Я — легенда

Частина III Червень 1978 року

Він полював на Кортмана. Це стало свого роду заспокійливим хобі, однією з небагатьох можливих для нього розваг. У ті дні, коли він не мав нагальної роботи в будинку чи настрою залишати околиці, він радо рушав на пошуки. Обшукував усі мислимі місця, де міг сховатися дорослий огрядний чоловік, — попід автівками, за чагарниками, під будинками, у димарях, шафах, під ліжками, у холодильниках.

У той чи інший момент Бен Кортман міг ховатися в будь-якому з цих місць. Він щоразу змінював своє укриття. Невілл був певен: Кортман добре розуміє, що на нього влаштовано лови. Понад те, Невілл підозрював, що той смакує небезпеку. Якби не очевидна анахронічність цих слів, то Невілл навіть сказав би, що Бен Кортман отримує насолоду від життя. Інколи йому здавалося, що нині Кортман щасливіший, ніж будь-коли.

Невілл поволі брів бульваром Комптон до наступного будинку, який збирався обнишпорити. Ранок видався пересічним. Кортмана він так і не знайшов, хоч і відчував, що той ховається десь поблизу. Інакше не може бути — уночі він завжди виринає перед будинком першим. Решта майже завжди були чужинцями. Скороминущість натовпу грала йому на руку, бо вони неминуче залишалися неподалік, тож Невілл знаходив і нищив їх. Але не Кортмана.

Походжаючи, Невілл укотре міркував, як би він чинив, якби все ж таки знайшов Кортмана. Звісно, план його завжди був незмінним: негайне знешкодження. Але то він собі лише надумав. Він знав, що так просто все не вийде. Звісно ж, він не мав почуттів до Кортмана, нічого такого. І мова навіть не про те, що Кортман уособлював частину минулого. Бо ж минуле мертве, він це знав і з цим змирився.

Ні, річ не в тому. Відповідь, як вирішив Невілл, криється в його небажанні позбавляти себе останньої забави. Більшість із них — безмозкі роботоподібні істоти. А Бен принаймні має бодай крихту уяви. З якоїсь причини його мозок не занепав, як у решти. Цілком може бути, припускав Невілл, що Бен Кортман народжений для такого життя. Нежиття, якщо висловлюватися точно, спало йому на думку, від чого крива посмішка заграла на вустах.

Його більше не турбувало, що Кортман наміряється його вбити. Це була дріб’язкова загроза.

Невілл усівся на наступному ґанку, повільно зітхнувши. Потім, в’яло понишпоривши в кишенях, витяг люльку. Пальцем ліниво набив тютюнових крихт. За якусь мить клубовиння диму вже поволі ширяло навколо його голови в теплому застиглому повітрі.

На розлоге поле по інший бік бульвару дивилися очі поважнішого, спокійнішого, ніж колись, Невілла. Помірне життя відлюдника давалося взнаки — тепер він важив двісті тридцять фунтів[45]. Обличчя вкривав здоровий рум’янець, а під бавовняною сорочкою напиналося широке й м’язисте тіло. Лише зрідка він укорочував свою густу біляву бороду, зберігаючи її завдовжки два-три дюйми. Його довге скуйовджене волосся потроху рідшало. З засмаглого обличчя дивилися двійко блакитних очей, від яких віяло спокоєм та незворушністю.

Спершись на цегляну сходинку, він неквапом пускав клуби диму. Він знав, що десь у тому полі й досі вирито яму, де він вирішив поховати Вірджинію, хоч вона виявилася дещо іншої думки. Та усвідомлення цього не збурило в ньому ані іскри смутку. Замість того щоб і далі страждати, він навчився долати в собі потяг до самокопання. Час втратив свою багатовимірну владу. Для Роберта Невілла існувало лише теперішнє; теперішнє, що полягає в щоденній боротьбі за виживання, позбавлене як радісного піднесення, так і бездонного відчаю. «Та я практично овоч», — часто думав він. Такий стан справ його цілком задовольняв.

Роберт Невілл сидів і декілька хвилин вдивлявся в білу цятку посеред поля, доки не зрозумів, що та рухається.

Він кліпнув очима, шкіра на його обличчі напнулася. Слабкий звук вирвався з горла — звук нерішучого питання. Потім, підвівшись, він підняв ліву руку, щоб прикрити очі від світла.

Його зуби судомно вп’ялись у мундштук.

Жінка.

Він навіть не намагався підхопити люльку, коли та випала з відвислої щелепи. Довгу мить він стояв на ґанку, затамувавши подих, і споглядав.

Він заплющив очі, розплющив їх. Вона й досі була там. Роберт Невілл відчував, як його серцебиття пришвидшується, поки дивився на жінку.

Вона його не бачила. Ішла широким полем, похиливши голову. Він бачив, як легкий вітерець куйовдить її руде волосся, як вільно гойдаються її руки. Він глитнув. Видовище настільки вражало, що після трьох років на самоті його мозок відмовлявся в це вірити. Він без упину кліпав очима й далі вдивлявся, нерухомо заклякнувши в затінку будинку.

Жінка. Жива. У світлі дня.

Він стояв, відкривши рот і дивлячись на жінку. Вона була молода, тепер він міг краще її роздивитися; певно, років двадцять. На ній була зім’ята брудна біла сукня. Вона була дуже засмагла, волосся руде. У мертвій денній тиші Невіллові здалося, що він чує звуки її кроків у високій траві.

«Я збожеволів», — зненацька зринули слова. Така можливість шокувала його менше, ніж сама думка про те, що жінка справжня. Він навіть поволі готував себе до чогось подібного. Це видавалося цілком імовірним. Людина, яка помирає від спраги, марить озерами. Чом би чоловікові, який потребує товариства, не марити жінкою, що походжає під сонечком?

Умить він обірвав себе. Ні, це не видіння. Бо — якщо тільки його марево не має ще й звукового супроводу — він тепер чув, як вона ступає по траві. Він знав, що все це насправді. Порухи її волосся, її рук. Вона й далі дивилася додолу. Хто вона така? Куди прямує? А звідки?

Він не міг розпізнати почуттів, що закипали в ньому. Усе відбувалося занадто швидко, якийсь інстинкт усередині нього проривався крізь усі бар’єри, зведені часом.

Його ліва рука здійнялася.

«Агов! — гукнув він. Він зіскочив на пішохідну доріжку. — Агов, привіт!»

На мить зависла раптова, цілковита тиша. Її голова смикнулась, і вони подивились одне на одного. «Жива, — подумав він. — Жива!»

Він хотів був гукнути ще раз, але йому відняло мову. Язик здерев’янів, мозок відмовлявся працювати. «Жива, — слово й далі крутилось у нього в голові. — Жива, жива, жива».

Раптовим рвучким рухом дівчина розвернулась і побігла полем геть.

Якусь мить Невілл стояв, смикаючись, не певний, що робити. Коли здавалося, що його серце от-от вистрибне з грудей, він чимдуж кинувся вулицею. Його чоботи затупотіли тротуаром, коли він нісся вперед.

«Почекай!» — почув він власний крик.

Та жінка чекати не стала. Він бачив, як вона дала волю своїм засмаглим ногам, женучи нерівною поверхнею поля. Умить до нього дійшло, що слова тут не зарадять. Він думав про те, наскільки вражений її появою.

Наскільки ж враженою мала бути вона, коли раптовий крик розітнув тишу і вона побачила, як здоровий бородатий чоловік вимахує до неї рукою!

Він перебіг дорогу й попрямував полем. Його серце шалено калатало. «Вона жива! — він не міг перестати думати про це. — Жива! Жива жінка!»

Їй годі було змагатися з ним у швидкості. Майже відразу Невілл почав її наздоганяти. Вона озирнулася через плече сповненими жаху очима.

«Я тебе не скривджу!» — закричав він, та вона продовжувала бігти.

Зненацька вона спіткнулась і заточилася на одне коліно. Знову повернула до нього обличчя, і він побачив на ньому переляканий вираз.

«Я тебе не скривджу!» — знову крикнув він.

Вона стрімко звелася на ноги й відчайдушно побігла далі.

Лише звук її черевиків та його чобіт, об які шмагали важкі стебла трави, лунав у тиші. Він почав рухатися стрибками, уникаючи заростей трави та впевнено просуваючись уперед. Край її сукні чіплявся за траву, уповільнюючи її.

«Спинись!» — укотре закричав він, але радше інстинктивно, ніж очікуючи, що вона дослухається.

Вона й не стала. Бігла чимдуж, тож Невілл, зціпивши зуби, додав ще швидкості. Він мчав за нею прямою лінією, а дівчина вихляла полем, і світло-рудаве волосся маяло позаду неї.

Тепер він був настільки близько, що відчував її стомлене дихання. Він не хотів її лякати, але зупинитися не міг. Здавалося, що все довкола, крім неї, зникло з поля зору. Він мав її впіймати.

Він здіймав свої довгі міцні ноги, а чоботи глухо стукали по землі.

