Вогняний вершник

1

…Мати дивиться на Віолу, пестливо гладить її голову, зазирає в іскристі зелені очі.

— А коси обрізала, доню! Такі коси були. Як праник! Тепер уже не виростуть. Чи то дівка, чи то парубок — не розбереш! Обстрижена, штани нап’яла…

— Кому треба — розбереться, — сміється Віола. — Не гнівайся, матусенько, важко з косами у гуртожитку. Коротку зачіску — раз-два — помила, розчесала. А коси — спробуй!

— Зате гарно! — шкодувала мати. — Бувало, розпущу коси твої, весь стан покриють, ніби русалка дніпровська вийшла з води…

— Пропали нині русалки, ненько, — жартує донька. — Перевелися. Мабуть, тому й атрибути їхні зникають…

— Слово смішне якесь, — зітхає мати. — Змінилася ти, Віолонько. А очі — такі самі. Нетутешні. Як у твого покійного батенька. Бувало, гомонить зі мною про поле чи про домашні справи, а очі дивляться бозна-куди… Аж страшно стає… Його навіть відьмаком змолоду дражнили. І дівчата боялися гуляти з ним, хоч і гарний був…

— Чому ж боялися, коли гарний? — дивується Віола, смакуючи яблуко з материного саду.

— Бо незвично. Інші хлопці обнімаються та залицяються, а він мовчить та дивиться на зорі. Мовчить і дивиться…

— А ти не побоялася?

— Еге ж, я теж була небалакуча. Посиділи ми, помовчали місяців зо три на колодках та й одружилися. Потім ти знайшлася. Наче й не схожа на нього, а очі — як викапані. Та він тільки дивився на зорі, а ти ще й захотіла вивчати їх. Навіщо?

— Як то навіщо, матусю? Нині без науки про зорі ніщо не обійдеться. Ні кораблі, ні танки, ні ракети… ні телебачення та радіо. Куди не кинь — всюди потрібна наука зоряна. Бо пливемо, матусю, ми у морі безмежному. І треба знати, куди нас несе — в спокійні краї чи, може, на пороги, у водокрути…

— Хіба що так, — згоджується мати. — А тільки не збагну я того — навіщо так далеко заглядати? Летіти світ за очі, у ту безодню? Я ото в ліс піду, сяду під сосною, задумаюся. Сосна шепотить, кує зозуля, мурахи повзають поміж глицею, трудяться. Вгорі — синє небо. І не знаю, що зі мною діється, а тільки небо те — в мені… і сосна, немов сестра моя рідна…

— І зі мною таке буває, матусю, — радісно підхоплює Віола, плещучи в долоні. — Спорідненість з природою…

— Еге ж, — згодилася мати. — Тільки ж ти не дослухала. Я проста, малописьменна жінка, цілий вік у землі длубаюсь… Чогось, може, й не збагну… а тільки щось підказує мені, що нічого такого невідомого не знайдуть люди…

— Де, ненько?

— Та в небі ж. Бо все тут, біля нас, або в нас самих… Поглянь під ноги, там ворушиться живе. Впаде роса, і в росинці блищить, сяє сонечко…

— Ти мудрець, матусю. Філософ. Я зрозуміла тебе. Є древнє вчення, яке твердить, що мале й велике змикаються в колі часу, що людина несе в собі відображення Всесвіту. І хто хоче пізнати безконечність, той повинен пізнати себе…

— Туманно для мене мовляєш, а все ж останні твої слова я збагнула. Як же пізнати світ, як не пізнаєш себе? Це все’дно, що зазирати в дзеркало і не витерти з нього пилюку. Нічого не побачиш.

— Ти мій Сократ, — ніжно сказала Віола, цілуючи матір в зморшкувату щоку. — Те, що ти відчуваєш, — слушно. Та кожному — своє. Хто ступив на стежку, повинен пройти її до кінця.

— Яку стежку?

— Та хоча б зоряну. Не вертатися ж нам назад?

— Правду кажеш, Віолонько. Тільки страшна та стежка. Незміряна…

— Пройдемо, — сказала Віола. — Нема непрохідних доріг, матусю. Ось бачиш — вже диплом астрофізика в руках. А п’ять літ тому ти бідкалася, коли я закінчу університет. Так і стежку зоряну пройдуть люди. Не ми — наші правнуки…

— Була дівчина, а стала… астрофізик, — похитала головою мати. — Засохнеш коло труб всяких, павутиною обростеш. Старою дівкою пропадеш.

— Ой матусю! — засміялася Віола. — Яка ти несучасна! Астрономи тепер не такі, як ти думаєш. Звичайні собі люди. Як ось я, наприклад. Мій суджений мене знайде й біля труби…

— Дай боже, дай боже! Хочеться мені онуків поняньчити, може, хоч вони народяться земніші за тебе.

— Не ручаюся, мамо, — всміхнулася Віола. — Ждати тобі онуків з «нетутешніми» очима. А що ж! Епоха в нас зоряна…