Я — легенда

Частина ІV Січень 1979 року

Вони прибули вночі. У темних авто, з ліхтарями та рушницями, сокирами та списами. Виринули з темряви під ревіння двигунів, довгі білясті руки їхніх ліхтарів нишпорили рогом бульвару, тягнучись до Сімарон-стрит.

Роберт Невілл сидів біля вічка, коли вони з’явилися. Він відклав книжку і вичікувально спостерігав, як білі промені падали на знекровлені вампірячі обличчя і ті з гарчанням обертались, вдивляючись своїми темними звіриними очима в сліпучі вогні.

Невілл відсахнувся від вічка, серце шалено закалатало від несподіваного шоку. Якусь мить він стояв у темній кімнаті, здригаючись, не в змозі зібрати думки докупи. Горло зсудомило, він чув гуркіт автомобільних двигунів навіть крізь звукоізоляцію будинку. Подумав про пістолети в комоді, про залишений на верстаку пістолет-кулемет, розмірковував, чи боронити від них будинок.

Тоді він стиснув пальці, міцно вп’явшись нігтями в долоні. Ні, він прийняв рішення, ретельно все обміркував за минулі місяці. Він не ставатиме до бою.

Із важким, неприємним відчуттям унизу живота він знову підступив до вічка та визирнув.

Вулиця перетворилася на сцену стрімкого жорстокого дійства, осяяного блідими відблисками ліхтарів. Люди кидалися на людей, вулицю наповнив звук чобіт, що тупцювали бруківкою. По тому пролунав постріл, глухо відлунюючи; ще постріли.

Двоє вампірів із гуркотом поточилися на бік. Четверо чоловіків схопили їх за руки та рвучко підняли, поки двоє інших чоловіків увігнали блискучі вістря списів у груди вампірів. Невіллове обличчя скривилося, коли ніч розітнули крики. Він відчував, визираючи назовні, як груди здригаються від утрудненого дихання.

Одягнуті в чорне люди знали, що роблять. Можна було розгледіти десь сімох вампірів — шістьох чоловіків та жінку. Чоловіки оточили сімку, хапаючи кожного по черзі за руки та вганяючи загострені списи глибоко в їхні тіла. Кров струменіла темною бруківкою, вампіри гинули один за одним. Невілл відчував, що тремтить дедалі сильніше. «Отаке воно, нове суспільство?» — промайнуло йому в голові. Він намагався повірити, що ці люди просто змушені вдатися до такого, але шок збурив у ньому страхітливий сумнів. Обов’язково було все чинити саме так, улаштовуючи брудну й жорстоку бійню? Навіщо нищити їх у сум’ятті ночі, коли вдень вампірів можна порішити в спокої?

Роберт відчував, як тремтять стиснуті кулаки. Йому не подобався їхній вигляд, не подобалася методичність цієї бійні. Вони більше скидалися на головорізів, ніж на вимушених обставинами людей. Вирази зловтіхи й торжества викривили їхні обличчя, зблідлі й грубі у світлі ліхтарів. Їхні обличчя були жорстокими й збайдужілими.

Зненацька Невілла пройняло невтримне тремтіння, коли він згадав. Де ж Бен Кортман?

Його погляд пробіг вулицею, але Кортмана не було. Він притисся до вічка, розглядаючи вулицю вздовж. Йому не хотілося, щоб вони дісталися Кортмана, усвідомив він, не хотілося, щоб Кортмана знищили саме так. Відчуваючи суперечливі переживання, яких він і сам не міг розібрати в усій цій метушні, він чітко усвідомив, що більше співчуває вампірам, ніж їхнім катам.

Тепер семеро вампірів нерухомо лежали зморщеними в калюжах краденої крові. Ліхтарі мерехтіли вулицею, білуючи темінь ночі. Невілл відвернувся, коли яскравий відблиск промайнув його будинком. Жмут світла повернув в інший бік, і він знову визирнув.

Крик. Невілл очима прослідкував за спрямуванням ліхтарів.

Він закляк.

Кортман був на даху будинку, по інший бік вулиці. Він тягся до димаря, розпластаний на ґонтовому покритті даху.

Раптом до Невілла дійшло, що саме в цьому димарі, певно, більшу частину часу переховувався Бен Кортман, він відчув укол відчаю, який принесло йому це знання. Невілл щільно стис губи. Чого ж він не обшукав усе ретельніше? Він не міг подолати хворобливого страху від самої думки, що Кортмана вб’ють оці жорстокі чужинці. Розум казав йому, що це безглуздо, але він не міг придушити цього почуття. Не їм належало розправитися з Кортманом.