Ще один клапоть поля подолано. Задихані, вони обоє й далі бігли. Вона знову озирнулася, щоб оцінити, наскільки він близько. Він навіть не уявляв, як моторошно виглядає; у чоботях він мав шість футів три дюйми зросту, кремезний бородатий чоловік із зосередженим обличчям.

Нарешті він простяг руку та вхопив її за праве плече.

Задихаючись, закричавши, дівчина вивернулась і поточилася набік. Утративши рівновагу, вона впала стегном на скелясту поверхню. Невілл стрибнув уперед, щоб допомогти їй. Вона заметушилася на землі, пробуючи встати, але посковзнулась і знову впала, цього разу на спину. Край сукні задрався їй до колін. Стрімким рухом вона підвелася, ледве дихаючи, її темні очі були повні страху.

«Ось», — видихнув він, простягаючи руку.

Скрикнувши, вона відштовхнула її, силкуючись піднятися. Коли він ухопив її за руку, вона другою, вільною рукою зацідила йому в обличчя, полоснувши гострими нігтями чоло та праву скроню. Загарчавши, він відсмикнув руку, а вона розвернулась і знову почала тікати.

Невілл вистрибнув уперед та схопив її за плечі.

«Та чого ти боїшся…»

Закінчити він не встиг. Мов жалячи, вона вп’ялася нігтями йому в рот. Потім усе поглинули звуки шарпанини та вовтузіння, звуки шелесту трави, звуки взуття, що шкребе землю й ковзає по ній.

«Та спинись нарешті!» — закричав він, але вона борсалася.

Вона відскочила вбік, і його чіпкі пальці відірвали шмат її сукні. Він відпустив, і, тріпочучи, тканина опала їй до талії. Він побачив її засмагле плече та білу чашечку бюстгальтера, що виглядала над лівою груддю.

Вона спробувала вчепитись у нього нігтями знову, але він схопив її зап’ястя в залізну хватку. Правою ногою вона болюче копнула його.

«Прокляття!»

Люто прогарчавши, він зацідив їй правою долонею в лице. Вона відсахнулася назад, запаморочено поглянувши на нього. Раптом вона безпомічно зарюмсала. Вона опустилася на коліна перед ним, обхопивши руками голову, мов захищаючись від подальших ударів.

Невілл стояв, тяжко дихаючи, і дивився, як вона втрачає запал. Він кліпнув, а потім глибоко вдихнув.

«Уставай, — проказав він. — Я не збираюся тебе кривдити!»

Вона не підвела голови. Він зніяковіло поглянув на неї. На думку не спадали потрібні слова.

«Я кажу, що не збираюся тебе кривдити», — знову проказав він.

Вона звела на нього погляд. Але його обличчя, здавалося, знову налякало її, тому що вона відсахнулася. Присіла, налякано поглядаючи на нього.

«Чого ти боїшся?» — запитав він.

Він не усвідомлював, що його голос позбавлений будь-якої ніжності, це був лише суворий, сухий голос людини, що втратила всякий зв’язок із людяністю.

Він зробив крок уперед, вона знову сахнулася, перелякано схлипнувши. Він простяг руку.

«Ось, — сказав він. — Уставай».

Вона повільно піднялася, проігнорувавши його допомогу. Помітивши раптом свої оголені груди, вона нахилилась і підняла подерту тканину сукні.

Так вони й стояли, важко дихаючи та вдивляючись одне в одного. І тепер, коли розвіявся початковий шок, Невілл не знав, що й сказати. Він роками мріяв про цю мить. Та в його мріях усе відбувалося зовсім не так.

«Як… як тебе звати?» — запитав він.

Вона промовчала. Її очі були прикуті до його обличчя, губи тремтіли.

«Ну?» — спитав він голосніше, від чого вона здригнулася.

«Р-Рут», — затремтів її голос.

Тілом Роберта Невілла пробігли дрижаки. Звук її голосу, здавалося, збурив щось у ньому. Питання щезли. Він відчував, як тяжко б’ється серце. Мало не плакав.

Його рука ворухнулася вперед, майже несвідомо. Її плече тремтіло під дотиком його долоні.

«Рут», — промовив він сухим, неживим голосом.

Він глитнув, поглянувши на неї.

«Рут», — повторив він.

Так вони й стояли вдвох, чоловік і жінка, обличчям до обличчя, у широкому спекотному полі.

Жінка нерухомо лежала на його ліжку та спала. Минула четверта дня. Разів двадцять щонайменше Невілл прокрадався в спальню, щоб подивитися на неї й переконатися, чи вона спить. Тепер він сидів у кухні і знервовано пив каву.

«А що, як вона заражена?» — подумки накручував він себе. Сумніви закрались у його душу кілька годин тому, поки Рут спала. Тепер же він ніяк не міг позбутися страху. Жодні вмовляння не допомагали. Гаразд, вона, звісно, засмагла від сонця, а отже, ходила в денному світлі. Та пес теж ходив удень.

Пальці Невілла метушливо тарабанили по столу.

Простота розвіялася, сновиддя розтало, поступаючись місцем тривожній заплутаності. Жодних чуттєвих обіймів, непромовленими зосталися чарівні слова.

Окрім імені, він нічого від неї не домігся. Допровадити до будинку її вдалося лише з боєм. Спонукати зайти всередину і то важче. Вона плакала і благала не вбивати її. Що б він їй не казав, спинити потоки сліз та благань не вдавалося. У його уяві все виглядало як голлівудська кінострічка; в очах сяють зірочки, вони заходять до будинку, сплітаються в обіймах, гасне екран. Натомість він мусив волочити й умовляти, сперечатися та лаятися з нею, а вона знай опиралася. Прибуття було аж ніяк не романтичним. Йому довелося затягати її силоміць.

Опинившись у будинку, заспокоюватися вона не квапилась. Він намагався якось її втішити, та вона лише зіщулилась у кутку, як свого часу пес. Нічого з запропонованої їжі чи напоїв не торкнулася. Зрештою йому довелося відвести її до спальні та замкнути. Тепер вона спала.

Він утомлено зітхнув, торкнувшись пальцями кухля.

«Усі ці роки, — думав він, — я був повний мрій зустріти когось собі до товариства. Тепер же, коли вони справдилися, найперше я викликав у ній недовіру, повівшись нетерпляче та жорстоко».

І все ж за умов, що склалися, він нічим не міг зарадити. Надто вже довго припускав, що лишився єдиною вцілілою людиною. І не важливо, що вона мала цілком нормальний вигляд. Він надивився на багатьох із них, що лежали в комі, такі ж здорові на позір. Та він знав, що вигляд може бути оманливим. Того факту, що вона походжала під сонцем, було недостатньо, аби переважити шальки терезів у бік довірливої прихильності. Він надто довго жив у сумнівах. Його уявлення про товариство стали непохитними. Для нього видавалося неможливим повірити, що були й інші такі, як він. По тому як розвіявся початковий шок, набуті роками догмати врешті далися взнаки.

Важко зітхнувши, він підвівся й попрямував до спальні. Вона досі лежала в тій самій позі. «Може, — подумав він, — вона знову впала в кому». Він стояв над ліжком, розглядаючи її. Рут. Він стільки всього хотів про неї дізнатися. Та все ж він мало не лякався того, про що може дізнатись. Якщо вона все ж виявиться подібною до решти, то вихід був лише один. А краще нічого не знати про людей, яких доводиться вбивати.

Він нервово перебирав руками, не відриваючи своїх блакитних очей від неї. Що, як це якась химерна дивина? Що, як вона ненадовго вийшла з коми й пустилася блукати? Це здавалося можливим. Та все-таки, наскільки йому було відомо, денне світло було єдиною нездоланною перепоною для мікроба. Чому ж тоді цього замало, щоб переконати його в її нормальності?

Що ж, був лише один спосіб пересвідчитися.

Він нахилився та поклав їй на плече руку.

«Прокидайся», — проказав він.

Вона не ворухнулася. Його вуста звузились, а пальці вп’ялись у її м’яке плече.

Та потім він помітив тонкий золотий ланцюжок довкола її шиї. Простягши грубі пальці, він дістав його з вирізу на сукні.

Він розглядав крихітне золоте розп’яття, коли вона прокинулась і враз притислася до подушки. «Вона не в комі», — єдине, про що він подумав.

«Що т-ти робиш?» — кволо спитала вона.

Ставити її під сумнів було важче, коли вона говорила. Звук людського голосу був для нього таким чужинським, що одержав над ним небувалу досі владу.

«Я… нічого», — відказав він.

Незграбно відступивши, він прихилився до стіни. Якусь мить він ще дивився на неї. Потім запитав: «Звідки ти?»

Вона лежала й дивилася на нього порожнім поглядом.

«Я запитав, звідки ти», — сказав він.

Знову ні слова. Він з зосередженим поглядом відступив від стіни.

«Інґ… Інґлвуд», — похапцем промовила вона.

Він холодно поглянув на неї, а потім повернувся до стіни.

