галася. — Дехто думає, що в Останні часи. І не тільки релігійні психи. Тепер уже не тільки. Це тобі каже поваж­ний член «суїцид-варти» Центральної міської лікарні. Сьогодні ми втратили шістьох, це правда, але витягли назад вісімнадцятьох. Більшість — завдяки налоксону. Але… — вона знову стишила голос, — …його запаси стають геть бідненькими. Я чула, як головний фармаколог казав, що до кінця місяця вони можуть геть закінчитися.

— От лайно, — сказав Марті, дивлячись на свій портфель.

Стільки паперу треба обробити. Стільки виправити орфографічних помилок. Стільки неправильно приєд­наних підрядних і туманних висновків підкреслити червоною ручкою. Комп’ютерні милиці, що переві­ряють написання і граматику, схоже, не дуже допомагають. Марті тільки подумав про все це і вже втомився.

— Слухай, Фелі, мені треба йти. Перевірити тести й перечитати твори про «Лагодимо стіну» Фроста.

Думка про нагромаджені в тих творах пісні банальності аж зістарювала його.

— Гаразд, — сказала Фелісія. — Я просто… ну, перевіряла зв’язок.

— Сигнал прийнято.

Марті відчинив шафку й витяг бурбон. Він збирався почекати закінчення розмови, перш ніж наливати, щоб вона не почула булькання й не дізналася, що він робить. Дружини мають інтуїцію, а в колишніх ніби з’являється високоточний радар.

— Можна сказати, що я тебе люблю? — спитала вона.

— Тільки якщо мені можна сказати те саме у відповідь, — сказав Марті, проводячи пальцем по етикетці пляшки з написом «Давні часи». Дуже хороша марка, подумав він, для наших нових часів.

— Я люблю тебе, Марті.

— І я тебе люблю.

Хороше місце для закінчення розмови, але вона залишилася на лінії.

— Марті?

— Що, люба?

— Світ зливається в унітаз, а ми тільки й можемо сказати: «От лайно». Може, ми теж зливаємося?

— Може, — сказав він, — але Чак Кранц виходить на пенсію, тож гадаю, що в цій темряві є проблиск світла.

— Тридцять дев’ять чудових років, — відповіла вона, і настала її черга сміятися.

Він поставив молоко назад.

— Ти бачила той щит на даху?

— Ні, чула рекламу по радіо. У тій передачі на NPR, про яку розповідала.

— Якщо на NPR крутять рекламу, то це справді кінець світу, — сказав Марті.

Вона знову засміялася, і він зрадів цьому звукові.

— Скажи, яким робом Чак Кранц заслужив на таку увагу в медіа? Він схожий на бухгалтера, і я ніколи про нього не чув.

— Хтозна. Світ повен таємниць. Не пий міцного, Марті. Я знаю, що ти про це думаєш. Візьми краще пива.

Закінчуючи розмову, він не сміявся, але усміхався. Радар колишньої дружини. Високоточний. Він повернув «Давні часи» до шафки й натомість узяв пива. Вкинув пару сосисок у воду і, поки вона не закипіла, пішов до маленького кабінету перевірити, чи є інтернет.

Інтернет був, та ще й нібито жвавенький, а не такий повзучий, як завжди. Марті зайшов на «Нетфлікс», подумавши, що міг би передивитися якусь серію «Пуститися берега» чи «Дротів», поки їстиме сосиски. З’явився вітальний екран, який показував добірку, що не змінилася від учора (а не так давно добірки на «Нетфліксі» змінювалися кожного дня), але перш ніж він вирішив, котрого з поганців хоче побачити, Волтера Вайта чи Стрингера Белла, вітальний екран зник. З’явилися слово «ПОШУК» і маленький тривожний кружечок.

— Гімно, — сказав Марті. — От і подивив…

Тривожний кружечок зник, екран знов ожив. Тільки то вже був не вітальний екран «Нетфліксу», а Чарльз Кранц, що сидів за обкладеним паперами столом, тримав у руці зі шрамом ручку і всміхався. «ЧАРЛЬЗ КРАНЦ», — було написано над головою. «39 ЧУДОВИХ РОКІВ! СПАСИБІ, ЧАКУ!» — внизу.

— Хто ти в біса такий, Чакі? — спитав Марті. — Як туди втрапив?

А тоді, ніби його видих задмухав увесь інтернет, наче свічку на торті, картинка зникла, а на екрані залишилися слова «НЕМАЄ З’ЄДНАННЯ».

Того вечора воно не повернулось. Інтернет щез, як половина Каліфорнії (або вже й три чверті).

***

Першим, що Марті помітив наступного ранку, здавши задом з гаража, було небо. Скільки часу минуло відтоді, як він бачив таку ясну, незаплямовану блакить? Місяць? Півтора? Хмари й дощі (іноді мжичило, іноді лило) тепер стали постійними, а в дні, коли хмари розходилися, небо лишалося замиленим через пожежі на Середньому Заході. Вони обсмалили більшу частину Айови й Небраски і наразі рухалися до Канзасу, гнані шквальними вітрами.

Потім він помітив Ґаса Вілфонга, котрий насилу плентався вулицею, за кожним кроком підкидаючи стегном чималу коробку з обідом, що звисала з плеча. Ґас одягнув легкі літні штани, але з краваткою. Він був наглядачем міського департаменту громадських робіт. Хоч була тільки чверть на восьму, він мав утомлений і пригнічений вигляд, ніби то був кінець важкого дня, а не початок нового. Але якщо це новий день, то чому він іде до свого будинку, що стояв поруч із будинком Марті? А ще…

Марті опустив вікно.

— Де твоя машина?

У короткому сміху Ґаса не було гумору.

— Припаркована на тротуарі посередині Мейн-стріт разом із сотнею інших. — Він різко видихнув. — Фух, не пам’ятаю, коли я востаннє проходив п’ять кілометрів. Що, певно, говорить про мене більше, ніж тобі хотілося б знати. Якщо ти до школи, друзяко, то доведеться їхати по шосе 11, а тоді давати гака по шосе 19. Щонайменше тридцять кілометрів, і там теж буде повно машин. Може, встигнеш доїхати якраз під обід, але я б на це не сподівався.

— Що трапилося?

— На перехресті Мейн і Маркет відкрилася яма. Здоровенна така. Може, це ті дощі завинили, а ще, певно, нестача догляду. Слава Богу, не моя парафія. На дні тепер лежить не менше двадцяти машин або й тридцять, і деякі люди з деяких машин… — він похитав головою, — …вже не вийдуть.

— Господи, — сказав Марті. — Я був там просто вчора ввечері. Стояв у заторі.

— Радій, що не сьогодні вранці. Можна я залізу до тебе? Трохи посиджу? Зморився до сказу, а Дженні, певно, тільки знову лягла. Не хочу її будити, та ще й поганими новинами.

— Аякже.

Ґас сів у машину.

— Усе погано, друже мій.

— Лайно, — погодився Марті. Минулого вечора він сказав Фелісії те саме. — Виходить, лишається тільки вишкірити посмішку й терпіти.

— Я не посміхатимусь, — сказав Ґас.

— Візьмеш вихідний?

Ґас підняв руки та опустив їх на коробку з обідом, що стояла на колінах.

— Не знаю. Може, комусь подзвоню, попитаю, чи ніхто не підвезе, але надії небагато.

— Якщо таки візьмеш вихідний, то не розраховуй на «Нетфлікс» чи «Ютьюб». Інтернет знову здох, і я відчуваю, що це вже востаннє.

— Я так розумію, ти знаєш про Каліфорнію? — спитав Ґас.

— Я вранці не вмикав телевізор. Трохи проспав. — Він помовчав. — А коли б і не проспав, то все одно не хотів би дивитися, якщо чесно. Сталося щось нове?

— Ага. Решта зникла. — Він трохи подумав. — Ну… кажуть, що тридцять відсотків північної Каліфорнії ще тримається, що слід розуміти як «може, десять», але сільське господарство геть втрачене.

— Це жахливо.

Звісно, так і було, але замість жаху, паніки й жалю Марті відчував тільки якесь заклякле сум’яття.

— Можна й так сказати, — погодився Ґас. — Особ­ливо коли Середній Захід уже обвуглюється, а південна половина Флориди стала болотами, придатними тільки для алігаторів. Сподіваюся, у тебе в морозильнику й погребі багато запасів, тому що тепер усі основ­ні регіони, де виробляли їжу, втрачені. У Європі те саме. В Азії вже голодують. Мільйони загинули. А ще, кажуть, бубонна чума.

Вони сиділи перед гаражем Марті й дивилися, як інші люди йдуть пішки від центру, багато хто в костюмах і краватках. Одна жінка в гарному рожевому костю­мі важко йшла хідником у кросівках, а взуття на підбо­рах несла в руці. Марті пригадав, що її звуть Андреа якась там, вона живе за квартал чи два від нього. Здаєть­ся, Фелісія казала, що вона працює в «Мідвест-трасті»?

— І бджоли, — продовжував Ґас. — Їм і десять років тому було важкувато, але зараз вони геть зникли, лишилося кілька вуликів у Південній Америці. Ніякого вам більше медку, солоденькі. А без них запилювати які там ще лишилися культури…

— Пробач, — сказав Марті.

Він вийшов з машини й підтюпцем наздогнав жінку в рожевому костюмі.

— Андреа? Ви Андреа?

Вона обережно розвернулася, піднявши туфлі, ніби готова в разі потреби відігнати його гострими підборами. Марті розумів: на вулицях цими днями траплялося чимало ледве прикритих одягом персонажів. Він зупинився за півтора метра від неї.

— Я чоловік Фелісії Андерсон. — Насправді, колишній, але просто «чоловік» здавалося менш потенційно небезпечним. — Думаю, ви знайомі з Фелі.

— Так. Ми з нею були разом у «Сусідській варті». Чим я можу вам допомогти, містере Андерсон? Я довго йшла, а моя машина застрягла посеред, здається, вічного затору в центрі. А банк, він… похилився.

— Похилився, — повторив Марті.

У думках сплив образ похилої Пізанської вежі. З пенсійним фото Чака Кранца на вершечку.

— Він на краю ями, і хоч не провалився, та здається мені дуже небезпечним. Його точно спишуть. Мабуть, на цьому й закінчиться моя робота, принаймні в центральному відділенні, але мені все одно. Я тільки й хочу дійти додому і закинути ноги вгору.

— Мене зацікавив рекламний щит на будівлі банку. Ви його бачили?

— Як його можна не помітити? — спитала вона. — Я ж там працюю. А ще бачила графіті, вони скрізь: «Ми тебе любимо, Чаку», «Чак живий», «Чак назавжди» — і реклами по телевізору.

— Справді?

Марті подумав про те, що побачив минулого вечора на «Нетфліксі», перш ніж той вимкнувся. Тоді він проігнорував це як надміру набридливу спливну рекламу.

— Ну принаймні на місцевих каналах. Може, на кабельних і не так, але в нас їх уже нема. Ще з липня.

— У нас теж. — Коли він уже почав удавати, що ще є якісь «ми», здавалося найкращим так і продовжувати. — Тільки восьмий і десятий канали.

Андреа кивнула.

— Більше нема реклам про машини, засоби для здо­ров’я печінки чи знижки в меблевому салоні. Тільки Чарльз Кранц, тридцять дев’ять чудових років, спасибі, Чаку. Ціла хвилина, а тоді знову якісь розписані наперед повтори. Це дуже незвично, але що зараз трапляється звичного? Слухайте, я дуже хочу додому.

— Цей Чарльз Кранц не з вашого банку? Не виходить на пенсію з банку?

Вона спинилася на мить, а тоді знов посунула додому, несучи в руці високі підбори, котрі сьогодні їй не знадобляться. Може, взагалі більше не знадобляться.

— Я про того Чарльза Кранца зроду не чула. Певно, він працював у штаб-квартирі в Омасі. Але як послухати, що тепер кажуть, то Омаха вже просто величезна попільниця.

Марті дивився, як вона йшла геть. Дивився й Ґас Вілфонг. Ґас кивнув на похмуру процесію робітників, що поверталися додому: вони не могли дістатися до роботи, не могли торгувати, розкладати товари, видавати кредити, обслуговувати столики, доставляти товари.

— Скидаються на біженців, — сказав Ґас.

— Ага, — сказав Марті. — Трохи схожі. Слухай, па­м’ятаєш, ти питав про мої запаси їжі?

Ґас кивнув.

— У мене є добрячі кілька банок супу. Трохи басматі й рисово-макаронної суміші. Мабуть, вівсяні пластівці. А в холодильнику, здається, лежать шість заморожених вечер і пів кіло морозива «Бен і Джеррі».

— Ти начебто не дуже переймаєшся.

Марті знизав плечима.

— А чим воно допоможе?

— От бачиш, це цікаво, — сказав Ґас. — Ми спочатку всі переймалися. Жадали відповідей. Народ їхав до Вашингтона й протестував. Пам’ятаєш, як вони повалили огорожу Білого дому, а кількох студентів підстрелили?

— Ага.

— У Росії був державний переворот, а ще Чотириденна війна між Індією і Пакистаном. В Німеччині тепер вулкан — заради Бога, в Німеччині! Ми казали одне одному, що воно минеться, але цього поки що не видно, га?