Але він нічого не міг із тим удіяти.

Похмурими, змученими очима він спостерігав, як промені ліхтарів сходяться докупи на верткому тілі Кортмана. Слідкував, як бліді руки поволі деруться дахом. Повільно, повільно, так, наче Кортман має в запасі безмір часу. Поквапся! Невілл відчув, як увесь смикається, здушуючи в собі невимовлений покрик, і далі спостерігав. Він відчув, як увесь напружився від болісно повільних рухів Кортмана.

Люди не вигукували й не віддавали жодних наказів. Вони лише звели рушниці, й ніч укотре розітнулася від грому стрілянини.

Невілл практично відчував кулі у власній плоті. Його тіло смикалося, судомно здригаючись, поки він дивився, як тіло Кортмана корчиться, уражене кулями.

Та Кортман і далі повз, Невілл бачив його бліде обличчя, зуби зціплені. «Загибель Олівера Гарді, — думав він, — кінець комедії та сміху». Він не чув тривалої канонади пострілів. Не відчував навіть, як сльози струменять його щоками. Його очі були прикуті до вайлуватої постаті старого друга, який повільно дерся яскраво підсвіченим дахом.

Кортман став на коліна і вхопився за край димаря зсудомленими пальцями. Його тіло хиталося, коли все більше куль уражало його. Його темні очі вп’ялися в сліпучі промені ліхтарів, вуста розійшлись у мовчазному гарчанні.

Потім він став біля димаря. Невілл із напруженим зблідлим обличчям уважно стежив за Кортманом, коли той підняв праву ногу.

А тоді залунав кулемет, кроплячи Кортманове тіло свинцем. Якусь мить Кортман стояв прямо в гарячому спалаху, здійнявши тремкі руки високо над головою, вираз знавіснілої озвірілості спотворив його бліде обличчя.

«Бене», — клекітливим голосом пробурмотів Невілл.

Тіло Бена Кортмана зігнулось і, заточившись, упало. Воно повільно ковзало й перекочувалося ґонтовим дахом, зрештою завалившись додолу. У раптовій тиші Невілл розчув, як воно гупнуло об землю по той бік вулиці. Тужливими очима він дивився, як люди поспіхом кинулися до скорченого тіла зі списами напоготові.

Потім Невілл заплющив очі, нігті глибоко вп’ялись у долоні.

Тупіт чобіт. Невілл відскочив у темряву. Він стояв посеред кімнати, чекаючи, поки вони гукнуть його, покличуть на вихід. Він тримався напружено. Я не опиратимуся, впевнено проказав до себе. Хоч він і поривався до боротьби, хоч і зненавидів темних людей з їхніми рушницями та закривавленими списами.

Але боротися він не збирався. Він дуже ретельно обміркував своє рішення. Вони робили те, що мусили, хай і з надмірною жорстокістю та явним задоволенням. Він убивав їхніх побратимів, тому вони мали схопити його та захистити себе. Він не боротиметься. Він постане перед судом їхнього нового суспільства. Коли вони покличуть його, він вийде і здасться — таким було його рішення.

Та вони не покликали його. Хапнувши ротом повітря, Невілл відскочив назад, коли лезо сокири глибоко ввійшло у вхідні двері. Він стояв, тремтячи, у затемненій вітальні. Що вони роблять? Чому не покликали його здатися? Він не був вампіром, він був такою ж людиною, як і вони. Що ж вони роблять?

Він обернувся і спрямував погляд на кухню. Вони так само намагалися прорубати забиті дошками задні двері. Він збентежено ступив у коридор. Його налякані очі пробігли від задніх до вхідних дверей. Серце шалено калатало. Він не розумів, не розумів!

Приголомшений раптовим звуком пістолетного пострілу, що розітнув тишу в огородженому будинку, він відскочив у коридор. Люди намагалися відстрелити замок на вхідних дверях. Від іще одного гучного пострілу йому заболіло у вухах.

Зненацька до нього дійшло. Вони не збиралися віддати його під свій суд, своє правосуддя. Вони збиралися знищити його.

Злякано забурмотівши, він побіг до спальні. Його руки незграбно нишпорили в шухляді комода.

