Вовки Кальї. Темна вежа V

ОДИН

За будиночком Розаліти Муньйос стояла вбиральня, пофарбована у небесно-блакитний колір. Зайшовши туди пізно вранці після тієї ночі, коли отець Каллаген завершив свою розповідь, Роланд побачив, що ліворуч зі стіни стирчить металеве кільце, під яким на вісім дюймів нижче був невеличкий сталевий диск. У цій скелетоподібній вазі стояла гілка «зухвалої Сюзен»[50] з двома пагінцями. У вбиральні не було інших запахів, крім лимонних, трохи терпких пахощів цієї рослини. На стіні над сидінням, у рамці під склом, висіло зображення Людини-Ісуса з молитовно складеними на грудях руками. Його рудаве волосся розсипалося по плечах, очі було звернуто до Батька Небесного. Роланд чув, що в деяких племенах пришелепуватих мутантів до Батька Ісуса було прийнято звертатися не інакше, як «Наш Небесний Татусь».

Людину-Ісуса було намальовано в профіль, і Роланд з цього дуже тішився. Якби Він дивився у вічі, стрілець навряд чи зміг би зробити свою ранкову справу, не заплющуючи очей, навіть попри те, що сечовий міхур був переповнений. «Дивне місце для портрета Сина Божого», — подумав він. Але потім збагнув, що нічого дивного в цьому не було. Зазвичай вбиральнею користувалася лише Розаліта, і Людина-Ісус не мав на що дивитися, крім її прямої спини.

Роланд порснув зо сміху, і його вода нарешті пролилася.

ДВА

Коли він прокинувся, Розаліти вже не було. Її половина ліжка була холодною, тож пішла вона давно. Зараз, стоячи в її високій небесно-синій вбиральні й защібаючи ґудзики на ширінці, Роланд підвів очі в небо, глянув на сонце і визначив, що до полудня залишилося небагато часу. Віднедавна визначати час без годинника, пісочного чи маятникового, стало важко, але, якщо бути обережним у підрахунках і допускати похибку в результатах, це було можливо. Корт би схопився за серце, якби почув, що один з його учнів — і не просто учень, а випускник, стрілець, — починає таку важливу справу, проспавши до опівдня. Адже саме нині все й мало початися. Все, що вони робили досі, було лише ритуалом, підготовкою, необхідною, але не надто помічною. Щось на зразок танцю рису. Тепер цей етап залишився в минулому. Що ж до сну допізна…

— Ніхто не заслуговує на це більше за мене, — промовив він і зійшов схилом униз. Тут тягнувся паркан, окреслюючи межу городу Каллагена (а може, панотець вважав, що це межа Божого наділу). За парканом жебоніла річечка, як маленька дівчинка, яка виповідає таємниці найліпшій подружці. Береги річки заросли «зухвалою Сюзен», тож принаймні на одну таємницю (хоч і маленьку) стало менше. Роланд глибоко вдихнув приємний запах.

Він раптом упіймав себе на тому, що думає про ка, а це траплялося з ним нечасто (Едді, який вважав, шо Роланд ні про що інше не думає, дуже б здивувався). У ка було одне-єдине тверде правило: «Відійди вбік і не заважай мені працювати». Тоді чому, на Бога, так важко було засвоїти цей простий принцип? Звідки бралася ця дурна потреба завжди втручатися? Всім було відомо, що Сюзанна Дін вагітна. Роланд знав буквально з моменту зачаття, коли Джейка видобували з дому в Датч-Гіл. Сюзанна сама це знала, попри те що закопувала вздовж дороги закривавлене ганчір’я. Тоді чому вони так зволікали з бесідою, яка відбулася минулої ночі? Чому не могли наважитися на неї? Чому зробили з цього таку проблему? І чим загрожувала їм ця розмова?

Роланд сподівався, що нічим. Але він міг і помилятися.

Однак зараз краще було над цим не розмірковувати. Тим паче, що він не хотів псувати собі ранок, бо почувався напрочуд добре. Принаймні фізично. Нічого не боліло і…

— Я думав, ви пішли спати невдовзі після того, як я залишив вас, стрільцю, але Розаліта сказала мені, що ти прийшов мало не на світанку.

Роланд відвернувся од паркана і своїх думок. Сьогодні Каллаген убрався в темні штани, темні черевики і чорну сорочку з круглим коміром-стійкою. Хрест висів на грудях, а сиве волосся не стирчало на усі боки, як зазвичай. (Можливо, він чимось його прилизав.) Якийсь час він стійко витримував Роландів погляд, потім повів далі:

— Вчора я об’їжджав дрібні угіддя, причащав тих, хто цього хотів. І вислуховував їхні сповіді. Сьогодні те саме робитиму на ранчо. Багато ковбоїв тримаються стежини Хреста, як вони це називають. Мене повезе Розаліта, тож обід і вечерю вам доведеться зготувати собі самотужки.

— Ми впораємося, — запевнив його Роланд. — Ти маєш кілька хвилин для розмови зі мною?

— Авжеж, — кивнув Каллаген. — Якщо не можеш затриматися, не варто й підходити. Думаю, ця порада може добре прислужитися не лише священикам.

— Чи вислухаєш ти мою сповідь?

Каллаген здійняв брови.

— Ти віриш у Людину-Ісуса?

Роланд похитав головою.

— Анітрохи. Але чи ти вислухаєш? І чи триматимеш у таємниці?

Каллаген пересмикнув плечима.

— Щодо таємниці, це просто. Це наш обов’язок. Тільки не плутай уміння зберігати таємницю з відпущенням гріхів. — Він холодно усміхнувся. — Прощення ми, католики, тримаємо лише для себе, щоб ти знав.

Роландові ніколи не спадала думка просити відпущення гріхів. Більше того, він вважав безглуздою саму ідею того, що це може йому знадобитися (або що ця людина може його дати). Він неквапом скрутив собі цигарку, думаючи про те, з чого почати і що саме розповісти. Каллаген терпляче очікував і шанобливо мовчав.

Нарешті Роланд сказав:

— Мені напророчили, що я маю видобути трьох і ми станемо ка-тетом. Байдуже, хто напророчив, байдуже, що було до того. Без потреби я не хочу ворушити осине гніздо мого минулого. І було троє дверей. З других вийшла жінка, яка стала дружиною Едді, хоча тоді вона ще не була Сюзанною…

ТРИ

Тож Роланд розповів Каллагену частину їхньої історії, що стосувалася безпосередньо Сюзанни й тих жінок, які співіснували в її тілі раніше. Окремо зупинився на тому, як вони рятували Джейка від охоронця дверей і видобували хлопчика в Серединний світ, розповів, як Сюзанна (а можливо, тієї миті — Детта) тримала демона в собі, поки вони витягали хлопчика. Він знав, чим це може для них обернутися, і ще на Блейні Моно зрозумів, що вона не уникла ризику і завагітніла. Він розповів Едді, і той геть не здивувався. Потім про це йому повідомив Джейк. А точніше, дорікнув. І стрілець змушений був покірно прийняти докори, бо він на них заслуговував. Але до минулої ночі на веранді жоден з них до кінця не усвідомлював, що Сюзанна теж про це знала, і, можливо, так само давно, як і Роланд. Просто цього не показувала.

— Тож, отче, що ти думаєш?

— Ти кажеш, її чоловік погодився зберігати таємницю, — відповів Каллаген. — І навіть Джейк… хоч він ясно бачив…

— Так. Він теж уміє берегти таємниці. А коли він запитав мене, що нам робити, я дав йому погану пораду. Я сказав, що краще буде, коли ка зробить усе за нас.

— Коли озираєшся назад, у минуле, все проступає чіткіше, правда?

— Так.

— Ти сказав їй сьогодні вночі, що в її череві росте диявольське поріддя?

— Вона знає, що дитина не від Едді.

— Отже, не сказав. А Мія? Ти розповів їй про Мію і про бенкетну залу замку?

— Так, — відповів Роланд. — Я думаю, це засмутило її, але не здивувало. Вона вже співіснувала з іншим своїм «я» — Деттою — відтоді, як унаслідок нещасного випадку втратила ноги. — То не був нещасний випадок, але Роланд вирішив не розповідати Каллагену про Джека Морта, бо не бачив для цього підстав. — Детта Волкер добре крилася від Одетти Голмс. Едді і Джейк кажуть, що вона — шизофренік. — Це екзотичне слово Роланд вимовив дуже обережно.

— Але ти її зцілив, — сказав Каллаген. — Змусив її зустрітися віч-на-віч з іншою своєю особистістю в котрихось із тих дверей, адже так?

Роланд знизав плечима.

— Отче, бородавки можна випалити сріблом, проте це не вбереже людину, яка має схильність до утворення бородавок, від їхньої подальшої появи.

Каллаген здивував його, відкинувши голову назад і розреготавшись. Він сміявся так довго, що довелося дістати з задньої кишені носовичка й витерти очі.

— Роланде, ти, звісно, дуже спритний у стрільбі й хоробрий, як сатана суботньої ночі, але психіатр із тебе поганенький. Порівняти шизофренію з бородавками… оце так!

— Однак Мія реальна, отче. Я бачив її сам. Не уві сні, як Джейк, а на власні очі.

— Саме до цього я й веду, — кивнув Каллаген. — Вона не частина жінки, яка народилася Одеттою Сюзанною Голмс. Вона — це вона.

— Хіба є якась різниця?

— Думаю, є. Та одне я можу сказати точно: незалежно від того, як підуть справи у вашого ка-тету, мешканці Кальї Брин Стерджис у жодному разі не повинні провідати про вагітність Сюзанни. Сьогодні вітер віє у ваш бік. Але якщо просочиться чутка, що жінка-стрілець з коричневою шкірою носить дитя демона, фолькен од вас відвернуться, і то дуже швидко. А керуватиме парадом Ебен Тук. Я знаю, що врешті-решт ви самі все зважите і вирішите, що краще для Кальї, але вчотирьох, без допомоги тутешніх, ви Вовків не здолаєте, хай би як вправно ви не володіли своєю зброєю. Самотужки ви не впораєтеся, їх занадто багато.

Відповідь не була потрібною. Каллаген мав рацію.

— Чого ти боїшся найбільше? — запитав Каллаген.

— Розпаду ка-тету, — без вагань відповів Роланд.

— Тобто того, що Мія перебере на себе контроль над їхнім спільним тілом і піде кудись, щоб народити дитину?

— Погано, якщо це станеться в лиху годину. Проте все ще може налагодитися. За умови, що Сюзанна повернеться. Але вона носить під серцем вбивчу істоту. — Роланд понуро глянув на священика в чорній одежі. — І у мене є всі підстави вважати, що в цей світ вона прийде, вбивши свою матір.

— Розпад ка-тету, — задумливо повторив Каллаген. — Найстрашніше для тебе — не смерть подруги, а розпад ка-тету. Цікаво, чи знають твої друзі, що ти за людина, Роланде.

— Знають, — коротко відповів Роланд, і на цьому тему було закрито.

— То що тобі потрібно від мене?

— Найперше — відповідь на одне питання. Я вже зрозумів, що Розаліта трохи обізнана з лікарською справою. Чи зможе вона витягти дитину з черева матері дочасно? І чи стане їй мужності побачити те, що вона витягне?

Авжеж, їм усім доведеться там бути — йому й Едді, і Джейкові теж, хоч Роланду це й не подобалося. Бо створіння в Сюзанниній утробі стало рости швидше і крило в собі величезну небезпеку, навіть якщо її витягти завчасу. «А її час наближається, — подумав він. — Я це відчуваю, хоч і не знаю напевно. Я…»

Думка обірвалася, бо він побачив, як змінилося обличчя Каллагена: воно виражало жах, огиду й гнів, що наростав із кожною секундою.

— Розаліта ніколи такого не зробить. Добре це затям. Вона радше помре.

— Чому? — здивувався Роланд.

— Бо вона католичка!

— Я не розумію.

Побачивши, що Роланд щирий, Каллаген трохи охолов. Однак Роланд відчував, що панотцева злість нікуди не поділася.

— Ти говориш про аборт! — вигукнув священик.

— І?

— Роланде… Роланде. — Каллаген похилив голову, а коли підвів погляд, його лють випарувалася. Та їй на зміну прийшла вперта непохитність, з якою стрілець уже мав справу. І здолати її Роланд не міг. З таким самим успіхом можна намагатися голими руками зрушити гору. — Моя церква поділяє гріхи на два види: прощенні, що їх Господь може вибачити, і тяжкі, смертні. Аборт — це смертний гріх. Це вбивство.

— Отче, ми говоримо про демона, а не про людську істоту.

— Це ти так кажеш. Але це справа Господня, аж ніяк не моя. І вирішувати тут тільки Йому.

— А якщо це створіння її вб’є? Ти скажеш те саме і таким чином умиєш руки?

Роланд ніколи не чув історії про Понтія Пілата, і Каллаген це знав. Він скривився, але, коли відповідав, його голос звучав непохитно, як і раніше.

— І це говорить той, кого хвилює перш за все розпад ка-тету, а вже потім її життя. Посоромився б. Ганьба!

— Отче, моє прагнення, прагнення мого ка-тету — Темна вежа. Ми хочемо врятувати не лише світ, у якому перебуваємо, не лише цей усесвіт, але всі всесвіти. Все суще.

— Мені байдуже, — відповів Каллаген. — Байдуже. А тепер слухай мене, Роланде, сину Стівена, я дуже тобі раджу послухати. Слухаєш?

Роланд зітхнув.

— Кажу спасибі.

— Роза не робитиме цій жінці аборту. Я не сумніваюся, що в цьому містечку є інші, хто на таке здатен. Навіть тут, де кожні двадцять із чимось років дітей забирають потвори з темного краю, досі знайдуться прихильники цього чорного діла. Але якщо ви звернетесь до когось із них, за Вовків можете не хвилюватися. Задовго до їхньої появи вся Калья Брин Стерджис повстане проти вас — це я вам гарантую.

Не вірячи власним вухам, Роланд подивився на нього впритул.

— Навіть попри те, що ми зможемо врятувати сотню інших дітей? Людських дітей, які, з’явившись на світ, не пожиратимуть своїх матерів?

Каллаген наче й не чув. Його обличчя було дуже блідим.

— У мене є ще одна умова, як ти не від того… та навіть як і від того. Я вимагаю, щоб ти дав мені слово, щоб заприсягнувся перед лицем свого батька, що не запропонуєш цій жінці зробити аборт.

Дивна думка промайнула в Роландовій голові. Щойно він зачепив цю тему, зрушив її з місця, як лавину, для цього чоловіка Сюзанна перестала бути Сюзанною. Вона стала «жінкою». Друга думка не забарилася. А скількох монстрів отець Каллаген убив власноруч?

І, як це часто траплялося в моменти великих потрясінь, з Роландом заговорив батько. Ситуацію ще можна врятувати, але якщо ти підеш у своїх думках далі, якщо озвучиш їх, все буде втрачено.

— Пообіцяй мені, Роланде.

— Інакше ти піднімеш усе місто.

— Еге ж.

— А якщо Сюзанна сама вирішить зробити аборт? Жінки часом таке роблять, а вона аж ніяк не дурна. Вона знає, чим ризикує.

— Справжня мати дитини, Мія, цього не допустить.

— Даремно ти такий упевнений. У Сюзанни Дін дуже сильний інстинкт самозбереження. А відданість нашій меті ще сильніша.

Каллаген вагався. Він відвів погляд, його губи стислися в тонку білу смужку. Потім знову подивився на Роланда.

— Ти цього не дозволиш. Як її дін.

«Схоже, це гра в замки й мене щойно притисли до стіни», — подумав Роланд.

— Добре, — відповів він. — Я перекажу їй нашу розмову й неодмінно дам зрозуміти, в яке становище ти нас заганяєш. А ще попрошу її нічого не казати Едді.

— Чому?

— Тому що він уб’є тебе, отче. Прикінчить за твоє втручання.

Те, як розширилися очі Каллагена, принесло Роландові злу втіху. Та він знову нагадав собі, що не повинен налаштовувати себе проти цього чоловіка, який просто не міг учинити інакше. Хіба не він розповів їм про пастку, яку всюди волочив за собою?

— А тепер слухай мене, як я слухав тебе, бо ти несеш відповідальність перед нами всіма. Особливо перед «жінкою».

Каллаген знову скривився, неначе його вдарили. Але кивнув.

— Говори, що повинен сказати.

— По-перше, ти маєш спостерігати за нею за найменшої нагоди. Як яструб! Особливо уважно шукай ознак, коли її пальці будуть тут, — Роланд потер лоба над лівою бровою. — І тут. — Потер ліву скроню. — Прислухайся до того, як вона говорить. Пильнуй, коли темп її мовлення прискорюється. Стеж, коли її рухи стають рвучкими. — Роланд різко підняв руку, почухав голову й так само рвучко опустив. Смикнув головою вправо, знову подивився на Каллагена. — Розумієш?

— Так. Це ознаки наближення Мії?

Роланд кивнув.

— Я не хочу, щоб вона залишалася сама, коли перетворюється на Мію. Якщо можна цьому зарадити.

— Я розумію, — сказав Каллаген. — Але, Роланде, мені важко повірити, що немовля, хай би ким був його батько…

— Мовчи, — обірвав його Роланд. — Замовкни, прошу. — А коли Каллаген слухняно замовк: — Те, що ти думаєш і в що віриш, для мене — порожній звук. За це турбуйся сам, зичу тобі успіху. Але якщо сама Мія або її дитина заподіють шкоду Сюзанні, отче, провина за це ляже на твої плечі. І покару за це ти отримаєш з моїх рук. Ти це розумієш?

— Так, Роланде. — На обличчі Каллагена з’явився дивний вираз: збентеження і спокій водночас.

— Добре. А тепер ще одне, про що я тебе попрошу. Коли настане день появи Вовків, мені потрібно буде шестеро фолькен, яким я можу абсолютно довіряти. Хотілося б, щоб це було троє чоловіків і три жінки.

— Нічого, якщо деякі з них будуть батьками дітей, яким загрожує небезпека?

— Нічого. Але щоб не всі вони були батьками. І щоб серед них не було жінок, які вміють кидати тарілку: Сейрі, Залії, Маргарет Айзенгарт, Розаліти. Для них знайдеться робота в іншому місці.

— Для чого тобі потрібні ці шестеро?

Роланд мовчав.

Ще якусь хвилю Каллаген дивився на нього, потім зітхнув.

— Ройбен Кавера, — сказав він. — Ройбен ще не забув своєї сестри, не забув, як він її любив. Діана Кавера, його дружина… чи сімейні пари слід виключити?

— Ні, пари годяться. — Роланд покрутив пальцями, жестом даючи знати, щоб священик продовжував.

— Кантаб із манні. Діти ходять за ним, неначе він сам гамельнський щуролов.

— Не розумію.

— А й не потрібно. Головне, що вони підуть за ним. Бакі Хав’єр і його дружина… а що ти скажеш про свого хлопчика, Джейка? Для міських хлопчаків він уже кумир, і підозрюю, що чимало дівчаток у нього закохані.

— Ні, він буде мені потрібен.

«Або ж ти не хочеш відпускати його від себе», — подумав Каллаген, але промовчав. Він і так занадто напосідав на Роланда. Принаймні для одного дня.

— А як щодо Енді? Діти його теж люблять. А він захищатиме їх до смерті.

— Справді? Від Вовків?

На обличчі Каллагена з’явився стурбований вираз. Взагалі-то він мав на увазі печерних котів. І тих вовків, що бігали на чотирьох лапах. Що ж до тих, які приходили з Краю грому…

— Ні, — сказав Роланд. — Не Енді.

— Чому ні? Хіба ці шестеро потрібні тобі не для битви з вовками?

— Не Енді, — повторив Роланд. Зараз ним керувало чуття, але його чуття було споріднене з телепатією. — Отче, ще є час поміркувати над цим… ми теж поміркуємо.

— Ви збираєтесь у місто.

— Еге ж. Сьогодні і ще кілька наступних днів.

Каллаген широко всміхнувся.

— Те, що ви збираєтеся робити, твої друзі і я назвали б шмузингом. Запудрюванням мізків. Це слово з ідишу.

— Справді? А що це за плем’я?

— Нещасне, як не крути. Тут шмузинг називається комалою. Тутешньою мовою «комала» означає все на світі. — Каллаген упіймав себе на тому, що прагне повернути прихильність стрільця, і сам собі здивувався. Навіть засоромився. — Хай там як, бажаю вам успіху.

Роланд кивнув. Каллаген попрямував до будинку, де Розаліта вже запрягла коней у візок і нетерпляче очікувала на повернення Каллагена, щоб якнайшвидше вирушити у справах Божих. На півдорозі до верхівки схилу Каллаген зупинився.

— Я не вибачаюся за свою віру, — сказав він. — Але, якщо я ускладнив тобі роботу тут, у Кальї, я шкодую про це.

— Щось мені підказує, що там, де йдеться про жінок, ваш Людина-Ісус поводиться як сучий син, — сказав Роланд. — Він мав дружину?

Кутики рота в Каллагена смикнулися.

— Ні, але Його подруга була шльондрою.

— Краще так, ніж ніяк, — сказав Роланд.

ЧОТИРИ

Роланд знову сперся об паркан. Слід було братися до денних справ, але він хотів, щоб спершу Каллаген від’їхав якнайдалі. Й причина для цього була та сама, що спонукала його відкинути кандидатуру Енді. Просто чуття.

Коли Едді спустився схилом, в сорочці навипуск і з чобітьми в руці, Роланд ще стояв біля паркану, скручуючи другу цигарку.

— Хайл, Едді, — привітався він.

— Хайл, бос. Бачив, як ти балакав з Каллагеном. Наші Вілма і Фред[51] поїхали, кинули нас самих.

Роланд підняв брови.

— Не зважай. Роланде, у всій цій біганині я так і не зміг переповісти тобі історію Тіанового діда. А вона важлива.

— Сюзанна встала?

— Так. Миється. А Джейк їсть омлет з дванадцяти яєць. Принаймні так мені здалося з переляку.

Роланд кивнув.

— Коней я погодував. Можеш розповісти мені історію старого, поки ми їх сідлатимемо.

— Не думай, що для цього знадобиться аж так багато часу, — відповів Едді. І це справді було так. До кульмінаційного моменту, слів, що їх старий прошепотів йому на вухо, Едді дістався, коли вони підходили до комори. Роланд повернувся до нього, забувши про коней. Його очі спалахнули. У руках, що лягли на плечі Едді, навіть у скаліченій правій, відчувалася величезна сила.

— Повтори!

Едді не образився.

— Він попросив мене нахилитися ближче. Я нахилився. Сказав, що нікому цього не розповідав, крім свого сина, і я йому вірю. Тіан і Залія знають, що він там був — чи каже, що був, — але не знають, що він побачив, знявши маску з убитої істоти. Думаю, вони навіть не в курсі, що саме Руда Моллі його завалила. А потім він прошепотів… — І Едді знову повторив Роландові те, що сказав йому Тіанів дідо.

Роландові очі заблищали так переможно, що Едді відсахнувся.

— Сірі коні! — вигукнув він. — Всі коні однакової масті! Едді, тепер ти розумієш? Розумієш?

— Ага. — Губи Едді розтяглися в посмішці, оголивши зуби. Щось у ній було страшнувате, в тій посмішці. — Як сказала хористка бізнесменові, бували, знаєм.

П’ЯТЬ

У стандартній американській англійській слово з найбільшою кількістю відтінків значень — це, напевно, «run». Повний словник видавництва «Рендом хауз» пропонує сто сімдесят вісім значень цього слова, починаючи з «швидко рухатися, переставляючи ноги швидше, ніж під час ходьби» і закінчуючи «талий чи перетворений на рідину». В Кальях Дуги, прикордонних територіях між Серединним світом і Краєм грому, синя стрічка за найбільшу кількість значень перейшла б до комали. Якби «комалу» внесли до цього повного словника, то першим значенням (за умови, що тлумачення розподіляли від найбільш до найменш вживаного) був би «сорт рису, що росте на східному краї Всього світу». Другим — «статеві зносини». Третім був би «сексуальний оргазм», наприклад, «Ти отримала комалу?» (У відповідь партнер сподівався почути: «Еге ж, я кажу спасибі, велику-велику комалу»). «Мочити комалу» означає поливати рис у засушливу пору року, а ще мастурбувати. Комала — це початок великого й веселого обіду, наприклад, сімейного (не сама гостина, а та мить, коли починають їсти). Чоловік, який швидко лисіє (як Ґерет Стронґ цьогоріч), іде в комалу. Спаровування тварин — волога комала. Кастровані тварини — суха комала (чому — хтозна). Незаймана дівчина — зелена комала, жінка, в якої менструація, — червона комала. Старий, який більше не може кувати залізо, — прикро, але м’яка комала. «Стояти комалу» означає утаємничувати. Сексуальні конотації цього слова зрозумілі, але чому кам’янисті сухі річища річок на північ від містечка відомі як канави комали? Або чому виделку іноді називають комалою, а от ложку чи ніж — ніколи? Сто сімдесят вісім значень цього слова, напевно, не набереться, але сімдесят точно є. А якщо враховувати різні словосполучення, то вдвічі більше. Одне зі значень, яке, напевно, входить до першої десятки, — саме те, що отець Каллаген назвав «шмузингом». Фраза звучала б так: «піти Стерджис комала» чи «піти Брин комала». Буквально — зустрітися з усією громадою.

Протягом наступних п’яти днів Роланд і його ка-тет намагалися продовжити розпочате на терасі Тукового магазину. Попервах справа йшла туго («З тим самим успіхом можна розпалювати багаття вологими трісками», — сердито сказала Сюзанна після їхньої першої спроби), але поступово фолькен стали до них підходити. Чи принаймні розохотилися. Щовечора Роланд і Діни поверталися до будинку отця Каллагена. Удень чи надвечір Джейк повертався на ранчо «Рокінг Б». Енді зустрічав його там, де дорога, що вела на ранчо, відгалужувалася від Східного шляху, і супроводжував решту шляху, щоразу вклоняючись зі словами: «Добрий вечір, сеу! Хочеш почути свій гороскоп? Цю пору року часом називають Чар’ю Жнивами! Ти зустрінеш давнього друга. Про тебе тепло думає якась молода леді!» Тощо, тощо.

Джейк знову запитав Роланда, чому він так багато часу проводить з Бенні Слайтменом.

— Ти скаржишся? — у свою чергу спитав Роланд. — Він більше тобі не подобається?

— Подобається. Але, Роланде, я мав би робити щось більше, крім стрибати в сіно, навчати Юка стрибків з переворотом чи змагатися в тому, чий «млинець» довше прострибає по річці. Думаю, ти маєш дати мені якесь завдання.

— Більше нічого робити не треба, — відповів Роланд. А потім, неначе йому спала запізніла думка: — І більше спи. Хлопчики, поки ростуть, мають багато спати.

— Чому я ночую там?

— Тому що мені це здається правильним. Я хочу, щоб ти тримав очі і вуха відкритими та розповідав мені про все, що тебе насторожить чи видасться незрозумілим.

— Слухай, друзяко, а хіба за день ми тобі не набридаємо? — спитав Едді.

Вони справді провели ці наступні п’ять днів разом, і дні були довгими. Їздити верхи на конях сея Оверголсера швидко втратило новизну. Як і скарги на біль у м’язах і мозолі на сідницях. Під час однієї з цих поїздок, коли вони наближалися до місця, де на них чекав Енді, Роланд запитав у Сюзанни, чи вона не думала про аборт як спосіб розв’язати її проблему. 

— Ну, — відповіла вона, пильно подивившись на нього, — не брехатиму, я над цим міркувала.

— Забудь про це. Жодних абортів.

— Можеш пояснити чому?

— Ка, — сказав Роланд.

— Кака, — доповнив Едді. Жарт був давній, але всі троє розсміялися, і Роланд охоче приєднався до них. Більше ніхто не порушував тієї теми. Роланд не був схильний до ілюзій, але це його тішило. Небажання Сюзанни обговорювати Мію і дитину, що мала з’явитися на світ, було йому на руку. Схоже, деяких речей вона воліла не знати, щоб почуватися безпечніше.

Втім, хоробрості їй не бракувало ніколи. Роланд не сумнівався, що рано чи пізно вона почне розпитувати. Та після того, як квартет (квінтет, рахуючи Юка, який усюди супроводжував Джейка) п’ять днів поспіль вербував собі прихильників у містечку, Роланд почав відправляти її вдень до Джефордсів, щоб вона повчилася метати тарілку.

За вісім днів, після їхньої тривалої нічної розмови на ґанку будинку священика — розмови, що закінчилася о четвертій ранку, — Сюзанна запросила їх на ферму Джефордсів, щоб показати, чого вона вже навчилася. «Це ідея Залії, — сказала вона. — Мабуть, вона хоче знати, чи я гожуся».

Роланд знав: щоб отримати відповідь на це питання, йому достатньо було спитати саму Сюзанну. Але водночас йому було цікаво. Приїхавши на ферму, вони побачили, що на задньому ґанку зібралася вся родина й кілька Тіанових сусідів: Хорхе Естрада з дружиною, Дієґо Адамс (у чапсах), Хав’єри. Вони нагадували глядачів на тренуванні гравців у очки. Рунти Залман і Тія стояли збоку, витріщаючись на все це зібрання широко розкритими очима. Енді теж був там, тримав на руках Аарона, який спав.

— Роланде, ти ж хотів зберегти все це діло в таємниці? Сюрприз! — поплескав його по плечі Едді.

Роланд не втратив незворушного виразу обличчя, хоча вже зрозумів, що його погрози ковбоям, які бачили, як сей Айзенгарт метала тарілку, пішли псу під хвіст. У селі всі пліткували. Плескати язиками любили скрізь: і в прикордонні, і в бароніях. «Принаймні ці базікала поширять чутку, що Роланд — крутий хлопець, сильний комала, — подумав він. — І що з ним краще не зв’язуватися».

— Хай уже буде як є, — відповів він. — Мешканці Кальї ще з часів царя Гороха знають, що Сестри Орізи кидають тарілку. А якщо довідаються, що Сюзанна теж уміє, і то добре, може, це тільки на краще.

— Сподіваюся, що вона, ну, не облажається, — сказав Джейк.

Роланда, Едді і Джейка шанобливо привітали, коли вони піднімалися на ґанок. Енді сказав Джейкові, що за ним страждає юна леді. Джейк зашарівся і відповів, що, як Енді не від того, він не хотів би про таке знати.

— Як скажеш, сеу.

Джейк піймав себе на тому, що роздивляється слова й цифри на грудях Енді, схожі на сталеве татуювання, і знову думає, чи справді він потрапив до цього світу роботів і ковбоїв, чи це просто якийсь напрочуд яскравий сон.

— Я сподіваюся, що дитинка скоро прокинеться. І заплаче! Бо я знаю кілька колискових…

— Стули пельку, рипучий сталевий бандите! — сердито обірвав його Тіанів дідо. І Енді замовк, але спершу вибачився перед старим (як завжди, самовдоволеним, анітрохи-не-шкодую голосом). «Вістовий, а також багато інших функцій, — подумав Джейк. — Чи мені це тільки здається, Енді, чи одна з твоїх функцій — дражнити фолькен?»

Сюзанна пішла в дім разом із Залією. Коли вони вийшли, на стегнах у Сюзанни висіло дві плетених солом’яних сумки, які трималися на перехрещених лямках. Ще одна лямка, побачив Едді, щільно перехоплювала сумки на Сюзанниній талії.

— Оце так кріплення, кажу спасибі, — відзначив Дієго Адамс.

— Це Сюзанна придумала, — пояснила Залія, поки Сюзанна опускалася у свій візок. — Вона називає це кріпильною муфтою.

Не зовсім кріпильна муфта, подумав Едді, але схоже. Кутики його уст припинялися в захопленій усмішці. Роланд теж усміхнувся, відчуваючи гордість за Сюзанну. І Джейк. І, Боже милий, Юкова пичка теж розпливлася в усміху.

— Та чи буде з цього користь, от що мені цікаво, — сказав Бакі Хав’єр. Це питання, подумав Едді, лише підкреслювало різницю між стрільцями і селянами Кальї. Едді з друзями одразу збагнули, що то за кріплення і для чого воно послужить. Хав’єр, однак, був дрібним фермером, тож і світ бачив по-іншому.

«Ми вам потрібні, — подумав Едді, дивлячись на групку чоловіків і жінок, що скупчилися на ґанку, фермерів у брудних білих штанях, Адамса — в чапсах і заляпаних гноєм шорбутсах. — Ще й як потрібні».

Сюзанна підкотила візок до ґанку і підібгала обрубки ніг під себе. Тепер вона майже стояла у візку, і Едді знав, як боляче їй перебувати в такій позі, але на Сюзанниному обличчі не було ні найменшого сліду дискомфорту. Тим часом Роланд дивився на її сумки. У кожній лежало по чотири тарілки, прості, без візерунка. Тренувальні.

Залія підійшла до комори. Хоч Роланд і Едді побачили прикріплену до стіни ковдру одразу, щойно під’їхали, решта присутніх помітили її лише тоді, коли Залія потягла її вниз. Під нею виявилася людська фігура, намальована крейдою, з застиглою посмішкою і натяком на плащ, який тріпотів на вітрі за спиною. Звісно, годі було порівнювати виконання цього малюнка з роботою близнюків Тейвері, проте люди, що стояли на ґанку, одразу впізнали в ньому Вовка. Старші діти тихо охнули. Естради й Хав’єри заплескали в долоні, але насторожено, як люди, що бояться накликати чорта. Енді похвалив художника («Хай би ким вона була», — лукаво додав він), і дідо знову велів йому стулити пащеку. А потім звернув увагу громади, що Вовки, яких він бачив, були кремезнішими. Від хвилювання в його голосі бриніли верескливі нотки.

— Ну, я малювала його завбільшки з людину, — сказала Залія (забувши уточнити, що насправді завбільшки зі свого чоловіка). — Якщо мішень виявиться більшою, то це лише нам на руку. Послухайте мене, прошу. — Останні слова пролунали невпевнено, майже як питання.

Роланд кивнув.

— Ми кажемо спасибі.

Залія кинула на нього вдячний погляд і відійшла від настінного обрису. Потім глянула на Сюзанну.

— Починай, коли будеш готова.

Якусь мить Сюзанна не рухалася. Від стіни комори її відділяло близько шістдесяти ярдів. Вона схрестила руки на грудях, праву на лівій, і похилила голову. Члени ка-тету знали, про що вона зараз думає. Я цілюся оком, стріляю рукою, вбиваю серцем. Їхні серця потяглися до неї, на хвилі Джейкової телепатії та любові Едді, підтримуючи її, бажаючи успіху. Роланд свердлив її поглядом. Чи поверне ще одна вправна рука, що вміє метати тарілку, ситуацію на їхню користь? Мабуть, ні. Але він був стрільцем, і вона теж, тож він усім серцем зичив їй влучного потрапляння.

Сюзанна підвела голову. Не віднімаючи рук від грудей, подивилася на фігуру, намальовану крейдою на стіні комори. Потім пронизливо скрикнула, як Марґарет Айзенгарт на подвір’ї ранчо «Рокінг Б», і Роланд відчув, як забилося швидше його серце, яке й без того мало не вискакувало з грудей. Тієї миті в його пам’яті сплив чіткий і прекрасний образ Давида, його сокола, що складав крила на тлі синього літнього неба, щоб живим каменем упасти на здобич.

— Різа!

Її руки замигтіли в повітрі. Лише Роланд, Едді й Джейк змогли роздивитися, як вони опинилися на рівні талії, лягли хрест-навхрест і права вихопила тарілку з лівої сумки, а ліва — з правої. Сей Айзенгарт жбурляла тарілку від плеча, жертвуючи часом на догоду силі й точності кидка. Руки Сюзанни схрестилися нижче грудної клітки, трохи вище билець візка, тарілки описали півколо на рівні її лопаток і полетіли, перетнувшись у повітрі за мить до того, як встромитися в стіну комори.

Якусь мить вона ще не опускала рук, стояла, як імпресаріо щойно після виступу. А тоді вони блискавично опустилися, схрестившись, і вихопили ще дві тарілки. Вона кинула їх, потім третю пару, четверту. Перші дві ще тремтіли, коли останні врізалися в стіну комори, одна вище, друга нижче.

На хвилю подвір’я Джефордсів занурилося в цілковиту тишу. Навіть птахи замовкли. Вісім тарілок вишикувалися у вертикальну лінію від горла до пояса фігури, мальованої крейдою, на відстані від двох з половиною до трьох дюймів, нагадуючи ґудзики на сорочці. На те, щоб метнути всі вісім тарілок, їй знадобилося не більше трьох секунд.

— Ви хочете використовувати тарілку як зброю проти Вовків? — дрижачим голосом спитав Бакі Хав’єр. — Справді?

— Нічого ще не вирішено, — флегматично відказав Роланд.

Аж раптом пролунав ледь чутний голос, сповнений переляку й зачудування.

— Якби то була людина, послухайте мене, з неї лишився б сам фарш.

Але останнє слово сказав дідо (як, певно, і належить усім дідам):

— Срака-мотика!

ШІСТЬ

Коли вони поверталися на головний шлях (Енді крокував попереду, несучи складений візок і програючи через свою звукову систему щось музичне на волинках), Сюзанна задумливо сказала:

— Роланде, я можу відмовитися від револьвера й зосередитися на тарілках. Це таке приємне відчуття — заверещати й шпурнути тарілку.

— Ти нагадала мені мого сокола, — зізнався Роланд.

Сюзанна сяйнула білозубою усмішкою.

— Я й відчувала себе соколом. Різа! О-Різа! Саме це слово пробуджує в мені потяг до метання.

Джейк раптом згадав Ґешера («Твій старий друзяка Ґешер», — як мав звичку називати себе цей джентльмен), і його пересмикнуло.

— Ти справді готова проміняти револьвер на тарілку? — спитав Роланд, не знаючи, сміятися йому чи жахатися.

— А ти крутив би цигарки, якби мав готові? — спитала вона і не даючи йому змоги відповісти, сказала: — Авжеж, ні. Однак тарілка — чудова зброя. Коли вони прийдуть, я маю намір кинути дві дюжини. І так уколошкати свою частку тварюк.

— А тарілок не забракне? — спитав Едді.

— Ні, — запевнила вона. — Красивих, на зразок тієї, яку кидала для тебе, Роланде, сей Айзенгарт, не так багато, але тренувальних — сотні. Розаліта і Сейрі Адамс їх сортують, відкидаючи покривлені. — Вона завагалася й стишила голос. — Роланде, вони всі приходили сюди. Сейрі відважна, як лев, і не відступить навіть перед торнадо, але…

— Не дуже вправна? — співчутливо запитав Едді.

— Так, не дуже, — кивнула Сюзанна. — Вона молодець, але кидає гірше, ніж решта. До того ж їй бракує лютості.

— Можливо, в мене знайдеться для неї інша робота, — сказав Роланд.

— Яка, котику?

— Супровід. Післязавтра подивимося, як вони метають тарілки. Невеличке змагання піде лише на користь. О п’ятій годині, Сюзанно. Вони знають?

— Так. На це видовище пів чи більше Кальї збіжиться, якщо ти їм дозволиш.

Нічого доброго в цьому не було… але Роландові не варто було сподіватися іншого. «Я відвик від людей, — подумав він. — Надто довго я не жив у їхньому світі».

— Нікого, крім жінок і нас самих, — категорично відказав стрілець.

— Якщо фолькен Кальї побачать, як добре жінки дають раду з тарілками, ті, хто ще не визначився, можуть стати на наш бік. Якщо не всі, то дехто — точно.

Роланд похитав головою. Сіль була якраз у тому, щоб фолькен не знали, наскільки добре жінки кидають тарілки. Нехай місто вже знає, що вони влаштовують змагання… можливо, зрештою, це не так уже й погано.

— Як вони тобі, Сюзанно? Скажи.

Замислившись на хвилю, вона всміхнулася.

— Цілять у яблучко. Кожна з них.

— Ти можеш навчити їх кидати перехресно, так, як робиш це сама?

Сюзанна обміркувала питання. Навчити можна будь-кого й будь-чого, за умови, що буде достатньо часу. Але часу в них не було. До приходу Вовків лишалося тринадцять днів. А на той час, коли Сестри Орізи (включаючи нову учасницю гуртка, Сюзанну з Нью-Йорка) зустрінуться на подвір’ї у Каллагена, лишатиметься півтора тижні. Сама Сюзанна досить легко опанувала перехресне метання тарілок, втім, як і стрільбу з вогнепальної зброї. Що ж до інших…

— Розаліта навчиться, — нарешті відповіла вона. — Марґарет Айзенгарт могла б навчитися, але вона може невчасно рознервуватися. Залія? Ні. Вона може кидати по одній тарілці, і лише правою рукою. Вона трохи повільніша за інших, але я гарантую, що кожна тарілка, яку вона кине, пустить декому кров.

— Так, — кивнув Едді. — Звісно, допоки снич не націлиться на неї і її тіло не вибухне в корсеті.

Сюзанна пустила його слова повз вуха.

— Роланде, ми зможемо їх попідрізати. Ти ж знаєш, що зможемо.

Роланд кивнув. Те, що він побачив, підняло йому настрій, особливо в світлі розповіді Едді. Тепер Сюзанна і Джейк теж знали дідів секрет. До речі, Джейк…

— Ти сьогодні незвично тихий, — звернувся Роланд до хлопчика. — Усе гаразд?

— Так, спасибі, — неуважно відповів Джейк, спостерігаючи за Енді. Згадував, як Енді гойдав дитину. Думав про те, що в разі, якби Тіан, Залія і старші діти померли та малюка Аарона мав би виховувати Енді, малюк не прожив би й півроку. Чи став би найдивакуватішою дитиною в усесвіті. Енді міняв би йому підгузки. Енді годував би його дитячим харчуванням, перевдягав і клав на плече, щоб відригнув, Енді співав би колисанки. Виконував би їх дуже добре, але холодно, без материнської любові. Чи батьківської. Енді був лише Енді, робот-вістовий і багато інших функцій. Краще б малюка Аарона виховували… ну, вовки.

Ця думка повернула його до їхньої з Бенні ночівлі в наметі (відтоді вони так ні разу й не вибралися на урвище, бо вже похолоднішало). До тієї ночі, коли він побачив, як Енді і батько Бенні про щось бесідували, після чого батько Бенні перейшов річку вбрід. І подався на схід.

У бік Краю грому.

— Джейку, точно все гаразд? — запитала Сюзанна.

— Так, мем, — сказав Джейк, знаючи, що це може її розсмішити. Так і сталося, і Джейк розсміявся разом з нею. Але батько Бенні не йшов йому з голови. Батько Бенні та його окуляри. Джейк був упевнений, що він єдиний на все містечко носив окуляри. Якось, коли вони втрьох поїхали шукати в одному з двох північних полів, що належало «Рокінг Б», коней, які відбилися від табуна, Джейк спитав його про це. І батько Бенні розповів йому історію про те, як він виміняв прекрасного чистокровного жеребчика на окуляри на одному з човнів-гендлів, що припливали річкою, давно, ще коли сестра Бенні була жива, хай благословить її Оріза. Всі ковбої, навіть сам Воун Айзенгарт, хай буде тобі відомо, відмовляли його, кажучи, що ці окуляри як мертвому припарка, з них користі не більше, ніж з гороскопів Енді. Але Бен Слайтмен приміряв їх, і все змінилося. Вперше, відколи йому було сім років, він добре роздивився навколишній світ.

Він протер скельця об сорочку, підніс окуляри догори, подивився крізь них на небо (на його щоках затанцювали два сонячні зайчики) й надів їх.

— Якщо я раптом загублю їх чи розіб’ю, не знаю, що буду робити, — зізнався він. — Звісно, я обходився без них більше двадцяти років, але до хорошого швидко звикаєш.

Джейк подумав, що історія непогана. Сюзанна б у неї точно повірила (за умови, що звернула б увагу на те, що Слайтменові окуляри єдині в цілій Кальї). Напевно, Роланд би теж повірив. Слайтмен розповідав її правильно: як чоловік, що радіє своєму щастю і не має нічого проти того, щоб розповісти іншим, що він, як виявилося, мав рацію, тоді як багато хто (а серед них і його бос) помилявся. Навіть Едді — й той повівся б на цю історію. Єдина проблема в Слайтменовій розповіді полягала в тому, що вона була вигадкою. Джейк не знав, що саме приховував Слайтмен — Джейків телепатичний хист не дозволяв настільки глибоко зануритись в думки батька Бенні, але в тому, що Слайтмен-старший збрехав, сумнівів у нього не було. І це його непокоїло.

Мабуть, це дрібниці. Може, він просто роздобув ці окуляри в якийсь нехороший спосіб. Хтозна, раптом хтось із манні приніс ці окуляри з якогось іншого світу, а батько Бенні їх украв?

Цілком можливо. В разі необхідності Джейк міг придумати з півдюжини інших версій. Уява в нього завжди була розвинена.

Однак, укупі з побаченим біля річки, цей обман викликав тривогу. Які справи могли бути у Айзенгартового бригадира на тому боці Девар-Тете Вайє? Джейк не знав. Але щоразу, коли хотів поговорити про це з Роландом, щось його спиняло.

І це після того, як ти сам його сварив за те, що він крився від усіх!

Так, так, так. Але…

Але що, маленький волоцюго?

Але Бенні. Проблема була в Бенні. А може, в самому Джейку. Потоваришувати з кимось для нього завжди було непростим завданням. Але тепер у нього був друг. Справжній. І від думки про те, що він може накликати неприємності на тата Бенні, йому стало млосно.

СІМ

Минуло два дні, й о п’ятій годині вечора Розаліта, Залія, Марґарет Айзенгарт, Сейрі Адамс і Сюзанна Дін зібралися на полі трохи західніше від Розиної охайної вбиральні. Раз у раз лунали хихотіння й різкі вибухи нервового реготу. Роланд тримався віддалік і наказав Едді та Джейкові чинити так само. Нехай жінки спершу випустять пару.

Уздовж огорожі, на відстані десяти футів одне від одного, стояли опудала з пухкими головами-гострокоренями. Кожну голову загорнули в мішок, зав’язаний так, щоб було схоже на каптур плаща. Під кожним опудалом стояло по кошику. В одному було повно гострокоренів. У другому — картоплі. Вміст третього кошика викликав стогони й обурення. Там лежала редиска. Роланд наказав жінкам не скиглити. Сказав, хай дякують і за це, бо він обмірковував варіант з горохом. І ніхто (навіть Сюзанна) не міг упевнено сказати, що він пожартував.

Каллаген, того дня вдягнений у джинси та скотарський жилет з багатьма кишенями, легким кроком вийшов на задній ґанок, де курив Роланд, чекаючи, поки жінки вгамуються. Поруч Едді з Джейком грали в шашки.

— Приїхав Воун Айзенгарт, — сказав панотець Роландові. — Каже, що їде до Тука випити пива, але спершу хоче перекинутися з тобою парою слів.

Роланд зітхнув, підвівся й пройшов через будинок до вхідних дверей. Айзенгарт сидів на козлах брички, запряженої одним конем, спирався шорбутсами на щиток і похмуро дивився в бік церкви Каллагена.

— Доброго тобі дня, Роланде.

Кілька днів тому Вейн Оверголсер подарував Роландові крислатого ковбойського капелюха. Піднявши його, стрілець привітався зі скотарем і вичікувально застиг.

— Думаю, ти скоро відправиш перо, — сказав Айзенгарт. — Скличеш збори тобто.

Роланд визнав, що так і буде. Містечко не мало права вказувати лицарям Ельда, як їм виконувати свій обов’язок, але стрілець не збирався від них приховувати, що цей обов’язок буде виконано.

— Я хочу, щоб ти знав: коли принесуть перо, я його торкнуся і відправлю далі. А на зборах скажу «так».

— Кажу спасибі, — мовив Роланд, зворушений рішенням скотаря. Схоже, його душа стала чутливішою, відколи до нього приєдналися Едді, Сюзанна і Джейк. Іноді він про це шкодував. Але зазвичай — ні.

— Але Тук на це не піде.

— Не піде, — погодився Роланд. — Поки справи в них ідуть добре, туки цього світу ніколи не торкнуться пера. І не скажуть «так».

— Оверголсер з ним.

Це був удар. Не зовсім несподіваний, але Роланд мав надію, що Оверголсер змінить думку. Втім, Роланд мав усю необхідну підтримку і здогадувався, що Оверголсер про це знає. Якщо фермер мав голову на плечах, то він мав би сидіти тихо й чекати, коли все закінчиться. Втручання могло призвести лише до того, що наступного року він би вже не побачив, як засипають у його комори зерно.

— Я хочу, щоб ти знав одне, — вів далі Айзенгарт. — Я на твоєму боці через свою жінку, а жінка на твоєму боці, бо вона хоче пополювати. Такі речі, як метання тарілок, завжди призводять до того, що жінка вказує своєму чоловікові, що йому робити й чого не робити. Це неприродно. Це чоловік має керувати жінкою, а не навпаки. Звісно, крім тих випадків, коли йдеться про народження дітей.

— Вона відмовилася від свого народу, коли виходила за тебе, — нагадав Роланд. — Тепер твоя черга чимось поступитися.

— Думаєш, я цього не знаю? Але якщо через тебе вона загине, Роланде, я прокляну тебе. Хоч би скільки дітей ти врятував, але, ідучи з Кальї, ти понесеш із собою моє прокляття.

Роланд, якого вже не раз проклинали, просто кивнув.

— Як на те буде воля ка, Воуне, вона повернеться до тебе.

— Еге ж. Але запам’ятай мої слова.

— Я не забуду.

Айзенгарт ляснув коня віжками по спині, й бричка рушила.

ВІСІМ

Кожна жінка розітнула голову-гострокорінь навпіл із сорока, п’ятдесяти і шістдесяти ярдів.

— Цільте в голову якнайближче до каптура, — порадив Роланд. — Влучати нижче сенсу нема.

— Броня? — спитала Розаліта.

— Еге ж, — відповів Роланд, хоч це була не вся правда. Всієї правди він не збирався їм відкривати доти, доки не настане час.

Далі прийшла черга бульби. Сейрі Адамс поцілила в свою з відстані сорока ярдів, лише зачепила з п’ятдесяти і схибила з шістдесяти: тарілка пролетіла зависоко. Сейрі не по-жіночому вилаялась і, опустивши голову, відійшла до дерев’яної стіни вбиральні. Там опустилася на землю, щоб спостерігати за змаганням. Роланд підійшов і сів поруч. Побачив сльозу, що витекла з кутика лівого ока й збігла по обвітреній щоці.

— Я підвела тебе, чужинцю. Кажу «пробач».

Роланд узяв її руку й потиснув.

— Ні, жінко, ні. Для тебе знайдеться робота. Окрема. І там, можливо, теж доведеться кидати тарілку.

Вона кволо всміхнулася і кивнула на знак подяки.

Едді начепив на опудала нові голови-гострокорені, а на кожну поклав по редисці. Крихітні овочі майже повністю губилися в тіні каптурів-мішків.

— Бажаю успіху, дівчатка, — всміхнувся він, відступаючи вбік.

— Починайте з десяти ярдів! — гукнув Роланд.

З десяти в редиску влучили всі. З двадцяти теж. На відстані тридцяти ярдів Сюзанна кинула свою тарілку трохи вище, як просив її Роланд. Він хотів, щоб цей раунд виграла одна з жінок Кальї. На сорока ярдах Залія Джефордс довго вагалася, тож її тарілка розрубала навпіл «голову», а не редиску.

— Бля-комала! — крикнула вона й одразу ж затулила рота руками, глянувши на Каллагена, який сидів на східцях заднього ґанку. Той лише всміхнувся і помахав їй рукою, вдаючи, ніби він глухий.

Вона підскочила до Едді і Джейка, розлючена, червона до кінчиків вух.

— Ти маєш сказати йому, щоб дав мені другий шанс, попроси, будь ласка, — сказала вона Едді. — Я зможу, знаю, що зможу…

Едді узяв її за руку вище ліктя, зупиняючи словесний потік.

— Він теж це знає, Зі. Тебе вже прийнято.

Вона подивилась на нього. Очі горіли, губи стислися так щільно, що їх майже не було видно.

— Ти впевнений?

— Ага, — сказав Едді. — «Метс» узяли б тебе за пітчера, дорогенька.

Тепер залишилися Марґарет і Розаліта. Обидві влучили в редиску з п’ятдесяти ярдів.

— Друзяко, я сказав би, що це неможливо, якби щойно не пересвідчився на власні очі, — пробурмотів Едді на вухо Джейкові.

З шістдесяти ярдів Марґарет Айзенгарт схибила. Розаліта піднесла тарілку над правим плечем (вона була шульгою), на мить застигла, потім закричала: «Різа!» — і кинула тарілку. Навіть гострозорий Роланд не встиг роздивитися, чи то тарілка зачепила редиску, чи то її скинув вітер. Але Розаліта переможно здійняла кулаки над головою і, сміючись, потрясла ними.

— Ярмарковий гусак! Ярмарковий гусак! — загукала Марґарет, і всі решта до неї приєдналися. Навіть Каллаген — і той невдовзі почав скандувати.

Роланд підійшов до Рози й обійняв, ненадовго, проте міцно. І прошепотів, що ярмаркового гусака в нього немає, але інший гусак із довгою шиєю ввечері знайдеться.

— Що ж, — усміхнулася вона у відповідь, — з віком ми вчимося задовольнятися тими призами, які в нас під рукою. Еге ж?

Залія глянула на Марґарет.

— Що він їй сказав? Ти не знаєш?

Марґарет Айзенгарт усміхалася.

— Будь упевнена — нічого такого, чого б ти не чула від чоловіка.

ДЕВ’ЯТЬ

Жінки пішли. Отець Каллаген теж вирушив кудись у справах. Роланд з Ґілеаду сидів на нижній сходинці ґанку, дивлячись туди, де щойно відбулося змагання. Коли Сюзанна запитала, чи він задоволений, стрілець кивнув.

— Так, думаю, все добре. Маємо на це сподіватися, бо часу вже обмаль. Тепер усе розвиватиметься блискавичними темпами. — Насправді він ще ніколи не опинявся в ситуації такого колосального збігу обставин… але відколи Сюзанна зізналася в своїй вагітності, він трохи заспокоївся.

«Бо твій ледачий розум доречно згадав, що всім керує ка, — подумав він. — І це сталося тому, що ця жінка продемонструвала таку мужність, яка будь-кому з нас і не снилася».

— Роланде, мені повертатися на «Рокінг Б»? — спитав Джейк.

Обдумавши питання, Роланд знизав плечима.

— А ти хочеш?

— Так, але цього разу хочу ще взяти з собою «рюгер». — Джейкове обличчя порожевіло, але голос залишався рівним. Він прокинувся з цією думкою, неначе бог снів, якого Роланд називав Нісом, подарував її йому уві сні. — Я покладу його на дно спальника і загорну в запасну сорочку. Ніхто не знатиме, що він там. — Хлопчик помовчав. — І це не для того, щоб похвалитися ним перед Бенні, якщо ти про це подумав.

Роланду навіть на думку це не спадало. Але що було на думці в Джейка? Стрілець поставив це питання, і Джейк відповів так, наче ретельно продумав усю розмову.

— Ти питаєш як мій дін?

Роланд розтулив рота, щоб відповісти ствердно, потім побачив, як пильно дивляться на нього Едді та Сюзанна, і передумав. Між тим, щоб тримати щось у таємниці (як кожен з них по-своєму замовчував Сюзаннину вагітність) і керуватися своїм чуттям, як це називав Едді, була суттєва різниця. Під Джейковим питанням крилася дуже проста причина — він хотів, щоб Роланд трохи подовжив йому повідець. Авжеж, хлопчик заслуговував на певну самостійність. Це вже був не той Джейк, який прийшов у Серединний світ наляканим, дрижачим і майже голим.

— Ні, не як твій дін, — відповів Роланд. — Що ж до «рюгера», ти можеш брати його з собою коли й куди завгодно. Хіба ж не ти приніс його тету?

— Поцупив, — опустивши погляд на коліна, уточнив Джейк.

— Ти просто взяв те, що потрібно було тобі для виживання, — запевнила Сюзанна. — Це не крадіжка. Послухай, котику, ти там нікого не збираєшся підстрелити?

