Я — легенда

Частина II Березень 1976 року

Будинок нарешті знову був придатним для життя.

Ба більше, він таки приділив три дні та облаштував звукоізоляцію. Тепер вони собі до посиніння могли вищати й репетувати, а він не мусив їх слухати. Особливо він радів змозі не чути Бена Кортмана.

На все це пішло чимало зусиль. Перш за все довелося шукати заміну потрощеному авто. Це виявилося тяжчим, ніж він міг собі уявити.

Він мусив дістатися до Санта-Моніки[21], де був єдиний відомий йому салон «віллісів». Універсали «вілліс» були єдиними машинами, якими він кермував зі стажем, а бажання експериментувати наразі в нього не було. Дістатися Санта-Моніки пішки він не міг, тому довелося вишукувати собі транспорт серед сусідських автівок. Утім, більшість із них виявилися несправними з тієї чи іншої причини: здох акумулятор, забився паливний насос, порожній бак або спущені шини.

Кінець кінцем у гаражі десь за милю від будинку він таки знайшов авто, яке зміг завести, відразу ж попрямувавши до Санта-Моніки, щоб дібрати там собі новий універсал. Знайшовши потрібне авто, він замінив у ньому акумулятор, заповнив пальним бак, завантажив у багажник діжки з бензином та попрямував додому.

Навчений гірким досвідом, додому він прибув за добру годину до сутінків.

На щастя, генератор уцілів. Вампіри, либонь, гадки не мали, наскільки він йому потрібний, тому, не враховуючи пошматованої проводки та кількох ум’ятин на корпусі, обминули його. Він спромігся швидко його полагодити наступного після нападу ранку, вберігши заморожені продукти від псування. За це він був особливо вдячний, бо знав, що в місті, відколи зникло живлення, розжитися замороженими харчами ніде.

Наостанок довелося лагодити гараж, а потім прибирати завали потрощених лампочок, запобіжників, проводів, штекерів, пропоїв та запасних деталей двигуна. Серед брухту навіть знайшлася коробочка з насінням: він і гадки не мав, звідки вона взялася.

Пральну машину довелося замінити, її розгатили вщент. Але з тим особливих проблем не було. Найтяжчим же було прибирання пролитого з діжок бензину. «Тут вже вони себе перевершили», — роздратовано думав він, водячи по підлозі шваброю.

Усередині будинку він оновив потріскану штукатурку, а щоб якось освіжити вигляд кімнати, наніс на стіну ще одні фотошпалери.

Якоюсь мірою він навіть насолоджувався роботою. Поринувши в неї з головою, він нарешті мав змогу скерувати кудись усю ту лють, що й досі нуртувала в ньому, і вирватися з одноманітної буденності — викидання тіл, постійного ремонту будинку та розвішування часнику.

Пив він відтепер помірно, примудряючись відбути цілісінький день без ковтка спиртного, та й узагалі перестав шукати відради в алкоголі, хіба що зрідка випиваючи чарочку на ніч, щоб розслабитись. Апетит у нього значно покращився, тому він навіть набрав чотири фунти[22], позбувшись при цьому черевця. Він навіть спав цілими ночами, стомлений за день, не мучений жодними сновидіннями.

Якось він був навіть подумував, чи не перебратися до вишуканих апартаментів у якомусь готелі. Але, зваживши, скільки зусиль доведеться докласти, щоб затишно там облаштуватися, цю ідею покинув. У своєму ж будинку він мав усе необхідне.

Він сидів у вітальні, слухаючи симфонію «Юпітер» Моцарта[23] й розмірковуючи, з чого б і де краще розпочати замислений ним дослід.

Певні подробиці він уже знав, але то була лише верхівка айсберга. Розгадка крилась у чомусь іншому. Можливо, вона була на самій поверхні, а він був не в змозі цього осягнути. Йому не вистачало знань, щоб побачити повну картину.

Та де ж їх шукати?

Він непорушно сидів у кріслі, у правій руці тримаючи запітнілу склянку, втупивши погляд у шпалери.

Це був краєвид Канади: густий північний ліс, оповитий таємницею зеленавих сутінків, незворушний та відчужений, заповнений тишею безлюдної природи. Він вдивлявся в цю беззвучну зелень і віддавався роздумам.

Що, коли повернутися назад? Можливо, розгадка криється десь у минулому, у потаємній щілині пам’яті. «Повернись назад, — звелів він своєму розуму, — прямуй у минуле».

Від самої згадки про ті дні його серце облилося кров’ю.

Уночі знову здійнялася піщана буря. Шалено вируючи, вітер намів повний дім піску, який просочувався крізь усі шпарини, проникаючи крізь штукатурку, мов крізь сито. На поверхнях меблів по всіх кімнатах лежав тонкий шар пилюки. Занесений до спальні, пил дрібною пудрою осідав у їхньому волоссі та на повіках, забиваючись під нігті, проникаючи у кожну пору тіла.

Півно`чі він не змикав очей, дослухаючись до звуку утрудненого дихання Вірджинії. Та крім скрипучого голосіння бурі годі було щось розчути. Якийсь час на півдорозі між сном і дійсністю він марив, що велетенські жорна затисли будинок, повільно шліфуючи його, від чого той здригався та скрипів.

Він ніяк не міг звикнути до піщаних бур. Шкрябання піску та свистячий звук вихорів постійно зводили його з глузду. Мінливі та непередбачувані, бурі позбавляли його будь-якої змоги пристосуватися. Коли вони здіймалися, він проводив безсонні, тривожні ночі, а на ранок, змучений тілом та душею, плентався на фабрику.

А ще він постійно непокоївся за Вірджинію.

Десь о четвертій ранку він пробудився від бентежного сну, відчувши, що буря скінчилася. Дзвінка тиша наповнила кімнату.

Він роздратовано присів на ліжку, щоб поправити розхристану піжаму, коли зауважив, що Вірджинія не спить. Вона лежала на спині, вдивляючись у стелю.

«Щось трапилося?» — пробурмотів він заспано.

Вона промовчала.

«Люба?»

Її очі повільно повернулися до нього.

«Нічого, — відповіла вона, — спи далі».

«Як ти почуваєшся?»

«Так само».

«А-а».

Якусь хвилю він лежав, роздивляючись її.

«Що ж», — промовив він, перевернувся й заплющив очі.

Будильник озвався о шостій тридцять. Зазвичай Вірджинія прокидалась і вимикала його, а коли цього не сталося, він потягнувся через неї та клацнув вимикачем. Вона й далі лежала, дивлячись у стелю.

«Що таке?» — стурбовано спитав він.

Вона глянула на нього, труснувши головою.

«Не знаю, — сказала вона. — Просто не можу заснути».

«Чому?»

Вона нерішуче зітхнула.

«Досі почуваєш слабкість?» — спитав він.

Вона спробувала звестися, та не змогла.

«Лежи, люба, — сказав він. — Не ворушись». Він поклав долоню їй на чоло. «Жару в тебе немає», — проказав він.

«Та я не хвора, — мовила вона. — Просто… стомилася».

«Ти зблідла».

«Знаю. Виглядаю, наче примара».

«Не підводься», — сказав він.

Та вона все одно встала.

«Не хочу залежуватися, — сказала, — ти вдягайся. Зі мною все буде в порядку».

«Полеж іще, якщо нездужаєш, люба».

Ніжно взявши його за долоню, вона усміхнулася.

«Зі мною все буде гаразд, — сказала вона, — збирайся».

Поки він голився, почув, як вона прочовгала повз ванну у своїх капцях. Відчинивши двері, він стежив, як вона неквапливою ходою, трохи зашпортуючись, перетинала вітальню. Він повернувся до ванної, скрушно хитаючи головою. Їй варто було залишатись у ліжку.

Весь умивальник був вкритий піщаною курявою. Клята пилюка була всюди. Зрештою він був змушений натягти тент над ліжком Кеті, щоб пил не потрапляв їй в очі. Один край тенту він прибив до стіни над ліжком, звісивши його над ним, а інший прив’язав на два гачки до кутів ліжка.

Добре поголитися не вийшло, бо в мило забилася пилюка, а часу милитися вдруге він уже не мав. Умившись, він витяг чистий рушник із шухлядки й витерся.

Перед тим як іти вдягатися, він зазирнув у кімнату Кеті.

Вона ще й досі мирно спала — маленька білява голівка лежала на подушці, а щічки порожевіли від сну. По поверхні тенту він провів пальцем, на якому залишився сірий шар пилу. З огидою труснувши головою, він вийшов з кімнати.

«Я сподіваюся, що колись ці бурі нарешті скінчаться, — проказав він, зайшовши до кухні через десять хвилин. — Я певен…»

Він спинився на півслові: зазвичай вона була біля плити, смажила яйця чи французькі тости, готувала млинці або каву. Сьогодні ж вона сиділа за столом. Плита, не рахуючи кави, що закипала в чайнику, стояла порожня.

«Серденько, якщо тобі зле, повертайся до ліжка, — сказав він їй. — Сніданок я собі й сам можу зготувати».

«Усе гаразд, — відповіла вона. — Я просто відпочиваю. Вибач. Зараз я підсмажу тобі яєць».

«Сиди, — відказав він. — Я дам собі раду».

Він підійшов до холодильника й відчинив дверцята.

«Я б хотіла знати, що воно таке, — сказала вона. — Половина людей у кварталі підчепила те саме, і ти кажеш, що понад половина робітників на фабриці не вийшли на зміну».

«Може, це якийсь вірус», — відповів він.

Вона струснула головою: «Не знаю».

«З усіма цими бурями, надокучливими комарами, а тепер іще й із цим недугом життя хутко перетворюється на халепу, — сказав він, наливаючи собі помаранчевого соку з пляшки. — Про вовка промовка».

Він виловив зі склянки дрібну крупинку.

«Як, у дідька, вони потрапляють у холодильник, я, напевне, довіку не збагну», — сказав він.

«Мені не треба, Бобе», — промовила вона.

«Не хочеш соку?»

«Ні».

«Тобі треба вітаміни».

«Ні, дякую, коханий», — промовила вона, силкуючись усміхнутися.

Він поклав пляшку назад у холодильник і всівся зі склянкою навпроти неї.

«Тобі не боляче? — спитав. — Болю в голові, ще десь немає?»

Вона повільно похитала головою.

«Хотіла би я знати, що зі мною таке», — сказала.

«Зателефонуй сьогодні лікареві Бушу».

«Неодмінно», — сказала вона, підводячись. Він накрив її долоню своєю.

«Ні, ні, серденько, сиди», — сказав він.

«Але мені немає чого тут сидіти».

Голос її звучав розлючено. Такою вона була, скільки він її знав. Варто було їй занедужати, як вона відразу ставала дратівливою. Хвороба надокучала їй. Будь-яку недугу вона розцінювала як особисту образу.

«Та припини, — сказав він, підводячись і собі. — Я допоможу тобі дістатися ліжка».

«Ні, дай мені спокійно посидіти тут із тобою, — сказала вона. — Я повернусь у ліжко, коли Кеті вже піде до школи».

«Ну добре. Може, ти чогось хочеш?»

«Ні».

«Як щодо чашки кави?»

Вона похитала головою.

«Тобі стане лише гірше, якщо не поїси», — сказав він.

«Я просто не голодна».

Він допив сік і встав посмажити собі декілька яєць. Розбив шкаралупи об краєчок пательні й вилив їх уміст досередини, де вже грівся розтоплений беконний жир. З шухлядки дістав хліб і повернувся з ним до столу.

«Давай мені. Я поставлю його в тостер, — сказала Вірджинія. — А ти стеж за… О Боже!»

«Що таке?»

Докладаючи зусиль, вона махнула перед собою рукою.

«Комар», — скорчивши гримасу, проказала вона.

Він підійшов до неї і за якусь мить двома долонями прибив його.

«Комарі, — сказала вона, — мухи, ще й піщані блохи».

«Ми вступаємо в еру комах», — сказав він.

«Це не смішно, — відповіла вона. — Вони хвороби розносять. Треба повісити сітку над ліжком Кеті».

«Знаю, знаю, — відповів він, повернувшись до плити та нахиливши пательню, від чого гарячий жир залив яйця. — Я все збираюся це зробити».

«А ще я не думаю, що спрей на них хоч якось діє», — додала Вірджинія.

«Не діє?»

«Ні».

«Господи, ми ж наче найкращий з асортименту вибирали».

Він виклав яйця на тарілку.

«Певна, що не хочеш кави?» — перепитав він.

«Ні, дякую».

Він сів, і вона простягла йому тост із маслом.

«Хай йому грець, я сподіваюся, що ми собі не наплодили расу супержуків, — сказав він. — Пам’ятаєш оту породу величезних коників, яку знайшли в Колорадо?»

«Так».

«Може, комахи цей… Як то називається? Мутують».

«Це як?»

«Ну, знаєш… змінюються. Отак зненацька. Перестрибують десятки дрібних кроків еволюції, може, пішли в розвитку якимось шляхом, який був би й не потрібен, якби не…»

Тиша.

«Бомби?» — спитала вона.

«Можливо».

«Ну, вони викликають піщані бурі. Бог його знає, що ще».

Вона стомлено зітхнула й похитала головою.

«А вони ще й кажуть, що ми здобули перемогу».

«Ніхто не переміг».

«Ну, комарі перемогли».

Він злегка всміхнувся.

«Напевно, що так», — сказав.

Якусь мить вони сиділи мовчки, а тишу на кухні порушували тільки дзенькіт його виделки з тарілкою та чашки з блюдцем.

«Ти заглядав учора до Кеті?»

«Я заходив до неї сьогодні вранці. Вона виглядає чудово».

«Добре».

Вона обережно подивилася на нього.

«Я багато міркувала про це, Бобе, — сказала вона. — Може, нам відправити її на Схід, до твоєї матері, поки мені не покращає? Може, це щось заразне».

«Можна, — з сумнівом промовив він. — Але якщо це все ж таки щось заразне, то там їй навряд чи буде безпечніше».

«Ти так гадаєш?» — спитала вона. Її обличчя було стурбованим.

Він знизав плечима: «Не знаю, люба. Вона настільки ж у безпеці й тут. Якщо ситуація у кварталі погіршиться, то не пустимо її до школи».

Вона хотіла була щось сказати, але спинилася.

«Гаразд».

Він глянув на годинник.

«Мені вже треба закруглятися», — сказав.

Вона кивнула, і він хутко доїв решту сніданку. Поки він мив чашку, вона спитала, чи не купував він учора газету.

«Вона у вітальні», — відповів він.

«Є щось нове?»

«Ні. Стара всячина. Те саме по всій країні. То тут, то там. Вони досі не змогли знайти мікроба».

Вона прикусила нижню губу.

«Ніхто не знає, що це?»

«Сумніваюся. Якби знали, то, певно, вже б розповіли».

«Але в них же має бути бодай якесь уявлення».

«Та чи не кожен зустрічний має уявлення. Але вони й ламаної копійки не варті».

«І що ж кажуть?»

Він знизав плечима: «Та всього потроху, від біологічної зброї і так далі».

«А ти як думаєш?»

«Чи це біологічна атака?»

«Так», — сказала вона.

«Війна скінчилася», — відповів він.

«Бобе, — раптом проказала вона, — ти певен, що маєш іти на роботу?»

Він безпорадно всміхнувся.

«А як інакше? — відповів. — Нам же треба щось їсти».

«Я знаю, та все ж…»

Він потягся до неї через стіл, відчувши, яка в неї холодна рука.

«Люба, зі мною все буде гаразд», — промовив він.

«І ти думаєш, що варто відправити Кеті до школи?»

«Думаю, що так, — відповів він. — Якщо органи охорони здоров’я не закривають школи, я не бачу сенсу тримати її вдома. Вона не хвора».

«Але в школі повно дітей».

«Усе ж краще відпустити її», — сказав він.