«Ясно, — сказав він. — Ти… ти жила сама?»

«Я була одружена».

«Де ж твій чоловік?»

Вона глитнула. «Він мертвий».

«Відколи?»

«Минулий тиждень».

«І що ти робила після його смерті?»

«Тікала. — Вона прикусила нижню губу. — Я втекла».

«Тобто ти весь цей час блукала?»

«Т-так».

Він мовчки дивився на неї. Ураз він рвучко розвернувся і, голосно гупаючи чобітьми, попрямував до кухні. Відчинивши дверцята шафи, він дістав звідти пригорщу зубчиків часнику. Поклав їх на тарілку, подрібнив на шматки й потовк на кашку. У ніздрі вдарив їдкий запах.

Вона лежала, спершись на лікоть, коли він повернувся. Без вагань ткнув тарілку їй майже в саме лице.

Слабко схлипнувши, вона відвернула обличчя.

«Що ти робиш?» — спитала, кахикнувши.

«Чому ти відвертаєшся?»

«Будь ласка…»

«Чому ти відвертаєшся?»

«Бо смердить! — Її голос зривався на плач. — Не треба! Ти робиш мені зле!»

Він підсунув тарілку ще ближче до її обличчя. З її рота вирвався булькіт, вона позадкувала і притислася до стіни, простягнувши на ліжку ноги.

«Досить! Будь ласка!» — заблагала вона.

Він відсунув тарілку і дивився, як смикається її тіло, а шлунок проймають корчі.

«Ти одна з них», — тихо, зі злістю проказав він.

Вона раптом устала й побігла повз нього до ванної. Двері гримнули за нею, та він міг чути відразливі звуки блювоти.

Стуливши вуста, він відставив тарілку на нічний столик. Судомно глитнув.

Інфікована. Це явна ознака. Понад рік тому він дізнався, що часник є алергеном для будь-якої системи, зараженої бацилою вампіріс. Коли таку систему піддавали впливу часнику, це стимулювало зворотну реакцію в клітинах тканин, спричиняючи неприродну реакцію на будь-які подальші контакти з часником. Ось чому прямі ін’єкції у вени не давали жодного результату. Річ у запаху.

Він опустився на ліжко. Тож жінка зреагувала не як слід.

За мить Роберт Невілл спохмурнів. Якщо її слова правдиві, вона вже близько тижня блукає. Вона, природно, мала бути втомленою та ослабленою, і за таких умов запах часнику й так міг викликати в неї нудоту.

Його кулаки вдарили об матрац. Значить, він і досі не певен на всі сто. Зрештою, об’єктивно він не має права приймати остаточне рішення, спираючись на недостатні докази. Цього він навчився на власній шкурі, отже, був глибоко в тому переконаний.

Він і досі сидів, коли вона відчинила двері ванної та вийшла. Якусь мить вона стояла в коридорі й дивилася на нього, а потім пішла до вітальні. Він устав і пішов слідом за нею. Коли він зайшов до вітальні, вона просто сиділа на дивані.

«Задоволений?» — запитала вона.

«Про це не турбуйся, — відповів він. — На лаві підсудних ти, а не я».

Вона люто зиркнула на нього, мов хотіла щось сказати. Та потім принишкла й похнюпила голову. На мить він відчув, як у ньому спалахнула іскра співчуття. Вона виглядала настільки безпорадною, тонкі руки лежали на колінах. Здавалося, її більше не турбувала подерта сукня. Він дивився, як здіймаються її груди. Її фігура була дуже тендітною, майже прямою. Вона була зовсім не схожою на тих жінок, що їх малювала його уява. «На це не зважай, — сказав він собі. — Відтепер це не має значення».

Він сів у крісло навпроти й подивився на неї. Вона не відповіла на його погляд.

«Послухай мене, — нарешті сказав він. — У мене є всі підстави вважати, що ти інфікована. Особливо тепер, коли ти так зреагувала на часник».

Вона промовчала.

«Тобі немає що відповісти?» — спитав він.

Вона підвела погляд.

«Ти думаєш, я одна з них», — проказала вона.

«Припускаю таку можливість».

«А як щодо цього?» — спитала вона, піднявши розп’яття.

«Це нічого не значить», — відповів він.

«Я не сплю, — сказала вона, — не перебуваю в комі».

Він не знайшов що сказати. З цим він посперечатися не міг, хоч це й не розвіювало сумнівів.

«Я купу разів був в Інґлвуді, — зрештою сказав він. — Як сталося, що ти не почула мого авто?»

«Інґлвуд — чимале місце», — відповіла вона.

Він уважно дивився на неї, барабанячи пальцями по бильцю крісла.

«Я б… мені хотілося б тобі вірити», — промовив він.

«Та невже?» — перепитала вона. Ще один спазм скрутив їй живіт, видихнувши, вона зігнулася та зціпила зуби. Роберт Невілл сидів, дивуючись, чому не почував до неї більшого співчуття. Утім, емоції досить важко воскресити. Він використав усі свої запаси і тепер почувався спустошеним, без краплі почуттів.

За мить вона звела на нього очі. Її погляд було важко витримати.

«У мене все життя слабкий шлунок, — сказала вона. — Минулого тижня я бачила, як убили мого чоловіка. Роздерли на шмаття. Просто перед моїми очима. Під час пошесті я втратила двох дітей. А останній тиждень просто тинялася навкруги. Переховуючись уночі, харчуючись жалюгідними рештками. Вимучена страхом, я не могла спати довше за кілька годин. І от я почула, як хтось гукає мене. Ти переслідував мене полем, вдарив, приволік до свого будинку. А потім, коли мені стало зле від смердючого часнику, який ти пхнув мені під ніс на тарілці, кажеш мені, що я інфікована!»

Руки на колінах посмикувалися.

«А ти як думав, що станеться?» — злісно промовила вона.

Вона відкинулася на спинку дивана й заплющила очі. Її руки нервово перебирали складки сукні. Якусь мить вона пробувала заправити подертий шмат, але він знову впав, і вона гнівно схлипнула.

Він похилився в кріслі вперед. Він починав відчувати провину, попри всі підозри та сумніви. Вдіяти він нічого не міг. Він устиг забути про заплаканих жінок. Повільно взявся за бороду і збентежено посмикував її, дивлячись уперед.

«Чи…» — почав був він. Глитнув. «Чи дозволиш ти мені взяти кров для проби? — запитав він. — Тоді я б…»

Зненацька вона встала і, затинаючись, пішла до дверей.

Він рвучко піднявся.

«Що ти робиш?» — спитав він.

Вона не відповіла. Її руки незграбно намацували замок.

«Не можна туди виходити, — сказав він, здивований. — Невдовзі вулиці будуть переповнені ними».

«Я тут не залишуся, — прорюмсала вона. — Яка різниця, якщо вони мене вб’ють?»

Він схопив її за руки. Вона спробувала вирватися.

«Облиш мене! — прокричала вона. — Я не просилася сюди. Ти мене приволік. Чого ти мене не облишиш?»

Він ніяково стояв поряд із нею, не знаючи, що й казати.

«Не можна виходити», — знову мовив він.

Він повів її назад, до дивана. Потім пішов до бару й наповнив їй невелику склянку віскі. «Не зважай, інфікована вона чи ні, — думав, — не зважай».

Він подав їй склянку. Вона захитала головою.

«Випий, — сказав він. — Це тебе заспокоїть».

Вона звела на нього лютий погляд: «Щоб ти міг знову тицяти мені часник в обличчя?»

Він похитав головою.

«Та випий уже», — сказав він.

Трохи зачекавши, вона взяла склянку й відсьорбнула віскі. Закашлялася. Відставила склянку на бильце, від глибокого вдиху тіло затряслося.

«Чому ти так хочеш, щоб я зосталася?» — нещасно запитала вона.

Він глянув на неї, не маючи чіткої відповіді. Потім проказав: «Навіть якщо ти й інфікована, я не можу дозволити тобі вийти. Ти навіть уявити не можеш, що вони з тобою зроблять».

Вона заплющила очі. «Мені байдуже», — сказала.

«Я от ніяк не втямлю, — проказав він до неї за вечерею. — Минуло вже майже три роки, а серед них ще досі є живі. Запаси харчів уже вичерпалися. Наскільки мені відомо, вони й досі пролежують день у комі, — він захитав головою, — але вони не мертві. Три роки, а вони ніяк не повмирають. Що їх живить?»

Вона сиділа в його халаті. Близько п’ятої вона пом’якшала, прийняла ванну та перевдяглася. Її худенька статура виглядала безформною під численними махровими складками. Вона позичила в нього гребінець і зачесала волосся в чепурний хвіст, перев’язавши його шнурком.

Рут крутила чашку з кавою в руках.

«Ми їх інколи бачили, — відказала вона. — Правда, ми боялися наближатися до них. Нам здавалося, що не варто зайвий раз їх торкатися».

«Ви не знали, що вони повернуться після смерті?»

Вона похитала головою: «Ні».