Він випростався на тремких ногах, тримаючи в руках зброю. Але що, як вони таки збирались узяти його в полон? Він робить висновки лише з того, що вони не покликали його на вихід. У будинку не горіло жодне світло; можливо, вони вирішили, що він уже забрався геть.

Здригаючись у темряві спальні, він зовсім не знав, що робити, перелякане бурмотіння заповнювало його горлянку. Чому ж він не втік, коли міг? Чому не послухав її і не втік? Телепень!

Один із пістолетів висковзнув з млявих пальців, коли вхідні двері з тріском піддалися. Важкі кроки загупотіли вітальнею, Роберт Невілл поточився кімнатою назад, міцно тримаючи посинілими пальцями той пістолет, що залишився. Їм не вбити його без бою!

Він хапнув повітря ротом, коли зіткнувся з верстаком. Напружено став біля нього. У передній кімнаті чоловік мовив щось нерозбірливе, потім промені ліхтарів застрибали в коридорі. Невілл затамував подих. Він відчував, як кімната обертається довкола нього. То оце й кінець. Це єдине, що спадало йому на думку. То оце й кінець.

Важкі черевики загупали в коридорі. Пальці Невілла ще міцніше стисли пістолет, перелякані очі вдивлялися в коридор.

Увійшли двоє чоловіків.

Білі промені забігали кімнатою, вдаривши його в лице. Двоє чоловіків поквапом відсахнулися.

«У нього пістолет!» — загорлав один із них, вистріливши.

Невілл почув, як куля поцілила в стіну над його головою. Тоді пістолет у його руці почав здригатися, а спалахи світла вихоплювали з темряви обличчя. Він не цілив у жодного з них; просто за інерцією тис на гачок. Один зарепетував від болю.

Потім Невілл відчув різкий удар палицею в груди. Він поточився назад, у його тілі вибухнув гострий, пекучий біль. Він вистрелив іще раз, а потім упав на коліна, пістолет висковзнув із його пальців.

«Ти дістав його!» — почув він чийсь крик, падаючи обличчям донизу. Він спробував дотягтися до пістолета, але темний чобіт наступив йому на руку, зламавши її. Невілл потяг руку назад, хрипко дихаючи та позираючи на підлогу затуманеними від болю очима.

Грубі руки ковзнули йому під пахви й підняли його. Він усе дивувався, коли ж вони застрелять його. «Вірджі, — думав він, — Вірджі, я вже йду до тебе». У грудях боліло, наче хтось поливав його згори розплавленим свинцем. Він відчував і чув, як носаки його черевиків шкребуть підлогу, і завмер в очікуванні смерті. «Хочу померти у власному будинку», — подумав. Він кволо пручався, але вони не спинялися. Пекучий біль цвяхами роздирав йому груди, коли вони протягли його крізь вхідні двері.

«Ні, — простогнав він. — Ні!»

Біль здійнявся від грудей, шпичастим ціпком опустившись на мозок. Усе довкола поглинав вир темряви.

«Вірджі», — хрипко пробурмотів він пошепки.

Темні постаті витягли його бездиханне тіло з будинку. У ніч. У світ, що відтепер належав їм.

Звук: дзюркітливий шелест наповнив повітря. Роберт Невілл слабко закашляв, скривившись від болю, що спалахнув у грудях. Булькочучий стогін зірвався з його вуст, голова трохи з’їхала на пласкій подушці. Звук зростав, перетворюючись у суміш гуркотів. Він повільно підібрав під себе руки. Чому вони не подбали, щоб згасити в його грудях полум’я? Він відчував, як розпечені жарини проникають крізь отвори в грудях. Черговий стогін, задиханий та болісний, скривив вуста. Тоді очі широко розплющилися.

Він цілу хвилину дивився на грубо поштукатурену стелю, жодного разу не змигнувши. Біль у грудях гаснув і знову наростав, невпинно пульсуючи в нервових закінченнях. Його обличчя залишалося напруженою маскою спротиву болю. Якби він хоч на мить розслабився, то повністю розчинився б у болі; мусив боротися. Перші кілька хвилин він тільки й міг опиратися болеві, страждаючи від його пекучих поштриків. Потім, за деякий час, його мозок почав функціонувати; поволі, як уривчастий механізм, запускався та спинявся, шестірні обертались і заїдали.

