Вовки Кальї. Темна вежа V

ОДИН

В’їжджаючи до Кальї Брин Стерджис, Едді ніяк не міг збагнути, як це він так швидко навчився триматися в сідлі. На відміну від Сюзанни й Джейка, які каталися в літніх таборах, він ніколи навіть не гладив коня. Тож коли вранці після події, яку він подумки охрестив Тодешем номер два, до його вух долинув цокіт копит, він відчув укол страху. Він боявся не їздити верхи й не самих тварин. Його жахала можливість — чорт, навіть велика ймовірність — того, що він осоромиться. Що це за стрілець такий, якщо він ніколи не їздив верхи?

Втім, до прибуття гостей Едді навіть примудрився вигадати хвилинку, щоб перекинутися з Роландом кількома словами.

— Вчора ввечері було не так, як раніше.

Роланд здійняв дашком брови.

— Все було не дев’ятнадцять.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не знаю, що я маю на увазі.

— Я теж не знаю, — втрутився у їхню розмову Джейк, — але Едді має рацію. Вчора в Нью-Йорку все було якесь справжнє. Я знаю, що ми були в тодеші, та все одно…

— Справжнє, — протягнув Роланд.

— Справжнє, як троянди, — всміхаючись, додав Джейк.

ДВА

Цього разу загін Кальї очолювали Слайтмени. Кожен вів за собою на довгих поводах по парі коней. У конях Кальї Брин Стерджис не було нічого страхітливого. Вони точно не скидалися на тих, яких Едді уявляв з розповіді Роланда про Крутояр і Меджис, що лишився в далекому минулому. Ці ж тварини були приземкуватими, з міцними ногами. Кошлаті істоти з великими розумними очима. Більші за шетландських поні, вони геть не були схожі на тих жеребців з лютими очима, яких він сподівався побачити; осідлані й навіть з постіллю, прив’язаною до кожного сідла.

Ідучи до свого коня (що цього чалого призначено йому, він збагнув без пояснень), Едді відчув, що всі його сумніви й тривоги зникли. Коли оглянув стремена, спитав у Бена Слайтмена-молодшого лише про одну річ.

— Бен, вони закороткі для мене. Покажеш, як їх подовжити?

Хлопчик зліз зі свого коня, щоб зробити це самому, але Едді лише похитав головою.

— Краще мені навчитися самому, — сказав він, ані крихти не збентежившись.

Поки хлопчик показував, Едді зрозумів, що насправді йому не потрібен був цей урок. Він збагнув, як це робиться, майже одразу по тому, як пальці Бенні перевернули стремено, відкривши шкіряну лямку ззаду. То не було приховане в підсвідомості знання, і нічого вражаюче надприродного в тому не було. Просто, відчувши перед собою справжнього, теплого й пахучого коня, він допетрав, як усе працює. Відколи він прибув до Серединного світу, з ним таке трапилося лише раз — коли він начепив кобуру з Роландовим револьвером.

— Котику, тобі допомогти? — спитала Сюзанна.

— Просто підбери мене, якщо беркицьнуся на той бік, — пробурчав він. Але, звісно, не впав. Кінь стояв спокійно, лише трохи похитнувся, коли Едді ступив у стремено і скочив у просте чорне ковбойське сідло.

Джейк спитав у Бенні, чи має він пончо. Син бригадира з сумнівом поглянув на захмарене небо.

— Не думаю, що піде дощ, — сказав він. — Перед Жнивами така погода днями стоїть…

— Мені потрібно для Юка. — Спокійно і впевнено.

«Він почувається точнісінько так само, як я, — подумав Едді. — Так, неначе вже тисячу разів їздив верхи».

З сідельної сумки хлопчик видобув згорнуту штормівку і дав Джейкові. Той подякував, надягнув і посадив Юка в простору кишеню спереду, подібну до сумки кенгуру. Шалапут не протестував, ані пискнув. «Цікаво, якби я сказав Джейкові, що Юк має бігти за нами слідом, як вівчарка, він би відповів: „Він завжди так їздить?“ Ні… але подумати міг».

Коли вони вирушили, Едді збагнув, що це все йому нагадує: розповіді про реінкарнацію, що їх він чув. Він спробував відігнати від себе цю думку, бути практичним і несентиментальним хлопчиною з Брукліну, що виріс у тіні Генрі Діна, але не зумів. Думка про реінкарнацію була б менш тривожною, якби осяяла його зненацька, але все сталося інакше. Ні, неможливо, щоб він походив з Роландового роду. Хіба що Артур Ельд колись зазирав на вогник до Ко-Оп-Сіті, поїсти хот-доґів і фірмових пиріжків Далі Лундґрен. Це тупо — робити такі висновки з того, що ти можеш без підготовки їхати верхи на слухняному коні. Втім, ця думка не раз навідувала його впродовж дня, а ввечері він її обмірковував доти, доки не заснув. Ельд. Рід Ельда.

ТРИ

Пополуднували в сідлі. Поки всі їли брутерботи, запиваючи їх холодною кавою, Джейк підігнав свого коня ближче до Роланда. З передньої кишені пончо на стрільця зорив блискучими очицями Юк. Джейк підгодовував його шматочками свого брутербота, тож у шалапутових вусах заплуталися крихти хліба.

— Роланде, я можу поговорити з тобою як з діном? — Відчувалося, що Джейку трохи ніяково.

— Ясна річ. — Роланд відпив кави й зацікавлено глянув на хлопчика, задоволено погойдуючись у сідлі.

— Бен… тобто обидва Слайтмени, але в основному Бен… спитав, чи не поживу я у них. На «Рокінг Б».

— А ти хочеш?

Хлопчик легенько зашарівся.

— Ну, я подумав, якби ви залишилися в містечку зі Старим, а я побув у сільській місцевості — на півдні від містечка, — то ми могли б скласти два різних уявлення про це місце. Мій тато каже, що погляд з однієї точки зору завжди неповноцінний.

— Це правда, — сказав Роланд, сподіваючись, що ні його голос, ні вираз обличчя не викажуть скорботи й жалю, що зненацька його охопили. Поряд із ним їхав хлопчик, який тепер соромився бути дитиною. Він потоваришував з іншим хлопцем, і той запросив його до себе, як це часто роблять друзі. Напевно, Бенні пообіцяв, що Джейк допомагатиме йому годувати худобу, і, можливо, що дасть йому постріляти зі свого лука (чи арбалета). Поза сумнівом, є такі місцинки, які Бенні хотів би йому показати, потаємні сховки, куди він колись водив свою сестру. Халабуда на дереві чи рибний ставок в очереті, особливий для нього, чи берег річки, де, за переказами, в давнину пірати закопали скарб — золото й коштовне каміння. Словом, такі місця, до яких страх як охочі хлопчаки. Але тепер Джейк Чемберз соромився робити такі речі. Бо його позбавили хлопчачої сутності. Сторож у Датч-Гіл, Ґешер, Цок-Цок. І авжеж, сам Роланд. Якщо зараз він відповість відмовою на Джейкове прохання то хлопчик, найпевніше, більше ніколи про таке не попросить. І, що найгірше, не образиться на нього. А якщо він відповість неправильно — наприклад, якщо у його голосі бринітиме найменший призвук поблажливості, — хлопчик сам відмовиться від своєї задумки.

Хлопчик. Раптом стрілець збагнув, що понад усе хотів би й далі називати Джейка хлопчиком. Але незабаром усе зміниться. Він мав лихе передчуття щодо Кальї Брин Стерджис.

— Їдь з ними після вечері в Павільйоні, яку вони нам влаштують, — сказав Роланд. — Їдь і, як кажуть місцеві, нехай тобі добре там ведеться.

— Ти впевнений? Бо як я вам потрібен, то…

— Твій батько правильно казав. А мій учитель колись…

— Корт чи Ванней?

— Корт. Він нам казав, що одноокий бачить усе не так, як воно є насправді. Для цього треба два ока, посаджених поруч. Тож їдь з ними. Потоваришуй з тим хлопчиком, як тобі цього хочеться. Здається, він непоганий.

— Ага, — коротко відповів Джейк. Але Роланд задоволено відзначив, що рум’янець потроху зійшов і його щоки знову набули свого природного кольору.

— Можете весь завтрашній день провести разом. І з його друзями, якщо в нього є своя ватага.

Джейк похитав головою.

— Ранчо далеко звідси. Бен каже, що в Айзенгарта багато робочих рук і є навіть діти його віку, але йому не дозволяють з ними гратися. Мабуть, тому, що він син бригадира.

Роланд кивнув — його це анітрохи не здивувало.

— Увечері в Павільйоні тобі запропонують ґраф. Ти ж розумієш, що після першого тосту ти п’єш лише холодний чай?

Джейк кивнув.

Простягнувши руку, Роланд торкнувся його скроні, губ, кутика ока і знову губ.

— Голова ясна. Рот на замку. Все помічаєш. Говориш мало.

Джейк широко всміхнувся і підняв угору великий палець.

— А ви що робитимете?

— Ми втрьох переночуємо сьогодні у священика. Сподіваюся, завтра ми почуємо його історію.

— І побачите… — Вони трохи відстали від решти, але Джейк усе одно стишив голос. — Побачите ту річ, про яку він нам казав?

— Цього я не знаю. Післязавтра ми втрьох приїдемо на «Рокінг Б». Можливо, пообідаємо з сеєм Айзенгартом і поговоримо. Далі, наступні кілька днів, ми всі вчотирьох розглянемося у містечку і на його околицях. Якщо на ранчо тобі буде добре, Джейку, ти зможеш залишатися там стільки, скільки забажаєш. І скільки тобі дозволять.

— Правда? — Хоч Джейк і намагався нічим не виказати своєї втіхи, було помітно, що він дуже зрадів.

— Еге ж. Як я зрозумів і тепер знаю напевно, в Кальї Брин Стерджис є три великих цабе. Один з них — Оверголсер. Другий — крамар Тук. А третій — Айзенгарт. Тож згодом я залюбки послухаю твої спостереження.

— Ти їх неодмінно почуєш, — запевнив Джейк. — І дякую-сею. — Він тричі постукав себе по горлу. Потім усю його серйозність мов рукою зняло і на губах розквітла радісна усмішка. Хлоп’яча усмішка. Він пустив коня вчвал, щоб якнайшвидше розповісти своєму новому другові, що йому дозволили переночувати в нього. Тепер він вийде ГУЛЯТИ.

ЧОТИРИ

— Очманіти, — сказав Едді, тихо й повільно, майже як громом уражений персонаж коміксу. Але його можна було зрозуміти: після двох місяців, проведених у лісі, краєвид був вартий цього вигуку. До того ж їх спіткала несподіванка. Щойно вони їхали стежкою в лісі, переважно парами (на чолі загону їхав Оверголсер, сам-один, Роланд замикав вервечку), як раптом дерева зникли і земля на всі боки: на північ, на південь і на схід, — пішла донизу. Перед їхніми очима зненацька постав дивовижний краєвид села, де діти чекали від них порятунку.

Але попервах погляд Едді був прикутий не до тієї картини, що вабила око внизу. Глянувши на Сюзанну й Джейка, він побачив, що вони теж дивляться за межі Кальї. На Роланда йому навіть озиратися не треба було, він і так знав, що стрілець дивиться кудись далі. «Визначення мандрівця, — подумав Едді. Людина, чий погляд завжди спрямований кудись далі».

— Еге ж, краєвид нічогенький, дяка богам, — самовдоволено сказав Оверголсер і зиркнув на Каллагена. — Ну, і Людині-Ісусу також. Кажуть, усі боги зливаються воєдино, коли ти їм дякуєш. Хороше прислів’я.

Він міг би базікати далі. А може, й базікав (якщо ти великий фермер, тобі неодмінно треба висловитися до кінця), просто Едді перестав слухати. Всю його увагу знову полонив краєвид.

Удалині, за селом, сірою стрічкою бігла на південь ріка. Рукав Великої Ріки, яку називали Девар-Тете Вайє, пригадав Едді. Витікаючи з лісу, Девар-Тете текла між крутими берегами, але там, де починалися культивовані поля, урвища ставали пологими й нижчими, потім геть зрівнювалися з річкою. Едді побачив кілька пальм, зелених і неймовірно тропічних. За не великим, але й не малим селом земля на захід від річки була яскраво-зеленою з прожилками сірого, що пронизували її тут і там. Едді не сумнівався, що сонячної днини сіре ставало ясно-синім, а коли сонце стояло в зеніті, блиск був таким сліпучим, що доводилося відводити погляд. Жодного сумніву — там лежали рисові поля.

За полями річка бігла через пустелю, що тяглася на багато миль. Побачивши паралельні металеві подряпини на місцевості, що перетинали річку, Едді вирішив, що то залізнична колія.

А за пустелею — чи ховаючи від ока її решту — була суцільна чорнота. Вона здіймалася в небо, неначе парова стіна, врізаючись у низько навислі хмари.

— Там Край грому, сей, — сказала Залія Джефордс.

— Країна Вовків, — кивнув Едді. — І ще бозна-якої нечисті.

— Срака-мотика, — прокоментував Слайтмен-молодший. Він старався, щоб його голос звучав якомога недбаліше, але Едді видалося, що він страшенно переляканий і готовий от-от розплакатися. Але ж Вовки його не заберуть — коли твій близнюк помер, це автоматично робить тебе одинаком, адже так? Ну, може, для Елвіса Преслі воно було й так, але Король народився не в Кальї Брин Стерджис. І навіть не в Кальї Локвуд, що на півдні.

— Нє, Король був родом з Міссісіпі, — пробурмотів Едді собі під носа.

— Що кажеш, сей? — Тіан повернувся в сідлі й дивився на нього.

Едді сам не помітив, що говорить уголос, тож сказав:

— Вибач. Я балакав сам з собою.

Це почув Енді, робот-вістовий (і багато інших функцій), що саме нагодився, зійшовши стежкою нагору з села.

— У того, хто розмовляє сам з собою, кепське товариство. Так віддавна говорять у Кальї, не сприймайте це як камінь у свій город, сей Едді, прошу.

— А як я вже казав і повторюся, з замшевої куртки не так легко стерти шмарклю, друже ти мій. Так віддавна говорять у Кальї Брин Бруклін.

У надрах Енді щось клацнуло. Його блакитні очі спалахнули.

— Шмаркля: слизові виділення з носа. Також людина, яка вам неприємна. Замша: продукт обробки шкіри, який…

— Енді, не зважай, — сказала Сюзанна. — Мій друг просто клеїть дурня. Він таке часто робить.

— О так, — відповів Енді. — Він дитя зими. Чи не хотіли би ми почути свій гороскоп, Сюзанно-сей? Ви познайомитеся з симпатичним чоловіком! У вас з’явиться дві ідеї: хороша і погана! У вас буде темноволосий…

— Іди звідси, йолопе, — сказав Оверголсер. — По прямій до містечка, нікуди не звертай. Перевір, чи все йде гаразд у Павільйоні. Твої гороскопи всім до сраки. Пробач, панотче.

Каллаген промовчав. Енді вклонився, тричі постукав себе по металевій горлянці й пішов униз стежкою, крутою, але широкою, що не могло не тішити. Сюзанна провела його поглядом, у якому прозирало неабияке полегшення.

— Суворо ти з ним, — відзначив Едді.

— Це машина, тільки й усього, — сказав Оверголсер, розбиваючи слова на склади, неначе говорив з малою дитиною.

— Він буває страх яким надокучливим, — додав Тіан. — Скажіть-но мені, сеї, як вам наша Калья?

Роланд під’їхав і поставив свого коня між кіньми Едді й Каллагена.

— Вона прекрасна, — сказав він. — Боги, вочевидь, обдарували це місце своєю прихильністю. Я бачу кукурудзу, гострокорені, квасолю і… картоплю? То картопля?

— Еге ж, бараболя, — підтвердив Слайтмен. Видно було, що його потішила Роландова спостережливість.

— А он там росте рис, я його красу здаля бачу.

— На всіх ділянках коло річки, — сказав Тіан, — де вода прозора і повільна. Ми знаємо, як нам поталанило. Коли рис готовий до посіву чи достигає до врожаю, всі жінки збираються разом. На полях лунають співи, також вони навіть танцюють.

— Кама-комала, — сказав Роланд. Принаймні так почулося Едді.

Від несподіванки й радості впізнавання обличчя Тіана й Залії аж засяяли. Слайтмени перезирнулися та всміхнулися й собі.

— Де ти чув «Рисову пісню»? — спитав Старший. — І коли?

— У рідних краях, — відповів Роланд. — Давно то було. «Кама-комала, рису надбала». — Він махнув рукою на захід, у протилежний від річки бік. — Там, у глибині пшеничних полів, найбільша ферма. Твоя, сей Оверголсер?

— Атож.

— За нею, на півдні, інші ферми… а далі ранчо. Там розводять рогату худобу… там овець… там знову худобу… худобу… овець…

— Як ти їх розрізняєш з такої відстані? — здивувалася Сюзанна.

— Вівці виїдають траву ближче до землі, леді-сей, — відповів за Роланда Оверголсер. — Тож там, де видно світло-коричневі латки землі, — овечі пасовиська. На інших, кольору вохри, як ви б, мабуть, їх назвали, пасеться рогата худоба.

Едді згадав ті вестерни, які він дивився в «Маджестіку»: Клінт Іствуд, Пол Ньюмен, Роберт Редфорд, Лі ван Кліф.

— У моїх краях розповідають легенди про війни між скотарями з ранчо й фермерами, що розводять овець, — сказав він. — Бо, мовляв, вівці з’їдають траву надто близько до землі. Навіть корінчиків не лишають, і трава більше не росте.

— Перепрошую, але це дурниці, — обурився Оверголсер. — Вівці справді виїдають усе, але потім ми женемо через ці землі корів на водопій. У їхньому гної повно насіння трави.

— А, — сказав Едді, не маючи іншої відповіді. Після почутого війни Дикого Заходу здалися йому повною маячнею.

— Їдьмо, — мовив Оверголсер. — День уже хилиться до вечора, а на нас чекає учта в Павільйоні. Там вас зустрічатимуть усі мешканці нашого містечка.

«І гарненько нас роздивляться», — в’їдливо подумав Едді.

— Ведіть, — сказав Роланд. — До вечора будемо на місці. Чи я помиляюся?

— Ні, — сказав Оверголсер, пришпорив коня й смикнув за віжки, щоб розвернути тварину (від самого погляду на це Едді замлоїло у шлунку). На чолі загону він почав спускатися стежкою донизу. Решта вирушили слідом.

П’ЯТЬ

Едді на все життя запам’ятав їхню першу зустріч із жителями Кальї. Надалі цей спогад завжди послужливо виринав за першої ж нагоди. Напевно, тому, що все сталося несподівано, а коли тебе заскочать зненацька, досвід стає подібним до сну. Він пам’ятав, як змінилося світло смолоскипів, коли скінчилися промови, — їхнє дивне різнобарвне мигтіння. Пам’ятав, як Юк несподівано привітав натовп. Обличчя людей, що дивилися на нього знизу вгору, і його злість на Роланда. Сюзанна, що всідається на стілець перед піаніно, яке місцеві охрестили «м’юзікою». О так, цей спогад завжди був з ним. Ще б пак. Але яскравішою навіть за спогад про кохану була згадка про стрільця.

Про те, як Роланд танцював.

Та все це затьмарював спомин про їхній променад головною вулицею Кальї, а також лиховісне передчуття. Передчуття, що невдовзі їх усіх спіткає лихо.

ШІСТЬ

До містечка вони прибули рівно за годину до заходу сонця. Хмари розступилися й пропустили останні червоні промені дня. На вулиці було порожньо. Її поверхня була ґрунтовою і добре втоптаною. Кінські копита глухо цокотіли об утрамбовану землю. Едді помітив платну стайню, заклад «Рай для подорожнього» — щось середнє між мотелем і забігайлівкою, а на дальньому кінці вулиці — велику двоповерхову будівлю, що найпевніше була залою зібрань Кальї. Праворуч від неї палахкотіли смолоскипи, тож він зрозумів, що там їх чекали люди, але на північному кінці, де вони ввійшли до містечка, нікого не було.

Від тиші й порожніх хідників обабіч вулиці Едді стало моторошно. Пригадалася розповідь Роланда про останній в’їзд Сюзен до Меджису в фургоні, зі зв’язаними попереду руками й мотузкою на шиї. Її шлях теж був порожнім. Попервах. Потім, неподалік перехрестя Великого шляху й Силк-Ранч-роуд, Сюзен і її мучителі проїхали повз фермера, чоловіка, чиї очі Роланд назвав очима різника ягнят. Пізніше її закидають овочами й заб’ють палицями, навіть камінням, але цей самотній фермер був перший. Він стояв там зі жменею кукурудзяних обгорток і майже делікатно осипав її, коли вона проїжджала повз нього, прямуючи до… ну, до чар’ю трі, жнив’яного багаття Древніх.

Коли вони в’їхали до Кальї Брин Стерджис, Едді все чекав, коли ж він побачить цього чоловіка, ці очі різника ягнят і жменю кукурудзиння. Тому що це село здавалося йому якимось недобрим. У ньому не витало зло — як це, мабуть, було в Меджисі, у ніч спалення Сюзен Дельґадо, — воно просто було поганим. Як поганий вибір, поганий знак. Чи погане ка, наприклад.

Він нахилився до Слайтмена-старшого.

— А де, питається, всі, Бен?

— Там, — відповів Слайтмен і показав на полум’я смолоскипів.

— Чому вони такі мовчазні? — спитав Джейк.

— Вони не знають, чого чекати, — пояснив Каллаген. — Ми тут відрізані від решти світу. Час від часу до нас забрідають мандрівні торгівці, розбійники, картярі… ну і, звісно, у розпал літа припливають човни-гендлі.

— Що таке човни-гендлі? — здивувалася Сюзанна.

Каллаген описав широчезну баржу з гребним колесом, пофарбовану у веселі кольори, на палубі якої було повно маленьких яток з крамом. Ці човни повільно пливли вниз течією Девар-Тете Вайє й приставали до берегів містечок Середньої Дуги, які об’єднувала назва «Калья». Так вони торгували, поки весь їхній товар не розкуповували. Здебільшого то були різні дешевки, сказав Каллаген, але Едді не міг повірити йому на слово, принаймні коли йшлося про човни-гендлі, бо панотець відгукувався про них з підсвідомим презирством християнина, який уже давно живе у вірі.

— До нас наїжджають ще й інші гості… ті, що крадуть їхніх дітей, — завершив свою розповідь Каллаген. І показав ліворуч, туди, де майже на половину вулиці простягалася довжелезна дерев’яна будівля. Едді нарахував не дві й не чотири конов’язі, а цілих вісім. До того ж довгих.

— Універсальний магазин Тука, щоб ви знали, — мовив священик з відтінком сарказму.

Вони під’їхали до Павільйону. Вже згодом Едді зрозумів, що присутніх було сімсот-вісімсот, але коли він побачив їх уперше — море капелюхів, капорів, натруджених рук у червонястому світлі вечірнього сонця — йому здалося, що люду там сила-силенна.

«Зараз вони точно закидають нас різним лайном, — подумав він. — Під крики „Чар’ю трі“». І хоч якою сміховинною була ця думка, позбутися її не вдавалося.

Натовп мешканців Кальї розступився, даючи їм прохід. Стежка зеленої трави тепер вела до дерев’яного помосту. Павільйон по колу оточували смолоскипи, забрані в залізні сітки. Зараз вони палахкотіли звичайнісіньким жовтим вогнем. Ніздрі Едді вловили різкий запах нафти.

Першим спустився з коня Оверголсер. Решта його загону вчинили так само. Едді, Сюзанна та Джейк подивилися на Роланда, але той поки що не поспішав злазити. Він трохи нахилився вперед, спираючись рукою на луку сідла, і здавався заглибленим у свої думки. Потім зняв капелюха і простягнув його до юрби. Тричі постукав себе по горлі. Натовп замурмотів. Від подяки чи здивування? Едді не зрозумів. Точно міг сказати лише, що не від люті, й на тому спасибі. Стрілець легко зістрибнув з коня, тільки чобіт над сідлом майнув. Едді злазив обережніше, відчуваючи на собі всі погляди. Ще перед тим він начепив ранець для Сюзанни, тож тепер став спиною до її коня. Вона граційно ковзнула між ременів. Коли юрба помітила, що в неї бракує ніг нижче колін, то знову забубоніла.

Оверголсер хвацько покрокував стежкою в бік Павільйону. Каллаген не відставав, час від часу благословляючи людей хрестом у повітрі. З натовпу потяглися руки, щоб забрати коней. Роланд, Едді й Джейк ішли поряд. У широкій передній кишені пончо, яке Джейк позичив у Бенні, сидів Юк і зацікавлено роззирався навкруги.

Едді відчував тепер і запах натовпу — піт, волосся, засмагла шкіра і час від часу бризки того, що герої вестернів називали (зазвичай презирливо, як Каллаген, що розповідав про човни-гендлі) «водою фу-фу». Ще пахло їжею: свининою, яловичиною, свіжоспеченим хлібом, смаженою цибулею, кавою і ґрафом. У шлунку забурчало, хоч Едді й не був голодний. Ні, голоду він не відчував. У голові все ще невпинно пульсувала думка про те, що стежка, якою вони йдуть, може зникнути, і ці люди зімкнуться навколо них щільним кільцем. Навколо панувала могильна тиша. Було чутно, як десь неподалік перегукуються вечірні дрімлюги.

Оверголсер і Каллаген піднялися на поміст. Едді занепокоєно відзначив про себе, що решта загону, який їх супроводжував, лишилися стояти на землі. Втім, Роланд не вагаючись подолав три широкі дерев’яні сходинки. Едді пішов слідом, відчуваючи легку слабкість у колінах.

— Ти як, тримаєшся? — шепнула на вухо Сюзанна.

— Поки що.

На круглій сцені ліворуч від помосту стояли семеро чоловіків, усі в білих сорочках, синіх джинсах, підперезані пасками. Едді впізнав інструменти, які вони тримали в руках, і хоча мандоліна й банджо наштовхнули його на думку, що їхня музика, найпевніше, гидотна, сам їхній вигляд вселяв надію. Коли приносять у жертву людей, музикантів не запрошують, правда? Хіба що одного-двох барабанників, щоб розігрівали публіку.

Едді з Сюзанною на спині повернувся до натовпу обличчям. І нажахано побачив, що прохід, який починався на головній вулиці, справді зник. Звідусіль тепер на нього дивилися підведені вгору обличчя. Жінки й чоловіки, старі й молоді. Обличчя без виразу, і дітей між ними не було. То були обличчя людей, що більшість часу проводили під сонцем і на доказ цього могли показати порепану шкіру. Лиховісне передчуття дедалі міцнішало.

Оверголсер став біля простого дерев’яного стола, на якому лежало велике перо з хвилястим підпушком. Узяв його й підняв догори. Натовп, і без того неговіркий, тепер поринув у таку глибоку тишу, що Едді міг чути хрипке дихання, яке виривалося з грудей якогось стариганя чи старої.

— Опусти мене на підлогу, Едді, — тихо попросила Сюзанна. Йому це не сподобалося, але він підкорився.

— Я Вейн Оверголсер з ферми «Сьома миля», — підходячи до краю сцени з пером поперед себе, промовив фермер. — Вислухайте мене, прошу.

— Дякуємо-сей, — забубоніли вони.

Повернувшись, Оверголсер показав рукою в бік Роланда і його тету, що стояли в запилюженому після мандрів одязі (Сюзанна не зовсім стояла, радше сиділа на підлозі між Едді й Джейком навпочіпки, спираючись рукою). Едді ще ніколи не відчував себе в центрі настільки пильної уваги.

— Ми, чоловіки Кальї, вислухали Тіана Джефордса, Джорджа, Дієґо Адамса й решту, що побажали бути почутими в Залі зібрань, — вів далі Оверголсер. — Я теж там брав слово. «Вони прийдуть і заберуть дітей, — сказав я, звісно, маючи на увазі Вовків, — а тоді дадуть нам спокій на ціле покоління або навіть надовше. Так є і так було, і я кажу, не займайте». Але тепер я думаю, що то я трохи зопалу сказав.

Юрба зашелестіла, тихо, наче вітерець пролетів.

— Тоді ж, на зборах, ми всі чули, як отець Каллаген сказав, що на півночі від нашого містечка з’явилися стрільці.

Знову бурмотіння, тільки цього разу вже гучніше. Стрільці… Серединний світ… Ґілеад.

— Ми домовилися, що відрядимо до них загін. Ось ті люди, яких ми знайшли. Вони називають себе… тими, ким назвав їх отець Каллаген. — Оверголсер знітився. Наче силкувався стримати пердіння. Едді вже бачив такий вираз, переважно на обличчях політиків під час їхніх виступів на телебаченні, коли їх заганяли в глухий кут і їм доводилося викручуватися. — Вони стверджують, що прийшли зі світу, який давно згинув. Тобто…

«Давай, Вейне, ушквар, — подумав Едді. — Ти зможеш, я в тебе вірю».

— …тобто вони з роду Ельда.

— Боги милосердні! — пронизливо скрикнула якась жінка. — Це боги послали їх нам, щоб вони врятували наших діток!

На неї з усіх боків зацитькали. Оверголсер, кривлячись, дочекався, поки гамір уляжеться, і повів далі.

— Вони можуть говорити самі за себе… не лише можуть, а й мусять… але я побачив достатньо, щоб повірити, що вони допомогли б нам упоратися з нашою халепою. Ви ж бачите, у них зброя, хороша, й вони знають, що з нею робити. Честю клянуся і кажу спасибі.

Цього разу юрба забелькотіла гучніше, й Едді почув у її голосі доброзичливі нотки. Це його трохи заспокоїло.

— Тоді нехай стають перед вами по одному і говорять, щоб ви могли почути їхні голоси й роздивитися їхні лиця. Це їхній дін. — Він показав рукою на Роланда.

Стрілець виступив уперед. Червоне сонце пожежею палахкотіло на його лівій щоці, праву омивало жовте світло смолоскипа. Він виставив уперед ногу. В повній тиші підбор зношеного чобота клацнув особливо виразно, й Едді чомусь подумав про кулак, що стукає об кришку домовини. Роланд низько вклонився, виставивши руки долонями до людей.

— Роланд з Ґілеаду, син Стівена, — відрекомендувався він. — З роду Ельда.

Натовпом пробігло зітхання.

— Нехай наша зустріч буде доброю. — Він відступив назад і глянув на Едді.

Це він міг запросто.

— Едді Дін з Нью-Йорка, — назвався він. — Син Вендела. «Принаймні так стверджувала люба матуся», — посміхнувся подумки. А потім, сам не підозрюючи, що наступної миті це скаже: — 3 роду Ельда. Ка-тет Дев’ятнадцяти.

Він відійшов, пропускаючи вперед, до краю помосту, Сюзанну. Рівно тримаючи спину й обводячи людей спокійним поглядом, вона промовила:

— Я Сюзанна Дін, дружина Едді, донька Дена, з роду Ельда, ка-тету Дев’ятнадцяти. Нехай наша зустріч буде хорошою. Добра вам. — Вона зробила реверанс, підтримуючи уявні спідниці.

Пролунали оплески й сміх.

Поки вона представлялася, Роланд нахилився і щось шепнув на вухо Джейкові. Хлопчик кивнув і впевнено вийшов уперед. У світлі призахідного сонця він виглядав дуже юним і дуже вродливим.

Він виставив уперед ногу і вклонився. Пончо під вагою Юка в передній кишені кумедно провисло вперед.

— Я Джейк Чемберз, син Елмера, з роду Ельда, ка-тет Дев’яноста й Дев’яти.

Дев’яносто дев’яти? Едді зиркнув на Сюзанну, але вона у відповідь лиш легенько знизала плечима. Що за фігня? Та потім він вирішив не доскіпуватися. Сам же сказав: «Ка-тет Дев’ятнадцяти», — гадки не маючи, що то таке.

Та Джейк ще не закінчив. Він витяг Юка з кишені пончо Бенні Слайтмена. Юрма забубоніла. Джейк кинув погляд на Роланда, наче питав, чи він упевнений. І Роланд кивнув.

Спершу Едді сумнівався, що Джейків пухнастий друг щось утне. Мешканці Кальї (фолькен, як вони себе звали) знову позамовкали, стояла така тиша, що всі чули вечірній щебет птахів.

А потім Юк став на задні лапи, виставив одну з них уперед і вклонився. Похитнувся, але втримав рівновагу. І достоту, як Роланд, долонями догори простягнув уперед передні чорні лапки. Натовпом промчала хвиля захоплених зойків, сміху, аплодисментів. Джейк стояв, мов громом уражений.

— Юк! — сказав шалапут. — Ельд! Спасибі! — Кожне слово чітко й виразно. Ще мить протримавшись у поклоні, він опустився на всі чотири лапи й потупотів до Джейка. Оплески, що пролунали після цього, були громовими. Одним геніальним і простим рухом Роланд (бо хто ж іще міг навчити шалапута таких фокусів, подумав Едді) прихилив до себе цих людей, перетворивши їх на друзів. Принаймні на цей вечір.

Отож то була перша несподіванка: Юк вклонився громаді Кальї й таким чином показав, що він ан-тет зі своїми співмандрівниками. Другий сюрприз не забарився.

— З мене кепський оратор, — сказав Роланд, знову виходячи вперед. — Мій язик повертається гірше, ніж у п’янички в ніч Жнив. Тож я попрошу Едді, щоб він сказав кілька слів. Я впевнений, він не відмовиться.

Тепер уже й у Едді очі полізли на лоба. Натовп заплескав у долоні і вдячно затупотів ногами. Кричали: «Дякую-сей», і «Говори, ми слухаємо», і «Слухайте його, слухайте». Навіть гурт музикантів долучився до загального скандування й зіграв туш, немелодійний, зате гучний.

Едді так зиркнув на Роланда, наче хотів придушити: «Якого хріна ти мене підставляєш?» Стрілець відповів йому спокійним поглядом і схрестив руки на грудях. Оплески вже стихали, а разом з ними й гнів Едді. На зміну йому прийшов жах. Оверголсер спостерігав за ним з цікавістю, схрестивши руки на грудях — свідомо чи несвідомо наслідуючи Роланда. Едді вирізнив з натовпу під самим помостом кілька облич: Слайтмени, Джефордси. З іншого боку, звузивши сині очі, на нього дивився Каллаген. Нерівний шрам у формі хреста на його чолі, здавалося, палахкотів вогнем.

Що я, в біса, їм скажу?

«Ну хоч щось скажи, Едді, — озвався в голові його брат Генрі. — Вони ждуть».

— Перепрошую, якщо я трохи зволікаю з промовою, — почав Едді. — Ми пройшли багато миль і коліс, а потім ще більше миль і коліс, і ви єдині люди, кого ми бачили за багато…

Багато чого? Тижнів, місяців, років, десятиліть?

Едді засміявся. Навіть собі самому він зараз здавався найбільшим у світі кретином, якому не можна довірити навіть його власний член під час сечовиділення, не кажучи вже про зброю.

— Бачили, відколи рак на горі свиснув.

Натовп розреготався. Подекуди навіть зааплодували. Едді зрозумів, що несвідомо намацав гумористичну жилку містечка. Він розслабився, і після цього слова полилися з нього легко й невимушено. Принагідно йому згадалося, що не так давно цей озброєний стрілець, на якого зараз були спрямовані погляди семисот пар переляканих і сповнених надії очей, сидів перед телевізором у жовтих трусах, жував чипси «Читос», попередньо ширнувшись, і дивився «Пригоди ведмедика Йоґі».

— Ми прийшли здалеку. І шлях нас чекає неблизький. Тут ми пробудемо недовго, але зробимо все, що в наших силах. Повірте, прошу.

— Говори, незнайомцю! — вигукнув хтось. — Ти діло кажеш!

«Правда? — подумав Едді. — А я й не знав».

Дехто закричав «Еге» і «Давай».

— У цілителів моєї баронії є приказка, — вів далі Едді. — «Не нашкодь». — Він точно не знав, чиє це гасло: адвокатів чи лікарів, — але чимало разів чув у кіно й серіалах. Звучало непогано. — Ви повинні знати, що ми вам не нашкодимо. Але не можна витягти кулю чи навіть скабку з-під нігтя дитини, не проливши трохи крові.

Забурмотіли, погоджуючись. Втім, Оверголсер стояв з кам’яним обличчям, і в натовпі Едді помітив вирази сумніву. Зненацька в ньому спалахнув гнів. Він не мав права сердитися на цих людей, які нічого поганого їм не зробили й ні в чому не відмовляли (принаймні досі), але нічого не міг із собою вдіяти.

— Є ще одна приказка в баронії Нью-Йорк. «На дурняк нічого не буває». Наскільки нам відомо, ваша ситуація серйозна. Повстати проти цих Вовків буде небезпечно. Але часом ще небезпечніше сидіти склавши руки.

— Слухайте його, слухайте! — знову закричав той самий голос на задвірках натовпу. Глянувши в той бік, Едді побачив робота Енді, а біля нього — великий віз, у якому сиділи люди в широких мантіях, чи то чорних, чи то темно-синіх. І він збагнув, що то люди манні.

— Ми тут усе роздивимося, — сказав Едді. — Побачимо, що можна буде зробити. Якщо вирішимо, що нічим не зарадиш, розпрощаємося і підемо далі. — За два-три ряди від помосту стояв чоловік у потертому білому капелюсі ковбоя. Кущаві білі брови доповнювали білі вуса. Він чимось нагадував Едді Па Картрайта зі старого телесеріалу «Бонанца».[33] І це втілення патріарха Картрайта зараз супило брови на те, що казав Едді.

— Якщо ж це виявиться нам до снаги, ми поможемо, — сказав він голосом без найменшого відтінку емоцій. — Але ми самі цього не робитимемо. Почуйте мене, прошу. Почуйте. Будьте готові захищати своїх близьких. І битися за те, що хочете зберегти.

Сказавши так, він виставив уперед ногу (згадавши стукіт кулака-об-домовину, хоч на його мокасині й не було підбора) і вклонився. Натовп стояв мовчки, занурений у мертву тишу. Потім Тіан Джефордс заплескав у долоні. До нього приєдналася Залія. Аплодував також і Бенні, хоч і дістав за це від батька легкого стусана. Та за мить Слайтмен-старший теж підтримав оплески.

Едді нагородив Роланда ще одним лютим поглядом. Але обличчя стрільця досі було спокійним. Тут Сюзанна посмикала його за холошу штанів, і Едді нахилився до неї.

— Золотце, ти молодець.

— Йому я дякувати не збираюся. — Едді кивнув на Роланда. Але тепер, коли все скінчилося, йому навдивовижу полегшало на душі. Промови й справді були Роландовим слабким місцем, Едді це знав. Звісно, коли не було іншого виходу, стрілець говорив, але з великою неохотою.

«Тож тепер ти знаєш, що ти таке, — подумав він. — Рупор Роланда з Ґілеаду».

Та хіба це було аж так погано? Хіба колись, ще до нього, цю функцію не виконував Катберт Олґуд?

Уперед вийшов Каллаген.

— Гадаю, ми могли б привітати їх трохи гучніше, друзі мої. Покажімо їм, як вітають у Кальї Брин Стерджис.

І він заплескав у долоні. Цього разу фолькен долучилися без вагань. Оплески були тривалими й бурхливими, супроводжувалися вигуками, свистом, тупотінням ніг (але без дерев’яної підлоги тупіт не справляв належного враження). Оркестр зіграв не один туш, а цілу низку. Сюзанна взяла Едді за руку, Джейк ухопив за другу. Всі вчотирьох вони вклонилися, наче рок-гурт після напрочуд вдалого виступу, і аплодисменти повторилися з подвійною силою.

Нарешті Каллаген підняв руку й припинив потік овацій.

— Люди, попереду нас чекає серйозна робота, — сказав він. — Серйозні речі, про які слід подумати, серйозні речі, які треба зробити. Але зараз давайте просто поїмо. А пізніше потанцюймо, поспіваймо й повеселімося! — Люди знову зааплодували, і Каллагену вдруге довелося їх утихомирювати. — Годі! — сміючись, вигукнув він. — Агов, манні, там, ззаду, я знаю, що у вас свій раціон, але я не бачу причин, чому б вам не приєднатися до нашого свята зі своєю їжею й питвом. Приєднуйтесь! Добра вам!

«Хай нам усім добре ведеться», — подумав Едді. Але погане передчуття не згасало. Мов той чужинець на святі, воно бовваніло за краєм кола світла від смолоскипів. А ще воно нагадувало звук. Стукіт підбора об дерев’яну долівку. І кулака об кришку домовини.

СІМ

Хоч лав і столів не бракувало, та лише старі люди вечеряли сидячи. А вечеря була справді розкішна — на вибір пропонувалося щонайменше двісті страв, здебільшого домашніх і смачнющих. Бенкет почався з тосту за Калью. Його запропонував Воун Айзенгарт, який стояв, тримаючи в одній руці повний келих, а в другій — перо. Едді подумав, що для містечок Дуги то, напевно, було щось на зразок національного гімну.

— Нехай їй добре ведеться! — закричав скотар і одним довгим ковтком вихилив свій келих ґрафу. Едді був у захваті від міцної горлянки цього чоловіка — ґраф у Кальї Брин Стерджис був такий міцний, що від самого його запаху сльозилися очі.

— БУДЬМО! — радісно загукали фолькен і випили по першій.

Тієї ж миті смолоскипи довкола Павільйону стали багряними, набувши барви сонця, що сіло за обрій. Люди заохкали, заахкали й заплескали від захвату. З точки зору розвитку технологій, подумав Едді, так собі, — порівняно з Блейном Моно чи двополярними комп’ютерами, що керували Ладом, — але їхній вогонь проливав на людей гарне світло і наче був неотруйним. Він зааплодував разом з рештою. Сюзанна також. Раніше Енді привіз її крісло й розклав його для неї (сиплючи компліментами й пропонуючи детальніше розповісти про вродливого незнайомця, якого вона скоро зустріне). Тепер вона роз’їжджала поміж групками людей, тримаючи на колінах тарілку: тут побалакає, проїде далі, там перекинеться слівцем і рушає вперед.

Едді зрозумів, що вона свого часу побувала на багатьох вечірках з коктейлями, й трохи позаздрив її вмінню триматися.

Тепер у натовпі подекуди шмигали діти. Очевидячки, фолькен вирішили, що їхні гості не збираються витягати зброю й влаштовувати масову бійню. Старшим дітям дозволили обходитися без дорослих. Вони блукали, збившись у зграйки, які Едді пам’ятав ще з часів свого дитинства, і спорожняли тарілки на столах (але навіть ненаситність підлітків не завдала горам харчів особливого збитку). Вони здалеку спостерігали за чужинцями, але підійти не наважувались.

Меншенькі трималися ближче до батьків. Ті ж, чий вік перебував у стані болісного переходу між старшим і молодшим, скупчилися довкола гірки, гойдалок і рукоходу напрочуд охайної конструкції в дальньому кінці Павільйону. Дехто навіть бавився, але більшість спостерігала за бенкетом з такими великими очима, наче їх упіймали на гарячому. Від погляду на них у Едді стислося серце. Він бачив, скільки там пар двійнят — моторошно багато. Саме цих дітей, трохи старших за той вік, коли не соромлячись бавляться на дитячому майданчику, забиратимуть Вовки… тобто якщо Вовкам дозволять робити те, до чого вони звикли. Не побачивши рунтів, він збагнув, що їх тримають десь окремо, щоб не затьмарювали забави. Едді міг це зрозуміти, але сподівався, що для них влаштували гулянку деінде. (Пізніше він дізнався, що так воно і було — печиво й морозиво на задньому дворі церкви Каллагена.)

Якби Джейк був із Кальї, його б відвели до середульших дітей. Але він був гостем. До того ж тепер мав друга, що чудово йому підходив: старший за віком, молодший за досвідом. Тож вони паслися коло столів. Юк із вдоволеним виглядом ходив за Джейком хвостом, водячи головою з боку в бік. Едді навіть не сумнівався, що як раптом хтось наважиться зробити недоброзичливий рух у бік Джейка з Нью-Йорка (чи його нового друга Бенні з Кальї), то цей хтось миттєво розпрощається з кількома пальцями. Однієї миті, поки Едді на них дивився, двоє хлопців перезирнулися і, не обмінявшись ані словом, розсміялися. Це нагадало Едді хлоп’ячу дружбу його дитинства, і він відчув гострий біль від спогадів.

Але часу для ностальгії не було. З Роландових розповідей Едді знав (і пару разів бачив на власні очі), що стрільці в Ґілеаді були не лише охоронцями правопорядку. Вони також виконували роботу посланців, бухгалтерів, часом шпигунів, а зрідка — навіть катів. Проте перш за все вони працювали дипломатами. Едді виховували брат і його дружбани, вершинами мудрості в яких вважалося сказати: «Може, зробиш мені добре, як це вміє твоя сеструха?», «Я трахав твою матір, вона нічогенька», а ще незмінно популярне «Від балачок час не гаю, а від тебе я ригаю», — тож він ніколи в житті не назвав би себе дипломатом, але загалом йому здалося, що тримався він непогано. Лише з Телфордом виникло тертя, але, на щастя, вчасно заграв оркестр.

То був достоту випадок порятунку потопаючих. Мешканці Кальї, хоч і боялися Вовків, але не соромилися питати, як Едді й решта його тету збираються з цими тварюками розправитися. Едді зрозумів, що насправді Роланд зробив йому велику послугу, змусивши виголосити промову перед натовпом. Це трохи підготувало його до цього.

Він знову і знову повторював їм одне й те саме. Вони не можуть говорити про якусь стратегію оборони, поки добре не вивчать місто. Годі сказати, скільки людей знадобиться для допомоги. Час покаже. Вони роздивлятимуться при денному світлі. Як на те Божа воля, вода буде. Плюс ще купа затертих фраз, які він тільки міг видобути з пам’яті. (Йому навіть закортіло пообіцяти їм по курці в кожному баняку й по два авто в кожному гаражі[34] після здобуття перемоги над Вовками, але він вчасно припнув язика.) Дрібний фермер на ім’я Хорхе Естрада хотів знати, що вони робитимуть, якщо Вовкам спаде на думку підпалити село. Інший, Ґерет Стронґ, вимагав, щоб Едді сказав йому, де вони переховуватимуть дітей, коли прийдуть Вовки.

— Тут їх зоставити не можна, ви й самі мусите це відати, — сказав він. Едді, усвідомлюючи, що відає він украй мало, відпив трохи ґрафу і відповів туманно. Якийсь Ніл Фарадей (Едді так і не зрозумів достоту, хто він: дрібний фермер чи простий робітник) сказав, що все це зайшло надто далеко.

— Вони ніколи не забирають усіх дітей, — таким був його аргумент. Едді хотів було спитати, що б він подумав про чоловіка, який сказав: «Ну, мою дружину зґвалтували тільки двоє», — але знову вирішив промовчати. Темношкірий парубок з вусами назвався Луїсом Гейкоксом і повідомив Едді, що він на боці Тіана Джефордса. Після того зібрання він багато ночей не спав, усе думав і нарешті дійшов висновку, що повстане й воюватиме. Звісно, якщо вони його візьмуть до своїх лав. Суміш щирості й страху, що прозирала на його обличчі, зворушила Едді до глибини душі. Перед ним стояв не юнак, який рвався в бій, не знаючи, що це таке, а зрілий чоловік, який, мабуть, занадто добре знав, чим усе обернеться.

Тож вони підходили зі своїми питаннями і відходили без чітких відповідей, але їх це чомусь дуже тішило. Едді говорив і говорив, поки йому не пересихало в роті, потім обміняв свою дерев’яну чашу ґрафу на холодний чай, щоб не захмеліти. Їсти йому більше не хотілося, бо наївся вже під саму зав’язку. Але вони все підходили й підходили. Кеш та Естрада. Стронґ та Ечеверріа. Вінклер і Сполтер (відрекомендувалися двоюрідними братами Оверголсера). Фреді Росаріо і Фарен Поселла… чи то були Фреді Поселла і Фарен Росаріо?

Що десять чи п’ятнадцять хвилин вогонь смолоскипів змінював свій колір. З червоного на зелений, з зеленого на помаранчевий, з помаранчевого на синій. По колу ходили глечики з ґрафом. Голоси стали гучнішими. Сміх також. Дедалі частіше Едді чув крики «До сраки» і щось на кшталт «Пірнать!», одразу після яких люди реготали.

Він побачив, як Роланд розмовляв зі старим у синій мантії. Стариган мав найгустішу, найдовшу і найбілішу бороду з усіх, які бачив Едді (звісно, поза серіалом «Телебіблія»). Він говорив із запалом, дивлячись просто в обвітрене лице Роланда. Один раз він торкнувся руки стрільця й трохи відсторонився. Роланд слухав, кивав, мовчав — принаймні поки Едді за ним спостерігав. «Але він зацікавився, — подумав Едді. — О так, старий, високий і бридкий почув щось таке, що привернуло його увагу».

Музиканти вже збиралися піднятися на свій поміст, коли до Едді підійшов ще один чоловік. Той, що нагадував йому Па Картрайта.

— Джордж Телфорд, — представився він. — Зичу добра, Едді з Нью-Йорка. — Він заради формальності торкнувся чола ребром долоні, складеної в кулак, потім розгорнув долоню й виставив її вперед. Хоч на ньому був головний убір скотаря — ковбойський капелюх замість фермерського сомбреро — його долоня була навдивовижу м’якою, якщо не зважати на мозолі вздовж основи пальців. «Віжки натирають, — подумав Едді. — Певно, до іншої роботи не звик».

Едді ледь помітно вклонився.

— Довгих днів і приємних ночей, сей Телфорд. — Йому так і кортіло спитати, чи Адам Гос і Крихітка Джо зараз у «Пондеросі», але він знову вирішив не вдавати з себе мудрагеля.

— І тобі того самого, тільки вдвічі більше, синку. — 3 револьвера, що висів на стегні в Едді, він перевів погляд на його обличчя. Пронизливий і не надто дружній погляд. — А ваш дін носить той, що до пари цьому.

Едді всміхнувся й промовчав.

— Вейн Оверголсер казав, що ваш ка-малюк незле стріляє, вистава була неабияка. Той револьвер, з якого він стріляв, зараз у твоєї дружини, наскільки я розумію?

— Напевно, — сказав Едді. Те, що Телфорд сказав про ка-малюка, не надто йому сподобалося. Він чудово знав, що «рюгер» у Сюзанни. Роланд вирішив, що Джейк не повинен брати зброю з собою на ранчо Айзенгарта.

— Четверо проти сорока — ото буде притичина, — сказав Телфорд. — Атож. А може, зі сходу прибуде цілих шістдесят. Ніхто не пам’ятає точно, скільки їх набігає, та й чого б це ми пам’ятали? Двадцять три роки миру — це чимало, дякувати Богові й Людині-Ісусу.

Едді всміхнувся і сказав щось незначне, сподіваючись, що Телфорд змінить тему. А в глибині душі сподіваючись, що Телфорд піде геть.

Але не пощастило. Позбутися причепи нелегко — це закон природи.

— Звісно, четверо озброєних людей проти сорока… чи навіть шістдесяти… не таке жалюгідне видовище, як троє озброєних і один, що стоятиме поруч і привітно махатиме рукою. Особливо четверо, озброєних великокаліберниками, якщо ти розумієш, про що я.

— Чудово розумію, — відповів Едді. Біля помосту, з якого почалося їхнє знайомство з мешканцями містечка, Залія Джефордс саме щось розповідала Сюзанні. Едді помітив, що Сьюз теж виглядала зацікавленою. Їй дісталася фермерова дружина, Роланд базікає з Володарем довбаних перснів, Джейк зі своїм новим другом, а я? Хто дістався мені? Чувак, який зовні схожий на Па Картрайта, а перехресний допит веде, як Пері Мейсон.

— Це ж не вся ваша зброя? — поцікавився Телфорд. — Авжеж, у вас має бути чималий запас, якщо збираєтеся воювати з Вовками. Ні для кого не секрет, що сам я вважаю всю цю затію суцільним божевіллям. І Воун Айзенгарт тієї ж думки…

— Оверголсер теж так вважав, але передумав, — недбалим світським тоном сказав Едді. Відпив чаю й подивився на Телфорда з-понад краю чашки, сподіваючись побачити, як опонент насупиться. Чи як на його обличчі промайне роздратування. Але не дочекався.

— Вейн мов той півник-флюгер, — сказав Телфорд і захихотів. — Куди вітер дмухне, туди він і поверне. Я б на твоєму місці не був такий упевнений в ньому, юний сей.

Едді хотів було пустити шпильку: «Якщо тобі здається, що ти на виборах, раджу подумати ще раз», — але знову змовчав. Рот на замку, все помічаєш, говориш мало.

— Може, ви хоч маєте скоростріли? — спитав Телфорд. — Чи гранати?

— Цілком можливо, — відповів Едді.

— Ніколи не чув про жінок-стрільців.

— Справді?

— Чи про малих хлопчаків-стрільців. Навіть учнів. Звідки нам знати, що ви ті, за кого себе видаєте? Скажи, прошу.

— На це питання не так просто відповісти, — сказав Едді. Телфорд подобався йому дедалі менше. Судячи з його віку, малих дітей у нього не було.

— Але люди хочуть знати, — наполягав Телфорд. — І, авжеж, до того, як ударить грім.

Едді згадав слова Роланда: «Нас можна попросити про допомогу, сей Каллаген, але після цього вже ніхто не в змозі буде скасувати прохання». Вочевидь, ці люди все ще цього не розуміли. І Телфорд також. Звісно, ще були питання, на які потрібно буде отримати відповіді, до того ж ствердні; Каллаген про це питав, і Роланд підтвердив. Питань було три. Перше — щось про поміч і оборону. Едді здогадувався, що цих питань ще не ставили, адже не було відповідної нагоди. Але сумнівався, що, коли настане слушна мить, їх ставитимуть у Залі зібрань. Відповіді мали дати прості люди, такі як Поселла й Росаріо, що навіть не здогадувалися про вагомість своїх слів. Люди, чиї діти таки були в небезпеці.

— Хто ти насправді? — не вгавав Телфорд. — Скажи, прошу.

— Едді Дін з Нью-Йорка. Сподіваюся, ти не ставиш під сумнів мою чесність? Я дуже на це сподіваюся.

Зненацька нашорошившись (відзначив з похмурою втіхою Едді), Телфорд відступив на крок назад. Страх не був кращим од поваги, але все ж ліпше, ніж нічого.

— Боже збав, мій друже! Боже збав! Але скажи мені, ти коли-небудь пускав у діло револьвера, якого носиш? Скажи, прошу.

Едді зрозумів, що Телфорд, хоч і побоювався, але не вірив йому. Можливо, його обличчя й манери занадто видавали в ньому того, колишнього Едді Діна, який справді був з Нью-Йорка, щоб цей сей з ранчо повірив, що він стрілець. Але Едді думав, що причина в іншому. Принаймні вона не така очевидна. Перед ним зараз була людина, що вирішила стояти осторонь й дивитися, як потвори з Краю грому крадуть у сусідів дітей. Напевно, такий чоловік просто не міг повірити в чіткі й остаточні відповіді, що їх давав револьвер. Але Едді вже добре знав ці відповіді. Він навіть полюбив їх. Згадався їхній перший жахливий день у Ладі: перегони на Сюзанниному візку під сірим небом у барабанному супроводі. Згадалися Френк, Ластер і моряк Топсі, і жінка на ім’я Мод, що стала навколішки поцілувати божевільного, якого пристрелив Едді. Що вона тоді сказала? «Дарма ви вбили Вінстона, у нього ниньки уродини». Щось таке.

— Пускав, і не тільки цей, а й «рюгер», — відрізав він. — І не раджу, друже, розмовляти зі мною таким тоном, наче ми тут обговорюємо якийсь влучний жарт.

— Якщо я образив тебе, стрільцю, благаю прощення.

Едді трохи розслабився. «Стрільцю». Принаймні сивочолому сучому синові вистачило клепки сказати це, навіть якщо він і не вірив.

Музиканти знову заграли туш. Їхній головний перекинув через голову ремінь гітари й загукав:

— Люди, годі вам уже їсти! Час трохи потанцювати й розтрусити пузця!

Звідусіль залунали радісні крики й десь затріскотіли вибухи, від яких рука Едді сама опустилася до револьвера, як це безліч разів робила в нього на очах Роландова рука.

— Спокійно, друже, — сказав Телфорд. — Це діти бавляться жнив’яними феєрверками, от і все.

— Зрозумів. Благаю прощення.

— Не варто. — Телфорд усміхнувся. Усмішка вийшла чарівною, достоту, як у Па Картрайта. І в ній Едді чітко прочитав одне: цей чоловік ніколи не стане на їхній бік. Хіба що вони викладуть на всезагальний огляд трупи всіх Вовків з Краю грому в цьому самому Павільйоні. Та й то… в такому разі він заявить, що від самого початку був за стрільців.

ВІСІМ

Танці тривали до сходу місяця. Тієї ночі небо було чисте, і місяць яскраво блищав на його тлі. Едді потанцював з кількома міськими леді. Двічі він вальсував із Сюзанною, тримаючи її в обіймах, а під час кадрилі вона навдивовижу граційно й точно розверталася та котила навскоси — алеманда ліворуч, алеманда праворуч — у своєму візку. У мінливому світлі смолоскипів її обличчя волого сяяло від задоволення. Роланд теж танцював, зграбно, але без особливого задоволення, як здалося Едді. (Тим більша несподіванка чекала на нього наприкінці вечора.) Джейк і Бенні Слайтмен кудись поділися. Одного разу Едді помітив, що вони стояли навколішках за деревом і грали в якусь гру, що підозріло нагадувала жбурляння ножа в стовбур.

Коли всі натанцювалися, почалися співи. Першими сумну любовну баладу завели музиканти. Потім вони виконали якусь пісню в швидкому темпі, настільки сильною кальїнською говіркою, що Едді не розібрав слів. Зате з криків та сміху чоловіків й повискування жінок зрозумів, що вона щонайменше трохи сороміцька. Дехто зі старіших затуляв вуха.

Після перших двох номерів на сцену вибралися кілька кальїнців та й теж заспівали. Едді мав дуже великі сумніви, що на «Фабриці зірок» вони пройшли б хоч у другий тур, але, коли вони підійшли до музикантів, кожного зустрічали тепло, а зі сцени проводжали енергійними (а одну юну й вельми нічогеньку матрону — хтивими) оплесками. Дві дев’ятирічні дівчинки, вочевидь близнючки, до болю гармонійно проспівали баладу «Вулиці Кампари» під акомпанемент однієї-єдиної гітари, на якій грала одна з них. Едді вразила зачарована тиша, що панувала серед фолькен, коли ті слухали їхній спів. На той час більшість чоловіків уже були п’яні як чіп, але жоден не порушив уважної мовчанки. Навіть малі перестали бавитися феєрверками. У багатьох (а серед них був і Хейкокс) струменіли по щоках сльози. Якби його запитали раніше, Едді відповів би: так, авжеж, він розуміє, який емоційний тягар лежить на плечах цього містечка. Нічого він не розумів. Бо збагнув це тільки зараз.

Коли пісня про викрадену жінку й ковбоя, що помирав, добігла кінця, якусь мить ніхто не зронив ні звуку — навіть нічні птахи мовчали. А потім сцену накрив шквал оплесків. Якби зараз вони голосували за те, що робити з Вовками, навіть Па Картрайт не наважився б утриматися.

Дівчатка зробили реверанс і легко зістрибнули на траву. Едді вирішив, що на цьому вечір і закінчиться, але, на його превеликий подив, на сцену піднявся Каллаген.

— А зараз я заспіваю вам ще журливішу пісню, якої навчила мене мати, — сказав він. І виконав веселу ірландську пісеньку під назвою «Купи мені бухла, малий». Вона була не менш непристойна за ту, яку грали музиканти, але цього разу Едді розумів майже все. Він весело підспівував разом з рештою містечка в кінці кожного куплета: «Щоб я лягла, купи бухла, малий!»

Сюзанна підкотила свій візок до підвищення, і під час оплесків до пісні Старого їй допомогли піднятися нагору. Вона перекинулася кількома словами з трьома гітаристами і показала їм щось на грифі одного інструмента. Всі закивали, й Едді зрозумів, що вони знають або саму пісню, або котрийсь із її варіантів.

Юрба терпляче чекала, але найбільше чекав її чоловік. Він зрадів, але не здивувався, що вона вибрала пісню «Дівчина завжди сумна», яку часом співала у дорозі. Звісно, Сюзанні було далеко до Джоан Баез, але вона мала приємний голос, у якому бриніли емоції. Та й як без них? То була пісня жінки, яка покинула свій дім і подалася в незнайомі краї. Коли вона доспівала, серед слухачів не запала тиша, як після дуету дівчаток, але вони одразу зааплодували: щиро і з запалом, під крики «Здорово!», «Ще раз!», «Ще куплетів!» Але Сюзанна проспівала всі куплети, які знала, тож просто присіла в глибокому реверансі. Едді плескав у долоні, поки не заболіли руки, потім засунув пальці в рота і засвистів.

А потім — здавалося, дива того вечора ніколи не скінчаться, — коли Сюзанну обережно спускали на землю, на сцену вибрався Роланд.

Джейк і його новий друзяка вже були коло Едді. Бенні Слайтмен тримав на руках Юка. До того вечора Едді був переконаний, що шалапут укусив би за таке будь-кого, хто не належав до Джейкового ка-тету.

— Хіба він уміє співати? — спитав Джейк.

— Мене це дуже сильно здивує, — сказав Едді. — Зараз дізнаємося. — Він і гадки не мав, чого слід очікувати, і навіть сам здивувався, як швидко калатає в грудях серце.

ДЕВ’ЯТЬ

Роланд зняв кобуру з револьвером, патронташ і передав їх Сюзанні, а та почепила їх собі на талію. Тканина її сорочки при цьому туго натяглася, і Едді на мить подумав, що її груди наче побільшали. Та відігнав од себе цю думку, списавши її на гру світла.

Тепер смолоскипи горіли помаранчевим. Роланд стояв у колі їхнього світла, беззбройний, зі стрункими, як у хлопчиська, стегнами. Кілька секунд він розглядав натовп мовчазних облич, що застигли в очікуванні, й Едді відчув, як холодна маленька долонька Джейка пробирається в його власну. Хлопчик міг не казати, що в нього було на думці, бо Едді й сам про це подумав. Ще ніколи в житті він не бачив настільки самотнього, настільки далекого від плину людського життя (з його теплотою й відчуттям єднання) чоловіка. Його перебування тут, на цій фієсті (бо це таки була фієста, хоч до неї й спричинилася безвихідь), лише підкреслювало його сутність: він був останній. Інших не лишилося. Якщо Едді, Сюзанна, Джейк та Юк і були з ним споріднені, то їхній зв’язок був дуже далеким, як у стовбура генеалогічного дерева і найдальшої з його гілок. Як у запізнілих думок з основною. А Роланд… Роланд…

«Цить, — наказав собі Едді. — Не варто думати про такі речі. Не сьогодні».

Роланд повільно схрестив руки на своїх вузьких грудях і притис їх так, щоб прикласти долоню правої руки до лівої щоки, а долоню лівої — до правої щоки. Для Едді це нічого не означало, але реакція семисот кальїнців була миттєвою: натовпом рознісся тріумфальний задоволений рев, значно триваліший за звичайні оплески. Едді згадав один концерт «Ролінг Стоунз», на який він колись ходив. Так само заревів тоді натовп, коли барабанник «Стоунзів», Чарлі Вотс, почав вибивати своїм каубелом синкопований ритм «Жінки з дешевої кнайпи».

Так Роланд стояв — руки схрещені, долоні на щоках, — аж поки вони не вгамувалися.

— Нас добре зустріли в Кальї, — сказав він. — Послухайте мене, прошу.

— Спасибі! — заревли люди. — Говори, ми слухаємо!

Роланд кивнув і всміхнувся.

— Але ми з друзями прибули з далеких країв, і шлях перед нами лежить ще не близький. Та поки ми тут, чи відкриєтеся ви нам, якщо ми відкриємося вам?

Едді відчув, як по спині пробіг холодок. Джейкова рука міцніше стиснула його долоню. «Ось і перше питання», — подумав він.

Але перш ніж він устиг докінчити думку, юрба прокричала відповідь:

— Еге ж! Спасибі!

— Чи знаєте ви, хто ми є, і чи приймаєте те, що ми робимо?

«А це друге», — подумав Едді й сам зімкнув пальці на Джейковій долонці. Він побачив, як перелякано, обізнано перезираються Телфорд і той, кого звали Дієґо Адамс. Їхні погляди свідчили, що вони зненацька усвідомили: домовляються про все просто в них на очах, а вони не в змозі цьому завадити. «Запізно, хлопці», — подумав Едді.

— Стрільці! — викрикнув хтось. — Справжні стрільці, дяка вам! Дяка Богові!

Грім схвальних вигуків. Крики й оплески. Вигуки «спасибі», «еге» і навіть «розтуди його».

Коли пристрасті вляглися, Едді чекав, що пролунає останнє й найважливіше питання: «Чи ви просите про поміч і оборону?»

Але Роланд не спитав. Він просто сказав:

— Нині ми підемо й прихилимо десь голови, бо втомилися. Але перш ніж ми підемо, я заспіваю вам останню пісню і станцюю степ. Думаю, вам відомі й пісня, й танець.

Його слова зустріли схвальним ревом. Так, вони добре їх знали.

— Я сам знаю цю пісню і люблю її, — промовив Роланд з Ґілеаду. — Знаю її віддавна. І вже й не сподівався, що почую «Рисову пісню» від когось, а найменше — від себе самого. Я вже старіший і не такий спритний, як був колись. Перепрошую, якщо помилюся в якихось кроках…

— Спасибі, стрільцю! — крикнула якась жінка. — Ти тішиш наші душі!

— Чи ж я відчуваю не те саме? — лагідно запитав стрілець. — Чи я не радію, ділячись із вами радістю і водою, яку я проніс силою своїх рук і свого серця?

— Ти призволишся до нового врожаю, — проспівали вони хором, і Едді відчув, що по спині побігли мурашки, а очі зволожилися.

— Господи, — видихнув Джейк. — Він так багато знає…

— Нехай рис принесе вам радість, — сказав Роланд.

Він ще хвильку постояв у оранжевому світлі, наче збираючись із силами, а потім пустився в танець. То було щось середнє між джиґою і степом, спершу повільне, дуже повільне, п’ятка-носок, п’ятка-носок. Знову і знову його підбори клацали зі звуком кулака об кришку труни, але тепер ритмічно. Попервах то був лише ритм, і більше нічого, проте з наростанням швидкості стрільцевих ніг танець наблизився до джайву. Здавалося, лише ця назва найточніше описувала те, що відбувалося на сцені, іншої Едді придумати не міг.

Сюзанна підкотила до них. Її очі стали величезними від подиву. Вона стискала руки між грудьми. 

— Едді! — видихнула вона. — Ти знав, що він і таке вміє? Хоч здогадувався?

— Ні, — чесно зізнався Едді. — Гадки не мав.

ДЕСЯТЬ

Дедалі швидше й швидше мигтіли стрільцеві ноги у старих зношених чоботях. Ритм потроху чіткішав, і зненацька Джейк упізнав його. Це його він чув, коли вперше потрапив до Нью-Йорка через тодеш. Перед зустріччю з Едді повз нього пройшов молодий чорношкірий у навушниках «Вокмена», вистукуючи ритм ногами, взутими у сандалії й мугикаючи під носа «Ша-да-ба, ша-да-боу!» Саме цей ритм повторював зараз на помості Роланд, після кожного «боу!» викидаючи вперед ногу і гучно стукаючи підбором об дошки.

Люди заплескали в долоні не в такт і почали розгойдуватися. Жінки в спідницях підібрали їх і стали махати вперед-назад. І на всіх обличчях Джейк бачив один і той самий вираз щирої втіхи. «І не просто втіхи, — подумав він, згадавши, що казала їхня вчителька англійської про те, як деякі книжки діють на читачів, — а екстаз від упізнавання».

На Роландовому обличчі проступили краплини поту. Він опустив руки й став плескати в долоні. Щойно це сталося, фолькен Кальї почали хором виспівувати одне слово: «Кінчи!.. Кінчи!.. Кінчи!.. Кінчи!» Джейк згадав, що це слово деякі хлопці промовляють, коли мастурбують, і він засумнівався, що це випадковий збіг.

Авжеж, ні. Як і той чорношкірий з тим самим ритмом. Це все Промінь, це все дев’ятнадцять.

— Кінчи!.. Кінчи!.. Кінчи!

Едді й Сюзанна приєдналися до натовпу. Бенні теж приєднався. Джейк облишив свої розмірковування й підкорився загальному поривові.

ОДИНАДЦЯТЬ

Слів «Рисової пісні» Едді не розібрав. Не через діалект, ні, в Роланда не було акценту. Просто тому, що вони лилися надто швидким потоком, щоб їх можна було розібрати. Колись він дивився по ящику тютюновий аукціон у Південній Кароліні й не міг розкумекати, що белькоче аукціоніст. Тут було те саме. В пісні були найрізноманітніші рими: тверді, м’які, випадкові — слова, що геть не римувалися, але в межах пісні на мить були змушені римуватися. Насправді на пісню то було не схоже, а більше скидалося на речитатив чи якийсь скажений вуличний хіп-хоп. Ні з чим іншим «Рисова пісня» у Едді не асоціювалася. І весь час, поки натовп плескав і скандував «Кінчи, кінчи, кінчи», Роланд відбивав ногами трансовий ритм на дерев’яній підлозі.

Слова ж, які Едді спромігся зрозуміти, були такими:

За цими двома куплетами йшло ще щонайменше три. На той час Едді вже остаточно втратив нитку, але загальна картина вимальовувалася: леґінь і дівчина сіяли навесні не тільки рис, але й дітей. Темп пісні, й без того вбивчо швидкий, прискорювався і прискорювався, аж поки слова не перетворилися на якусь тарабарщину. Люди тепер плескали так швидко, що їхні руки розмитими плямами мигтіли в повітрі. А підбори Роландових чобіт зникли взагалі. Якби раніше хтось йому сказав, що можна танцювати так швидко, а надто після ситної вечері, Едді нізащо не повірив би.

«Легше, Роланде, — подумав він. — Ми не зможемо подзвонити 911, якщо тобі заб’є дихавку».

А тоді, неначе за командою, якої не чули ні Едді, ні Сюзанна, ні Джейк, Роланд і фолькен Кальї з розгону зупинилися, здійняли руки до неба і рвучко смикнули вперед стегнами, наче під час злягання.

— КОМАЛА! — закричали вони, і все скінчилося.

Роланд заточився, але не впав. З його щік і чола градом котив піт. Хитаючись, він ступив зі сцени просто у натовп. Серце Едді рвучко сіпнулося в грудях. Сюзанна закричала й щодуху покотила візок уперед. Але Джейк спинив її, вхопившись за ручку візка.

— Думаю, це частина вистави! — вигукнув він.

— Атож, і я так думаю, — сказав Бенні Слайтмен.

Люди шалено аплодували. Роланда підняли й пронесли через весь натовп десятки охочих рук. Свої руки він здіймав до зірок. Його груди здіймалися й опадали, як ковальський міх. Едді, весело й недовірливо примружившись, спостерігав, як стрільця несло до них, наче на гребені хвилі.

— Роланд співає, Роланд танцює, а на додачу до всього Роланд пірнає зі сцени в юрбу шанувальників, наче Джої Рамоне.[36]

— Любчику, ти про кого? — спитала Сюзанна.

— Та пусте, — похитав головою Едді. — Але таке вже ніхто не перевершить. Це точно кінець гулянки.

І він не помилився.

ДВАНАДЦЯТЬ

За півгодини четверо вершників повільно їхали головною вулицею Кальї Брин Стерджис. Один з них був загорнутий у важку накидку-саліде. У морозне повітря з ротів людей і коней виривалися хмарки пари. Небо ряхтіло холодним розсипом діамантів, серед яких найяскравіше горіли Стара Зоря і Стара Мати. Джейк уже поїхав зі Слайтменами до Айзенгартового «Рокінг Б». Трійцю його друзів повів до себе Каллаген, який зараз їхав верхи трохи попереду. Але передовсім наполіг на тому, щоб Роланда загорнули у товсту ковдру.

— Ти ж казав, до твого дому менше милі… — запротестував було Роланд.

— Не кажи дурниць, — відрубав Каллаген. — Хмари розвіялися, ніч стала така холодна, наче от-от піде сніг, а ти танцював таку комалу, якої я зроду не бачив, за всі роки свого життя.

— І скільки ж це років? — поцікавився Роланд.

Каллаген тільки головою похитав.

— Правду кажучи, стрільцю, я не знаю. Єдине — коли я потрапив сюди, була зима тисяча дев’ятсот вісімдесят третього року і минуло дев’ять років по тому, як я залишив містечко Джерусалемз-Лот. Дев’ять років по тому, як я отримав оце. — Він підняв руку зі шрамом.

— Схоже на опік, — сказав Едді.

Каллаген кивнув, але більше на цю тему не сказав ані слова.