«І вас не цікавило, хто ж це нападає на ваш будинок уночі?»

«Нам ніколи й на думку не спадало, що то… — Вона поволі захитала головою. — Таке не вкладається в голові».

«Напевне», — відповів він.

Він глянув на неї, поки вони мовчки їли. Йому так само не вкладалося в голові, що поряд нормальна людина. Він не йняв віри, що після всіх цих років знайшов товаришку. Він вагався навіть не щодо неї. Просто його брав сумнів, що подібне диво могло трапитись у цьому загиблому світі.

«Розкажи мені про них більше», — сказала Рут.

Він підвівся і зняв з плити кавник. Долив їй ще кави, потім собі, відставив кавник і повернувся до столу.

«Як ти почуваєшся?» — запитав він у неї.

«Мені вже краще, дякую».

Він кивнув і додав собі цукру в каву. Перемішуючи, він відчував на собі її погляд. «Про що вона думає?» — питав він себе. Глибоко вдихнув, розмірковуючи, чому напруга всередині нього ніяк не спадає. Якийсь час йому здавалося, що він довіряє їй. Тепер він був не певний цього.

«Ти мені й досі не довіряєш», — сказала вона, намагаючись збагнути, що в нього на думці.

Він похапцем звів погляд, знизуючи плечима.

«Це… річ не в цьому», — відповів він.

«Та в цьому, — швидко промовила вона. Зітхнула. — Ну що ж, хай так. Якщо вже тобі треба перевірити мою кров, то перевіряй».

Він із підозрою подивився на неї, подумки допитуючись: «Якийсь підступ?» Нервово глитнув, приховавши це ковтком кави. «Дурість, — думав він, — бути таким недовірливим».

Він відставив чашку.

«Добре, — відказав, — дуже добре».

Він глянув на неї, коли її погляд потупився в каву.

«Якщо ти таки інфікована, — сказав він, — я зроблю все від мене залежне, щоб вилікувати тебе».

Їхні погляди зустрілись. «А якщо не вдасться?» — запитала вона.

Зависла мовчанка.

«Почекаємо і побачимо», — відповів зрештою він.

Вони обоє пили каву. Потім він спитав: «Зробимо це зараз?»

«Будь ласка, — відповіла вона, — давай уранці. Я… досі почуваюся трохи зле».

«Гаразд, — відказав він, киваючи. — Хай буде ранок».

Вони завершили вечеряти в тиші. Невілл відчував слабку втіху від її згоди перевірити кров. Його лякала вірогідність виявити, що вона все ж інфікована. Тим часом йому доведеться провести з нею вечір та ніч, можливо, вони ближче познайомляться і вона навіть привабить його. А вранці, можливо, він буде змушений…

Пізніше у вітальні вони сиділи й розглядали малюнок на шпалерах, попиваючи портвейн та слухаючи Четверту симфонію Шуберта.

«Повірити не можу, — сказала вона, трохи збадьорившись. — Ніколи б не подумала, що мені знову випаде слухати музику. Пити вино».

Вона обвела поглядом кімнату.

«Мови нема, ти виконав чудову роботу», — сказала вона.

«А ваш будинок?» — запитав він.

«Нічого подібного, — сказала вона. — Ми не мали…»

«Як ви охороняли дім?» — перебив він.

«О… — на мить вона задумалася. — Звісно, ми позабивали все дошками. І користувалися розп’яттями».

«Вони діють не завжди», — тихо промовив він, якусь мить розглядаючи її.

Вона виглядала спантеличено: «Хіба ні?»

«Чого євреєві боятися розп’яття? — відказав він. — Чого вампіру, який був за життя євреєм, боятися його? Більшість людей страшилися стати вампірами. Більшість страждає від істеричної сліпоти щодо дзеркал. Але що стосується розп’яття… що ж, ані єврей, ані індуїст, ані мусульманин, ані атеїст, якщо вже на те пішло, не жахатимуться розп’яття».

Вона сиділа, тримаючи келих, і байдуже позирала на нього.

«Ось тому розп’яття не завжди діє», — закінчив він.

«Ти не дав мені договорити, — сказала вона. — Ми також використовували часник».

«Мені здавалося, тобі від нього стає зле».

«Я почувалася зле ще до того. Колись я важила сто двадцять фунтів. Тепер — дев’яносто вісім[46]».

Він кивнув. Але, коли йшов на кухню взяти ще пляшку вина, йому спало на думку: «Вона б уже мала звикнути. Після трьох років».

З іншого боку, може, й ні. Який сенс брати її під сумнів тепер? Вона ж дозволила йому взяти кров на пробу. Що ще вона могла зробити? «Річ у мені, — подумав він. — Я був на самоті надто довго. Уже й не вірю в те, чого не видно під мікроскопом. Спадковість знову бере гору. Я син свого батька, хай би грім узяв його гнилі кістки».

Стоячи в темній кухні та здираючи грубим нігтем обгортку навколо шийки пляшки, Роберт Невілл позирав у вітальню на Рут.

Його погляд ковзав халатом, спинившись на хвилю на невеличкій опуклості її грудей, рухаючись далі до засмаглих литок та кісточок, угору до гладеньких колінних чашечок. Вона мала тіло молоденької дівчини. Аж ніяк не матері двох дітей.

А найцікавіше в усьому цьому, думалося, що він не відчуває жодного фізичного потягу до неї.

Якби він натрапив на неї два року тому, а може, й пізніше, він, мабуть, узяв би її силою. Тоді його дні були сповнені жахливих моментів, і в ті моменти, аби лише задовольнити власну жагу, він обмірковував найогидніші з учинків, промальовуючи кожний свій крок, і поступово втрачав глузд.

Та потім він зосередився на дослідах. Став менше палити, перестав зриватися на пиятику. Поволі, на власне здивування, він із головою поринув у дослідження.

Його статевий потяг зменшився, практично зник. «Порятунок ченця», — подумав він. Рано чи пізно потяг мав зникнути, бо інакше жоден чоловік не був би здатний присвятити себе життю без сексу.

Тепер, на щастя, він майже нічого не відчував; хіба що ледь відчутне пожвавлення під скелястим шаром власної стриманості. Таке становище його цілком задовольняло. Тим більше він не мав жодної певності, що Рут саме та, на яку він так довго чекав. Він навіть не був певен, що вона переживе завтрашній день. Вилікувати її?

Одужання було малоймовірним.

Він повернувся до вітальні з відкоркованою пляшкою. Рут коротко всміхнулася до нього, коли він долив їй вина.

«Я милувалася зображенням на стіні, — промовила вона. — Майже змушує повірити, що перебуваєш у лісі».

Він гмикнув.

«Напевне, чимало зусиль пішло, щоб так облаштувати будинок», — продовжила вона.

«Чи ж тобі не знати, — відповів він. — Ти пройшла через те саме».

«Нічого подібного ми не мали, — сказала вона. — Наш будинок був маленьким. А комора з їжею — вдвічі меншою за твою».

«У вас, певно, скінчилися запаси», — промовив він, обережно на неї поглядаючи.

«Заморожені продукти, — сказала вона. — Ми животіли на самих консервах».

Він закивав. Логічно, погодився подумки. Але його й досі щось непокоїло. Це була лише інтуїція, він знав, але все одно непокоївся.

«А як щодо води?» — спитав потім він.

Якусь мить вона мовчки дивилася на нього.

«Ти не віриш жодному моєму слову, так?» — спитала вона.

«Річ не в цьому, — відповів він. — Мені просто цікаво, як ви жили».

«Твій голос тебе видає, — сказала вона. — Ти надто довго пробув на самоті. Втратив хист до обману».

Він зітхнув, маючи неприємне відчуття, що вона грається з ним. «Це сміховинно, — заперечив він подумки. — Вона лише жінка. І, скоріше за все, має рацію». Певно, він і справді є похмурим і непривабливим відлюдьком. Та яка різниця?

«Розкажи мені про свого чоловіка», — раптом промовив він.

Щось невиразне промайнуло на її обличчі, якась тінь минулого. Вона підняла келих темного вина до своїх вуст.

«Не зараз, — сказала вона. — Будь ласка».

Він відкинувся на дивані, не в змозі розібратись у невиразному невдоволенні, яке почував. Усе, що вона казала й робила, могло бути наслідком пережитого. Та могло бути й брехнею.

«Навіщо їй брехати?» — допитувався він подумки. Зранку він перевірить її кров. Як ці вечірні побрехеньки зарадять їй, якщо вже за декілька годин він знатиме правду?

«А знаєш, — сказав він, намагаючись розрядити становище, — я тут собі подумав. Якщо вже троє людей пережили чуму, то, може, спромігся і ще хтось?»

«Ти думаєш, це можливо?» — запитала вона.

«А чом би й ні? Мали б бути й інші, хто з тієї чи іншої причини наділений імунітетом».

«Розкажи мені більше про мікроба», — попрохала вона.

Якусь мить він вагався, а потім відставив келих. Що, як він усе їй розкаже? Що, як вона втече, а потім повернеться після смерті з усім тим знанням?