З її горла вирвався здушений звук. Потім вона сказала: «Добре. Якщо ти вже так певен».

«Ще щось, поки я не пішов?» — спитав він.

Вона захитала головою.

«Залишайся сьогодні вдома, — сказав він їй, — не вилазь із ліжка».

«Домовилися, — відповіла вона. — Як тільки відправлю Кеті до школи».

Він погладив її руку. Знадвору почувся автомобільний гудок. Він допив каву й пішов до ванни прополоскати рот. Потім дістав свою куртку з шафи й надягнув її.

«Бувай, люба, — сказав, цілуючи її в щоку. — Відпочинь сьогодні».

«Бувай, — відповіла вона. — Будь обережним».

Він ішов повз газон, скрегочучи зубами через пилюку, що досі витала в повітрі. Ідучи, він відчував її нюхом — сухе, лоскотливе відчуття в ніздрях.

«Доброго ранку», — сказав він, залазячи до авто й зачиняючи за собою двері.

«Доброго ранку», — привітався Бен Кортман.

«Дистилюється з Allium sativum[24], з роду Лілейних[25], до якого належать часник, порей, цибуля, кущівка[26] та цибуля-сіянка[27]. Має блідий колір та різкий запах, містить ряд алілсульфідів. Хімічний склад: вода 64,6 %; білки 6,8 %; жири 0,1 %; вуглеводи 26,3 %; волокно 0,8 %; решта 1,4 %».

Ось де ти. Він струсив у правій руці одну з рожевих жорстких головок. Уже сім місяців, як він виготовляв із них пахуче намисто, розвішуючи його надворі, не маючи ані найменшої гадки, чому воно відлякує вампірів. Настав час це виправити.

Він поклав головку на виступ раковини. Порей, цибуля, кущівка та цибуля-сіянка. Чи матимуть вони той же ефект, що й часник? Якщо так, то він почуватиметься справжнім телепнем, милями нишпорячи в пошуках часнику, коли цибуля є ледь не всюди.

Великим різницьким ножем він потовк головку на кашку, вдихнувши носом їдкий запах часнику.

Гаразд, і що ж тепер? Спроби пригадати щось корисне виявилися марними: на думку приходили лише постійні розмови про комах-переносників та вірус, але розгадка крилася в чомусь іншому. Він був переконаний у цьому.

Утім, минуле принесло з собою дещо інше — біль. Кожне згадане слово було неначе ніж, яким крутили в рані. Кожна згадка про неї лише ятрила старі болі. Пора вже було припинити. Заплющивши очі та міцно стиснувши кулаки, повний розпачу, він намагався змиритися з теперішнім, яким воно вже є, та перестати тужити за втраченим минулим. Але тільки непомірні кількості випитого алкоголю зводили нанівець усе його самокопання, відганяючи нестерпний смуток пригадування.

Він зосередив погляд. «Що ж, хай йому біс, — проказав він до себе, — зроби вже щось!»

Знову поглянув на текст: вода — чи могла це бути вона? Ні, це сміховинно: усе містить воду. Білки? Ні. Жири? Ні. Вуглеводи? Ні. Волокно? Ні. Що ж тоді? «Характерний запах та смак часнику пов’язані з істотним умістом олії, що становить 0,2 % усієї маси рослини і складається переважно з алілсульфідів та алілізотіоціанату[28]».

Можливо, відповідь криється саме в цьому.

Знову ж, із книжки: «Алілсульфід можна отримати шляхом нагрівання гірчичної олії та сульфіду калію до температури сто градусів».

Він завалився в крісло у вітальні. Сповнений відрази подих, від якого він здригнувся всім тілом, вирвався з грудей. І де мені, чорт забирай, дістати гірчичну олію та сульфід калію? А все необхідне обладнання?

«Розкішно, — поскаржився він до себе. — Не встиг зробити крок, а все вже пішло шкереберть».

Він гидливо підвівся й попрямував до бару. Наповнивши склянку наполовину, він умить відсунув пляшку. Ні, Боже, він не мав жодного наміру блукати потемки, повільно ведучи безмозке, безплідне існування, допоки його не заберуть старість чи випадок. Або він знайде розв’язання цієї ситуації, або пішло воно все, включно з життям.

Він перевірив власний годинник: десята двадцять ранку, часу ще вдосталь. Рішуче попрямував до передпокою, де взявся перевіряти телефонні довідники. Було одне місце в Інґлвуді.

Після чотирьох годин кропіткої праці він нарешті випростався, не відчуваючи шиї, над верстаком — у руці тримав шприц із алілсульфідом. Уперше за час вимушеного усамітнення його сповнило відчуття досягнутого успіху.

У піднесеному настрої він добіг до авто, попрямувавши за межі розчищеної зони, кордони якої він позначив крейдою. Він розумів, що вампіри цілком могли забрести до очищеної зони й ховатися десь усередині. Але часу їх шукати він не мав.

Знайшовши, де припаркувати авто, він зайшов у прилеглий будинок і попрямував до спальні. Там лежала молода жінка, навколо її рота кіркою запеклася кров.

Перевернувши її на живіт, Невілл задер їй спідницю і впорснув алілсульфід у її м’яку пухкеньку дупу. Потім розвернув назад і відступив убік. З півгодини він стояв і дивився на неї.

Нічого не відбувалося.

«Це якесь безглуздя, — запротестував його розум. — Я розвішував навколо будинку часник, і вампіри цуралися його. Характерним складником часнику є його олія, її ж я й впорснув. Але нічого не сталося».

Трясця, нічого не сталося!

Він пожбурив шприц і, здригаючись від люті та розчарування, вирушив додому. Перед сутінками він звів на газоні невелику дерев’яну конструкцію, яку позавішував в’язками цибулі. Решту вечора провів мляво. Лише думка про всі ті клопоти, що чекали на нього попереду, втримувала його від випивки.

Зранку на нього чекало розчарування: вийшовши надвір, він побачив лише потрощену купу дощок.

Розп’яття. Він тримав його в руці, позолота відблискувала у вранішньому світлі. Воно також відганяло вампірів.

Чому? Чи була на це логічна відповідь, щось, що він міг прийняти, не збившись на манівці містицизму?

Був лише один шлях з’ясувати це.

Він підняв жінку з ліжка, намагаючись ігнорувати питання, що виринало в його голові: «Чому ти завжди експериментуєш на жінках?» Він удавав, що це не мало жодної ваги. Просто так склалося, що він натрапив на неї першу. А як щодо чоловіка, який лежить у вітальні? «Та заради ж Бога! — скипів він подумки на себе. — Я не збираюся ґвалтувати жінку!»

«А пальці не схрестив, Невілле? Чи, може, по дереву постукай?»

Він проігнорував це, починаючи підозрювати, що до нього в мозок пробрався прибулець. Колись він вважав себе сумлінною людиною. Тепер уся та сумлінність перетворилася лише в надокучливу прикрість. Та мораль як таку, якщо вже на те пішло, поховали під собою рештки суспільства. Тепер він був сам собі за пана.

«Яка зручна відмовка, так, Невілле? Ой, та закрийся ти вже».

Але затримуватися біля неї довше, ніж потрібно, він не збирався. Прив’язавши її до стільця, він пішов у гараж і возився з авто. Жінка була вдягнена в подерту чорну сукню, тож, коли вона дихала, занадто багато було видно. Чого очі не бачать, того й серцю не жаль… він знав, що то брехня, але визнавати цього не хотів.

Нарешті, змилостивившись, настала ніч. Він замкнув гараж, повернувся до будинку, зачинив вхідні двері, замкнувши їх на засув. Після цього наповнив собі склянку і всівся на дивані навпроти жінки.

Зі стелі прямо навпроти її обличчя звисало розп’яття. О шостій тридцять її очі розплющилися. Це сталося вмить, наче у сплячої людини, на котру по пробудженні чекала важлива робота; без жодної невизначеності, одним рішучим рухом, знаючи, чого вона прагне.

Побачивши перед собою розп’яття, вона вмить відвела очі, хапаючи ротом повітря та здригаючись усім тілом.

— Чому ти його боїшся? — запитав він, здригнувшись од власного голосу, що розвіяв таку звичну мовчанку.

Мить її погляд був прикутий до нього, від чого тілом забігали мурашки. Її очі блищали, а язик повільно облизав червону від крові губу, наче жив окремим життям.

Вона вигнулася тілом, наче намагаючись дотягтися до нього. Гортанне гарчання вирвалося з її горлянки, мов у пса, якому жбурнули кістку.

«Розп’яття, — нервово проказав він. — Чому ти його боїшся?»

Її пута натяглися до межі, руки нишпорили з обох боків стільця. Годі було чекати якихось слів, лише різке, утруднене дихання. Її тіло викручувалося на стільці, а погляд упивався в нього.

«Розп’яття…» — загарчав він розгнівано.

Рвучко підскочив на ноги, склянка впала й покотилася підлогою. Чіпко вхопивши мотузок, він розмахував розп’яттям перед її обличчям.

Злякано загарчавши, вона відсахнулася, втиснувшись у стілець.

«Дивись на нього!» — закричав він до неї.

З неї вирвався звук нажаханого виття. Її погляд скажено забігав кімнатою, зіниці звузилися до дрібнесеньких тьмяних цяток.

Він ухопив її за плече, миттю відсахнувши руку. З рваних ран на руці заструменіла кров.

Його шлунок скрутився. Він знову простягнув руку, цього разу з силою вдаривши її в щоку, від чого її голова відкинулася вбік.

Через десять хвилин він викинув її тіло з ґанку. Він так і стояв перед дверима, важко дихаючи. Крізь звукоізоляцію він почув ледь розбірливий звук штовханини за дверима: вони, немов шакали, боролися за її рештки.

Потім він пішов до ванної й залив спиртом рани від укусів, відчуваючи несамовите задоволення від болю, що обпікав його плоть.

Невілл нагнувся й загріб правою рукою жменю землі. Він просівав її крізь пальці, кришачи темні грудки на піщану труху. «Як багато з них, — розмірковував він, — спить у землі, згідно з легендами?»

Він похитав головою. Надзвичайно мало.

Звідки ж тоді пішло повір’я?

Він заплющив очі, відчуваючи, як земля повільно вислизає з його руки. Чи була на це відповідь? Якби він лиш міг пригадати, чи існує зв’язок між тими з них, хто спав у землі, і тими, хто повернувся після смерті. Тоді б він міг усерйоз теоретизувати з цього приводу.

Але пригадати він не міг. Ще одне запитання залишилося без відповіді, вкотре. На додачу до запитання, що виникло в нього напередодні ввечері.

Що б трапилося з вампіром-мусульманином, якби він зустрів розп’яття?

Звук його власного сміху, більше подібного до гавкоту, розітнув ранкове повітря, злегка його налякавши: «Господи, я вже й не згадаю, як давно сміявся, аж забув, як це». Звук видався схожим на гавкання хворого собаки. «Що ж, це те, чим я став, ні? — вирішив він. — Дуже хворим собакою».

Зранку, близько четвертої, здійнялася млява піщана буря. Дивина, як це збурило в ньому спогади. Вірджинія, Кеті, усі ті жахливі дні…

Він обірвав себе. Ні, ні, це було надто небезпечно. Саме спогади про ті дні штовхали його до пляшки. Він змушений миритися з теперішнім.

Він знову замислився, чому вирішив продовжувати боротьбу. Либонь, подумав, немає ніякої чіткої причини. Я просто занадто тупоголовий, щоб з усім цим покінчити.

«Ну, — він поплескав у долоні з удаваною рішучістю, — що ж далі?» Він роззирнувся навколо, наче серед безмовної Сімарон-стрит щось так і чекало на нього.

«Гаразд, — зопалу вирішив він, — подивимося, чи частина про проточну воду правдива».

Він закопав під землею шланг, під’єднавши його до дерев’яної діжки. Вода надходила до діжки, витікаючи крізь інший отвір у шланг, який, у свою чергу, спрямовував її під землю.

Скінчивши, він зайшов у будинок, прийняв душ, поголився та зняв із руки пов’язку. Рана загоїлася, не лишивши по собі рубців. Утім, він не дуже й переживав за це. За весь час він більш ніж переконався, що має імунітет до їхньої інфекції.

О шостій тридцять він увійшов до вітальні й став перед вічком. Злегка напружився й бурчав через тупий біль у м’язах. Побачивши, що нічого не відбувається, вирішив зробити собі випити.

Повернувшись до вічка, він побачив Бена Кортмана, котрий якраз ступив на газон.

«Покажись, Невілле!» — пробурмотів Роберт Невілл, за якусь мить ці слова голосно прокричав сам Кортман.

Невілл непорушно стояв, придивляючись до Кортмана.

Бен залишався цілком упізнаваним. Його волосся й досі було чорним, тіло — схильним до повноти, а обличчя — блідим. Але тепер його лице вкривала борода: в основному під носом, дещо рідкіша — під горлом, на підборідді та щоках. Утім, це була єдина помітна відмінність. Бен завжди був бездоганно виголеним у старі дні, від нього так і віяло одеколоном кожного ранку, коли він підбирав Невілла та підвозив до фабрики.

Незвично було отак стояти й дивитися на Бена: тепер це був цілковитий чужинець. Колись він розмовляв із цим чоловіком, їздив на роботу, гомонів про автомобілі, бейсбол та політику, з часом — про хворобу, про те, чи в злагоді Вірджинія та Кеті, про самопочуття Фреди Кортман.

Невілл труснув головою. Немає сенсу думати про це. Минуле мертве, як і сам Кортман.

Він знову труснув головою. Світ сказився, подумав він. Мерці походжають землею, а мені хоч би що. Воскреслі небіжчики швидко перетворилися на частину повсякденної рутини. Як швидко людина готова змиритися з неймовірним, якщо вдосталь його набачиться! Невілл стояв, попиваючи віскі та все силкуючись зрозуміти, кого це Бен Кортман йому нагадує. Уже тривалий час у нього враження, що Кортман йому когось нагадує, але він хоч убий не міг згадати кого.

Він знизав плечима. Та яка вже різниця?

Поставив склянку на підвіконня та попрямував до кухні. Там він увімкнув подачу води й повернувся назад. Повернувшись, побачив ще одного чоловіка та жінку на газоні. Між собою трійця не розмовляла. Ніколи. Вони все вешталися й вешталися безперестану, кружляючи одне за одним колами, мов ті вовки, жодного разу не перезирнувшись між собою, пожадливо вдивляючись лише в будинок, де заховалася їхня здобич.

Потім Кортман побачив воду, що ллється з діжки, й попрямував туди. За якусь мить він підняв обличчя, і Невілл побачив, що той шкіриться.

Невілл напружився.

Кортман перестрибував через діжку з боку в бік. Невілл відчув, як пересохло в горлі. Покидьок розкусив його задум!

Твердою ходою він рушив до ванної, де тремтливими руками дістав із шухляди в комоді один з пістолетів.

Кортман саме закінчував тупцювати на діжці, коли куля уразила його в ліве плече.

Загарчавши, він захитався і впав на тротуар, гоцаючи ногами. Невілл повторно вистрілив, і куля зі свистом відскочила від цементу за кілька дюймів від тіла Кортмана, що корчився на землі.

Кортман з ревінням звівся на ноги, коли його вразила третя куля — прямісінько в груди.

Невілл стояв і дивився на нього, вдихаючи їдкі пари пістолетного диму. Та потім вид на Кортмана затулила жінка, що почала закочувати сукню.

Невілл відсторонився й закрив вічко. Він не збирався дозволити собі дивитися на це. За якусь коротку мить, стоячи там, він відчув, як його тілом шириться той бридкий жар, що піднімався нижче його попереку, мов ненаситна звірина.

Пізніше він визирнув знову й побачив, як навколо походжає Бен Кортман, викрикуючи, щоб він показався назовні.