— Хай там як, тут час інакший. Ви, певно, й самі це добре знаєте.

— Він дрейфує, — кивнула Сюзанна. — Як сторони світу.

Роланд, уже загорнутий у ковдру, дав Джейкові останні вказівки… і ще дещо. Коли якась річ переходила зі стрільцевих рук до рук учня, Едді почув брязкіт металу. Можливо, трохи монет.

Джейк і Бенні Слайтмен пліч-о-пліч розчинилися в темряві. Джейк повернувся і махнув рукою на прощання. Едді відповів йому помахом, і, на його власний подив, защеміло серце. «Та ти ж йому не батько», — подумав він. То була правда, але щем у серці від цього не зник.

— Роланде, з ним усе буде гаразд? — Жодної іншої відповіді, крім ствердної, Едді й не сподівався. Він лише хотів, щоб Роланд пролив трохи бальзаму на його душу й зняв той щемкий біль. Тим тривожнішим виявилося стрільцеве мовчання.

Після тривалих роздумів Роланд відповів:

— Будемо сподіватися.

І більше не зронив ні слова про Джейка Чемберза.

ТРИНАДЦЯТЬ

І от вони стояли перед церквою Каллагена, довгою й простою спорудою з брусів, над дверима якої висів хрест.

— Чиїм іменем ти її називаєш, панотче? — спитав Роланд.

— Світлої Діви Марії.

Роланд кивнув.

— Непогано.

— Відчуваєте? — спитав Каллаген. — Хтось із вас це відчуває?

Потреби пояснювати, про що він говорить, не було.

Цілу хвилину Роланд, Едді й Сюзанна мовчали. Зрештою Роланд похитав головою.

Каллаген вдоволено кивнув.

— Воно спить. — Трохи помовчавши, він додав: — Дякувати Богові.

— Але щось там таки є, — сказав Едді й кивнув у бік церкви. — Це схоже на… не знаю, наче якась важкість, якийсь тягар.

— Так, — кивнув священик. — Як тягар. Це жахливо. Але зараз воно спить. Слава Богу. — І він накреслив у морозному повітрі хрест.

Проста ґрунтова стежка (але доглянута й обкладена охайними окрайками) вела до іншої дерев’яної споруди — будинку священика.

— Ти розповіси нам сьогодні свою історію? — спитав Роланд.

Каллаген глянув на зморене худе обличчя стрільця й похитав головою.

— Ані слова, сей. Навіть якби ти був повен сил. Моя історія не для нічної пори. Завтра за сніданком, перш ніж ви з друзями вирушите у своїх справах. Годиться?

— Еге ж, — сказав Роланд.

— А що, як воно прокинеться вночі? — спитала Сюзанна, киваючи на церкву. — Прокинеться й відправить нас у тодеш?

— То підемо в тодеш, — відповів Роланд.

— Сподіваюся, ти знаєш, як з тією штукою вчинити? — поцікавився Едді.

— Можливо, — відказав Роланд. 

Вони пішли стежкою до будинку, разом з Каллагеном, який органічно вписався в їхню компанію.

— Це пов’язано з тим старим манні, з яким ти сьогодні балакав? — не вгавав Едді.

— Можливо, — повторив Роланд і глянув на Каллагена. — Скажи, отче, а воно коли-небудь відправляло тебе у тодеш? Ти ж знаєш, що означає це слово?

— Знаю, — кивнув Каллаген. — Двічі. Одного разу мене закинуло до Мексики, в маленьке містечко Лос-Сапатос. А вдруге… як я думаю… до Замку Короля. І тоді, вдруге, мені дуже пощастило, що я звідти повернувся.

— Якого короля? — спитала Сюзанна. — Артура Ельда?

Каллаген похитав головою. Шрам на його чолі світився у зоряному сяйві.

— Не варто говорити про це вночі. — Він зажурено подивився на Едді. — Вовки йдуть. Одне це вже досить кепсько. І тут з’являється молодий чоловік, який каже мені, що «Ред Сокс» знову продули «Ворлд Сіріез», і кому… «Метсам»?

— На жаль. — І дорогою до будинку Едді розповідав про фінал гри, яку Роланд мало розумів, хоч вона й нагадувала йому очки (за іншою версією назви — ворітця).

У Каллагена була хатня робітниця. Її самої ніде не було видно, але на плиті стояла каструлька з гарячим шоколадом.

Поки всі ласували напоєм, Сюзанна сказала:

— Роланде, Залія Джефордс розповіла мені те, що може тебе зацікавити.

Стрілець питально звів брови.

— З ними живе дід її чоловіка. Кажуть, що він найстаріший з-поміж усіх мешканців Кальї Брин Стерджис. Тіан і старий роками не ладнають один з одним… Залія вже навіть не пам’ятає, з чого все почалося, так давно вони погиркалися… але сама Залія з ним у дуже добрих стосунках. Вона каже, що за останні кілька років він геть одряхлів, проте бувають дні, коли він цілком ясно мислить. І він стверджує, що бачив одного з Вовків. Мертвим. — Вона на мить замовкла. — І заявляє, що вбив його власноруч.

— Неймовірно! — вигукнув Каллаген. — Ти серйозно?

— Так. Принаймні Залія говорила серйозно.

— Це варто почути, — сказав Роланд. — Це трапилося під час останнього набігу Вовків?

— Ні, — відповіла Сюзанна. — І навіть не передостаннього разу, коли навіть Оверголсер ще був немовлям у пелюшках. Перед передостаннім.

— Якщо вони приходять раз на двадцять три роки, то це було майже сімдесят років тому, — сказав Едді.

Сюзанна кивнула.

— Уже тоді він був дорослим чоловіком. Він розповів Залії, що їхній мойт стояв на узбіччі Західного шляху й чекав появи Вовків. Я не знаю, що таке мойт…

— П’ятеро-шестеро людей, — сказав Роланд, киваючи над своїм шоколадом.

— Хай як, Тіанів дід був одним з них. І вони вбили Вовка.

— Що то була за істота? Як вона виглядала без маски? — засипав її питаннями Едді.

— Про це вона нічого не казала, — відповіла Сюзанна. — Але ми повинні…

Її перервало довге й гучне хропіння. Едді з Сюзанною ошелешено повернулися й побачили, що стрілець заснув. Його підборіддя опустилося на груди, руки були схрещені, неначе він поринув у сон, думками досі витаючи навколо танцю. І рису.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

Кімната для гостей у будинку була тільки одна, тож Каллаген розділив своє ліжко з Роландом. Так Едді й Сюзанна отримали своєрідний медовий місяць: першу ніч разом наодинці, в ліжку, під дахом. І жодна втома не завадила б їм скористатися з цієї нагоди. Опісля Сюзанна миттєво заснула. Едді ще трохи полежав без сну. Повагавшись, він звернув свої думки до Каллагенової охайної церковки, намагаючись дістатися своїм розумовим чуттям до речі, що лежала всередині. Можливо, то була не надто добра думка, але бажання спробувати було непереборним. Та думки наштовхнулися на пустку. Чи то пак, пустку перед чимось.

«Я міг би її розбудити, — подумав Едді. — Думаю, міг би».

Еге ж, а людина, в якої болить зуб, могла б вибити його кувалдою, але нащо?

Хоча зрештою нам доведеться її розбурхати. Думаю, вона нам знадобиться.

Можливо, проте це вже буде згодом, іншого дня. Наразі пора було прощатися з днем сьогоднішнім.

Але Едді ще довго не міг заснути. Перед його внутрішнім зором мигтіли, як уламки розбитого дзеркала під яскравим сонцем, образи: Калья, що розкинулася внизу під захмареним небом, сіра стрічка Девар-Тете Вайє. Зелені грядки на краю: «рису надбала». Джейк і Бенні Слайтмен перезираються й без слів порскають зо сміху. Порослий зеленою травою прохід від головної вулиці до Павільйону. Різнобарвне мигтіння смолоскипів. Юк вклоняється і виразно говорить (Ельд! Спасибі!). Сюзанна співає: «Цей смуток був завжди зі мною».

Але найяскравішим спогадом був Роланд, стрункий і беззбройний на дощаному помості зі схрещеними на грудях руками, долоні притулені до щік. Блякло-блакитні очі, що споглядали фолькен. Роланд, який ставив питання: два з трьох. А потім цокіт його чобіт об дошки, спершу повільний, тоді швидший. Усе швидший і швидший, аж поки мигтіння чобіт не стало розпливатися плямою у сяйві смолоскипів. Цокіт. Пітніння. Усмішка. От тільки очі його не всміхалися, ті сині очі снайпера були холодними, як завше.

Але як він танцював! Господи всемогутній, як він танцював у мерехтінні смолоскипів.

«Кама-комала, рису надбала», — подумав Едді.

Сюзанна застогнала уві сні.

Едді повернувся до неї. Просунув руку й огорнув її грудь долонею. Його остання думка була про Джейка. Нехай вони там на ранчо піклуються про нього. Бо якщо не піклуватимуться, то буде тим ковбоям кирдик.

Едді спав і не бачив снів. А за вікном, під покровом ночі, місяць сів, і світ пограниччя поволі, як старий майже мертвий годинник, крутив свої стрілки, наближаючись до ранку.

ОДИН

Роланд прокинувся за годину до світання, після чергового кошмару, в якому він бачив Єрихонський пагорб. Ріг. Щось там було про ріг Артура Ельда. Поряд спав Старий. Його обличчя було насупленим, наче він теж переживав уві сні якесь своє страхіття. Широке чоло перетинала зигзагоподібна зморшка, розламуючи навпіл викарбуваного на шкірі хреста.

Але Роланда розбудило не видиво рога, що вислизнув із Катбертових пальців, коли його давній друг упав. Він прокинувся від болю. Жорстокий біль охопив тіло стрільця від стегон до щиколоток. Біль яскравими палаючими кружалами пропливав перед його очима. Так він розплачувався за вчорашню браваду. Якби то був лише біль від надміру зусиль, стрілець би навіть не звернув на нього уваги. Але річ була не лише в тому, що він надто захопився танцем комали. То також не був ревматизм, у чому він переконував себе ці останні кілька місяців, — неуникний спосіб пристосовування тіла до вологої осінньої погоди. Він не був сліпим і бачив, як набрякли його щиколотки, особливо права. Таке саме потовщення помітив у колінах. І хоч стегна на дотик ще здавалися нормальними, під шкірою правого він уже відчував певні зміни. Ні, це не ревматизм, від якого так потерпав упродовж останнього року свого життя Корт, змушений у дощові дні лишатися вдома й грітися коло каміна. То було щось гірше. Артрит, до того ж у його найпаскуднішому прояві — сухому. Невдовзі він дістанеться рук. Якби хвороба вдовольнилася однією правою рукою, Роланд би радо віддав її на поталу. Відколи потвори відкусили йому два пальці, він навчився вправно обходитися з нею, але, звісно, не так, як раніше. Та хвороби не так легко надурити. Їх не можна було умилостивити жертвами. Артрит нападав, коли йому заманеться, й відпускав так само за власним бажанням.

«Можливо, в мене є ще рік, — міркував він, лежачи в ліжку біля сплячого священика зі світу Едді, Сюзанни й Джейка. — Чи навіть два».

Ні, не два. Ймовірно, навіть року немає. Як там іноді казав Едді? Годі себе дурити. В арсеналі Едді було чимало приказок з його світу, але ця була особливо влучною. Відповідною.

Звісно, він не зречеться вежі, якщо Старий Викручувач Кісток відніме в нього здатність стріляти, сідлати коня, знімати шкури, навіть найпростіше — рубати дрова для багаття. Ні, він піде до кінця. Але водночас його не надто тішила перспектива залежати від друзів, їхати в сідлі за чиєюсь спиною чи бути прив’язаним віжками до луки власного сідла, коли він більше не в змозі буде за неї триматися. Він стане тягарем, якорем, який вони не зможуть підняти, якщо доведеться швидко плисти під вітрилом.

Якщо до цього дійде, я накладу на себе руки.

Але він цього не зробить. У цьому вся правда. Годі себе дурити.

Знову згадався Едді. Йому слід негайно поговорити з Едді про Сюзанну. Саме з цією думкою він прокинувся. І, напевно, вона була варта того болю. Розмова буде нелегкою, але її не уникнути. Час уже Едді дізнатися про Мію. Тут, у містечку (власне, в будинку), їй буде важче непомітно вислизати, але все одно вона муситиме це робити. Сперечатися з потребами своєї дитини й вимогами власного тіла вона могла не більше, ніж Роланд — з яскравими кільцями болю, що охоплювали його праве стегно, коліно й обидві щиколотки, але поки що милостиво оминали його спритні руки. Якщо Едді не попередити, можуть виникнути жахливі проблеми. А їм вони не потрібні. Зайві клопоти зараз можуть обернутися для них смертельними.

Роланд лежав у ліжку, здригаючись від болю, й дивився, як світлішає небо. І стривожено помітив, що світло зорі вже розквітало не зовсім на сході. Тепер воно трохи змістилося на південь.

Схід сонця теж дрейфував.

ДВА

Хатня робітниця, Розаліта Муньйос, була гожа з лиця жінка років сорока. Побачивши, як заходить Роланд, вона сказала:

— Одна чашка кави, і ти йдеш зі мною.

І вона пішла до плити взяти чайник. Каллаген глянув на Роланда. Едді з Сюзанною ще не виходили, тож на кухні вони були самі.

— Тобі недобре?

— Пусте, це лише ревматизм, — відповів Роланд. — Кара всієї моєї родини по батьковій лінії. До полудня минеться, якщо день буде ясний і сухий.

— Що таке ревматизм, я знаю, — співчутливо промовив Каллаген. — Дякуй Богові, що нічого гіршого.

— Я й дякую. — І до Розаліти, яка принесла важкі кухлі, в яких парувала кава: — І тобі дякую.

Вона поставила чашки на стіл, присіла в реверансі й поглянула на нього несміливо і серйозно водночас.

— Я зроду не бачила, щоб так гарно витанцьовували танець рису, сей.

Роланд криво посміхнувся.

— За те нині й розплачуюся.

— Я тобі допоможу, — сказала вона. — В мене є котяча олія, це те, що треба. Вона зніме біль, а потім і кульгання. Можеш спитати в панотця.

Роланд глянув на Каллагена, і той кивнув.

— Тоді я пристаю на твою пропозицію. Дякую-сей.

Вона знову зробила реверанс і вийшла.

— Мені потрібна карта Кальї, — сказав Роланд, коли вони лишилися самі. — Не обов’язково, щоб то був витвір мистецтва, але вона має бути точною і з правильним мірилом. Ти можеш намалювати її для мене?

— Аж ніяк, — спокійно відказав Каллаген. — Я можу намалювати карикатуру, але зробити карту, яка б завела вас хоча б до річки, не зможу, навіть якщо ти приставиш мені до скроні револьвера. Ну нема в мене такого хисту. Але я знаю одну парочку, яка може стати в пригоді. — Він підвищив голос. — Розаліто! Розі! Ходи-но на хвильку сюди!

ТРИ

За двадцять хвилин сухі пальці Розаліти міцно стиснули Роландову руку. Вона повела його в комору для харчів і зачинила двері.

— Зніми штани, прошу, — сказала вона. — І не соромся. Не думаю, що я побачу там щось нове. Хіба що в Ґілеаді та Внутрішній Дузі чоловіки мають якусь іншу будову тіла.

— Навряд, — похитав головою Роланд і спустив штани.

Сонце вже зійшло, але Едді з Сюзанною досі спали. Роланд не хотів їх будити. Попереду на них чекало ще багато ранків, коли треба буде вставати вдосвіта (а засинати, мабуть, пізно вночі), але цього ранку нехай уповні відчують насолоду від даху над головою, пухової перини на ліжку і рідкісних миттєвостей усамітнення, які вони могли собі дозволити, бо від решти світу їх зараз відділяли двері.

Розаліта з флаконом світлої маслянистої рідини в руці, присвиснувши, втягнула повітря над повною нижньою губою. Глянула на Роландове праве коліно, потім торкнулася його правого стегна лівою рукою. Хоч дотик був ніжним, він здригнувся від болю.

Вона підвела на нього погляд своїх карих очей, таких темних, що вони здавалися майже чорними.

— Це не ревматизм. Це артрит. Того штибу, що швидко розходиться тілом.

— Еге ж. Там, звідки я родом, його називають сухим крутієм. Але ні слова про це, ні панотцеві, ні моїм друзям.

Темні очі дивилися на нього невідривно.

— Таке ти не зможеш довго тримати в таємниці.

— Я розумію. Але поки зможу, триматиму в секреті. І ти мені в цьому допоможеш.

— Еге ж, — сказала вона. — Не бійся. Я тебе не видам.

— Спасибі. А це й справді допоможе?

Вона глянула на флакон і всміхнулася.

— Так. Тут м’ята і болотяні водорості. Але головне — це котяча жовч, три краплини на пляшечку. Жовч тих печерних котів, що виходять з пустелі, звідти, де велика темінь. — Вона перевернула флакон і вилила собі на долоню трохи масткої рідини. У ніздрі Роландові вдарили пахощі м’яти, а відразу по тому — інший, прихований запах, що був значно менш приємним. Так, напевно, то була жовч пуми, ягуара чи іншого звіра породи котячих, яких тут, у цих краях, називали печерними котами.

Розаліта втерла рідину в його колінні чашечки, і він одразу відчув, як швидко проникає вглиб і розпросторюється тепло, інтенсивне, майже нестерпне. Та коли жар трохи вщух, то приніс із собою більше полегшення, ніж Роланд сподівався.

Закінчивши мастити, вона сказала:

— Як тепер твоє тіло, стрільцю-сей?

Замість відповісти словами, він міцно пригорнув її до свого худого тіла. У відповідь вона теж обійняла його, простодушно, не соромлячись, і прошепотіла на вухо:

— Як ви справді ті, ким себе називаєте, не дайте їм забрати діток. Жодної дитини. І не слухайте, що там варнякають ті великі цабе, Айзенгарт і Телфорд.

— Зробимо все, що зможемо.

— Добре. Спасибі. — Вона відступила назад, і її погляд ковзнув униз. — Я бачу, одну частину твого тіла артрит з ревматизмом оминули. І виглядає вона вельми жвавою. Одна дама була б не проти подивитися на місяць нині ввечері, стрільцю, і мріє, аби хтось склав їй компанію.

— Думаю, хтось неодмінно це зробить, — сказав Роланд. — Ти подаруєш мені пляшечку цієї чудодійної рідини на час моїх мандрів околицями Кальї чи вона занадто дорога?

— Та ні, не занадто, — відповіла Розаліта. Грайлива усмішка зникла з її уст, і вони знову набули серйозного виразу. — Та, думаю, для тебе це лише тимчасове полегшення.

— Я знаю, — сказав Роланд. — Але байдуже. Ми відтягуємо час, скільки можемо, але зрештою світ забирає все назад.

— Еге ж, — сказала вона. — Забирає.

ЧОТИРИ

Коли він вийшов з комірчини, застібаючи на ходу штани, в другій кімнаті нарешті завовтузилися. Щось пробурмотів Едді, й пролунав сонний жіночий сміх. Каллаген стояв коло плити й наливав собі свіжозаварену каву. Роланд підійшов до нього і швидко заговорив.

— Ліворуч від стежки між будинком і церквою я бачив ягоди лаконоса.

— Так, і вони стиглі. У тебе гострий зір.

— Зараз не про це. Я піду назбираю в капелюх. Коли Едді вийде, я б хотів, щоб він до мене підійшов, поки його дружина приготує яєчню. Ти можеш про це подбати?

— Мабуть, так, але…

— Добре, — сказав Роланд і вийшов.

П’ЯТЬ

Поки прийшов Едді, Роланд уже встиг назбирати півкапелюха жовтогарячих ягід і принагідно з’їсти зо дві добрячі жмені. Біль у ногах і стегнах полишав його навдивовижу швидко. Він збирав ягоди й думав, скільки Корт заплатив би за пляшечку котячої олії Розаліти Муньйос.

— Схоже на воскові фрукти, які наша мати викладала на серветочку кожного Дня подяки, — прокоментував Едді. — Щось не віриться, що вони їстівні.

Роланд зірвав ягоду завбільшки з кінчик свого пальця й запхав її до рота Едді.

— Що, дуже схоже на віск, Едді?

Очі Едді, спочатку недовірливо примружені, від подиву округлилися. Він проковтнув, радісно всміхнувся і потягся до капелюха по наступну.

— Як журавлина, тільки солодка. Цікаво, Сьюз уміє пекти кекси? Навіть якщо не вміє, то Каллагенова економка…

— Послухай, Едді. Слухай уважно і стримуй свої емоції. Заради твого батька.

Едді саме тягнувся до куща, що аж угинався під вагою ягід, але зупинив руку на півдорозі й запитально глянув на Роланда. У ранковому світлі було добре помітно, як постаршав і змужнів Едді. З ним відбулися просто разючі зміни.

— Ти про що?

Роланд тримав цю ситуацію в таємниці, аж поки вона не почала видаватися йому складнішою, ніж насправді була, тож тепер сам здивувався, наскільки легко й просто до нього прийшли потрібні слова. Але, як він помітив, Едді не надто здивувався.

— І давно ти про це довідався?

Роланд очікував почути в його тоні звинувачення, але не почув.

— Напевне? Тоді, як уперше побачив, що вона прокралася до лісу. Побачив, як вона їла… — Роланд помовчав. — …і що вона їла. Почув, як вона розмовляла з людьми, котрих там не було. Але запідозрив я раніше. Ще в Ладі.

— І нічого мені не сказав.

— Ні. — От тепер мав ринути потік звинувачень, щедро приправлений сарказмом у стилі Едді. Але цього не сталося.

— Хочеш знати, чи я сердитий на тебе? Чи я робитиму з цього проблему?

— А ти сердитий?

— Ні, Роланде. Можливо, мене це трохи дратує, а ще я смертельно боюся за Сьюз. Але чого б це я мав на тебе гніватися? Ти ж дін над нами. — Тепер настала черга Едді зробити паузу, а потім висловитися точніше: — Ти дін наді мною.

— Так, — сказав Роланд і торкнувся руки Едді. Його переповнювало бажання — майже потреба — пояснити, чому він мовчав, але він притлумив його в собі. Якщо вже Едді назвав його не просто їхнім діном, а своїм діном, то й поводитися він має, як належить дінові. Тож натомість він сказав: — Схоже, тебе не надто вразила моя новина.

— Ні, ти мене здивував, — запевнив його Едді. — Не можу сказати, що я вражений, але… ну… — Він нарвав ягід і вкинув їх до Роландового капелюха. — Я й сам дещо помічав. Інколи вона буває бліда. Часом кривиться й хапається за живіт, а коли я питаю, каже, що це гази. І груди в неї побільшали. Це точно. Але, Роланде, в неї не припинилася менструація! Десь місяць тому я бачив, як вона закопувала ганчірки, і вони були в крові. Мокрі, як хлющ. Як таке може бути? Якщо вона завагітніла, коли ми витягали Джейка, тобто поки стримувала демона, то це вже чотири чи п’ять місяців. Навіть за умови, що час тут трохи шизонутий.

Роланд кивнув.

— Я знаю, що в неї щомісяця буває кровотеча. І це лише доводить, що дитина не твоя. Істота, яку вона носить, гидує її жіночою кров’ю. — Роланд згадав, як вона розчавила в руці жабу. Пила її чорну жовч. Злизувала її з пальців, наче сироп.

— А воно… — Едді зробив такий рух, наче хотів з’їсти ягоду, тоді передумав і вкинув назад до капелюха. Після такого Едді ще не скоро відчує справжній апетит, подумав Роланд. — Воно хоч буде схоже на людське дитя?

— Найпевніше, що ні.

— А на що тоді?

І перш ніж він встиг зупинитися, слова самі зірвалися з губ.

— Диявола краще не згадувати.

Едді скривився і поблід.

— Едді? З тобою все гаразд?

— Ні, — сказав Едді. — Зі мною точно не все гаразд. Але я не зомлію, як дівчисько на концерті Енді Ґіба. Що ми робитимемо?

— Наразі нічого. У нас забагато інших клопотів.

— Ще б пак, — кивнув Едді. — Сюди, якщо я все правильно порахував, за двадцять чотири дні наскочать Вовки. Там, у Нью-Йорку, хтозна-яке число. Шосте червня? Десяте? Єдине, що я знаю напевне, — до п’ятнадцятого липня вже ближче, ніж було вчора. Але ж, Роланде, якщо істота в її животі не людська, ми не можемо бути впевнені, що вагітність триватиме дев’ять місяців. Вона може народити й за шість місяців. Чорт, та вона може зробити нам сюрприз навіть завтра.

Роланд кивнув і мовчки чекав. Едді дійшов до цього в своїх розмірковуваннях, отже, й до решти додумається.

Так і сталося.

— Це глухий кут, правда?

— Так. Ми можемо чекати, от і все, що нам зараз можна робити. Ми навіть не можемо підігрівати її сподівання на те, що вагітність розвиватиметься повільніше, бо, найпевніше, вона здогадається, чому ми це робимо. А вона нам потрібна. Звісно, щоб стріляти, коли прийде пора, але ще до того ми маємо навчити когось із мешканців цього села обходитися зі зброєю, яка видається їм найзручнішою. Мабуть, то буде лук. — Згадавши дещо, Роланд скривився. Колись він таки спромігся загнати в мішень на Північному полі стільки стріл, скільки вимагав Корт, але лук і стріли та арбалет ніколи не належали до його улюблених видів зброї. Їх обрав собі Джеймі Декері, але не він.

— То ми все-таки беремося за це?

— О так.

І Едді всміхнувся. Хоч йому й було важко, але його вдача перемогла. Побачивши це, Роланд зрадів.

ШІСТЬ

Коли вони поверталися до будинку Каллагена, Едді спитав:

— Як ти розколовся переді мною, Роланде, то чому б тобі не розколотися перед нею?

— Не розумію, про що ти.

— Ще й як розумієш, — сказав Едді.

— Добре, але відповідь тобі не сподобається.

— Я вже стількох відповідей від тебе наслухався, і з кожних п’яти мені завжди подобалася лише одна, не більше, — зізнався Едді. — Хоча ні, це я щось розщедрився. Одна з п’ятдесяти.

— Та, яка зветься Мією, що Високою Мовою означає «матір», знає, що носить дитя. Хоча навряд чи вона здогадується, що то за дитина.

Едді мовчки поміркував над цим.

— Хай що воно таке, Мія вважає цю істоту своєю дитиною і захищатиме навіть ціною власного життя. Якщо для цього потрібно буде повністю загарбати собі Сюзаннине тіло, так, як це часом робила Детта Волкер з Одеттою Голмс, то вона зробить це, якщо зможе.

— І таки, мабуть, зможе, — пригнічено сказав Едді й повернувся обличчям до Роланда. — Тож ти хочеш сказати… виправ мене, якщо я помиляюся… що Сьюз не повинна знати, що в її череві росте чудовисько, бо це вплине на її працездатність.

Роланд міг би заперечити щодо різкості цього формулювання, але вирішив цього не робити. По суті, Едді мав рацію.

Як завжди в тих випадках, коли Едді лютився, його вуличний акцент посилювався. Ввижалося, що він розмовляє не ротом, а носом.

— І якщо протягом наступного місяця щось зміниться, якщо в неї почнуться пологи й народиться, скажімо, Чудовисько з Чорної лагуни, вона буде геть не готова. Гадки не матиме, що з нею.

Роланд зупинився за двадцять кроків від оселі священика. Крізь вікно він бачив, що Каллаген розмовляв з юною парою, хлопчиком і дівчинкою. Навіть здаля було добре видно, що вони двійнята.

— Роланде?

— Правду кажеш, Едді. Чи є в цьому сенс? Маю надію, ти його збагнеш. Час перестав бути обличчям на воді. Тепер він має велику цінність.

Він знову чекав, що тепер на нього поллється потік фірмових образ Едді Діна, щедро приправлених такими виразами, як «поцілуй мене в сраку» чи «бодай ти здох». Але Едді знову промовчав. Едді просто на нього дивився. Пильно й з легким сумом в очах. Авжеж, йому було шкода Сюзанни, але їх двох також. Їх двох, що зараз плели змову проти однієї з їхнього тету.

— Я не опиратимуся тобі, — нарешті сказав Едді. — Не тому, що ти дін, і не тому, що одне з тих двох повернеться з Краю грому без мізків. — Він показав на пару дітлахів, що балакали зі Старим у його вітальні. — Я б не задумуючись проміняв усіх дітей цього містечка на те дитя, яке носить Сьюз. Якби то була дитина. Моя дитина.

— Я знаю, що проміняв би, — сказав Роланд.

— До чого мені не байдуже, то це до троянди, — вів далі Едді. — Це єдине, заради чого можна ризикнути Сюзанною. Навіть якщо так, пообіцяй мені, що в разі неприємностей — якщо в неї почнуться пологи чи ця Мія перебере на себе владу над її тілом, — ми спробуємо її врятувати.

— Я б нізащо не кинув її напризволяще, в будь-якому разі спробував би врятувати! — обурився Роланд. І раптом перед його внутрішнім зором промайнув кошмарний образ, скороминущий, але дуже чіткий. Образ Джейка, що висів над урвищем в підгірному краї.

— Присягаєшся? — спитав Едді.

— Так, — кивнув Роланд. Його погляд зустрівся з поглядом молодого чоловіка. Проте внутрішнім зором він досі бачив, як Джейк летить у прірву.

СІМ

Вони підійшли до дверей будинку саме тоді, коли Каллаген пропускав у двері двох юних осіб. То були, подумав Роланд, чи не найвродливіші діти, яких він бачив у цілому своєму житті. Чорняве волосся (у хлопчика до плечей, у дівчинки, перев’язане білою стрічкою, спускалося до талії і нижче), темно-сині, прегарного відтінку очі. Їхня шкіра була кремово-блідою, а губи вражали кармінною чуттєвістю. На щоках розсипалося ластовиння. Наскільки міг бачити Роланд, ластовиння в них теж було однакове. Вони перевели погляд з нього на Едді, а потім озирнулися на Сюзанну, яка прихилилася до одвірка з рушником в одній руці й чашкою кави в другій. Обидва личка виражали зараз подив і цікавість водночас. У їхніх очах він бачив осторогу, але не страх.

— Роланде, Едді, познайомтеся з двійнятами Тейвері, Френком і Френсін. Їх привела Розаліта. Тейвері живуть за півмилі звідси. Карта буде у вас уже сьогодні вдень. Думаю, кращої карти ви в житті своєму не бачили. І це лиш один з їхніх талантів.

Двійнята Тейвері попрощалися: Френк уклонився, Френсін присіла у реверансі.

— Ви робите нам послугу, і ми дякуємо, — сказав їм Роланд.

Однаковий рум’янець залляв їхні чудові кремові щічки. Діти пробурмотіли слова подяки й приготувалися непомітно втекти, але не встигли вони й кроку ступити, як Роланд обійняв кожне за вузькі, але гарні плечі й трохи провів їх стежкою вперед. Його вразила не так їхня врода, як гострий розум, що світився в синіх очах. Він не мав жодного сумніву, що вони намалюють йому карту. А ще не сумнівався, що Каллаген попросив Розаліту привести їх як наочний приклад, якщо він досі був їм потрібен. Без їхнього втручання одне з цих прекрасних дітей за місяць стане заслиненим дебілом.

— Сей? — спитав Френк. У його голосі вчувалася тривога.

— Не бійтеся мене, — сказав Роланд. — Слухайте уважно.

ВІСІМ

Каллаген і Едді дивилися, як Роланд повільно йде з двійнятами Тейвері вздовж брукованої доріжки, прямуючи до ґрунтової дороги, й обох їх навідала одна думка: Роланд був схожий на доброго дідуся.

Підійшовши до них, Сюзанна теж трохи поспостерігала, а тоді смикнула Едді за сорочку.

— Відійдімо на хвилинку.

Він пішов за нею на кухню. Розаліти вже не було, кухня була в повному їхньому розпорядженні. Очі в Сюзанни стали величезні й горіли.

— Що таке? — спитав він у неї.

— Підніми мене.

Він підняв.

— А тепер поцілуй, швиденько, поки ніхто не зайшов.

— Це все, чого ти хочеш?

— А хіба цього не досить? Краще хай буде досить, містере Дін.

Він радо поцілував її, але про себе мимоволі відзначив, як побільшали її груди, коли вона до нього притислася. Відірвавшись від її губ, він вдивлявся в її обличчя, шукаючи там ознак присутності іншої. Тієї, яка Високою Мовою звалася Матір’ю. Зараз він бачив лише Сюзанну, але, мабуть, відтепер був приречений вдивлятися. А ще його погляд невпинно опускався на її живіт. Він намагався відвести очі, але відчуття було таке, що їх притягує магнітом. Він подумав, що тепер багато що в їхніх стосунках зміниться. І роздуми ці були не з приємних.

— Так краще? — спитав він.

— Набагато. — Вона злегка всміхнулася, але усмішка швидко зблякла. — Едді? Щось не так?

Широко всміхнувшись, він поцілував її ще раз.

— Крім того, що тут нам, мабуть, усім і каюк? Нічогісінько.

Чи брехав він їй раніше? Такого він згадати не міг. Навряд чи. А навіть якщо й брехав, то ніколи не робив цього так нахабно. Так виважено. Справи кепські.

ДЕВ’ЯТЬ

За десять хвилин, озброївшись двома кухлями свіжої кави (й мискою ягід), вони вийшли на маленьке заднє подвір’я будинку священика. Стрілець на мить підвів обличчя до сонця, тішачись вагою й теплом проміння на шкірі. Потім повернувся до Каллагена.

— Ми втрьох, отче, могли б зараз послухати твою історію, якщо ти готовий розповісти. А потім можна було б піти до церкви й побачити те, що там сховане.

— Я хочу, щоб ви це забрали, — сказав Каллаген. — Ця річ не осквернила церкви, бо її ніколи не освячували. Але вона змінила її на гірше. Навіть коли церква була просто спорудою, я відчував у ній присутність Бога. Тепер уже ні. Ця річ витіснила звідти Божий Дух. Я хочу її позбутися.

Роланд розтулив було рота, щоб сказати щось двозначне, але Сюзанна його випередила.

— Роланде? З тобою все гаразд?

Він здивовано повернувся до неї.

— Так. А чому має бути негаразд?

— Ти весь час потираєш стегно.

Невже справді потирав? Так, тепер він це й сам помітив. Біль знову давав про себе знати, здолавши Розалітину котячу олію. Сухий крутій.

— Нічого страшного, — відповів він. — Ревматизм надокучає.

Вона глянула на нього з сумнівом, але потім начебто повірила. «Збіса гарний початок, — подумав Роланд, — щонайменше двоє з нас щось приховують одне від одного. Довго так тривати не може».

Він повернувся до Каллагена.

— Повідай нам свою історію. Розкажи, звідки у тебе ці шрами, як ти тут опинився і де надибав чорну Тринадцятку. Ми вислухаємо кожне слово.

— Так, — пробурмотів Едді.

— Так, — луною повторила Сюзанна.

Всі троє подивилися на Каллагена — набожного Старого, який дозволяв називати себе панотцем, але не священиком. Скоцюрбленою правою рукою він торкнувся шраму на своєму чолі й потер його. І зрештою сказав:

— Все сталося через випивку. Тепер я це розумію. Не через Бога чи дияволів, не через фатум чи всіх святих. В усьому винне віскі. — На мить він замислився, потім усміхнувся їм. Роланд згадав Норта, травоїдника з Талла, якого оживив з мертвих чоловік у чорному. Норт посміхався так само. — Але якщо світ створив Бог, то випивку він теж створив. Отже, така була Його воля.

«Ка», — подумав Роланд.

Каллаген сидів тихо, потираючи шрам-розп’яття на лобі, збираючись із думками. А згодом почав свою розповідь.

ОДИН

Все сталося через випивку. Такого висновку він дійшов, коли нарешті поклав цьому край і в голові просвітліло. Не через Бога, не через сатану, не якусь глибинну психосексуальну боротьбу між його благословенною матінкою і його благословенним татусем. Лише через випивку. Та хіба дивно, що віскі впіймало його на гачок? Він був ірландцем, він був священиком, ще один страйк — і ти поза грою.

З семінарії в Бостоні він вирушив до міської парафії в Ловелі, штат Массачусетс. Парафіяни полюбили його (йому не подобалося називати їх паствою, це звучало якось принизливо), але після семи років, проведених у Ловелі, Каллаген почав відчувати якийсь неспокій. Розмовляючи з єпископом Дуганом у конторі єпархії, він ужив усіх модних слівець того часу, щоб описати свою тривогу: аномія, міська недуга, дедалі відчутніший брак співпереживання, відчуття відстороненості від духовного життя. Перед зустріччю він відсьорбнув з фляжки в туалеті, зажувавши м’ятними льодяниками (він же не дурень, їй-бо), тож протягом того дня демонстрував неабияку красномовність. Вміння красиво говорити не завжди витікає з віри, але часто витікає з пляшки. Але брехуном він не був. Він справді вірив у те, що говорив у Дуґановому кабінеті. У кожнісіньке слово. Так само, як вірив у Фройда, в те, що в майбутньому месу правитимуть англійською, у шляхетність війни Ліндона Джонсона з бідністю й недоумкуватість його війни у В’єтнамі: як співалося в народній пісні — «По пояс у Широкій Грязюці, й повний йолоп сказав „Веслуймо!“» Переважно він вірив у це все тому, що ці ідеї (якщо то були ідеї, а не просто розпатякування на коктейль-вечірках) на той час високо котирувалися на інтелектуальній фондовій біржі. Суспільна Свідомість зросла на два з третиною пункти, Родинне Вогнище впало на чверть, але досі лишалося найбільш ходовим серед акцій. Згодом усе стало простішим. Згодом він почав розуміти, що забагато п’є не тому, що порушилася його внутрішня гармонія, а навпаки — його внутрішня гармонія порушилася саме тому, що він забагато п’є. Йому хотілося протестувати, казати, що це не те, це не воно, тобто не лише воно, адже це занадто просто. Але так було, і крапка. Голос Божий тихий і ледь чутний, як цвірінчання горобця під час урагану, так казав пророк Ісая, і ми кажемо спасибі. А коли ти здебільшого в дупель п’яний, важко почути тихий голос. Каллаген залишив Америку й перебрався до світу Роланда задовго до того, як комп’ютерна революція ввела в обіг вираз «сміття на вході — сміття на виході», але йому вистачило часу, щоб почути, як хтось із відвідувачів гуртка анонімних алкоголіків спостеріг, що коли посадиш якесь телепало на літак у Сан-Франциско і літак полетить на східне узбережжя, то з трапа в Бостоні зійде те саме телепало. З тією тільки різницею, що в пузі в нього бовтатимуться чотири-п’ять порцій віскі. Але то було вже пізніше. В 1964 році він ще вірив у те, в що вірив, і багато людей переймалися тим, щоб спрямувати його на потрібний шлях. З Ловела він переїхав до Спофорда, штат Огайо, передмістя Дейтона. Там прожив п’ять років, але знову почав відчувати знайомий неспокій. Відтак знову почав вправлятися у красномовстві. Такого штибу, як тоді, в офісі єпархії. Того штибу, що дозволяє тобі просуватися вниз кар’єрними сходами. Аномія. Відсутність духовного єднання (цього разу — з парафіянами). Так, він їм подобався (так само, як і вони йому), та все одно щось було наче якось не так. А все й було не так — здебільшого в затишній кнайпі на розі (де він теж усім подобався) і в міні-барі у вітальні будинку священика. У великих дозах алкоголь — токсин, тож Каллаген отруював себе щовечора. І саме отрута в організмі, а не стан світу чи його власної душі, тягла його донизу. Та чи завжди це було очевидно? Згодом, на іншій зустрічі анонімних алкоголіків, він почув, як один хлопець порівняв алкоголізм і наркоманію зі слоном у вітальні: мовляв, як його можна не помітити? Каллаген тоді не сказав йому — на той час він ще не подолав дев’яноста днів тверезості й це означало, що він мусив сидіти тихо, як миша, і мовчати («Дістань вату з вух і запхай її собі до рота», — радили йому анонімні алкоголіки зі стажем, і ми всі кажемо спасибі), але він міг би йому сказати, так. Слона можна не помітити, якщо цей слон — магічний, якщо він має здатність — мов та Тінь[37] — затьмарювати людям мізки. Змушувати тебе повірити, що твої проблемі духовні й розумові, але аж ніяк не алкогольні. Боже милий, та навіть втрати фази швидкого сну, спричиненої алкоголем, було достатньо, щоб тобі було неймовірно паскудно, але чомусь ти про це не думав, поки стояв на ногах. Випивка перетворювала процес мислення на щось подібне до циркового виступу, коли всі ті клоуни висипали з крихітної машинки. Обдумуючи вчорашнє на тверезу голову, все те, що ти говорив і казав, змушувало тебе кривитися («Я сидів у барі й пасталакав про те, як розв’язати всі проблеми світу, а потім не зміг знайти своєї машини на парковці», — згадував один на зібранні, й ми всі кажемо спасибі). Але найгіршою карою були думки. Як людина могла цілий ранок проригати в унітаз і після цього вперто вважати, що в неї душевна криза? Але він справді так вважав. І його начальство вірило, можливо, тому, що свого часу дехто з них теж мав проблеми з чарівним слоном. Каллаген уже подумував, що маленька церква й сільська парафія допоможуть йому знову відчути єднання з Богом і самим собою. Тож навесні 1969-го він знову опинився в Новій Англії. Цього разу на півночі. Приїхав у повній бойовій готовності, з розп’яттям і ризою, в приємне містечко Джерусалемз-Лот, що в штаті Мен. І там нарешті зустрівся зі злом. Зазирнув йому у вічі.

І відсахнувся.

ДВА

— До мене прийшов письменник, — сказав він. — Бен Мірс.

— Здається, я читав його книжку, — пригадав Едді. — «Танець у повітрі», так вона називалася. Про чувака, якого повісили за вбивство, яке насправді вчинив його брат, так?

Каллаген кивнув.

— Саме так. Разом з місцевим учителем, Метью Берком, вони вважали, що в Джерусалемз-Лоті орудує вампір, до того ж такий, який перетворює на вампірів інших.

— А хіба вони не всі такі? — зачудувався Едді, згадавши десь так із сотню фільмів, переглянутих у «Маджестіку», і приблизно тисячу коміксів, куплених (а часом і поцуплених) у Далі.

— Не всі. Я до цього дійду, а поки що просто послухайте. Там був ще хлопчик, який вірив у це, десь віку вашого Джейка. Мене вони не переконали, спершу я не повірив, але вони самі були переконані, й мені було дуже важко суперечити їхній запеклості. Але в Лоті щось-таки діялося, це я знав точно. Зникали люди. Містечком ширилася паніка. Сидячи тут, на сонечку, годі це описати, але там панував жах. Я відправляв жалобну церемонію на похороні іншого хлопчика. Його звали Деніел Ґлік. Навряд чи він був першою жертвою вампіра в Лоті й точно не останньою, але він був перший, хто від цього загинув. У день похорону Деніела моє життя безповоротно змінилося. Я кажу не про кварту віскі на день. Щось змінилося в моїй голові. Я це відчув. Наче тумблер повернувся. І хоч я вже цілу вічність не мав у роті ні краплини віски, він досі повертається.

«Це сталося, коли ти пішов у тодеш, отче Каллаген», — подумала Сюзанна.

«Це сталося, друже, коли тебе накрило дев’ятнадцять, — подумав Едді. — Чи дев’яносто дев’ять. Чи й те, й те разом».

Роланд просто слухав. Його розум зараз був чистий від будь-яких думок. Досконала машина для сприймання інформації.

— Той письменник, Мірс, закохався в дівчину, Сюзен Нортон. І вампір її забрав. Напевно, почасти тому, щоб продемонструвати свою силу, а почасти — щоб покарати Мірса за те, що той насмілився організувати гурт, ка-тет, аби полювати на нього. Ми пішли до будинку, який купив вампір, старої руїни, яку називали Марстен-Гаузом. Істота, що там мешкала, була відома під іменем Барлоу.

Каллаген замовк. Він сидів у глибокій задумі й дивився крізь них невидющими очима, бо бачив ті давні часи. Та врешті-решт продовжив.

— Барлоу там не було, але він залишив по собі дівчину. І листа. Його було адресовано нам усім, але звертався вампір особисто до мене. Тієї ж миті, як я побачив її неживу на підлозі в підвалі Марстен-Гауза, я збагнув, що все це правда. Лікар, який був із нами, прослухав її груди, поміряв тиск — просто для певності. Серце не билося. Тиск був нульовий. Та коли Бен встромив їй у груди кілка, вона ожила. Порснула кров. Вона кричала і кричала. Її руки… я пам’ятаю тіні її рук на стіні…

Едді стис Сюзаннину долоню. Вони напружено слухали, вірячи й не вірячи водночас. То був не балакливий поїзд, чию життєдіяльність підтримували не надто справні комп’ютерні плати, і не чоловіки та жінки, що опустилися до первіснообщинного стану. То було щось подібне до невидимого демона, що прийшов туди, звідки вони видобували Джейка. Чи охоронця дверей у Датч-Гіл.

— І що він, той Барлоу, написав у листі? — спитав Роланд.

— Що моя віра слабка, я маю зректися свого сану. Авжеж, він мав рацію. Єдиним, у що я по-справжньому вірив на той час, було віскі «Бушмілз». Просто я цього не знав. Зате він знав. Випивка — теж упир, а свій свояка вгадає здалека.

Той хлопчик, що був з нами, вважав, що цей принц усіх вампірів наступними збирається вбити його батьків чи зробити з них вампірів. Щоб помститися. Вампір тримав хлопчика в полоні, але той зумів утекти, вбивши вампірового помічника, Стрейкера.

Роланд кивнув. Цей хлопчик дедалі більше нагадував йому Джейка.

— Як його звали?

— Марк Петрі. Я пішов з ним до нього додому, з усіма оберегами, які мала в своєму арсеналі церква: хрестом, столою, святою водою і, авжеж, з Біблією. Але я звик вважати ці речі символами, і то була моя ахіллесова п’ята. Барлоу був там. Він захопив батьків Петрі. А потім схопив хлопчика. Я підняв хреста. Він засяяв. Упир закричав від болю. — Каллаген посміхнувся, згадавши вереск агонії. І від цієї посмішки в Едді все похололо всередині. — Я сказав йому, якщо він хоч пальцем зачепить Марка, я знищу його. І тієї миті я був на це спроможний. Він теж це розумів. І відповів, що я не встигну, бо спершу він розірве хлопцеві горло. І це справді було так.

— Мексиканська нічия, — пробурмотів Едді, згадавши той день біля Західного моря, де в нього сталася сутичка з Роландом у разюче подібній ситуації. — Мексиканська нічия, хлопче.

— І що тоді сталося? — спитала Сюзанна.

Посмішка Каллагена зів’яла. Тепер він потирав свій шрам правою рукою, так само, як стрілець тер стегно — начебто сам цього не усвідомлюючи.

— Вампір зробив одну пропозицію. Він відпустить хлопця, якщо я опущу розп’яття. Ми станемо віч-на-віч беззбройні. Його віра проти моєї. Я погодився. Боже поможи, я погодився. Хлопчика

ТРИ

Хлопчика вже нема, він зник, наче вир на темній воді.

Барлоу немовби збільшується в розмірах. Його волосся, по-європейському зачесане назад, неначе розвівається довкола голови ореолом. На ньому темний костюм і яскраво-червона краватка, зав’язана бездоганно, і Калагену він видається часткою пітьми, що його оточує. Батьки Марка Петрі з розтрощеними черепами лежать біля його ніг, мертві.

— Виконуй свою частину угоди, шамане.

Але хіба йому конче необхідно дотримуватися домовленості? Чому б не завдати удару першим? Чи вбити його на місці? Якась неправильна думка, жахливо неправильна, але він не може збагнути, що в ній не так. І всі ті модні слівця, що допомагали йому під час попередніх криз, тут не згодяться. Це не аномія, не брак співчуття і не екзистенційна туга двадцятого століття. Це упир. І…

І його хрест, який доти яскраво світився, темнішає на очах.

Страх клубком розпечених дротів падає йому в живіт. Барлоу йде до нього через кухню Петрі, й Каллаген добре бачить його ікла, тому що Барлоу посміхається. Це посмішка переможця.

Каллаген відступає на крок назад. Потім на два. Потім його сідниці впираються у край стола, а стіл відсувається до стіни, і йому вже нікуди відступати.

— Сумно бачити, як віра підводить людину, — каже Барлоу і тягнеться до нього.

Та й чому б йому не тягтися? Хрест у руках Каллагена вже згас. Тепер це лише шмат гіпсу, дешевка, яку його мати купила в дублінській крамничці сувенірів, цілком можливо, що за здирницькою ціною. Сила, що струменіла від нього по руці, духовний струм, якого було досить, щоб змести стіни й потрощити камінь, щезла.

Барлоу виймає хрест з його пальців. Каллаген скрикує, як дитина, що раптом усвідомила: бабай існує насправді, й весь цей час він терпляче вичікував у шафі, поки не трапиться слушна нагода. І лунає звук, який відтоді переслідуватиме його до кінця життя, від Нью-Йорка й потаємних доріг Америки до зустрічей анонімних алкоголіків у Топіці, де він нарешті протверезів, і аж до кінцевої зупинки в Детройті та його життя тут, у Кальї Брин Стерджис. Він пам’ятатиме той звук, коли на його лобі з’явиться шрам і він покірно очікуватиме смерті. Він пам’ятатиме той звук, коли його смерть нарешті настане. Той звук — сухий тріск двічі поспіль, коли Барлоу переламує перекладини хреста, і глухий стукіт, коли він кидає їх на підлогу. А ще він пам’ятатиме неймовірно сміховинну думку, яка спадає йому поки Барлоу тягнеться до нього руками: «Господи, от би зараз випити».

ЧОТИРИ

Панотець подивився на Роланда, Едді й Сюзанну, як людина, що пам’ятає найнайгіршу мить свого життя.

— У групах анонімних алкоголіків вічно проголошують якісь приказки й гасла. І щоразу, коли я згадую ту ніч… як Барлоу бере мене за плечі… пам’ять підсовує мені одне гасло.

— Яке? — поцікавився Едді.

— Обережніше з тим, про що просиш, — процитував Каллаген. — Бо твоє бажання може збутися.

— Вам дали випити, — сказав Роланд.

— О так, — мовив Каллаген. — Випити мені дали.

П’ЯТЬ

У Барлоу міцні й безжальні руки. Поки вони тягнуть Каллагена до свого володаря, він раптово розуміє, що станеться наступної миті. Не смерть. Порівняно з цим смерть була б милістю.

«Ні, будь ласка, ні», — пробує сказати він, але з вуст зривається лише кволий стогін.

— Давай, отче, — шепоче вампір.

Рот Каллагена притискається до смердючої плоті — холодного горла вампіра. Це не аномія, не суспільна дисфункція, не наслідки етичної чи расової поведінки. Лише сморід мертвоти й одна вена, відкрита й пульсуюча темною зараженою кров’ю Барлоу. Жодного відчуття екзистенційної втрати, жодної постмодерної туги за смертю американської системи цінностей, ні навіть релігійно-психологічної провини західної людини. Лише намагання навіки затамувати подих чи якось викрутити голову вбік, чи зробити водночас те й те. Але він не може. Він тримається нескінченно довго, розмазуючи кров по щоках, лобі й підборідді, наче бойову фарбу. Але марно. Врешті-решт він робить те, що повинен зробити будь-який алкоголік, коли випивку підносять йому на таці. Він п’є.

Третій страйк. Ти поза грою.

ШІСТЬ

— Хлопчик урятувався. Хоч щось у цьому було доброго. А мене Барлоу відпустив. Убити мене було б нецікаво, правда? Ні, значно цікавіше було подарувати мені життя.

Годину чи більше я тинявся містечком, яке дедалі більше втрачало для мене свій колишній вигляд. Вампірів першого типу дуже мало, і це прекрасно, тому що перший тип може наробити збіса багато лиха за вкрай короткий час. Містечко вже було заражене, але я був надто сліпий — надто шокований, — щоб це розуміти. Жоден з нових вампірів до мене не наближався. Барлоу залишив на мені свій знак, подібно до того, як Бог залишив знак на Каїні, перш ніж вигнати його в землю Нод.

У завулку біля аптеки Спенсера був фонтанчик для пиття. За кілька років такого фонтанчика не схвалило б жодне міністерство охорони здоров’я, але в ті часи їх було по одному-два у кожному маленькому містечку. У ньому я змив з обличчя й шиї кров Барлоу. Спробував вимити й волосся. Потім пішов до своєї церкви Святого Андрія. Я вирішив, що молитимуся й благатиму про другий шанс. Молитимуся не Богові теологів, які вважають, що вся святість і несвятість походять із нашої душі, а давньому Богові. Тому, який оголосив Мойсееві, що той не зоставить чарівниці при житті, і наділив свого сина силою воскреснути з мертвих.

Другий шанс — це все, що мені було потрібно. Я готовий був віддати за це життя.

Неподалік церкви Святого Андрія я майже побіг. Усередину вело троє дверей. Я попрямував до середніх. Десь вистрелила вихлопна труба автомобіля, і хтось засміявся. Я дуже чітко пам’ятаю ті звуки. Таке враження, що вони позначили межу мого життя як священика святої римо-католицької церкви.

— І що ж з тобою сталося? — спитала Сюзанна.

— Двері відкинули мене, — сказав Каллаген. — Коли я торкнувся залізної ручки, з неї вирвався вогонь. Мов блискавка вдарила. Він скинув мене зі сходів на цементовану доріжку. Відтоді я маю оце. — Він підняв праву руку, вкриту шрамами.

— І це? — Едді показав на його лоб.

— Ні, — мовив Каллаген. — Це з’явилося пізніше. Тож я зіп’явся на ноги. Трохи пройшовся. І знову опинився біля аптеки Спенсера. Тільки цього разу зайшов усередину. Купив бинт, щоб перев’язати руку. А потім, коли розплачувався, побачив рекламу. «Вирушай у подорож на великому сірому собаці».

— Він говорить про «Ґрейхаунд»,[38] — пояснила Сюзанна Роландові. — Це величезна автобусна компанія.

Роланд кивнув і скрутив із пальців бублика, що мало означати «о’кей».

— Міс Куґен сказала мені, що наступний автобус вирушає до Нью-Йорка, тож я купив на нього квиток. Якби вона сказала, що він їде до Джексонвіля, чи Ноума, чи до Гарячого Рагу, штат Південна Дакота, я б подався і туди. Мені хотілося якнайшвидше забратися з того міста. Мені було начхати, що там помирають люди чи що з ними стається щось гірше за смерть, начхати, що деякі з них були мені друзями, деякі — парафіянами. Я просто хотів поїхати звідти. Розумієте?

— Так, — без тіні вагань відповів Роланд. — Чудово розуміємо.

Каллаген подивився йому у вічі, і те, що він там побачив, начебто його переконало. Коли він продовжив, то вже здавався спокійнішим.

— Лоретта Куґен була однією зі старих дів містечка. Мабуть, я її налякав, бо вона попросила, щоб я почекав автобуса надворі. Я вийшов. Згодом під’їхав автобус. Я зайшов і віддав водієві свого квитка. Він половину відірвав, половину повернув мені. Я сів. Автобус рушив. Ми проїхали попід жовтою блимавкою світлофора посеред містечка, і то була перша миля. Перша миля дороги, що привела мене сюди. Згодом — мабуть, було десь о пів на п’яту ранку, за вікном досі було темно — автобус зупинився у

СІМ

— Гартфорд, — каже водій автобуса. — Це Гартфорд, приятелю. Зупинка двадцять хвилин. Хочете вийти чогось попоїсти?

Зав’язаною рукою Каллаген витягає з кишені гаманця й мало не впускає його на підлогу. У нього в роті присмак смерті, огидний, м’який смак, як у гнилого яблука. Йому потрібно якось прибрати цей присмак, а якщо його нічим не вб’єш, то хоча б змінити, а якщо він не зміниться, то принаймні чимось перебити, сховати, як накривають потворну дірку в дерев’яній підлозі під шматком дешевого килима.

Він простягає водієві двадцятку й каже:

— Ви можете принести мені пляшку?

— Містере, правила…

— Решту залиште собі. Мені вистачить пінти.

— Мені не треба, щоб у моєму автобусі хтось буянив. За дві години ми будемо в Нью-Йорку. Отам уже зможете робити все, що схочете. — Водій пробує зобразити усмішку. — Це ж місто веселощів і розваг.

Каллаген (він більше не отець Каллаген, вогненний спалах з дверей бодай на це питання дав відповідь) додає до двадцятки десятку. Тепер він простягає тридцять доларів. Знову каже водієві, що пінти буде досить і що він не претендує на здачу. Цього разу водій бере гроші, адже він не дурень.

— Але не здумайте буянити, — повторює він. — Мені не треба, щоб у моєму автобусі хтось зчинив бучу.

Каллаген киває. Буянити він не буде, це точно. Водій іде до комбінованої крамнички «бакалія-алкогольні напої-ресторанчик швидкого харчу», що стоїть тут, на краю Гартфорда, на краю ранку, під сліпучими жовтими ліхтарями. В Америці є потаємні, приховані автостради. Ця крамничка стоїть біля в’їзду, що веде до тієї мережі розгалужених манівців, Каллаген це відчуває. Вона там, куди летять пластикові чашечки й пожмакані сигаретні пачки, гнані передсвітанковим вітром. Вона шепоче зі знака на бензинових колонках, того, на якому написано; «ПІСЛЯ ЗАХОДУ СОНЦЯ ЗА БЕНЗИН ПЛАТИТИ НАПЕРЕД». Вона в хлопчику-підлітку на тому боці дороги, який сидить на ґанку о четвертій тридцять ранку, — мовчазна картина болю. Потаємні дороги близько, і вони шепочуть до нього. «Приходь, друже, — кажуть вони. — Тут ти зможеш забути все, навіть ім’я, яке тобі нав’язали, коли ти був лише голим писклявим немовлям, вимащеним материнською кров’ю. Тобі прив’язали ім’я, наче бляшанку до собачого хвоста, ге? Але тобі не треба тягти його за собою сюди. Іди. Приходь». Але він нікуди не йде. Він чекає на водія автобуса, і досить скоро водій автобуса повертається, і в коричневому паперовому пакеті в нього пінта «Олд Лоґ Кебін». Цей сорт віскі Каллаген знає дуже добре, тут, у глушині, за пінту такого добра, либонь, правлять два з чвертю долари, тобто водій щойно заробив собі двадцять вісім доларів чайових, плюс-мінус. Непогано. Але ж це по-американському, правда? Дати багато, щоб отримати мало. І якщо «Лоґ Кебін» вимиє цей паршивий присмак з його рота — значно гірший за біль у обпеченій руці, — воно буде варте кожного цента з тієї тридцятки. Чорт, та за таке й сотні не шкода.

— Не буянити, — нагадує водій. — Якщо зчините галас, я висаджу вас посеред траси Крос-Бронкс. Богом клянуся.

На той час, коли автобус заїжджає на автовокзал Порт-Оториті, Дон Каллаген уже п’яний. Але він не бешкетує. Він просто тихо сидить і чекає, коли можна буде зійти з автобуса і злитися з людським потоком, що пливе о шостій ранку під холодними лампами денного світла: наркоманів, таксистів, чистильників взуття, дівчат, що зроблять тобі мінет за десять доларів, хлопців, зодягнених під дівчат, які зроблять тобі мінет за п’ять доларів, копів, що крутять у руках свої жезли, торговців наркотою, які всюди тягають за собою свої транзисторні радіоприймачі, чорноробів щойно з Нью-Джерсі. Каллаген змішується з натовпом, п’яний, але тихий. Копи з жезлами лише кидають на нього побіжні погляди. Повітря в Порт-Оториті смердить сигаретним димом, анашею і помиями. Буркочуть припарковані автобуси. Усі люди тут якісь відірвані. Під холодним денним освітленням вони всі якісь мертві.

Ні, думає він, проходячи під знаком «ВИХІД НА ВУЛИЦЮ». Не мертві. Живі мерці.

ВІСІМ

— Ого, — сказав Едді. — Добряче ж тобі перепало. Як на війні. Грецькій, римській чи в’єтнамській.

Коли Старий почав розповідати, Едді сподівався, що він швиденько все переповість і вони підуть до церкви дивитися на річ, яка була там захована. Він навіть не думав, що розповідь його зачепить, не кажучи вже про те, що вона може його вразити. Але так сталося. Каллаген знав про такі речі, що про них Едді не сподівався почути ні від кого: про смуток від паперових стаканчиків, які несе тротуаром вітер, про іржаву безнадію того знака на бензоколонках, про людський погляд за годину до світанку.

А понад усе про те, що часом цього не уникнути.

— На війнах? Я не знаю, — сказав Каллаген. Потім зітхнув і кивнув. — Так, мабуть. Весь той день я провів у кінотеатрах, а ніч — у парку Вашингтон-сквер. Я помітив, що інші бездомні вкриваються газетами, тож зробив так само. І це приклад того, як змінилося для мене життя — його якість і текстура, — починаючи з того дня, коли поховали Денні Ґліка. Так одразу ви цього не збагнете, але майте терпіння. — Глянувши на Едді, він усміхнувся. — Не бійся, синку, я не збираюся пробазікати весь день. Чи навіть ранок.

— Продовжуй, як тобі заманеться, як ти не від того, — сказав Едді.

Ці слова викликали в Каллагена вибух сміху.

— Кажу спасибі! Еге ж, кажу спасибі велике-превелике! Так от, я вкрив горішню половину свого тіла «Дейлі Ньюс», у якій був заголовок «Брати Гітлера чинять погром у Квінзі».

— Господи, ті Брати Гітлера, — скривився Едді. — Я їх пам’ятаю. Двоє відморозків. Вони били… кого? Євреїв? Чорних?

— Тих і тих, — сказав Каллаген. — І вирізали свастики на їхніх лобах. Мою вони закінчити не встигли. Та воно й добре, бо після вирізання вони збиралися не просто відлупцювати мене. Але то було за багато років після того, як я приїхав до Нью-Йорка.

— Свастика, — промовив Роланд. — Сіґул на літаку, якого ми знайшли біля Річкового Перехрестя? На тому, де сидів Давид Спритний?

— Угу, — кивнув Едді й намалював носком чобота на траві знак. Трава піднялася практично миттєво, але Роланд устиг побачити, що тавро на лобі в Каллагена цілком могло бути недовикарбуваною свастикою.

— Того дня наприкінці жовтня сімдесят п’ятого року, — вів далі Каллаген, — Брати Гітлера були для мене лише заголовком у газеті, під якою я спав. Другий свій день у Нью-Йорку я просто вештався містом, придушуючи в собі бажання перехилити чарчину. Якась частина мого «я» хотіла боротися замість пити. Спробувати спокутувати провину. Але водночас я відчував, як кров Барлоу дедалі глибше проникає в моє тіло й душу. Світ тепер мав інший запах, і я б не сказав, що він пахнув краще. Речі навколо виглядали інакше і теж змінилися не в ліпший бік. А його смак весь час тримався у мене в роті, як присмак гнилої риби чи зіпсутого вина.

Надії на порятунок я не мав. Навіть не думайте. Але спокута не означає спасіння. Не означає, що ти потрапиш до раю. Спокута допомагає очистити совість тут, на землі. А зробити це п’яним неможливо. Навіть тоді я не вважав себе алкоголіком, але часто міркував над тим, чи перетворив він мене на вампіра. Чи моя шкіра почне горіти на сонці, чи стану я задивлятися на жіночі шиї. — Він стенув плечима й засміявся. — Чи, може, чоловічі. Ви ж знаєте, що говорять про священиків: ми лише зграя прихованих голубих, які бігають і тицяють хрестами людям у писки.

— Але ти не став вампіром, — констатував Едді.

— Ні, не став, навіть вампіром третього типу. Не було нічого, крім відчуття опоганеності. Перебування за межами всього. Вигнання. Приреченості завжди відчувати нюхом його сморід і бачити світ таким, яким його бачать істоти його штибу, у сіро-червоних відтінках. Червоний був єдиним яскравим кольором, який мені дозволено було бачити багато років. Усе решта було лише натяком на колір.

Здається, я шукав офіс компанії «Менпавер», ну знаєте, тієї, яка наймає на поденну роботу? Тоді я ще був досить міцним парубком і, звісно, набагато молодшим.

«Менпавера» я не знайшов. Але натомість натрапив на місце, що називалося «Домівкою». На перетині Першої авеню й Сорок сьомої вулиці, неподалік будівлі ООН.

Роланд, Едді й Сюзанна перезирнулися. Хай чим була та «Домівка», розташовувалася вона лише за два квартали від пустиря. «Тільки тоді він ще не був пустирем, — подумав Едді. — У сімдесят п’ятому там ще були „Делікатеси від Тома і Джері, ми знаємося на закусках для вечірок!“» Раптом йому схотілося, щоб Джейк був з ними. Малий би зараз уже, напевне, стрибав від хвилювання.

— Та «Домівка»… Що то була за крамниця? — спитав Роланд.

— Не крамниця. Притулок. «Мокрий»[39] притулок. Не скажу точно, чи він був єдиний такий на Мангеттені, але закладаюся, що один з небагатьох. Тоді я мало знав про притулки — хіба що зі своєї першої парафії, та й то трішки, — але з часом дізнався чимало. Я бачив систему з обох боків. Були часи, коли я розливав суп черпаком о шостій вечора і роздавав ковдри о дев’ятій. А були й такі часи, коли я їв той суп і спав під тими ковдрами. Звісно, після того, як мені перевіряли голову на вошей.

Є притулки, куди тебе не пустять, якщо відчують, що від тебе тхне спиртним. Є такі, куди пустять, але тільки коли ти скажеш, що востаннє пив щонайменше дві години тому. Є ще місця — їх декілька, — куди пускають п’яним у дим, але біля входу тебе обшукують і забирають усе бухло. По тому тебе запихають у окрему замкнену кімнату з рештою п’яниць. Якщо передумаєш, ти не зможеш вийти й знову нажлуктитися. І якщо в тебе почнеться біла гарячка й ти бачитимеш, що зі стін повзуть зграї жуків, то менш п’яних сусідів по кімнаті ти цим не налякаєш. Жінок у карцер не допускали, бо їх могли зґвалтувати. Мабуть, це одна з причин, чому на вулиці помирає більше безпритульних жінок, ніж чоловіків. Так казав Лупе.

— Лупе? — перепитав Едді.

— До нього я ще дійду, а поки що скажу тільки, що він придумав правила «Домівки» щодо алкоголю. У «Домівці» під замком тримали не п’яниць, а саму випивку. Якщо комусь до зарізу треба було випити й цей хтось обіцяв сидіти тихо, йому давали ковток. Плюс заспокійливе. У медичній практиці ця процедура небажана — я навіть не впевнений, чи вона законна, бо ні Лупе, ні Ровен Маґрудер лікарями не були — але вона діяла. Одного напруженого вечора я прийшов тверезим, і Лупе одразу поставив мене до роботи. Перші кілька днів я працював безоплатно, а тоді Ровен покликав мене до свого кабінету, завбільшки з комірчину прибиральниці. Він спитав, чи я алкоголік. Я відповів заперечно. Тоді він спитав, чи мене розшукує поліція. Я знову сказав «ні». Він спитав, чи я від чогось тікаю. Я відповів: так, від себе. Він спитав, чи я хочу працювати, і я розплакався. Він зрозумів це як ствердну відповідь.

Наступні кілька місяців, до червня тисяча дев’ятсот сімдесят шостого я працював у «Домівці». Застеляв ліжка, куховарив, ходив збирати кошти з Лупе, а часом із Ровеном, водив п’яниць на збори анонімних алкоголіків, які відбувалися в фургоні, що належав «Домівці», давав ковтнути спиртного хлопцям, у котрих занадто трусилися руки, щоб вони могли самі тримати склянку. Я взявся порядкувати бухгалтерією, бо я в цьому тямив більше, ніж Маґрудер, Лупе чи будь-хто з працівників. Ті дні не були найщасливішими в моєму житті, цього я так і не дочекався, і смак крові Барлоу в роті весь час нагадував про себе, але ті дні були благодатними. Думав я мало. Я просто тримав голову схиленою і робив те, що мені загадували. Потроху я став зцілюватися.

Якось узимку я збагнув, що зі мною відбуваються зміни. Неначе розвилося шосте чуття. Інколи я чув передзвін дзвіночків. Жахливий, але приємний водночас. Часом, коли я був на вулиці, все навкруги темнішало, навіть якщо яскраво світило сонце. Пригадую, я дивився на тротуар, пересвідчитися, чи моя тінь ще зі мною. Я був певен, що не побачу її, але вона завжди була на місці.

Роландів ка-тет обмінявся поглядами.

— Іноді до цих фуг приєднувалося ще й нюхове відчуття. Міцний запах, наче цибуля впереміш із розпеченим металом. Я почав підозрювати, що в мене якась форма епілепсії.

— А ви ходили до лікаря? — спитала Сюзанна.

— Ні. Я боявся, що він знайде ще щось. Найпевніше — пухлину мозку. Тож я просто схиляв голову й працював далі. А потім одного вечора я пішов у кіно на Таймз-сквер. Показували римейк двох вестернів із Клінтом Іствудом. Те, що називають спагеті-вестернами, так?

— Угу, — підтвердив Едді.

— Сидячи у залі, я почув ті дзвіночки. Мелодію. І відчув запах, міцніший, ніж завше. Його джерело цього було переді мною, трохи ліворуч. Глянувши в той бік, я побачив двох чоловіків: літнього й молодшого. Їх легко було помітити, бо ж залу було заповнено лише на три чверті. Молодший нахилився до старішого. Старіший не зводив очей з екрану, але обійняв молодого за плечі. Якби я побачив це будь-якого іншого вечора, я б не мав ні найменшого сумніву, хто переді мною, але того вечора все було інакше. Я спостерігав. І на моїх очах з’явилося якесь темно-синє світло, спершу довкола молодого, потім довкола старшого. Це світло не було схоже на жодне інше, яке я бачив у житті. Воно було подібне до темряви, яка інколи напливала на мене надворі, коли в моїй голові лунали дзвіночки. Подібне до того запаху. Ти знаєш, що цього не може бути, але водночас це реальність, і я збагнув. Змиритися не зміг — це прийшло пізніше, — але збагнув. Молодший чоловік був вампіром.

Він замовк, обмірковуючи, як йому краще продовжити свою розповідь. Як її краще подати.

— Я вважаю, що в нашому світі існує щонайменше три типи вампірів. Я поділяю їх на три типи: перший, другий і третій. Упирі першого типу дуже рідкісні. Таким був Барлоу. Вони живуть дуже довго і можуть тривалий час проводити у глибокій сплячці — п’ятдесят чи навіть усі двісті років. Коли не сплять, можуть перетворювати людей на вампірів, робити з них тих, кого ми називаємо живими мерцями. Ці мерці становлять другий тип. Вони також спроможні створювати нових вампірів, але ці вже будуть тупі. — Каллаген подивився на Едді й Сюзанну. — Ви бачили «Ніч живих мерців»?

Сюзанна похитала головою. Зате Едді кивнув.

— Мерці в тому фільмі були зомбі, геть пустоголові. Вампіри другого типу розумніші, звісно, та не набагато. Вдень вони не виходять надвір, бо можуть осліпнути, отримати опік чи наразитися на смерть. Хоча напевно я сказати не можу, тому що їхнє життя зазвичай коротке. Не тому, що перетворення з живої людини на упиря скорочує життя, а через те, що існуванню вампірів другого типу постійно щось загрожує.

У більшості випадків — я так думаю, але стовідсоткової певності не маю — вампіри другого типу перетворюють людей теж на вампірів другого типу на відносно невеликій території. На цій стадії хвороби — а це таки хвороба — вампір першого типу, король вампірів, уже далеко. Того сучого сина в Салем-Лоті вбили. Таких, як він, у світі, може, дюжина, не більше.

В інших випадках другий тип створює третій тип. Упирі третього типу — мов ті комарі. Вони не здатні перетворювати людей на вампірів, але вони можуть смоктати кров. Смоктати. І ще раз смоктати.

— А вони можуть підчепити СНІД? — спитав Едді. — Ти ж знаєш, що це таке, правда?

— Знаю, хоч до весни вісімдесят третього я цього терміна не чув. Я тоді працював у притулку «Маяк» у Детройті, й час мого перебування в Америці добігав кінця. Авжеж, тоді ми вже майже десять років знали, що щось таке є. В деяких книжках це називалося ІДГС — імунодефіцит гомосексуалістів. У тисяча дев’ятсот вісімдесят другому стали з’являтися статті про нову хворобу, яка називалася «рак геїв», і роздуми про те, що вона може бути заразною. У народі її звали «хворобою трахо-болячок», через ураження шкіри, яке вона спричиняла. Сумніваюся, що вампіри від неї помирають чи навіть нездужають. Але вони можуть заразитися. А потім заражати інших. О так. У мене є вагома причина так думати. — Каллагенові губи задрижали й міцно стислися.