«Ну, багато є всіляких деталей», — відповів він.

«Раніше ти почав був говорити про розп’яття, — сказала вона. — Але звідки ти це дізнався?»

«Пам’ятаєш, що я розказував про Бена Кортмана?» — відказав він, радий змозі повернути розмову в протороване русло, не виказуючи їй нових подробиць.

«Ти про того чоловіка, котрого ти…»

Він кивнув. «Так. Ходи сюди, — промовив. — Я тобі його покажу».

Ставши позаду неї, коли вона саме заглянула у вічко, він відчув запах її волосся та шкіри. Це змусило його трохи відступити. «Чи ж це не дивовижно? — подумав він. — Мені він зовсім не подобається. Я наче Ґуллівер, який щойно повернувся від кмітливих коней, гидую людським запахом[47]».

«Он той, коло ліхтарного стовпа», — проказав він.

Вона мугикнула на знак підтвердження. Потім промовила: «Їх тут так мало. Де вони всі поділися?»

«Я повбивав більшість із них, — відповів він, — але на їхнє місце завжди стають нові».

«А як сталося, що лампа світить? — спитала вона. — Мені здавалося, вони знищили електричну систему».

«Я приєднав лампу до свого генератора, — відказав він, — щоб можна було за ними назирати».

«І вони не зачіпають лампочки?»

«Довкола неї я встановив міцний плафон».

«Вони не залазять і не намагаються його зламати?»

«Стовп обвішаний часником».

Вона захитала головою: «Ти все продумав».

Відступивши назад, якусь мить він вивчав її поглядом. «Як вона може так безтурботно їх роздивлятися, — допитувався він, — ставити мені запитання, робити якісь зауваження, якщо лише тиждень тому їхнє поріддя роздерло її чоловіка на шматки? Знову сумніви, — подумав він. — Коли вже цьому настане край?»

Та він знав, що не раніше, ніж він остаточно пересвідчиться в ній.

Потім вона відвернулась од вікна.

«Перепрошую, я на хвилинку відлучуся», — промовила вона.

Він спостерігав, як вона зайшла у ванну, і почув, як клацнув замок на дверях. Закривши вічко, він повернувся до дивана. На його вустах заграла крива усмішка. Він розглядав темну глибину вина в келиху, відчужено посмикуючи бороду.

«Перепрошую, я на хвилинку відлучуся».

Чомусь ці слова видалися йому гротескно-кумедними, відлунням втраченої епохи. Емілі Пост витончено походжає цвинтарем. Етикет юного вампіра[48].

Посмішка зійшла з обличчя.

І що ж тепер? Що зачаїлося в майбутньому? Чи буде вона тут за тиждень? Чи зникне в незгасному вогні?

Коли вона все ж інфікована, він хоч би що мусить спробувати вилікувати її. Але якщо вона не уражена бацилами? До певної міри така можливість видавалася йому навіть більш тривожною. За інакших обставин він міг би просто повернутися до звичного устрою, не порушуючи ані власного розпорядку, ані власних стандартів. Та якщо вона залишиться, якщо в них налагодяться стосунки, можливо, вони утворять подружжя, заведуть дітей…

Це жахало його значно більше.

Раптом він усвідомив, що перетворився на сварливого затятого холостяка. Він не думав більше про свою дружину, дитину, колишнє життя. Йому вистачало сьогодення. Потреба чимось жертвувати і знову брати на себе відповідальність лякала його. Він боявся дати волю серцю, розбити кайдани, якими власноруч скував його, запроторивши почуття у в’язницю. Він боявся знову покохати.

Коли вона вийшла з ванної, він і досі сидів, поглинутий думками. Програвач, про який він геть забув, видавав лише тонке шкряботіння.

Рут поправила грамплатівку та знову її ввімкнула. Залунала третя частина симфонії.

«То що там із Кортманом?» — спитала вона, всідаючись.

Він спрямував на неї порожній погляд: «Кортманом?»

«Ти саме збирався розповісти щось про нього та розп’яття».

«А. Що ж, однієї ночі я затяг його сюди та виставив перед ним розп’яття».

«Що сталося?»

Може, вбити її вже? Може, і не треба нічого з’ясовувати, а просто вбити та спалити її?

Він глитнув. Подібні думки були лише бридкою заповіддю того світу, у якому він тепер жив; світу, де вбивати було простіше, ніж плекати надію.

«Ну, я ще не настільки втрачений, — подумав він. — Я людина, а не згубник».

«Щось не так?» — з острахом спитала вона.

«Що?»

«Ти так подивився на мене…»

«Вибач, — сухо відказав він. — Я… Я просто задумався».

Більше вона не мовила ні слова. Допила своє вино, і він помітив, як тремтить її рука, коли вона робить ковток. Він переборов у собі потяг до самокопання. Йому не хотілося, щоб вона дізналася, що він відчуває.

«Коли я ткнув йому розп’яття, — промовив, — він розреготався мені в обличчя».

Вона кивнула.

«Але, виставивши перед ним Тору, я отримав бажану реакцію».

«Що виставивши?»

«Тору. Скрижаль закону, якщо я не помиляюся».

«І це… дало якусь реакцію?»

«Так. Він був зв’язаний, але коли побачив Тору, то вирвався й напав на мене».

«І що ж сталося?» — здавалось, її острах знову розвіявся.

«Він ударив мене чимось по голові. Не пригадую чим. Я мало не знепритомнів. Але, користуючись Торою, я відтіснив його до дверей і позбувся».

«Ох».

«Як бачиш, розп’яття не наділене силою, котру йому приписують перекази. Я маю припущення, що, оскільки легенда стала відомою саме в Європі, населеній переважно католиками, розп’яття закономірно стало символом захисту проти сил пітьми».

«А ти не міг застосувати проти Кортмана вогнепальну зброю?» — запитала вона.

«Звідки ти знаєш, що я її маю?»

«Я… припускаю це, — сказала вона. — У нас вона була».

«Тоді ти мала б знати, що кулі не шкодять вампірам».

«Ми не… не були впевнені, — промовила вона, похапцем додавши: — Ти знаєш, чому так? Чому кулі не шкодять їм?»

Він захитав головою. «Не знаю», — відказав.

Вони сиділи мовчки, дослухаючись до музики.

Він знав, але, завагавшись, вирішив їй нічого не розповідати.

Шляхом дослідів над мертвими вампірами він виявив, що бацила спричиняла вироблення тілом міцної клейкої речовини, яка затягувала кульові отвори відразу по виникненні. Кулі поглиналися практично негайно, а оскільки система живилася мікробами, шкоди вони завдати не могли. Навпаки, система могла вмістити в собі практично необмежену кількість куль, оскільки тілесний клей перешкоджав проникненню більш ніж на частку дюйма. Стріляти по вампірах — то все одно, що камінцями в смолу жбурляти.

Він сидів і дивився, як вона поправляє складки халата довкола ніг, на якусь мить навіть промайнуло її засмагле стегно. «Аж ніяк не привабливо», — роздратовано подумав він. Типовий дамський жест, міркував він, напускний порух.

З кожною хвилиною він відчував, як усе більше віддаляється від неї. У якомусь розумінні він навіть жалкував, що взагалі зустрів її. Протягом років він досяг свого роду умиротворення. Прийняв самотність, визнавши, що це не так уже й погано. А тепер… цьому наставав кінець.

Щоб якось заповнити порожнечу, він потягся по люльку й тютюн. Набив тютюну до чаші та підпалив його. На секунду задумався, може, варто перепитати, чи вона не проти. Але не став.

Музика скінчилася. Вона підвелась, і він стежив, як вона щось шукає серед записів. Вона виглядала як молоде дівчисько, така худенька. «Хто вона така? — подумав він. — Хто вона насправді?»

«Можна я поставлю оце?» — запитала вона, тримаючи в руках альбом.

Він навіть на нього не глянув. «Якщо бажаєш», — відповів.

Вона сідала, коли саме залунали перші акорди Другого фортепіанного концерту Рахманінова. «Смаку вона особливого не має», — подумав він, дивлячись на неї без жодного виразу.

«Розкажи мені про себе», — мовила вона.

«Знову типово дамське запитання», — спало йому на думку. Він вилаяв себе за надмірну критичність. Який сенс дратувати себе порожніми підозрами?

«Немає чого розказувати», — відказав він.

Вона знову всміхалася. Вона що, глузує з нього?

«Ти мене сьогодні вдень до смерті перелякав, — сказала вона. — Ти і твоя щетиниста борода. А ще ці шалені очі».

Він видихнув дим. Шалені очі? Дурня якась. Чого вона домагається? Подолати його стриманість дотепами?

«Що ж криється під усією цією рослинністю?» — спитала вона.

Він спробував усміхнутися до неї, але не зміг.

«Нічого, — відповів він. — Звичайнісіньке обличчя».

«Скільки тобі років, Роберте?»