Раптом у місячному світлі він утямив, кого йому нагадує Бен Кортман. Від самої думки груди почали здригатися від стримуваного сміху, тож, коли вже почали труситися плечі, він відвернувся.

Боже мій — Олівер Гарді[29]! Ті старі «двокотушкові» короткометражки[30], що він дивився вдома на проекторі. Кортман був майже викапаною копією товстуна комедіанта. Не настільки гладкий, от і все. Ба навіть вуса тепер на місці.

Олівер Гарді, що гепнувся на спину від влучної кулі. Олівер Гарді, який завжди просив ще, хай там що. Його шматували кулі, кололи ножі, переїжджали авто, чавили падаючі димарі та човни, його топили у воді та шпурляли крізь труби. А він завжди повертався, терплячий і потолочений. Ось ким насправді є Бен Кортман — бридким злісним Олівером Гарді, відлупцьованим і стражденним.

Господи, але ж наскільки це кумедно!

Він не міг зупинити сміх, бо це було щось більше за сміх: це було полегшення. Його щоками заструменіли сльози. Склянка в руці тряслася так сильно, що він весь облився випивкою, від чого лиш дужче сміявся. Склянка впала, покотившись килимом, коли його тіло засмикалося від спазмів невтримних радощів, а кімната наповнилася хрипким нервовим сміхом.

Згодом він заплакав.

Він заганяв його в черево та плечі. У шию — одним точним ударом киянки. У ноги та руки, але результат завжди був той самий: струмені крові, слизької та багряної, що пульсували на блідій плоті.

Йому здавалося, що він знайшов відповідь. Вони конали від утрати крові: їх убивав крововилив.

Але по тому він знайшов жінку в маленькому біло-зеленому будинку і загнав у неї кілок, від чого її тіло на очах почало розкладатися — від несподіванки він сахнувся й виблював свій сніданок.

Коли йому покращало і він зміг знову на неї глянути, він побачив на покривалі лише розмиту пляму, на вигляд як мішанина солі та перцю; вона була розміром з саму жінку. Він уперше бачив щось подібне.

Приголомшений побаченим, він покинув будинок, ледве ступаючи тремкими ногами, і заліз до авто, де просидів з годину, спорожнивши флягу до дна. Але навіть випивка не змогла відігнати побаченого.

Усе сталося настільки швидко. Звук киянки дзвенів у вухах, а його досі переслідувала та сама картина — як жінка зогнила за якусь мить.

Він пригадав свою давню розмову з одним негром на фабриці. Той добре знався на нюансах поховальної справи[31] й розказав Робертові Невіллу про мавзолеї, де людей зберігали у вакуумних шухлядах і ніколи не змінювали їхньої пози.

«Але варто лише впустити трохи повітря, — казав негр, — і пуф! — від них залишається сама пляма, що на вигляд як мішанина солі й перцю. Отак-от!» Із цими словами він клацнув пальцями.

Значить, жінка вже давно мертва. Можливо, спало йому на думку, вона одна з вампірів, з яких почалася чума. Хіба Всевишній знає, скільки років вона дурила смерть.

Того дня, як і в подальші дні, він був надто знервований, щоб чимось зайнятися. Залишався вдома й напивався до безпам’ятства, а купи трупів на газоні більшали, а будинок ставав дедалі занедбанішим.

Днями він сидів у кріслі з випивкою і думав про ту жінку. І, хоч як сильно намагався і як багато випивав, він не міг покинути думати про Вірджинію. Марив, як заходить до склепу, піднімаючи кришку домовини.

Йому здавалося, що він підхопив якусь заразу, його тіло безперестанку лихоманило, він почувався млявим та хворим.

Це так вона тепер виглядала?

Ранок. Осяяну сонцем тишу порушує лише хор птахів, що виспівують на деревах. Навіть найлегший вітерець не віє. Застигли непорушно барвисті квіти навколо будинку, кущі та темнолистий живопліт. Хмарою повисла над Сімарон-стрит мовчазна спека.

Серце Вірджинії Невілл спинилося.

Він сидів біля неї на ліжку, вдивляючись у її бліде обличчя. У своїй руці він тримав її пальці, гладячи їх. Його тіло було непорушною, жорсткою, збайдужілою брилою з крові та плоті. Його очі не кліпали, вуста стислися в незворушну лінію, а дихання було таким повільним, що, здавалося, він і не дихає зовсім.

У голові йому перемкнуло.

У ту ж мить, коли серцебиття під його тремкими пальцями обірвалось, осердя його мозку враз скам’яніло, ширячи навсібіч зубчасті хвилі затвердіння, доки голова, мов камінь, тягарем не лягла йому на плечі. Повільно, на тремких ногах він опустився на ліжко. Тепер десь у невиразних глибинах павутиння думок він шукав розуміння, як він ще в змозі отак просто сидіти, чому розпач не розчавив його об землю. Та прострація так і не настала. Час застиг, підвішений на гаках. Усе завмерло в нерухомості. Разом із Вірджинією, здригнувшись, завмерло його життя та весь світ.

Так минуло тридцять хвилин, потім сорок.

Тоді поволі, наче споглядач, який опинився в чужій плоті, він відчув, як його тіло здригається. Воно не просто посмикувалося, здригався не окремий нерв чи м’яз. Відчуття було всеосяжним. Тіло здригалося без упину, суцільний клубок оголених нервів, позбавлений волі. Розумом, його жалюгідними вцілілими залишками, він усвідомлював, що відбувається.

Більш ніж годину він просидів у цьому безпорадному стані, очима прикутий до її обличчя.

Потім зненацька все скінчилося, лише здушене хрипіння вирвалося з його горлянки. Хитаючись, він підвівся й вийшов з кімнати.

Половина віскі розхлюпалася поверхнею раковини, поки він лив. Те, що все ж таки потрапило до склянки, він збовтав і жадібно ковтнув. Тонка цівка вогнем стікала до його шлунка, тим відчутніша в заціпенілому тілі. Він стояв, спершись об раковину. Тремтливими руками він знову наповнив склянку по вінця, відразу осушив її великими уривчастими ковтками.

Це лише сон, переконував себе він. Неначе сторонній голос звучав у його голові.

«Вірджинія…»

Він водив головою на всі боки, блукаючи очима по кімнаті, наче щось пропустив, наче сподівався розгледіти вихід із цього будинку жахіть. Ледь розбірливі звуки зневіри виривалися з його горлянки. Він склав докупи руки, затиснувши тремкі долоні одну в одній, плутано переплітаючи пальці, що не припиняли смикатися.

Його руки почали здригатися, годі було розібрати їхні обриси. Здушено вдихнувши повітря, він розімкнув долоні та притис руки до ніг.

«Вірджинія».

Він ступив крок і голосно закричав, коли кімната навколо пішла обертом. Праве коліно вибухнуло болем, що гарячими шпичаками ширився ногою. Він заскімлив, підвівся і, спотикаючись, попрямував у вітальню. І стояв там, мов статуя, заскочена землетрусом, своїми мармуровими очима втупившись у двері спальні.

В уяві перед ним укотре розгорталася та сама картина.

Величезне полум’я потріскувало, пашіло, випускаючи густі й масні клуби диму в небо. Крихітне тільце Кеті в його руках. Підходить чоловік і вириває її з його рук, мов якусь торбу картоплі. Чоловік пірнає в морок і забирає з собою його дитя. Він стоїть, вчуваючи десь неподалік звуки палебійної установки, з кожним страхітливим ударом осідаючи все нижче.

Раптом він зривається вперед, його груди розриває скажений крик берсерка[32].

«Кеті!»

Чиїсь руки обхопили його, чоловіки в брезентових костюмах та масках тягнуть його назад. Він несамовито вганяє взуття в землю, залишаючи за собою два криві рівчаки, коли вони відтягують його. Його мозок вибухнув, він захлинається від переповнених жахом криків.

Потім несподіваний спалах оглушливого болю в його щелепі, і денне світло поступається ночі. Гаряча цівка алкоголю стікає горлом, він кашляє, хапаючи повітря, і сидить мовчки в авто Бена Кортмана, від’їжджає і дивиться на велетенську завісу кіптяви, що здіймається понад землею, немов чорна примара всесвітнього розпачу.

Згадуючи ту мить, він заплющив очі, до болю стиснувши зуби.

«Ні».

Він не відправить туди Вірджинію. Хай вони навіть уб’ють його за це.

Повільною, твердою ходою він підійшов до вхідних дверей і вийшов на ґанок. Ступивши на пожовклий газон, попрямував до будинку Бена Кортмана. Від сліпучого сонячного світла його зіниці перетворилися на крихітні чорнильні цятки. Занімілі руки безпорадно гойдалися з обох боків.

Дзвінок на дверях вигравав «Як мучить мене спрага»[33]. Від абсурдності ситуації раптом закортіло щось поламати. Він досі пам’ятав, як Бен поставив цей дзвінок, думаючи, що то буде весело.

Він непохитно стояв перед дверима, у голові пульсувало. «Мене не хвилює, що це закон, мене не хвилює, що мене можуть стратити, її я туди не відправлю!»

Він загримав кулаком у двері.

«Бене!»

У будинку Бена Кортмана — тиша. На передніх вікнах нерухомо висять білі фіранки. Він міг розгледіти червоний диван, торшер із торочковим абажуром, піаніно «Кнабе»[34], на якому Фреда полюбляла грати в пообідній час щонеділі. Він кліпнув. Що сьогодні за день? Він забув, зовсім утратив лік дням. Він зігнув плечі, відчуваючи, як гнівна нетерплячка, мов та кислота, розливається тілом.

«Бене!»

Знову його кулак загрюкав у двері, плоть навколо зблідлого підборіддя смикнулася. Чорт забирай, де він є? Невілл затис кнопку дзвінка пальцем, у динаміку знову заграла пісенька п’яничок, і знову, і знову. «Як мучить мене спрага, як мучить мене спрага, як мучить мене спрага, як мучить мене…»

Задихаючись від люті, він навалився на двері, які розчахнулися навстіж досередини. Вони були незамкнені.

Він зайшов до мовчазної вітальні.

«Бене, — голосно проказав він, — Бене, мені потрібне твоє авто».

Вони були в спальні, безмовно завмерши в денній комі, лежали на окремих ліжках, Бен у піжамі, Фреда в шовковій нічній сорочці; лежали на простирадлах, а їхні широкі груди здригалися від утрудненого дихання.

Якусь мить він так і простояв, дивлячись на них. На шиї у Фреди була рана, що вкрилася кров’яною кіркою. Він перевів очі на Бена. На його горлі не було жодних ран. Він почув, як голос у голові проказав: «Якби я тільки міг зараз прокинутися».

Він захитав головою. Ні, від цього йому не прокинутися.

Він знайшов ключі від авто на тумбочці й узяв їх. Розвернувся і пішов, залишивши безмовний будинок позаду. Тоді він бачив їх живими востаннє.

Двигун, кашляючи, ожив. Він дав йому попрацювати на холостому ходу декілька хвилин, поки сам сидів і виглядав крізь запилюжене вітрове скло. Товста муха продзижчала навколо його голови, розтинаючи задушливе повітря салону. Він дивився на її мляве зеленувате мигтіння, відчуваючи, як під ним завібрувало авто.

За якусь мить він натис на важіль газу, дросель відкрився, запускаючи повітря в карбюратор, і авто рушило вулицею. Він припаркував його на під’їзді до свого гаража й вимкнув двигун.

У будинку було прохолодно й тихо. Його черевики ледь чутно ковзали килимом, а потім заклацали паркетними дошками у вітальні.

Він стояв нерухомо у дверях, дивлячись на неї. Вона й досі лежала на спині, руки з боків, побілілі пальці трохи зігнуті. Складалося враження, що вона лише спить.

Він розвернувся й повернувся до вітальні. Що йому далі робити? Будь-які рішення здавалися безглуздими. Яка різниця, що робити? Що б він не вирішив, життя однаково не матиме сенсу.

Він став біля вікна, розглядаючи млявими очима тиху, залиту сонцем вулицю.

«Нащо ж я тоді взяв авто?» — запитав себе він. До горла підступив клубок. Спалити її я не можу, думав він. Не буду. Але які ще є варіанти? Похоронні бюро зачинені. Ті нечисленні трунарі, які досі в змозі виконувати свою роботу, не порушуватимуть закону. Усі без винятку померлі мають бути відразу доправлені до місць кремації. Це єдиний відомий шлях запобігти розповсюдженню інфекції. Лише полум’я нищить бактерію, що викликає пошесть.

Він знав це. Він знав, що так приписано законом. Але як багато людей цього дотримуються? Це його теж цікавило. Скільки чоловіків брали коханих дружин, з якими розділили своє життя, і кидали у вогнище? Скільки батьків спопелили милих серцю дітей і скільки дітей пожбурили любих батьків у вогнище, сотні футів завдовжки, сотні футів завширшки?

Ні, коли щось і вціліло в тому світі, то це його обітниця — вона не горітиме у вогні.

Минула година, поки він прийняв остаточне рішення. Пішов і взяв її голку та нитку. Він шив, допоки назовні не виглядало лише її обличчя. Потім з важким серцем тремкими руками зашив покривало поверх її рота. Поверх її носа. Її очей.

Закінчивши, він пішов на кухню й випив іще одну склянку віскі. Проте навіть не відчув напою.

Зрештою, нерішуче ступаючи, він повернувся до спальні. Хвилину стояв, хрипко дихаючи; по тому нахилився та обхопив руками її нерухоме тіло.

«Ну ж бо, маленька», — прошепотів він.

Слова немов вивільнили щось усередині нього. Коли він ніс її крізь вітальню, він відчував, як увесь тремтить, як його щоками повільно котяться сльози.

Він поклав її на заднє сидіння й заліз в авто сам. Глибоко вдихнув і потягся до кнопки стартера.

Він здав назад. Знову вилізши з авто, пішов до гаража й узяв лопату. Здригнувся, побачивши, як вулицю повільно перетинає чоловік.

Він поклав лопату до багажника й заліз в авто.

«Зачекайте!»

Крик чоловіка був хрипким. Він спробував бігти, але був занадто ослабленим. Роберт Невілл мовчки сидів, коли чоловік, човгаючи, підійшов.

«Чи не могли б ви… можна взяти… також мою матір?» — сухо проказав чоловік.

«Я… Я… Я…»

Мозок Невілла відмовлявся працювати. Він подумав, що знову заплаче, але стримав себе та напружив спину.

«Я не їду до… туди», — сказав він.

Чоловік, не розуміючи, втупився в нього.

«Але ваша…»

«Я не їду до вогнища, я сказав!» — випалив Невілл і натис кнопку стартера.

«Але ваша дружина, — сказав чоловік. — Ваша дружина…»

Роберт Невілл смикнув перемикач передач, давши задній хід.

«Будь ласка», — заблагав чоловік.

«Я туди не їду!» — прокричав Невілл, не глянувши на чоловіка.

«Але ж це закон!» — криком відповів йому чоловік, зненацька розгнівавшись.

Авто задом швидко виїхало на вулицю, і Невілл розвернув його в напрямку бульвару Комптон. Від’їжджаючи, він бачив, як чоловік стояв на узбіччі й проводжав його поглядом. «Дурень! — проказав роздратовано він подумки. — Ти думаєш, я збираюся жбурнути власну дружину у вогнище?»

Вулиці були безлюдними. Біля Комптону він звернув ліворуч і попрямував на захід. Їдучи, він поглядав на великий пустир справа від авто. Цвинтарем він скористатися не міг. Їх усі позакривали й постійно вартували. Неодноразово людей убивала охорона, коли ті намагалися поховати коханих.

У наступному кварталі він повернув праворуч, проїхав його і знову звернув управо, заїхавши до тихенької вулички, що вела до пустиря. Проїхавши півкварталу, приглушив двигун. Решту дороги він їхав помалу, щоб ніхто не почув авто.