— Ні, — погодився Марті. Хоч він і нещодавно прокинувся, а почувався втомленим. — Не минається, тільки міцнішає.

— А ще ті самогубства.

Марті кивнув.

— Фелісія бачить їх щодня.

— Я думаю, що самогубців поменшає, — сказав Ґас, — і люди просто чекатимуть.

— Чого?

— Кінця, друже. Кінця всього. Хіба не бачиш: ми тут проходимо п’ять стадій горя. Нарешті дісталися останньої. Прийняття.

Марті нічого не сказав. Не міг придумати.

— Зараз у людей так мало цікавості. А все це… — Ґас помахав рукою. — Воно прийшло нізвідки. Тобто ми знали, що довкілля сходить нанівець — думаю, навіть праві твердолоби таємно вірили в це, — але тут шістдесят різновидів гімна трапилися всі водночас. — Він глянув на Марті майже благально. — Скільки воно вже триває? Рік? Чотирнадцять місяців?

— Так, — сказав Марті. — Лайно.

Скидалося на те, що то єдине доречне слово.

Вони почули гудіння над головою і глянули вгору. Великі літаки, що прибували й вилітали з міського аеропорту, тепер траплялися дедалі рідше, але то був малий літачок, що деренчав у незвично ясному небі й вивергав з хвоста білу смугу. Він крутився й петляв, знижувався й набирав висоту, а дим (чи що то був за хімікат) утворював букви.

— Ого, — сказав Ґас, витягуючи шию. — Пише послання в небі. Не бачив таких від самого дитинства.

«ЧАРЛЬЗ, — писав літачок. Тоді: — КРАНЦ. — А тоді, звісно: — 39 ЧУДОВИХ РОКІВ. — Перше слово вже почало розвіюватися, коли літачок дописав: — СПАСИБІ, ЧАКУ!»

— Що за фігня? — сказав Ґас.

— Просто думки мої читаєш, — сказав Марті.

***

Він пропустив сніданок, тож, повернувшись до будинку, розігрів у мікрохвильовці одну заморожену вечерю — курячий пиріг з ресторану «Марі Келендер» — і переніс її до вітальні, щоб подивитися телевізор. Але єдині два канали, які він зміг налаштувати, показували фото Чарльза Кранца, Чака, що сидів за столом із вічно гото­вою ручкою. Марті дивився на нього і їв пиріг, а тоді вирубив дурну коробку й повернувся до ліжка. Це здалося наймудрішим.

Він проспав більшу частину дня, і хоч Фелісія йому не снилася (принаймні він такого не пам’ятав), але прокинувся з думками про неї. Йому хотілося побачити її, а там він спитає, чи можна в неї заночувати. Може, навіть лишитися. Шістдесят різновидів гімна, як сказав Ґас, і всі водночас. Якщо це справді кінець, то він хотів зустріти його не сам.

До Гарвест-Ейкрз, охайного райончика, де тепер жила Фелісія, було п’ять кілометрів, і Марті не мав наміру ризикувати на машині, тож він одягнув бавовняні спортивні штани й кросівки. Прекрасний полудень добре підходив для прогулянки, небо й досі ясніло блакиттю, вулицями ходило чимало людей. Дехто нібито насолоджувався сонцем, але більшість просто дивилися собі під ноги. Балакали мало, навіть ті, хто йшов парою чи трійцею.

На Парк-драйв, одній з основних магістралей східної частини міста, всі чотири смуги забилися машинами, тепер здебільшого порожніми. Марті пропетляв між ними, а на іншому боці вулиці натрапив на підстаркуватого чоловіка у твідовому костюмі й відповідному фетровому капелюсі. Він сидів на бордюрі та вибивав люльку в стічну канавку. Побачив, що Марті дивиться, і всміхнувся.

— Просто відпочиваю, — сказав він. — Пройшов пішки до центру, щоб глянути на ту яму та зробити кілька фото на телефон. Думав, котрийсь із місцевих каналів зацікавиться, але вони всі наче зникли з ефіру. Якщо не рахувати фотографій того Кранца, звісно.

— Так, — сказав Марті. — Чак тепер скрізь. Не знає­те, хто…

— Гадки не маю. Я спитав зо два десятки людей. Ніхто не знає. Наш Кранц схожий на якогось вершника Апокаліпсису.

Марті засміявся.

— Куди прямуєте, сер? — спитав він.

— До Гарвест-Ейкрз. Приємна й відокремлена місцина. Далеченько від битого шляху.

Літній чоловік сягнув до кишені, видобув мішечок тютюну й почав заново набивати люльку.

— Я й сам туди йду. Моя колишня там живе. Можемо піти разом.

Підстаркуватий джентльмен скривився, встаючи.

— Якщо ви не дуже поспішатимете. — Він розпалив люльку й запахкав нею. — Артрит. У мене є від нього пігулки, але що сильніше артрит вгризається, то менше вони можуть вдіяти.

— Лайно, — сказав Марті. — Тоді ви обирайте темп.

Старий обрав. Дуже повільний. Його звали Семюел Ярбро. Він був власником і керівником бюро ритуальних послуг «Ярбро».

— Але моє справжнє захоплення — метеорологія, — сказав він. — Поки був зеленим, мріяв розповідати про погоду на телебаченні, може, навіть на котромусь із центральних каналів, але у них явна схильність до юних жінок із… — Він приклав складені чашками долоні до грудей. — Але я не відстаю, почитую журнали й можу розказати одну дивовижну штуку. Якщо ви не проти послухати.

— Аякже.

Вони підійшли до автобусної зупинки з лавкою. На її спинці був трафаретний напис «ЧАРЛЬЗ КРАНЦ, ЧАК. 39 ЧУДОВИХ РОКІВ! СПАСИБІ, ЧАКУ!». Сем Ярбро присів і поплескав місце поруч. Марті сів. Дим з люльки Ярбро несло в його бік, але Марті не нарікав. Запах йому подобався.

— Знаєте, як люди кажуть, що в добі двадцять чотири години? — спитав Ярбро.

— І сім днів у тижні. Усі це знають, навіть малі діти.

— Ну, всі помиляються. У зоряній добі було два­дцять три години й п’ятдесят шість хвилин. І ще скількись там секунд.

— Було?

— Точно. Згідно з моїми розрахунками, правильність котрих я можу підтвердити, запевняю вас, у добі тепер двадцять чотири години і дві хвилини. Знаєте, що це значить, містере Андерсон?

Марті обдумав це.

— Що Земля обертається повільніше?

— Саме так. — Ярбро витяг люльку з рота й махнув у бік людей, що проминали їх, ідучи тротуаром. Тепер, коли полудень наближався до присмерку, народу на вулиці стало менше. — Безліч людей думають, буцім численні катастрофи, що впали на наші голови, мають єдину кореневу причину в тому, що ми зробили з довкіллям. Це не так. Я першим визнаю, що ми повелися з матір’ю — так, вона наша спільна мати — дуже погано, ми, безперечно, познущалися з неї, якщо не відверто зґвалтували, але на циферблаті великого годинника всесвіту ми мізерні. Мізерні. Ні, що б зараз не діялося, воно набагато більше за деградацію довкілля.

— Може, в усьому винен Чак Кранц, — сказав Марті.

Ярбро здивовано глянув на нього, а тоді засміявся.

— Знову про нього, га? Чак Кранц іде на пенсію, а решта населення Землі, як і сама Земля, йде на пенсію разом з ним? Така ваша гіпотеза?

— Треба ж на щось нарікати, — сказав Марті з усмішкою. — Або на когось.

Сем Ярбро підвівся, приклав долоню до попереку, потягнувся й скривився.

— Перепрошую містера Спока за неточну цитату, але це нелогічно. Мабуть, тридцять дев’ять років — це немалий період у термінах людського життя, майже половина, але минулий льодовиковий період стався значно давніше. Не кажучи вже про епоху динозаврів. Шаркаймо далі?

Вони пошаркали, а перед ними простягалися їхні тіні. Марті подумки дорікав собі за те, що проспав найкращу частину прекрасного дня. Ярбро рухався дедалі повільніше. Коли вони нарешті досягли цегляної арки, що позначала в’їзд до Гарвест-Ейкрз, старий поховальник знову сів.

— Мабуть, подивлюся на захід сонця й почекаю, доки артрит трохи втихомириться. Не хочете зі мною?

Марті похитав головою.

— Мабуть, піду далі.

— Провідати колишню, — сказав Ярбро. — Розумію. Було приємно з вами побалакати, містере Андерсон.

Марті подався під арку, а тоді розвернувся.

— Чарльз Кранц щось означає, — сказав він. — Я впевнений.

— Може, ви й праві, — сказав Сем, пахкаючи люлькою, — але сповільнене обертання планети… нема нічого значнішого за це, друже мій.

Основна дорога, що бігла через Гарвест-Ейкрз, була плавною, обсадженою деревами параболою, від котрої галузилися менші вулички. Засвітилися ліхтарі, нагадавши Марті ілюстрації з романів Дікенса, і їхнє світло було подібне до місячного. Коли Марті підійшов до Ферн-лейн, на якій жила Фелісія, йому зустрілася дів­чинка на роликах, що граційно виїхала з-за повороту. На ній були мішкуваті червоні шорти й футболка без рукавів із чиїмось обличчям спереду — може, рок-зірки чи репера. Марті припустив, що їй десять або одина­дцять, і, побачивши її, він неймовірно збадьорився. Дів­чинка на роликах — що може бути більш нормальним такого ненормального дня? Такого ненормального року?

— Йоу, — сказав він.

— Йоу, — погодилася вона, але вправно розвернулася на роликах — певно, наготувавшись тікати, якщо виявиться, що це один з тих «незнайомців», про яких її, безперечно, попереджала мати.

— Я йду провідати колишню жінку, — сказав Марті, залишаючись на місці. — Фелісія Андерсон. Або, може, вона повернулася до дівочого прізвища. Ґордон. Вона живе на Ферн-лейн. Будинок 19.

Дівчинка крутнулася на роликах без жодного зусилля — Марті від такого маневру точно сів би задом на землю.

— Ага, то я, може, бачила вас раніше. Синій «пріус»?

— Так, це я.

— Якщо ви прийшли її навідати, то чого вона ваша колишня?

— Вона й досі мені подобається.

— Ви не сваритеся?

— Колись сварилися. А зараз стали колишніми й краще розуміємося.

— Міс Ґордон іноді дає нам імбирного печива. Мені й моєму малому братові Ронні. Мені більше подобаються «Орео», але…

— Але дарованому конику в зуби не заглядають, так? — сказав Марті.

— Ні, то крекери у формі коників, а імбирне печиво таке кругленьке…

У ту мить ліхтарі вимкнулися, перетворивши голов­ну вулицю на лагуну тіні. В усіх будинках одночасно стемнішало. В місті й раніше вимикали світло, іноді його не було по вісімнадцять годин, але потім воно завжди відновлювалося. Цього разу Марті не був дуже впевнений. Може, й відновиться, але у нього виникло відчуття того, що електрика, яку він (як і решта людей) все життя сприймав як належне, може зникнути слідами інтернету.

— От барахло, — сказала дівчинка.

— Краще ходи додому, — сказав Марті. — Ліхтарі не горять, а без них кататися надто темно.

— Містере? Усе ж буде добре?

Своїх дітей Марті не мав, але він двадцять років їх учив. Він розумів, що хоч після шістнадцяти років їм слід казати правду, але коли йдеться про таких малих, як ця дівчинка, милосердна брехня часто буває ліпшим вибором.

— Аякже.

— Але ж гляньте, — сказала вона і показала пальцем.

Він простежив за тремтливим пальцем до будинку на розі Ферн-лейн. На еркерному вікні, що виходило на маленький клаптик газону, почало проявлятися обличчя. Воно проступило білими лініями й тінями, як еманація на спіритичному сеансі. Усміхнений місяць облич­чя. Оправлені чорним окуляри. Наготована ручка. Вгорі: «ЧАРЛЬЗ КРАНЦ». Внизу: «39 ЧУДОВИХ РОКІВ! СПАСИБІ, ЧАКУ!»

— Воно скрізь так, — прошепотіла вона.

І мала рацію. Чак Кранц проступав на вікнах усіх фасадів на Ферн-лейн. Марті розвернувся й побачив криву лінію облич Кранца, що тяглася позаду нього вздовж головної вулиці. Десятки Чаків або й сотні. Тисячі, якщо це явище накрило все місто.

— Іди додому, — сказав Марті, вже не всміхаючись. — Іди до мами з татом, мала. Просто зараз.

Вона поїхала геть, ролики гуділи по тротуару, а волосся розліталося за спиною. Він ще бачив червоні шорти, а тоді й вони зникли в загуслих тінях.

Марті швидко покрокував туди, де вона зникла, помічаючи усміхнене обличчя Чарльза Кранца на прі­звисько Чак у кожному вікні. Чак у білій сорочці й темній краватці. За Марті ніби стежила армія привидів-­клонів. Він втішився, що місяця не було — бо що, як Чакове обличчя з’явилося б і на ньому? Як би Марті сприйняв таке?

Він перестав іти коло будинку номер 13. Решту дороги до маленького бунгало Фелісії на дві кімнати він пробіг, протупав ногами доріжкою до ґанку, постукав у двері. Почекав, раптом переконано подумавши, що вона досі в лікарні, можливо, працює по дві зміни, але тоді почув її кроки. Двері відчинилися. Вона тримала свічку. Та освітлювала її сполохане обличчя знизу.