Він глитнув. Це вона вперше промовила його ім’я. Було якось дивно й ніяково почути своє ім’я, вимовлене жінкою, вперше за стільки часу. «Не зви мене так», — мало не відказав він їй. Йому не хотілося розмивати відстань між ними. Якщо вона інфікована і йому не вдасться її вилікувати, хай уже краще буде чужинкою.

Вона відвернула голову.

«Не обов’язково зі мною говорити, якщо не хочеш, — тихо промовила вона. — Я тебе не чіпатиму. Завтра я заберуся».

Його грудні м’язи напружилися.

«Але…» — мовив він.

«Я не хочу псувати тобі життя, — сказала вона. — Ти мені нічим не зобов’язаний, просто тому… що ми єдині, хто лишився».

Він дивився на неї похмурими очима, на мить відчувши докір сумління від її слів. «Нащо мені сумніватися в ній? — подумав. — Якщо вона інфікована, то живою звідси ніколи не вийде. Чого мені боятися?»

«Вибач, — відповів він. — Я… Я довго пробув на самоті».

Вона не глянула на нього.

«Якщо хочеш поговорити, — сказав він, — я залюбки… розкажу все, що знаю».

Якусь мить вона вагалася. Потім глянула на нього, і в її очах годі було щось прочитати.

«Я хотіла б знати про хворобу, — мовила вона. — Я втратила своїх дівчаток через неї. І через неї загинув мій чоловік».

Він подивився на неї, а потім заговорив.

«Її викликають бацили, — почав він, — циліндричні бактерії. Вони виробляють ізотонічний розчин у крові, від цього кров циркулює повільніше, організм функціонує й надалі, але для забезпечення його енергією потрібна свіжа кров. У разі нестачі крові вони утворюють самогубні бактеріофаги або ж вдаються до спороутворення».

Вона мала спантеличений вигляд. Він знав, що вона навряд чи щось зрозуміла. Настільки звичні для нього терміни видавалися їй тарабарщиною.

«Що ж, — сказав він, — зрештою, це все не настільки важливе. Спороутворення — це процес виділення овального тіла, що містить у собі всі базові інгредієнти вегетативної бактерії. Мікроб це робить, коли не отримує свіжої крові. Коли тіло хазяїна-вампіра розкладається, ці спори вилітають, розсіюючись у пошуках нових хазяїв. Вони їх знаходять, проростають — і черговий організм інфіковано».

Вона недовірливо захитала головою.

«Бактеріофаги є неживими білками, що також утворюються за умови нестачі крові. Правда, на відміну від спор, у такому разі порушений метаболізм призводить до знищення клітини».

Він швидко розповів їй про порушений лімфообіг в організмі, часник як алерген, що викликає анафілаксію, різні вектори хвороби.

«Чому ж ми тоді маємо імунітет?» — запитала вона.

Якусь мить він дивився на неї, утримуючись від будь-якої відповіді. Потім, знизавши плечима, промовив: «Щодо тебе — не знаю. Мене ж, коли я був у Панамі під час війни, вкусив кажан-вампір. І, хоч я й не можу підтвердити, моя теорія полягає в тому, що кажан попередньо мав справу зі справжнім вампіром, отримавши мікроба вампіріс. Мікроб змусив кажана живитися саме людською, а не тваринною кров’ю. Але коли мікроб потрапив у мій організм, він якимось чином був ослаблений організмом кажана. Від цього я, звісно, страшенно занедужав, але вижив, тож у результаті організм набув імунітету. В усякому разі, така моя теорія. Кращого пояснення я знайти не можу».

«Але… хіба те саме не сталося там із рештою людей?»

«Не знаю, — тихо відповів він. — Я прикінчив кажана. — Він знизав плечима. — Може, я був першим, на кого він напав».

Вона поглянула на нього, не зронивши й слова, від її погляду йому було не по собі. Він говорив далі, хоч насправді не мав бажання цього робити.

Побіжно він розказав їй про основні перешкоди на шляху вивчення вампірів.

«Спочатку я думав, що кілок має уразити їхнє серце, — сказав він, — я покладався на перекази. Але це виявилося неправдою. Я заганяв кілок у різні частини їхніх тіл, і вони все одно вмирали. Тоді я подумав, що річ у крововиливі. Але потім, одного дня…»

Він розповів їй про жінку, що розклалась у нього на очах.

«Я знав, що це не міг бути крововилив, — провадив він, відчуваючи свого роду задоволення від того, що ділиться власним відкриттям. — Я не знав, що робити. Та одного дня мене осяяло».

«Що?» — запитала вона.

«Я взяв мертвого вампіра. Помістив руку у штучний вакуум. Тоді у вакуумі проколов її. Кров пирснула. — Він зупинився. — Але це все».

Вона з подивом дивилася на нього.

«Ти не зрозуміла», — мовив він.

«Я… ні», — визнала вона.

«Коли я пустив повітря, рука розклалася», — сказав він.

Вона далі дивилася без розуміння.

«Бачиш, — сказав він, — бацили є факультативними сапрофітами. Вони живуть як із киснем, так і без нього, але є нюанс. У самому організмі вони анаеробні та вступають у симбіоз із ним. Вампір живиться свіжою кров’ю, бактерія забезпечує його енергією, щоб той міг далі добувати кров. На додачу під дією мікроба ростуть ікла».

«І?» — спитала вона.

«Коли потрапляє повітря, — продовжив він, — ситуація кардинально змінюється. Мікроб стає аеробним і замість того, щоб бути симбіонтом, стає вірулентним паразитом. — Він витримав паузу. — Він пожирає хазяїна».

«То кілок…» — почала було вона.

«Впускає повітря. Звісно. Впускає його і водночас тримає відкритою рану, не даючи їй заклеїтися. Тож серце тут ні до чого. Так що тепер я просто роблю глибокі надрізи на зап’ястях, які не гояться. — Він злегка посміхнувся. — Подумати лише, скільки часу я витратив на виготовлення тих кілків».

Вона закивала, помітила, що келих і досі в руці, та відставила його.

«Ось тому та жінка, про яку я розповів, так швидко розклалася, — сказав він. — Вона настільки давно була мертвою, що тільки-но повітря потрапило в її організм, мікроби спричинили спонтанний розклад».

Вона глитнула, її тіло охопило тремтіння.

«Це жахливо», — сказала вона.

Він глянув на неї з подивом. Жахливо? Чи ж не дивно? Він не замислювався над цим роками. Для нього слово «жах» стало порожнім звуком. Надмір жаху швидко перетворив його на кліше.

Для Роберта Невілла становище, що склалося, було всього лише фактом, звичністю. Прикметники були зайвими.

«А як щодо… тих, які й досі живі?» — запитала вона.

«Ну, — відказав він, — якщо надрізати їм зап’ястя, то мікроб, звісно, стає паразитичним. Але назагал вони помирають від простого крововиливу».

«Простого…»

Вона рвучко відвернулася, її губи стислись у тонку щільну лінію.

«Що трапилось?» — спитав він.

«Н-нічого. Нічого», — відповіла вона.

Він усміхнувся. «До цих речей звикаєш, — мовив він. — Мусиш звикнути».

Вона знову здригнулася, її горло засудомило.

«Ти не схвалюєш Робертові Правила Поведінки В Джунглях, — сказав він. — Повір мені, це єдине, що я можу вдіяти. Чи краще дати їм померти від хвороби і повернутись у стократ жахливішій подобі?»

Вона звела руки докупи.

«Але ти сказав, що багато хто… ще й досі живий, — нервово промовила вона. — Звідки ти знаєш, що вони не залишаться живими?»

«Знаю, — відповів він. — Я знаю мікроб, знаю, як він розмножується. Не має значення, як довго бореться організм, зрештою мікроб переможе. Я виготовляв антибіотики, робив безліч ін’єкцій. Але це не діє, та й не має діяти. Неможливо виготовити вакцину, коли хвороба настільки прогресувала. Їхні тіла не можуть водночас опиратися мікробам і виробляти антитіла. Це неможливо, повір мені. Це пастка. Якщо я їх не вбиватиму, то рано чи пізно вони помруть і прийдуть по мене. Я позбавлений вибору, хоч якого».

Вони сиділи мовчки, єдиним звуком у кімнаті був скрегіт голки, що ковзала канавками платівки. На нього вона не дивилася, натомість утупилась порожнім поглядом у підлогу. Якось дивно, думав він, виправдовуватися за щось, що лише вчора сприймалося як необхідність. За всі минулі роки він жодного разу не поставив під сумнів правильність обраного шляху. Сама її присутність збурила в ньому такі думки, химерні, чужі йому.

«Ти справді гадаєш, що я помиляюся?» — спитав він недовірливо.

Вона прикусила нижню губу.

«Рут», — промовив він.

«Не мені про це судити», — відповіла вона.

«Вірджі!»

Темна постать відділилася від стіни, коли хрипкий крик Роберта Невілла розітнув завмерлу темінь.

Він звівся на дивані, обвів кімнату сонними очима, а серце калатало в грудях, мов якийсь навіжений гатив кулаками об в’язничну стіну.