— Коли цей демон-упир змусив тебе пити його кров, він передав тобі здатність бачити цих істот, — сказав Роланд.

— Так.

— Бачити їх усіх чи лише Третіх? Дрібненьких?

— Дрібненьких, — Каллаген коротко й невесело розсміявся. — Так. Мені подобається. Хай там як, але я міг бачити лише Третіх, принаймні відколи виїхав з Джерусалемз-Лота. Та, звісно, Перші, такі як Барлоу, дуже рідкісні, а другий тип живе недовго. Їх убиває сам їхній голод. Вони ненажерливі. Одначе упирі третього типу можуть виходити надвір навіть удень. І майже всі поживні речовини отримують з їжі, як і люди.

— Що ти зробив того вечора? — спитала Сюзанна. — В кінотеатрі?

— Нічого, — відповів Каллаген. — Весь той час, поки я був у Нью-Йорку — вперше був у Нью-Йорку, — я не робив нічого аж до квітня. Просто я не мав певності. Тобто в душі я знав, що мені робити, але голова відмовлялася з цим погоджуватися. А ще весь час заважала одна дуже проста річ: я був алкоголіком, який перестав пити. Алкоголік — теж вампір, і ця частина мого «я» дедалі більше потерпала від спраги, тоді як решта мого єства намагалася заперечити свою природу. Тож я сказав собі, що бачив парочку гомосексуалістів, що обіймалися в кіно, та й годі. Що ж до решти: дзвіночків, запаху, темно-синього світла довкола молодшого, — я переконав себе, що в усьому винна епілепсія чи наслідки того, що зі мною зробив Барлоу. Чи водночас те й інше. Звісно, щодо Барлоу я не помилявся. Його кров у мені не дрімала. Вона дивилася і бачила.

— Ти не все знаєш, — сказав Роланд.

Каллаген повернувся до нього.

— Ти занурювався в тодеш, отче. Щось із цього світу кликало тебе до себе. Підозрюю, що то була та річ з твоєї церкви, хоча тоді, коли ти дізнався про неї вперше, її ще не було у твоїй церкві.

— Ні, — сказав Каллаген. Він дивився на Роланда зі сторожкою повагою. — Не було. А звідки ти знаєш? Скажи, прошу.

Але Роланд не сказав.

— Продовжуй, — мовив він натомість. — Що з тобою сталося далі?

— Далі стався Лупе, — відповів Каллаген.

ДЕВ’ЯТЬ

Його прізвище було Дельґадо.

На це Роланд лише на мить розширив очі від подиву, але Едді з Сюзанною знали стрільця досить добре, щоб розуміти: навіть така дрібниця в його поведінці мала надзвичайну вагу. Водночас вони вже майже звикли до цих збігів, які насправді могли виявитися не випадковими, до відчуття, що кожен з цих випадків — наче клацання якоїсь велетенської шестірні.

Лупе Дельґадо мав тридцять два роки і був алкоголіком, який уже п’ять років не брав до рота ні краплі спиртного. У «Домівці» він працював з тисяча дев’ятсот сімдесят четвертого. Місце знайшов Маґрудер, але життям і сенсом наповнював цю справу саме Лупе Дельґадо. Удень він працював у обслузі готелю «Плаза» на П’ятій авеню, вночі — в притулку. Він допоміг створити «мокрі» правила «Домівки» й був першою людиною, яка привітала Каллагена, коли той переступив через поріг.

— Тоді, вперше, я вже прожив у Нью-Йорку трохи більше року, — сказав Каллаген. — Але ще до березня сімдесят шостого… — Він замовк, намагаючись промовити те, про що вони втрьох уже й так здогадалися з виразу його обличчя. Воно залилося рожевим рум’янцем, крім того місця, де був шрам. На рожевому тлі він наче світився надприродною білістю.

— Ну добре, ви б, мабуть, сказали, що ще до березня я в нього закохався. Чи це робить з мене гомика? Голубця? Я не знаю. Кажуть, ми, священики, всі такі. Принаймні дехто так вважає. Та й чому б ні? Щомісяця чи що два місяця в газетах з’являлися статті про священиків, які полюбляли мацати хлопчиків-служок. Що ж до мене, то я не маю підстав вважати себе гомиком. Бачить Бог, попри свій сан, я був небайдужий до гарненьких жіночих ніжок і мені ніколи не спадало на думку розбещувати служок. І між мною та Лупе ніколи не було нічого плотського. Але я любив його. Не за його душу, чи відданість, чи служіння «Домівці». Не тому, що він вирішив, що його справжнє покликання — працювати з бідними, достоту як Христос. Мене вабило до нього фізично.

Каллаген замовк, вагаючись, а потім стрілив:

— Боже, який він був вродливий. Прекрасний!

— Що з ним сталося? — спитав Роланд.

— Він прийшов одного засніженого вечора наприкінці березня. У притулку яблуку ніде було впасти, аборигени були невгамовні. Вони вже встигли влаштувати кулачну розправу, і ми досі їх утихомирювали. В одного чоловіка був сильний напад білої гарячки, і Ровен Маґрудер у своєму кабінеті відпоював його кавою з віскі. Здається, я вже вам казав, що в «Домівці» не було кімнати, де п’яниць можна було б тримати під замком. Був час вечері, хоча ні, минуло вже півгодини по тому, як мали б роздати вечерю, але троє волонтерів не прийшли через погану погоду. Грало радіо, кілька жінок танцювали. «У зоопарку час годівлі», — любив казати Лупе.

Я знімав пальто, збираючись на кухню… один тип, якого звали Френк Спінеллі, ухопив мене за комір… хотів дізнатися про рекомендаційного листа, якого я обіцяв йому написати… ще була жінка, Ліза Як-Її-Там, якій потрібна була допомога з одним із завдань у групі анонімних алкоголіків — «Написати список тих, кого ми скривдили»… одному молодикові треба було допомогти з резюме, він міг трохи читати, але писати не вмів… щось пригоріло на плиті… повний комплект. Але мені подобалося. Цей вир підхоплював тебе й ніс за собою. Та посеред усього цього я зупинився. Не було жодного дзеленчання, а єдиними запахами, які я відчував, були сморід немитих тіл п’яниць і запах пригорілої їжі… але довкола шиї Лупе я бачив ореол того світла, схожого на комір. І сліди. Крихітні, майже непомітні.

Я зупинився і, мабуть, заточився, бо Лупе промчав повз мене. І тут я відчув цей запах, дуже слабкий: пекуча цибуля і розпечений метал. Мабуть, я не зогледівся, як промайнула пара секунд, бо зненацька ми з ним опинилися вдвох у кутку біля архівної шафки, де тримали все для зборів анонімних алкоголіків, і він спитав мене, коли я востаннє їв. Бо знав, що часом я забував поїсти.

Запах щез. Синє світіння довкруж його шиї теж зникло. Пропали й ті сліди від чиїхось укусів. Якщо упир не надто зажерливий, вони швидко сходять. Але я знав. Не було сенсу питати в нього, з ким він був, коли й де. Вампіри, навіть третього типу — особливо третього типу, — вміють маскуватися. П’явки зазвичай виділяють разом зі слиною фермент, який підтримує потік крові, поки вони ссуть кров. Він також робить шкіру нечутливою, тож поки ти не помітиш на собі паразита, то й не знатимеш, що з тобою відбувається. Так і ці упирі третього типу — мають у своїй слині речовину, яка спричиняє короткочасну амнезію.

Якось я спромігся відволіктися від цього. Сказав йому, що в мене запаморочилося в голові і що це, напевно, від того, що я прийшов з холоду й одразу занурився в шум, світло, тепло. Він наче повірив, але попросив, щоб я не напружувався. «Ти надто цінний для нас, ми не можемо втратити тебе, Дон», — сказав він, а потім поцілував мене. Сюди. — Правою рукою зі шрамом Каллаген торкнувся своєї правої щоки. — Тож, напевно, я збрехав, коли казав, що між нами не було нічого фізичного. Був той один поцілунок. І я досі яскраво пам’ятаю свої відчуття. Навіть поколювання щетини над його верхньою губою… ось тут.

— Мені так прикро за тебе, — співчутливо сказала Сюзанна.

— Дякую, дорогенька, — сказав він. — Ти навіть не уявляєш, як багато це для мене означає. Як чудово, коли тобі співчуває людина з твого світу. Це так, наче ти у вигнанні й одного дня одержуєш звістку з дому. Чи ковток свіжої води з джерела після того, як роками ти пив застояну бурду з пляшок. — Він узяв її руку в свої долоні й усміхнувся. Щось у цій усмішці здалося Едді силуваним чи навіть фальшивим. Аж раптом йому спала жахлива думка. А що, як отець Каллаген зараз відчуває змішаний запах пекучої цибулі й розпеченого металу? Що, як він бачить синє світіння, не комірцевий ореол довкола Сюзанниної шиї, а пояс довкруж її живота?

Едді подивився на Роланда, та звідти годі було чекати допомоги. Стрільцеве обличчя було незворушним і нічого не виражало.

— У нього був СНІД? — здогадався Едді. — Якийсь голубий третього типу вкусив вашого друга й передав цю заразу йому.

— Голубий, — повторив Каллаген. — Ви хочете сказати, що це дурне слово справді означає… — Він несхвально похитав головою.

— Угу, — кивнув Едді. — «Ред Сокс» не виграли чемпіонату, а підарів називають голубими.

— Едді! — докірливо мовила Сюзанна.

— Що? — сказав Едді. — Думаєш, легко бути останнім, хто пішов з Нью-Йорка й забув вимкнути світло? Ні, це нелегко. Я, скажу тобі, вже й сам уже почуваюся відсталим від життя. Він повернувся до Каллагена. — Але ж саме це й сталося, правда?

— Думаю, так. Не забувайте, що я тоді мало що знав, а що знав — тому не йняв віри й притлумлював у собі. Украй енергійно, як казав президент Кеннеді. Першого упиря — першого «дрібненького» — я побачив тоді в кінотеатрі за тиждень до Різдва й нового тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року. — Він коротко уривчасто розсміявся. — І як я зараз собі пригадую, кінотеатр називався «Голуб’ятня». Хіба не дивно? — Він замовк, спантеличено дивлячись у їхні обличчя. — Не дивно. Ви не здивовані.

— Збіги скасовано, друже, — сказала Сюзанна. — Нині ми живемо в реальності, яка більше нагадує діккенсівську.

— Я тебе не розумію..

— А й не треба. Продовжуйте. Розповідайте.

Пошукавши загублену нитку розповіді, Старий продовжив.

— Першого свого упиря третього типу я побачив наприкінці грудня сімдесят п’ятого. Минуло близько трьох місяців відтоді, як я помітив синє світло довкола шиї Лупе. На той час я вже перебачив з півдюжини вампірів. І лише одного з них — на полюванні. У завулку в Іст-Вілідж з одним хлопцем. Він — вампір — стояв отак. — Каллаген підвівся і показав ту позу, витягнувши руки й ніби спираючись ними на невидиму стіну. — Його жертва, затиснена між руками, стояла обличчям до нього. Збоку це виглядало так, наче вони розмовляють. Чи цілуються. Але я знав, знав, що це ні те, ні друге.

Інші ж… кількох я бачив у ресторані, вони їли поодинці. Те світіння оточувало їхні руки і їхні обличчя. Воно було розмазане по їхніх губах наче… наче електричний чорничний сік… і запах горілої цибулі витав у повітрі довкола них, мов парфуми. — Каллаген розтягнув губи в посмішці. — Цікаво… Щоразу, коли я намагаюся їх описати, то вишуковую якісь приховані порівняння. Тому що я пробую їх не описати, а збагнути. Досі намагаюся їх збагнути. З’ясувати для себе, яким міг би бути той інший, потаємний світ, що весь час перебував поряд, буквально за крок від того, який я добре знав.

«Роланд мав рацію, — подумав Едді. — Це тодеш. Напевно. Він про це не підозрює, але так і є. А тоді хто він? Член нашого ка-тету?»

— Вона стояла у черзі в банку «Мерін Мідленд», з яким працювала «Домівка», — вів далі Каллаген. — Посеред білого дня. Я стояв у черзі до віконця «Депозити», а ця жінка — до «Видачі готівки». Те світло її оточувало. Побачивши, що я дивлюся на неї, вона всміхнулася. Безстрашно глянула мені просто у вічі. Кокетливо. — Він помовчав. — Спокусливо.

— Ти впізнавав їх, бо в твоєму тілі текла кров демона-вампіра, — сказав Роланд. — А вони тебе впізнавали?

— Ні, — миттю озвався Каллаген. — Якби вони могли мене бачити, виокремлювати мене серед людей, моє життя не було б варте й шеляга. Хоча вони таки дізналися про мене. Але вже згодом.

Важливо те, що я їх бачив. Я знав, що вони є. І коли побачив, що сталося з Лупе, то зрозумів, хто це з ним зробив. Вони теж це бачать. Нюхом відчувають. Можливо, теж чують передзвін, їхні жертви мічені, і щойно на них з’являється тавро, як злітаються інші упирі, як метелики на світло. Чи собаки, які поливають один і той самий телефонний стовп.

Я впевнений, що того вечора в березні Лупе вкусили вперше, тому що раніше ніколи не бачив на ньому того світіння… чи міток на горлі, на вигляд невинних, як пара порізів від гоління. Але по тому його кров пили постійно. Це мало якийсь стосунок до нашої роботи з безпритульними, які йшли конвеєром. Може, кров, у якій циркулює алкоголь, для них як дешевий наркотик. Хтозна…

Хай там як, а перше вбивство я вчинив через Лупе. Перше з цілої низки. Це сталося в квітні…

ДЕСЯТЬ

Зараз квітень, і повітря нарешті запахло весною. Каллаген з п’ятої години в «Домівці»: спочатку виписує чеки, щоб закрити рахунки в кінці місяця, потім готує свою коронну страву, яку сам називає «Жаб’ячим рагу». Рагу взагалі-то з яловичиною, але йому подобається ця смішна назва.

Паралельно він вимиває великі сталеві казани — не тому, що мав у них потребу (чого-чого, а посуду в «Домівці» не бракувало), просто мати вчила його прибирати за собою на кухні.

Він несе казан до чорного виходу, однією рукою притримує його на стегні, другою повертає ручку дверей. Виходить у завулок, збираючись вихлюпнути мильну воду в заґратований злив каналізації, та раптом зупиняється. Він бачить те, що вже бачив раніше, у Вілідж, але тоді двоє чоловіків (один притулився спиною до стіни, другий стояв перед ним, упираючись руками в цеглу) були лише тінями. Цих він бачить дуже добре, бо з кухні падає світло. І той, хто прихилився до стіни й наче спить, повернувши голову так, щоб відкрити шию… Каллаген його знає.

То Лупе.

Хоч крізь відчинені двері падає світло й ця частина завулка добре освітлена, а Каллаген навіть не намагається поводитися тихо — він навіть наспівує «Прогуляйся дикою стороною», жоден з них його не помічає. Вони в трансі. Чоловікові, що стоїть перед Лупе, десь п’ятдесят років, він добре одягнений, у костюмі й краватці. Поруч стоїть на камінні дорогий портфель «Марк Крос». Шия чоловіка витягнута вперед, голова нахилена. Розкриті губи туляться до шиї Лупе з правого боку. Що там, під ними? Яремна вена? Сонна артерія? Каллаген не пам’ятає, та це й не має значення. Дзвоники не дзеленчать, але запах нестерпний, так смердить, що сльози порскають йому з очей і з носа тече прозорий слиз. Довкола двох чоловіків палахкотить темно-синє світло, Каллаген бачить, як воно ритмічно пульсує обертами. «Це їхнє дихання, — здогадується він. — Ця гидота ворушиться від їхнього дихання. Тобто вона справжня».

До вух Каллагена долинає дуже тихе вологе чмокання. Таке можна почути в кінотеатрі, коли там жагуче, з запалом цілується якась парочка.

Далі він не думає, а просто робить. Ставить на землю казан з жирною мильною водою. Дно казана лунко стукається об бетонний ґанок, але пара біля стіни завулка навіть не ворушиться. Вони досі занурені у свій сон. Каллаген відступає на два кроки назад і опиняється на кухні. На столі лежить сокирка, якою він дрібнив на кубики яловичину для рагу. Лезо яскраво блищить. У ньому він бачить себе й думає: «Принаймні я не упир. Інакше відображення б не було». Потім його пальці стискаються на гумовому руків’ї ножа. Він повертається в завулок. Переступає через казан з мильною водою. Повітря нерухоме й вологе. Десь крапає вода. Десь радіо горлає «Хтось врятував сьогодні моє життя». Краплини вологи в повітрі утворюють довкола ліхтаря на дальньому боці завулка ореол. У Нью-Йорку квітень, і за десять футів від того місця, де стоїть Каллаген — віднедавна колишній священик католицької церкви, — вампір ссе кров у своєї жертви. Чоловіка, в якого закохався Доналд Каллаген.

«Я майже був у тебе на гачку», — співає Елтон Джон, і Каллаген ступає на крок уперед, піднімаючи сокирку. Потім рвучко опускає її, і лезо глибоко заходить у череп вампіра. Два боки його голови розчахуються, як крила. Він підводить голову, наче хижак, який почув наближення когось більшого й небезпечнішого, ніж він сам. Наступної миті він трохи підгинає коліна, немовби збираючись підняти портфель, потім наче вирішує, що обійдеться й без нього. Він повертається і повільно йде до виходу з завулка. На звук голосу Елтона Джона, який тепер виводить «Хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні моє життя». Сокирка досі стирчить з його черепа. З кожним кроком руків’я гойдається з боку в бік, неначе тугий маленький хвіст. Каллаген бачить кров, але її не море, як він очікував. Тієї миті він надто шокований, щоби над цим замислюватись, але пізніше він зрозуміє, що в цих істотах украй мало рідкої крові. Те, що дає їм життя, є навіть магічнішим, ніж сама загадка крові. Найдивовижніше, що їхня кров скипається так туго, неначе жовток круто звареного яйця.

Істота робить ще один крок і зупиняється. Її плечі опускаються. Голова провалюється вперед, і Каллаген більше її не бачить. А потім, зненацька, одяг падає і зіщулюється, лягаючи на вологу землю в завулку.

Почуваючись, наче уві сні, Каллаген іде, щоб подивитися на все, що лишилося від упиря. Лупе Дельґадо з заплющеними очима й закинутою назад головою стоїть біля стіни, досі занурений у сон, який наслав на нього упир. По його шиї стікають униз дві маленькі незначні цівки крові.

Каллаген дивиться на одяг. Краватку досі зав’язано. Сорочка досі в костюмному піджаку і заправлена в костюмні штани. Він знає, що як розстебнути ширінку, то під нею буде білизна. Він піднімає рукав піджака, щоб упевнитися, що він порожній не лише на вигляд, а й на дотик, і звідти вивалюється вампірів годинник. Він цокається об землю біля персня.

Ще там є волосся. І зуби, деякі з пломбами. Від решти містера Портфель-Марк-Крос не лишилося й сліду.

Каллаген збирає одяг. Елтон Джон все ще співає «Хтось врятував мені життя сьогодні», але, мабуть, це не дивно. Та пісня досить довга, чотири хвилини, не менше. Він надягає годинника собі на зап’ястя, а персня собі на пальця, на тимчасове зберігання. Одяг відносить усередину, проходячи повз Лупе. Той досі в трансі. Але отвори на його шиї, не більші за сліди від уколів шпилькою, вже зникають.

Якимось дивом на кухні нікого нема. Ліворуч двері з написом «КОМОРА». За нею короткий коридорчик, обабіч якого тягнуться різні відсіки. Всі вони для захисту від крадіжок закриті дверцятами з важкої металевої сітки. З одного боку консерви, з іншого бакалія. Потім одяг. В одному відділенні сорочки, у другому штани. Сукні й спідниці в наступному. Пальта теж окремо. У самому кінці коридорчика стоїть стара гардеробна шафа з написом «РІЗНЕ». Каллаген знаходить гаманець упиря й кладе його собі в кишеню, до свого гаманця. З двома гаманцями кишеня виглядає надміру розпухлою. Потім він відмикає шафу і вкидає туди вампірові речі, не розбираючи їх. Це легше, ніж спробувати їх посортувати, хоча він підозрює, що білизна, коли її знайдуть у штанах, викличе нарікання. Бо в «Домівці» ношену білизну не приймають.

— «Нехай ми обслуговуємо низи суспільства, — сказав йому якось Ровен Маґрудер, — але в нас є свої принципи».

Та зараз не до принципів. Зараз треба подумати, що робити з волоссям і зубами вампіра. З його годинником, перснем, гаманцем… і Господи, його портфелем і черевиками! Вони ж досі там!

«Не нахабній і не скаржся, — каже він сам собі. — Адже дев’яносто п’ять відсотків упиря зникло, просто слушної миті розчинилося в повітрі, як чудовисько в останні хвилини фільму жахів. Досі Господь був на твоєму боці — хотілося б вірити, що Господь, — тож навіть не думай скаржитися».

Та він і не скаржиться. Збирає волосся, зуби, портфель, відносить їх туди, де кінчається завулок, ступаючи в калюжі, й перекидає через паркан. Після хвилини роздумів туди ж летять годинник, гаманець і перстень. Перстень ніяк не хоче зніматися з пальця, і Каллаген мало не впадає у паніку, але зрештою він приєднується до решти речей — дзінь. Усе це не залишиться без господаря. Це ж Нью-Йорк. Він повертається до Лупе й бачить черевики. Вони надто гарні, щоб їх викидати, — їх ще можна носити роками. Він піднімає їх і несе двома пальцями правої руки на кухню. Так він і стоїть з ними коло плити, коли знадвору заходить Лупе.

«Доне? — каже він. У нього трохи хрипкий голос, голос людини, яка щойно прокинулася від міцного сну. Тон трохи здивований. Він показує на черевики, що висять на складених гачком Каллагенових пальцях. — Ти збираєшся кинути їх у рагу?»

«А що, гарна думка — вони могли би позитивно вплинути на смак. Ні, покладу в комору», — каже Каллаген. Його самого вражає, наскільки спокійно звучить його голос. А серце! Б’ється з чудовою регулярною швидкістю шістдесят чи сімдесят ударів за хвилину. — Хтось залишив їх біля чорного входу. А ти що робив?

Лупе всміхається йому, а коли він усміхається, то стає ще гарнішим.

«Надворі, виходив покурити. Там так добре, що навіть повертатися не хотілося. А ти хіба не бачив мене?»

«Бачив, — відповідає Каллаген. — Та мені здалося, що ти весь у своїх думках, тож я не хотів тебе тривожити. Відчини, будь ласка, двері комори».

Лупе прочиняє двері.

«Незлецька пара, — каже він. — „Баллі“. Хто ж це такий крутий лишає такі черевики для п’яниць?»

«Мабуть, комусь не підійшли», — відказує Каллаген. І чує передзвін, ту отруйну солодкість, і міцно зціплює зуби від звуку. Світ на мить стає хистким і розмитим. «Не зараз, — думає він. — Тільки не зараз».

Це не молитва (останнім часом він дуже мало молиться), але, мабуть, хтось таки його чує, бо дзвіночки стихають. Світ перестає ряхтіти. В сусідній кімнаті хтось волає, вимагаючи вечері. Ще хтось матюкається. Стара, як світ, пісня. А йому хочеться випити. Це теж як завжди, з тією тільки різницею, що бажання зараз сильніше, ніж будь-коли. Він весь час думає про те, яким було відчуття, коли рука стискала гумове руків’я. Про вагу сокирки. Про звук, з яким вона ввійшла в череп. І в роті знову виникає присмак. Мертвий смак крові Барлоу. Він теж. Що сказав упир на кухні Петрі, коли зламав розп’яття, яке подарувала йому мати? Що сумно бачити, як віра підводить людину.

«Піду сьогодні на збори анонімних алкоголіків», — думає він, зв’язуючи черевики «Баллі» резинкою і кидаючи їх до решти взуття. Часом збори йому допомагають. Він ніколи не каже: «Мене звати Дон, я алкоголік», але інколи йому легшає.

Лупе стоїть просто в нього за спиною, тож коли Каллаген обертається, то від несподіванки тихо охкає.

«Легше, друже», — сміючись, каже Лупе. Він мимохіть почухує горло. Сліди досі там, але вранці вони щезнуть. Втім, Каллаген знає, що вампіри їх якось бачать. Чи відчувають нюхом. Чи ще якось, розтуди його.

«Слухай, — каже він, звертаючись до Лупе. — Я тут подумав і вирішив поїхати з міста на тиждень-два. Не хочеш приєднатися? Можемо поїхати на північ штату. На риболовлю».

«Не можу, — відказує Лупе. — У готелі я не матиму відпустки до червня. До того ж нам бракує рук тут. Але, якщо хочеш поїхати, я залагоджу з Ровеном. Нема питань. — Лупе придивляється до нього пильніше. — Схоже, відпочинок тобі не завадить. У тебе втомлений вигляд. І ти нервовий».

«Ні, то я так, плани-плани», — каже Каллаген. Він нікуди не поїде. Тут у нього, можливо, буде шанс оберігати Лупе. Бо тепер йому дещо відомо. Вбивати їх не важче, ніж чавити жуків на стіні. Та й по собі вони лишають небагато. Прибирання стало легким, як кажуть у телерекламі. З Лупе все буде гаразд. Упирі третього типу, такі як Містер Портфель-Марк-Крос, начебто не вбивають своїх жертв і навіть не змінюють їх. Принаймні за той нетривалий час, що він спостерігає, він такого не бачив. Але він спостерігатиме — це йому під силу. Він пильнуватиме. Це буде маленька розплата за Джерусалемз-Лот. І з Лупе все буде добре.

ОДИНАДЦЯТЬ

— Та тільки добре не було, — мовив Роланд, обережно скручуючи цигарку з тютюнових крихт, знайдених на дні кисета. Папір був ламкий, тютюн трохи більший за порох.

— Не було, — погодився Каллаген. — Роланде, в мене немає цигаркового паперу, але я маю дещо ліпше для куріння. У домі є добрий тютюн, який привезли з півдня. Я не палю, а от Розаліта інколи ввечері любить попахкати люлькою.

— Пізніше я неодмінно скористаюся твоєю пропозицією. Наразі дякую, — сказав стрілець. — Тютюну мені бракує менше, ніж кави, але майже так само. Завершіть свою розповідь. Нічого не пропускайте. Нам важливо почути все, але…

— Я знаю. Часу обмаль.

— Так, — кивнув Роланд. — Часу обмаль.

— Коротше кажучи, мій друг заразився цією хворобою… кажете, її назвали СНІДом?

Він питально глянув на Едді, і той кивнув.

— Гаразд, — погодився Каллаген. — Назва не гірша за інші, хоч асоціюється в мене з якимись цукерками для схуднення. Мабуть, вам відомо, що ця хвороба може непомітно протікати роками, але мого друга вона зжерла, як полум’я соломинку. Вже в середині травня тисяча дев’ятсот сімдесят шостого Лупе Дельґадо був дуже хворий. Він страшенно зблід. Його майже весь час лихоманило. Іноді він цілу ніч проводив у туалеті — блював. Ровен би неодмінно заборонив йому з’являтися на кухні, але це не знадобилося, бо Лупе заборонив собі сам. А потім стали з’являтися плями.

— Здається, це називається саркомою Капоші, — сказав Едді. — Захворювання шкіри. Спотворює її.

Каллаген кивнув.

— За три тижні після того, як пішли плями, Лупе вже лежав у центральній лікарні Нью-Йорка. Якось увечері наприкінці червня ми з Ровеном Маґрудером пішли його навідати. Доти ми переконували один одного, що все буде гаразд, що він вибереться, вийде переможцем, чорт забирай, він був молодий і сильний. Але того вечора ми з порога збагнули, що це кінець. Він був у кисневому наметі. З рук стриміли трубки крапельниць. Його мучив страшний біль. Він не хотів, щоб ми наближалися до нього. «Це може бути заразне», — сказав він. Насправді ніхто в ті часи нічого не знав напевне про цю хворобу.

— І через це вона була ще страшнішою, — докинула Сюзанна.

— Так. Як він сказав, лікарі вважали, що це хвороба крові, яку передають один одному гомосексуалісти під час статевих актів або, можливо, наркомани, колючись однією голкою. Але він хотів, щоб ми знали, він повторював це знову і знову, що він чистий, аналізи на наркотики нічого не показали. «З сімдесятого року жодного косяка не викурив, — повторював він. — Богом клянуся». Ми сказали, що віримо, що він чистий. Ми сиділи по обидва боки його ліжка, він узяв нас за руки.

Каллаген гучно проковтнув слину.

— Наші руки… він примусив нас помити їх перед тим, як ми вийшли. Про всяк випадок, сказав він. І подякував, що ми прийшли. Сказав, що Ровен і «Домівка» — найкраще, що трапилося з ним за все його життя. Що для нього притулок справді став домівкою.

Ще ніколи я не хотів випити так сильно, як того вечора, І коли йшов з лікарні. Але попросив Ровена не відходити від мене. Удвох ми проминули всі бари. Тієї ночі я вклався в ліжко тверезим, однак лежав і думав, що це тимчасово. Як кажуть в анонімних алкоголіках, від першого ковтка до сп’яніння — один крок. А мій перший ковток був десь неподалік. Десь бармен сидів і чекав, коли я прийду, щоб хлюпнути мені в склянку віскі.

За дві доби Лупе помер.

На похороні зібралося, мабуть, триста людей, майже всі — клієнти «Домівки». Було пролито багато сліз і багато сказано гарних слів — деякі з них людьми, які не змогли б пройти по прямій лінії. Коли все скінчилося, Ровен Маґрудер узяв мене під руку й сказав: «Я не знаю, хто ти такий, Дон, але я знаю, який ти — ти збіса добра людина і збіса запійний алкоголік, що не пив уже… відколи?»

Я хотів було збрехати, але вирішив, що нема сенсу. «З жовтня минулого року», — сказав я.

«Ти хочеш випити. В тебе на обличчі написано. Тому я скажу тобі так: якщо ти думаєш, що віскі поверне Лупе, я дозволяю тобі випити. Ти взагалі можеш зайти до мене, і ми разом підемо до „Блерні Стоун“ і для початку проп’ємо все, що є у мене в гаманці. Згода?»

«Згода», — сказав я.

«Якщо ти нап’єшся сьогодні, це буде найгірший спосіб ушанувати пам’ять Лупе з усіх можливих. Гірше, ніж помочитися йому в обличчя».

Я знав, що він має рацію. Решту того дня я провів так само, як і другий свій день у Нью-Йорку: блукаючи містом, борючись із цим смаком у роті, притлумлюючи бажання купити пляшчину й засісти з нею на лавці в парку. Пригадую, що був на Бродвеї, потім на Десятій авеню, потім далі на Парк-авеню і Тридцятій. Уже споночіло, в машинах, що мчали в обидва боки по Парковій, були ввімкнені фари. Небо на заході було помаранчево-рожевим, і вулиці купалися в цьому розкішному світлі.

На мене зійшло відчуття миру, і я подумав: «Я переможу. Принаймні сьогодні переможу». І тієї ж миті почув передзвін. Такий лункий, що аж у вухах лящало. Я боявся, що моя голова не витримає і лусне. Парк-авеню ряхтіла в мене перед очима, і я подумав: «Все це не насправді. Ні Парк-авеню, ні решта. Це як велетенський клапоть полотна. Нью-Йорк — лише задник на цьому полотні, а що за ним? Нічого. Геть нічого. Тільки чорнота».

Потім картинка перед очима помалу вирівнялася. Дзвіночки стихали… стихали… і нарешті змовкли. Дуже повільно я побрів уперед. Як людина, що йде по тонкій кризі. Я боявся, що один необережний крок — і я провалюся крізь дірку в пітьму, що під світом. Я знав, що це дурниці, що це безглуздо — чорт, я знав це тоді — але знання не завжди допомагають. Правда?

— Так, — сказав Едді, згадавши дні, коли вони з Генрі нюхали героїн.

— Так, — мовила Сюзанна.

— Так, — погодився Роланд, думаючи про Єрихонський пагорб. Про ріг, що вислизнув з пальців.

— Так я пройшов квартал, потім два, потім три. Вже почав було думати, що все владнається. Тобто нехай я відчую той запах і побачу кількох упирів третього типу, але я впораюся з цим. А надто тому, що третій тип мене не впізнає. Дивитися на них було те саме, що спостерігати за підозрюваними в поліцейській кімнаті для допитів через однобічне дзеркальне скло. Але того вечора я побачив щось гірше, значно гірше від зграї упирів.

— Ти побачив справжнього мерця, — сказала Сюзанна.

Каллаген повернувся до неї, і в його очах був вираз неймовірного зачудування.

— Як… як ти…

— Я знаю, бо теж бувала в тодеші в Нью-Йорку, — пояснила Сюзанна. — Ми всі бували. Роланд каже, що є люди, які чи то не розуміють, що померли, чи то відмовляються в це повірити. Це… як ти їх звеш, Роланде?

— Заблукані мерці, — відповів стрілець. — Їх небагато.

— Там їх вистачало, — сказав Каллаген, — і вони, на відміну від упирів, бачили мене. Понівечені люди на Парк-авеню, один з них чоловік без очей, друга — жінка без правих руки й ноги, вся обгоріла. Обоє дивилися на мене, наче сподівалися, що я їх… полагоджу чи що.

Я побіг. І, мабуть, пробіг збіса довгу відстань, бо коли прийшов до чогось, віддалено подібного до тями, то сидів на бордюрі, на перехресті Другої авеню й Дев’ятнадцятої вулиці, опустивши голову й дихаючи, мов паровий двигун.

До мене підійшов якийсь старий дивак і запропонував допомогу. Але я вже дихав більш-менш рівно, тож подякував і відмовився. Тоді він сказав, щоб у такому разі я вшивався, бо неподалік, за кілька кварталів звідти, патрульна машина, яка рухається в наш бік. Вони можуть загребти мене у відділок. Я подивився старому просто в очі й відповів: «Я бачив упирів. Навіть одного вбив. А ще бачив ходячих мерців. Думаєш, я злякаюся пари копів у патрульній машині?»

Він позадкував. Сказав, щоб я не наближався. Сказав, що я видався йому нормальним, тож він хотів зробити мені добро. І от яку подяку отримав. «У Нью-Йорку жодні добрі справи не лишаються безкарними», — мовив він і потупцяв геть, як розлючена дитина.

Я розсміявся. Тоді встав з бордюру й оглянув себе. Сорочка вилізла зі штанів. Штани були заквецяні якимось брудом, я навіть не міг згадати, де так забрьохався. Я роззирнувся і, дякувати всім святим, побачив бар «Американо». Пізніше я дізнався, що в Нью-Йорку їх декілька, але тоді подумав, що цей бар перемістився туди спеціально для мене. Я зайшов, сів на стілець біля краю барної стійки, і коли підійшов бармен, я сказав: «У вас є для мене дещо особливе».

«Справді?» — здивувався він.

«Так», — сказав я.

«Ну, — сказав він, — якщо скажете, що це, я наллю».

«Це „Бушмілз“, і оскільки ви тримаєте його в себе з жовтня минулого року, можете віддати з відсотками й зробити подвійний».

Едді скривився.

— Дарма ти це зробив.

— Тієї миті це здавалося найкращою думкою, яка тільки могла завітати в голову смертного. Я б забув Лупе, перестав бачити мерців, можливо, навіть більше не бачив би вампірів… комарів, як я подумки їх називав.

Вже о восьмій вечора я був п’яний. О десятій — п’яний як чіп. Невиразно пам’ятаю, як бармен викидав мене за двері. Трохи чіткіший спогад про те, як я прокинувся наступного ранку в парку, під ковдрою з газет.

— Назад до початку, — пробурмотіла Сюзанна.

— Еге ж, назад до початку, правду кажеш, жінко, і я дякую. Прокинувшись, я сів. Я думав, що моя голова розколеться. Я затиснув її між колінами, а коли зрозумів, що вона досі ціла, обережно підняв. На лавці, десь за двадцять ярдів од мене, сиділа стара жінка, просто собі старенька в хустці. Вона годувала білок горіхами з паперового пакета.

Та тільки на її щоках і лобі лежало те синє світло, з кожним подихом вириваючись з її рота, з кожним вдихом — заповзаючи всередину. Вона була однією з них. Комаром. Ходячі мерці зникли, але я не перестав бачити упирів третього типу.

І знову єдиною логічною відповіддю мені здавалося напитися, але була одна маленька заковика: я не мав грошей. Очевидячки, хтось мене пограбував, поки я відсипався під своєю газетною ковдрою, і от, маєте. — Каллаген посміхнувся, і в його посмішці не було нічого приємного.

— Того дня я таки знайшов «Менпауер». І наступного дня знайшов. І наступного. А потім нажлуктився. Того Літа Вітрильних Кораблів це стало моєю звичкою: працювати три дні тверезим, зазвичай штовхаючи тачку на якомусь будівництві чи тягаючи великі коробки для якоїсь компанії, яка виготовляла рухомі підлоги, потім надвечір заливати очі й наступного дня очунювати. Потім усе починалося спочатку. Неділі були вихідними. Таким було моє життя в Нью-Йорку того літа. І скрізь, де я опинявся, лунала та пісня Елтона Джона «Хтось врятував мені життя сьогодні». Не знаю, може, того літа вона була хітом. Знаю лише, що чув її на кожному кроці. Якось я п’ять днів поспіль працював на «Вантажоперевезення Ковей». Сімейний підряд, як вони себе називали. Що стосується тверезості, то був мій особистий рекорд того липня. На п’ятий день чоловік, що був у них за головного, підійшов до мене й запропонував узяти мене на повний робочий день.

«Не можу, — відповів я. — В моєму контракті чітко сказано, що мені забороняється влаштовуватися на постійну роботу в сторонній компанії навіть на місяць».

«Та хрін з ними, — каже він, — на це лайно ніхто не ведеться. То що скажеш, Донні? Ти молодчага. І, думається мені, ти здатен на більше, ніж запихати меблі у вантажівку. То як, поміркуєш над цим до завтра?»

Я став міркувати, й розмірковування, як зазвичай того літа, призвело до випивки. З запеклими алкоголіками так завжди. Я знову опинився в якомусь барі навпроти Емпайр-Стейт-Білдинг, слухаючи, яку музичному автоматі співає Елтон Джон. «Я майже був у тебе на гачку». А коли я повернувся на роботу, то найнявся до іншої компанії, туди, де ніхто не чув про довбаний сімейний підряд.

Каллаген виплюнув слово «довбаний» з якимось відчайдушним гарчанням, як це роблять люди, коли лайка стає для них останнім засобом, до якого можна вдатися.

— Ти пив, ніде не затримувався надовго, працював, — сказав Роланд. — Але ж того літа у тебе було ще принаймні одне заняття, адже так?

— Так. Але мені знадобилося трохи часу, щоб почати над ним працювати всерйоз. Я бачив кількох із них — і жінка, яка годувала білок у парку, була лише першою, — але вони нічого не робили. Тобто я знав, що вони упирі, але холоднокровно убивати їх мені ще було важко. А потім якось увечері в Беттері-парку я побачив вампіра, який пив кров. На той час я вже всюди носив із собою в кишені складаного ножа. Я підійшов до упиря ззаду, поки він їв, чотири рази встромив у нього ножа: у нирки, між ребра, високо в спину і в шию. В останній удар я вклав усю свою силу. Кінчик ножа вийшов на іншому боці, наштрикнувши потворин кадик, наче шматок стейка в шиш-кебабі. Звук був такий, наче щось розірвалося.

Каллаген розповідав спокійним тоном, але його обличчя дуже зблідло.

— І повторилося те, що я бачив у завулку біля «Домівки». Істота щезла, зоставивши по собі одяг. Я цього й очікував, але певності не мав, аж поки не пересвідчився на власні очі.

— Одна ластівка весни не робить, — сказала Сюзанна.

Каллаген кивнув.

— Жертва була хлопчиськом років п’ятнадцяти. Судячи з зовнішності, пуерториканець чи, може, домініканець. На землі під його ногами стояв бумбокс. Я не пам’ятаю, що тоді грало, тобто можна зробити висновок, що була якась інша пісня, не «Хтось врятував мені життя сьогодні». Так минуло п’ять хвилин. Я вже збирався клацнути пальцями в нього перед носом чи, може, потріпати його по щоках, але тут він блимнув очима, заточився, труснув головою і прийшов до тями. Побачив, що я стою перед ним, і перше, що зробив, — ухопився за свій бумбокс. І притис його до грудей, наче дитину. «Чого треба, чувак?» — спитав. Я сказав, що мені від нього не треба нічого, нічогісінько, кривдити його я не хочу і жодних брудних думок у мене нема. Але мені цікаво, що це за одяг лежить коло нього. Підліток глянув униз, потім опустився на коліна й став нишпорити в кишенях. Я подумав, що тепер йому є чим зайнятися, більш ніж досить, тож просто пішов геть. І то був мій другий вколошканий упир. Убити третього було вже простіше. Четвертого — справа техніки. До кінця серпня я вже порішив їх з півдюжини. Шостою була жінка, яку я бачив у банку «Мерін Мідленд». Світ тісний, правда?

Досить-таки часто я ходив на перехрестя Першої й Сорок сьомої та стояв там, дивлячись на «Домівку». Інколи я опинявся там під вечір, споглядаючи, як п’яниці й безпритульні стікаються на вечерю. Часом Ровен виходив надвір і розмовляв з ними. Він не курив, але завжди тримав у кишенях сигарети, кілька пачок, і роздавав їх усі. Я ніколи особливо не намагався сховатися від нього, але я ні разу не помітив, щоб він мене впізнав.

— Ти, мабуть, дуже змінився на той час, — припустив Едді.

Каллаген кивнув.

— У мене було волосся до плечей, яке до того ж почало сивіти. Борода. І, звісно, я більше не морочився через одяг. Половину з того, що було на мені, я надбав від убитих упирів. Один з них був хлопець, що розвозив пошту на велосипеді. Він мав величезні мотоциклетні чоботи. Звісно, це вам не черевики від «Баллі», та вони були майже нові й підходили мені за розміром. Таким чоботям немає зносу. Вони й досі в мене. — Він кивнув у бік будинку. — Але навряд чи він не впізнав мене через це. У тій справі, якою займався Ровен Маґрудер, постійно обертаючись серед п’яниць, наркоманів і безпритульних, які однією ногою стоять у реальності, а другою — в Зоні Сутінок, швидко звикаєш до великих змін у людях, і зазвичай ці зміни не на краще. Вчишся розпізнавати, хто перед тобою, попри нові синці й свіжий шар бруду. Думаю, він не впізнав мене тому, що я став подібний до тих заблуканих мерців, як ви, Роланде, їх називаєте. Невидимкою для світу. Гадаю, цих людей — цих колишніх людей — щось прив’язує до Нью-Йорка…

— Вони ніколи не відходять далеко, — погодився Роланд. Його цигарка догоріла. Сухий папір і крихти тютюну миттєво, за дві затяжки, дісталися пальців. — Привиди з’являються лише в тому будинку, де пішли з життя.

— Так, авжеж, бідолашні. Але я хотів поїхати звідти. Щовечора тепер сонце сідало трохи раніше, і щодня я дедалі сильніше відчував поклик тих доріг, тих потаємних шляхів. Можливо, частково причина була у відомому правилі цілющої зміни оточення, яке я, здається, вже згадував. Це геть нелогічне, але дуже дієве повір’я, що в новому місці все буде по-новому, все буде краще, що потреба в самознищенні магічним чином відпаде. Безсумнівно, ще була якась надія, що в новому, віддаленішому місці не буде більше вампірів чи ходячих мерців і з ними не треба буде більше мати справи. Але головна причина була іншою. І то… неабиякою. — Каллаген розтягнув губи в посмішці й показав ясна. — Хтось почав на мене полювати.

— Вампіри, — сказав Едді.

— Тааак… — Каллаген прикусив нижню губу, потім повторив уже впевненіше. — Так. Але не лише вампіри. Навіть тоді, коли здавалося, що інакше й бути не могло, я чомусь у це не вірив. Та точно знав одне: то не мерці. Вони могли мене бачити, але так чи інакше їм було до мене байдуже, хіба що вони сподівалися, що я їх вилікую чи покладу край їхнім мукам. Але, як я вже казав, упирі третього типу не бачили мене — чи то пак не впізнавали в мені того, хто їх убиває. До того ж у них була коротка пам’ять, неначе та амнезія, якою вони присипляли увагу своїх жертв, передавалася і їм самим.

Вперше я збагнув, що в мене неприємності, одного вечора в парку Вашингтон-сквер, невдовзі по тому, як убив жінку з банку. Той парк став місцем моїх постійних відвідин. І не лише моїх. Влітку він перетворювався на велику спальню просто неба. Я навіть мав свою улюблену лавку, хоча не щоночі вона діставалася мені… та й не щоночі я туди ходив.

Того вечора — грозового й задушливого — я дістався туди близько восьмої. Зі мною були пляшка в коричневому пакеті й книжка «Пісень» Езри Паунда. Я підійшов до лавки й побачив, що на спинці сусідньої лавки написано фарбою з балончика «ВІН ПРИХОДИТЬ СЮДИ. В НЬОГО НА РУЦІ ОПІК».

— Господи всевишній, — сказала Сюзанна й торкнулася рукою свого горла.

— З парку я негайно пішов і тієї ночі спав у завулку за двадцять кварталів звідти. У мене не виникло жодного сумніву в тому, що той напис був про мене. Минуло два вечори, і я побачив такий самий напис на тротуарі біля бару на Лекс-авеню, де я любив випивати й час від часу з’їсти сандвіч, коли я був, як то кажуть, при грошах. Напис зробили крейдою, тож пішоходи вже майже зачовгали його, але прочитати я все-таки зміг. Те саме: «ВІН ПРИХОДИТЬ СЮДИ. В НЬОГО НА РУЦІ ОПІК». Навколо цих слів хтось намалював комети й зірки, неначе хотів прикрасити. За квартал звідти, на знаку заборони паркування було написано фарбою з балончика: «ЙОГО ВОЛОССЯ ТЕПЕР МАЙЖЕ СИВЕ». Наступного ранку на борті міського автобуса: «МОЖЛИВО, ЙОГО ПРІЗВИЩЕ КОЛІНГВУД». Минуло два чи три дні, і я став помічати оголошення про зниклих домашніх улюбленців у тих місцях, де я бував: у Нідд-парку, у Сентрал-парку — в західній частині Рембла,[40] в барі «Вогні міста» на Лекс, в кількох клубах у Вілідж, де грали фолк-музику й читали поезію.

— Оголошення про тварин? — здивувався Едді. — А знаєте, це по-своєму блискуча ідея.

— Всі вони були однакові, — сказав Каллаген. — «ЗАГУБИВСЯ ІРЛАНДСЬКИЙ СЕТЕР. ВІН СТАРИЙ І ДУРНИЙ, АЛЕ МИ ЙОГО ЛЮБИМО. НА ПРАВІЙ ЛАПІ ОПІК. ВІДГУКУЄТЬСЯ НА КЛИЧКИ КЕЛЛІ, КОЛІНЗ І КОЛІНГВУД. ОБІЦЯЄМО СОЛІДНУ ВИНАГОРОДУ». І нижче йшов ряд знаків долара.

— На кого були розраховані ці оголошення? — спитала Сюзанна.

Каллаген знизав плечима.

— Я точно не знаю. Мабуть, на вампірів.

Едді втомлено потер долонями щоки.

— Гаразд, підсумуємо. У нас є вампіри третього типу, заблукані мерці… а тепер ще й ці треті. Ті, що порозклеювали всюди оголошення про зниклих тварин, які насправді були зовсім не про тварин, і що писали різне на стінах і тротуарах. Хто вони були такі?

— Люди закону, — сказав Каллаген. — Так вони себе називають. Серед них є й жінки. Інколи вони звуть себе регуляторами. Багато хто з них носить жовті плащі… але не всі. У багатьох є татуювання на руках у вигляді синіх домовин… але, знову ж таки, не в усіх.

— Великі мисливці за трунами, Роланде, — пробурмотів Едді.

Не зводячи погляду з Каллагена, Роланд кивнув.

— Нехай він говорить, Едді.

— Насправді ж вони солдати Крімсон Кінга. Багряного короля, — сказав Каллаген. І перехрестився.

ДВАНАДЦЯТЬ

Едді сіпнувся. Сюзанна опустила руку на живіт і стала його терти. А Роланд згадав, як вони йшли через Ґейдж-парк після того, як остаточно здихалися Блейна. Згадав мертвих тварин у звіринці. Занехаяний сад. Карусель та іграшковий потяг. Потім дорогу, що вела до ще більшої дороги, яку Едді, Сюзанна й Джейк називали платною автострадою. Там на одному знаку хтось криво написав «СТЕРЕЖИСЯ ХОДЯЧОГО МЕРЦЯ», а на іншому — СЛАВА КРІМСОН КІНГУ! — домалювавши незграбне око.

— Бачу, ви вже чули про цього джентльмена, — сухо промовив Каллаген.

— Скажімо так, він залишив свій знак там, де ми могли його бачити, — відповіла Сюзанна.

Каллаген кивнув у бік Краю грому.

— Якщо ваша подорож заведе вас аж туди, — сказав він, — то ви побачите набагато більше, ніж кілька знаків, намальованих фарбою на кількох стінах.

— І що ж ви? — запитав Едді. — Що ви зробили?

— Спершу я сів і ретельно обміркував ситуацію. І вирішив, що, хай якою фантастичною чи параноїдальною ця думка може здатися сторонньому спостерігачеві, на мене справді полюють і що мисливці — не обов’язково вампіри третього типу. Хоча, звісно, я розумів, що люди, які залишають скрізь написи й розклеюють повідомлення, не відчуватимуть докорів сумління, нацькувавши на мене вампірів.

Не забувайте, що на той час я гадки не мав, хто такі ті люди. У Джерусалемз-Лоті Барлоу оселився в будинку, стіни якого бачили жахливе насильство. Подейкували, що в ньому мешкають привиди. Письменник Мірс казав, що лихий будинок притягнув до себе лихого чоловіка. Мої розмірковування в Нью-Йорку привели мене до цієї думки. Я подумав, що знову притягнув до себе ще одного короля вампірів, ще одного упиряку першого типу, так само, як Марстен-Гауз притягнув Барлоу. Не знаючи, правильна ця думка чи ні (згодом виявилося, що хибна), я відчув сяку-таку втіху від того, що мій мозок навіть у просякнутому алкоголем стані був досі спроможний логічно мислити.

Перше, що слід було вирішити, — залишатися мені в Нью-Йорку чи тікати. Я знав, що в разі, якщо я не втечу, вони знайдуть мене і, певно, раніше, ніж пізніше. Вони мали мій опис, і це їм правило за чудовий орієнтир. — Каллаген підняв свою обпечену руку. — Моє ім’я вони теж майже вирахували. Ще тиждень-два — і вони б його дізналися. Вони стежили за всіма тими місцинами, де я регулярно з’являвся, де нюхом відчули мій запах. Вони познаходили людей, з якими я розмовляв, випивав, грав у шашки й крібідж. Людей, з якими я працював на «Менпауер» і «Броні Мен».

Ця думка привела мене до місця, про яке я мав би здогадатися набагато раніше, навіть якби місяць пив не просихаючи. Я збагнув, що вони знайдуть Ровена Маґрудера, «Домівку» й усіх тих, хто знав мене з тих часів. Працівників-сумісників, добровольців, десятки клієнтів. Чорт, сотні клієнтів — адже я працював там дев’ять місяців.

…А до всього — мене вабили ті дороги. — Каллаген подивився на Едді й Сюзанну. — Чи ви знаєте, що через річку Гудзон до Нью-Джерсі веде пішохідний міст? Його майже не помітно в тіні мосту Джорджа Вашингтона. Міст із дерев’яним настилом, з одного боку якого досі є кілька дерев’яних жолобів — напувати корів і коней.

Почувши це, Едді розсміявся, як сміється чоловік, коли його лоскочуть за п’яти.

— Вибач, отче, але це неможливо. На мосту Джорджа Вашингтона я бував десь приблизно разів зі сто за своє життя. Ми з Генрі часто ходили в Пелісейдс-парк. Немає там ніякого дерев’яного мосту.

— Ні, він є, — спокійно відказав Каллаген. — Його збудували ще на початку дев’ятнадцятого століття, хоча звідтоді чимало разів ремонтували. Посеред мосту навіть є вивіска, де написано: «РЕМОНТНІ РОБОТИ З НАГОДИ ДВОХСОТЛІТТЯ ВИКОНАНО 1975 РОКУ КОМПАНІЄЮ ЛАМЕРК ІНДАСТРІЗ». Я згадав цю назву тоді, коли вперше побачив робота Енді. Згідно з табличкою на його грудях, його виготовила саме ця компанія.

— Ми теж натрапляли на цю назву, — сказав Едді. — В місті Лад. Тільки там вона звучала як «Ливарня Ламерка».

— Мабуть, дочірні компанії, — припустила Сюзанна.

Роланд не сказав нічого, тільки зробив нетерплячий жест позосталими двома пальцями правої руки: швидше, швидше.

— Він є, але його важко побачити, — повів далі Каллаген. — Він ховається. І то лише перший з потаємних шляхів. З Нью-Йорка вони розходяться променями, як нитки павутиння.

— Тодешові автостради, — пробурмотів Едді. — Усе ясно.

— Не знаю, так це чи ні, — сказав Каллаген. — Знаю тільки, що за наступні кілька років своїх мандрів я бачив дивовижні речі й зустрів чимало добрих людей. Називати їх нормальними чи звичайними людьми здається мало не образою, але вони були нормальними і звичайними. І саме завдяки їм я сприймаю слова «нормальний» і «звичайний» як шляхетні епітети.

Я не хотів їхати з Нью-Йорка, не побачившись на прощання з Ровеном Маґрудером. Я хотів розповісти йому, що, мабуть, я таки помочився в обличчя мертвого Лупе — адже я напився, — але принаймні я не опустив штанів до самого низу й не зробив по-великому. Це я так невдало висловлюю думку про те, що я не здався. І що вирішив не зіщулюватися, як кролик від променя ліхтаря.

На очі Каллагену знову набігли сльози. Він витер їх рукавом.

— Я також хотів з кимось попрощатися і щоб хтось попрощався зі мною. Ці слова прощання, які ми чуємо і які вимовляємо, — вони говорять нам, що зрештою ми ще живі. Я хотів обійняти його й передати поцілунок, який подарував мені Лупе. І сказати ті самі слова: «Ти надто цінний, щоб тебе втратити». Я…

Він побачив, що через моріжок, трохи підібгавши спідницю біля щиколотки, до них поспішає Розаліта, і замовк. Вона передала йому грифельну дошку, на якій щось було написано крейдою. А Едді тимчасом стрелила шалена думка: він уявив оголошення, прикрашене зірочками й півмісяцями: «ЗАГУБИВСЯ БРОДЯЧИЙ ПЕС ІЗ ПОКАЛІЧЕНОЮ ПРАВОЮ ЛАПОЮ! ВІДГУКУЄТЬСЯ НА ІМ’Я РОЛАНД! КЕПСЬКА ВДАЧА, КУСАЄТЬСЯ, АЛЕ МИ ВСЕ ОДНО ЙОГО ЛЮБИМО!!»

— Це від Айзенгарта, — підводячи погляд від дошки, повідомив Каллаген. — Якщо Оверголсера у цих краях вважають великим фермером, а Ебена Тука — великим ділком, то Воуна Айзенгарта можна назвати великим скотарем. Він пише, що вони разом зі Слайтменами, старшим і молодшим, та вашим Джейком зустрінуть нас коло церкви рівно опівдні, як ви не від того. Його каракулі важко розібрати, але здається, він повезе вас показувати ферми, малі угіддя й ранчо на шляху назад до «Рокінг Б», де ви й заночуєте. Ви не від того?

— Не зовсім, — похитав головою Роланд. — Спершу я хотів би отримати карту.

Хвильку обміркувавши, Каллаген глянув на Розаліту. Едді вирішив, що ця жінка була не просто хатньою робітницею. Вона відійшла так, щоб не чути їхньої розмови, але до будинку не зайшла. «Як хороша, ретельна секретарка», — подумав Едді. Старий навіть не махав їй рукою — щоб підійти, їй вистачило одного його погляду. Вони про щось поговорили, й Розаліта пішла.

— Думаю, ми пообідаємо на моріжку перед церквою, — сказав Каллаген. — Там росте чудова стара акація, яка сховає нас у своєму затінку. А по обіді двійнята Тейвері вже матимуть для вас щось цікавеньке, я в цьому впевнений.

Роланд задоволено кивнув.

Каллаген, кривлячись, підвівся, поклав руки на поперек і потягнувся.

— А от я маю дещо показати вам просто зараз, — сказав він.

— Ти не закінчив своєї розповіді, — нагадала Сюзанна.

— Так. Але в нас обмаль-часу. Я можу розповідати й ідучи. Якщо ви можете, ідучи, слухати.

— Для нас це не проблема, — відповів Роланд, підводячись і собі. Біль відчувався, але несильний. Розалітина котяча олія справді була надзвичайною. — Але, перед тим, як ми підемо, є дві речі, про які я хотів би запитати.

— Питай, стрільцю, охоче відповім, якщо зможу.

— Щодо людей закону. Ти бачив їх, поки мандрував?

Каллаген повільно кивнув.

— Еге ж, стрільцю, бачив. — Він подивився на Едді та Сюзанну. — Ви коли-небудь бачили кольорове фото, на якому людей знімали зі спалахом і їхні очі стали червоними?

— Ага, — сказав Едді.

— У них саме такі очі. Криваво-червоні очі. А друге питання, Роланде?

— Чи вони — це Вовки, отче? Ці люди закону, ці солдати Багряного короля — вони і є Вовки?

Каллаген довго вагався, перш ніж відповісти.

— Я не можу сказати напевне, — зрештою відповів він. — Стовідсоткової впевненості я не маю. Але навряд. Так, авжеж, вони викрадають дітей, але дітьми не обмежуються. — Він замислився над тим, що сказав. — У чомусь вони як Вовки. — А після хвилини вагання й роздумів додав: — Еге ж, Вовки. Свого роду.

ОДИН

Дорога від заднього подвір’я будинку священика до дверей церкви Світлої Діви Марії була короткою й забрала не більше п’яти хвилин. Авжеж, цього було замало, щоб Старий устиг їм розповісти все про ті роки, що їх він провів у мандрах, поки на очі йому не трапилася газетна замітка в «Бджолі» Сакраменто, після чого він повернувся до Нью-Йорка (було це 1981 року), та все ж троє стрільців почули всю історію. Роланд підозрював, що Едді й Сюзанна так само добре, як і він, розуміють, що це означає: усе свідчило на користь того, що, коли вони підуть далі з Кальї Брин Стерджис — звісно, за умови, що тут їх не спіткає смерть, — Доналд Каллаген схоче приєднатися до них. То було щось більше за розповідь, то був кхеф, спільне прилучання до джерела води. І навіть не беручи до уваги телепатію (іншу спільну їхню рису), кхеф могли поділяти лише ті, чия доля звела їх разом на краще чи на гірше. Ті, хто становили ка-тет.

— Знаєте такий вираз — «Тото, ми вже не в Канзасі»? — спитав Каллаген.

— Десь ми це вже чули, — сухо відповіла Сюзанна.

— Справді? Так, бачу, що чули. Можливо, якось ви розповісте мені свою історію. Здогадуюся, що моїй розповіді буде далеко до вашої. Хай там як, але те, що я вже не в Канзасі, я збагнув, щойно дістався протилежного краю пішоходного мосту. Скидалося на те, що земля, на яку я ступаю, — це не Нью-Джерсі. Принаймні не той Нью-Джерсі, який я сподівався побачити на протилежному березі Гудзону. Там, біля нижнього бруса огорожі, лежала

ДВА

зіжмакана газета. На мосту, крім нього, нема ні душі — хоча на великому висячому мосту ліворуч від нього тече потік транспорту. Каллаген нахиляється підняти газету. Прохолодний вітер з ріки ворушить його довге, до плечей волосся з сивиною.

Газетний аркуш лише один, але на першій сторінці назва — «Лібрук Реджистер». Каллаген ніколи в житті не чув про Лібрук. Звісно, це не дивина, адже він не спеціаліст із Нью-Джерсі, він навіть не бував там, відколи минулого року прибув до Мангеттену, але напевне він знає одне — місто на тому боці мосту Джорджа Вашингтона зветься Форт-Лі.

Потім його увагу привертають заголовки. Той, що вгорі, видається нормальним. «РАСОВА НАПРУГА В МАЯМІ СПАДАЄ». Нью-Йоркські газети останнім часом рябіли подібними статтями. Але як розуміти таке: «ВІЙНА ПОВІТРЯНИХ ЗМІЇВ ТРИВАЄ У ТІНЕКУ, ШТАТ ГЕКЕНСЕК», а під ним фото палаючого будинку? А ще фото пожежників на пожежній машині, але вони всі сміються! І як розуміти заголовок «ПРЕЗИДЕНТ АҐНЮ ПІДТРИМУЄ МРІЮ НАСА ПРО СТВОРЕННЯ ПОЗАЗЕМНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ»? І чому внизу замітка кирилицею?

«Що зі мною сталося?» — запитує в себе Каллаген. Увесь час, поки тривала епопея з упирями й ходячими мерцями, навіть коли скрізь почали з’являтися оголошення про зниклих тварин, які вочевидь стосувалися його він не сумнівався у власному психічному здоров’ї. Але тепер, стоячи на тому кінці майже непомітного (і через те дивовижного!) мосту, де починався штат Нью-Джерсі, цього пішохідного мосту, яким не користується ніхто, крім нього, він нарешті вирішив, що з ним щось негаразд. Самої думки про те, що Спіро Агню міг стати президентом, уже досить, думає він, щоб людина з мінімальним політичним чуттям засумнівалася у своїй нормальності. Агню зганьбив себе багато років тому, ще навіть до того, як це зробив його шеф.

«Що зі мною сталося?» — дивується він. Але якщо його збожеволілий розум насправді все це вигадав, то він воліє про це не знати.

«Скинути бомби», — каже він і жбурляє рештки газети «Лібрук Реджистер» через поручні мосту. Вітер підхоплює їх і несе в бік мосту Джорджа Вашингтона. «Он вона, дійсність, — думає він. — Ті автівки, ті вантажівки, ті чартерні автобуси». Та раптом серед них його погляд вихоплює червоний фургон, який їде на гусеницях. Фургон цей завбільшки зі шкільний автобус середнього розміру, і над його дахом обертається криваво-червоний циліндр. На одному його боці написано «БЕНДІ», на другому — «БРУКС». БЕНДІБРУКС. Чи БЕНДІ-БРУКС. Що, в біса, таке Бенді Брукс? Він гадки не має. І ніколи в житті не бачив такого фургона, навіть уявити не міг, що таке пускають на шосе загального користування — Господи, ви тільки погляньте на ці гусениці!

Тож міст Джорджа Вашингтона теж не належить до безпечного світу. Чи вже не належить.

Каллаген береться за поруччя пішохідного мосту і міцно його стискає, бо на нього накочує хвиля млості, а разом з нею приходить слабкість у ногах. Поруччя видається достатньо реальним, його дерево нагріте сонцем і покарбоване тисячами ініціалів та повідомлень. Він бачить літери ДКЛМБ, обведені сердечком. Бачить напис «ФРЕДДІ+ГЕЛЕНА=ЛЮБОФ». Бачить заклик «СМЕРТЬ ЛАТИНАСАМ І НІГАРАМ», обрамлений свастиками, і відзначає про себе, що грамотність у цього розумника настільки кульгає, що він навіть не спроможний правильно написати свої улюблені епітети. Слова ненависті, слова любові — і всі вони такі ж реальні, як пришвидшене биття його серця чи кілька монет і купюр, що відтягують праву передню кишеню його джинсів. Він глибоко вдихає в себе вітер і відчуває, що повітря з усіма його запахами, в тому числі запахом дизельного пального, теж реальне.

«Я точно знаю, що це відбувається зі мною насправді, — думає він. — Я не перебуваю зараз у якій-небудь палаті № 6 психіатричної клініки. Я — це я, я тут і я навіть тверезий, — принаймні поки що, — в мене за спиною Нью-Йорк. Так само, як і Джерусалемз-Лот, що в штаті Мен, з його неспокійними мерцями. А переді мною вся Америка з усіма її можливостями».

Ця думка додає йому наснаги, а наступна підносить ще вище: і можливо, не одна Америка, а дюжина їх… чи тисяча… чи мільйон. Якщо замість Форт-Лі на цьому боці мосту Лібрук, то, може, існує інша версія Нью-Джерсі, де містечко на іншому боці Гудзону називається Лімен, чи Леймену Лі-Блафс, Лі-Пелісейдс або Леґхорн-Вілідж. А раптом замість сорока двох континентальних Сполучених Штатів на іншому боці ріки Гудзон їх чотири тисячі двісті чи сорок дві тисячі й усі вони вишикувалися у ряд вертикальної географії випадковості.

І він інтуїтивно розуміє, що, найпевніше, це правда. Він натрапив на величезне, а може, навіть нескінченне злиття світів. Це все Америки, але вони всі різні. Їх пронизують автостради, приховані шляхи, але він їх бачить.

Він швидко крокує до виходу з мосту, що веде в Лібрук, і раптом знову нерішуче зупиняється. «А раптом я не зможу повернутися? — думає він. — Що, як заблукаю і більше ніколи не знайду дороги до тієї Америки, де на західному боці мосту Джорджа Вашингтона знаходиться Форт-Лі, а президент Сполучених Штатів — Джеральд Форд (з усіх можливих кандидатів!)?»

Але потім думає: «То й що? Якого хріна?»

Ступаючи з мосту на територію Нью-Джерсі, він задоволено всміхається. Це вперше, відколи він правив заупокійну службу над могилою Денні Ґліка в містечку Джерусалемз-Лот, він відчуває полегшення. Повз нього йдуть двоє хлопців з вудками. «Хлопці, чи не міг би хтось із вас сказати мені: ласкаво просимо до Нью-Джерсі?» — питає Каллаген, усміхаючись ще ширше.

«Ласкаво просимо до Ен-Джей, чувак», — охоче відгукується один з них, але обидва тримаються подалі від Каллагена і зиркають на нього з недовірою. Він їх розуміє, але навіть ця прохолодна зустріч не зіпсує йому чудового настрою. Він почувається, наче людина, яку випустили з сірої безнадії тюрми на сонячне світло. Він пришвидшує ходу, навіть не озираючись, щоб кинути прощальний погляд на обрій Мангеттену. Нащо йому це? Мангеттен лишився у минулому. Багатоликі Америки, що чекають на нього попереду, — ось його майбутнє.

Він у Лібруку. Дзвоники мовчать. Згодом будуть і вампіри, і передзвін, пізніше будуть нові повідомлення, написані крейдою на хідниках і фарбою на цегляних стінах (і стосуватимуться вони не лише його). Згодом він побачить людей закону в їхніх примітних червоних кадилаках, зелених Лінкольнах і фіолетових седанах «Мерседес Бенц», людей закону з червоними, як від фотоспалаху, очима. Але не сьогодні. Сьогодні є лише сонячне світло в новій Америці на західному боці відновленого пішохідного мосту через Гудзон.

На Мейн-стрит він зупиняється перед забігайлівкою «Домашні обіди Лібрука» й читає оголошення у вітрині: «ПОТРІБЕН КУХАР ДЛЯ ШВИДКОГО ПРИГОТУВАННЯ СТРАВ». Дон Каллаген готував страви нашвидкуруч упродовж усього свого навчання в семінарії й працював мало не за двох у кухні «Домівки» на східному боці Мангеттену. Тож він гадає, що тут, у «Домашніх обідах Лібрука», йому будуть раді. Виявляється, що він не помилився, хоча вміння розбивати пару яєць на гриль однією рукою повертається до нього лише по тому, як він відпрацював три зміни. Власник ресторації, ходяча каланча на ймення Дікі Рудбахер, питає Каллагена, чи нема в нього часом яких проблем зі здоров’ям — «чогось заразного», як він це називає, — і коли Каллаген відповідає заперечно, просто одним кивком висловлює свою згоду. Він не запитує жодних документів, навіть номера соціального страхування. Натомість каже, що хотів би платити новому кухареві чорною готівкою, якщо той не проти. Каллаген запевняє, що він не проти.

«Ще одне», — каже Дікі Рудбахер, і Каллаген чекає продовження. Його важко чимось здивувати, але Рудбахер каже лишень: «Ти схожий на питущого».

Каллаген визнає, що часом любить перехилити чарчину.

«Я так само, — каже Рудбахер. — У нашому ділі тільки так і можна зберегти своє хрінове психічне здоров’я. Я не проситиму тебе дихнути, коли ти приходитимеш… за умови, що приходитимеш вчасно. Два запізнення, і ти вільний. Двічі я не повторюватиму».

Каллаген куховарить у «Домашніх обідах Лібрука» три тижні, а мешкає за два квартали звідти в мотелі «Сансет». От тільки не щодня ресторанчик називається «Домашніми обідами» і не щодня мотель має назву «Захід сонця». На четвертий день свого перебування в містечку він прокидається у мотелі «Схід сонця», а «Домашні обіди Лібрука» виявляються «Домашніми обідами Форт-Лі». Газета «Лібрук Реджистер», яку люди залишають на столах після їжі, перетворюється на «Форт-Лі Реджистер-Америкен». Не сказати б що з полегшенням, але він дізнається, що Джералд Форд знову президент.

Коли Рудбахер розраховується з ним за перший тиждень роботи (це відбувається у Форт-Лі), на п’ятдесятидоларових банкнотах Ґрант, на двадцятках Джексон, а на єдиній десятці у конверті, який простягає йому господар ресторану, портрет Александра Гамільтона. Наприкінці другого тижня — в Лібруку — на п’ятдесятках Авраам Лінкольн, а на десятці хтось на прізвище Чедбурн. На двадцятках досі Ендрю Джексон — хоч якесь полегшення. У мотельному номері, який знімає Каллаген, укривало на ліжку рожеве, коли це Лібрук, і помаранчеве, коли це Форт-Лі. Цілком зручно. Вранці він завжди знає, в якому саме варіанті Нью-Джерсі прокинувся.

Двічі він напивається. Вдруге — з Дікі Рудбахером після закриття. Рудбахер п’є склянку за склянкою, нічим йому не поступаючись. «Колись це була велика країна», — стогне Рудбахер лібруцького зразка, і Каллаген думає: як добре, що певні речі лишаються незмінними. Час іде, а скиглити люди не перестають.

Але з кожним днем його тінь видовжується раніше. Він уперше бачить тут упиря третього типу, який стоїть у черзі до кінотеатру «Лібрук Твін Сінема», і одного дня він каже господареві, що звільняється.

«Ти ж казав, що в тебе нічого нема», — каже йому Рудбахер.

«Прошу?»

«У тебе, мій друже, сверблячка в ногах. — Рудбахер робить жест рукою, червоною від миття посуду, наче перевертає пляшку. — Коли чоловік підхоплює цю сверблячку вже в солідному віці, то найчастіше вона невиліковна. Знаєш, якби я не мав дружини, яка ще нічогенька в ліжку, й двох дітей, яких треба вчити в коледжі, я б спакував собі вузлика і пішов з тобою».

«Справді?» — чудується Каллаген.

«Вересень і жовтень завжди найгірші, — замріяно каже Рудбахер. — Ти чуєш її поклик. Птахи теж його чують і летять».

«Її?»

Рудбахер зміряє його поглядом, який говорить: не будь дурним.

«Для них це небо. Для людей, як ми, це дорога. Поклик довбаної відкритої дороги. Такі хлопці, як я, з дітьми й дружиною, яка досі любить це діло частіше, ніж суботньої ночі, вони вмикають радіо трохи гучніше, щоб не чути його. А ти цього не зробиш. — Він робить паузу і пильно дивиться на Каллагена. — Зостанешся ще па тиждень? Я б накинув тобі двадцять п’ять баксів. Ти робиш збіса добрий „Монте-Крісто“».

Каллаген замислюється, потім хитає головою. Якби Рудбахер мав рацію, якби його кликала лише одна дорога, може, він би й лишився на тиждень… і ще на один… і ще. Проте вона не одна. Це всі вони, всі ті приховані шляхи, кличуть його, і він згадує назву своєї читанки в третьому класі й вибухає реготом. Вона називалася «Дороги, що ведуть усюди».

«Що смішного?» — кисло питає Рудбахер.

«Нічого, — відповідає Каллаген. — Нічого і все. — Він ляскає свого шефа по плечі. — Ти добрий чоловік, Дікі. Якщо повертатимусь цим шляхом, я заскочу до тебе».

«Ти цим шляхом не повертатимешся», — впевнено каже Дікі Рудбахер. І, звісно, він мав рацію.

ТРИ

— П’ять років я пробув у дорозі, плюс-мінус, — сказав Каллаген, коли вони вже підходили до його церкви. Більше він не розповідав їм на цю тему нічого. Але почули вони набагато більше. І не здивувалися, коли пізніше дізналися, що Джейк, їдучи до містечка з Айзенгартом і Слайтменами, теж дещо з того почув. Зрештою, Джейк був найбільшим телепатом з-поміж них усіх.