— Марті, слава Богу. Ти їх бачиш?

— Так.

На її вікні теж був знайомець. Чак. Усміхнений. Схожий на всіх бухгалтерів за всі віки. Людина, що й мухи не образить.

— Вони просто… з’явилися!

— Я знаю. Бачив.

— Це тільки тут?

— Думаю, скрізь. Думаю, це майже…

А тоді вона обняла його, затягла всередину, і він зрадів, що вона не дала йому договорити останнє слово: кінець.

Даґлас Бітон, професор кафедри філософії та релігії в коледжі Ітака, сидить у лікарняній палаті й чекає, поки помре його зять. Зі звуків чутно тільки мірне піп… піп… піп… серцевого ритму і Чакове повільне й дедалі натужніше дихання. Більшість апаратури вже вимкнули.

— Дядьку?

Даґ обертається і бачить у дверях Браяна, досі в шкільному піджаку й з рюкзаком.

— Раніше пішов зі школи? — питає Даґ.

— Дали дозвіл. Мама написала, що дозволить вимкнути апарати. Уже?

— Так.

— Коли?

— Годину тому.

— А де мама зараз?

— У капличці на першому поверсі. Молиться за його душу.

І за те, щоб її вчинок був правильний, думає Даґ. Тому що навіть коли священник каже, що так, усе добре, нехай Бог подбає про решту, воно все одно здається неправильним.

— Мені треба буде написати їй, якщо здасться, що він… — Браянів дядько знизує плечима.

Браян наближається до ліжка й дивиться на бать­кове нерухоме біле обличчя. Без окулярів у чорній оправі хлопцеві здається, що його батько ще надто молодий, щоб мати сина, котрий вже перейшов до старшої школи. Та він сам наче школяр. Син підбирає батькову долоню й коротко цілує вигнутий півмісяцем шрам на ній.

— Такі молоді, як він, не повинні вмирати, — каже Браян. Він говорить тихо, ніби батько може почути. — Господи, дядьку Даґу, йому минулої зими тільки спов­нилося тридцять дев’ять!

— Ходи посидь, — каже Даґ і плескає по порожньому стільцю поруч із собою.

— Це мамине місце.

— Коли вона повернеться, можеш їй поступитися.

Браян скидає рюкзак і сідає.

— Як думаєте, скільки ще?

— Лікарі кажуть, що він може піти будь-якої хвилини. Точно до завтрашнього дня. Ти ж знаєш, що апарати допомагали йому дихати, так? І крапельниці підживлювали. Він… Браяне, йому зовсім не боляче. Та частина позаду.

— Гліобластома, — гірко каже Браян. Коли він розвертає обличчя до дядька, видно, що воно в сльозах. — Нащо Богові забирати мого тата, дядьку Даґу? Поясніть мені.

— Не можу. Шляхи Божі — загадка.

— До сраки загадки, — каже хлопець. — Загадки нехай лишаються в збірках казочок, де їм місце.

Дядько Даґ киває і кладе руку на Браянові плечі.

— Я знаю, що це важко, малий, мені теж важко, але кращого пояснення в мене нема. Життя — це загадка. І смерть теж.

Вони замовкають, слухаючи мірне піп… піп… піп… і сопіння, коли Чарльз Кранц — просто Чак для дружини, шурина і друзів — раз за разом повільно втягує повітря, його тіло виконує останні взаємодії зі світом, і кожен вдих та видих (як і удари серця) контролюються занепалим мозком, де ще не завершилися кілька процесів. Чоловік, котрий провів усе робоче життя в бухгалтерії «Мідвест-трасту», зараз підбиває останнє сальдо: невеликий прибуток, значні видатки.

— Банки начебто мають бути безсердечними, але його там по-справжньому любили, — каже Браян. — Прислали купу квітів. Медсестри розмістили їх у солярії, бо йому тут квітів не можна. Що вони собі надумали? Що на нього алергія нападе?

— Він любив там працювати, — каже Даґ. — Може, то було не казна-що на тлі великої картини — йому б ніколи не присудили Нобелівську премію й не видали б Медаль Свободи; але він любив ту роботу.

— І танцювати теж, — каже Браян. — Обожнював танцювати. І вмів. Як і мама — ох і підпалювали вони килим, як вона казала. Але вона ще казала, що він танцював краще.

Даґ сміється.

— Називав себе Фредом Астером для бідняків. А ще малим любив моделі потягів. У його зейді була іграшкова залізниця. Ну, в його дідуся, розумієш?

— Ага, — каже Браян. — Я знаю про його зейді.

— Він прожив хороше життя, Браяне.

— Але недостатньо, — каже Браян. — Він ніколи не проїде Канадою на потязі, як хотів. Не побуває в Австралії — цього він теж хотів. Ніколи не побачить, як я випускаюся зі школи. Йому не влаштують вечірку перед виходом на пенсію, де люди виголошують смішні промови й дарують золотий… — він витер очі рукавом піджака, — золотий годинник.

Даґ стискає племінникові плечі.

Браян говорить, опустивши очі на свої зчеплені долоні:

— Я хочу вірити в Бога, дядьку, і начебто вірю, але не розумію, чого так має бути. Чому Бог дозволяє таке. Це загадка? Ви ж крутий філософ — і це найкраще, що ви можете сказати?

Так, тому що смерть руйнує всю філософію, думає Даґ.

— Знаєш, як кажуть, Браяне: смерть забирає найкращих, і смерть забирає всіх інших.

Браян намагається усміхнутися.

— Якщо це мало мене втішити, то вам треба старатися краще.

Даґ ніби не чує цього. Він дивиться на зятя, кот­рий — принаймні в Даґовій голові — йому як справжній брат. Подбав про хороше життя для його сестри. Допоміг йому відкрити свою справу — і це найменше з усього. Вони разом добре веселилися. Але недостатньо, і схоже на те, що цим доведеться вдовольнитися.

— Людський мозок має обмеження — він не більш як губчаста тканина у кістяній коробці. Але розум усередині того мозку безмежний. У ньому колосальні запаси пам’яті, а розмах уяви виходить далеко за нашу здатність її зрозуміти. Думаю, що коли людина помирає, руйнується цілий світ — світ, який вона знала і в який вірила. Подумай про це, малий: на Землі мільярди людей, і в кожному з тих мільярдів цілий світ усередині. Зéмлі, створені їхнім розумом.

— А тепер світ мого тата помирає.

— А наш — ні, — каже Даґ і знову стискає племінникові плечі. — Наші світи поживуть трохи довше. І світ твоєї матері. Треба бути сильними заради неї, Браяне. Наскільки зможемо.

Вони замовкають, дивлячись на вмирущого на лікарняному ліжку, слухаючи піп… піп… піп… серцевого ритму й повільні вдихи та видихи Чака Кранца. Аж ось вони зупиняються. Груди застигають. Браян напружується. Тоді груди з агонічним хрипом знову здимаються.

— Пишіть мамі, — каже Браян. — Зараз.

Даґ уже дістає телефон.

— Бачу.

І пише: «Приходь, сестро. Браян тут. Здається, Чак наближається до кінця».

Марті з Фелісією вийшли на заднє подвір’я. Вони сидять у шезлонгах, які принесли з веранди. Електрики не стало по всьому місті, і на небі яскраво світяться зорі. Яскравіших не бачив із часів дитинства в Небрасці. Тоді він мав невеликий телескоп і вивчав усесвіт із вікна на горищі.

— Онде Орел, — сказав він. — Латиною буде Аквіла. Он Лебідь. Бачиш?

— Так. А онде Полярна зо… — Вона замовкла. — Марті? Ти бачив…

— Так, — сказав він. — Вона щойно згасла. А он і Марс пропав. Прощавай, Червона плането.

— Марті, мені страшно.

Чи дивився сьогодні на небо Ґас Вілфонг? А Анд­реа, жінка, що була з Фелісією в «Сусідській варті»? А Семюел Ярбро, поховальник? А дівчинка в червоних шортах? «Зіронько ясна, зіронько рання, сьогодні бачу тебе востаннє».

Марті взяв її за руку.

— Мені теж.

Джинні, Браян і Даґ стоять коло ліжка Чака Кранца, узявшись за руки. Вони чекають, поки Чак — чоловік, батько, бухгалтер, танцюрист, прихильник детективних серіалів — зробить останні кілька вдихів.

— Тридцять дев’ять років, — каже Даґ. — Тридцять дев’ять чудових років. Спасибі, Чаку.

Марті з Фелісією сиділи, звернувши обличчя до неба, й дивилися, як гаснуть зорі. Спочатку по одній, по дві, а тоді десятками, а тоді сотнями. Молочний Шлях зникав у темряві, і Марті повернувся до колишньої дружини.

— Я люблю…

Чорнота.

З допомогою свого друга Мака, в котрого є старий фургон, Джаред Френк розставляє свою ударну установку на улюбленому місці на Бойлстон-стріт між «Волґрінз» і магазином «Еппл». У нього на сьогодні хороше передчуття. Четвер, полудень, погода дико розкішна, вулиця повниться людьми, що вже чекають вихідних, а це завжди краще, ніж самі вихідні. Для народу полудень у четвер — це чисте й незаплямоване очікування. У п’ятницю після обіду людям уже треба докладати зусиль, щоб розважатися.

— Усе добре? — питає його Мак.

— Так. Дякую.

— Мені тільки й треба подяки, що мої десять від­сотків, братику.

Мак іде собі — може, до крамниці коміксів або до книгарні «Барнз енд Ноубл», а тоді до парку Коммон, читати те, що купив. Мак читає чимало. Джаред зате­лефонує йому, коли настане час збиратись, і Мак піджене фургон.

Джаред ставить на землю потріпаний циліндр (затертий оксамит, шарпана й ребриста шовкова стрічка), який купив за сімдесят п’ять центів у вживаних товарах в Кембриджі, а перед ним — табличку з написом: «ЧАРІВНИЙ КАПЕЛЮХ! СИПТЕ ЩЕДРО, І ВІН ПОД­ВОЇТЬ ВАШУ ПОЖЕРТВУ!» Він кидає всередину кілька доларових банкнот, щоб люди правильно орієнтувалися. Стоїть тепла як на початок жовтня погода, що дозволяє вдягтися так, як йому подобається виглядати на Бойлстоні: футболка без рукавів із написом «ФРЕНК БАРАБАНИТЬ» спереду, шорти хакі, посотані високі «конверси» без шкарпеток — але навіть у прохолодні дні він зазвичай вислизає з куртки, якщо і вдягає її, бо хороший ритм дає жару.

Джаред розкладає стілець і розминається, простукавши базові серії на всіх барабанах. Кілька людей озираються на нього, але більшість просто пропливають мимо, занурені в розмову з друзями, плани на вечерю, роздуми про те, де б оце випити, й про те, як ще один день пролетів і подався на те таємниче звалище всіх минулих днів.

Тим часом до восьмої вечора, коли зазвичай біля тротуару спиняється поліційна машина і коп з пасажирського боку вихиляється з вікна й говорить, що пора пакуватися, ще далеко. Тоді він подзвонить Макові. А зараз треба заробляти. Він встановлює тарілки — хай-хет і креш, а тоді додає тронку, бо відчуває, що сьогодні для неї слушний день.

Джаред з Маком працюють на пів ставки в музичній крамниці на Ньюбері-стріт, але вдалий день вуличної музики приносить Джареду майже стільки ж. А барабанити на сонячній Бойлстон-стріт точно краще, ніж нидіти в задурманеній атмосфері музичної крамниці й вести довгі розмови з ботанами, що шукають платівки Дейва ван Ронка, випущені на лейблі «Фолквейс», чи раритети «Дед» на пейслевому вінілі. Джареду завжди хотілося спитати в них, де вони були, коли банкрутувала «Тавер Рекордс».

Він не закінчив Джульярдську школу, яку називає (перепрошуючи Кея Кайзера) Коледжем музичних знань. Протримався там три семестри, але врешті виявилося, що це не для нього. Там хотіли, щоб він думав про те, що хоче робити, але Джаредове переконання таке: ритм — твій друг, а думки — ворог. Його коли-­не-коли запрошують пограти, але гурти його не дуже цікавлять. Хоч він ніколи цього не каже (гаразд, може, казав двійко разів, коли був п’яний), він думає, що й сама музика може бути ворогом. Він рідко думає про такі речі, щойно впіймає течію. Коли течія несе, музика стає примарою. Тоді важливі тільки барабани. Тільки ритм.

Він починає розігріватися, спочатку легенько, в повільному темпі, без тронки, без тома і без ободів, не зважаючи, що Чарівний Капелюх лишається порожнім, якщо не рахувати його два пожмакані долари й четвертак, презирливо вкинутий пацаном на скейтборді. Є час. Є шлях. Як радісне очікування осінніх вихідних у Бостоні, пошук шляху — це половина всієї втіхи. Або й більше.

***

Дженіс Голлідей прямує додому після семи годин у «Пейпер енд Пейдж», суне вздовж Бойлстон-стріт з опущеною головою й притиснутою до тулуба сумочкою. Вона може пройти аж до станції метро «Фенвей», перш ніж подумає, чи не поїхати на ньому, тому що зараз їй хочеться йти. Хлопець щойно урвав з нею шістнадцятимісячні стосунки. Якщо не прикрашати, то просто кинув її. Викинув на узбіччя. І зробив це в сучасний спосіб — текстовим повідомленням.