«Де я?» — була його перша думка. Біль був нестерпним. Він подивився на груди й побачив, що вони перев’язані широким бинтом, а посередині здіймається і спадає велика волога пляма червоного. Він заплющив очі й глитнув. «Я поранений, — подумав він, — кепсько поранений». У роті та горлянці було сухо, мов у пустелі. «Де ж це я, що я…»

Тоді він згадав. Темні постаті, напад на будинок. Він зрозумів, де перебуває, навіть до того, як поволі, з болем, повернув голову та побачив заґратовані вікна вздовж крихітної, тісної кімнатки. Довго дивився на вікна, напруживши обличчя та зціпивши зуби. Звук лунав іззовні; квапливий, нерозбірливий звук.

Він дозволив собі відкинути голову на подушку, лежав і дивився на стелю. Важко було втямити, що коїться. Важко повірити, що це не якесь страхіття ввижається. Понад три роки пробути самітником у своєму будинку. Тепер оце.

У чому він не сумнівався, то це в гострому, мінливому болеві, що роздирав груди, та вологій червоній плямі, яка ставала дедалі більшою. Він заплющив очі. «Я неодмінно помру», — подумав він.

Він намагався осягнути цю думку. Але й це йому не вдалося. Попри всі ці роки, сповнені смерті, попри туго натягнутий над пащею смерті канат, яким він походжав увесь цей час, — попри все це він не міг осягнути такого. Власна загибель досі була чимось поза його розумінням.

Він і досі лежав на спині, коли двері за ним відчинилися.

Розвернутися він не міг, надто вже боліло. Він лежав і дослухався до кроків, що спочатку наближалися до ліжка, а потім раптом спинилися. Він підвів голову, але постать іще не потрапила в поле зору. «Мій кат, — подумав він, — утілення правосуддя нового суспільства». Він заплющив очі в очікуванні.

Черевики знову затупотіли, поки він не зрозумів, що постать стала біля його койки. Він спробував глитнути, але горло було надто сухим. Він облизав вуста.

«Хочеш пити?»

Він звів на постать тьмяні очі, і зненацька його серце шалено закалатало. Кров заструменіла венами, від чого біль лавиною накотився на нього, цілковито поглинувши на якусь мить. Він не міг здушити сповненого агонії стогону. Крутив головою на подушці, кусаючи себе за губи та гарячково хапаючись за ковдру. Червона пляма все більшала.

Вона стала на коліна, стираючи з його чола піт та прикладаючи до губ прохолодний вологий клапоть тканини. Біль потроху стихав, її обличчя поступово набуло чітких рис. Невілл непорушно лежав, дивлячись на неї сповненими болю очима.

«Що ж», — зрештою промовив він.

Вона не відповіла. Підвелась і сіла на край ліжка. Знову погладила його чоло. Потім вона потяглася над його головою, і він почув, як вона наливає воду у склянку.

Біль бритвами впивався в нього, коли вона легенько підняла його голову, щоб він зміг попити. «Так, напевне, вони почувалися, коли їх проштрикував кілок», — подумав він. Прониклива, болісна агонія, краплина за краплиною життя полишає тіло.

Його голова впала назад на подушку.

«Дякую», — пробурмотів він.

Вона сіла, дивлячись на нього, вираз її обличчя поєднував у собі співчуття й відчуженість. Її рудувате волосся було укладене назад у тугий жмут, затиснутий шпилькою. У неї був приємний та стриманий вигляд.

«Ти так і не повірив мені?» — запитала вона.

Його щоки надулися, з горла вирвався легенький кашель. Він відкрив рота, втягуючи сире вологе повітря.

«Я… повірив тобі» — сказав він.

«Чому ж ти не втік?»

Він пробував говорити, але слова не в’язалися купи. Він глитнув, зробивши ще один уривчастий подих.

«Я… не міг, — пробурмотів він. — Я ледь не пішов декілька разів. Якось я навіть спакував речі і… збирався йти. Але не зміг, не зміг… піти. Я надто звик до… до будинку. Це була звичка… прямо як звичка жити. Я… звик до цього».

Її очі ковзали його спітнілим обличчям, вона стиснула губи, далі погладжуючи його чоло.

«Уже запізно, — промовила вона. — Ти ж це розумієш, правда?»

Щось клацнуло в його горлі, коли він глитнув.

«Знаю», — відповів він.

Він спробував усміхнутися, та його вуста лише ледве смикнулися.

«Нащо ти опирався їм? — спитала вона. — Їм було наказано привести тебе неушкодженим. Якби ти не стріляв у них, вони б не завдали тобі шкоди».

Його горло зсудомило.