«П’ять років у дорозі», — от і всі слова.

А решта — тисяча загублених світів троянди.

ЧОТИРИ

Він п’ять років у дорозі, плюс-мінус п’ять, тільки дорога не одна, їх більше, а п’ять років можуть бути вічністю, якщо обставини відповідні.

Є траса 71 через Делавер і яблука, які треба збирати. Є маленький хлопчик Ларс із поламаним радіо. Каллаген лагодить його, і Ларсова мати пакує йому з собою обід, величезний і чудовий, обід, що, здається, розтягується на кілька днів. Є траса 317, що пролягає через сільську місцевість у Кентукі, і робота копача могил з хлопцем на ім’я Піт Петацкі, який патякає без угаву. На них приходить подивитися дівчина, молоденька дівчина років сімнадцяти. Вона сидить на кам’яній стіні, а довкола неї дощем опадає жовте листя, і Піт Петацкі вголос уявляє собі, як виглядали б її довгі стегна без вельветових штанів, які їх обтягують, якби обіймали його за шию, а сам він занурив би язика в цю неповнолітню принаду. Піт Петацкі не бачить синього світла довкола неї. Авжеж, не побачить він і того, як плавно, наче пір’їна, спуститься на землю її одіж, коли згодом Каллаген сяде біля неї, притягне її ближче до себе, коли вона проведе рукою по його нозі, підбираючись вище, а рот наблизить до його горла, і саме цієї миті він встромить їй ножа в осердя кісток, нервів і хрящів під її потилицею. В таких ударах він поступово набиває собі руку.

Є траса 19 через Західну Вірджинію і маленький мандрівний цирк у запилюженому фургоні, цирк шукає людину, яка могла б лагодити атракціони й годувати тварин. «Або навпаки, — каже Ґреґ Чамм, власник цирку, людина з масним волоссям, — годувати атракціони і лагодити тварин. Обирай, що тобі до вподоби». А потім на короткий час, коли стрептококова інфекція проріджує робочі ряди цирку (тепер вони повертають на південь, намагаючись таким чином обігнати зиму), він також наймається грати роль Менсо-Диво-Екстрасенса. Він здобуває успіх. А ще саме в ролі Менсо він уперше бачить їх. Не вампірів і не розгублених мерців, а високих людей з блідими обличчями й сторожкими поглядами, часто-густо схованими під старомодними крислатими капелюхами чи новомодними бейсболками з дуже довгими козирками. У капелюховому затемненні їхні очі горять тьмяно-червоним світлом як у єнотів чи тхорів, коли їх вихопить із темряви промінь твого ліхтарика біля надвірних сміттєвих баків. Та чи вони бачили його? Упирі (принаймні третього типу) розпізнавати його не могли. Мерці мали таку здатність. А ці люди, з руками, запханими до кишень довгих жовтих плащів, і очима крутих парубків, що виблискували з-під капелюхів? Чи вони його впізнали? Не знаючи цього напевне, Каллаген вирішує не ризикувати. За три дні, в містечку Язу-Сіті, штат Міссісіпі, він вішає чорного циліндра Менсо на гачок, скидає засмальцьований комбінезон на підлогу в фургоні й махає ручкою «Мандрівному шоу чудес Чамма», не заморочуючись такими формальностями, як остаточний розрахунок у платні. Залишаючи містечко, він бачить багато оголошень про зниклих тварин, розклеєних на телефонних стовпах. Типове оголошення таке:

Хто така Рута? Каллаген не знає. Єдина інформація про неї — вона ШКОДЛИВА, але ЗАБАВНА. Чи буде вона така шкодлива, коли до неї доберуться люди закону? Чи буде така забавна?

Каллаген сумнівається.

Але в нього є свої проблеми. Єдине, що він може, — молитися Богові, в якого він не дуже й вірить, щоб люди в жовтих плащах не дісталися до неї.

Того ж дня, але пізніше, коли він голосує на трасі 3 в окрузі Ісакена під розпеченим металево-сірим небом, яке не знає, що таке грудень і наближення Різдва, знову чується передзвін. Він виповнює голову, погрожуючи розірвати його барабанні перетинки й заподіяти йому тисячі дрібних крововиливів на всій поверхні мозку. Передзвін помалу стихає, і Каллагена опановує жахлива впевненість: вони наближаються. Люди з червоними очима у великих капелюхах і довгих жовтих плащах уже в дорозі.

Каллаген прожогом, як каторжанин-утікач, кидається геть з узбіччя й одним стрибком, як Супермен, опиняється в смердючій канаві. За нею старий штахетник, подекуди зарослий кудзу і ще однією рослиною, яка скидається на отруйний сумах. Але йому однаково, що то отруйний сумах. Він перестрибує через паркан, ховається у високій траві й лопухах та вже звідти визирає на шосе крізь просвіт у листі.

Хвилину-дві на дорозі порожньо. Потім мчить з Язу-Сіті трасою 3 біло-червоний «кадилак». Його швидкість — щонайменше сімдесят за годину, а Каллагенове «вічко» маленьке, але він бачить їх надприродно чітко: троє чоловіків, двоє в жовтих пильниках, третій — у чомусь на зразок льотної куртки. Усі троє курять. В зачиненому салоні «кадилака» хоч сокиру вішай.

«Вони мене побачать почують відчують», — скиглить розум Каллагена, і він примушує розум відволіктися від цієї панічно-жалюгідної впевненості, відсмикує його вбік. Змушує себе думати про ту пісню Елтона Джона — «Хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні моє життя», — і, схоже, це діє. На якусь жахливу задушливу мить йому здається, що «кадилак» скидає швидкість, і цього часу йому цілком достатньо, щоб жваво уявити собі, як вони полюють на нього у цьому занедбаному, зарослому бур’янами полі, наздоганяють його, тягнуть у якусь покинуту комору чи хлів… а потім «кадилак» гуркочучи зникає за наступним пагорбом, прямуючи, мабуть, у Начес. Чи в Копайю. Каллаген вичікує ще десять хвилин. «Переконайся, що вони не замислили підлоту», — сказав би Лупе. Але чекаючи, він уже розуміє, що це лише формальність. Вони не замислили підлоти, вони просто проґавили його. Як? Чому?

Відповідь доходить до нього повільно — одна з можливих відповідей принаймні, і хай йому грець, якщо вона не видається правильною. Вони проґавили його, бо він зумів вислизнути в іншу версію Америки, що лежить за хащами кудзу й сумаха та прозирає крізь щілину в листі на трасу 3. Можливо, вона відрізняється лише кількома деталями (скажімо, Лінкольн на доларі й Вашингтон на п’ятірці, а не навпаки), але їх достатньо, їх стільки, скільки треба. І це добре, тому що ці люди не тупоголові, як мертвяки, і, на відміну від упирів, «бачать» його. Ці люди, хай хто вони такі, найнебезпечніші.

Каллаген повертається на шосе. Згодом його підбирає чорношкірий у солом’яному брилі на старенькому обшарпаному «форді». Він настільки схожий на негритянського фермера з фільму тридцятих років, що Каллаген чекає, коли ж він розсміється, лясне себе по коліну й вигукне своєю говіркою «Так, массо! Правду кажиш!» Натомість чорношкірий, слухаючи національне радіо, втягає його в політичну дискусію. А коли Каллаген виходить з його машини в Шейді-Ґроув, той дає йому п’ять доларів і бейсболку.

«Я маю гроші», — пробує відкрутитися Каллаген, простягаючи п’ятірку назад.

«Втікачеві гроші ніколи не завадять, — каже чорношкірий. — Тільки, будь ласка, не кажи, що ти не втікач. Не ображай моїх розумових здібностей».

«Дякую», — каже Каллаген.

«De nada, — відмахується чорношкірий. — Куди ти їдеш? Ну хоч приблизно?»

«Не маю жодного поняття, — відповідає Каллаген і всміхається. — Навіть приблизно».

П’ЯТЬ

Збір врожаю апельсинів у Флориді. Підмітання хідників у Новому Орлеані. Чищення стаєнь у Лафкіні, штат Техас. Роздавання рекламних брошур з нерухомості на розі вулиць у Феніксі, Аризона. Чорні роботи, за які платять готівкою. Постійна зміна облич на банкнотах. Різні прізвища в газетах, Джимі Картер — обраний президент, але Ернест «Фріц» Голінгс і Роналд Рейган також. Джордж Буш теж президент. Джералд Форд знову виставляє свою кандидатуру, і він теж президент. Прізвища в газетах (найчастіше змінюються прізвища знаменитостей, і багато з них він ніколи не чув) не мають значення. Обличчя на купюрах не мають значення. Важливо лишень обертання флюгера на тлі фіалково-рожевого заходу сонця, стукіт власних підборів на порожній дорозі в Юті, завивання вітру в пустелі Нью-Мехіко, дитина, що стрибає на скакалці біля «шевроле каприз», більше схожого на брухт, у Фосілі, штат Орегон. Важливе завивання високовольтних дротів біля шосе 50 на захід від Елко, штат Невада, і мертва ворона в канаві за Рейберел-спрінгс. Інколи він тверезий, а інколи напивається. Якось він залягає в покинутому хліві якраз за тією межею, яка відділяє штат Каліфорнія від штату Невада, і п’є не просихаючи чотири дні поспіль. В результаті потім блює майже безперестану сім годин. Протягом першої години блювота тече суцільним потоком, спазми шлунка такі сильні, що він подумки прощається з життям. Впродовж наступних годин він шкодуватиме, що не вмер. А коли все скінчується, він присягається собі, що все, він засвоїв урок, більше ніякої пиятики. А за тиждень уже валяється п’яний на землі за рестораном, куди найнявся мити посуд, і дивиться на чужі зорі. Він звір, який втрапив у пастку, але йому однаково. Часом йому трапляються вампіри, часом він їх убиває. Але здебільшого залишає в живих, тому що боїться привертати до себе увагу — увагу людей закону. Інколи він запитує себе, що це він собі думає, що він робить, куди, в біса, йде, і такі питання змушують його бігти по чергову пляшку. Тому що насправді він нікуди не прямує. Він просто йде прихованими шляхами і тягне за собою свою пастку, він просто слухає запросини цих доріг і переходить від однієї до наступної. Попри свою пастку, він щасливий. Часом навіть співає в своїх ланцюгах, як море. Він хоче бачити наступний флюгер, що вирізьблюється на тлі наступного рожевого заходу сонця. Він хоче бачити наступну силосну яму, що осипається на краю занехаяного північного поля котрогось давно зниклого фермера, і наступну деренчливу вантажівку з написом «ГРАВІЙ ТОНОПИ» чи «ВАЖКІ БУДІВЕЛЬНІ РОБОТИ АСПЛЮНДА» на борті. Він у раю для блукальців, загублений у множинних обличчях Америки. Він хоче чути вітер у каньйонах і знати, що, крім нього, цей вітер не почує більше ніхто. Він хоче кричати й слухати, як тікає від нього луна. Він хоче пити, коли смак крові Барлоу в роті надто нестерпний. І авжеж, коли бачить оголошення про зниклих домашніх улюбленців і написи крейдою на тротуарах, йому хочеться якнайшвидше знятися з місця. На заході їх менше, і жодне не містить його імені чи опису його зовнішності. Зрідка йому трапляються вампіри на полюванні — кров нашу насущну дай нам сьогодні, — але він їх не чіпає. Зрештою, це лише комарі, не більше.

Навесні 1981 року він їде до Сакраменто в кузові найстарішого серед усіх пікапів «інтернешнл харвестер», які досі на ходу в Каліфорнії. У тисняві кузова разом з ним три дюжини мексиканських нелегалів, у них є мескаль, і текіла, і трава, і кілька пляшок вина, вони всі п’яні й укурені, а найп’яніший поміж них, мабуть, Каллаген. Імена тодішніх супутників через роки, неначе вимовлені в мареві гарячки: Ескобар… Естрада… Хав’єр… Естебан… Росаріо… Ечеберріа… Каберра. Чи це все ті прізвища, власників яких він пізніше зустріне в Кальї, чи просто виплід алкогольного сп’яніння? Якщо вже на те, як йому розуміти власне прізвище, таке подібне до назви того місця, де він зрештою опиниться? Калья, Каллаген. Калья, Каллаген. Часом, коли йому важко заснути у своєму приємному ліжку в будинку священика, ці два імені ганяються одне за одним в його голові, як тигри в «Маленькому чорному Самбо».

Інколи йому згадується рядок з поезії, парафраз із «Послань, які лишаться в землі» Арчибальда Маклейна (йому здається, що звідти). «То був не голос божий, а просто грім». Звісно, іншими словами, але так він це запам’ятав. Не бог, а грім. Чи йому просто хочеться в це вірити? Скільки разів саме в такий спосіб заперечували існування бога?

Хай там як, але все це буде пізніше. До Сакраменто він в’їжджає п’яний і щасливий. У голові жодних питань. Наступного дня, попри похмілля й усе таке, він теж щасливий, тільки вже наполовину. Він легко знаходить роботу. Здається, робота тут валяється просто під ногами, мов яблука після бурі, що промчала садом. Якщо ти не боїшся забруднити руки, чи обварити їх окропом, чи натерти мозолі від сокири чи лопати. За всі роки, що він був на дорозі, ніхто не запропонував йому роботи фондового брокера.

В Сакраменто він працює вантажником у величезній, завдовжки з цілий квартал, крамниці ліжок і матраців «Сонний Джон». «Сонний Джон» готується до щорічного Вбив$тва Матра$ів, і цілий ранок Каллаген і бригада з п’яти інших вантажників носять величезні, полуторні й двоспальні матраци. Порівняно з іншою поденною роботою, яку він переробив за останні кілька років, ця — дитяча забавка.

В обід Каллаген і решта чоловіків сідають у затінку вантажної платформи. Наскільки він може судити, ніхто з цієї бригади не їхав у «інтернешнл харвестері», але заприсягтися в цьому не зміг би — він був п’яний як чіп. Все, що він знає напевне, — він знову єдиний білий серед робітників. Усі їдять енчіладас зі «Скаженої Мері». На купі палет стоїть брудний старий бумбокс і грає сальсу. Двоє молодиків танцюють один з одним танго, а решта (включно з Каллагеном) відкладають убік свої обіди, щоб звільнити руки для оплесків.

До них виходить молода жінка в спідниці й блузці, несхвально дивиться на «танцівників» і переводить погляд на Каллагена.

«Ти ж білий? Англо?» — питає вона.

«Білий, як день», — киває Каллаген.

«Тоді тобі сподобається оце. Їм це явно ні до чого». — Вона простягає йому газету, «Сакраменто Бі», і дивиться на мексиканців, які танцюють. — Квасолежери, — каже вона, і її зневажливий тон ніби промовляє «нема на то ради».

Каллаген подумує, чи не підвестися йому і не дати їй копняка в її вузьку англодупу, але вже полудень і надто пізно шукати іншу роботу на день, якщо він втратить цю. І навіть якщо його не запроторять у calabozo за хуліганство, то не розплатяться точно. Він задовольняється тим, що показує їй у спину середнього пальця й сміється, коли декілька робітників йому аплодують. Молода жінка рвучко розвертається, окидає їх підозріливим поглядом і врешті заходить усередину. Не перестаючи посміхатися, Каллаген розгортає газету. Посмішка тримається, поки він не дістається сторінки «КОРОТКІ НОВИНИ З УСІЄЇ КРАЇНИ», відтак зникає, наче її хтось стер. У проміжку між історіями про те, як у Вермонті зійшов з рейок поїзд, а в Міссурі пограбували банк, він знаходить таке:

Каллаген ще раз перечитує статтю. Він не знає, чи то «його» Ровен Маґрудер, а чи інший, Ровен Маґрудер зі світу, де на «зелених» зображено пику, наприклад, якогось Чедбурна. Чомусь йому здається, що це його Ровен і що ця газета не випадково трапилася йому на очі. Зараз він перебуває у світі, який вважає «реальним», і про це йому говорить не лише тоненька пачка банкнот у гаманці. Це відчуття, якась атмосфера. Істинності. І якщо це так і є (а так і є, він це знає напевне), то скільки ж він проґавив тут, на прихованих шляхах. До них приїжджала Мати Тереза! Допомагала розливати черпаками суп! Чорт, звідки йому знати, а раптом вона зготувала величезний баняк «жаб’ячого рагу»! А могла ж, рецепт висів на кухні, приліплений скотчем до стіни біля плити. І нагорода! Обкладинка «Ньюсвіка». Як же шкода, що він цього всього не бачив, але коли мандруєш з бродячим цирком і лагодиш «скажені чашки» або чистиш бичачі стійла після родео в Еніді, штат Оклахома, то до журналів з новинами якось руки не доходять.

Йому так соромно, що він навіть не розуміє, що йому соромно. Навіть тоді, коли Хуан Кастільйо питає: «Чого ти плачеш, Донні?»

«Плачу? — чудується він, витирає під очима, і так, він плаче. Плаче. Але поки що не розуміє, що це сльози сорому. Він припускає, що це від шоку, і частково має рацію. — Так, мабуть, плачу».

«Ти куди? — не вгаває Хуан. — Обід от-от скінчиться».

«Мені треба піти, — каже Каллаген. — Я повертаюся на схід».

«Якщо ти підеш зараз, тобі не заплатять».

«Я знаю, — каже Каллаген. — Все нормально».

І яка ж це брехня. Бо нічого нормального в цьому нема.

Нічого.

ШІСТЬ

— На дні наплічника в мене було зашито кілька сотень доларів, — сказав Каллаген. Вони сиділи на сходах перед церквою, ніжачись на осонні. — На них я купив квиток на літак до Нью-Йорка. Швидкість, звісно, була важлива, але насправді причина полягала не лише в цьому. Я відчував потребу якнайшвидше втекти з цих прихованих шляхів. — Він злегка кивнув Едді. — 3 тодешових автострад, як ви їх називаєте. До них звикаєш незгірш, ніж до випивки…

— Сильніше, — уточнив Роланд. Він помітив, що до них наближаються троє: то Розаліта вела двійнят Тейвері, Френка і Френсін. Дівчинка тримала в руках великий аркуш паперу, несучи його перед собою мало не з комічною шанобливістю. — Гадаю, мандри — це один з найсильніших наркотиків у світі. І кожен прихований шлях веде до дюжини подальших.

— Правду кажеш, і я дякую, — відповів Каллаген. Вигляд у нього був похмурий, розгублений і, як здалося Роландові, трохи сумний.

— Отче, ми послухаємо твою розповідь до кінця, але я прошу тебе притримати її до вечора. Чи завтрашнього вечора, якщо ми сьогодні не повернемося. Невдовзі тут буде наш друг Джейк, і…

— Ви це відчуваєте? — спитав Каллаген, зацікавлено, але без недовіри.

— Еге ж, — кивнула Сюзанна.

— До його приходу я б хотів побачити ту річ, якою ти володієш, — сказав Роланд. — Думаю, ти ще розповіси, як вона у тебе опинилася…

— Так, — кивнув Каллаген. — Розповім. Напевно, це суть моєї історії.

— …і вона має дочекатися своєї черги. Картина помалу починає вимальовуватися.

— Як це завжди й відбувається, — сказав Каллаген. — Місяцями, навіть роками, як я намагався вам пояснити, часу наче не існує, його не помітно. А потім накриває тебе лавиною.

— Правду кажеш, — погодився Роланд. — Едді, ходімо зі мною, зустрінемо двійнят. Здається, юна леді накинула на тебе оком.

— Хай дивиться, скільки хоче, — добродушно сказала Сюзанна. — За перегляд грошей не берем. Якщо ти не проти, Роланде, я посиджу тут на сонечку. Давно я вже не сиділа в сідлі, добряче натерла собі м’яке місце. Коли в тебе нема нижніх кінцівок, усе якось не ладнається.

— Роби так, як тобі зручно, — відповів Роланд. Але він покривив душею, і Едді це знав. Стрілець хотів, щоб Сюзанна поки що лишилася на місці. Він міг лише надіятися, що Сюзанна не прочитає цю думку.

Поки вони йшли до дітей і Розаліти, Роланд тихо й швидко заговорив до Едді.

— Я збираюся піти з ним до церкви сам. Просто зрозумій, що я не вас обох намагаюся утримати від того, що там лежить. Якщо то чорна Тринадцятка — а я майже впевнений, що так і є, — краще їй до неї не наближатися.

— Ти хочеш сказати, в її делікатному становищі. Роланде, а я думав, ти не від того, щоб у Сьюз стався викидень.

— Мене турбує не викидень, — зізнався Роланд. — Боюся, що чорна Тринадцятка зробить істоту, яка росте в її животі, ще сильнішою. — Він знову помовчав. — Обох істот. Дитину і її доглядачку.

— Мію.

— Так, її. — Він всміхнувся двійнятам Тейвері.

Френсін лише неуважно всміхнулася йому у відповідь — всю принадність своєї усмішки вона притримувала для Едді.

— Дайте-но я подивлюся, що ви намалювали, якщо ви не проти, — сказав Роланд.

— Сподіваємося, тут усе гаразд, — скромно сказав Френк Тейвері. — А то, може, й не зовсім гаразд. Ми боялися. Місіс дала нам такий гарний шмат паперу, що ми боялися, як би його не зіпсувати.

— Спочатку ми малювали на землі, — розповіла Френсін. — Потім найсвітлішим олівцем. Наводив лінії Френк, у мене трусилися руки.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв їх Роланд. Едді, підійшовши ближче, зазирнув йому через плече. Карта була навдивовижу детальною: в центрі розташовувалися міська Зала зібрань, ліворуч на аркуші бігла Велика Ріка (Девар-Тете).

Папір, як на погляд Едді, був звичайним трафаретним, такий стосами продається в будь-якій канцелярській крамниці Америки.

— Діти, це просто супер, фантастика, — похвалив Едді. І чомусь йому здалося, що Френсін Тейвері зараз зомліє.

— Атож, — підтримав Роланд. — Ви чудово попрацювали. А зараз я зроблю те, що може здатися вам блюзнірством. Знаєте таке слово?

— Так, — кивнув Френк. — Ми християни. «Не згадуй ім’я Господа Бога твого і його Сина, Людини-Ісуса, марно». Але блюзнірство — це ще й грубе поводження з чимось прекрасним.

Він промовляв дуже серйозним тоном, але в очах спалахували іскорки цікавості: надто вже йому хотілося знати, яке блюзнірство замислив цей чужинець. Його сестрі теж.

Роланд узяв аркуш паперу, якого вони заледве наважилися торкнутися, попри свою очевидну майстерність, і склав його навпіл. Діти охнули. Розаліта Муньйос теж, хоч і не так гучно.

— Оскільки це вже не просто папір, то поводитися з ним так — це не блюзнірство, — пояснив стрілець. — Папір став знаряддям, а знаряддя слід оберігати. Розумієте?

— Так, — відповіли вони, але в їхніх голосах виразно чувся сумнів. Та обережність, з якою Роланд поклав згорнуту карту в свій кошіль, трохи повернула їм упевненість.

— Дякую дуже-дуже, — сказав Роланд і взяв руку Френсін у свою ліву долоню, а Френкову — в скалічену праву. — Може статися, що ви, завдяки своїм очам і рукам, урятували нам усім життя.

Френсін розплакалася. Френк щосили стримував сльози, але не витримав. Вони все-таки перехлюпнулися через край і потекли по його веснянкуватих щоках.

СІМ

— Хороші діти. Талановиті, — сказав Едді, коли вони поверталися до сходів перед церквою.

Роланд кивнув.

— Ти можеш уявити, як одне з них повертається з Краю грому заслиненим ідіотом?

Роланд надто добре міг собі це уявити, тому не відповів.

ВІСІМ

Сюзанна без заперечень погодилася з Роландом у тому, що вони з Едді мають залишатися надворі, й стрілець мимоволі згадав, як вона пручалася, не бажаючи ступати на землю пустища. І подумав, чи якась частина її єства боїться того самого, чого боявся він. Якщо так, то битва — її битва — вже почалася.

— Скільки ми маємо чекати, перш ніж я піду визволяти тебе? — спитав Едді.

— Перш ніж ми підемо тебе визволяти, — виправила його Сюзанна.

Роланд замислився. Питання було хорошим. Він глянув на Каллагена, який стояв на горішній сходинці в джинсах і простій сорочці з рукавами, закасаними до ліктів. Руки він схрестив на грудях, тож Роланд міг бачити міцні м’язи його передпліч.

Старий знизав плечима.

— Воно спить. Проблем не має бути. Але… — Він розчепив вузлуваті руки й показав на револьвер, що погойдувався у Роланда на стегні. — На твоєму місці я б це залишив. Хтозна, може, воно спить з розплющеним оком.

Роланд розстебнув кобуру й передав її Едді, котрий носив на собі його другу кобуру. Потім зняв через голову кошіль і віддав його Сюзанні.

— П’ять хвилин, — сказав він. — Раптом щось станеться, я зможу вас покликати. «Чи не зможу», — подумки виправив сам себе.

— На той час тут уже буде Джейк, — нагадав Едді.

— Якщо вони приїдуть раніше, ніж ми вийдемо, затримайте їх, — проінструктував його Роланд.

— Айзенгарт і Слайтмени не намагатимуться увійти, — сказав Каллаген. — Якщо вони комусь і поклоняються, то об’єкт їхнього поклоніння — Оріза, Діва Рису. — Він демонстративно скривився, показуючи, якої він думки про Діву Рису й решту другосортних богів Кальї.

— Тоді ходімо, — сказав Роланд.

ДЕВ’ЯТЬ

Багато часу спливло відтоді, як Роланд Дескейн відчував страх — той глибоко забобонний страх, що супроводжує релігійну віру. Напевно, востаннє це відбувалося з ним ще в дитинстві. Але цей страх охопив його одразу ж, щойно отець Каллаген відчинив двері своєї скромної дерев’яної церковки й притримав їх, жестом запрошуючи Роланда увійти слідом за ним досередини.

У церковних сінях на підлозі лежав витертий килим. Двері з сіней, що вели до самої церкви, були відчинені. За ними видніла доволі велика кімната, з лавами обабіч проходу і ослінчиками для колінопреклоніння. На дальньому боці кімнати стояв поміст, обставлений горщиками з білими квітами, у якому Роланд легко вгадав кафедру. В застояному повітрі повіяло пахощами квітів. У стінах були вузькі вікна, засклені прозорими шибками. Позаду кафедри, на задній стіні, висів хрест із залізного дерева.

Опинившись усередині, він почув потаємний скарб Старого — саме почув, і навіть не вухами, а кістками. Рівне тихе бурмотіння. Воно, як і гомін троянди, передавало відчуття сили і влади, але на цьому подібність із трояндою закінчувалася. Це бубоніння говорило про колосальну пустку. Про порожнечу, яку вони відчули під поверховою реальністю Нью-Йорка в тодеші. Порожнечу, яка могла стати голосом.

«Так, це те, що нас забирало, — подумав він. — Забирало нас до Нью-Йорка, одного Нью-Йорка з багатьох, якщо вірити Каллагену, але з таким самим успіхом ми могли опинитися будь-де, у будь-якому часі. Воно могло нас забрати… а могло й жбурнути».

Він згадав кінцівку своєї довгої балачки з Волтером, у місці кісток. То був тодеш — тепер він це розумів. І було відчуття росту, розпухання, він ріс і ріс, поки не став більший од зірок, більший від самого всесвіту. Та сила перебувала тут, у цій кімнаті, і йому було страшно.

«О боги, нехай воно спить», — подумки благає він, але слідом за цією приходить інша думка, ще страшніша — рано чи пізно їм доведеться його розбудити. Рано чи пізно їм треба буде вирушити до тих часових зрізів Нью-Йорка, які знадобиться відвідати.

Біля дверей на високій підставці стояла чаша з водою. Каллаген вмочив пальці й перехрестився.

— Ти вже можеш це робити? — майже пошепки пробурмотів Роланд.

— Еге ж, — сказав Каллаген. — Бог прийняв мене до себе назад, стрільцю. Хоча, схоже, тільки на випробний термін. Розумієш?

Роланд кивнув. І пішов слідом за Каллагеном усередину, не вмочивши пальців.

Каллаген повів його центральним проходом. І попри те, що рухався він швидко і впевнено, Роланд відчував, що священик наляканий не менше за нього, ба навіть більше. Безперечно, він хотів позбутися цієї речі, що було, то було, але стрілець високо оцінив його хоробрість.

Праворуч від сповідальної ніші вгору вели три сходинки. Каллаген піднявся ними.

— Тобі не потрібно підніматися, Роланде, ти й звідти добре побачиш усе, що я робитиму. Гадаю, ти не хочеш забрати його зараз же?

— В жодному разі, — відповів Роланд. Тепер вони й справді перейшли на шепіт.

— Добре. — Каллаген опустився на коліно, гучно хруснувши суглобом, і вони обидва аж підскочили від різкого звуку. — Якби не потреба, я б волів навіть не торкатися скрині, в якій воно лежить. Я й не торкався її, відколи поклав. Сховок зробив сам, попросивши в Господа вибачення за те, що в Його домі користуюся пилкою.

— Витягни її, — сказав Роланд. Усі його відчуття були, мов туго натягнуті струни, він вслухався, щоб почути будь-яку, хоч найменшу зміну в нескінченному стугонінні порожнечі. Як би він хотів відчувати зараз важкість револьвера на своєму стегні! Невже люди, які приходили сюди молитися, не відчували тієї страшної речі, яку сховав тут Старий? Напевно, не відчували, інакше трималися б подалі. Насправді, зрозумів він, кращого місця для такої речі годі було й шукати — проста віра парафіян до певної міри нейтралізувала її згубну силу. Навіть заспокоювала і таким чином викликала в неї дрімоту.

«Але вона могла прокинутися, — подумав Роланд. — Прокинутися і миттєво відправити їх усіх у тридев’ятнадцяте царство». Ця думка була для нього особливо страшною, тому він гнав її від себе, як міг. Жорстоким жартом тепер видавалася йому ідея використати цю річ для захисту троянди. Свого часу він вступав у сутички як з людьми, так і чудовиськами, але ще ніколи не наближався до чогось настільки кошмарного. Відчуття зла, яке вона випромінювала, було жахливим, воно позбавляло самовладання. Але гіршим, значно гіршим було відчуття її недоброзичливої порожнечі.

Каллаген натиснув пальцем на щілину між двома дошками. Пролунало тихе клацання, і частина підлоги в ніші припинялася. Каллаген зняв дошки, під якими відкрився квадратний отвір завдовжки й завширшки приблизно п’ятнадцять дюймів. Притиснувши дошки до грудей, він трохи відхилився навприсядки назад. Бурмотіння посилилося. Роланд на мить уявив собі велетенський вулик з бджолами завбільшки з фургони, які ліниво повзають по стільнику. Він нахилився і зазирнув до сховку Старого.

Річ, що лежала всередині, була загорнена в білу тканину, на вигляд — тонке простирадло.

— Стихар хлопчика-служки, — пояснив Каллаген. Потім, помітивши, що Роланд не розуміє цього слова: — Одяг такий. — Він знизав плечима. — Серце підказало мені, що треба загорнути, і я загорнув.

— Твоє серце сказало тобі правду, — прошепотів Роланд. Він згадав сумку, яку Джейк підібрав на пустирі, з написом «У „Мідворлд-Лейнз“ можливі лише страйки». Вона їм ще знадобиться. Але думати про те, як вони перекладатимуть річ у сумку, йому не хотілося.

Він відсунув усі думки — разом зі страхом — убік і відгорнув тканину. Під стихарем була дерев’яна скриня.

Незважаючи на страх, Роланд простягнув руку, щоб торкнутися темного важкого дерева. «На дотик воно буде як легкий змащений оливою метал», — подумав він. І не помилився. Він відчув, як його проймає еротичне тремтіння з глибин тіла. Воно поцілувало його страх, як давній коханець, і зникло.

— Чорне залізне дерево, — прошепотів Роланд. — Я чув про нього, але ніколи не бачив.

— У моїх «Легендах про короля Артура» його називали деревом привидів, — прошепотів Каллаген у відповідь.

— Справді?

Авжеж, у скриньці було щось примарне, щось від релікту давнини, який після тривалих блукань світом знайшов нарешті спокій, хоч і ненадовго. Стрільцеві дуже хотілося торкнутися її ще раз (темне щільне дерево просило його руки), але він відчув, як безмежне бурмотіння на якусь мить стало гучнішим, перш ніж стишитися й стати таким, як раніш. «Хто мудрий, той не штрикатиме сплячого ведмедя палицею», — сказав він собі. Справді, але бажання від цього нікуди не зникло. Він хотів ще раз торкнутися дерева: легенько, пучками пальців, потім понюхати їх. Пахло камфорою, багаттям і — він міг у цьому заприсягтися — квітами з далекої північної країни, тими, що цвітуть під снігом.

На кришці коробки було вирізьблено три предмети: троянду, камінь і двері. Під дверима йшли знаки:

Роланд знову простягнув руку. Каллаген зробив рух уперед, наче хотів його спинити, але потім передумав. Стрілець торкнувся різьбленого орнаменту під зображенням дверей. І знову бурмотіння стало гучнішим — бурмотіння речі, схованої в скриньці.

— Не… — прошепотів він і знову провів по опуклих знаках великим пальцем. — Не… знайдені? — То не він прочитав, то почули кінчики його пальців.

— Так, я впевнений, саме це тут і написано, — прошепотів Каллаген. Він вочевидь був задоволений, та все одно взяв Роланда за зап’ястя й відвів його руку вбік, щоб він не торкався скрині. На його лобі й під пахвами виступили дрібні краплини поту. — Щось у цьому є. Листок, камінь, незнайдені двері. Це все символи з книжки, яку написали в моєму світі. Вона називається «Подивися на свій дім, янголе».

«Листок, камінь, двері, — подумав Роланд. — Тільки замість листка треба підставити троянду. Так. Саме так».

— Ти забереш її? — спитав Каллаген. Тільки він більше не шепотів, його голос став трохи гучнішим, і стрілець зрозумів, що він благає.

— Ти бачив її, правда, отче?

— Еге ж. Одного разу. Це невимовний жах. Наче слизьке око чудовиська, що виросло за межами світу, який лежить у тіні Бога. Ви заберете її, стрільцю?

— Так.

— Коли?

До вух Роланда долинув ледь чутний передзвін — прекрасний і потворний до зубовного скреготу звук. На якусь мить стіни церкви отця Каллагена сколихнулися. Було таке відчуття, що річ у скриньці заговорила до них. Бачите, наскільки це все не важливо? Як швидко і легко я можу це все прибрати, якщо мені заманеться? Стережися, стрільцю! Стережися, шамане! Довкола вас прірва. І тільки від мене залежить, впадете ви чи злетите.

І каммен стихли.

— То коли? — простягнувши руку над отвором, у якому лежала скриня, Каллаген ухопив Роланда за сорочку. — Коли?

— Скоро, — сказав Роланд.

«Дуже скоро», — відповіло його серце.

ОДИН

«Уже двадцять три, — думав Роланд того вечора, сидячи за Айзенгартовим ранчо „Рокінг Б“ і слухаючи, як галасують хлопці та гавкає Юк. Вдома у Ґілеаді такий ґанок позаду будинку, що виходив на комори й поля, називали робочою верандою. — Двадцять три дні до появи Вовків. А скільки лишилося до Сюзанниних пологів?»

Щодо цього в його голові мало-помалу почала формуватися жахлива думка. А раптом Мія, нова особа в тілі Сюзанни, збирається народити своє чудовисько того самого дня, коли прийдуть Вовки? Повірити в таке було важко, але, як сказав би Едді, збіги скасовано. Найпевніше, подумав Роланд, саме так і буде. І годі було дізнатися, як довго розвиватиметься ця істота в утробі матері. Навіть якби це було людське дитя, дев’ять місяців більше не були дев’ятьма. Час розм’якшився.

— Хлопці! — прогорлав Айзенгарт. — Що, в ім’я Людини-Ісуса, я скажу своїй жінці, коли ви скрутите собі в’язи, плигаючи в те сіно?

— Ми в порядку! — крикнув у відповідь Бенні Слайтмен. — Енді не дасть нам забитися! — Хлопчик у комбінезоні, босоногий, стояв на горішньому відкритому поверсі сінника, над різьбленими літерами напису «Рокінг Б». — Хіба що… ви хочете, щоб ми припинили, сей?

Айзенгарт зиркнув на Роланда, який бачив, що за спиною в Бенні, нетерпляче очікуючи своєї черги переламати кістки, стоїть Джейк. Він також був одягнений у комбінезон — авжеж, позичений у нового друга, — і від погляду на них Роланд усміхнувся. Джейк у комбінезоні. Таке важко було уявити.

— Якщо тобі цікава моя думка, то нехай, — сказав стрілець.

— Ну то дурійте! — гукнув господар ранчо. І після цього вже не відволікався від збройного дріб’язку, розкладеного на дошках перед ним. — Як гадаєш? З них ще можна стріляти?

Айзенгарт надав Роландові для огляду всі три одиниці зброї, що їх мав у власному розпорядженні. Найкращою була рушниця, яку скотар брав із собою до містечка того вечора, коли Тіан Джефордс скликав збори. Два револьвери були того штибу, який Роланд із друзями в дитинстві називали «барабанниками» через величезні барабани, які після кожного пострілу треба було повертати ребром долоні. Роланд розібрав Айзенгартову зброю, не прокоментувавши її жодним словом. І налив рушничного мастила: цього разу не в блюдце, а в миску.

— Я спитав…

— Я чув тебе, сей. Твоя рушниця у відмінному стані, не гірша за інші, що їх я бачив по цей бік від великого міста. А от «барабанники»… — Він похитав головою. — Той, обшитий нікелевими пластинами, ще, може, стрілятиме. А другий можеш хоч у землю втикнути. Може, проросте.

— Неприємно це чути. Ці револьвери належали моєму батькові, а перед тим — його батькові, а перед тим — ще стільком. — Він показав вісім пальців. — Тобто вони ще з тих часів, коли Вовків не було. Їх завжди зберігали разом і передавали найдостойнішому синові за заповітом. Коли їх отримав я, а не мій старший брат, це навіть потішило моє самолюбство.

— У тебе був близнюк? — спитав Роланд.

— Так, двійничка, Верна. — Айзенгарт усміхався охоче і часто. От і зараз його рот під величезними сивіючими вусами розтягся в усмішці, але болісній — усмішці чоловіка, який не хоче, щоб ви знали, що під одягом у нього кривава рана. — Вона була прекрасна, як ранкова зоря. Вже десять років чи більше як пішла на той світ. Дуже рано померла, як усі рунти.

— Співчуваю.

— Спасибі.

На південному заході сідало сонце, обагряючи подвір’я барвою крові. На веранді стояло кілька крісел-гойдалок. В одному із них сидів зараз Айзенгарт. Роланд по-турецькому схрестив ноги на дошках підлоги, приводячи до ладу Айзенгартів спадок. Те, що револьвери, найімовірніше, ніколи більше не вистрелять, було байдуже стрільцевим рукам, віддавна призвичаєним до цієї роботи. Та попри звичку, він досі відчував від неї втіху.

У блискавичному темпі, від якого в землевласника очі на лоба полізли, Роланд зібрав зброю: тільки руки мигтіли й лунало швидке «клік-клак». Стрілець поклав їх на шмат овечої шкури, витер пальці об ганчірку і сів у крісло поряд з Айзенгартом. Напевно, у більш звичайні вечори Айзенгарт і його дружина сідали тут рядком і дивилися, як сонце котиться за обрій.

Роланд пошукав у своєму кошелі свого кисета і, знайшовши, скрутив цигарку зі свіжого запашного тютюну, яким забезпечив його Каллаген. Розаліта теж дещо йому подарувала — стосик тендітних кукурудзяних обгорток, які називала «шурхавками». Роланд зрозумів, що загортаються вони незгірш за будь-який цигарковий папір. Якусь мить він ще помилувався готовим витвором, а потім опустив кінчик цигарки в полум’я сірника, якого Айзенгарт розпалив об свій загрубілий ніготь. Стрілець глибоко затягся й випустив довгу хмарку диму, яка повільно піднялася і розтанула у вечірньому повітрі, нерухомому і напрочуд задушливому як для кінця літа.

— Добре, — сказав він і кивнув.

— Ге? Аби тобі було добре. Сам я ніколи не мав до цього охоти.

Комора була більшою од самого ранчо — щонайменше п’ятдесят ярдів завширшки і п’ятдесят футів заввишки. Спереду її причепурили жнив’яними амулетами на честь сезону і виставили опудал з велетенськими гострокоренями замість голів. З відкритого сінника над головними ворітьми виступав уперед кінець бантини. До нього було прив’язано мотузку. Внизу, на подвір’ї, хлопці намостили чималий сніп сіна. По обидва боки від нього стояли Юк та Енді. Вони обидва дивилися вгору, бо саме тієї миті Бенні Слайтмен узявся за мотузку, посмикав її для певності й відступив назад, зникнувши з поля зору. Юк загавкав, передчуваючи забаву. Наступної миті Бенні вилетів уперед, стискаючи в кулаках мотузку. Його волосся розвівалося на вітрі.

— Ґілеад і Ельд! — закричав він і стрибнув у сіно. Полетів у червоне призахідне повітря, а за ним промчала слідом його тінь.

— Бен-Бен! — гавкав Юк. — Бен-Бен-Бен!

Хлопчик відпустив мотузку і пірнув у сіно, а потім сміючись вигулькнув. Енді простягнув йому металеву руку, проте Бенні проігнорував її, самотужки вистрибнувши на втоптану землю. Довкола нього бігав, заходячись гавкотом, Юк.

— Вони завжди таке вигукують, коли граються? — поцікавився Роланд.

Айзенгарт пирхнув зі сміху.

— Аж ніяк! Зазвичай вони славлять Орізу, чи Людину-Ісуса, чи кричать «Слава Кальї!», чи все разом. Щось я підозрюю, що ваш хлопець навчив Слайтменового хлопця різних штук.

Роланд не став зважати на несхвальні інтонації, що прозвучали в цій репліці, й просто дивився, як Джейк тягне до себе мотузку. Бенні лежав на землі, вдаючи з себе мертвого, поки Юк не лизнув йому обличчя. Відчувши мокрий язик, він захихотів і сів. Роланд не мав жодного сумніву, що Енді підхопив би його, якби щось пішло не так.

Неподалік стояв табун робочих коней, загалом близько двадцяти. Трійця ковбоїв у чапсах і шорбутсах вела до них останні півдюжини. На іншому боці подвір’я була невелика бійня, заповнена молодими бичками. Протягом наступних тижнів їх заб’ють і відправлять униз річкою на торговельних човнах.

Джейк відступив назад у сінник, а за мить метнувся вперед.

— Нью-Йорк! — закричав він. — Таймз-Сквер! Емпайр-Стейт-Білдинг! Вежі-близнюки! Статуя Свободи! — І полетів у порожнечу на мотузці. На їхніх очах він сміючись зник у кучугурі сіна.

— А чого це інші твої друзі схотіли лишитися в Джефордсів? — начебто знічев’я запитав Айзенгарт. Але Роланд відчув, що це питання цікавить його більш ніж трохи.

— Бо нам краще розосередитися. Нехай нас добре роздивиться якнайбільше людей. Часу обмаль. Треба приймати рішення. — Звісно, все це була правда, але було дещо більше, й Айзенгарт, мабуть, здогадувався про це. Він був більш тямущий, ніж Оверголсер. І стояв намертво проти того, щоб дати відсіч Вовкам, — принаймні поки що. Втім, це не заважало Роландові симпатизувати цьому чоловікові — великому, чесному, з почуттям гумору приземленого селянина. Роланд думав, що він пристане на їхній бік, якщо йому показати, що в них є шанс перемогти.

Дорогою до «Рокінг Б» вони відвідали півдюжини малих угідь біля ріки, де основним урожаєм був рис. Айзенгарт доброзичливо знайомив фермерів зі стрільцем. На кожній малій фермі Роланд ставив два питання, як і минулого вечора в Павільйоні: «Чи відкриєтеся ви нам, якщо ми відкриємося вам? Чи знаєте ви, хто ми є, і чи приймаєте те, що ми робимо?» Усі відповідали ствердно. Айзенгарт також. Але Роланд не поспішав ставити третє питання. В цьому поки що не було потреби. Вони мали в своєму розпорядженні ще три тижні.

— Ми терпимо, стрільцю, — сказав Айзенгарт. — Терпимо навіть попри Вовків. Колись був Ґілеад, а тепер його нема, Кому це знати, як не тобі, але ми терпимо. А якщо повстанемо проти Вовків, усе може змінитися. Для тебе й твоїх супутників те, що відбувається тут, у Дузі, — це пшик, дрібнички. Якщо ви переможете і виживете, то підете далі. Якщо ж програєте, нам нікуди буде податися.

— Але…

Айзенгарт підняв руку.

— Вислухай мене, прошу. Вислухаєш?

Роланд покірно кивнув. Напевно, Айзенгарт мав виговоритися. Хлопці тим часом знову забігли на сінник, щоб стрибнути ще раз. Невдовзі темрява покладе край їхній забаві. Стрільцеві хотілося знати, як там справи в Едді й Сюзанни. Чи поговорили вони вже з Тіановим дідом? І якщо поговорили, то чи розповів він їм бодай щось цінне?

— Припустімо, вони відрядять п’ятдесят або навіть шістдесят Вовків, як уже не раз було. Це дуже багато. І що, як ми їх вколошкаємо? А за тиждень чи за місяць їх прийде п’ять сотень. Що тоді?

Роланд замислився над цим питанням. Поки він міркував, до них приєдналася Марґарет Айзенгарт — струнка жінка років сорока, з маленькими грудьми, вдягнена у джинси й сіру шовкову сорочку. В її чорному волоссі, стягнутому на потилиці вузлом, де-не-де проглядали сиві пасма. Одну руку вона тримала під фартухом.

— Це суттєве питання, — сказала вона, — але ще не час на нього відповідати. Дай їм з друзями тиждень, нехай розгледяться.

Айзенгарт кинув на свою сей погляд, у якому прозирала не лише добродушність, а й роздратованість.

— Жінко, чи ж я тобі вказую, як поратися на кухні? Коли готувати, а коли прати?

— Лише чотири рази на тиждень, — відказала вона. І, помітивши, що Роланд підводиться з крісла-гойдалки, що стояла поряд з чоловіковим, запротестувала: — Сиди-сиди, прошу, Я годину в кріслі просиділа, чистила гострокорені з Едною, тіткою того анциболота. — Вона кивнула на Бенні. — Приємно на ногах постояти. — Вона з усмішкою дивилася, як хлопці по черзі пірнали, сміючись, у сніп сіна, а довкола них стрибав і гавкав Юк. — Роланде, ми з Воуном ще ніколи прямо не стикалися з цим жахіттям. У нас було шестеро, всі близнюки, але вони виросли акурат між набігами. Можливо, ми не до кінця все це розуміємо, тож і рішення приймати не нам.

— Як комусь щастить, це не означає, що цей хтось дурний, — пробурчав Айзенгарт. — По-моєму, якраз навпаки. Стороннім оком краще видно.

— Можливо, — сказала вона, дивлячись, як хлопці біжать назад на сінник. Кожен намагався першим потрапити на драбину, вони відштовхували один одного плечем і сміялися. — Так, можливо. Але до серця теж треба дослухатися. Чоловік чи жінка, які не слухають його, дурні. Інколи краще стрибнути вперед на мотузці, навіть якщо надворі темно, щоб побачити, є там унизу сіно чи немає.

Роланд простягнув долоню і торкнувся її руки.

— Я б не зміг сказати краще.

Вона обдарувала його ледь помітною відстороненою усмішкою. А наступної миті вже звернула свою увагу на хлопців, хоча Роланд устиг помітити, що в її очах промайнув переляк. Навіть жах.

— Бене, Джейку! — гукнула вона. — Годі, припиняйте! Час митися і в хату. Вас чекає пиріг і збиті вершки!

Бенні підійшов до відкритого краю сінника.

— Сей, тато сказав, що ми можемо спати надворі в моєму наметі на березі, якщо ви не проти.

Марґарет Айзенгарт подивилася на чоловіка. Той кивнув.

— Добре, — сказала вона. — Нехай буде намет, але як хочете пирога, ідіть на кухню. Це ваше останнє попередження! Але спершу вмийтеся. І руки помийте!

— Добре, я кажу спасибі, — зрадів Бен. — А Юку можна пирога?

Марґарет Айзенгарт потерла лівою рукою лоба, наче їй боліла голова. Права ж рука, як з цікавістю відзначив Роланд, залишалася під фартухом.

— Еге ж, — сказала вона, — і пухнастику буде пиріг. Я впевнена, що це сам Артур Ельд під чужою личиною, і в нагороду він подарує мені дорогоцінного каміння й золота та наділить даром зцілення.

— Дякую-сей, — гукнув Джейк. — А можна нам ще один-єдиний раз стрибнути? Так ми найшвидше спустимося вниз.

— Я піймаю їх, якщо вони полетять не туди, куди треба, Марґарет-сей, — запевнив Енді. Його очі спалахнули синім світлом, потім потьмяніли. Здавалося, він всміхається. У цьому роботі Роланду ввижалося дві особистості: одна більше схожа на стару діву, друга — на дурисвіта, який нікому не шкодить. Жодна з них стрільцеві категорично не подобалася, і він чудово розумів, чому так. Він перестав довіряти будь-якій машинерії, особливо ходячій і говорющій.

— Що ж, — сказав Айзенгарт, — ногу ламають якраз у останньому стрибку, але стрибайте вже, якщо несила терпіти.

Вони стрибнули, й обійшлося без поламаних ніг. Обидва приземлилися точнісінько посеред купи сіна, зі сміхом вигулькнули звідти й, перезирнувшись, помчали навперейми на кухню. За ними, наче вівчарка за отарою овець, біг Юк.

— Чудово, що діти так швидко потоваришували. — Але, говорячи це, Марґарет Айзенгарт була зажурена й геть не скидалася на людину, яка бачить щось прекрасне. Вигляд у неї був сумний.

— Так. Справді чудово. — Роланд поклав кошіль собі на коліна і, здавалося, вже збирався розв’язувати вузол на шнурівці, але потім передумав. — 3 чим ваші люди найкраще дають собі раду? — спитав він у Айзенгарта. — 3 луком чи арбалетом? Я знаю напевне, що не з рушницею і не з револьвером.

— Ми воліємо арбалети, — відповів Айзенгарт. — Приладнав стрілу, натягнув, прицілився, стрілив, готово.

Роланд кивнув. Так він і думав. Погано, тому що влучити з арбалета в мішень було важко на відстані, більшій за двадцять п’ять ярдів, та й то ясної безвітряної днини. А коли вже здійметься вітер… чи, не доведіть боги, ураган…

Айзенгарт дивився на дружину з якимось мимовільним обожнюванням. А вона стояла, звівши брови, й свердлила чоловіка поглядом. Поглядом, у якому читалося питання. Що за загадки? Поза сумнівом, це якось стосувалося руки під фартухом.

— Гаразд, розкажи йому, — здався Айзенгарт і сердито показав пальцем на Роланда, наче цівку пістолета націлив. — Але це нічого не міняє. Нічого! Кажу «спасибі»! — Останню фразу він проказав крізь вищирені, наче в дикуна, зуби. І хоч це спантеличило Роланда ще більше, він відчув, що в душі зароджується промінчик надії. Нехай вона фальшива (найпевніше, так і буде), але все краще, ніж хвилювання й сум’яття (і біль), які останнім часом не давали йому спокою.

— Ні, — скромно похитала головою Марґарет. — Я не годна розповідати. Показати можу, але не розповідати.

Зітхнувши, Айзенгарт на хвильку замислився, потім повернувся до Роланда.

— Ти танцював танець рису, — сказав він, — тож маєш знати, хто така леді Оріза.

Роланд кивнув. Володарка Рису. Подекуди її вважали богинею, подекуди героїнею, а ще десь — богинею й героїнею водночас.

— Тоді ти знаєш, що вона зробила з Сірим Діком, який убив її батька.

І знову Роланд кивнув.

ДВА

За легендою (хорошою легендою, яку він обов’язково мав би переповісти Едді, Сюзанні й Джейкові, якщо в них ще колись буде час на те, щоб розповідати історії), леді Оріза запросила Сірого Діка, знаменитого принца лиходіїв, на грандіозний бенкет у Вейдоні, своєму замку на березі річки Сенд. Вона сказала, що хоче пробачити йому вбивство її батька, бо прийняла в своє серце Людину-Ісуса і так велить їй Його вчення.

«Е ні, я не такий дурний, ти заманиш мене і вб’єш», — відказав Сірий Дік.

«Ні, ні, — відповіла йому на це леді Оріза, — не треба так думати. Вся зброя лишиться за межами замку. А в бенкетній залі ми з тобою будемо наодинці: я з одного краю столу, ти з іншого».

«Ти сховаєш у рукаві кинджал чи болу в сукні. А якщо ти не сховаєш, то це зроблю я».

«Ні, ні, — відповіла леді Оріза, — не треба так думати, тому що ми обоє будемо голі».

Ці слова розпалили в Сірому Діку хіть, бо леді Оріза була вродлива. Його збуджувала думка про те, як його прутень твердне від вигляду її оголених грудей і кущика, а на ньому немає штанів, які би приховували його збудження від її дівочого погляду. І йому здалося, він зрозумів, чому вона зробила йому таку пропозицію. «Пихате серце засліпить його», — сказала леді Оріза своїй служниці (чиє ім’я було Меріен і яка теж полюбляла різні розвеселі пригоди).

Виявилося, що леді мала рацію. «Я вбив лорда Ґренфаля, найпідступнішого феодала в усіх річкових бароніях, — міркував собі Сірий Дік. — І невже його слабка донька буде правити мені за нього помсту? (О, але ж яка вона була гожа з лиця!) Отож вона запропонує мир. Можливо, навіть шлюб, якщо на додачу до вроди має нахабство й уяву».

Тож він пристав на її пропозицію. До його прибуття його люди обшукали бенкетну залу й не знайшли там жодної зброї — ні на столі, ні під столом, ні за драпіровками. Але жоден з них не міг знати, що за кілька тижнів до учти леді Оріза почала вчитися кидати особливі, обважнені обідні тарілки. Годинами вона вправлялася у цьому вмінні. Вона завжди мала схильність до фізичних вправ і мала гострий зір. Також вона люто ненавиділа Сірого Діка і вирішила, що він будь-що заплатить їй за смерть батька.

Тарілка була не просто обважненою — вона мала гострі краї. Дікові люди не звернули на неї уваги, втім, Оріза і Меріен саме на це й розраховували. Тож бенкет розпочався. І який то, напевно, був дивний бенкет: з одного краю столу усміхнений вродливий голий розбійник, а з іншого, за тридцять футів від нього, — прекрасна діва зі скромною усмішкою на устах, так само роздягнена. Пили найкраще червоне вино лорда Ґренфаля. Глибоко в душі леді відчувала величезне обурення, поглядаючи, як він сьорбає витримане вино, наче то була вода, і шкарлатні краплі скочуються його підборіддям униз на волохаті груди, але вона не подавала вигляду — просто кокетливо всміхалася і відпивала з власної чаші. Вона відчувала, як його погляд обмацує її груди — наче огидні жуки повзали туди й назад по її шкірі.

Чи довго це тривало? Дехто з оповідачів легенд схилявся до того, що вона покінчила з Сірим Діком після другого тосту. (Він: Хай твоя врода розквітає ще пишніше. Вона: Хай твій перший день у пеклі триває десять тисяч років і хай він буде найкоротшим з усіх, які тебе чекають попереду.) Інші ж — вигадники, які любили тримати людей у напрузі, — описували обід з дванадцяти страв, після якого леді Оріза торкнулася тарілки, подивилася Сірому Дікові просто у вічі і всміхнулася, повертаючись і намацуючи тупе місце на обідці, де можна було сміливо взятися рукою.

Та хай якою довгою була розповідь, закінчувалася вона завжди однаково: леді Оріза жбурляла тарілку. На зворотному її боці, попід гострим краєм, було вирізьблено невеличкі жолобки, щоб легше було втрапляти в ціль. І тарілка влучила, пролетівши з дивним стогоном понад столом, відкидаючи свою летку тінь на смажену свинину й індичку, гори овочів у мисках, свіжі фрукти, складені гірками на кришталевих тарелях.

За мить по тому, як Оріза кинула тарілку за дещо висхідною траєкторією (її рука ще не встигла опуститися, великий та вказівний пальці досі вказували на вбивцю її батька), голова Сірого Діка вилетіла крізь відчинені двері у коридор. Ще якусь мить тіло Сірого Діка стояло, показуючи на неї пенісом, наче тицяло пальцем, звинувачуючи у вбивстві. Потім член зіщулився, і Дік повалився вперед на величезний ростбіф і гору рису з травами.

Леді Оріза (Володарка Рису, як її називали в деяких місцинах під час Роландових мандрів) підняла келих і промовила до трупа тост:

ТРИ

— Хай твій перший день у пеклі триває десять тисяч років, — пробурмотів Роланд.

— Еге ж, — кивнула Марґарет, — і хай він буде найкоротшим з усіх. Жахливий тост, але я б залюбки сказала його кожному з Вовків. Кожному! — Рука, яку вона тримала на видноті, стислася в кулак. — У нас було шестеро. Рівно півдюжини. Він сказав тобі, чому вони не тут, з нами, не допомагають забивати худобу до Жнив? Він сказав тобі це, стрільцю?

— Марґарет, не треба. — Айзенгарт неспокійно завовтузився в своєму кріслі.

— Думаю, все-таки треба. Це стосується того, про що ми говорили. Часом можна поплатитися за свій учинок, але за те, що ти просто стоїш і дивишся, можна поплатитися ще більше. Наші діти виросли вільними, не боячись Вовків. Перших своїх двійнят, Тома і Тесу, я народила за місяць до останнього набігу. Інші не забарилися, ну чисто тобі як горошинки в стручку. Наймолодшому зараз п’ятнадцять, якщо ви не знаєте.

— Марґарет…

Вона його наче й не чула.

— Але їхнім дітям уже б не так поталанило. Вони це знали. Тож вони покинули нас і поїхали. Хтось вирушив далеко на північ Дуги, дехто — на Південь. Шукаючи місця, куди не дісталися б Вовки.

Вона повернулася до Айзенгарта. І хоч розповідала начебто Роландові, її останні слова були звернені до чоловіка.

— Вовки щедрі. Вони забирають лише одного з двох. Кожні двадцять з чимось років вони приходять і забирають у багатьох одне з двох дітей. І тільки в нас, тільки в нас вони забрали всіх. Усіх… до одного. — Вона нахилилася вперед і з силою стукнула Роланда вище коліна. — Зрозумій це.

Тиша запала на веранді. Тільки мукали дурні приречені бички на бійні. З кухні у відповідь на якесь зауваження Енді долинув хлоп’ячий сміх.

Айзенгарт опустив голову, і тепер Роланд бачив лишень його пишні вуса. Але йому не треба було бачити його обличчя, щоб зрозуміти: він або плаче, або щосили намагається втримати сльози.

— За весь рис Дуги я б не змусила тебе почуватися нещасним, — вона дуже лагідно погладила чоловіка по плечі. — Все одно ж вони інколи навідуються, чого мертві не роблять ніколи, хіба що в наших снах. Вони ще не настільки старі, щоб не сумувати за матір’ю чи не мати охоти зрідка перекинутися парою слів з батьком. Та попри це, їх нема. Такою була ціна безпеки, і ви з друзями мусите про це знати. — Вона на мить затримала погляд на Айзенгарті. Ховала одну руку під фартухом, а другу тримала на його плечі. — Тепер скажи мені, чи ти на мене лютий.

— Я не серджуся, — похитав головою Айзенгарт. — Не серджуся, — повторив стишеним голосом.

— А чи ти змінив свою думку?

Айзенгарт знову похитав головою.

— Старий упертюх, — сказала вона, але лагідно й добродушно. — Упертий, як віслюк, еге, ми всі кажемо спасибі.

— Я думаю про це, — не підводячи погляду, відповів він. — Досі думаю, що загалом на мене не дуже схоже — зазвичай я приймаю рішення, і на тому край. Роланде, я чув, що юний Джейк показав Оверголсерові й решті в лісі, як він стріляє. Нам теж є чим тебе здивувати, Меґі, піди принеси свою Орізу.

— Нема потреби, — сказала вона, нарешті витягаючи руку з-під фартуха. — Я взяла її з собою. Ось вона.

ЧОТИРИ

Цю тарілку Детта й Мія впізнали б одразу: синя, з делікатним візерунком довкруж облямівки. Особлива тарілка. За мить і Роланд розгледів той візерунок — молода оріза, сіянець рису. Коли сей Айзенгарт постукала кісточками пальців об тарілку, та характерно задзвеніла на високих нотах. На вигляд тарілка скидалася на порцеляну, але порцеляновою не була. Зі скла? Якогось особливого скла? З шанобливим виразом людини, яка знається на зброї й поважає її, він простягнув до тарілки руку. Жінка вагалася, закусивши кутик губи. Роланд сягнув у кобуру, яку знову начепив ще до обіду на задньому дворі церкви, й витяг револьвера. Простягнув його їй руків’ям уперед.

— Ні, — довгим зітханням випустила вона з себе це слово. — Не треба залишати в заставу свого револьвера, Роланде. Якщо вже Воун приймає тебе в своєму домі, то свою Орізу я тобі довірити можу. Але бери обережно, бо ще одного пальця втратиш, а я бачу, що ти не можеш собі цього дозволити. І так уже двох бракує на правій руці.

Єдиного погляду на синю тарілку, Орізу сей Айзенгарт, було цілком достатньо, щоб збагнути, яка мудра насправді ця порада. В душі у Роланда зажевріла яскрава іскра надії й передчуття. Багато років уже минуло, відколи йому траплялася на очі якась нова й варта уваги зброя. Але такої він не бачив ще ніколи.

Тарілка була не скляна, а металева, з якогось легкого міцного сплаву. Завбільшки зі звичайну обідню тарілку, фут із чимось у діаметрі. Облямівка на три чверті була вбивчо гострою, як бритва.

— Шукати місце, де братися, не треба, навіть якщо дуже поспішаєш — не помилишся, — пояснила Марґарет. — Бо, не знаю, чи ти помітив….

— Так, — тоном безмежного захвату мовив Роланд. Два рисових стебла переплелися, утворивши літеру Великої Мови — Zn, що, взята окремо, означала «зі» (вічність) і «зараз». У місці, де стебла перетиналися (лише гостре око могло вирізнити його на тарілці), край був не лише тупим, але й товщим. Зручним для того, щоб узятися за нього рукою.

Роланд перевернув тарілку. Знизу, посередині, стирчав якийсь маленький металевий виступ. Джейк міг би подумати, що це пластмасова гострилка для олівців, яку він носив з собою до школи, коли ще був першачком. Роландові ж, який ніколи в житті не бачив гострилки для олівців, це нагадувало покинуту оболонку яйця якоїсь комахи.

— Коли тарілка летить, ця штукенція зчиняє свист, — охоче пояснила вона, помітивши щире Роландове захоплення. Жінка порожевіла від утіхи, очі заблищали. Роланд уже не раз чув цей піднесений тон роз’яснювання, але вже давно йому не випадала нагода його послухати.

— Іншого призначення в неї нема?

— Нема. Але тарілка має свистіти, бо це частина історії, правда ж?

Роланд кивнув. Авжеж, то була правда.

Сестри Орізи, розповіла Марґарет Айзенгарт, були гуртом жінок, які любили допомагати іншим…

— І пліткувати між собою, — добродушно пробурчав Айзенгарт.

— Еге ж, і це також, — погодилася вона.

Вони куховарили для похоронів і свят (саме Сестри влаштували вчорашній бенкет у Павільйоні). Часом вони гуртом шили білизну й ковдри після того, як котрась родина втрачала все своє майно в пожежі чи повені, коли раз на шість-вісім років Девар-Тете Вайє виходила з берегів і затоплювала прилеглі малі угіддя. Сестри наводили лад у Павільйоні й замітали всередині міської Зали зібрань та впорядковували її зовні. Вони влаштовували танці для молодих людей і наглядали за ними. Їх часом наймали багатії («такі, як Тук», — сказала вона), щоб вони опікувалися весіллями, і такі гуляння завжди проходили чудово, вся Калья потім місяцями про них говорила. Поміж собою вони таки пліткували, ніде правди діти, вона не заперечувала. А ще грали в карти, очки й замки.

— І кидаєте тарілки, — додав Роланд.

— Еге ж. Але це лише задля забави. Полювання — чоловіча робота, вони добре дають раду із арбалетом. — Вона знову погладила чоловіка по плечі, трохи нервово, як здалося Роландові. А ще він подумав, що, якби чоловіки справді так добре давали раду з арбалетом, вона б не прийшла до них з цією гарненькою смертоносною штучкою, схованою під фартухом. Та й Айзенгарт би її не підохочував.

Роланд відкрив кисет з тютюном, витяг одну з Розалітиних кукурудзяних обгорток і кинув її на гострий край тарілки. За мить дві половинки квадратика обгортки, охайно розрізаного навпіл, плавно опустилися на ґанок. «Лише для забави», — подумав Роланд і подумки всміхнувся.

— Що це за метал? — запитав він. — Ти знаєш?

Вона легенько звела брови.

— Титан, як зве його Енді. Його беруть на старому заводі, далеко на півночі, в Кальї Сен-Хре. Там багато руїн. Сама я ніколи там не бувала, але чула розповіді. Це моторошне місце.

Роланд кивнув.

— А ці тарілки — як їх виготовляють? Їх робить Енді?

Вона похитала головою.

— Він не вміє чи не хоче, не знаю. Їх роблять жінки з Кальї Сен-Хре і розсилають по всіх довколишніх Кальях. Хоча я думаю, що далі Дівайна на півдні ця торгівля не йде.

— Їх роблять жінки, — задумливо повторив Роланд. — Жінки.

— Просто десь ще працює машина, яка їх відливає, та й по всьому, — сказав Айзенгарт, і Роланд звеселився, почувши нотки образи й самозахисту, які прозвучали в його тоні. — Кнопку натисли, і раз-два.

Марґарет тільки глянула на нього і по-жіночому всміхнулася, не промовивши ні слова. Нехай вона була не надто освіченою, але чудово володіла вмінням підтримувати шлюб.

— Тож Сестри є на півночі й на півдні вздовж усієї Дуги, — констатував Роланд. — І всі вони кидають тарілку.

— Еге ж, від Кальї Сен-Хре до Кальї Дівайн на півдні від нас. А як там далі на півдні чи на півночі, я не знаю. Ми любимо допомагати і побалакати. Раз у місяць ми кидаємо тарілки, на згадку про те, як Леді Оріза покінчила з Сірим Діком, але мало хто з нас у цьому вправний.

— А ти вправна, сей?

Вона мовчала, знову покусуючи губу в кутику рота.

— Покажи йому, — пробурчав Айзенгарт. — Покажи, та й по всьому.

П’ЯТЬ

Вони спустилися сходами, пропускаючи вперед дружину власника ранчо. Айзенгарт ішов слідом за нею, Роланд третім. Позаду відчинилися й хряснули двері кухні.

— Боги всемогутні, місус Айзенгарт кидатиме тарілку! — радісно закричав Бенні Слайтмен. — Джейку! Ти очам не повіриш!

— Скажи, хай зайдуть у дім, Воуне, — попросила Марґарет. — Не треба їм цього бачити.

— Хай дивляться, — відповів Айзенгарт. — Хлопцям не завадить побачити, якою вмілою може бути жінка.

— Роланде, хоч ти скажи. — Вона глянула на нього, зашарівшись від утіхи і від того ставши дуже гарною. Роланду здалося, що вона помолодшала щонайменше на десять років порівняно з тим, як виглядала, коли вийшла до них на ґанок, але йому було цікаво, чи не вплине цей її стан на здатність метати тарілку. Тому що напад із засідки був брутальною роботою, стрімкою й емоційною.

— Я згоден з твоїм чоловіком. Нехай зостануться.

— Та робіть уже, як хочете, — здалася вона.

Роланд побачив, що їй справді приємно мати глядачів. І його надія зміцніла. Дедалі вірогіднішим йому здавалося, що в цій гарненькій і не надто молодій уже ґаздині з її маленькими грудьми й посивілим волоссям билося серце мисливця. Звісно, не стрільця, але на тому етапі його б влаштували кілька мисливців — кілька убивць, — і байдуже, ким вони будуть, чоловіками чи жінками.

Вона енергійним кроком рушила до комори. За п’ятдесят ярдів від опудал обабіч дверей комори Роланд торкнувся її плеча, щоб вона зупинилася.

— Ні, — похитала головою вона, — це надто далеко.

— Я бачив, як ти метаєш з відстані, в півтора рази більшої, — вставив її чоловік і мужньо витримав розлючений погляд, яким вона його обдарувала. — Бачив-бачив.

— Бачив, коли біля мене не стояв стрілець з роду Ельда, — сказала вона, але з місця не зрушила.

Роланд підійшов до дверей комори і зняв з опудала, що шкірилося ліворуч, голову (її роль виконував величезний гострокорінь). Потім зайшов до комори. У великому, збитому з дощок ящику лежала гора свіжозібраних гострокоренів, а поряд — така сама гора картоплі. Стрілець узяв одну картоплину і поставив на плечі опудалу замість голови. Картоплина була чималенька, та все одно виглядала кумедно — опудало тепер було схоже на містера Дрібноголова з карнавального шоу чи вуличного ярмарку.

— О ні, Роланде, ні! — з непідробним жахом у голосі вигукнула вона. — Я не зможу!

— Я тобі не вірю, — сказав він і відступив убік. — Кидай.

Спершу йому здалося, що жінка не наважиться. Вона озирнулася, шукаючи підтримки в чоловіка. Якби Айзенгарт досі стояв коло неї, подумав Роланд, вона б тицьнула тарілку йому в руки й побігла в дім, не зважаючи навіть на те, що він міг порізатися абощо. Але Воун Айзенгарт завбачливо відійшов до підніжжя сходів. Хлопці стояли вище, Бенні Слайтмен дивився просто з цікавістю, а Джейк вдивлявся пильно, звівши брови на переніссі. Усмішка зникла з його обличчя.

— Роланде, я…

— Не треба, місіс, прошу. Ти все дуже гарно розповідала, а тепер я хочу це побачити. Кидай.

Вона трохи відсахнулася, розширивши очі, неначе отримала ляпаса. Потім повернулася обличчям до дверей комори й підняла праву руку над лівим плечем. Тарілка зблиснула в призахідному світлі, вже радше рожевому, а не червоному. Її губи стислися у вузьку білу смужку. На якусь мить цілий світ принишк у очікуванні.

— Різа! — пронизливо й люто скрикнула вона, викидаючи руку вперед. Її долоня розтулилася, вказівний палець показував на ту траєкторію, якою мала летіти тарілка. З усіх присутніх на подвір’ї (ковбої теж стали, щоб на це подивитися) лише Роланд мав достатньо гострий зір, щоб простежити політ тарілки.

— В яблучко! — тріумфально закричав він. — В самісіньку ціль!

Змигнувши над земляним подвір’ям, тарілка сумовито застогнала. А менш ніж за дві секунди по тому, як рука, що тримала тарілку, метнула її в повітря, картоплина лежала, акуратно розрізана навпіл, одна половина біля правої рукавиці, що слугувала опудалу рукою, друга — біля лівої. Сама тарілка застрягла в одвірку і легенько тремтіла.

Хлопці здійняли захоплений галас. Бенні підніс праву руку, як навчив його новий друг, і Джейк ляснув його по долоні своєю долонею.

— Круто, сей Айзенгарт! — викрикнув Джейк.

— Просто в ціль! Очманіти! — додав Бенні.

У відповідь на цю невинну похвалу жінка чомусь вишкірила зуби й стала схожою на коняку, яка побачила змію.

— Хлопці, — сказав Роланд, — на вашому місці я б зайшов досередини.

Бенні не зрозумів. А Джейк, глянувши ще раз на Марґарет Айзенгарт, збагнув усе. Людина зробила те, що мала зробити… а потім прийшла реакція.

— Ходімо, Бен, — сказав він.

— Але…

— Ходімо. — Джейк ухопив нового товариша за сорочку і поволік за собою до дверей кухні.

Хвилину-дві Роланд не турбував жінку. Вона стояла на місці, опустивши голову й тремтячи. Її щоки палахкотіли, але решта шкіри стала блідою, як молоко. Здавалося, вона стримує нудоту.

Він підійшов до дверей комори, узявся за тарілку в належному місці й потягнув. На його подив, тарілка піддалася не відразу: довелося докласти чималих зусиль, і лише тоді вона зсунулася з місця й вивільнилася. Він відніс її жінці й простягнув зі словами:

— Твоє знаряддя.

Вона взяла її не одразу, тільки глянула на нього з якоюсь дикою ненавистю.

— Чому ти глузуєш з мене, Роланде? Звідки тобі відомо, що Воун узяв мене з клану манні? Скажи, прошу.