— Не збираюся.

— Будь обережний, — нагадала вона. — Не знаю, що в тебе на думці, але будь обережний.

— І хай там що ти замислив, краще розберися з цим упродовж наступного тижня, — додав Едді.

Джейк кивнув і подивився на Роланда.

— Коли ти плануєш скликати всезагальні збори?

— За словами робота, до приходу Вовків лишається десять днів. Тож… — Роланд швидко щось підрахував. — Міські збори за шість днів. Тебе влаштовує?

Джейк знову кивнув.

— Ти точно не хочеш поділитися з нами своїм задумом?

— Ні, якщо ти не запитуєш як дін. Роланде, може статися, що це пусте. Правда-правда.

Роланд із сумнівом кивнув і заходився скручувати нову цигарку. Курити свіжий тютюн було надзвичайно приємно.

— Є ще якісь питання? — спитав він. — Якщо ні, тоді…

— Є одне, взагалі-то, — сказав Едді.

— Питай.

— Мені потрібно повернутися в Нью-Йорк. — Едді промовив це таким буденним тоном, наче йшлося про те, щоб сходити в магазин по солоні огірки чи лакричні палички. Але його очі горіли від збудження. — І цього разу я маю податися туди у власному тілі. Тобто це означає, що треба буде використати кулю. Чорну Тринадцятку. І, Роланде, я дуже сподіваюся, що ти знаєш, як це робиться.

— Чому тобі потрібно в Нью-Йорк? Про це вже я питаю як твій дін.

— Авжеж, — погодився Едді, — і я тобі розповім. Бо ти маєш рацію: часу в нас мало. Бо Вовки Кальї — не єдині, через кого нам треба непокоїтися.

— Я зрозумів, — вставив Джейк. — Ти хочеш побачити, скільки часу залишилося до п’ятнадцятого липня. Так?

— Ага, — кивнув Едді. — У тодеші ми всі побачили, що час в тому Нью-Йорку сімдесят сьомого року біжить швидше. Пам’ятаєте дату на тому шматку «Нью-Йорк Таймз», який я знайшов?

— Друге червня, — пригадала Сюзанна.

— Саме так. І ми вже точно знаємо, що не варто навіть пробувати потрапити саме в той час, з якого ми пішли. Щоразу, коли ми там опиняємося, виявляється, що час уже суттєво просунувся вперед. Правда?

Джейк енергійно закивав.

— Бо той світ не схожий на інші… хіба що це хибне відчуття, яке давала нам чорна Тринадцятка, відправляючи в тодеш.

— Я так не думаю, — сказав Едді. — Той шматочок Другої авеню від пустиря і, мабуть, аж до Шістдесятої вулиці, дуже важливий. Я думаю, це двері. Одні великі двері.

Джейка Чемберза дедалі більше охоплювало збудження.

— Не аж до Шістдесятої. Не так далеко. Друга авеню між Сорок шостою і П’ятдесят четвертою. Так мені здається. Того дня, коли я пішов зі школи Пайпера, я відчув якусь зміну, коли дістався П’ятдесят четвертої вулиці. Це ті вісім кварталів. Той відрізок, де музична крамниця, забігайлівка «Чу-Чу» і «Мангеттенський ресторан „Пожива для розуму“». І, само собою, пустир. Це інший край. Це… я не знаю…

— Там ти опиняєшся в іншому світі, — сказав Едді. — Якомусь ключовому світі. Думаю, саме тому час там плине в один…

Роланд підняв руку.

— Зупинись.

Едді замовк. Він вичікувально дивився на Роланда, на обличчі блукала ледь помітна усмішка. Зате Роланд не всміхався. Настрій у нього трохи погіршився. Занадто багато справ, чорт забирай. І замало часу.

— Ти хочеш побачити, наскільки близько підійшов час до того дня, коли угода втратить свою силу, — сказав він. — Я правильно зрозумів?

— Так.

— Едді, для цього не конче потрапляти до Нью-Йорка фізично. Тодешу цілком вистачить.

— Так, авжеж, у тодеші можна перевірити день і місяць. Але це далеко не все. Народ, ми помилялися з тим пустирем. Дуже помилялися.

ДЕСЯТЬ

Едді вважав, що пустирем вони можуть заволодіти навіть без Сюзанниних статків. В історії Каллагена він побачив чіткі вказівки на те, як це можна зробити. Звісно, придбати троянду вони б не змогли. Троянда не підпорядковувалася нікому (ні їм, ні будь-кому іншому), але її можна було оберігати. І це їм було до снаги. Можливо.

Переляканий — не переляканий, але Кельвін Тауер чекав у покинутій пральні, щоб урятувати зад панотця Каллагена. І переляканий — не переляканий, Кельвін Тауер відмовився 31 травня 1977 року продати корпорації «Сомбра» останню частку нерухомості, що належала йому на Мангеттені. Едді думав, що Кельвіна Тауера, як співається в пісні, цілком можна назвати героєм.

Едді також розмірковував про те, як отець Каллаген затулив обличчя руками, коли вперше згадав про чорну Тринадцятку. Йому хотілося позбутися кулі, викинути її зі своєї церкви… але він цього не зробив. Як і власника книгарні, панотця Каллагена можна було назвати героєм. Які ж вони були дурні, коли подумали, що Кельвін Тауер зажадає за свій пустир мільйони! Він хотів здихатися ділянки! Але передати його міг лише в надійні руки. Чи надійному ка-тетові.

— Сюзанно, ти не можеш піти, бо вагітна, — сказав Едді. — Джейку, ти не можеш піти, бо ти малий. Я впевнений, що ти не зміг би підписати контракт, над яким я сушу собі голову відтоді, як отець Каллаген розповів нам свою історію. Я міг би взяти тебе з собою, але, здається, ти хочеш дещо розвідати тут. Чи я помиляюся?

— Ти маєш рацію, — кивнув Джейк. — Але я майже готовий піти з тобою. Надто вже привабливо ти все розписав.

— «Майже» не рахується, — всміхнувся Едді. — Що ж до Роланда… не ображайся, бос, але в нашому світі ти, як слон, трохи чужий. У тебе… ее… труднощі з перекладом.

Сюзанна порснула зо сміху.

— Скільки ти збираєшся йому запропонувати? — спитав Джейк. — Тобто ти ж не думаєш отримати пустир за так?

— Один бакс, — відповів Едді. — Звісно, його доведеться позичити в самого Тауера…

— Ні, у нас є більше, — з серйозним виглядом сказав Джейк. — У мене в рюкзаку знайдеться п’ять-шість доларів. — Він широко всміхнувся. — А потім зможемо дати ще більше. Коли тут усе вляжеться.

— Якщо залишимося живі, — уточнила Сюзанна. Але весь її вигляд промовисто свідчив, що вона загорілася цією думкою. — Знаєш що, Едді? Здається, ти геній.

— Балазар і його друзі не надто зрадіють, якщо сей Тауер продасть нам свою ділянку, — сказав Роланд.

— Ага. Але, може, нам вдасться переконати Балазара дати йому спокій. — На губах Едді заграла зловісна усмішка. — Правду кажучи, Роланде, Енріко Балазар — один з тих типів, кого я був би не проти вбити двічі.

— Коли ти хочеш туди піти? — спитала Сюзанна.

— Що раніше, то краще, — відповів Едді. — Бо, не знаючи, який там зараз час у Нью-Йорку, я можу ненароком збожеволіти. Роланде? Що скажеш?

— Я скажу — завтра. Ми віднесемо кулю в печеру, а там побачимо, чи зможеш ти пройти крізь двері до часу й місця, де перебуває Кельвін Тауер. Ти добре придумав, Едді, я кажу спасибі.

— А якщо куля відправить тебе кудись в інше місце? — спитав Джейк. — В іншу версію сімдесят сьомого року чи… — Він не знав, як закінчити думку. Лише пам’ятав, яким тонким все видавалося, коли чорна Тринадцятка вперше відправила їх у тодеш, і яка безмежна пітьма причаїлася за мальованою реальністю навкруги. — …ще далі? — закінчив він.

— В такому разі надішлю листівку, — сказав Едді, знизавши плечима, і розсміявся, але Джейк помітив, який той наляканий. Напевно, Сюзанна теж це побачила, бо взяла руку Едді у свої долоні і стиснула.

— Мала, зі мною все буде добре.

— Інакше й бути не може, — відповіла Сюзанна. — Гляди мені.

ОДИН

Коли наступного ранку Роланд і Едді увійшли до церкви Світлої Діви Марії, на північно-східному обрії ще тільки народжувався світанок. Щільно стискаючи губи, Едді освітлював дорогу вздовж центрального проходу свічником. Річ, по яку вони прийшли, гуділа тихо й сонно, але це гудіння все одно нервувало Едді. Та й сама церква справляла моторошне враження. Порожня, вона здавалася надміру великою. Едді все очікував побачити привидів (а на додачу до них ще й заблуканих мерців), які б сиділи на лавах і проводжали їх осудливими поглядами.

Але найгіршим було гудіння.

Коли вони наблизились до вівтаря, Роланд відкрив свій кошіль і витяг звідти сумку для боулінгу, яку до вчорашнього дня Джейк тримав у своєму рюкзаку. Стрілець на мить підніс її догори, розгорнувши, і вони прочитали напис: «У МІДВОРЛД-ЛЕЙНЗ МОЖЛИВІ ЛИШЕ СТРАЙКИ».

— А тепер ні пари з вуст, поки я не скажу, що можна говорити, — сказав Роланд. — Ясно?

— Так.

Роланд натиснув великим пальцем на жолобок між двома мостинами підлоги, і сховок відкрився. Він відкинув кришку до кінця. Едді якось бачив по телевізору фільм («Бомби, що не розірвалися» — так він називався) про людей, які знешкоджували вибухівку, скинуту під час нацистського бомбардування Лондона. Роландові рухи нагадали йому той фільм. А чом би й ні? Якщо вони мали рацію щодо речі, яка лежала в сховку, — а Едді точно знав, що вони не помилялися, — то справді була бомба, що не розірвалася.

Роланд відгорнув білий стихар, і їхнім очам відкрилася скринька. Гудіння стало гучнішим. Едді відчув, що йому перехоплює подих. На шкірі виступив холодний піт. Десь поблизу неймовірно люте чудовисько наполовину розплющило сонне око.

Але гудіння знову стало тихим та сонним, і Едді знову зміг дихати.

Роланд простягнув йому сумку для боулінгу, жестом показуючи, щоб він її розкрив. Попри погане передчуття (йому дуже хотілося прошепотіти на вухо стрільцеві, що це все до добра не доведе, треба їм тікати), Едді послухався. Роланд витягнув скриньку, і гомін знову посилився. У яскравому, хоч і невеликому колі світла від свічок Едді бачив, що на Роландовому чолі виступили краплини поту. І відчув, що його лоб теж спітнів. Якщо чорна Тринадцятка прокинеться і жбурне їх кудись у чорну невідомість…

Я не піду. Я боротимуся до останнього, щоб залишитися з Сюзанною.

Авжеж, він би боровся. Але коли Роланд опустив різьблену скриню з дерева привидів у дивну металеву сумку, яку вони знайшли на пустирі, Едді відчув величезне полегшення. Гудіння не стихло, але стало майже нечутним. А коли Роланд обережно затягнув шворку на сумці, тихий гомін перетворився на далекий шепіт, як у морській мушлі.

Едді накреслив перед собою хрест у повітрі. Ледь усміхнувшись, Роланд зробив те саме.

Надворі вони побачили, що на північно-східному обрії помітно виясніло — схід сонця вже був не за горами.

— Роланде.

Стрілець повернувся до нього, питально здійнявши брови. Сумку він тримав за горловину, вочевидь не надто довіряючи важкий вантаж шворкам, хоч вони й здавалися надійними.

— Якщо ми знайшли цю сумку в тодеші, як ми змогли забрати її в реальність?

Роланд замислився над питанням.

— Може, мішок теж перебуває в тодеші.

— І зараз?

Роланд кивнув.

— Думаю, так. І зараз.

— Ого. — Едді теж замислився. — Це якось моторошно.

— Передумав відвідувати Нью-Йорк, Едді?

Едді похитав головою. Але йому було страшно. Напевно, ще страшніше, ніж тоді, коли він вийшов у прохід баронського вагона, щоб загадати Блейну кілька загадок.

ДВА

На той час, коли вони пройшли половину стежки, що вела до Печери дверей («Височенько», — сказав Хенчик, і то була таки правда), було вже близько десятої ранку. Повітря вже розігрілося. Едді зупинився, витер потилицю банданою і подивився на звивисті сухі річища на півночі. Подекуди в схилах зяяли чорні дірки. Едді спитав у Роланда, чи то гранатові копальні. Стрілець кивнув.

— І в котрій з них ти хочеш сховати дітей? Її видно звідси?

— Взагалі-то так. — Роланд витяг свій єдиний револьвер і показав ним на шахту. — Подивися вище прицілу.

Едді побачив глибоку розколину, що звивалася у формі нерівної подвійної літери S. У ній клубочилися оксамитові тіні, й Едді подумав, що її дно бачило промені сонця нечасто, щонайбільше на півгодини у розпал дня. Далі на північ розколина врізалася в масивну скелю. Напевно, вхід до шахти був там, припустив Едді, але він губився у темряві. На південному сході розломина переходила в ґрунтову дорогу, що гадючилася аж до Східного шляху. А далі до самої ріки полого спускалися поля, сягаючи рисових ділянок, досі зелених, хоч уже й збляклих.

— Згадується історія, яку ти нам розповідав, — мовив Едді. — Каньйон Петлі.

— Авжеж.

— От тільки тонкоходу, який зробив би всю брудну роботу, немає.

— Так, — погодився Роланд, — Немає.

— Скажи мені правду. Ти справді збираєшся сховати дітей у тій шахті?

— Ні.

— А фолькен думають, що ти… що ми збираємося це зробити. Так вважають навіть жінки, що кидали тарілки.

— Я знаю, — сказав Роланд. — Я хочу, щоб вони так думали.

— Чому?

— Бо я вважаю, що немає нічого надприродного в тому, як Вовки знаходять дітей. А знаючи історію діда Джефордса, не думаю, що у Вовках узагалі є щось надприродне. У цьому зерносховищі завівся щур, от і все. Хтось доносить тим силам у Краї грому, які посилають Вовків.

— Тобто щури змінюються. Кожні двадцять три чи двадцять чотири роки.

— Так.

— І хто ж це? — спитав Едді. — Хто на таке здатен?

— Я не впевнений, але маю здогади.

— Тук? Це те, що передається у спадок, від батька синові?

— Едді, якщо ти відпочив, думаю, нам краще рушати далі.

— Оверголсер? Може, той тип Телфорд, схожий на телековбоя.

Роланд мовчки пройшов повз нього. Під його новими шорбутсами шурхотів гравій. Рожева сумка в лівій руці розгойдувалася вперед-назад. Куля всередині без угаву шепотіла про свої неприємні таємниці.

— Як завжди, балакучий, — буркнув Едді й пішов слідом.

ТРИ

Перший голос, що долинув з глибин печери, належав великому мудрецеві і видатному наркашу.

— Ой, подивіться, це моя маленька сестричка! — простогнав Генрі. Його голос, смішний і страшний водночас, нагадав Едді померлого партнера Ебенезера Скруджа в «Різдвяній пісні». — Дівчисько думає, що йому світить повернення в Нью-Йорк? Брате, якщо ти це зробиш, то потрапиш набагато далі. Краще залишайся там, де ти зараз… щось вирізьблюй… будь хорошим маленьким гомиком… — Мертвий брат розреготався. Живий здригнувся.

— Едді? — звернувся до нього Роланд.

— Слухай свого брата, Едді! — закричала його мати з темної горлянки печери. На кам’яній підлозі видніли розкидані маленькі кістки. — Він віддав за тебе життя, все своє життя, і найменше, чим ти можеш віддячити, — слухатися його!

— Едді, все гаразд?

Тепер заговорив Чаба Драбнік, Схибнутий Довбаний Угорець, як його називали в банді Едді. Чаба казав, щоб Едді дав йому сигарету, або він спустить з нього довбані штани. Відволіктися від цього лячного, але гіпнотичного бурмотіння коштувало Едді чималих зусиль.

— Так, — відказав він. — Напевно, так.

— Голоси долинають з твоєї голови. Печера якимось чином знаходить їх і відтворює, роблячи гучнішими. Я знаю, це трохи нервує, але то все не насправді.

— Брате, чому ти дозволив їм убити мене? — заридав Генрі. — Я все надіявся, що ти прийдеш, а ти не прийшов.

— Не насправді, — повторив Едді. — Все ясно. Що тепер?

— Якщо вірити обом історіям про це місце, які я чув від Каллагена і Хенчика, то двері відчиняться, щойно я підніму віко скриньки.

Едді нервово розсміявся.

— Мені не хочеться навіть, щоб ти витягав ту скриню з сумки, а ти говориш про те, щоб кришку відкрити.

— Якщо ти передумав…

Едді похитав головою.

— Ні. Я хочу зайти в ці двері. — Враз його обличчя просяяло в усмішці. — Ти ж не боїшся, що я піду шукати ширку? Що знайду торгівця і вмажуся?

— Брате, китайський білий! — збуджено заверещав з печери Генрі. — Ніґери продають найкращий!

— Анітрохи, — запевнив Роланд. — Мене багато всього тривожить, але тільки не твоє повернення до давніх звичок.

— Добре. — Едді зробив кілька кроків у глиб печери, щоб подивитися на двері. Якби не ієрогліфи і кришталева ручка з трояндою, вирізьбленою на ній, ці двері виглядали б точнісінько так само, як ті, на узбережжі. — А якщо їх обійти?..

— Якщо їх обійти, вони зникнуть, — відповів Роланд. — А далі — величезна прірва зі слизькими краями… аж до самого На’ару, наскільки мені відомо. На твоєму місці я був би обережнішим.

— Хороша порада, Прудконогий Едді каже спасибі. — Він спробував повернути кришталеву ручку й зрозумів, що вона не повертається. Але цього він і очікував. Тож відійшов назад.

— Ти маєш думати про Нью-Йорк, — сказав Роланд. — А саме, думаю, про Другу авеню. І про той час. Тисяча дев’ятсот сімдесят сьомий рік.

— Як можна думати про рік?!

Коли Роланд відповів, у його голосі зазвучали нотки нетерпіння.

— Пропоную думати про те, як усе було того дня, коли ви з Джейком ходили за молодшим Джейком.

Едді хотів було сказати, що то не той день, то зарано, але потім закрив рота. Якщо вони зрозуміли правила, він не міг повернутися в той день — ні в тодеші, ні у власному тілі. Якщо вони не помилялися, час-там був певним чином прив’язаний до часу-тут, тільки він плинув швидше. Якщо вони зрозуміли правила… якщо взагалі були правила…

То, може, сам вирушиш туди й побачиш?

— Едді? Хочеш, щоб я загіпнотизував тебе? — Роланд уже витягнув з патронташа патрон. — Це допоможе тобі ясніше побачити минуле.

— Ні. Краще я піду з незатьмареною свідомістю.

Едді кілька разів стиснув і розтиснув кулаки, водночас глибоко вдихаючи й видихаючи повітря. Його серце билося не надто швидко, насправді воно вповільнювало свій темп, але кожен удар, здавалося, відгукувався в усьому тілі. Господи, усе це було б набагато простіше, якби існували якісь ручки управління, які можна було б покрутити, щоб обрати потрібний час і місце, як на машині часу професора Пібоді[52] чи в тому фільмі про морлоків![53]

— Слухай, я нормально виглядаю? — спитав він у Роланда. — Тобто якщо я опинюся серед білого дня на Другій авеню, чи не збіжаться всі на мене подивитися?

— Якщо з’явишся перед людьми, неодмінно збіжаться. Раджу тобі не звертати уваги на тих, хто схоче з тобою побесідувати на цю тему, й одразу піти звідти.

— Це само собою. Я питаю, як мій одяг.

Роланд ледь помітно знизав плечима.

— Едді, я не знаю. Це твоє місто, не моє.

На це Едді міг би заперечити. Його місто — Бруклін. Тобто був його містом. На Мангеттені він бував зрідка, раз на місяць, не більше, і думав про нього як про закордон. Але, здається, він зрозумів, про що йдеться Роландові. Він подивився на себе неупередженим поглядом і побачив просту фланелеву сорочку з роговими ґудзиками, темно-сині джинси з гладенькими нікелевими заклепками замість мідних, ширінку на ґудзиках. (Застібки-блискавки Едді бачив у Ладі, але відтоді вони йому не траплялися на очі.) Після цієї ретельної інспекції він вирішив, що на нью-йоркських вулицях зійде за нормального. Якщо хтось придивиться до нього уважніше, то подумає, що він офіціант, який у свій вихідний закосив під хіпі. Але він сумнівався, що перехожі кидатимуть на нього навіть побіжні погляди. Проте була одна штука, яку він міг би додати до свого прикиду…

— У тебе є шмат шкіри? — спитав він у Роланда.

Надра печери вибухнули голосом містера Тьюбзера, вчителя Едді з п’ятого класу.

— Ти мав здібності! — скорботно закричав учитель. — Ти був чудовим учнем, і подивися, на що ти перетворився! Чому ти дозволив братові себе зіпсувати?

— Він дозволив мені померти! Він мене вбив! — схлипуючи, люто вигукнув Генрі.

Роланд зняв з плеча свій кошіль, поклав його на підлогу біля входу в печеру поруч з рожевою сумкою, відкрив і покопирсався там. Едді гадки не мав, скільки різних речей лежало в цьому кошелі, знав тільки, що він здавався бездонним. Нарешті стрілець знайшов те, про що питав Едді, й простягнув йому смужку шкіри.

Поки Едді підв’язував нею волосся (цей штрих мав довершити артистично-хіпозний образ), Роланд витяг із сумки те, що називав трофейним мішком, відкрив і заходився його спорожняти. Першим з’явився напівпустий кисет з тютюном, який подарував йому Каллаген, потім світло побачили монети й банкноти різних країв, набір для шиття, залатана чашка, яку він перетворив на компас неподалік від Шардикової галявини, шмат старої карти і нову карту, що її намалювали йому близнюки Тейвері. Коли мішок спорожнів, стрілець витяг з кобури на лівому стегні великого револьвера з сандаловим руків’ям. Прокрутив циліндр, перевірив набої, кивнув і поставив циліндр на місце. Потім поклав револьвер у мішок, міцно стягнув шворки і зав’язав їх тугим вузлом, що миттєво розв’язувався, якщо потягти. І простягнув мішок Едді, тримаючи його за потерту лямку.

Спочатку Едді відмовлявся його брати.

— Ні, чувак, це твій револьвер.

— За останні тижні ти носив його стільки ж, скільки і я. А може, навіть більше.

— Так, Роланде, але ми говоримо про Нью-Йорк. У Нью-Йорку всі крадуть.

— У тебе не вкрадуть. Візьми револьвер.

Якусь мить Едді невідривно дивився Родандові просто у вічі, потім узяв мішок і повісив його на плече.

— У тебе інтуїція.

— Так, чуття.

— Ка в дії?

Роланд знизав плечима.

— Ка завжди у дії.

— Гаразд, — сказав Едді. — І, Роланде… якщо я не повернуся, подбай про Сьюз.

— Твоє завдання — зробити все від тебе залежне, щоб мені не довелося дбати про неї.

«Ні, — подумав Едді, — моє завдання — оберігати троянду».

Він повернувся до дверей. Ще тисяча питань крутилася у нього на язиці, але Роланд мав рацію: час для питань закінчився.

— Едді, якщо ти не хочеш…

— Ні, — сказав Едді, — я хочу. — Він підняв ліву руку, стиснув її в кулак і відставив великий палець. — Коли я дам отакий знак, відкривай скриньку.

— Гаразд.

Роланд говорить десь у нього за спиною, десь далеко. Бо тепер Едді наодинці з дверима. Дверима з написом «НЕЗНАЙДЕНІ» якоюсь чужою і гарною мовою. Колись він прочитав роман «Двері в літо», який написав… хто? Один з тих фантастів, чиї книги він постійно тягав додому з бібліотеки, один з тих старих і надійних, з якими добре було проводити довгі пообіддя літніх канікул. Мюрей Лейнстер, Пол Андерсон, Ґордон Діксон, Айзек Азімов, Гарлан Елісон… Роберт Хайнлайн. Едді подумав, що саме Хайнлайн написав «Двері в літо». Генрі завжди брав його на кпини через книжки, які він приносив, обзивав дівчиськом, книгогризом, питав, чи може він читати і дрочити одночасно, питав, як він, бля, може так довго сидіти, застромивши носа в якусь вигадану дурню про ракети та машини часу. Генрі старший за нього. Генрі з лицем, всипаним прищами, які завжди блищать від засобів проти акне. Генрі, готовий вступити до лав армії. Едді молодший. Едді тягає книжки з бібліотеки. Едді тринадцятирічний, майже в теперішньому віці Джейка. Зараз 1977 рік, йому тринадцять, він на Другій авеню, і жовті таксі виблискують на сонці. Чорношкірий у навушниках від «Вокмена» проходить повз ресторанчик «Чу-Чу», Едді його бачить, Едді знає, що чорношкірий слухає Елтона Джона, який співає — що він ще може співати? — «Хтось врятував сьогодні моє життя». На тротуарі людно. День хилиться до вечора, і люди йдуть додому після чергового дня в сталевих висохлих річищах Кальї Нью-Йорк, де замість рису вирощують гроші. Жінки виглядають кумедно в дорогих ділових костюмах і кросівках: туфлі на високих підборах вони несуть у своїх ґунна, бо робочий день скінчився і вони йдуть додому. Всі всміхаються, бо світло таке яскраве, а повітря таке тепле, до міста прийшло літо, і десь працює відбійний молоток, як у тій старій пісні гурту «Лавін Спунфул». Перед ним двері в літо 1977 року, таксисти беруть бакс із чвертю за посадку, а далі — тридцять центів за кожну п’яту частину милі, раніше це коштувало менше, потім буде більше, але зараз рівно стільки. Космічний шатл з учителькою на борту ще не вибухнув. Джон Леннон ще живий, хоча це ненадовго, якщо він і далі зловживатиме тим поганим героїном, тим китайським білим. Що ж до Едді Діна, Едварда Кантора Діна, то він ще нічого не знає про героїн. Єдина його вада — декілька викурених сигарет (ну й кілька спроб подрочити, які ще цілий рік не увінчаються успіхом). Йому тринадцять. Зараз 1977 рік, і на грудях у нього росте рівно чотири волосини, і щоранку він їх запекло перераховує в надії, що за ніч виросла п’ята. Це літо після літа вітрильників. Наближається вечір червневого дня, і він чує радісну мелодію, що лунає з динаміків над дверима музичної крамниці «Вежа могутності». Це «Манго Джері» співає «Влітку», і…

Зненацька все це стало для Едді реальним, чи то пак настільки реальним, наскільки йому було потрібно. Він підніс ліву руку й відставив палець: уперед. За його спиною Роланд сів і витяг скриньку з рожевої сумки. І, щойно Едді подав йому сигнал, стрілець підняв віко.

І одразу ж у вуха Едді вдарив приємний і немилозвучний передзвін. Очі засльозилися. Двері з клацанням прочинилися, і печеру вмить залило яскравим сонячним світлом. Залунали звуки клаксонів і тра-та-та-та-та відбійного молотка. Не так давно він страшенно хотів, щоб перед ним відчинилися такі двері, і задля цього мало не вбив Роланда. А тепер, коли його бажання здійснилося, перелякався на смерть.

Дзвоники тодешу, здавалося, розривали йому голову. Слухати їх довго він не міг, щоб не збожеволіти. «Іди, куди збирався», — подумав він.

Він ступив уперед, крізь сльози побачивши три руки, що бралися за чотири дверні ручки. Потягнув двері на себе, і золоте надвечірнє світло засліпило йому очі. Потягнуло запахом бензину, гарячого міського повітря і чийогось лосьйону після гоління.

Майже нічого не бачачи крізь пелену сліз, Едді переступив через поріг незнайдених дверей у літо світу, з якого пішов колись у вигнання.

ЧОТИРИ

Так, то була Друга авеню. Ось «Блімпіс», ззаду долинала та весела пісня «Манго Джері» на карибський мотив. Людський потік напливав на нього й розбивався на дві течії, що лилися з обох боків, — до центру й у бік околиць. На Едді ніхто не звертав уваги, частково тому, що більша маса люду прагнула вибратися з міста, бо був уже вечір, але переважно через те, що в Нью-Йорку не помічати інших людей — це стиль життя.

Едді поправив Роландів «мішок», що з’їжджав з правого плеча, й озирнувся. Двері до Кальї Брин Стерджис були на місці. Він бачив Роланда, який сидів біля входу в печеру з відкритою скринькою на колінах.

«Напевно, цей довбаний передзвін доводить його до сказу», — подумав Едді. І неначе у відповідь на свою думку, побачив, як стрілець витяг з патронташа два патрони і вставив у вуха. Едді всміхнувся. Правильно, чувак. Принаймні набої у вухах допомагали блокувати стогони тонкоходу на трасі 70. Подіяло це чи ні, Роланд тепер був сам-один. Едді мав інші справи.

Він повільно повернувся на своєму клаптику тротуару й знову глянув через плече, щоб перевірити, чи двері повернулися разом з ним. Так і було. Якщо ці двері не відрізнялися від інших, вони тепер супроводжуватимуть його всюди, куди б він не подався. А навіть якщо не так, Едді не бачив проблеми: все одно далеко він не збирався. Він помітив ще одне. Відчуття пітьми, що причаїлася в усьому навкруги, зникло. Бо він прийшов сюди у власному тілі, а не в тодеші. Якщо десь неподалік і ошивалися заблукані мерці, він їх побачити не міг.

Ще раз поправивши лямку мішка на плечі, Едді рушив до «Мангеттенського ресторану „Пожива для розуму“».

П’ЯТЬ

Люди давали йому дорогу, але це ще не доводило, що вони його справді бачили. В тодеші вони теж розступалися. Зрештою Едді зумисне зіштовхнувся з молодим чоловіком, який ніс у руках навіть не один портфель, а два, — Великим мисливцем за трунами в світі бізнесу.

— Дивися, куди пхаєшся! — заволав містер Бізнесмен, коли їхні плечі стукнулися.

— Вибачте, вибачте. — Тепер Едді остаточно переконався, що його бачать. — Слухайте, ви б не могли сказати мені, який сьогодні…

Але містер Бізнесмен уже пішов, поспішаючи на зустріч з серцевим нападом, який, судячи з його вигляду, спіткає його близько сорока п’яти — п’ятдесяти років. Едді згадав бородатий нью-йоркський анекдот: «Вибачте, сер, не підкажете, як пройти до міської ради, чи мені одразу йти на хрін?» І, неспроможний втриматися, порснув зо сміху.

Опанувавши себе нарешті, він пішов далі. На розі Другої авеню і П’ятдесят четвертої вулиці побачив чоловіка, що зазирав у вітрину взуттєвої крамниці. На ньому теж був діловий костюм, але виглядав цей парубок значно розслабленішим порівняно з тим, якого Едді штовхнув. І портфель у нього був один, що видалося Едді хорошим знаком.

— Вибачте, — звернувся до нього Едді. — Чи не могли б ви сказати, який сьогодні день?

— Четвер, — відповів любитель пороздивлятися вітрини. — Двадцять третє червня.

— Тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року?

Піднявши брову, чоловік всміхнувся, здивовано і водночас цинічно.

— Саме так, сімдесят сьомого. До тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого… ого, ще цілих шість місяців. Подумати тільки.

Едді кивнув.

— Дякую-сей.

— Дякую-що?

— Нічого, — сказав Едді й поспішив далі.

«До п’ятнадцятого липня лише три тижні, плюс-мінус, — думав він. — Щось мало, аби почуватися спокійно».

Так, але, якщо сьогодні йому вдасться переконати Кельвіна Тауера продати йому ділянку, питання часу втратить свою важливість. Колись, дуже давно, Генрі хвалився перед друзями, що його маленький брат самого диявола намовить стрибнути в пекельне багаття. Едді сподівався, що не втратив свого вміння переконувати. Отже, на порядку денному укласти невеличку угоду з Кельвіном Тауером, інвестувати в нерухомість, потім півгодини відпочинку: потинятися містом, купити шоколадне морозиво або…

Плин його думок обірвався, і він так різко загальмував, що хтось врізався в нього ззаду і вилаявся. Едді не відчув удару й не почув лайки. Бо побачив попереду припаркований темно-сірий лімузин «лінкольн». Цього разу не перед пожежною колонкою, а трохи далі.

Балазарів «лінкольн».

Едді рушив далі, тихо радіючи, що Роланд умовив його взяти з собою револьвер. І що цей револьвер був повністю заряджений.

ШІСТЬ

Дошка стояла у вітрині (стравою дня був обід з Нової Англії: Натаніель Готорн, Генрі Девід Торо і Роберт Фрост, десерт пропонували на вибір: Мері Маккарті чи Ґрейс Металіос), але на дверях висіла табличка: «Вибачте, ЗАЧИНЕНО». Цифровий годинник на будівлі банку трохи далі від «Вежі могутності» показував 3:14 дня. Хто зачиняє крамницю о чверть на четверту в робочий день?

Той, до кого завітав важливий клієнт, от хто, подумав Едді.

Він склав руки ківшиками, щоб світло не заважало зазирнути крізь вітрину в крамницю. Побачив круглий столик з дитячими книжками. Праворуч була стійка, що мала старовинний вигляд, ніби на ній бракувало тільки балона з газованою водою, як було модно на зламі XIX–ХХ століть. Тільки сьогодні за нею ніхто не сидів, навіть Аарон Діпно. За касовим апаратом теж нікого не було, хоча Едді бачив, що над його віконцем стирчить помаранчевий язичок стрічки: «ПРОДАЖУ НЕМАЄ».

Крамниця стояла порожня. Кельвіна Тауера кудись викликали, можливо, щось сталося з кимось із родичів…

«Справа таки нагальна, — пролунав у голові Едді голос стрільця. — І приїхала вона в сірому автодиліжансі. Поглянь ще раз на стійку, Едді. Тільки цього разу роззуй очі».

Іноді Едді думав голосами інших. Напевно, так робили багато людей — то був спосіб трохи змінити ракурс, поглянути на речі під іншим кутом. Але зараз у нього не було відчуття, що це його власні думки. Цього разу голос старого, довготелесого і злого справді звучав у його голові.

Едді знову подивився на стійку. І побачив розкидані шахові фігури на мармурі, перекинуту кавову чашку. Помітив окуляри, що лежали на підлозі між двома високими стільцями. Одне скельце тріснуло.

Він відчув, що десь у надрах голови зароджується гнів. Поки що його пульсація була слабкою, але з попереднього досвіду Едді знав, що поступово вона набуватиме швидкості й сили, стане гострою і зрештою заблокує свідомі думки. А тоді начувайтеся всі, хто опиниться в межах досяжності Роландового револьвера. Якось він запитав у Роланда, чи трапляється таке з ним? І Роланд відповів: «Так буває з кожним з нас». Коли Едді похитав головою і сказав, що він не такий, як Роланд, і Сьюз та Джейк теж не такі, стрілець промовчав.

Тауер і його особливі клієнти на складі, подумав він, на тому складі, який він пристосував під кабінет. І цього разу вони прийшли не для того, щоб поговорити. Едді не сумнівався, що Балазарові джентльмени вирішили освіжити пам’ять містера Тауера, нагадати йому про те, що наближається п’ятнадцяте липня, а заразом і про те, яким має бути найрозумніше рішення.

Коли слово «джентльмени» зринуло в думках Едді, воно принесло з собою новий спалах люті. Цілком підходяще слово для типів, що розбивають окуляри гладкого й сумирного власника книгарні, а потім тягнуть його на задвірки й там тероризують. Джентльмени, бля-комала!

Він поторсав ручку дверей. Замкнено, але зламати замок — раз плюнути. Двері ходили в одвірку, як розхитаний зуб. Стоячи біля дверей і вдаючи, ніби його дуже зацікавила якась книга (принаймні він сподівався, що справляє таке враження), Едді почав натискати: спершу на ручку, потім привалився до дверей, наче хотів відпочити.

«Дев’яносто дев’ять відсотків зі ста, що на тебе ніхто не дивиться. Це ж Нью-Йорк, правда? Не підкажете, як пройти до міської ради, чи мені одразу йти на хрін?»

Він натиснув сильніше. І хоч зробив це не на повну силу, але щось тріснуло і двері подалися вперед. Едді без вагань увійшов, наче мав на це повне право, і зачинив за собою двері. Але клямка не зачинилася як слід. Едді взяв з дитячого столика книжку «Як Ґрінч украв Різдво», вирвав останню сторінку (Ніколи не подобалося, чим там усе закінчується), склав її втричі й запхав між дверима і одвірком, щоб двері не відчинялися. Потім роззирнувся навколо.

Тепер, коли сонце сховалося за вестсайдськими хмарочосами, у порожній книгарні стало темно. Жодних звуків…

Ні. Якийсь звук був. Притлумлений крик з глибин крамниці. «Обережно, працюють джентльмени», — подумав Едді й відчув новий, гостріший напад люті.

Він смикнув за зав’язку на Роландовому мішку й підійшов до дверей з написом: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ». Довелося обійти купу розкиданих книг у паперових обкладинках і перевернутий стелаж, старомодний, із тих, що траплялися в аптеках. Кельвін Тауер ухопився за нього, коли Балазарові джентльмени тягли його на склад. Едді цього не бачив, але міг собі уявити.

Двері були незамкнені. Едді витяг Роландового револьвера і поклав мішок на підлогу, щоб він не заважав у вирішальний момент. Потім потроху, дюйм за дюймом, відчинив двері, що вели до складу, пригадуючи, де стоїть стіл Тауера. Якби вони його побачили, він би метнувся до них, лементуючи на всю горлянку. За словами Роланда, якщо тебе помітили, завжди треба кричати на всю горлянку. Бо так можна ошелешити ворога і це дасть секунду-дві переваги, які можуть стати вирішальними.

Але цього разу обійшлося без криків і атаки. Чоловіки, яких він шукав, були у відгородженому кабінеті. Їхні тіні знову химерно виростали й стрибали по стіні. Тауер сидів на стільці, але стілець більше не стояв біля столу. Його поставили між двох з трьох шафок для документів. Без окулярів Тауерове приємне обличчя виглядало беззахисним. Обидва гості дивилися на нього, тобто стояли спиною до Едді. Тауер міг би його побачити, але всю його увагу було прикуто до Джека Андоліні і Джорджа Бйонді. Неприкритий жах, написаний на обличчі Тауера, змусив Едді пережити ще одну хвилю злості.

У повітрі пахло бензином. Едді здогадувався, що цей запах міг налякати навіть найхоробрішого власника крамниці, а надто якщо він владарює в паперовій імперії. Вищий з двох бандитів — Андоліні — стояв біля заскленої книжкової шафи зі скляними дверцятами заввишки зо п’ять футів. Її дверцята були розчахнені, п’ять-шість полиць усередині було заставлено книгами в прозорих поліетиленових обгортках. Андоліні піднімав одну з них над головою, до абсурду схожий на персонажа телемагазину. Коротун, Бйонді, так само здіймав скляну банку з бурштиновою рідиною. Сумнівів у тому, що в ній, не було.

— Містере Андоліні, будь ласка, — благав Тауер дрижачим голосом. — Будь ласка, це дуже цінна книга.

— Це й так ясно, — сказав Андоліні. — У цій шафі всі книги цінні. Я так розумію, у вас є примірник «Уліса» з автографом, потягне на двадцять шість тисяч доларів.

— Джеку, ти що? — щиро здивувався Джордж Бйонді. — Як це книжка коштує двадцять шість штук?

— Я не знаю, — відповів Андоліні. — Може, ви нам розкажете, містере Тауер? Чи можна на «ти», Кел?

— Свого «Уліса» я зберігаю в банківській комірці, — сказав Тауер. — Він не продається.

— Але ці продаються, — зауважив Андоліні. — Чи не так? Бачу, на цій написано олівцем цифру сім тисяч п’ятсот. Звісно, не двадцять шість штук, але все одно можна нову машину купити. Тож от як ми вчинимо, Кел. Ти слухаєш?

Едді підбирався чимраз ближче. Він намагався рухатися тихіше, але не надто старався. І все одно ніхто його не побачив і не відчув. Невже він теж був таким дурним, коли жив у цьому світі? Таким вразливим у ситуації, яку навіть засідкою назвати не можна? Напевно, так, тож не дивно, що Роланд попервах так презирливо до нього ставився.

— Я… я слухаю.

— У тебе є те, що містерові Балазару потрібно не менше, ніж тобі — твій «Уліс». І хоч усі книги в цій шафі на словах продаються, думаю, ти ще нічого не продав, бо просто… не можеш… розпрощатися з ними. Так само, як не можеш розстатися з пустирем. Тож ось що ми зробимо. Джордж обіллє бензином ще книженцію ціною сім тисяч п’ятсот доларів, а я її підпалю. Потім я візьму наступну книгу з твоєї маленької скриньки зі скарбами й попрошу тебе дати усне зобов’язання продати ту ділянку корпорації «Сомбра» опівдні п’ятнадцятого липня. Ясно?

— Я…

— Якщо ти даси усну згоду, наша зустріч закінчиться. А якщо не даси згоди, я спалю другу книжку. Потім третю. Потім четверту. Після четвертої, сер, моєму напарникові увірветься терпець.

— Це ти точно сказав, — озвався Джордж Бйонді.

Едді вже підійшов так близько, що міг простягнути руку й торкнутися Шнобеля, а вони досі його не помічали.

— Після цього ми просто виллємо рештки бензину в твою скляну шафу, і всі твої дорогоцінні книжки зго…

І тут Джек Андоліні нарешті помітив якийсь рух. Він подивився поверх лівого плеча напарника і побачив молодого чоловіка зі світло-карими очима і засмаглим до чорноти обличчям. Чоловік тримав у руці величезний старовинний бутафорський револьвер. Бутафорський, інакше й бути не могло.

— Хто ти, бл… — почав Джек.

Але не встиг він договорити, як обличчя Едді Діна просяяло від радості й щирого задоволення, одразу перетворивши його з симпатичного на красеня.

— Джордж! — закричав він. Таким тоном вітають давнього найдорожчого друга після довгої розлуки. — Джордж Бйонді! У тебе досі найбільший дзьоб на цьому боці Гудзону! Радий тебе бачити, чувак!

Тварина людського роду має систему реагування, яка змушує її певним чином реагувати на незнайомців, що називають її на ім’я. Якщо звертання доброзичливе, ми відчуваємо майже непереборну потребу відповісти так само. Попри ситуацію, в якій вони всі опинилися, Джордж «Шнобель» Бйонді повернувся на голос, що так весело й фамільярно його гукнув, з усмішкою. Та усмішка так і застигла на його обличчі, коли Едді щосили вдарив його руків’ям Роландового револьвера. Андоліні мав гострий зір, але й він бачив лише розмиту пляму, коли тричі опускалося руків’я. Перший удар потрапив Бйонді межи очі, другий — вище правого ока, третій — у праву скроню. Перші два удари супроводжувалися глухим стукотом, останній волого чвакнув. Бйонді впав на підлогу, як мішок з листами, очі закотилися так, що показалися білки, губи скривилися, як у немовляти, яке чекає, коли йому дадуть груди. Банка випала з його ослаблої руки, вдарилася об бетонну підлогу, розбилася. Запах бензину посилився, став різким, нестерпним.

Едді не дав напарнику Бйонді часу оговтатись. Поки Шнобель смикався на підлозі в калюжі бензину й уламках скла, Едді наступав на Андоліні, змушуючи його задкувати.

СІМ

Кельвін Тауер (який починав життя Кельвіном Тореном) не відчув жодного полегшення, жодного «Дякую, Господи, мене врятували». Перша його думка звучала так: «Вони негідники, але цей ще гірший за них».

У напівмороці складу незнайомець неначе зливався з власною тінню і тому здавалося, що це величезна проява заввишки з десять футів. Його палаючі очі викочувалися з орбіт, губи вишкірилися, показуючи блискучі білі зуби, більше схожі на ікла. В одній руці був револьвер завбільшки з мушкетон — зброя, яку в пригодницьких романах сімнадцятого століття називали машиною. Він схопив Андоліні за комір сорочки й лацкан спортивного піджака та жбурнув ним об стіну. Бандит зачепив стегном скляну шафу, і вона перекинулася. Тауер скрикнув від жаху, але двоє чоловіків не звернули на нього уваги.

Балазарів посіпака спробував перекотитися на лівий бік і підвестися. Новоприбулий, сердитий чоловік з чорним волоссям, стягнутим на потилиці, спершу просто спостерігав, а тоді різко вдарив по ногах і кинувся на нього зверху, притиснувши грудну клітку коліном. Дуло мушкетона, машини, тицьнув бандитові в м’яку западину нижче підборіддя. Бандит крутонув головою, намагаючись вивернутися. Новоприбулого це лише роздратувало, і він натиснув сильніше.

— Не сміши мене, це не справжня пушка, — здушеним голосом, наче мультикова качка, прохарчав Балазарів гангстер.

Новоприбулий — той, що зливався з власною тінню і перетворювався на гіганта, — витягнув свою машину з-під бандитового підборіддя, великим пальцем звів курок і націлив револьвер кудись у глиб складу. Тауер розтулив було рота, щось збирався сказати, Бог його знає що, але не встиг він і слова вимовити, як пролунав оглушливий гуркіт, неначе мінометний снаряд розірвався за кілька кроків од армійського окопу. З дула машини вирвалася яскраве жовте полум’я. А за мить ствол знову опинився біля бандитового підборіддя.

— То як, Джеку? — важко дихаючи, промовив новоприбулий. — Досі вважаєш, що це іграшка? А я думаю інакше. Я зараз натисну на гачок, і твої мізки полетять аж до Гобокена.

ВІСІМ

В очах Джека Андоліні Едді побачив страх, але не паніку. І не здивувався. Саме Джек Андоліні зацапав його після того як він не привіз вантаж кокаїну з Насау. Зараз він був молодший — аж на десять років, — але не вродливіший. Андоліні, якого великий мудрець і видатний наркаш Генрі Дін охрестив Старим Страшком, мав опуклий лоб печерної людини і величезну щелепу. Його руки були такими великими й довгими, що здавалися карикатурними. Він виглядав не лише як Старе Страшко, але і як Старе Дурко, хоча насправді був аж ніяк не дурним. Недоумки не ставали правою рукою таких, як Енріко Балазар. І хоч на ту мить Джек ще не видерся так високо, але 1986 року, коли Едді повертатиметься на літаку в аеропорт Кеннеді, везучи під сорочкою болівійський порошок вартістю двісті тисяч доларів, він уже буде помічником Балазара. У тому світі, в тому місці й часі, Андоліні став фельдмаршалом Скелі. У цьому ж, подумав Едді, є дуже велика ймовірність, що він рано втратить працездатність. Будь-яку. Якщо не гратиме за правилами.

Едді сильніше натиснув на револьвер, глибше затоплюючи його під підборіддя Андоліні. У повітрі стояв міцний сморід розлитого бензину і пороху, що миттєво витіснив запах старих книг. Десь у тінях сердито сичав Серджіо, магазинний кіт, якому явно не подобався гамір в його володіннях.

Андоліні скривився і смикнув головою вліво.

— Забери… пече!

— Це квіточки порівняно з тим, як тобі пектиме там, де ти опинишся за п’ять хвилин, — похитав головою Едді. — Якщо ти не слухатимешся мене, Джеку. Твої шанси вибратися звідси невеликі, але не нульові. То як, слухатимешся?

— Я тебе не знаю. Звідки ти знаєш нас?

Едді забрав револьвер з-під підборіддя Старого Страшка і побачив червоне коло на тому місці, де щойно було дуло. А що, як я скажу тобі, що твоє ка — зустрітися зі мною за десять років? Що тебе зжеруть омароподібні страховиська? Що вони почнуть з твоїх ніг, узутих в черевики «Ґуччі», й поступово пробиратимуться вгору? Звісно, Андоліні не повірив би йому, як не вірив, що Роландів револьвер вистрелить, поки Едді йому не продемонстрував. До того ж на цьому рівні Вежі Андоліні, можливо, і не з’їдять омаромонстри. Бо то був дев’ятнадцятий рівень Темної вежі. Едді це відчував. Пізніше він збирався над цим поміркувати, але не зараз. Зараз сам процес обдумування видавався надто важким. Зараз Едді просто хотів пристрелити цих двох, а потім поїхати в Бруклін і добити Балазарів тет. Він постукав стволом револьвера по випнутій вилиці Андоліні. Йому доводилося стримуватися, щоб не взятися до діла по-справжньому, і Андоліні це бачив. Він блимнув очима й облизав губи. Коліно Едді досі впиралося йому в груди. Едді відчував, як під ним здіймається й опускається, як ковальський міх, грудна клітка.

— Ти не відповів на моє питання, — нагадав він. — А натомість сам почав питати. Ще одна така витівка, Джеку, і я переб’ю тобі лице стволом цього револьвера. Потім прострелю колінну чашку, і ти на все життя залишишся коником-стрибунцем. Я багато чого можу тобі відстрелити, але говорити ти зможеш. І не вдавай із себе недоумка, бо я знаю, що ти не дурний. Якщо й дурний, то тільки у виборі роботодавця. Тому я питаю ще раз: ти слухатимешся?

— А хіба я маю вибір?

Так само блискавично, як і перед тим, Едді вдарив Андоліні револьвером в обличчя. Сухо тріснула кістка вилиці. З правої ніздрі (не меншої од пащеки тунелю Квінз-Мідтаун, як здавалося Едді) шугонула кров. Андоліні закричав від болю, Тауер — від жаху.

Едді знову гепнув дулом револьвера під підборіддя Андоліні. Й, не зводячи з нього очей, сказав:

— Містере Тауер, наглядайте за другим. Якщо поворухнеться, дайте мені знати.

— Хто ви такий? — затинаючись, видушив з себе Тауер.

— Друг. Єдиний, хто може врятувати ваш зад. Наглядайте за ним, а я попрацюю.

— Д-добре.

Едді Дін знову зосередився на Андоліні.

— Я вирубав Джорджа, бо Джордж дебіл. Навіть якби він і переказав моє повідомлення, то сам би не повірив моїм словам. А як може людина переконати інших у тому, в що не вірить сама?

— Ніяк, — процідив Андоліні. Він злякано і водночас загіпнотизовано дивився на Едді, можливо, тому, що нарешті розгледів у незнайомцеві з револьвером реальну загрозу. Роздивився в ньому того, кого Роланд побачив одразу, попри те що Едді Дін був шмаркатим наркоманом, що сидів на героїні й тремтів од ломки. Джек Андоліні побачив перед собою стрільця.

— Правильно, — сказав Едді. — А ось і послання, яке ти передаси: Тауера не чіпати.

Джек затряс головою.

— Ти не розумієш. Тауер має те, що потрібне одній людині. Мій бос погодився це дістати. Він пообіцяв. А мій бос ніколи…

— …ніколи не порушує своїх обіцянок, я знаю. Тільки цього разу йому доведеться порушити, але це буде не його провина. Бо містер Тауер вирішив не продавати ділянку корпорації «Сомбра». Він продасть її… ммм… корпорації «Тет». Затямив?

— Містере, я тебе не знаю, але знаю свого боса. Він не зупиниться.

— Зупиниться. Бо містер Тауер більше не матиме що продати. Ділянка йому вже не належатиме. А тепер слухай мене уважно, Джеку. Слухай ка-мі, не ка-мей. — Слухай і запам’ятовуй, не будь дурнем.

Едді нахилився нижче. Джек вирячився на нього, загіпнотизований цими жахливими викоченими очима — світло-карі райдужні оболонки, налиті кров’ю білки, — й диким вищиром, який наблизився до його рота на відстань цілунку.

— Джеку, містером Кельвіном Тауером тепер опікуються значно могутніші й значно безжальніші люди, ніж ти можеш собі уявити. Люди, поряд з якими «Скеля» виглядає як дитина-квітка у Вудстоку. Ти маєш його переконати, що йому нічого не світить, якщо він і далі діставатиме містера Тауера. Натомість він усе втратить.

— Я не можу…

— І знай, що на цьому чоловікові тепер знак Ґілеаду. Якщо ти ще раз бодай пальцем до нього торкнешся, якщо твоя нога ще раз переступить поріг цієї крамниці, я прийду в Бруклін і вб’ю твоїх дружину та дітей. Потім знайду твоїх батька та матір і вб’ю їх. Потім сестер твоєї матері та братів твого батька. Потім твоїх дідів і бабів, якщо вони ще живі. А тебе залишу наостанок. Ти мені віриш?

Джек Андоліні далі безмовно витріщався в це страшне обличчя з налитими кров’ю очима, але тепер у ньому наростав жах. Бо він справді повірив. Хай ким був цей чоловік, він багато знав про Балазара і про його поточну оборудку. Та що там, про цю оборудку він знав більше, ніж сам Андоліні.

— Нас чимало, — вів далі Едді, — і в усіх нас одна справа: захищати… — Він мало не сказав: «захищати троянду». — … Кельвіна Тауера. Ми будемо наглядати за цим місцем, будемо наглядати за Кельвіном Тауером, за друзями Тауера… такими, як Діпно. — Едді задоволено відзначив, що в очах Андоліні промайнув подив. — Якщо хтось прийде сюди й хоча б підвищить на Тауера голос, ми повбиваємо всіх рідних цієї людини, а потім і її саму. Це стосується Джорджа, Чимі Дретто, Фігляра Постіно… і твого брата, Клаудіо.

Від кожного імені очі Андоліні розширювалися, але згадка про брата змусила його на мить заплющитись. Едді подумав, що, можливо, йому нарешті вдалося пробити захист і довести свою думку до свідомості Андоліні. Інше питання — чи зуміє Андоліні переконати Балазара. «Але, в принципі, це байдуже, — холодно подумав Едді. — Щойно Тауер продасть нам свою ділянку, нам буде однаково, що вони з ним зроблять, правда?»

— Звідки ти так багато знаєш? — спитав Андоліні.

— Це не має значення. Просто перекажи Балазару, нехай перекаже своїм друзям із «Сомбри», що ця ділянка більше не продається. Принаймні їм не продадуть. І скажи йому, що відтепер Тауер під захистом людей з Ґілеаду, людей великого калібру.

— Великого?..

— Значно небезпечніших, ніж ті, з ким твоєму Балазару доводилося мати справу в житті. Включаючи й корпорацію «Сомбра». Скажи йому, як він наполягатиме, в Брукліні з’явиться стільки трупів, що ними можна буде заповнити весь майдан Ґренд-Армі-Плаза. І багато серед них буде жінок і дітей. Переконай його.

— Я… я спробую.

Едді підвівся й зробив кілька кроків назад. Джордж Бйонді, скручений серед калюж бензину й уламків скла, поворухнувся і щось забурмотів. Дулом Роландового револьвера Едді показав Джеку, щоб він підводився.

— На твоєму місці я б постарався, — сказав він.

ДЕВ’ЯТЬ

Тауер налив собі й Едді по чашці кави, але свою випити не зміг — надто сильно тремтіли руки. Поспостерігавши, як він безуспішно намагається надпити (згадався персонаж фільму «Бомби, що не розірвалися», який, знешкоджуючи снаряди, втратив самовладання), Едді його пожалів і вихлюпнув половину кави з Тауерової чашки в свою.

— Спробуйте тепер, — сказав він, підсуваючи чашку до власника книгарні. Тауер знову надів окуляри, але одну з дужок було погнуто, тож вони криво сиділи в нього на носі. Ліве скельце перетинала тріщина, схожа на блискавку. Каву пили за мармуровою стійкою, Тауер стоячи, Едді — сидячи на круглому стільці. Тауер приніс з собою книжку, яку Андоліні погрожував спалити першою, і поклав на стійку поряд із кавоваркою, неначе боявся випустити її з поля зору.

Дрижачою рукою Тауер підняв чашку (перснів на цій руці не було, відзначив Едді, на іншій теж) і вихилив її одним махом. Едді не зрозумів, чому він п’є таку несмачну чорну каву. Сам він пив вершки «Пів на пів» і тепер, після багатьох місяців (чи навіть року), які провів у світі Роланда, вважав, що вони смакують не гірше за збиті.