«Ми просто не підходимо одне одному. »

Тоді: «Ти завжди будеш в моєму серці! ♥»

Тоді: «Друзі назавжди, ОК? 

»

«Не підходимо одне одному», вочевидь, означає, що він зустрів іншу і проведе з нею вихідні, збираючи яблука десь у Нью-Гемпширі, а пізніше вони кублитимуться в якомусь мініготелі. Він ані сьогодні, ані коли-небудь іще не побачить Дженіс у чепурній рожевій блузці й червоній спідниці-обмотці, якщо, звісно, вона не відправить йому зараз фото з текстом: «Ось що ти втратив, клятий шматок

».

Усе сталося геть несподівано — от чому її розтрусило. Наче дверима гупнули перед носом, коли вже збиралася ввійти. Вихідні ще вранці здавалися повними можливостей, а тепер вони наче вхід до порожньої бочки, яка повільно котиться і в яку доведеться залізти. Вона не готова працювати в «Пейпер енд Пейдж» на вихідних, але може подзвонити в «Мейбелін» і спитати, чи можна взяти принаймні ранкову зміну в суботу. У неділю крамниця зачинена. Про неділю краще не роздумувати, принаймні зараз.

— Друзі назавжди, щоб ти всрався, — каже вона до своєї сумочки, бо очі опущені.

Вона не кохає його і ніколи не обманювалася в цьому, але це все одно несподівано й незрозуміло. Він був приємним хлопцем (принаймні так їй здавалося), доволі хорошим коханцем, з ним, як кажуть, було весело. А тепер їй двадцять два, її кинули, і це відстій. Вона думає, що вип’є трохи вина, коли повернеться додому, і поплаче. Поплакати може бути корисно. Терапевтично. Може, вона поставить один зі своїх плейлистів із джазовими оркестрами й потанцює по кімнаті. Потанцює сама з собою, як співає Біллі Айдол. У школі вона обожнювала танцювати, дискотеки в п’ятницю ввечері були часом щастя. Можливо, вона зможе відтворити дрібку того щастя.

«Ні, — думає вона, — від тих мелодій — і спогадів — тобі тільки сильніше захочеться плакати. Школа була давно, а це справжній світ, у якому хлопці поривають з тобою без попередження».

Вона чує барабани, в які б’ють за кілька кварталів попереду.

***

Чарльз Кранц — для друзів просто Чак — іде по Бойлс­тон-стріт у бухгалтерському обладунку: сірий костюм, синя краватка. Чорні черевики «Семюел Віндзор», недорогі, але міцні. При боці теліпається портфель. Він не помічає гамірну післяробочу юрбу, що вирує навколо нього. Він у Бостоні відвідує тижневу конференцію на тему «Банківська справа у ХХІ столітті». Його спорядили поїхати від його банку, «Мідвест-трасту», і сплатили всі витрати. Дуже приємно, не в останню чергу тому, що він ще ніколи не бував у «Бобовому місті».

Конференція проходила в ідеальному для бухгалтерів готелі, чистому й доволі дешевому. Чаку сподобалися виступи і стенди (він сам був на одному стенді й мав до закінчення конференції наступного дня в обід з’яви­тися ще на одному), але він і не думав проводити вільний час у компанії сімдесяти інших бухгалтерів. Вони говорять однією з ним мовою, але йому подобається думати, що він знає й інші. Принаймні колись знав, хоч і розгубив якусь частину словникового запасу.

Зараз розважливі «семюели віндзори» вели його на денну прогулянку. Не дуже захопливу, але доволі приємну. «Доволі приємно» — це в наші дні немало. Його життя вужче за те, на яке він колись сподівався, але він змирився. Розуміє, що це звуження — природний порядок речей. Надходить час, коли розумієш, що вже не станеш президентом США, і погоджуєшся натомість на президента осередку джейсійців. А є ж і світлий бік. Дружина, якій він бездоганно вірний, і кмітливий та добродушний син, що вчиться в середній школі. А ще Чакові залишається жити дев’ять місяців, але він цього не знає. Зернята його кінця — місця, де життя звужується до останньої точки, — посіяні глибоко, там, куди ніколи не проникне скальпель жодного хірурга, і нещодавно вони почали оживати. І скоро принесуть чорні плоди.

Тим, хто його проминає, — студенткам у барвистих спідницях, студентам у бейсболках «Ред Сокс», розвернутих на потилицю, бездоганно вдягненим азіато-американцям з Чайнатауна, матерям з торбами накупованого, ветеранові В’єтнаму, що простягає величезний керамічний кухоль з американським прапором і девізом «ПІД ЦИМ ЗНАМЕНОМ НЕ ВІДСТУПАЮТЬ» на боці, — Чак Кранц мусить здаватися втіленою білою Америкою: охайно застебнутою і заправленою, в постійній гонитві за доларом. Так, він такий і є, роботяща мураха, що крокує наперед визначеною стежкою серед хмар коників, що шукають лиш насолоди, але він ще багато який. Тобто був.

Він думає про молодшу сестру. Її звали Рейчел чи Реґіна? Реба? Рене? Він точно не пам’ятає, а знає лиш, що то була молодша сестра гітариста.

У передостанній шкільний рік, задовго до того, як він став роботящою мурахою, що працює в мурашнику під назвою «Мідвест-траст», Чак був співаком у групі під назвою «Ретри». Вони так назвалися, бо грали багато речей із шістдесятих і сімдесятих, налягаючи на британські гурти, такі як Rolling Stones, Searchers і Clash, тому що більшість мелодій у тих прості. Трималися осторонь від Beatles, пісні котрих повнилися чудернацькими звуками на кшталт альтерованих септакордів.

Чаку випало бути солістом з двох причин: він не вмів грати на жодному інструменті, але міг співати під музику, а ще його дідусь мав старий джип, яким дозволяв Чакові возити гурт на концерти, якщо тільки не дуже далеко. «Ретри» були поганим гуртом, коли починали, і просто посереднім, коли розпалися наприкінці того навчального року, але встигли, як сказав колись батько ритм-гітариста, «здійснити квантовий стрибок до стерпності». І справді, важко сильно напаскудити, коли граєш таке, як «Bits and Pieces» (від The Dave Clark Five) і «Rockaway Beach» (від Ramones).

Тенор Чака був доволі приємним у свій непримітний спосіб, і він не боявся кричати або переходити на фальцет, коли момент потребував, але по-справжньому він любив інструментальні відрізки, бо тоді міг протан­цювати через усю сцену, як Джаґер, іноді вимахуючи мікрофонною стійкою між ногами у спосіб, який здавав­ся йому непристойним. Він також умів робити місяч­ну ходу, котра завжди зривала оплески.

«Ретри» були гаражним гуртом, що іноді проводив репетиції у справжньому гаражі, а іноді — у підвальній кімнаті для розваг в будинку соло-гітариста. У таких випадках гітаристова молодша сестра (Рут? Реґан?) зазви­чай спускалася легеньким вистрибом сходами у своїх бермудах. Вона ставала між двома фендерівськими підсилювачами, перебільшено вимахувала задком і стегнами, затуляла вуха пальцями й висолоплювала язика. Якось під час перерви вона підсіла до Чака й сказала:

— Тільки між нами, але ти співаєш так, як старі люди шпортаються.

Чарльз Кранц, майбутній бухгалтер, прошепотів у відповідь:

— Наче ти щось про це знаєш, срако мавпяча.

Молодша сестра пропустила це повз вуха.

— Але мені подобається дивитися, як ти танцюєш. Звісно, ти танцюєш як білий, але все одно.

Молодша сестра, також біла, любила танцювати. Іноді після репетиції вона ставила саморобну касету, і він танцював з нею, решта хлопців з гурту гукали й докидали напівдотепи, а вони двоє показували, як уміють робити Майкла Джексона, і реготали наче навіжені.

Чак думає про те, як учив молодшу сестру (Рамону?) місячної ходи, аж коли чує перші звуки барабанів. Якийсь хлопець вибиває простий роковий ритм, котрий «Ретри» могли грати в часи таких пісень як «Hang On Sloopy» й «Brand New Cadillac». Спершу йому здається, що то у нього в голові, — може, це початок мігрені, котрі віднедавна почали його діймати, — але тоді натовп пішо­ходів у наступному кварталі розходиться достатньо, щоб він побачив пацана в безрукавці, який сидів на стільчику й вибивав той соковитий старенький ритм.

Чак думає: «Де та молодша сестричка-танцюристка, коли вона потрібна?»

***

Джаред працював уже десять хвилин і не отримав за це нічого, крім четвертака, саркастично закинутого до Чарівного Капелюха пацаном на скейті. Він не розуміє, в чому річ: у четвер після полудня, коли вихідні вже за найближчим рогом, він мав би на цей час мати в капелюсі під п’ять доларів. Йому не потрібні гроші, щоб не голодувати, але людина живе не лише їжею та дахом над головою. Людина мусить підтримувати в порядку свій образ у власних очах, і барабанна вистава на Бойлстоні — це велика частина образу. Він на сцені. Він грає. Якщо точніше, це сольний виступ. За вмістом капелюха він визначає, хто врубається в його концерт, а хто ні.

Він крутить пальцями палички, вмощується краще й грає вступ до «My Sharona», але якось воно не так. Звучить стерильно. Він бачить якогось містера Бізнесмена, той наближається, портфель хилитається, наче короткий маятник, і щось у ньому — Бог знає що — змушує Джареда оголосити про його наближення. Він переходить спочатку на ритм реґі, а тоді на щось плавніше, якусь суміш «I Heard It Through the Grapevine» і «Susie Q».

Уперше від миті, коли він пробігся барабанами, щоб розігрітися й оцінити звук установки, Джаред відчуває іскру й розуміє, чому захотів сьогодні встановити тронку. Він починає стукати в неї на слабкі долі, і те, що він вибиває, перетоплюється на щось схоже на ту стару дудку від Champs — «Tequila». Це круто. Течія підхопила його, а течія — це мов дорога, якою хочеться йти. Він міг би прискорити ритм, додати туди трохи тома, але він стежить за містером Бізнесменом, і щось із тим дядьком наче не так. Джаред гадки не має, чому Бізнесмен опинився на середині течії, і йому все одно. Іноді так просто буває. Течія розповідає історію. Він уявляє містера Бізнесмена у відпустці в такому місці, де в коктейль вставляють маленьку рожеву парасольку. Може, він із дружиною або з особистою помічницею, попелястою білявкою в бірюзовому бікіні. І вони якраз слу­хають оце. Це барабанщик розігрівається перед вечірнім виступом, ще до того, як навколо запалять смолоскипи на бамбукових держаках.

Йому здається, що містер Бізнесмен просто промине його й попрямує до свого бізнесменського готелю; що шанси на нову поживу для Чарівного Капелюха зависли десь між благенькими і ніякими. Коли він зникне, Джаред перемкнеться на щось інше й дасть тронці спокій, але зараз цей ритм правильний.

Але замість того щоб пропливти мимо, містер Бізнесмен зупиняється. Усміхається. Джаред і собі либиться й киває на циліндр на тротуарі, не збиваючись із ритму. Містер Бізнесмен його ніби не помічає і не годує капелюха. Він ставить портфеля між бізнесменськими черевиками й починає рухати стегнами з боку в бік, підлаштувавшись під ритм. Тільки стегна, все інше лишається нерухомим. Обличчя незворушне, наче грає в покер. Він ніби дивиться в якусь точку просто у Джареда над головою.

— Давай, дядьку, — каже якийсь молодик і дзенькає монетками в капелюх. Щоб легенько підштовхнути містера Бізнесмена, а не за ритм, але нехай.

Джаред починає швидкими й легкими ударами залучати хай-хети, він дражниться, майже пестить його. Іншою рукою стукає тронку на слабкі долі, використовуючи педаль, щоб додати трохи низів. Виходить приємно. Дядько в сірому костюмі схожий на банківського клерка, але гойдання стегнами родом з іншого місця. Він підносить руку й починає вимахувати вказівним пальцем під ритм. На зворотному боці долоні видно маленький шрам у формі півмісяця.

***

Чак чує, що ритм змінюється, стає більш екзотичним, і на мить майже приходить до тями й іде геть. А тоді думає: «Та до сраки, жоден закон не забороняє танцювати на вулиці». Він відступає від портфеля, щоб не перечепитись, а тоді кладе руки на неспокійні стегна й джайвово обертається за годинниковою стрілкою, ніби виконує команду «кругом». Так він робив у часи, коли його гурт грав «Satisfaction» або «Walking the Dog». Хтось сміється, хтось інший плескає в долоні, і він розвертається знову, махнувши полою піджака. Думає про танці з молодшою сестричкою. Молодша сестричка була чорноротою босячкою, але в танцях могла дати жару.

Сам Чак не давав жару — того загадкового, блаженного жару — багато років, але зараз кожен рух здається бездоганним. Він підіймає ногу й крутиться на іншій п’яті. Тоді зчіплює долоні за спиною, як школяр, кот­рого викликали до дошки розказувати вірш, і йде на місці місячною ходою перед своїм портфелем.