Ніхто не бачив, як він витягав її з авто і як ніс її до порослого високим бур’яном пустиря. Ніхто не бачив, як він поклав її на землю і зник з поля зору, схилившись навколішки.

Він копав неквапливо, устромлюючи лопату в м’який ґрунт, а тепло від яскравого сонця затікало на ділянку, немов розплавлене повітря на блюдце. Піт градом стікав його щоками та чолом, поки він копав, а грудки землі так і миготіли перед очима. У повітря здійнялася пилюка, що наповнила його ніздрі своїм жарким, різким запахом.

Яму нарешті була закінчено. Він відклав лопату і схилився, впершись руками в коліна. Його тіло тремтіло, піт заливав обличчя. Цієї частини він боявся.

Але він також знав, що не можна баритися. Якщо його помітили, то невдовзі вони прийдуть по нього. Бути підстреленим — то ще півбіди. Але тоді її спалять. Його вуста стиснулися. Ні.

Лагідно, якомога обережніше він опустив її в невеличку могилу, переконавшись, що не зачепить її голову.

Він випростався й поглянув донизу, на її нерухоме тіло, зашите в покривало. Востаннє, думав він. Ніяких більше розмов, ніякого кохання. Одинадцять чудових років добігають кінця, покладені в яму. Він затремтів. «Ні, — подумав, — на це немає часу».

Та марно. Світ блимав, спотворений крізь нескінченні потоки сліз, поки він засипав яму гарячою землею, ущільнюючи її довкола непорушного тіла своїми млявими пальцями.

Він лежав одягненим на ліжку, втупившись у чорну стелю. Він був напідпитку, тож у темряві кімнати вирували світляки.

Правою рукою він пробував намацати стіл. Перекинувши рукою пляшку, він спробував ухопити її пальцями, але запізно. Потім розслабився і лежав у нічній тиші, слухаючи, як булькає віскі, розливаючись із пляшки по підлозі.

Його нечесане волосся зашаруділо на подушці, коли він глянув на годинник. Друга ночі. Два дні минуло, відколи він її поховав. Двоє очей дивляться на годинник, два вуха вслухаються в його електричне дзижчання, дві губи стиснуті докупи, дві руки покладені на ліжко.

Він намагався позбутися цієї нав’язливої ідеї, але йому здавалося, що раптом усе в світі потрапило у вир двоїстості, ставши жертвою двійкової системи. Дві мертві людини, два ліжка в кімнаті, два вікна, дві тумбочки, два килими, два серця, що…

Його груди наповнилися нічним повітрям, потримали його, а потім виштовхнули назад; уривчасто вдихнули знову. Два дні, дві руки, два ока, дві ноги, дві ступні…

Він сів у ліжку, звісивши з краю ноги. Його ступні опустилися в калюжу віскі, і він відчув, як враз змочилися шкарпетки. Жалюзі на вікнах деренчали від легкого вітерцю.

Він вирячився в чорноту. «Що залишилося? — спитав себе. — Що ж, зрештою, залишилося?»

Утомлено він підвівся і, затинаючись, пішов до ванної, лишаючи по собі вологі сліди. Порснув в обличчя водою й потягся по рушник.

Що залишилося? Що…

Зненацька він закляк у холодній темряві ночі.

Хтось повертав ручку вхідних дверей.

Він відчув, як шиєю побіг холодок, а шкіру під волоссям почало поколювати. «Це Бен, — почув він версію власного розуму. — Прийшов по ключі від авто».

Рушник висковзнув з його рук, з шелестом упавши на кахлі. Його тіло здригнулося.

Кулак гупнув об двері, знесилений, наче рука впала на дерево.

Він повільно зайшов до вітальні, серце шалено калатало.

Двері торохнули, коли кулак іще раз слабко гупнув об них. Він відчув, як смикнувся від цього звуку. «Що таке?» — спитав він себе. Двері відчинені. З відчиненого вікна на його обличчя дмухнув легкий вітерець. Темрява тягла його до дверей.

«Хто…» — пробелькотів він, не в змозі йти далі.

Його рука відсмикнулася від дверної ручки, коли та повернулася під його пальцями. Одним кроком він підійшов до стіни, принишк і стояв там, уривчасто дихаючи, широко розплющивши очі.

Нічого не сталося. Він стояв там, тримаючи себе в руках.

На мить його дихання спинилося. Хтось бурмотів на ґанку, белькочучи слова, яких він не міг розібрати. Він опанував себе; потім стрімким рухом розчахнув двері, впустивши до кімнати місячне сяйво.

Він не міг навіть скрикнути. Стояв, мов пришпилений на місці, втупившись поглядом у Вірджинію.

«Роб… ерт», — сказала вона.

Науковий відділ був на другому поверсі. Кожен крок Роберта Невілла глухо відлунював, коли він піднімався мармуровими сходами Громадської бібліотеки Лос-Анджелеса.

Надворі було 7 квітня 1976 року.

До нього таки дійшло після тижня пиятики, роздратувань і безладних пошуків, що він гає час. Розрізнені експерименти не давали жодних результатів, це було ясно. Якщо й існує раціональне пояснення проблеми (а він мав вірити, що воно таки є), його можна знайти лише шляхом ретельного дослідження.

Орієнтовно, попри брак потрібних знань, він визначився з імовірним підґрунтям — то була кров. Це слугувало щонайменше відправною точкою. Тож першим кроком було якомога більше прочитати про кров.

Він ішов коридором другого поверху і зауважив, що тиша в бібліотеці, за винятком гупання його черевиків, цілковита. Зовні інколи співають птахи, а навіть якщо мовчать, здається, що присутні якогось роду звуки. Незбагненно, але надворі ніколи не відчувається та могильна мовчанка, що панує в будівлях.

Особливо тут, у цій велетенській сірокам’яній споруді, що слугує сховищем знань загиблого світу. «Певно, це якось пов’язано з тиском стін і замкненим простором, — думав він, — щось суто психологічне». Та усвідомлення цього не полегшувало справи. Не було вже психіатрів, які б бурмотіли про безпідставні неврози та слухові галюцинації. Остання людина у світі безнадійно застрягла наодинці зі своїми примарами.

Він увійшов до наукового відділу.

Це була кімната з високою стелею та широкими заскленими вікнами. Навпроти дверей стояв письмовий стіл, де виписували книги в ті дні, коли їх ще хтось собі виписував.

Він стояв якусь мить, обводячи поглядом завмерлу кімнату, поволі хитаючи головою. Усі ці книги, думав він, — осад планетарного інтелекту, витвори безплідних умів, рештки, попурі з артефактів, які не в змозі врятувати людей від загибелі.

Його взуття застукотіло вимощеною кахлями підлогою, коли він попрямував до лівого ряду книжкових полиць. Він спрямував погляд на таблички між полицями, що позначають секції. «Астрономія» — прочитав він; книги про небеса. Він пройшов повз. Його турбувало зовсім не небо. Людська пристрасть до зір спочила з людством. «Фізика», «Хімія», «Інженерна справа». Він проминув їх і ввійшов у головну читальну залу наукового відділу.

Спинився й глянув на високу стелю. Угорі — два ряди непрацюючих ламп, а сама стеля поділена на великі ввігнуті квадрати, кожен з яких прикрашений мозаїкою зі схожими на індіанські візерунками. Ранкове сяйво проникало крізь запилені вікна, тож він міг розгледіти, як пилинки м’яко кружляють у променях сонця.

Він опустив очі на ряд довгих дерев’яних столів зі стільцями, вишикуваних перед ним. Хтось дуже старанно припасував їх на місця. У день, коли закрили бібліотеку, подумав він, якась бібліотекарка пройшлася кімнатою, рівненько підсуваючи кожен стілець до столу. Обережно, з неквапливою акуратністю, якою особливо пишалася.

Він міркував про цю уявну жінку. Померти, думав він, так і не пізнавши невтримної радості та втіхи обіймів коханої людини. Впасти в бридку кому, по тому зануритися в обійми смерті і, можливо, повернутися приреченою на марні, жахливі блукання. Так і не дізнавшись, як воно — кохати й бути коханою.

Це була доля, страхітливіша за обернення на вампіра.

Він струснув головою. «Гаразд, досить, — сказав собі, — ти не маєш часу на плаксиві фантазії».

Він минав книги, доки не дійшов до секції «Медицина». Саме те, що йому потрібно. Проглянув назви. Книги про гігієну, анатомію, фізіологію (загальну та спеціалізовану), лікувальні практики. Ще далі — бактеріологія.

Він дістав п’ять книг із загальної фізіології та декілька робіт про кров. Їх купкою склав на одному з укритих пилом столів. Чи варто взяти книг із бактеріології? Він постояв хвилину, нерішуче розглядаючи корінці книг.

Зрештою знизав плечима. «Що ж, яка різниця? — подумав він. — Гірше від цього не буде». Він навмання дістав декілька з них, поклавши їх до решти. Тепер він мав на столі дев’ять книг. Для початку вистачить. Він очікував, що ще повернеться сюди.

Виходячи з наукового відділу, він глянув на годинник над дверима.

Червоні стрілки зупинилися на четвертій двадцять сім. Він замислився про той день, коли їхній рух спинився. Спускаючись сходами з оберемком книг, він гадав, у який же момент стали стрілки. Це був день чи ніч? Тоді дощило чи, може, сяяло сонечко? Чи був тут хтось, коли це сталося?

Він стенув плечима. «Заради Бога, яка різниця?» — спитав себе. Його починало нудити від цього дедалі більшого ностальгійного захвату від минулого. Він знав: то слабкість, яку він навряд чи може собі дозволити, якщо має намір рухатися далі. І все ж він продовжував помічати, як поринає у всеосяжні медитації через дрібниці минулого. Це було майже непідвладним йому, і від цього він лиш більше гнівався на себе.

Він не зміг відчинити величезні вхідні двері навіть ізсередини; вони були надто добре зачинені. Йому довелося знову лізти у розбите вікно, спочатку скинувши книги по одній на тротуар, а потім зістрибнувши самому. Він поклав книги до авто й сів у нього сам.

Завівши авто, він помітив, що припаркувався під пофарбованим у червоне узбіччям, та й заїхав на вулицю з одностороннім рухом не з того боку. Він огледів вулицю зусібіч.

«Поліція! — почув він власний вигук. — О, поліція!»

Десь із милю він без упину реготав, так і не втямивши, що в цьому такого смішного.

Він відклав книгу. Знову читав про лімфатичну систему. Він невиразно пригадував, що читав уже про це кілька місяців тому, в той час, який тепер називав безрозсудною порою. Але те, що він тоді прочитав, не справило на нього жодного враження, бо він не знав, де це можна застосувати.

Тепер він був готовий переглянути своє ставлення.

Тонкі стінки капілярів дозволяють плазмі крові потрапляти в міжклітинний простір разом із червоними та білими кров’яними клітинами. Ці компоненти крові, що залишили кровоносну систему, зрештою повертаються в неї через лімфатичні судини у складі рідкої речовини, що зветься лімфою.

Під час цього зворотного потоку лімфа просочується крізь лімфатичні вузли, які переривають потік і відфільтровують тверді частинки тілесних відходів, таким чином запобігаючи їх проникненню в кровоносну систему.

Отже.

Існують два чинники, що активують лімфатичну систему: (1) дихання, що спричиняє тиск діафрагми на внутрішні органи, у результаті змушуючи кров та лімфу рухатися вгору, проти сили тяжіння; (2) рух тіла, що спричиняє стиснення лімфатичних судин скелетними м’язами, таким чином надаючи лімфі руху. Складна система клапанів перешкоджає плину в протилежному напрямку.

Але вампіри не дихають; у всякому разі померлі. Це означає, що їхній лімфообіг приблизно наполовину урізаний. А це, у свою чергу, означає, що значні обсяги відходів залишаються в організмі вампіра.

Робертові Невіллу спав на думку смердючий запах вампіра.

Він читав далі.

«Бактерія потрапляє до кровообігу, де…»

«…білі кров’яні тільця відіграють життєво важливу роль у захисті організму проти бактеріальної атаки».

«Сильне сонячне світло миттєво вбиває численні мікроби та…»

«Значна кількість бактеріальних захворювань людини може поширюватися через комах — мух, комарів…»

«…де, реагуючи на хвороботворну бактерію, починається утворення додаткових клітин, що надходять до кровообігу».

Він дозволив книзі впасти на коліно, вона зісковзнула і з глухим звуком сповзла на килим.

Читати ставало дедалі важче, бо незалежно від того, що саме він читав, дедалі очевиднішим робився зв’язок між бактеріями і захворюваннями крові. Утім, весь цей час він дозволяв собі зневажати всіх тих, хто помер, проголошуючи правду про бактеріальну природу пошесті та висміюючи вампірів.

Він піднявся й зробив собі випити. Але склянка так і залишилася на місці. Ставши перед баром, він повільно, ритмічно почав постукувати кулаком по стійці, похмуро дивлячись на стіну.

Мікроби.

Він скривився. «Та вже заради Бога, — втомлено проказав до себе, — знаєш, слова не кусаються». Він глибоко вдихнув. «Гаразд, — сказав він собі, — чи існують причини, чому це не можуть бути мікроби?»

Він відвернувся од бару так, наче міг залишити там своє запитання. Але для запитань простір не був перешкодою; вони могли переслідувати його.

Він сидів на кухні, втупившись у чашку паруючої кави. Мікроби. Бактерії. Віруси. Вампіри. «Чому я так опираюся цьому?» — думав він. Це був упертий опір. Чи, може, він боявся, що, коли це мікроби, завдання виявиться заскладним для нього?

Він не знав. Він розпочав новий шлях — шлях, що вимагав компромісу. Навіщо відкидати будь-яку теорію? Вони не обов’язково взаємовиключні. «Подвійне сприйняття та взаємне відношення», — подумав він.

Бактерія могла бути поясненням вампірів.

Здавалося, що він потрапив у самісінький вир потопу. Наче був тим маленьким голландським хлопчиком, який встромив палець у греблю[35], намагаючись спинити море здорового глузду. Таким він і був, плазуючи на землі, вдоволений своєю залізобетонною теорією. Тепер він випростався й витяг палець. Море відповідей уже накочувало на нього.

Чума поширилася так стрімко. Чи було б це можливо, якби лише вампіри розносили її? Чи вистачило б їхніх нічних набігів, щоб розігнати її?

Раптова відповідь вразила його. Лише якщо прийняти версію з бактерією, можна пояснити фантастичну прудкість пошесті, геометричну прогресію жертв.

Він відсунув чашку кави вбік, у голові вирував десяток різних ідей. Мухи та комарі були частиною цього. Поширювали хворобу, женучи її всім світом.

Так, бактерія пояснює чимало; переховування вдень, кома, спричинена потребою мікроба в захисті від сонячної радіації.

Нова ідея: що, як бактерія є джерелом могутності вампіра?

Він відчув, як спиною пробігли мурашки. Чи можливо, що той самий мікроб, який убивав живих, давав силу мертвим?

Він мав знати! Він застрибав і ледве не вибіг із будинку. Потім, в останню мить, відскочив від дверей, нервово сміючись. «Боже збав, — думав він, — чи я втрачаю глузд?»

Надворі була ніч. Він осміхнувся й метушливо закрокував вітальнею.

Чи можна так пояснити й інші явища? Кілок? Його розум роздирався, силкуючись умістити кілок у рамки бактеріальної зумовленості. «Ну ж бо!» — нетерпляче прокричав він подумки. Все, до чого він міг додуматися, — крововилив, але того випадку з жінкою це не пояснювало. Та й вразив він її не в серце…

Він вирішив пропустити це, побоюючись, що його нововідкрита теорія передчасно розвалиться — до того як хоч трохи зміцніє.