— Полегшало? — спитав Едді.

— Так. — Тауер визирнув у вікно, неначе боявся повернення сірого «лімузина», який всього десять хвилин тому зірвався з місця й, виляючи, помчав геть. Потім перевів погляд на Едді. Він досі побоювався цього молодого чоловіка, але жах перед ним розвіявся, коли Едді сховав величезного револьвера в «трофейний мішок свого друга», як він назвав потерту шкіряну сумку, що давно втратила колір, а замість «блискавки» зав’язувалася на шворку. Кельвін Тауер подумав, що разом з велетенським револьвером юнак прибрав найстрашніший вияв своєї особистості. І то було добре: так Тауеру було легше повірити, що юнак блефував, коли погрожував убити всіх родичів бандитів, а потім і їх самих.

— А де сьогодні ваш друзяка Діпно? — поцікавився Едді.

— Пішов до онколога. Два роки тому Аарон декілька разів побачив кров в унітазі, коли ходив по-великому. Коли ти молодий, то думаєш: «От чорт, геморой» — і купуєш тюбик мазі. А коли тобі за сімдесят, то припускаєш найстрашніше. У його випадку все погано, але не жахливо. У такому віці рак прогресує повільніше. Навіть він старіє. Дивно, правда? Словом, його опромінили радіацією й сказали, що рак відступив, але Аарон вважає, що з цією болячкою треба пильнувати завжди. Тому ходить до лікарів що три місяці. Зараз він там. І мене це тішить. Він хоч і старий шкарбан, та голова в нього гаряча.

«Варто було б познайомити Аарона Діпно з Джеймі Джефордсом, — подумав Едді. — Грали б у замки замість шахів і розповідали один одному байки про далеке минуле».

Тауер сумно всміхався. Потім поправив окуляри на носі. Якусь мить вони трималися рівно, потім знову перекосилися.

Перекіс чомусь був гірший за тріщину — так Тауер виглядав не лише вразливим, а й трохи божевільним.

— Він гаряча голова, а я — боягуз. Можливо, тому ми і дружимо. Ми доповнюємо один одного, майже як частини одного цілого.

— Може, ви надто суворо до себе ставитеся?

— Не думаю. Мій психоаналітик каже, що мене можна вважати прикладом того, якими виростають діти в сім’ях, де батько м’якотілий, а мати всім заправляє. А ще він каже…

— Благаю прощення, Кельвіне, але мені глибоко начхати, що там каже ваш психоаналітик. Ви добре трималися за пустир, а для мене тільки це й має значення.

— Нічого такого я не робив, — понуро сказав Кельвін Тауер. — Це те саме, що з цією… — Він підняв книгу, яка лежала біля кавоварки, — …і з іншими книгами, які той тип погрожував спалити. Мені важко розставатися з речами. Коли моя перша дружина стала вимагати розлучення, я запитав чому, і вона відповіла: «Бо коли я виходила за тебе, то не розуміла, я думала, ти чоловік, а ти посмітюх».

— Книги й пустир — це не одне й те саме, — відповів Едді

— Справді? Ви так вважаєте? — Тауер дивився на нього з цікавістю. Коли він знову підняв чашку, Едді задоволено відзначив, що тремтіння вже майже минулося.

— А ви хіба ні?

— Інколи я бачу сни про те пустище, — задумливо промовим Тауер. — Насправді я не бував там відтоді, як делікатесна Томі Ґрема зубожіла і я заплатив, щоб її знесли. І, звісно, звели той паркан, що коштувало не дешевше за екскаватор з гирею. Мені сниться, що там поле квітів. Поле троянд. І тягнеться воно не лише до Першої авеню, а скільки око сягає. Дивний сон, правда?

Едді був упевнений, що Кельвін Тауер справді бачив такий сон, але помітив, що в очах за скельцями тріснутих і перекошених окулярів, промайнуло ще щось. Він подумав, що Тауер виповідає цей сон, щоб не згадувати про інші.

— Дивний, — погодився Едді. — Налийте-но мені чашчину цієї смоли, прошу, й ми з вами трохи побесідуємо.

— Побесідуємо. — Тауер усміхнувся й знову підняв книжку, яку Андоліні хотів перетворити на вугілля. — У цій книжці це слово часто трапляється.

— Правду кажете?

— Угу.

Едді простягнув руку.

— Можна глянути?

Спершу Тауер завагався. Едді побачив, як обличчя власника книгарні на мить кам’яніє від суперечливих емоцій, що його терзали зсередини.

— Та ну, Кел, я не збираюся нею підтиратися.

— Так. Авжеж. Вибачте. — Тауер справді шкодував. Він знітився, як алкоголік після особливо шаленого нападу п’яної люті. — Просто… деякі книжки для мене вкрай важливі. А оця — велика рідкість.

Він передав книгу Едді, той подивився на целофанову обкладинку й відчув, що його серце зупинилося.

— Що? — спитав Тауер і поставив, брязнувши, кавову чашку на стійку. — Щось не так?

Едді не відповів. На обкладинці було зображено маленьку напівокруглу споруду, схожу на квонсетський ангар,[54] тільки дерев’яну і з дахом, обкладеним сосновими гілками. З одного боку стояв індіанець у штанях з оленячої шкіри, притискаючи до голого торса томагавк. На задньому тлі було видно допотопний паровий локомотив, що мчав прерією, пахкаючи в синє небо сірим димом.

Книга називалася «Доган». Автором був Бенджамін Слайтмен-мол.

Десь далеко зазвучав голос Тауера: той питав, чи Едді, бува, не зомліє. На крихту ближче пролунав його власний голос, коли він відповідав заперечно. Бенджамін Слайтмен-мол. Тобто Бенджамін Слайтмен-молодший. І…

Він відштовхнув пухку руку Тауера, коли той спробував забрати в нього книгу. Пальцем перелічив всі літери в імені та прізвищі автора. І авжеж, вийшло дев’ятнадцять.[55]

ДЕСЯТЬ

Він влив у себе ще одну чашку Тауерової кави, не розбавляючи її вершками. Потім знову взяв до рук книжку в целофановій обгортці.

— Що в ній такого особливого? — спитав він. — Для мене вона особлива, бо нещодавно я познайомився з людиною, яку звуть так само, як її автора. Але…

Едді осяяло, і він перевернув книжку, сподіваючись знайти ззаду на обкладинці фото автора. Та натомість прочитав лише коротку біографічну довідку: «БЕНДЖАМІН СЛАЙТМЕН-МОЛ. є власником ранчо в Монтані. Це його другий роман». Під нею був малюнок, що зображав орла, і гасло «Купуйте облігації воєнної позики!».

— Але чому вона така цінна для вас? Що робить її вартою семи з половиною тисяч баксів?

Тауер просяяв. Чверть години тому його життя висіло на волосині, але зараз ніхто б у це не повірив. Зараз ним повністю заволоділа його пристрасть, його манія. У Роланда була Темна вежа, в цього чоловіка — раритетні книжки.

Він повернув книгу таким чином, щоб Едді бачив обкладинку.

— Тут написано «Доган», так?

— Так.

Тауер розгорнув книгу й показав на клапан суперобкладинки, обгорнутий целофаном, з анотацією роману.

— А тут?

— «Доган, — прочитав Едді. — Історія хороброго індіанця, який відчайдушно намагається вижити на давньому Заході». І що?

— А тепер погляньте сюди! — тріумфально промовив Тауер і знову показав титульну сторінку. На ній Едді прочитав:

— Не розумію, — сказав Едді. — Що тут такого?

Тауер підкотив очі.

— Подивіться уважніше.

— Чому б вам просто не сказати мені, що…

— Ні, погляньте ще раз. Я наполягаю. Містере Дін, насолода у відкритті. Вам це будь-який колекціонер скаже. Марки, монети чи книжки — насолода у відкритті.

Тауер знову показав обкладинку, й Едді нарешті побачив.

— На обкладинці друкарська помилка, так? Має бути «Хоґан», а не «Доґан».

Тауер радісно кивнув.

— Хоґан — це індіанська хатина, така, як на малюнку. А «Доґан» — це… ну, нічого не означає. Помилка на обкладинці робить книгу до певної міри цінною, але тут… погляньте на це…

Він розгорнув сторінку з авторськими правами і простягнув книгу Едді. Поряд зі знаком авторських прав стояв 1943 рік, що, звісно, пояснювало і орла, і гасло про воєнні облігації. Тут книга називалася «Хоґан», без помилок. Едді вже збирався було запитати, в чому тут проблема, аж раптом помітив сам.

— Біля прізвища автора забули поставити «мол.», так?

— Так! Так! — Тауер мало не підстрибував. — І виглядає, наче книгу написав його батько! Якось я побував на одному бібліографічному конгресі у Філадельфії і розповів про цю книгу адвокатові, який читав нам лекцію з авторського права, то він сказав, що батько Слайтмена-молодшого міг би заявити свої права на цю книгу. Через просту друкарську помилку! Вражає, правда?

— Не те слово, — сказав Едді, думаючи про Слайтменів, старшого і молодшого. Думаючи про те, як Джейк потоваришував з молодшим і чому раптом йому стало так незатишно на душі через їхню дружбу, тут, за кавою в старому доброму Калья Нью-Йорку.

«Добре, що хоч „рюгер“ узяв із собою», — подумав Едді.

— Ви хочете сказати, що вся цінність книги полягає в цьому? — спитав він у Тауера. — Одна помилка на обкладинці, ще кілька всередині, і ціна книги одразу злітає до семи з половиною тисяч баксів?

— Звісно, ні, — шоковано відповів Тауер. — Але містер Слайтмен написав три чудових романи-вестерни, і в усіх трьох оповідь ведеться з точки зору індіанців. «Хоґан» — другий роман. Після війни Слайтмен став у Монтані великим цабе — якось він був пов’язаний з розподілом водних ресурсів і видачею ліцензій на видобуток руди, а потім, за іронією долі, його вбили індіанці. Власне, зняли скальп. Вони випивали біля крамниці…

«Універсального магазину Тука, — подумав Едді. — Б’юся об заклад на власний годинник».

— …очевидячки, містер Слайтмен сказав щось таке, що їм не сподобалося, і так, слово по слову…

— Усі ваші цінні книжки мають схожі історії? — поцікавився Едді. — Тобто їх робить цінними якийсь збіг обставин, а не сам текст?

Тауер розсміявся.

— Юначе, більшість колекціонерів ніколи навіть не зазирають усередину своїх надбань. Розгортаючи й згортаючи книгу, можна пошкодити спинку. І ціна перепродажу впаде.

— А вам не здається, що це не зовсім здорова поведінка?

— Аж ніяк. — Але на щоках Тауера поволі проступав густий рум’янець. Десь у глибині душі він, напевно, погоджувався з Едді. — Якщо людина витрачає вісім тисяч доларів за перше видання «Тес із роду д’Ебервілів» з автографом Гарді, цілком логічно, що вона ховає цю книгу в надійному місці, де нею можна буде милуватися, не торкаючись. Щоб почитати сам роман, можна купити примірник у м’якій обкладинці.

— Ви вірите в це, — зачудовано промовив Едді. — Ви справді в це вірите.

— Ну… так. Книги можуть бути коштовностями. І цінність залежить від різних чинників. Іноді для цього достатньо підпису автора. Іноді, як-от у цьому випадку, багато важить помилка. Часом це примірник з першого, дуже маленького накладу. Але, містере Дін, чи має це стосунок до причини вашої появи тут? Хіба ви про це хотіли… побесідувати?

— Ні, думаю, що ні.

Але про що саме він хотів побесідувати? Він це знав — чітко уявляв собі, коли витурив Андоліні і Бйонді з заднього приміщення, а потім стояв у дверях крамниці, спостерігаючи, як ті, заточуючись і підтримуючи один одного, бредуть до «лімузина». Навіть у цинічному Нью-Йорку, де нікому ні до кого не було діла, вони привертали до себе чимало поглядів. Обидва скривавлені, обидва отетерілі, неначе на лобі в них було написано: «Що, в біса, зі мною сталося?» Так, тоді завдання було для нього ясним. Але книга (і прізвище її автора) геть забили йому баки. Едді взяв книгу в Тауера й поклав лицем донизу, щоб не дивитися. І став крихта за крихтою збирати розхристані думки.

— Перше і найважливіше, містере Тауер, — це те, що вам треба на якийсь час виїхати з Нью-Йорка. До п’ятнадцятого липня. Тому що вони повернуться. Можливо, то будуть не ці типи, але в Балазара багато «шісток». І в них чухатимуться руки як слід провчити вас і мене. Балазар — деспот. — Це слово Едді вивчив від Сюзанни, ним вона називала Цок-Цока. — Його метод ведення бізнесу — завжди загострювати конфлікт. Ви даєте йому ляпаса, а він вам — два, і то сильних. Ви затопите йому в ніс, він зламає вам щелепу. Ви кинете гранату, він у відповідь скине бомбу.

Тауер застогнав. Стогін вийшов дуже театральним (хоч і не був неприродним), і за інших обставин Едді міг би розсміятися. Але тієї миті було не до сміху. Крім того, він потроху згадував усе, що хотів сказати Тауерові. Він міг би виторгувати пустир за безцінь. І виторгує.

— До мене вони, напевно, не дістануться. Я маю справи в іншому місці. Можна сказати, за горами, за ланами. Ваше завдання — подбати, щоб вони не дістали й вас.

— Але ж… після того, що ви зробили… нехай навіть вони і не повірили щодо жінок і дітей… — Очі Тауера, широко розплющені за покривленими окулярами, благали Едді сказати, що насправді той не збирався повбивати стільки люду, щоб заповнити трупами Ґренд-Армі-Плаза. Але Едді нічим не міг йому допомогти.

— Кел, послухайте. Такі типи, як Балазар, не користуються словами «вірити» і «не вірити». Вони перевіряють на міцність. Чи я налякав Шнобеля? Ні, просто вирубав. Чи я налякав Джека? Так. І якийсь час він ще боятиметься, бо в нього є трохи уяви. Чи Балазара вразить те, що я налякав Страшка Джека? Так… але рівно настільки, щоб він став обережним.

Едді перехилився через стійку, чесно дивлячись Тауерові у вічі.

— Я не хочу вбивати дітей, розумієте? Будьмо відвертими. У… ну, скажімо, в іншому місці, ми з друзями збираємося ризикувати життями якраз для того, щоб рятувати дітей. Але то людські діти. А такі, як Джек, Фігляр Постіно і сам Балазар — не люди, а звірі. Вовки двоногі. А чи виховують вовки людей? Ні. Вони виховують вовченят. Чи вовки-самці паруються з жінками людського роду? Ні, вони сходяться з вовчицями. Тож якби мені довелося це зробити — і я б зробив, не сумнівайтеся, — я б сказав собі, що знищуватиму вовків, усю зграю, до останнього вовченяти. Не більше. І не менше.

— О Господи, він говорить серйозно, — промимрив Тауер тихо, наче йому раптом забракло дихання.

— Безперечно, але зараз не про це. Важливо те, що вони прийдуть по вас. Не вбити вас, а знову схилити до того, що їм потрібно. Кел, якщо ви залишитеся тут, вони вас щонайменше покалічать. Вам є де перебути до п’ятнадцятого числа наступного місяця? Грошей вистачить? У мене їх нема, але, мабуть, я можу трохи дістати.

Подумки Едді вже перенісся до Брукліну. Балазар патронував ігри в покер у задній кімнаті цирульні Берні, це знали всі. Можливо, в будні гра й не відбувалася, але там обов’язково є хтось із касою. Готівки вистачить, щоб…

— В Аарона є трохи грошей, — неохоче сказав Тауер. — Він багато разів пропонував, а я відмовлявся. І все торочив, що мені треба у відпустку. Думаю, він мав на увазі, що треба забратися подалі від тих типів, яких ви вигнали. Йому цікаво, що їм треба, але він ніколи не запитує. Гаряча голова, але джентльмен. — Тауер всміхнувся. — Можливо, ми з Аароном вирушимо у відпустку разом, юначе. Зрештою, іншої нагоди може й не випасти.

Едді був цілком упевнений, що хіміотерапія і радіація допоможуть Ааронові Діпно триматися на ногах ще принаймні чотири роки, але вважав за краще промовчати. Він подивився на двері «Мангеттенського ресторану „Пожива для розуму“» й побачив інші двері, а за ними — вхід до печери. У якому виднів силует стрільця, що сидів, схрестивши ноги, схожий на йога з коміксу. Едді замислився над тим, чи довго він там сидить і як витримує притлумлений, але шалений передзвін тодешових дзвіночків.

— Як ви гадаєте, Атлантик-Сіті це достатньо далеко? — несміливо спитав Тауер.

Почувши це, Едді Дін здригнувся. Він уявив, як дві пухкенькі вівці — пристаркуваті, але ще смачні, — потрапляють не просто до вовчої зграї, а до величезного міста, що кишить цими тварюками.

— Тільки не туди, — категорично заявив він. — Куди завгодно, але не туди.

— Як щодо Мену чи Нью-Гемпширу? Ми могли б зняти котедж на озері до п’ятнадцятого липня.

Едді кивнув. Він був міським хлопцем, тож погано уявляв, щоб на півночі Нової Англії теж водилися бандити, які носили б картаті кепки і жилети та любили наминати сендвічі з перцем і попивати «Руфіно».[56]

— Це вже краще, — сказав він. — А поки будете там, пошукайте собі адвоката.

Тауер розреготався. Едді дивився на нього, схиливши голову набік, і теж трохи всміхався. Йому завжди подобалося смішити людей, але ще більше подобалося знати, з чого, в біса, вони регочуть.

— Вибачте, — насміявшись, сказав Тауер. — Просто Аарон був адвокатом. А його сестра і двоє братів, усі молодші, і нині адвокати. Вони люблять похвалятися бланками своєї контори: мовляв, на них унікальна «шапка», ні в кого в Нью-Йорку, а можливо, навіть у всіх Штатах, такої нема. Вона містить одне-єдине слово: «ДІПНО».

— Це полегшить справу. Доручіть містерові Діпно, щоб він підготував контракт, поки ви будете відпочивати в Новій Англії…

— Ховатися в Новій Англії, — похмуро уточнив Тауер. — Відсиджуватися.

— Називайте, як заманеться, — відмахнувся Едді, — але документ підготуйте. Ви продасте ту ділянку мені й моїм друзям. Корпорації «Тет». Спочатку ми заплатимо лише один бакс, але я можу поручитися, що по завершенні в підсумку ви отримаєте гроші за реальною ринковою ціною.

Враз потік його слів увірвався. Ще коли він простягнув руку по книжку, «Доган», «Хоґан» чи як там її, то помітив, як на обличчі Тауера проступив вираз жадібної неохоти. Неприємним його робила прихована дурість… а по суті, не така вже й прихована. Господи, він надумав опиратися. Після всього, що сталося, він надумав чинити опір. А чому? Та тому що він справді посмітюх!

— Кел, ви можете мені довіряти, — запевнив Едді, розуміючи, що не в цьому річ. — Я ручаюся. Послухайте мене. Послухайте, прошу.

— Я про вас нічого не знаю. Ви прийшли з вулиці…

— …і врятував вам життя, не забувайте.

Обличчя Тауера набуло затятого виразу.

— Вони не збиралися мене вбивати. Ви самі це сказали.

— Вони хотіли спалити ваші книги. Ваші найцінніші книги.

— Ні, не найцінніші. А ще то міг бути блеф.

Едді глибоко вдихнув і видихнув, сподіваючись, що бажання перехилитися через стійку і стиснути пальці на жирній Тауеровій шиї минеться чи принаймні стане менш непереборним. Він нагадав собі, що саме завдяки впертості Тауера ділянка досі не перейшла до рук «Сомбри». Троянду уже б давно зрізали. А Темна вежа? Едді підозрював, що з загибеллю троянди Темна вежа просто впаде, як упала Вавилонська, коли набридла Богові й Він ворухнув пальцем. І чекати ще сто чи тисячу років, поки вийде з ладу машинерія, що керувала Променями, не доведеться. Усе спопеліє, всім настане кінець. А потім? Слава Багряному королю, володарю пітьми тодешу.

— Кел, якщо ви продасте цей пустир нам з друзями, то зіскочите з гачка. І зрештою у вас з’явиться стільки грошей, що ви зможете тримати цю крамницю до кінця життя. — Зненацька його осяяло. — Знаєте компанію «Голмс Дентал»?

Тауер усміхнувся.

— А хто ж не знає? Я користуюся їхньою зубною ниткою. І зубною пастою. Пробував і рідину для полоскання зубів, але надто вона міцна. А чому ви питаєте?

— Тому що Одетта Голмс — моя дружина. Нехай я схожий на Жабеня Гремліна, але насправді я Чарівний Принц.

Тауер довго мовчав. Едді приборкав своє нетерпіння і не заважав чоловікові думати. Нарешті Тауер сказав:

— Ви вважаєте, що я поводжуся по-дурному. Що я зараз схожий на Сайлеса Марнера чи, ще гірше, на Ебенезера Скруджа.

Едді гадки не мав, хто такий Сайлес Марнер, але зрозумів, про що йдеться Тауерові.

— Скажімо, так. Після того, що вам щойно довелося пережити, ви не можете не знати, що для вас найкраще. Ви надто розумний.

— Я маю вам дещо пояснити. З мого боку це не просто бездумна жадібність, але й обережність. Я знаю, що та ділянка Нью-Йорка дорога, будь-яка частина Мангеттену дорога, та річ не лише в цьому. У мене на складі є сейф, усередині дещо лежить. Напевно, це навіть важливіше за мій примірник «Уліса».

— Тоді чому ця річ тут, а не в банківській комірці?

— Тому що її місце тут, — пояснив Тауер. — Вона завжди була тут. Можливо, чекала на вас чи таких, як ви. Колись, містере Дін, моїй родині належав майже весь Тертл-Бей, і… ану зачекайте. Зачекаєте?

— Так, — сказав Едді.

А що йому лишалося?

ОДИНАДЦЯТЬ

Коли Тауер пішов, Едді зліз з високого стільця і підійшов до дверей, які міг бачити лише він. Зазирнув у отвір. Десь невиразно задзеленчали дзвіночки. Та набагато чіткіше пролунав голос його матері.

— Чому ти й досі там? — печально спитала вона. — Едді, ти лише все зіпсуєш. Як завжди, зіпсуєш.

«В цьому вся моя матуся», — подумав він і погукав стрільця.

Роланд витяг з одного вуха кулю. Едді помітив, що зробив він це трохи незграбно, неначе його пальці затерпли, але замислюватися над цим не було часу.

— Ти як там, нормально? — гукнув Едді.

— Все добре. А ти як?

— Теж, але… Роланде, ти не міг би зайти сюди? Думаю, мені знадобиться невеличка допомога.

Стрілець замислився, потім похитав головою.

— Скринька може зачинитися. Найпевніше, так воно і буде. А разом з нею зачиняться двері. Ми застрягнемо на тому боці.

— А ти не можеш підперти ту трикляту штуку каменем, кісткою чи ще чимось?

— Ні. Це не допоможе. Куля надто могутня.

«І вона вже пробирається до тебе в душу», — подумав Едді. Роландове обличчя виглядало змученим, як тоді, коли отрута омаромонстрів просочилася в його кров.

— Гаразд, — мовив Едді.

— Повертайся якнайшвидше.

— Добре.

ДВАНАДЦЯТЬ

Коли він повернувся, Тауер уже був на місці і якось дивно на нього дивився.

— З ким ви розмовляли?

Едді відійшов убік і показав на двері.

— Ви щось бачите, сей?

Кельвін Тауер хотів було похитати головою, та потім щось змусило його придивитися уважніше.

— Мерехтіння, — сказав він нарешті. — Як гаряче повітря над сміттєспалювальною піччю. Хто там? Чи що там?

— Наразі вважаймо, що ніхто. Що це у вас у руці?

Тауер підніс річ, яку тримав, догори. Нею виявився конверт, пожовклий від старості. На ньому каліграфічним почерком було виведено слова Стефан Торен і Заповіт. А нижче йшли ті самі знаки, що й на дверях та скриньці:

«До чогось ми, схоже, підійшли», — подумав Едді.

— Колись у цьому конверті лежав заповіт мого прапрапрадіда, — розповів Кельвін Тауер. — Датований дев’ятнадцятим травня тисяча вісімсот сорок шостого року. Тепер тут лише клапоть паперу з іменем і прізвищем. Якщо ви, юначе, скажете мені, що за ім’я тут написано, я виконаю ваше прохання.

«Отже, ще одна загадка», — подумав Едді. Тільки цього разу від розгадки залежали не чотири життя, а все суще.

Слава Богу, що вона така проста.

— Прізвище точно Дескейн, — сказав Едді. — А ім’я — можливо, Роланд… так звуть мого діна… або Стівен. Це його батько.

Уся кров відринула від обличчя Кельвіна Тауера. Дивно було, як він узагалі втримався на ногах.

— Боже милосердний, — тільки й видушив із себе власник книгарні.

Його пальці тремтіли, коли він витягав з конверта старезний, напівзотлілий клапоть паперу, мандрівника в часі, який спромігся протривати більше ста тридцяти одного року й дійти до цього «де» та «коли». Розгорнувши, Тауер поклав папірець на стійку, де вони обидва могли прочитати слова, що їх Стефан Торен вивів тим самим охайним почерком:

ТРИНАДЦЯТЬ

Їхня розмова тривала ще близько чверті години, й, напевно, якісь моменти в ній були вагомими, але все найважливіше сталося тоді, коли Едді назвав Тауерові прізвище та ім’я, яке його тричі прадід написав на клаптику паперу за чотирнадцять років до того, як розгорілася Громадянська війна.

Під час бесіди Едді зробив для себе не надто втішні висновки про Тауера як людину. Звісно, якусь повагу до цього чоловіка він відчував (як поважав би будь-якого чоловіка, який спромігся довше двадцяти секунд опиратися Балазаровим горилам), але симпатії — жодної. Тауер вирізнявся якоюсь свавільною тупістю, причому він сам собі її придумав, можливо, за підтримки свого психоаналітика, який розповідав йому, що він має про себе дбати, як він повинен бути капітаном власного судна, господарем власної долі, як має поважати свої бажання, прислухатися до них і бла-бла-бла. Всі кодові слівця й терміни, що виправдовували бажання бути егоїстичною тварюкою. Що така поведінка навіть шляхетна. Тож Едді не надто здивувався, коли Тауер повідомив йому, що Аарон Діпно — його єдиний друг. Дивувало якраз те, що у Тауера взагалі був друг. Така людина просто не могла бути часткою ка-тету, і Едді почувався незатишно через те, що їхні долі так міцно переплелися.

Тобі доведеться просто довіритися ка. Адже ка для цього й існує, чи не так?

Авжеж. Але все одно Едді це не подобалося.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

Едді спитав у Тауера, чи має той перстень з написом «Ексліверис». Збентежившись на мить, власник книгарні розсміявся і сказав, що Едді, напевно, мав на увазі «екслібрис». Він щось пошукав на одній зі своїх полиць, знайшов книжку і показав знак на внутрішньому боці обкладинки. Едді кивнув.

— Ні, не маю. Але така річ була б якраз для мене, правда? — Він упритул подивився на Едді. — А чому ви запитуєте?

Однак Едді не хотів зараз розвивати тему про те, що Тауер у майбутньому врятує чоловіка, який зараз досліджує приховані шляхи Америки. Він уже й так занадто навантажив мозок книголюба (але це входило в плани Едді). Треба було швидше повертатися через незнайдені двері, доки чорна Тринадцяту не висотала з Роланда всі сили.

— Це не важливо. Але якщо побачите такий перстень, візьміть його. А тепер ще одне, і я піду.

— Що?

— Пообіцяйте мені, що ви поїдете одразу після того, як я зникну.

Тауерові оченята знову забігали. Цю його рису Едді міг би зненавидіти, якби час дозволяв.

— Що ж… правду кажучи, не знаю, чи зможу. У вечірні години зазвичай набігає відвідувачів… після робочого дня люди частіше зазирають до книгарні, ніж упродовж дня… містер Брайс має підійти, глянути на перше видання «Розбурханого ефіру» Ірвіна Шоу, це роман про радіо в добу Маккарті… мені треба переглянути свій список зустрічей і…

Він туркотів далі, поволі скочуючись у банальність, що, здавалося, додавало йому відваги.

— Скажіть, вам подобаються ваші яйця? — м’яко обірвав Едді цей словесний потік. — Ви так само прив’язані до них, як вони — до вас?

Тауер, який саме розмірковував уголос над тим, хто годуватиме Серджіо, якщо він отак просто зніметься і поїде, спантеличено замовк, наче ніколи не чув цього простого слова з двох складів.

Едді кивнув.

— Ваші ядра. Помідори. Шари. Мошонка. Ваші яєчка.

— Не розумію, до чого…

Кави в чашці Едді вже не було. Він хлюпнув собі вершків і випив. Вершки були дуже смачні.

— Я вам сказав, що, залишаючись тут, ви ризикуєте стати калікою. І то був не жарт. Найпевніше, ваші яйця — це перше, за що вони візьмуться. Щоб вас провчити. А чи скоро це станеться, залежить від транспорту на дорогах.

— Від транспорту, — сказав Тауер якимось наче чужим голосом.

— Атож. — Едді цмулив вершки, наче то була чарчина бренді. — Тобто від того, скільки часу знадобиться Джекові Андоліні, щоб дістатися Брукліну, а потім Балазарові, щоб завантажити фургон кремезними парубками, які повернуться сюди по вашу душу. Я сподіваюся, Джек надто причмелений, щоб подзвонити дорогою. А ви думали, Балазар чекатиме до завтра? Збере мозковий центр, довірчу раду з таких упирів, як Кевін Блейк і Чимі Дретто, та й почне з ними разом думу думати? — Едді по черзі підняв два пальці, під нігті яких набилося бруду з іншого світу. — По-перше, мізки в них відсутні. По-друге, Балазар їм не довіряє. Кел, він зробить те, що зробив би на його місці будь-який успішний деспот. Блискавично дасть відсіч. Пробки на дорогах у годину пік їх затримають, але ненадовго. Якщо о шостій, ну щонайбільше о пів на сьому, ви будете ще тут, можете розпрощатися зі своїми яйцями. Вони відчикрижать їх ножем і присмалять рану смолоскипом з вашої дорогоцінної книги…

— Годі, — сказав Тауер. Спершу пополотнівши, він тепер позеленів. Особливо помітно це було на подвійних підборіддях. — Я зніму номер у Вілідж. Там є пара дешевих готелів, де живуть письменники й художники, коли їм не щастить із грошима, номери там гидкі, але стерпні. Я подзвоню Аарону, і завтра вранці ми вирушимо на північ.

— Добре, але спершу вирішіть, куди ви поїдете. Бо мені чи комусь із моїх друзів потрібно буде тримати з вами зв’язок.

— І як я, по-вашому, це зроблю? Я не знаю, як називаються містечка в Новій Англії на північ від Вестпорта, Коннектикут!

— Коли оселитеся в готелі, зробіть кілька дзвінків, — проінструктував Едді. — Оберете містечко, а вранці, перед тим, як їхати з Нью-Йорка, відправте свого друга Аарона до пустиря. Нехай нашкрябає поштовий індекс на паркані. Сподіваюся, поштові індекси вже придумали?

Тауер подивився на нього як на божевільного.

— Звісно, придумали.

— Окей. Нехай запише його на тому боці паркану, що виходить на Сорок шосту вулицю, аж у самому кінці. Зрозуміло?

— Так, але…

— Можливо, завтра за вашою крамницею ще не стежитимуть, вирішать, що ви по-розумному злиняли. А навіть якщо й стежитимуть, то не за пустирем, а якщо й за пустирем, то з боку Другої авеню. А якщо стежитимуть з боку Сорок шостої вулиці, то чекатимуть не вас.

Попри напруження, Тауер усміхнувся. Едді розслабився і всміхнувся у відповідь.

— Але… А раптом вони й Аарона чекатимуть?

— Нехай одягнеться в те, чого зазвичай не носить. Якщо він і любить джинси, скажіть, щоб одягнув костюм. Якщо костюми…

— Хай одягне джинси.

— Саме так. І непогано було б начепити сонячні окуляри, і звісно, якщо погода не буде хмарною, бо в такому разі він виглядатиме щонайменше дивно. Напис нехай зробить чорним фломастером. Про художню цінність дбати не треба. Хай підійде до паркана, наче для того, щоб прочитати оголошення, запише номер і швидко йде. І, заради Бога, скажіть, щоб не напартачив.

— А як ви нас знайдете у містечку з тим поштовим індексом?

Едді подумав про Тука і їхню бесіду з фолькен на веранді, коли кожен охочий міг підійти й про щось спитати.

— Підіть до місцевого універсального магазину. Побалакайте там з людьми, розкажіть усім, кому цікаво, що ви приїхали писати книжку чи картини, що зображатимуть пастку для омарів. Я знайду вас.

— Гаразд. Хороший план. Ви, юначе, непогано впоралися з ним.

«Тому що я природжений планувальник», — подумав Едді, але вголос цього не сказав.

— Мені треба йти, — промовив він натомість. — Я вже й так затримався.

— Перш ніж ви підете, допоможіть мені дещо зробити, — сказав Тауер і заходився пояснювати, про що йому йдеться.

Поки Тауер говорив, очі Едді розширювалися. Тривала розповідь недовго. І зрештою Едді гнівно випалив:

— Це якесь лайно собаче!

Тауер повів головою в бік дверей своєї крамниці, де бачив слабке ряхтіння. Крізь нього пішоходи на Другій авеню здавалися миттєвими міражами.

— Там двері. Я зрозумів це з ваших слів. І я вірю. Дверей я не бачу, але щось там є.

— Ви божевільний. Геть з глузду з’їхали. — Хоч Едді так не вважав (а якщо й вважав, то зовсім трохи), але тепер йому ще менше подобалося, що його доля так пов’язана з людиною, яка про таке попросила. І не просто попросила — зажадала.

— Може, й так, а може, й ні, — сказав Тауер, схрестивши руки на своїх широких в’ялих грудях. Його голос був тихим, але в погляді читалася непохитність. — Хай там як, але це моя умова, інакше я не виконаю вашого прохання. Іншими словами, умова, за якої я піддамся на ваше божевілля.

— Кел, заради Бога! Я прошу лише виконати останню волю Стефана Торена. Він наказав так вчинити.

Погляд Торена не пом’якшився, очиці не забігали, як це було, коли він хотів збрехати. Навпаки, він закам’янів ще більше.

— Стефан Торен мертвий, а я живий. Я назвав вам свою ціну за те, що вам потрібно. Питання тільки в тому, чи…

— Так, так, ТАК! — вибухнув Едді й одним ковтком осушив білу рідину, що лишалася в його чашці. Потім узяв пакет і допив його, вочевидь, щоб додати собі сил. — Ходімо. Я це зроблю.

П’ЯТНАДЦЯТЬ

Роланд міг бачити все, що відбувалося в магазині, але розмито, неначе дивився на дно швидкоплинного струмка. Йому дуже хотілося, щоб Едді поквапився. Навіть з кулями у вухах він чув передзвін, і ніщо не в змозі було перебити жахливі запахи тодешу: то розпечений метал, то зіпсований бекон, то давній прогірклий сир, то підгоріла цибуля. Його очі сльозилися, і, можливо, це теж сприяло розмитості картинки за дверима.

Та набагато гіршим за передзвін і запахи було те, як куля мучила його хворі суглоби, породжуючи відчуття, неначе їх штрикали уламками битого скла. У здоровій лівій руці він поки що відчув лише кілька уколів, але тішити себе ілюзіями не збирався. Поки скриньку відчинено й неприкрита чорна Тринадцятка випромінює свою силу, біль тільки дужчатиме. Щойно віко опуститься, біль від сухого крутія може трохи ослабнути, але Роланд не думав, що відпустить повністю. І це, можливо, були тільки квіточки.

Неначе на підтвердження його здогаду, в правому стегні спалахнув і оселився жахливий біль. Було таке відчуття, що всередині мішок, який заливають розплавленим свинцем. Стрілець заходився масажувати стегно правою рукою, неначе це могло чимось зарадити.

— Роланде! — Голос немовби булькотів десь далеко. Як і все, що стрілець бачив за дверима, він, здавалося, линув з-під води. Але не могло бути жодних сумнівів, що цей голос належить Едді. Роланд одірвав погляд від стегна і побачив, що Едді й Тауер тягнуть до незнайдених дверей якусь шафу. Схоже, з книжками. — Роланде, можеш допомогти?

Біль так глибоко вгризся в стегна й коліна, що Роланд не був упевнений, чи зможе підвестися… але, на диво, зробив це доволі зграбно. Едді своїм орлиним зором уже, напевно, помітив його стан, але стрільцеві не хотілося, щоб він роздивився хворобу. Принаймні поки не закінчаться їхні пригоди в Кальї Брин Стерджис.

— Коли ми штовхнемо, тягни!

Роланд кивнув, і книжкова шафа ковзнула вперед. На якусь дивну запаморочливу мить половина шафи, тверда й чітка, опинилася в печері, а друга була ще на Мангеттені й неспокійно мерехтіла. Роланд узявся за неї міцно й потягнув крізь двері. Ніжки шафи заскреготіли об кам’яну підлогу, розпихуючи купки гравію і кісток.

Щойно стрілець відсунув її вбік, звільняючи прохід, віко скрині з дерева привидів почало зачинятися. І двері також.

— Я тобі не дозволю, — пробурмотів Роланд. — Не дозволю, тварюко. — Він поклав два пальці, що лишилися на його правій руці, в отвір між віком і скринею, який невпинно вужчав. Двері одразу ж зупинилися й залишилися прочиненими. Але більше він терпіти не міг. Біль уже пульсував у зубах. Едді досі розмовляв про щось із Тауером, але Роланду було байдуже, навіть якщо вони обмінювалися таємницями всесвіту.

— Едді! — проревів він. — Едді, до мене!

На щастя, Едді миттю вхопив трофейний мішок і вискочив у двері. Тієї ж миті, коли він опинився в печері, Роланд зачинив скриню. Незнайдені двері зачинилися наступної секунди, тихо й банально клацнувши. Дзвіночки стихли. Так само зник нестерпний біль, що вливався у Роландові суглоби. Настало таке неймовірне полегшення, що від радості він закричав. А наступні десять секунд нічого не міг з собою вдіяти: опустив підборіддя на груди, заплющив очі й щосили боровся з собою, аби не розплакатися.

— Кажу спасибі, — нарешті здобувся він на слова. — Едді, кажу спасибі.

— Та будь ласка. Як думаєш, може, гайда з цієї печери?

— Думаю, так, — сказав Роланд. — Ходімо звідси. О боги.

ШІСТНАДЦЯТЬ

— Не надто він тобі сподобався, правда? — спитав Роланд.

Після повернення Едді минуло вже десять хвилин. Вийшовши з печери, вони трохи спустилися стежкою і зупинились біля кам’янистого виступу. Ураганний вітер, що тріпав їхнє волосся і притискав одяг до тіла, тут ущух і лише коли-не-коли налітав пустотливими подмухами. Роланд вдячно підставляв їм обличчя. І сподівався, що цей вітерець послужить виправданням тому, що він так повільно й незграбно скручує цигарку. Проте від пильного погляду Едді не сховалося нічого. Юнак з Брукліну, чия свідомість колись була так само затьмареною, як у Андоліні та Бйонді, тепер бачив багато.

— Тобто? Тауер?

Роланд критично на нього зиркнув.

— А про кого ще я міг питати? Про кота?

Едді гмикнув і засміявся. Він глибоко вдихав чисте повітря і радів, що повернувся. З одного боку, подорожувати до Нью-Йорка у власному тілі було краще, ніж у тодеші — принаймні не було того відчуття хижої темряви й крихкості всього сущого. А з іншого боку, місто смерділо. Здебільшого через машини й викиди (найгіршими були маслянисті хмари від дизельного пального), але в ніс били ще тисячі різних неприємних запахів і сморід від занадто великого скупчення людських тіл, який не могли приховати парфуми й одеколони, що їх фолькен виливали на себе надміру багато. Чи усвідомлювали вони, як погано пахнуть усі разом? Напевно, таки усвідомлювали, подумав Едді. Він і сам колись це розумів. А ще колись він аж рвався до Нью-Йорка, ладен був убити людину, аби тільки туди повернутися.

— Едді? Повернися! — Роланд клацнув пальцями в нього перед носом.

— Вибач, — сказав Едді. — Так, Тауер мені не сподобався. Господи, змусив мене переправити свої книжки на цей бік. Поставив нам умову: ми ховаємо його паскудні перші видання, а він допомагає врятувати цей довбаний всесвіт!

— З його точки зору, все не так… а якщо й так, то хіба що в його снах. Ти ж знаєш, вони спалять його крамницю, коли побачать, що він утік. Я майже впевнений. Піділлють під двері бензину й підпалять. Розіб’ють вікно й кинуть гранату, можливо, навіть саморобну. Хочеш сказати, тобі це не спадало на думку.

Звісно, спадало.

— Ну, може, й так.

Тепер настала Роландова черга гмикати.

— Не так уже й багато «може» в твоєму «так». Що з того, що він урятував свої найкращі книжки? Зате у нас є за чим сховати панотцевий скарб у Печері дверей. Хоча, думаю, цей скарб тепер можна сміливо називати не панотцевим, а нашим.

— Його хоробрість геть не видалася мені хоробрістю, — сказав Едді. — То було більше схоже на зажерливість.

— Не всі мають покликання до меча, револьвера чи далекого плавання, — пояснив Роланд. — Але всі служать ка.

— Справді? А Багряний король теж? І люди закону, про яких говорив Каллаген?

Роланд не відповів.

— Думаю, з ним усе буде гаразд. З Тауером. Не з котом.

— Дуже смішно, — сухо сказав Роланд. Чиркнув сірником об штани ззаду, підніс вогонь до цигарки, склавши руку дашком, підкурив.

— Дякую, Роланде. Твоє почуття гумору робить успіхи. Спитай мене, як я думаю: чи виберуться Тауер і Діпно з Нью-Йорка, не наслідивши.

— І як ти думаєш?

— Ні, я думаю, вони залишать слід. Ми зможемо за ним піти, а Балазарові мавпи, сподіваюся, ні. Тривожить мене тільки Джек Андоліні. Він розумний, як чорт. Що ж до Балазара, то він уклав договір з цією корпорацією «Сомбра».

— Узяв сіль короля.

— Так, мабуть, — сказав Едді. Йому здалося, що стрілець говорить про Багряного короля. — А Балазар знає, що, уклавши договір, слід його виконувати чи мати збіса вагому причину для того, щоб не дотримуватися його умов. Варто бодай один раз лажонутися — і про тебе підуть чутки. Про те, що такий-то такий-то м’якне, втрачає хватку. У них ще буде три тижні, щоб знайти Тауера й переконати, щоб він продав ділянку «Сомбрі». Будь певен, вони цим скористаються, і… Роланде, найгірше в Тауері те, що всі ці події він не вважає реальними. Таке враження, що він сплутав своє життя з життям героя однієї зі своїх книжок. І тому думає, що фінал просто зобов’язаний бути хорошим, бо це одна з умов авторського контракту.

— І ти думаєш, що він поводитиметься недбало.

Едді реготнув.

— Не думаю — знаю. Питання лише в тому, чи знайде його Балазар.

— Ми будемо спостерігати за містером Тауером. Задля безпеки. Ти ж про це думаєш?

— Авжеж, срака-мотика, — сказав Едді. Запала коротка мовчанка, і враз вони обидва розреготалися. Коли напад сміху минувся, Едді повів далі: — Думаю, треба відрядити до нього Каллагена, якщо той погодиться. Ти, мабуть, вважаєш мене божевільним, але…

— Аж ніяк, — похитав головою Роланд. — Він один з нас… чи міг би бути одним з нас. Я одразу це відчув. До того ж він звик мандрувати дивними місцями. Я скажу йому про це сьогодні. А завтра ми прийдемо сюди, і я проведу його крізь двері….

— Дозволь мені це зробити, — запропонував Едді. — Одного разу з тебе досить. Принаймні поки що.

Роланд подивився на нього впритул й викинув недопалок у прірву.

— Едді, чому ти так кажеш?

— У тебе волосся посивіло отут. — Едді торкнувся свого тім’я. — А ще хода стала трохи дерев’яною. Зараз уже краще, але, думаю, ревматизм таки нагадав про себе. Визнай це.

— Добре, визнаю, — кивнув Роланд. Якщо Едді вважав, що то старий пан Ревматизм, тоді все не так погано.

— Власне, я міг би привести його вже сьогодні ввечері, ненадовго, щоб отримати поштовий індекс. Б’юся об заклад, там буде вже день.

— Ніхто з нас не підніматиметься цією стежкою в темряві. Хіба що в разі крайньої необхідності.

Едді глянув униз, на стрімкий спуск, де стирчав валун, завдяки якому п’ятнадцять футів стежки перетворювалися на канат.

— Ясно.

Роланд почав підводитися. Едді взяв його за руку вище ліктя.

— Почекай ще кілька хвилин, Роланде. Прошу.

Роланд сів, питально дивлячись на нього.

Едді набрав у легені повітря й видихнув.

— З Беном Слайтменом нечисто, — сказав він. — Це щур, донощик. Я майже впевнений.

— Так, я знаю.

Здивуванню Едді не було межі.

— Знаєш? Як? Звідки?

— Скажімо так: я підозрював.

— Окуляри, — сказав Роланд. — Бен Слайтмен-старший — єдиний у Кальї Брин Стерджис, хто носить окуляри. Ходімо, Едді, справи чекають. Розмовляти можна й дорогою.

СІМНАДЦЯТЬ

Попервах розмовляти не випадало — надто вузькою і крутою була стежка. Та згодом, коли вони вже наближалися до підніжжя столової гори, вона стала ширшою і дозволяла думати про щось, крім обережності. Чоловіки знову могли розмовляти. Едді розповів Роландові про книжку («Доґан» чи «Хоґан») і химеру з прізвищем автора. Детальніше зупинився на сторінці з авторським правом (бо був не зовсім упевнений, що Роланд зрозумів, що це таке) і поділився своїми підозрами щодо сина. Ця думка здавалася божевільною, але…

— Думаю, якби Бенні Слайтмен допомагав батькові доносити на нас, Джейк би знав, — сказав Роланд.

— А ти впевнений, що він не знає?

Замислившись, Роланд похитав головою.

— Джейк підозрює батька.

— Це він тобі сказав?

— Йому не потрібно нічого казати.

Вони вже майже дійшли до коней, які привітно попіднімали голови й, здавалося, були раді бачити господарів.

— Він там, на «Рокінг Б», — сказав Едді. — Мабуть, нам варто туди з’їздити. Вигадати якийсь привід забрати його до Каллагена… — Він затнувся, пильно дивлячись Роландові в обличчя. — Ні?

— Ні.

— Чому?

— Бо це Джейкова доля участі.

— Це жорстоко, Роланде. Він і Бенні Слайтмен сподобалися один одному. Дуже сподобалися. А якщо Джейк викриє його батька перед усією Кальєю…

— Джейк зробить те, що повинен. Як і ми всі.

— Але, Роланде, він ще дитина. Невже ти не бачиш?

— Йому вже недовго лишатися дитиною. — 3 цими словами Роланд вибрався на коня, сподіваючись, що Едді не помітить гримаси болю, яка перекривила його обличчя, коли він перекидав праву ногу через сідло. Але Едді помітив.

ОДИН

Цілий ранок Джейк і Бенні Слайтмен перекидали паки сіна з верхніх сінників трьох внутрішніх комор «Рокінг Б» на нижній, а потім розривали їх. Після обіду плавали у Вайє й влаштовували водні бої, що теж було досить приємно, якщо триматися подалі від глибоких ям, де вода вже була холодна.

У перерві між двома цими заняттями вони ситно пообідали у бараку з шістьма робітниками (Слайтмена-старшого з ними не було — він поїхав на ранчо Телфорда в справах обміну худобою).

— Ще ніколи не бачив, щоб Бен так гарував, — сказав кухар, ставлячи на стіл миску з відбивними, на які хлопці налетіли миттєво. — Джейку, ти його заїздиш.

Саме на це Джейк і розраховував. Після перекидання сіна вранці, плавання вдень і дюжини стрибків з сінника у присмерку Бенні мав спати, мов убитий. Але сам Джейк теж міг заснути, і це його непокоїло. Вийшовши надвір помитися (сонце вже сіло, і попелясто-трояндові барви неба густішали, ущільнюючись до чорноти), він узяв з собою Юка. Вмився холодною водою і струшував краплі, щоб улюбленець їх ловив, до чого той був страх який охочий. Потім Джейк опустився на коліно і ніжно взяв пухнастика-шалапута за морду.

— Юк, слухай мене.

— Юк!

— Зараз я ляжу спати. Але коли зійде місяць, ти маєш мене розбудити. Тільки тихо, розумієш?

— Єш! — Що могло означати щось чи нічого. Якби хтось приймав ставки, Джейк поставив би на щось. Він дуже вірив у Юка. Чи любив. А може, ці почуття були нерозривно пов’язані.

— Коли місяць зійде. Скажи «місяць», Юк!

— Місяць!

Непогано, але Джейк вирішив про всяк випадок завести свій внутрішній будильник, щоби продзеленчав зі сходом місяця. Бо хотів піти туди, де того разу бачив Енді й тата Бенні. Ця дивна зустріч не йшла йому з голови і з часом почала непокоїти дедалі більше. Йому не хотілося вірити, що батько Бенні був якось пов’язаний з Вовками… і Енді також… але він мав пересвідчитися. Бо саме так вчинив би Роланд. А це саме по собі вже було вагомою причиною.

ДВА

Хлопці лежали в кімнаті Бенні. Там було одне ліжко, яке Бенні з першого ж дня запропонував своєму гостеві, але Джейк відмовився. Врешті-решт вони зійшлися на тому, що Бенні спатиме на ліжку в парні дні, а Джейк — у непарні. Сьогодні, на щастя, була Джейкова черга спати на підлозі. Перина Бенні, набита гусячим пір’ям, була надто м’якою. Зважаючи на його план встати зі сходом місяця, спати на підлозі було зручніше. Безпечніше.

Бенні лежав, підклавши руки під потилицю, й дивився у стелю. Юк, якого він умовив залізти до себе в ліжко, спав, скрутившись комою, накривши носа смішною карлючкою хвоста.

— Джейку? — Пошепки. — Ти спиш?

— Ні.

— Я теж. — Пауза. — Як добре, що ти живеш з нами.

— Мені теж добре, — сказав Джейк, не покрививши душею.

— Бути єдиною дитиною в сім’ї самотньо.

— Чи ж я не знаю… тільки я завжди був єдиною дитиною. — Джейк помовчав. — Сумно тобі, мабуть, було, коли сестра померла.

— Мені й зараз часом буває сумно. — Принаймні він сказав це буденним тоном, тож легше було розчути слова. — Як думаєш, ти залишишся після того, як ви повбиваєте Вовків?

— Мабуть, ненадовго.

— Ви щось шукаєте, так? Маєте якесь завдання?

— Здається, так.

— Яке?

Врятувати Темну вежу в цьому світі й троянду в Нью-Йорку. Але Джейк не хотів розповідати про це Бенні, хоч і дуже симпатизував йому. Вежа і троянда були таємницею. Справою ка-тету. Та все одно він не хотів брехати Бенні.

— Роланд не хоче багато розводитися про це.

Настала довша пауза. Бенні тихо заворушився, намагаючись не розбудити Юка.

— Я трохи його боюся, твого діна.

Замислившись над цим, Джейк відповів:

— Я теж його трохи боюся.

— І мого тата він лякає.

Джейк нашорошився.

— Справді?

— Так. Він сказав, що не здивується, якщо після Вовків ви нападете на нас. Потім сказав, що пожартував, але той старий ковбой з черствим лицем дуже його лякає. Думаю, він казав про твого діна.

— Еге ж.

Запала тиша. Джейк уже думав, що Бенні задрімав, коли хлопчик раптом сказав:

— А яка в тебе була кімната там, звідки ти прийшов?

Джейк замислився над питанням і зрозумів, що його кімнату вкрай важко описати. Він уже від давна про неї не думав, тож зараз відчував певні труднощі з тим, щоб розповісти про неї Бенні. За мірками Кальї його друг жив дуже добре — напевно, небагато хлопчаків з малих угідь мали свої кімнати, як Бенні, — але така кімната, як колись у Джейка, порівняно зі своєю могла йому здатися покоєм якогось зачаклованого принца. Телевізор? Стереомагнітофон, касети і навушники, щоб нікому не заважати? Плакати зі Стіві Вандером і «Джексон Файв»? Його мікроскоп, який показував те, що не можна було побачити неозброєним оком? Чи потрібно було знати такому хлопчику, як Бенні, про всі ці дивовижі?

— Така сама, як твоя, тільки в мене ще був стіл, — зрештою сказав Джейк.

— Письмовий стіл? — Бенні звівся на лікті.

— Ну так, — відповів Джейк тоном, у якому звучало: «А який ще?»

— І папір був? І ручки? З пташиного пір’я?

— І папір, — кивнув Джейк. Принаймні це диво Бенні міг збагнути розумом. — І ручки. Тільки не з пір’я. Кулькові.

— Кулькові ручки? Не розумію.

Тож Джейк заходився пояснювати, але на середині розповіді почув хропіння. Він подивився на ліжко й побачив, що Бенні не відвертався від нього, але його очі вже заплющені.

Юк розплющив очі (в темряві вони спалахнули двома зірочками) і підморгнув Джейку. А потім знову начебто заснув.

Джейк довго дивився на Бенні. Його переповнювала тривога, причини якої він досі не розумів… чи не хотів розуміти.

І зрештою заснув сам.

ТРИ

Із мороку сну без сновидінь його вирвало відчуття тиску на зап’ястку. Щось його торсало. Зуби. Юкові.

— Юк, ні, перестань, — пробурмотів він крізь сон, але Юк не здавався. Не випускаючи Джейкову руку з зубів, він і далі лагідно розгойдував її з боку в бік, час від часу посмикуючи. Лише коли Джейк сів і сонно подивився в залиту сріблом кімнату, він облишив свої спроби.

— Місяць, — сказав Юк, сидячи на підлозі коло Джейка і, без сумніву, всміхаючись. На дні його очей блищали крихітні білі цятки. — Місяць!

— Ага, — прошепотів Джейк і стиснув Юкову пичку. — Цить! — Відпустив пухнастика й подивився на Бенні. Той уже повернувся лицем до стіни й солодко хропів. Тепер його й з гармати не розбудиш, подумав Джейк.

— Місяць, — значно тихіше повторив Юк. І подивився у вікно. — Місяць, місяць, місяць.

ЧОТИРИ

Джейк міг би їхати верхи й без сідла, але тоді було б важко везти Юка з собою. Ба навіть неможливо. На щастя, маленький поні, якого йому позичив сей Оверголсер, був ручний, як кицька, а в коморі знайшлося старе потерте сідло, з яким легко могла впоратися й мала дитина.

Джейк осідлав поні, ззаду до тієї частини сідла, яку ковбої Кальї називали «човном», прив’язав свій спальник. Усередині відчувалася вага «рюгера». На гвіздку в коморі висів плащ з великою зручною кишенею спереду. Джейк скрутив його в щось на подобу пухкого пояса, яким і підперезався. Часом, коли випадали теплі дні, діти в його школі так підперізували сорочки. Ці спогади, як і згадка про кімнату, здавалися дуже далекими, як цирк, що проїхав містечком… і поїхав геть.

«Те життя було багатшим», — прошепотів глибинний голос у нього в голові.

«А це — ближче до правди», — відповів йому інший голос з іще більших глибин.

Цьому другому голосу він повірив, але, коли він виводив поні крізь двері комори, на серці досі лежав камінь смутку і тривоги. Юк трюхикав за ним назирці, час від часу позираючи на небо й бурмочучи «Місяць, місяць», але здебільшого нюхаючи землю, сповнену різних запахів. Ця подорож була небезпечною. Перейти Девар-Тете Вайє, залишити Калью й ступити на берег Краю грому саме по собі було ризикованою справою. І Джейк це знав. Але по-справжньому його турбувало передчуття душевних мук, яких не уникнути. Він думав про Бенні, про те, як той радів його присутності на «Рокінг Б». Цікаво, чи так само він радітиме за тиждень?