Авжеж, завдяки троянді, інтуїції, подарованій йому дотиком троянди, а ще йому багато розповіло її обличчя — викапане лице старого Хенчика, тільки з жіночими рисами. Але не її то була справа, звідки Роланд знав те, що знав, тож він лише похитав головою.

— Я не знаю. І не глузую з тебе.

Марґарет Айзенгарт рвучко обхопила його за шию. Її шкіра була сухою і такою гарячою, що здавалося, ніби її лихоманить Вона наблизила свої неспокійні губи до його вуха, і Роландові здалося, ніби він відчуває запах кожного кошмару, які переслідували її відтоді, як вона вирішила покинути свій народ заради великого скотаря Кальї Брин Стерджис.

— Я бачила, як ти вчора ввечері балакав з Хенчиком, — тихо сказала вона. — Ти ж бачитимешся з ним ще, правда?

Роланд кивнув, заціпенівши від її хватки. Її сили. Від легких подмухів дихання, що лоскотали йому вухо. Невже глибоко в кожній людині, у кожній жінці, як ця, сидів божевільний?

— Добре. Чудово. Скажи йому, що Марґарет з Клану Червоної Стежини добре живеться з її чоловіком-язичником, еге ж, добре. — Її пальці на його шиї стислися ще сильніше. — Скажи йому, що вона ні про що не шкодує! Зробиш це для мене.

— Так, жінко, якщо ти цього хочеш.

Вона вихопила тарілку з його руки, не боячись її смертоносного леза. Здавалося, тримаючи її в руках, вона заспокоювалася. Глянула на нього очима, в яких стояли непролиті сльози.

— Ти говорив з моїм батьком про печеру? Про Печеру дверей?

Роланд кивнув.

— Чим ми поплатимося за твій прихід, смертоносний чоловіче зі зброєю?

До них підійшов Айзенгарт. Він непевно подивився на дружину, яка заради нього терпіла вигнання і зневагу свого народу. Тієї миті здавалося, що вона не впізнає його.

— Я виконую волю ка, — сказав Роланд.

— Ка! — закричала вона, і її верхня губа піднялася догори. Вишкір перетворив її гарне обличчя на огидну гримасу. Якби її зараз бачили хлопці, вони б злякалися. — Кожен баламут ним виправдовується! Засунь його собі в дупу зі своїм лайном!

— Я виконую волю ка. І ти чинитимеш так само, — повторив Роланд.

Вона дивилася на нього, наче не розуміючи. Роланд узяв гарячу руку, що вхопила його за потилицю, і стис, міцно, але не до болю.

— І ти чинитимеш так само.

Вона подивилася йому у вічі й опустила погляд.

— Еге ж, — пробурмотіла. — Ох, так, всі ми так чинитимемо. — Вона наважилася підвести на нього погляд. — Ти перекажеш Хенчику мої слова?

— Так, жінко, перекажу.

На подвір’ї, огорнутому сутінками, було тихо, лише віддалені звуки села порушували мовчанку. Ковбої досі стояли, прихилившись до загороди. Роланд легким кроком пішов до них.

— Доброго вечора, хлопці.

— Надіюся, в тебе все добре, — відповів один і торкнувся пальцями чола.

— Хай у вас буде ще краще, — побажав Роланд. — Місус кидала тарілку, добре кидала, ге?

— Як спасибі сказати, — погодився інший. — Місус ще ого-го.

— Ого-го, — кивнув Роланд. — А знаєте, що я вам скажу, хлопці? Перекинуся з вами слівцем, як-то кажуть.

Вони подивилися на нього насторожено.

Роланд підвів очі й усміхнувся до неба. Потім знову подивився на ковбоїв.

— Будьмо чесними. Вам, певно, схочеться потеревенити про це. Розповісти всім, що тут побачили.

Вони досі недовірливо зиркали на нього, не бажаючи визнавати очевидне.

— Бодай словом прохопіться — і я вас усіх уб’ю, — сказав Роланд. — Затямили?

Айзенгарт поклав йому на плече руку.

— Роланде, я певен…

Не обертаючись до нього, стрілець скинув його руку з плеча.

— Я питаю, затямили?

Вони закивали.

— Повірили, що мої слова — не порожній звук?

Вони знову закивали. Вигляд у них був переляканий, задоволено відзначив про себе Роланд. Правильно робили, що боялися.

— Я кажу спасибі.

— Кажу спасибі, — повторив один з ковбоїв. На лобі в нього проступив піт.

— Еге ж, — додав другий.

— Спасибі велике-велике, — сказав третій і нервово сплюнув довжелезний струмінь тютюну.

Айзенгарт спробував ще раз.

— Роланде, послухай, прошу…

Але Роланд не слухав. Його голова просвітліла від думок. Зненацька він дуже чітко уявив собі, яким буде їхній план дій. Принаймні план дій на цьому боці.

— Де робот? — спитав він у господаря ранчо.

— Енді? Думаю, пішов на кухню з хлопцями.

— Добре! У тебе тут є якийсь кабінет? — Він кивнув у бік комори.

— Еге ж.

— Ходімо туди. Ти, я і твоя жінка.

— Я хотів би відвести її в дім, — сказав Айзенгарт. «Я волію забрати її куди завгодно, аби подалі від тебе», — прочитав Роланд у його погляді.

— Наша розмова буде недовгою, — сказав Роланд. І не збрехав. Він уже побачив усе, що йому було потрібно.

ШІСТЬ

У кабінеті був лише один стілець — біля столу. На нього сіла Маргарет. Айзенгарт примостився на ослінчику. Роланд присів навпочіпки, спершись спиною об стіну. Перед собою він тримав відкритий кошіль. Він уже показав їм карту двійнят. Айзенгарт не одразу збагнув, на що хотів звернути їхню увагу стрілець (можливо, й досі не до кінця розумів), але жінка зрозуміла все. Не дивно, що вона не залишилася з манні, подумав Роланд. Манні були мирним народом. А Марґарет Айзенгарт — ні. В усякому разі, якщо ближче з нею познайомитися, це ставало очевидним.

— Нікому про це не розповідайте, — попередив Роланд.

— Або ти нас уб’єш, як наших ковбоїв? — поцікавилася вона.

Роланд терпляче глянув на неї, і під його поглядом вона почервоніла.

— Вибач, Роланде. Я засмучена. Так буває, коли кидаєш тарілку зопалу.

Айзенгарт обійняв її за плечі. Тепер вона зраділа його обіймам і поклала голову йому на плече.

— Хто ще з вашого гурту так само вправний з тарілкою? — спитав Роланд. — Є такі?

— Залія Джефордс, — без вагань відповіла вона.

— Правду кажеш?

Вона енергійно закивала.

— Залія б розрізала ту картоплину, навіть якби стояла на двадцять кроків далі, ніж я.

— Ще хтось є?

— Сейрі Адамс, жінка Дієґо. І Розаліта Муньйос.

Почувши це, Роланд здивовано підняв брови.

— Еге ж. Після Залії Розі найкраща. — Коротка пауза. — Ну і я, мабуть.

Немовби величезний тягар упав йому з плечей. Раніше він був переконаний, що якимось чином їм удасться принести зброю з Нью-Йорка чи знайти її на східному березі ріки. Але, схоже, потреба в цьому відпала. От і добре. У Нью-Йорку на них чекали інші справи, справи, пов’язані з Кельвіном Тауером. І йому не хотілося без нагальної потреби поєднувати ці два діла.

— Я хочу, щоб ми — ти, я і ті жінки — зустрілися в будинку Старого. Приходьте лише ви вчотирьох. — Він метнув блискавичний погляд на Айзенгарта і знову подивився на Айзенгартову сей. — Без чоловіків.

— Хвилиночку, — запротестував Айзенгарт.

Роланд підняв руку.

— Ще нічого не вирішилося.

— Якраз це мені й не подобається, — буркнув Айзенгарт.

— Помовч хвилинку, — цитьнула на нього Марґарет. — Коли ти хочеш нас зібрати?

Роланд подумки порахував. Лишилося двадцять чотири дні, можливо, вже двадцять три, а ще багато чого треба було побачити. А ще була річ, схована у церкві Старого, з нею теж слід було розібратися. І старий манні, Хенчик…

Втім, він знав, що зрештою той день настане і події розігруватимуться блискавично. Так було завжди. П’ять хвилин, щонайбільше десять, і все скінчено, добре це чи погано.

Фокус був у тому, щоб підготуватися до цих кількох хвилин якнайкраще.

— За десять днів, — відповів він. — Увечері. Ми влаштуємо для вас чотирьох змагання.

— Гаразд, — кивнула вона. — Це ми можемо. Але, Роланде… я не кину жодної тарілки, пальцем не поворухну, якщо мій чоловік буде проти.

— Розумію, — не став сперечатися Роланд, наперед знаючи, що вона чинитиме так, як він скаже. Коли настане час, вони всі так чинитимуть.

У кабінеті було маленьке віконце, брудне й заросле павутиною, але крізь його шибки можна було побачити, як марширує подвір’ям Енді. У сутінках, що поволі густішали, його електричні очі спалахували й згасали. Він бурмотів під носа якусь пісеньку.

— Едді каже, що роботи запрограмовані на виконання певних завдань, — сказав Роланд. — Енді виконує ваші накази?

— Переважно так, — відповів Айзенгарт. — Але не завше. До того ж він не завжди вештається поряд.

— Не віриться, що його зробили для чогось іншого, крім як співати дурні пісеньки й розповідати гороскопи, — задумливо промовив Роланд.

— Можливо, Древні дали йому якісь хобі для забави, — висловила припущення Марґарет Айзенгарт, — і тепер, коли його основні завдання вже не потрібні, втратили сенс, ці захоплення стали для нього головними.

— Ви думаєте, його зробили Древні?

— А хто ж іще? — звів брови Воун Айзенгарт. Енді вже пішов, і заднє подвір’я спустіло.

— Еге ж, хто ще, — задумливо протягнув Роланд. — Кому б ще вистачило кебети й інструментів? Але Древні зникли з лиця землі за дві тисячі років до того, як Вовки почали набігати на Калью. Дві тисячі або навіть більше. Тож хотілося б знати, хто чи що запрограмувало Енді на те, щоб він не міг про них говорити, лише повідомляти вам, коли вони прийдуть. І ще одне питання, не таке цікаве, та все одно нерозв’язане: чому він це говорить, якщо не може чи не хоче розповідати решту?

Айзенгарт і його дружина спантеличено перезирнулися. До них не дійшов сенс навіть першої частини того, що сказав Роланд. Стрільця це не здивувало, хіба що трохи розчарувало. Справді-бо, тут було багато очевидного. Тобто якщо клепки не бракує. Але Айзенгартів, Джефордсів і Оверголсерів з Кальї теж можна було зрозуміти: коли під загрозою життя твоїх дітей, думати якось важко.

У двері постукали. Айзенгарт запросив увійти.

То був Бен Слайтмен.

— Бос, худобу загнали на ночівлю. — Він зняв окуляри й протер їх об сорочку. — Хлопці пішли ночувати в палатці Бенні. Енді йшов за ними слідом, тож усе добре. — Слайтмен глянув на Роланда. — Для печерних котів ще зарано. Але раптом такий кіт з’явиться, Енді дасть моєму хлопцеві вистрелити в нього один раз із арбалета — я йому наказав, і він відповів «Наказ записано». Якщо Бенні не влучить, Енді захистить хлопців від кота своїм тілом. Його запрограмували на захист, і ми не можемо цього змінити, але якщо кіт не відступиться…

— Енді розірве його на шматки, — з якоюсь похмурою втіхою закінчив Айзенгарт.

— Він настільки спритний? — поцікавився Роланд.

— Збіса, — підтвердив Слайтмен. — А не схожий на такого, ге? Весь такий високий і незграбний. Але коли хоче, він може рухатись, як блискавка, намащена жиром. Швидше за будь-якого печерного кота. Мабуть, тому, що він працює на антиномній енергії.

— Цілком вірогідно, — з відсутнім виглядом промовив Роланд.

— Ближче до суті, — сказав Айзенгарт. — Бене, як ти думаєш, чому Енді не хоче говорити про Вовків?

— Його запрограмували…

— Так, але перед тим, як ти прийшов, Роланд звернув нашу увагу — та ми й самі давно мали б про це здогадатися, — що його зробили Древні, а потім вони вимерли чи переселилися… і задовго до того, як з’явилися Вовки… тямиш, про що я?

Слайтмен-старший кивнув і знову надягнув окуляри.

— А ви не думали, що у давні часи, мабуть, теж були якісь Вовки? Настільки подібні до наших, що Енді їх не розрізняє. Це все, що спадає мені на думку.

«Невже?» — подумав Роланд.

Він розгорнув карту двійнят Тейвері й показав на сухе річище на північному сході від містечка, постукавши по ньому пальцем. Воно звивався серед пагорбів і обривалося в одній зі старих гранатових копалень Кальї, а точніше — у шахті, що заглиблювалася в пагорб на тридцять футів і далі не йшла. Це місце не надто скидалося на Каньйон Петлі в Меджисі (принаймні тонкоходу там не було), але одна подібність все-таки впадала в око: і каньйон, і ця шахта були глухими кутами. А людина завжди прагне скористатися вдруге з того, що вже раз їй прислужилося. Була якась закономірність у тому, що Роланд обрав цю глуху шахту для засідки на Вовків. Едді, Сюзанна, Айзенгарти, а тепер і Айзенгартів бригадир побачили в цьому сенс. Сейрі Адамс і Розаліта Муньйос теж побачать. І Старий. Він повідомить про цю частину плану іншим, і всі зрозуміють, що це чудовий план.

А що, як він не все їм розповів? Якщо якась частка цього була неправдою?

А якщо Вовки відчують брехню й збагнуть, що це обман?

Добре буде, чи не так? Добре, якщо вони рвонуть у правильному напрямку, але з неправильної причини?

Так, але зрештою мені доведеться відкрити комусь усю правду. Кому?

Не Сюзанні, тому що Сюзанна знову стала двома жінками, а другій він не довіряв.

Не Едді, бо Едді міг пробовкатися Сюзанні, й тоді Мія буде в курсі.

І не Джейкові, бо Джейк надто зблизився з Бенні Слайтменом.

Він знову міг покладатися лише на себе, і цей стан ще ніколи не здавався йому таким самотнім.

— Дивіться, — сказав він, показуючи на струмок. — Ось місце, на яке я раджу звернути увагу, Слайтмене. Туди легко потрапити, та нелегко вибратися. Що, як ми зберемо всіх дітей певного віку й сховаємо їх у цій маленькій шахті?

Він побачив, як у Слайтменових очах з’явився проблиск розуміння. І не лише розуміння. Надії.

— Якщо ми сховаємо дітей, вони все одно знатимуть, де вони. Як людожери в казці.

— Мені казали. Я пропоную цим скористатися.

— Тобто використати їх як наживку. Стрільцю, це жорстоко.

Роланд, не маючи жодного наміру ховати дітей Кальї в покинутій гранатовій копальні (чи навіть десь поблизу), кивнув.

— Світ жорстокий, Айзенгарте.

— Атож, — похмуро відповів Айзенгарт. І торкнувся карти. — Задум непоганий. Еге ж, непоганий… якби вдалося заманити туди всіх Вовків.

«Мені знадобиться допомога, щоб сховати дітей там, де я вирішу їх сховати, — подумав Роланд. — Повинні бути люди, які знатимуть, куди йти і що робити. Повинен бути план. Але ще рано. Поки що я можу продовжувати свою гру. Це як замки. Тому що хтось зачаївся».

Чи пізнав він це розумом? Ні.

Чи відчув нюхом? Еге ж, відчув.

«Уже двадцять чотири, — подумав Роланд. — Двадцять чотири дні до Вовків».

Цілком достатньо.

ОДИН

Едді, міський хлопчина до останньої волосини, сам був шокований від того, як сильно йому сподобався будинок Джефордсів на Річковому Шляху. «Я міг би жити в такому домі, — подумав він. — Мені було б тут добре».

Дім був довгий, збудований з колод, із законопаченими від зимових вітрів щілинами. Одна стіна мала вікна, що виходили на довгий пологий пагорб, який спускався до рисових полів і річки. З іншого боку, на задньому дворі, стояла комора і розкинулося земляне подвір’я, причепурене клумбами, на яких росли квіти й трава. Ліворуч від заднього ґанку був доволі екзотичний городик. Половина його заросла жовтою травою, що звалася мадригалом. (Тіан плекав надію вирощувати її наступного року у великих кількостях.)

Сюзанна поцікавилася в Залії, як вона примудряється стримувати курей, і жінка сумовито засміялася, здмухнувши гривку з чола.

— Насилу, — відповіла вона. — І все-таки мадригал росте, а де щось росте, там завжди є надія.

Найбільше Едді подобалося, що все тут було якимось злагодженим і створювало атмосферу домівки. Сказати, що саме зароджувало таке відчуття, він не міг, бо то було не щось окреме, а…

Так, є одне, і це не сільська хата, не город, не кури, що вештаються подвір’ям, і не квіткові клумби.

То були діти. Спершу Едді трохи сторопів, уздрівши кількість дітей, виставлених на їхній із Сюзанною огляд, наче взвід солдатів перед заїжджим генералом. Божечку, на перший погляд їх було стільки, що цілком вистачило б на взвод… чи бодай на загін.

— Оті, в кінці, — Геддон і Гедда, — розповідала Залія, показуючи на пару темно-білявих дітлахів. — Їм десять. Ви двоє, вклоніться.

Геддон символічно вклонився, водночас торкаючись свого замурзаного лоба ще бруднішим кулаком. «І вашим, і нашим», — подумав Едді. Дівчинка зробила реверанс.

— Довгих ночей і приємних днів, — сказав Геддон.

— Приємних днів і довгих життів, дурнику, — театрально підкотивши очі, прошепотіла Гедда, потім знову присіла в реверансі й повторила побажання так, як, на її думку, було правильно. Але Геддон був надто захоплений гостями з інших країв, щоб зиркнути на свою сестру-всезнайку. Він навіть не помітив її шпильки.

— Молодшенькі — Лайман і Лія, — вела далі Залія.

Лайман, з широко розплющеними очима й розкритим ротом, так старався, вклоняючись, що мало не гепнувся на землю. А Лія таки впала, роблячи реверанс. Едді насилу стримав усмішку, дивлячись, як шипить Гедда, ставлячи сестру на ноги.

— А це, — сказала жінка, цілуючи великого малюка, що сидів у неї на руках, — Аарон, моє золотко.

— Твій одинак, — уточнила Сюзанна.

— Еге ж, це він.

Аарон зачовгався, вириваючись з материних обіймів. Залія поставила його на землю. Він підтягнув підгузка і почеберяв до будинку, кличучи тата.

— Геддоне, піди й наглянь за ним, — наказала Залія.

— Ма-мо, ні! — Він дико крутив очима, сигналізуючи матері, що він хоче зостатися тут: слухати чужинців і пожирати їх поглядом.

— Ма-мо, так, — сказала невблаганна Залія. — Марш доглядати братика, Геддоне.

Хлопчик міг би сперечатися й далі, але тієї миті з-за рогу хати вийшов Тіан Джефордс і підхопив малюка на руки. Аарон на радощах скинув таткового солом’яного бриля і запустив пальчики в його спітніле волосся.

Всього цього Едді й Сюзанна майже не помітили. Їхні погляди були прикуті до велетнів у комбінезонах, що тупали слідом за Джефордсом. Об’їжджаючи малі угіддя вздовж Річкового шляху, Едді з Сюзанною бачили чимало величезних людей, але завжди лише здаля. («Вони встидаються незнайомців», — пояснив їм Айзенгарт.) Ці двоє стояли менш ніж за десять футів.

Чоловік і жінка чи хлопець та дівчина? «І те, і те, — подумай Едді. — Бо їхній вік насправді не має значення».

Велетка, спітніла й усміхнена, не менше шести футів заввишки, мала груди, кожна з яких була вдвічі більша за голову Едді. На шиї в неї висіло дерев’яне розп’яття. Велет був вищий од неї щонайменше на шість дюймів. Він несміливо глянув на новоприбулих і почав смоктати великий палець однієї руки, другою мнучи себе в паху. Едді найбільше вразили навіть не їхні габарити, а їхня моторошна схожість із Тіаном і Залією. Неначе вони були першими невдалими чернетками чийогось напрочуд успішного витвору мистецтва. Те, що вони ідіоти, було очевидно, так само, як впадав у око їхній близький стосунок до людей, розумово здорових. «Моторошні» — єдине слово, яке спадало на думку при їхньому вигляді.

«Ні, — подумав Едді. — Це слово — рунти».

— Це мій брат Залман, — напрочуд офіційно сказала Залія.

— І моя сестра Тія, — додав Тіан. — Вклоніться, телепні.

Залман не відреагував, він і далі смоктав одну частину свого тіла і м’яв іншу. А от Тія присіла у незграбному (якомусь качиному) реверансі.

— Довгих днів довгих ночей довгої землі! — закричала вона. — Є БУЛЬБА І ПІДЛИВКА!

— Добре, — тихо мовила Сюзанна. — Бульба і підливка — це смачно.

— БУЛЬБА І ПІДЛИВКА СМАЧНО! — Тія наморщила носа і по-свинячому підняла верхню губу, що мало означати дружбу навіки. — БУЛЬБА І ПІДЛИВКА! БУЛЬБА І ПІДЛИВКА! СТАРІ ДОБРІ БУЛЬБА І ПІДЛИВКА!

Сюзанниної руки нерішуче торкнулася Гедда.

— Місус-сей, якщо ви не цитьнете на неї, вона весь день так буде.

— Цить, Тіє, — сказала Сюзанна.

Звівши обличчя до неба, Тія дико розреготалася, схрестила руки на своїх непомірних грудях і замовкла.

— Зал, — покликав швагра Тіан. — Тобі треба пі-пі, га?

Брат Залії нічого не сказав, тільки продовжував стискати себе в паху.

— Іди зроби пі-пі, — наполягав Тіан. — Іди за комору. Полий гострокорені.

Спочатку нічого не відбулося. Потім Тіан широкими кроками, човгаючи, побрів геть.

— А в дитинстві… — почала Сюзанна.

— Вони були жваві й тямущі, — закінчила за неї Залія. — А тепер вона бачите яка. А мій брат ще гірший.

Вона затулила обличчя долонями. Аарон вирішив, що вона з ним грається, теж затулився руками і сказав «Ку-ку!», але близнюки залишалися серйозними. Вони навіть стривожилися.

— Що таке з мамою? — спитав Лайман, смикаючи батька за холошу. Залман, нічого не помітивши, далі чалапав до комори, досі не вийнявши пальця з рота і не прийнявши руку від паху.

— Нічого, синку. З мамою все гаразд. — Тіан поставив малюка на землю і витер очі. — Все чудово. Правда, Зі?

— Еге ж. — Вона опустила руки. Її очі почервоніли, але сліз не було. — А що не чудово, з Божою поміччю буде чудово.

— Твої слова та Богу в вуха, — сказав Едді, спостерігаючи, як велет човгає до комори. — Твої слова та Богу в вуха.

ДВА

— У твого діда день просвітлення? — за хвилину спитав Едді в Тіана. Вони пішли на поле, яке Тіан називав Злиденним, зоставивши Залію й Сюзанну з дітьми, великими і малими.

— Щось непомітно, — спохмурнівши, відповів Тіан. — Останніми роками він геть дурний на голову і не хоче мати зі мною нічого до діла. А от з нею хоче, бо вона годує його з ложечки, витирає слину йому з підборіддя і ще й «спасибі» йому каже. Наче мені мало двох рунтів годувати, то ще й з цим вреднючим шкарбаном тре’ панькатися. Його мізки вже геть іржа поїла. Половину часу він узагалі не тямить, де він!

Вони йшли, й висока трава шурхотіла об їхні холоші. Двічі Едді мало не перечепився об каміння, а одного разу Тіан вчасно схопив його за руку і обвів довкола ями, що більше скидалася на пастку для ноги. «Не дивно, що він зве його Злиденним», — подумав Едді. Втім, ознаки культивації були наявні. Не вірилося, що хтось міг протягти плуга через це місиво, але скидалося на те, що Тіан намагався.

— Якщо твоя дружина має рацію, мені доведеться з ним поговорити, — сказав Едді. — Треба послухати його історію.

— Атож, у мого діда історій хоч греблю гати. Проблема в тому, що більшість їх — брехні, від початку до кінця. А тепер він ще й плутає їх усі. Він завжди мав сильний акцент, а за останні роки втратив ще й останні три зуби. Думаю, ти не розбереш, що він там шамкає. Успіху тобі з ним, Едді з Нью-Йорка.

— Тіане, що, в біса, він тобі зробив?

— Не мені, а моєму батькові. Але це довга історія і вона ніяким боком не стосується цього діла. Облиш.

— Ні, це ти облиш, — зупиняючись, сказав Едді.

Тіан ошелешено подивився на нього. Едді кивнув, не всміхаючись: ти мене чув. Йому було двадцять п’ять, на рік більше, ніж мав Катберт Олґуд у свій останній день на Єрихонському пагорбі, але в надвечірньому світлі він міг зійти за п’ятдесятирічного. Суворого і впевненого.

— Якщо він бачив мертвого Вовка, ми повинні його розпитати.

— Едді, я не певен.

— Так, але ти певен у тому, про що мені йдеться. Що б ти там проти нього не мав, забудь про це до часу. Коли розберемося з Вовками, хоч зі стріхи його скинь, хоч об камін йому голову розбий, я дозволяю. Але доти тримай свої образи при собі. Домовились?

Тіан кивнув. Він стояв, тримаючи руки в кишенях, і дивився на своє північне поле, яке недарма називав Злиденним. Його обличчя виражало стурбовану жадібність, втім, як завжди, коли він вивчав поглядом це своє поле.

— Думаєш, історія про те, як убили Вовка, — просто вигадка? Якщо ти справді так думаєш, то я не гаятиму часу.

— В цю історію я вірю більше, ніж у решту його побрехеньок, — неохоче сказав Тіан.

— Чому?

— Він розповідав її, відколи я себе пам’ятаю, і вона, на відміну од інших, завжди залишалася однаковою. А ще… — Наступні Тіанові слова прозвучали так, наче він виціджував їх крізь міцно стиснені зуби. — Моєму дідові ніколи не бракувало пороху. Якщо хтось і міг вийти на Східний шлях і стати на герць з Вовками, не кажучи вже про те, щоб бути зухом і підбурити інших піти за ним, то я б поставив усі свої гроші на Джеймі Джефордса.

— Зухом?

Тіан замислився над поясненням.

— Це якби… коли ти маєш запхати голову в пащеку до печерного кота, для цього тре’ бути хоробрим, правда ж?

«Для цього треба бути ідіотом», — подумав Едді, але кивнув.

— А якби ти був людиною, яка вміє переконати когось іншого запхати голову в пащеку до печерного кота, ти був би зухом. Ваш дін — зух, правда?

Едді згадав, на які вчинки штовхав його Роланд, і кивнув. Так, Роланд був ще той зух. Диявольський зух. І Едді був певен: давні стрільцеві друзі це підтвердили б.

— Еге ж, — сказав Тіан, знову звертаючи погляд до поля. — Хай там що, якщо ти хочеш витягти зі старого бодай крихту здорового глузду, дочекайся кінця вечері. Ум’явши свою порцію й вихиливши півпінти ґрафу, він розумнішає. І посади коло себе мою жінку, щоб він міг її бачити. Якби він був молодший, то помацав би її не тільки оком. — На його обличчя знову набігла тінь.

Едді поплескав його по плечі.

— Але він старий. А ти молодий. Тож попустися, добре?

— Добре. — Тіан очевидячки спробував послухатися поради. — Як тобі моє поле, стрільцю? На той рік засію його мадригалом. Тою жовтою травою, яка росте в дворі.

На думку Едді, це поле більше скидалося на марні сподівання. І він підозрював, що в глибині душі Тіан теж про це знав. Ніхто б не назвав своє єдине незасіяне поле Злиденним, якби сподівався, що на ньому щось добре вродить. Але він упізнав вираз на Тіановому лиці. Той самий вираз мав Генрі, коли вони вдвох збиралися ширнутися. Цей вираз свідчив, що цього разу марафет буде відмінним, кращим, ніж будь-коли. Китайський білий, і забудь про мексиканський коричневий, від якого в тебе боліла голова й кишки поскручувались. Вони кайфуватимуть цілий тиждень, їм вставить так, як за все життя ніколи не вставляло, їх пертиме довго, а потім вони назавжди зав’яжуть з наркотою. Така була в Генрі священна віра. На мить Едді здалося, що біля нього стоїть Генрі, розповідаючи, яка прибуткова культура цей мадригал і як у наступні жнива кусатимуть губи від заздрощів люди, що казали йому: нічого в тебе тут рости не буде, тут північна сторона. А потім він купить поле Г’ю Ансельма на дальньому боці он того хребта… найме в жнива кілька робітників, бо ця земля родитиме золото, куди не кинь оком… а що, він навіть покине вирощувати рис і стане королем мадригалу.

Едді кивнув на поле, яке стояло ще майже не оброблене.

— Схоже, тут ще до чорта роботи. І мулів варто поберегти.

Тіан коротко розсміявся.

— Едді, я б не став ризикувати тут мулом.

— Аякже…

— Я запрягаю сестру.

В Едді відвисла щелепа.

— Ти знущаєшся!

— Аж ніяк. Я б і Зала запрягав, ти ж бачив — він більший і сильніший, але йому не вистачить кебети. Більше клопоту буде, ніж зиску. Я вже пробував.

Едді приголомшено похитав головою. Їхні тіні далеко слалися по горбкуватій, порослій бур’янами й чортополохом землі.

— Але… блін… вона ж твоя сестра!

— Еге ж. А що їй цілими днями робити? Сидіти коло комори й глядіти курей? Спати дедалі більше й більше, вставати лише на бульбу й підливку? Повір мені, це краще. Вона не проти. Змусити її тягти плуга рівно — ще та шарпанина нервів, навіть там, де земля кожні вісім чи десять кроків не провалюється і каміння не випинається. Але тягне вона здорово. І сміється, як гагара.

Едді переконала його чесність. Він анітрохи не виправдовувався.

— До того ж ще десять років, і вона вмре. Хай допомагає, поки ще здатна на це. Залія теж так вважає.

— Добре, але чому ти не можеш припрягти Енді, бодай на годину-дві? Я впевнений, робота пішла б швидше. Ви всі, фермери з малих угідь, могли б використовувати його по черзі. Вам це ніколи не спадало на думку? Він міг би орати вам поля, копати криниці, піднімати балки, і все це самотужки. Навіть на бульбі й підливці зекономили б. — Він знову поплескав Тіана по плечі. — Думаю, ви б точно були не від того.

Губи Тіана здригнулися.

— Про таке можна тільки помріяти.

— Не працює? Чи це він не хоче працювати?

— Дещо він погоджується робити, але не орати поля і не копати криниці. Коли його просиш про це, він у відповідь просить сказати пароль. Коли ти не називаєш пароля, він питає, чи хочеш ти спробувати ще раз. А тоді…

— А тоді каже, що тобі, чувак, дуже не пощастило. Через Директиву дев’ятнадцять.

— Якщо ти знав, чого тоді питаєш?

— Я знав, що він таким чином відмовчується про Вовків, бо про них я його питав. А що на все інше він так відповідає — ні, не знав.

Тіан кивнув.

— Від нього насправді більше клопоту, ніж помочі. Самі побачите, як трохи довше тут побудете. Єдине, за що ми кажемо йому спасибі, — він говорить нам, що йдуть Вовки.

В Едді на язиці крутилося спитати, за що вони йому дякують, якщо його новини насправді лише завдають їм прикрості? Звісно, цього разу новина матиме певний результат: вона щось змінить. Невже містер Ви-Познайомитеся-З-Цікавим-Незнайомцем весь цей час намагався схилити фолькен звестися на ноги й вийти на бій? Едді згадав улесливу посмішку Енді й вирішив, що подібний альтруїзм йому навряд чи властивий. Нечесно було судити людей (ба навіть роботів) за їхніми усмішками чи манерою розмовляти, але так робили всі.

А якщо замислитися, то як бути з його голосом? З його самовдоволеним голосочком, типу «я-знаю-а-ви-ні»? Чи це мені теж здається?

Найжахливіше в усьому цьому було те, що він не міг розібратися.

ТРИ

Сюзаннин співучий голос, супроводжуваний хихотінням дітей (і малих, і великих), привабив Едді й Тіана на заднє подвір’я будинку.

Залман тримав у руках один кінець мотузки, схожої на налигач, другий кінець був у Тії. Вони звільна, великими петлями крутили мотузку, розплившись у широких, до вух, усмішках, а Сюзанна сиділа на землі й читала віршика для скакалки, який Едді невиразно пам’ятав з дитинства. Залія і її четверо старших дітей стрибали в унісон. Їхнє волосся підстрибувало й опускалося разом з ними. Малий Аарон стояв поряд, і його підгузок провисав уже мало не до колін. Він широко усміхався від щастя і крутив замурзаним кулачком, повторюючи рухи мотузки.

— «Пінкі Попер ґвалт зчинив! Цей хлопчисько знахабнів! Він підкрався, раз-два-три, до дівчаток з-за спини!» Швидше, Залмане! Швидше, Тіє! Хай стрибають!

Тія одразу ж стала крутити швидше, а за мить і Залман наздогнав її темп. Вочевидь, це було йому до снаги. Сміючись, Сюзанна почала рахувати швидше.

— «Пінкі Попер фанфарон. І поцупив медальйон! І чотири, п’ять-шість-сім, поганючий він зовсім!» Заліє, я вже бачу твої коліна! Швидше, люди! Швидше!

Четверо двійнят скакали, як воланчики. Геддон затис кулаки під пахвами і відбивав чечітку. Тепер, коли молодші дітлахи вже подолали свій захват, що змушував їх ніяковіти, вони стрибали у м’якій надприродній гармонії. Здавалося, навіть їхнє волосся — і те прагнуло здійматися одночасно. Едді мимохіть згадав двійнят Тейвері, в яких однаковим було навіть ластовиння.

— «Пінкі… Пінкі Попер…» — і вона спинилася. — Едді, виручай! Я далі не пам’ятаю!

— Народ, крутіть швидше, — сказав Едді велетням, які обертали мотузку. Вони послухалися (Тія розреготалася у вечірнє небо). Едді прикинув на око розмах мотузки, що здіймалася й опускалася на рівні колін, визначаючи час, коли вона опиниться ближче до землі. Він поклав руку на руків’я стрільцевого револьвера, щоб не випав з кобури.

— Едді Дін, ти не зможеш! — сміючись, закричала Сюзанна.

Але наступного разу, коли мотузка злетіла в повітря, він зміг: стрибнув між Геддою та її матір’ю, обличчям до Залії, розпашілої і спітнілої, та злагоджено застрибав разом. Останні рядки, що збереглися в його пам’яті, Едді промовив у темпі аукціоніста на сільському ярмарку, щоб не збитися з ритму. Лише пізніше він збагнув, що переінакшив ім’я поганого хлопчика, викрививши його суто на бруклінський взірець.

— «Піґґі Пекер вкрав у Клари і намисто, і корали. Я його підстережу, взимку раків покажу». Швидше! Крутіть!

Мотузка закрутилася так швидко, що тепер мигтіла в повітрі. Світ стрибав угору-вниз, як на невидимій пружинній ходулі, й у цьому мареві Едді побачив старого з рідким пухнастим волоссям, що, як їжак з нори, виповз на ґанок, постукуючи ціпком із залізного дерева. «Здоров, діду», — подумав він, а потім на якийсь час викинув старого з голови. Все, чого йому хотілося тієї миті, — протриматися якнайдовше і не стати тим, хто перепинить рух мотузки. Малим він завжди обожнював стрибати на скакалці й завжди обурювався про себе, що з нею довелося розпрощатися, щойно він пішов до початкової школи, бо, мовляв, це дівчача гра і якщо не хочеш бути сестричкою, тобі до неї зась. Пізніше, на фізкультурі в старших класах, він знову на короткий час повернув собі радощі скакалки. Але ще ніколи це не було так приємно, як зараз. Неначе він знайшов (чи віднайшов) якусь практичну магію, що пов’язувала їхні з Сюзанною нью-йоркські життя з цим, іншим життям, без жодних чарівних дверей, кришталевих куль чи тодешу. Він засміявся, як божевільний, і почав схрещувати ноги ножицями. За мить Залія Джефордс уже робила те саме, копіюючи кожен його стрибок. То було так само приємно, як і танець рису. А може, навіть приємніше, бо тут вони стрибали в унісон.

Для Сюзанни в цьому теж була якась магія, і з усіх див, що чекали на них попереду чи були позаду, ці кілька миттєвостей на задньому подвір’ї в Джефордсів завжди були оповиті якимось особливим флером. Там не двоє людей стрибали в тандемі, і навіть не четверо, а шестеро, тоді як двоє ідіотів з усмішками до вух крутили мотузку так швидко, як тільки їм дозволяли руки-брили.

Розсміявшись, Тіан тупнув шорбутсом і закричав:

— Ото забава! Холєра ясна!

А дід на ґанку зайшовся іржаво-рипучим реготом, і Сюзанна подумала, що давненько він уже не діставав цього сміху з шафи, де той лежав, густо пересипаний нафталіновими кульками.

Ще п’ять секунд чари тривали. Скакалка оберталася так швидко, що око не могло за нею встежити. Тільки свист у повітрі і вказував на місце її перебування. Шестеро у цьому вирі — від Едді, найвищого, який стрибав ближче до Залмана, до пухкого і маленького Лаймана біля Тії — здіймалися й опускалися, як поршні в якійсь машині.

Потім мотузка зачепилася за чиюсь п’яту — Сюзанні здалося, що то був Залман, але згодом провину візьмуть на себе усі, щоб нікому не було прикро, — і всі попадали на землю, відсапуючись і регочучи. Едді, хапаючись за груди, піймав на собі Сюзаннин погляд:

— У мене зараз серце відмовить, люба, дзвони дев’ять-один-один.

На руках вона дісталася того місця, де він лежав, і нахилилася його поцілувати.

— Ні, не відмовить, — сказала вона. — А моє серце вже точно тобі не відмовить, Едді Дін. Я люблю тебе.

Лежачи на землі, він дивився на неї пильно й серйозно. Він знав, що навіть найсильніше її кохання до нього не зрівняється з тією величезною любов’ю, що її він плекав до неї. І, як завжди, коли він замислювався над такими речами, з’явилося передчуття, що ка не на їхньому боці, що їхні стосунки завершаться погано.

Якщо так, тоді твоє завдання, Едді Дін, зробити так, щоб вони були якнайкращими, поки ще є час. Ти впораєшся з цим, Едді?

— З превеликою втіхою, — промовив він уголос.

Вона здивовано звела брови.

— Кажеш правду? — спитала вона. Мовою Кальї це означало «Прошу?»

— Правду, — всміхнувся він. — Чистісінька правда, повір.

Він обійняв її за шию, притягнув до себе і заходився вкривати поцілунками: у чоло, у носа і нарешті — в губи. Двійнята сміялися й плескали в долоні. Малюк пирхав. Як і старий Джеймі Джефордс на ґанку.

ЧОТИРИ

Після фізичних вправ усі зголодніли. Залія Джефордс і Сюзанна, яка спритно допомагала в своєму візку, накрили за будинком, на довгому столі на козлах, величезну вечерю. На думку Едді, звідти відкривався пречудовий краєвид. Біля підніжжя схилу зеленіло поле рису (наскільки він міг судити, якогось особливо твердого сорту), стебла якого вже сягали до плеча високій людині. Далі яскріла в променях призахідного сонця річка.

— Скажи молитву, Зі, коли твоя ласка, — попросив Тіан.

Залія просяяла. Пізніше Сюзанна скаже Едді, що Тіан був не надто високої думки про релігію своєї дружини, але його наче підмінили відтоді, як отець Каллаген несподівано підтримав його на зборах у міській Залі.

— Діти, схиліть голови.

Чотири голови опустилося (а з великими дітьми навіть шість). Лайман і Лія так міцно стулили повіки, що здалося, і ніби їх мучить страшенний головний біль. Рученята, чисті й рожеві після холодної води з надвірної колонки, вони простягли вперед.

— Господи, благослови цю їжу і наповни наші серця вдячністю. Дякуємо Тобі за наших гостей, нехай їм добре ведеться у нас і нам з ними. Захисти нас від страхіть, що налітають при світлі дня і підкрадаються опівночі. Ми кажемо спасибі.

— Спасибі! — закричали діти, а Тія так голосно, що у вікнах задзеленчали шибки.

— В ім’я Господа Бога і Його Сина, Людини-Ісуса, — завершила Залія.

— Людини-Ісуса! — знову заволали діти. А Едді зацікавлено відзначив про себе, що, поки решта проказували молитву, дід, який хизувався розп’яттям на шиї, майже завбільшки з ті, що їх носили Залман і Тія, сидів із розплющеними очима й мирно длубався у носі.

— Амінь.

— Амінь!

— БУЛЬБА! — прогорлала Тія.

П’ЯТЬ

На одному краю довгого стола сидів Тіан, на іншому — Залія. Двійнят не заслали у гето «дитячого столу» (куди зазвичай спроваджували в дитинстві Сюзанну і її двоюрідних братів та сестер, і як же вона це ненавиділа!), а посадили рядком з одного боку, всадовивши старших обабіч молодшеньких. Геддон допомагав Лії, Гедда опікувалася Лайманом. Сюзанну й Едді посадили разом навпроти дітей, одного юного велетня — ліворуч од Сюзанни, другу — праворуч від Едді. Малюк зручно вмостився на колінах у матері, а знудившись, перебрався до батька. Старий сидів коло Залії, яка прислужувала йому, різала м’ясо на дрібнесенькі шматочки і справді витирала йому підборіддя, коли з його рота витікала підливка. На все це сердито зиркав Тіан (що, на думку Едді, характеризувало його не з найліпшого боку), але мовчки, хіба що один раз поцікавився в діда, чи не хоче той ще хліба.

— Я ше й сам мужу дотьогтисьо, — сказав старий і на доказ цього вхопив кошика з хлібом. Для джентльмена похилого віку це було неабищо, але він одразу ж зіпсував приємне враження від своєї моторності, перекинувши глечика з варенням. — Срака-мотика!

Четверо дітей перезирнулися з круглими очима, потім позатуляли роти й захихотіли. Тія закинула голову назад і зареготала в небо, штурхонувши ліктем у ребра Едді й мало не скинувши його зі стільця.

— Не треба лаятися, тут же діти, — докорила йому Залія, піднімаючи глечика.

— Благаю прощення, — сказав дід. Едді стало цікаво, чи був би старий такий покірний, якби зауваження йому зробив онук.

— Дозвольте, дідусю, я вам трохи поможу, — сказала Сюзанна, беручи глечик у Залії. Старий подивився на неї вологими, сповненими обожнювання очима.

— Багацько вже рокіу я не видіу коричневої жінки, сорок, як не більше, — повідав їй дід. — Вони приплиуали на базарних човнах, але уже не приплиуають. — Слово «човни» дід вимовив як «чууни».

— Сподіваюся, вас не дуже лякає те, що ми досі живі, — сказала Сюзанна і всміхнулася йому. Старий відповів їй козлячою беззубою усмішкою.

Біфштекс був твердуватий, але смачний, кукурудза за смаком майже не поступалася тій, що готував на узліссі Енді. Миску бульби, хоч вона й була завбільшки з кухонну зливальницю, наповнювали двічі, соусницю з підливкою — тричі. Але справжнім відкриттям для Едді став рис. Залія подала рис трьох сортів, і кожен наступний був для нього смачніший од попереднього. Втім, Джефордси їли, не зважаючи на смак, — так люди п’ють воду в ресторані. Гідним завершенням вечері був яблучний коктейль, і після нього дітей відправили гратися. А остаточну крапку поставив дід — лунко відригнувши.

— Кажу спасибі, — сказав він Залії й тричі постукав себе по горлу. — Як завше, дуже смачно, Зі.

— Мені приємно бачити, що у вас такий хороший апетит, дідусю, — відповіла вона.

Тіан невдоволено щось буркнув і сказав:

— Діду, ці двоє хочуть з тобою поговорити про Вовків.

— Лише Едді, як ви не від того, — швидко й рішуче проговорила Сюзанна. — Я допоможу Залії прибрати зі столу й помити посуд.

— Та не треба, — сказала Залія.

Едді побачив, що жінка очима сигналізувала Сюзанні: лишайся, ти йому подобаєшся. Але Сюзанна чи то не помітила цього, чи навмисне не хотіла помічати.

— Мені не важко, — заперечила вона, завдяки багаторічній практиці спритно пересідаючи у візок. — Ви поговорите з моїм чоловіком, правда ж, сей Джефордс?

— То все було давно, — сказав дід, але помітно було, що він не проти побазікати. — Не знаю, чи зможу. В моїй голові теперка пісок, усе перемішалося.

— Я послухаю те, що ви зможете згадати, — наполягав Едді. — Кожне слово.

Тія розреготалася, наче то був найсмішніший жарт із тих, які вона чула в своєму житті. Зал зробив так само, потім загріб рештки товченої картоплі з миски своєю рукою завбільшки з обробну дошку. Тіан миттєво ляснув його по руці.

— Ніколи так не роби, телепню, скільки разів тобі казати!

— Гаразд, — сказав дід. — Як хочеш слухати, то я шось повім, хлопче. Все ’дно я теперка ні на віщо не годен, крім язиком плескати. Поможи вилізти на ґанок, бо тими сходами легше повзти вниз, ніж угору. А як ти, доню, ше мені люльку принесеш, то добре діло діду зробиш, бо з люлькою й думається легше, отак.

— Авжеж, принесу, — сказала Залія, роблячи вигляд, що не помічає, яким кислим поглядом нагородив її чоловік. — Зараз же.

ШІСТЬ

— Давно то було, — пахкаючи люлькою, сказав дід, коли Залія вмостила його в кріслі-гойдалці, підклавши під поперек подушку. — Не знаю, кілько часу відтоді спливло, чи двічі приходили по тому Вовки, чи тричі, бо я втратив лік рокам, хоча тоді мав дев’ятнадцять жнив на землі.

Червона лінія виднокраю на північному заході набула пишної барви притрушених попелом троянд. Тіан був у хліві з худобою, Геддон і Гедда йому допомагали. Двоє молодшеньких були на кухні. Велетні, Тія і Залман, стояли на дальньому кінці подвір’я й мовчки непорушно дивилися на схід. Зараз вони скидалися на кам’яні брили з фотографії острова Пасхи, вміщеної у «Нешнл Джіоґрефік». Від їхнього вигляду Едді пробрав дрож. Втім, він вважав, що йому пощастило. Дід здавався відносно бадьорим, і попри його жахливий, майже карикатурний акцент, Едді розбирав слова. Принаймні поки що.

— Я не думаю, що прожиті роки так багато важать, сер, — ввічливо сказав Едді.

Дід здивовано звів брови й знову іржаво засміявся.

— Сер! Давненько вже ніхто мене так не звав! Ти, хлопче, мабуть, з північного народу!

— Напевно, так.

Дід надовго замовк, дивлячись на захід сонця, що вже догоряв. Потім з якимось подивом озирнувся на Едді.

— А ми вже їли? Вечеряли?

В Едді все похололо всередині.

— Так, сер. За столом на задньому дворі.

— Питаю, щоб взнати, чи не тре’ піти посрати. Я серу після вечері. Мені не припікає ніколи, тому питаю, чи вже була вечеря, щоб піти.

— Була. Ми їли.

— А. Як ти кажеш, тебе звуть?

— Едді Дін.

— А. — І старий затягся люлькою. З його ніздрів випливли два тонкі струмочки диму. — А темненьку? — Едді вже збирався було спитати, про кого дідові йдеться, аж тут він і сам пояснив: — Жінку.

— Сюзанна. Так, вона моя жінка.

— А.

— Сер… діду… Вовки? — Але Едді вже не вірив, що йому вдасться витягти зі старого бодай щось. Можливо, Сьюз зуміє…

— Як я собі пригадую, нас було четверо, — несподівано сказав дід.

— Не п’ятеро?

— Нє, нє, хоча майже доста для мойту. — Його голос став сухим і незворушним. Навіть акцент трохи пом’якшав. — Ми були молоді й шалені, й нам було до одного місця, жити чи вмирати. Просто ми були досить люті, щоб виступити проти Вовків, тоді як решта громади казали: так, ні чи можливо. Там був я… Поукі Слайдел, мій найліпший кумпель… а ще Імон Дулін і його жінка, руда Моллі. Тарілку вона кидала так, що чорти в пеклі заздрили.

— Тарілку?

— Еге ж, це забава Сестер Орізи. Зі — одна з них. Я скажу, щоб показала тобі. В них є тарілки, загострені скраю всюди, крім того місця, за яке жінки беруться. Ото штука, скажу я тобі! Коло них чоловік з арбалетом вигляда, мов те дурне теля! То тре’ видіти.

Едді подумки зробив собі засічку, щоб розповісти про це Роландові. Він не знав, чи не виявиться це метання тарілок гаянням часу, але єдине знав напевно: вони відчайдушно потребують зброї.

— Вовка вколошкала Моллі…

— Не ви? — спантеличено запитав Едді й подумав, як же всі таки тісно переплелися правда й вигадка. Їх і не розплутати.

— Нє, нє. Хоча… — Дідові очі зблиснули. — Раз чи два я може, й казав, що то був я, щоб жіночі стегна стали поступливіші й розтулилися переді мною. Тямиш, про що я?

— Здається, так.

— А на ділі його вбила Руда Моллі, тарілкою. Але це я спішу поперед батька в пекло… Спершу ми побачили хмару куряви, яку здіймали копита їхніх коней. Потім, може, за шість коліс до села, вони розділилися тройґо.

— Як це? Я не розумію.

Дід підняв три скоцюрблені пальці й розвів їх, показуючи, як Вовки роз’їхалися на три боки.

— Найбільша ватага, судячи з куряви, поскакала до села й налетіла на Тука, і недарма — в бункері за його крамницею дехто ховав дітей. У Тука була потаємна кімнатка, де він ховав гроші, коштовності, кілька старих револьверів та інші речі, які виміняв на свій крам. Не дарма ж його прозвали хапугою! — Знову іржавий сміх. — Сховок був незлецький, про нього не відали навіть ті, хто робив у старого скупердяги. Але Вовки попрямували просто до нього, й забрали малих, і вбили всіх, хто пробував їм опиратися чи хоча б заговорити до них благально. А потім вони підпалили крамницю своїми світляними палицями. Дощенту спалили, ше повезло, шо все місто не згоріло, юний сей, бо вогонь, який Вовки носять у своїх палицях, не такий, як звичайний вогонь, його не можна загасити водою. Як це полум’я поливати водою, то воно ще більше розгоряється! Запалає вище й гарячіше! Срака-мотика!

Для більшої переконливості він плюнув через бильця і втупився поглядом у Едді.

— Я це до чого веду… Скількох би людей у цих краях мій онук чи ви з темненькою не підбурили встрягнути в бійку, Ебен Тук ніколи не буде серед їх числа. Туки володіли цією крамницею ще з незапам’ятних часів, і вони не дадуть спалити її знов. Одного разу їм було досить, боягузам чортовим. Тямиш?

— Так.

— Інші дві хмари пилу… найбільша з них покотилася на південь, до ранчо. Найменша — Східним шляхом до малих угідь, якраз туди, де ми влаштували засідку.

Від спогадів обличчя старого просвітліло. Едді не роздивився в ньому юнака, яким він колись був (для цього дід був занадто древній), але в його старечих сльозавих очах палахкотіло полум’я збудження, рішучості, а ще — слизький страх, який, певно, того дня пронизував його аж до п’ят. Той страх, від якого, мабуть, тремтіли вони всі. Едді відчув, що його думки жадібно тягнуться до нього, як голодний — до скибки хліба, і, напевно, це відбилося на його обличчі, бо старий наче запишався від гордощів і набув статечного вигляду. Авжеж, онук ніколи не тішив його таким ставленням. Тіанові не бракувало хоробрості, і на тому спасибі, але в душі він був гречкосієм, ним і залишиться. А цей чоловік, цей Едді з Нью-Йорка… він може прожити коротке життя й померти, впавши в багнюку, але він не гречкосій, слава Орізі.

— А далі? — нетерпеливився Едді.

— Продовжую. Деякі з тих, що мчали на нас, розділилися на Річковому шлєху… курява їх виказала… частина поїхала до рисових угідь, а ще частина розділилася на Кавовому шлєху. Памєтаю, як Поукі Слайдел повернувся до мене з такою кволою усмішкою на лиці, простягнув руку (ту, в якій не було арбалета) і сказав…

СІМ

Пашить розпечене осіннє небо, у високій білій траві обабіч них сюркочуть останні цвіркуни. Поукі Слайдел каже: «Мені було приємно тебе знати, Джеймі Джефордс, правда». Такої посмішки, як у нього зараз на обличчі, Джеймі ще не бачив ніколи, але йому лише дев’ятнадцять років і він мешкає на краю світу, який хтось називає Ободом, а хтось — Дугою, тож і не бачив він багато. І, судячи з того, як усе складається, не побачить ніколи. Це квола посмішка, але в ній нема боягузтва. Джеймі здогадується, що в нього на губах така сама. Ось вони, під сонцем їхніх батьків, і невдовзі їх поглине пітьма. Настала смертна година.

Але він стискає руку Поукі, і його потиск міцний.

— Це ще не кінець нашого знайомства, Поукі, — каже він.

— Сподіваюся, ти маєш рацію.

Хмара куряви важко суне в їхній бік. За хвилину чи навіть менше вони роздивляться вершників, що збурюють її. І, що важливіше, вершники побачать їх.

— Я думаю, нам треба сховатися в тій канаві, — каже Імон Дулін, показуючи на праве узбіччя дороги, — і принишкнути там. А тоді, коли вони поїдуть повз нас, ми вискочимо на них зненацька.

Моллі Дулін вбрана в обтислі чорні шовкові штани й білу блузку з відкритим коміром, крізь який проглядає крихітний срібний жнив’яний амулет: Оріза зі здійнятим догори кулаком. У правій руці Моллі тримає тарілку з гострими краями, блакитна титанова сталь з делікатним візерунком у вигляді зелених пагінців рису. На плечі в неї висить плетений кошіль з очерету на шовковій підкладці. Там, усередині, лежить ще п’ять тарілок, дві з них її власні, три — материні. У яскравому промінні сонця її блискуче волосся неначе горить вогнем. Невдовзі, щоправда, її голова займеться справжнім полум’ям.

— Ти роби, як собі хочеш, Імоне Дулін, — каже вона йому. — Що ж до мене, то я не зрушу з цього місця, щоб вони добре мене бачили, і кричатиму ім’я моєї сестри, щоб вони добре його чули. Нехай затопчуть мене кіньми, але бодай одного з них я вб’ю чи підріжу ноги одному з їхніх диявольських коней. Це я вам обіцяю.

На більше їм не вистачає часу. Вовки піднімаються з западини на краю клаптя землі, що належить родині Арра, і четверо фолькен Кальї нарешті можуть їх бачити. Про те, щоб сховатися, більше не йдеться. Джеймі чомусь очікував, що Імон Дулін, сумирний і в свої двадцять три роки вже лисуватий, зараз впустить арбалет і кинеться у високу траву з піднятими руками, благаючи пощади. Натомість він стає поруч своєї дружини і заряджає арбалет. З тихим дзижчанням тятива натягується туго-туго.

Вони стоять на дорозі, їхні чоботи в пилюці, такій дрібній, що вона схожа на борошно. Вони перегородили шлях. І на Джеймі спускається благодатне відчуття, що вони все роблять правильно. Вони загинуть тут, на цьому шляху, але це добре. Краще вмерти, ніж стояти осторонь, поки забирають дітей. Кожен з них уже втратив близнюка, а Поукі — найстарший з-поміж них — віддав Вовкам і брата, і молодшого сина. Вони чинять правильно. Вони розуміють, що Вовки жорстоко помстяться решті селян за їхній опір, але це не має значення. Бо вони чинять правильно.

— Підходьте! — кричить Джеймі й заряджає свого арбалета — раз, два, клацання. — Підходьте, виродки! Боягузливі зажерливі тварюки! Підходьте й побачите, що в нас є! За Калью! За Калью Брин Стерджис!

У мареві спекотного дня Вовки на мить наче застигають на місці: вони не наближаються, лише ряхтять віддалік. Потім стукіт кінських копит, перед тим притлумлений і невиразний, стає громовим. І Вовки наче вистрибують уперед із гарячого повітря. Їхні штани так само сірі, як шкури їхніх коней. Темно-зелені мантії майорять на вітрі за їхніми спинами. У зелених каптурах видніють маски (то маски, інакше й бути не може), що перетворюють голови чотирьох вершників на вишкірені морди голодних вовків.

— Четверо проти чотирьох! — кричить Джеймі. — Четверо проти чотирьох, рівний бій, тримати позиції, не відступати ні на крок!

Четверо Вовків на сірих конях ураганом налітають на них. Чоловіки здіймають арбалети. Моллі (яку часом називають Рудою і Вогненною — не лише за волосся, а й за її запальну вдачу) піднімає над лівим плечем таріль. Від її злості не лишилося й сліду, тепер її обличчя спокійне й холодне.

Двоє Вовків, що замикають загін, здіймають світляні палиці. Двоє попереду заносять кулаки, обтягнені зеленими рукавицями, вочевидь маючи намір щось жбурнути. «Сничі, — думає Джеймі, відчуваючи холодок у всьому тілі. — От що воно таке».

— Чекайте, хлопці… — каже Поукі. — Чекайте… чекайте… зараз!

Він випускає стрілу, і Джеймі бачить, як вона пролітає над головою Вовка праворуч. Імонова стріла влучає в шию коня в другій парі ліворуч. Тварина голосно ірже й заточується, коли між селянами і Вовками лишається не більше сорока ярдів. Кінь валиться на сусіднього коня саме тієї миті, коли його вершник шпурляє річ, яку тримав у руці. Це справді снич, але він відхиляється далеко від курсу і його системи наведення не спрацьовують.

Стріла Джеймі втрапляє у груди третьому вершникові. Джеймі хоче переможно скрикнути, та крик застрягає йому в горлі, ще навіть не вирвавшись на волю: стріла відскакує від грудей істоти, як могла б відскочити від обшитих бляхою грудей Енді чи від кам’яної брили на Злиденному полі.

«То в тебе броня, недоноску, під тим триклятим…»

Другий снич влучає в мішень — вдаряє Імонові Дуліну просто в обличчя. Його голова вибухає фонтаном крові, кісток і пухирчастої сірої речовини. Снич пролітає ще кроків зо тридцять, потім вихором розвертається і летить назад. Джеймі пригинається й чує, як він з тихим настирним гудінням проноситься понад його головою.

Моллі не зрушує з місця навіть тоді, коли її обливає кров’ю й мізками чоловіка. «ЦЕ ЗА МІННІ, КУРВИНІ ВИРОДКИ!» несамовито кричить вона й кидає тарілку. Відстань між ними вже майже нульова, але вона вкладає в кидок усю силу і тарілка злітає вгору, щойно Моллі випускає її з руки.

«Надто сильно, люба, — думає Джеймі, знову пригинаючись, цього разу від замаху світляної палиці, яка теж осатаніло дзижчить. — Надто сильно, срака-мотика».

Але Вовк, у якого цілила Моллі, несподівано наштовхується на тарілку, що вже здіймалася вгору. З притлумленим звуком «плям!» вона влучає в те місце, де дотикаються зелений каптур та маска істоти, і Вовк валиться з коня, змахнувши руками в зелених латних рукавицях.

На радощах Поукі та Джеймі здіймають переможний галас, але Моллі холоднокровно опускає руку в кошіль по другу тарілку. Всі вони, охайно складені і розташовані блакитними дугами для пальців угору, чекають там своєї черги. Вона вже наполовину витягла тарілку, коли світляна палиця відрізає їй руку від тіла. Моллі заточується, вишкірює зуби, падає на коліно, і одразу ж займається її блузка. Джеймі вражений: він бачить, що вона тягнеться до тарілки, яку досі стискають пальці її відрізаної руки, що лежить у пилюці на шляху.

Троє Вовків уже проїхали. Той, якого Моллі збила тарілкою, лежить на землі й шалено сіпається, руки в рукавицях злітають угору, до неба, й падають, неначе він хоче їм сказати: «Що тут вдієш? Що ти вдієш з цими клятими гречкосіями?»

Решта троє, мов по команді, розвертають коней і мчать до них. Моллі виймає тарілку зі своїх мертвих пальців і падає на спину, поглинута вогнем.

— Поукі, не відступати! — істерично кричить Джеймі, дивлячись, як їхня смерть летить їм назустріч під розпеченою сталевою банею неба. — Не відступати, хай там що! — Але відчуття благодаті не полишає його навіть зараз, коли він вдихає сморід горілої плоті Дулінів. Давно вже слід було це зробити, еге ж, усім селом повстати, бо Вовків можна збороти, хоча, напевно, вони не зможуть розповісти про це іншим, бо будуть мертві, а Вовки заберуть свого побратима з собою, тож ніхто нічого не довідається.

Поукі випускає ще одну стрілу, і снич влучає йому в живіт. Його тіло вибухає всередині одягу, крізь рукави й ширінку, на якій раптом не стало ґудзиків, летять шматки плоті й струменить кров. Джеймі знову промокає до нитки, цього разу — від гарячого рагу, яке щойно було його другом. Він стріляє зі свого арбалета й бачить, як стріла чиркає об бік сірого скакуна. Він знає, що пригинатися немає сенсу, та все одно пригинається, і щось вжикає в нього над головою. Один з коней боляче б’є його на ходу копитом і відкидає в придорожню канаву, де Імон пропонував їм усім сховатися. Арбалет вилітає з його руки. Він лежить, розплющивши очі й не ворушачись, знаючи, що тепер нічого не лишається, як удати з себе мертвого і сподіватися, що вони його проминуть. Звісно, надії на це мало, але це єдине, що йому зосталося, тож він щосили намагається надати своїм очам осклянілого, мертвого вигляду. Він розуміє, що за кілька секунд йому більше не доведеться нічого вдавати. Відчуває запах землі, чує цвіркунів у траві й відчайдушно хапається за них, знаючи, що це останні пахощі й звуки в його житті, а останнім, що він побачить, будуть Вовки з їхніми застиглими оскалами.

Він чує тупіт копит — вони повертаються.

Один з них, скачучи повз нього, півобертом у сідлі кидає снича. Але тієї ж миті його кінь перестрибує через тіло Вовка, який досі смикається на дорозі, хоча тепер його руки здіймаються ледь-ледь. Снич пролітає на волосину вище від Джеймі. Він майже відчуває, як ворожа зброя вагається, вишуковуючи жертву, але потім зринає над полем.

Вовки скачуть на схід, тягнучи за собою хвіст куряви. Снич повертається до господаря і знову пролітає над Джеймі, цього разу вище й повільніше. Сірі коні зникають на сході, за поворотом дороги на відстані п’ятдесяти ярдів. Останнє, що він бачить, — три зелені мантії, що майорять на вітрі, витягнувшись майже горизонтально.

Джеймі підводиться у канаві, ноги тремтять і погрожують от-от підігнутися. Снич робить ще одну петлю й повертається, цього разу він летить просто на нього, але повільно, неначе джерело, яке живить його енергією, майже виснажилося. Джемі видряпується на дорогу, падає на коліна біля палаючих решток тіла Поукі й хапає його арбалет, як ключку для гри в очки — за протилежний кінець. Снич неквапом плине до нього. Джеймі замахується арбалетом, і коли річ опиняється на достатній відстані, прибиває його до землі, як велетенського жука. Куля падає на землю біля одного з зірваних шорбутсів Поукі й лежить, сердито дзумлячи й силкуючись піднятися.

— Маєш, паскудо! — кричить Джеймі, водночас несамовито нагрібаючи на смертоносну кулю жмені землі. Він плаче. — На тобі! На! На! — Нарешті снич зникає, похований під купою білої куряви, що дзижчить, тремтить і зрештою нерухоміє.

Не підводячись, — у нього нема сил, щоб зіп’ятися на ноги, поки що нема, він насилу вірить, що лишився живий, — Джеймі Джефордс навколішках повзе до страховиська, якого вбила Моллі… Воно мертве чи принаймні лежить нерухомо. Він хоче стягти з нього маску, побачити обличчя. Перше, що він робить, — наче вередлива дитина, б’є істоту обома ногами. Тіло Вовка коливається з боку в бік і знову нерухоміє. Від нього чимось жахливо смердить. З маски, яка, здається, тане на очах, здіймається в повітря дим, що тхне тліном.

«Мертвий, — думає хлопець, якому судилося стати дідом, найстарішим серед людей Кальї. — Еге ж, мертвий, без сумніву. Ну ж бо, мишача душе, знімай маску!»

Під розпашілим осіннім небом він береться за тліючу маску, що на дотик здається якоюсь металевою сіткою, стягує її й бачить…

ВІСІМ

Спершу Едді навіть не помітив, що старий замовк, — так його загіпнотизувала ця розповідь. Він бачив усе так чітко, наче то він був там, на Східному шляху, стояв навколішках у пилюці, поклавши арбалет на плече, як бейсбольну битку, готовий вдарити по сничу, що наближався.

Потім Сюзанна проїхала повз ґанок з мискою мішанки для курей на колінах, прямуючи до комори. Вона глянула на них допитливо. Й Едді прокинувся. Він не розважатися сюди прийшов.

— І? — спитав Едді в старого, коли Сюзанна зникла в дверях комори. — Що ви побачили?

— Га? — В дідових очах була така порожнеча, що Едді мало не заплакав з відчаю.

— Що ви побачили?! Коли зняли маску?

Якусь мить у дідовому погляді не було жодної думки — світло ввімкнене, та нікого нема вдома. Та потім (лише зусиллям волі, як здалося Едді) старий отямився. Озирнувся за спину, на будинок. Подивився на чорну горлянку комори й вогник фосфорного світла в її надрах. Окинув поглядом усе подвір’я.

«Він боїться, — зрозумів Едді. — Наляканий до смерті».

Він спробував переконати себе, що це лише стареча параноя, але теж відчув, як його пробирає мороз.

— Нахилися ближче, — промимрив дідо. І коли Едді виконав наказ: — Єдиний, кому я розповідав, був мій син Люк… Тіанів батько. То було багато років по тому. Він сказав, щоб я нікому про це ні пари з вуст. А я йому: «Але, Люкі, що як це поможе? Поможе, коли вони прийдуть наступного разу?»

Дідові губи ледь ворушилися, але його сильний акцент майже зник, тож Едді чудово розумів кожне слово.

— І він сказав: «Тату, якщо ви думали, що це поможе, чого ж досі мовчали?» А я нічого не зміг йому відповісти, юначе, бо щось підказувало мені тримати рота на замку. Та й що б це дало? Що б це змінило?

— Я не знаю, — чесно відповів Едді. Їхні обличчя майже дотикалися. Едді відчував у диханні старого запахи яловичини й підливки. — Звідки мені знати, якщо ви так і не розповіли, що побачили?

— «Червоний король завжди знаходить своїх посіпак, — сказав мій хлопчик. — Ліпше, щоб ніхто й ніколи не взнав, що ви там були і що ви там бачили, інакше вони пронюхають про це, еге ж, навіть у Краї грому». А бачив я жахливе, юначе.

Шаленіючи від нетерплячки, Едді, проте, вирішив, що краще не підганяти старого.

— Що то було, діду?

— Я бачив таке, шо Люк і не повірив мені до кінця, що я таке бачив. Він подумав, що його батько понавигадував собі різних небилиць про те, як він убивав Вовків, щоб бути героєм. Та навіть дурник би допетрав, що коби я понавидумував, то казав би, шо то я вбив Вовка, а не Дулінова жінка.

Логічно, подумав Едді, але дідо прозоро натякає, що привласнював лаври собі частіше, ніж колись давно, як інколи казав Роланд. І мимохіть усміхнувся.

— Люкі боявся, що хтось почує мою розповідь і повірить. І що вона дійде до Вовків, і я пропаду ні за цапову душу через свої брехні. Які на ділі були правдою. — Він благально подивився на Едді своїми сльозливими старечими очима, силкуючись розгледіти в темряві його обличчя. — Але ж ти мені віриш?

Едді кивнув.

— Я знаю, що ви кажете правду. Але хто… — Едді помовчав. «Хто міг на вас настукати?» — крутилося в нього на язиці, але дід міг і не зрозуміти. — Але хто міг вас видати? Кого ви підозрювали?

Дід роздивлявся сутінкове подвір’я, потім наче хотів щось сказати, але передумав.

— Розкажіть, — наполягав Едді. — Скажіть, що ви…

Велика суха рука, дрижача від старості, але досі напрочуд сильна, обхопила його шию й притягнула ближче. Колючі вуса залоскотали вухо Едді, від чого він здригнувся всім тілом і по шкірі побігли мурашки.

Догоріли останні промені дня, на Калью спустилася ніч, і дідо прошепотів дев’ятнадцять слів.

Очі Едді Діна зробилися круглими. Першою думкою було те, що тепер принаймні все ясно з кіньми — сірими кіньми. Друга думка: «Авжеж. Це ж логічно. Ми мали б самі здогадатися».

Вимовивши дев’ятнадцяте слово, дідо замовк. Рука, що стискала потилицю Едді, опустилася на коліна. Едді повернувся до нього обличчям.

— Правда?

— Еге ж, стрільцю, — сказав старий. — Свята правда. Не скажу за них усіх, бо під схожими масками можуть ховатися різні лиця, але…

— Ні, — заперечив Едді, думаючи про сірих коней. Не кажучи вже про сірі штани. Зелені плащі. Все було дуже логічно. Як там співалося в тій пісні, яку любила його мати? «Ти тепер в армії, а не в селі за плугом. Не для наживи гнеш спину, сучий ти сину, ти тепер в армії». — Я маю розповісти цю історію моєму дінові.

Дідо повільно кивнув.

— Еге. Яко собі хочеш. Я, шоп ти знав, у гніву з хлопцем. Люкі хтів класти криницю, де Тіан ’казував лозою.

Едді кивнув так, ніби все зрозумів. Пізніше Сюзанна йому розтлумачила: «Я не ладнаю з хлопцем. Люкі хотів викопати криницю там, куди Тіан показав лозиною».

— Лозоходець? — з темряви спитала Сюзанна. Вона підкотила нечутно і тепер зробила рукою жест, наче тримала дужку.

Старий здивовано глянув на неї.

— Лозошукач, еге ж. Я був проти, та, відколи Вовки забрали ’го сестру, Люкі робив усе, шо хтів малий. Як то — шоб хлопець сімнайцяти літ та й показував, де криницю копать, хай він сто разів чує воду? Однак Люкі ’чав копать, і вода була, кажу вам, ми вже бачили, як вона блищить, і запах чули, але тут глина провалилася й поховала мого хлопчика живцем. Коли ми його відкопали, він уже пішов на галявину, наковтався грязюки й глини.

Повільно, дуже повільно старий витяг з кишені носовичка й витер очі.

— Відтоді ми з хлопцем слова доброго не чули один від одного. Та криниця завжди буде між нами. Але він правду каже — тре’ дати тим Вовкам прикурки. Скажіт йому, шо його дідо гордиться ним, дуже гордиться, срака-мотика! Він правдивий Джефордс! Усі минулі роки ми не схиляли голови, в ньому це говорить наша кров. — Він кивнув, цього разу повільніше. — Повідай усе своєму діну! Кожне слово! А як шось просочиться… якшо Вовки прийдуть з Краю грому по такого старого пердуна, як я…

Він оголив жалюгідні рештки зубів у страхітливій, як здалося Едді, посмішці.

— Я ше зможу зарядити арбалета. І шось підказує моні, шо твоя темненька навчиться шпурлять тарілку, хоч і має короткі ноги.

Старий поглянув у пітьму.

— Хай приходять, — тихо сказав він. — Кінець — ділу вінець, срака-мотика. Кінець — ділу вінець.

ОДИН

Мія знову була в замку, але цього разу все відбувалося геть інакше. Цього разу вона йшла не повільно, дражнячи свій голод, знаючи, що невдовзі зуміє його втамувати, що вона та її дитятко наїдяться. Тепер же вона відчувала невситиму розпуку, неначе в її череві, наче в клітці, сиділа якась дика тварина. Раніше, під час своїх попередніх візитів сюди, вона відчувала не голод, то був не справжній голод, а просто здоровий апетит. Тепер усе було інакше.

«Його час наближається, — подумала вона. — Йому треба більше їсти, щоб набиратися сили. І мені теж».

Але їй було лячно — страшно до кольок, — що річ не в тому, аби їсти більше. Вона тепер мала їсти щось особливе. Дитятко вимагало цього, щоб… ну, щоб…

Остаточно сформуватися.

Так! Саме так, сформуватися остаточно! Авжеж, вона знайде те, що йому треба, в бенкетній залі, бо в бенкетній залі було все — тисяча тарілок, і в кожній наступній страва соковитіша. Вона пройдеться вздовж столу, а коли знайде потрібне — потрібні овочі, чи спецію, м’ясо чи риб’ячу ікру, її нутрощі й нерви самі здіймуть галас, і вона їстиме… о так, вона жертиме…

Вона пришвидшила ходу, потім перейшла на біг. Краєм свідомості вона розуміла, що її хода спричиняє шурхіт, бо на ній штани. Джинси, як на ковбоях. А замість капців на ногах грубі черевики.