Барабанщик видає «Ого, батьку!» від здивування й захвату. Він набирає швидкості, переходить від тронки до нижнього тома лівою рукою, працює педаллю, не дає затихати металевим зітханням хай-хетів. Народ збирається. До Чарівного Капелюха посипалися гроші, металеві й паперові. Щось відбувається.

Двоє юнаків у парних беретах і футболках «Веселкової коаліції» стоять у першому ряді невеликої юрби. Один кидає щось схоже на п’ятірку до капелюха й кричить: «Давай, дядьку, давай!»

Чака не треба заохочувати. Його вже потягло. Банківська справа у двадцять першому столітті вискочила йому з голови. Він звільняє ґудзика на піджаку, проводить долонями по спині, заправляє великі пальці за пояс, наче бувалий стрілець, і робить видозмінений спліт, раз — і вгору. Проходить трохи квікстепом і розвертається. Барабанщик сміється й киває.

— Ох ти ж і пиріжок, — каже він. — Ох ти й пиріжок, батьку!

Натовп росте, капелюх повниться, Чакове серце не просто б’ється — аж бринить у грудях. Чудовий спосіб дострибатися до серцевого нападу, але йому байдуже. Якби жінка його зараз побачила, то з неї б цеглина випала, але йому байдуже. Його син би засоромився, але сина тут нема. Він приставляє правого черевика до лівої литки, знову розвертається, а тоді повертається на сере­дину й зауважує гарненьку дівчину, що стоїть коло хлопців у беретах. На ній ажурова рожева блузка й червона спідниця-обмотка. Вона дивиться на нього великими зачарованими очима.

Чак простягає до неї руки, сміючись і клацаючи пальцями.

— Ходи, — каже він. — Ходи сюди, сестричко, потанцюємо.

***

Джареду здається, що вона не піде — виглядає соро­м’язливою; але вона повільно підходить до чоловіка в сірому костюмі. Можливо, Чарівний Капелюх справді чарівний.

— Танцюйте! — каже один з хлопців у береті, а інші підхоплюють і плескають долонями в ритмі, який стелить Джаред:

— Тан-цюй-те!

Дженіс видає усмішку, що говорить «ох, та якого біса», кидає сумочку до Чакового портфеля й бере його за руки. Джаред уриває те, що робив раніше, й перетворюється на Чарлі Воттса, молотячи, наче солдат. Містер Бізнесмен крутить дівчиною, кладе руку на її тонку талію, притягує до себе й проводить її квікстепом повз барабани майже до рогу будівлі «Волґрінс». Дженіс відсторонюється, сварить його пальцем, ніби кажучи «диви який шкідливець», тоді повертається й хапає обидві Чакові руки. Ніби вони тренувалися разом сотню разів, він робить ще один видозмінений спліт, а вона проскакує між його ногами — ризикований рух, що розкриває обмотану спідницю до верху гарненького стегна. У натовпі кілька разів йойкають, коли вона торкається пальцями однієї руки землі, а тоді знову підскакує вгору. Вона сміється.

— Годі, — каже Чак, плескаючи себе по грудях. — Не можу…

Вона підскакує до нього й кладе руки на плечі — і він усе-таки може. Він ловить її за талію, обкручує навколо своїх стегон, а тоді обережно ставить на хідник. Підіймає її ліву руку, а вона прокручується під нею, наче розпалена балерина. За ними вже стежить десь сотня людей, вони заступили весь хідник і висипаються на дорогу. Юрба вибухає новими оплесками.

Джаред ще раз пробігається барабанами, б’є в тарілку, а тоді переможно підносить палички вгору. Чак і Дженіс дивляться одне на одного, обоє задихані. Чакове волосся, яке тільки почало сивіти, прилипло до спітнілого чола.

— Що це ми робимо? — спитала Дженіс. Тепер, коли барабани затихли, вона здається спантеличеною.

— Не знаю, — каже Чак, — але це найкраща штука, що сталася зі мною за не знаю скільки часу.

З Чарівного Капелюха пересипається через край.

— Ще! — гукає хтось, і юрба підхоплює.

Піднято немало телефонів, готових уловити наступний танець, і дівчина має такий вигляд, ніби готова. Але вона молода. Чак витанцювався. Він дивиться на барабанщика і хитає головою. Барабанщик киває, показуючи, що розуміє. Чак міркує, скільки народу встигло зреагувати й зняти на відео перший танець і що подумає його дружина, коли побачить його. І син теж. А як відео стане вірусним? Навряд чи, але коли так, то воно докотиться до банку, і що вони подумають, коли побачать, як їхній представник на конференції в Бостоні вимахує ногами на Бойлстон-стріт із жінкою, що за віком могла бути його донькою? Або чиєюсь молодшою сестрою. Чим він щойно думав?

— Годі, народ, — гукає барабанщик. — Нам сьогодні треба вчасно закінчити.

— А мені ще додому добиратися, — каже дівчина.

— Ще не тікайте, — каже барабанщик. — Будь ласка.

***

Через двадцять хвилин вони сидять на лавці над качиним ставком у парку Коммон. Джаред зателефонував Маку. Чак і Дженіс допомогли Чаку спакувати установку й завантажити її у фургон. Кілька людей затрималося, щоб привітатися, дати п’ять, додати кілька баксів до переповненого капелюха. Коли вони рушають — Чак і Дженіс сидять поруч на задньому сидінні, а ноги стоять між стосами коміксів, — Мак каже, що вони ніколи не знайдуть місця, щоб припаркуватися біля Коммона.

— Сьогодні знайдемо, — каже Джаред. — Цей день чарівний.

І вони таки знаходять місце, якраз через дорогу від «Чотирьох сезонів».

Джаред перераховує готівку. Хтось навіть вкинув п’ятдесят — можливо, хлопець у береті переплутав з п’ятіркою. Загалом набралося понад чотириста доларів. Джареду ніколи не випадало такого дня. Він на таке й не сподівався. Відклавши набік Макові десять від­сотків (Мак наразі стоїть на краєчку ставка й годує качок печивом з арахісовим маслом, пакуночок якого зна­йшовся в його кишені), Джаред починає ділити решту.

— О ні, — каже Дженіс, коли розуміє, що він робить. — Це твоє.

Джаред хитає головою.

— Нє, ділимо порівну. Сам я не назбирав би й половини цього, навіть якби барабанив до півночі. — Не кажучи про те, що копи ніколи б такого не дозволили. — Іноді я збираю тридцять баксів — у вдалий день.

Чак відчуває початок знайомого головного болю, котрий, як він знає, набере особливої сили десь о дев’я­тій, але справедливість юнака все одно змушує його всміхнутися.

— Гаразд. Мені воно не треба, але, мабуть, я таки заслужив. — Він простягає руку й плескає Дженіс по щоці, як колись плескав бруднороту молодшу сестру гіта­риста. — Як і ви, юна пані.

— Де ви навчилися так танцювати? — спитав Чака Джаред.

— Ну, на позакласних заняттях, що називалися «Круть і верть» у середній школі, але найкращі рухи мені показала моя бабця.

— А ти? — питає він у Дженіс.

— Майже там само, — каже вона і шаріється. — На дискотеках у школі. А ти де набрався?

— Сам навчився. Як і ви, — каже він Чаку. — Ви й самі були супер, дядьку, але киця додала цілого нового виміру. Ви розумієте, що ми можемо заробляти цим на життя? Я справді думаю, що ми можемо виступами на вулиці прокласти собі дорогу до слави й багатства.

На одну дику мить Чак справді зважує це і бачить, що дівчина робить те саме. Не серйозно, а ніби приміряючи якусь мрію або альтернативне життя. Таке, де ти професійний бейсболіст, або спинаєшся на Еверест, або співаєш дуетом з Брюсом Спрінгстіном на стадіонному концерті. Тоді Чак знову сміється й хитає головою. І дівчина сміється, кладучи свою третину до сумочки.

— Насправді, це повністю завдяки вам, — сказав Джаред Чакові. — Як ви зупинилися переді мною? І через що почали рухатися?

Чак обдумує це, а тоді знизує плечима. Він міг би сказати, що думав про свій старий аматорський гурт «Ретри» і про те, як йому подобалося танцювати через усю сцену під час інструментальних уривків, викаблучуватися, махати мікрофонною стійкою між ногами, але це не воно. Та й справді, чи танцював він колись із такою живістю й свободою, навіть підлітком, молодим і гнучким, коли не мав нападів головного болю і чого втрачати?

— То були якісь чари, — каже Дженіс. Вона хихоче. Не очікувала сьогодні від себе такого звуку. Плачу — так. Хихотіння — ні. — Може, з твого капелюха.

Повернувся Мак.

— Джарику, треба котитися, бо інакше витратиш свою долю на те, щоб сплатити мій штраф за паркінг.

Джаред підводиться.

— Ви двоє точно не хочете різко змінити свої кар’є­ри? Ми можемо виступати в цьому місті від Бікон-Гілла до Роксбері. Зробимо собі добре ім’я.

— Мені завтра треба на конференцію, — каже Чак. — Я в суботу лечу додому. На мене чекають жінка і син.

— А я не можу робити це сама, — каже усміхнена Дженіс. — Буду наче Джинджер без Фреда.

— Я розумію, — каже Джаред і простягає руки вперед. — Але перш ніж підете, йдіть сюди. Групові обійми.

Вони підходять. Чак знає, що вони відчувають запах його поту (костюм доведеться віддати до хімчистки, перш ніж можна буде вдягати знову), і він відчуває запах їхнього. Нехай. Йому здається, що дівчина абсолютно точно використала слово «чари». Іноді така штука існує. Небагато, але є. Як коли знаходиш забуту двадцятку в кишені старого пальта.

— Вулична музика назавжди, — каже Джаред.

Чак Кранц і Дженіс Голлідей повторюють за ним.

— Вулична музика назавжди, — каже Мак. — Чудово. А тепер, Джарику, рипаймо звідси, поки фея зі штрафом не надійшла.

***

Чак каже Дженіс, що йтиме до готелю «Бостон», повз комплекс «Пруденшал-центр», якщо їй у той бік. Їй було в той, вона хотіла була йти аж до Фенвея, сердитися на колишнього хлопця й бурмотіти скорботне лайно в сумоч­ку, але передумала. Каже, що поїде на метро від Арлінгтон-стріт.

Він проводжає її туди, вони вдвох перетинають парк. Уже нагорі сходів вона обертається до нього і каже:

— Дякую за танець.

Він вклоняється.

— Мені було дуже приємно.

Він дивиться, доки вона не зникає з очей, а тоді повертається на Бойлстон. Іде повільно, бо спина болить, ноги болять, а в голові гупає. Він не пам’ятає випадку, щоб у нього за все життя траплялися такі напади головного болю. Мабуть, якщо так продовжиться, доведеться піти до лікаря. Мабуть, він знає, що це може бути.

Але все це потім. Якщо взагалі колись. Сьогодні він думає пригостити себе хорошою вечерею — чом би й ні, він заробив — і келихом вина. Трохи подумавши, змінює вино на воду «Евіан». Вино може посилити біль. Коли він закінчить вечерю — обов’язково з десертом, — зателефонує Джинні й розкаже, що наступного дня її чоловік може стати інтернет-сенсацією. Цього, певно, не станеться, бо просто зараз хтось точно знімає відео, на якому собака жонглює порожніми пляшками з-під шипучки, а хтось інший увічнює цапа, що курить сигару, але краще викласти все наперед, про всяк випадок.

Коли він проминає місце, де Джаред встановив барабани, до Чака повертаються ті два питання: «Чому ви зупинилися послухати?» і «Чому почали танцювати?» Він не знає, і чи зможуть відповіді якось покращити хороше?

Пізніше він втратить можливість ходити, не кажучи вже про танці з сестричкою на Бойлстон-стріт. Пізніше втратить здатність жувати, і його їжа надходитиме з блендера. Пізніше він втратить здатність відрізняти сон від яви й увійде до краю такого сильного болю, що задумається, нащо Бог створив світ. Пізніше він забуде ім’я дружини. Що він пам’ятатиме — іноді — це те, як зупинився, впустив на землю портфель і почав рухати стегнами під барабанний ритм, і подумає, що Бог створив світ для цього. Тільки для цього.

Чак з нетерпінням чекав, коли в нього з’явиться мала сестричка. Мати пообіцяла, що він зможе її тримати на руках, якщо буде дуже обережний. Звісно, він і батьків теж дуже хотів мати, але крижана ділянка дороги на естакаді на шосе I-95 поклала край цим бажанням. Набагато пізніше, вже в коледжі, він казатиме дівчині, що на світі нароблено хтозна-скільки книжок, фільмів і телепередач, в яких батьки головного героя гинуть в автокатастрофі, але він єдиний з відомих йому людей, з ким це сталося насправді.

Дівчина обдумала це, а тоді оголосила вердикт:

— Я впевнена, що таке трапляється постійно, хоча батьків можуть забирати й пожежі, торнадо, урагани, землетруси і лавини під час відпусток на лижних курортах. І це лиш кілька можливостей. І чому ти думаєш, що ти головний герой у будь-чому, крім власних думок?

Вона була поеткою і нігілісткою. Їхні стосунки протрималися лиш один семестр.