— Це не важливо, — зітхнув він. — Ка.

— Ка, — повторив Юк і підвів погляд на небо. — Місяць. Ка, місяць. Місяць, ка.

— Мовчи, — по-дружньому попросив Джейк.

— Мовчи, ка, — привітно сказав Юк. — Мовчи, місяць. Мовчи, Ейк. Мовчи, Юк. — І то була найбільша кількість слів, на яку звірок здобувся за багато місяців. Промовивши все це, він затих. Ще десять хвилин Джейк ішов, ведучи коня за вуздечку. Він проминув барак, звідки долинала музика хропіння, стогонів і пукання, потім сусідній пагорб. А там, взявши за дороговказ Східний шлях, хлопчик вирішив, що можна вже їхати верхи. Він розв’язав плащ, надів його, всадовив Юка в кишеню і вибрався в сідло.

П’ЯТЬ

Джейк був майже впевнений, що знайде те місце, де Енді й Слайтмен переходили річку вбрід, але подумав, що бачив його лише раз. А, як сказав би Роланд, бути «майже впевненим» у такому випадку недостатньо. Тож натомість вирушив до місця, де вони з Бенні ставили намет, а вже звідти — до гранітного виступу, що нагадував йому кістяк напівзатонулого корабля. Там знову став так, щоб Юк гаряче дихав йому у вухо. І відраз ж побачив те місце, де випинався круглий камінь з блискучою поверхнею. Суха колода, яку прибило до нього, ніде не поділася, бо ж за останні тижні не було дощів і річка обміліла. Джейк розраховував, що це теж стане йому в пригоді.

Він видряпався на рівне місце, де вони з Бенні ставили намет. Тут, прив’язаний до куща, дожидався його поні. Джейк повів його вниз до річки, підхопив Юка і пустив коня вбрід. Поні був маленький, але вода ледве прикривала щітки над його копитами. Менш ніж за хвилину вони вже були на протилежному березі.

На цьому боці все начебто було так само. Але не так. Джейк одразу це збагнув. Попри місячне світло, темрява здавалася густішою. Не зовсім як у тодеші — в Нью-Йорку було темніше, та й дзвіночки не калатали. Але певна подібність відчувалася. Неначе якісь істоти причаїлося, і їхні очі можуть повернути в бік Джейка, якщо він буде настільки дурний, що дасть про себе знати. Він підійшов до краю Прикінцевого світу. Джейка мороз продрав поза шкірою, все тіло вкрилося сиротами, і він затремтів. Юк підвів пичку й питально глянув на нього.

— Все добре, — прошепотів Джейк. — Треба було скинути напругу.

Він спустився на землю, поставив Юка і склав плащ у тіні круглого каменя, думаючи, що принаймні на цьому відрізку екскурсії плащ точно не знадобиться: нервуючись, він пітнів.

Поряд гучно жебоніла річка. Джейк весь час озирався на той берег, щоб пересвідчитися, що звідти ніхто не прийде. Він не хотів, щоб його заскочили зненацька. Це відчуття присутності інших було потужним і неприємним. Нічого доброго на цьому березі Девар-Тете Вайє його не чекало — щодо цього Джейк не сумнівався. Діставши зі спальника кріпильну муфту й почепивши її на себе, а потім вставивши туди «рюгер», він відчув сяку-таку впевненість. Пістолет перетворював його на іншу людину, хоч ця людина й не завжди йому подобалась. Але тут, на підході до Краю грому, було приємно відчувати, як зброя притискається до ребер, відчувати себе тією людиною. Стрільцем.

Десь далеко на сході щось пронизливо закричало, як жінка в передсмертній агонії. Джейк знав, що то лише печерний кіт — він і раніше їх чув, коли вони з Бенні рибалили чи плавали в річці, — але про всяк випадок поклав руку на руків’я пістолета й тримав так, поки вереск не обірвався. Юк став у позу поклону: розставив передні лапи, опустив голову, хвіст виставив угору. Зазвичай це означало, що він хоче гратися, проте зараз у його вишкірених зубах грайливості не спостерігалося.

— Все добре, — заспокоїв його Джейк. Знову покопирсався у спальнику (сідельної сумки з собою не було), поки не знайшов шмат червоної картатої тканини. То була нашийна хустка Слайтмена-старшого, яку Джейк витяг з-під стола в бараку, куди бригадир впустив її під час гри в «гляньте», та й забув підняти.

«Я маленький злодій, — подумав Джейк. — У батька пістолет, у тата Бенні — хустинку. І не знаю, чи я росту в цьому ділі, чи навпаки — опускаюся».

Відповів йому Роландів голос.

Ти робиш те, що мусиш. Може, перестанеш бити себе в груди й візьмешся до діла?

Джейк розтягнув хустку в руках і подивився на Юка.

— У кіно це завжди спрацьовує, — сказав він пухнастикові. — Але чи вдасться в реальному житті, хтозна. А надто тепер, через декілька тижнів, коли весь запах міг вивітритися. — Він опустив хустку до Юка, який витяг довгу шию й делікатно її понюхав. — Знайди цей запах, Юк. Знайди і йди за ним.

— Юк! — Але шалапут не зрушив з місця й далі дивився на Джейка.

— Нюхай, дурнику, — сказав Джейк, знову тицьнувши йому під носа хустку. — Шукати! Вперед!

Юк підвівся, двічі обкрутився довкола своєї осі й повільно побрів уздовж берега на північ. Час від часу він опускав носа до кам’янистої землі, але, здавалося, його більше приваблювали верески кота, схожі на крик помираючої жінки. Джейк стежив за своїм другом поглядом, і його надія потроху згасала. Що ж, він бачив, у який бік тоді подався Слайтмен. Сам може поїхати туди, трохи покружляти, побачити, що там і як.

Юк повернувся, підбіг до Джейка, зупинився. Уважніше понюхав землю. Те місце, де Слайтмен вийшов з води? Можливо. Юк щось прогарчав у задумі й повернув праворуч — на схід. Вужем прослизнув між двома каменями. Джейк, відчуваючи, як у душі знову розгоряється надія, сів на коня й рушив слідом.

ШІСТЬ

Зовсім небагато часу Джейку знадобилося, щоб зрозуміти, що Юк іде стежиною, яка звивалася горбкуватою, кам’янистою, непривітною місцевістю на цьому боці ріки. Де-не-де тепер траплялися уламки техніки: іржава електрична обмотка, щось подібне до стародавньої монтажної плати, що стирчала з піску, шматки битого скла. В чорній тіні величезного уламка гірської породи в місячному сяйві Джейк помітив цілу пляшку. Він зійшов з коня, підняв її, витрусив пісок, що збирався там бозна-скільки десятиліть (чи навіть століть), і обдивився з усіх боків. Збоку виступав знайомий напис — «Нозз-а-ла».

— Напій істинних хамлярів, — пробурмотів Джейк і кинув пляшку. Поряд валялася зіжмакана пачка цигарок. Розрівнявши її, він побачив зображення жінки з кармінними губами й у стильному капелюшку. Між двох гламурно довгих пальців вона тримала сигарету. Назва на пачці була незнайома — «ПАТІ».

Юк стояв за десять чи дванадцять кроків від нього й озирався через плече.

— Не хвилюйся, я вже йду.

У стежину, якою вони простували, вливалися інші, й Джейк здогадався, що це продовження Східного шляху. Подекуди траплялися відбитки чобіт і менші, глибші. Їх з обох боків захищали високі скелі, не даючи доступу вітрам. Джейк вирішив, що сліди чобіт належали Слайтмену, а глибші — Енді. Інших не було. Але невдовзі з’являться. І лишалося вже не так багато часу. Відбитки копит сірих коней, що прилетять зі сходу. Вони також будуть глибокими. Глибокими, як у Енді.

Попереду стежка підіймалася на пагорб. З обох боків росли величезні чудернацькі кактуси з товстими відростками, що стирчали в усі боки. Юк зупинився там і дивився на щось, знову з таким виразом, наче всміхався. Джейк уже відчував запах кактусів, різкий, гострий, що нагадав йому, як пахло батькове мартіні.

Під’їхавши до Юка, він подивився вниз. Біля підніжжя пагорба праворуч проходила під’їзна доріжка з потрощеного бетону. Розсувна брама застигла напіввідчиненою ще цілу вічність тому, можливо, задовго до того, як Вовки почали об’їжджати прилеглі до кордону Кальї, шукаючи дітей. За брамою видніла будівля з вигнутим металевим дахом. На тій стіні, що відкривалася очам Джейка, були вікна. І його серце тьохнуло: з вікон лилося рівне світло. Світла не від свічників, і не від електричних лампочок. Таке біле світіння давали лише лампи денного світла. В Нью-Йорку денне освітлення асоціювалося в нього лише з сумними нудними речами: велетенськими крамницями, де завжди панував розпродаж і ніколи не можна було знайти те, що тобі потрібно, сонними післяобіддями в школі, коли вчитель дзижчав над вухом про торговельні шляхи стародавнього Китаю чи поклади корисних копалин у Перу, а надворі не вщухала злива і здавалося, що дзвінок з уроку не продзеленчить ніколи, з кабінетами лікарів, де все кінчалося тим, що тебе садили в трусах на обтягнутий тканиною стіл для оглядів, тобі було холодно і тоскно, і чомусь завжди здавалося, що зараз зроблять укол.

Але сьогодні це світло його звеселило.

— Мій хороший! — похвалив він пухнастика.

Юк не повторив свого імені, як зазвичай, і навіть не подивився на Джейка. Він тихо загарчав. Тієї ж миті поні неспокійно заворушився під ним і тихо знервовано заіржав. Джейк натягнув поводи, відчуваючи водночас, що гіркий і заразом трохи приємний запах джину і ялівцю подужчав. Хлопчик озирнувся і побачив, як повільно й наосліп повертаються в його бік два товстих шпичастих відростки кактусів. Пролунав тихий тріск, і стовбуром кактуса потекли цівки білого соку. Шпичаки, що тяглися до Джейка, в місячному сяйві здалися йому довгими і лихими. Рослина його учула, і вона була голодна.

— Ходімо, — сказав Джейк Юкові й легенько стиснув боки поні. Двічі повторювати спонукання не довелося: кінь поспішив униз, до будинку з освітленими вікнами. Наостанок підозріливо зиркнувши на кактус, Юк рушив слідом.

СІМ

Біля бетонної дороги Джейк зупинився. За п’ятдесят ярдів звідти дорогу (в тому, що то дорога чи принаймні колись давно була дорогою, сумнівів не лишалося) перетинали залізничні рейки, що тяглися до Девар-Тете Вайє, і через низький міст вели на той берег. Фолькен називали той міст «переїздом». Інші фолькен, за розповідями Каллагена, трохи видозмінили назву на «диявольський переїзд».

— Поїзд, що привозить рунтів з Краю грому, котить по цих рейках, — пробурмотів Джейк до Юка. Чи відчував шалапут, як притягує Промінь? Джейк був певен, що відчував. І подумав, що з Кальї Брин Стерджис вони вибиратимуться (якщо, звісно, виживуть) цією колією.

Він ще трохи постояв, витягши ноги зі стремен, потім скерував поні під’їзною доріжкою до будівлі. Вона нагадувала квонсетський ангар на військовій базі. Юк насилу чалапав побитою бетонною поверхнею на своїх коротких ногах. Для поні ці руїни теж були небезпечними. Щойно проминувши застиглу браму, Джейк спішився і пошукав, де б прив’язати коня. Неподалік росли кущі, але інтуїція підказала йому, що вони занадто близько. Занадто помітні. Він відвів поні на твердий ґрунт і озирнувся в пошуках Юка.

— Поряд!

— Оряд! Юк! Ейк!

За купою каміння Джейк знайшов інші кущі, схожі на розсип гігантських детальок від конструктора. Тут цілком можна було прив’язати поні. Він погладив довгу оксамитову морду.

— Я ненадовго. Ти добре поводитимешся?

Поні видихнув крізь ніздрі й начебто кивнув. Що не означало нічогісінько, Джейк це знав. І, напевно, всі ці перестороги були зайвими. Втім, завжди краще перестрахуватися. Він повернувся на доріжку й нахилився підняти пухнастика. А щойно випростався, в очі йому вдарило світло сліпучих прожекторів, пришпилюючи його до землі, як жука до підставки мікроскопа. Тримаючи Юка на згині ліктя, Джейк затулив очі другою рукою. Звірятко завило і закліпало очима.

Ніхто не закричав, суворо вимагаючи показати перепустку. Лише вітерець мляво дмухав у лице. Світло ввімкнули датчики руху, здогадався Джейк. А що далі? Двополярний комп’ютер поллє його кулеметним вогнем? До нього помчать наввипередки маленькі, проте смертельно небезпечні роботи, як ті, що їх Роланд, Едді й Сюзанна знищили на галявині, де починався шлях Променя? А може, згори впаде велика сітка, як у кіно про джунглі, яке він бачив по телевізору?

Джейк підвів погляд. Сітки не було. Кулеметів теж. Він знову рушив доріжкою, обходячи найглибші ями в бетоні й перестрибнувши один водорий. За ним доріжка була нерівна і потріскана, але принаймні ціла.

— Тепер можеш іти сам, — сказав Джейк, спускаючи Юка на землю. — Який же ти важкий. Стеж за своєю вагою, бо інакше доведеться тебе посадити на дієту.

Він подивився на споруду, мружачись від нестерпно яскравого світла. Прожектори висіли в ряд під вигнутим дахом ангара. Позаду Джейка виросла його тінь, довга і чорна. Ліворуч і праворуч від себе він побачив двох дохлих печерних котів, по двоє з кожного боку. Троє вже перетворилися на скелети. Труп четвертого майже розклався, та все одно Джейк розрізнив пробитий у ньому отвір, завеликий як для кулі. Його могла зробити арбалетна стріла. Думка про це трохи втішала, бо ж означала, що зброєю супернауки тут не користувалися. І все одно божевіллям було йти далі замість зірватися з місця й помчати назад до річки й Кальї.

— Я здурів, — пробурмотів він.

— Дурів, — сказав Юк, ні на крок не відходячи від господаря.

За мить вони вже стояли перед дверима споруди. Над ними на іржавій сталевій табличці був напис:

На самих дверях, перекособочена, на шурупах, яких лишилося тільки два, висіла ще одна табличка. Жарт? Якась кодова назва? І того, й того потроху, подумав Джейк. Літери поїла іржа, майже постирали пісок і гравій, що їх бозна-скільки років жменями жбурляв у двері вітер, але прочитати він зміг:

ВІСІМ

Джейк знав, що двері замкнено, і не помилився. Ручка майже не поворухнулася. Напевно, якби вона була нова, то не піддалася б узагалі. Ліворуч від дверей виднілася іржава сталева панель з кнопкою і решіткою гучномовця. Під нею стояло слово «ПАРОЛЬ». Джейк потягнувся до кнопки, і зненацька прожектори згасли, залишивши його стояти в непроглядній пітьмі. «Вони працюють за таймером, — подумав Джейк, чекаючи, поки очі пристосуються до темряви. — І проміжок короткий. А може, вони просто виснажуються, як і все, що лишили по собі Древні».

Коли зір знову звик бачити у світлі місяця, Джейк подивився на панель словесного введення пароля. Озброївшись непоганим здогадом щодо пароля, він натиснув кнопку.

— ВІТАЄМО НА ШІСТНАДЦЯТОМУ ФОРПОСТІ СЕКТОРА ДУГИ, — прогримів голос, і Джейк аж підскочив від несподіванки. Він чекав почути голос, але не настільки моторошно подібний до голосу Блейна Моно. Здавалося, ще трохи, і він почне розтягувати слова, як Джон Вейн, і назве Джейка маленьким волоцюгою. — ЦЕ ФОРПОСТ СЕРЕДНЬОГО РІВНЯ ЗАХИСТУ. НАЗВІТЬ ПАРОЛЬ. У ВАС Є ДЕСЯТЬ СЕКУНД. ДЕВ’ЯТЬ… ВІСІМ…

— Дев’ятнадцять, — сказав Джейк.

— ПАРОЛЬ НЕПРАВИЛЬНИЙ. ЛИШИЛАСЯ ОДНА СПРОБА. П’ЯТЬ… ЧОТИРИ… ТРИ…

— Дев’яносто дев’ять, — виправився Джейк.

— ДЯКУЮ.

Двері клацнули й відчинилися.

ДЕВ’ЯТЬ

Джейк із Юком зайшли в приміщення, схоже на ті величезні підземні зали керування, якими Роланд його проніс, ідучи за сталевою кулею, що вела їх до Колиски Лада. Звісно, ця кімната була меншою за розмірами, але панелі керування виглядали так само. Біля деяких стояли крісла на коліщатках, щоб люди, які тут працювали, могли пересуватися з місця на місце, не підводячись. Постійно відчувалися подмухи свіжого повітря, але Джейк чув і гуркіт машини, яка його помпувала. Десь три чверті панелей світилося, але чимало було й темних. Все старе й виснажене: Джейк не помилявся. В кутку сидів вишкірений скелет у лахмітті, що лишилося від військової уніформи кольору хакі.

Одну стіну приміщення займали телеекрани. Вони трохи нагадували Джейкові кабінет його батька вдома, хоча в батька було лише три екрани — по одному на кожен канал. А тут… він полічив. Тридцять. Три екрани показували розмиту картинку, на якій Джейк не міг нічого розібрати. Ще на двох швидко, не затримуючись, бігли по вертикалі кадри, неначе вийшла з ладу синхронізація. Чотири інші екрани були темні. Решта двадцять один показували зображення. До них Джейк і прикипів поглядом. Шість із них демонстрували різні ділянки пустелі, в тому числі й верхівку пагорба з двома кровожерними кактусами. На двох екранах відображувався сам форпост, Доган, ззаду і з боку під’їзної дороги. Під ними на трьох інших екранах можна було побачити внутрішні приміщення Догана: на одному — щось схоже на камбуз чи кухню, на другому — маленьку казарму з ліжками, розрахованими на вісім осіб (на одному з верхніх ліжок Джейк помітив інший скелет). Третій екран показував ту кімнату, де зараз перебували Джейк із Юком, зі стелі. Хлопчик бачив себе й свого улюбленця. На одному екрані було видно рейки, на іншому — Маленьку Вайє з цього берега, мінливу і прекрасну в місячному сяйві. Дальній екран праворуч показував переїзд із залізничною колією, що його перетинала.

Але шокували Джейка зображення на позосталих восьми екранах. На одному можна було бачити універсальний магазин Тука, о цій порі темний і порожній, замкнений до ранку. На другому вгадувалися обриси Павільйону. Інші два екрани показували головну вулицю Кальї. Ще один — церкву Світлої Діви Марії, другий — вітальню будинку священика… зсередини! Джейк побачив панотцевого кота Лінивця, який спав, скрутившись у клубок на каміні. Ще на двох під різним кутом можна було роздивитися поселення манні (за Джейковим припущенням, хоч він там і не бував).

«Де ж, у біса, ті камери? — здивувався він. — Чому їх ніхто не помічає?»

Тому що вони були надто маленькі. До того ж надійно замасковані. Всміхніться, вас знімають прихованою камерою.

Але церква… і будинок отця… вони з’явилися в Кальї лише кілька років тому. І всередині? У самому будинку? Хто встановив там камеру і коли?

Джейк не знав коли, але мав жахливий здогад щодо особи того, хто це зробив. Яке щастя, що вони здебільшого розмовляли на веранді чи на моріжку. Та все одно, що з того всього почули Вовки чи їхні господарі? Що встигли записати ці пекельні машини, ці довбані пекельні машини?

Записати і передати?

Відчувши в руках біль, Джейк збагнув, що міцно стискає кулаки, впинаючись нігтями в долоні. Щоб розтиснути їх, довелося докласти чимале зусилля. Він весь час очікував, що от-от з гучномовця озветься голос, так схожий на Блейнів, і спитає, що він тут робить. Але в цьому покої не-зовсім-руїн усе мовчало, тільки тихо гули прилади, а ще коли-не-коли скреготали вентилятори. Він озирнувся через плече на двері й побачив, що вони зачинилися за ним на пневматичному шарнірі. Але це його не турбувало: зсередини двері, найпевніше, відчинялися легко. А якщо ні, на допомогу прийде старий добрий пароль «дев’яносто дев’ять». Він пригадав, як відрекомендувався мешканцям Кальї того першого, такого далекого тепер вечора в Павільйоні. Я Джейк Чемберз, син Елмера, з роду Ельда, ка-тет Дев’яноста і Дев’яти. Чому він так сказав? Ні найменшого здогаду. Все, що він знав, — постійно випливали якісь нові шматки головоломки. Колись міс Ейвері в школі читала їм вірш Вільяма Батлера Єйтса, який називався «Друге пришестя». Там щось було про сапсана, який дедалі ширше кружляє, описуючи фігуру, що, за словами міс Ейвері, уособлювала коло. Але тут, у цьому світі, всі події розгорталися по спіралі. Для ка-тету Дев’ятнадцяти (чи Дев’яноста і Дев’яти — байдуже, то було те саме) дорога звужувалася, хоч світ довкола старішав, слабів, розпадався. Відчуття було таке, що їх підхопив той самий ураган, що відніс Дороті в Країну Оз, де відьми були справжніми, а всім верховодили хамляри. І Джейк не вважав, що це дивно — бачити одне й те саме знову і знову, частіше і частіше, бо ж…

І тут краєм ока він помітив на одному з екранів рух. Придивившись ближче, побачив батька Бенні й Енді, робота-вістового, які саме вигулькнули на верхівці пагорба, де росли дозорці-кактуси. На його очах шпичасті руки-відростки потяглися вперед, перекриваючи дорогу й, мабуть, маючи намір прохромити жертву. Одначе Енді не мав жодних причин боятися їхніх колючок. Розмахнувшись, він ударив по відростку і відламав його наполовину. Шмат кактуса впав на землю, плюючись білою рідиною. Може, то був і не сік, подумав Джейк. Може, то була кров. Кактус на протилежному боці стежки швиденько відвернувся. Енді й Бен Слайтмен зупинилися на мить: напевно, обговорювали цю подію. Низька чіткість екрану не дозволяла роздивитися, чи ворушаться губи людини.

Джейка затопила хвиля жахливої, паралізуючої паніки. Тіло зненацька відмовилося слухатися, неначе його притягувала до землі сила тяжіння величезної планети, Юпітера чи Сатурна. Він не міг дихати — груди перестали здійматися. «Напевно, так почувалася Золотокоса, — промайнула в нього в голові тьмяна й невиразна думка, — коли прокинулася в маленькому ліжечку й почула, що повернулися троє ведмедів». Він не їв з ведмежої тарілки, він не зламав стільчика ведмежати, але тепер забагато знав. І всі таємниці, що їх він відкрив, зводилися до однієї. Величезної, монструозної таємниці.

Вони вже спускалися схилом. Простували до Догана.

Юк тривожився, дивлячись на нього. Він якнайдалі витяг свою довгу шию і зазирав йому в обличчя, але Джейк його не помічав. Перед його очима розпускалися чорні квіти, будь-якої миті він міг знепритомніти. Вони знайдуть його на підлозі. Юк спробує оборонити, але марно: Енді міг і не зважати на тварину, зате батько Бенні звернув би увагу. Надворі валялося чотири мертвих печерних коти, принаймні одного з них батько Бенні відправив на той світ зі свого вірного арбалета. Прикінчити одного гавкучого пухнастика-шалапута для нього не становитиме проблеми.

«То ти такий боягуз? — зазвучав у нього в голові голос Роланда. — Та нащо їм убивати такого легкодуха? Може, вони просто відішлють тебе на захід разом з невдахами, які забули лиця своїх батьків».

Це привело його до тями. Майже привело. Він глибоко вдихнув, втягуючи повітря доти, доки не заболіло на дні легенів. Потім лунко, зі свистом видихнув. І дав собі такого ляпаса, що аж у вухах задзвеніло.

— Ейк! — шокований побаченим, докірливо вигукнув Юк.

— Все нормально, — заспокоїв його Джейк. Подивившись на екрани, що показували кухню і казарму, він вирішив зупинитися на останній. На кухні не стояло нічого, за що чи під чим можна було сховатися. Можливо, там є шафка. Ану ж як нема? Тоді йому кінець.

— Юк, до мене. — 3 цими словами Джейк перетнув приміщення, яскраво освітлене білими лампами.

ДЕСЯТЬ

У казармі витали примарні пахощі стародавніх спецій: кориці й гвоздики. Десь у надрах Джейкової свідомості промайнула думка: а чи так само пахло в похованнях під єгипетськими пірамідами, коли туди вдерлися перші шукачі. З горішньої койки в кутку до нього шкірився скелет, неначе вітаючи. Подрімати хочеш, маленький волоцюго? Я тут уже віддавна дрімаю! Грудну клітку небіжчика заплели сріблястим павутинням павуки, і Джейк знову відсторонено подумав про те, скільки поколінь павучих малюків виросло в порожніх надрах цього кістяка. На іншій подушці лежала щелепа, і хлопчик здригнувся від огидного спогаду, що сплив у його пам’яті. Колись, у світі, де він помер, стрілець знайшов схожу кістку. І використав її.

Але його свідомість повністю зайняли два холодних питання й одне рішення, ще холодніше. Питання про те, скільки часу знадобиться Енді та Слайтмену, щоб сюди дістатися, і чи помітять вони його поні. Якби Слайтмен їхав на коні, дружня конячка уже давно привітала б товариша іржанням. Та, на щастя, чоловік був піший, як і того разу. Джейк і сам би прийшов пішки, якби знав, що до мети подорожі не більше милі на схід від ріки. Хоча, скрадаючись під покровом ночі з «Рокінг Б», він навіть достоту не знав, чи є в нього та мета.

А рішення полягало в тому, щоб убити обох чоловіків, бляшаного і живого, якщо його буде викрито. Звісно, якщо це вдасться. Можливо, завдання нелегке, але ті лупаті блакитні очі зі скла здавалися йому слабким місцем робота. Якщо його осліпити…

«Як на те Божа воля, вода буде, — сказав стрілець, який віднедавна оселився в нього в голові. Зараз твоє завдання — сховатися. Де?»

Не в ліжках. Їх надто добре було видно на екранах, а прикинутися скелетом Джейк ніяк не міг. Під одним з двоярусних ліжок у глибині? Ризиковано, але могло згодитися… хоча…

Джейк помітив ще одні двері. Одним стрибком здолав простір, що від них відділяв, і натиснув на дверну ручку. То була вбудована шафа, а в шафах добре ховатися. Було б добре, якби ця не була забита від підлоги до стелі запиленими електроприладами. Деякі з них повивалювалися в кімнату.

— Чорт! — пошепки лайнувся він, підняв те, що випало, запхав у вільне місце вгорі й зачинив двері. Що ж, доведеться під ліжками…

— ВІТАЄМО НА ШІСТНАДЦЯТОМУ ФОРПОСТІ СЕКТОРА ДУГИ, — прогримів записаний голос. Джейк здригнувся, а наступної миті побачив ще одні двері, ліворуч, трохи прочинені. Ризикнути сховатися там чи залізти під ліжка? Часу залишалося на котрийсь із цих варіантів, та аж ніяк не на обидва. — ЦЕ ФОРПОСТ СЕРЕДНЬОГО РІВНЯ ЗАХИСТУ.

Джейк прийняв рішення на користь дверей і рушив у той бік. І якраз вчасно, бо Слайтмен не дав запису дограти до кінця.

— Дев’яносто дев’ять, — пролунав його голос із гучномовців, і запис подякував.

То була ще одна шафа, порожня, за винятком двох чи трьох напівзотлілих сорочок в кутку і пончо, всуціль вкритого порохом, що висіло на гачку. Повітря було густим від пилу, і Юк, зайшовши, тричі поспіль тихо чхнув.

Джейк опустився на коліно і обійняв Юка за довгу шию.

— Більше ні звуку, якщо не хочеш, щоб нас обох убили, — наказав він. — Тихо, Юк.

— Ихо, Юк, — прошепотів пухнастик у відповідь і підморгнув. Джейк причинив за ними двері, залишивши два дюйми до одвірка, щоб виглядало так, як раніше. Принаймні він на це сподівався.

ОДИНАДЦЯТЬ

Джейк чітко чув усе, що вони говорили — занадто чітко. Напевно, цю будівлю було нафаршировано мікрофонами і гучномовцями. Ця думка не додала йому бадьорості. Бо якщо вони з Юком могли чути їх, то…

Розмова (хоча говорив здебільшого Слайтмен) точилася довкола кактусів. Він називав їх колючими бомбами і хотів знати, що їх так розтривожило.

— Я впевнений, що це печерні коти, сей, — самовдоволеним, трохи святенницьким голосом сказав Енді. Едді казав, що Енді нагадує йому робота СіТриПіО з «Зоряних воєн», фільму, якого так і не дочекався Джейк. До прем’єри лишалося менше місяця. — Ви ж знаєте, у них сезон парування.

— Чорта з два, — відповів Слайтмен. — Скажеш, колючі бомби не відрізнять печерного кота від того, що справді можуть впіймати й з’їсти? Кажу тобі, тут хтось був. І не так давно.

У Джейка все похололо всередині від думки, що пронизала його мозок. А чи була підлога Догана запорошеною? Він надто захопився спогляданням панелей керування і моніторів, щоб це помітити. Якщо вони з Юком лишили сліди, ті двоє вже могли їх побачити. Може, вони тільки вдавали, що розмовляють про кактуси, а самі тим часом уже підбиралися до казарми?

Джейк витяг з кріпильної муфти «рюгер» і взяв його в праву руку, тримаючи великого пальця на запобіжнику.

— «Винувате сумління робить нас боягузами», — пихато сказав Енді. — Це моя вільна адаптація з…

— Замовкни, ти, торбо гайок і дротів, — огризнувся Слайтмен. — Я… — І тут пролунав його крик. Пронизливий. Джейк відчув, як закам’янів біля нього Юк, як почала здійматися його шерсть. Шалапут тихо загарчав. Джейк затулив йому морду рукою.

— Пусти! — верещав Слайтмен. — Пусти мене!

— Авжеж, сей Слайтмен, — турботливо сказав Енді. — Я лише натиснув на маленький нерв у вашому лікті, от і все. Великої шкоди я б вам цим не завдав, хіба що застосував би силу, рівну двадцяти фунтам тиску.

— Чому ти, в біса, це робиш? — плаксиво, ображено спитав Слайтмен. — Хіба я не роблю все, що ти від мене хочеш, і навіть більше? Хіба не ризикую своїм життям заради свого хлопчика?

— Не кажучи вже про маленькі дарунки, — лагідно нагадав Енді. — Ваші окуляри… музичний апарат, який ви ховаєте в надрах сідельної сумки… і, авжеж…

— Ти знаєш, чому я це роблю і що зі мною буде, якщо мене викриють, — обірвав Слайтмен. Його голос більше не був плаксивим. Він говорив з гідністю і трохи втомлено. Джейк слухав, і на душі йому ставало дедалі паскудніше. Якщо він вибереться звідси й викриє батька Бенні перед усіма, то хотілося б, щоб той був негідником. — Так, я маю маленькі дарунки, правду кажеш, і я дякую. Окуляри, щоб краще бачити і зраджувати людей, яких я знав усе своє життя. Музичний апарат, щоб заглушити голос сумління, про яке ти так легко пасталакаєш, і спати вночі. А ти ще здушуєш мою руку, і з’являється таке відчуття, що мої очі от-от повилазять мені на лоба.

— Я все їм дозволяю. — Тепер голос Енді змінився майже до непізнаваності. Джейк знову подумав про Блейна, і знову його пронизав страх. А що, якби цей голос почув Тіан Джефордс? Чи Воун Айзенгарт? Чи решта фолькен? — Вони сиплють мені в лице образами, як гарячим вугіллям, і жодного разу я не сказав слова проти і не підняв руки. «Іди туди, Енді. Йди сюди, Енді. Перестань співати, Енді. Не торохкоти. Не кажи нам про майбутнє, ми не хочемо про нього чути». Тож я й не розповідаю, хіба що про Вовків кажу, бо про те, що їх засмучує, вони слухають. Для мене кожна сльоза — це краплина золота. «Ти нікчемна купа дротів і лампочок, — кажуть вони. — Скажи нам, яка буде погода, заколисай дитину і вимітайся к бісу». І я все дозволяю. Я дурний Енді, іграшка для дітей і посміховисько для всього села. Але від вас, сей, я насмішок не терпітиму. Ви ж хочете й далі жити в Кальї, коли Вовки дадуть їй спокій на наступні кілька років?

— Ти ж знаєш, що хочу, — сказав Слайтмен, і тепер Джейк ледве міг розчути слова. — Я заслуговую на це.

— Ти й твій син, обидва скажіть спасибі, хочете жити в Кальї, обидва скажіть «комала»! І це можливо. Але залежить це не лише від смерті чужинців. Це залежить від мого мовчання. Якщо ти хочеш, щоб я мовчав, я вимагаю поваги до себе.

— Це безглуздя, — після короткої паузи озвався Слайтмен. Сидячи в шафі, Джейк погоджувався з ним усіма фібрами душі. Робот, що вимагав поваги, був абсурдним. Але так само безглуздим був і величезний ведмідь, що патрулював порожній ліс, і бандит, що намагався розгадати таємницю двополярних комп’ютерів, і поїзд, який жив лише заради того, щоб слухати й відгадувати загадки. — Крім того, скажи, прошу, як я можу поважати тебе, якщо сам себе не поважаю?

У відповідь пролунало механічне клацання, дуже гучне. Такий самий звук Джейк чув від Блейна, коли той непокоївся, що абсурдне питання могло спалити його логічні схеми. Потім Енді сказав:

— Немає відповіді, дев’ятнадцять. Підключіться і відзвітуйте, сей Слайтмен. Закінчуймо з цим.

— Гаразд.

Тридцять-сорок секунд клацали клавіші, потім пролунав високий вереск, що змусив Джейка поморщитися. Юк ледь чутно загарчав. Ніколи в житті Джейк не чув такого страхіття: слово «модем» для хлопчика з Нью-Йорка 1977 року було порожнім звуком.

Потім вереск різко обірвався. Якусь мить у будівлі панувала тиша. Потім:

— ЦЕ АЛГУЛ-СЬЄНТО, ФІНЛІ О’ТЕҐО. НАЗВІТЬ ПАРОЛЬ. У ВАС Є ДЕСЯТЬ СЕК…

— Субота, — відповів Слайтмен, і Джейк скривився. Чи в цьому світі він хоч раз чув це слово, яке означало щасливий вихідний? Напевно, ні.

— ДЯКУЮ. АЛГУЛ-СЬЄНТО, ПРИЙНЯТО. НА ЗВ’ЯЗКУ. — Знову щось коротко вереснуло. Потім: — ДОПОВІДАЙТЕ, СУБОТО.

Слайтмен розповів про те, як стежив за Роландом і «молодшим», коли ті ходили до Печери голосів, де стояли якісь двері, що, найпевніше, були витівкою манні. Сказав, що користувався далекоглядом і тому все дуже добре роздивився…

— Телескопом, — виправив Енді, знову своїм манірним самовдоволеним голосом. — Такі прилади називають телескопами.

— Може, відзвітуєш замість мене? — з холодним сарказмом спитав Слайтмен.

— Благаю прощення, — голосом, сповненим невимовної муки, сказав Енді. — Перепрошую, перепрошую, будь ласка, продовжуйте.

Настала пауза. Джейк уявляв, як Слайтмен зиркає на робота, через високий зріст Енді змушений дивитися знизу вгору, і скільки в його погляді безсилої люті. Але зрештою він продовжив.

— Вони залишили коней внизу і піднялися нагору. З собою несли рожевий мішок, який перекладали з руки в руку, наче там лежало щось важке. Річ усередині була квадратна, я зміг це роздивитися. Чи можу я запропонувати два здогади?

— ТАК.

— По-перше, вони могли ховати в печері дві-три панотцевих книжки, які він так цінує. Якщо це так, то після виконання основної місії туди слід відрядити Вовка, щоб знищив їх.

— НАВІЩО? — Голос був крижаний. Джейк не сумнівався, що то не людський голос. Він вселяв у нього страх і позбавляв сил.

— Щоб була наука, як ви не від того, — здивовано відповів Слайтмен, наче то було очевидно. — Щоб священику була наука!

— ДУЖЕ СКОРО КАЛЛАГЕНУ БУДЕ НЕ ДО НАУКИ, — сказав голос. — ДРУГИЙ ЗДОГАД?

Коли Слайтмен знову заговорив, його голос тремтів. І Джейк хотів, щоб цей зрадник, цей сучий син дрижав до кісток. Він захищав свого сина, свою єдину дитину, але це не давало йому права…

— То могли бути карти, — сказав Слайтмен. — Я довго думав і зрозумів, що чоловік, у якого є книги, може мати й карти. Він міг дати їм карти східних місцевостей на підступах до Краю грому. Вони безсоромно заявляли, що після Кальї збираються вирушити туди. Якщо то карти й навіть якщо вони виживуть, користі з тих карт буде — кіт наплакав. Наступного року північ переміститься на схід, а за рік поміняється місцями з півднем.

Сидячи в темній запорошеній шафі, Джейк зненацька побачив Енді, який стояв поряд і слухав Слайтменів звіт. Його сині очі блимали електричним вогнем. Слайтмен цього не знав (і ніхто в Кальї не знав), але це блимання було індикатором гумору DNF-44821-V-63. Робот сміявся.

«Бо він знає, — подумав Джейк. — Знає, що в тій сумці. Ставлю коробку печива, що знає».

Але як Джейк міг бути в цьому впевнений? Чи міг він торкнутися розуму робота?

«Якщо робот може думати, — озвався в його голові стрілець. — Тоді ти можеш ці думки прочитати».

Що ж… можливо.

— Хай що в них там таке, це, по-моєму, очевидний знак того, що вони справді збираються сховати дітей у сухих річищах, — вів далі Слайтмен. — А не в тій печері.

— Ні, ні, звісно, не в тій печері, — сказав Енді. І хоч його голос був так само манірний і серйозний, Джейк міг уявити, як спалахують його сині очі. Мерехтять, як вогники. — У тій печері забагато голосів, діти злякаються! Срака-мотика!

DNF-44821-V-63, робот-вістовий. Вістовий! Слайтмена можна було звинуватити в зраді, але як можна звинувачувати Енді? Він лише виконував свою функцію, викарбувану на його грудях так, щоб увесь світ це бачив. І за весь час ніхто цього не збагнув, хоч те слово весь час було в них перед очима. О боги!

Тим часом батько Бенні й далі незворушно звітував перед Фінлі О’Тего, який перебував у місці, що називалося Алгул-Сьєнто.

— Шахта, яку він нам показував на карті двійнят Тейвері, — це «Глорія», а вона розташована за милю від Печери голосів. Але цей мерзотник хитрий. Дозволите ще один здогад?

— ТАК.

— Сухе річище, що веде до шахти «Глорія», за чверть милі від неї розгалужується на півдні. В кінці рукава є ще одна стара шахта. Називається «Червоний птах-два». Їхній дін усім розказує, що збирається ховати дітей у «Глорії», думаю, скаже те саме на зборах, які він скличе на цьому тижні, щоб попросити дозволу виступити проти Вовків. Але я вважаю, що він переховуватиме їх у «Червоному птаху», коли настане час. Виставить охорону з Сестер Орізи перед шахтою і вгорі. А цих дамочок не можна недооцінювати.

— СКІЛЬКИ ЇХ?

— Думаю, п’ять, якщо з ними буде Сейрі Адамс. Плюс ще кілька чоловіків з арбалетами. Його чорнушка теж кидає тарілку, і кажуть, добре кидає. Можливо, найкраще з них усіх. Але так чи інак, ми знаємо, де будуть діти. Ховати їх у такому місці — помилка, але він про це не здогадується. Він хоч і небезпечний, та його вигадки застарілі. Можливо, цей метод колись прислужився йому в минулому.

Авжеж. У Каньйоні Петлі з людьми Латіґо.

— Найважливіше тепер розвідати, де будуть вони самі: він, хлопчик і молодший чоловік, — коли прийдуть Вовки. Можливо, він повідомить про це на зборах. А як ні, то скаже Айзенгарту, коли збори закінчаться.

— ЧИ ОВЕРГОЛСЕРУ?

— Ні. Айзенгарт на його боці, але Оверголсер на це не піде.

— ТИ МАЄШ З’ЯСУВАТИ, ДЕ ВОНИ БУДУТЬ.

— Я знаю, — кивнув Слайтмен. — Ми з Енді дізнаємося і знову прийдемо в це нещасне місце. А опісля, клянуся Леді Орізою й Людиною-Ісусом, вважатимемо, що я свою роботу виконав. Ми можемо йти?

— Хвилиночку, сей, — сказав Енді. — Мені теж треба передати звістку.

Знову щось протяжно заверещало-засвистіло. Джейк зціпив зуби й чекав, коли це скінчиться. Нарешті Фінлі О’Теґо від’єднався.

— Вже? — спитав Слайтмен.

— Якщо у вас нема причин затримуватися, то ходімо, — відповів йому Енді.

— А тобі не здається, що тут якось усе не так, як раніше? — зненацька спитав Слайтмен, і Джейк відчув, як холоне в жилах кров.

— Ні, — сказав Енді, — але я поважаю людську інтуїцію. Інтуїція щось вам підказує, сей?

Настала пауза, що, здавалося, тривала цілу хвилину, хоча Джейк здогадувався, що насправді часу минуло менше. Він притискав голову Юка до стегна і чекав.

— Ні, — нарешті сказав Слайтмен. — Напевно, з наближенням того дня я просто стаю нервовий. Господи, швидше б усе скінчилося! Ненавиджу це все!

— Ви все правильно робите, сей. — Джейк не знав щодо Слайтмена, та особисто йому від солодкаво-співчутливого тону Енді хотілося зубами заскреготати. — Це єдино правильний вибір. Ви ж не винні, що ваш син — єдиний близнюк без пари на всю Калью Брин Стерджис, правда ж? Я знаю одну пісеньку, в якій дуже зворушливо співається саме про це. Хочете послухати?

— Заткнися! — здушеним голосом прокричав Слайтмен. — Заткнися, ти, механічний дияволе! Я продав свою душу, тобі цього мало? Ти мене ще й висміювати надумав?

— Якщо я вас образив, вибачаюся від усього свого гіпотетичного серця, — сказав Енді. — Іншими словами, благаю прощення. — Голос щирий. Кожне слово звучало щиро. Невинно. Але Джейк не сумнівався, що очі Енді зараз блимали від тихого синього сміху.

ДВАНАДЦЯТЬ

Змовники пішли. З гучномовців полилася дивна безглузда мелодія (принаймні Джейкові вона здалася безглуздою), потім запала тиша. Він чекав, що вони знайдуть його поні, повернуться, обшукають будівлю, знайдуть його, вб’ють. Він почав рахувати, долічив до ста двадцяти й, побачивши, що вони не повертаються, звівся на ноги (від надмірної дози адреналіну вони стали штивними, як у старого) та повернувся до зали керування. Якраз вчасно — побачив, як вимикаються зовні прожектори з датчиками руху. На моніторі, що показував верхівку узвишшя, Джейк помітив, що нещодавні відвідувачі Доґана саме проходили між колючими бомбами. Цього разу кактуси не поворухнулися — певно, засвоїли урок. Хлопчик спостерігав, як віддаляються Слайтмен і Енді, та гірко всміхнувся через кумедну різницю в їхньому зрості. Коли його батько бачив схожу парочку на вулиці, то неодмінно казав: «Цих двох — у водевіль». То був найбільший жарт, на який міг здобутися Елмер Чемберз.

Коли ті двоє зникли з поля зору, Джейк глянув на підлогу. Пилу, звісно, не було. А отже, не було й слідів. Він мав би це помітити, коли зайшов. Роланд би обов’язково помітив. Роланд помічав усе.

Джейк хотів якнайшвидше піти, але змусив себе трохи зачекати. Прожектори спалахнуть, Слайтмен і Енді можуть озирнутися. І, можливо, подумають, що то печерний кіт пробіг перед Доґаном. Але покладатися на «може» він не хотів. Щоб згаяти час, вирішив роздивлятися панелі керування. На більшості стояв знак «Ламерк Індастріз», але були й знайомі Джейкові логотипи «Дженерал Електрик» і «АйБіЕм» та один незнайомий — «Майкрософт». На всіх приладах цих трьох компаній стояв штамп «Виготовлено в США». Пристрої «Ламерк» не мали такого маркування.

Джейк був упевнений, що ті клавіатури, які він бачив (було їх щонайменше дві дюжини), контролювали комп’ютери. Якими ще прибамбасами нафарширували цю будівлю? Скільки їх досі працювало? Чи зберігали тут зброю? Щодо зброї він дуже сумнівався, бо ж у такому разі її б уже давно списали. Чи прибрав би до рук той самий робот-вістовий Енді (і багато інших функцій).

Минуло трохи часу, і Джейк вирішив, що тепер йому ніщо не завадить піти… звісно, якщо він буде дуже обережний, повільно поїде до річки й на ранчо повертатиметься манівцями. Уже біля дверей йому сяйнула інша думка. Чи записала камера спостереження їхній з Юком візит у Доґан? Чи залишилася десь касета? Він подивився на робочі телеекрани, найдовше затримавшись поглядом на тому, що показував саму залу керування, їх з Юком було видно. Камеру було встановлено високо, під таким кутом, що все приміщення було як на долоні.

«Нехай, Джейку, — порадив голос стрільця у нього в голові. — Ти тут нічим не зарадиш, тож забудь. Якщо підеш вишуковувати цю касету, то залишиш сліди. Чи ненароком увімкнеш сигнал тривоги».

Думка про сигналізацію переконала його остаточно. Він узяв на руки Юка (і з міркувань безпеки, і щоб трохи заспокоїтись)і вийшов надвір. Його поні дожидався там, де Джейк його залишив, сонно пощипував листя в місячному сяйві. На твердому глиняному ґрунті не було жодних слідів… але Джейк і сам їх не залишав. Енді своєю вагою провалив би ґрунт і лишив відбитки ніг, але сам Джейк для цього надто мало важив. Напевно, батько Бенні також.

Облиш. Вони повернулися б, якби тебе викрили.

З цим важко було не погодитися. Та все одно Джейк почувався, мов та Золотокоса, що навшпиньках прокрадалася з хатини трьох ведмедів. Він вивів поні на дорогу, натягнув плащ і посадив Юка в передню кишеню. Вилазячи в сідло, добряче стукнув шалапута об луку.

— Ой, Ейк! — ображено сказав Юк.

— Не плач, дам калач. — Джейк розвернув поні у бік ріки. — Сиди тихо.

— Ихо, — погодився Юк і підморгнув. Джейк запустив пальці в густу шерсть і почухав пухнастика там, де йому подобалося найбільше. Юк заплющив очі, кумедно витягнув шию і від утіхи показав зуби.

Біля ріки Джейк спішився і визирнув з-поза каменя в обидва боки. Скрізь було тихо й сонно, але всю дорогу на протилежний берег його серце тріпотіло в горлі. Подумки він весь час намагався придумати, що скаже батькові Бенні, якщо той гукне його і спитає, куди це він ходив серед ночі. І, як на зло, нічого не спадало на думку. На уроках англійської він майже завжди отримував найвищі оцінки за творчі завдання, але тепер відкрив для себе, що страх і винахідливість непоєднувані. Якщо батько Бенні гукне Джейка, він пропав. Ні за цапову душу.

Але його ніхто не покликав: ні на річці, ні дорогою до «Рокінг Б», ні коли він розсідлував і обтирав коня. Все навколо було занурене в тишу. І Джейкові це було на руку.

ТРИНАДЦЯТЬ

Джейк ліг на підлогу й до підборіддя вкрився ковдрою, Юк застрибнув на ліжко Бенні й ліг, знову скрутившись бубликом і прикривши носа хвостом. Пробурмотівши щось крізь сон, Бенні простягнув руку й погладив звірка.

Стурбований, Джейк дивився на хлопчика, який спав. Бенні подобався йому — своєю відкритістю, охотою до розваг, готовністю важко працювати, коли це було необхідно. Йому подобався дзвінкий заразливий сміх Бенні, коли щось його розвеселяло, схожість їхніх поглядів на різні речі, і…

І до сьогоднішнього вечора батько Бенні йому також подобався.

Він пробував уявити собі, як подивиться на нього Бенні, коли дізнається, що а) його батько зрадник, б) що його друг його виказав. Джейк думав, що з гнівом він зможе впоратись. Найважче буде пережити образу.

Думаєш, усе обмежиться просто образою? Поміркуй добре. Під світом Бенні Слайтмена не так багато опор, а те, що ти зробиш, їх усі з-під нього виб’є. Усі до одної.

Не я винен, що його батько — шпигун і зрадник.

Але Бенні також не був у цьому винен. Та й сам Слайтмен-старший сказав би, що то навіть не його провина, що його змусили. І Джейк здогадувався, що доля правди в цьому була. А з погляду батька Бенні, щира правда. Що такого мали в собі близнюки Кальї, що були такою бажаною здобиччю для Вовків? Розгадка, певно, крилася в їхньому мозку. Певний фермент чи секрет залоз, яких не виробляв мозок дітей-одинаків. Може, фермент чи секрет, що породжували феномен так званої телепатії близнюків. Хай що то було, Бенні Слайтмен мав це в собі, бо Бенні Слайтмен лише скидався на одинака. Його сестра померла? Важка ситуація, але буває, чи не так? Дуже важка, особливо для батька, який любив своє єдине тепер дитя. І не міг отак просто його віддати.

А якщо Роланд його вб’є? Як тоді подивиться на тебе Бенні?

Колись, у іншому житті, Роланд обіцяв подбати про Джейка Чемберза, а сам кинув його в темну прірву. Тоді Джейк думав, що гіршої зради не буває. Але тепер сумнівався. Дуже сумнівався. Ці болючі думки ще довго не давали йому заснути. Але зрештою, за півгодини до того, як обрію торкнулися перші промені світання, Джейк занурився в тривожний поверховий сон.

ОДИН

— Ми ка-тет, — сказав стрілець. — Ми одне з багатьох. — Помітивши сумнів у погляді Каллагена, який годі було з чимось сплутати, він кивнув. — Так, отче, ти один з нас. Не знаю, чи довго це триватиме, але це так.

Джейк кивнув, Едді й Сюзанна приєдналися. Того дня вони зібралися в Павільйоні — після Джейкової розповіді Роланд більше не хотів зустрічатися у Каллагена. Цілком імовірно, що Слайтмен чи Енді (а може, й хтось інший з не відомих поки що друзів Вовків) встановили не лише камери, а й пристрої для підслуховування. Небо над головами було сірим, погрожуючи пролитися дощем, але погода як для пізньої осені стояла напрочуд тепла. Якісь пані чи панове, що дбали про громадськість, позгрібали опале листя, склавши його широким колом довкруж сцени, де не так давно представлялися громаді Роланд із друзями й трава на землі зеленіла, як улітку. Неподалік хтось із фолькен запускав повітряного змія, парочки прогулювалися, тримаючись за руки, двоє-троє торговців одним оком позирали на покупців, а другим — на низько навислі хмари. На естраді для оркестру розучували нові мелодії музиканти, які так гаряче вітали Роландів ка-тет першого дня в Кальї Брин Стерджис. Декілька разів мешканці міста хотіли підійти до Роланда і його друзів, погомоніти про те, про се, але щоразу Роланд так промовисто й похмуро хитав головою, що люди квапливо відходили. Час для розшаркування вийшов.

Вони впритул підійшли до того, що Сюзанна називала нагальними потребами.

— За чотири дні відбудуться збори, — сказав Роланд. — І цього разу я хочу побачити ціле містечко, а не самих чоловіків.

— Безперечно, це має бути всеньке місто, — кивнула Сюзанна. — Якщо ти розраховуєш, що жінки кидатимуть тарілку і таким чином компенсують брак зброї, думаю, впустити їх до тієї зали — це справедливо.

— Всезагальні збори в Залі зібрань не проведеш, — зауважив Каллаген. — Місця не вистачить. Запалимо смолоскипи й проведемо їх просто тут.

— А раптом дощ? — спитав Едді.

— Раптом дощ, то люди намокнуть, — стенув плечима священик.

— Чотири дні до зборів і дев’ять — до Вовків, — підсумував Роланд. — Цілком імовірно, що це наш останній шанс побесідувати спокійно, сидячи, з ясними головами. Ми тут ненадовго, тож почнімо. — Він простягнув руки, одну Джейкові, другу Сюзанні. За мить усі п’ятеро з’єднали долоні, утворивши маленьке коло. — Ми бачимо одне одного?

— Бачу тебе дуже добре, — сказав Джейк.

— Дуже добре, Роланде, — кивнув Едді.

— Ясно, як день, — всміхнулася Сюзанна.

Юк, котрий саме нюхав траву неподалік, не сказав нічого, але натомість озирнувся і підморгнув.

— Отче? — підняв брови Роланд.

— Бачу і чую тебе дуже добре, — погодився Каллаген, злегка всміхаючись, — і радий, що ви втаємничуєте мене в свої справи. Принаймні поки що.

ДВА

Роланд, Едді й Сюзанна чули більшу частину Джейкової розповіді, Джейк і Сюзанна — більшу частину розповіді Роланда й Едді. Тепер Каллаген вислухав обидві історії (як сказав він пізніше, «на двох сеансах поспіль побував»). Він слухав з широко розплющеними очима, періодично розкриваючи від подиву рота. 

Коли Джейк дійшов до того місця, де він ховався в шафі, Каллаген перехрестився. До Едді ж панотець звернувся з питанням:

— Ти ж несерйозно говорив, що вбиватимеш жінок і дітей? Ти блефував, так?

Едді підвів погляд у небо, по якому повзли важкі хмари. На його губах грала ледь помітна усмішка. Він знову глянув на Каллагена і відповів:

— Роланд казав мені, що ти останнім часом займаєш надто священицькі позиції.

— Якщо ти говориш про те, щоб перервати вагітність твоєї дружини…

Едді підняв руку.

— Я не маю на увазі щось конкретне. Просто в нас тут є робота, і нам потрібно, щоб ти допоміг її виконати. І менше за все нам зараз хочеться відволікатися на твої католицькі нісенітниці. Тож нехай буде так, я блефував, ідемо далі. Тебе це влаштовує? Фадда?

Тепер Едді всміхався напружено й роздратовано. На його вилицях проступили яскраві плями. Каллаген дуже уважно на нього подивився і кивнув.

— Так, — сказав він. — Ти блефував. Авжеж, облишмо це.

— Добре. — Едді подивився на Роланда.

— Перше питання — до Сюзанни, — сказав стрілець. — Дуже просте: як ти почуваєшся?

— Чудово, — відповіла вона.

— Правду кажеш?

Вона кивнула.

— Авжеж, кажу спасибі.

— Головний біль тут не турбує? — Роланд потер свою ліву скроню.

— Ні. І тривожність, яку я відчувала після заходу сонця й перед самим світанком, як рукою зняло. Подивіться на мене! — Вона провела рукою по своїх грудях, спустилася до талії, до правого стегна. — Я трохи схудла. Роланде… Я читала, що в деяких тварин — м’ясоїдних, як дикі коти, й травоїдних, як олені й кролики, — плід розчиняється, якщо обставини не сприяють його виношуванню. Ти не думаєш, що… — Вона замовкла, з надією дивлячись йому в очі.

Роланд дуже хотів, щоб ця чарівна думка справдилася, але не міг цього підтвердити. А приховувати від ка-тету правду тепер виключалося. Тож він похитав головою. Сюзанна поникла.

— Я спостерігав: спить вона тихо, — втрутився Едді. — Жодних ознак Мії.

— Розаліта каже те саме, — докинув Каллаген.

— Та дамочка за мною стежить? — підозріливим тоном Детти спитала Сюзанна. Але вона всміхалася.

— Час від часу, — визнав Каллаген.

— Облишмо тему Сюзанниної дитини, — сказав Роланд. — Треба поговорити про Вовків. І не тільки про них.

— Але, Роланде… — почав Едді.

Роланд підняв руку.