«Яка різниця…» — прохрипів він.

Його очі заплющилися, він зціпив зуби, щоб перебороти біль.

Коли він розплющив їх знову, вона й досі була поряд. Вираз її обличчя зовсім не змінився.

Її посмішка була слабкою й вимученою.

«Твоє… суспільство… таке витончене, — прохрипів він. — Хто ті… головорізи, що прийшли по мене? Ра… Рада юстиції?»

Її погляд був незворушним. «Вона змінилася», — раптом подумав він.

«Новопосталі суспільства завжди примітивні, — відказала вона. — Ти мав би це знати. Ми свого роду група революціонерів — ми повертаємо наші права на суспільство силою. Це неминуче. Насильство й для тебе не чуже. Ти вбивав. Безліч разів».

«Лише… щоб вижити».

«Саме тому вбиваємо ми, — спокійно сказала вона. — Щоб вижити. Ми не можемо дозволити мертвим існувати поруч із живими. Їхні мізки ушкоджені, вони існують заради єдиної мети. Вони мусять бути винищені. Ти вбивав і мертвих, і живих, тож чи тобі не знати».

Він зробив глибокий подих, нутрощі скрутило від болю. Очі застелив біль, він затремтів. «Це має скоро скінчитися, — думав він. — Довше я цього не витримаю». Ні, смерть його зовсім не лякала. Він не міг її осягнути, але й страху до неї не почував.

Хмара болю спала, і туман з-перед його очей зник. Він поглянув на її спокійне обличчя.

«Сподіваюся, — сказав він. — Але… чи бачила ти їхні обличчя, коли вони… вони вбивали?» Він судомно глитнув. «Втіха, — пробурмотів він. — Чистісінька втіха».

Її посмішка була тонкою та відстороненою. «Вона таки змінилася, — подумав він. — Цілковито».

«А ти колись помічав своє обличчя, — запитала вона, — коли вбивав?» Вона протерла його чоло клаптем тканини. «Я його бачила — пригадуєш? Воно було моторошним. І ти навіть не збирався мене вбити, ти лише переслідував мене».

Він заплющив очі. «Чому я взагалі її слухаю? — подумав він. — Вона лише безмозка вірянка цього культу насильства».

«Може, ти й бачив утіху на їхніх обличчях, — сказала вона. — Це й не дивно. Вони молоді. А вони і є вбивці — працевлаштовані, легальні вбивці. Їх поважають за їхні вбивства, захоплюються ними. Чого ти від них очікуєш? Вони лише люди зі слабкою волею. А люди ласі до смаку вбивства. Це стара як світ байка, Невілле. Ти це добре знаєш».

Він підвів на неї погляд. Її посмішка була напруженою, вимушеною посмішкою жінки, яка намагається забути, що вона жінка, присвятивши себе покликанню.

«Роберт Невілл, — промовила вона, — останній представник старої раси».

Його обличчя напружилося.

«Останній?» — пробурмотів він, відчуваючи, як самотність поглинає його.

«Наскільки нам відомо, — недбало мовила вона. — Знаєш, ти абсолютно унікальний. Коли тебе не стане, у межах конкретно нашого суспільства не залишиться нікого подібного до тебе».

Він поглянув у бік вікна.

«Там… надворі… люди», — проказав він.

Вона кивнула: «Вони чекають».

«Моєї смерті?»

«Твоєї страти», — сказала вона.

«Ти б поквапилася», — промовив він без остраху, з раптовою ноткою виклику в хрипкому голосі.

Довгу мить вони дивились одне на одного. І тут щось у ній зрушилося. Її обличчя поволі спорожніло.

«Я знала це, — сказала вона. — Я знала, що ти не злякаєшся».

Піддавшись пориву, вона поклала свою руку на його.

«Коли я спершу почула, що їх направлено до твого будинку, я збиралася дістатися раніше за них і попередити тебе. Та потім зрозуміла, що коли ти й досі там, то вже ніщо не змусить тебе покинути будинок. Тоді я вирішила допомогти тобі втекти, коли тебе доправлять сюди. Але вони сказали мені, що тебе поранено, і я зрозуміла, що втеча неможлива».

Посмішка ковзнула на її вустах.

«Я рада, що тобі не страшно, — сказала вона. — Ти дуже хоробрий». Її голос пом’якшав. «Роберте».

Вони сиділи мовчки, він відчув, як її рука стискає його.