Чака не було в машині, коли та полетіла з естакади догори колесами, тому що батьки поїхали повечеряти вдвох, а з ним сиділи дідусь і бабуся, котрих він на той час іще кликав «зейді» й «баббі» (це закінчилося класі в третьому, коли інші діти посміялися з нього, і він перейшов до більш поширених «бабусі» й «дідуся»). Елбі й Сара Кранци жили десь за кілометр від них, і було природно, що вони й ростили його після аварії, коли він став тим, кого, як він вважав, називають сіро­тою. Йому було сім років.

Десь рік або й півтора то була оселя чистого смутку. Кранци не тільки втратили сина і невістку, але також й онучку, котра мала народитися всього через три місяці. Ім’я вже було обране: Аліса. Коли Чак сказав, що воно нагадує йому дощ, мати одночасно засміялась і заплакала.

Він ніколи цього не забув.

Звісно, він знав і материних батьків, щоліта їх наві­дував, але вони були йому майже чужі. Вони багато телефонували після того, як він став сіротою — дзвінки на тему «як життя, як школа», — а ще він продов­жував навідувати їх улітку, коли Сара (баббі, бабуся) возила його на літаку. Але материні батьки залишилися чужинцями, що жили в далекій Омасі. Вони надсилали йому подарунки на день народження й на Різдво (останнє особливо тішило, бо бабуся з дідусем Різдво «не відзначали»), але в іншому він продовжував вважати їх зовнішнім колом, як учителів, що залишалися позаду, коли він переходив у старший клас.

Чак почав скидати метафоричне жалобне вбрання першим, природно потягнувши й дідуся з бабусею (старих, але не давніх) з глибини їхнього горя. Настав час, коли Чакові сповнилося десять, і вони повезли хлопця до «Диснейворлду». У них були суміжні номери в готелі «Лебідь», двері між кімнатами вночі лишали відчиненими, і Чак лиш раз почув, як бабуся плаче. Здебільшого ж вони розважалися.

Вони привезли частку цих приємних почуттів із собою додому. Чак іноді чув, як бабуся мугикає в кухні або підспівує пісням на радіо. Після аварії вони часто замовляли їжу з собою (а сміттєві контейнери повнилися дідусевими пляшками з-під «Бадвайзера»), але в рік після «Диснейворлду» бабуся знову почала готувати. Хороша їжа додала ваги колись худорлявому хлопцеві.

На кухні їй подобалося слухати рок-н-рол — музику, котру Чак радше вважав би надто молодою для неї, але котра їй явно подобалася. Якщо Чак заходив на кухню в пошуках печива або, може, сподівався насипати собі коричневого цукру на скибку хліба, бабуся завжди була схильна простягнути до нього руки й почати клацати пальцями.

— Потанцюй зі мною, Генрі, — казала тоді вона.

Його звали Чак, а не Генрі, але він зазвичай не відмовлявся. Вона навчила його джитербаґового кроку й кількох гібридних рухів. Казала, що є ще й багато інших, але спина в неї вже надто рипуча, щоб на них наважуватися.

— Але я можу тобі показати, — сказала вона й однієї суботи принесла з «Блокбастера» стосик прокатних відео­касет.

Серед них були «Час свінгу» з Фредом Астером і Джинджер Роджерс, «Вестсайдська історія» й улюблене кіно Чака — «Співи під дощем», де Джин Келлі танцював з ліхтарем.

— Ти міг би навчитися цих рухів, — сказала вона. — У тебе природний дар, малий.

Якось вони пили чай з льодом після особливо енергійного підходу до пісні «Higher and Higher» Джекі Вілсона, і Чак спитав її, якою вона була в старшій школі.

— Я була куситою, — сказала вона. — Але не кажи зейді, що я так сказала. Він у нас старорежимний.

Чак не розповів.

І він ніколи не ходив до купола на даху.

Тоді ще ні.

Звісно, він питав про нього не раз. Що там, що вид­но з високого вікна, чому кімната в куполі замкнена. Бабуся казала, що там підлога ненадійна і крізь неї можна провалитися. Дідусь казав те саме: що там нічого немає через гнилу підлогу, а видно з тих вікон тільки торговельний центр, велике діло. Він казав так аж до одного вечора саме перед Чаковим одина­дцятим днем народження, коли видав принаймні частину правди.

Усі знають, що випивка не допомагає тримати таємниці, а після смерті сина, невістки й майбутньої онучки (Аліса, звучить як дощ) Елбі Кранц пив чимало. Йому краще було купити частку акцій «Ангойзер-Буш» — ось як багато він пив. Він міг дозволити собі це, бо вже вийшов на пенсію, був комфортно забезпечений і дуже пригнічений.

Після подорожі до «Диснейворлду» його пиття вщухло до келиха вина або склянки пива за бейсболом. Здебільшого. Коли-не-коли — спочатку раз на місяць, далі раз на кілька місяців — дідусь ослабляв комір. Завжди вдома, ніколи не роблячи галасу. Наступного дня він рухався повільно і мало їв до обіду, а тоді повертався до норми.

Одного вечора, коли Елбі дивився, як «Янкі» втоптують його «Ред Сокс» у глину, і вже добряче розібрав другу пачку «Бада» на шість бляшанок, Чак знову завів розмову про купол. Здебільшого просто аби про щось поговорити. «Сокс» відставали на дев’ять очок, тож гра не дуже тримала його увагу.

— Б’юсь об заклад, звідти видно й далі за «Вестфорд-Мол», — сказав Чак.

Дідусь подумав трохи, а тоді заглушив звук пультом, урвавши рекламу «місяця знижок» від «Форда» (дідусь казав, що «Форд» значить «Фактично Обов’язковий Ремонт Двигуна»).

— Якщо підеш туди, то можеш побачити набагато більше, ніж хотів би, — сказав він. — Ось чому там замкнено, хлопчику.

Чак відчув, як легенький і не зовсім неприємний холодок пробіг спиною, і в його думки негайно вскочили Скубі-Ду з друзями, котрі ганялися за різними страхіттями на фургоні «Таємниця». Він хотів спитати дідуся, що той має на увазі, але його доросла частина — ще не зовсім присутня в десять років, але котра вже почала зрідка подавати голос — підказала мовчати. Мовчати й чекати.

— Ти знаєш, у якому стилі споруджено цей будинок, Чакі?

— У вікторіанському, — сказав Чак.

— Саме так, і то не в псевдовікторіанському. Його збудували в 1885 році й відтоді кілька разів перероб­ляли, але купол на даху був від самого початку. Ми з твоєю баббі купили його, коли поперла наша взуттєва справа, і він дістався нам за казкову ціну. Ми прожили тут від 1971 року, і за цей час я не був у тому клятому куполі й п’яти разів.

— Тому що підлога гнила? — спитав Чак із чарівною, як він сподівався, невинністю.

— Тому що там повно привидів, — сказав дідусь.

І Чак знову відчув той холодок. Цього разу вже не такий приємний. Хоча дідусь міг і жартувати. Цими днями він іноді справді жартував. Для нього жарти були тим самим, чим для бабусі — танці. Він перехилив банку пива. Відригнув. Його очі були червоні.

— Привидів прийдешнього Різдва. Пам’ятаєш цю історію, Чакі?

Чак пам’ятав. Вони дивилися «Різдвяну пісню» що­ро­ку в переддень Різдва, хай і не «відзначали» саме Різдво нічим іншим, але це не значило, що він зрозумів дідуся.

— З малим Джеффері то сталося дуже швидко, — сказав дідусь. Він дивився на телевізор. Чакові здавалося, що дідусь не бачив його по-справжньому. — А те, що трапилося з Генрі Пітерсоном… тут минуло більше часу. Чотири або й п’ять років. На той час я вже майже забув, що там бачив. — Він тицьнув пальцем у стелю. — Я сказав після того, що ніколи більше туди не піду, і шкодую, що сталося інакше. Через Сару — твою баббі — і хліб. Очікування, Чакі — ось що найважче. Сам зрозумієш, коли…

На кухні відчинилися двері. То була бабуся, що повернулася від місіс Стенлі, сусідки через дорогу. Бабуся носила їй курячий бульйон, бо місіс Стенлі була заслабла. Принаймні бабуся так сказала, але навіть ще не одинадцятирічний Чак добре розумів, що була й інша причина. Місіс Стенлі знала всі сусідські чутки («Ох і єнта балакуча», — казав про неї дідусь) і завжди була рада поділитися. Бабуся переказувала всі новини дідусеві, зазвичай спровадивши Чака з кімнати. Але це не значило, що з іншої кімнати нічого не було чутно.

— Хто такий Генрі Пітерсон, дідусю? — спитав Чак.

Але дідусь почув, що дружина повернулася. Він вирівнявся в кріслі й відставив убік банку «Бада».

— Ти диви! — скрикнув він, стерпно зімітувавши тверезість (що, звісно, не обмануло бабусю). — «Сокс» поставали на всі бази!

У першій половині восьмого інінгу бабуся послала дідуся до «ҐоуМарту у Зоні» в кінці вулиці, щоб купити молока для Чакових пластівців уранці.

— І навіть не думай брати машину. Пройдися, вивітриться трохи.

Дідусь не сперечався. Він рідко брався сперечатися з бабусею, а коли й намагався, то виходило для нього не дуже добре. Коли він пішов, бабуся — баббі — сіла коло Чака на диван і обійняла рукою. Чак зручно примостив голову на підкладене плече.

— Про яких то він патякав привидів? Про тих, що в куполі?

— Ем, так.

Брехати не було сенсу — бабуся таке нараз упі­знавала.

— А вони там є? Ти їх бачила?

Бабуся пирхнула.

— А ти як думаєш, гентелю? — Пізніше Чак усвідомить, що то не була відповідь. — Я б не дуже дослухалася до зейді. Він людина добра, але іноді п’є трохи більше, ніж треба. А тоді сідає на улюблених конячок. Ти ж знаєш, про що я кажу.

Чак знав. Ніксона треба посадити; фейґелі захоп­люють американську культуру й перефарбовують у рожеве; конкурс «Міс Америка» (який дуже подобався бабусі) є в суті своїй виставкою-ярмарком м’яса. Але до цього вечора він ніколи не говорив нічого про привидів у куполі. Принаймні Чакові.

— Баббі, а що то був за малий у родини Джеффері?

Вона зітхнула.

— То дуже сумна штука, хлоп-Чаку мій. — Це був її маленький жарт. — Він жив за квартал звідси, і його збив на смерть п’яний водій, коли він вибіг на дорогу за м’ячиком. Це сталося вже давно. Якщо дідусь сказав, що побачив це раніше, ніж воно сталося, то він помиляється. Або вигадує, як свої жарти.

Бабуся знала, коли Чак казав неправду, а того вечора Чак дізнався, що ця здатність працює в обидва боки. Її видало те, як вона перестала дивитися на нього й відвела очі до телевізора, ніби там було щось цікаве, тоді як Чак знав, що бабуся байдужа до бейсболу, навіть до вирішальних ігор за чемпіонство.

— Він надто багато п’є, — сказала бабуся, і на тому розмова скінчилася.

Може, й так. Певно, що так. Але після того Чак боявся купола з його замкненими дверима, до яких вели всього шість вузьких сходинок, освітлених єдиною голою лампою, що звисала з чорного дроту. Але страх і цікавість — брат і сестра, і після того вечора він, коли дідуся з бабусею десь не було, іноді підбурював себе зробити ті шість кроків. Торкався навісного замка, сахався, коли той грюкав (звук міг стривожити замкнених усередині привидів), а тоді поспіхом збігав зі сходів, озираючись на двері через плече. Було легко уявити, як замок ламається й падає на підлогу, як двері зі скрипом прочиняються на закляклих завісах. Якби так сталося, він думав, що міг би померти від жаху.

А от підвал був анітрохи не страшний. Його яскраво освітлювали флюоресцентні лампи. Продавши взуттєві крамниці й вийшовши на пенсію, дідусь проводив унизу багато часу, працюючи з деревом. Там завжди солодко пахло тирсою. В одному кутку, далеко від рубанків, шліфувальників і стрічкової пилки, яких Чако­ві було заборонено торкатися, він знайшов коробку зі старими дідусевими книжечками про братів Гарді. Вони були старенькі, але непогані. Одного дня він читав на кухні «Зловісний вказівник», чекаючи, поки бабуся витягне з печі партію печива, аж тут вона вихопила книжку з його рук.

— Ти здатен на краще, — сказала вона. — Пора переходити до сильнішої ліги, хлоп-Чаку. Почекай-но.

— Я ж тільки дістався до хорошої частини, — сказав Чак.

Вона пирхнула — тільки єврейські баббі по-спра­вж­ньому володіють усіма нюансами цього звуку.

— У таких книжечках нема хороших частин, — сказала вона і забрала її.

А повернулася з «Убивством Роджера Екройда».

— Оце хороший детектив, — сказала вона. — Жодних тобі пришелепкуватих підлітків, що катаються в драндулетах. Вважай це вступом до справжнього письменства. — Вона подумала. — Ну, це не Сол Беллоу, але непогано.

Чак почав читати, щоб догодити бабусі, але скоро його затягло. На одинадцятому році життя він прочитав майже два десятки книжок Аґати Крісті. Спробував кілька про міс Марпл, але Еркюль Пуаро з метушливими вусами й маленькими сірими клітинами був йому набагато миліший. Пуаро — страшенно метикуватий дядько. Одного дня на літніх канікулах Чак читав «Вбивство у Східному експресі» в гамаку на задньому дворі й ненароком глянув угору на вікна купола. Задумався, як би підступив до їхньої таємниці мсьє Пуаро.