— Я знаю, скільки в нас інших проблем. І які вони нагальні. Але ще знаю, що ми можемо загинути тут, у Кальї Брин Стерджис, якщо не зосередимося на головному. А мертві стрільці нікому не допоможуть. І не підуть далі. Ви згодні? — Він обвів їх поглядами. Ніхто не відповів. Десь віддалік співали чистими, радісними й невинними голосами діти. Щось про комалу.

— Проте є одне питання, яке нам слід обговорити, — визнав Роланд. — Воно стосується тебе, отче. І Печери дверей. Чи погодишся ти зайти в ті двері й повернутися до своєї країни?

— Ти жартуєш? — Каллаген просяяв. — Шанс повернутися назад, бодай на короткий час? Одне твоє слово — і я там.

Роланд кивнув.

— Сьогодні ближче до вечора ми з тобою прогуляємося нагору, і я проведу тебе крізь двері. Ти ж знаєш, де той пустир?

— Авжеж. В іншому житті я бував там тисячу разів.

— Ти все зрозумів про поштовий індекс? — уточнив Едді.

— Якщо містер Тауер виконав усе, як ти йому наказував, то індекс буде записано на дощаному паркані, з боку Сорок шостої вулиці. До речі, чудово придумано.

— Запам’ятай номер… і дізнайся дату, — сказав Роланд. — Едді має рацію, нам треба по змозі стежити за часом у Нью-Йорку. З’ясувавши все, повертайся. А після зустрічі в Павільйоні ти повинен будеш іще раз пройти крізь двері.

— Цього разу — навідати Тауера й Діпно в Новій Англії, — здогадався Каллаген.

— Так, — кивнув Роланд.

— Якщо ви їх знайдете, краще розмовляти з містером Діпно, — сказав Джейк і густо зашарівся, коли всі повернулися до нього, але не відвів погляду від Каллагена. — Містер Тауер може бути впертим…

— Це ще м’яко сказано, — вставив Едді. — От побачиш, на той час, коли ти там з’явишся, він уже оббігає дванадцять букіністичних крамниць і затариться бозна-скількома примірниками першого видання «Дев’ятнадцятого нервового зриву Індіани Джонса».

— …але містер Діпно вас вислухає, — вів далі Джейк.

— Хає, Ейк, — погодився Юк і перевернувся на спинку. — Хає, иихо.

— Якщо хтось і здатен переконати в чомусь містера Тауера, — сказав Джейк, чухаючи Юкові черевце, — то це містер Діпно.

— Добре, — кивнув Каллаген. — Я тебе зрозумів.

Діти вже співали ближче. Сюзанна озирнулася, але їх ще не було видно. Напевно, вони йшли Річковою вулицею. А якщо так, то на видноті опиняться, коли проминуть стайню і повернуть на головну вулицю біля Тукової крамниці. Дехто з фолькен на веранді вже попідводилися, щоб подивитися на процесію.

Тим часом Роланд з усмішкою вивчав Едді.

— Колись від тебе я чув вислів з твого світу щодо слова «припускати». Я б хотів почути його ще раз, якщо ти не забув.

Едді широко всміхнувся

— Припускати означає пошитися в дурні. Ти про це?

Роланд кивнув.

— Хороша приказка. Проте зараз я висловлю одне припущення. Заб’ю його, як гвіздок, і повішу на нього всі наші сподівання вийти живими з цієї халепи. Мені це не подобається, але іншого виходу я не бачу. А припущення таке: проти нас копають лише Бен Слайтмен і Енді. Якщо ми вчасно їх зупинимо, то зможемо планувати щось таємно.

— Не вбивайте його, — тихо, майже нечутно сказав Джейк. Він узяв Юка на руки й рвучкими рухами гладив йому голову та довгу шию. Юк стоїчно витримував ці примусові пестощі.

— Прошу, Джейку? — нахилилася до нього Сюзанна, приставивши руку до вуха. — Я не…

— Не вбивайте його! — хрипким дрижачим голосом повторив хлопчик. Здавалося, він от-от розплачеться. — Не вбивайте тата Бенні. Будь ласка.

Едді обережно поклав руку хлопчикові на потилицю.

— Джейку, тато Бенні Слайтмена воліє відправити сотню дітлахів до Краю грому з Вовками, аби тільки врятувати свого сина. І ти знаєш, якими вони звідти повертаються.

— Так, але поставте себе на його місце. Він думає, що в нього нема вибору, бо…

— Він міг би обрати опір на нашому боці. — Голос Роланда звучав глухо й відстрашливо. Майже мертво.

— Але…

Але що? Джейк не знав. Він міркував над цим безперестану, але досі не придумав відповіді. Раптово по його щоках потекли сльози. Каллаген хотів покласти руку йому на плече, але Джейк його відштовхнув.

Роланд зітхнув.

— Ми зробимо все, що зможемо, щоб помилувати його. Тільки це я можу тобі пообіцяти. Не знаю, чи буде це насправді милістю — все одно Слайтменам у цьому містечку не жити… якщо наприкінці наступного тижня містечко ще існуватиме… але вони можуть оселитися десь на півночі чи на півдні Дуги й почати нове життя. А ще, Джейку, Бенні Слайтмен не повинен знати про те, що ти підслухав розмову між його батьком та Енді.

Джейк дивився на нього, і в його погляді прозирала несмілива надія. До Слайтмена-старшого йому було байдужісінько, але не хотілося, щоб Бенні дізнався, як його друг виказав його батька. Напевно, то було боягузтво з його боку, але все одно він не хотів, щоб Бенні знав.

— Правда? Точно?

— Нічого певного сказати не можу, але…

Не встиг Роланд договорити, як з-за рогу вигулькнули діти, що співали. На чолі процесії, поблискуючи срібними кінцівками й золотистим у м’якому вечірньому світлі тулубом, йшов Енді, робот-вістовий. Він просувався спиною вперед, в одній руці тримаючи арбалетну стрілу, обв’язану яскравими шовковими стрічками. Сюзанна подумала, що він схожий на командувача парадом до Дня незалежності. Він широко розмахував стрілою, диригуючи піснею дітей, а з гучномовців на його грудях і в голові лилися звуки волинки.

— Чорт забирай, — промовив Едді, — це ж гамельнський щуролов.

ТРИ

Цей куплет Енді проспівав сам, потім наставив паличку на юрбу дітей, і вони радісно заспівали другий.

Радісний сміх. Дітей було не так багато, як думала раніше Сюзанна, судячи з того галасу, який вони зчиняли. Після Джейкової розповіді її серце стислося від вигляду Енді, який ними керував. Та водночас вона відчула, як у горлі й на скроні запульсувала жилка люті. Він веде їх вулицею! Так, Едді мав рацію, як щуролов — гамельнський щуролов.

Робот показав імпровізованою диригентською паличкою на дівчинку років тринадцяти-чотирнадцяти. Сюзанна впізнала в ній дочку Ансельмів, які жили на маленькій фермі південніше від Тіанової. Наступний куплет вона проспівала чистим голосом, під ту саму ритмічну мелодію, що дуже нагадувала віршик для скакалки:

Коли до неї приєдналися інші голоси, Сюзанна збагнула, що дітей справді було значно більше. Вони все прибували з-за рогу. Вуха сказали їй правду, тоді як очі підманули. Але на це була вагома причина.

На перший погляд дітей було менше, бо обличчя повторювалися — наприклад, дівчинка Ансельмів виглядала майже так само, як її брат, що стояв поряд. Брат-близнюк. Майже всі діти в гурті Енді були близнятами. Зненацька Сюзанна відчула всю моторошність цього видовища: неначе всі дивні збіги, що з ними траплялися, скупчилися зараз перед їхніми очима. Їй стало млосно. І над лівим оком вона відчула перший укол болю. Рука вже сама потяглася до того місця, але Сюзанна наказала собі: «Ні. Я цього не відчуваю». І примусила руку опуститися. Потреби терти надбрів’я не було. Навіщо чіпати місце, яке не болить?

Енді спрямував свою паличку на товстенького хлопчика, який, попри свій юний вік (не більше восьми років) мав дуже серйозний вигляд. Він зосереджено проспівав свій куплет таким кумедним дискантом, що інші діти засміялися.

На що хор голосів відповів:

Помітивши Роландів ка-тет, Енді привітно замахав паличкою. І діти також… діти, половина яких повернеться додому заслиненими рунтами, якщо диригент параду доможеться свого. Волаючи від болю, вони виростуть заввишки з велетів і помруть рано.

— Помахайте у відповідь, — наказав Роланд і підняв руку. — Усі махайте, заради ваших батьків.

Едді обдарував робота сліпучою усмішкою на всі тридцять два.

— Як справи, дешеве бляшане падло? — тихо процідив він крізь зуби. І підняв угору два великі пальці: мовляв, класно, відпад. — Як ся маєш, психований роботе? Кажеш, файно! Кажу спасибі! Кажу «щоб ти здох»!

Джейк порснув зо сміху. Вони ні на мить не переставали всміхатися й махати. Діти відповідали їм тим самим. Намахавшись удосталь, Енді повів свій веселий оркестр далі вулицею. Вони вже співали наступний куплет.

— Вони його обожнюють, — сказав Каллаген. Його обличчя скривилося від огиди. — Цілі покоління дітей обожнювали Енді.

— Незабаром це зміниться, — сказав Роланд.

ЧОТИРИ

— Ще якісь питання є? — спитав Роланд, коли Енді й діти зникли з-перед очей. — Питайте зараз, бо іншої нагоди може й не бути.

— А Тіан Джефордс? — озвався Каллаген. — Адже саме Тіан заварив усю цю кашу. Для нього знайдеться роль у вирішальному бою?

Роланд кивнув.

— Я маю для нього завдання. Вони виконуватимуть його разом з Едді. Отче, за Розалітиним будиночком є гарна вбиральня. Висока. Міцна.

Каллаген здійняв брови.

— Еге ж, кажу спасибі. Її збудували Тіан з його сусідом, Г’ю Ансельмом.

— Ти не міг би повісити на неї клямку? На наступні кілька днів.

— Я міг би, але…

— Якщо все піде добре, клямка не знадобиться. Але ніхто не може знати напевне.

— Згоден, — кивнув Каллаген. — Я виконаю твоє прохання.

— Який у тебе план, сонце? — тихо спитала Сюзанна.

— Плану як такого нема. Але воно й на краще. Найважливіше, що я хочу вам сказати, — не вірте жодному моєму слову після того, як ми підведемося, обтрусимося й підемо до фолькен. А надто не вірте тому, що я казатиму на зборах, тримаючи в руках перо. Здебільшого я брехатиму. — Він усміхнувся, але погляд його блідо-синіх очей був серйозним і твердим, як скеля. — У наших з Катбертом батьків існувало правило: спершу усмішки, потім брехня. Останній аргумент — стрілянина.

— І вона вже не за горами, правда? — сказала Сюзанна. — Стрілянина.

Роланд кивнув.

— Стрілянина відбудеться так стрімко й закінчиться так швидко, що ви й незчуєтеся. Потім чудуватиметеся, нащо було все те планування й балачки, коли зрештою все зводиться до п’ятихвилинки крові, болю й дурощів. — Трохи помовчавши, він сказав: — Опісля мені завжди стає недобре. Як тоді, коли ми з Бертом ходили дивитися на повішеного.

— У мене є питання, — озвався Джейк.

— Запитуй.

— Ми переможемо?

Роланд так довго мовчав, що Сюзанна відчула, як у душі зароджується страх. Нарешті він сказав:

— Нам відомо більше, ніж вони думають. Набагато більше. Вони самовдоволені, втратили пильність. Якщо Енді та Слайтмен — єдині щури і якщо Вовків у зграї не буде забагато, а ще як у нас не скінчаться тарілки й патрони, тоді так, Джейку, сину Елмера. Ми виграємо.

— А забагато — це скільки?

Роланд мовчав, спрямувавши погляд блідо-блакитних очей на схід.

— Більше, ніж ти можеш собі уявити, — нарешті відповів він. — І, сподіваюся, більше, ніж гадають вони.

П’ЯТЬ

У другій половині дня Доналд Каллаген стояв перед незнайденими дверима, намагаючись зосередитися на Другій авеню року 1977 року. За орієнтир він узяв ресторанчик «Чу-Чу», до якого вони з Джорджем і Лупе Дельґадо часом заходили пообідати.

— Я завжди їв яловичу грудинку, — сказав Каллаген, намагаючись не дослухатися до пронизливого вереску своєї матері, що долинав з темного черева печери. Коли вони прийшли сюди з Роландом, його погляд одразу прикипів до книжок, які переправив на цей бік Кельвін Тауер. Так багато книжок! Від такого багатства у щедрому серці Каллагена заворушився черв’ячок жадібності. Але надовго йому цікавості не вистачило. Він узяв із шафи першу-ліпшу книжку (нею виявився «Віргінець» Овена Вістера) і поставив назад. Важко роздивлятися книги, коли на тебе криком кричать мертві друзі й милі родичі, лаючи останніми словами.

Цієї миті мати запитувала його, чому він дозволив вампірові, брудному кровопивці, зламати хрестика — її подарунок.

— Твоя віра завжди була слабка, — скорботно сказала вона. — Надто слабка віра і надто сильний потяг до пляшки. Думаю, ти б і зараз не відмовився випити, правда?

Боже милий, ще б пак. Віскі. «Ейншент Ейдж». Його серце калатало вдвічі, ні, втричі швидше.

— Грудинка, — пробурмотів він. — Полита коричневою гірчицею. — Внутрішнім зором він навіть бачив пластикову пляшечку, в якій була гірчиця, і згадав марку. «Плочманз».

— Що? — не розчувши, перепитав Роланд у нього за спиною.

— Я кажу, що я готовий. Якщо ти не передумав, то з Богом.

Роланд рвучко розчинив скриньку. І знову голову Каллагена блискавкою пронизав передзвін, зроджуючи згадку про людей закону в їхніх машинах. Шлунок зіщулився в животі, з очей ринули сльози.

Але двері, клацнувши, відчинилися, і крізь них зазирнув навскісний промінчик сонячного світла, розганяючи морок печери.

Глибоко вдихнувши й помолившись (О Пресвята Діво, що непорочно зачала свого Сина, молися за нас, хто звертається до Тебе), Каллаген ступив у літо 1977 року.

ШІСТЬ

І, авжеж, у місті був полудень. Обідня пора. І, авжеж, він опинився перед «Чу-Чу». Здавалося, його появи ніхто не помітив. На дошці, що стояла біля дверей ресторану, було написано:

Гаразд, бодай одне питання вирішилося. 24 червня, отже, Едді побував у Нью-Йорку вчора. Що ж до другого…

Каллаген повернувся спиною до Сорок шостої вулиці й покрокував Другою авеню. Одного разу він озирнувся й побачив, що двері прямують слідом за ним так само віддано, як пухнастик-шалапут — за Джейком. Він бачив Роланда, що сидів там і вставляв щось у вуха, щоб заблокувати шаленство дзвіночків.

Пройшовши два квартали, він раптово зупинився. Очі полізли на лоба, щелепа відвисла. Роланд і Едді його попереджали, що чогось такого й слід чекати, але в душі Каллаген цьому не вірив. Він думав, що цього чудового літнього дня, який так разюче різнився від хмарної кальїнської осені, знайде «Мангеттенський ресторан „Пожива для розуму“» цілим і недоторканним. Ну, в крайньому випадку там висітиме табличка: «ВІДПУСТКА, ЗАЧИНЕНО ДО СЕРПНЯ», — чи щось таке. Але книгарня буде на місці. На місці.

Книгарні більше не було. Чи то пак, від неї мало лишилося. Увесь фасад вигорів, його оточили жовтою стрічкою з написом «Розслідування». Підійшовши ближче, він відчув запах горілого дерева, паперу і… ледь чутний запах бензину.

Підстаркуватий чистильник взуття, що влаштувався зі своїм крамом перед взуттєвим магазином, сказав Каллагену:

— Жахіття, правда? Дякувати Богові, там нікого не було.

— Еге ж, кажу спасибі. Коли це сталося?

— Серед ночі, коли ж іще? Думаєте, бандюки серед білого дня коктейлями Молотова розкидаються? Вони не генії, але на таке вже їм клепки вистачає.

— А не могла загорітися проводка? Замикання?

Чистильник змірив Каллагена цинічним поглядом. «Та годі тобі», — промовляв той погляд. Пальцем, замащеним кремом для взуття, він показав на руїни, над якими курився димок.

— Бачите ту жовту стрічку? Думаєте, жовту стрічку натягають там, де щось саме взяло й загорілося? Ні, друже мій. Кел Тауер заборгував поганим хлопцям. По вуха був у боргах. Про це весь квартал знав. — Чистильник промовисто здвигнув бровами, густими, білими й кошлатими. — Як подумаю, скільки він втратив… У нього там були рідкісні книжки. Дуже рідкісні.

Каллаген подякував чистильникові за інформацію, розвернувся й покрокував Другою авеню в той бік, звідки прийшов. Крадькома пощипував себе, щоб переконатися, що це все не сон. Він глибоко вдихав міське повітря з його домішками вуглеводню і насолоджувався кожним звуком: бурчанням автобусів (на деяких автобусних бортах була реклама «Янголів Чарлі»), стукотом відбійних молотків і нескінченним меканням клаксонів. Перед крамницею «Вежа могутності» він на мить зупинився, зачарований музикою, що лилася з колонок перед дверима. То була стара пісня, якої він уже не чув бозна-скільки років. Вона була популярна ще в ті часи, коли він жив у Ловелі. Щось про гамельнського щуролова.

— Кріспіан Сент-Пітерз, — пробурмотів Каллаген. — Так його звали, цього співака. Господи, Людино-Ісусе, я справді тут. Я в Нью-Йорку!

Підтверджуючи це, пролунав сердитий жіночий голос:

— Може, хтось і може собі дозволити цілісінький день стовбичити на тротуарі, але декому тут пройти треба. Може, хоч убік зсунетеся?

Каллаген промурмотів вибачення (хоча навряд чи його почули чи хоча б оцінили) і рушив далі. Відчуття, що це сон, — надзвичайно правдоподібний, — не полишало його, доки він не наблизився до Сорок шостої вулиці. А там він почув гомін троянди, і його життя змінилося безповоротно.

СІМ

Спершу її голос був тихішим за бурмотіння. Але мірою наближення він став розрізняти багато голосів, янгольських голосів, що співали, підносячи свої впевнені радісні псалми до Господа. Ніколи в житті Каллаген не чув нічого приємнішого. Він зірвався й побіг, а опинившись біля паркану, поклав на нього руки. З очей несамохіть потекли сльози. Напевно, на нього зиркали люди, але йому було байдуже. Зненацька він почав краще розуміти Роланда і його друзів та вперше відчув себе часткою їхнього ка-тету. Не дивно, що вони прагнули вижити будь-якою ціною! Не дивно, якщо на кону було це! На тому боці паркану, вкритого лахміттям оголошень, було щось нескінченно прекрасне…

Юнак у ковбойському капелюсі, з довгим волоссям, стягнутим гумкою в кінський хвіст, зупинився й поплескав Каллагена по плечі.

— Класно тут, правда? — спитав ковбой-хіпі. — Не знаю чому, але класно. Щодня сюди приходжу. Хочеш, щось розкажу?

Витираючи заплакані очі, Каллаген повернувся до юнака.

— Так, мабуть.

Юнак провів рукою по своєму лобі, потім торкнувся щік.

— У мене були найжахливіші в світі прищі. Лице було страшне, як атомна війна. А тоді десь у кінці березня — на початку квітня я став приходити сюди, і… шкіра очистилася. — Юнак розсміявся. — Дерматолог, до якого відправляв мене тато, сказав, що це окис цинку подіяв, але я думаю, що мене вилікувало це місце. Щось у ньому є. Ти це чуєш?

І хоч у Каллагенових вухах дзвеніла солодка пісня голосів, неначе він слухав хор собору Нотр-Дам, він похитав головою. Інстинктивно.

— Так, — кивнув хіпі в ковбойському капелюсі, — я теж. Але іноді мені здається, що я щось чую. — Він здійняв праву руку, виставивши пальці літерою V. — Мир, брате.

— Мир, — відповів таким самим знаком Каллаген.

Коли ковбой-хіпі пішов, Каллаген провів рукою по шерехатих дошках паркана й рваному плакату з рекламою «Війни зомбі». Понад усе в світі йому зараз хотілося перелізти через паркан і побачити троянду… а може, впасти перед нею на коліна й помолитися їй. Але на тротуарі було повно людей, на нього вже кидали здивовані погляди. Дехто, як і ковбой-хіпі, безсумнівно, відчував енергетику цього місця. Найкраще він міг прислужитися великій силі, що співала за парканом (чи то була троянда? лише троянда, не більше?), захищаючи її. А це означало оберігати Кельвіна Тауера від тих, хто спалив його книгарню.

Так, ведучи рукою по паркану, він повернув на Сорок шосту вулицю. Попереду на цьому боці височіло зелене скляне громаддя готелю «ООН Плаза». «Калья, Каллаген, — подумав він. — Калья, Каллаген, Кельвін. Калья-чотири, троянда за дверима, Калья-Каллаген, Кельвіна оберігаємо».

Так священик дійшов до кінця паркана. Спершу не побачивши нічого, занепав духом. Але потім придивився уважніше, й напис був там, унизу: п’ять цифр, надряпаних чорним фломастером. Каллаген сягнув у кишеню по уламок олівця, який завжди був з ним, потім відірвав кутик від плаката, реклами бродвейського мюзиклу «Стрибун з башти». На нього й переписав п’ять цифр.

Йому не хотілося йти, але він знав, що мусить. Ясно мислити так близько від троянди годі було й сподіватися. «Я повернуся, — сказав він їй і, на превеликий подив, почув відповідь: — Так, отче, приходь. Кама-комала».

На розі Другої й Сорок шостої він озирнувся. Двері до печери були на місці, пливучи над тротуаром. Від готелю йшла немолода вже пара, судячи з путівників у руках — туристи. Не перестаючи балакати, вони наблизилися до дверей і обійшли їх. «Не бачать їх, але відчувають», — подумав Каллаген. А якби на тротуарі було стільки людей, що не розминутися й не обійти? Тоді вони занурилися б прямісінько в мерехтливу пляму, що висіла в повітрі, й не відчули, мабуть, нічого, крім миттєвого холоду й запаморочення. А може, до їхніх вух долинула б ледь чутна похмура музика дзвіночків, а ніздрі вловили слабенький запах горілої цибулі чи присмаленого м’яса. І тієї ночі у скороминущих снах вони відвідали б місця, значно химерніші за Місто розваг Нью-Йорк.

Він міг би вже повертатися. Мав би повертатися, бо ж отримав те, по що прийшов. Але в кількох кроках звідти розташовувалася нью-йоркська публічна бібліотека. Там, за кам’яними левами, навіть людина без цента в кишені могла отримати крихту інформації. Наприклад, про місце, якому належав поштовий індекс. А ще, правду кажучи, йому просто не хотілося так швидко залишати Нью-Йорк.

Він махав руками, поки стрілець не звернув на нього увагу. Ігноруючи погляди перехожих, Каллаген тричі виставив уперед розчепірені долоні, не впевнений, що стрілець збагне. Але, схоже, Роланд зрозумів. Він урочисто кивнув і задер догори великого пальця.

Каллаген припустив мало не підтюпцем. Хай якою приємною зміною для нього був Нью-Йорк, не слід було в ньому затримуватися. Роландові, напевно, було непереливки. А якщо вірити Едді, він був ще й у небезпеці.

ВІСІМ

Стрілець добре зрозумів, про що говорив Каллаген. Тричі по десять пальців: тридцять хвилин. Панотцеві потрібно було ще півгодини на тому боці. Роланд здогадався, що той хоче дізнатися, яке місто криється за цифрою, записаною на паркані. Якби йому це вдалося, було б чудово. Знання давало владу. А іноді, коли часу було обмаль, воно гарантувало швидкість.

Кулі у вухах повністю блокували голоси. З дзвіночками все було не так просто, але й вони долинали притлумлено. І це справді допомагало, бо дзеленчання було гіршим за нестерпний голос тонкоходу. Кілька днів — і Роланда сміливо можна було б здавати в притулок для душевнохворих. Але півгодини він витримає. Якщо ж стане несила, жбурне щось у двері, щоб привернути Каллагенову увагу, й він повернувся раніше.

Якийсь час Роланд дивився, як перед Каллагеном простирається полотно вулиці. Двері на узбережжі були інакші: там він дивився на світ очима Едді, Одетти, Джека Морта. Цього разу все було трохи не так, бо він бачив Каллагенову спину і його обличчя, коли той озирався (а траплялося це часто).

Щоб згаяти час, Роланд підвівся — пороздивлятися книжки, які так багато важили для Кельвіна Тауера, що той висунув їхню безпеку як умову співпраці. Першою стрілець витяг книжку з зображенням голови чоловіка на обкладинці. Чоловік курив люльку, а на голові мав чудернацького капелюха, схожого на мисливський. У Корта був схожий. В дитинстві Роланд думав, що Кортів капелюх, увесь у плямах від поту, з розсатаними шворками, значно цікавіший, ніж капелюх Стівена Дескейна, його батька. Слова на обкладинці належали до світу Нью-Йорка. Роланд легко міг би їх прочитати, якби перебував на тому боці. Але тут розбирав дуже мало, і результат читання доводив до сказу незгірш за дзвіночки.

— Сер-лок Гонс, — уголос читав стрілець. — Ні, Голмс. Прізвище Одеттиного батька. Чотири… мовісті. Мовісті? — Ні, перша літера — п. Чотири повісті, автор: Сірлок Голмс. — Він розгорнув книжку, поштиво провів рукою по титульній сторінці, вдихнув її запах: перчені, ледь солодкаві пахощі старого доброго паперу. Роланд зміг прочитати лише один з чотирьох заголовків: «Знак чотирьох». Інші три назви, крім слів «Собака» і «Етюд», були для нього нісенітницею. — Знак — це сіґул, — розтлумачив він сам собі. А полічивши кількість літер у заголовку, розсміявся. Їх було лише дванадцять. Він поставив книгу на місце й узяв іншу, цього разу з солдатом на обкладинці. Лише одне слово зумів прочитати в назві — «мертвий». Глянув на третю книжку. На обкладинці цілувалися чоловік і жінка. Так, у романах вони завжди цілувалися, людям таке подобалося. Поклавши книжку, Роланд вирішив перевірити, як справи у Каллагена. І побачив, що панотець заходить до великої кімнати, де було повно книжок і «жур-гнавів», як називав їх Едді… хоча Роланд досі не знав, що таке особливе гнав Жур і чому про це треба було так багато писати.

Він витяг із шафи ще одну книжку і всміхнувся. На обкладинці було зображено церкву, за яку сідало червоне сонце. Будівля трохи нагадувала церкву Світлої Діви. Роланд почав гортати книгу. Слів була сила-силенна, але розбирав він лише одне з кожних трьох, та й то насилу. Картинок не було. Він уже збирався поставити книгу на місце, як раптом щось привернуло його увагу. Не просто впало, а стрибнуло у вічі. На мить Роланд навіть перестав дихати.

Він стояв, забувши про передзвін, більше не переймаючись великою кімнатою з книжками, до якої зайшов Каллаген. Він став читати книжку з церквою на обкладинці. Принаймні намагався. Слова розпливалися перед очима, і певності в тому, що він правильно все зрозумів, не було. Але, боги! Якщо помічене справдиться…

Інтуїція підказувала йому, що це ключ. Але до яких дверей?

Він не міг прочитати достатньо слів, щоб знати напевне. Але книжка в нього в руках неначе вібрувала. І Роланд подумав, що ця книга була чимось подібним до троянди…

…хоча троянди існували й чорні.

ДЕВ’ЯТЬ

— Роланде, я знайшов! Це маленьке містечко в центрі штату Мен, називається Іст-Стоунгем, за сорок миль на північ від Портленда і… — Він замовк, пильно придивляючись до стрільця. — Що таке?

— Передзвін, — швидко відповів стрілець. — Навіть кулі у вухах не допомогли від нього врятуватися. — Двері було зачинено, дзвіночки стихли, але голоси не вщухали. Наразі Каллагенів батько запитував, чи журнали, які Донні ховав під ліжком, були підходящим читвом для християнського хлопчика і що буде, коли мати їх знайде? Тож коли Роланд запропонував залишити печеру, Каллаген радо погодився. Він надто добре пам’ятав ту розмову зі своїм старим. Закінчилася вона тим, що вони обидва поставали навколішки в ногах його ліжка й проказали молитву. Три «Плейбої» вкинули до сміттєспалювальної печі на задньому дворі.

Роланд повернув різьблену скриньку до рожевої сумки і знову обережно сховав її за Тауеровою шафою з цінними книгами. Книгу з церквою на обкладинці він уже поставив на місце, перевернувши її догори дриґом, щоб швидко можна було знайти.

Вони вийшли надвір і стали поряд, на повні груди вдихаючи свіже повітря.

— Ти впевнений, що тебе стурбував лише передзвін? — спитав Каллаген. — У тебе був такий вигляд, наче ти привида побачив.

— Тодешевий передзвін гірший за привидів, — сказав Роланд. І ця ухильна відповідь, здавалося, задовольнила Каллагена. Та коли вони вже спускалися стежкою, Роланд згадав обіцянку, яку дав друзям: більше нічого не приховувати від тету. Як же швидко він її порушив! Але він відчував, що саме так треба вчинити. Деякі з імен у тій книжці були йому відомі. Його друзі теж упізнали б їх. Пізніше потрібно буде дізнатися, чи книга справді настільки важлива, як він думав. Але зараз вона могла лише відволікти їх від справи з Вовками. Якщо їм вдасться виграти той бій, то, ймовірно…

— Роланде, з тобою точно все гаразд?

— Так. — Він поплескав Каллагена по плечі. Друзі зможуть прочитати ту книжку і так з’ясувати, що вона означала. Можливо, описана в ній історія була лише вигадкою… але як таке могло бути, коли…

— Отче?

— Так, Роланде.

— Роман — це ж історія, правда? Вигадана історія?

— Так, і до того ж довга.

— Але вигадка.

— Так, до цього й зводиться художня література. До вигадки.

Роланд поринув у роздуми. «Чарлі Чух-Чух» теж був вигадкою, але заразом і правдою в багатьох моментах. Важливих моментах. Ім’я його автора змінилося. Існувало багато різних світів, і всі їх тримала вкупі Вежа. Можливо…

Ні, не зараз. Він не повинен усе це обмірковувати зараз.

— Розкажи мені про місто, куди поїхали Тауер і його друг, — попросив Роланд.

— Не можу, я нічого про нього не знаю. Просто знайшов його в телефонній книзі штату Мен, от і все. А ще карту поштових індексів, на якій було показано, де це містечко.

— Добре. Дуже добре.

— Роланде, ти впевнений, що нічого не сталося?

Калья, подумав Роланд. Каллаген. І змусив себе всміхнутися. Змусив себе ще раз поплескати Каллагена по плечі.

— Все нормально, — сказав він. — Повертаймося до своїх.

ОДИН

Ще ніколи в житті Тіанові Джефордсу не було так страшно, як того дня на сцені Павільйону перед усіма фолькен Кальї Брин Стерджис. Він знав, що людей унизу не більше п’ятисот, щонайбільше — шістсот. Але йому здавалося, що їх сила-силенна, і їхнє мовчання позбавляло мужності. Шукаючи підтримки, він подивився на дружину, але обличчя Залії було худим, темним і виснаженим, як у старої жінки.

Те, що відбувалося в природі, теж не заспокоювало. Небо було ясним і без жодної хмарини, але для п’ятої години вечора було занадто темно. Коли Тіан піднімався сходинками на сцену, сонце сховалося за хмари, що громадилися на південному заході. Погода була зловісною, як сказав би Тіанів дідо. У вічній пітьмі Краю грому спалахували блискавки.

«Якби я знав, що дійде до цього, нізащо не заварив би цієї каші, — розгублено думав Тіан. — І цього разу отець Каллаген не врятує мою шкуру». Хоча Каллаген теж був на зборах, стояв і Роландом і його друзями — людьми великого калібру, — склавши руки на грудях, обтягнених простою чорною сорочкою з пасторським комірцем. На шиї в нього висів хрест Людини-Ісуса.

Він переконував себе заспокоїтися, Каллаген обов’язково допоможе, і чужинці теж вступляться. Для того вони й тут. Їхній кодекс честі вимагав від них допомагати, навіть якщо це означатиме їхню смерть і кінець шляху до мети, хай би якою вона була. Він переконував себе, що потрібно лише запросити на сцену Роланда, і Роланд вийде. Колись стрілець уже стояв на цій сцені й танцював комалу, і завоював їхні серця. Чи сумнівався Тіан, що він завоює їхні серця знову? Ні, не в цьому він сумнівався. Боявся він, що цього разу танець життя стане танцем смерті. Бо смерть була роботою цього чоловіка та його друзів. То був їхній хліб, то було їхнє вино. То був шербет, яким вони ласували наприкінці трапези. На тих перших зборах (невже минуло менше місяця?) Тіан виступав від безсилої люті. Але місяця вистачило, щоб підрахувати вартість. А що, як усе це було помилкою? Що, як Вовки спалять усю Калью своїми світляними палицями, востаннє заберуть потрібних їм дітей, а решту — старих, молодих — підірвуть своїми гудючими кулями смерті?

Усі мешканці Кальї стояли перед ним і чекали. Айзенгарти й Оверголсери, Хав’єри і численні Туки (хоча близнюків потрібного Вовкам віку серед Туків не було, отакі таланливі були ті Туки), Телфорд з чоловіками своєї родини, його повновида, проте сувора дружина — з жінками, Стронґи і Росітери, Слайтмени й Генди, Росаріо і Поселли. Темною чорнильною плямою знову скупчилися манні. Їхній патріарх Хенчик стояв порад з молодим Кантабом, якого так любили всі діти. Ще один улюбленець дітей, Енді, тримався осторонь, взявши тонкі сталеві руки в сталеві боки. Його електричні очі спалахували в присмерку. Сестри Орізи зібралися групкою, як птахи на дротяному паркані (серед них була й Тіанова дружина). Ковбої, наймані робітники, підмайстри, навіть старий Бернардо, місцевий п’яничка.

Праворуч від Тіана неспокійно заворушилися ті, хто ніс опопанаксове перо. За звичайних обставин для цього з головою вистачало однієї пари близнюків. Переважно люди знали, про що йдеться, й пером обносили задля годиться. Цього разу (ідея належала Марґарет Айзенгарт) священне перо возили три пари близнюків: від містечка до кожного малого угіддя, від малих угідь до кожної ферми, — на возі, яким правив незвично мовчазний Кантаб, поганяючи пару коричневих мулів. Найстаршими були близнюки Гегенгуди. Обом було по двадцять три роки, і народилися вони в рік останнього набігу Вовків (на думку більшості селян, вони були бридкими, як смертний гріх, проте роботящими, і на тому спасибі). Середульшими були вродливі близнюки Тейвері, які намалювали для стрільця карту. Останніми, наймолодшими, виявилися Геддон і Гедда, хоч в Тіановому виводку вони були найстарші. Саме Гедда дала йому сили почати. Тіан зустрівся з нею поглядами й побачив, що його добра (хоч і простенька з лиця) доня відчула татків страх і готова була от-от розплакатися.

Не лише Едді й Джейк чули чужі голоси в своїй голові. До Тіана заговорив його дідо. То не був голос немічного старого, дрижачого й майже беззубого. Озвався голос чоловіка, яким Джеймі був двадцять років тому: старого, проте сильного й спроможного дати такого запотиличника, що ти міг перелетіти через Річковий шлях, якщо огризнувся до нього чи з чимось забарився. Джеймі Джефордс, який одного разу виступив проти Вовків. Хоч деколи Тіан не вірив дідові, проте зараз сумніви розвіялися остаточно. Бо в це повірив Роланд.

«Чого дляєшся? — гаркнув голос. — Те’ ґедзь вкусив чи корова хвицьнула, шо ти такий причмелений? Виклич ’го й відійди. А то вже далі він хай рішає, шо робить, добре це чи ні».

Але Тіан ще на мить затримав свій погляд на мовчазній юрбі. Сьогодні смолоскипи не мигтіли різними барвами (бо ж не на свято вони тут зібралися), а горіли рівним помаранчевим вогнем. Він хотів щось сказати, відчував потребу щось сказати. Хоча б визнати, що частково це і його заслуга. Добре це чи ні.

У пітьмі на сході нечутно вибухали блискавки.

Роланд стояв, точнісінько як панотець, склавши руки на грудях. Зустрівшись поглядами з Тіаном, ледь помітно кивнув. Навіть у теплому світлі смолоскипів сині очі стрільця здавалися крижаними. Майже такими, як у Енді. Втім, іншого заохочення Тіанові було не треба.

Він узяв перо й виставив його перед собою. Юрба завмерла. Здавалося, люди перестали навіть дихати. Десь далеко за Кальєю прокаркав расті, неначе затримуючи в дорозі ніч.

— Не так давно я стояв перед вами в Залі зібрань і розповідав про те, в що я вірю, — почав Тіан. — Що коли приходять Вовки, вони забирають не лише наших дітей, а й частки наших душ і сердець. Щоразу, коли вони крадуть, а ми стоїмо осторонь, наші рани глибшають. Якщо глибоко врізатися в дерево, воно загине. Якщо позбавити наше містечко серця, воно помре також.

Потойбічну темінь дня прорізав голос Розаліти Муньйос, яка ніколи не мала дітей:

— Правду кажеш, кажу спасибі! Слухайте його, фолькен! Чуйте його!

— Слухайте його, мудро каже! — прокотилося юрбою.

— Того вечора панотець підвівся і сказав нам, що з північного заходу, з Серединного лісу, простуючи Шляхом Променя, йдуть стрільці. Хтось тоді зневажливо пирхав, а панотець же правду казав.

— Кажемо спасибі, — відповіли люди. — Панотець правду сказав.

А жіночий голос додав:

— Славімо Ісуса! Славімо Діву Марію, Матір Божу!

— Відтоді стрільці весь цей час були з нами. Той, хто хотів з ними перебалакати, зробив це. Вони обіцяли допомогти…

— І залишити по собі криваві руїни, як ми будемо такі дурні, що приймемо їхню поміч! — сердито прокричав Ебен Тук.

Юрба налякано зойкнула. А коли знову опустилася тиша, озвався Вейн Оверголсер:

— Стули пельку, горластий.

Тук озирнувся на Оверголсера, найбільшого фермера Кальї й свого найкращого покупця, і в його очах читалося німе здивування.

— Їхній дін — Роланд Дескейн з Ґілеаду, — вів далі Тіан. Це знали всі, проте легендарні ім’я та назва викликали благоговійний шепіт. — 3 Внутрішнього світу. Чи вислухаєте ви його? Що скажете, фолькен?

Відповідь не забарилася і швидко переросла в галас.

— Слухаєм! Слухаєм! До останнього слова! Слухаєм і кажем спасибі! — А слідом за цим пролунав тихий ритмічний стукіт. Спершу Тіан ніяк не міг уторопати, що то таке. А збагнувши, ледь не розплився в усмішці. Так звучав тупіт шорбутсами, тільки не об мостини підлоги в Залі зібрань, а тут, на траві Леді Орізи.

Тіан підняв руку. Роланд вийшов уперед. Тупіт гучнішав — до чоловічих приєдналися жіночі ноги в м’яких черевичках. Роланд піднявся сходами. Тіан передав йому перо й зійшов зі сцени, одразу ж узявши Гедду за руку й жестом показуючи решті близнюків стати поперед нього. Роланд стояв, тримаючи перо за гладенький очин у витягнутих руках, на яких лишалося тепер тільки вісім пальців. Нарешті тупотіння черевичків і шорбутсів стихло. Сичали й плювалися іскрами смолоскипи, осяваючи лиця фолькен, на яких зараз ясно читалися всі їхні сподівання й страхи. Расті каркнув і замовк. На сході темряву прорізала величезна блискавка.

Стрілець стояв і мовчав.

ДВА

Здавалося, минуло чимало часу, а Роланд усе дивився. І в кожній парі блискучих переляканих очей читав те саме. Багато разів він бачив такий вираз, зрозуміти його було неважко. Ці люди були голодні. Вони б радо купили чогось попоїсти, наповнили свої вічно неситі шлунки. Він згадав продавця пиріжків, що продавав свій крам на вулицях Ґілеада у найжаркіші дні літа. Роландова мати називала його сеппе-сеєм, бо від його пиріжків у людей скручувало животи. Сеппе-сей означало «продавець смерті».

«Еге ж, — подумав стрілець. — Тільки ми з друзями не беремо грошей».

Від цієї думки його обличчя освітила усмішка, одразу омолодивши його на багато років, і натовпом пробігло полегшене зітхання. Роланд почав свою промову так, як і колись:

— Нас добре зустріли в Кальї, послухайте мене, прошу.

Тиша.

— Ви відкрилися нам. Ми відкрилися вам. Чи ж не так?

— Еге ж, стрільцю! — гукнув у відповідь Воун Айзенгарт. — Так!

— Чи знаєте ви, хто ми є, і чи приймаєте те, що ми робимо?

Цього разу відповів Хенчик з роду манні.

— Так, Роланде, Книгою клянуся і кажу спасибі. Ви з роду Ельда, Білість прийшла, щоб протистояти Чорноті.

Юрба протяжно зітхнула. Десь у задніх рядах розплакалася жінка.

— Фолькен Кальї, чи просите ви про поміч і оборону?

Едді весь підібрався. За ті тижні, що вони провели в Кальї, багато людей дали вже відповідь на це питання. Але ставити його тут, вважав Едді, вкрай ризиковано. А раптом вони скажуть «ні»?

Та за мить Едді збагнув, що хвилюватися немає причин. Роланд був майстром з оцінки своєї аудиторії. Дехто справді промекав «ні» (дрібка Гейкоксів, трохи Туків і жменька Телфордів очолювали марш незгодних), але більшість фолькен проревіли щире «ТАК, СПАСИБІ!» Ще дехто (серед них найбільш вирізнявся Оверголсер) утримався. Едді вважав такий політичний хід наймудрішим у більшості випадків. Але цей випадок не належав до розряду більшості. То був вирішальний момент вибору, і навряд чи комусь із цих людей доведеться пережити ще один такий у своєму житті. Якщо ка-тет Дев’ятнадцяти переможе Вовків, мешканці цього містечка запам’ятають тих, хто сказав «ні» і хто утримався. Знічев’я Едді замислився над питанням, а чи буде Вейн Дейл Оверголсер великим фермером у цих краях, скажімо, за рік.

Та потім Роланд почав свій виступ, і всю свою увагу Едді звернув на нього. І увага поступово змінювалася захопленням. За все своє буремне дитинство й не менш буремну юність Едді чув чимало брехні. Сам нерідко обдурював, часом робив це дуже майстерно. Та на той час, коли Роланд дістався середини своєї розповіді, Едді збагнув, що до того раннього вечора в Кальї Брин Стерджис йому ще ніколи не доводилося лицезріти такого великого генія брехні у дії. А…

Едді роззирнувся довкола і вдоволено кивнув.

А юрба ловила кожне слово.

ТРИ

— Востаннє на цій сцені я танцював комалу, танець життя. Нині ж…

Його перебив Джордж Телфорд. Занадто улесливий і занадто хитрий, як на думку Едді. Та чого-чого, а хоробрості йому не бракувало: не кожен наважиться заговорити, коли вітер віє не в його бік.

— Еге ж, ми пам’ятаємо, ти файно танцював! А як, Роланде, ти танцюєш мортату, танець смерті, скажи, прошу.

Натовп несхвально забурмотів.

— Те, як я її танцюю, неважливо, — відповів Роланд, анітрохи не збентежившись, — бо мої танці в Кальї скінчилися. У нас із друзями тут є робота. Ви запросили нас, і ми кажемо спасибі. Ви попросили нас про поміч і оборону, тож і я прошу вас послухати дуже уважно. Менш ніж за тиждень прийдуть Вовки.

Юрба зітхнула, погоджуючись. Нехай час став слизьким, але навіть темні фолькен знали, що лишилося п’ять днів.

— За вечір до їхньої появи я хочу, щоб кожен близнюк Кальї, якому не виповнилося сімнадцять, був тут. — Роланд махнув рукою ліворуч, де Сестри Орізи спорудили шатро. Сьогодні там було чимало дітей, хоча, звісно, не сотня (саме стільки, як не більше, дітей, потрапили під загрозу). На час зборів старшим доручили наглядати за молодшими, а хтось із Сестер Орізи періодично перевіряв, чи там усе гаразд.

— Роланде, там вони всі не вмістяться, — сказав Бен Слайтмен.

Роланд усміхнувся.

— Але якщо шатро буде більшим, вмістяться, Бен. Я певен, що Сестри Орізи щось знайдуть.

— Еге ж, і нагодувати малих від пуза, щоб довго пам’ятали! — вигукнула Марґарет Айзенгарт. Її слова зустріли добродушним сміхом, який, проте, тривав недовго. Люди думали про те, що Вовки все-таки можуть перемогти й тоді половина дітей з тих, хто проведе Вовчий вечір на зеленому моріжку біля Павільйона, за тиждень чи два не пам’ятатимуть своїх імен, не кажучи вже про те, що вони їли.

— Я б хотів, щоб вони переночували тут і завтра ми вирушили рано, — сказав Роланд. — Судячи з того, що мені розповідали, годі визначити, коли саме прийдуть Вовки: на світанку, вранці чи в розпал дня. Ми виглядатимемо по-дурному, якщо вони прийдуть дуже рано й упіймають їх тут, усіх разом.

— А що, як вони прийдуть на день раніше? — в’їдливо викрикнув Ебен Тук. — Чи опівночі?

— Це неможливо, — відповів Роланд. І розповідь Джеймі Джефордса додавала йому впевненості в цьому. Лише одна-єдина причина дозволяла Енді й Бенові Слайтмену розгулювати Кальєю наступні п’ять днів — слова старого. — Вони приходять здалеку і не весь шлях долають на конях. Їхній розклад визначено заздалегідь.

— А як ти знаєш? — спитав Луїс Гейкокс.

— Краще не будемо зараз про це. Хтозна, може, у Вовків довгі вуха.

Запала мовчанка — люди обдумували.

— Того ж вечора мені потрібна дюжина підвод, найбільших у Кальї, щоб вивезти дітей на північ. Візників я призначу сам. З ними також поїдуть доглядачі для дітей, які залишаться з ними. Куди саме вони їдуть — не питайте. Про це теж краще не говорити.

Авжеж, більшість вважали, що знають, куди повезуть дітей: до старої «Глорії». Чутки швидко облетіли село, як і думав Роланд. Бен Слайтмен вважав, що сховок буде трохи далі — в «Червоному птахові-2», на південь від «Глорії». І це теж було чудово.

— Не слухайте його, фолькен, прошу! — закричав Джордж Телфорд. — А як слухаєте, то заради своїх душ і життя цього містечка, не робіть цього! Він говорить як божевільний! Ми вже пробували сховати дітей, нічого не вийшло! А якби й вийшло, Вовки б спалили тут усе дощенту, аби помститися…

— Мовчи, боягузе, — обірвав його Хенчик сухим, як удар батога, голосом.

Телфорд поривався ще щось сказати, але його найстарший син узяв його за лікоть і змусив замовкнути. І вчасно, бо знову затупотіли шорбутси. Телфорд глянув на Айзенгарта, і в погляді читалося: «Хоч ти мене підтримай. Не може бути, щоб ти став на бік цього божевілля!»

Великий скотар похитав головою.

— Не дивися на мене так, Джордже. Я стою за свою дружину, а вона — за Ельда.

Ці слова зустріли оплесками. Роланд дочекався, поки вони вщухнуть.

— Телфорд каже правду. Найпевніше, Вовки знатимуть, де ми сховали дітей. Та коли вони прийдуть туди, їх зустріне мій ка-тет. Ми вже не вперше маємо справу з такими, як вони.

Юрба схвально загула. Знову затупотіли чоботи. Ритмічно заплескали в долоні. Телфорд і Ебен Тук роззиралися довкола наляканими очима, як люди, що прокинулися в божевільні.

Коли Павільйон знову затих, Роланд сказав:

— Дехто з громади погодився вийти на бій разом з нами, це фольки з хорошою зброєю. Знову ж таки, зараз про це говорити не варто. — Та, звісно, слово жіночого роду все сказало навіть тим, хто ще не знав про Сестер Орізи. Едді вкотре подивувався майстерності, з якою Роланд схиляв їх на свій бік. Він глянув на Сюзанну, та підкотила очі й усміхнулася йому. Але її рука, коли вона стиснула його передпліччя, була холодною. Їй хотілося якнайшвидше це відбути. Й Едді чудово її розумів.

Телфорд спробував востаннє.

— Люди, послухайте мене! Усе це вже перепробувано!

Відповів йому Джейк Чемберз.

— Але не стрільцями, сей Телфорд.

Натовп шалено затупотів і заплескав на знак схвалення. Щоб утихомирити людей, Роландові довелося підняти руки.

— Більшість Вовків поїдуть туди, де, як вони гадають, ховаються діти. Там ми їх і зустрінемо, — сказав він. — Менші загони справді можуть напасти на ферми чи ранчо. Деякі, можливо, проїдуться містечком. І так, без пожеж не обійдеться.

Вони слухали мовчки й поштиво, кивали, здогадуючись, якими будуть наступні слова. Саме так, як йому хотілося.

— Спалений будинок можна відбудувати. Дитину-рунта не повернеш до звичайного життя.

— Еге ж, — кивнула Розаліта. — Її душу теж.

У натовпі забурмотіли, погоджуючись. Здебільшого жінки.

У Кальї Брин Стерджис (як і скрізь) чоловіки в тверезому стані не надто полюбляли розмови про душу.

— А зараз слухайте мене уважно, бо я скажу вам ще одне. Ми точно знаємо, хто такі Вовки. І Джеймі Джефордс підтвердив наші підозри.

Люди здивовано забубоніли, всі голови повернулися до Джеймі Джефордса. Тіанів дідо, стоячи біля внука, спромігся випростати сутулу спину і на секунду-дві гордовито випнути запалі груди. Едді лишалося тільки сподіватися, що дідуган не виступатиме, почувши продовження. Якщо він заперечить і те, що почує зараз від Роланда, їхнє завдання ускладниться. Щонайменше доведеться схопити Слайтмена та Енді раніше. А якщо Фінлі О’Теґо не почує голоси цих двох до дня появи Вовків, це викличе підозри. Едді відчув, що Сюзанна поворухнула пальцями руки, якою стискала його передпліччя. Схрестила їх на щастя.

ЧОТИРИ

— Під тими масками не живі істоти, — повідомив Роланд. — Вовки — це повсталі з мертвих слуги упирів, що правлять Краєм грому.

Цю ретельно вигадану нісенітницю зустріли охканням і бурмотінням.

— Таких, як вони, мої друзі Едді, Сюзанна та Джейк називають зомбі. Їх не можна вбити ні з лука, ні з арбалета, ні кулею, якщо не поцілиш у мозок чи серце. — Для наочності Роланд постукав себе по лівому боці грудей. — І, авжеж, коли вони здійснюють набіги, то під одягом мають важку броню.

Хенчик закивав. Так само вчинили ще декілька старших чоловіків і жінок, фолькен, які добре пам’ятали навіть не одну, а дві появи Вовків.

— Це багато чого пояснює, — мовив манні. — Але як…

— Влучити їм у голову нам не до снаги, бо під каптурами в них шоломи, — вів далі Роланд. — Але таких істот ми бачили в Ладі. Їхня слабкість — отут. — Він знову постукав себе в груди. — Живі мерці не дихають, але над їхніми серцями є щось на зразок зябер. Бронею вони їх не прикривають, бо інакше загинуть. Саме туди ми маємо цілити.

Люди стали перемовлятися, обговорюючи почуте. А потім пролунав голос Діда, пронизливий і схвильований:

— Святая правда, кожде слово, бо ж Моллі Дулін підбила одного тарілкою, хоч і не впрост, але тварюка впадла!

Сюзанна так стиснула руку Едді, що він відчув її короткі нігті. Проте, глянувши на неї, він побачив, що вона широко всміхається, не в змозі стриматися. Такий самий вираз був на обличчі у Джейка. «У важку хвилю старий демонструє дивовижну кмітливість, — подумав Едді. — Вибач, що сумнівався в тобі. Нехай тепер Енді й Слайтмен доповідають про це лайно собаче!» Він запитував у Роланда, чи вони там (безлике «вони» уособлював голос Фінлі О’Теґо) повірять у ці небилиці. «За всі ті роки, що цей бік Вайє потерпав від їхніх набігів, вони втратили лише одного бійця, — відповів Роланд. — Думаю, вони повірять у будь-що. На цьому етапі найвразливіше їхнє місце — самовтіха».

— У Вовчий вечір приводьте своїх близнюків сюди на сьому годину, — сказав стрілець. — Деякі жінки… Сестри Орізи, як ви вже здогадалися… складуть списки на грифельних дошках і викреслюватимуть кожну пару дітей, яка прибуватиме. Я сподіваюся, що до дев’ятої години кожне прізвище буде викреслено.

— Моїх дітей ти не викреслиш! — розлючено крикнув хтось із задніх рядів. Розштовхавши кількох людей, власник голосу вийшов уперед і став поряд із Джейком. То був присадкуватий чоловік, який володів клаптем рисового поля далі на південь від Кальї. Попорпавшись у безладді своїх недавніх спогадів (так, у безладді, проте жодного спомину стрілець не викидав), Роланд нарешті знайшов ім’я й прізвище. Ніл Фарадей. Один з тих небагатьох, кого не було вдома, коли Роланд і його ка-тет об’їжджали ферми та ранчо… чи принаймні для них його не виявилося вдома. Роботящий, за словами Тіана, і так само питущий. Саме так він і виглядав: темні кола під очима і переплетіння пурпурових судин на щоках. Брудний м’ятий одяг. Втім, Телфорд і Тук кидали на нього вдячні, хоч і здивовані погляди. «Ще одна розсудлива людина в цьому бедламі, — промовляли їхні очі. — Дякувати богам».

— Все їдно ’ни бруть ’тей і спалять то село к бісу, — проговорив він з таким сильним акцентом, що розбирати його слова було дуже важко. — Та я їй-бо ідам кождого з свого гнізда, хай тіко трійко лишиця. — Фарадей обвів натовп презирливим поглядом. — А ви горіть к бісовій матері, як такі дурні. — 3 цими словами він знову пірнув у натовп, залишивши здивованих людей перетравлювати сказане. Його нерозбірлива тирада сильніше вплинула на юрбу (принаймні так здалося Едді), ніж полум’яні промови Телфорда й Тука, разом узятих.

«Він, може, й бідний, як церковна миша, але кредит у Тука на наступний рік йому гарантовано, — подумав Едді. — Звісно, якщо на той час від магазину не лишиться саме згарище».

— Сей Фарадей має право на власну думку, але я сподіваюся, що за найближчі кілька днів він її змінить, — сказав Роланд. — Надіюся, що ви, люди, його переконаєте. Бо інакше в нього залишиться не троє дітлахів, а жодного. — Підвищивши голос, він спрямував його туди, де стояв, набурмосившись, Фарадей. — Отоді він побачить, що таке — обробляти свій клапоть землі без жодної помочі, лише з жінкою і двома мулами.

До краю сцени підступив Телфорд з побуряковілим від гніву лицем.

— Ти ладен сказати будь-що, аби тільки останнє слово було за тобою, смертоносний чоловіче. Чи є така брехня, яка не злітала з твоїх губ?

— Я не брешу, але й нічого не стверджую напевне, — відказав Роланд. — Якщо мої слова наштовхнули когось на думку, що я маю всі відповіді, тоді як ще три місяці тому я ні сном ні духом не відав, хто такі Вовки, то я благаю вашого прощення. Але дозвольте, перш ніж я побажаю вам доброї ночі, розповісти одну історію. Коли я був малим і зростав у Ґілеаді, ще до появи Фарсона і до всіх тих пожеж, на сході баронії була одна ферма, де вирощували дерева.

— Хіба на фермах вирощують дерева? — насмішкувато кинув хтось із натовпу.

Усміхнувшись, Роланд кивнув.