Далі, розп’яття. Ні, бактерія не може цього пояснити. Ґрунт — ні, не варто й пробувати. Проточна вода, дзеркала, часник… Він відчув, як безпорадно тремтить, і захотів голосно закричати, щоб спинити свій розпалений мозок. Він мав знайти бодай щось! «Чорт забирай! — подумки шаленів він. — Я цього так не покину!»

Він змусив себе сісти. Здригаючись від напруження, так і сидів, облишивши всі думки, доки не заспокоївся. «Господи, — зрештою подумав він, — що зі мною не так? Я вхопився за ідею, а коли не зміг нею пояснити всього за перші п’ять хвилин, панікую. Я, певно, з’їжджаю з глузду».

Тепер він таки взяв свій напій; він потребував його. Він затримав руку в повітрі, поки вона не перестала тремтіти. «Ану, малий, — спробував він покепкувати з себе, — опануй себе. Санта Клаус прямує до міста з усіма відповідями. Тобі більше не доведеться бути чудернацьким Робінзоном Крузо, ув’язненим на острові ночі, посеред океанів смерті».

Він хихикнув на це і трохи розслабився. «Мальовничо, — подумав він, — і зі смаком. Остання на світі людина виявилася Едґаром Ґестом[36]».

«Що ж, гаразд, — подумав він, — тобі пора вкладатися. Не варто розлітатись у двадцятьох напрямках. Більше ти цього не витримаєш; ти емоційно заслабкий».

Насамперед треба буде дістати мікроскоп. «Це перший крок», — наполегливо повторював він собі, коли роздягався до ліжка, ігноруючи невпевненість, що тугою кулею засіла в його шлунку, і майже болісну жагу зануритися з головою в дослідження, без жодного планування.

Він почувався майже хворим, лежачи в темряві та плануючи свій наступний крок. Принаймні він знав, що напрям обрав правильний. «Це перший крок, це перший крок. Бодай тобі кістка в горло, це перший крок».

Він осміхнувся в пітьмі, почуваючись добре через визначену наперед роботу.

Одну тривожну думку дозволив він собі перед сном: «Укуси, комахи, передання від людини до людини — чи навіть цього досить, щоб пояснити страхітливу швидкість, із якою поширилася пошесть?»

Він заснув із цим запитанням на думці. Близько третьої ранку прокинувся, лише щоб утямити, що будинок трусить від чергової піщаної бурі. І враз за якусь частку секунди все стало на місця.

Перший пристрій не спрацював.

Основа була погано вирівняна, тому найменший дотик збивав налаштування. Погано закріплені рухомі частини постійно гойдалися. Дзеркало щоразу висковзувало з місця через погано закручені стрижні. На додачу на приладі навіть не було місця для конденсора та поляризатора. Була лиш одна насадка, тому для зміни масштабу доводилося знімати лінзи об’єктива. Лінзи були — лихо та й годі.

Само собою, він же нічого не тямив у мікроскопах, тому взяв перший-ліпший. Через три дні, здушено лаючись, він швиргонув його об стіну, розтоптавши залишки ногами.

Потім, опанувавши себе, відвідав бібліотеку та розшукав довідник із мікроскопів.

Під час своєї наступної вилазки він не повернувся, доки не знайшов підхожий прилад: насадка для трьох об’єктивів, кріплення для конденсора та поляризатора, чудова основа, відточені рухи, ірисова діафрагма, прекрасні лінзи. «Це вкотре доводить, — подумав він, — що поспіх — на посміх». — «Так, так, так», — роздратовано відповів він собі.

Він змусив себе провести більше часу, ознайомлюючись із приладом. Прововтузився з дзеркалом, поки вчився спрямовувати промінь світла в об’єктив за лічені секунди. Він також ознайомився з лінзами, від тридюймового наближення до однієї дванадцятої дюйма. Щодо останньої лінзи, то він навчився поміщати краплю кедрової олії на предметне скло, опускаючи об’єктив, доки лінза не торкалась олії. Він розбив тринадцять скелець, відточуючи собі майстерність.

Після трьох днів зосередженої праці він міг хвацько вправлятися з координатним ноніусом, налаштовувати ірисову діафрагму та конденсор для отримання потрібної кількості світла на скельці, навчився виставляти потрібну якість наближення для готових скелець. Він подумати не міг, що блоха на вигляд така огидна.

Наступним був процес виготовлення мікропрепаратів, який виявився значно важчим, ніж він гадав. Хоч як він намагався, проте не міг запобігти потраплянню піщинок до мікропрепаратів. Коли він розглядав їх у мікроскоп, усе виглядало як купи каміння. Насамперед це було важко через піщані бурі, що й досі здіймалися в середньому кожні чотири дні. Урешті він мусив змайструвати накриття над верстаком.

Досліджуючи мікропрепарати, він також привчився до систематичності. Він збагнув, що чим довше баритися з приготуваннями, тим більше пилу осяде на скельцях. Спочатку неохоче, а потім майже з задоволенням він усе припасував на місця. Предметні та покривні скельця, піпетки, пробірки, пінцет, чашки Петрі, голки, хімікати — усе було розставлено й упорядковано.

На власне здивування, він зрозумів, що підтримання робочого місця в порядку приносить йому задоволення. «Певно, в мені таки тече кров старого Фріца», — спало йому якось на думку.

Потім він добув зразок крові жінки.

На те, щоб як слід приготувати зразок та помістити його на скельце, пішло кілька днів. Якийсь час його навіть брав сумнів, чи щось вийде.

Та потім настав ранок, коли невимушено, наче в тому не було нічого особливого, він установив під лінзами тридцять сьомий зразок крові, увімкнув підсвічення, відрегулював окулярну трубку та дзеркало, підкрутив і налаштував діафрагму з конденсором. З кожною секундою його серцебиття немов пришвидшувалося, бо щось підказувало, що цього разу йому вдасться.

Настав цей момент; йому перехопило подих.

Отже, це не був вірус. Вірус він би не побачив. Тут же, тендітно тріпочучи на скельці, був мікроб. «Я нарікаю тебе вампіріс». Слова закралися до нього в голову, коли він вдивлявся в окуляр.

Звірившись із одним з бактеріологічних довідників, він дізнався, що циліндрична бактерія, яку він угледів, — то бацила, крихітний стрижень протоплазми, що рухається крізь кров за допомогою дрібних ниточок, які виступають із клітинної оболонки. Ці подібні до волосинок джгутики енергійно рухаються в плинному середовищі, підштовхуючи бацилу.

Довгий час він стояв, дивлячись у мікроскоп, неспроможний думати чи продовжувати дослідження. Думав лише про те, що там, на скельці, — причина існування вампірів. Усі століття страхітливих забобонів стеклися в момент, коли він побачив мікроба.

Тож науковці мають рацію: бактерія таки причетна. І ось тепер він, Роберт Невілл, віком тридцять шість, уцілілий, закінчив слідство та готовий оголосити вбивцю — мікроб усередині вампіра.

Зненацька непомірній тягар відчаю впав на нього. Отримати відповідь тепер, коли вже запізно, стало нищівним ударом. Він відчайдушно намагався опиратися депресії, але вона брала гору. Він не знав, із чого почати, й почувався геть безпомічним перед посталою проблемою. Як він міг сподіватися вилікувати досі живих? Він нічого не тямив у бактеріях.

«Що ж, доведеться!» — обурився він подумки. І змусив себе вчитися.

Деякі види бацил, коли умови стають несприятливими для життя, здатні виробляти з себе тільця, що звуться спорами. Роблять вони це, конденсуючи вміст клітини в овальне тіло зі щільними стінками. Це тіло, сформувавшись, від’єднується від бацили, стаючи вільною спорою, вкрай стійкою до фізичних та хімічних змін. Пізніше, коли умови стають сприятливішими для виживання, спора проростає знову, відроджуючи всі якості початкової бацили.

Роберт Невілл стояв перед раковиною з заплющеними очима, міцно склавши руки на її краю. «Щось у цьому є, — невтомно повторював він до себе, — щось у цьому є. Але що?»

Припустімо, міркував він, вампір не отримав крові. Тоді умови для бацили вампіріс будуть несприятливими.

Захищаючи себе, мікроб утворює спори; вампір впадає в кому. Зрештою, коли умови знову стають сприятливими, вампір ходить знову, його тіло знову в порядку.

Але як мікроб знає, чи можна знайти десь кров? Зі злості він грюкнув кулаком об раковину. Читав далі. Десь там крилася відповідь. Він відчував це.

У бактерії без належного живлення порушується метаболізм, і вона утворює бактеріофаги (неживі, самовідтворювані білки). Ці бактеріофаги знищують бактерію.

Коли кров не надходить, метаболізм бацил порушений, вони абсорбують воду й набрякають, урешті вибухаючи та руйнуючи всі клітини.

Знову спороутворення; якось воно мало вписуватися.

Що ж, припустімо, вампіри не впадають у кому. Припустімо, їхні тіла розкладаються без крові. Мікроб досі може утворити спори і…

Так! Піщані бурі!

Вивільнені спори розганяло вітром під час бур. Вони могли закріпитися навіть у дрібних саднах від піщинок. Потрапивши на шкіру, спора може прорости й розмножитися шляхом поділу. У міру такого розмноження довколишні тканини буде знищено, а канали закупорено бацилами. Бацили та зруйновані тканини вироблятимуть отруйні тіла розпаду, що заразять довколишні здорові тканини. Врешті отрута дістанеться кровообігу.

Процес завершено.

І все без кровооких вампірів, що схиляються над ліжком героїні. Без кажанів, що тріпочуть крилами за вікнами маєтку. Нічого надприродного.

Вампіри є реальністю. Лиш їхню правдиву історію так і не повідано світові.

Зваживши на це, Невілл подумки перелічив відомі в історії пошесті.

Він подумав про падіння Афін. Це скидалося на пошесть 1975-го. До того як можна було щось вдіяти, з містом уже було покінчено. Історики писали про бубонну чуму. Роберт Невілл схилявся до думки, що її спричинили вампіри.

Ні, не вампіри. Відтепер стало зрозуміло, що блукаючі, підступні примари були таким самим знаряддям мікроба, як і невинні, уражені недугом. Саме мікроб спричиняв лихо. Мікроб, який зачаївся під покровом повір’їв та забобонів, ширячи свою напасть, поки люди зіщулилися під тиском власних страхів.

І як щодо Чорної смерті, жахливої моровиці, що прокотилася Європою, зібравши данину в три чверті всього люду?

Вампіри?

Того вечора, близько десятої, у нього розболілася голова, а очі були немов бульбашки розпеченого желатину. Він усвідомив, що зголоднів як вовк. Дістав із морозильника стейк і, поки той смажився, хутко прийняв душ.

Він злегка підстрибнув, коли камінь влучив у стіну будинку. Крива усмішка розпливлася його обличчям. Він був настільки зайнятий сьогодні, що й забув про зграю, яка нишпорить навколо будинку.

Витираючись, він раптом зрозумів, що навіть не знає, скільки з-поміж вампірів, які приходять щоночі, фізично живі, а скільки — цілком активовані мікробом.

Це здалося йому дивним. Там повинні б бути обидва різновиди, тому що стосовно декого з них його постріли не мають видимого успіху, а декого знищують. Він припускав, що мертві можуть якось устояти проти куль.

А це порушує інше питання. Чому живі приходять до його будинку? Чому лише якась жменя, а не всі з околиць?

До стейку він налив собі келих вина і був приємно здивований, яким усе було смачним. Зазвичай їжа смакувала йому, як деревина. «Певно, сьогодні я нагуляв апетит», — подумав він.

Понад те, він жодного разу не торкнувся спиртного. Найдивовижніше, що йому й не хотілося цього. Він захитав головою. Боляче визнавати, але для нього випивка слугувала емоційною відрадою.

Стейк він обгриз аж до кісток. Решту вина взяв із собою до вітальні, увімкнув програвач і, втомлено зітхнувши, сів у крісло.

Він сидів і слухав Першу та Другу сюїти з Равелевого «Дафніс і Хлоя»[37], усе світло було вимкнуте, крім лампочки на програвачі. На якийсь час він зміг забути про вампірів.

Хоча пізніше таки не втримався і ще раз зазирнув у мікроскоп.

«Негідник, — подумав він мало не приязно, розглядаючи дрібнесеньку протоплазму, що тріпотіла на скельці. — Паскудний малий негідник».

Наступний день видався кепським.

Люмінесцентна лампа вбила мікробів на скельці, але йому це нічого не пояснювало.

Змішування алілсульфіду з зараженою мікробами кров’ю нічого не дало. Алілсульфід був поглинутий, а мікроби жили й далі.

Він знервовано крокував спальнею.

Часник відганяв їх, а кров була джерелом існування. Проте поєднання есенції часнику з кров’ю не мало жодного результату. Він стиснув кулаки від люті.

Хвилиночку; кров належала одному з живих.

Уже за годину він мав зразок мерця. Додав до нього алілсульфід і розглянув крізь мікроскоп. Нічого не сталося.

Ланч не ліз у горло.

Тоді як щодо кілка? На думку йому спадав лише крововилив, але він знав, що річ не в ньому. Ота клята жінка!

Майже весь час по обіді він намагався дійти якогось переконливого висновку. Зрештою, загарчавши, різко відсунув мікроскоп і попрямував до вітальні. Звалився в крісло і сидів у ньому, нетерпляче барабанячи пальцями по бильцю.

«Блискуче, Невілле, — думав він. — Ти неймовірний. Дозволяю тобі сісти за першу парту». Він сидів, покусуючи кісточки пальців. «Треба визнати, — пригнічено подумав він, — я давно вже втратив розум. Я не в змозі втримати думки й два дні поспіль, не почавши тріщати по швах. Я непотрібний, нікчемний, нічого не вартий невдаха».

«Гаразд, — відповів він, знизавши плечима, — на цьому досить. Треба повертатися до проблеми». І він повернувся.

«Деякі речі чітко встановлено, — вичитував він собі. — Існує мікроб, він передається, сонячне світло вбиває його, дієвим є часник. Деякі вампіри сплять у ґрунті, кілок знищує їх. Вони не обертаються на вовків чи кажанів, але деякі тварини підхоплюють мікроба і стають вампірами».

Що ж.

Він зробив список. Одну графу підписав «Бацили», в іншій поставив знак питання.

І розпочав.

Розп’яття. Ні, бацил це ніяк не могло стосуватися. Якщо вже на те пішло, це було щось психологічне.

Ґрунт. Чи могло бути в ньому щось таке, що впливало на мікроба? Ні. Як би це щось потрапило до кровообігу? Крім того, лише деякі з них спали в землі.

Він глитнув, коли вже другий пункт додався до графи зі знаком питання.

Проточна вода. Можливо, її поглинали пори і… Ні, це повна маячня. Вони виходили й у дощ, а цього б не було, якби це їм шкодило. Ще одна помітка у правій графі. Його рука злегка тремтіла, коли він її робив.

Сонячне світло. Він марно намагався перебороти задоволення, занотовуючи перший пункт у жадану графу.

Кілок. Ні. Він поперхнувся. «Помалу», — попередив він себе.

Дзеркало. Та заради Бога, як дзеркало може стосуватися мікроба? Його кваплива карлючка в правій графі була ледь розбірливою. Рука тремтіла вже дужче.

Часник. Він сидів, зціпивши зуби. Він мав додати принаймні ще один пункт до графи «Бацили»; це була справа честі. Він хапався за останній пункт. Часник, часник. Він має діяти на мікроба. Але як?

Він почав писати в правій графі, але не встиг закінчити, як лють, мов лава в жерлі вулкана, завирувала в ньому.

Прокляття!

Він зіжмакав папірець у кулак і пожбурив. Підвівся, непорушний та оскаженілий, роздивляючись на всі боки. Йому хотілося щось поламати, будь-що. «То ти думав, твоя безрозсудна пора скінчилася, так?» — закричав він до себе, кинувшись було перекинути бар.