Хитаючись, він став на ноги, сон ще й досі туманив мозок: він не міг утямити, де перебуває і котра зараз година.

«Вірджі? — знову промовив він непевно, кволо. — Вірджі?»

«Ц… це я», — затріпотів голос у темряві.

Він зробив хисткий крок уперед, назустріч тоненькій смужці світла, що струменіла з відкритого вічка. Мляво закліпав від світла.

Вона хапнула ротом повітря, коли він простяг уперед руку та вхопив її за плече.

«Це Рут. Рут», — перелякано зашепотіла вона.

Він стояв, повільно хитаючись у темряві, без розуміння дивлячись на темну постать перед ним.

«Це Рут», — знову промовила вона, цього разу голосніше.

Пробудження наринуло на нього, вразивши, мов спалах заціпеніння. У грудях та шлунку зміїлися крижані вузли. Це була не Вірджі. Зненацька він затрусив головою, протираючи тремкими пальцями очі.

Він стояв, напружено вдивляючись, охоплений раптовим пригніченням.

«Ох, — нерозбірливо пробурмотів він. — Ох, я…»

Він так і стояв, відчуваючи, як його тіло поволі хитається в темряві, а туман у голові врешті розвіявся.

Він глянув на відкрите вічко, потім на неї.

«Що ти робиш?» — спитав він досі сонним голосом.

«Нічого, — нервово відповіла вона. — Я… не могла заснути».

Раптом він закліпав від сліпучого світла, що осяяло кімнату. Його рука опустилася з вимикача лампи, і він розвернувся до неї. Вона нерухомо стояла біля стіни, кліпаючи від світла, притиснувши до боків стиснуті в кулаки руки.

«А чому ти вдягнена?» — здивовано запитав він.

Вона глитнула, поглядаючи на нього. Він протер удруге очі і прибрав волосся зі скронь.

«Я… просто визирала», — сказала вона.

«Але чому ти вдягнена?»

«Не могла заснути».

Він стояв і дивився на неї, досі трохи заспаний, відчуваючи, як серцебиття потроху спадає. Крізь відкрите вічко він чув, як вони волають знадвору, а ще те, як Кортман закричав: «Покажись, Невілле!» Підійшовши до вічка, він зачинив маленькі дерев’яні дверцята й повернувся до неї.

«Я хочу знати, чому ти вдягнена», — вкотре проказав він.

«Без причини», — відповіла вона.

«Ти збиралася піти, поки я спав?»

«Ні, я…»

«Збиралася чи ні?»

Вона хапнула ротом повітря, коли він ухопив її за зап’ясток.

«Ні, ні, — похапцем відповіла вона. — Та і як же я могла, з усім тим натовпом надворі?»

Важко дихаючи, він стояв і вдивлявся в її обличчя. Повільно глитнув, згадавши шок, який відчув від пробудження, сприйнявши її за Вірджі.

Раптом він відпустив її руку та розвернувся. А він же гадав, що поховав минуле.

Як довго помирає минуле? Вона не зронила й слова, поки він налив собі повну склянку віскі, миттю її осушив. «Вірджі, Вірджі, — пригнічено думав він, — досі поряд зі мною». Він заплющив очі, зціпив зуби.

«Так її звали?» — почув він запитання Рут. Його м’язи напружились і відразу розм’якли.

«Усе гаразд, — глухо відповів він. — Повертайся до ліжка».

Вона злегка відсторонилася. «Вибач, — проказала вона. — Я не хотіла…»

Раптом він усвідомив, що не хоче, щоб вона йшла. Йому хотілося, щоб вона лишилася. Він не знав чому, та просто не хотів залишатися на самоті.

«Мені здалося, що ти моя дружина, — почув він власний голос. — Я прокинувся і подумав…»

Він зробив ковток віскі, зайшовшись кашлем, коли воно пішло не в те горло. Рут лишалась у тіні, дослухаючись.

«Вона повернулася, знаєш, — сказав він. — Я поховав її, та однієї ночі вона повернулася. Вона мала вигляд… зовсім як ти. Обрис, тінь. Мертва. Але повернулася. Я спробував бути з нею. Намагався, але вона більше не була тією ж… знаєш. Їй лише хотілося…»

Він урвав схлип, що підіймався горлянкою.

«Моя власна дружина, — сказав він тремким голосом, — повернулася напитися моєї крові!»

Він відставив склянку на стійку бару. Розвернувшись, метушливо пройшовся до вічка, знову розвернувся та попрямував назад до бару. Рут промовчала; вона просто стояла в темряві, слухаючи.

«Я розправився з нею вдруге, — сказав він. — Я мав учинити з нею те саме, що й з іншими. З власною дружиною». З його горлянки долинув здушений звук. «Кілок, — страхітливо промовив він. — Мені довелось увігнати в неї кілка. Це єдине, на що я спромігся. Я…»

Він не зміг завершити. Довго стояв, безпомічно здригаючись, щільно заплющивши очі.

Потім знову заговорив.

«Минуло майже три роки, як я зробив це. Та й досі пам’ятаю все, воно досі зі мною. Але чим я можу зарадити? Чим можеш ти зарадити? — Він вгатив кулаком об стійку бару, коли скорбота за минулим переповнила його. — Хоч як намагайся, тобі не забути цього — не звикнути до цього — ніколи не втекти!»

Тремкими пальцями він скуйовдив волосся.

«Я знаю, що ти почуваєш, я знаю. Спочатку ні, я не вірив тобі. Я був у безпеці, схований у своїй маленькій мушлі. Тепер… — Він повільно, скрушно захитав головою. — За якусь мить усе щезло. Усталеність, безпека, спокій — усе щезло».

«Роберте».

Її голос звучав так само надламано та розгублено.

«За що нас так покарано?» — спитала вона.

Здригаючись, він зітхнув.

«Не знаю, — гірко відказав він. — Немає ані відповіді, ані причини. Так склалося».

Вона наблизилася до нього.

Раптово, без вагань чи зволікань, він пригорнув її до себе, удвох вони міцно тримали одне одного, загублені серед ночі.

«Роберте, Роберте».

Вона огорнула руками його спину, гладячи та стискаючи, його руки міцно її обхопили, він притиснув очі до її теплого м’якого волосся.

Їхні вуста зімкнулися надовго, а її руки несамовито вхопилися за його шию.

Потім вони сиділи в темряві, притискаючись одне до одного так, наче жар усього світу зосередився в їхніх тілах і вони ділилися цим теплом між собою. Він відчував, як, здригаючись, здіймалися її груди, вона пригорнулася до нього, її руки обплели його тіло, обличчя притулилося до шиї. Його великі долоні грубо перебирали її волосся, погладжуючи, він відчував дотик шовковистих пасм.

«Мені шкода, Рут».

«Шкода?»

«Того, що так жорстоко повівся з тобою, що не довіряв».

Вона мовчала, тримаючись напружено.

«Ох, Роберте, — проказала потім вона, — це несправедливо. Так несправедливо. Чому ми й досі живі? Чому ми всі не вимерли? Було б краще, якби всі ми сконали».

«Тсс, тсс, — сказав він, відчуваючи, як його почуття до неї ринули, мов струмок, із його серця та розуму. — Все налагодиться».

Він відчув, як вона повільно захитала головою, притискаючись до нього.

«Налагодиться, налагодиться», — промовив він.

«Але ж як?»

«Налагодиться», — сказав він — попри те, що сам не міг у це повірити, попри те, що лише намагався зняти напругу цими словами.

«Ні, — відказала вона. — Ні».

«Так, налагодиться. Налагодиться, Рут».

Він не знав, скільки вони так просиділи, обіймаючись. Він забув про все, про місце й час; існували лише вони вдвох, які потребували одне одного, вціліли від темного жахіття і знайшли втіху одне в одному.

Йому захотілося зробити щось для неї, якось їй допомогти.

«Ходімо, — проказав він. — Перевіримо тебе».

Вона напружилась у його обіймах.

«Ні-ні, — швидко промовив він. — Не бійся. Я певен, ми нічого не знайдемо. А як і знайдемо, я вилікую тебе. Клянуся, що вилікую, Рут».

Вона дивилася на нього в темряві, не кажучи ні слова. Він підвівся й підняв її з собою, тремтячи від піднесення, якого не відчував роками. Йому хотілося вилікувати її, допомогти їй.

«Дозволь, — сказав він. — Я тебе не скривджу. Обіцяю, не скривджу. Давай дізнаємось… дізнаємось напевне. Тоді ми зможемо планувати й працювати. Я врятую тебе, Рут. Врятую. Або й сам помру».

Вона й досі сиділа напружена, стримуючись.

«Ходи зі мною, Рут».

Тепер, коли вся його стриманість розвіялась і не було більше на що спертися, він здригався, мов розбитий паралічем.

Він відвів її до спальні. Коли побачив під світлом лампи, яка вона перелякана, то пригорнув, погладивши волосся рукою.