«Шорбутси, — прошепотів її розум сам собі. — Шорбутси, хай тобі в них буде добре».

Але це все було неважливо. Єдине, що мало значення, — їда, пожирання (о, яка вона була голодна), а ще знайти те, чого просить дитятко. Те, що зміцнить його і викличе пологи.

Вона злетіла широкими сходами донизу, у рівне пульсуюче бурмотіння слоутрансових двигунів. Дивовижні пахощі мали б уже долинути до її ніздрів — смажене м’ясо, птиця на грилі, риба з травами, — але вона не відчувала жодних запахів їжі.

«Може, я застудилася, — подумала вона, стук-стук-стукаючи шорбутсами об східці. — Напевно, так і є, я застуджена, в мене нежить, тому я не відчуваю пахощів…»

Втім, інші запахи вона чула. Пахло порохом і старістю цього місця. Вільгістю і трохи машинним мастилом, а ще пліснявою, що безжально в’їдалася в гобелени і завіси в покоях руїн.

Але жодної їжі.

Вона прослизнула повз чорні мармурові двері й попрямувала до подвійних дверей, не здогадуючись, що за нею знову стежать, цього разу не стрілець, а зачудований хлопчина зі скуйовдженим волоссям, у бавовняній сорочці й бавовняних шортах. Мія перетнула вестибюль, вимощений червоними і чорними квадратами мармуру, статую — органічне переплетіння мармуру і сталі. Вона не спинилася, щоб зробити реверанс, навіть головою не кивнула. Свій голод вона ще могла так-сяк терпіти. Але дитятко не могло лишатися голодним. Нізащо.

Лише на коротку мить її спинило власне відображення, розмите і непевне, в хромованій сталі статуї. На ній була проста біла сорочка (їх називають футболками, прошепотіла їй свідомість) з якимось написом і зображенням.

Зображенням свині.

Байдуже, що там у тебе на сорочці, жінко. Дитятко — от що важливо. Ти мусиш нагодувати дитятко!

Вона рвонула в обідню залу і стала, мов укопана, охнувши від жаху. Зала потопала в тінях. Електричні смолоскипи здебільшого було вимкнено. В неї на очах єдиний, що досі горів, заблимав, зашипів і згас. Білі особливі тарілки хтось поміняв на сині, оздоблені малюнком, що зображав зелені пагінці рису. Рослини спліталися у Велику Літеру Zn, що, як знала Мія, означала «вічність», «зараз», а також комалу. Але тарілки не мали значення. І оздоби теж. Важливо було лише те, що ці тарілки й чудовий кришталевий посуд стояли порожні й припорошені пилом.

Хоча ні, не зовсім порожні. В одному келиху вона побачила мертвого павука, чорну вдову, що лежала на спині, скрутивши численні лапки.

Раптом вона помітила шийку пляшки, що стирчала зі срібного відерця, і в шлунку вимогливо забурчало. Вона схопила пляшку, не звертаючи уваги на те, що у відерці нема навіть води, не кажучи вже про лід, — воно було геть сухим. Але в самій пляшці було досить рідини, щоб похлебтати…

Але не встигла Мія піднести пляшку до рота, в ніздрі вдарив такий нестерпний сморід оцту, що від нього засльозилися очі.

— Сучий потрох! — заверещала вона й жбурнула пляшку на підлогу. — А щоб тобі!

Вдарившись об кам’яну підлогу, пляшка розлетілася на друзки. Під столом пискляво заметушилися якісь істоти.

— Вшивайтеся! — закричала Мія. — Щоб я вас тут не бачила, хто б ви не були! Тут Мія, нічия дочка, і вона не в доброму гуморі! Але я наїмся! Так! Я наїмся!

Заява була самовпевненою. Спершу Мія не побачила на столі нічого їстівного. Там був хліб, але той кавалок, який вона завдала собі клопоту підняти, скам’янів. Були ще якісь рештки риби, але вона згнила і лежала під зеленкувато-білою піною черви.

У шлунку невдоволено забурчало — навіть ця гидота не змогла вгамувати її апетиту. Гірше було те, що під шлунком щось неспокійно завовтузилося й заштовхалося, вимагаючи їжі. Воно зробило це не голосом, а натиснувши на якісь перемикачі в її тілі, сховані десь у найбазовіших відділах нервової системи. У роті пересохло, губи скривилися, наче вона скуштувала скислого вина, очі округлилися й полізли на лоба, зір загострився. Кожна думка, кожне чуття, кожен інстинкт волали одне просте слово: їсти.

За дальнім краєм столу стояла ширма, що зображала Артура Ельда з високо піднятим мечем, який пробирався крізь болото з трьома лицарями-стрільцями за спиною. На шиї в нього висіла Саїта, велика змія, котру він, вочевидь, щойно вразив мечем. Ще один успішний похід! Ох уже ці чоловіки з їхніми походами! Ба! Та що для неї вбивство якоїсь магічної змії? В неї росло в животі дитятко, і воно хотіло їсти.

«Їшти, — сказав чужий голос у неї в голові. — Воно хтіти їшти».

За ширмою виявилися подвійні двері. Вона штовхнула їх, досі не усвідомлюючи, що у дверях обідньої зали стоїть хлопчик Джейк у спідній білизні й перелякано стежить за нею поглядом.

Кухня виявилася так само порожньою, і так само в ній лежав шар пилу. На столах видніли сліди різних істот. Баняки, пательні й інше кухонне начиння було розкидано по підлозі. Далі, за всім цим сміттям, вишикувалися в ряд чотири раковини. В одній стояла вода, що вже поросла плівкою водоростей. Освітлювали простір лампи денного світла. Лише одна з них досі горіла рівно, решта блимали, надаючи цьому гармидеру якогось кошмарного сюрреалістичного вигляду.

Вона пробралася через усю кухню, відкидаючи ногою каструлі й пательні, що застували їй шлях. Там, куди вона дісталася, стояли в ряд чотири велетенських плити. Дверцята третьої було залишено трохи відчиненими, й звідти підіймалося слабке марево тепла, як від вогнища за шість чи вісім годин по тому, як догоріли останні жарини, і пахощі, від яких її шлунок знову став гучно вимагати їжі. Пахощі свіжозасмаженого м’яса.

Мія відчинила дверцята. Всередині справді лежала смаженина. Якою ласував щур завбільшки з хатнього кота. На клацання відчинених дверцят пацюк повернув голову й зиркнув на неї чорними безстрашними очицями. Його вуса, замащені жиром, смикнулися, і він повернувся до своєї трапези. Вона чула, як плямкають щурячі губи і з яким звуком зуби відривають м’ясо.

Ні, містере Щур. Не про тебе це м’ясце. Його залишили мені й моєму дитяткові.

— Останній шанс, друже! — проспівала вона, повертаючись до столів і шафок під ними. — Краще тікай, поки ще можеш! Попереджаю по-чесному!

Та де там. Містер Щур теж хтіти їшти.

Вона відчинила шухляду, але там не було нічого, крім дощок для нарізання хліба і качалки. Застосовувати качалку їй не хотілося, щоб не заляпати свою вечерю щурячою кров’ю більше, ніж це було необхідно. Вона відчинила нижню шафку й знайшла формочки для кексів і чудернацьких десертів. Те, що вона шукала, знайшлося у шухляді ліворуч.

Перебравши ножі, Мія вирішила зупинитися на виделці для м’яса, з двома шестидюймовими вістрями. Вона повернулася до плит і там, завагавшись, перевірила інші три. Як вона й очікувала, плити були порожні. Щось — доля-провидіння-ка залишило печеного м’яса, але з розрахунку лише на одного їдця. Містер Щур вирішив, що для нього. Містер Щур помилився. Вдруге йому помилитися не судилося. Принаймні на цьому боці галявини, де закінчується земний шлях.

Вона схилилася і знову з насолодою вдихнула пахощі печеної свинини. Губи розтулилися, з вишкіреного в посмішці роти потекла слина. Цього разу містер Щур навіть не озирнувся. Містер Щур вирішив, що вона не становить загрози. Чудово. Вона нахилилася ще далі, затамувала подих і настромила пацюка на виделку. Щуря-кебаб! Мія витягла його з духовки й підняла до рівня очей. Тварина несамовито верещала, дриґаючи ногами в повітрі, смикаючи головою, кров стікала виделкою й збиралася на кулаці. Вона віднесла свою здобич, яка досі звивалася на виделці, до раковини, наповненої водою, і скинула щура туди. Він шубовснув у темінь і щез. Якусь мить з води ще стирчав і смикався кінчик його хвоста, а потім зник і він.

Мія пройшлася вздовж раковин, пробуючи крани, і з останнього витік тоненький струмочок води. Вона опустила під нього закривавлену руку й тримала так, поки вода не зникла остаточно. Потім пішла назад до духовки, витираючи мокру руку об штани. Джейк уже стояв у дверях кухні й дивився на неї, нітрохи не криючись, але вона все одно його не помічала. Всю її увагу полонив божественний аромат м’яса. Цього було замало, і не зовсім те, чого вимагало дитятко, але наразі цим можна вдовольнитися.

Мія взялася руками за деко й, зойкнувши, одразу ж відсмикнула їх та задмухала на пальці. І вишкірилася в посмішці болю, не зовсім, проте, позбавленій гумору. Містер Щур виявився трохи терплячішим до спеки, ніж вона. А може, більше хтів їшти. Хоча важко було повірити в те, що хтось чи щось міг більше хтіти їшти, ніж зараз вона.

— Я хотю їшти! — закричала вона, сміючись, коли йшла вздовж шафок, спритно висуваючи й закриваючи шухляди. — Мія голодна! Я не ходила в Моргауз і в Неморгауз не ходила, але я хотю їшти! І моє дитятко теж!

В останній шухляді (ну як завжди) вона знайшла те, що шукала, — ганчірки. З ними в руках вона поспішила до плити, нахилилася і витягла смаженину. Зненацька сміх застряг у горлі й вирвався шокованим зойком… а наступної миті вона знову розреготалася, ще гучніше, ніж перед тим. Яка ж вона дурна гуска! Яка дурепа писана! Їй здалося на якусь мить, що смаженина з хрусткою скоринкою, погризена містером Щуром лише в одному місці, — це тіло дитини! Так, мабуть, смажене порося справді трохи схоже на дитину… немовля… чиєсь дитятко… але тепер, коли вона могла добре роздивитися заплющені очі, обгорілі вуха й печене яблуко в роті, сумнівів більше не лишалося.

Ставлячи деко на стіл, вона знову згадала відображення, яке бачила у вестибюлі. Але поки що було не до того. Її черево ревло від звірячого голоду. Вона витягла з шухляди різницького ножа і вирізала те місце, де призволився до поросяти містер Щур, як вирізають червоточину з яблука. Перекинула той шмат через плече, потім підняла всю смаженину й вгризлася в неї зубами.

З дверей за нею стежив Джейк.

Втамувавши перший голод, Мія роззирнулася по кухні. Її обличчя виражало розрахунок і відчай водночас. Що їй робити, коли смаженина скінчиться? Що вона їстиме наступного разу, коли прийде цей несамовитий голод? І де їй шукати те, чого так відчайдушно потребувало її дитятко? Вона зробить усе, щоб знайти її, цю річ, і харчувати його цим постійно, хай що воно таке: особлива їжа, питво, вітамін, байдуже. Свинина була майже для цього придатною (майже здатною його втихомирити й приспати, дякувати всім богам і Людині-Ісусу), але її б не вистачило.

Вона на час жбурнула сея Свина в деко, стягла з себе через голову сорочку і подивилася на зображення спереду. Там була свиня з мультика, вся ясно-червона від того, що її засмажили, але скидалося на те, що свиня не проти, бо вона блаженно всміхалася. Нижче грубими літерами, стилізованими під дошки комори, йшов напис: «ДІКСІ-ПІҐ», ЛЕКС 161-ша. А нижче: «НАЙСМАЧНІШІ РЕБЕРЦЯ В НЬЮ-ЙОРКУ» — ЖУРНАЛ «ГУРМАН».

«Діксі-Піґ, — подумала вона. — Діксі-Піґ. Де я чула цю назву?»

Згадати не вдалося, але за потреби вона могла знайти цю Лекс.

— Це десь між Третьою і Парковою, — сказала вона вголос. — Правда ж?

Хлопчик, який вислизнув назовні, але залишив двері про чиненими, почув і скрушно кивнув. Авжеж, саме там.

«Так-так-так, — подумала Мія. — Поки що хай буде, як уже є. Як там казала та жінка в книжці? „Завтра буде новий день. Подумаю про це завтра“. Правильно?»

Правильно. Вона знову взяла порося й заходилася їсти, плямкання насправді мало відрізнялося від щурячого. Взагалі не відрізнялося, якщо вже на те.

ДВА

Тіан і Залія щосили переконувати Едді й Сюзанну зайняти їхню спальню. І дуже нелегко було переконати їх, що гостям не потрібна їхня спальня, що спати там їм буде насправді некомфортно. Лише Сюзанні вдалося знайти потрібну лазівку: тихим нерішучим голосом вона сказала Джефордсам, що в місті Лад з ними трапилося щось жахливе, щось їх так перелякало, що тепер вони бояться спати в будинку. В коморі, незамкненому просторі, де будь-якої миті можна було визирнути у відчинені двері на широкий світ, їм було б набагато спокійніше.

Вигадка була чудова й викладена майстерно. Тіан і Залія слухали, співчутливо киваючи головами, такі довірливі, що Едді стало аж соромно. Справді, в Ладі з ними сталося багато всього поганого, але жодних пригод, через які їм було б боязко спати в чотирьох стінах, вони не переживали. Принаймні він такого не пригадував. Відколи за ними зачинилися двері до їхнього світу, лише одну-єдину ніч (минулу) вони провели під нормальним дахом звичайного будинку.

Зараз він сидів, підібгавши по-турецькому ноги, на одній із ковдр, які дала їм Залія, щоб постелити на сіні. Інші дві ковдри було відгорнуто. Він дивився на подвір’я. Його погляд ковзнув повз ґанок, на якому дідо розповів свою історію, і зупинився на річці. Місяць стрімко виходив з-за хмар і знову занурювався в них, навпереміну осяваючи краєвид сріблом і затемнюючи його. Але Едді майже нічого цього не бачив. Його вуха прислухалися до рипіння підлоги в коморі внизу, де були стійла й загони для худоби. Вона була десь там, у цьому він не сумнівався, але, Господи, як тихо вона рухалася…

До речі, хто вона? Мія, казав Роланд. Але це лише ім’я. Хто вона насправді?

Проте це не звичайне ім’я. Стрілець сказав, що Високою Мовою воно означає «матір».

Матір.

Так. Але вона не мати моєї дитини. «Дитятко» — не мій син.

Щось тихо брязнуло внизу, й одразу за цим рипнула мостина. Едді весь напружився. Так, вона була там. Він уже почав було сумніватися, але тепер упевнився.

Він прокинувся після шести годин міцного сну без сновидінь і побачив, що її нема. Пішов до відкритої стіни сінника і визирнув надвір. Вона була там. І навіть у хисткому світлі місяця було видно, що у візку сидить не Сюзанна, не його Сьюз, а також не Одетта Голмс і не Детта Волкер. Утім, щось знайоме в ній таки було. Вона…

Ти бачив її в Нью-Йорку, тільки тоді вона мала ноги й знала, як ними користуватися. Вона мала ноги й не хотіла наближатися до троянди. Для цього в неї були свої причини, цілком вагомі причини, але знаєш, у чому полягала справжня причина? Вона боялася, що троянда зашкодить тій істоті, яку вона носить у собі.

І все ж йому було шкода жінки внизу. Хай би ким вона була і що носила в своєму череві, в такому становищі вона опинилася, рятуючи Джейка Чемберза. Вона тримала в собі демона, щоб Едді мав час вирізьбити ключ до кінця.

Якби ти закінчив його раніше, якби ти не був таким нікчемним страхополохом, вона могла уникнути цього кошмару, ти про це не думав?!

Едді відкинув цю думку. Звісно, в цьому була крихта правди — вирізьблюючи ключа, він втратив упевненість у собі й тому не зробив його вчасно, до видобування Джейка. Але з самокатуванням він зав’язав. Такі думки ні до чого доброго не доводили, крім справді бездоганної низки ран, завданих самому собі.

Хай ким вона була, його серце рвалося до жінки, яку він бачив унизу. У сонній тиші ночі, в мигтінні місячного світла й темряви вона спершу перетнула в Сюзанниному візку подвір’я… повернулася назад… потім знову перетнула… поїхала ліворуч… потім праворуч. Вона нагадала йому старих роботів на Шардиковій галявині, яких Роланд змусив його пристрелити. Та нічого дивного в цьому не було. Він засинав з думкою про тих роботів, згадуючи, що сказав про них Роланд: «Як на мене, то це творіння великого смутку. Едді покладе край їхнім стражданням». Після вмовлянь він так і вчинив. Змія на багатьох шарнірах, тракторець «Тонка», схожий на той, який подарували йому колись на день народження, злющий пацюк з нержавійки — він пристрелив їх усіх, крім останнього, механічного кажана, що його збив кулею Роланд.

Як і ті старі роботи, жінка на подвір’ї хотіла кудись поїхати, та не знала куди. Хотіла щось знайти, та не знала, що саме. Питання було в тому, що мав робити він?

Спостерігай і чекай. Тим часом вигадай якусь брехню на випадок, якщо хтось із господарів прокинеться й побачить, як вона міряє колесами подвір’я. Чи то сказати, що це теж наслідки психічної травми, отриманої в Ладі.

— А що, правдоподібно, — пробурмотів під носа він. І саме тієї миті Сюзанна розвернула візок і покотила до комори, тепер уже вочевидь маючи щось на меті. Едді ліг і приготувався вдавати сплячого, але замість рипіння драбини, що вела нагору, почув тихий брязкіт, тихий стогін від напруги, потім зарипіли мостини підлоги — звук ішов десь в глибину комори. Перед його внутрішнім зором постала картина: ось вона вилазить з крісла і швидко, як зазвичай, пересувається на руках углиб… навіщо?

Збігло п’ять хвилин, упродовж яких панувала тиша. Едді не на жарт занепокоївся. Аж раптом щось тихо й розпачливо писнуло. Цей зойк так нагадував крик немовляти, що в Едді стислися яйця й шкіра взялася сиротами. Він глянув на драбину, що вела вниз, у комору, і змусив себе ще трохи зачекати.

То була свиня. Порося.

Можливо, але чомусь він ніяк не міг позбутися думки про меншеньких двійнят. Особливо про дівчинку. Лія — римується з Мія. Думка про те, що Сюзанна може перерізати горло дитині, була божевільною, але…

Але там унизу не Сюзанна. Якщо ти й далі вважатимеш, що це вона, то можеш дістати кілька поранень. Як це вже мало не трапилося раніше.

Та ба, поранень. Вона мало не довела його до смерті. Омариська вже клацали клешнями в нього перед носом, готуючись його відкусити.

То Детта хотіла згодувати мене тим гадам повзучим. А ця жінка — не Детта.

Так, інтуїція підказувала йому, що ця може бути збіса добрішою за Детту, але він був би йолопом, якби поставив на це своє життя.

Чи життя дітей? Дітей Тіана й Залії?

Він сидів, обливаючись потом, і не знав, що йому робити.

Час тягся нескінченно. Та зрештою він знову почув писки, а потім рипіння щаблів драбини, що вела на сінник. Едді ліг на спину і заплющив повіки, залишивши вузенькі щілини. Підглядаючи крізь вії, він побачив, як над підлогою з’явилася її голова. Тієї ж миті місяць вийшов з-за хмар і затопив сінник світлом. І Едді помітив у кутках її рота темну, мов шоколад, кров. Подумав, що вранці треба не забути її стерти. Він не хотів, щоб це побачив хтось із Джефордсів.

Але сам я хочу побачити двійнят. Дві пари, всіх чотирьох, цілих і неушкоджених. Особливо Лію. А що ще я хочу? Щоб Тіан вийшов з комори набурмосеним. І спитав, чи ми раптом нічого не чули вночі, може, лисицю або того печерного кота, про яких так багато торочать. Бо, бачте, десь поділося одне порося. Сподіваюся, ти закопала рештки, Міє, чи як тебе там. Сподіваюся, ти добре їх сховала.

Підповзши до нього, вона лягла, перевернулася на інший бік і заснула — про це Едді міг судити з її рівного дихання. Він повернув голову і глянув на будинок Джефордсів, занурений у сон.

Вона не наближалася до будинку.

Ні, хіба що вона викотила візок з комори на заднє подвір’я. Об’їхала будинок… ковзнула у вікно… взяла одного з меншеньких близнят… маленьку дівчинку… забрала її до комори… і…

Вона цього не робила. Просто не встигла б.

Може, й ні, та однаково — вранці він почуватиметься значно ліпше. Коли побачить за сніданком усіх дітей. Включаючи Аарона, маленького опецька з товстенькими ніжками й пухкеньким пузцем. Мати Едді часом казала, побачивши такого у візочку надворі: «Такий гарнесенький! Так би і з’їла!»

Годі! Спи!

Але заснути знову Едді зміг ще не скоро.

ТРИ

Джейк із притлумленим зойком пробудився від кошмару, не тямлячись, де він. Сів, тремтячи, обійняв себе руками. На ньому була лише проста бавовняна сорочка, завелика для нього, і тонкі бавовняні труси, схожі на спортивні шорти, — теж занадто великі. Що?..

Хтось поруч із ним тихо застогнав і пукнув. Озирнувшись на звуки, Джейк побачив Бенні Слайтмена, з головою накритого двома ковдрами. І все стало на свої місця. Він був у спідній сорочці Бенні і в трусах Бенні. Вони спали в наметі Бенні на прямовисній скелі понад річкою. Береги тут кам’янисті, сказав Бенні, рис не росте, зате для риболовлі — рай. Як трошки пощастить, то вони зловлять у Девар-Тете Вайє свій сніданок. Бенні знав, що Джейк і Юк повинні будуть на день-два (чи навіть на довше) повернутися до будинку Старого, щоб бути зі своїм діном і ка-товаришами, але запропонував йому повернутися пізніше: порибалити разом, поплавати проти течії, поблукати печерами, де стіни світяться в темряві і ящірки теж світяться. Джейк заснув з почуттям глибокого задоволення від манливих перспектив, що перед ним відкривалися. Звісно, він був не в захваті від того, що в них нема з собою зброї (він забагато бачив і забагато робив сам, щоб цими днями почуватися комфортно без револьвера), але він був певен, що Енді наглядає за ними, тож дозволив собі міцно заснути.

І йому наснився сон. Кошмар. Сюзанна у величезній бруднющій кухні безлюдного замку. Вона тримає щура, який звивається, настромлений на виделку для м’яса. Підносить його вгору і сміється, а кров стікає дерев’яною ручкою виделки й обагряє її руку.

То був не сон, ти це знаєш, ти маєш розповісти Роландові.

Наступна думка була ще тривожнішою: «Роланд уже знає. Едді також».

Джейк підібгав коліна до грудей і зімкнув руки довкола гомілок, відчуваючи, що ніколи ще він не був таким нещасним, відколи прочитав свій іспитовий твір до курсу англійської мови у міс Ейвері. «Що таке правда і як я її розумію» — так він називався. І хоч пізніше він набагато краще зрозумів написане, збагнув, що більшу його частку покликало до життя те, що Роланд називав хистом до телепатії, його першою реакцією був жах. Те, що він відчував зараз, було не так жахом, як… ну…

«Смутком», — подумав він.

Так. Вони нібито були ка-тетом, одним з багатьох, але тепер їхню єдність було втрачено. Сюзанна стала іншою людиною, і Роланд не хотів, щоб вона про це знала, а надто тепер, коли в них попереду був бій з Вовками — тут і в іншому світі.

Вовками Кальї, Вовками Нью-Йорка.

Йому хотілося б розсердитися, але не було на кого. Врешті-решт, Сюзанна завагітніла, рятуючи його, і якщо Роланд і Едді не розповідали їй про те, що відбувається, то тільки тому, що хотіли захистити її.

«Ну звісно, — озвався прикрий голос. — А ще щоб вона не вийшла з ладу й допомагала, коли прийдуть Вовки з Краю грому. Це ж на один револьвер менше, якщо в неї трапиться викидень, нервовий зрив абощо».

Він знав, що це несправедливо, та надто вже налякав його той сон. Думками він весь час повертався до пацюка, який борсався на виделці. Як вона піднесла його вгору. І сміялася. Він не хотів це забувати. Вона сміялася. Тієї миті він торкнувся її думок і прочитав: «Щуря-кебаб!»

— Господи, — прошепотів Джейк.

Тепер він розумів, чому Роланд не розповідає Сюзанні про Мію і про дитину, яку Мія називала «дитятком», — та хіба стрілець не розумів, що було втрачено щось набагато важливіше і, поки вони заплющували на це очі, з кожним днем втрачали дедалі більше?

Їм краще знати, вони дорослі.

«Дурня», — подумав Джейк. Якщо бути дорослим означало краще тямити в житті, то чому тоді його батько викурював по три пачки цигарок без фільтра і до крові з носа нюхав кокаїн? Якщо бути дорослим означало долучитися до якогось особливого знання про те, що правильно, а що ні, то чому його мати спала зі своїм масажистом, накачаним і безмозким? І чому ніхто з батьків не помітив, поки весна 1977 року потроху переходила в літо, що їхній син (на прізвисько Бама, але про це знала лише їхня хатня робітниця) потроху з’їжджав зі свого довбаного глузду?

Це не одне й те саме.

А що, як одне? Що, як Роландові й Едді застувало зір те, що вони перебували надто близько до проблеми й не могли роздивитися правди?

А що таке правда? Як ти її розумієш?

Що вони більше не були ка-тетом — ось як він розумів правду.

Що Роланд сказав Каллагену під час їхньої першої бесіди? «Ми одне ціле». Тоді це була правда, але тепер… Джейк у цьому дуже сумнівався. Він згадав старий жарт, який полюбляли люди, коли в машині спускало колесо: «Не страшно, шина пласка тільки внизу». От і вони тепер стали такими — пласкими внизу. Вони більше не ка-тет, адже як можна бути ка-тетом, коли між ними більше нема довіри й хтось щось приховує? А чи Мія й дитина, яка росла в животі Сюзанни, були єдиною таємницею? Джейк так не думав. Було ще щось. Щось таке, що Роланд приховував не лише від Сюзанни, а й від них усіх.

«Ми переможемо Вовків, якщо будемо разом, — подумав хлопчик. — Якщо будемо ка-тетом. Однак у теперішньому стані це неможливо. Ні тут, ні в Нью-Йорку. Я просто в це не вірю».

А назирці за цією думкою прийшла інша, така жахлива, що він спершу спробував її відкинути. Але зрозумів, що йому це не під силу. Хоч як йому цього не хотілось, це треба було обміркувати.

Я міг би взяти все в свої руки. Розповісти їй сам.

А потім що? Що він скаже Роландові? Як пояснить?

Я не зможу. Не зумію придумати пояснення, та він і не слухатиме. Єдине, що я можу зробити…

Він згадав Роландову розповідь про день, коли він зійшовся в бою з Кортом. Старий підтоптаний учитель з палицею і юний невипробуваний учень з яструбом. Якщо він, Джейк, піде проти Роландового рішення і розповість Сюзанні те, що від неї досі приховували, то він наразиться на випробування зрілості.

А я не готовий. Може, Роланд і був готовий (хай навіть слабенько), але я не він. Ніхто з ним не зрівняється. Він мене переможе, і мене відправлять на схід у Край грому самого. Юк, мабуть, схоче піти за мною, але я йому не дозволю. Тому що там смерть. Там і цілому ка-тету важко буде зостатися живим, що вже казати про самотнього хлопчика?

А втім, неправильно з боку Роланда мати від них таємниці. І що ж? Вони знову зберуться всі разом, щоб почути завершення розповіді Каллагена і, можливо, побачити ту річ, що лежить у його церкві. Що йому робити тоді?

Поговорити з ним. Спробувати переконати його, що він чинить неправильно.

Гаразд. Це він може. Буде непросто, але він зможе. А чи варто поговорити також із Едді? Джейк сумнівався в цьому. Вплутувати Едді означало лише ускладнити й без того важку ситуацію. Нехай Роланд вирішує, що казати Едді. Зрештою, це Роланд — їхній дін.

Тент намету затремтів, і Джейкова рука самохіть опустилася туди, де за звичних обставин висів у муфті «рюгер». Авжеж, пістолета там не виявилося, але тривога була фальшива; то Юк тицьнувся мордочкою в намет і торсав його, щоб засунути всю голову.

Джейк простягнув руку і погладив шалапута. Юк ніжно взяв його зубами за руку і потягнув. Джейк охоче пішов за ним. Рештки сну злетіли з нього остаточно.

Надворі все було чорно-білим. Всипаний камінням схил вів униз, до річки, яка в цьому місці була широкою і мілководою. У воді ліхтарем горів місяць. Побачивши дві фігури внизу на кам’янистому березі, Джейк закляк. Саме цієї миті місяць сховався за хмарою і світ занурився в пітьму. Юкові зуби знову зімкнулися на його руці й наполегливо потягли вперед. Джейк пішов за ним, намацав природні сходинки, що йшли вниз на чотири фути, і спустився. Юк залишився стояти вгорі за його спиною, дихаючи, мов маленький паровий двигун.

Нарешті місяць визирнув з-за хмари, і все навколо заясніло від його сяйва. Джейк побачив, що Юк привів його до великої гранітної брили, що випиналася з-під землі, як ніс занесеного пісками корабля. То був ідеальний сховок. З-за нього Джейк і визирнув на річку.

Щодо одного з двох сумнівів бути не могло. Його зросту і місячних відблисків на металі було цілком достатньо, щоб упізнати Енді, робота-вістового (а також багато інших функцій). А от другий… хто був той другий? Джейк напружив зір, але спершу розпізнати не зміг. Від його сховку до берега річки було щонайменше двісті ярдів, і місячне світло, хоч яке яскраве, вводило в оману. Чоловік підвів обличчя вгору до Енді, і місяць осявав його, але риси розпливалися. Лише капелюх на голові того чоловіка… Джейк знав цей капелюх…

Ти можеш помилятися.

А потім чоловік трохи повернув голову, подвійні відблиски місячного сяйва зникли з його обличчя, і Джейк його впізнав. У Кальї була купа ковбоїв, які носили круглі капелюхи, як тамтой, але Джейк поки що бачив лише одного, хто носив би окуляри.

Так, це батько Бенні. То й що з того? Не всі батьки схожі на моїх, дехто турбується про дітей, особливо якщо вони вже втратили одну дитину, як містер Слайтмен втратив сестру Бенні. В неї були гарячі легені, як сказав Бенні. Найпевніше, пневмонія. Шість років тому. Тож ми прийшли сюди переночувати в наметі, й містер Слайтмен відправив Енді наглянути за нами. Та тільки серед ночі прокинувся і вирішив сам перевірити, як ми тут. Може, йому теж наснився кошмар.

Можливо, та це не пояснює, чому Енді й містер Слайтмен бесідують внизу коло річки.

Ну, може, він не хотів нас побудити. Можливо, зараз піде перевіряти намет (в такому разі мені краще повернутися туди), а може, повірить Енді на слово, що ми живі-здорові, й піде назад на «Рокінг Б».

Місяць знову зайшов за хмару, і Джейк подумав, що краще йому лишатися на місці, поки знову трохи не розвидніється. Та коли хмари розійшлися, він побачив щось таке, від чого знову стало страшно, мов у тому його сні, коли він ішов слідом за Мією коридорами замку. Він намагався вхопитися за думку про те, що це теж може бути сон, що він просто з одного сну потрапив у інший. Але відчуття камінців під ногами і дихання Юка у вусі були цілком реальними. Все відбувалося насправді.

Містер Слайтмен не пішов туди, де хлопці поставили намет, і на «Рокінг Б» теж не попрямував (хоча Енді широкими кроками рушив уздовж берега якраз у той бік). Ні, батько Бенні побрів через річку. Простуючи на схід.

У нього могла бути причина туди піти. Він міг мати дуже вагому причину.

Невже? І що ж то за причина? Джейк знав, що на тому боці ріки вже немає Кальї. Там немає нічого, крім пустки й пустелі, буферної зони між прикордонням і королівством мертвих — Краєм грому.

Спершу з Сюзанною така халепа, з Сюзанною, яка була йому другом. Тепер батько його нового приятеля виявився підозрілим. Джейк упіймав себе на тому, що знову гризе нігті (ця звичка з’явилася нього в останні тижні навчання в школі Пайпера), і змусив себе це облишити.

— Це несправедливо, — сказав він, звертаючись до Юка. — Так нечесно.

Юк лизнув йому вухо. Джейк повернувся, обійняв пухнастика і притиснувся обличчям до густої шерсті. Шалапут терпляче дозволив себе обіймати. За хвильку Джейк виліз на рівну землю, де стояв Юк. Тепер йому трохи відлягло від серця.

На місяць знову набігли хмари. Джейк стояв на місці. Юк тихенько заскімлив.

— Потерпи хвилинку, — пробурмотів Джейк.

Місяць знову вийшов. Джейк подивився на те місце, де Бен Слайтмен розмовляв з Енді, силкуючись закарбувати його в пам’яті. Там був великий круглий камінь з блискучою поверхнею, до якого прибило течією розсохлий корч. Джейк був певен, що зможе знайти це місце знову, навіть якщо поряд не буде намету Бенні, що правив би за орієнтир.

Ти збираєшся розповісти Роланду?

— Не знаю, — пробурмотів він.

— Вім, — сказав Юк десь біля його щиколотки, і Джейк здригнувся. Чи то він не розчув і слово було «ні»?

Ти з глузду з’їхав?

Ні, не з’їхав. Свого часу йому здавалося, що він несповна розуму — збожеволів чи був за крок від божевілля. Але тепер він точно знав: він не божевільний. І Юк якимось чином прочитав його думки.

Джейк нечутно ковзнув у намет. Бенні досі міцно спав. Декілька секунд, закусивши губу, дивився хлопчик на свого нового друга — старшого за віком, але молодшого за досвідом. Йому не хотілося, щоб батько Бенні через нього потрапив у халепу. Хіба що іншого виходу не буде.

Джейк ліг і до підборіддя вкрився ковдрою. Ще ніколи в житті він не відчував такої нерішучості, й на очі йому наверталися сльози. Заснути він зміг лише на світанку.

ОДИН

Залишивши «Рокінг Б», перші півгодини Роланд і Джейк мовчки їхали на схід, до малих угідь. Їхні коні дружно йшли поряд. Роланд знав, що Джейк має на думці щось серйозне, — для цього варто було лише глянути на його стурбоване обличчя. Втім, стрілець досі не оговтався від того, що Джейк склав руку в кулак, поклав її собі на груди ліворуч і сказав: «Роланде, перш ніж Едді й Сюзанна до нас приєднаються, чи можу я поговорити з тобою дан-дін?»

Чи можу я відкрити своє серце й скоритися твоїй волі? Але підтекст був набагато складніший: ці слова мали давнє походження. Як стверджував Ванней, вони виникли за багато століть до Артура Ельда. Людина, що їх вимовляла, хотіла звірити своєму дінові якусь нерозв’язну проблему, найчастіше — любовну. Водночас вона погоджувалася вчинити саме так, як скаже їй дін, негайно і без жодних вагань. Та в Джейка Чемберза не могло бути любовних проблем… хіба що він закохався у красуню Френсін Тейвері… і взагалі, звідки йому відомі ці слова?

Джейк дивився на нього, і в його погляді було стільки серйозної урочистості, що Роландові це не сподобалося.

— Дан-дін… Де ти це почув, Джейку?

— Я й не чув. Думаю, я це знайшов у твоїх думках, — відповів Джейк і квапливо додав: — Ти не думай, я не копирсаюся в них, просто деякі речі самі спливають. Зазвичай це просто уривки, але інколи трапляються й цілі фрази.

— Тобто ти можеш їх підбирати, як ворона чи расті підбирають блискучі речі, що впадають їм у око?

— Мабуть, так.

— Які ще слова ти виловив з моїх думок? Назви декілька.

— Я небагато їх пам’ятаю, — збентежився Джейк. — Дан-дін означає «я відкриваю тобі серце й погоджуюся чинити так, як ти звелиш».

Насправді ці слова означали набагато більше, але суть хлопчик вловив правильно. Тож Роланд кивнув. Коні неквапом цокали копитами, сонце приємно зігрівало обличчя. Показовий виступ Марґарет Айзенгарт з тарілкою заспокоїв його, пізніше він мав чудову зустріч з батьком леді-сей і вперше за багато ночей добре спав.

— Так.

— Дай подумаю. Є ще телек-мій, що означає «пліткувати про когось, про кого не варто чесати язиком». — Джейк приставив складену чашечкою долоню до вуха.

Роланд усміхнувся. Насправді це слово звучало як «теламей», але, звісно, Джейк зрозумів його по-своєму. Але він вирішив, що надалі ретельніше оберігатиме свої глибинні думки. Хвала богам, існували способи це зробити.

— Є ще деш-дін, хтось на зразок пастора. Сьогодні вранці ти думав про нього, тому що… це через того старого манні? Він деш-дін?

Роланд кивнув.

— Безперечно. А його ім’я, Джейку? — Стрілець зосередився на ньому. — Можеш прочитати в моїх думках, як його звуть?

— Авжеж. Хенчик, — миттю озвався Джейк, і прозвучало це доволі недбало. — Ти балакав з ним… коли ж це було? Вчора вночі?

— Так. — На цьому він не зосереджувався, і було б ліпше, якби Джейк цього не знав. Але в хлопчика був дуже сильний хист до телепатії, і Роланд вірив, що він не копирсався в його думках. Принаймні навмисне не копирсався.

— Місіс Айзенгарт думає, що ненавидить його, але ти вважаєш, що вона просто його боїться.

— Так, — повторив Роланд. — А твої телепатичні здібності зміцніли. Тепер вони навіть сильніші, ніж колись у Алана, і сильніші, ніж раніше були в тебе. Це через троянду?

Джейк кивнув. Так, через троянду. Вони трохи проїхали мовчки, копита їхніх коней здіймали легку куряву. Попри те, що світило сонце, день був прохолодний. Вже відчувався холодний поступ осені.

— Гаразд, Джейку. Поговорімо дан-дін, якщо хочеш. Дякую, що віриш у мою мудрість.

Але минуло майже дві хвилини, перш ніж Джейк наважився заговорити. Роланд вдивлявся в хлопчика, намагаючись проникнути в його думки так, як він проникав у його розум, роблячи це так легко й невимушено. Але не бачив нічого. Зовсім нічо…

Хоча ні. Був якийсь щур… він звивався, прохромлений чимось…

— Де той замок, куди вона ходить? — спитав Джейк. — Ти знаєш?

Це прозвучало так несподівано, що Роланд не зумів приховати подиву, збентеження й у чомусь — провини. Зненацька він усе зрозумів… ну, не все, але багато.

— Замку нема, його ніколи не існувало, — сказав він Джейкові. — Це виплід її уяви, можливо, зітканий з історій, які вона читала, і тих, які я розповідав біля багаття. Вона ходить туди, щоб не бачити, що вона їсть насправді. Чого вимагає її дитина.

— Я бачив, як вона їла смажене порося, — розповів Джейк. — Тільки перед тим до смаженини вже приклався щур. Вона настромила його на виделку для м’яса.

— Де ти це побачив?

— У замку. — Він помовчав. — У її сні. Я був у її снах.

— А вона тебе помітила? — Сині стрільцеві очі спалахнули полум’ям. Його кінь відчув якусь зміну, бо зупинився. Джейків кінь наслідував приклад свого товариша. Вони стояли тепер на Східному шляху, менш ніж за милю від того місця, де Вогненна Моллі Дулін колись уколошкала Вовка з Краю грому. Вони стояли навпроти й напружено дивилися один на одного.

— Ні, — сказав Джейк. — Вона не бачила мене.

Роланд згадував ту ніч, коли він супроводив її на болото. Він знав, відчував, що в уяві вона бачила перед собою якесь інше місце, але яке саме — сказати не міг. Ті образи, що їх він був спроможний роздивитися в її думках, були дуже тьмяні. Тепер усе стало на свої місця. А ще він тепер знав, що Джейка турбує рішення його діна нічого не казати про це Сюзанні. Напевно, хвилювався він цілком слушно, але…

— Джейку, ти бачив не Сюзанну.

— Я знаю. Це та, чиї ноги на місці. Вона зве себе Мія. Вона вагітна й налякана до смерті.

— Якщо ти хочеш говорити зі мною дан-дін, розповідай усе, що ти бачив уві сні й що стурбувало тебе у ньому після пробудження. Тоді я зможу дати тобі пораду, керуючись мудрістю серця, яку маю в своєму розпорядженні.

— А ти мене… ти не сваритимеш мене, Роланде?

І знову Роланд не зміг приховати свого подиву.

— Ні, Джейку. Аж ніяк. Напевно, це ти мав би мене сварити.

Хлопчик кволо всміхнувся. Коні знову рушили вперед, цього разу трохи швидше, неначе знали, що неприємності позаду, і хотіли хутчіш проминути те місце.

ДВА

Джейк не знав, що саме зможе розповісти, поки не почав говорити. Вранці, після пробудження, його знову скувала нерішучість щодо того, чи казати Роландові про Енді й Слайтмена-старшого. Врешті-решт він вирішив зробити так, як сказав йому Роланд, — розповідай усе, що ти бачив уві сні й що стурбувало тебе у ньому після пробудження, — і про зустріч біля річки промовчав. Справді, того ранку це здавалося йому значно менш важливим.

Він розповів про те, як Мія бігла донизу східцями, про її переляк, коли вона побачила, що в обідній (чи бенкетній, чи якій там) залі немає їжі. Потім кухня. Як вона знайшла смаженину, до якої присмоктався щур. Вбила конкурента. Зжерла здобич. Потім як він прокинувся в холодному поту, тамуючи крик.

Він замовк і нерішуче глянув на Роланда. Стрілець нетерпляче покрутив рукою — мовляв, продовжуй, закінчуй швидше.

«Добре, — подумав хлопчик. — Він обіцяв не сварити, а він додержує слова».

То була правда, та Джейк досі не наважувався розповісти Роландові, що він сам хотів було розпатякати все Сюзанні. Втім, свій головний страх він усе-таки висловив: якщо троє знають, а четверта ні, їхній ка-тет розбито, і саме тоді, коли він найбільше потребував міцності. Він навіть розповів Роландові старий анекдот про чоловіка, у якого в машині спустило колесо і він сказав: «Дурниці, воно ж тільки знизу пласке». Він не сподівався, що Роланд зрозуміє гумор і засміється, і його сподівання справдилися на сто відсотків. Але відчув, що стрілець трохи засоромився, і Джейк злякався. Він думав, що сором — це талан тих, хто не відає, що робить.

— А до минулої ночі втаємничених було менше, ніж троє, — нагадав Джейк. — Бо ти й мене намагався усунути. Хіба ні?

— Ні.

— Ні?

— Я просто дозволив подіям іти своїм плином. Едді я розповів, бо побоювався, що він може помітити її походеньки, коли вони спатимуть в одній кімнаті, й розбудити її. Я боявся того, що може статися з ними обома, якщо він це зробить.

— А чом би просто не розповісти їй?

Роланд зітхнув.

— Послухай, Джейку. Коли ми з друзями були малими хлопчиками, про наше фізичне тренування дбав Корт, про духовне — Ванней. Вони обидва намагалися навчити нас усього, що знали про моральність. А наші батьки в Ґілеаді навчали нас, що таке ка. А що батьки в нас були різні, то кожен з нас попрощався з дитинством, маючи трохи відмінні уявлення про те, що ж таке ка і що воно робить. Розумієш?

«Я розумію, що ти уникаєш відповіді на просте запитання», — подумав Джейк, але кивнув.

— Мій батько багато розповідав мені про нього, і багато з того всього я вже забув, але одне чітко врізалося мені в пам’ять. Він сказав: коли ти вагаєшся, не роби нічого, нехай ка зробить усе за тебе.

— То це воля ка, — розчаровано протягнув Джейк. — Роланде, це нам не дуже допоможе.

У хлопчиковому голосі Роланд почув стурбованість, але зачепило його за живе саме розчарування. Він повернувся в сідлі, розтулив було рота, зрозумів, що зараз проллється потік пустопорожніх виправдань, і закрив рота. Замість виправдовуватися він сказав правду.

— Я не знаю, що робити. Може, ти мені підкажеш?

Хлопчик небезпечно густо почервонів, і Роланд зрозумів, що Джейк подумав, ніби він з нього глузує, боги милосердні. Що він сердиться. Цей брак розуміння з Джейкового боку не міг не лякати.

«Він має рацію, — подумав стрілець. — Наш ка-тет таки розпався. Поможіть нам боги».

— Не треба так, — сказав Роланд. — Почуй мене, прошу. Послухай. До Кальї Брин Стерджис їдуть Вовки. В Нью-Йорку Балазар і його джентльмени. Невдовзі доведеться мати справу і з тими, і з тими. Чи Сюзаннина дитина почекає, поки ми так чи інакше розв’яжемо ці проблеми? Я не знаю.

— Вона навіть не схожа на вагітну, — ледь чутно сказав Джейк. Барва вже трохи відринула від його щік, але він досі не підводив голови.

— Ні, — погодився Роланд, — не схожа. Її груди трохи повніші, може, стегна також, але це все. Тому в мене є слабка надія. Я маю сподіватися, і ти теж. Бо на додачу до Вовків і справи з трояндою є ще чорна Тринадцятка, з якою теж треба щось робити. Здається, я знаю… сподіваюся на це… але спершу треба знову поговорити з Хенчиком. І дослухати до кінця історію панотця Каллагена. Ти вже думав про те, щоб самому щось розповісти Сюзанні?

— Я… — Джейк закусив губу й замовк.

— Бачу, що думав. І викинув цю думку з голови. Якщо, крім смерті, щось і здатне навіки розбити нашу співдружність, Джейку, — то це піти проти моєї волі. Я твій дін.

— Я знаю! — мало не прокричав Джейк. — Думаєш, я дурний?

— А ти думаєш, мені це подобається? — так само гнівно відповів Роланд. — Невже ти не розумієш, наскільки легше мені було до того, як… — Він затнувся, злякавшись тих слів, що мало не прозвучали.

— До того, як з’явилися ми, — договорив за нього Джейк рівним голосом. — Може, для тебе це буде сюрпризом, але ми сюди не просилися. А я не просив тебе кидати мене в темряву. Вбивати мене.

— Джейку… — Стрілець зітхнув, підняв руки і знову опустив їх на стегна. Попереду вже виднів поворот до обійстя Джефордсів, де на них чекали Едді й Сюзанна. — Я можу лише повторити те, що вже казав: коли людина вагається, краще скласти руки й чекати, поки ка все зробить за неї. Якщо втручатися, можна тільки нашкодити, так буває майже завжди.

— Роланде, люди в Нью-Йорку називають це відмазкою. Відповідь, у якій насправді відповіддю і не пахне. Просто спосіб схилити людей до того, що тобі потрібно.

Роланд замислився. Його губи стислися.

— Ти просив мене про пораду.

Джейк сторожко кивнув.

— Тоді ось те, що я скажу тобі дан-дін. По-перше, ми втрьох: ти, я, Едді, — поговоримо з Сюзанною ан-тет до приходу Вовків і розповімо їй усе, що знаємо. Що вона вагітна, що її дитина — від демона, і в цьому практично не лишається сумнівів. Що вона створила жінку на ім’я Мія, щоб та була матір’ю її дитини. По-друге, ми більше це не обговорюємо, поки не настане час їй розповідати.

Джейк обміркував ці слова, й мало-помалу його обличчя прояснялося від полегшення.

— Ти серйозно?

— Так. — Роланд намагався не показати, як образило й розсердило його це питання. Зрештою, він розумів, що у хлопчика є підстави про таке питати. — Я обіцяю і клянуся своєю обіцянкою. Задоволений?

— Так! Цілком!

Роланд кивнув.

— Я роблю це не тому, що переконаний, що так правильно. Я роблю це, бо ти в цьому переконаний, Джейку…

— Хвилиночку, — перебив Джейк. Його усмішка зів’яла. — Не звалюй усе на мене. Я ніколи…

— Дай мені спокій з цими нісенітницями, — сказав Роланд сухим і далеким тоном. Не часто Джейк чув, щоб він так розмовляв. — Ти хочеш приймати чоловіче рішення. Я тобі дозволяю, інакше й бути не може, бо ка призначило тобі роль чоловіка у великих подіях. Ти все це почав, коли поставив під сумнів моє рішення. Тепер ти це заперечуєш?

Джейк поблід, потім почервонів і знову зблід. Він так перелякався, що просто похитав головою, не сказавши ні слова.

«О боги, — подумав Роланд. — Як же я це все ненавиджу. Тхне, як лайном помираючого».

— Так, ти не просив, щоб тебе сюди забирали, — тихо примирливо мовив стрілець. — І я не хотів позбавляти тебе дитинства. Але так уже вийшло, ми тут, а ка стоїть собі збоку та підсміюється. Ми маємо робити так, як воно велить, інакше поплатимося.

Джейк опустив голову і тремтячим голосом пошепки промовив два слова:

— Я знаю.

— Ти вважаєш, що Сюзанні слід усе розповісти, я ж, зі свого боку, не знаю, як учинити. У цьому ділі я втратив свій компас. Коли один знає, а інший — ні, той, хто в невіданні, має схилити голову, а обізнаний повинен узяти відповідальність на себе. Розумієш, Джейку?

— Так, — прошепотів Джейк і торкнувся згорнутою рукою чола.

— Добре. Наразі облишмо це і скажімо спасибі. У тебе великий хист до читання думок.

— Я про це шкодую! — вирвалося в Джейка.

— Нічого не вдієш. Ти можеш прочитати її думки?

— Так. Не те щоб навмисне, я ніколи не копирсаюся ні в її голові, ні в твоїй, але часом я справді торкаюся її думок. До мене доходять якісь уривки пісень, про які вона думає, чи згадки про її квартиру в Нью-Йорку. Вона сумує за домом. А якось вона подумала: «Шкода, що я так і не встигла прочитати той роман Алена Друрі, що прийшов з книжкового клубу». Напевно, Ален Друрі — відомий автор її часу.

— Іншими словами, поверхові речі.

— Так.

— Але ти міг би копнути й глибше.

— Підглядати, як вона роздягається, я б теж міг, але це непристойно, — понуро сказав Джейк.

— За обставин, що склалися, Джейку, це пристойно. Подумай про неї, як про криницю, до якої ти ходиш щодня і опускаєш туди цебро, щоб упевнитися, що вода все ще прозора. Я хочу знати, чи вона змінюється. Особливо я хочу знати, чи вона не планує накивати п’ятами.

— Втекти? — здивовано глянув на нього Джейк. — Куди?

Роланд похитав головою.

— Не знаю. Куди ховається кицька, щоб привести кошенят? У шафу? Забивається під ґанок?

— А що буде, як ми скажемо їй, і та, інша, візьме гору? Що, як Мія накиває п’ятами й забере з собою Сюзанну?

Роланд не відповів. Авжеж, саме такого розвитку подій він і боявся, і Джейк мав досить кебети, щоб це розуміти.

Джейк дивився на нього обурено. Але й покірно водночас.

— Раз на день. Не більше.

— Більше, якщо відчуєш зміни.

— Добре, — сказав Джейк. — Це огидно, але я сам питав тебе дан-дін. Ти переміг.

— Джейку, це не армрестлінг. Не гра.

— Я знаю. — Джейк похитав головою. — Таке відчуття, що ти все повернув проти мене, але нехай.

«Це справді так, я все повернув проти тебе, — подумав Роланд. Краще нікому не знати, яку розгубленість він зараз відчував, як мовчала його інтуїція, що не раз рятувала його з важких ситуацій. — Повернув, але тільки тому, що не мав іншого виходу».

— Поки що ми мовчимо, але розкажемо їй перед тим, як прийдуть Вовки, — підсумував Джейк. — Перед боєм. Така угода?

Роланд кивнув.

— Якщо спершу нам доведеться битися з Балазаром — у іншому світі, — тоді розкажемо їй перед цим. Згода?

— Так, — сказав Роланд. — Добре.

— Терпіти таке не можу, — сердито пробурчав Джейк.

— Я теж.

ТРИ

Едді сидів і різьбив на ґанку в Джефордсів, неуважно слухаючи якусь плутану дідову оповідку й киваючи в правильних (як йому хотілося сподіватися) місцях, коли під’їхали Роланд і Джейк. Едді відклав ножа вбік і неквапливо спустився сходинками їм назустріч, гукнувши через плече Сьюз.

Цього ранку він почувався напрочуд добре. Страхи попередньої ночі розвіялися, як це буває з нашими найгіршими нічними жахіттями. Скидалося на те, що ці страхи, як панотцеві упирі першого й другого типу, не терпіли денного світла. Всі діти Джефордсів, живі-здорові, вийшли до сніданку. А в хліві справді недорахувалися одного поросяти. Тіан запитав у Едді й Сюзанни, чи не чули вони якихось підозрілих звуків уночі, а коли обоє заперечно похитали головами, похмуро кивнув.

— Отож. У наших краях мутанти вже майже повиводилися. Але не на півночі. Щоосені звідти приходять тічками дикі собаки. Два тижні тому вони були десь у Кальї Еміті, наступного тижня ми їх позбудемося й тоді вони вже будуть проблемою Кальї Локвуд. Вони полюють мовчки. Не те щоб тихо, але й не галасують. — Тіан потер шкіру на горлі. — Хоча вони й щось корисне зробили. Я знайшов збіса здоровецького щура. Дохлого. Йому відгризли голову, геть-чисто.

— Гидота, — скривилася Гедда, театрально відсовуючи від себе тарілку.

— Ану їж кашу, — наказала Залія. — Вона зігріє тебе, коли вивішуватимеш білизну.

— Ма-мо, чому-у-у-у?

Едді піймав Сюзаннин погляд і підморгнув їй. Вона теж підморгнула у відповідь, і він остаточно заспокоївся. Нехай вона вночі трохи погуляла. Опівночі перекусила. Закопала рештки. А ще слід було розібратися з цією її вагітністю. Авжеж. Але зрештою все владнається, Едді в цьому не сумнівався. І в світлі дня думка про те, що Сюзанна може скривдити маленьку дитину, здавалася сміховинною.

— Хайл, Роланде. Джейку. — Едді повернувся до Залії, яка вийшла на ґанок. Вона присіла у реверансі. Роланд зняв капелюха, вітаючись із нею, і знову надів. — Сей, ти виступаєш разом зі своїм чоловіком за бій з Вовками, так?

Вона зітхнула, але погляду не відвела.

— Так, стрільцю.

— Чи ти просиш про поміч і оборону?

Це питання було поставлено без жодної урочистості, мовби то було щось буденне, але серце Едді тьохнуло. Сюзаннина долоня прокралася в його руку, і він стис її. Ось воно, це питання, головне питання, і поставили його не великому фермерові Кальї, не великому скотарю і не великому бізнесменові. Його поставили простій жінці гречкосія з прилизаним і зібраним на потилиці у вузол каштановим волоссям, дружині дрібного фермера, чия шкіра, хоч і темна від природи, потріскалася і загрубіла, чия домашня сукня стала вилинялою й потоншала від частого прання. І нічого неправильного в цьому не було. Навпаки — саме так і слід було вчинити. Бо Едді вже зрозумів, що серце Кальї Брин Стерджис билося у чотирьох дюжинах малих угідь. Нехай Залія Джефордс буде їхньою речницею. Чому, в біса, ні?

— Прошу і кажу спасибі, — просто відповіла вона. — Нех Господь Бог і Людина-Ісус благословлять тебе і твоїх друзів.

Роланд кивнув так, наче між ними відбувалася звичайнісінька розмова.

— Марґарет Айзенгарт показала мені дещо.

— Показала? — Залія злегка всміхнулася. З-за рогу, насилу переставляючи ноги, вийшов Тіан, змучений і спітнілий, хоча була ще лише дев’ята ранку. Через плече в нього був перекинутий зламаний шмат упряжі. Він побажав Роландові та Джейку доброго дня і став коло дружини, обійнявши її за талію.

— Еге ж, і розповіла нам історію Леді Орізи й Сірого Діка.

— Файна історія, — сказала Залія.

— Так, — погодився Роланд. — Леді-сей, коли прийде пора, чи готова ти стати до наших лав зі своєю тарілкою?

У Тіана округлилися очі. Він розтулив рота, та так і закрив. Він дивився на свою дружину, неначе на нього зненацька зійшло велике осяяння.

— Так, — сказала Залія.

Тіан кинув упряж на землю й обійняв дружину. Вона теж міцно обійняла його у відповідь. Потім швидко відсторонилася і знову обернулася до Роланда і його друзів.

Роланд всміхався. Як завжди, коли Едді спостерігав цей феномен, у нього з’явилося мимовільне відчуття ефемерності того, що відбувається.

— Добре. Покажеш Сюзанні, як кидати тарілку?

Залія замислено глянула на Сюзанну.

— А вона хоче навчитися?

— Не знаю, — сказала Сюзанна. — Роланде, я маю цього навчитися?

— Так.

— Коли, стрільцю? — спитала Залія. Роланд подумки зробив підрахунки.

— Якщо все пройде добре, за три чи чотири дні від сьогодні. Якщо раптом виявиться, що вона не має до цього хисту, спробуємо навчити Джейка.

Джейк помітно здригнувся.

— Але я думаю, вона впорається. Я ще не знав стрільця, якому б не припала до душі нова зброя, як птахам — нова водойма. Мені потрібен щонайменше один стрілець, який умів би кидати тарілку чи стріляти з арбалета, бо нас четверо, а надійних револьверів лише три. А ця тарілка мені подобається. Дуже подобається.

— Авжеж, я покажу все, що знаю сама, — сказала Залія й сором’язливо глянула на Сюзанну.

— Тоді за дев’ять днів ти, Марґарет, Розаліта і Сейрі Адамс прийдете до будинку Старого, і ми побачимо, що ви вмієте.

— У тебе є план? — спитав Тіан, і його очі загорілися надією.

— До того часу буде, — відказав стрілець.

ЧОТИРИ

Вони поїхали до містечка вчотирьох. Їхні коні скакали поряд однохіддю, поки попереду не показалося перехрестя Східного шляху з іншим, що вів на північ і південь. Там Роланд зупинив коня і сказав:

— Тут я вас ненадовго залишу. — Він показав на північ, у бік пагорбів. — За дві години звідси є поселення, яке Народ-Шукач називає Манні-Кальєю, а інші Манні-Редпас. Та хай як воно зветься, то їхня домівка, маленьке село всередині більшого. Там я зустрінуся з Хенчиком.

— Їхнім діном, — уточнив Едді.

Роланд кивнув.

— За селищем манні є кілька закритих шахт і багато печер. До них їхати годину чи менше.

— Те місце, яке ти показував на карті двійнят Тейвері? — спитала Сюзанна.

— Ні, але близько звідти. Печера, яка мене цікавить, зветься Печерою дверей. Ми почуємо про неї сьогодні від Каллагена, коли він завершуватиме свою розповідь.

— Ти знаєш напевне чи це лише твоя інтуїція? — поцікавилася Сюзанна.

— Я знаю від Хенчика. Він розповів мені вчора ввечері. І також розповідав про панотця. Я міг би розказати вам, але краще нам почути все від самого Каллагена. В будь-якому разі, та печера буде для нас важлива.

— Це дорога назад, так? — спитав Джейк. — Ти вважаєш, що це шлях до Нью-Йорка.

— Більше того, — відповів стрілець, — Я думаю, що з чорною Тринадцяткою в тій печері нам може відкритися шлях до будь-якого місця й будь-якого часу.

— І до Темної вежі? — хрипким шепотом спитав Едді.

— Цього я сказати не можу, — похитав головою Роланд. — Але, думаю, коли Хенчик покаже мені печеру, я дізнаюся більше. Тим часом у вас трьох є справи в крамниці Тука.

— Справи? — здивувався Джейк.

— Так. — Роланд, балансуючи з кошелем на колінах, сягнув рукою вглиб, пошукав щось і нарешті витяг шкіряного мішечка на зав’язці, якого жодне з них не бачило раніше.

— Його дав мені батько, — відсторонено сказав він. — Окрім руїни, на яку перетворилося моє молоде лице, це єдине, що в мене лишилося з тих часів, коли ми з друзями приїхали до Меджису.

Вони всі дивилися з благоговінням і думали про одне: якщо стрілець сказав правду, то цьому шкіряному мішечку, напевно, сотні й сотні років. Роланд розшнурував його, зазирнув досередини й кивнув.

— Сюзанно, простягни руки.

У її складені ківшиком долоні він висипав десять срібних монет, спорожнивши гаман.

— Едді, тепер ти.

— Е-е, Роланде, я думаю, там дубль пусто.

— Простягни руки.

Знизавши плечима, Едді послухався наказу. Роланд перевернув гаман і висипав десять золотих монет. Мішечок знову був порожній.

— Тепер Джейк.

Хлопчик підставив долоні. З кишені спереду його пончо стирчала цікава Юкова пичка. Цього разу мішечок видав півдюжини блискучих коштовних каменів і знову спорожнів. Сюзанна охнула.

— Це лише гранати, — мало не вибачаючись, пояснив Роланд. — Я чув, що в цих краях на них можна дещо виміняти. Небагато, звісно, але для хлопчачих потреб цілком досить.

— Круто! — розплився в широкій усмішці Джейк. — Кажу спасибі! Велике-велике!

Мовчки чудуючись, вони дивилися на порожній мішечок. І Роланд усміхнувся.

— Та магія, яку я колись знав чи до якої мав доступ, давно згинула. Але перед вами її маленькі рештки. Як мокре листя чаю на дні чайника.

— А там ще щось є? — спитав Джейк.

— Ні. Але з часом, може, й з’явиться. Це чарівний гаманець. — Роланд поклав старовинний мішечок назад у кошіль, витяг натомість трохи тютюну, якого дав йому Каллаген, і скрутив цигарку. — Ідіть до крамниці. Купіть усе, що забажаете. Кілька сорочок, наприклад, і мені одну, як ви не від того. Мені вона не завадить. А потім вийдіть на веранду і відпочиньте там. Сеєві Туку це не вельми сподобається, ніщо в світі не завдало б йому більшої втіхи, ніж побачити наші спини, що віддалятимуться на схід, до Краю грому. Але й кишнути вас звідти він не наважиться.

— Хай тільки спробує. — Едді торкнувся руків’я Роландового револьвера.

— Це вам не знадобиться, — сказав Роланд. — Покупці затримають його за прилавком. А ще настрій селян.

— Вони поволі хиляться на наш бік?

— Так, Сюзанно. Якщо запитаєш у них у лоб, як я в сей Джефордс, вони не дадуть відповіді, тож поки що ліпше не питати. Але так. Вони збираються битися. Або дозволити нам битися за них. І їх можна зрозуміти. Битися за тих, хто не може себе захистити, — наша робота.

Едді розтулив було рота, щоб розповісти Роланду те, що почув від діда, але потім вирішив промовчати. Адже Роланд нічого не запитував, хоча саме для цього й відправив їх із Сюзанною до Джефордсів. Сюзанна також нічого не спитала. Навіть словом не згадала про його розмову зі старим Джеймі.

— Ти питатимеш у Хенчика те, про що питав місіс Джефордс? — поцікавився Джейк.

— Так, — відповів Роланд. — Питатиму.

— Бо знаєш, якою буде його відповідь.

Роланд кивнув і знову всміхнувся. Холодною, як відблиски сонця на снігу, була та усмішка.

— Стрілець ніколи не ставить такого питання, якщо не впевнений у відповіді, — сказав він. — Зустрінемося в панотця за вечерею. Як усе пройде вдало, я повернуся, щойно сонце сяде за обрій. Ви всі як, добре? Едді? Джейку? — Ледь помітна пауза. — Сюзанно?

Всі кивнули. І Юк теж.

— Тоді до вечора. Поводьтеся добре, і нехай сонце не світить вам у вічі.

Він пришпорив коня і повернув на занедбану дорогу, що вела на північ. Вони проводжали його поглядами, поки він не зник з поля зору. І як завжди, коли він їхав і вони лишалися самі, їх трьох опанувало складне почуття: частково страх, частково самотність і частково — знервована гордість. З ним вони поїхали далі до містечка, трошки щільніше зімкнувши коней.

П’ЯТЬ

— Ні, ні, ні, шоб того брудного шалапутного звіра тут не було, не пущу! — закричав Ебен Тук з-за прилавку. У нього був писклявий, майже жіночий голос, який, мов уламком скла, дряпав сонну тишу крамниці. Він показував на Юка, який визирав з передньої кишені Джейкового пончо. Нечисленні покупці, що розбрелися всією крамницею, здебільшого жінки, вдягнені в сукні з домотканої матерії, озирнулися на галас.

Біля прилавку стояли двоє робітників ферми, в простих коричневих сорочках і брудних білих штанях і в’єтнамках. Вони поспіхом позадкували, неначе очікуючи, що двоє чужинців зі зброєю зараз же дістануть револьвери й полетить сей Тук із кулею в грудях до самої Кальї Бутгіл.

— Так, сер, — миролюбно сказав Джейк. — Вибачте. — Він витяг Юка з кишені пончо і посадив на залитий сонцем ґанок біля самих дверей крамниці.

— Сиди, малюк.

— Юк сиди, — сказав шалапут і обкрутився пружинкою-хвостом.

Джейк приєднався до друзів, і разом вони зайшли до магазину. Сюзанні запахло тими крамницями в Міссісіпі, де вона бувала: змішаними пахощами солонини, шкіри, прянощів, кави, нафталіном і давнім ошуканством. За прилавком стояла велика дерев’яна діжка зі зсунутою вбік кришкою. Біля неї висіли на гвіздку щипці. З діжки йшов міцний аромат огірків у розсолі, від якого щеміло в очах.

— У борг не даю! — закричав тим самим пронизливо-неприємним голосом Тук. — Нетутешнім у борг не даю і не даватиму ніколи! Так і знайте! Кажу спасибі!

Сюзанна взяла Едді за лікоть і застережливо стисла. Едді нетерпляче скинув її руку, але, коли заговорив, його голос був так само спокійний, як і Джейків.

— Кажу спасибі, сей Тук, нам не потрібно в борг. — І додав фразу, яку чув від панотця Каллагена: — Ніколи в житті.

Відвідувачі крамниці схвально забурмотіли. Ніхто більше навіть не намагався вдавати, що вибирає товар. Тук почервонів. Сюзанна знову взяла Едді за руку й цього разу, стискаючи, всміхнулася до нього.

Попервах вони мовчки скуповувались. Але потім до них стали підходити люди (всі вони були присутні в Павільйоні два вечори тому). Вони віталися й несміливо запитували, як їм ведеться. Всі троє відповідали, що ведеться їм добре. Вони розжилися сорочками для себе й двома — для Роланда, джинсовими штанами, спідніми сорочками і трьома парами шорбутсів, на вигляд бридких, але міцних. Джейк узяв пакет цукерок, показавши на нього Тукові, котрий повільно й неохоче поклав його в плетену торбу. А коли хотів купити ще й мішечок тютюну й папіросного паперу для Роланда, Тук, страшенно зрадівши, йому відмовив.

— Нє, нє. Я не продаю куриво хлопчикам. Ніколи не продавав.

— Розумно, — сказав Едді. — Тверде «ні» чортовому зіллю, і головний санітарний лікар скаже спасибі. Але ж мені ви продасте, правда, сей? Наш дін любить курнути ввечері, розмірковуючи, як допомогти людям, які потрапили в біду.

Дехто з покупців захихотів. Крамниця почала наповнюватися людьми. Тепер вони грали на публіку, але Едді анітрохи не заперечував. Тук проявив себе як козел, але нічого дивного в цьому не було. Бо він і був козлом.

— Ніколи не бачив, щоб хтось так добре танцював комалу, як він! — вигукнув якийсь чоловік, і юрба покупців забурмотіла, погоджуючись.

— Кажу спасибі, — кивнув Едді. — Я перекажу.

— А твоя жінка гарно співає, — докинув другий.

Сюзанна зробила безспідничний реверанс. Скуповуватися вона завершила, відсунувши ще трохи кришку діжки і витягши щипцями чималого огірка. Едді нахилився ближче і сказав:

— Здається, колись я щось настільки ж зелене витяг з носа, але точно не пам’ятаю.

— Дорогенький, не пустуй, — сказала Сюзанна, не перестаючи мило всміхатися.

Едді й Джейк охоче дозволили їй розплатитися, бо для Сюзанни це була втіха. Тук спробував було ошукати їх, рахуючи вартість їхніх гунна, але Едді зрозумів, що то ненавмисне: то була невід’ємна частина уявлень Ебена Тука про роботу (чи, можливо, священне покликання) крамаря. Авжеж, йому вистачало кебети, щоб відчувати свою клієнтуру, бо на той час, коли вони закінчили скуповуватись, він бурчати перестав. Втім, це не завадило йому кинути їхні монети на спеціальний квадратний шмат металу (який, схоже, слугував лише для однієї мети — перевіряти, як вони брязкають), піднести Джейкові гранати до світла й забракувати один з них, хоч, наскільки могли судити Едді, Сюзанна і Джейк, він і виглядав точнісінько так, як його товариші.

— А ви до нас надовго? — спитав він фальшиво-задушевним голосом, коли обмін краму на гроші й інші цінності відбувся. Втім, його погляд був жорстким і сторожким. Едді не мав жодних сумнівів, що ще до вечора кожне їхнє слово дійде до вух Айзенгарта, Оверголсера й решти великих цабе.

— Залежить від того, що ми тут побачимо, — відповів Едді. — А те, що ми побачимо, залежить від того, що народ нам покаже, правда?

— Еге ж, — погодився Тук, вочевидь спантеличений.

У просторій крамниці тепер скупчилися близько п’ятдесяти людей, і всі вони просто витріщалися на гостей. У повітрі витало вибухове збудження. Едді це сподобалося. Він не знав, добре це чи погано, але так, йому дуже подобалося.

— Також залежить від того, що народ хоче, — піддала жару Сюзанна.

— Я тобі скажу, чого вони хтять, чорнушко! — різучим, як уламки скла, голосом сказав Тук. — Вони хтять миру, от чого! Хтять, щоб село було на місці по тому, як ви четверо…

Сюзанна вхопила його за великий палець і загнула назад, та так спритно, що помітити це могли хіба що двоє-троє фолькен, які стояли найближче до прилавку, подумав Джейк. Тукове обличчя посіріло, й очі полізли з орбіт.

— Я ще могла б зрозуміти, якби мене так назвав старий маразматик, — сказала вона, — але від тебе я такого не слухатиму. Іще раз назвеш мене чорнушкою, і я вирву тобі язика й підітру ним твою сраку.

— Благаю прощення! — прохрипів Тук. Великими огидними краплями на його щоках виступив піт. — Прощення!

— Гаразд, — сказала Сюзанна і відпустила палець. — А тепер ми трохи посидимо на твоїй веранді, бо цей шопінг так утомлює.

ШІСТЬ

Перед універсальним магазином Тука не було фігур Вартових Променя, як у тій крамниці в Меджисі, про яку розповідав Роланд, але вздовж довгої тераси було розставлено крісла-гойдалки — дві дюжини, не менше. Обабіч ґанкових ходнів, яких загалом було три, стояли на честь сезону опудала. Вийшовши з крамниці, Роландові ка-товариші всілися в три крісла посеред тераси. Задоволений Юк ліг на підлогу між Джейковими ступнями і, затуливши носа лапами, начебто заснув.

Едді тицьнув великим пальцем через плече в бік магазину.

— Шкода, що з нами не було Детти Волкер, щоб вона поцупила щось на згадку в того сучого сина.

— Не думай, що я не відчувала спокуси зробити це від її імені, — запевнила його Сюзанна.

— Сюди йдуть люди, — сказав Джейк. — Думаю, вони хочуть з нами побалакати.

— Звісно, хочуть, — кивнув Едді. — Для того ми тут і сидимо. — Він всміхнувся, і його вродливе обличчя стало ще гарнішим. Тихо, щоб його почули лише Сюзанна і Джейк, він сказав: — Зустрічайте стрільців. Кама-кама-комала, стрілянина з неба впала.

— Закрий свого паскудного рота, синку, — сказала Сюзанна, але вона сміялася.

«Вони подуріли», — подумав Джейк. Але якщо з них лише він зберіг здоровий глузд, чому тоді він теж сміявся?

СІМ

У затінку масивної скелі Хенчик з роду манні та Роланд з Ґілеаду пополуднували холодною курятиною і рисом, загорнутими у перепічки, запиваючи неміцним сидром з глечика, який передавали з рук в руки. Перед трапезою Хенчик промовив молитву до Вищої Сили і замовк. Але Роланда це влаштовувало. Старий уже відповів ствердно на одне питання, яке цікавило стрільця найбільше.