Та враз схаменувся й відступив. «Ні, ні, тільки не починай знову», — заблагав він. Тремтливими руками скуйовдив своє тонке біляве волосся. Його горло судомно рухалося, він здригнувся, придушуючи в собі потяг до насильства.

Булькотіння віскі, що ллється в склянку, роздратувало його. Він перевернув пляшку, спостерігаючи, як віскі хлюпає, переливаючись через вінця склянки, й розтікається поверхнею бару з червоного дерева.

Відкинувши голову, він одним махом спорожнив повну склянку, відчуваючи, як віскі витікає з рота.

«Я тварина! — тріумфував він. — Я дурна, безмозка тварина, і я збираюся пити!»

Порожню склянку він шпурнув крізь кімнату. Вона відскочила від книжкової шафи й покотилася килимом. «О, то ти в нас не б’єшся, так?» — заскреготав зубами він подумки, кидаючись до склянки і трощачи її ногами на скалки.

Потім він розвернувся і, затинаючись, пішов до бару. Він наповнив іншу склянку й відправив її вміст собі в горлянку. «Хотів би я мати діжку віскі! — подумав він. — Я б приєднував до неї клятий шланг і заливався б віскі донесхочу! Я б купався в ньому!»

Він пожбурив склянку. Надто повільно, надто повільно, чорт забирай! Він пив прямо з горла пляшки, нестямно глитаючи, сповнений ненависті до себе, караючи себе струмками віскі, що обпікали, судомно ковтаючи його.

«Я вдавлю себе! — шаленів він. — Я задушу себе, утоплюсь у віскі! Як Кларенс у мальмсі[38], помру, помру, помру!»

Він швиргонув порожню пляшку крізь кімнату; пролетівши, вона розбилась об стіну з фотошпалерами. Віскі стікало зображеними деревами додолу. Кинувшись через кімнату, він підібрав уламок розбитої пляшки. Полоснув шпалери зазубреним уламком, прорізаючи зображення і здираючи його зі стіни. «Ось! — подумав він, ледве зводячи подих. — Маєш!»

Він пожбурив скло, відчуваючи в пальцях тупий біль. Він порізав собі руку.

«Добре! — безтямно радів він, здавивши рану з обох сторін, поки кров не почала стікати великими краплями на килим. — Стечи кров’ю, дурний, нікчемний покидьку!»

За годину він уже був п’янючий, розпластаний на підлозі з дурнуватою усмішкою на обличчі.

Світ пішов під три чорти. Ні тобі мікробів, ні тобі науки. Світом править надприродне, це тепер надприродний світ. «Вампіри в ефірі». «Добрі поради про те, як зробити свій дім кривавим». «Молодий доктор Джекіл». «Інша дружина Дракули». «Смерть буває прекрасна». «Не будь напівзнищеним». Краплі братів Смітів від нападів труни[39].

Він залишався налиганим два дні, плануючи продовжувати в тому самому дусі, доки не настане кінець світу або не скінчаться світові запаси віскі, як там уже вийде.

Так би воно, певно, й було, якби не сталося диво.

Це трапилося на третій ранок, коли він, затинаючись, вийшов на ґанок подивитися, чи світ ще й досі на місці.

Газоном тинявся пес.

У ту ж мить, як він почув, що відчиняються двері, його сопіння обірвалося, голова перелякано крутнулась і він чимдуж зашкандибав на своїх кістлявих лапах.

Якусь мить Роберт Невілл був настільки приголомшений, що не міг поворухнутися. Він стояв вражений, позираючи на пса, який шкутильгав вулицею, втягнувши мотузку свого хвоста між ноги.

Він був живим! У світлі дня! Роберт кинувся вперед, мляво скрикнувши, і мало не зарився носом у землю. Його ноги підкосились, а руки безладно хапали повітря. Утримавши рівновагу, він зіп’явся та побіг услід за псом.

«Агов! — закричав він, порушуючи хрипким голосом тишу на Сімарон-стрит. — Повернись!»

Його черевики затупотіли тротуаром, узбіччям, відгомін кроків віддавався у голові глухим болем. Серце шалено калатало.

«Агов! — знову закричав він. — Іди до мене, малий».

На іншому боці вулиці пес непевно пробирався тротуаром, підібгавши задню праву лапу, клацаючи кігтями об цемент.

«Іди до мене, малий, я тебе не скривджу!» — вигукував Роберт Невілл.

Від бігу в боці поколювало, а голова нестерпно тріщала. Пес спинився на мить і озирнувся. Тоді він метнувся поміж будинків, і на якусь хвилю Невілл побачив його збоку. Він був коричнево-білою дворнягою, його пошматоване ліве вухо звисало клаптями, а худорляве тіло вигойдувалося під час бігу.

«Не тікай!»

Вигукуючи слова, він не чув пронизливого тремтіння власного голосу, готового зірватися в істерику. Він поперхнувся, коли пес зник між будинків. Застогнавши від страху, Роберт почвалав швидше, ігноруючи біль від похмілля, цілковито віддавшись гонитві за псом.

Але коли він дістався задвірку, пса там уже не було.

Він підбіг до паркану з секвої та глянув через нього. Нічого. Рвучко розвернувся, сподіваючись, що пес спробує втекти тим же шляхом.

Пса не було.

З годину він нерівною ходою блукав околицями в марних пошуках, кожні декілька хвилин вигукуючи: «Ходи до мене, малий, ходи до мене».

Урешті він поплентався додому, його обличчя перетворилося на маску безнадійного розпачу. Натрапити на живу істоту, після всього пережитого знайти собі компаньйона і втратити його. Навіть якщо це лише пес.

Лише пес? Для Роберта Невілла той собака був вершечком еволюції цілої планети.

Ані їжа, ані напої не лізли до горла. Він почувався настільки погано, увесь здригаючись від шоку та втрати, що мусив прилягти. Але заснути не міг. Він лежав, гарячково здригаючись і невпинно крутячи головою на пласкій подушці.

«Іди до мене, малий, — нетямлячись, бурмотів він. — Іди до мене, малий, я тебе не скривджу».

По обіді він відновив пошуки. По два квартали в кожному напрямку від будинку. Він обшукав кожен ярд, кожну вулицю, кожен окремий дім. Але нічого не знайшов.

Повернувшись додому близько п’ятої, він виставив миску молока і шматок гамбургера. Навколо них колом виклав головки часнику в надії, що вампіри їх не чіпатимуть.

Але пізніше йому спало на думку, що пес, напевне, також заражений, тож часник і його віджене. Цього він утямити не міг. Якщо пес мав мікроба, то як же він міг тинятися вулицею у світлі дня? Хіба що доза бацил у його венах була настільки незначною, що він ще не встиг заразитися по-справжньому. Але навіть якщо це було правдою, як він пережив нічні напади?

«О Боже, — зринула в нього думка, — що, як він прийде вночі по м’ясо і вони вб’ють його?» Що, як він вийде наступного ранку і знайде собачий труп на газоні, знаючи, що провина за цю смерть лежить на ньому? «Я цього не витримаю, — скрушно подумав він. — Я висаджу собі мізки, якщо це станеться, клянуся».

Ця думка вкотре розбурхала в ньому роздуми про сенс життя. Звісно, тепер відкрився простір для подальших досліджень, але життя все одно залишалося похмурим, безрадісним випробуванням. Попри все, що він мав і міг здобути (крім, звісно, іншої людської істоти), життя не обіцяло жодного поліпшення, ба навіть змін. З того, як вималювалося його становище, він доживатиме віку з тим, що вже має. І скільки ж це буде років? Тридцять, може, сорок, якщо він не зіп’ється до смерті.

Думка про ще сорок років такого життя змусила його здригнутися.

І все ж він не покінчив із собою. Справді, він надавав мало значення власному здоров’ю. Не харчувався як слід, не пив як слід, не спав як слід — та він нічого не робив як слід. Вічно так тривати не могло; він підозрював, що вже підкосив власні шанси.

Та легковажне ставлення до власного тіла аж ніяк не дорівнювало самогубству. Він ніколи навіть усерйоз до цього не підходив. Чому?

Здавалося, він не мав відповіді. Він ні з чим не змирився, не прийняв і не призвичаївся до життя, яке змушений був вести. Ось він тут, вісім місяців як сконала остання жертва пошесті, дев’ять — відтоді як розмовляв з іншою людиною, десять — відтоді як померла Вірджинія. Без надії на майбутнє, застрягши в практично безпросвітному теперішньому, він усе ще змагався за життя.

Інстинкт? Чи, може, він просто бовдур? Занадто невигадливий, щоб покінчити з собою? Чому він не зробив цього на початку, коли був на самому дні? Що спонукало його обгородити будинок, установити морозильник, генератор, електроплиту, бак із водою, збудувати теплицю, верстак, спопелити прилеглі будинки, назбирати платівок та книжок, гори консервованої їжі, навіть — це приголомшувало, як подумати, — наклеїти на стіни фотошпалери?

Чи була життєва сила чимось більшим за слова — реальною потугою, що скеровувала його розум? Можливо, природа якимось чином зберігала в його подобі свою іскру від власних же зазіхань?

Він заплющив очі. Навіщо думати, навіщо мудрувати? Відповіді не існує. Тривалість його життя є лише випадковістю та наслідком послідовної бичачої впертості. Він надто дурнуватий, щоб покласти всьому край, і цим усе сказано.

Пізніше він склеїв пошматовані фотошпалери й повернув їх на місце. Якщо не підходити надто близько, то розрізи навіть не дуже й помітні.

Він спробував був повернутися до задачі з бацилами, але зрозумів, що ні про що, крім як про пса, думати не може. Пізніше він, на власне превелике здивування, навіть нерішуче молився подумки за безпеку собаки. Це була мить, коли він відчув розпачливу потребу повірити в Бога, що пильнує за власними творіннями. Але, навіть зводячи молитву, він відчув укол самоосуду, знаючи, що кожної миті може взяти на кпини власну молитву.

Проте якось він таки спромігся подолати в собі іконоборця і молитися. Тому що хотів пса, потребував пса.

Вийшовши зранку на ґанок, він виявив, що молока та гамбургера не стало.

Його очі забігали газоном. На траві лежали дві зморшкуваті небіжчиці, але пса не було. З його вуст зірвався подих полегшення. «Дякувати Богу», — подумав він. У душі всміхнувся. «Якби я був набожним, — продовжив він думку, — я б розцінив це як здійснення своїх молитов».

Він відразу ж почав картати себе за те, що не прокинувся вчасно, щоб застати пса. Це, напевне, було на світанку, коли вулиці стали безпечними. Пес, мабуть, розвинув систему, щоб вижити так довго. Але треба було прокинутись і підстерегти собаку.

Він утішив себе надією на те, що потроху здобував прихильність пса, хай поки лиш їжею. У якусь мить він був схвилювався, що це вампіри взяли їжу, а не пес. Але швидка перевірка розвіяла страхи. Гамбургер не був піднятий над часником, його волокли ґанком. А навколо миски були крихітні бризки молока, ще досі вологі, які могли походити лише від хлебтання язиком.

Перед тим як снідати, він знову виставив молоко та гамбургер, поставивши їх у тіні, щоб молоко не нагрілося. Поміркувавши хвилю, він поставив ще й миску з водою.

По тому, поївши, він відвіз жінок на спалення, а на зворотному шляху зупинився біля бакалійної лавки й набрав дві дюжини бляшанок найкращих собачих харчів, а ще коробки собачих бісквітів, собачих ласощів, собачого мила, порошку проти бліх та дротяну щітку.

«Господи, наче дитину завів, чи що», — подумав він, залазячи до авто з повним оберемком товарів. Його губи ворухнулися в усмішці. «Що приховувати? — думав він. — Я таким схвильованим уже рік не був». Завзяття, яке він відчував, побачивши мікроба у мікроскопі, було не до порівняння з тим, яке він почував стосовно пса. Він примчав додому на швидкості вісімдесят миль за годину і не втримав розчарованого стогону, коли побачив, що м’ясо й питво залишилися неторканими. «Що ж, а якого чорта ти очікував? — глузливо спитав він себе. — Пес не може їсти щогодини, як заведений».

Викладаючи собачі харчі та причандалля на кухонному столі, він поглянув на годинник. Десята п’ятнадцять. Пес повернеться, коли знову зголодніє. «Терпіння, — сказав він собі, — май бодай одну чесноту, чи що».

Він порозкладав бляшанки та коробки. Потім перевірив ззовні будинок та теплицю. Треба було закріпити одну розхитану дошку й відремонтувати шибку на даху теплиці.

Збираючи головки часнику, він укотре роздумував, чому вампіри жодного разу не спробували підпалити будинок. Здавалося, це найочевидніша тактика. Можливо, вони страхалися сірників? Чи, може, були надто дурними? Зрештою, їх мозок був не настільки працездатний, як колись. Перехід від життя до рухомої смерті мав неодмінно супроводжуватися відмиранням тканин.

Ні, така теорія не підходила, бо вночі навколо будинку чигали й живі. З їхніми мізками все було в порядку, чи не так?

Він облишив роздуми. Зараз не було настрою. Решту ранку він провів, виготовляючи та розвішуючи в’язки часнику. Замислився був над тим, що головки часнику таки діяли. У повір’ях завжди йшлося про часниковий цвіт. Він знизав плечима: «Яка вже там різниця?» Дієвість часнику доводила його здатність відганяти їх. Він підозрював, що цвіт би теж спрацював.

Після ланчу він сидів біля вічка, стежачи за мисками й тарілкою. Навколо не було ані звуку, за винятком ледь чутного дзижчання кондиціонерів у спальні, ванній та кухні.

Пес прийшов о четвертій. Невілл мало не задрімав, сидячи біля вічка. Нараз його очі кліпнули й зосередилися, коли пес, кульгаючи, з’явився на вулиці, насторожено зиркаючи на будинок, із білими смужками довкола очей. Йому стало цікаво, що трапилося з лапою пса. Він би залюбки її вилікував, щоб завоювати його прихильність. «Стопами Андрокла[40]», — думав він у мороці власного будинку.

Він примусив себе сидіти спокійно й дивитися. Просто неймовірно, як у ньому пробуджувалися відчуття тепла та звичності, коли він дивився, як пес сьорбає молоко та їсть гамбургер, задоволено кусаючи та жвакаючи щелепами. Він сидів із ніжною усмішкою на обличчі, навіть цього не підозрюючи. Пес був таким милим.

Він судомно глитнув, коли пес доїв і попрямував геть із ґанку. Зістрибнувши з табурета, він хутко дістався дверей.

В останню мить він спинився. «Ні, так не піде, — неохоче вирішив він. — Вийшовши, ти його лише сполохаєш. Хай собі поки йде, хай іде».

Він повернувся до вічка й дивився, як пес шкутильгає вулицею, забігши поміж тих самих двох будинків. До горла підступив клубок, коли він дивився, як той зникає. «Усе гаразд, — заспокоював себе, — він повернеться».

Він відвернувся од вічка і зробив собі легкий коктейль. Сидячи в кріслі та повільно сьорбаючи, міркував, де пес ховається вночі. Спочатку хвилювався, що той не лишиться з ним у будинку. Але потім усвідомив: пес, напевне, майстер хованок, якщо протримався так довго на самоті.

«Мабуть, — думав він, — це один із тих випадків, що не вкладаються ні в які закони вірогідності». Якось завдяки талану, випадку, можливо, завдяки дрібці вправності той пес пережив пошесть і породжених нею почвар.

Це наштовхнуло його на роздуми. Якщо пес із його обмеженим інтелектом спромігся протриматись увесь цей час, чи не мала б тямуща особа більше шансів на виживання?

Він змусив себе думати про щось інше. Глупством було плекати надію. Це була давно засвоєна ним істина.