— Не звичайні дерева і навіть не залізні. Квітучі дерева з чудовою легкою, проте міцною деревиною. Найкраще за всі часи дерево для будівництва кораблів. Тоненький шматок цієї деревини мало не плавав у повітрі. Тисячу акрів землі займали ці дерева, десятки тисяч їх росли охайними рядами, і за всім цим багатством наглядав лісник баронії. Було одне правило, яке ніхто навіть не обходив, не кажучи вже про порушення: зрубаєш два — посади три.

— Еге ж, — кивнув Айзенгарт. — 3 худобою те саме. А з породистою худобою так узагалі: збережи чотирьох за кожне, яке продаєш чи забиваєш. Не кожен може собі таке дозволити.

Роландів погляд блукав натовпом.

— А одного літа, коли мені вже було десять років, на квітучі дерева напала якась пошесть. Павуки обвили горішні гілки білою павутиною, і дерева гинули з верхівки, гнили й падали під власною вагою задовго до того, як хвороба сягала коріння. Лісник побачив, що відбувалося, і наказав негайно зрубати всі здорові дерева. Врятувати бодай трохи деревини, поки не пізно. Правило «стяв два — посади три» тепер було безглуздим. Наступного літа всі квітучі ліси на схід від Ґілеаду зникли.

Юрба фолькен німувала. Світло дня вичахло, з неба спустилися ранні сутінки. Сичали смолоскипи. Усі погляди було прикуто до обличчя стрільця.

— Тут, у Кальї, Вовки збирають урожай дітей, не докладаючи жодних зусиль до сівби, бо це роблять за них чоловіки й жінки. Навіть діти це знають. «Але тато не дурні, з мамов сіють рис самі!»

Фолькен забубоніли.

— Вовки забирають, тоді чекають. Беруть… і ждуть. Зрештою чоловіки й жінки насіють новий врожай дітей, хай би що сталося. Але зараз відбуваються зміни. Насувається пошесть.

— Еге ж, правду кажеш, ви і є пошесть… — почав Тук і замовк, бо хтось збив з нього капелюха. Він розлючено обернувся, шукаючи нахабу, і побачив довкола себе п’ятдесят похмурих облич. Тож крамар просто підняв капелюха, притис до грудей і не сказав більше ні слова.

— Якщо вони побачать, що дітей для них більше не вирощуватимуть, — повів далі Роланд, — то заберуть не лише близнюків, а всіх дітей, яких зможуть запопасти. Поки є змога. Тож приводьте своїх дітей сюди о сьомій. Це єдина добра порада, яку я можу вам дати.

— Хіба ти лишаєш їм вибір? — вигукнув Телфорд, весь побілілий від люті й страху.

Роланд відчув, що годі з нього Телфорда. Його голос зірвався на крик, і Телфорд одсахнувся від спалаху його синіх очей.

— А тобі яке до того діло, сей? Твої діти виросли, це знають усі. Ти сказав своє слово. Чом би тобі не заткнутися?

Його слова привітали громом оплесків і тупотінням чобіт. Телфорд витримував крики й знущання, скільки міг. Він опустив голову між сутулі плечі й став схожим на бика, що готується напасти. Потім рвучко розвернувся і став прокладати собі шлях крізь натовп. Тук рушив слідом. За мить юрба зімкнулася за їхніми спинами. А невдовзі й збори закінчилися. Голосування не було. Роланд не пропонував.

«Так, — подумав Едді, штовхаючи Сюзаннин візок до столів з наїдками. — Він майстер».

П’ЯТЬ

Невдовзі Роланд підійшов до Бена Слайтмена. Бригадир стояв під смолоскипом, тримаючи в одній руці чашку кави, а в другій — тарілку зі шматком пирога. Роланд теж узяв собі кави й пирога. В дитячому наметі цього вечора розставили столи з наїдками, перед якими зараз вишикувалася довжелезна черга. Люди перемовлялися, але майже не сміялися. Неподалік Бенні з Джейком кидали м’яча, зрідка даючи пас Юкові. Шалапут радісно гавкав, але хлопці здавалися так само пригніченими, як і люди в черзі.

— Ти добре говорив сьогодні, — сказав Слайтмен і цокнувся з Роландом чашками.

— Правду кажеш?

— Еге ж. Звісно, вони були готові, думаю, ти й сам про це знав. От тільки Фарадей несподівано вискочив. Але ти добре з ним упорався.

— Я казав лише правду. Якщо Вовки зазнають чималих втрат, вони заберуть усіх дітей, щоб відшкодувати збитки. Легенди обростають бородами. Двадцяти трьох років достатньо, щоб борода виросла довга. Фолькен Кальї припускають, що Вовків у Краї грому тисячі, може, навіть мільйони. Але я в це не вірю.

Слайтмен подивився на нього з неприхованим зачудуванням.

— Чому?

— Бо все з часом стає непридатним, — просто відповів Роланд і додав: — Я хочу, щоб ти дещо мені пообіцяв.

Слайтмен сторожко поглянув на нього.

— Як зможу, Роланде, то пообіцяю.

— За чотири вечори приводь свого сина сюди. Його сестра померла, та я сумніваюся, що це завадить Вовкам вважати його близнюком. У нього є те, по що вони приходять.

Слайтмен навіть не приховував свого полегшення.

— Так, я приведу його. Я й сам збирався.

— Добре. А для тебе я маю завдання.

Слайтмен знову нашорошився.

— І що треба робити?

— Я спершу думав, що шести людей буде достатньо, аби дивитися за дітьми, поки ми розбиратимемося з Вовками. А тоді Розаліта спитала мене, що я робитиму, як раптом вони перелякаються й запанікують.

— Таж вони будуть у печері, правда? — стишуючи голос, запитав Слайтмен. — У печері малі далеко не втечуть, навіть якщо перелякаються.

— Але в печері є стіни, об які можна порозбивати голови. Чи ями, в які можна впасти в темряві. А якщо раптом почнеться паніка через крики, дим і вогонь, вони всі можуть упасти в провалля. Я вирішив, що для догляду за дітьми мені потрібно десятеро людей. І хотів би, щоб одним з них став ти.

— Роланде, це честь для мене.

— Цю відповідь можна розцінювати як згоду?

Слайтмен кивнув.

Роланд подивився на нього впритул.

— Ти ж розумієш, що у випадку поразки доглядачі дітей загинуть?

— Якби я вважав, що нас спіткає поразка, то не погодився б побути з дітьми. — Він помовчав. — І не відправив би свого сина разом з усіма.

— Дякую, Бен. Ти хороша людина.

Слайтмен заговорив ще тихіше.

— А в котрій шахті будуть діти? В «Глорії» чи «Червоному птахові»? — А що Роланд одразу не відповів, то похапцем додав: — Якщо це таємниця, можеш не казати…

— Не таємниця, — похитав головою стрілець. — Просто ми ще не вирішили.

— Але то буде одна з тих шахт.

— Авжеж. А як же інакше? — неуважно сказав Роланд і заходився скручувати цигарку.

— А ви влаштуєте засідку вгорі?

— Не вийде, — похитав головою Роланд. — Не той кут. — Він торкнувся своїх грудей над серцем. — Не забувай, що треба цілити сюди. В інші місця… нема сенсу. Навіть якщо куля прошиє броню, зомбі вона не зашкодить.

— Це проблема, правда?

— Це можливість, — виправив Роланд. — Знаєш осипища над входами у ті старі гранатові копальні? Схожі на дитячі слинявчики?

— Так?

— Ми сховаємося там. Під ними. А коли Вовки під’їдуть ближче, ми підведемося і… — Роланд наставив на Слайтмена вказівний палець, задерши великого, і зробив жест, наче натискав на гачок.

Бригадир розплився в усмішці.

— Роланде, це геніально!

— Ні, лише просто, — скромно заперечив Роланд. — Але просте рішення завжди найліпше. Думаю, ми заскочимо їх зненацька. Оточимо і переб’ємо по одному. Раніше ця стратегія вже мені прислужилася. Не бачу причин, щоб цього не сталося вдруге.

— Так, напевно, причин нема.

Роланд роззирнувся довкола.

— Але краще, Бен, про таке зараз не говорити. Я знаю, тобі можна довіряти, але…

Бен швидко закивав.

— Не кажи більше нічого, Роланде, я розумію.

М’ячик підкотив Бенові до ніг. Його син, усміхаючись, здійняв руки і крикнув:

— Тату! Кидай, я ловлю!

Бен щосили жбурнув м’яча. Той полетів, як тарілка Моллі в дідовій історії. Бенні підстрибнув, піймав однією рукою і засміявся. Батько з обожнюванням йому всміхнувся і перевів погляд на Роланда.

— Ото парочка, правда? Твій і мій.

— Еге ж, — погодився Роланд, кривлячи губи в подобі усмішки. — Майже як брати.

ШІСТЬ

Ка-тет повільно вирушив назад до клебанії. Усі погляди містечка було звернено до них. Сама смерть їхала на чотирьох конях, що ступали поряд.

— Дорогенький, ти задоволений тим, як усе пройшло? — спитала Сюзанна в Роланда.

— Нормально, — кивнув той і заходився скручувати цигарку.

— А можна й мені цигарку? — ні сіло ні впало спитав Джейк.

Сюзанна глянула на нього шоковано і зацікавлено водночас.

— Прикуси язика, сонце. Тобі ще нема тринадцяти.

— Мій батько почав курити в десять.

— І, передчуваю, зійде в могилу ще до п’ятдесяти, — безжально заявила Сюзанна.

— Невелика втрата, — промимрив Джейк, але тему облишив.

— Як щодо Мії? — спитав Роланд, чиркаючи сірником об ніготь великого пальця. — Вона не показується?

— Якби ви, хлопці, не протуркотіли мені про неї всі вуха, я б і не знала, що така існує.

— А живіт теж не турбує?

— Ні. — Правила брехні в усіх були свої, як здогадувалася Сюзанна. Її власне правило полягало в тому, що брехня має бути якнайкоротшою. Якщо в неї в животі росла дитина… чудовисько… то вона воліла, щоб її друзі почали перейматися через це за тиждень, не раніше. Звісно, якщо вистоять. А наразі не слід їм було знати про перейми, які часом хапали її живіт.

— Тоді все гаразд, — сказав стрілець. Якийсь час вони їхали мовчки, а потім Роланд змінив тему: — Хлопці, сподіваюся, ви вмієте копати. Бо доведеться трохи помахати лопатою.

— Могили? — спитав Едді, не знаючи, жартує стрілець чи говорить серйозно.

— Могили будуть пізніше. — Роланд підвів погляд у небо, але з заходу набігли хмари й украли зірки. — Пам’ятайте лишень, що копають їх переможці.

ОДИН

З темряви, страдницький і звинувачувальний, здіймався голос Генрі Діна, великого мудреця і видатного наркаша:

— Я в пеклі, брате! Я в пеклі й не можу ширнутися! Це все ти винен!

— Як гадаєш, скільки нам доведеться тут пробути? — спитав Едді у Каллагена. Вони щойно піднялися до Печери дверей, і маленький братик великого мудреця вже перекочував у правій руці, як кості, пару куль. То був день після великих зборів, і коли Едді з Каллагеном виїжджали з містечка, на головній вулиці панувала незвична тиша. Неначе Калья зачаїлася сама від себе, налякана грядущими подіями.

— Боюся, що довго, — визнав Каллаген. Перед виїздом він охайно вбрався у непомітний (як йому хотілося сподіватися) одяг. У нагрудній кишені сорочки лежали всі американські гроші, які їм вдалося нашкребти: одинадцять зіжмаканих доларів і пара четвертаків. Ото була б гірка іронія долі, подумав Каллаген, якби крізь двері він вийшов у Америку, де на одиничці був Лінкольн, а на п’ятдесятці — Вашингтон. — Але, думаю, ми можемо чергуватися.

— Дякувати Богові за невеличкі послуги, — сказав Едді й витяг з-за Тауерової шафи рожеву сумку. Підняв її обома руками, почав перевертати і раптом зупинився. Його обличчя насупилося.

— Що таке? — спитав Каллаген.

— Тут щось є.

— Звісно, там куля.

— Ні, щось у самій сумці, зашите в підкладку. На дотик як маленький камінь. Може, там потаємна кишеня.

— І може, зараз не найкращий час це з’ясовувати, — нагадав Каллаген.

Але Едді ще раз стиснув предмет. Не зовсім камінь. Але Каллаген мав рацію. Таємниць їм і без того не бракувало. Цю варто було залишити на інший день.

Витягши скриньку з сумки, Едді відчув, як у душу й голову заповзає слизький страх.

— Ненавиджу цю річ. Не можу позбутися відчуття, що вона може з’їсти мене, як… як тако.

— Мабуть, може, — кивнув Каллаген. — Едді, якщо відчуєш, що відбувається щось погане, зачиняй цю кляту штуку.

— І тоді ти застрягнеш у тому світі.

— Той світ мені не чужий, — сказав Каллаген, не зводячи погляду з незнайдених дверей. Едді чув голос свого брата, Каллагена дражнила мати, називаючи його Донні — іменем, якого він терпіти не міг. — Я просто чекатиму, коли двері знову відчиняться.

Едді запхав кулі до вух.

— Донні, чому ти дозволяєш йому це робити? — простогнала з темряви його мати. — Кулі у вухах — це ж так небезпечно!

— Іди, — мовив Едді. — Зроби це. — Він підняв віко скрині, і передзвін ударив Каллагенові у вуха. І в серце. Двері в усі світи прочинилися.

ДВА

Він переступив через поріг, думаючи про дві речі: 1977 рік і чоловічий туалет на головному поверсі нью-йоркської публічної бібліотеки. І опинився в кабінці, стіни якої було обписано графіті («БАНҐО СКАНК» теж був тут). Десь ліворуч хтось змив воду в пісуарі. Каллаген дочекався, поки той чоловік піде, і лише тоді вийшов з кабінки.

Щоб знайти потрібне, йому знадобилося всього десять хвилин. Назад до печери Каллаген уже повертався з книгою під пахвою. Едді радо пристав на його пропозицію вийти надвір. На свіжому повітрі, під сонцем (хмари вчорашнього вечора розігнав вітер) Едді витяг кулі з вух і глянув на книгу. Називалася вона «Дороги Нової Англії».

— А панотець у нас — бібліотечний злодій, — зауважив Едді. — Через таких, як ти, зростає плата за читацькі квитки.

— Я її поверну, — сказав Каллаген. І він не жартував. — Найважливіше те, що мені пощастило з другого разу. Поглянь на сторінку сто дев’ятнадцять.

Едді розгорнув книгу на вказаній сторінці. На фото була проста біла церква, що стояла на пагорбі над ґрунтовою дорогою. «Методистська зала зібрань Іст-Стоунгема, — проголошував підпис. — Збуд. 1819 року».

Едді зауважив, що в сумі це число дасть дев’ятнадцять. Усміхнувшись, Каллаген кивнув.

— Ще щось помітив? — спитав він.

— Авжеж, — сказав Едді. — Схоже на Залу зібрань Кальї.

— Саме так. Майже її близнюк. — Каллаген глибоко вдихнув. — Ти готовий до другого раунду?

— Мабуть.

— Цього разу все триватиме довше, але тут є що почитати, тож сяк-так згаяти час ти зможеш.

— Не думаю, що зможу читати, — зізнався Едді. — Я надто знервований, бля. Вибачай на слові. Може, подивлюся, що там зашито в сумці.

Але Едді геть-чисто забув про предмет у підкладці. Пізніше його знайшла Сюзанна, яка на той час була вже не Сюзанною.

ТРИ

Думаючи про 1977, і з книжкою, розгорнутою на сторінці з фотографією методистської Зали зібрань в Іст-Стоунгемі, Каллаген удруге ступив у незнайдені двері. А вийшов у ясний сонячний ранок у Новій Англії. Церква була на місці, але відтоді, як її фотографували для «Доріг Нової Англії», її стіни пофарбували, а дорогу — заасфальтували. Неподалік стояла споруда, якої на знімку не було. «Іст-Стоунгемський універсальний магазин». Добре.

Каллаген попрямував туди в супроводі дверей, що пливли в повітрі. Дорогою він нагадав собі, що не можна витрачати один з четвертаків, узятий з його власного запасу. Джейків четвертак було випущено 1969 року. Зате в Каллагена він був 1981 року, і це могло викликати підозри. Проминаючи бензозаправку «Мобіл» (де звичайний бензин продавали по сорок дев’ять центів за літр), він переклав четвертак у задню кишеню.

Коли він зайшов до крамниці, де пахло майже так само, як у Тука, теленькнув дзвіночок. Ліворуч від дверей лежав стосик «Портленд Прес-Геральдз». Побачивши дату на газеті, Каллаген жахнувся. Коли він забирав книжку з публічної бібліотеки (півгодини тому за його внутрішнім годинником, не більше), було двадцять шосте червня. А на газетах стояло вже двадцять сьоме…

Каллаген узяв одну газету, пробіг очима заголовки (повінь у Новому Орлеані, звичний сплеск активності в одержимих думками про смерть кретинів на Близькому Сході) й звернув увагу на ціну: десять центів. Чудово. На здачу з четвертака зразка шістдесят дев’ятого року він зможе купити кусень старої-доброї американської салямі. Продавець привітно дивився, як він наближається до каси.

— Більше нічого? — спитав він.

— Ну, скажу я вам, — мовив Каллаген, — мені б не зашкодило знати, як пройти на пошту, як ви не від того.

Продавець здійняв брови й усміхнувся.

— Чую, ви з наших країв.

— Що, так відчутно? — і собі всміхнувся Каллаген.

— Аха. Пошту найти легко. Пройдете милю цією дорогою, там вам буде пошта. — Слово «дорогою» він вимовив як «дрогою», достоту так, як це зробив би Джеймі Джефордс.

— Дуже добре. А салямі плястерками ви продаєте?

— Я продам її вам так, як ви схочете купити, — приязно відповів продавець. — Літній гість, чи не так? — Ці слова чоловік вимовив з дуже знайомим акцентом. Каллаген так і очікував, що він додасть: «Скажіть, прошу».

— Можна й так сказати, — кивнув Каллаген.

ЧОТИРИ

Едді в печері боровся з тихим, але шаленим передзвоном і зазирав у прочинені двері. Каллаген саме йшов сільською дорогою. Щасти йому там. А синочок місіс Дін тимчасом спробує трохи почитати. Холодною і трохи тремтячою рукою він сягнув у книжкову шафу і витяг книгу, що стояла через одну від тієї, яку хтось поставив догори дриґом і яка, безперечно, багато змінила б для нього того дня, якби він узяв саме її. Але натомість йому до рук потрапили «Чотири повісті про Шерлока Голмса». Голмс, іще один великий мудрець і видатний наркаш. Едді розгорнув книгу на «Етюді в багряних тонах» і став читати, час від часу позираючи на скриню, де пульсувала своєю моторошною силою чорна Тринадцятка. Видно було лише вигин кулі. Невдовзі Едді облишив спроби читати й дивився лише на той вигин, як зачарований, не в змозі відвести погляд. Але дзвоники стихали, і то було добре, чи не так? За мить він уже не чув їх взагалі. А ще за мить повз кулі в його вухах просочився голос і до нього заговорив. Едді слухав.

П’ЯТЬ

— Вибачте, мем.

— Аха? — Жінці на пошті на вигляд було років п’ятдесят чи трохи більше. Вдягнена в діловий костюм, сиве волосся з бездоганною укладкою.

— Я хотів би залишити листа своїм друзям, — сказав Каллаген. — Вони з Нью-Йорка, найпевніше, отримують у вас пошту до запитання. — В суперечці з Едді Каллаген переконував, що Кельвін Тауер, тікаючи від головорізів, які досі хочуть настромити його голову на палю, не втне такої дурниці, як поява на пошті. Едді нагадав йому, як Тауер трусився над своїми довбаними першовиданнями, і врешті-решт Каллаген погодився пробити цей варіант.

— Літні гості?

— Еге ж, — кивнув Каллаген. — Їх звуть Кельвін Тауер і Аарон Діпно. Я розумію, що такої інформації не дають першому-ліпшому з вулиці, але…

— Ой, ми тут таким не заморочуємося, — сказала вона. — Зараз подивлюся список… до нас так багато люду приїздить між Поминальним днем[57] і Днем праці.[58]

Жінка взяла зі стола планшет із затискачем, до якого було прикріплено три-чотири м’ятих аркуші паперу. Багато імен і прізвищ, написаних від руки. Вона пробігла поглядом перші два аркуші, потім третій.

— Діпно! — сказала вона. — Так, це один. Зараз… пошукаю другого…

— Дякую, не треба. — Враз Каллаген відчув якусь тривогу, неначе в світі за дверима щось пішло не так. Він озирнувся через плече, але побачив лише двері, печеру й Едді, що сидів, схрестивши ноги, і тримав на руках книжку.

— За вами хтось женеться? — всміхнулася дама.

Каллаген розсміявся. Навіть для його власних вух той сміх прозвучав силувано й по-дурному, але жінка нічого не запідозрила.

— А якщо я напишу Ааронові записку й покладу її до конверта з маркою, ви передасте йому, коли зайде? Чи містерові Тауеру.

— Ой, марок не треба, — привітно сказала вона. — Я й так віддам.

Так, тут справді все було як у Кальї. Зненацька він відчув до цієї жінки велику приязнь. Дуже-дуже велику.

Каллаген підійшов до стола, що стояв біля вікна (двері плавно, як у танці, зробили довкола нього розворот), і накидав записку. Спершу представився як друг чоловіка, який допоміг Тауерові з Джеком Андоліні. Проінструктував Діпно й Тауера залишити їхню машину на місці, не вимикати світла в орендованому помешканні, а самим сховатися десь неподалік — у коморі, сараї, де-небудь. Негайно. «Під килимком сидіння водія чи під сходинками заднього ґанку залиште записку з вказівками, де ви будете. Ми вас знайдемо. — Каллаген сподівався, що робить усе правильно. Вони з Едді не обговорювали план дій у такому випадку, й він не розраховував, що доведеться грати у шпигуна. Він підписався так, як учив його Роланд: — Каллаген, з роду Ельда. — А потім, попри неспокій, що дедалі дужчав, швидко дописав ще один рядок: — І більше не потикайтеся на пошту! Чи ж ви дурні??»

Він поклав записку в конверт, заклеїв і написав зверху «ААРОНОВІ ДІПНО ЧИ КЕЛЬВІНУ ТАУЕРУ, ДО ЗАПИТАННЯ».

Потім відніс до каси.

— Я б залюбки купив марку, — нагадав він.

— Не треба, два центи за конверт, і ми розрахувалися.

Каллаген дав їй п’ять центів з решти, отриманої в крамниці, узяв свої три центи здачі й попрямував до дверей. Звичайних.

— Щасти вам! — гукнула жінка.

Каллаген повернув голову, щоб подякувати, і мигцем зазирнув у двері до печери. Вони ще були відчинені. Але Едді на місці не було. Едді зник.

ШІСТЬ

Щойно опинившись на вулиці, Каллаген повернувся до незнайдених дверей. Зазвичай це було неможливо, бо вони поверталися одночасно з тобою, як партнер у кадрилі, але якимось незбагненним чином завжди знали, коли ти хочеш у них зайти. Тоді двері залишалися нерухомими і їх можна було побачити.

Коли він переступив через поріг, у мозок одразу ж вгризлися дзвіночки, витравлюючи на його поверхні лінії, немов кислотою.

— Ну от, Донні! — закричала з утроби печери Каллагенова мати. — Це ти допустив, щоб симпатичний хлопчина наклав на себе руки! Тепер йому довіку нидіти в чистилищі, а винен в усьому ти!

Але Каллаген її не слухав. Затискаючи газету «Прес-Геральд», куплену в іст-стоунгемському універсальному магазині, під пахвою, він метнувся до виходу з печери. Дорогою кинув погляд на скриню й зрозумів, чому вона не зачинилася й не ув’язнила його в Іст-Стоунгемі, штат Мен, 1977 року. Зсередини стирчала груба книга. Каллаген навіть устиг прочитати назву: «Чотири повісті про Шерлока Голмса». Наступної миті він уже вискочив під сонячне проміння.

Спершу він не побачив нічого, крім валуна, який перегороджував стежку, і в душу закралася холодна підозра, що голос матері сказав правду. Та потім кинув погляд ліворуч і побачив Едді за десять футів від себе, на краю вузької стежки, над прірвою. Його незаправлена сорочка тріпотіла на вітрі довкола руків’я Роландового великого револьвера. Риси обличчя Едді, зазвичай гострі та трохи лисячі, розпливлися, в очах була порожнеча. То було заціпеніле обличчя збитого з ніг боксера. Волосся майоріло довкола вух. Едді хитнувся вперед… потім губи стислися, а в очах майже пробився на поверхню свідомий вираз. Він ухопився за виступ скелі й хитнувся назад.

«Він бореться, — подумав Каллаген. — Опирається щосили. Але програє».

Інтуїція стрільця, найгостріша й найнадійніша в кризові моменти, підказала Каллагенові, що гукати не можна, бо цим він напевно підштовхне Едді в прірву. Замість кричати він кількома стрибками здолав коротку відстань, що відділяла його від Едді, й ухопив його ззаду за сорочку, якраз вчасно, бо Едді знову хитнувся вперед, відпустивши камінь і затуливши руками очі, мимохіть прибравши кумедного вигляду: «Прощавай, жорстокий світе».

Якби сорочка порвалася, Едді Дін назавжди вийшов би з великої гри ка. Проте навіть сорочки Кальї Брин Стерджис із цупкої домотканої матерії — і ті, мабуть, слугували ка. Тканина не тріснула, а Каллаген за роки тяжкої праці на дорозі накачав собі міцні м’язи. Він щосили смикнув Едді на себе й упіймав його в обійми, але перед тим молодий чоловік ударився головою об виступ на скелі, за який кілька секунд тому тримався рукою. Його вії затріпотіли, й він утупився очима в Каллагена, не впізнаючи його. І промовив щось, чого Каллаген не зміг розібрати: «Нааже йа ожу еіти о ежі».

Каллаген ухопив його за плечі й потрусив.

— Що? Я не розумію! — Не те щоб він дуже хотів зрозуміти, але потрібно було встановити контакт, повернути Едді з тієї далини, куди відправила його проклятуща чорна куля. — Я не… розумію тебе!

Цього разу відповідь була чіткішою:

— Вона каже, я можу полетіти до Вежі. Ти маєш мене відпустити. Я хочу полетіти.

— Ти не можеш літати, Едді. — Не впевнений, що Едді збагнув його слова, Каллаген нахилився й притулився лобом до лоба Едді. — Куля хотіла тебе вбити.

— Ні… — почав Едді, та раптом його очі просвітліли. Й широко розкрилися від розуміння. — Так.

Каллаген підняв голову, але плечей Едді не відпускав.

— Тепер ти в порядку?

— Так. Принаймні так мені здається. Отче, я добре тримався. Клянуся. Дзвіночки, звісно, дошкуляли, але я старався не зважати. Я навіть узяв книжку почитати. — Він роззирнувся довкола. — Господи, надіюся, я її не впустив. Тауер з мене шкуру зніме.

— Не впустив. Ти підпер нею віко скрині й дуже добре зробив. Інакше двері б зачинилися, а від тебе лишилося б полуничне желе на глибині семисот футів.

Глянувши униз, через край, Едді пополотнів. І не встиг Каллаген пошкодувати про своє правдолюбство, як Едді знудило на нові шорбутси.

СІМ

— Отче, вона підкралася до мене, — сказав Едді, коли знову зміг говорити. — Заколисала й накинулася.

— Так.

— Вдалося щось зробити на тому боці?

— Якщо вони отримають мого листа й зроблять так, як там написано, то можна буде сказати, що вдалося багато. Ти мав рацію. Діпно отримує пошту «до запитання». Що ж до Тауера, то я не знаю. — Каллаген сердито похитав головою.

— Думаю, це Тауер намовив Діпно, — сказав Едді. — Кел Тауер досі не може повірити, що вляпався в таке. І після того, що зі мною сталося, точніше, мало не сталося, я цілком можу його зрозуміти й поспівчувати. — Едді глянув на те, що Каллаген затискав під пахвою. — Що то?

— Газета, — відповів панотець, простягаючи й Едді. — Хочеш почитати про Ґолду Меїр?

ВІСІМ

Того вечора Роланд уважно вислухав розповіді Каллагена й Едді про їхні пригоди в Печері дверей та за її межами. Стрільця більше зацікавило не те, що Едді мало не загинув, а подібність між Кальєю Брин Стерджис та Іст-Стоунгемом. Він навіть попросив Каллагена зімітувати акцент продавця магазину й жінки на пошті. З цим завданням Каллаген, колишній мешканець Мену, впорався легко.

— Еге. Аха, — повторив Роланд. Він сидів, поринувши в роздуми, закинувши ноги на поруччя ґанку клебанії.

— Як думаєш, з ними нічого не станеться? — спитав Едді.

— Сподіваюся, — відповів Роланд. — Якщо вже хочеш непокоїтися за чиєсь життя, турбуйся за Діпно. Тауер потрібен Балазарові живим, інакше хто віддасть йому пустир? А Діпно тепер став пішаком у грі.

— Ми можемо їх залишити доти, доки не розквитаємося з Вовками?

— У нас нема іншого виходу.

— Є. Кинути все це діло, вирушити до тієї Східної Калоші й захистити його! — гнівно промовив Едді. — Як тобі таке? Послухай, Роланде, я точно знаю, чому Тауер попросив Діпно отримувати пошту «до запитання». Хтось має книгу, яка його цікавить, от чому. Він торгувався, переговори сягнули вирішальної стадії, аж тут з’явився я й намовив його знятися з місця. Але Тауер… він як шимпанзе, перед яким тримають банан, і доможеться свого за будь-яку ціну. Якщо Балазар знає про цю його одержимість… а найпевніше, він знає… йому навіть не потрібен список поштових індексів. Вистачить і списку людей, з якими Тауер вів бізнес. І я дуже сподіваюся, що цей список — якщо він був — згорів у пожежі.

Роланд кивнув.

— Я розумію, але ми не можемо все кинути. Ми дали обіцянку.

Поміркувавши, Едді зітхнув і похитав головою.

— Біс із ним. Три з половиною дні до бою тут, сімнадцять днів до закінчення терміну дії угоди, яку підписав Тауер, там. Думаю, він протримається до нашої появи. — Едді помовчав, закусивши губу. — Можливо.

— «Можливо» — це все, що ми можемо зробити? — спитав Каллаген.

— Ага, — кивнув Едді. — Принаймні поки що.

ДЕВ’ЯТЬ

Наступного ранку налякана до смерті Сюзанна Дін сиділа у вбиральні біля підніжжя схилу. Вона схилилася вперед і чекала, поки минуться перейми, які мучили її вже тиждень, але ще жодного разу не були такими сильними, як зараз. Вона притисла руки до низу живота й відчула його твердість.

Боже милосердний, а якщо це пологи?

Вона намагалася себе переконати, що це неможливо, що в неї не відійшли води, а справжні пологи без цього не починаються. Але що вона знала про народження дітей? Дуже мало. Навіть Розаліта Муньйос, досвідчена повитуха, не надто могла їй у цьому допомогти, бо ж вона завжди приймала людських дітей у матерів, які справді виглядали вагітними. Сюзанна ж за час перебування в Кальї радше схудла, ніж набрала ваги. І якщо Роланд мав рацію щодо цього немовляти…

Це не немовля. Це дитятко, і воно не моє, а Міїне, хай хто вона така. Мія, нічия дочка.

Перейми припинилися. Живіт розслабився і пом’якшав. Сюзанна приклала палець до щілини своєї вагіни. На дотик така сама, як і завжди. Авжеж, з нею все буде добре впродовж наступних кількох днів. Має бути. І хоч вона погоджувалася з Роландом, що в їхньому ка-теті не повинно бути жодних таємниць, але про перейми вирішила промовчати. Коли почнеться бій, ворогів буде шістдесят чи сімдесят. А може, навіть сімдесят, якщо Вовки зберуться в одну зграю. Захисникам знадобляться всі сили, вся увага. Себто відвертатися не можна буде категорично. Це також означало, що вона має бути там, разом з усіма.

Вона натягнула джинси, застебнула ґудзики й вийшла на сонячне світло, неуважно потираючи ліву скроню. Побачивши новий замок на вбиральні — клямку, поставлену на Роландове прохання, — заусміхалася. А тоді глянула на свою тінь, і усмішка застигла на губах. Коли вона заходила до вбиральні, довжина її Темної дами показувала дев’яту ранку. Тепер же, судячи з тіні, до опівдня лишалося зовсім мало часу.

Не може бути. Я пробула там лише кілька хвилин. Рівно стільки, щоб попісяти.

І, напевно, то була правда. Решту часу там провела Мія.

— Ні, — похитала головою Сюзанна. — Це неможливо.

Але в душі знала, що можливо. Мія ще не перебрала на себе контроль над її тілом, але до цього вже було недовго. Вона готувалася захопити владу.

«Будь ласка, Боже, — стала благати Сюзанна, спершись на стіну вбиральні. — Прошу тебе, лише три дні. Дай мені ще три дні побути собою, дозволь нам виконати свій обов’язок перед тутешніми дітьми, а далі воля Твоя. Прошу тебе…»

— Лише три дні, — пробурмотіла вона. — А якщо ми всі загинемо, то це вже не матиме значення. Ще три дні, Господи. Почуй мене, прошу.

ДЕСЯТЬ

Наступного дня Едді й Тіан Джефордс пішли шукати Енді й натрапили на нього на широкому запиленому перехресті Східного і Річкового шляхів. Він стояв собі на самотині й співав на всю потужність своїх…

— Ні, — похитав головою Едді, коли вони з Тіаном наближалися до робота, — не легенів, у нього немає легенів.

— Прошу? — не розчув Тіан.

— Пусте. Це не важливо. — Але ланцюжок асоціацій із людською анатомією привів Едді до наступної думки. — Скажи, Тіане, а в Кальї є лікар?

Тіан здивовано глянув на нього. Здавалося, він от-от розсміється.

— Не для нас, Едді. Костоправи служать багатим, у кого є час до них ходити і гроші, щоб їм платити. Коли наш брат занедужає, він іде до котроїсь із Сестер.

— Сестер Орізи.

— Атож. Як ліки добрі… а вони зазвичай добрі… ми вичунюємо. А як ні, то нам гіршає. Зрештою все виліковує земля, розумієш?

— Так, — сказав Едді, думаючи про те, як важко було вписати в цю картину дітей-рунтів. Ті, хто повернувся рунтами, врешті-решт помирали, але до того роками просто… животіли.

— Все одно в людині тіко три коробки, — вів далі Тіан, поки вони підходили до самотнього співочого робота. Віддалік, на сході, між Кальєю Брин Стерджис і Краєм грому Едді помітив струмки куряви, що здіймалися до неба, хоча тут вітру не було.

— Коробки?

— Еге ж, правду кажеш, — Тіан торкнувся своєї голови, грудей і сідниць. — Головна, грудна й сральна. — І від душі розсміявся.

— Що, серйозно? — всміхнувся Едді.

— Ну… між нами то можна так назвати, — сказав Тіан. — Але, думаю, жодна леді не дозволить говорити так про ці коробки за її столом. — Він знову торкнувся голови, грудей і сідниць. — Думальна коробка, серцева коробка, ключова.

— А які в ній ключі? — спитав Едді.

Тіан зупинився. Вони вже підійшли досить близько, щоб Енді міг їх бачити. Але робот не звертав на них жодної уваги. Він саме виводив оперну арію невідомою Едді мовою. Час від часу Енді піднімав руки чи схрещував їх на грудях, наче ті жести були невід’ємною частиною пісні.

— Послухай мене, — сказав Тіан. — Людина складається з частин. Угорі — її думки, найліпша частина чоловіка.

— Чи жінки, — всміхаючись, докинув Едді.

Тіан серйозно кивнув.

— Еге ж, чи жінки, але жінку було зроблено з дихання чоловіка, тож я маю на увазі її також.

— Справді? — з сумнівом похитав головою Едді, думаючи про те, як би відреагували на цю заяву деякі його знайомі, феміністки з Нью-Йорка. Він думав, що це сподобалося б їм ще менше за ту частину Біблії, де сказано, що Єву було зроблено з Адамового ребра.

— Нехай буде так, — погодився Тіан. — Але першого чоловіка народила Леді Оріза, як сказали б тобі старі люде. Вони говорять: «Кан-ах, кан-тах, аннах, Оріза: „Все дихання йде від жінки“».

— Тож розкажи про коробки.

— Найкраща і найвища — голова, де криються думки і мрії. Наступна — це серце, з усіма нашими почуттями: любов’ю, смутком, радістю і щастям…

— Емоції.

Тіан подивився на нього здивовано і з повагою.

— Правду кажеш?

— Там, звідки я родом, кажуть саме так, то нехай так і буде.

— А, — Тіан кивнув з таким виглядом, наче думка була цікава, хоч і малозрозуміла. А далі, замість сідниць він торкнувся паху. — В останній коробці те, що ми звемо низькою комалою: потрахатися, посрати, зробити комусь якусь підлоту без причини.

— А якщо причина є?

— Ну, тоді це не буде підлотою, правда? — весело відповів Тіан. — В такому разі це йтиме з серцевої коробки чи з головної.

— Це все так дивно, — сказав Едді, хоч сам подумав, що нічого дивного насправді немає. Подумки він уже уявляв собі три акуратно складені один на один ящики: голова над серцем, серце над усіма тваринними проявами й безпричинною люттю, яку часом відчували люди. Особливо сподобалося Едді, як Тіан вживав слово «підлота», неначе означення певного взірця поведінки. Чи був у цьому всьому якийсь сенс? Це слід було ретельно обміркувати, але час для цього був непідходящий.

Енді стояв, поблискуючи на сонці й вивергаючи з себе пісню. В пам’яті Едді виринув невиразний спогад про малих із району, які викрикували: «Я севільський цирульник, начищу вам хрульник», — і тікали, регочучи, як божевільні.

— Енді! — гукнув Едді, й робот миттю обірвав свій спів.

— Хайл, Едді, як я радий тебе бачити! Довгих днів і приємних ночей!

— І тобі того самого, — відповів Едді. — Як ся маєш?

— Чудово, Едді! — палко вигукнув Енді. — Я завжди тішуся співом перед першим семіноном.

— Семіноном?

— Так ми називаємо бурі, що передують справжній зимі, — сказав Тіан і махнув на хмари куряви далеко за річкою. — Ото перший. Я так собі думаю, він буде тут або в день Вовків, або наступного дня.

— У день Вовків, сей, — підтвердив Енді. — «Семінон приходить, літо відходить». Так кажуть люди. — Він нахилився до Едді. В його блискучій голові щось клацало. Очі швидко блимали. — Едді, я склав чудовий гороскоп, дуже довгий і складний, і він свідчить про перемогу над Вовками! Велику перемогу! Ви переможете своїх ворогів і познайомитеся з чарівною жінкою!

— Я вже маю чарівну жінку, — відказав Едді, щосили стараючись, щоб його голос звучав люб’язно. Адже чудово знав, що означає те швидке блимання лампочок в очах: сучий син сміявся з нього. «За кілька днів твої очі сміятимуться на потилиці, Енді, — подумав він. — Бо я тобі їх повибиваю. Дуже на це сподіваюся».

— Авжеж, але в багатьох жонатих чоловіків є коханки. Не так давно я вже казав це сеєві Тіану Джефордсу.

— Але не в тих, які кохають своїх дружин, — відрізав Тіан. — Я сказав тобі тоді й повторюю зараз.

— Друзяко Енді, — змінив тему Едді. — Ми прийшли до тебе в надії, що ти зробиш нам послугу. Трохи нам допоможеш у вечір напередодні Вовків.

В глибині грудей Енді щось заклацало, його очі знову спалахнули, але якось стривожено.

— Я б радо поміг, та не можу, сей, — забідкався Енді. — О так, ніщо не принесло б мені більшої втіхи, ніж допомогти друзям, але є такі речі, яких я не можу зробити, хоч як би цього хотів.

— Через програмування.

— Так. — Ввічливий тон з голосу робота кудись подівся. Тепер він говорив як машина. «Це його задній хід, — подумав Едді. — Енді обережний. На твоїх очах вони народжувалися вмирали, правда ж, Енді? Часом вони обзивають тебе нікчемною торбою гвинтів, не звертають на тебе уваги, але врешті ти ступаєш по їхніх кістках і співаєш своїх пісень, га? Але цього разу все буде інакше, приятелю. Тепер усе зміниться».

— Коли тебе зібрали, Енді? Просто цікаво. Коли ти зійшов з конвеєра «Ламерка»?

— Давно, сей. — Сині очі тепер спалахували й згасали повільно. Робот більше не сміявся.

— Дві тисячі років тому?

— Напевно, довше. Сей, я знаю одну пісню про пиятику, вам вона може сподобатися, дуже цікава пісенька…

— Може, іншим разом. Слухай, друже, якщо тобі тисячі років, то як так вийшло, що тебе запрограмували щодо Вовків?

Всередині Енді щось лунко брязнуло, наче зламалося. Потім він заговорив знову, і голос звучав мертво і невиразно, як тоді, коли Едді вперше почув його на узліссі Серединного лісу. То був голос Боско Боба, який готувався зібратися хмарами й пролитися на тебе дощем.

— Назвіть пароль, сей Едді.

— Здається, ми вже це проходили, правда?

— Пароль. У вас є десять секунд. Дев’ять… вісім… сім…

— А зручна штука цей пароль.

— Неправильний пароль, сей Едді.

— Щось мені хочеться відмовитися від свідчень.

— Два… один… нуль. У вас є ще одна спроба. Хочете повторити спробу, Едді?

Едді обдарував його сонячною усмішкою.

— Друзяко, а семінони віють улітку?

Знову заклацало. Голова Енді, що була схилена в один бік, схилилася в другий.

— Не розумію вас, Едді з Нью-Йорка.

— Вибач. Я лише старий дурний людський перець. Ні, я не хочу другої спроби. Не зараз, принаймні. Дозволь я розповім тобі, якої допомоги ми від тебе сподіваємося, а тоді вже ти скажеш, чи дозволяє тобі програмування. Як гадаєш, це чесно?

— Чесніше не буває, Едді.

— Гаразд. — Едді торкнувся тонкої металевої руки Енді. Поверхня була гладенька і якась неприємна на дотик. Масна. Але Едді не забрав руки і стишив голос до інтимного шепоту. — Я розповім тобі це тільки тому, що знаю, як добре ти вмієш зберігати таємниці.

— О так, сей Едді! Ніхто не вміє краще тримати таємниці, ніж Енді. — Відчувши твердий ґрунт під ногами, робот знов став собою, хитрим і самовдоволеним мерзотником.

— Слухай… — Едді зіп’явся навшпиньки. — Нахили голову.

У надрах корпуса Енді — там, де могла б міститися його серцева коробка, якби він не був високотехнологічною бляшанкою, — захурчали серводвигуни. Тим часом Едді піднявся ще вище, почуваючись маленьким хлопчиком, що шепоче на вухо якусь таємницю.

— Панотець приніс із нашого рівня Вежі зброю, — пробубонів він. — Хорошу зброю.

Енді повернув голову. Його очі спалахнули так яскраво, що це могло означати лише великий подив. Едді тримав незворушне обличчя, але подумки шкірився.

— Правду кажете, Едді?

— Кажу спасибі.

— Панотець каже, вона потужна, — докинув Тіан. — Як пощастить і вона робоча, то Вовкам повний гаплик. Але нам треба перевезти її на північ від села… а вона важка, зараза. Енді, поможеш нам повантажити її на вози у Вовчий вечір?

Мовчанка. Клацання.

— Йому програмування не дозволить, — сумовито похитав головою Едді. — Ну, що ж, самі піднапружимося…

— Я можу вам допомогти, — сказав Енді. — Де зброя, сеї?

— Наразі краще про це не розводитися, — відповів Едді. — Приходь до панотцевої клебанії у Вовчий вечір, добре?

— О котрій годині?

— О шостій тобі підійде?

— Шоста година. А скільки буде одиниць зброї? Хоч це скажіть, я маю розрахувати витрати енергії.

«Друже мій, щоб розпізнати брехню, треба бути брехуном», — подумки зрадів Едді, зовні залишаючись серйозним і незворушним.

— Десь із дюжину, — сказав він. — Можливо, п’ятнадцять. Ці «пушки» важать по кількасот фунтів кожна. Енді, знаєш, що таке фунти?

— Еге ж, кажу спасибі. Фунт — приблизно чотириста п’ятдесят грамів. Шістнадцять унцій. Велика зброя, сей Едді, дуже велика! А вона стрілятиме?

— Ми в цьому впевнені, — кивнув Едді. — Правда, Тіане?

Тіан теж кивнув.

— То ти допоможеш? — спитав він.

— Еге ж, залюбки. Шоста година, біля клебанії.

— Дякую, Енді. — Едді вже хотів було йти, але озирнувся. — Ти ж нікому не скажеш, правда?

— Ні, сей, якщо ви про це просите.

— Саме про це я й прошу. Найменше в світі нам хочеться, щоб Вовки провідали про нашу велику зброю.

— Авжеж, — сказав Енді. — Яка чудова новина. Гарного вам дня, сеї.

— І тобі, Енді, — мовив Едді. — І тобі.

ОДИНАДЦЯТЬ

Дорогою додому — від того місця, де вони надибали Енді, треба було йти дві милі, — Тіан спитав:

— Невже він повірив?

— Не знаю, — відповів Едді, — але подиву були повні штани. Ти цього не відчув?

— Відчув. Ще б пак.

— Він прийде, щоб побачити це на власні очі. Гарантую тобі.

Усміхаючись, Тіан кивнув.

— Твій дін мудрий.

— Атож, — погодився Едді. — Мудрий.

ДВАНАДЦЯТЬ

І знову Джейк лежав з розплющеними очима, дивлячись у стелю кімнати Бенні. Й знову Юк спав у ліжку Бенні, скрутившись калачиком і прикривши носа хвостом. Завтра ввечері Джейк повернеться до будинку Каллагена, до свого ка-тету. І він уже не міг дочекатися, коли це станеться. Завтра буде Вовчий вечір. Але нині був лише вечір напередодні Вовчого вечора, і Роланд вирішив, що Джейк має перебути цю останню ніч на «Рокінг Б».

— Щоб не викликати підозр, — пояснив стрілець. Джейк усе розумів, але все одно почувався недобре. Думка про бій з Вовками наганяла мандраж. Але ще гірше було думати про те, як за два дні на нього дивитиметься Бенні.

«А може, ми всі загинемо, — подумав Джейк. — Тоді взагалі не треба буде про це турбуватися».

— Джейку? Ти спиш?

Джейк хотів було вдати, що спить, але щось усередині презирливо скривилося на таке боягузтво.

— Ні, Бенні, — мовив він. — Але спробувати не завадить… Навряд чи завтра вночі буде нагода поспати.

— Мабуть, не буде, — шанобливо прошепотів Бенні. А потім: — Боїшся?

— Звісно, боюся, — сказав Джейк. — Я ж не божевільний, щоб нічого не боятися.

Бенні звівся на лікті.

— Як думаєш, скількох ти зможеш вколошкати?

Джейк замислився над питанням. В животі замлоїло від страху, та думати він не перестав.

— Не знаю. Якщо їх буде сімдесят, я візьму на себе десь із десяток.

Зненацька він піймав себе на тому, що думає про заняття в класі міс Ейвері. Жовті кулясті плафони люстр, у яких лежали дохлі мухи лапками догори. Лукас Генсон, який завжди намагався зробити Джейкові підніжку, коли той ішов проходом. Розбір речень на дошці: не вживайте кострубатих виразів. Петра Джесерлінг, котра завжди носила безформний одяг і була в нього закохана (принаймні так стверджував Майк Янко). Рівне бубоніння голосу міс Ейвері. Трапези опівдні — замість простих обідів, як у звичайній школі. Сидіння за партою й спроби не клювати носом. Невже це той хлопчик, охайний учень школи Пайпера, збирався вийти на бій з чудовиськами, що крадуть дітей, на півночі маленького містечка, яке звалося Кальєю Брин Стерджис? Невже той хлопчик міг за тридцять шість годин уже лежати мертвим, а поряд із ним лежатимуть його гарячі ще нутрощі, видерті з живота сничем? Авжеж, це було неможливо, чи не так? Економка, місіс Шоу, завжди зрізала скоринки з його сендвічів і часом називала його Бамою. Батько вчив, як визначити, скільки це — п’ятнадцять відсотків чайових від суми замовлення. Такі хлопчики не помирали зі зброєю в руках. Правда ж, не помирали?

— Б’юся об заклад, ти прикінчиш двадцятьох! — вигукнув Бенні. — Як би я хотів бути там з тобою! Ми билися б пліч-о-пліч! Пах! Пах! Пах! Перезарядили!

Джейк сів і допитливо глянув на Бенні.

— Справді? — спитав він. — Ти бився б разом з нами, якби міг?

Бенні поринув у задуму. Його обличчя змінилося, набрало дорослішого й мудрішого виразу. І він похитав головою.

— Нє. Я б злякався. Тобі дуже страшно? Правду кажеш?

— Страшно до смерті, — відповів Джейк.

— Боїшся вмерти?

— Так. Але ще більше боюся все зіпсувати.

— Ти не зіпсуєш.

«Тобі легко казати», — подумав Джейк.

— Хоч мені й доведеться їхати з малими, але принаймні з нами буде мій тато, — сказав Бенні. — А в нього арбалет. Ти бачив, як він стріляє?

— Ні.

— Він дуже вправний. Якщо хтось із Вовків пробереться повз вас, він його пристрелить. Знайде те місце з зябрами на його грудях і пау!

«А якби Бенні знав, що зябра — це брехня? — подумав Джейк. — Облуда, яку його батько має переказати тим, хто над ним? Що, якби він знав…»

Йому відповів голос Едді, Едді з його мудрагельським бруклінським акцентом у всій красі.

Еге, а якби у кожної риби було по велосипеду, усі річки перетворилися б на довбаний «Тур де Франс»!

— Бенні, мені правда треба поспати.

Бенні знову ліг. Джейк знову втупився в стелю. Зненацька йому стало гидко від того, що Юк лежить у ліжку Бенні, що Юк так легко перекинувся до іншого хлопчика. Зненацька йому остогидло все на світі. Довгі години до ранку, коли він зможе спакуватися, вилізти на позиченого поні й поїхати до містечка, здавалося, тяглися нескінченно.

— Джейку?

— Ну що, Бенні, що?

— Вибач. Я лише хотів сказати… я радий, що ти жив у нас. Нам було весело, правда?

— Ага, — сказав Джейк, а сам подумав: «Хто б міг повірити, що він старший за мене. Він так говорить, наче йому… я не знаю… п’ять років». Але сердився Джейк тому, що не хотів розплакатися. Він ненавидів Роланда за те, що той прирік його на цю останню ніч на ранчо. — Дуже-дуже весело.

— Я сумуватиму без тебе. Вам, пацани, поставлять пам’ятник у Павільйоні, точно кажу.

Слівце «пацани» Бенні підчепив з Джейкового лексикону і тулив його тепер усюди, де тільки міг.

— Я теж сумуватиму за тобою, — сказав Джейк.

— Ти щасливчик. Мандруватимеш Шляхом Променя. А я все життя буду нидіти в цьому задрипаному селі.

Не хвилюйся. Вам з татком доведеться помандрувати… Якщо пощастить і вам дозволять звідси забратися. Насправді ти все життя мріятимеш про це задрипане село. Про те місце, яке було домівкою. А все через мене. Я побачив… Я розповів. А що мені лишалося?

— Джейку?

Більше він не міг цього витримувати. Інакше міг з’їхати з глузду.

— Спи, Бенні. І дай спати мені.

— Добре.

Бенні перекотився лицем до стіни. Трохи згодом його дихання вповільнилося. Ще трохи — і він захропів. Джейк лежав без сну до опівночі, а потім теж заснув. І бачив сон. У ньому Роланд стояв навколішках на Східному шляху, а на нього насувалася величезна орда Вовків, що простягалася від стрімчаків аж до річки. Стрілець намагався перезарядити револьвер, але руки не слухалися, а на одній бракувало двох пальців. Кулі падали у пилюку. Він все ще намагався перезарядити свій великий револьвер, коли налетіли Вовки й затоптали його кіньми.

ТРИНАДЦЯТЬ

Світанок напередодні. Едді й Сюзанна стояли біля вікна у панотцевій вітальні й дивилися вниз, туди, де тулився до схилу Розалітин будиночок.

— Він щось із нею знайшов, — зауважила Сюзанна. — Я рада за нього.

Едді кивнув.

— Як ти почуваєшся?

Вона всміхнулася.

— Добре. — І то була щира правда. — А ти, золотце?

— Мені бракуватиме справжнього ліжка й даху над головою, а ще кортить швидше покінчити з цим усім. Поза тим, мені теж добре.

— Якщо все піде не так, як слід, про житло турбуватися не доведеться.

— Це точно, — кивнув Едді, — але я думаю, що все буде гаразд. А ти?

Щойно вона хотіла відповісти, як на будинок налетів вітер. Він струсонув стіни й засвистів під дахом. Семінон бажає доброго дня, подумав Едді.

— Не подобається мені цей вітер, — сказала Сюзанна. — Він непередбачуваний.

Едді розтулив рота.

— Якщо ти зараз скажеш хоч слово про ка, я стукну тебе по носі.

Едді стулив рота й показав, що застібає його на «блискавку». Але Сюзанна все одно торкнулася його носа кісточками пальців, ніжно, як пір’їнкою.

— У нас чудові шанси перемогти, — мовила вона. — Надто довго їм усе сходило з рук, вони розжиріли і втратили пильність. Як Блейн.

— Ага. Як Блейн.

Поклавши руку йому на стегно, вона повернула Едді до себе.

— Але все може піти не так, як слід. Тому я хочу сказати тобі дещо, поки ми наодинці. Едді, я хочу сказати, що дуже сильно тебе люблю. — Вона говорила просто і спокійно, без драматизму.

— Я знаю, що любиш, — сказав він. — Не знаю тільки, за що.

— Бо з тобою я почуваюся цілісною, — зізналася вона. — Молодшою я не могла визначитися, що таке кохання, вагалася: чи то велика чарівна таємниця, чи то вигадка голлівудських продюсерів, які вирішили збільшити продаж квитків у часи Великої депресії, коли всі вже понагрібали вдосталь тарілок.[59]

Едді розсміявся.

— А тепер я думаю, що ми всі народжуємося на світ з діркою в серці й шукаємо людину, яка допомогла б нам її заповнити. Ти… Едді, ти даєш мені повноту життя. — Взявши за руку, вона повела його до ліжка. — А тепер хочу, щоб ти наповнив мене в інший спосіб.

— Сьюз, ти впевнена, що це безпечно?

— Я не знаю. Але байдуже.

Вони кохалися повільно, тільки під кінець пришвидшивши темп. Вона тихо скрикнула йому в плече, а за мить до власного оргазму Едді подумав: «Я втрачу її, якщо не буду обережним. Не знаю, звідки… але я це знаю. Вона просто зникне».

— Я теж тебе люблю, — сказав він, коли вони вже лежали поряд.

— Так. — Вона взяла його за руку. — Я знаю. І я рада.

— Так добре, коли ти можеш когось потішити. Раніше я цього не знав.

— Нічого, — сказала Сюзанна і поцілувала його в кутик рота. — Ти швидко вчишся.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

У Розиній маленькій вітальні стояло крісло-гойдалка. У ньому сидів голий стрілець, тримаючи в руці глиняне блюдце. Він курив і дивився на схід сонця, сумніваючись, що доведеться побачити його знову з цього вікна.

Зі спальні вийшла Роза, теж гола. Вона стала в дверях і дивилася на нього.

— Як твої кістки, скажи, прошу?

Роланд кивнув.

— Твоя олія просто дивовижна.

— Але діє недовго.

— Так, — сказав Роланд. — Та є інший світ, світ моїх друзів. Може, там знайдуться ліки від моєї недуги. Відчуваю, що скоро доведеться нам туди вирушити.

— Там теж буде бій?

— Думаю, так.

— В будь-якому разі, сюди ти більше не повернешся?

Роланд подивився на неї.

— Ні.

— Роланде, ти втомився?

— Смертельно, — зізнався він.

— Тоді повернися в ліжко ненадовго.

Він розчавив недопалок і підвівся. Всміхнувся. Усміх зробив його молодшим.