«Ага», — подумав він. А тоді додав: «Вуаля», — що було значно краще.

Коли бабуся наступного разу зробила кекси з чорницями, Чак спитав, чи можна віднести кілька місіс Стенлі.

— Дуже дбайливо з твого боку, — сказала бабуся. — Чом би й не віднести? Тільки не забудь подивитися в обидва боки, як переходитимеш дорогу.

Вона завжди казала йому це, коли він кудись ішов. Тепер, коли до діла взялися маленькі сірі клітини, він замислився, чи не думає вона при цьому про того Джеффері.

Бабуся була пухкенька (і набирала пухкості), але місіс Стенлі переважала її вдвічі. То була вдова, що коли ходила, то сопіла, як діряве колесо, і наче завжди носила той самий рожевий халат. Чак відчув неясну провину за те, що приніс пундиків, котрі тільки додадуть їй товщини, але йому потрібна була інформація.

Вона подякувала за кекси й спитала (в цьому він був майже впевнений заздалегідь), чи не хотів би він з’їсти одного кексика з нею на кухні.

— Я й чаю заварю!

— Дякую, — сказав Чак. — Я не п’ю чаю, але від склянки молока не відмовлюся.

Коли вони сіли на кухні за столик, залитий повінню червневого сонця, місіс Стенлі спитала, як ся мають Елбі та Сара. Чак, розуміючи, що все сказане на цій кухні розійдеться вулицею вже до кінця дня, сказав, що все добре. Але Пуаро говорив, що, аби трохи отримати, треба трохи дати, тому Чак додав: бабуся збирає одяг для лютеранського притулку бездомних.

— Твоя бабця свята, — сказала місіс Стенлі, вочевидь розчарована тим, що оце й усе. — А як твій дідо? Йому лікар уже подивився ту штуку на спині?

— Ага, — сказав Чак. — Лікар видалив і відправив на тести. Виявилося, що воно не злоякісне.

— Слава Богу за це!

— Так, — погодився Чак.

Трохи давши, він подумав, що тепер має право отримати.

— Він недавно балакав з бабусею про когось на ім’я Генрі Пітерсон. Я так зрозумів, що той помер.

Чак був готовий до невдачі; вона могла ніколи не чути про Генрі Пітерсона. Але місіс Стенлі зробила такі великі очі, що Чак справді злякався, чи вони не випадуть, а тоді вхопилася за шию так, ніби там застряг шмат чорничного кекса.

— Ой, то було так сумно! Так жахливо! Він був бухгалтер, працював з рахунками твого батька. Й інших компаній теж. — Вона схилилася вперед, і її халат відкрив Чаковому погляду такі великі груди, що вони здавалися галюцинацією. Вона продовжувала триматися за шию. — Він убив себе, — прошепотіла вона. — Повісився!

— Він розтрачував гроші? — спитав Чак.

У книжках Аґати Крісті було немало розтратників. А ще шантажистів.

— Що? На Бога, ні! — Вона стисла губи, ніби силкувалася втримати щось недоречне для вух такого безвусого юнака, який оце сидів навпроти неї. Якщо так і було насправді, то її природна схильність розка­зу­вати все (і всім) переважила. — Його жінка втекла з молодшим чоловіком! Таким, що ледве доріс голосувати, а вона вже надгризла п’ятий десяток! Ну і що ти про це думаєш?

Єдина відповідь, на яку спромігся в ту мить Чак, була «Ого!», і цього нібито вистачило.

Уже вдома він узяв записника з полиці й хутенько занотував: «Д. бачив привида малого Джеффері незадовго до його смерті. Бачив привида Г. Пітерсона за 4 чи 5 РОКІВ до його смерті». Чак зупинився й стурбовано пожував кінець ручки. Він не хотів писати те, що було на думці, але відчував, що хороший детектив мусить.

«Сара і хліб. ЧИ БАЧИВ ВІН У КУПОЛІ ПРИВИД БАБУСІ???»

Відповідь здавалась очевидною. Чому ж іще дідусь говорив про те, як важко чекати?

«Тепер я теж чекаю, — подумав Чак. — І сподіваюся, що це все просто маячня».

Останнього дня в шостому класі міс Річардс — приємна молода ідеалістка, яка гадки не мала про те, як підтримувати дисципліну, і навряд чи довго протрималася б у системі шкільної освіти, — намагалася читати Чаковому класу кілька строф із «Пісні про себе» Волта Вітмена. Ішло не дуже. Учні бешкетували, не хотіли поезії, а хотіли втекти в літо, що стелилося перед ними на найближчі кілька місяців. Чак почувався так само, радо плювався паперовими кульками або показував Майку Ендербі середнього пальця, коли міс Річардс опускала очі в книжку, але один рядок встромився йому в голову й змусив сісти рівніше.

Коли урок нарешті скінчився і дітей відпустили, він затримався. Міс Річардс сиділа за столом і здувала з чола пасмо волосся. Побачивши Чака, що стояв коло неї, вона втомлено всміхнулася.

— Непогано зайшло, як гадаєш?

Чарлі умів розпізнати сарказм, навіть легенький і спрямований на того, хто говорить. Врешті-решт, він єврей. Ну, наполовину.

— Що значить його рядок «Я великий і вміщаю множини»?

Її усмішка налилася життям. Вона підперла голову маленьким кулачком і глянула на нього гарними сірими очима.

— А ти як думаєш?

— Усі люди, кого він знає? — припустив Чак.

— Так, — погодилася вона, — але, можливо, він має на увазі навіть більше за це. Нахилися сюди.

Він нахилився до її столу, на якому поверх класного журналу лежав збірничок «Американські вірші». Вона дуже легенько приклала долоні до його скронь. Долоні були прохолодні. Відчуття було таке прекрасне, що йому довелося придушувати тремтіння.

— Що тут у мене в долонях? Тільки люди, яких ти знаєш?

— Більше, — сказав Чак. Він думав про матір, батька і дитину, котру йому так і не випало потримати на руках. Аліса, звучить як дощ. — Спогади.

— Так, — сказала вона. — Усе, що ти бачиш. Усе, що ти знаєш. Цілий світ, Чакі. Літаки в небі, люки в асфаль­ті. З кожним роком, що ти проживаєш, світ у твоїй голові збільшується й чіткішає, стає детальнішим і складнішим. Розумієш?

— Здається, так, — сказав Чак.

Його приголомшила думка, що в його тендітній черепній чаші міститься цілий світ. Він подумав про малого Джеффері, збитого на вулиці. Про Генрі Пітерсона, батькового бухгалтера, що звисав мертвий з мотузки (йому про це снилися кошмари). Їхні світи згасали. Як у кімнаті, коли клацаєш вимикачем.

Міс Річардс прибрала руки. Вона нібито стривожилася.

— Усе гаразд, Чакі?

— Так, — сказав він.

— Тоді біжи собі. Ти хороший хлопець. Мені подобалося працювати з тобою в класі.

Він пішов до дверей, а там розвернувся.

— Міс Річардс, а ви вірите в привидів?

Вона подумала.

— Я вірю, що спогади — це і є привиди. Але вірити в страховидло, що пурхає коридорами затхлих замків? Думаю, вони існують тільки в книжках і кіно.

«А ще, мабуть, у куполі дідусевого будинку», — подумав Чак.

— Приємного тобі літа, Чакі.

Чак справді насолоджувався літом аж до серпня, коли померла бабуся. Це сталося далі вулицею, на людях, що було трохи непристойно, але принаймні то була така смерть, про яку люди на похороні могли впевнено казати: «Слава Богу, не мучилася». Інша чергова фраза «Вона прожила довге й повне життя» була не повністю в зеленій зоні, тому що Сара Кранц так і не досягла середини сьомого десятка, хоча вже наближалася.

Будинок на Пілчард-стріт знову наповнився чистим смутком, але цього разу не було жодної подорожі до «Диснейворлду», яка позначила б початок відновлення. Чак знову почав називати бабусю «баббі» — принаймні подумки — і багато вечорів засинав у сльозах. Іноді він шепотів: «Баббі, мені сумно без тебе, баббі, я тебе люблю», аж доки його нарешті не забирав сон.

Дідусь носив жалобну стрічку і втратив вагу, перестав жартувати й почав виглядати старшим за свої сімдесят років, але Чак відчував (або йому так здалося) в дідусеві певне полегшення. Якщо так, то Чак розумів. Коли боїшся кожнісінький день, а тоді те страшне нарешті стається, далі неминуче має прийти полегшення від того, що страх скінчився. Правда ж?

Після її смерті він не підіймався сходами до купола, не підбурював себе торкнутися замка, але одного дня таки сходив до «ҐоуМарту» вже незадовго до того, як піти до сьомого класу в середню школу «Акер-парк». Купив шипучки й батончик «Кіт-Кат», а тоді спитав продавця, де стояла та жінка, в якої стався удар і яка померла. Продавець, надмірно татуйований хлопець двадцяти з чимось років із прилизаним назад білявим волоссям, неприємно реготнув.

— Малий, розпитувати про таке трохи лячно. Ти вирішив ще змалку скидатися на серійного вбивцю чи як?

— То була моя бабуся, — сказав Чак. — Моя баббі. Я був у громадському басейні, коли це трапилося. Прийшов додому, погукав її, а дідусь сказав, що вона померла.

Це стерло усмішку з обличчя продавця.

— Ох, чуваче. Пробач. Це сталося он там. У третьому проході.

Чак пішов до третього проходу, вже знаючи, що там побачить.

— Вона саме брала хліб, — сказав продавець. — Скинула на землю майже все, що було на полиці, коли падала. Вибач, якщо це зайва інформація.

— Та ні, — сказав Чак і подумав: «Цю інформацію я вже мав».

На другий день у середній школі Чак пройшов повз дош­ку оголошень біля вчительської, а тоді повернувся до неї. Поміж плакатами про спортивну групу підтримки, оркестр і відбори до спортивних команд на осінній сезон був один, що зображав хлопця й дівчину в танці: він високо тримав руку, щоб вона могла прокрутитися під нею. «НАВЧИСЬ ТАНЦЮВАТИ!» — говорилося над усміхненими дітьми веселковими літерами. А нижче: «ПРИЄДНАЙСЯ ДО “КРУТЬ І ВЕРТЬ”! СКОРО ОСІННЯ ДИСКОТЕКА! ПОКАЖИ, ЩО МОЖЕШ!»

До Чака прийшов болюче ясний спогад: бабуся на кухні, простягає до нього руки, клацає пальцями й каже: «Потанцюй зі мною, Генрі».

Того дня він пішов до спортзалу, де його і ще дев’я­тьох інших несміливців гаряче привітала міс Рорбахер, вчителька фізкультури у дівчат. Чак був одним з трьох хлопців. Решта семеро були дівчата, усі вищі на зріст.

Один з хлопців, Пол Малфорд, спробував вислизнути, щойно зрозумів, що найнижчий з усіх, бо не мав жодної волосинки понад свої метр п’ятдесят. Міс Рорбахер наздогнала його й затягла назад, весело регочучи.

— Ні-ні-ні, — сказала вона. — Тепер ти мій.

І він таки став її. Як і решта. Міс Рорбахер була демоном танців, і ніщо не могло її спинити. Вона врубила бумбокс і показала їм вальс (Чак його знав), ча-ча-ча (Чак його знав), основні переступи (Чак їх знав), а тоді самбу. Її Чак не знав, але коли міс Рорбахер поставила «Tequila» від Champs і показала основні рухи, він миттю вхопив ідею і закохався в неї.

Він з великим відривом був найкращим танцюристом у маленькому клубі, тож міс Рорбахер здебільшого ставила його з невправними дівчатами. Він розумів, що це для того, аби допомогти їм навчитися, і не вередував, але це було якось нудно.

Однак наприкінці їхніх сорока п’яти хвилин демон танців виявляла милість і ставила його з Кет Маккой, восьмикласницею і найкращою танцюристкою з дівчат. Чак не очікував романтики — Кет була не тільки розкішна, а й переважала його зростом на десять сантиметрів, — але обожнював з нею танцювати, і почуття було взаємним. Стаючи разом, вони ловили ритм і наповнювалися ним. Дивилися одне одному в очі (їй доводилося дивитися вниз, що було трохи прикро, але нехай — було як було) і сміялися від радості.

Перш ніж відпустити дітей, міс Рорбахер розбивала їх на пари (чотирьом дівчатам доводилося танцювати одна з одною) і казала їм танцювати що заманеться. Поволі вони позбувалися внутрішніх тягарів та перешкод і танцювали дедалі краще, хоч більшості з них ніколи не судилося показати себе на Копакабані.

Одного дня — це було в жовтні, десь за тиждень до осінньої дискотеки — міс Рорбахер поставила «Billie Jean».

— Дивіться, — сказав Чак і показав доволі стерпну місячну ходу.

Діти огокнули. У міс Рорбахер відкрився рот.

— О Боже! — сказала Кет. — Покажи, як ти це зробив!

Він повторив. Кет спробувала, але ілюзія ходи в інший бік не складалася.