Наступного ранку пес прийшов знову. Цього разу Роберт Невілл відчинив двері й вийшов до нього. Пес миттю покинув тарілку та миски, праве вухо відхилилося назад, і він чкурнув вулицею, гарячково перебираючи лапами.

Невілл смикнувся, стримавши бажання кинутися слідом за ним. Якомога більш невимушено він усівся на краю ґанку.

По той бік вулиці пес знову забіг поміж будинків і зник. П’ятнадцять хвилин посидівши, Невілл повернувся досередини.

Після невеликого сніданку він виставив іще їжі.

Пес повернувся о четвертій, і Невілл знову вийшов, цього разу переконавшись, що собака доїв.

Знову пес утік. Але цього разу, зрозумівши, що його не переслідують, зупинився посеред вулиці й озирнувся на мить.

«Усе гаразд, малий», — вигукнув Невілл, але, зачувши його голос, пес кинувся навтьоки.

Невілл незворушно сидів на ґанку і скрипів зубами від нетерплячки. «Чорт забирай, що на нього найшло? — думав він. — Клята псяра!»

Він змусив себе задуматися, що пес пережив. Нескінченні ночі повзання в темряві, переховування бозна-де, його стишене дихання та здригання, коли навколо вештаються вампіри. Пошуки їжі та води, боротьба за життя у світі без хазяїв — а цей собака ж звик завжди й у всьому на них покладатися.

«Бідолашко, — думав він, — я буду до тебе добрим, коли ти прийдеш жити зі мною».

«Може, — спало йому потім на думку, — пес краще пристосований до виживання, ніж людина. Собаки менші, вони можуть ховатись у місцях, де вампіри їх не дістануть. Вони, певно, відчували їхню чужорідність, либонь, нюхом чули».

Настрою йому це не додавало. Повсякчас, попри здоровий глузд, він чіплявся за надію, що одного дня знайде когось подібного до себе — чоловіка, жінку, дитину, не має значення. Секс швидко втрачав свою вагу без нескінченного підживлення бажань та масових навіювань. Самотнім він почувався й далі.

Інколи він потурав фантазіям, уявляючи, що знайшов когось. Утім, частіше він намагався призвичаїтися до того, що вважав неминучим, — думки, що насправді є останнім уцілілим у світі. Принаймні в тій його частині, якої міг дістатися.

Думаючи про це, він геть забув, що насувався присмерк.

Він підвів погляд і сполохався, побачивши, як Бен Кортман біжить до нього вулицею.

«Невілле!»

Він схопився з ґанку й забіг до будинку, зачинивши тремкими руками за собою двері на замок і засув.

Якийсь час він продовжував виходити на ґанок, коли пес закінчував їсти. Кожного разу, коли він виходив, пес тікав, але з плином часу робив це дедалі млявіше, а згодом узагалі почав зупинятися посеред вулиці, озираючись і гавкаючи на нього. Невілл ніколи не переслідував його, лише сідав на ґанку й дивився вслід. Це була їхня маленька гра.

Одного дня Невілл сів на ґанку до появи пса. І, коли той з’явився на вулиці, продовжував сидіти.

Хвилин п’ятнадцять пес насторожено швендяв біля узбіччя, не зважуючись наблизитися до їжі. Невілл посунувся від їжі якомога далі, щоб підбадьорити пса. Не подумавши, він закинув ногу на ногу — від різкого руху пес сахнувся й кинувся навтіч. Невілл принишк, а пес і далі метушився вулицею, щоразу переводячи погляд із Невілла на їжу й навпаки.

«Ну ж бо, малий, — проказав до нього Невілл. — Хороший песику, їжа для тебе».

Минуло ще десять хвилин. Пес був уже на газоні, рухаючись концентричними дугами, чимраз коротшими.

Пес зупинився. Потім поволі, дуже повільно, перебираючи лапами, почав рухатися до тарілки з мисками, ні на мить не відриваючи погляду від Невілла.

«Отак, малий», — тихо промовив Невілл.

Цього разу пес не відсахнувся й не став тікати, зачувши його голос. Однак Невілл і далі сидів непорушно, щоб жодним різким рухом не настрашити пса.

Пес наблизився ще, підкрадаючись до тарілки, напружившись усім тілом в очікуванні найменшого поруху від Невілла.

«Усе гаразд», — сказав Невілл до пса.

Зненацька пес кинувся й вихопив шмат м’яса. Радісний сміх Невілла супроводжував його гарячково-недоладне шкандибання вулицею.

«От же ж малий пройдисвіт», — схвально мовила людина.

Потім Невілл сидів і дивився, як пес їсть. Той присів на пожовклому газоні по інший бік вулиці й жадібно поїдав гамбургер, не зводячи очей з Невілла. «Смакуй його, — подумав чоловік, дивлячись на пса. — Відтепер тобі діставатиметься собачий харч. Годувати тебе свіжим м’ясом і надалі я собі дозволити не можу».

Коли пес доїв, він випростався й знову перетнув вулицю, цього разу рішучіше. Невілл сидів, відчуваючи, як сильно калатає серце. Пес починав йому довіряти, якимось чином це змушувало тремтіти. Він сидів, зосередивши погляд на псові.

«Отак, малий, — почув він власний голос. — Тепер вода, хороший песику».

Раптом його губи витяглись у радісній усмішці — коли він помітив, що пес нашорошив здорове вухо. «Він слухає! — схвильовано подумав він. — Він чує, що я кажу, малий пройдисвіт».

«Ну ж бо, малий, — заговорив він жвавіше. — Берися до води та молока, от молодчина. Я тебе не скривджу. Хороший хлопчик».

Пес підійшов до води й почав боязко пити, раз по раз підіймаючи голову, щоб глянути на Невілла, потім знову її опускаючи.

«Я нічого не роблю», — сказав Невілл псові.

Він ніяк не міг звикнути до чудернацького звучання власного голосу. Чоловік майже рік не чув цього звуку, тому голос видавався йому чужим. Мовчанка тривалістю в рік — то занадто. «Коли надумаєш зі мною жити, — думав він, — я тобі всі вуха протуркочу».

Пес допив воду.

«Ходи до мене, малий, — заклично промовив Невілл, поплескуючи по нозі. — Ну ж бо».

Пес допитливо подивився на нього, здорове вухо знову посмикувалося. «Ці очі, — думав Невілл. — Неозорий світ почуттів у цих очах! Недовіра, страх, надія, самотність — усе віддзеркалене в цих великих коричневих очах. Бідолаха».

«Ходи до мене, малий, я тебе не скривджу», — лагідно промовив він.

Коли він підвівся, пес пустився навтьоки. Невілл стояв і дивився на втікача, поволі хитаючи головою.

Дні минали й далі. Щодня Невілл сідав на ґанку, поки пес їв, і вже незабаром той наближався до тарілки й мисок без вагань, мало не зухвало, упевнений у своїй перемозі над людиною.

Повсякчас Невілл говорив до нього.

«Хороший малий. Доїдай усе. Смачна їжа, так? Звісно, що так. Я твій друг. Я тобі дав ту їжу. Доїдай, малий, отак. Хороший пес», — без упину улещував та вихваляв він пса, заповнюючи його переляканий розум лагідними словами, поки той їв.

Кожного дня він сідав трішки ближче, поки не настав день, коли він уже міг простягти руку й доторкнутися до пса. Та цього не робив. «Я не ризикуватиму, — наказав він собі. — Я не хочу його налякати».

Але втриматися було важко. Він майже фізично відчував сверблячку в руках, яким не терпілося бути простягнутими й погладити пса по голові. У ньому палала нестерпна жага знову полюбити когось, а сердега-пес був таким гарненьким.

Він говорив до пса, доки той звик до його голосу. Тепер пес ледве підводив голову, коли людина до нього промовляла.

Собака безтурботно приходив і йшов, їв і виказував свою стриману вдячність, гавкаючи з іншого боку вулиці. «Уже невдовзі, — казав собі Невілл, — я зможу погладити його по голові». Дні переходили в приємні тижні, з кожною годиною зближуючи його з компаньйоном.

Одного дня пес не з’явився.

Невілл не тямив себе. Він настільки звик до постійних псових відвідин, що вони стали осердям його щоденного розпорядку, усе оберталося навколо псових прийомів їжі, грець із дослідженням, усе поступилося місцем бажанню мати в будинку пса.

По обіді він вимотав усі нерви, обшукуючи околиці, голосно гукаючи пса. Утім, жодні пошуки не допомогли, і він повернувся додому, до прісної вечері. Пес не прийшов вечеряти того вечора, як і снідати наступного ранку. Невілл продовжив пошуки, але надія його згасала. «Вони дістали його, — лунало в голові, — брудні виродки дістали його». Та він не міг щиро в це повірити. Він не давав собі в це повірити.

Якось після обіду, на третій день, він був у гаражі й почув знадвору дзенькіт металевої миски. Ледве дихаючи, вибіг надвір.

«Ти повернувся!» — вигукнув він.

Пес боязко смикнувся від тарілки, вода стікала його щелепою.

Серце Невілла закалатало. Очі пса були каламутними, він тяжко дихав, висолопивши язика.

«Ні, — промовив Невілл, його голос зривався. — О ні».

Пес і далі задкував газоном, ступаючи тремкими ногами. Невілл рвучко всівся на ґанкові сходи і весь тремтів. «О ні, — ринули сповнені туги думки. — О Боже, ні».

Він сидів і дивився, як, судомно здригаючись, пес глитає воду. Ні. Ні. Неправда.

«Неправда», — не усвідомлюючи, пробурмотів він.

Тоді інстинктивно простяг руку. Пес трохи відступив, вишкіривши зуби та хрипко загарчавши.

«Усе гаразд, малий, — стиха промовив Невілл. — Я тебе не скривджу». Він не тямив навіть, що говорить.

Пса він зупинити не міг. Він спробував іти слідом, але втратив його з поля зору до того, як побачив, де він щез. Він вирішив, що пес, певно, десь під будинком, але ради з того було мало.

Тієї ночі він не міг спати. Метушливо крокував кімнатою, п’ючи чашками каву та клянучи марудність часу. Він мусив дістатися до пса, він мусив. І скоро. Він мав його вилікувати.

«Але як?» Він глитнув. Мав бути вихід. Навіть за умови, що він знав лише якісь дрібниці, мав бути якийсь вихід.

Наступного ранку він напружено сидів біля миски, відчувши, як затремтіли його губи, коли вулицею зашкутильгав пес. Той нічого не з’їв. Його очі потьмяніли й були ще похмурішими, ніж напередодні. Невілл хотів наскочити на нього, спробувати схопити, затягти його в будинок і доглядати.

Але він знав: якщо стрибне і промахнеться, то зіпсує все. Пес може й не повернутися.

Його рукам так і свербіло погладити пса, поки той їв. Але щоразу, як він намагався це зробити, той щулився і гарчав. Невілл намагався опанувати себе. «Припини!» — промовив він рішучим, гнівним тоном, але це лише більше налякало пса, і той відсунувся ще далі. Невіллу довелося говорити до нього п’ятнадцять хвилин вкрадливим, тремтливим голосом, доки пес повернувся до води.

Цього разу він спромігся прослідкувати за повільним псом і побачити, під яким будинком той ховається. Він міг би прикласти невелику металеву пластину до вхідного отвору, але не став. Не хотів лякати пса. До того ж тоді він дістанеться до нього лише через підлогу, а це займе силу часу. Йому треба було спіймати пса швидше.

Коли того ж дня пес не повернувся, він узяв блюдце з молоком і поставив під будинком, де той ховався. Наступного ранку миска була порожньою. Він саме збирався долити туди ще молока, коли зрозумів, що тоді пес може вже й не покинути свого лігва. Він знову виставив миску перед власним будинком, сподіваючись, що пес достатньо дужий, аби до неї прийти. Надміру схвильований, він навіть не докоряв собі за незграбну молитву.

Коли пес не з’явився, Невілл пішов глянути, що з ним. Тупцював сюди-туди перед вхідним отвором, готовий уже залишити молоко там. Ні, тоді пес ніколи не виткне носа.

Він повернувся додому і провів безсонну ніч. Зранку пес не з’явився. Невілл знову пішов до будинку. Він дослухався біля отвору, але не міг розчути його дихання. Або він стояв задалеко, або…

Він повернувся додому і сів на ґанку. Пропустив сніданок та ланч. Просто сидів.

Того дня, пізніше, пес, шкутильгаючи, показався здаля між будинками, чвалаючи на худорлявих ногах. Невілл примусив себе сидіти непорушно, доки пес не наблизився до їжі. По тому він прудко потягся і вхопив пса.

Відразу ж той спробував укусити, але Невілл обхопив його щелепи рукою й міцно затис. Кістляве, практично безшерсте тіло пса кволо вовтузилось у його хватці, а жалісне, перелякане скімлення виривалося з його пащі.

«Усе гаразд, — без упину говорив Невілл. — Усе гаразд, малий».

Він хутко відніс пса до своєї кімнати, поклавши на імпровізоване ліжко з ковдр, яке приготував. Відпустив щелепи пса і ледве встиг відсмикнути руку, коли той кинувся на нього. Пес шугнув лінолеумом, несамовито шкребучи лапами, в напрямку дверей. Невілл підскочив і загородив йому шлях. Лапи пса ковзали гладенькою поверхнею, але він утримав рівновагу і щез під ліжком.

Невілл присів на коліна та глянув під ліжко. У темряві побачив жевріння двох вуглинок-очей і почув уривчасте сопіння.

«Ну, малий, — сердечно благав він. — Я тебе не скривджу. Ти хворий. Тобі потрібна допомога».

Пес не ворухнувся. Невілл зрештою розчаровано підвівся й вийшов, зачинивши за собою двері. Узяв миски, наповнив їх молоком та водою і виставив у спальні, біля собачого ложа.

Якусь мить він стояв поряд із власним ліжком, дослухаючись до сопіння пса, зі сповненим болю обличчям.

«Ох, — жалібно пробурмотів він, — ну чому ж ти мені не віриш?»

Він саме обідав, коли почув жахливе скавчання та скімлення.

Серце шалено закалатало, він підірвався з-за столу й помчав вітальнею. Розчахнув двері спальні та ввімкнув світло.

У кутку, під верстаком, пес намагався вирити яму в підлозі.

Його тіло здригалося від переляканого скімлення, поки він несамовито шкрябав передніми лапами лінолеум, безуспішно ковзаючи гладенькою поверхнею.

«Малий, усе гаразд», — похапцем сказав Невілл.

Пес розвернувся й забився в куток, настовбурчивши загривок та вишкіривши пожовкло-білі зуби, напівскажений звук виривався з його пащі.

Ураз Невілл зрозумів, що не так. Опустилися сутінки, і переляканий пес намагався викопати собі яму для сховку.

Чоловік так і стояв безпорадно, його мозок відмовлявся працювати належно, а пес посунувся з кутка, поспіхом залізши під верстак.

Нарешті на думку спала ідея. Невілл поквапом рушив до ліжка і стягнув верхню ковдру.

Повернувшись до верстака, він присів і заглянув під нього.

Пес майже приплюснувся до стіни, несамовито здригаючись усім тілом і захлинаючись гортанним гарчанням.

«Гаразд, малий, — сказав він, — гаразд».

Пес відсахнувся, коли Невілл засунув ковдру під верстак і встав. Невілл відійшов до дверей та постояв хвилю, озираючись. «Якби я тільки міг щось зробити, — безпомічно думав він. — Але я навіть наблизитися до нього не можу».

«Що ж, — похмуро вирішив він, — якщо пес скоро не змириться, доведеться вдатися до хлороформу». Тоді він принаймні зможе попрацювати над псом, загоїть його лапу та спробує якось вилікувати його загалом.