«Усе гаразд, — сказав він. — Гаразд, Рут. Хай що ми знайдемо, все буде гаразд. Розумієш?»

Він посадовив її на табурет, її обличчя було абсолютно порожнім, тіло здригнулося, коли він узявся нагрівати голку над пальником Бунзена.

Він нахилився й поцілував її в щоку.

«Тепер усе гаразд, — ніжно промовив він. — Усе гаразд».

Вона заплющила очі, і він устромив голку. Він відчував біль у власному пальці, коли витискав кров і наносив її на скельце.

«Ось, ось», — схвильовано промовив він, затискаючи поріз на її пальці шматочком вати. Він відчував, як безпорадно здригається. Хоч як він намагався, спинити цього не міг. Його пальці заледве давали раду з приготуванням скельця, він раз по раз обертався на Рут, усміхаючись до неї, силкуючись розвіяти її наляканий погляд.

«Не бійся, — проказав він. — Будь ласка, не треба. Я вилікую тебе, якщо ти інфікована. Вилікую, Рут, вилікую».

Вона мовчки сиділа, в’ялими очима поглядаючи на нього, поки він працював. Її руки на колінах і далі метушливо смикалися.

«Що ти зробиш, якщо… я така, як вони?» — спитала тоді вона.

«Я не певен, — відповів він. — Поки ні. Але можна багато що спробувати».

«Що?»

«Вакцини, наприклад».

«Ти казав, що вакцини не діють», — промовила вона тремким голосом.

«Так, але…» — Він затнувся, помістивши скельце під мікроскоп.

«Роберте, чим ти зможеш зарадити?»

Вона зісковзнула зі стільця, коли він схилився над мікроскопом.

«Роберте, не дивись!» — раптом попрохала вона благальним голосом.

Але він уже побачив.

Він не усвідомлював, що його дихання спинилося. Його порожній погляд зустрівся з її.

«Рут», — прошепотів він приголомшено.

Дерев’яна киянка опустилася йому на чоло.

Біль спалахнув у голові, він відчув, як підкосилась нога. Упавши на бік, він перекинув мікроскоп. Праве коліно вдарилось об підлогу, він отетеріло подивився на її перекошене від страху обличчя. Киянка опустилася вдруге, він закричав від болю. Упав на обидва коліна, його долоні вперлись у підлогу, коли він завалився вперед. За сотні миль він чув її уривчасте схлипування.

«Рут», — пробурмотів він.

«Я казала, не треба!» — заревла вона.

Він ухопився за її ноги, і вона втретє опустила на нього киянку, цього разу на потилицю.

«Рут!»

Руки Роберта Невілла обм’якли й зісковзнули з її литок, стираючи за собою шар засмаги. Він упав долілиць, конвульсивно втягнувши під себе пальці, відчуваючи, як ніч заповнює мозок.

Коли він розплющив очі, у будинку панувала тиша.

Якусь мить він лежав, збентежено розглядаючи підлогу. По тому, переполошено схрипуючи, сів. Жмут голок відчувся в його голові, він завалився на холодну підлогу, затиснувши руками череп, що пульсував. Поки лежав, з його горлянки виривалося булькотіння.

За декілька хвилин він поволі звівся на ноги, ухопившись за край верстака. Підлога під ногами пішла обертом, він міцно вчепився, заплющивши очі та спираючись на хиткі ноги.

За хвилину він, затинаючись, дійшов до ванної. Порснув холодною водою в обличчя й сів на край ванни, прикладаючи прохолодний вологий клапоть тканини до чола.

Що ж сталося? Він сидів та кліпав, витріщаючись на викладену білими кахлями підлогу.

Він піднявся й повільно пішов у вітальню. Вона була порожньою. Вхідні двері були прочинені в ранкову сірість. Її не було.

Тоді він згадав. Він почвалав до ванної, відшукуючи напрям за стінами.

Записка лежала на верстаку, біля перевернутого мікроскопа. Він узяв її занімілими пальцями та поніс до ліжка. Опустившись, зі стогоном підніс аркуш до очей. Але літери розмивались і тікали. Він труснув головою та примружився. За якийсь час прочитав:

Роберте,

тепер ти знаєш. Знаєш, що я шпигувала за тобою, знаєш, що майже все мною сказане було брехнею.

Та я пишу цю записку, тому що, коли мені вдасться, хочу врятувати тебе.

Коли я вперше отримала роботу шпигувати за тобою, мені було байдуже до твого життя. Тому що я таки мала чоловіка, Роберте. Ти його вбив.

Але тепер усе змінилося. Я знаю, що ти став настільки ж заручником обставин, наскільки й ми. Ми інфіковані. Та тобі це вже відомо. Чого ти не знаєш — це того, що ми залишимося живими. Ми знайшли шлях до цього і збираємося відновити суспільство, повільно, але впевнено. Ми збираємося покінчити з усіма тими нещасними істотами, яких оминула смерть. І, хоч я й сподіваюся на протилежне, ми можемо вирішити вбити тебе та подібних до тебе.

«Подібних до мене?» — здивовано подумав він. Але читав далі.

Я спробую тебе врятувати. Я скажу їм, що ти надто добре озброєний, щоб нападати вже зараз. Використай той час, який я виграю для тебе, Роберте! Забирайся з будинку, рушай у гори і врятуйся. Зараз нас лише жменя. Але рано чи пізно ми будемо надто добре зорганізовані і ніщо мною сказане вже не зупинить решту, яка матиме на меті тебе знищити. Заради Бога, Роберте, тікай тепер, поки ще можеш!

Я знаю, що, можливо, ти не повіриш у це. Ти, може, й не повіриш, що тепер ми здатні перебувати короткі проміжки часу під сонцем. Ти можеш не повірити, що моя засмага була лише макіяжем. Ти можеш не повірити, що тепер ми здатні жити з мікробом.

Ось чому я залишаю тобі одну зі своїх пігулок!

Я приймала їх весь час, поки була з тобою. Я зберігала їх у поясі, на талії. Ти виявиш, що це суміш дефібринованої крові й медикаменту. Я сама до кінця не знаю, що воно таке. Кров живить мікроба, медикамент запобігає його множенню. Саме відкриття цієї пігулки врятувало нас від вимирання, дало нам шанс повільно відбудовувати суспільство.

Повір мені, це правда. Тож тікай!

І також вибач мені. Я не хотіла вдаряти тебе, я насилу спромоглася зробити це. Але я була жахливо налякана тим, що ти міг зробити зі мною, про все дізнавшись.

Вибач мені за те, що довелося брехати про стільки речей. І, будь ласка, повір ось у що. Коли ми вдвох були в темряві, поруч одне з одним, я не шпигувала за тобою. Я кохала тебе.

Рут

Він знову прочитав листа. Тоді його руки звисли, і він сидів, порожніми очима дивлячись у підлогу. Він не міг у це повірити. Він повільно захитав головою, силкуючись усе осягнути, та розуміння не давалося йому.

Нетвердою ходою він підійшов до верстака. Узяв маленьку бурштинову пігулку і потримав її в руці, понюхав, спробував на смак. Він почувався, немов увесь захист здорового глузду згасав у ньому. Каркас його життя завалювався, і це лякало.

Та як міг він заперечувати докази? Пігулка, засмага, що зійшла з її ноги, її прогулянки під сонцем, її реакція на часник.

Він опустився на табурет і поглянув на киянку, що лежала на підлозі. Поволі, неквапом його розум пройшовся всіма доказами.

Коли він уперше її побачив, вона кинулася навтьоки. Чи були це якісь хитрощі? Ні, вона була щиро перелякана. Певно, злякалася його крику тоді — хай навіть чекала на нього — і геть забула про власне завдання. Пізніше, коли вона заспокоїлася, схилила його до думки, що її реакція на часник є виявом хворого шлунка. Вона брехала й усміхалася, вдаючи безнадійну прихильність, обережно вивідавши всю інформацію, по яку її було відправлено. А коли хотіла піти, то не змогла через Кортмана та решту. Тоді він прокинувся. Вони зійшлися в обіймах, вони…

Посинілим кулаком він угатив по верстаку. «Я кохала тебе». Брехня. Брехня! Його пальці зім’яли лист і розлючено жбурнули його вбік.

Через лють біль у голові гаряче спалахнув, він притис до неї обидві руки, зі стогоном заплющивши очі.

Потім звів погляд. Повільно зісковзнув з табурета й поставив мікроскоп назад на основу.

Решта її листа була правдивою, він це знав. Без пігулки, без будь-яких доказів, слів чи спогадів, — він знав. Він знав навіть те, чого, здавалося, не знали Рут і її плем’я.

Він довго вдивлявся в окуляр. Так, він знав. І визнання того, що він побачив, змінювало весь його світ. Яким безглуздим та бездарним він почувався, так ніколи цього й не побачивши! Особливо після того, як сотні, тисячі разів читав цю фразу. Але тоді він так і не приділив їй належної уваги. Така коротка фраза, але скільки в ній було прихованого сенсу.

Бактерія здатна мутувати.