— Скинь взуття, — сказав Чак. — Спробуй у шкарпетках. Ковзай.

Кет послухалася. Стало набагато краще, і всі аплодували. Тоді спробувала міс Рорбахер, а далі всі забігали Місяцем як навіжені. Вийшло навіть у Ділана Мастерсона, найменш вправного з них. «Круть і верть» того дня закінчили заняття на пів години пізніше.

Чак і Кет вийшли разом.

— Нам треба зробити це на дискотеці, — сказала вона.

Чак, котрий не планував туди йти, зупинився й глянув на неї, звівши брови.

— Це не побачення чи що, — поспіхом вела далі Кет. — Я зустрічаюся з Даґі Вентвортом…

Чак про це знав.

— …але це не значить, що ми не можемо показати їм кілька крутих штучок. Мені хочеться, а тобі?

— Не знаю, — сказав Чак. — Я набагато нижчий. Думаю, люди сміятимуться.

— Я про це подбаю, — сказала Кет. — У мого брата є пара з кубинськими підборами, думаю, тобі підійдуть. У тебе великі ноги для такого низького хлопця.

— Дякую на добрім слові, — сказав Чак.

Вона засміялася й по-сестринськи обійняла його.

На наступну зустріч «Круть і верть» Кет Маккой принесла братових кубинців. Чак, котрий уже й так зносив напади на свою мужність за відвідування танцювального клубу, був готовий їх зненавидіти, але полюбив з першого погляду. Підбори були високі, носаки гострі, а чорні вони були, як глупа московська ніч. Виглядали як ті, що їх у свої часи носив Бо Діддлі. Нехай справді були трохи завеликі, але до вузьких носаків напхали туалетного паперу, тож стало зручно. А найкраще з усього… ох, які вони були гладенькі. Під час вільного танцю, коли міс Рорбахер поставила «Caribbean Queen», підлога спортзалу здавалася йому льодом.

— Пошкрябаєш підлогу — і прибиральники надають тобі по заду, — сказала Теммі Андервуд.

Мабуть, вона мала рацію, але він нічого не пошкрябав — був для цього надто легкий на ногах.

Чак пішов на осінню дискотеку одинаком, але це обернулося на краще, бо всі дівчата з «Круть і верть» хотіли з ним танцювати. Особливо Кет, тому що її хлопець Даґі Вентворт мав до танців дві ліві ноги, тож більшість часу проводив, спершись об стіну разом зі свої­ми друзяками, де вони сьорбали пунш, дивилися на танцівників і гордовито посміхалися.

Кет увесь час питала, коли вони утнуть свій номер, але Чак щоразу стримував її. Він сказав, що впізнáє доречну мелодію, коли почує її. Він думав про свою баббі.

Десь о дев’ятій, за пів години до запланованого кінця дискотеки, зазвучала та доречна мелодія. То була «Higher and Higher» Джекі Вілсона. Чак підступив до Кет і простягнув до неї руки. Вона скинула взуття, тож Чак у кубинцях її брата принаймні наблизився до її зросту. Вони вийшли на майданчик, і, видавши подвійну місячну ходу, очистили його від решти. Усі стали в коло й почали плескати в долоні. Міс Рорбахер, одна з наглядачів цього вечора, теж плескала разом з усіма й гукала: «Давайте!»

І вони дали. Джекі Вілсон вигукував ту щасливу, забарвлену госпелом пісню, вони танцювали, як Фред Астер, Джинджер Роджерс, Джин Келлі й Дженніфер Білз заразом. Наприкінці Кет прокрутилася спочатку в один бік, потім в інший, а тоді впала Чакові на руки, розпроставши свої, як вмируща лебедиця. Він опустився в спліт, котрий дивом не розірвав його штани в промежині. Двісті учнів заголосили, коли Кет розвернула голову й поцілувала Чака в куточок губ.

— Ще раз! — крикнув хтось, але Чак і Кет похитали головами.

Вони були молоді, але досить розумні, щоб знати, коли закінчувати. Найкращого не переплюнеш.

За пів року до смерті від пухлини мозку (несправедливо рано, у тридцять дев’ять років) і при (здебільшого) ясно­му розумі Чак розказав дружині про шрам на руці. Той був не дуже важливий, за ним не ховалася якась велика брехня, але він досяг того часу в своєму стрімко знебарвленому житті, що йому здавалося важливим розкрити геть усе. У минулому вона спитала про шрам один-єдиний раз (той був насправді дуже маленький). Чак тоді сказав, що шрам лишився після випадку, коли хлопець на ім’я Даґ Вентворт вибісився, бо Чак крутився навколо його дівчини на шкільній дискотеці, і штовхнув його в сітку-рабицю за спортзалом.

— То що сталося насправді? — спитала Джинні.

Не тому, що це було важливо для неї, а тому, що воно здавалося важливим для нього. Їй було не дуже цікаво, що з ним сталося в середній школі. Лікарі казали, що він, певно, помре ще до Різдва. Ось чим вона переймалася.

Коли їхній славетний танець закінчився і діджей поставив іншу, новішу пісню, Кет Маккой побігла до подружок, котрі хихотіли, пищали та обнімали її з таким жаром, на який здатні, мабуть, лиш тринадцятирічні дівчата. Чак спітнів, щоки палали так, ніби от-от могли зайнятися. Його теж накрила ейфорія. Він хотів тільки якоїсь миті в темряві, на прохолодному повітрі, на самоті.

Наче вві сні він проминув Даґі та його друзів (котрі не звернули на нього жодної уваги), штовхнув двері заднього виходу зі спортзалу й вийшов на середину асфальтованого баскетбольного майданчика. Прохолодне повітря збило полум’я зі щік, але не здуло ейфорії. Він глянув угору, побачив мільйон зірок і зрозумів, що за кожною з того мільйона ховається ще по мільйону таких самих.

Усесвіт великий, подумав він. Він вміщає множини. Він також містить мене, і в цю мить я дивовижний. Я маю право бути дивовижним.

Він пройшов місячною ходою під щит із кільцем, рухаючись під музику зі спортзалу (коли він оповідатиме про це Джинні, вже не пам’ятатиме, що то була за музика, але для протоколу — то була пісня «Jet Airliner» від Steve Miller Band), а тоді крутнувся, розкинувши руки. Ніби щоб обійняти геть усе.

Він відчув у правій руці біль. Не дуже сильний, звичайний собі «ой», але достатній, щоб вивести його з радісного піднесення й повернути на землю. Він побачив, що на зворотному боці долоні виступила кров. Поки він крутився дервішем під зірками, простягнута рука зачепила сітку-рабицю, і обрізок дроту, що стирчав з неї, шкрябнув його долоню. Рана була поверхнева й навряд чи заслуговувала на пластир, однак залишила шрам. Крихітний білий шрам у формі півмісяця.

— Чому ти про це збрехав? — спитала Джинні. Вона усміхнулася, підняла руку й поцілувала шрам. — Я б зрозуміла, якби ти взяв і розказав, як віддухопелив того дебелого бугая, але ти такого не говорив.

Ні, Чак ніколи такого не говорив, і він не мав жодного клопоту від Даґі Вентворта. Той був лантухом доволі доброї вдачі, а Чак Кранц — коротуном із сьомого класу, не гідним уваги.

Чому ж він тоді сказав неправду, якщо не для того, щоб зробитися героєм вигаданої історії? Тому що шрам був важливий з іншої причини. Він був частиною історії, котру Чак не міг розказати, хай навіть на місці вікторіанського будинку, в якому він виріс, тепер стояв багатоквартирний. Той проклятий вікторіанський будинок.

Шрам означав більше, тож Чак і розказав більше, але він усе одно не міг розказати стільки, скільки той значив насправді. Сенсу в цьому було мало, але гліобластома продовжувала свій бліцкриг, тож це було найкраще, на що спромігся його руйнований мозок. Він нарешті розказав їй правду про те, як насправді з’явив­ся шрам, і мусив цим вдовольнитися.

Чаків дідусь, його зейді, помер від серцевого нападу через чотири роки після тієї осінньої дискотеки. Це сталося, коли Елбі йшов сходами громадської бібліотеки, щоб повернути «Грона гніву», про які сказав, що вони лишились точнісінько такими ж чудовими, як він пам’ятав. То був Чаків передостанній рік у старшій школі, де він співав у музичному гурті й танцював, як Джаґер, під час інструментальних відрізків.

Дідусь залишив йому все. Його статок, колись доволі великий, помітно зменшився за роки, що минули від дідусевого раннього виходу на пенсію, але там лишилося достатньо, щоб заплатити за Чакову освіту в коледжі. Пізніше продаж вікторіанського будинку дасть кошти на купівлю іншого (невеликого, але в хорошому районі та з затишною кімнаткою під дитячу), в який вони з Вірджинією заїдуть після медового місяця в Катскілльських горах. Щойно найнявшись у «Мідвест-траст» — скромним касиром, — він ніколи не зміг би дозволити собі його придбати без дідусевого спадку.

Чак відмовився переїздити до Омахи й жити з материними батьками.

— Народ, я вас люблю, — сказав він, — але я тут виріс і хотів би тут і лишитися до коледжу. Мені сімна­дцять, я не малятко.

Тож вони, обоє на пенсії, приїхали до нього й жили з ним у вікторіанському будинку десь двадцять місяців, перш ніж Чак подався до Університету Іллінойсу.

Однак вони не змогли приїхати на церемонію і похорон. Усе сталося швидко, як хотілося дідусеві, а маминим батькам ще треба було владнати щось в Омасі. Чак не дуже за ними сумував. Він був серед друзів і сусідів, котрих знав набагато краще, ніж материних гойних батьків. За день до того, як вони мусили приїхати, Чак нарешті розкрив цупкий конверт, що лежав на столику у вітальні. Той прийшов з бюро ритуальних послуг «Еберт-Голловей». Усередині лежали особисті речі Елбі Кранца — принаймні ті, що були в його кишенях, коли він упав на сходи бібліотеки.

Чак вивернув усе з конверта на столик. З нього висипалися дзвінкі монетки, кілька льодяників «Голлс» від кашлю, кишеньковий ножик, новий мобільний, яким дідусь так і не встиг покористуватись до пуття, і його гаманець. Чак підібрав гаманець, понюхав стару розім’яклу шкіру, поцілував його і трохи поплакав. Отепер він точно став сіротою.

Ще в конверті лежали дідусеві ключі. Чак підчепив кільце вказівним пальцем правої руки (тої, що зі шрамом) і вибрався на короткі темні сходи до купола. Цього останнього разу він не просто потеліпав навіс­ним замком. Трохи пошукавши, знайшов потрібний ключ і відімкнув. Замок лишився висіти на скобі, а Чак штовхнув двері й скривився від писку старих незмащених завіс. Він був готовий до будь-чого.

Але там нічого не було. Кімната стояла порожня.

Вона була маленька, кругла, не більша за чотири метри в діаметрі. З дальнього боку було широке вікно, що взялося брудом минулих років. Хоч день випав сонячний, світло, що проходило крізь шибку, було мутне і розсіяне. Стоячи на порозі, Чак виніс ногу вперед і надавив носаком на підлогу, ніби хлопчик, що пробує, чи не холодна в ставку вода. Підлога не заскрипіла й не ввігнулась. Чак увійшов, готовий миттєво скочити назад, якщо підлога почне просідати, але вона трималася міцно. Він пройшов до вікна, лишаючи сліди в товстому шарі осілого пилу.

Дідусь обманював про гнилу підлогу, але про вид з вікна говорив щиру правду. Такий собі. Чак бачив за зеленою посадкою торговельний центр, а за ним їхав у бік міста потяг із п’ятьма пасажирськими вагонами. О цій годині, коли ранкові добирання на роботу вщухли, в ньому мало бути багато вільних місць.

Чак стояв коло вікна, доки потяг зник з очей, а тоді повернувся своїми слідами до дверей. Розвернувшись, щоб зачинити їх, він побачив посеред круглої кімнати ліжко. Лікарняне. На ньому лежав чоловік. Нібито непритомний. Жодних апаратів видно не було, але Чак усе одно чув піп… піп… піп. Може, показник серцевого ритму. Біля ліжка був столик. На ньому стояли різні мазі й лежали окуляри в чорній оправі. Чоловікові очі були заплющені. Одна рука лежала на ковдрі, і Чак не здивувався, коли помітив на ній півкруглий шрам.

У цій кімнаті Чаків дідусь, зейді, бачив, як його дружина лежала мертва, а навколо неї розсипалися хлі­бини, які вона потягла за собою з полиці, коли падала. «Очікування, Чакі, — сказав тоді він. — Ось що найважче».

Тепер почнеться його власне очікування. Скільки воно може тривати? Скільки років чоловікові в лікарняному ліжку?

Чак придивився всередину купола, щоб розібрати краще, але видіння зникло. Ані чоловіка, ані лікарняного ліжка, ані столика. Почувся останній тихий піп невидимого апарата і теж зник. Чоловік не згас, як це трапляється з примарними проявами в кіно, а просто щез, ніби доводячи, що ніколи насправді й не з’являвся.

«Він і не з’являвся, — подумав Чак. — Я наполягатиму, що він не з’являвся, і житиму своїм життям, аж доки воно закінчиться. Я дивовижний, заслуговую бути дивовижним, і я вміщаю множини».

Він причинив двері й замкнув їх.