Він повернувся до кухні, але їсти зовсім не хотілося. Зрештою він висипав вміст тарілки в подрібнювач та вилив каву назад у кавник. У вітальні зробив собі випити й осушив склянку. Смак напою видався прісним. Він відставив склянку та з понурим обличчям повернувся до спальні.

Пес зарився у складки ковдри, досі здригаючись і без упину скімлячи. «Безглуздо його поки чіпати, — подумав він, — надто переляканий».

Він відійшов до ліжка й сів. Скуйовдив руками волосся, торкнувся обличчя. «Вилікуй його, вилікуй його», — думав він, рука стислася в кулак і мляво гупнула по матрацу.

Раптом він потягнувся, вимкнув світло і влігся повністю вдягненим у ліжко. Лежачи, він скинув із ніг сандалі, дослухаючись, як вони глухо впали на долівку.

Тиша. Він лежав, утупившись у стелю. «Чому я лежу? — розмірковував він. — Чому я не пробую зробити бодай щось?»

Він повернувся на бік. «Поспи трохи», — слова пролунали мимоволі. Він добре знав, що не засне. Лежав у темряві, дослухаючись до собачого скавчання. «Помре, він помре, — роїлися думки, — і я нічогісінько з цим не вдію».

Нарешті, не витримавши звуку, він потягнувся та ввімкнув нічник. Ідучи кімнатою в самих шкарпетках, він чув, як пес зненацька спробував вивільнитися з-під ковдри. Але тільки більше заплутався у складках та пронизливо заскавучав, несамовито крутячись під рядном.

Невілл присів біля пса та поклав на нього руки. Він почув здушене гарчання та тихе клацання зубів, коли той спробував укусити крізь ковдру.

«Гаразд, — сказав Невілл, — припини».

Собака вовтузився, не припиняючи скімлити, його худе тіло безладно здригалося. Невілл міцно тримав його руками, притискаючи до підлоги, тихо, лагідно говорячи до нього.

«Усе гаразд, хлопче, усе гаразд. Ніхто тебе не скривдить. Заспокойся, ну. Досить, розслабся, ну. Досить, малий. Легше. Розслабся. Отак, розслабся. Отак. Угамуйся. Ніхто тебе не скривдить. Ми про тебе подбаємо».

Він говорив з перервами годину, у тиші кімнаті його голос лунав низьким, гіпнотичним бурмотінням.

Потроху, помалу тремтіння пса послабилося. Нерішуча усмішка з’явилася на обличчі чоловіка, і він усе говорив і говорив.

«Отак. Легше, ну. Ми про тебе подбаємо».

Невдовзі пес лежав непорушно під його руками, стріпуючись лише від уривчастого дихання. Невілл гладив його по голові правою рукою, заспокоюючи.

«Хороший пес, — проказав він ніжно. — Хороший пес. Відтепер я про тебе дбатиму. Ніхто тебе не скривдить. Ти розумієш, правда, хлопче? Певно, що так. Певно. Ти мій пес, чи ж не так?»

Обережно він присів на холодний лінолеум, далі гладячи пса.

«Ти хороший пес, хороший пес».

Його голос був тихим, сповненим покори.

Десь за годину він підняв пса. На якусь мить той завовтузився та заскиглив, але Невілл знову до нього заговорив, і він швидко заспокоївся.

Він сів на ліжко, тримаючи закутаного в ковдру пса на колінах. Пес непорушно лежав на його колінах, дихаючи легше.

Була майже одинадцята, коли Невілл зміг повільно розгорнути складки ковдри, відкривши голову пса.

Декілька хвилин той смикався від його руки, кволо огризаючись. Але Невілл тихо говорив до нього, і поволі рука опустилася на теплу шию, лагідними рухами він чухав і лащив пса.

Він усміхався, дивлячись на собаку.

«Скоро тобі покращає, — прошепотів він, — зовсім скоро».

Пес підвів голову та поглянув на нього каламутними, хворими очима, а потім висолопив шорсткий та слинявий язик і лизнув Невіллову долоню.

Щось усередині Невілла надломилося. Він мовчки сидів, а по щоках повільно стікали сльози.

За тиждень пес помер.

Не було ніякого розгулу пияцтва. Ба більше. Він помітив, що вживав менше спиртного. Щось перемінилося. Намагаючись розібратись у цьому, він дійшов висновку, що під час останньої пиятики сягнув дна, опинився на самому споді зневіреного відчаю. Тепер же, якщо він не збирався спочити в землі, шлях був тільки нагору.

Після кількох тижнів плекання схвильованої надії щодо пса до нього поступово дійшло, що схвильована надія не є виходом зі становища, та й ніколи не була. У світі одноманітного жаху не може бути порятунку в диких фантазіях. До жаху він призвичаївся. Але одноманітність поставала більшою перешкодою, тепер він нарешті зрозумів це, затямив. Це розуміння дало йому свого роду примирення, наче тепер він чітко бачив, що випало на картах, усе прорахував і знав, яким має бути його наступний хід.

Поховання пса не виявилося суцільною мукою, як він того очікував. Це був свого роду похорон марних надій і турбот. Від того дня він навчився миритись із в’язницею, у якій животів, не шукаючи більше втечі в раптовому спалаху легковажності, не б’ючись із відчаю головою об стіну.

Тож, упокорений, він повернувся до роботи.

Це сталося майже на рік раніше, за кілька днів після того, як він удруге й востаннє поховав Вірджинію.

Спустошений і понурий, сповнений болю від безмірної втрати, одного дня він тинявся вулицями, руки кволо звисали вздовж тулуба, а ноги човгали в такт відчаю.

Його обличчя не відображувало тієї безпомічної муки, яку він відчував. Воно було порожнім.

Він блукав вулицями цілі години, не знаючи й не турбуючись, куди прямує. Знав лише, що не стерпить повернутися до порожніх кімнат будинку, де всі речі сповнені їхнього дотику. Він не міг дивитися на спорожніле ліжко Кеті, її одяг, що й досі непорушно висів у шафі, на ліжко, яке вони з Вірджинією ділили, її одяг, прикраси, розставлені на тумбочці парфуми. Навіть перебувати біля будинку було для нього понад силу.

Тож він вештався й блукав, не знаючи, де він є, коли повз нього став рухатися натовп, за руку його вхопив чоловік, з рота якого тхнуло часником.

«Іди, брате, іди», — пролунав скрегіт чоловічого голосу. Шия чоловіка нагадувала м’ясисту індичу горлянку, щоки були поцятковані, погляд — гарячковий. На ньому звисав непрасований брудний чорний костюм. «Іди й будь спасенний, брате, спасенний».

Роберт Невілл здивовано дивився на чоловіка. Він не розумів. Чоловік тяг його вперед, ухопивши пальцями, що були мов у скелета, за руку.

«Ніколи не пізно, брате, — сказав чоловік. — Спасіння приходить до того, хто…»

Решту його слів поглинув дедалі чутніший звук бурмотіння, що долинав із намету, до якого вони прямували. Звук був таким, немов під брезентом ув’язнили море, яке з ревом поривалося втекти. Роберт Невілл спробував вивільнити руку.

«Я не хочу…»

Чоловік не чув. Він далі тяг за собою Невілла у водоспад крику й тупотіння. Не відпускав. Роберт Невілл почувався так, наче його тягли назустріч припливній хвилі.

«Але я не…»

Намет поглинув його, океан криків, тупоту та плескоту обступив звідусюди. Він мимоволі здригнувся, відчуваючи, як шалено закалатало серце. Він був оточений натовпом, сотнями людей, які ринули та здіймалися навколо нього, мов буруни. Вони кричали, плескали та вигукували слова, що їх Роберт Невілл не міг розібрати.

Потім крики стихли, і він почув голос, що, мов спалах блискавки, розітнув повітря. Голос лунав з динаміків, трохи тріскучий і пронизливий.

«Чи бажаєте ви убоятися святого розп’яття Божого? Чи бажаєте ви поглянути в дзеркало і не узріти там образу, Всемогутнім Господом даного вам? Чи бажаєте ви повернутися з могили, мов потвора з пекла?»

Хрипкий голос лунав владно, намовляв і спонукав.

«Чи бажаєте ви обернутися на темного нечестивого звіра? Чи бажаєте ви заплямувати вечірнє небо пекельними крилами кажана? Я питаю вас — чи бажаєте ви перетворитися на безбожних, проклятих нічних покручів, потвор, приречених на довічну кару Божу?»

«Ні! — вибухнув криком натовп, сповнений жаху. — Ні, спаси нас!»

Роберт Невілл позадкував, натикаючись на істинно віруючих, їхні обличчя були блідими, а руки здіймалися догори, усі вони благали грізні небеса про спасіння.

«Що ж, я промовляю до вас! Я промовляю до вас, тож слухайте слово Боже! Узріть, ось лихо виходить від люду до люду, і буря велика пробудиться з кінців землі, і будуть побиті від Господа в день той лежати від краю землі й аж до краю землі![41] Чи брехні це, чи брехні це?»

«Ні! Ні!»

«Кажу я вам, що допоки не станемо ми як діти малі, незаплямовані та чисті в очах Господа Нашого — допоки не підведемося й не прославимо Всемогутнього Бога та Його єдинородного Сина, Ісуса Христа, нашого Спасителя, — допоки не падемо на коліна та не благатимемо прощення за наші тяжкі провини — ми окаянні! Я промовлю знову, тож почуйте! Ми окаянні, ми окаянні, ми окаянні!»

«Амінь!»

«Порятуй нас!»

Люди звивалися й стогнали, билися чолом, смертельно нажахані, вони кричали та вигукували лячні «алілуя».

Роберт Невілл був заляканий, заштурханий і загублений у самому вирі безтямного поклоніння.

«Бог скарав нас за наші незліченні прогріхи! Бог спустив зі швор страшну силу Своєї всемогутньої люті! Бог напустив на нас другий потоп — потоп, повінь, усепоглинаючий потік істот із самого пекла! Він відчинив могили, розпечатав склепи, Він повернув мерців з їхніх темних гробниць — наславши їх на нас! І дало море мертвих, що в ньому, і смерть і ад дали мертвих, що в них![42] Таке слово Боже! О Боже, Ти скарав нас. О Боже, Ти узрів потворне лице прогріхів наших. О Боже, Ти уразив нас могуттю Свого всемогутнього гніву!»

Плескіт долонь, мов уривчасті постріли рушниць, гойдання тіл, що мов жито під сильним вітром, стогони майбутніх покійників, крики войовничих живих. Роберт Невілл продирався крізь щільні ряди блідих облич, виставивши руки, мов той сліпий, який шукає прихистку.

Він утік, знесилений, тремтячи, якнайдалі від них. Усередині намету люди скрикували. Але ніч уже опустилася.

Він згадував про це, сидячи у вітальні й попиваючи легкий коктейль, на колінах у нього лежав трактат із психології.

Уривок тексту запустив хід його думок, відправивши його в той вечір десять місяців тому, коли його затягли на скажене богослужіння.

«Цей стан, знаний як істерична сліпота, може мати частковий і повний характер, стосуватись одного, кількох або всіх об’єктів».

Цей уривок він і прочитав. Так він знову почав працювати над проблемою.

Він узяв новий напрям. Раніше він уперто й наполегливо приписував мікробам усі феномени вампіризму. Якщо бодай якісь із виявлених феноменів не вписувались у дію бацил, він був схильним вважати їх проявами забобонів. Так, він побіжно розмірковував над психологічними поясненнями, але ніколи насправді не йняв віри такій можливості. Тепер, звільнений від непіддатливої упередженості, почав.

Він знав, що не було причин, чому деякі феномени не можуть бути пояснені фізично, а деякі — психологічно. Тепер, коли він прийняв цей факт, це здавалося самоочевидною істиною, яку лише сліпець би проминув. «Що ж, я завжди був сліпуватим типом», — подумав він зі спокійним подивом.

«Розгляньмо, — став міркувати тоді він, — шок, перенесений жертвою пошесті».

Ближче до кінця епідемії жовта преса поширила хворобливий страх вампірів по всіх кутках країни. Він чітко пригадував завали псевдонаукових статей, за якими крилася повсюдна кампанія залякування, спрямована підвищити продажі газет.

Було в тому щось гротескно-кумедне: навіжена спроба продавати газети, поки світ помирає. Ні, не всі газети опустилися до цього. Ті, що зберегли честь і гідність, зазнали сумної долі.

Що ж до жовтої журналістики, то вона в останні дні просто буяла. На додачу до цього відбулося значне піднесення ривайвелізму[43]. Як це є типовим, у розпачі люди шукали швидких відповідей, які б усе пояснили, — звертаючись до примітивних богослужінь як до вирішення їхніх проблем. Пуття з того було мало. Вони не просто померли так само швидко, як і решта людей, а померли з переповненими жахом серцями, що несли їхніми венами смертельний страх.

А по тому, думав Роберт Невілл, усі ці бридкі страхи підтвердилися. Повернутися до тями під паркою, тяжкою землею, усвідомивши, що смерть не принесла спочинку. Дертися крізь ґрунт гнаним чужинною, огидною спрагою.

Такі травматичні потрясіння здатні остаточно розвіяти вцілілі рештки розуму. А ще такі потрясіння багато що пояснювали.

Розп’яття, перш за все.

Вимушені змиритися з реальністю власних страхів та відреченням від них сутності, що була осердям їхнього поклоніння, вони запросто могли втратити глузд. Поставав страх перед розп’яттям. І, животіючи всупереч уже створеним страхам, вампіри, ймовірно, набули потужної психологічної відрази, таке самобичування могло виставити перепону в їхніх ослаблених розумах, затьмарюючи їхні власні відразливі подоби. Це б зробило їх відлюдними, позбавленими душі невільниками ночі, які бояться наближатися до когось, приречені на самотнє існування, часто шукають утіхи в ґрунті рідної землі, відчайдушно прагнуть відчути єдність із чимось, із будь-чим.

Вода? Це він і далі сприймав як забобон, відлуння традиційних оповідок, де відьми не здатні перейти проточну воду, як історію про Тема О’Шентера[44]. Відьми, вампіри — усі ці страхітливі істоти мали між собою якусь спорідненість. Перекази та забобони часто перегукувалися.

А живі вампіри? Тепер із цим усе було просто.

У житті бували ненормальні й божевільні. Чи могло для них бути щось краще за вампіризм? Він був переконаний, що всі живі, які приходять до його будинку вночі, божевільні: вони вважають себе справжніми вампірами, хоча є насправді лише нестямними страдниками. Це пояснювало, чому вони досі не спробували очевидного — підпалити дім. Вони просто були не в змозі думати логічно.

Він пригадував, як однієї ночі чоловік видерся на ліхтарний стовп перед його будинком — Невілл спостерігав за ним крізь вічко, — а потім зістрибнув у повітря, безтямно вимахуючи руками. Свого часу Роберт не міг цього пояснити, але тепер відповідь здавалась очевидною. Чоловік думав, що він кажан.

Невілл сидів і розглядав напівдопитий коктейль, на його вустах завмерла тонка посмішка.

«Отже, — думав він, — повільно, впевнено ми дізналися про них. Дізналися, що вони ніяка не раса непоборних істот. Понад те, вони раса високої смертності, залежна від суворого дотримання фізичних умов задля продовження свого забутого Богом існування».

Він відставив склянку на стіл.

«Мені це не потрібне, — подумав він. — Моїм емоціям більше не треба підживлюватися. Не треба випивки для забуття чи втечі. Мені немає від чого тікати. Не тепер».

Уперше відтоді, як помер пес, він усміхнувся й відчув десь усередині скромне задоволення. Ще багато що треба було вивчити, але найтяжче позаду. Дивовижно, життя ставало майже стерпним. «Я вдягаюся в одіж відлюдника без плачу», — подумав він.

Від фонографа тихо й неквапливо лунала музика.

А надворі чекали вампіри.