«Як це ти змогла… сюди пробратися?» — зрештою спитав він.

«У новому суспільстві мені присвоєно офіцерське звання», — відказала вона.

Його рука напружилася під її.

«Не дай… усьому… — Він закашляв кров’ю. — Не дай усьому… скотитися до жорстокості. До безсердечності».

«Що я можу…» — почала вона і спинилася. Всміхнулася до нього. «Я спробую», — промовила вона.

Він більше не міг говорити. Біль ставав дедалі нестерпнішим. Він звивався й крутився в його тілі, мов шалений звір.

Рут схилилася над ним.

«Роберте, — сказала вона, — послухай мене. Вони мають намір стратити тебе. Попри те, що ти поранений. Вони мусять. Люди пробули надворі цілу ніч, чекаючи. Вони бояться тебе, Роберте, ненавидять. І прагнуть позбавити тебе життя».

Вона хутко потяглася до блузки, розстібаючи ґудзики. Дістала з бюстгальтера крихітний пакетик і втисла йому в руку.

«Це все, що я можу зробити, Роберте, — прошепотіла вона, — щоб полегшити твою долю. Я попереджала, я казала тобі тікати». Її голос злегка надірвався. «Ти просто не витримаєш цієї боротьби, Роберте».

«Знаю», — здушеним звуком вирвалося з його горла.

Якусь мить вона стояла над його ліжком, на її обличчі — природний вираз співчуття. «Усе це лише на позір, — подумав він, — її прихід, уся ця офіційність. Вона боялася бути собою. Це я можу зрозуміти».

Рут схилилася над ним, і її прохолодні вуста зімкнулися з його.

«Скоро ти вже будеш із нею», — поспіхом пробурмотіла вона.

Тоді вона випросталась, губи міцно стиснуті. Вона застібнула два верхні ґудзики на блузці. Ще якусь мить дивилася на нього. Потім її очі ковзнули на його праву руку.

«Прийми чимскоріше», — пробурмотіла вона, рвучко розвернувшись.

Він чув луну її кроків підлогою. Потім почув, як зачинилися двері, повернувся замок. Він заплющив очі, відчувши, як теплі сльози прориваються крізь повіки. Прощавай, Рут.

Прощавай, усе.

Потім зненацька він зробив глибокий подих. Зібравши сили в кулак, підвівся й сів. Вольовим зусиллям він залишився при тямі, коли пекучий біль спалахнув у його грудях. Зціпивши зуби, він став на ноги. Якусь мить мало не впав, але втримав рівновагу і почвалав підлогою на тремких ногах, які заледве відчував.

Він припав до вікна й визирнув.

Вулиця була заповнена людом. Вони вовтузились і метушились у сірому ранковому світлі, звук їхніх балачок нагадував дзижчання мільйона комах.

Він поглядав понад людьми, ліва рука вхопилася за ґрати збілілими пальцями, очі гарячково палали.

Тоді хтось у натовпі побачив його. На мить лепет їхніх голосів став гучнішим, почулося декілька переляканих криків.

Повисла раптова тиша, наче їхні голови накрило важкою ковдрою. Усі вони звернули до нього свої біляві обличчя. Він же спрямував погляд на них. І раптом йому на думку спало: «Це я тепер аномалія». Нормальність була кількісним поняттям, стандартом для багатьох, а не для когось одного.

Несподівано його осяяло розуміння того, що він побачив на їхніх обличчях: шана, страх, безмежний жах — він знав, що вони бояться його. Для них він був лише жахливим і нечуваним бичем, страшнішим за недугу, з якою вони навчилися жити. Він був невидимою примарою, що залишала по собі слід зі знекровлених тіл їхніх коханих. Він зрозумів, що вони відчували, й відпустив ненависть до них. Його права рука стислася на крихітному пакетику з пігулками. Лише б кінець не був сповнений насильства, лише б не було бійні перед їхніми очима.

Роберт Невілл поглянув на нових жителів Землі. Він знав, що чужий поміж них; знав, що для них він, як і вампіри, є прокляттям і темним жахом, який належить знищити. І раптом на думку спала ідея, що потішила його, навіть попри біль.

Сміх, який зривався в кашель, заповнив його горло. Він розвернувся та прихилився до стіни, ковтаючи пігулки. Повне коло, думав він, поки смертний сон розповзався його кінцівками. Повне коло. Новий жах, породжений смертю, новий забобон закрадається в неприступну фортецю вічності.

Я — легенда.