Поки вони їли, сонце сховалося за високими кручами й схилами. Пішли вгору затіненою стежкою, всипаною камінням і надто вузькою для коней (тому їх і залишили в гаю тремтливих осик з пожовтілим листям). З-під ніг порскали крихітні ящірки, ховаючись у тріщинах скель.

Попри затінок, тут було спекотно, мов у пеклі. Пройшовши милю без зупинки, Роланд задихався й почав витирати піт зі щік і горла своєю банданою. Хенчик, якому було вже під вісімдесят, незворушно крокував попереду, дихаючи рівно, наче прогулювався в парку, а не піднімався на гору. Він був без плаща, залишив його внизу висіти на гілці дерева. Проте Роланд не бачив, щоб на його чорній сорочці ззаду розпливалися плями поту.

Вони підійшли до місця, де стежка повертала, і на мить їхнім очам відкрилася велична картина. Унизу на північ і на захід у тонкому мареві слалися поля. Роланд бачив величезні темно-сірі прямокутники пасовиськ і крихітну іграшкову худобу. На південь і на схід поля ставали зеленішими, спускаючись до річкових низовин. Він роздивився Калью і навіть (у замріяній далині на заході) край великого лісу, через який вони пройшли, щоб потрапити сюди. Раптом на них налетів вітер, та такий холодний і колючий, що Роланд тихо охнув. Але вдячно підставив йому обличчя, заплющивши очі, відчуваючи запах усієї Кальї: бичків, коней, зерна, річкової води й рису, рису, рису.

Хенчик зняв свого крислатого плаского капелюха і теж стояв на вітрі, підвівши голову й заплющивши очі, — втілення тихої подяки. Вітер розвіював його довге волосся й пустотливо розділяв його довжелезну, до пояса, бороду на дві половини. Так вони стояли близько трьох хвилин, насолоджуючись прохолодою вітру. Потім Хенчик натягнув капелюха і подивився на Роланда.

— Як гадаєш, світ загине у полум’ї чи під кригою, стрільцю?

Роланд замислився.

— Ні те, ні те, — озвався нарешті. — Думаю, в темряві.

— Правду кажеш?

— Так.

Хенчик теж замислився, а після хвилинних роздумів повернувся й покрокував далі стежкою. Роландові кортіло якнайшвидше дістатися того місця, куди вони піднімалися. Та, попри це, він зупинив старого манні, торкнувши його за плече. Обіцянка — святе. А надто якщо дав її жінці.

— Учора я ночував у однієї з безпам’ятних, — сказав Роланд. — Адже так ви звете тих, хто вирішив покинути ваш ка-тет.

— Так, ми називаємо їх безпам’ятними, — відповів Хенчик, пильно до нього придивляючись. — Але слово «ка-тет» чуже нам, стрільцю.

— Це не важливо. Я…

— Ти ночував на «Рокінг Б» у Воуна Айзенгарта і нашої дочки, Марґарет. І вона показувала тобі, як кидає тарілку. Я не говорив про це, коли ми вчора розмовляли, бо знав усе не гірше за тебе. В нас були важливіші справи, чи ж не так? Зокрема, печери.

— Так. — Роланд намагався приховати свій подив. Напевно, йому це погано вдалося, бо Хенчик ледь помітно кивнув і його губи в густій бороді розійшлися в легкій усмішці.

— Манні завжди знали більше за інших, стрільцю.

— Ти не хочеш називати мене Роландом?

— Ні.

— Вона просила переказати тобі, що Марґарет з Клану Червоної Стежини добре живеться з її чоловіком-язичником.

Хенчик кивнув. Якщо його й зачепили ці слова, то він нічим себе не виказав. Навіть поглядом.

— Вона проклята, — сказав це таким тоном, наче говорив: «Схоже, після обіду розпогодиться».

— Ти просиш мене переказати це їй? — Роланду було цікаво, але й неприємно водночас. Від віку Хенчикові сині очі споловіли й стали сльозитися, але подив, що у них промайнув від цього питання, годі було з чимось сплутати. Його кошлаті брови поповзли вгору.

— Чого б це я мав таким перейматися? Вона сама добре знає. У глибоких надрах На’ару вона матиме багато часу на те, аби пошкодувати й розкаятися в тому, що вийшла за язичника. Це вона теж знає. Ходімо, стрільцю. Ще чверть колеса, і будемо на місці. Але це височенько.

ВІСІМ

Таки було височенько, ще й як височенько. За півгодини вони прийшли до місця, де стежку перекривав величезний валун. Хенчик обійшов його. Тріпотіли на вітрі темні штани, розвівалася борода, пальці з довгими нігтями хапалися за камінь. Роланд ішов слідом. Валун був теплий від сонця, але крижаний вітер змусив стрільця затремтіти. Він відчував, що підбори його зношених чобіт звисають над синьою прірвою завглибшки дві тисячі футів. Якби старий вирішив його штовхнути, все скінчилося б тут. Дуже швидко і без зайвого драматизму.

«Але не скінчиться, — подумав він. — Моє місце займе Едді, а інші двоє йтимуть за ним до загину».

За каменем стежка закінчувалася темною дірою з нерівними краями, п’ять футів завширшки й дев’ять заввишки. З неї Роландові в обличчя вдарив протяг. На відміну від вітерцю, що грався з ними, поки вони піднімалися, це повітря було смердючим і неприємним. А разом з ним з отвору вирвалися крики, яких Роланд не зміг розібрати. Але то були крики людей.

— Це крики грішників з На’ару? — поцікавився він у Хенчика.

Вуста старого залишалися міцно стиснутими, і їх не торкнула усмішка.

— У присутності нескінченного не жартують.

Роланд у цьому не сумнівався. Він обережно рушив уперед. Під чобітьми шурхотів щебінь, рука опустилася на руків’я револьвера (тепер він носив лівий, під неушкодженою рукою).

Сморід, яким дихала відкрита пащека печери, дедалі міцнішав, ставав мало не отруйним. Правою скаліченою рукою, в якій тримав хустку, Роланд затис носа й рота. Там, у темряві печери, щось було. Кістки, так, кістки ящірок та інших маленьких тварин, але було ще щось, знайомі обриси…

— Будь обережний, стрільцю, — попередив Хенчик, але відступив убік, щоб пропустити Роланда в печеру, якщо йому хотілося увійти.

«Мої бажання не мають значення, — подумав Роланд. — Я мушу це зробити. Мабуть, так буде навіть простіше».

Обрис, що вимальовувався в тінях, почіткішав. І без особливого подиву Роланд роздивився, що то двері — точнісінько такі, які стояли на узбережжі. Інакше й бути не могло, адже недарма це місце звалося Печерою дверей. Двері були з залізного дерева (або ж дерева привидів) і стояли за двадцять футів від входу до печери. Заввишки вони були шість з половиною футів, як і двері на узбережжі. І так само вільно стояли: здавалося, їхні завіси було прикріплено до повітря.

«Але вони б легко відчинилися на тих завісах, — подумав він. — І відчиняться. Коли настане слушна година».

Замкової щілини не було. Ручка скидалася на кришталеву, з вирізьбленою зверху трояндою. Троє дверей на узбережжі Західного моря мали написи Високою Мовою: «В’язень» на одних, «Дама тіней» на других, «Штовхач» на третіх. А на цих були ієрогліфи, які він бачив на скриньці, схованій у церкві Каллагена:

— Це означає «незнайдені», — сказав Роланд.

Хенчик кивнув, та коли Роланд хотів обійти двері, щоб побачити, що на тому боці, старий виступив уперед і застережливо простягнув руку.

— Обережніше, бо можеш ненароком дізнатися, кому належать ті голоси.

Роланд уже бачив, що він має на увазі. За вісім чи дев’ять футів далі від дверей земля печери йшла вниз під кутом п’ятдесят чи навіть шістдесят градусів. Вхопитися там не було за що, а скеля виглядала гладенькою й слизькою, як скло. За тридцять футів унизу ця ковзанка зникала у прірві, з якої здіймався рій стогонів. А тоді з цього плетива чітко проступив один голос. І Роланд упізнав голос Ґабріели Дескейн.

— Роланде, ні! — закричала з прірви його мертва мати. — Не стріляй, це я! Твоя м… — Але крик обірвався, бо його заглушили постріли. Біль пронизав голову Роланда. Він притис бандану до носа так сильно, що міг будь-якої миті його зламати. Він спробував розслабити м’язи руки, але не одразу це вдалося.

Наступним зі смердючої пітьми долинув голос батька.

— Ще відколи ти був малий, я знав, що ти не геній, — втомленим голосом сказав Стівен Дескейн, — але вчора ввечері зрозумів, що ти ідіот. Ти дозволив йому відправити себе на бійню, як того бичка! О боги!

Не зважай. Це навіть не привиди. Думаю, це лише відлуння з глибин моєї власної душі, що якимось чином вилилося в голоси.

Коли він ступив на той бік дверей (остерігаючись провалля, яке зараз було праворуч), вони зникли. Був лише силует Хенчика, груба фігурка чоловіка, вирізана з чорного паперу, що стояла біля входу в печеру.

Двері на місці, але їх можна побачити лише з одного боку. І в цьому вони подібні до дверей з узбережжя.

— Трохи засмучує, правда? — захихотів голос Волтера з глотки Печери дверей. — Зупинися, Роланде! Краще зупинитися й померти, ніж побачити, що кімната на самій верхівці Темної вежі порожня.

Потім тривожно засурмив ріг Ельда, від чого Роландова шкіра на руках вкрилася сиротами, а волосся на потилиці стало сторч. Останній бойовий клич Катберта Олґуда, з яким він збігав униз Єрихонським пагорбом назустріч смерті від рук синьоликих варварів.

Роланд опустив бандану і пішов у зворотний бік. Крок, два, три. Кістки хрускотіли під його підборами. На третьому кроці двері з’явилися знову. Спершу стало видно бічний зріз — засувка наче впиналася в ніщо, як і завіси на іншому боці. Роланд зупинився на мить, задумливо споглядаючи товщину й насолоджуючись химерністю цих дверей, як тоді, на узбережжі. А там він дуже слабий, майже мертвий. Коли він злегка відводив голову вбік, двері зникали. Коли повертав її в попереднє положення, вони з’являлися. Вони не коливалися в повітрі й не мерехтіли. Вони або були, або їх не було.

Він зробив кілька кроків до дверей, притулив до залізного дерева долоні, сперся на них. Відчув слабку вібрацію, неначе працювала потужна машина. З темної пащеки печери на нього закричала Рея з Коосу, обзиваючи шмаркачем, який не знає лиця свого справжнього батька, розповідаючи йому, що його підстилка, поки горіла, розідрала собі криком всю горлянку. Роланд проігнорував її й узявся за кришталеву ручку.

— Ні, стрільцю, ти не посмієш! — стривожено заволав Хенчик.

— Посмію, — сказав Роланд. Але ручка не повернулася ні ліворуч, ні праворуч. Він відійшов назад.

— Але, коли ви знайшли священика, двері було відчинено?

Вони говорили про це ввечері, але Роланд хотів почути ще раз.

— Еге ж. Його знайшли ми з Джеміном. Ти знаєш, що ми, літні манні, шукаємо інші світи? Не заради скарбів, а для просвітлення.

Роланд кивнув. Йому також було відомо, що дехто повертався з цих подорожей божевільним. Інші не поверталися взагалі.

— Ці гори магнетичні, у них заховано безліч шляхів до безлічі світів. Ми прийшли до печери біля старих гранітових шахт і там знайшли послання.

— Яке послання?

— Біля входу в печеру стояла машина. Ми натиснули кнопку, і з неї залунав голос. Цей голос наказав нам прийти сюди.

— Ви знали про цю печеру раніше?

— Так, але до появи панотця її називали Печерою голосів. З якої причини — ти тепер розумієш сам.

Роланд кивнув і жестом попросив Хенчика продовжувати.

— Голос із машини говорив з акцентом, таким, як у твоїх ка-товаришів, стрільцю. Він сказав, що ми маємо прийти сюди, ми з Джеміном, а тут знайдемо двері, чоловіка і диво. Так ми і зробили.

— Хтось залишив вам вказівки, — замислено промовив Роланд, думаючи про Волтера. Чоловіка в чорному, який також залишив для них печиво, яке Едді назвав «Кіблеровим». Волтер був Флеґом, Флеґ був Мартеном, а Мартен… чи був він Мерліном, старим негідником-чаклуном з легенди? Щодо цього Роланд не мав певності. — І називав вас на імена?

— Ні, так далеко його знання не сягали. Він називав нас просто народом манні.

— Як ти гадаєш, звідки цей хтось знав, де саме залишати машину з голосом?

Хенчикові губи стислися.

— Чому ти вважаєш, що то була людина? Чому не бог, що говорив людським голосом? Чому не посланець Вищої Сили?

— Боги лишають сіґули. Машини — справа рук людських. — Роланд трохи помовчав. — Звісно, я кажу зі свого досвіду, батьку.

Хенчик зробив нетерплячий жест рукою, ніби просив Роланда не вдаватися до лестощів.

— Чи всі знали про те, що ви з другом ідете до печери, де знайшли говорющу машину?

Доволі похмуро Хенчик знизав плечима.

— Люди багато бачать. Деякі бачать, що відбувається за багато миль, через підзорні труби й біноклі. А ще є механічний чоловік. Він дуже багато бачить і вічно базікає з усіма, хто охочий його слухати.

Роланд прийняв це за ствердну відповідь. Він думав, що хтось знав про наближення отця Каллагена. І що після прибуття на околиці Кальї йому потрібна буде допомога.

— Наскільки широко були відчинені двері? — спитав стрілець.

— Це питання до Каллагена. Я обіцяв показати тобі це місце. І показав. Досить і цього.

— Коли ви його знайшли, він був притомний?

Настала нерішуча пауза. Потім:

— Ні. Лише бурмотів, як людина уві сні, коли їй сниться страхіття.

— Тоді він мені не допоможе. Адже так? Хенчику, ви просите помочі й оборони. Ти сказав це мені від імені всього свого клану. Тоді допоможіть ви мені! Допоможіть мені допомогти вам.

— Я не розумію, чим це поможе.

У справі Вовків, яка так тривожила цього старого й решту мешканців Кальї Брин Стерджис, ця інформація могла виявитися некорисною. Але Роланд мав інші турботи й потреби — важливіші справи, як любила казати Сюзанна. Він стояв і дивився на Хенчика, не знімаючи долоні з кришталевої ручки дверей.

— Вони були трохи прочинені, — нарешті здобувся на слова Хенчик. — Як і скринька. Лише трохи прочинені. Той, кого називають Старим, лежав лицем униз там. — Він показав на землю, всипану щебенем і кістками, на те місце, де були зараз Роландові ноги. — Скринька лежала біля його правої руки, відчинена от на стільки. — Хенчик показав великим пальцем і мізинцем відрізок у два дюйми. — А з неї лунали звуки каммен. Я вже чув їх раніше, але ще ніколи вони не були такими гучними. Від них мої очі заболіли й засльозилися. Джемін закричав і рушив до дверей. Руки Старого лежали розкинуті на землі, Джемін наступив на одну з них і навіть не помітив…

…Двері були лише прочинені, як і скринька, але з них лилося жахливе світло. Я багато подорожував, стрільцю, побував у різних часах і просторах, бачив інші двері й дірки в реальності — тодеш-такен, але такого світла не бачив ніколи. Воно було чорним, як уся пустка, що існувала від початку часів. Але водночас у ньому була ще й червона цятка.

— Око, — сказав Роланд.

— Око? Ти кажеш це серйозно?

— Я так думаю, — відповів Роланд. — Чорноту, яку ти бачив, навіює чорна Тринадцятка. А червоне — то, можливо, око Багряного короля.

— Хто він?

— Я не знаю. Знаю лишень, що він перебуває далеко на сході звідси, в Краї грому чи навіть за ним. Я думаю, що він може бути Вартовим Темної вежі. Можливо, він навіть вважає, що вона йому належить.

На Роландову згадку про Вежу старий закрив очі руками. То був знак глибинного релігійного страху.

— Що сталося далі, Хенчику? Скажи, прошу.

— Я простягнув руку, хотів було відтягти Джеміна від дверей, та потім згадав, як він наступив лежачому на руку підбором чобота, і не наважився. Подумав: «Хенчику, якщо ти це зробиш, він потягне тебе з собою». — Старий пильно подивився на Роланда. — Ти знаєш, що ми часто подорожуємо і дуже рідко чогось боїмося, бо довіряємо Вищій Силі. Але мені стало страшно, я злякався того світла і передзвону. — Він трохи помовчав. — Вони жахали мене. Досі я ніколи ні з ким не говорив про той день.

— Навіть з отцем Каллагеном?

Хенчик похитав головою.

— Він не заговорив до тебе, коли отямився?

— Він спитав, чи він мертвий. Я відповів, що коли так, то ми всі неживі.

— А що було з Джеміном?

— Помер за два роки по тому. — Хенчик постукав рукою по своїх грудях під чорною сорочкою. — Серце.

— Скільки років тому ви знайшли тут Каллагена?

Хенчик похитав головою, описуючи підборіддям широкі дуги, — той жест був настільки характерний для манні, що, напевно, його передавали у спадок.

— Стрільцю, я цього не знаю. Тому що час…

— Так, дрейфує, — нетерпляче обірвав Роланд. — Мене цікавить, що думаєш ти. Скільки років?

— Більш ніж п’ять, бо тепер у нього є церква й купа забобонних дурнів, які до неї ходять.

— Що ти зробив? Як урятував Джеміна?

— Упав на коліна й зачинив скриню. То було єдине, що спало мені на думку. Якби я завагався бодай на секунду, то загубився б, я цього певен, бо звідти лилося те саме чорне світло. Воно позбавляло мене сили… й розуму.

— Не сумніваюся, — похмуро мовив Роланд.

— Але я зробив усе швидко. І коли кришка скрині, клацнувши, зачинилася, двері захряслися. Джемін гатив у них кулаками, кричав і благав пустити його. А тоді зомлів. Я витяг його з печери. Обох їх витяг. Трохи полежавши на свіжому повітрі, обидва прийшли до тями. — Хенчик підняв руки й знову опустив, наче промовляючи: «От і все».

Роланд востаннє посмикав за ручку. Як і раніше, вона лишалася нерухомою. Але якщо принести кулю…

— Повертаймося, — сказав він. — Мені хотілося б встигнути до панотця ще до вечері. Тобто швидко зійти вниз до коней, а потім ще швидше їхати верхи.

Хенчик кивнув. Борода добре приховувала всі емоції, але Роландові здалося, що на його обличчі промайнуло полегшення від того, що вони вже йдуть. Та стрільцю й самому полегшало на душі. Врешті-решт, кому сподобається слухати звинувачувальні крики своїх небіжчиків матері й батька, що підносяться з темряви? Не кажучи вже про крики мертвих друзів.

— А що сталося з апаратом, який розмовляв? — поцікавився Роланд, коли вони вже спускалися.

Хенчик стенув плечима.

— Знаєш, що таке байдерейки?

Батарейки. Роланд кивнув.

— Поки вони працювали, машина весь час, знову і знову крутила одне й те саме повідомлення, те, в якому нам наказували йти до Печери голосів і знайти там чоловіка, двері й диво. Ще там була пісня. Ми дали її послухати панотцеві, і він заплакав. Спитай його про неї, бо ця пісня — частка його історії.

І знову Роланд кивнув.

— А потім байдерейки вичахли. — Те, як Хенчик знизав плечима, свідчило про його зневагу до машин і до зниклого світу разом з ними. — Ми витягли їх. На них був напис «Дюрасел». Ти чув про «Дюрасел», стрільцю?

Роланд похитав головою.

— Ми віднесли їх до Енді й спитали, чи не може він їх зарядити. Він поклав їх у самого себе, але вийняв так само порожніми й непридатними, як раніше. Енді сказав «вибачте». Ми сказали спасибі. — Хенчик знову презирливо стиснув плечима. — Ми відкрили машину (іншою кнопкою) і всередині побачили язик. Отакий довгий. — Хенчик показав руками довжину — чотири-п’ять дюймів. — У ньому було дві дірки. А всередині — щось блискуче й коричневе, схоже на стрічку. Панотець назвав це «касетною стрічкою».

Роланд кивнув.

— Хенчику, дякую тобі, що показав мені печеру й розповів усе, що тобі відомо.

— Я зробив те, що мусив. А ти виконаєш свою обіцянку. Адже так?

Роланд з Ґілеаду кивнув.

— Нехай Бог обере переможця.

— Еге ж, так ми кажемо. Ти говориш так, ніби добре нас знаєш. — Він замовк, кисло дивлячись на Роланда. — Чи просто намагаєшся догодити мені? Будь-хто, прочитавши Велику книгу, може говорити, як ми, поки рак на горі не свисне.

— Ти питаєш, чи я не плазую перед тобою тут, де ніхто нас не чує, крім них? — Роланд кивнув у бік белькотливої пітьми. — Сподіваюся, ти не настільки дурний.

Старий замислився над цим, потім простягнув свою вузлувату руку з довгими пальцями.

— Добра тобі, Роланде. Хороше ім’я, гарне.

Роланд теж простягнув праву руку. І коли старий потис її, він відчув перший глибинний різкий біль там, де найменше очікував його відчути.

Ні, ще ні. Найменше я очікую відчути його в другій. Тій, яка ще ціла.

— Можливо, цього разу Вовки вб’ють нас усіх, — сказав Хенчик.

— Можливо.

— І все ж, напевно, добре, що ми познайомилися.

— Так, напевно, — відповів стрілець.

ОДИН

— Ліжка готові, — сказала Розаліта Муньйос, коли вони повернулися.

Едді був такий зморений, що йому здалося, ніби вона сказала щось інше. Можливо, «час іти сапати город» або «в церкві зібралося п’ятдесят-шістдесят людей, які хочуть з вами зустрітися». Зрештою, хто говорить про ліжка о третій годині дня?

— Га? — втомлено перепитала Сюзанна. — Що кажеш, люба? Я не почула.

— Ліжка готові, — повторила Каллагенова робітниця. — Ви вдвох ідіть туди, де спали позаминулої ночі, а юний сеу може лягти в панотцевій спальні. Пухнастика можеш узяти з собою, Джейку, панотець дозволив. Він би й сам сказав, але нині день обходу хворих. Він причащає їх. — Останні слова вона вимовила з безсумнівною гордістю.

— Ліжка, — сказав Едді. Він досі не міг уторопати. Роззирнувся навколо, наче бажаючи пересвідчитися, що надворі ще світло і сяє сонце. — Ліжка?

— Отець бачив вас у крамниці, — пояснила Розаліта, — і подумав, що після розмови з усіма тими людьми вам не завадить подрімати.

І нарешті до Едді дійшло. Напевно, колись у житті він відчував більшу вдячність за доброту, але не міг пригадати, коли й за яких обставин це було. Коли вони сиділи в кріслах-гойдалках на Туковій терасі, люди спершу підходили до них боязко, збившись у купки. Та коли ніхто не перетворився на камінь і не отримав кулю в скроню — тобто коли розмова пожвавішала й залунав справжній сміх, — люди осміліли. Їх ставало дедалі більше. У міру того, як струмок перетворювався на потік, Едді нарешті збагнув, як це — бути публічною людиною. Вони хотіли простих відповідей на тисячу складних питань. «Звідки прийшли стрільці й куди прямують?» — були лише першими двома питаннями. На деякі з них можна було відповідати чесно, але Едді дедалі більше ловив себе на тому, що відповідає ухильно, як політик, і чув, що його друзі чинять так само. То була не зовсім брехня, радше невеличка пропаганда, що звучала як відповіді. І кожен хотів бачити прямий погляд та чути «Добра вам», сказане від щирого серця. Навіть Юк вніс свою лепту в роботу: його пестили й змушували говорити, аж поки Джейк не підвівся й не пішов просити в Ебена Тука миску води. Натомість той джентльмен дав йому консервну бляшанку й сказав, що набрати води Джейк може сам, у діжці, яка стоїть біля входу. Навіть під час цієї нехитрої роботи селяни обступили Джейка і без угаву ставили йому питання. Юк жадібно вихлебтав усю воду і, поки Джейк знову ходив наповнити бляшанку, розважав юрмисько допитливих людей.

Загалом то були найдовші п’ять годин на пам’яті Едді, й після них він змінив свою думку про знаменитостей. Позитивним моментом було те, що вони, напевно, поспілкувалися з усіма без винятку мешканцями села і чималим натовпом фермерів, скотарів, ковбоїв і найманих робітників, які жили за його межами. Звістка ширилася швидко: на терасі універсального магазину сидять чужинці й розмовляють з усіма, хто хоче з ними поговорити.

А тут, Боже праведний, ця жінка (цей янгол!) говорить про ліжка.

— Скільки у нас часу? — спитав він у Розаліти.

— Панотець повернеться о четвертій, але вечерятимемо не раніше шостої, та й то, якщо ваш дін до того часу повернеться. Хочете, я розбуджу вас о пів на шосту? Так у вас буде час помитися. Згода?

— Ага, — всміхнувся їй Джейк. — Я й не знав, що розмови з людьми можуть викликати таку втому. І спрагу.

Вона кивнула.

— У коморі стоїть глечик з холодною водою.

— Я повинна допомогти тобі з вечерею, — сказала Сюзанна і широко позіхнула.

— Сейрі Адамс мені допоможе, — запевнила Розаліта. — До того ж буде лише холодна їжа. Тож ідіть відпочивайте. Ви ледве на ногах тримаєтеся, це видно.

ДВА

Джейк довго й жадібно пив воду в коморі, потім налив у миску для Юка і відніс до спальні отця Каллагена. Йому було ніяково там лягати (та ще й брати з собою пухнастика-шалапута), але відгорнуте укривало на вузькому Каллагеновому ліжку й перебита подушка манили його до себе. Він поставив миску на підлогу, і Юк почав тихо хлептати воду. Джейк роздягся до нових трусів, ліг на спину і заплющив очі.

«Мабуть, заснути все одно не вдасться, — подумав він. — Я ніколи не любив спати вдень, навіть у ті далекі дні, коли місіс Шоу називала мене Бамою».

А за хвилину вже солодко похропував, накривши очі рукою. Юк спав на підлозі біля ліжка, поклавши писок на лапу.

ТРИ

Едді й Сюзанна сиділи поряд на ліжку в гостьовій кімнаті. Едді досі не міг повірити: вони мали змогу не просто передрімати, а передрімати в справжньому ліжку. Розкіш на розкоші й розкішшю поганяє. Зараз йому хотілося лише лягти, пригорнути до себе Сьюз і заснути. Але спершу треба було розв’язати одне питання. Воно не давало йому спокою цілий день, навіть у найтяжчі хвилини їхнього політиканського експромту.

— Сьюз, щодо Тіанового діда…

— Я не хочу про це чути, — перебила вона.

Він здивовано підняв брови. Хоча, здається, знав відповідь.

— Ця балачка може затягтися, — пояснила вона, — а я втомилася. Я хочу спати. Перекажи Роландові те, що розповів тобі старий перець, але мені не кажи нічого. — Вона сиділа коло нього, торкаючись своїм коричневим стегном його білого стегна, дивлячись у його світло-карі очі своїми темно-карими очима. — Чув мене?

— Чув тебе добре.

— Кажу спасибі велике-велике.

Він розсміявся, обійняв її, поцілував.

А невдовзі по тому вони теж спали в обіймах, дотикаючись лобами. Прямокутник світла повільно просувався їхніми тілами, поки сонце опускалося дедалі нижче й нижче, на справжньому заході, принаймні на той час. Роланд бачив це на власні очі, повільно під’їжджаючи верхи до будинку Старого. Біль у ногах змусив його витягти ноги зі стремен.

ЧОТИРИ

Йому назустріч вийшла Розаліта.

— Хайл, Роланде. Довгих днів і приємних ночей.

Він кивнув.

— І тобі того самого, тільки вдвічі більше.

— Я знаю, що ти можеш попросити декого з нас метати тарілки у Вовків, коли вони прийдуть.

— Хто тобі сказав?

— О… Маленька пташка прошепотіла на вухо.

— А. І що, ти метатимеш? Якщо я попрошу?

Вона широко всміхнулася, показавши зуби.

— Ніщо в цьому житті не принесе мені більшої втіхи. — Зуби сховалися, усмішка пом’якшала. — Хоча ми з тобою могли б знайти втіху у чомусь не менш приємному. Хочеш побачити мій будиночок, Роланде?

— Еге ж. А ти натреш мене своєю чарівною олією?

— Ти хочеш, щоб я тебе натерла?

— Так.

— Сильно чи ніжно?

— Люди кажуть, що найкраще від болю в суглобах допомагає водночас і те, і те.

Поміркувавши над цим, вона розсміялася і взяла його за руку.

— Ходімо. Поки сонце світить і цей куточок світу спить.

Він охоче пішов туди, куди вона його повела, до потаємної криниці, порослої м’яким мохом. І там відновив сили.

П’ЯТЬ

Каллаген повернувся о пів на шосту, якраз тоді, коли Едді, Сюзанна і Джейк прокидалися. О шостій Розаліта і Сейрі Адамс подали вечерю: овочі й холодна курятина, — на затіненій терасі за будинком. Роланд і його друзі їли жадібно. Стрілець просив добавки навіть не двічі, а тричі. Каллаген, навпаки, їв мало, більше перекочував їжу в тарілці з місця на місце. Засмага на обличчі надавала йому здорового вигляду, але не могла приховати темних кіл під очима. Коли Сейрі — весела, радісна жінка, повна, але легконога, — винесла торт із прянощами, Каллаген лише головою похитав.

Коли на столі не лишилося нічого, крім чашок і кавника, Роланд дістав тютюн і питально здійняв брови.

— Кури, — сказав Каллаген і гукнув: — Розі, принеси цьому хлопцеві щось, куди можна скидати попіл!

— Чоловіче, я міг би слухати тебе цілий день, — сказав Едді.

— Я теж, — кивнув Джейк.

Каллаген всміхнувся.

— Те саме я можу сказати про вас, хлопці. — Він налив собі півчашки кави. Розаліта принесла Роландові глиняну чашку для попелу. Коли вона пішла, Старий сказав: — Я мав закінчити цю розповідь учора. Майже цілу ніч крутився в ліжку, обдумуючи, як розповісти решту.

— Тобі допоможе, якщо я скажу, що частину її вже знаю? — спитав Роланд.

— Напевно, ні. Ти ходив до Печери дверей з Хенчиком?

— Так. Він сказав, що на говорющій машині, яка відрядила їх туди шукати тебе, була пісня. Та, про яку ти казав?

— «Хтось врятував мені життя», так. Я навіть описати не можу, як це було дивно: сидіти в хижі манні у Кальї Брин Стерджис, дивитися на пітьму Краю грому і слухати Елтона Джона.

— Стоп-стоп-стоп, — запротестувала Сюзанна. — Отче, ти випереджаєш події. Останнє, про що ти розповідав, — Сакраменто, тисяча дев’ятсот вісімдесят перший рік, ти щойно дізнався, що твого друга порізали так звані Брати Гітлера. — Вона строго подивилася на Каллагена й перевела погляд на Джейка й Едді. — Я так бачу, джентльмени, відколи я покинула Америку, ви не надто великих успіхів досягли у справі мирного співіснування.

— Я не винен, — сказав Джейк. — Я в цей час був у школі.

— А я був під кайфом, — сказав Едді.

— Ну добре, в усьому винен я, — сказав Каллаген, і всі розсміялися.

— Закінчуй свою розповідь, — попросив Роланд. — Може, після цього краще спатимеш уночі.

— Можливо. — Замислившись на хвилю, Каллаген почав: — Спогади про лікарню в мене, напевно, такі самі, як і в усіх людей, — запах засобів для дезінфекції й звук приладів. Здебільшого приладів. Їхнє пищання. Єдине, що пищить так само, — це обладнання в кабінах літаків. Одного разу я запитав у пілота, і він сказав, що це звук навігаційних приладів. Пригадую, тоді я ще подумав, що в лікарняних реанімаціях, мабуть, збіса багато навігаційних пристроїв.

Коли я працював у «Домівці», Ровен Маґрудер не був одружений, але, мабуть, усе змінилося, бо в кріслі коло його ліжка сиділа жінка й читала книжку в паперовій обкладинці. Добре вдягнута, в гарному зеленому костюмі, панчохах, в туфлях без підборів. Але я не почувався ніяково через те, що маю перед нею постати. Я помився, почистився, зачесався, як міг, і не пив від самого Сакраменто. Але щойно ми подивилися одне одному в обличчя, мені стало незатишно. Вона сиділа спиною до дверей. Я постукав об одвірок, вона повернулася до мене, і все моє так зване самовладання мов випарувалося. Я відступив на крок назад і перехрестився. Вперше з тієї ночі, як ми з Ровеном навідали Лупе в тій самій лікарні. Здогадуєтеся, чому?

— Авжеж, — сказала Сюзанна. — Бо шматочки склалися докупи. Вони завжди складаються. Ми вже не раз це бачили. Просто не знаємо, якою має бути картина.

— Чи не можемо цього збагнути, — докинув Едді.

Каллаген кивнув.

— Переді мною наче був Ровен, тільки з довгим білявим волоссям і грудьми. Його сестра-близнюк. Вона розсміялася. Спитала, чи я, бува, не побачив привида. Я почувався… поза реальністю. Неначе мене перекинуло до котрогось із тих інших світів, схожого на реальний — якщо такий існує, — але трохи відмінного. Я відчув шалене бажання витягти гаманець і перевірити, хто на купюрах. І не лише через їхню подібність. Через її сміх. Вона сиділа коло чоловіка з її лицем (припускаючи, звісно, що під усіма тими бинтами в нього ще лишилося лице) і сміялася.

— Ласкаво просимо до палати дев’ятнадцять лікарні Тодеш, — сказав Едді.

— Прошу?

— Дон, я лише хотів сказати, що це почуття нам знайоме. Всім. Продовжуй.

— Я відрекомендувався і спитав, чи можу я зайти. А питаючи, думав про Барлоу, вампіра. Вона запевнила мене, що я можу зайти. Сказала, що приїхала з Чикаго, щоб бути з ним в його «час закриття», як вона це назвала. А потім тим самим приємним голосом додала: «Я одразу вас упізнала. Через шрам на руці. У листах Ровен розповідав, що ви, напевно, були релігійною людиною в своєму іншому житті. Він весь час говорив про інше життя людей, маючи на увазі той період, коли вони ще не почали пити, вживати наркотики, не збожеволіли чи все разом. То як, він не помилявся?» Усе це тим приємним голосом. Як жінка, що вела світську бесіду на коктейлі. І Ровен лежав з перебинтованою головою. Якби на ньому були сонячні окуляри, він виглядав би точнісінько як Клод Рейне у «Людині-невидимці».

Я зайшов. Сказав, що справді колись був релігійною людиною, але це вже в минулому. Вона простягнула руку. Я теж простягнув, бо подумав, що…

ШІСТЬ

Він простягає руку, бо вирішив, що вона хоче з ним привітатися. Його надурив приємний голос. Він не усвідомлює, що Ровена Маґрудер Роулінґс насправді піднімає руку, а не подає її. Спершу він навіть не усвідомлює, що його вдарили, до того ж сильно — у лівому вусі дзвенить, з лівого ока течуть сльози. Він чомусь думає, що раптове тепло, яке піднімається у його лівій щоці, — то якась химерна алергічна реакція, можливо, на стрес. Ровена насувається на нього, по її обличчю, моторошно схожому на обличчя Ровена, течуть сльози.

— Підійди, подивись на нього, — каже вона. — Знаєш що? Це інше життя мого брата! Єдине, яке в нього лишилося! Ближче підійди, щоб краще роздивитися. Вони викололи йому очі, вирізали одну щоку. Крізь неї видно зуби. Ку-ку! У поліції мені показали фотографії. Спершу не хотіли, але я наполягла. Вони пробили йому дірку в серці, але її лікарі залатали. Він помирає через печінку, її теж проштрикнули.

— Міс Маґрудер, я…

— Місіс Роулінґс. Але це не твоє діло. Давай, іди. Добре подивися. Подивися, що ти з ним зробив.

— Я був у Каліфорнії. Прочитав у газеті…

— Ну звісно. Я й не сумнівалася. Але ти єдиний, до кого я можу дістатися, не розумієш? Єдиний, хто був до нього близький. Інший його друзяка вмер від хвороби гомиків; а решта не тут. Вони їдять дармове їдло в його нічліжці чи обговорюють те, що сталося, на своїх зборах. Обговорюють, що вони відчувають через це. Що ж, преподобний Каллаген — чи то пак отче? Я побачила твій хрест на власні очі. Я скажу тобі, які почуття він у мене викликає. Він… мене… БІСИТЬ. — Вона не підвищує свого приємного голосу, але коли він розтуляє рота, щоб відповісти, вона притискає йому до губ вказівного пальця і вкладає в цей притиск стільки сили, що він вирішує мовчати. Нехай виговориться, чом би й ні? Багато років він уже не слухав сповіді, але це те саме, що їздити на велосипеді.

— Він закінчив Нью-Йоркський університет з відзнакою, — каже вона. — Ти про це знав? Отримав другу премію на поетичному конкурсі Белуа тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого року, ти не знав? А він тоді був ще студентом! Написав роман… чудовий роман… він лежить на моєму горищі, припадає порохом.

Каллаген відчуває, як йому на обличчя падає м’яка тепла роса. Краплі її слини.

— Я просила його, ні, я благала його не кидати писати, а він лише посміявся з мене, сказав, що він нездара. «Нехай це роблять Мейлери, О’Хари та Ірвіни Шоу, — сказав він, — люди, які справді на це здатні. А в мене все це закінчиться тим, що я опинюся в якомусь кабінеті вежі зі слонової кістки, пахкатиму пінковою люлькою й виглядатиму як містер Чіпс».

— І це було б непогано, — каже вона, — але потім він вплутався у програму «Анонімні алкоголіки», а звідти недалеко було й до нічліжки. Й друзів. Таких, як ти.

Каллаген шокований. Він ніколи не чув, щоб слово «друзі» вимовляли так презирливо.

— Але де вони тепер, коли він гасне на очах? — запитує в нього Ровена Маґрудер Роулінґс. — Гмм? Де всі ті люди, яких він зцілив, усі ті газетні репортери, які називали його генієм? Де Джейн Полі? Вона брала в нього інтерв’ю в шоу «Сьогодні». Двічі! Де та бісова мати Тереза? В одному з листів він писав, що її називали маленькою святою, коли вона відвідувала їхню «Домівку». А зараз йому не завадила б свята, моєму братові не завадила б свята, яка поклала б на нього руки й зцілила. То де, в біса, та свята?

По її щоках течуть сльози. Груди здіймаються й опадають. Вона прекрасна і жахлива. Каллаген згадує Шиву, бога-руйнівника в індуїзмі. «Але в неї замало рук», — думає він і притлумлює в собі шалене бажання розреготатися.

— Їх тут нема. Тут лише я і ти, правда? І він. Він міг би одержати Нобелівську премію з літератури. Або навчати чотириста студентів щорічно впродовж тридцяти років. Міг би вплинути своїм розумом на дванадцять тисяч душ. А він лежить у лікарні з пошматованим обличчям, а на лікування його хвороби… якщо це хвороба, коли тебе ріжуть на шматки… труну й похорон підуть пожертви з його довбаного притулку.

Вона дивиться на нього, її обличчя відкрите, на губах посмішка, щоки блищать від сліз, а з носа звисають шмарклі.

— У його попередньому іншому житті, отче Каллаген, він був Вуличним янголом. Але це його останнє інше життя. Гламурно, чи не так? Я йду до кафетерію випити каву й з’їсти булку. Пробуду там близько десяти хвилин. Цього цілком вистачить для твого візиту. Зроби мені ласку: щоб тебе тут не було, коли я повернуся. Мене нудить від тебе й решти його добродійників.

Вона йде. Ті розважливі низькі підбори цокотять коридором, віддаляючись. Лише коли звук кроків стихає й залишає його наодинці з постійним пищанням апаратів, він розуміє, що тремтить усім тілом. Це не може бути біла гарячка, але відчуття таке саме, чорт забирай.

Коли з-під щільного покрову бинтів лунає голос Ровена, Каллаген мало не скрикує. Слова його друга звучать нечітко, але Каллаген розбирає їх без проблем.

— Вона сьогодні вже разів з вісім читала свою маленьку проповідь. Але вона не згадує, що того року, коли я взяв другу премію в Белуа, в конкурсі брало участь лише п’ятеро людей. Мабуть, війна геть-чисто позбавила людей поетичного дару. Як справи, Доне?

У нього погана вимова, голос скрегоче, але в тому, що це Ровен, сумніву нема. Каллаген підходить до нього і бере за руки, які лежать на ковдрі. Ровен несподівано міцно стискає його долоні.

— Що ж до роману… то був третьосортний Джеймс Джонс, і це погано.

— Як почуваєшся, Ровене? — питає Каллаген.

Тепер він сам плаче. Чортова кімната скоро попливе перед очима.

— Чесно кажучи, не дуже, — каже чоловік під бинтами. Тоді: — Дякую, що прийшов.

— Нема за що, — каже Каллаген. — Ровене, тобі щось потрібно? Що я можу для тебе зробити?

— Ти можеш триматися подалі від «Домівки», — відповідає Ровен. Його голос слабне, але руки досі стискають Каллагенові. — Їм потрібен був не я. Вони приходили по тебе. Розумієш мене, Доне? Вони шукали тебе. Весь час запитували, де ти, і під кінець я б не витримав, розповів би все. Якби знав, де ти. Але, звісно, я не знав.

Котрийсь із апаратів починає пищати частіше, частота наближається до тієї межі, коли спрацьовує сигнал тривоги. Каллаген не може цього знати, але знає. Якимось чином.

— Ровене… у них були червоні очі? Вони були вдягнені… не знаю… в довгі плащі? Схожі на тренчі. Вони приїхали на великих химерних машинах?

— Нічого подібного, — шепоче Ровен. — Їм було під тридцять, але вдягнені, як підлітки. І схожі були на підлітків. Ці хлопці виглядатимуть, як підлітки, ще років з двадцять… якщо проживуть стільки… а тоді одного дня зненацька постаріють.

«Лише пара панків. Він це має на увазі?» — думає Каллаген. Найпевніше, так і є, та це не означає, що Братів Гітлера не найняли люди закону, щоб вони виконали це завдання. Це логічно.

Навіть у газетній замітці, хоч і короткій, зазначалося, Ровен Маґрудер не був типовою жертвою Братів.

— Тримайся подалі від «Домівки», — шепоче Ровен, але Каллаген не встигає пообіцяти, бо сигнал тривоги таки спрацьовує. На якусь мить Ровенові руки стискаються, і Каллаген відчуває дух давньої енергії цього чоловіка, дикої й нестримної, яка допомагала тримати двері «Домівки» відчиненими попри те, що рахунок у банку був геть порожній, тієї енергії, що приваблювала людей, які могли робити все те, чого не міг Ровен Маґрудер.

Потім кімната наповнюється медсестрами, лікар з набундюченим обличчям кричить, щоб йому принесли карту пацієнта, дуже скоро повернеться Ровенова сестра-близнючка, і цього разу, напевне, дихатиме полум’ям. Каллаген вирішує, що час непомітно зникнути з цієї богадільні. А також з великої богадільні під назвою Нью-Йорк. Скидається на те, що ним досі цікавляться люди закону, дуже цікавляться. І якщо в них є якась головна база, то розташовується вона, найпевніше, тут, у Місті розваг, США. Отож повернутися на Західне узбережжя буде хорошою ідеєю. Він не може собі дозволити ще одного квитка на літак, але грошей вистачить, щоб проїхатися на Великому Сірому Собаці. Також не вперше. Ще одна подорож на захід, чом би й ні? Він дуже чітко уявляє себе: чоловік на місці 29 С з нерозпакованою пачкою сигарет у нагрудній кишені сорочки, невідкоркованою пляшкою віскі «Ерлі Таймз» у паперовому пакеті, романом Джона Д. Макдоналда, також новим і нерозгорнутим, на колінах. Можливо, він буде вже на іншому боці Гудзону, проїжджатиме Форт-Лі, заглибившись у перший розділ і попиваючи віскі, ще до того, як відключать усі апарати в палаті 577 і його давній друг піде в темряву, назустріч тому, що нас там очікує.

СІМ

— 577, — сказав Едді.

— Дев’ятнадцять, — полічив Джейк.

— Прошу? — знову не зрозумів Каллаген.

— П’ять, сім і сім, — пояснила Сюзанна. — Якщо додати, вийде дев’ятнадцять.

— Це щось означає?

— «А разом означають „мама“, те слово, що для мене важить цілий світ»,[45] — сентиментально всміхаючись, процитував Едді.

Сюзанна вирішила не звертати на нього увагу.

— Ми не знаємо, — відповіла вона. — Але ти не виїхав з Нью-Йорка, правда? Якби виїхав, то тебе не прикрасили б оцим. — Вона показала на його лоб, де був шрам.

— Виїхав, — сказав Каллаген. — Але не так скоро, як сподівався. Вийшовши з лікарні, я збирався повернутися на автовокзал Порт-Оториті й купити квиток на сороковий автобус.

— А куди він іде? — поцікавився Джейк.

— Жаргоном мандрівних робочих це означає якнайдалі. Якщо, приміром, ти купуєш квиток до Фербенкса, штат Аляска, то поїдеш на сороковому автобусі.

— У цьому світі автобус би назвали дев’ятнадцятим, — вставив Едді.

— Їдучи, я згадував давні часи. Деякі спогади були смішними, як-от тоді, коли ініціативна група клієнтів «Домівки» влаштувала циркове шоу. Деякі були страшними, як той вечір перед вечерею, коли один каже: «Годі колупатися в носі, Джефі, мене нудить», а Джефі відповідає: «Поколупайся у цьому», — і витягає величезного ножа. Не встигли ми ворухнутися чи навіть зрозуміти, що відбувається, як Джефі перерізає іншому хлопцеві горло. Лупе кричить, я волаю: «Господи Боже мій!», а кров б’є фонтаном, бо він зачепив сонну артерію — а може, то була яремна вена, — потім Ровен вибігає з туалету. Однією рукою він притримує спущені штани, а в другій тримає рулон туалетного паперу. І знаєте, що він зробив?

— Скористався папером, — сказала Сюзанна.

Каллаген широко всміхнувся і від цього наче помолодшав.

— Так, срака-мотика. Хляпнув рулон на те місце, звідки струменіла кров, і закричав до Лупе, щоб той дзвонив 211, бо в ті часи «швидку» викликали за цим номером. А я стою і дивлюся, як білий туалетний папір стає червоним, помалу промокаючи до картонної серцевини. Ровен сказав: «Вважай це найбільшим у світі порізом під час гоління», — і ми засміялися. Ми сміялися довго, поки з очей не бризнули сльози.

Я багато згадував зі старих часів. Про хороше, погане і зле. Пам’ятаю, зайшов до «Смайлерз Маркета» і купив кілька банок «Бадвайзера» в паперовому пакеті. Випив одну і пішов далі. Я не думав про те, куди йду — принаймні на свідомому рівні, — але в моїх ніг, напевно, була власна свідомість, бо коли я роззирнувся, то побачив, що вони принесли мене до того місця, куди ми інколи ходили повечеряли, коли були, як то кажуть, при грошах. На перехресті Другої і П’ятдесят другої.

— «Чу-Чу», — сказав Джейк.

Каллаген здивовано глянув на нього й перевів погляд на Роланда.

— Стрільцю, ваша компанія починає мене лякати.

Роланд лише зробив свій улюблений жест пальцями: продовжуй, друже.

— Я вирішив з’їсти гамбургер в пам’ять про давні часи, — повів далі Каллаген. — А поки їв, зрозумів, що не хочу залишати Нью-Йорк, не зазирнувши востаннє всередину «Домівки» через вікно на фасаді. Я міг би стати на протилежному боці вулиці, як у ті часи, коли вештався там після смерті Лупе. Чом би й ні? Раніше мене ніколи там не помічали. Ні вампіри, ні люди закону. — Він обвів своїх слухачів поглядом. — Не можу зараз сказати, чи справді я так вважав, чи то була якась досконала самогубча гра розуму. Я можу згадати багато своїх відчуттів того вечора, що казав і як думав, але не це.

Хай там як, але до «Домівки» я так і не дійшов. Розплатившись за гамбургер, я рушив у бік Другої авеню. «Домівка» була на розі Першої та Сорок сьомої, але я не хотів іти навпростець, тож вирішив піти до перехрестя Першої та Сорок шостої.

— А чому не Сорок восьмої? — тихо спитав Едді. — Ти міг би повернути на Сорок восьму, так було б швидше. Не довелося б зайвий квартал проходити.

Каллаген замислився над питанням, потім похитав головою.

— Якщо причина й була, я вже не пригадую.

— Причина була, — сказала Сюзанна. — Ти хотів пройти повз пустир.

— Нащо мені…

— А нащо людям проходити повз пекарню, коли з печі виймають пончики? — спитав Едді. — Деякі речі просто приємно робити, та й усе.

Каллаген сприйняв це з сумнівом, потім стенув плечима.

— Якщо ти так вважаєш…

— Вважаю, сей.

— Хай там як, я йшов вулицею й сьорбав пиво з другої банки. Я вже майже дійшов до рогу Другої й Сорок шостої, коли…

— А що там було? — перебив допитливий Джейк. — Що стояло на тому розі у вісімдесят першому?

— Я не… — почав Каллаген і раптово замовк. — Паркан, — сказав він. — Доволі високий. Десять чи дванадцять футів заввишки.

— Не той, через який ми перелазили, — сказав Едді до Роланда. — Хіба що він сам виріс на п’ять футів.

— Там було щось намальовано, — згадав Каллаген. — Це я точно пам’ятаю. Якийсь вуличний живопис, але я не міг роздивитися, бо ліхтарі на тому розі не світили. Зненацька я подумав, що це неправильно. Якийсь тривожний сигнал зазвучав у голові. Правду кажучи, дуже подібний до того, що викликав до Ровенової палати всіх тих людей. Раптом я перестав вірити в те, що перебуваю саме там, де я є. То було безглуздя. Але водночас я думаю…

ВІСІМ

Водночас він думає: «Нічого страшного, просто пара лампочок перегоріла, от і все, якби поблизу були упирі, ти б їх бачив, а якби люди закону, почув би передзвін, відчув би запах пекучої цибулі й розжареного металу». Попри це, він вирішує якнайшвидше забиратися з цього району. З дзвіночками чи без них, кожен нерв у його тілі зненацька проступає на шкірі, коле й пече вогнем.

Він повертається і бачить позаду себе двох чоловіків. На декілька секунд вони тетеріють від його різкої зміни напряму, тож він, напевно, міг би проскочити між ними, як пристаркуватий нападник в американському футболі, й побігти назад Другою авеню. Але він теж здивований, і наступні кілька секунд вони втрьох просто стоять і дивляться один на одного.

То великий Брат Гітлера і малий Брат Гітлера. Малий низького зросту, не більше п’яти футів двох дюймів, на ньому простора сорочка і чорні слакси. На голові — бейсболка, повернута козирком на потилицю. Його очі чорні, як краплини смоли, колір обличчя поганий. Каллаген подумки дає йому ім’я Ленні. Великий має десь шість футів шість дюймів зросту, на ньому кофта «Янкіз», сині джинси й кросівки. Вуса рудуватого кольору. На животі в нього поясний гаманець. Каллаген називає його Джорджем.

Він повертається до них боком, збираючись перебігти Другу авеню, якщо пощастить зі світлофором чи буде мало машин. Якщо це неможливо, він піде Сорок шостою до готелю «ООН Плаза», зайде до них у вестибю…

Високий, Джордж, хапає його за сорочку і смикає за комір. Комір тріщить, але, на жаль, не відривається повністю.

— Не так швидко, — каже малий. — Ми тебе не відпускали. — Він спритно, як комаха, кидається вперед, і перш ніж Каллаген встигає зрозуміти, що сталося, Ленні простягає руку, хапає його за яєчка і люто їх стискає. Біль приходить миттєво й заповнює собою все, розбухає і ллється, як розплавлений свинець.

— Подобається, любителю нігерів? — питає Ленні тоном непідробного зацікавлення, який неначе промовляє: «Ми хочемо, щоб це важило для тебе так само багато, як і для нас». Потім він смикає Каллагена за яєчка і біль стає втричі нестерпнішим. Величезні зуби іржавої пилки врізаються в живіт Каллагена, і він думає: «Він зараз їх відірве, він уже перетворив їх на желе, а тепер геть відірве, вони вже й так тримаються на шматочку шкіри, а він їх…»

Він починає кричати, і Джордж затикає йому рота долонею.

— Припини! — гарчить він на свого напарника. — Ми, блін, на вулиці, забув?

Хоч біль і з’їдає його живцем, Каллаген помічає дивний розподіл ролей: головний Брат Гітлера — це Джордж, а не Ленні. Джордж у них найрозумніший. Усе не так, як міг би написати про це Стейнбек.

А тоді праворуч від нього зароджується й наростає якийсь гомін. Спершу він думає, що це передзвін, але гомін приємний. І голосний. Джордж і Ленні теж відчувають його. І їм не подобається.

— Шо за фігня? — питає Ленні. — Ти шось чув?

— Не знаю. Гайда звідси разом з ним. І прийми руки від його яєць. Пізніше зробиш з ними все, шо схочеш, але поки шо просто поможи.

Вони стають по обидва боки від Каллагена, і ось уже його тягнуть попід руки Другою авеню. Праворуч від них біжить високий дощаний паркан. Той приємний потужний гомін долинає з-за нього. «Якби я тільки міг потрапити на той бік, зі мною б усе було гаразд», — думає Каллаген. Там щось є, щось могутнє й добре. Вони не наважаться наблизитись до нього.

Може, й так, але він сумнівається, що зміг би перелізти десятифутовий паркан, навіть якби його яйця не вистукували власну болючу азбуку Морзе, навіть якби він не відчував, як вони розпухають під його трусами. Зненацька він опускає голову й вибльовує гаряче місиво напівперетравленої їжі на свою сорочку і штани. І відчуває, як блювотиння просочується крізь тканину, тепле, як сеча.

Назустріч їм ідуть дві молоді пари. Чоловіки високі й сильні, вони могли б легко розмазати Ленні по паркану і змусити Джорджа бігти куди видно, але вони відчувають лише огиду і хочуть якнайшвидше забрати своїх дівчат подалі від Каллагена.

— Він трохи перебрав, — пояснює Джордж, співчутливо всміхаючись. — От і вийшов конфуз. Таке часом трапляється з найкращими з нас.

«Це Брати Гітлера! — намагається прокричати Каллаген. — Ті самі Брати Гітлера! Вони вбили мого друга, а тепер хочуть убити мене! Викличте поліцію!» Але, звісно, з його вуст не зривається ні звуку, як у нічних кошмарах, і невдовзі парочки вже віддаляються. Джордж і Ленні спритно тягнуть Каллагена кварталом Другої авеню між Сорок шостою і Сорок сьомою вулицями. Його ноги ледве торкаються бетону. Гамбургер по-шведському з ресторану «Чу-Чу» парує на його сорочці. Господи, він навіть відчуває запах гірчиці, яку сам туди клав.

— Дай гляну його руку, — каже Джордж, коли вони наближаються до наступного перехрестя, а коли Ленні хапає Каллагена за ліву руку: — Ні, чмо, другу.

Ленні показує Каллагенову праву руку. Навіть якби спробував, Каллаген не зміг би його спинити. Низ живота йому наче наповнили гарячим мокрим цементом. А його шлунок маленькою зляканою пташкою тріпоче в горлі.

Джордж дивиться на шрам на його правій руці й киває.

— Угу, це він. Перестрахуватися зайвим не буває. Ходімо, фадда. Бігом руш, гоп-гоп!

Діставшись Сорок сьомої, Каллагена забирають з головної магістралі. Неподалік ліворуч — озерце яскравого білого світла. «Домівка». Він навіть бачить кілька сутулих фігур: чоловіки стоять на розі, обговорюють Програму, курять. «Може, я навіть знаю когось із них, — думає він. — Чорт, найімовірніше, що знаю».

Але до притулку вони не доходять. Менш ніж за чверть шляху між Другою авеню і Першою Джордж затягає Каллагена в двері якогось приміщення з табличкою «ПРОДАЖ АБО ОРЕНДА» в обох вітринах, затертих милом. Ленні обходить їх по колу, як тер’єр, що дзявкає на пару неповоротких корів.

— Тобі кранти, любителю ніґерів! — речитативом промовляв він. — Ми вже тисячу таких, як ти, пописали, і ще мільйон попишемо, ми дістанемо кожного ніґера, навіть якщо ніґер більший од нас, цю пісню я написав, вона називається «Смерть вошивим педикам, любителям ніґерів», я надішлю цю пісню Мерлу Хаґарду, коли допишу, він найкращий, він сказав усім тим хіпі піти і вбитися об стіну, довбаний Мерл за Америку, я маю «Мустанг-380» і «люгер» Германа Герінга, знаєш це, любителю ніґерів?

— Заткнися, довбодятле, — каже Джордж, але лагідно й відсторонено, всю свою увагу приділяючи пошукові потрібного ключа в солідній зв’язці, щоб відімкнути ним двері порожнього приміщення. «Для нього Ленні як радіо, завжди ввімкнене радіо в автомайстерні чи на кухні фаст-фуду, він навіть його не слухає, це лише фоновий шум», — думає Каллаген.

— Добре, Норте, — каже Ленні й одразу ж продовжує: — Траханого Герінга траханий «люгер», яким я можу відстрелити тобі яйця, бо ми знаємо правду про те, що такі любителі ніґерів, як ти, роблять у цій країні, правда, Норте?

— Я ж тобі казав: без імен, — каже Джордж/Норт, але поблажливо, і Каллаген знає причину. Якщо все піде так, як запланували собі ці засранці, він ніколи не зможе назвати поліції жодних імен.

— Вибач, Норте. Це ви, любителі ніґерів, ви, жидівські морди, доводите цю країну до ручки, і я хочу, щоб ти подумав про це, коли я відриватиму тобі яйця від твоєї довбаної мошонки…

— Яйця й мошонка — це те саме, дурню, — навдивовижу повчальним тоном виправляє його Джордж/Норт. — Знайшов!

Двері відчиняються. Джордж/Норт заштовхує Каллагена всередину. Це приміщення — запилений «акваріум», де смердить відбілювачем, милом і крохмалем. Зі стін стирчать дроти й труби. На стінах видно чистіші квадрати, коло яких стояли пральні автомати й сушарки. На підлозі валяється табличка, в напівтемряві він насилу роздивляється напис: «ПРАЛЬНЯ-АВТОМАТ „ЗАТОКА ЧЕРЕПАХИ“. ВИ ПЕРЕТЕ ЧИ МИ ПЕРЕМО — РІЗНИЦІ НЕМАЄ. ГОЛОВНЕ, ЩО ЧИСТО!»

«Авжеж, усе чисто», — думає Каллаген. Він повертається до братів і, не надто дивуючись, бачить, що Джордж/Норт наставляє на нього пістолет. Це не «люгер» Германа Герінга, більше схоже на дешеву пукалку тридцять другого калібру, куплену в барі на околиці, але в тому, що він робочий, сумнівів нема. Не зводячи погляду з Каллагена, Джордж/Норт розстібає блискавку на своєму поясному гаманці — він уже не раз робив таке раніше, вони обидва це робили, вони старі треновані вовки, — і витягає рулон скотчу. Каллаген пригадує, як Лупе колись сказав, що без скотча Америка не прожила б і тижня. «Таємна зброя» — так він його називав. Джордж/Норт простягає рулон Ленні, а той уже зі скотчем у руці дріботить до Каллагена з тією самою швидкістю комахи.

— Руки за спину, нігерська підстилко, — каже Ленні.

Каллаген не слухається.

Джордж/Норт махає пістолетом у нього перед носом.

— Роби, що кажуть, або я всаджу тобі кулю в живіт, фадда. Це такий біль, якого ти ніколи не відчував і не відчуєш, це я тобі гарантую.

— Зводь руки, — сичить Ленні. — Не знаєш, як це робиться? В кіно ніколи не був? — І він регоче, як божевільний.

Каллаген зводить зап’ястки. Лунає тихе потріскування — Ленні відриває скотч від рулону й зв’язує Каллагенові руки за спиною. Він стоїть, глибоко вдихаючи порох, запах відбілювача й утішний, якийсь дитячий аромат пом’якшувача для білизни.

— Хто вас найняв? — питає він у Джорджа/Норта. — Люди закону?

Джордж/Норт не відповідає, але Каллаген помічає в його очах якийсь зблиск. Повз колишню пральню проїжджає транспорт. Проходять люди. Що буде, як він закричить? Здається, він знає відповідь на це питання. У Біблії сказано, що священик і левит проминули пораненого чоловіка й не чули його криків, а «якийсь самарянин… побачивши, змилосердився». Каллаген потребує доброго самарянина, але в Нью-Йорку вони в дефіциті.

— Норте, в них були червоні очі?

Той самий вогник зблискує в Нортових очах, але дуло пістолета залишається спрямованим на Каллагена, непорушне, мов скеля.

— Вони приїжджали на великих химерних машинах? Бачу, що так і було. Як ти гадаєш, чого буде варте твоє життя й життя цього малого гівнюка, щойно…

Ленні знову хапає його за яйця й стискає, викручує, тягне вниз, як віконну ролету. Каллаген пронизливо кричить, і все навколо забарвлюється в сірий колір. Сила полишає його ноги, й коліна підгинаються.

— «Іііііі він ПАДАЄ! — весело кричить Ленні. — Мооо-хамед Ааалі ВПАВ! ВЕЛИКА БІЛА НАДІЯ ПОКЛАЛА НА ГОРБ КРИКЛИВОГО НІҐЕРА! НЕЙМОВІРНО!» — Це імітація Говарда Косела, спортивного коментатора, і така вдала, що навіть попри біль Каллаген відчуває щось віддалено схоже на бажання розсміятися. Знову лунає те потріскування, наче рвуть тканину. Тепер Каллагенові зв’язують щиколотки.

Джордж/Норт приносить з кутка рюкзак. Попорпавшись, витягає «полароїд». Нахиляється над Каллагеном, і зненацька його засліплює нестерпно яскравий спалах. Одразу по тому Каллаген не бачить нічого, крім фантомних фігур за підвішеною синьою кулею в центрі його зору. З неї долинає Нортів голос.

— Нагадай мені зробити ще один знімок. Опісля. Вони хотіли мати обидва.

— Так, Норте, так! — Малий ледь не шаленіє від збудження. І Каллаген розуміє, що зараз йому буде по-справжньому боляче. Він згадує стару пісню Ділана «Скоро впаде злива» і думає: «Нехай. Це точно краще, ніж „Хтось врятував сьогодні моє життя“».

Його огортає сморід часнику й томатів. Хтось вечеряв по-італійському, можливо, саме тоді, коли Каллагенові діставалися ляпаси в лікарні. З сяйва випливає й нависає над ним фігура. Здоровило.

— Не має значення, хто нас найняв, — каже Джордж/Норт. — Важливо те, що нас найняли. Усім буде байдуже до тебе, бо ти лише один з любителів ніґерів, фадда, як той Маґрудер, якому Брати Гітлера пописали пику. Ми працюємо за ідею, але й від грошви не відмовляємося, як будь-який добрий американець. — Він ненадовго замовкає, а тоді видає повний екзистенційний абсурд: — Щоб ти знав, нас люблять у Квінзі.

— Щоб ти здох, — каже Каллаген, і одразу ж його права щока вибухає болем.

Ленні б’є його чоботом зі сталевим носком, ламає йому щелепу — як потім з’ясується, в чотирьох місцях.

— Як грубо, — долинає до нього голос Ленні з божевільного всесвіту, де Бог вочевидь помер і смердить на підлозі в своєму розграбованому раю. — Фадда не повинен так розмовляти. — Голос гучнішає, зриваючись на збуджений вереск вередливої дитини. — Дай я, Норте! Дай я це зроблю!

— Нізащо, — відповідає Джордж/Норт. — Свастики на лобі вирізаю я, ти вічно все перепаскудиш. Можеш узяти на себе руки, дозволяю.

— Він зв’язаний! Його руки під тим траханим…

— Коли він буде вже трупом, — пояснює Джордж/Норт жахливо терплячим тоном, — ми знімемо стрічку з мертвого, і ти зможеш…

— Норте, ну будь-ласка! Я зроблю те, що тобі так подобається. Слухай! — Голос Ленні пожвавлюється. — Знаєш що? Якщо я зроблю щось не так, ти мені скажеш і я перестану! Ну будь ласка, Норте! Будь ласочка!

— Що ж… — Цей тон Каллаген уже чув. Поблажливий батько, який не може відмовити улюбленому, хоч і розумово відсталому, дитинчаті. — Ну добре.

Його зір прояснюється. Але він волів би, щоб це було не так. Він бачить, як Ленні дістає з рюкзака ліхтарик, а Джордж зі своєї поясної сумки — скальпель. Потім вони обмінюються знаряддями. Джордж для проби спрямовує ліхтарика на обличчя Каллагена, яке швидко набрякає. Каллаген кривиться й примружує очі. Але крізь щілину бачить, як Ленні розмахує скальпелем у своїх крихітних, але спритних пальцях.

— Славна буде забава! — викрикує Ленні. Він тріумфує. — Ох і славна!

— Тільки не облажайся, — нагадує Джордж.

«Якби це було кіно, то саме цієї миті ввірвалася б кавалерія. Чи копи. Чи довбаний Шерлок Голмс в машині часу Герберта Дж. Веллса», — думає Каллаген.

Проте Ленні стає перед ним навколішки, ерегований член дуже помітно випирає з його штанів, а кавалерія все ще не з’являється.

Він нахиляється вперед, тягнучись скальпелем, а копи не вриваються. Від нього смердить не часником і томатами, а потом і цигарками.

— Білл, секундочку, — зупиняє його Джордж/Норт. — Є одна ідея, дай я спершу розповім. У мене в кишені є ручка.

— Ну й хрін з нею, — видихає Ленні/Білл, не перестаючи тягтися скальпелем. Каллаген бачить гостре, як бритва, лезо, що тремтить від збудження, яке передається йому від пальців. Потім воно зникає з його поля зору. Щось холодне торкається його лоба, одразу ж стає розпеченим, а Шерлок Голмс так і не приходить на допомогу. Ось уже кров заливає йому очі, застилаючи зір, а їх усе нема — Джеймса Бонда Перрі Мейсона Тревіса Лі Еркюля Пуаро Міс Довбаної Марпл, нікого.

В його пам’яті зринає довге біле обличчя Барлоу. Волосся вампіра розвівається довкола його голови. Барлоу простягає руки.

— Підійди, фальшивий священику, — каже він. — Пізнай істинну релігію. — З сухим тріском вампірові пальці двічі переламують хрестика — подарунок від матері.

— Ох ти ж, тупий засранцю, — стогне Джордж/Норт, — це не свастика, це довбаний хрест! Ану віддай!

— Норте, дай я хоч спробую, я ще не закінчив!

Вони чубляться над ним, як малі діти, а його яйця болять, і ниє зламана щелепа, і зір застує потік крові. Скільки було суперечок у сімдесяті роки про те, живий Бог чи помер. Та ж подивіться на нього! Лише подивіться! Які можуть бути сумніви?

І саме тієї миті з’являється кавалерія.

ДЕВ’ЯТЬ

— Що саме ти маєш на увазі? — спитав Роланд. — Мені кортить це почути, отче.

Вони досі сиділи за столом на веранді, але вечеря скінчилася, сонце сіло і Розаліта винесла свічники. Каллаген перервав свою розповідь, щоб запросити її приєднатися до них, і вона сіла. За сітками від комах, на темному подвір’ї, дзижчали спраглі світла комахи.

Джейк відправив імпульс і прочитав стрільцеві думки. Втративши терпець від усієї цієї секретності, він запитав сам:

— Отче, кавалерією були ми?

Вираз крайнього здивування на Роландовому обличчі змінився усмішкою. Та Каллаген здивовано глянув на нього.

— Ні, — сказав він. — Не думаю.

— Ти не бачив їх, адже так? — спитав Роланд. — Ти так і не побачив людей, котрі тебе врятували.

— Я вже казав, що в Братів Гітлера був ліхтарик, — продовжив розповідь Каллаген. — Це правда. Але в тих інших хлопців, у кавалерії…

ДЕСЯТЬ

Хай хто вони такі, у них прожектор. Він заливає колишню пральню світлом, сліпучішим за спалах дешевого «полароїда», і на відміну від спалаху, світло постійне. Джордж/Норт і Ленні/Білл затуляють очі. Каллаген би теж затулив, якби його руки не були зв’язані.

— Норте, кидай пістолет! Білле, кинь скальпель! — Голос, що лине з-за величезного ліхтаря, лячний, бо його власник переляканий. Це голос людини, яка здатна практично на все. — Рахую до п’яти, а потім пристрелю вас обох, бо ви на це заслуговуєте. — І голос за ліхтарем починає рахувати, але не повільно й помпезно, а в страхітливому темпі. — Раздватричотири… — Неначе власникові голосу не терпиться вистрелити, а для цього швидше покінчити з бісовими формальностями. У Джорджа/Норта й Ленні/Білла нема часу на роздуми. Вони жбурляють пістолет і скальпель на підлогу, пістолет вистрілює, вдарившись об запорошений лінолеум, лунає гучне «БАХ», наче з іграшкового пістолета, зарядженого кульками. Каллаген гадки не має, куди влучила куля. Можливо, навіть у нього. А якби це сталося, він би відчув? Сумнівно.

— Не стріляй, не стріляй! — вищить Ленні/Білл. — Ми не, ми не, ми не…

— Що ви «не»?

Продовжити цю думку Ленні/Білл неспроможний.

— Руки вгору! — Це вже інший голос, але він теж іде з-за сліпучого, як сонячна гармата, сяйва. — Тягніться до неба! Негайно, момзери!

Їхні руки злітають догори.

— Ні, з цим заждіть, — каже перший голос. Напевно, вони чудові хлопці, Каллаген би залюбки включив їх до свого списку кандидатів на отримання різдвяних листівок, але відчувається, що вони ніколи не робили нічого подібного. — Роззувайтеся! Штани геть! Ворушіться!

— Якого хріна… — починає Джордж/Норт. — Ви що, копи? Тоді прочитайте нам наші права, нашу довбану Міранду…

За сяйвом лунає постріл. Каллаген бачить помаранчевий спалах. Напевно, це пістолет, але порівняно зі скромною пукалкою тридцять другого калібру він як яструб поряд з колібрі. Гуркіт вибуху колосальний, а одразу за ним сиплеться тиньк і в приміщенні здіймається хмара старої пилюки. Джордж/Норт і Ленні/Білл кричать. Каллагену здається, що один з його рятівників, можливо, той, хто не стріляв, теж скрикує.

— Роззувайтеся й скидайте штани! Швидко! Швидко! Раджу встигнути до того, як я дорахую до тридцяти, інакше ви трупи! Раздватричотирип’я…

Темп рахунку знову не залишає часу на роздуми, не кажучи вже про заперечення. Джордж/Норт пробує сісти, і Голос номер два попереджає:

— Тільки сядь, і тобі гаплик.

Тож Брати Гітлера вовтузяться довкола рюкзака, «полароїда», пістолета і ліхтарика, як дурні чаплі, стягаючи взуття під акомпанемент Голосу номер один, який продовжує рахувати вбивчими темпами. Взуття летить на підлогу, штани спускаються. На Джорджеві сімейні труси, тоді як Ленні надає перевагу коротким. Від стояка Ленні не лишилося й сліду — його стояк вирішив узяти відгул до ранку.

— А тепер вимітайтеся, — каже Голос номер один.

Джордж повертається обличчям до світла. Його кофта «Янкіз» звисає на труси, які м’якими хвилями спускаються аж до колін. Поясна сумка досі на ньому. Його литки м’язисті й накачані, але вони тремтять. І обличчя Джорджа витягається від раптового усвідомлення й переляку.

— Хлопці, слухайте, — каже він, — якщо ми вийдемо звідси, не прикінчивши цього типа, вони нас уб’ють. Вони дуже погані…

— Якщо ви, засранці, будете ще тут, коли я дорахую до десяти, — каже Голос номер один, — я сам вас уб’ю.

А Голос номер два додає з якимось істеричним презирством:

— Ґай кокніф єн йом, боягузливі гівнюки! Залишайтеся чи отримайте кулю — яка різниця?

Згодом, перепитавши про цю фразу дюжину євреїв, які лише здивовано хитали головами, Каллаген натрапить у Топіці на літнього чоловіка, який перекладе йому «гай кокніф єн йом». Це означає «іди посери в океан».

Джордж/Норт і Ленні/Білл обмінюються мультиплікаційним поглядом нерішучості, а тоді прожогом летять у трусах до дверей. Великий прожектор повертається слідом за ними. Вони надворі, втекли.

— Піди за ними, — звертається охриплий Голос номер один до свого напарника. — Якщо їм заманеться повернутися…

— Добре, добре, — відказує Голос номер два і виходить.