— Кажу спасибі.

— Ти хороший чоловік, Роланде з Ґілеаду.

Він замислився, потім повільно похитав головою.

— Все життя в мене були найспритніші руки. Але в тому, щоб бути хорошим, я завжди трохи гальмував.

Вона простягла йому руку.

— Ходи до мене, Роланде. Кама-комала.

І він пішов до неї.

П’ЯТНАДЦЯТЬ

Одразу після опівдня Роланд, Едді, Джейк і панотець Каллаген виїхали на Східний шлях, який на цьому відрізку пролягав на північ уздовж звивистого берега Девар-Тете Вайє. Ззаду до сідел були прив’язані спальники, в яких угадувалися обриси лопат. Через вагітність Сюзанну звільнили від цього обов’язку. Вона пішла в Павільйон, до Сестер Орізи, де зводили великий намет і на повну йшли приготування до грандіозної вечері. Коли чоловіки від’їжджали, до Кальї Брин Стерджис, неначе на ярмарок, уже почав стікатися люд. Але ніхто не кричав, не горлав, не запускав тріскучих феєрверків, на зеленому моріжку перед Павільйоном не ставили атракціонів. Ні Енді, ні Бена Слайтмена не було видно. На щастя.

— А Тіан? — спитав Роланд у Едді, порушивши важку мовчанку, що запала між ними.

— Ми з ним зустрінемося біля клебанії. О п’ятій.

— Добре, — кивнув Роланд. — Як до четвертої не впораємося, можеш повертатися назад.

— Якщо хочеш, я поїду з тобою, — запропонував Каллаген. Китайці вірили, що, врятувавши людині життя, ти довіку нестимеш за неї відповідальність. Каллаген ніколи над цим особливо не замислювався, але, відтягнувши Едді від краю прірви, зрозумів, що в цьому повір’ї таки щось є.

— Тобі краще залишитися з нами, — сказав Роланд. — Едді впорається сам. Для тебе я маю інше завдання. Крім копання, звісно.

— Невже? І що ж то за завдання? — поцікавився Каллаген.

Роланд показав на стовпи куряви, що вихрили віддалік на дорозі.

— Помолися, щоб цей клятий вітер ущух. І що швидше, то краще. Бажано до завтрашнього ранку.

— Ти турбуєшся через канаву? — спитав Джейк.

— З канавою нічого не станеться, — відказав Роланд. — Я непокоюся через Сестер Орізи. Метати тарілку — непросте діло навіть за безвітряної погоди. А якщо до приходу Вовків здійметься буря, то ймовірність того, що все піде не так… — Він махнув рукою в бік виднокраю, де танцювала курява, приправивши свій жест суто кальїнським фаталізмом. — Дела. Величезна.

Проте Каллаген усміхнувся.

— Я залюбки помолюся, — сказав він. — Але, замість нервуватися, краще погляньте на схід. Погляньте, прошу.

Вони повернулися в сідлах. До рисових полів спускалися кукурудзяні. Врожай уже зібрали, й ряди сухих стовбурів без качанів навіювали думку про крокуючі скелети. За рисовими полями текла ріка. А за рікою кінчалося пограниччя. Саме там зараз біснувалися ще більші стовпи куряви, заввишки сорок футів. Вони рухалися рвучкими поштовхами, часом зіштовхувалися між собою. Порівняно з ними ті, на які показував Роланд, здавалися пустотливими дітлахами.

— Семінон часом доходить до Вайє й повертає назад, — пояснив Каллаген. — Старі люди кажуть, лорд Семінон просить леді Орізу пропустити його, коли підступає до води, а вона не дозволяє через ревнощі. Розумієте…

— Семінон одружився з її сестрою, — перебив Джейк. — А Леді Різа сама хотіла його на собі оженити. Тому досі сердиться.

— Звідки ти все це знаєш? — здивувався Каллаген.

— Бенні розповідав, — сказав Джейк і замовк. Думати про їхні з Бенні довгі розмови (інколи на сіннику, інколи — в ліниві пообіддя на березі річки) й переповідання легенд зі своїх світів було сумно й боляче.

Каллаген кивнув.

— Люди так говорять. Звісно, я думаю, що то якесь природне явище — тут холодне повітря, там тепле повітря підіймається від води. Хай що воно таке, все свідчить про те, що вітер повернеться туди, звідки прийшов.

Неначе висловлюючи незгоду, вихор жбурнув йому в обличчя піску, і Каллаген розсміявся.

— Я майже впевнений, що завтра, до перших променів світла, все вщухне. Але…

— «Майже» — це не гарантія, отче.

— Я лише хотів сказати, Роланде, що розумію ризик і радо помолюся Всевишньому.

— Дякую. — Стрілець повернувся до Едді й показав указівним і середнім пальцем лівої руки собі на обличчя. — Очі, гаразд?

— Очі, — кивнув Едді. — І пароль. Якщо це не дев’ятнадцять, то дев’яносто дев’ять.

— Ти не знаєш цього напевне.

— Знаю, — сказав Едді.

— І все одно… будь обережний.

— Добре.

За кілька хвилин вони під’їхали до місця, де праворуч до сухих річищ звивалася кам’яниста стежка, що бігла в бік «Глорії» й першої та другої шахт «Червоний птах». Фолькен думали, що вози залишать тут, і мали рацію. Також вони припускали, що діти та їхні доглядачі піднімуться стежкою до котроїсь із копалень. Тут уже вони помилялися.

Невдовзі троє чоловіків заходилися копати на західному боці дороги канаву. Четвертий стояв на чатах, іноді міняючись із копачами. Але ніхто так і не з’явився. Фолькен, що жили в цих краях, так далеко від Кальї, вже були в містечку, тож робота просувалася доволі швидко. О четвертій Едді залишив друзів завершувати розпочате й поїхав на зустріч із Тіаном Джефордсом. На стегні в нього гойдався Роландів револьвер.

ШІСТНАДЦЯТЬ

Тіан узяв з собою арбалет. Та коли Едді наказав залишити його на панотцевому ґанку, фермер подивився на нього нещасним і недовірливим поглядом.

— Він не здивується, коли побачить у мене «пушку». А от ця штука викличе в нього питання, — пояснив Едді. То був початок, справжній початок їхнього протистояння. І щойно він настав, Едді відчув дивовижний спокій. Його серце билося рівно і повільно. Зір прояснився: він бачив кожну тінь кожної травинки на моріжку перед клебанією. — Я чув, він дуже сильний. А коли потрібно, ще й спритний. Я розберуся з ним сам.

— Тоді нащо тобі я?

«Бо навіть розумний робот нічого не запідозрить, якщо поряд зі мною буде такий сільський ґевал, як ти» — такою була справжня відповідь, але озвучувати її було б не надто дипломатично з боку Едді.

— Про всяк випадок, — сказав Едді. — Ходімо.

Вони пройшлися до вбиральні. За останні кілька тижнів Едді часто нею користувався, і щоразу — з величезним задоволенням. Там були жмути м’яких трав для підтирання, і не доводилося зайвий раз турбуватися через отруйний плющ. Але тільки зараз він добре роздивився туалет зовні. То була дерев’яна споруда, висока і міцна, але за бажання Енді розтрощив би її вмить. Якщо вони дозволять йому це зробити.

На ґанок свого будиночка, затуляючи очі рукою від сонця, вийшла Роза.

— Як справи, Едді?

— Поки що добре, Розі. Але краще повертайся в дім. Тут буде колотнеча.

— Правду кажеш? У мене є стосик тарілок…

— Не думаю, що тарілки тут допоможуть, — сказав Едді. — Хоча можеш постояти поряд, я не проти.

Вона кивнула і зайшла в будинок. Чоловіки повсідалися коло відчинених дверей з новою клямкою. Тіан спробував зліпити цигарку, але спершу вона ніяк не хотіла слухатися його дрижачих пальців, і довелося скручувати знову.

— Не вмію я такого, — зізнався він, і Едді зрозумів, що йдеться йому геть не про тонке мистецтво створення самокруток.

— Це нормально.

Тіан зиркнув на нього з надією.

— Ти справді так кажеш?

— Кажу, і най буде так.

Рівно о шостій годині («Мабуть, у сучого сина внутрішній годинник показує час із точністю до мільйонної долі секунди», — подумав Едді) з-за рогу клебанії вигулькнув Енді. Його довга й схожа на павука тінь пливла перед ним на траві. Він помітив двох чоловіків. Сині очі спалахнули. Він привітно здійняв руку. Призахідне сонце осяяло її й обагрило барвою крові. Едді підняв руку у відповідь і, всміхаючись, підвівся, думаючи про те, чи всі розумні машини з тих, що досі працювали в цьому зачучверілому світі, повстали проти своїх господарів. І чому так сталося.

— Не смикайся, говоритиму я, — наказав Едді Тіанові крізь зуби.

— Добре.

— Едді! — вигукнув Енді. — Тіан Джефордс! Як я радий вас обох бачити! І зброю проти Вовків! Де вона?!

— Лежить штабелями у сральнику, — сказав Едді. — Коли повитягаємо, підженемо віз. Але зброя важка… а тут нема де розвернутися…

Він відступив убік. Енді підійшов ближче. Його очі блимали, але вже не від сміху. Вони горіли так яскраво, що Едді замружився — дивитися на них було так само нестерпно, як на електричні лампочки.

— Я повиношу її, — сказав Енді. — Як приємно допомагати! Скільки разів я шкодував про те, що моє програмування не дозволяє…

Він уже стояв у дверях вбиральні, трохи зігнувши стегна, щоб пірнути металевою головою під надвірок. Едді витяг Роландів револьвер. Руків’я з сандаловою оздобою, як завжди, приємно пестило долоню.

— Даруй, Едді з Нью-Йорка, але я не бачу тут зброї.

— Авжеж, — погодився Едді. — Я теж. Усе, що я бачу, — це мерзенний зрадник, який розучує з дітьми пісеньки, а тоді віддає їх на…

Енді розвернувся блискавично швидко. Гудіння серводвигунів у шиї робота здалося Едді дуже гучним. Відстань між ними становила менше трьох футів — то була віддаль прямого пострілу.

— На тобі, сталевий виродку, — сказав Едді й вистрілив двічі. Вечірньою тишею прокотилися оглушливі відлуння. Очі Енді вибухнули й згасли. Поряд скрикнув Тіан.

— НІ! — закричав Енді. Його голос, пропущений через підсилювач, став такий гучний, що порівняно з ним револьверні постріли видалися невинним звуком, з яким корок вилітає з пляшки. — НІ, МОЇ ОЧІ, Я НІЧОГО НЕ БАЧУ, О НІ, НУЛЬОВИЙ ОГЛЯД, МОЇ ОЧІ, МОЇ ОЧІ…

Тонка сталева рука злетіла до розтрощених очниць, де хаотично стрибали тепер сині іскри. Енді випростав ноги й пробив головою надвірок. В усі боки полетіли тріски.

— НІ, НІ, НІ, Я НІЧОГО НЕ БАЧУ, НУЛЬОВИЙ ОГЛЯД, ЩО ВИ ЗРОБИЛИ ЗІ МНОЮ, ЗАСІДКА, АТАКА, Я СЛІПИЙ, КОД СІМ, КОД СІМ, КОД СІМ!

— Тіане, допоможи його заштовхнути! — прокричав Едді, вкидаючи пістолет у кобуру. Але Тіан застиг і тільки німо витріщався на робота (чия голова вже зникла в дверях). Едді не мав часу чекати. Він рвонув уперед і щосили вперся долонями в табличку на грудях робота, де було вказано ім’я, функцію й серійний номер Енді. Робот був навдивовижу важкий (першою Едді спала думка про те, що з таким самим успіхом він міг би штовхати багаторівневу автостоянку), але разом з тим сліпий, розгублений і дезорієнтований. Він заточився назад, і зненацька гучна мова урвалася, а натомість завила така страшна сирена, що Едді перелякався, як би від цього звуку не луснули барабанні перетинки. Він ухопився за двері й захряснув їх. Угорі зяяла величезна діра, але двері, брязнувши, зачинилися, й Едді замкнув їх на нову клямку, надійну, завтовшки з його зап’ясток.

Усередині стогнала й завивала сирена.

З тарілками в руках і широко розплющеними очима прибігла Розаліта.

— Що там таке? Що, в ім’я Бога й Людини-Ісуса, тут відбувається?

Не встиг Едді відповісти, як вбиральню аж до самого фундаменту струсонуло від страхітливого удару. Вона вся перехнябилася вправо, знизу показався край дірки, вирізаної в дошках.

— Там Енді, — пояснив Едді. — Здається, він щойно прочитав свій гороскоп, і йому не дуже спо…

— ВИРОДКИ! — Цей голос був геть не схожий на звиклого Енді: підлесливого, самовдоволеного, оманливо послужливого. — МЕРЗЕННІ ГАДИ! Я ВАС УБ’Ю! Я СЛІПИЙ, О, Я СЛІПИЙ, КОД СІМ! КОД СІМ! — Слова обірвалися, й знову ввімкнулася сирена. Роза кинула тарілки на землю й затулила вуха руками.

Стіну вбиральні знову потряс удар, і цього разу дві міцних дошки випнулися назовні. Від наступного удару вони зламалися. Крізь отвір показалася рука Енді, червона у вечірньому світлі. Чотири пальці на ній конвульсивно стискалися й розтискалися. Віддалік Едді чув шалений гавкіт псів.

— Едді, він вибереться! — закричав Тіан, хапаючи Едді за плече. — Вибереться!

Едді скинув його руку з плеча і приступив до дверей. Стіна вбиральні знову хряснула від удару. Назовні посипалися уламки дощок. Тепер ними була всипана вся земля біля туалету. Але перекричати сирену Едді б не зміг, вона була надто гучною. Він чекав. І виття обірвалося ще до наступного удару.

— ВИРОДКИ! — закричав робот. — Я ВАС УБ’Ю! ДИРЕКТИВА ДВАДЦЯТЬ, КОД СІМ! Я СЛІПИЙ, НУЛЬОВИЙ ОГЛЯД, ВИ, БОЯГУЗЛИВІ…

— Енді, роботе-вістовий! — прогорлав Едді. Раніше він записав серійний номер Енді на одному з дорогоцінних клаптів паперу, які мав у своєму розпорядженні Каллаген, недогризком олівця, теж позиченим у священика, тож тепер зачитав його голосно. — DNF-44821-V-63! Пароль!

Щойно Едді проголосив серійний номер, осатанілі удари й крики стихли, але навіть тиша зараз не здавалася тихою: у вухах досі дзеленчала пекельна сирена. Пролунало металеве брязкання й клацання реле. Потім: — Це DNF-44821-V-63. Назвіть пароль. — Пауза, потім безбарвним голосом: — Ти підступний виродок, Едді Дін з Нью-Йорка. У тебе є десять секунд. Дев’ять…

— Дев’ятнадцять, — проговорив Едді.

— Пароль неправильний, — у голосі бляшанки почулися нотки зловтіхи. — Вісім… сім…

— Дев’яносто дев’ять.

— Пароль неправильний. — Тепер Едді розчув тріумф. І встиг пошкодувати про свою божевільну самовпевненість, продемонстровану на дорозі. Встиг помітити настрашений погляд, яким обмінялися Роза й Тіан. Та усвідомити, що пси досі валують.

— Чотири… п’ять…

Не дев’ятнадцять і не дев’яносто дев’ять. Що ще могло бути?! Чим, на Бога, вимкнути цього вилупка?

— …три…

Аж раптом його осяяла думка, яскрава, наче очі Енді до того, як Роландів револьвер їх загасив. То був віршик на паркані, який оточував пустир, виведений рожевою фарбою з балончика: «О СЮЗАННА МІО, дволика моя ти. Який дивний збіг: Дон була у „Діксі-Піґ“ у…»

— …два…

І не те, і не те. Обидві цифри водночас. От чому клятий робот не обірвав його спроби після першої невдалої. Бо вона була не зовсім невдала.

— Дев’ятнадцять-дев’яносто-дев’ять! — закричав Едді у двері.

Відповіддю йому була мовчанка. Едді чекав, що ввімкнеться сирена, що Енді знову почне ломитися на волю. Едді накаже Тіанові й Розі тікати, спробує їх прикрити…

Голос, що пролунав з розтрощеної споруди, був безбарвним і рівним. Голос машини. Фальшива улесливість і щира лють щезли без сліду. Той Енді, яким його знали покоління фолькен у Кальї, зник навіки.

— Дякую, — сказав голос. — Я Енді, робот-вістовий, багато інших функцій. Серійний номер DNF-44821-V-63. Чим можу допомогти?

— Вимикайся.

У вбиральні тиша.

— Ти розумієш, що я тобі наказую?

— Будь ласка, не змушуйте мене, — тихо й налякано пробелькотів голос. — Ви погана людина. Погана.

— Вимикайся, зараз же!

Ще довша мовчанка. Роза стояла, притискаючи руки до горла. До них уже підходили з боку панотцевого будинку селяни, тримаючи в руках різне фермерське знаряддя, що мало правити за зброю. Роза махнула на них: мовляв, стійте там.

— DNF-44821-V-63, виконуй наказ!

— Так, Едді з Нью-Йорка. Я вимкнуся. — Новий тихий голос Енді бринів від жахливого смутку й жалю до себе. По шкірі в Едді поповзли мурашки. — Енді сліпий, і він вимикається. Ви розумієте, що мої основні акумулятори виснажено на дев’яносто вісім відсотків і я більше ніколи не зможу ввімкнутися знову?

Едді згадав Тію і Залмана, рунтів-велетів на фермі Джефордсів, подумав про решту бідолах, які поверталися до Кальї руїнами, про близнюків Тейвері, таких розумних, метикуватих, радих допомогти. І таких вродливих.

— «Ніколи» — це ще занадто м’яко для тебе, — сказав він. — Але нічого, хай буде й «ніколи». Годі балачок, Енді. Вимикайся.

Напівзруйнована вбиральня відповіла тишею. Тіан і Роза перебралися ближче до Едді й стали обабіч нього. Всі втрьох стояли перед замкненими дверима. Роза взяла Едді за руку вище ліктя, але він одразу ж вивільнився, на випадок, якщо доведеться стріляти. Хоча куди стріляти тепер, коли очей у Енді не стало, він гадки не мав.

Коли Енді заговорив знову, його голос зазвучав так рівно й гучно, що Тіан і Роза, зойкнувши, відступили. Едді залишився стояти. Колись він уже чув той голос і ті слова — на галявині велетенського ведмедя. У виконанні Енді вони звучали трохи інакше, але зміст був той самий.

— ТРИВАЄ ВИМКНЕННЯ DNF-44821-V-63! УСІ СУБ’ЯДЕРНІ АКУМУЛЯТОРИ Й ПЛАТИ ПАМ’ЯТІ НА СТАДІЇ ВИМКНЕННЯ! ЗАВЕРШЕННЯ РОБОТИ ВИКОНАНО НА 13 ВІДСОТКІВ! Я ЕНДІ, РОБОТ-ВІСТОВИЙ, БАГАТО ІНШИХ ФУНКЦІЙ! ПОВІДОМТЕ ПРО МОЄ МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ В КОМПАНІЮ «ЛАМЕРК ІНДАСТРІЗ» АБО «ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, ЛТД»! ЗАТЕЛЕФОНУЙТЕ 1-900-54! ВИНАГОРОДУ ГАРАНТОВАНО! ПОВТОРЮЮ: ВИНАГОРОДУ ГАРАНТОВАНО! — Пролунало клацання, і повідомлення увійшло в цикл: — ТРИВАЄ ВИМКНЕННЯ DNF-44821-V-63! УСІ СУБ’ЯДЕРНІ АКУМУЛЯТОРИ Й ПЛАТИ ПАМ’ЯТІ НА СТАДІЇ ВИМКНЕННЯ! ЗАВЕРШЕННЯ РОБОТИ ВИКОНАНО НА 19 ВІДСОТКІВ! Я ЕНДІ…

— Ти був Енді, — тихо сказав Едді. Він повернувся до Тіана й Рози та мимоволі всміхнувся, побачивши їхні налякані, мов у дітей, обличчя. — Все гаразд. Йому кінець. Він ще трохи погавкає, а потім замовкне. Можете зробити з нього… не знаю… підставку для вазонів абощо.

— Ми ліпше зірвемо дошки й поховаємо його просто тут, — кивнула Роза на вбиральню.

Едді розплився в широкій усмішці. Ідея потопити Енді в лайні йому подобалася. Навіть дуже.

СІМНАДЦЯТЬ

Поки смеркання поволі поступалося ночі, Роланд сидів на краю естради й спостерігав, як фолькен Кальї наминають свою велику вечерю. Усі вони знали, що це, можливо, остання спільна трапеза, що завтра ввечері о цій порі їхнє чудове маленьке містечко може диміти в руїнах, та все одно веселилися. І не зовсім заради дітей, спостеріг Роланд. Правильний вибір приніс з собою величезну полегкість. Хоч люди й знали, що ціна буде високою, їх охопила запаморочлива легкість. Більшість нині спатиме тут, перед Павільйоном, неподалік спочиватимуть у наметі їхні діти й онуки, та тут люди залишатимуться й завтра — вони звернуть обличчя на північний схід і чекатимуть кінця битви. Лунатиме стрілянина, якої вони, найімовірніше, ніколи не чули, а потім хмара куряви, здійнята Вовками, або розвіється, поверне в той бік, звідки прийшла, або посуне в бік Кальї. Якщо так, то фолькен розбіжаться хто куди й чекатимуть, коли Вовки візьмуться палити їхні хати. А коли все закінчиться, вони стануть вигнанцями у власному містечку. Чи відбудують вони його, якщо карта ляже саме так? Навряд чи, подумав Роланд. Адже без дітей (а в тому, що в разі перемоги Вовки заберуть їх усіх, стрілець не сумнівався), без майбутнього в цьому не буде жодного сенсу. До кінця наступного сезону ця Калья стане містом-привидом.

— Благаю прощення, сей.

Роланд озирнувся. Перед ним, притискаючи до грудей капелюха, стояв Вейн Оверголсер. Зараз він був більше схожий на бурлаку, що шукає заробітку, ніж на великого фермера Кальї. У великих очах стояв смуток.

— Не проси вибачення, поки я ношу капелюха, якого ти мені подарував, — доброзичливо сказав Роланд.

— Атож, але… — Оверголсер затнувся, замислившись над тим, як хотів продовжити цю фразу. І вирішив не ходити околяса. — Ти призначав Ройбена Каверу, щоб він разом з іншими пильнував дітей під час бою?

— Так. І що?

— У нього нині лопнула кишка. — Оверголсер торкнувся свого випнутого живота в тому місці, де був апендикс. — Він лежить дома в гарячці й марить. Мабуть, помре від зараження крові. Трапляється, що дехто вичунює, але то рідко.

— Мені прикро це чути, — сказав Роланд, намагаючись придумати, ким замінити Каверу, справжнього богатиря, який справив на стрільця враження людини, що не знає слова «страх» і не відає, що таке боягузтво.

— Візьми замість нього мене.

Роланд подивився на нього впритул.

— Будь ласка, стрільцю. Я не можу стояти осторонь. Думав, що зможу, що повинен. Але не можу. Мене нудить від себе самого.

Роланд бачив, що виглядав фермер не вельми добре, неначе його справді нудило.

— Вейне, а твоя дружина знає?

— Еге ж.

— І не заперечує?

— Ні.

Роланд кивнув.

— Приходь сюди за годину до світання.

Обличчя Оверголсера просяяло від натхненної і якоїсь болісної вдячності, одразу помолодшавши на багато років.

— Дякую, Роланде! Кажу спасибі! Велике-велике!

— Радий, що ти з нами. А тепер послухай мене.

— Слухаю?

— Усе відбуватиметься не так, як я казав на великих зборах.

— Через Енді, ага.

— Так, частково через нього.

— А чого ще? Ти ж не хочеш сказати, що в нас завівся ще один зрадник? Ти ж не це маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що ти повинен бути в курсі наших справ. Розумієш?

— Так, Роланде, дуже добре розумію.

Подякувавши йому за змогу загинути на півночі від міста, Оверголсер швидко відійшов, не випускаючи капелюха з рук. Можливо, боявся, що Роланд передумає.

До стрільця підійшов Едді.

— Оверголсер прийде на гулянку?

— Схоже на те. З Енді було багато клопоту?

— Усе пройшло гладко, — сказав Едді, не бажаючи визнавати, що їм з Тіаном і Розалітою мало не настав гаплик. До їхніх вух досі долинало горлання робота. Чекати, поки він вимкнеться, лишалося недовго — голос сповістив, що процес виконано на сімдесят дев’ять відсотків.

— Я думаю, ти чудово впорався.

Рідкісні компліменти від Роланда завжди давали Едді відчуття, що він на вершині світу, але він намагався цього не виказувати.

— Побачимо. Ще завтра день.

— А Сюзанна?

— Начебто в порядку.

— Ніяких?.. — Роланд потер ліву скроню.

— Ні, принаймні я не помічав.

— Уривчасто не говорить?

— Та наче ні. Вправлялася кидати тарілку, поки ви копали. — Едді кивнув підборіддям на Джейка, який сидів сам-один на гойдалці, з Юком коло ніг. — От хто мене турбує. Швидше б звідси забратися. Йому дуже важко.

— Іншому хлопцеві ще важче, — підводячись, зауважив Роланд. — Я йду до панотця. Треба поспати.

— А ти зможеш?

— О так, — кивнув Роланд. — Завдяки Розиній котячій олії я сплю, як убитий. Вам з Сюзанною і Джейком теж варто спробувати.

— Добре.

Роланд похмуро кивнув.

— Завтра вранці я вас підніму. Прийдемо сюди разом.

— А потім на бій.

— Так, — Роланд дивився на Едді, його очі блищали в світлі смолоскипів. — Потім на бій. До смерті. Їхньої чи нашої.

ОДИН

Дивіться, дивіться уважно.

Ось дорога, широка й доглянута, не гірша за будь-яку з американських сільських доріг. Тільки замість асфальтового покриття на ній утоптаний ґрунт, який тут, у Кальї, називається оґґаном. Обабіч неї — канави для стічної води, подекуди під оґґаном проходять дерев’яні водовідвідні труби. У слабкому примарному світлі, що передує світанку, цією дорогою котить дюжина підвод з парусиновим накриттям, з тих, що ними правлять манні. Парусина чиста, сніжно-біла, щоб відбивала сонце і жаркими літніми днями зберігала прохолоду всередині. З нею вози скидаються на дивні хмарини, що пливуть при землі. Купчасті хмари. У кожен віз запряжено або шестеро мулів, або четверо коней. Кожним править пара бійців чи доглядачів дітей. Першим возом керує Оверголсер, коло нього сидить Марґарет Айзенгарт. Далі їде Роланд з Ґілеаду, за напарника в нього Бен Слайтмен. П’ятим возом правлять Тіан і Залія Джефордси. Сьомим — Едді й Сюзанна Діни. Сюзаннин візок лежить, складений, позаду неї. Бакі й Анабель Хав’єри керують десятим. На козлах останнього воза сидять отець Доналд Каллаген і Розаліта Муньйос.

Під парусиновими тентами їдуть дев’яносто дев’ятеро дітей. Останній близнюк, через якого число дітей непарне, — це, авжеж, Бенні Слайтмен. Він їде в останньому возі. (Їхати з батьком йому було якось незручно.) Діти мовчать. Молодшенькі знову поснули, але невдовзі, коли доїдуть до місця призначення, їх доведеться розбудити. До місця, де дорога до сухих річищ розгалужується ліворуч, вже менше милі. Праворуч спадисто спускається до ріки земля. Усі візники знай поглядають на схід, де клубочиться пітьма Краю грому. Вони ждуть, що от-от на обрії з’явиться хмара куряви. Та поки що її нема. Навіть семінон ущух. Каллагенові молитви було почуто. Принаймні в цьому.

ДВА

Сидячи поряд зі стрільцем на козлах, Бен Слайтмен заговорив так тихо, що Роланд ледве розчув.

— Що ти зі мною зробиш?

Якби на виїзді з Кальї Роланда запитали, якими будуть шанси Слайтмена вижити того дня, він би сказав: «П’ять зі ста». Не більше. Було два важливих питання, які слід було поставити й отримати відповідь. Перше мало прозвучати з вуст самого Слайтмена. Насправді Роланд не очікував, що той наважиться спитати, але він спитав. Стрілець повернув голову й подивився на нього.

Бригадир Воуна Айзенгарта страшенно зблід, але зняв окуляри й поглянув Роландові у вічі. Безперечно, Слайтмен-старший встиг добре пізнати стрільця і знав, що повинен дивитися йому у вічі, хоч як йому цього не хотілося. Якщо хотів отримати надію на життя.

— Так, я знаю. — Слайтменів голос був рівний, принаймні поки що. — Знаю що? Що тобі все відомо.

— Думаю, ти знав, відколи ми порішили твого друзяку, — сказав Роланд, навмисне обравши слово з відтінком сарказму (сарказм був єдиною формою гумору, яку стрілець добре розумів), і Слайтмен скривився. Друзяка. Його друзяка. Але кивнув, не відводячи погляду.

— Я не міг не здогадатися, що ти знаєш і про мене. Хоча Енді ніколи б не виказав мене. Його програмування цього не передбачало. — Врешті-решт він не витримав і, закусивши губу, опустив погляд. — Але я все зрозумів через Джейка.

Роланд так здивувався, що не зумів цього приховати.

— Він змінився. Ненавмисне, для цього він надто чесний і хоробрий, але змінився. Не до мене — до мого сина. За останній тиждень чи півтора. Бенні лише… здивувався. Він відчував, щось не так, але не знав, що саме. А я збагнув. Побачив, що Джейк більше не хоче дружити з моїм хлопцем. Я замислився. І відповідь була очевидна. Прозора, як вода.

Роланд помітив, що віз Оверголсера вже далеко попереду. Ляснув віжками по спинах своїх мулів. Вони пришвидшили крок. Деякі діти під тентом перемовлялися, решта посопували. Тихо брязкали в коробці дитячі речі, зібрати які Роланд попросив Джейка. Стрілець сам бачив, як він це робив. Джейк був хорошим слухняним хлопчиком і ніколи не уникав обов’язків. Цього ранку в нього на голові був крислатий капелюх, під пахвою висів батьків пістолет. Він їхав на козлах одинадцятого воза, з чоловіками родини Естрада. Молодший Слайтмен теж був хорошим хлопчиком, і це лише погіршувало ситуацію.

— Якось уночі, коли ви з Енді доносили на своїх сусідів, Джейк був у Доґані, — сказав Роланд. І Слайтмена перекривило, неначе його вдарили в живіт.

— Он як, — мовив він. — Так. Я відчував… чи думав, що відчуваю… — Довга пауза, потім: — Чорт.

Роланд глянув на схід. Там уже трохи виясніло, але куряви не було досі. Добре. Щойно вона здійметься, це означатиме, що Вовки мчать до Кальї. Сірі коні були прудконогі. Роланд повернувся до Слайтмена і спокійним, майже недбалим тоном поставив друге питання. І заперечною відповіддю на нього Слайтмен підписав би собі смертний вирок і не дожив до появи Вовків, хай би якими прудкими були їхні сірі коні.

— Слайтмене, якби ти знайшов його тоді, якби знайшов мого хлопця… ти б його вбив?

Болісно розмірковуючи над тим, яку відповідь дати, Слайтмен знову надів окуляри. Роланд гадки не мав, чи розуміє він усю важливість питання. Він чекав, щоб почути, що обере батько Бенні — життя чи смерть. І вирішувати той мав швидко, бо підводи вже наближалися до того місця, де діти зійдуть на землю.

Нарешті чоловік підвів очі й знову зустрівся поглядами з Роландом. Він розтулив рота, щоб відповісти, і не зміг. Все було ясно: він міг або відповідати на стрільцеве питання, або дивитися йому в вічі. Робити те й те водночас був неспроможний.

Опустивши погляд на потріскане дерево під ногами, Слайтмен промовив:

— Так, гадаю, ми б його вбили. — Пауза. Кивок. Він повернув голову, і на дощану опору для ніг упала сльоза. — А що б нам лишалося? — Після цього Слайтмен підвів погляд, зміг поглянути стрільцеві у вічі та в них побачив, що його долю вирішено. — Зроби все швидко, і нехай мій хлопчик цього не побачить. Прошу тебе.

Роланд знову підхльоснув мулів. І сказав:

— Твоє жалюгідне дихання обірве не моя рука.

На мить Слайтмен справді перестав дихати. Коли він говорив стрільцеві, що так, він убив би дванадцятирічного хлопця, щоб зберегти свою таємницю, його обличчя набрало стримано-шляхетного виразу. Тепер же на ньому прозирнула несмілива надія, і від цього воно стало бридким. Він шумно видихнув повітря і сказав:

— Ти мене дражниш. Я знаю, ти мене вб’єш. Нащо тобі лишати мене живим?

— Боягуз усіх судить по собі, — зауважив Роланд. — Без крайньої потреби я не вбиватиму тебе, Слайтмене. Бо люблю свого хлопчика. Бодай це ти маєш розуміти. Що таке любов до дитини, знаєш?

— Атож. — Слайтмен опустив голову і потер засмаглу шию. Шию, з якою він, напевно, вже подумки попрощався.

— Але ти маєш дещо затямити. Задля власного ж добра й добра Бенні. Якщо Вовки переможуть — ти помреш. У цьому можеш бути впевнений. «Стопудово», як сказали б Едді й Сюзанна.

Слайтмен дивився на нього, й очі за скельцями окулярів звузилися.

— Слухай мене уважно, Слайтмене, і закарбуй те, що я скажу. Ми будемо не там, де нас сподіваються запопасти Вовки. І програють вони чи виграють цей бій, цього разу проллється кров. Вони знатимуть, що їх обдурили. А хто в Кальї Брин Стерджис міг це зробити? Лише двоє. Енді й Бен Слайтмен. Енді вивели з ладу, мститися йому нема сенсу. — Роланд посміхнувся, й та посмішка здалася Слайтмену холодною, як північний край землі. — Зате до тебе вони можуть дістатися. До тебе і єдиного, хто тобі дорогий.

Слайтмен замислився. Було очевидно, що ця думка йому ще не спадала, та щойно він побачив у ній певний сенс, позбутися її стало важко.

— Вони подумають, що ти зумисне перекинувся на наш бік, — вів далі Роланд. — Та навіть якщо тобі вдасться їх переконати, що це випадковість, тебе все одно вб’ють. І твого сина також. Задля помсти.

Поки стрілець говорив, щоки Слайтмена потроху заливало червінню — то розквітли троянди сорому, подумав Роланд. Але від думки про те, що Бенні можуть убити Вовки, барва знову відринула й обличчя стало смертельно блідим. Чи, можливо, від думки, що сина заберуть на схід — заберуть і зроблять з нього рунта.

— Я шкодую, — промимрив Слайтмен. — Шкодую про те, що зробив.

— До біса твоє «шкодую», — сказав Роланд. — Ка працює, світ рухається далі.

Слайтмен не відповів.

— Я маю намір відрядити тебе з дітьми, моє рішення не змінилося, — повідомив стрілець. — Якщо все піде так, як я сподіваюся, бою ти не побачиш. Якщо все піде не так, як я сподіваюся, раджу тобі пам’ятати, що головною я призначив Сейрі Адамс. Потім я з нею поговорю і хочу почути, що ти виконував усі її накази. — Слайтмен не відповідав, і Роланд заговорив різким тоном. — Скажи, що розумієш, трясця твоїй матері. Я хочу почути: «Так, Роланде, я розумію».

— Так, Роланде, дуже добре розумію. — Він помовчав хвилину. — А як ми переможемо, фолькен довідаються? Взнають про… мене?

— Від Енді — ні. Його балачкам кінець. Від мене також, якщо дотримаєш обіцянки й послухаєшся мене. Мій ка-тет теж мовчатиме. З поваги. Не до тебе, а до Джейка Чемберза. А якщо Вовки потраплять у пастку, яку я для них приготував, хіба фолькен можуть запідозрити, що зрадників було двоє? — Він змірив Слайтмена холодним поглядом. — Це невинні люди. Довірливі, як ти знаєш. І ти цим скористався.

Слайтмен знову почервонів і опустив погляд. Глянувши вперед, Роланд побачив, що до кінцевого пункту лишається не більше чверті милі. Добре. На східному горизонті досі не було хмари куряви, але він відчував, як вона збирається. Вовки вже виїхали, о так. Десь за рікою зійшли з потяга, пересіли на коней й пустили їх учвал. Як вершники з пекла.

— Я зробив це заради сина, — мовив Слайтмен. — Енді прийшов до мене і сказав, що вони неодмінно його заберуть. Кудись туди, Роланде… — Він махнув на схід, у бік Краю грому. — Десь там є безталанні істоти, що їх звуть Руйнівниками. Це невільники. Енді казав, що вони телепати й психокінетики. Не знаю, що ці слова означають, але вони живляться мозком. Руйнівники — люди, вони їдять те саме, що й ми, але їм потрібен ще й інший харч, особливий, аби не голодувало те, що робить їх особливими.

— Їжа для мозку, — сказав Роланд. І згадав, як його мати називала рибу харчем для мозку. А потім несподівано піймав себе на думці про Сюзаннині нічні вилазки. Хоча до опівнічної бенкетної зали вчащала не Сюзанна. То була Мія. Нічия дочка.

— Атож, так я собі думаю, — кивнув Слайтмен. — Але це мають у собі лише близнюки. Це те, що пов’язує їхні душі. А ті люди… це вони відряджають до нас Вовків… вони витягують це з дітей. І діти стають безмозкими. Рунтами. Це їжа, Роланде, розумієш? От навіщо вони їх забирають! Годувати триклятих Руйнівників! Не їхні тіла, а їхні мозки! А що вони мають руйнувати, я не знаю!

— Два Промені, що досі тримають Вежу, — сказав Роланд.

Слайтмен глянув на нього, мов громом уражений. В очах відбився переляк.

— Темну вежу? — прошепотів він. — Правду кажеш?

— Так, — кивнув стрілець. — Хто такий Фінлі? Фінлі О’Теґо.

— Я не знаю. Голос, який приймав мої доноси. Думаю, це тахін. Знаєш, що воно таке?

— А ти?

Слайтмен похитав головою.

— Тоді облишмо це. Можливо, я зустрінуся з ним віч-на-віч і він відповість мені за все.

Слайтмен мовчав, але Роланд відчував його сумніви. Проте це було природно. Розмова підійшла до кінця, і невидимий пояс напруження, що стягував його живіт, послабився. Стрілець уперше повернувся до Слайтмена всім тулубом. — Енді завжди знаходив собі таку жертву, як ти, Слайтмене. Я впевнений, що саме для цього його тут і залишили. Так само я не сумніваюся, що твоя донька, сестра Бенні, померла не через нещасний випадок, їм завжди потрібен був близнюк без пари і вразливий батько.

— Ти не можеш…

— Мовчи. Ти вже сказав усе, що міг.

Слайтмен слухняно замовк.

— Я розумію зраду. Колись я сам її вчинив щодо Джейка. Та будьмо відвертими — твоєї сутності це не змінює. Ти стерв’ятник. Расті, який став живитися падлом.

Слайтмен густо почервонів.

— Я зробив це заради свого хлопчика, — вперто повторив він.

Роланд плюнув собі в долоню й розтер слину по гарячій на дотик, налитій кров’ю Слайтменовій щоці. Потім узявся за дужку окулярів, що їх носив бригадир, і легенько поторсав у нього на носі.

— Це не змиється, — дуже тихо промовив він. — Не змиється через твої окуляри. Це твоє тавро, Слайтмен. Ти переконуєш себе, що рятував сина, і це допомагає тобі заснути вночі. Я теж кажу собі, що зрадив Джейка, щоб не втратити шанс дістатися до Вежі… й тому можу спати вночі. Але різниця між нами, єдина різниця — в цих окулярах. Я нічого не взяв за свою зраду. — Він витер долоню об штани. — А ти продався, Слайтмене. І забув лице свого батька.

— Дай мені спокій, — прошепотів Слайтмен і стер слід від стрільцевої слини зі щоки. Решту змили сльози. — Заради мого хлопчика.

Роланд кивнув.

— Усе до цього зводиться. Заради твого хлопчика. Ти тягнеш його за собою, як мертве курча. Але не хвилюйся. Якщо все піде за планом, ти проживеш своє життя в Кальї й постарієш, користуючись повагою сусідів. Ти будеш одним з тих, хто повстав проти Вовків, коли до міста Шляхом Променя прийшли стрільці. Коли ти вже не зможеш ходити, він водитиме попід руки й підтримуватиме тебе, щоб не впав. Я дуже виразно все уявляю, але мені це не подобається. Бо чоловік, готовий продати душу заради окулярів, зрештою перепродасть її ще за якусь дешевеньку дурничку, і рано чи пізно твій син про це довідається. Найкраще, що може статися нині з твоїм сином, — його батько загине смертю героя. — І не встиг Слайтмен відповісти, як Роланд закричав: — Оверголсер! Гей, там, на підводі! Оверголсер! Зупиняй коней! Приїхали! Кажу спасибі!

— Роланде… — почав Слайтмен.

— Ні, — похитав головою стрілець, натягаючи віжки. — Бесіді кінець. Просто запам’ятай, що я сказав: раптом випаде шанс померти героєм, зроби синові послугу — скористайся ним.

ТРИ

Попервах усе йшло за планом, і це називали словом «ка». Коли ж усе змінилося й стали гинути люди, це теж приписали ка. Як сказав би стрілець, ка — остання річ у світі, над якою треба піднятися.

ЧОТИРИ

Ще біля намету в Кальї, під смолоскипами, що палахкотіли рівним вогнем, Роланд пояснив дітям, що від них вимагається. Тепер, у перших променях дня, що вже розгорався (хоч сонце ще дрімало), вони досконало впоралися зі своїм завданням: виструнчилися вздовж дороги, вишикувалися від найстарших до найменшеньких, кожна пара близнюків трималася за руки. Підводи стояли вздовж лівого боку дороги, нависаючи колесами над канавою. Єдиним вільним проміжком між ними було місце, де від Східного шляху відгалужувалася стежка, що вела до пересохлих річищ і шахт. Біля дітей, теж вишикувавшись у ряд, стояли доглядачі, яких тепер стало більше дюжини, бо ж до них приєдналися Тіан, панотець Каллаген, Слайтмен і Вейн Оверголсер. Навпроти них над правою придорожньою канавою стояли в ряд Едді, Сюзанна, Роза, Марґарет Айзенгарт і Тіанова дружина Залія. Кожна жінка мала на собі плетену сумку з тарілками. В канаві за їхніми спинами було складено ящики зі зброєю Орізи: загалом близько двохсот тарілок.

Едді кинув погляд на інший берег річки. Хмари пилу не було. Сюзанна нервово всміхнулася йому, він відповів таким самим усміхом. Ці хвилини були найтяжчі — найстрашніші. Він знав, що пізніше червона імла огорне його й прожене всі страхи. Але зараз він надто добре все розумів. Усвідомлював, що вони вразливі й безпорадні, як черепаха без панцира.

Уздовж ряду дітей швидко пройшов Джейк, несучи коробку з різними речами, які зібрав ще в Кальї: стрічками для кісок, брязкальцями для малюків, у яких ріжуться зубки, свистулькою, старим черевиком з напіввідірваною підошвою, розпарованими шкарпетками. Таких дрібничок набралося близько двох дюжин.

— Бенні Слайтмен! — прогорлав Роланд. — Френк Тейвері! Френсін Тейвері! До мене!

— Що таке? — раптово занепокоївшись, спитав батько Бенні. — Чому ти викликаєш мого сина…

— Щоб він виконав свій обов’язок, так само, як ти виконаєш свій, — відповів Роланд. — І більше ні слова.

Четверо дітей підійшли до нього. Близнюки Тейвері, що трималися за руки, розчервонілися й захекалися. Їхні очі горіли.

— Слухайте уважно і не змушуйте мене повторювати, — промовив Роланд. Бенні й діти Тейвері, схвильовані, нахилилися до нього. А Джейк, хоч йому й не терпілося швидше вирушити, хвилювався менше. Він знав, про що йтиметься зараз і що буде далі. Якщо все піде так, як задумав Роланд.

Роланд заговорив до дітей, яких покликав, але його могли чути й ті, що вишикувалися вервечкою.

— Зараз ви підете стежкою, — сказав він, — і через кожні два фути кидатимете на землю щось із речей, неначе дуже поспішали й ішли швидко, майже бігли. Насправді я хочу, щоб ви вчотирьох пішли швидким кроком. Але не біжіть і дивіться під ноги. Дійдете до того місця, де стежка розгалужується… це десь півмилі… і станете. Зрозуміли? Ні кроку далі.

Діти енергійно закивали. Роланд перевів погляд на напружених дорослих, що стояли в нього за спиною.

— Ці четверо підуть першими, решта чекає дві хвилини, потім вирушає: спершу старші, далі молодші. Далеко йти не доведеться. Останні пари навряд чи просунуться далі місця, де ми зараз стоїмо. — Роланд підвищив голос і закричав командним тоном: — Діти! Коли почуєте цей сигнал, повертайтеся! І повертайтеся швидко! — Він запхав два пальці лівої руки до рота й просвистів так пронизливо, що дехто з дітей затулив вуха.

— Сей, якщо ви збираєтеся сховати дітей у печері, — звернулася до нього Анабель Хав’єр, — чому вони мають повертатися?

— Бо вони не підуть у печери, — відповів стрілець. — Вони сховаються там. — Він махнув рукою на схід. — У рисі, на цьому березі ріки. Про них подбає леді Оріза. — Усі подивилися в той бік, куди він показував, і тієї ж миті побачили хмару куряви.

Вовки.

П’ЯТЬ

— Наші гості не забарилися, любчику, — зауважила Сюзанна.

Роланд кивнув і повернувся до Джейка.

— Вперед, Джейку. Робіть те, що я сказав.

Джейк згріб у дві жмені речі з ящика і передав їх близнюкам Тейвері. Потім зграбно, як олень, зістрибнув у канаву ліворуч і пішов уздовж стежки поряд з Бенні. Френк і Френсін крокували позаду. На очах у Роланда Френсін впустила на землю маленьку шапочку.

— Добре, — кивнув Оверголсер. — Я зрозумів. Вовки побачать розкидані речі й повірять, що діти в печерах. Але, стрільцю, нащо їм усім іти тією стежкою? Нехай би просто зараз тікали у рис.

— Бо ми підозрюємо, що Вовки йдуть на запах своїх жертв, як це роблять справжні звірі, — відповів Роланд і підвищив голос: — Діти, вперед! Старші першими! Кожна пара тримається за руки і не відпускає! Вертаєтеся на мій свист!

Діти вирушили стежкою, перебираючись через канаву за допомогою Каллагена, Сейрі Адамс, Хав’єрів і Бена Слайтмена. Обличчя всіх дорослих були стурбовані, але тільки батько Бенні зиркав недовірливо.

— Вовки поскачуть у цей бік, бо мають причину думати, що діти там, — пояснив Роланд, махнувши в бік шахт. — Але вони не дурні, Вейне. Вони шукатимуть знаків, і ми дамо їх. Якщо вони йдуть на запах — а я готовий побитися об заклад на весь урожай кальїнського рису, що так і є, — то, крім розкиданих черевичків і стрічок, матимуть ще й слід. Запах багатьох дітей обірветься, але їх ще трохи вестиме далі запах тих чотирьох, яких я відрядив першими. Чи підуть вони далі — це під питанням. Але на той час це вже не матиме значення.

— Але…

Роланд перестав його слухати й повернувся до свого маленького загону бійців. Загалом їх було семеро. «Хороше число, — подумав він. — Число сили». Він перевів погляд далі, на хмару пилу.

Вона здіймалася вище за всі стовпи семінону й рухалася страхітливо швидко. Втім, Роланд вважав, що часу в них ще достатньо.

— Слухайте й запам’ятовуйте. — Зараз він звертався до Залії, Марґарет і Рози. Члени його ка-тету вже знали, про що він розповідатиме, знали, відколи старий Джеймі прошепотів свою давню таємницю на вухо Едді, коли вони розмовляли на ґанку в Джефордсів. — Вовки — не люди і не чудовиська. Це роботи.

— Роботи?! — повторив Оверголсер, радше від подиву, ніж недовіри.

— Еге ж, ми з друзями вже бачили таких раніше, — відказав Роланд, пригадуючи галявину, де ганялися один за одним останні слуги великого ведмедя, нескінченно описуючи кола. — У них на головах каптури, щоб не видно було маленьких штук, які обертаються на маківках. Це кружальця десь отакого розміру. — Роланд показав їм висоту і довжину — два дюйми і п’ять дюймів. — Колись давно одну з таких штук випадково збила своєю тарілкою Моллі Дулін. Вона влучила ненароком. Ми стрілятимемо зі знаттям.

— Капелюшки-розумаки, — сказав Едді. — Їхній зв’язок із зовнішнім світом. Без них вони відразу здихають.

— Цільте сюди. — Роланд підняв праву руку на дюйм над своєю маківкою.

— Але ж груди… зябра в грудях… — розгублено промовила Марґарет Айзенгарт.

— Брехня від першого до останнього слова, — пояснив Роланд. — Цільте у верхівку каптурів.

— Сподіваюся, коли-небудь мені хтось пояснить, для чого була вся ця брехня, — сказав Тіан.

— За умови, що «коли-небудь» настане, — відповів йому Роланд. Найменші діти, слухняно тримаючись за руки, вже ступили на стежку. Старші вже віддалилися на одну восьму милі, а Джейків квартет — щонайменше на одну четверту. Цього мало вистачити, Роланд повернувся до доглядачів.

— Зараз вони повернуть назад, — сказав він. — Переведіть їх через канаву й кукурудзяне поле двома паралельними рядами. — Не озираючись, він показав великим пальцем собі за спину. — Треба пояснювати, наскільки важливо не зачіпати кукурудзяні стебла, особливо ті, що ростуть уздовж дороги, де Вовки можуть звернути на них увагу?

Всі мовчки похитали головами.

— На краю рисових полів, — вів далі Роланд, — заведіть їх у один з водостоків. Неподалік від річки нехай заляжуть у рисі, там, де він високий і ще досі зелений. — Він розвів руки, зблискуючи очима. — Розосередьте їх. Ви, дорослі, сховайтеся на тому боці, що виходить на річку. Якщо Вовків буде більше, ніж ми очікуємо, то прийдуть вони звідти.

Не даючи їм змоги поставити питання, Роланд знову запхав пальці до рота й засвистів. Воун Айзенгарт, Крелла Ансельм і Вейн Оверголсер приєдналися до тих, хто стояв у канаві, й загукали до малечі, щоб ті поверталися на дорогу. Едді тим часом зиркнув через плече й вражено відзначив, що хмара куряви вже подолала чималий шлях до річки. Та цю швидкість легко було збагнути, знаючи правду: сірі коні насправді були механічними пристроями, замаскованими під коней. «Просто тобі парк урядових „шевроле“», — подумав Едді.

— Роланде, вони швидко наближаються! Диявольськи швидко!

Роланд подивився.

— Ми встигнемо, — сказав він.

— Ти впевнений? — спитала Роза.

— Так.

Менші діти вже поспішали через дорогу, тримаючись за руки, з величезними від страху і хвилювання очима. Їх вели Кантаб з роду манні та його дружина Ара. Жінка наказувала їм іти посеред рядів і не торкатися сухих кістяків стебел.

— Чому, сей? — спитав малюк, якому було не більше чотирьох років. Спереду на його комбінезончику розпливалася підозріло темна пляма. — Бачте, качани вже зібрали.

— Це гра така, — пояснив Кантаб. — Зветься «не торкайся кукурудзи». — І завів пісню. Дехто з дітей підхопив, але решта були надто розгублені й налякані, щоб співати.

Пари переходили дорогу, найменших поступово зміняли старші й вищі діти, а Роланд ще раз кинув погляд на схід. Він розрахував, що Вовкам ще скакати до Вайє десять хвилин і цього часу вистачить. Але, о боги, як швидко вони летіли! Йому спало на думку, що доведеться залишити Слайтмена-молодшого й близнюків Тейвері тут, нагорі. Це було відхилення від плану, але план уже почав змінюватися. Інакше й бути не могло.

Останні дітлахи вже були на тому боці, й тепер на дорозі лишилися Оверголсер, Каллаген, Слайтмен-старший і Сейрі Адамс.

— Ідіть, — наказав їм Роланд.

— Я дочекаюся сина! — запротестував Слайтмен.

— Ідіть!

Слайтмен вочевидь мав намір продовжувати суперечку, та Сейрі торкнула його за один лікоть, а Оверголсер стис другий.

— Ходімо, — сказав Оверголсер. — Цей чоловік подбає про твого хлопця так само, як про свого.

Слайтмен востаннє кинув на Роланда сповнений сумніву погляд, потім переступив через канаву і разом з Оверголсером та Сейрі приєднався до хвоста вервечки, що спускалася до ріки.

— Сюзанно, покажи їм сховок, — дав розпорядження Роланд.

Вони подбали про те, щоб діти переходили канаву подалі від того місця, де чоловіки нещодавно копали. Обрубком ноги в шкіряному чохлі Сюзанна розкидала листя, гілки й сухе кукурудзиння: все те, що зазвичай валяється в придорожніх стічних канавах. Під сміттям виявилася темна яма.

— Це просто траншея, — мало не вибачаючись, пояснила вона. — Зверху будуть дошки. Легкі, їх просто скинути. Там, усередині, будемо ми. Роланд зробив… не знаю, як це називаєте ви, але там, звідки я родом, це перископ, така штука з дзеркалами всередині, завдяки яким можна бачити, що відбувається нагорі… коли настане час, ми просто підведемося. Дошки попадають.

— А де Джейк і решта троє? — раптом спитав Едді. — Вони вже мали повернутися.

— Ще рано, — сказав Роланд. — Заспокойся, Едді.

— Не заспокоюся, бо не рано. Ми б уже мали їх бачити. Я йду по них…

— Нікуди ти не підеш, — відрубав стрілець. — Ми маємо вивести з ладу якнайбільше Вовків, поки вони не збагнули, що коїться. А для цього треба всю стрілецьку силу зосередити тут, за їхніми спинами.

— Роланде, щось не так.

Стрілець проігнорував його.

— Жінки, спускайтеся, — скомандував він. — Ящики з тарілками будуть біля вас. Ми лише закидаємо їх листям.

Залія, Роза й Марґарет стали спускатися в яму, яку показала Сюзанна, а стрілець подивився в інший бік. Стежка, що вела до шахт, була порожня. Ні Джейка, ні Бенні, ні дітей Тейвері. І він почав думати, що Едді мав рацію. Щось сталося.

ШІСТЬ

Джейк і його супутники швидко та без пригод дійшли до того місця, де стежина розходилася. Приберігши дві дитячих речі наостанок, Джейк викинув їх біля розвилки: зламане брязкальце на ту доріжку, що вела до «Глорії», дівчачий плетений браслетик — на стежку до «Червоного птаха». «Обирайте, — подумав він. — І хай вам грець».

Повернувшись, він побачив, що близнюки Тейвері вже рушили назад. Бенні ж чекав його, блідий і схвильований. Його очі блищали. Джейк кивнув і змусив себе відповісти йому усмішкою.

— Ходімо, — сказав він.

Потім вони почули, як засвистів Роланд, і близнюки припустили бігом, хоч стежка й була засипана великим камінням. Вони трималися за руки й оббігали купки каміння, якщо не могли через нього перебратися.

— Гей, не біжіть! — крикнув Джейк. — Він казав не бігти й дивитися під н…

Отоді Френк Тейвері й втрапив ногою в яму. Джейк почув тріск: то зламалася його щиколотка. І з переляку, що відбився на обличчі Бенні, зрозумів, що той теж це чув. Френк тихо вереснув і похитнувся. Френсін підхопила його і спробувала підняти, але хлопчик був надто важкий. Він повалився на землю, ударившись головою об гранітний виступ, і звук, з яким череп стукнувся об камінь, був гучніший навіть за тріщання зламаної кістки. З рани на голові миттєво заюшила кров, блискуча у вранішньому світлі.

«Халепа, — подумав Джейк. — І на нашому шляху».