Лунає клацання, і яскраве світло гасне.

— Перевернися на живіт, — наказує голос Номер один.

Каллаген пробує сказати йому, що він не зможе, що його яйця набрякли й стали завбільшки з два чайники, але через зламану щелепу з його рота виходить лише белькотіння. Він знаходить вихід, перекотившись на лівий бік, наскільки він у змозі це зробити.

— Не ворушися, — каже Голос номер один. — Не хочу тебе порізати. — Це не голос людини, яка заробляє собі на життя таким промислом. Каллаген це розуміє навіть попри стан, у якому зараз перебуває. Чоловік дихає з присвистом, час від часу тамуючи подих. Каллаген хоче йому подякувати. Одне діло рятувати незнайомця, коли ти коп, пожежник чи охоронець. І геть інше — якщо ти пересічний громадянин. Саме до таких і належить його рятівник, обидва його рятівники, хоча він гадки не має, чому вони так добре підготувалися. Звідки вони знали імена Братів Гітлера? І де саме зачаїлися? Вони прийшли знадвору чи були вже тут, у старій порожній пральні? І багато інших питань. Але Каллагену не так уже й цікаво. Бо хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні його життя. І це головне, єдине, що має значення. Джордж і Ленні вже майже підчепили його на гачок, але кавалерія ввірвалася останньої миті, як у кіно з Джоном Вейном.

Каллагену хочеться подякувати цьому чоловікові. Де Каллагену хочеться опинитися, то це в машині «швидкої», яка мчить до лікарні, поки ті панки не підстерегли власника Голосу номер два надворі чи власник Голосу номер один не сконав від серцевого нападу через хвилювання. Він хоче висловити подяку, але в роті знову каша, наче він п’яний. Ровен називав таке говоріння нісенітним. «Лаку-у» — от і все, що йому вдається вимовити.

Чоловік розрізає липку стрічку спершу на його руках, потім на ногах. Серцевого нападу в нього немає. Каллаген знову перекочується на спину й бачить пухку руку, яка тримає скальпель. На третьому пальці — перстень-печатка, на якій зображено розгорнуту книгу, а під нею напис — Ex Libris. Потім прожектор вмикається знову, і Каллаген затуляє очі рукою.

— Чорт, чоловіче, нащо ти це робиш? — Виходить щось на кшталт «Оот-оое, аоиеобии», але власник Голосу номер один начебто розуміє.

— Думаю, це очевидно, мій поранений друже, — каже він. — Якщо нам доведеться зустрітися знову, я б хотів, щоб це було вперше. Якщо ми раптом перетнемося на вулиці, я волів би залишитися невпізнаним. Так безпечніше.

Шурхіт кроків. Світло віддаляється.

— Ми викличемо «швидку» з телефону-автомата на тому боці вулиці…

— Ні! Не робіть цього! А якщо вони повернуться? — Його жах такий непідробний, що слова виходять навдивовижу чіткими.

— Ми спостерігатимемо, — каже Голос номер один. Присвист у його диханні помалу стихає. Він помітно заспокоюється. Це добре. — Думаю, цілком імовірно, що вони повернуться. Здоровань дуже засмутився. Але якщо китайці кажуть правду, я тепер відповідаю за твоє життя. І ухилятися від цього обов’язку я не збираюся. Якщо вони знов поткнуть сюди носа, я випущу в їхній бік пару куль. І не над головами. — Фігура на мить замовкає. Цей чоловік і сам чималих габаритів. І, авжеж, хоробрості йому вистачає. — Друже мій, то були Брати Гітлера. Ти знаєш, хто вони?

— Так, — шепоче Каллаген. — А хто ти, не скажеш?

— Краще тобі цього не знати, — відповідає містер Екслібрис.

— А хто я, ти знаєш?

Пауза. Шурхіт кроків. Містер Екслібрис уже стоїть у дверному проході порожньої пральні.

— Ні, — каже він. Потім: — Священик. Яка різниця?

— Як ви дізналися, що я тут?

— Чекай «швидкої», — каже Голос номер один. — Постарайся не рухатися. Ти втратив багато крові, можуть бути внутрішні ушкодження.

І він виходить. Каллаген лежить на підлозі вдихаючи запахи відбілювача, порошку і приємний аромат пом’якшувача для білизни. «Ви перете чи ми перемо — різниці немає, — думає він. — Головне, що все чисто». Його яйця ниють і набрякають. Щелепа теж болить і теж розпухає. Шкіра на обличчі натягується, бо плоть під нею збільшується. Він лежить, чекаючи на «швидку» й життя чи на повернення Братів Гітлера і смерть. На леді чи тигра. На Діанин скарб чи смертоносну змію. Час тягнеться нескінченно довго, і врешті-решт запорошену підлогу заливають спалахи червоного світла, і він розуміє, що цього разу це леді. Цього разу це скарб.

Цього разу — життя.

ОДИНАДЦЯТЬ

— Отак, — підсумував Каллаген, — я і потрапив у палату номер 577 тієї самої лікарні тієї ж ночі.

— Ти серйозно? — Сюзаннині очі стали круглими від подиву.

— Серйозно, як серцевий напад. Ровен Маґрудер помер, мене мало не замордували, а в лікарні поклали на те саме ліжко, де лежав він. Напевно, їм вистачило часу лише на те, щоб перестелити його. І поки не прийшла медсестра з морфіновим візком і не відключила мене, я лежав і думав, чи, бува, не навідається до мене Ровенова сестра, щоб довершити те, що почали Брати Гітлера. Але чому вас дивують такі речі? В обох наших історіях чимало дивних збігів. Ви не замислювалися над подібністю назви «Калья» й мого прізвища?

— Замислювалися, — відповів Едді.

— Що було далі? — спитав Роланд.

Каллаген посміхнувся, і Роланд побачив, що дві половини його обличчя не зовсім симетричні. Не дивно, адже йому зламали щелепу.

— Улюблене питання всіх оповідачів, Роланде. Але треба мені прискоритися, інакше нам і ночі не вистачить. Все одно найважливіше, те, що вам справді треба почути, наприкінці.

«Це тобі так здається», — подумав Роланд. І не здивувався б, якби йому сказали, що всім трьом його друзям спала та сама думка, хіба що в трохи різних формах.

— Тиждень я пролежав у лікарні. Коли мене виписали, то відправили до реабілітаційки у Квінзі. Перша клініка, яку мені запропонували, була на Мангеттені, набагато ближче, але вона асоціювалася з «Домівкою» — інколи ми відправляли туди людей. Я боявся, що там мене можуть знову навідати Брати Гітлера.

— І що, навідали? — спитала Сюзанна.

— Ні. Той день, коли я приходив до Ровена в палату номер п’ятсот сімдесят сім лікарні «Ріверсайд», а потім і сам у ній опинився… то було дев’ятнадцяте травня вісімдесят першого року. До Квінза я поїхав у фургоні з трьома чи чотирма іншими чоловіками, що мали незначні травми, двадцять п’ятого травня. За шість днів, якраз перед тим, як я виписався й знову вирушив у дорогу, я побачив статтю в «Пост». Вона була на початку газети, але не на першій сторінці. «НА КОНІ-АЙЛЕНДІ ЗНАЙДЕНО ДВОХ ЗАСТРЕЛЕНИХ ЧОЛОВІКІВ, — мовилося в заголовку. — ПОЛІЦІЯ ВВАЖАЄ, ЩО ЦЕ СПРАВА РУК ГАНГСТЕРІВ». Тому що обличчя й руки жертв спалили кислотою. Незважаючи на це, поліції вдалося встановити їхні особи: Нортон Рендольф і Вільям Ґартон, обидва з Брукліну. В статті були фотографії. Знімки для кримінальної справи — в обох було бурхливе минуле. Так, то були мої хлопці. Джордж і Ленні.

— Думаєте, до них добралися люди закону? — спитав Джейк.

— Так. Розплата не забарилася.

— А в газетах писалося, що то Брати Гітлера? — поцікавився Едді. — Бо коли я підростав, ми все ще лякали один одного тими чуваками.

— У таблоїдах обговорювали таку можливість, — кивнув Каллаген. — Я впевнений, що в душі журналісти, які писали про вбивства, скоєні Братами Гітлера, й завдані каліцтва, знали, що ними були Рендольф і Ґартон, бо опісля не трапилося нічого подібного, крім хіба що пари слабеньких спроб імітації. Але «жовта» преса не хотіла вбивати бабая, бо бабай продавав їм газети.

— Блін, — сказав Едді. — Ти таки побував на війнах.

— Ви ще не чули останнього акту, — попередив Каллаген. — Це щось.

Роланд знову обвів пальцем коло в повітрі, але не підганяючи. Він скрутив собі цигарку. Таким задоволеним троє товаришів не бачили його давно. Більш умиротвореним виглядав хіба що Юк, який спав біля Джейкових ніг.

— Я шукав той пішохідний міст, коли вдруге виходив з Нью-Йорка мостом Джорджа Вашингтона зі своєю книжкою в м’якій палітурці та пляшчиною, — повів далі Каллаген, — але мосту не було. Наступні кілька місяців я час від часу бачив потаємні шляхи — і пам’ятаю, що мені до рук кілька разів потрапляла десятидоларова банкнота з Чедбурном, — але решта їх просто зникли. Я бачив багацько вампірів третього типу і, пригадую, ще подумав тоді, що їх побільшало. Але я їх не чіпав. Просто втратив потребу. Як Томас Гарді втратив охоту писати романи, а Томас Гарт Бентон — писати фрески. «Це лише комарі, — думав я, — Нехай собі». Моїм завданням було дістатися якогось містечка, розшукати найближчу контору «Броні Мен», «Менпауер» або «Джоб Ґай», а ще знайти бар, де мені було б затишно. Я надавав перевагу кнайпам, схожим на «Американо» чи «Блерні Стоун» в Нью-Йорку.

— Іншими словами, теплий стіл і випивка на ньому — от що тобі було потрібно, — констатував Едді.

— Точно. — Каллаген подивився на нього як на споріднену душу. — Ще б пак! І я оберігав ці місця, допоки не наставав час іти далі. Тобто я випивав рівно стільки, щоб захмеліти, в своєму улюбленому барі, а решту вечора — ту його частину, коли вже повзають, кричать і ригають собі на сорочку, — проводив деінде. Зазвичай «аль фреско».

— А що… — почав Джейк.

— Тобто він напивався на природі, зайчику, — пояснила Сюзанна і скуйовдила йому волосся. Але одразу ж скривилася й притисла руку до живота.

— Все гаразд, сей? — спитала Розаліта.

— Так, але якщо у вас є щось із бульбашками, я б залюбки випила.

Розаліта підвелася, водночас постукавши Каллагена по плечі.

— Розповідайте далі, отче, бо й до перших півнів не закінчите.

— Гаразд, — сказав він. — Усе зводиться до одного: я пив. Напивався щовечора й чіплявся до всіх, хто погоджувався мене слухати, з розповідями про Лупе, Ровена й Ровену, чорношкірого, який підібрав мене в Ісакені, Руту, яка справді могла бути забавною, але точно не була сіамською кицькою. І зрештою вирубався.

Так тривало, поки я не потрапив до Топіки. Наприкінці зими тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року. Саме тоді я опустився на самісіньке дно. Знаєте, як це — опуститися на дно?

Запала тривала мовчанка, потім усі закивали. Джейк думав про міс Ейвері, її уроки англійської і свій іспитовий твір. Сюзанна згадувала Оксфорд у Міссісіпі, Едді — узбережжя Західного моря, коли він схилився над чоловіком, що невдовзі став його діном, і збирався перерізати йому горло, бо Роланд не дозволяв йому вийти через магічні двері й ширнутися героїнчиком.

— Своє дно я побачив у тюремній камері, — сказав Каллаген. — Сталося це рано-вранці. Я був порівняно тверезий, до того ж сидів не у витверезнику, а в камері з ковдрою на койці й справжнім сидінням на унітазі. Порівняно з іншими мавпятниками, де мені доводилося побувати, то було все одно що пердіти крізь атлас. Єдине, що мене там діймало, — це чоловік, який проводив перекличку… і та пісня.

ДВАНАДЦЯТЬ

Крізь вікно камери, затягнуте дрібною сіткою, проникає сіре світло, що забарвлює його шкіру в сірі відтінки. Його руки брудні й укриті подряпинами. Бруд під нігтями чорний (земля), а подекуди чорно-коричневий (суха кров). Він невиразно пам’ятає, як побився з кимось і цей хтось весь час називав його «сер», тож, напевно, тут він опинився через незмінно популярне порушення статті 48 карного кодексу — «напад на поліцейського». Все, чого йому хотілося (це Каллаген пам’ятає трохи чіткіше), — приміряти хлопцевого кашкета, дуже чепурного. Він пам’ятає, як казав молодому копу (судячи з його вигляду, скоро в поліцію братимуть пуцьвірінків, не привчених до горщика, принаймні в Топіці), що завжди видивляється прикольні капелюхи, завжди носить кашкета, бо в нього на лобі знак Каїна. «Шхоже на хрешт, — пригадує він, що тоді казав (чи намагався сказати), — але нашправді то жна-каїна». Це найбільше, на що він здатен, вимовляючи «знак Каїна».

Минулого вечора він був дуже п’яний, але, сидячи тут, на койці, й проводячи пальцями по скуйовдженому волоссю, він почувається не так уже й погано. У роті огидний смак — наче там посцяла сіамська кицька Рута, — але голова не дуже болить. От якби тільки ці голоси позатикалися! Далі по коридору хтось читає список імен у алфавітному порядку, що здається нескінченним. Ближче хтось співає його найнеулюбленішу пісню: «Хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні моє життя…»

— Нейлор!.. Нотон!.. О’Конор!.. О’Шонесі!.. Осковськи!.. Осмер!..

Щойно він усвідомлює, що співає насправді він сам, як у його литках починається тремтіння. Воно підбирається до колін, потім до стегон, поволі дужчає. Він бачить, як великі м’язи на його ногах ходять угору-вниз, як поршні. Що з ним відбувається?

— Палмер!.. Палмґрен!..

Тремтіння доходить до паху й перекидається на низ живота. На трусах спереду розпливається темна пляма, коли він заливає їх сечею. Водночас його ступні починають бити повітря, наче він намагається вдарити обома одночасно по невидимих футбольних м’ячах. «У мене напад, — думає він. — Мабуть, це воно. Мабуть, я непритомнію. Бувай, чорна пташко». Він пробує покликати на допомогу, але з рота виривається лише тихе булькотіння. Його руки злітають угору й падають. Тепер він б’є ногами по невидимих м’ячах, руками показує «алілуя», а чоловік на дальньому боці коридору не закінчить своєї переклички до наступного століття чи навіть до наступного льодовикового періоду.

— Пеш’є!.. Пітере!.. Пайк!.. Половік!.. Рейні!.. Ренкурт!..

Тіло Каллагена вище пояса починає смикатися вперед і назад.

Щоразу, коли воно робить ривок уперед, він близький до того, щоб втратити рівновагу і впасти на підлогу. Його руки злітають угору. Ноги б’ють повітря. На сідницях зненацька розпливається теплий млинець, і він розуміє, що обгидився.

— Рікуперо!.. Робілард!.. Россі!..

Його відкидає назад, до побіленої бетонної стіни, на якій хтось надряпав «БАНҐО СКАНК» і «У МЕНЕ ЩОЙНО БУВ МІЙ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ НЕРВОВИЙ ЗРИВ». Потім знову вперед, усім тілом, ревно, як мусульманин на ранковій молитві. Якусь мить він тупо роздивляється бетонну підлогу між своїми голими коліньми, а потім втрачає рівновагу й падає на обличчя. Щелепа, що якимось дивом загоїлась попри нічні пиятики, знову ламається в трьох місцях із чотирьох. Але тепер, для досконалого балансу (адже число «чотири» — магічне), він ламає собі ще й носа. Лежить, б’ючись на підлозі, як упіймана риба на гачку, його тіло розмальоване кров’ю, лайном і сечею. «Я помираю», — думає він.

— Райан!.. Санеллі!.. Шер!..

Але поступово напад стихає, його тілом лише вряди-годи пробігає судома. Хтось же має прийти, думає він. Але ніхто не йде. Якийсь час. Корчі вгамовуються, і тепер він просто Доналд Френк Каллаген, який лежить на підлозі в тюремній камері, в Топіці, штат Канзас, а далі по коридору хтось уперто просувається до кінця алфавіту.

— Сіві!.. Шероу!.. Шатцер!..

Зненацька, вперше за багато місяців, він згадує, як з’явилася кавалерія, коли Брати Гітлера вже готувалися порізати його в тій усіма забутій пральні на Східній Сорок сьомій. І вони б це зробили — наступного дня чи через день хтось знайшов би такого собі Доналда Френка Каллагена, мертвого і холодного, з відрізаними яйцями у вухах замість сережок. Але з’явилася кавалерія, і…

«То була не кавалерія, — думає він, лежачи на підлозі й відчуваючи, як розпухає обличчя, його нове обличчя, практично не відрізниш від старого. — То були Голоси номер один і номер два». Але й це неправильно. То були двоє чоловіків, середнього віку, навіть трохи пристаркуваті. Містер Екслібрис і містер Гай Кокніф Ен Йом, хай би що воно означало. Обидва налякані до смерті. І правильно. Хай Брати Гітлера не дотягували до тисячі жертв, хоч Ленні цим і похвалявся, але покалічили чимало народу, а декого й убили, то була пара гадюк у людській подобі. Так, містер Екслібрис і містер Ґай Кокніф правильно робили, що боялися. Для них усе обернулося добре, але могло бути й навпаки. А якби Джордж і Ленні помінялися з ними ролями, що тоді? Тоді замість одного трупа в пральні «Затока черепахи» знайшли б цілих три. Такий матеріал би неодмінно потрапив на першу сторінку «Нью-Йорк Пост»! Тож ці хлопці ризикували життям. Минуло шість чи вісім місяців, і виявилося, що вони підставляли голови заради брудного виснаженого п’яндалиги, чиї труси просякли з одного боку сцяками, а з іншого — гімном. Удень він п’є, а ввечері напивається.

Це стається саме тоді. Далі по коридору монотонний голос доходить до Спренґа, Стюарда і Садбі; у цій камері чоловік, що лежить на брудній підлозі в сірій світанковій імлі, нарешті опускається на саме дно, яке, за визначенням, — та точка, нижче якої ти просто не можеш опуститися, хіба що візьмеш лопату й почнеш копати.

Лежачи так, водячи поглядом по підлозі, де жмути пилюки схожі на примарні діброви, а грудки бруду — на пагорби в якійсь безплідній шахтарській країні, він думає: «Що в нас зараз, лютий? Лютий вісімдесят другого року? Мабуть, десь так. То от що я вам скажу. Я даю собі рік на те, щоб виправитися. Один рік на те, щоб зробити щось — щоб виправдати той ризик, на який пішли хлопці. Як удасться, я піду далі. Але якщо не зумію позбутися пияцтва до лютого вісімдесят третього, — накладу на себе руки».

— Тарґенфілд! — нарешті каже голос далі по коридору.

ТРИНАДЦЯТЬ

Якусь мить Каллаген мовчав. Відпив кави, скривився і налив собі натомість солодкого сидру.

— Я знав, з чого починається видряпування нагору, — сказав він. — Свого часу бозна-скільки п’яниць, що опустилися, я переводив на збори анонімних алкоголіків в Іст-Сайді. Тож коли мене випустили, я знайшов групу АА в Топіці і почав відвідувати її щодня. Я не дивився вперед і не озирався назад. «Минуле — це історія, майбутнє — це загадка», як то кажуть. Та тільки цього разу, замість сидіти позаду й мовчати, я змушував себе сідати спереду і під час знайомства казати «Я Дон К., і я більше не хочу пиячити». Насправді я хотів, щодня хотів, але в АА для всього знайдеться крилатий вислів, і один з них «Обманюй, доки сам не повіриш». І мало-помалу я повірив. Одного ранку восени вісімдесят другого року я прокинувся й зрозумів, що справді не хочу пиячити. Примус, як вони це звуть, зник.

Я почав видряпуватися. За перший рік тверезості годі чекати великих змін, але одного дня, коли я був у Ґейдж-парку… власне, в саду рейнських троянд… — Помітивши зміну у виразах їхніх облич, він замовк. — Що? Ви його знаєте? Тільки не кажіть, що знаєте про рейнський сад!

— Ми там були, — тихо сказала Сюзанна. — Бачили іграшковий поїзд.

— Це неймовірно, — сказав Каллаген.

— Дев’ятнадцята година, всі пташки співають,[48] — сказав Едді. Він не всміхався.

— Хай там як, перше оголошення я побачив саме в Саду троянд. «ЗАГУБИВСЯ КАЛЛАГЕН, НАШ ІРЛАНДСЬКИЙ СЕТЕР. НА ЛАПІ Й ЛОБІ ШРАМИ. ЩЕДРА ВИНАГОРОДА». Тощо, тощо. Вони нарешті розвідали моє прізвище. Я вирішив, що час мені тікати звідти, поки ще є така можливість. Тож я вирушив до Детройта і знайшов там притулок під назвою «Маяк». То був «мокрий» притулок. Майже те саме, що «Домівка», тільки без Ровена Магрудера. Там робили добру справу, але ледве зводили кінці з кінцями. Я запропонував свої послуги. Отже, в грудні вісімдесят третього, коли це сталося, я був там.

— Коли що сталося? — спитала Сюзанна.

Але відповів їй Джейк Чемберз. Він знав, був єдиним з-поміж них усіх, хто міг це знати. Зрештою, з ним теж це сталося.

— Коли ви померли, — сказав Джейк.

— Саме так, — кивнув Каллаген, анітрохи не здивувавшись, так, наче йшлося про рис чи про те, що Енді працював на антиномній енергії. — Коли я помер. Роланде, зробиш мені самокрутку? Здається, мені потрібне щось трохи міцніше за яблучний сидр.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

У «Маяку» є давня традиція, що тягнеться… ого, вже цілих чотири роки (притулок «Маяк» існує всього п’ять). Це День подяки в спортзалі школи Імені Господнього на вулиці Вест-Конгрес. Купка алкоголіків прикрашає залу помаранчевим і коричневим гофрованим папером, картонними індичками, пластмасовими фруктами й овочами. Словом, американськими жнив’яними амулетами. Щоб тебе взяли у прикрашальним, треба щонайменше два тижні не пити. Також (Ворд Гакмен, Ел Макковен і Дон Каллаген вирішили це одностайно) на цю подію не допускають п’яних, хай як довго вони утримувалися від спиртного.

У День індички десь сотня добірних детройтських алкашів, нарколиг і напівбожевільних бомжів збираються в школі Імені Господнього на чудову вечерю: індичка, бульба, все, як належить. Вони розсідаються за дюжиною столів у центрі баскетбольного майданчика (під ніжки столів підкладають повсть, і гості їдять у шкарпетках, без взуття). Перш ніж налетіти на їжу (це частина звичаю), кожному дають змогу («Народ, не довше десяти секунд, бо я вас перерву», — попереджає Ел) назвати щось одне, за що він вдячний. Так, тому що це День подяки, а ще тому, що один з основних принципів програми «Анонімні алкоголіки» полягає в тому, що вдячний п’яниця не напивається, а вдячний наркоман не ширяється.

Подяка просувається швидко, а що Каллаген просто сидить і ні про що особливо не думає, то коли підходить його черга, він мало не бовкає дурницю, яка могла б накликати на нього неприємності. Щонайменше йому почепили б ярлик людини з дивним почуттям гумору.

«Я вдячний, що я не…» — починає він, потім усвідомлює, що саме збирається сказати, і прикушує язика. Вони всі дивляться на нього вичікувально, чоловіки з неголеними щоками, опухлі жінки з обвислим волоссям, довкола всіх витає брудне амбре станції підземки — запах вулиці. Деякі вже називають його Фадда. Звідки вони знають? Як могли дізнатися? І як би почувалися, коли б знали, який мороз продирає його по шкірі, коли він це чує? Як це змушує його згадувати про Братів Гітлера і солодкий дитячий запах пом’якшувача для білизни? Але вони дивляться на нього. «Клієнти». Ворд і Ел також дивляться.

— Я вдячний, що сьогодні не пив і не приймав наркотиків, — каже він, вдаючись до старого перевіреного засобу. (За це можна дякувати вічно). Вони бурмочуть на знак схвалення, чоловік, що сидить поряд із Каллагеном, розповідає, який він вдячний за те, що його сестра дозволила йому побути з ними на Різдво. І ніхто навіть не здогадується, як близько Каллаген був від того, щоб сказати: «Я вдячний, що вже давно не бачив вампірів третього типу й оголошень про зниклих домашніх тварин».

Він думає: це сталося тому, що Бог прийняв його назад, принаймні на випробний термін, і силу укусу Барлоу нарешті скасовано. Інакше кажучи, він думає, що втратив прокляття бачити. Але він не пробує зайти до церкви, щоб перевірити це. Спортзалу школи Імені Господнього йому цілком достатньо, і на тому спасибі. Йому ні разу не спадає на думку — принаймні свідомо, — що вони хочуть надійніше накинути на нього сітку, щоб цього разу він уже напевно не виборсався. Врешті-решт Каллаген збагне: хоч до них і повільно доходить, але доходить.

Потім, на початку грудня, Ворд Гакмен отримує листа з розряду «мрія всього життя».

— Доне, в нас буде раннє Різдво! Ел, ви маєте це побачити! — Переможно махаючи листом. — Якщо правильно розіграємо карти, хлопці, то наступного року зможемо розслабитися.

Ел Макковен бере в нього листа, читає, і його вираз стриманості й обережності поволі тане. На ту мить, коли він передає листа Донові, його усмішка розтягується до вух.

Лист від корпорації, що має офіси в Нью-Йорку, Чикаго, Детройті, Денвері, Лос-Анджелесі й Сан-Франциско. Його надруковано на такому розкішному ганчір’яному папері, що хочеться пришити його до сорочки з виворотного боку й носити, весь час відчуваючи шкірою. У листі йдеться про те, що корпорація планує виділити двадцять мільйонів доларів двадцяти доброчинним організаціям в Сполучених Штатах, тобто кожній по мільйону. Зробити це корпорація має до кінця календарного 1983 року. Серед потенційних одержувачів — безкоштовні їдальні, притулки, дві клініки для бідних і програма перевірки на СНІД у Спокейні. Одним із притулків, що отримають допомогу, є «Маяк». Підписано Річардом П. Сейром, виконавчим віце-президентом, Детройт. Усе виглядає досить солідно, і те, що їх трьох запросили до офісу корпорації в Детройті, щоб обговорити цей дарунок, теж викликає довіру. Дата зустрічі — яка стане днем смерті Доналда Каллагена, — 19 грудня 1983-го. Понеділок.

У «шапці» листа є назва — КОРПОРАЦІЯ «СОМБРА».

П’ЯТНАДЦЯТЬ

— І ти поїхав, — сказав Роланд.

— Ми всі поїхали. Якби запрошення було лише для мене самого, я б нізащо не повірив. Але оскільки кликали нас трьох… щоб вручити мільйон доларів… ви хоч уявляєте, що таке було мільйон доларів для такої нічліжки, як «Домівка» чи «Маяк»? Особливо за часів Рейгана.

Почувши це, Сюзанна сіпнулася. Едді глянув на неї відверто переможним поглядом. Каллаген хотів було спитати, що означає ця німа сцена, але Роланд уже крутив пальцем, підганяючи, бо було вже справді пізно. Майже північ. Але ніхто з Роландового ка-тету не хотів спати. Всі погляди було прикуто до панотця, всі ловили кожне його слово.

— Ось до чого я дійшов у своїх роздумах, — сказав Каллаген, нахиляючись уперед. — Між вампірами й людьми закону існував зв’язок. Думаю, якщо його простежити, то корені знайдуться в темній землі. В Краї грому.

— Не сумніваюся, — кивнув Роланд. Його блакитні очі на блідому і змученому обличчі спалахнули вогнем.

— Упирі, якщо вони не першого типу, дурнуваті. Люди закону розумніші, але не набагато. Інакше я не зміг би так довго від них тікати. Але зрештою мною зацікавився хтось інший. Напевно, агент Багряного короля, хай хто він такий. Люди закону облишили полювати на мене. Вампіри також. За останні декілька місяців не було жодних оголошень, принаймні мені вони не траплялися на очі. Жодних повідомлень крейдою на тротуарах Вест-Форт-стрит чи Джеферсон-авеню. Хтось наказав їм це зробити, хтось набагато розумніший. І цей мільйон доларів! — Він похитав головою. Губи розійшлися в ледь помітній гіркій усмішці. — Саме це мене засліпило. Ніщо інше, тільки гроші. «Але ж це на добрі справи! — казав я собі… і всі втрьох ми переконували один одного. — 3 цими грошима ми ні від кого не будемо залежати аж п’ять років. Не доведеться більше іти з простягнутою рукою в Детройтську міську раду». Усе це правильно, звісно. Та тільки згодом я збагнув, що була інша правда, дуже проста: жадібність залишається жадібністю, навіть якщо причина для неї шляхетна.

— Що сталося? — спитав Едді.

— Ми приїхали на заплановану зустріч, — сказав панотець, криво й страшнувато посміхаючись. — Тішмен-білдинг, 982, Мічиган-авеню, одна з найкращих бізнес-адрес у Детройті, дев’ятнадцяте грудня, шістнадцята двадцять.

— Дивний час для зустрічі, — вставила Сюзанна.

— Ми теж так подумали, але хто заморочується такими дрібницями, коли на кону мільйон доларів? Трохи посперечавшись, ми погодилися з Елом, точніше, з Еловою матір’ю. Вона сказала, що на важливі зустрічі треба приходити рівно на п’ять хвилин раніше. Тож, парадно вдягнені, ми зайшли у вестибюль Тішмен-білдинг о четвертій десять, знайшли Корпорацію «Сомбра» на дошці-вказівнику й піднялися на тридцять третій поверх.

— А ви розвідували, що то за корпорація? — спитав Едді.

Погляд Каллагена промовисто свідчив: «Хіба ми дурні?»

— Судячи з того, що ми знайшли в бібліотеці, «Сомбра» була корпорацією закритого типу, тобто не продавала своїх акцій, здебільшого скуповувала інші компанії. Вони спеціалізувалися на високих технологіях, будівництві й нерухомості. От і все, що про них було відомо. Їхні активи були таємницею за сімома замками.

— Корпорацію було зареєстровано в Сполучених Штатах? — спитала Сюзанна.

— Ні, в Насау, на Багамах.

Едді пересмикнуло від згадки про роботу наркокур’єра і бліду поганку, в якої він востаннє брав товар.

— Бували, знаєм, — сказав він. — Але нікого з корпорації «Сомбра» там не здибав.

Та чи то була правда? А що, як слизьке чмо з британським акцентом працювало на «Сомбру»? Чи так уже важко було уявити, що, до всього, вони ще й причетні до торгівлі наркотиками. Едді цілком міг у це повірити. Принаймні на зв’язок з Балазаром це вказувало.

— Хай там як, вони були в усіх довідниках і щорічниках, — вів далі Каллаген. — Хоч і в тіні, але присутні. І багаті. Я не знаю напевне, що таке «Сомбра», і майже переконаний, що більшість працівників, яких ми бачили в їхньому офісі на тридцять третьому поверсі, були підставними… але справжня корпорація «Сомбра», мабуть, існує.

Ми піднялися на ліфті. Чудово опоряджена приймальня (картини французьких імпресіоністів на стінах), вродлива реєстраторка. З тих жінок — вибач, Сюзанно, — чиї груди наводять чоловіків на грішні думки про те, що, торкнувшись їх, житимеш вічно.

Едді розсміявся, потім крадькома глянув на Сюзанну і замовк.

— Годинник показував чотирнадцяту сімнадцять. Нас запросили сісти. Ми сіли, не на жарт нервуючись. Повз нас сновигали люди. Час від часу двері ліворуч відчинялися і ми бачили підлогу, заставлену столами й кабінками. Дзеленчали телефони, бігали туди-сюди секретарки з папками, десь працював великий ксерокс. Якщо то були лише декорації — а я в цьому переконаний, — то все було ретельно продумано, як у голлівудському кіно. Я хвилювався перед зустріччю з Річардом Сейром, але не більше. Насправді то було дивно. Минулі вісім років, відколи поїхав із Салемз-Лота, я весь час від чогось тікав, і в мене розвинулася непогана система завчасного попередження. Але того дня вона навіть не писнула. Якби ми зв’язалися з Джоном Ділінджером через спіритичну дошку, він би те саме сказав про свій вечір у кіно з Анною Сейдж.[49]

О чотирнадцятій дев’ятнадцять до нас вийшов молодий чоловік у смугастій сорочці й краватці, підозріло схожій на «Х’юго Бос». Нас повели повз мажорні кабінети, в яких, наскільки я міг бачити, гнуло шиї мажорне керівництво, в бік подвійних дверей у кінці коридору. То була конференц-зала. Наш супровідник відчинив двері й сказав: «Боже успіху, джентльмени». Мені це дуже добре запам’яталося. Не «бажаю успіху», а «боже успіху». Отоді моя сигналізація й спрацювала. Але було вже пізно. Все сталося блискавично швидко. Вони не…

ШІСТНАДЦЯТЬ

Усе відбувається стрімко. Вони вже давно полювали на Каллагена, та довго зловтішатися не збираються. Двері хряскають за їхніми спинами, так гучно, що аж здригаються в одвірку. Асистенти, які заледве заробляють вісімнадцять тисяч на рік, зачиняють двері по-особливому — з повагою до грошей і влади. А це не той випадок. Так брязкають дверима розлючені алкоголіки й героїнові наркомани. А ще, звісно, божевільні. У ділі стукання дверима божевільним нема рівних.

Сигнал тривоги в голові Каллагена вже не просто дзеленчить — він виє сиреною. Каллаген роззирається по конференц-залі, де на чільному місці — величезне вікно з розкішним виглядом на озеро Мічиган, і бачить, що для тривоги є всі причини. Він ще має час подумати: «Господи, Діво Маріє, мати Божа, як я міг бути таким дурним?» У кімнаті тринадцятеро людей. Троє з них — люди закону. Він уперше бачить їхні важкі нездорові обличчя, очі з червоними проблисками й повні, якісь жіночі губи. Усі троє курять. Ще дев’ятеро — вампіри третього типу. Тринадцята особа в конференц-залі вдягнена в сорочку крикливих відтінків і краватку, що ніяк до неї не пасує. За одягом — один з людей закону. Але обличчя в нього худе й хитре, очі світяться розумом і чорним гумором. На лобі в нього — червоне коло з крові, яка ні тече, ні скипається.

Щось неприємно тріщить. Каллаген рвучко обертається й бачить, як Ел і Ворд валяться на підлогу. Обабіч дверей, у які вони зайшли, стоять номер чотирнадцятий і п’ятнадцятий — чоловік і жінка з людей закону. Обоє тримають у руках електрошокери.

— Отче Каллаген, з твоїми друзями все буде гаразд.

Він знову обертається. То чоловік з кривавою плямою на лобі. На вигляд йому шістдесят років, але визначити його вік насправді важко. На ньому яскраво-жовта сорочка і червона краватка. Його тонкі губи розтуляються, оголюючи зуби з гострими кінчиками. «Це Сейр, — думає Каллаген. — Сейр чи хто там підписав того листа. Той, хто придумав, як мене сюди затягти».

— А от з тобою — ні, — каже чоловік.

Люди закону дивляться на нього з притлумленою жадібністю: ось він нарешті, їхній песик, що загубився, з обпаленою лапою і шрамом на лобі. Вампіри виявляють більше цікавості. Вони мало не вискакують зі своїх синіх аур. І зненацька Каллаген чує передзвін. Він слабкий, притлумлений, але чутний. І кличе його.

Сейр (якщо це його справжнє ім’я) повертається до вампірів.

— Це він, — промовляє буденним тоном. — Він убив сотні таких, як ви, у дюжинах різних Америк. Мої друзі… — жестом показує на людей закону, — …не зуміли його вистежити. Проте їх виправдовує те, що зазвичай вони займаються пошуками інших, менш підозріливих жертв. Хай там як, ось він, тут. Хапайте його. Але не вбивайте!

Він повертається до Каллагена. Дірка в його лобі наповнюється кров’ю і блищить, але звідти не виливається ні краплини. «Це око, — думає Каллаген, — криваве око». Що за істота дивиться через нього на світ? Що воно таке і звідки спостерігає?

— Усі ці друзі Короля носять у собі вірус СНІДу. Думаю, тобі відомо, що це таке. Самі ми тебе не вбиватимемо, нехай це зробить він. Він назавжди виведе тебе з гри, у цьому й решті світів. Для такого, як ти, ця гра не годиться. Для такого підробного священика, як ти.

Каллаген не вагається. Якщо завагається, він пропав. Він боїться не СНІДу, а опоганення їхніми брудними губами. Не можна дозволяти, щоб вони його цілували, як той цілував Лупе Дельґадо в завулку. Він не дозволить їм перемогти. Після всіх доріг, що їх він подолав, усіх тих робіт, тюремних камер, після остаточного протверезіння в Канзасі — він просто не дозволить їм узяти гору.

Він навіть не намагається їх напоумити. Бесіда не відбувається. Він просто мчить прожогом повз правий бік екстравагантного стола з червоного дерева. Стривожившись, чоловік у жовтій сорочці кричить: «Хапайте його! Хапайте!» Руки тягнуться до його піджака, спеціально для урочистої нагоди придбаного у «Ґранд-Рівер», але ковзають, не встигаючи вхопити. Йому вистачає часу на те, щоб подумати: «Шибка не розіб’ється, то якесь особливе надміцне скло для запобігання самогубствам, воно не розіб’ється…», а ще вистачає часу подумки звернутися до Бога — вперше, відколи Барлоу примусив його скуштувати отруєної крові.

— Допоможи мені! Благаю, допоможи! — вигукує отець Каллаген і мчить просто на шибку, плечем уперед. Ще одна рука ковзає по його голові, намагаючись вчепитися в волосся, а потім зникає. Шибка осипається довкола нього скалками, і от він уже стоїть у холодному повітрі, під лапатим снігом. Він дивиться униз під лаковані черевики, теж куплені з цієї сприятливої нагоди, і бачить Мічиган-авеню, іграшкові машини й людей, схожих на мурах.

Він відчуває їхнє розчарування — Сейра, людей закону й упирів, що скупчилися біля розбитого вікна й дивляться, очам не вірячи.

«Це справді виведе мене з гри навіки… чи не так?» — думає Каллаген.

А потім з дитячим подивом: «Це моя остання думка. Це кінець».

І він падає.

СІМНАДЦЯТЬ

Каллаген замовк і, трохи соромлячись, подивився на Джейка.

— А ти пам’ятаєш, як це було? Як ти… — Він прочистив горло. — …помирав?

Джейк серйозно кивнув.

— А ви хіба ні?

— Я пам’ятаю, як дивився на Мічиган-авеню під моїми новими черевиками. Пам’ятаю, якими були відчуття, коли я стояв у повітрі… начебто стояв… посеред снігопаду. Пам’ятаю, як Сейр щось кричав якоюсь іншою мовою. Лаявся. Такі горлові слова могли бути лише лайкою. Пригадую, я ще подумав: «Він перелякався». Такою й була моя остання думка — про те, що Сейр перелякався. Потім настала темрява. Я ширяв у ній. Десь віддалік лунав передзвін, і він наближався, неначе дзвіночки було прикріплено до якоїсь машини, що повним ходом летіла мені назустріч.

Там було світло. Я бачив світло у темряві. Я подумав, що це досвід смерті, описаний Кюблер-Рос, і пішов на світло. Мені було однаково, де вмирати, тільки б не на Мічиган-авеню, з потрощеними кістками, в калюжі крові й оточенні натовпу. Але я не розумів, як таке могло статися. Не можна впасти з тридцять третього поверху, а потім отямитися.

А ще я хотів забратися подалі від тих дзвоників. Їхня гучність невпинно наростала. У мене засльозилися очі. Звісно, я радів, що мої очі й вуха досі зі мною, але той передзвін робив усю вдячність, яку я відчував, суто теоретичною.

Я подумав: «Мені треба дійти до цього світла». І я побрів до нього. Я…

ВІСІМНАДЦЯТЬ

Він розплющує очі, але ще до цього ніздрі вловлюють запах. То пахощі сіна, тільки дуже слабкі, майже вивітрені. Можна сказати, привид запаху. А він сам? Чи він привид?

Він сідає й роззирається довкола. Якщо це загробне життя, тоді всі священні книги світу, включаючи ту, за якою він проповідував сам, помиляються. Тому що він не в раю і не в пеклі. Він у стайні. На підлозі — жмути білої давньої соломи. У дощаних стінах — тріщини, крізь які ллється яскраве світло. Те світло, на яке він ішов з пітьми, думає він. Світло пустелі. Чи є в нього конкретні причини так вважати? Можливо. Повітря, яке він втягує крізь ніздрі, сухе. Це те саме, що вдихати повітря іншої планети.

«Може, це і є інша планета, — думає він. — Планета Загробне Життя».

Передзвін ще не стих, він приємний і жахливий водночас, але вже потроху стихає… стихає… і замовкає. Каллаген відчуває слабкі подмухи гарячого вітру. Він проникає крізь шпарини в стінах, і кілька соломинок піднімаються над підлогою, кволо танцюють і знову лягають.

Тепер з’являється інший шум. Аритмічний стукіт. Якась машина, і не в найкращому (судячи зі звуку) стані. Він підводиться. Тут спекотно, і на обличчі та руках одразу ж виступає піт. Він дивиться на себе й бачить, що новий одяг із «Ґранд-Рівер» десь подівся. На ньому джинси й блакитна сорочка, тонка й м’яка від частого прання. На ногах пара старих чобіт зі стоптаними підборами. Схоже, в них пройшли не одну спраглу милю. Він згинає ноги, намагаючись відчути, чи є переломи. Начебто немає. Потім руки. Нема. Він пробує клацнути пальцями. Вони легко виконують завдання — лунає тихе сухе клацання, наче переламуються галузки.

«Невже все моє життя було сном? — думає він. — А це дійсність? Якщо так, то хто я і що тут роблю?»

А з напівмороку за його спиною долинає той незмінний стомлений звук: стук-СТУК-стук-СТУК-стук-СТУК.

Він повертається в той бік і охкає від побаченого. Посеред покинутої стайні стоять двері. Їх не вмонтовано в стіну, вони просто стоять. Завіси є, але, наскільки він може бачити, вони кріплять двері лише до повітря. Посередині видніють ієрогліфи. Він не може їх прочитати. Підходить ближче, наче це допоможе їх зрозуміти. І в певному сенсі допомагає. Бо він бачить, що дверна ручка — кришталева, з вирізьбленою на ній трояндою. А він читав Томаса Вулфа: камінь, троянда, незнайдені двері. Камінь, троянда, двері. Каменя ніде немає, але, можливо, саме його позначає ієрогліф.

«Ні, — думає він. — Ні, це слово „незнайдені“. Може, камінь — це я».

Він торкається кришталевої ручки. Немовби за сигналом

(сіґулом, думає він)

машинний стукіт стихає. Дуже слабкий і дуже віддалений, долинає до його вух передзвін. Він пробує повернути ручку. Вона не піддається. Ні на крихту не повертається. Таке враження, що її вмуровано в бетон. Коли він приймає руку, дзеленчання припиняється.

Він обходить двері, щоб побачити їх з іншого боку, й вони зникають. Повертається назад, і вони виявляються на місці. Він тричі повільно обходить їх по колу, відмічаючи точку, в якій двері зникають з одного боку й з’являються з іншого. Він змінює напрям на протилежний. Те саме. Що за дурня?

Він задумливо роздивляється двері, потім іде в глиб стайні, шукаючи машину, яку чув. Іти не боляче. Якщо він тільки-но впав з висоти, його тіло ще не отримало про це сигнал. Але ж як тут спекотно!

Він проходить повз кінські стійла, давно покинуті. Бачить купу давнього сіна, на ній — складену ковдру й дошку для нарізання хліба. На ній лежить шматок сушеного м’яса. Каллаген піднімає його, нюхає, відчуває запах солі. «Солонина», — думає він і відправляє м’ясо до рота, не надто боячись отруїтися. Чи можна отруїти того, хто вже й так мертвий?

Жуючи, він продовжує свій огляд. В глибині стайні є маленька кімната, більше схожа на прибудову. У її стінах кілька шпарин, крізь які він зазирає всередину й бачить машину, що стоїть на бетонному острівці. Усе в стайні шепоче про довгі роки й запустіння, але цей пристрій, схожий на машину для доїння корів, здається новісіньким. Ні іржі, ні пилу. Каллаген підходить ближче. Збоку в апараті стирчить хромована рурка. Під нею — стік для води. Сталеве кільце довкола нього вологе. Зверху на машині є маленька металева пластинка, біля неї — червона кнопка. На пластинці вибито напис:

На червоній кнопці — слово «УВІМК» Каллаген натискає її. Втомлений стукіт поновлюється, і за мить з хромованої рурки уже тече вода. Він підставляє руки. Вода крижана, тисячами голок коле перегріту шкіру. Він п’є. Вода ні солодка, ні кисла, і він думає: «На великих глибинах такого поняття, як смак, не існує. Це…»

— Здоров, фадда.

Від несподіванки Каллаген скрикує. Його руки злітають угору, і на мить діаманти крапель зблискують у запиленому сонячному промені й падають між двома покорченими дошками. Він рвучко повертається на стесаних підборах чобіт. За дверима насосної зали стоїть чоловік у мантії з каптуром.

«Сейр, — думає Каллаген. — Це Сейр, він пішов за мною слідом, пройшов крізь ті бісові двері…»

— Спокійно, — каже чоловік у мантії. — «Легше на поворотах», як сказав би стрільців новий друг. — І довірчим тоном: — Його звуть Джейк, але економка зве його Бамою. — А потім жвавим тоном людини, якій щойно сяйнула геніальна думка: — Я ж можу тобі його показати! Їх обох! Може, ще не пізно! Ходімо! — Він простягає руку. Пальці, що стримлять з рукава мантії, довгі, білі й якісь неприємні. Як воскові. Каллаген не зрушує з місця, чоловік у мантії намагається його напоумити. — Ходімо. Ти не можеш тут залишатися. Це лише придорожня станція. Тут ніхто не залишається надовго. Ходімо.

— Хто ти?

Чоловік у мантії нетерпляче цикає на нього.

— На це нема часу, фадда. Ім’я, ім’я, що є ім’я, як сказав хтось. Шекспір? Вірджинія Вулф? Але кому воно треба? Ходімо, я покажу тобі диво. Я не торкатимусь тебе, а йтиму попереду. Бачиш?

Він повертається. Мантія розвівається, як шлейф вечірньої сукні. Він іде до стайні, й за мить Каллаген рушає слідом. Зрештою, кімната з колонкою — це глухий кут. Надворі він принаймні зможе втекти.

Тікати куди?

Там буде видно.

Проходячи повз двері, чоловік у мантії стукає об них кісточками пальців.

— Постукай об дерево, щоб не зурочити! — весело вигукує він. І коли він ступає у яскравий прямокутник світла, що ллється крізь двері стайні, Каллаген бачить, що в лівій руці в нього якийсь предмет. Це скринька, квадратна, з фут завдовжки, завширшки і вглиб. Скидається на те, що її зроблено з того самого дерева, що й дошки підлоги. Чи зі щільнішого різновиду того дерева. Воно темніше, і волокна дрібніші.

Сторожко спостерігаючи за чоловіком у мантії, щоб зупинитися, якщо зупиниться він, Каллаген виходить слідом за ним на сонце. Спека тут, ще нестерпніша, нагадує йому про Долину смерті, в якій він бував. Надворі його здогади підтверджуються: так, це пустеля. З одного боку стоїть занепала будівля з блоків піщанику, що осипаються. Мабуть колись то був заїжджий двір. Чи покинуті декорації до вестерну. З іншого боку — загін для худоби, де більшість конов’язей і стовпчиків, струхлявівши, попадали. Далі, куди не кинь оком, тягнуться милі й милі кам’янистого піску. І більше нічого, крім…

Так! Там щось є! Двічі щось є! Дві крихітні рухомі цятки на далекому обрії!

— Бачиш їх? У тебе чудовий зір, фадда!

Чоловік у чорній мантії (його обличчя, затінене каптуром, лише бліда розмита пляма) стоїть за двадцять кроків від нього. Він хихоче. Цей звук подобається Каллагену ще менше, ніж восковий вигляд його пальців. Це шкряботіння мишей, які гасають по кістках. Звісно, це безглуздо, але…

— Хто вони? — сухим голосом питає Каллаген. — І хто ти? Що це за місце і де воно знаходиться?

Чоловік у чорному театрально зітхає.

— Так багато передісторії й так мало часу, — каже він. — Називай мене Волтером, якщо тобі це до вподоби. Що ж до цього місця, то це придорожня станція, я вже тобі казав. Маленька зупинка між твоїм світом і наступним. О, ти думав, що далеко забрів своїми потаємними шляхами? Справжня подорож, фадда, починається тільки зараз.

— Припини мене так називати! — кричить Каллаген. У горлі вже сухо. Спека від сонця збирається на його маківці й тисне на неї, як тягар.

— Фадда, фадда, фадда! — повторює чоловік у чорному. Голос у нього ображений, але Каллаген знає, що в душі він хихоче. Напевно, цей чоловік — якщо це людина — чимало часу проводить, підсміюючись про себе. — Не сердься, думаю, не варто. Я зватиму тебе Доном. Так тобі буде приємніше?

Чорні точки віддалік тремтять. Потоки гарячого повітря від землі створюють ілюзію того, що вони підіймаються, зникають, потім знову з’являються. Невдовзі вони зникнуть назавше.

— Хто вони? — запитує він у чоловіка в чорному.

— Люди, яких ти, найпевніше, ніколи не стрінеш, — замріяно відповідає чоловік у чорному. Каптур ворушиться, і на мить Каллаген бачить восковий ніс і заглибину ока — маленьку чашку, наповнену темною рідиною. — Вони помруть під горами. А якщо цього не станеться, то істоти з Західного моря зжеруть їх живцем. Дод-е-чок! — Він знову сміється. — Але…

«Але ти, друже мій, чомусь не зовсім упевнений у собі», — думає Каллаген.

— Якщо ж вони все переживуть, — каже Волтер, — то це їх точно згубить. — І піднімає скриньку. Каллаген знову чує неприємне пульсування дзвіночків. — А хто їм це доставить? Авжеж, ка. Навіть ка потребує друга, ка-мей. Ним будеш ти.

— Я не розумію.

— Так, — скрушно киває чоловік у чорному. — А я не маю часу пояснювати. Як Білий Кролик у «Алісі», я спізнююсь, жахливо спізнююсь. Розумієш, вони мене переслідують, але я мусив зробити так, щоб поговорити з тобою. Справи-справи-справи! Тепер я маю їх випередити. Інакше як я заманю їх у пастку? Нам з тобою, Доне, треба закруглятися з бесідою, хоч, на жаль, вона була короткою. Повертайся в стайню, аміґо. Шугай, як кролик. У нірку!

— А якщо я не хочу? — Тільки «якщо» тут не діє.

Він ще ніколи не відчував більшої нехоті, ніж зараз. Що, як він попросить цього чоловіка відпустити його й спробує наздогнати ті тремтливі цятки? Що, як він скаже чоловікові в чорному: «Я маю бути там, те, що ти звеш „ка“, хоче, щоб я був там?» Здається, він знає відповідь. З таким самим успіхом можна плюнути в океан.

Неначе на підтвердження цього, Волтер каже:

— Твої бажання не мають значення. Ти підеш туди, куди накаже Король, і там чекатимеш. Якщо ті двоє помруть дорогою — а найпевніше, так воно і буде, — ти житимеш безтурботним сільським життям у тому місці, куди я тебе відправлю, і там помреш у старості з фальшивим, але приємним відчуттям, що спокутував гріхи. Ти житимеш на своєму рівні Вежі ще довго після того, як мої кістки розсиплються на порох на моєму рівні.

Це я тобі обіцяю, фадда, бо я це бачив у кристалі, кажу правду! А якщо вони все-таки виживуть? Якщо знайдуть тебе там, куди ти вирушиш? Що ж, у такому малоймовірному випадку ти допоможеш їм в усьому і так спричинишся до їхньої загибелі. Здуріти можна, правда? Як думаєш, можна здуріти?

Він робить крок до Каллагена, потім другий. Каллаген задкує до стайні, де чекають незнайдені двері. Він не хоче туди йти, але вибору немає.

— Не підходь до мене, — попереджає він.

— Ні, — відповідає Волтер, чоловік у чорному. — Я не можу на таке піти. — Він простягає скриньку Каллагену, водночас беручись рукою за її віко.

— Не треба! — різко каже Каллаген.

Бо чоловік у чорному не повинен відчиняти скриньку. Там, усередині, щось жахливе, щось таке, від чого одсахнувся б сам Барлоу, підступний упир, який змусив Каллагена пити його кров і відправив його у мандри Америкою, як капризну дитину, чиє товариство стало надокучливим.

— Може, й не відчиню, якщо ти не зупинятимешся, — дражниться Волтер.

Каллаген задкує в скупу тінь стайні. Скоро він опиниться всередині. Нема на то ради. Ті дивні з-одного-боку двері чекають на нього.

— Ти жорстокий! — випалює він.

Волтерові очі розширюються й на мить у них з’являється такий вираз, наче йому завдали тяжкої образи. Це безглуздо, але Каллаген дивиться в глибокі очі цього чоловіка й відчуває, що ця емоція щира. І це позбавляє його останнього проблиску надії на те, що це сон чи останній яскравий спалах перед смертю. Уві сні — принаймні в його сновидіннях — негідники ніколи не відчувають складних емоцій.

— Я той, ким зробили мене ка, Король і Вежа. Ми всі такі. Ми в одній упряжці.

Каллаген пригадує свою подорож: забуті силосні ями, заходи сонця, на які ніхто не дивиться, й довгі тіні, його власна гірка радість від того, що він тягне за собою свою пастку, співаючи, поки побрязкування ланцюгів, що його тримали, не перетворювалося на приємну музику.

— Я знаю, — каже він.

— Бачу, що знаєш. Рухайся.

Каллаген знову в стайні. Знову він відчуває слабкі, майже вичахлі пахощі старого сіна. Те, що сталося в Детройті, здається немислимим, майже галюцинацією. Як і всі його спогади про Америку.

— Не відкривай її, — каже Каллаген, показуючи на скриньку, — і я не зупинятимуся.

— Фадда, який же ти чудовий фадда.

— Ти обіцяв не називати мене так.

— Обіцянки дають, щоб їх порушувати.

— Думаю, ти його не вб’єш. Не подужаєш, — каже Каллаген.

Волтер кривиться.

— Це справа ка, не моя.

— А може, й ка це не під силу. Що, як він понад ка?

Волтер сахається, наче від удару. «Я образив його вуха блюзнірством, — думає Каллаген. — І як мені це вдалося? Таких, як він, нелегко зачепити».

— Ніхто не може бути понад ка, фальшивий священику, — сичить чоловік у чорному. — І кімната на верхівці Вежі порожня, я знаю, що так і є.

Каллаген не дуже добре розуміє, про що він говорить, але відповідає швидко і впевнено.

— Неправда. Бог є. Він усе бачить зі свого небесного престолу. Він…

А потім багато всього стається одночасно. Вмикається водяна колонка в ніші, починаючи свій втомлений цикл. Каллаген вдаряється спиною об важке гладеньке дерево дверей. І чоловік у чорному кидає скриньку вперед, одночасно відкриваючи її віко. І його каптур падає назад, відкриваючи бліду оскалену морду людини-куниці. (Це не Сейр, але на Волтеровому лобі, як знак індуської касти, горить те саме мокре червоне коло, відкрита рана, що не затягується і не проливається кров’ю). І Каллаген бачить, що в коробці: чорна Тринадцятка, що причаїлася на червоному оксамиті, як слизьке око чудовиська, що виросло поза тінню Бога. І в Каллагена виривається крик, бо він відчуває її безмежну владу: вона може накинутися на нього будь-де чи переслідувати до найдальшого глухого кута світу. І двері з клацанням відчиняються. І навіть у паніці Каллаген здатен подумати: «Двері відчиняються разом зі скринею». І він, спотикаючись, падає назад, у якийсь інший світ. Він чує голоси, що кричать. Один з них належить Лупе: той запитує, чому Каллаген дозволив йому померти. Ровена Маґрудер говорить йому, що це його інше життя, це воно, і як воно йому подобається? І він затуляє вуха руками, водночас один старезний чобіт перечіпляється через інший, і Каллаген падає спиною вперед, думаючи: чоловік у чорному штовхнув його в пекло, це справді пекло. І коли його руки здіймаються, чоловік із мордою куниці кидає йому відкриту скриню з жахливою скляною кулею. І куля ворушиться. Вона перекочується, як справжнє око в невидимій очниці. І Каллаген думає: «Воно живе, це око, вкрадене в якогось чудовиська з-за меж світу, і Боже, Господи помилуй, воно мене бачить».

Але він ловить скриньку. Він би нізащо в житті цього не зробив, але він безсилий, це стається проти його волі. «Зачинити, ти мусиш її зачинити», — думає він, але він падає, він перечепився (чи чоловік у чорному змусив його зашпортатись) і падає, перевертаючись у повітрі. З прірви його кличуть усі голоси минулого: дорікаючи (його мати запитує, чому він дозволив тому огидному Барлоу зламати хрестика, її подарунок, який вона везла йому аж із самої Ірландії), а чоловік у чорному весело кричить йому навздогін: «Бон вояж, фадда!»

Каллаген падає на кам’яну підлогу, всипану кістками дрібних тварин. Віко скриньки зачиняється, і на мить він зітхає полегшено… але воно тут же відчиняється знову, дуже повільно, відкриваючи око.

— Ні, — шепоче Каллаген. — Будь ласка, ні.

Але він не спроможний зачинити кришку — сили покинули його, — а самохіть вона зачинятися не хоче. У глибині чорного ока з’являється чорна цятка, світиться… росте. Жах Каллагена розпирає йому горло й погрожує своїм холодом зупинити серце. «Король, — думає він. — Це око Багряного короля, який дивиться вниз із Темної вежі. Він бачить мене».

— НІ! — кричить Каллаген, лежачи на землі в печері на півночі Кальї Брин Стерджис, в засушливій місцевості, яку він зрештою полюбить. — НІ! НІ! НЕ ДИВИСЯ НА МЕНЕ! ЗАРАДИ БОГА, НЕ ДИВИСЯ НА МЕНЕ!

Але невблаганне Око дивиться. Каллаген не витримує його божевільного погляду і непритомніє. Мине три дні, перш ніж він знову розтулить повіки й побачить довкола себе людей манні.

ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ

Каллаген змучено подивився на них. Уже перевалило за північ, ми всі кажемо спасибі, й до появи Вовків тепер залишалося двадцять два дні. Він вихилив до дна свою склянку, де сидру лишалося на два пальці, скривився, наче то був самогон, і поставив порожню посудину на стіл.

— Решту, як то кажуть, ви знаєте. Мене знайшли Хенчик із Джеміном. Хенчик зачинив скриньку, а разом з нею зачинилися й двері. Отак Печера голосів стала Печерою дверей.

— А ти, отче? — спитала Сюзанна. — Що вони зробили з тобою?

— Забрали мене до Хенчикової хижі, його кра. Саме там я прийшов до тями й розплющив очі. Поки я був непритомний, його дружини й доньки поїли мене водою та годували курячим бульйоном, крапля за краплею викручуючи мені до рота змочений шмат тканини.

— Суто з цікавості. Скільки в нього дружин? — спитав Едді.

— Три, але він може мати стосунки лише з однією за один раз, — байдуже відказав Каллаген. — Це залежить від розташування зірок абощо. Вони добре за мною доглядали. Помалу я почав шкандибати містечком. У ті дні мене й прозвали Ходячим Старим. Я не до кінця розумів, де я, але попередні мандри певним чином підготували мене до того, що сталося. Загартували мій дух. Одному Богу відомо, були такі дні, коли я думав, що все це відбувається зі мною за ту секунду чи дві, поки я падаю з вікна, в яке вилетів на Мічиган-авеню — що мозок готується до смерті, пропонуючи якусь дивовижну останню галюцинацію, дуже схожу на реальне життя. І були дні, коли мені здавалося, що я перетворився на те, чого ми всі так боялися в «Домівці» й «Маяку»: «мокрі» мізки. Я думав, що мене запроторили у якийсь відсирілий заклад і все це мені ввижається. Але в основному я змирився. Я був радий опинитися врешті-решт в хорошому місці, і не мало значення, існувало воно насправді чи було вигаданим.

Коли до мене повернулися сили, я став знову заробляти на життя, так само, як заробляв довгі роки в дорозі. У Кальї Брин Стерджис не було представництва «Менпауера» чи «Броні Мен», але для чоловіка, який хотів працювати, роботи вистачало — то були багаті на рис роки, хоча зі скотарством і вирощуванням інших культур теж усе йшло гаразд. Згодом я знову почав проповідувати. То було не свідоме рішення — Бог знає, я про це не молився. А почавши, зрозумів, що ці люди знали все про Людину-Ісуса. — Він розсміявся. — А також про Вищу Силу, Орізу й Буйволячу зірку… Роланде, ти знаєш про Буйволячу зірку?

— О так, — відповів стрілець, згадавши служителя Зірки, якого він колись був змушений убити.

— Але вони слухали, — вів далі Каллаген. — Багато хто з них слухав. І коли вони запропонували збудувати мені церкву, я сказав спасибі. От і вся історія Старого. Як бачите, ви в ній теж з’являлися… принаймні двоє з вас. Джейку, це було вже після твоєї смерті?

Джейк опустив голову. Відчувши його біль, Юк тривожно заскімлив. Але коли хлопчик відповів, його голос звучав рівно.

— Після першої смерті. До другої.

Каллагена так це вразило, що він перехрестився.

— Тобто це може статися більш ніж один раз? Убережи нас, Пречиста Діво!

Після нетривалої відсутності повернулася Розаліта. В руках вона тримала свічник, піднімаючи його високо. Ті, що їх вона перед тим розставила на столі, майже догоріли, й веранда занурилася в напівсутінки, моторошні й трохи зловісні.

— Ліжка готові, — сказала вона. — Нині хлопчик спатиме з панотцем. Едді й Сюзанно, ви там само, де й минулої ночі.

— А Роланд? — здивовано звів брови Каллаген.

— Я маю для нього затишну постіль, — незворушно відповіла вона. — Я вже йому показувала.

— Ясно. Тоді все вирішено, — сказав Каллаген, підводячись. — Навіть не пригадаю, коли я востаннє відчував таку втому.

— Ми побудемо тут ще кілька хвилин, як ти не від того, — сказав Роланд. — Лише ми вчотирьох.

— Як хочете, — відповів Каллаген.

Сюзанна взяла його руку в долоні й імпульсивно поцілувала.

— Дякую за розповідь, отче.

— Сей, мені полегшало на душі від того, що я нарешті все розповів.

— Скринька лежала в печері доти, доки не збудували церкву? — спитав Роланд. — Твою церкву?

— Еге ж. Наскільки довго — важко сказати. Може, вісім років, може, довше. Але настав час, коли вона почала кликати мене. І хоч як я ненавидів те Око й боявся його, щось мене до нього вабило.

Роланд кивнув.

— Усі кулі чаклунської веселки дуже підступні, але чорна Тринадцятка, кажуть, найгірша. Здається, тепер я розумію причину. Тому що насправді це око Багряного короля.

— Хай що воно таке, я відчував, як воно кличе мене назад до печери… і далі. Кличе мене в мандри, шепоче, що вони можуть бути нескінченними. Я знав, що можу відчиняти двері за допомогою скриньки. А двері відкривали шлях до будь-якого місця, у будь-який час! Все, що для цього було потрібно, — зосередитися. — Каллаген замислився і знову сів. Він нахилився вперед, обводячи їх усіх поглядом з-понад своїх міцно стиснених вузлуватих рук. — Послухайте мене, прошу. У нас був президент на прізвище Кеннеді. Його вбили за тринадцять років до того, як я приїхав до Салемз-Лота… вбили на Заході…

— Так, — кивнула Сюзанна. — «Джек» Кеннеді. Упокой, Боже, його душу. — Вона повернулася до Роланда. — Він був стрільцем.

— Правду кажеш? — звів брови Роланд.

— Еге ж.

— Хай там як, — сказав Каллаген, — ніхто не знав достеменно, чи чоловік, що його вбив, діяв сам, чи він був пішаком у великій змові. І часом я прокидався серед ночі та думав: «Ти можеш побачити це на власні очі. Варто лише стати перед дверима зі скринькою в руках і подумати: „Даллас, двадцять друге листопада тисяча дев’ятсот шістдесят третього року“». Бо якщо ти це зробиш, двері відчиняться і ти зайдеш, як той чоловік у романі Веллса про машину часу. І хтозна, може, тобі вдасться змінити події того дня. То був переломний момент у житті Америки. Якби його відвернути, це змінило б усе, що сталося потім. В’єтнам… расові заворушення… все.

— Господи, — шанобливо промовив Едді. Сам розмах цієї ідеї вже заслуговував на повагу. Вона перебувала десь на одному рівні з одноногим капітаном, який полював на білого кита. — Але, отче, ти ж міг змінити хід подій на гірше?

— «Джек» Кеннеді не був поганою людиною, — холодно відповіла за Каллагена Сюзанна. — «Джек» Кеннеді був хорошою людиною. Великою людиною.

— Можливо. Але знаєш що? Я думаю, у великих людей і помилки великі. Крім того, його наступник міг бути дуже поганим хлопцем. Яким-небудь Великим мисливцем за трунами, який не прийшов до влади саме завдяки Лі Гарві Освальду чи хай там хто це зробив.

— Але куля не дозволяє так думати! — вигукнув Каллаген. — Думаю, вона обманом підштовхує людей до страхітливо поганих учинків, нашіптуючи їм, що вони зроблять добро. Що вони не просто трохи підправлять ситуацію — вони змінять усе на краще раз і назавжди.

— Так. — Голос Роланда був сухим, як тріск галузок у багатті.

— Думаєш, такі мандрівки можливі? — запитав у нього Каллаген. — Чи то була лише переконлива брехня тієї штуки?

— Гадаю, можливі, — відповів Роланд. — А ще думаю, що з Кальї ми виберемося саме через ті двері.

— Якщо так, то я хочу піти з вами! — навдивовижу пристрасно вигукнув Каллаген.

— Можливо, так і станеться, — сказав Роланд. — Але повернімося до кулі. Врешті-решт ти поклав скриньку разом з кулею в церкві. Щоб утихомирити її.

— Так. І це подіяло. Вона переважно спить.

— І разом з тим вона двічі відправляла тебе в тодеш.

Каллаген кивнув. Іскорка пристрасності спалахнула в його очах, як соснова гілка в каміні, й так само швидко згасла. Зараз він виглядав змученим. І дуже старим.

— Першого разу я потрапив до Мексики. Пам’ятаєте, з чого я починав свою розповідь? З письменника й хлопчика, який вірив.

Вони кивнули.

— Якось уночі, коли я спав, куля потяглася до мене й відправила до Лос-Сапатос, що в Мексиці. На похорон. Похорон письменника.

— Бена Мірса, — сказав Едді. — Того, що написав «Танець у повітрі».

— Так.

— А люди вас бачили? — спитав Джейк. — Бо ми для них були невидимками.

Каллаген похитав головою.

— Ні. Але відчували. Коли я підходив до них ближче, вони відходили. Неначе я став холодним протягом. Однак зараз не про це. Там був той хлопчик, Марк Петрі. Звісно, він уже виріс, змужнів, перетворився на юнака. З його вигляду і з того, як він говорив про Бена («Були часи, коли я б назвав п’ятдесятидев’ятирічного чоловіка старим», — так він почав свою надгробну промову), я здогадався, що то була середина дев’яностих років. Але я пробув там недовго… хоча цього часу вистачило, щоб збагнути, що моєму юному другові з тих давніх часів велося добре. Зрештою, можливо, в Салемз-Лоті я вчинив правильно. — Якусь мить він мовчав, а тоді сказав: — У посмертній промові Марк називав Бена своїм батьком. Це дуже мене зворушило, дуже.

— А вдруге ти потрапив у тодеші до замку Короля, — сказав Роланд.

— Так. Там були птахи. Великі гладкі чорні птахи. А більше я нічого не скажу. Тільки не серед ночі. — Сухий безапеляційний тон Каллагена не допускав жодних заперечень. Він підвівся. — Можливо, іншим разом.

Роланд уклонився, демонструючи згоду.

— Кажу спасибі.

— А ви не йдете спати?

— Скоро, — кивнув Роланд.

Вони подякували священику за розповідь (навіть Юк сонно гавкнув) і побажали йому доброї ночі. Провели його поглядами, і ще декілька секунд по тому ніхто не зронив ні слова.

ДВАДЦЯТЬ

Першим порушив мовчанку Джейк.

— Роланде, той Волтер ішов за нами! Коли ми вийшли з придорожньої станції, він був у нас за спинами! І отець Каллаген теж!

— Так, — промовив Роланд. — Уже тоді отець Каллаген був присутній у нашій історії. У мене дивне відчуття в животі, наче там щось тріпоче. І земля наче попливла з-під ніг.

Едді витер зігнутим пальцем кутик ока.

— Роланде, щоразу, коли ти показуєш свої емоції, у мене все тане всередині. — А коли Роланд лише розгублено подивився на нього: — Годі, перестань, бо зо сміху луснеш. Обожнюю, коли до тебе доходять жарти, але твій регіт виходить за межі пристойності.

— Вибач, — злегка всміхнувшись, сказав Роланд. — Мої крихти почуття гумору рано лягають спати.

— Зате мій гумор цілу ніч не спить, — жваво запевнив Едді. — І мені не дає. Розповідає анекдоти. «Стук-стук! — Хто там? — Тигдимський кінь. — Ну і пішов нафіг! — Тигдим-тигдим».

— У тебе все? — спитав Роланд.

— Так. Поки що. Можна в тебе дещо спитати?

— Питання буде дурним?

— Не думаю. Сподіваюся, що ні.

— Тоді питай.

— Ті люди, що врятували Каллагенів зад у істсайдській пральні… це ті, про кого я думаю?

— А про кого ти думаєш?

Едді глянув на Джейка.

— Як щодо тебе, о сину Елмера? Маєш ідеї?

— Авжеж, — сказав Джейк. — То були Кельвін Тауер і його друг з книгарні. Той, котрий розповідав мені про загадку з Самсоном і річкою. — Він клацнув пальцями, раз, другий, потім просяяв. — Аарон Діпно!

— А перстень, про який згадував Каллаген? — спитав у нього Едді. — 3 написом «Екслібрис»? Я не бачив, щоб у когось із них був такий.

— А ти придивлявся? — спитав Джейк.

— Ні, не дуже. Але…

— І не забувай, що бачили ми його в сімдесят сьомому. А життя панотцеві вони врятували у вісімдесят першому. Може, за ті чотири роки хтось подарував персня містерові Тауеру. Або він сам його купив.

— Це все твої здогади, — сказав Едді.

— Так, — погодився Джейк. — Але Тауер — власник книгарні, тож для нього природно мати перстень з таким написом. Ти сам так не думаєш?

— Думаю. Десь дев’яносто відсотків, що так. Але звідки вони могли знати, що Каллаген… — Едді затнувся, поміркував і рішуче похитав головою. — Ні, сьогодні я навіть думати про це не хочу. Бо так ми й до убивства Кеннеді дійдемо. А я втомився.

— Ми всі втомилися, — сказав Роланд, — та попереду в нас чимало роботи. Однак панотцева історія мене збаламутила. Я не знаю, чи вона дала нам ключі до відповідей на питання, а чи навпаки — порушила ще більше питань.

Ніхто йому не відповів.

— Ми ка-тет, — вів далі Роланд, — і зараз сидимо ан-тет. Радимося. Але вже пізно. Чи потрібно нам щось обговорити, перш ніж ми розійдемося? Якщо так, не мовчіть. — Не почувши відповіді, Роланд відсунув свого стільця. — Гаразд. Тоді всім добра…

— Зачекай.

То була Сюзанна. Вона так давно не озивалася, що вони майже забули про неї. Її голос звучав дуже тихо, що для неї було незвично. Він просто не міг належати жінці, яка сказала Ебенові Туку, що як він ще раз назве її чорнушкою, вона вирве йому язика й підітре ним його сраку.

— Здається, нам є про що поговорити.

Той самий тихий голос.

— Про щось інше.

Ще тихіший.

Вона обвела поглядом їх усіх по черзі, а коли її очі зупинилися на стрільці, він побачив у них сум, і докір, і втому. Але не гнів. «Якби вона була сердита, — подумав він згодом, — я б не почувався таким присоромленим».

— Здається, у мене маленька проблема, — сказала вона. — Не розумію, як таке можливо… як узагалі… але, хлопці, здається, я трохи вагітна.

Сказавши це, Сюзанна Дін/Одетта Голмс/Детта Волкер/Мія-нічия-дочка затулила обличчя долонями й гірко розридалася.