Бенні тільки витріщався. Його щоки зблідли так, що нагадували тепер кольором м’який сир. Френсін уже стояла навколішках біля брата, а той лежав, неприродно викрививши ногу, не спроможний витягти її з підступної ями. Дівчинка пронизливо підвивала й схлипувала. А потім підвивання враз припинилося. Її очі підкотилися, і вона зомліла, впавши на свого непритомного брата.

— Ходімо! — гукнув Джейк до Бенні, але той не зрушив з місця, все стояв і дивився. Джейк стукнув його кулаком у плече. — Заради твого батька!

Це привело Бенні до тями.

СІМ

Джейк бачив усю картину холодним ясним поглядом стрільця. Кров, розлита на кам’яному виступі. Жмут волосся. Нога в ямі. Краплі слини на губах Френсін Тейвері. Випуклість грудей сестри, яка впала навзнак на брата. Наближалися Вовки. І не Роландів свист йому про це сказав, а хист читати на відстані думки. «Едді, — подумав він. — Едді хоче йти сюди».

Джейк ніколи не користався хистом, щоб передати якусь думку, але зараз відчув, що треба.

Залишайся на місці! Ми спробуємо сховатися, якщо не встигнемо повернутися, а ти не смій сюди йти! Ти все зіпсуєш!

Він гадки не мав, чи дійшло повідомлення, але точно знав, що на щось інше в них часу немає. А тим часом Бенні… що ж він робив? Яким точним словом це можна було назвати? Міс Ейвері в школі Пайпера постійно змушувала їх шукати точні відповідники. І слово вигулькнуло. Бенні белькотів.

— Що нам робити, Джейку? Людино-Ісусе, обоє! Вони ж були в повному порядку! Просто бігли, а тоді… а якщо зараз прискачуть Вовки? Вони прискачуть, а ми будемо тут? Може, краще їх кинути, а самим тікати?

— Ми їх не кинемо, — сказав Джейк. Він нахилився і вхопив Френсін Тейвері за плечі, щоб підняти її і всадовити, тим самим даючи дихати Френкові. Її голова запала назад, волосся темним шовком розсипалося по плечах.

Її вії затріпотіли, під ними прозирнули білки. Не роздумуючи, Джейк дав їй ляпаса. Сильного.

— Ой! Ой! — Її очі розплющилися, сині, прекрасні, налякані.

— Вставай! — закричав Джейк. — Злазь з нього!

Скільки часу минуло? Відколи діти повернули в інший бік, стало так тихо. Жоден птах не загомонів, навіть расті. Джейк чекав, коли Роланд удруге засвистить, але свист не повторився. А й справді, навіщо? Зараз вони могли покладатися тільки на себе.

Френсін відкотилася вбік і, хитаючись, звелася на ноги.

— Допоможіть йому… будь ласка, сей, прошу…

— Бенні. Треба витягти його ногу з ями. — Бенні опустився на коліно біля постраждалого. Той був досі блідий, але губи стислися у вузьку пряму лінію, і Джейк подумав, що то добрий знак. — Візьми його за плече.

Бенні вхопився за праве плече Френка Тейвері, Джейк — за ліве. Вони зустрілися поглядами над непритомним хлопцем. Джейк кивнув.

— Давай!

Вони потягли одночасно. Очі Френка Тейвері — блакитні й гарні, як у сестри, — розплющилися, і він закричав таким тонким голосом, що його не було чути. Але нога не звільнилася.

Бо застрягла глибоко.

ВІСІМ

З хмари куряви вже проступала сіро-зелена маса, до них долинав стукіт багатьох копит. Три жінки з Кальї були у сховку, в канаві залишалися тільки Роланд, Едді та Сюзанна. Чоловіки стояли на ногах, Сюзанна — на широко розставлених колінах. Вони все вдивлялися в стежку, що вела до шахт. На ній досі ніхто не з’явився.

— Я щось почула, — сказала Сюзанна. — Хтось із них поранений.

— До біса все, Роланде, я йду по них, — заявив Едді.

— Цього хоче Джейк чи цього хочеш ти?

Едді почервонів. Він ясно чув Джейків голос у голові — не слова, їхню сутність, — тож і Роланд, напевно, теж.

— Там, унизу, сотні дітей, а там лише четверо, — сказав Роланд. — В укриття, Едді. Ти, Сюзанно, також.

— А ти? — спитав Едді.

Роланд глибоко вдихнув і видихнув повітря.

— Допоможу, якщо зможу.

— Ти що, підеш по нього? — Едді дивився на стрільця, і в його погляді прозирала недовіра. — Тільки не кажи, що підеш по нього сам.

Роланд глянув на хмару куряви й сіро-зелену мішанину під нею, з якої менш ніж за хвилину вже проступатимуть обриси коней і їхніх вершників. Вершників у вишкірених вовчих масках, обрамлених каптурами. Вони не скакали до річки — вони летіли.

— Ні, — відповів стрілець. — Не можу. Ховайтеся в укриття.

Едді ще якусь мить постояв, тримаючи руку на руків’ї револьвера. На його блідому обличчі відбивалася вся гама суперечливих емоцій. Потім мовчки відвернувся від Роланда і взяв Сюзанну за руку вище ліктя. Став біля неї навколішки і прослизнув до окопу. Роланд залишився сам. Він вдивлявся у порожню стежину, на лівому стегні в нього погойдувався великий револьвер.

ДЕВ’ЯТЬ

Бенні Слайтмен був міцним хлопчиною, але навіть він не зміг зрушити з місця уламок скелі, який затискав ногу Френка Тейвері. Джейк побачив це одразу, з першого ж поштовху. Розумом (холодним, холодним розумом) він оцінив вагу полоненого хлопця проти ваги каменя-полонителя. Камінь вочевидь важив більше.

— Френсін.

Вона подивилася на нього вологими і переляканими очима.

— Ти любиш його? — спитав Джейк.

— Атож, усім серцем!

«Він і є твоє серце, — подумав Джейк. — Це добре».

— Тоді допоможи нам. За моєю командою тягни його щосили. Не звертай уваги на його крики, просто тягни.

Вона кивнула, неначе зрозуміла. Джейк дуже на це сподівався.

— Якщо й цього разу не витягнемо, доведеться його кинути.

— Нізащо! — закричала вона.

На суперечки часу не було. Джейк підійшов до Бенні й став навколішки біля плаского білого каменя. Під його щербатим краєм скривавлена щиколотка Френка зникала у чорній дірі. Хлопчик уже прийшов до тями й важко дихав. Його ліве око підкотилося від страху, праве потопало в крові. Над вухом звисав шмат відірваної шкіри.

— Ми трохи піднімемо камінь, а ти його витягнеш. На рахунок «три», — наказав Джейк дівчині. — Готова?

Френсін кивнула, і волосся водоспадом упало їй на обличчя. Але вона навіть не відгорнула його, лише міцно вхопила брата попід руки.

— Френсі, не роби мені боляче, — простогнав він.

— Замовкни, — сказала вона.

— Раз, — сказав Джейк. — Тягни цю байду щосили, Бенні, навіть якщо відчуєш, що яйця луснуть. Чуєш?

— Так, срака-мотика, рахуй.

— Два. Три.

Вони потягли, закричавши від зусилля. Камінь зсунувся. Френсін, теж із криком, потягла брата на себе.

Крик Френка Тейвері пронизав їхні вуха, і його нога вивільнилася.

ДЕСЯТЬ

Роланд почув хрипкі крики натуги, які затьмарив пронизливий вереск болю. Там щось сталося, і Джейк чимось зарадив. Питання було тільки в тому, чи достатньо було цього, щоб виправити ситуацію?

У повітря злетів фонтан бризок: то Вовки на повному ходу занурилися у Вайє й галопували вбрід на своїх сірих конях. Тепер стрілець бачив їх чітко. Вони скакали рядами по п’ятеро й шестеро, пришпорюючи коней. Загалом близько шістдесяти. На дальньому боці ріки вони зникнуть за порослим травою крутим берегом, а потім знову вигулькнуть. До них залишатиметься менше милі.

Потім знову зникнуть, востаннє, за останнім пагорбом, усі, якщо триматимуться разом, як зараз, і для Джейка то буде останній шанс прийти й сховатися в укритті.

Роланд свердлив поглядом стежку, сподіваючись побачити на ній дітей — Джейка, — але ніхто не з’являвся.

Вовки зараз мчали західним берегом ріки, копита їхніх коней здіймали дощ із бризок, що в промінні ранкового сонця зблискували, мов золото. В усі боки розліталися грудки землі й фонтани піску.

ОДИНАДЦЯТЬ

Джейк узяв Френка під одну руку, Бенні — під другу, й так вони понесли його, швидко, не зважаючи на каміння під ногами. Френсін бігла слідом.

Вони проминули останній поворот, і Джейк відчув шалену радість — у канаві через дорогу стояв Роланд, стояв на варті, тримаючи здорову ліву руку на руків’ї свого револьвера, у зсунутому з лоба капелюсі.

— Це мій брат! — прокричала йому Френсін. — Він упав! Втрапив ногою в яму!

Зненацька Роланд зник.

Френсіс роззирнулася довкола: не злякано, а спантеличено.

— Що?..

— Не рухайся, — сказав Джейк, бо нічого більш путнього не спало на думку. Інших думок у нього не було. Якщо стрілець теж нічого не намислив, вони можуть загинути просто тут.

— Моя щиколотка… горить, — прохрипів Френк Тейвері.

— Заткнися, — сказав Джейк, і Бенні розсміявся. Радше від шоку, але сміх був справжній. Джейк глянув на нього понад головою заплаканого скривавленого Френка Тейвері… й підморгнув. Бенні підморгнув у відповідь. Отак просто вони знову стали друзями.

ДВАНАДЦЯТЬ

Лежачи в темряві сховку біля Едді й вдихаючи гострий запах прілого листя, Сюзанна зненацька відчула, як низ живота хапають перейми. Наступної ж миті лівий бік мозку пронизало списом гострого болю, від чого ліва половина обличчя й шиї заніміла. Водночас перед внутрішнім зором стали з’являтися видива великої бенкетної зали: печеня, що парує, фарширована риба, стейки, великі пляшки шампанського, чаші з соусом, червоне вино рікою. Вона почула, як хтось грає на фортепіано і співає. «Хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні мо-о-оє життя».

«Ні!» — закричала Сюзанна, опираючись силі, яка хотіла її поглинути. Чи було в тієї сили ім’я? Авжеж, було. Вона звалася Матір’ю, її рука колисала люльку, а рука, що колише люльку, править св…

Ні! Дай мені закінчити! Пізніше, якщо схочеш заволодіти тілом, я тобі допоможу! Але зараз я боротимуся зубами й нігтями! Навіть якщо для цього доведеться вбити себе і твоє дорогоцінне дитятко, я це зроблю. Чуєш мене, суко?

Якусь мить була лише темрява, відчуття ноги Едді, що притискалася до її стегна, заніміння в лівій половині обличчя, грім копит, що наближався, ядучий запах листя і звуки дихання Сестер, які готувалися до свого бою. А потім десь із надр голови, з-за Сюзанниного лівого ока, до неї вперше заговорила Мія. Кожне слово було чітким і ясним.

Що ж, бийся. Жінко. Чим зможу — допоможу. Але потім ти виконаєш обіцяне.

— Сюзанно? — пробурмотів Едді за її спиною. — Все гаразд?

— Так, — відповіла вона. І не збрехала. Спис гострого болю щез. Голос затих. Минулося жахливе заніміння. Але Мія причаїлася неподалік. Чекала.

ТРИНАДЦЯТЬ

Роланд лежав у канаві на животі, спостерігаючи тепер за Вовками внутрішнім оком уяви й інтуїції. Вершники вже були між виступом і пагорбом, їхні плащі майоріли на вітрі. За пагорбом вони мали зникнути десь на сім секунд. Звісно, якщо триматимуться колоною і перші ряди не вирвуться вперед. Якщо він правильно визначив їхню швидкість. Якщо так, то в нього буде п’ять секунд, щоб дати Джейкові та його товаришам знак, що можна рухатися. Чи сім. Якщо він був правий, вони матимуть сім секунд, щоб перебігти дорогу. Якщо ж помилився (чи вони перебігатимуть повільно), Вовки помітять або чоловіка в канаві, або дітей на дорозі, або їх усіх. Напевно, велика відстань не дозволить їм скористатися зброєю, але так чи інакше ретельно спланована засідка піде псу під хвіст. Найрозумнішим вибором у цій ситуації здавалося залишити дітей на розсуд долі. Чорт, четверо дітей на стежці, що веде до шахт, лише переконають Вовків у тому, що решту сховали в одній зі старих копалень.

«Годі роздумувати, — сказав Корт у його голові. — Як надумав щось робити, хробаче, то це твій єдиний шанс».

Роланд скочив на ноги. Просто навпроти нього, за купою наваленого каміння, що показувала місце, де стежина вливалася в Східний шлях, стояли Джейк і Бенні Слайтмен, притримуючи попід руки Френка Тейвері. Хлопець був увесь скривавлений — вочевидь з ним сталося щось серйозне. З-понад його плеча визирала сестра. Тієї миті вони виглядали не просто як близнюки, а як близнюки Каффін, що зрослися тілами.

Роланд щосили замахав руками: «До мене, до мене, швидко!» — водночас озираючись на схід. Вовків не видно. Добре. Пагорб таки відгородив їх на кілька секунд.

Джек і Бенні метнулися через дорогу, тягнучи за собою хлопця. Шорбутси Френка Тейвері залишали на оґґані свіжі борозни. Роланд міг лише сподіватися, що Вовки не звернуть особливої уваги на ці сліди.

Останньою в канаву легко, мов фея, пурхнула дівчинка.

— Лягай! — гаркнув Роланд, ухопив її за плече і притис до землі. — Лягай, лягай, лягай! — Він упав біля неї, на нього звалився Джейк. Роланд відчував, як шалено калатало його серце.

Стукіт копит уже був зовсім близько і щосекунди наростав. Чи помітили їх перші вершники? Поки що рано було про це говорити, але дуже скоро вони дізнаються. А тимчасом єдине, що лишалося, — діяти за планом. В укритті буде тісно, коли до тих, хто вже там, приєднаються ще троє зайвих. Але якщо Вовки помітили Джейка й інших, коли ті перебігали дорогу, то засідка провалилася: повстанці не встигнуть ні вистрелити, ні кинути тарілку, як усіх підсмажать просто тут, у канаві. Втім, хвилюватися за це не було часу. За Роландовими підрахунками, вони мали щонайбільше хвилину, можливо, лише сорок секунд, і навіть ця крихта часу швидко танула в них під ногами.

— Злазь із мене і в укриття, — скомандував стрілець Джейкові. — Зараз же.

Відчуття важкості на спині зникло. Джейк прослизнув у сховок.

— Френку Тейвері, ти наступний, — сказав стрілець. — І щоб ні звуку. За дві хвилини зможеш кричати, скільки схочеш, але поки що тримай рота на замку. Це стосується вас усіх.

— Я мовчатиму, — прохрипів хлопчик. Бенні й Френкова сестра кивнули.

— Скоро ми підведемося й почнемо стріляти, — сказав Роланд. — Ви троє — Френку, Френсін, Бенні — лежіть і не рухайтеся. — Він помовчав. — І якщо вам дорогі життя, не потрапляйте під руку.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

Роланд лежав у темряві, що пахла прілим листям та землею, і слухав хрипке дихання дітей ліворуч від себе. Невдовзі цей звук потонув у тупотінні копит. Око уяви й інтуїції розплющилося знову, ширше, ніж будь-коли. За тридцять секунд (чи навіть за п’ятнадцять) червоне марево битви заступить собою все, зоставить йому лише найпримітивніший зір, проте поки що він бачив усе, і все цілком відповідало його побажанням. Та чом би й ні? Яка користь думати про те, що плани порушено?

Він бачив близнюків Кальї, що розпласталися в найгустішому рисі на заході. Багнюка просочується крізь їхні сорочки й штани. Бачив дорослих, що принишкли коло них поблизу берега річки. Бачив Сейрі Адамс з її тарілками, Ару з роду манні, Кантабову дружину, зі своїми, бо Ара теж уміла їх кидати (хоч їй і не дозволялося товаришувати з жінками, які не належали до манні). Бачив декількох чоловіків — Естраду, Ансельма, Оверголсера, — з притиснутими до грудей арбалетами. Воун Айзенгарт замість арбалета тримав рушницю, яку почистив йому Роланд. Дорогою зі сходу шеренга за шеренгою наближалися вершники у зелених плащах і на сірих конях. Вони вже вповільнювали галоп. Сонце нарешті зійшло і тепер виблискувало на металевих масках. За іронією, під масками теж крився метал. Роланд відчув, як око уяви здіймається вище, видивляючись інших вершників — можливо, загін, що примчить з містечка на півдні, яке не обороняли. Але не побачив нічого. Внутрішній зір принаймні показував йому, що все військо нападників зосередилося на Кальї. Інакше й бути не могло — якщо Вовки проковтнули наживку, яку Роланд і ка-тет дев’яноста і дев’яти закидали так ретельно. Стрілець бачив уявні вози, вишикувані вздовж дороги, й на мить пошкодував, що не розпрягли коней і мулів. Але, звісно, так усе виглядало переконливіше — неначе люди дуже поспішали. Бачив стежку, що вела до копалень: і вичерпаних, і робочих, — та до медового стільника печер, який виднів за ними. Побачив, як руками в рукавицях натягають поводи Вовки, що скакали в перших лавах, як вищиряються їхні коні. Він дивився зараз їхніми очима, і довколишнє здавалося не теплим, яким його бачать люди, а холодним, як картинки в жур-гнавах. Побачив дитячого капелюшка, якого кинула Френсін Тейвері. Його розум мав не лише око, а й нюх: він відчув м’який, але соковитий дитячий запах. Пахло чимось насиченим і жирним — тим, що Вовки забирали у викрадених дітей. Його розум мав не лише нюх, але й слух, і він почув невиразне клацання, як колись від Енді: те саме тихе гудіння реле, серводвигунів, гідронасосів, ще бозна-якої машинерії. Внутрішнім зором він бачив, як Вовки придивляються до плутанини слідів на дорозі (він сподівався, що вони побачать у них лише плутанину), потім переводять погляди на стежку. Бо уявляти, що вони дивляться в інший бік, готуючись підсмажити їх десятьох у сховку, як курчат на пательні, не хотілося. Ні, вони дивилися в бік копалень, мусили туди дивитися. Вони відчували запах дітей — їхнього страху разом з потужною речовиною в їхньому мозку — і бачили розкидані дрібнички, які лишила по собі їхня здобич. Стояли в стременах своїх механічних коней і дивилися.

«Вперед, — подумки підштовхував їх Роланд. Джейк біля нього поворухнувся, прочитавши його думку. Його благання. — Ну ж бо. Ідіть. За ними. Заберіть те, що вам потрібно».

Від одного з Вовків пролунав гучний звук — клак! Одразу ж на мить ожила сирена, за якою почувся неприємний чи то свист, чи то вереск, який Джейк чув у Доґані. Відтак коні знову рушили. Тихо застукали копита на оґґані, потім захуркотіли на кам’янистій стежині, та й усе. Від цих коней годі було чекати нервового іржання, на відміну від живих, запряжених у вози. Та для Роланда то був сигнал. Вони заковтнули наживку. Він тихо витяг револьвер із кобури. Джейк знову поворухнувся, і Роланд зрозумів, що хлопчик зробив те саме.

Він розповідав їм про розташування сил, яке вони побачать, коли вискочать із криївки. Близько чверті Вовків стоятимуть на одному боці стежки й дивитимуться на річку, ще чверть буде повернута в бік Кальї Брин Стерджис. А може, навіть більше, ніж чверть, адже саме з боку містечка Вовки — чи їхні господарі — могли сподіватися підступів. А решта? Тридцять із чимось? Вони вже рушать уперед стежкою, повіривши, що діти там, у котрійсь копальні.

Роланд почав рахувати до двадцяти, але, дійшовши до дев’ятнадцяти, вирішив, що досить. Він весь підібрався — від сухого крутія зараз не було й згадки — і пружиною знявся вгору, з батьковим револьвером у руці.

— За Ґілеад і Калью! — прогорлав він. — Пора, стрільці! Пора, Сестри Орізи! Пора, пора! Вбивайте їх! Без пощади! Вбивайте всіх!

П’ЯТНАДЦЯТЬ

Вони виросли з-під землі, неначе зуби дракона. В усі боки полетіли дошки, бур’ян і сухе листя. Роланд і Едді мали по великому револьверу з оздобленими сандаловим деревом руків’ями. Джейк здійняв батьків «рюгер». Марґарет, Роза і Залія тримали свої тарілки, Сюзанна — в обох руках, схрестивши їх на грудях, наче їй було холодно.

Вовки розташувалися саме так, як їх побачив холодним внутрішнім зором убивці Роланд. І його охопив тріумф, хоч і ненадовго, бо наступної миті всі думки й емоції накрила червона запона. Коли попереду було змагання зі смертю, він як ніколи радів життю. «П’ять хвилин, вартих крові та дурощів», — розповідав він своїм друзям. І от вони настали, ці п’ять хвилин. Після них йому буде кепсько, але зараз, коли все ще тільки починалося, він почувався просто чудово, почувався в повній і безповоротній злагоді з самим собою. Був собою. То були проблиски колишньої стрілецької слави. Байдуже, що ворогом були роботи, о боги, байдуже! Значення мало тільки те, що вони роками мучили беззахисних, а зараз, заскочені зненацька, самі опинилися в становищі жертв.

— У верхівки каптурів! — пронизливо закричав Едді, коли револьвер у його правій руці прогримів і вивергнув полум’я. Запряжені коні й мули позадкували, почулося перелякане іржання. — У верхівки каптурів, збивайте розумак!

І неначе на доказ, зелені каптури трьох вершників на стежці праворуч смикнулися, наче за них потягла невидима рука. Усі троє випали з сідел і повалилися на землю. У дідовій історії про Вовка, якого вбила Моллі Дулін, він смикався, але ці троє лежали під ногами своїх баских коней непорушно, як камені. Напевно, Моллі тільки зачепила антену тарілкою, та Едді знав, куди цілить, і влучив.

Роланд теж відкрив вогонь, стріляючи від стегна, майже не дивлячись, але кожна куля знаходила свою ціль. Він стріляв по тих, які були на стежці, щоб полеглі тіла утворили там барикаду.

— Різа не схибить! — прокричала Розаліта Муньйос. Тарілка вилетіла з її руки й з пронизливим свистом сяйнула блискавкою над Східним шляхом. Розітнула верхівку каптура вершника, який відчайдушно намагався розвернути коня. Істота впала спиною назад, тільки ноги майнули, й ударилася головою об землю.

— Різа! — То була Марґарет Айзенгарт.

— За мого брата! — закричала Залія.

— Леді Різа прийшла по ваші душі, виродки! — Сюзанна розвела руки й викинула обидві тарілки вперед. Вони описали дві дуги в повітрі й влучили в свої цілі. Затріпотіли, падаючи, клапті розрізаних каптурів, Вовки впали швидше і гучно вдарилися об землю.

У ранковому світлі враз спалахнули сліпучі жезли вогню — то вершники на стежці витягли свою енергетичну зброю. Першому, хто це зробив, Джейк відстрелив антену, і Вовк упав на свій власний меч, що запекло сичав. Плащ одразу зайнявся, кінь сахнувся вбік і наразився на світляну палицю вершника ліворуч. Кінська голова відвалилася, оголивши сітку дротів, що іскрили. Звідусіль залунало пекельне виття сирен.

Роланд думав, що Вовки, які перебуватимуть на дорозі найближче до містечка, спробують прорватися, щоб поскакати в Калью. Та натомість дев’ятеро з того боку (шістьох прикінчив першими шістьма пострілами Едді), пришпорюючи коней, промчали повз вози, летячи просто на них. Двоє чи троє вже жбурнули гудючі сріблясті кулі.

— Едді! Джейку! Сничі! Праворуч!

Вони одразу ж крутнулися в той бік, залишивши жінок, які жбурляли тарілки, витягаючи їх з сумок, підшитих шовком, так швидко, як тільки могли. Джейк стояв, широко розставивши ноги й тримаючи «рюгер» у правій руці, обхопивши зап’ясток лівою. Волосся розвівалося на вітрі. Він дивився широко розплющеними очима, вродливий, усміхнений. Тричі швидко натиснув на гашетку, і кожен постріл гучно прогримів у ранковому повітрі. Невиразно згадався той день, коли він у лісі стріляв по тарілках. Тепер перед ним були набагато страшніші мішені, але він радів. Перші три летючі кулі вибухнули бризками синявого світла. Четвертий ухилився від кулі та зиґзаґом метнувся просто на нього. Джейк пригнувся, й куля вжикнула над його головою, гудучи, як несправна електропічка. Джейк знав, що снич розвернеться й знову полетить на нього.

Але Сюзанна була спритнішою. Вона рвучко повернулася і жбурнула тарілку, яка, виючи, полетіла до цілі. Від зіткнення і тарілка, і снич вибухнули. На сухі кукурудзяні стебла посипалася блискуча шрапнель, деякі загорілися.

Роланд перезаряджав револьвер, на мить спрямувавши дуло в землю. Едді за спиною в Джейка робив те саме.

Один з Вовків вистрибнув на купу повалених тіл біля початку стежки до шахт, його зелений плащ майорів за спиною, і Розина тарілка зірвала з нього каптур, на мить відкривши тарілку радара. Капелюшки-розумаки ведмежих слуг поверталися повільно і поштовхами. У цього ж робота радар крутився так швидко, що здавався лише розмитою плямою. Потім його не стало, Вовк заточився на бік і полетів на коней, запряжених у віз Оверголсера. Тварини схарапудилися й позадкували, штовхаючи важкий віз на той, що стояв позаду, на запряжених у нього коней. Вони намагалися уникнути зіткнення, але опинилися в пастці. Віз Оверголсера, похитнувшись, перевернувся. Кінь убитого Вовка вискочив на дорогу, перечепився через тіло іншого Вовка і розпластався на землі, зламавши ногу.

Роланд перестав мислити, він лише бачив. Револьвер було перезаряджено. Вовки на стежці опинилися в пастці за купою безладно навалених тіл. Саме на це він і сподівався. З п’ятнадцяти Вовків, що були ближче до містечка, залишилося тільки двоє. Ті, що були праворуч, спробували атакувати з флангу край канави, звідки вели бій три Сестри Орізи й Сюзанна. Роланд полишив двох Вовків на Едді й Джейка та поспішив до Сюзанни, де відкрив вогонь по десятьох Вовках, що на них насувалися. Один здійняв снича, збираючись кинути, але срібляста куля впала на землю, коли Роланд відстрелив йому радар. Двох наступних Вовків прикінчили Роза й Марґарет Айзенгарт.

Марґарет нахилилася й опустила руку в сумку, щоб витягти ще одну тарілку. А коли підвела голову, світляна палиця відрізала їй голову. Волосся зайнялося в повітрі. І те, що зробив Бенні, можна було зрозуміти, бо ж Марґарет була йому як мати. Коли палаюча голова впала біля нього, він відіпхнув її ногою і вискочив з канави, засліплений панікою, виючи від жаху.

— Ні, Бенні, ні, назад! — закричав Джейк.

Двоє позосталих Вовків кинули сріблясті кулі смерті в бік хлопчика, який повз по землі й кричав. Джейк збив одну пострілом, але іншу знищити не встиг. Вона вдарила Бенні Слайтмена в груди, і хлопчика просто розірвало на шматки. Одна рука описала дугу в повітрі й упала на землю долонею вгору.

Однією тарілкою Сюзанна зрізала радар з того Вовка, який вбив Марґарет, другою прикінчила іншого, вбивцю Джейкового друга. Вона витягла з сумки ще дві Різи й повернулася до Вовків, що наступали, саме тієї миті, коли один з них зістрибнув у канаву і його кінь збив Роланда з ніг. Істота здійняла над стрільцем свій меч — червоногарячу неонову трубку, як здалося Сюзанні.

— Ану не смій, виродку! — закричала вона і метнула тарілку правою рукою. Вона розрізала вогнисту шаблюку, і та просто вибухнула біля руків’я, відірвавши Вовкові руку. Наступної миті Розина тарілка ампутувала йому радар, і він, заточившись, повалився на землю. Блискуча маска шкірилася до настраханих близнюків Тейвері, які лежали, міцно притулившись одне до одного. За мить від маски пішов димок, і вона стала танути на очах.

Викрикуючи ім’я Бенні, Джейк перетнув Східний шлях, перезаряджаючи «рюгер», не помічаючи, що ступає по крові мертвого друга. Ліворуч від нього Роланд, Сюзанна й Роза розправлялися з п’ятьма Вовками, які лишилися від північного крила нападників. Ті розгублено кружляли на своїх конях, наче не знаючи, що робити в таких ситуаціях.

— Друже, тобі чимось допомогти? — спитав Едді. Вовки, що розташовувалися на стежці з боку Кальї, всі лежали мертві. Лише один з них дістався канави. Цей лежав, заривши головою у викопану траншею, нога, взута в чобіт, стирчала над дорогою. Решту тіла було сповито у зелений плащ. Вовк нагадував комаху, що здохла у власному коконі.

— Так, — сказав Джейк. Це він сказав чи тільки подумав? Він не знав. Сирени завивали оглушливо. — Як хочеш. Вони вбили Бенні.

— Я знаю. Це жахливо. 

— На його місці мав би бути його паскуда-батько, — сказав Джейк. Чи він плакав? Він не знав.

— Згоден. Тримай подарунок. — Едді взяв Джейка за руку і поклав йому на долоню пару куль зо три дюйми в діаметрі. Їхня поверхня скидалася на сталеву, але, стиснувши, Джейк відчув, що куля трохи увігнулася, неначе то була дитяча іграшка з дуже твердої гуми. На маленькій табличці збоку був напис:

Ліворуч від таблички виднілася кнопка. Неначе крізь туман, Джейк подумав: хто такий той Гаррі Поттер? Напевно, винахідник снича.

Вони дійшли до купи мертвих Вовків на початку стежини. Напевно, машини не могли бути мертвими, але Джейк не міг думати про них інакше, безладно повалених і перемішаних. Так, мертві. І його переповнювала дика, нестримна радість. Десь позаду них пролунав вибух і одразу ж почувся крик — страшного болю чи величезного тріумфу. Але тієї миті Джейкові було байдуже. Усю його увагу було прикуто до живих Вовків у пастці на стежині. Їх залишалося близько вісімнадцяти чи двох дюжин.

Вовк попереду здійняв свою вогнисту палицю. Сидячи на коні упівоберта до своїх побратимів, він махнув нею в бік дороги. «Але це не палиця, — подумав Едді. — Це світловий меч, як у джедаїв у „Зоряних війнах“. Тільки ці мечі — не спецефекти, вони вбивають насправжки. Що, в біса, тут відбувається?» Вовк на передній позиції стягував рештки війська — принаймні це було очевидно. Едді вирішив покласти край проповіді. Великим пальцем натиснув на кнопку одного з трьох сничів, які впіймав для себе. Куля загула і завібрувала в його руці.

— Гей, дорогенький! — гукнув Едді. 

Передній Вовк не озирнувся, тож Едді просто пожбурив у нього кулею. Поштовх був легкий, і куля мала б впасти на землю за тридцять ярдів од купки живих ще Вовків. Та натомість вона набрала швидкості, здійнялася в повітря й ударила Вовка-командувача у вишкірену морду. І його голова вибухнула разом з радаром.

— Давай, — сказав Едді. — Спробуй. У тому, щоб використати їхню фігню проти них самих, є щось приє…

Не слухаючи його, Джейк кинув сничі на землю, переліз через купу тіл і пішов стежкою.

— Джейку? Джейку, ти обрав невдалий час для…

Чиясь рука вхопила Едді вище ліктя. Він рвучко розвернувся, здіймаючи револьвер, і побачив, що це Роланд.

— Він тебе не чує, — сказав стрілець. — Ходімо. Всі разом.

— Стривай, Роланде. — Роза була вся в крові, але Едді зрозумів, що то кров сердешної сей Айзенгарт, бо на самій Розі ран не бачив. — Дайте мені ці кулі, — попросила вона.

ШІСТНАДЦЯТЬ

Вони приєдналися до Джейка якраз вчасно: Вовки пішли в свій останній наступ. В стрільців полетіли сничі, але Роланд і Едді легко розстріляли їх на льоту. Джейк вистрелив дев’ять разів через рівні проміжки часу, стискаючи лівою рукою правий зап’ясток, і від кожного його пострілу випадав з сідла один Вовк і його затоптували коні, що наступали ззаду. Коли в «рюгері» закінчилися набої, десятого Вовка, викрикуючи ім’я Леді Орізи, прикінчила Розаліта. Залія Джефордс теж включилася в бій, і одинадцятий упав від її тарілки.

Поки Джейк перезаряджав «рюгер», до справи взялися Роланд і Едді. Вони могли б розділити вісьмох Вовків між собою (те, що загалом тварюк залишалося дев’ятнадцять, не надто здивувало Едді), але двох вирішили залишити наостанок Джейкові. Роботи наступали, розмахуючи над головами світловими мечами, що, поза сумнівом, могло б до смерті налякати купку фермерів, і хлопчик відстрелив радар тому, який скакав ліворуч. І відступив убік, ухиляючись від удару, коли останній Вовк не надто рішуче замахнувся мечем.

Його кінь перестрибнув через кучугуру трупів. На протилежному боці дороги сиділа серед сіро-зеленої машинерії й масок, що танули, Сюзанна. Також уся в бризках крові Марґарет Айзенгарт.

І Роланд збагнув, що останнього Джейк приберіг для Сюзанни, яка не змогла приєднатися до них на стежці, бо не мала ніг. Стрілець кивнув. Цього ранку хлопчик подивився в очі невимовному жаху, пережив страшний удар, але Роланд думав, що з ним усе буде гаразд. Йому допоможе змиритися з горем Юк, який чекав на нього у пасторському будинку.

— Леді О-о-Різа! — закричала Сюзанна і метнула тарілку в останнього Вовка, коли той уже розвертав коня на схід, до місця, яке вважав домом. Повискуючи, тарілка злетіла в повітря і зітнула верхівку зеленого каптура. Якусь мить останній крадій дітей ще тримався в сідлі, здригаючись і захлинаючись від виття сирени, кличучи підмогу, яка не прийде. Потім він рвучко смикнувся назад, зробив повний кульбіт у повітрі й брязнувся на дорогу. Виття обірвалося.

«Отож, — подумав Роланд, — наші чотири хвилини скінчилися». Він опустив погляд на свій револьвер, який ще димівся, і вклав його назад у кобуру. Одна за одною затихали сирени повалених роботів.

Залія дивилася на нього, все ще не розуміючи.

— Роланде! — мовила вона.

— Так, Заліє?

— Їх більше нема? Хіба таке може бути? Їх нема?

— Усі мертві, — кивнув стрілець. — Я нарахував шістдесят одного. Всі вони лежать або на дорозі, або в нашій канаві.

Тіанова дружина ще трохи постояла, перетравлюючи цю інформацію. А потім зробила щось таке, що здивувало навіть стрільця, котрий звик ні з чого не дивуватися. Вона кинулася йому в обійми, міцно притислася до його тіла і вкрила все його обличчя жадібними й мокрими від щастя поцілунками. Роланд стійко це витримував, потім ввічливо, але твердо відхилив її від себе. На нього знову накочувало млосне відчуття. Відчуття непотрібності. Відчуття, що такі битви можуть тривати до нескінченності, у них він втрачатиме то палець через омаромонстрів, то око через хитру стару відьму, і наприкінці кожного бою відчуватиме, що Темна вежа замість наблизитися віддалилася. І весь цей час сухий крутій пробиратиметься по кістках до його серця.

«Припини, — наказав він самому собі. — Це безглуздя, ти сам це знаєш».

— Роланде, а не може бути, щоб вони замість цих прислали інших Вовків? — спитала Роза.

— Я думаю, інших у них немає, — відповів Роланд. — А якщо і є, то їх набагато менше. І тепер ви знаєте, як їх можна вбити, правда?

— Так, — вона сліпучо всміхнулася йому, й та усмішка обіцяла значно більше, ніж поцілунки.

— Піди вниз, — сказав він їй. — І Залію візьми. Скажіть там, що вже можна підніматися сюди. Нині Леді Оріза була прихильна до Кальї. І до роду Ельда.

— А сам ти не хочеш піти з нами? — спитала Залія. Вона вже відійшла від нього, і її щоки пашіли вогнем. — Не хочеш, щоб вони вітали тебе як переможця?

— Пізніше ми всі приймемо вітання, — відказав Роланд. — А зараз нам треба поговорити ан-тет. Хлопчик пережив страшний шок.

— Так, — сказала Роза. — Так. Ходімо, Зі. — Вона взяла Залію за руку. — Допоможи принести радісну звістку.

СІМНАДЦЯТЬ

Жінки пішли, десятою дорогою обходячи скривавлені рештки бідолашного Бенні Слайтмена. Залія подумала, що лише одяг тримав разом те, що від нього лишилося, і здригнулася від думки про батьківське горе.

Молода сей з укороченими ногами сиділа на північному боці канави, роздивляючись тіла Вовків. Вона помітила, що на одному дивом лишилася маленька штука, яка досі намагалася крутитися. Руки Вовка, обтягнені зеленими рукавицями, смикалися, наче в пропасниці. На очах у Рози й Залії Сюзанна підняла великий камінь і розтрощила ним рештки капелюшка-розумаки. Вовк одразу застиг. Тихе гудіння, яке йшло від нього, змовкло.

— Сюзанно, ми йдемо розповісти всім, — сказала Роза. — Але спершу хотіли подякувати тобі. Ти молодець! Ми тебе так любимо!

Залія кивнула.

— Кажемо спасибі, Сюзанно з Нью-Йорка. Кажемо спасибі таке велике, яке тільки можна сказати.

— Атож, правда, — кивнула Роза.

Леді-сей подивилася на них і приємно всміхнулася. Щось у її погляді насторожило Розаліту, неначе в тих темних очах вона побачила щось незвичайне. Наприклад, те, що Сюзанни Дін у них більше не було. Але потім вираз сумніву зник з Розалітиного обличчя.

— Ми підемо з доброю звісткою, Сюзанно.

— Я дуже рада за вас, — сказала Мія, нічия дочка. — Приводьте їх сюди. Розкажіть усім, що небезпека минулася, а ті, хто не вірить, можуть полічити мертвих.

— Холоші твоїх штанів мокрі, ти знаєш? — спитала Залія.

Мія похмуро кивнула. Її живіт знову закам’янів од переймів, але вона не подала вигляду.

— Боюся, це кров. — Вона кивнула в бік тіла Марґарет з відтятою головою. — Її.

Тримаючись за руки, жінки стали спускатися вниз кукурудзяним полем. Мія дивилася, як до неї йдуть Роланд, Едді й Джейк. Зараз треба бути обережною. Втім, Сюзаннині друзі самі здавалися трохи приголомшеними після битви. Про неї вони можуть подумати те саме, навіть якщо здаватиметься, що вона сама не своя.

Тепер головне для неї — дочекатися нагоди. Дочекатися… і зникнути. А тим часом вона уявила, що живіт — це корабель, який злітає догори на високій хвилі.

«Вони знатимуть, куди ти пішла, — прошепотів голос. Не з голови, а з живота. Голос дитятка. І він казав правду. — Забери з собою кулю. Забери її з собою, коли підеш. Щоб вони не змогли відчинити двері».

Отак.

ВІСІМНАДЦЯТЬ

Прогримів постріл з «рюгера», і кінь помер.

А з рису вже розлягалися крики радості — Залія і Роза донесли свою добру звістку. Раптом гомін щасливих голосів прорізав пронизливий зойк горя. Погану новину було почуто.

Джейк Чемберз сидів на колесі перевернутого воза. Він розпріг трьох коней, з якими нічого не сталося. Четвертий лежав з двома поламаними ногами, безпорадно пускаючи піну й благально дивлячись на хлопчика, щоб той полегшив йому страждання. І Джейк допоміг. Тепер він сидів і дивився на свого мертвого друга. Кров Бенні всотувалася в землю. Його рука лежала долонею догори, неначе загиблий хлопчик хотів потиснути руку Богові. Якому Богові? Ходили чутки, що кімната на верхівці Темної вежі порожня.

З рису Леді Орізи долинув крик горя. Слайтмен чи Воун Айзенгарт? З такої відстані, подумав Джейк, годі відрізнити скотаря від його бригадира, господаря від слуги. Це урок чи страх, те, що міс Ейвері в старій добрій школі Пайпера називала хибним доказом, який видається реальним?

Долоня, що вказувала перстом у ранкове небо, — вона справді була реальною.

Фолькен унизу заспівали, і Джейк упізнав пісню. Її Роланд співав, коли юрба вітала їх у Кальї Брин Стерджис.

Рис хвилював, неначе фолькен там танцювали від радості, як колись Роланд у світлі смолоскипів. Дехто тримав на руках дітей, але навіть важкість не заважала їм розгойдуватися в рисі. «Цього ранку танцювали ми всі, — подумав Джейк, не знаючи, що має на увазі, але відчуваючи істинність цієї думки. — Власний танець. Єдиний, який ми знаємо. А Бенні Слайтмен? Помер танцюючи. І сей Айзенгарт також».

Роланд і Едді підійшли до нього, Сюзанна теж, але вона трималася трохи осторонь, неначе вирішила, що хлопцям треба побути самим. Роланд курив, і Джейк кивнув на його цигарку.

— Скрути й мені, добре?

Стрілець глянув на Сюзанну, здійнявши брови. Вона стенула плечима і кивнула. Роланд зробив самокрутку, передав її Джейкові й чиркнув сірником об штани. Джейк сидів на колесі й курив, не затягуючись, тримаючи дим у роті й видихаючи його хмарки. Рот наповнився слиною. Але він був не проти. На відміну від деяких речей, слини можна було позбутися.

Роланд глянув униз, де кукурудзою вже бігли двоє чоловіків.

— Це Слайтмен, — сказав він. — Добре.

— Чому добре? — здійняв брови Едді.

— Бо зараз сей Слайтмен посипле звинуваченнями, — пояснив Роланд. — Засліплений горем, він не зважатиме на те, хто їх слухає, і не думатиме про те, якою була його роль у нашій роботі цього ранку.

— У танці, — мовив Джейк. Усі повернулися до нього. Він сидів на колесі, блідий, з цигаркою в руці. — У танці цього ранку.

Роланд замислився, потім кивнув.

— Його роль у нашому танці. Якщо він буде тут раніше за інших, ми, мабуть, зможемо його втихомирити. Якщо ж ні, то смерть його сина буде лише початком комали Бена Слайтмена.

ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ

Слайтмен був на п’ятнадцять років молодший за свого хазяїна, тож і на місці бою опинився першим. Якусь мить він стояв біля сховку й німо дивився на рештки тіла, розкиданого на дорозі. Крові було небагато — її жадібно випив оґґан, — але відірвана рука досі лежала там, куди впала, й відірвана рука сказала йому все. Роланд не мав ані найменшого наміру прибирати її до Слайтменової появи, як не мав наміру розстібнути штани й помочитися на мертвого хлопчика. Слайтмен-молодший уже дістався галявини, де закінчувався земний шлях. Його батько, найближчий родич, мав право побачити, де і як це сталося.

П’ять секунд чоловік стояв непорушно, потім вдихнув повітря й судомно видихнув. Від його зойку в Едді кров захолола в жилах. Він озирнувся на Сюзанну й не побачив її. Але її дезертирство можна було зрозуміти. На них чекала огидна сцена. Найгірша за весь ранок.

Слайтмен подивився ліворуч, подивився праворуч, потім уперед і побачив Роланда, який стояв, схрестивши руки на грудях, біля перекинутого воза. Біля нього досі сидів на колесі Джейк і курив свою першу цигарку.

— ТИ! — заверещав Слайтмен, дістаючи арбалет. — ЦЕ ТИ ЗРОБИВ! ТИ!

Едді спритно вихопив зброю зі Слайтменових пальців.

— Ні, друже, — пробурмотів він. — Зараз він тобі ні до чого, я потримаю.

Слайтмен немовби й не помітив цього. Його права рука описала в повітрі півколо, неначе заряджаючи арбалет.

— ТИ ВБИВ МОГО СИНА! ЩОБ ПОМСТИТИСЯ МЕНІ! ТИ ВИРОДОК! УБИВЦЯ, ВИРО…

Блискавично, моторошно швидко (Едді досі не вірив, що людина на таке здатна), Роланд ухопив Слайтмена за шию й притягнув до себе. Потік звинувачень увірвався.

— Слухай мене, — сказав стрілець, — уважно слухай. Мені начхати на твоє життя й твою честь. Життя ти прожив даремно, від честі не лишилося й сліду. Але твій син мертвий, а до його честі мені не байдуже. Тож якщо ти зараз не заткнешся, мерзенний хробаче, я сам змушу тебе замовкнути. Що ти обереш? Мене влаштує й те, і друге. Скажу їм, що ти збожеволів від горя, побачивши його, нишком витяг мій револьвер з кобури й пустив собі кулю в лоба, щоб з ним з’єднатися. Твій вибір. Вирішуй.

Айзенгарт задихався, але вперто продирався нагору крізь кукурудзу, хрипко викрикуючи ім’я дружини.

— Марґарет! Марґарет! Скажи щось, люба! Не мовчи, благаю!

Роланд відпустив Слайтмена і суворо подивився на нього.

Слайтмен перевів страшний погляд на Джейка.

— Твій дін убив мого сина, щоб мені відплатити? Скажи мені правду, сеу.

Джейк востаннє видихнув хмарку диму й викинув цигарку. Недопалок упав на землю біля мертвого коня.

— Ви хоч дивилися на нього? — спитав він у батька Бенні. — Жодна куля з револьвера такого б не наробила. Голова сей Айзенгарт упала на нього, і Бенні вискочив з канави від… жаху. — Цього слова він ніколи не вимовляв уголос. Не мав потреби. — Вони кинули в нього два сничі. Один я зняв кулею, але… — Він гучно ковтнув слину. — Другий… Я б зміг, розумієте… Я намагався, але… — Він скривився. Голос не слухався. Але очі залишалися сухими, а їхній погляд був так само страшний, як і у Слайтмена. — Я не встиг вистрелити в другий, — закінчив він, опустив голову й схлипнув.

Роланд дивився на Слайтмена, звівши брови.

— Гаразд, — сказав той. — Тепер я все розумію. Скажіть, він хоробро тримався? Скажіть, прошу.

— Вони з Джейком притягли на собі Френка, — сказав Едді, показуючи на близнюків Тейвері. — Він спіткнувся і втрапив ногою в яму. Джейк і Бенні витягли та принесли його сюди. Твій хлопець був дуже відважний.

Слайтмен кивнув. Зняв окуляри й подивився на них так, наче вперше бачив. Так потримавши секунду чи дві, він кинув їх на дорогу і розтрощив підбором чобота. А тоді перевів погляд на Роланда й Джейка та сказав тоном вибачення:

— Я все зрозумів. — І пішов до сина.

З кукурудзи вискочив Воун Айзенгарт. Побачив свою дружину і протяжно завив. Потім порвав на собі сорочку й заходився гатити кулаком у груди, викрикуючи її ім’я.

— Господи, — сказав Едді. — Роланде, ти маєш покласти цьому край.

— Не я, — відповів стрілець.

Слайтмен підняв відірвану руку свого сина й лагідно поцілував. Поклав її хлопчикові на груди й знову пішов до них. Без окулярів його обличчя здавалося беззахисним і якимось безформним.

— Джейку, допоможеш знайти ковдру?

Джейк підвівся, щоб пошукати те, про що він просив. У неприкритому окопі, який слугував їм сховком, Айзенгарт притискав обпалену голову дружини до грудей, заколисуючи її. З кукурудзи вже потроху виходили діти та їхні доглядачі — всі співали «Рисову пісню». Едді здалося, що з боку містечка теж лине пісня, та спершу він вирішив, що то відлуння. Але зараз збагнув, що співає вся Калья. Люди там почули спів і все зрозуміли. Вони вже йшли сюди.

З поля вийшов панотець Каллаген. На руках у нього, попри весь гамір, сиділа Лія Джефордс. Побачивши купи мертвих Вовків, священик обережно вивільнив руку і повільно осінив повітря хрестом.

— Слава Тобі, Господи, — промовив він.

Роланд підійшов до нього і взяв за руку, яка креслила хрест.

— І мене також, — сказав він.

Каллаген спантеличено глянув на нього.

Роланд кивнув на Воуна Айзенгарта.

— Він казав, що прокляне мене, якщо з його жінкою щось станеться.

Пояснювати далі потреби не було, Каллаген усе зрозумів і накреслив йому на лобі хрест. Тепло від нігтя Роланд відчував ще довго. І хоч Айзенгарт не здійснив погрози, стрілець пізніше не пошкодував, що попросив панотця про цей захист.

ДВАДЦЯТЬ

Просто тут, на Східному шляху, юрба бурхливо раділа порятунку і плакала за полеглими. Та навіть горе їхнє було з проблиском радості. Ніхто не відчував, що втрати рівні здобуткам. І Едді вважав, що це справді так. Для тих, хто не втратив дружину й сина.

Спів з містечка все наближався. Вже видно було куряву. Чоловіки й жінки на дорозі обнімалися. Хтось спробував забрати голову Марґарет, але Айзенгарт не дозволив.

Едді підійшов до Джейка.

— Ти, здається, не дивився «Зоряних воєн»? — спитав він.

— Ні, я ж казав. Збирався, але…

— Не встиг, бо покинув той світ. Ці їхні мечі… Джейку, вони з того кіно.

— Ти впевнений?

— Так. А Вовки… Джейку, самі Вовки…

Джейк дуже повільно кивнув. Люди, що йшли з Кальї, вже показалися на дорозі. Новоприбулі побачили дітей, усіх дітей, і в небо здійнявся переможний крик. Ті, що йшли першими, зірвалися й побігли.

— Я знаю.

— Справді? — Едді дивився на нього мало не благально. — Знаєш? Бо… це якесь божевілля…

Джейк обвів поглядом купи Вовків. Зелені каптури. Зелені штани. Чорні чоботи. Вишкірені морди, що вже розкладалися. Перед тим Едді зняв одну з гнилих металевих масок, щоб глянути, що під нею. Нічого, тільки гладенький метал, дві лінзи, що слугували очима, кругла решітка-сіточка замість носа, два мікрофони на скронях біля вух. Ні, особливими цих істот робили саме маски й одяг.

— Може, це й божевілля, але я знаю, хто вони, Едді. Принаймні звідки вони. З коміксів «Марвел».

Величезне полегшення відбилося на обличчі Едді. На радощах він нахилився й поцілував Джейка в щоку. Примарна усмішка торкнула хлопчикові вуста. Слабка, але для початку непогано.

— Малим я обожнював «Людину-павука», — сказав Едді. — До дірок зачитував.

— Сам я їх не купував, — зізнався Джейк. — Але Тіммі Муччі в «Мідтаун Лейнз» був фанатом журналів «Марвел». «Людина-павук», «Фантастична четвірка», «Неймовірний Халк», «Капітан Америка» — всі вони у нього були. А ці Вовки…

— Вони схожі на Доктора Дума,[60] — сказав Едді.

— Ага, — кивнув Джейк. — Ну, не зовсім, мабуть, маски змінили, щоб вони були трохи більше схожі на вовків, але все решта… зелений плащ, каптур. Так, це точно Доктор Дум.

— І сничі, — задумливо протягнув Едді. — Ти коли-небудь чув про Гаррі Поттера?

— Наче ні. А ти?

— Ні, і я скажу тобі, чому. Бо ці сничі — з майбутнього. Може, з якогось журналу «Марвел Комікс», який випустять десь між тисяча дев’ятсот дев’яностим і дев’яносто п’ятим. Розумієш, про що я?

Джейк кивнув.

— Це все дев’ятнадцять, так?

— Так, — сказав Джейк. — Дев’ятнадцять, дев’яносто дев’ять і дев’ятнадцять-дев’яносто-дев’ять.

Едді роззирнувся навколо.

— А де Сьюз?

— Мабуть, пішла по свій візок, — сказав Джейк. Але податися на пошуки Сюзанни Дін (хоча все одно на ту мить вони були б марними) вони не встигли — на них налетіла юрба з Кальї. Едді й Джейка затопила хвиля шаленої радості — їх обіймали, цілували, тиснули руки, навколо них сміялися, плакали і дякували, дякували, дякували.

ДВАДЦЯТЬ ОДИН

За десять хвилин після того, як прийшло все містечко, Розаліта несміливо наблизилася до Роланда. І стрілець страшенно зрадів її появі, бо його саме запопав Ебен Тук, який тримав його за плечі й нескінченно повторював одне й те саме — як жахливо, як безбожно і безмежно вони з Телфордом помилялися і як Роланд та його ка-тет можуть цілковито розраховувати на нього, коли настане час рушати далі. Він, Ебен Тук, спорядить їх усім необхідним і не візьме за це ні монетки.

— Роланде! — гукнула Роза.

Роланд вибачився і, взявши її за руку, провів трохи далі дорогою. Розкиданих усюди Вовків роздирали на шмаття радісні фолькен. Щохвилини прибували все нові й нові люди.

— Що ти хотіла сказати, Розо?

— Про вашу жінку. Сюзанну.

— А що з нею? — Спохмурнівши, Роланд роззирнувся навколо. Сюзанни ніде не було видно, і він не міг згадати, коли бачив її востаннє. Коли скручував для Джейка цигарку? Так давно? — Де вона?

— І я про те, — сказала Роза. — Я не знаю. Я зазирнула у фургон, на якому вона приїхала, думала, може, відпочиває. Чи зомліла, чи їй болить живіт. Але її там нема. І, Роланде… Її візок зник.

— О боги! — гаркнув Роланд і щосили вгатив кулаком по нозі. — Боги!

Перелякана Розаліта позадкувала.

— Де Едді? — спитав стрілець.

Вона показала. Едді з усіх боків обступили вдячні люди, і якби не малий Геддон Джефордс з усмішкою до вух, якого він тримав на плечах, Роланд би його й не побачив.

— Ти впевнений, що хочеш його турбувати? — несміливо спитала Роза. — Може, вона відійшла недалечко, щоб зібратися з думками.

«Відійшла недалечко», — подумав Роланд. І відчув, як чорнота наповнює душу. Так, вона відійшла. І він точно знав, хто посів її місце. Після битви вони втратили пильність… Джейкове горе… привітання від фолькен… весь цей гамір, радість, співи… але це не виправдання.

— Стрільці! — проревів він, і юрба вмить принишкла. Якби він завдав собі клопоту поглянути на їхні обличчя, то побачив би під усім тим полегшенням і вдячністю страх. Але це відчуття не було для нього чимось новим. Люди завжди боялися тих, хто приходив зі зброєю. От і ці селяни прагнули влаштувати їм на прощання бенкет, декого пустити на прощання в ліжко, а потім полегшено помахати їм рукою й знову повернутися до своїх мирних фермерських справ.

«Що ж, — подумав Роланд. — Скоро ваше бажання здійсниться. Ми підемо. Одна з нас уже пішла. О боги!»

— Стрільці, до мене! До мене!

Едді опинився біля Роланда першим. І роззирнувся навколо.

— Де Сюзанна?

Роланд показав на скелясте пустище стрімчаків і сухих річищ, потім підняв палець, тицьнувши ним у чорну діру трохи нижче обрію.

— Думаю, там.

Уся кров відринула від обличчя Едді Діна.

— Ти показуєш на Печеру дверей.

Роланд кивнув.

— Але ж куля… чорна Тринадцятка… вона не хотіла до неї навіть близько підходити, коли та лежала в церкві Каллагена…

— Так, — сказав Роланд. — Сюзанна не хотіла. Але вона вже не має права голосу.

— Мія? — спитав Джейк.

— Так. — Роланд вдивлявся у чорну діру своїми блідо-блакитними очима. — Мія пішла, щоб народити дитину. Вона пішла, щоб на світ з’явилося дитятко.

— Ні, — хитнув головою Едді. Його погляд спинився на Роландовій сорочці. Довкола них мовчки стояли люди. — Роланде, скажи, що це неправда.

— Ми підемо за нею. Моліться, щоб не було запізно, — сказав Роланд.

Але в душі знав, що вони спізнилися.