Вежі та підземелля

Валдарра

Це місце звалося Імператорською Цистерною. Назва нічого не говорила Анджі, викликаючи хіба якісь брутальні асоціації, та Вайлак пояснив йому — це просто водосховище. Велике водосховище Валдарри. За браком досвіду Анджа уявляв собі якусь калабаню чи став; отож те, що зринуло перед хлопцем у ту мить, коли він випірнув з каламутної води підземного бурчака, викликало в ньому захоплений зойк.

Сотні могутніх колон розбігалися врізнобіч, підставивши високому склепінню заокруглені плечі арок. Колони, здавалося, стоять, спершись на глянець води — тяжкі й невагомі водночас; темне плесо множило їх, кидаючи колони-перевертні вглиб басейну. З-поміж колон струменіло непевне вранішнє світло — десь там, у горішньому світі, зоріло, виплескуточи новий день на високі вежі.

Анджа вибрався з басейну і, хлюпаючи водою та трусячись від холоду, подався шукати виходу з цистерни. Двері знайшлися, хоч і замкнені, тож Анджа змушений був скористатися коротким ножем, позиченим у Вайлака, аби відімкнути засувку. Та піддалася з першого ж разу — у Валдаррі, схоже, не надто переймалися міцністю запорів.

Він причинив за собою двері водосховища і озирнувся. Місто, окреслене м'яким сяйвом молодого дня, сторожко глянуло згори вниз, а потім, немов наважившись, стрімко опустилося йому на плечі, приголомшуючи, притискаючи до землі. Десь так почувається мешканець пласких, мов стіл, степів, коли вперше потрапляє в гори — він дивиться догори, не розуміючи, чого б це земля раптом стала дибки, а гори дивляться вниз, зі своєї захмарної височини, мовби глузуючи. Небо Валдарри було покраяне гостроверхими вежами й пінаклями, увінчане зубцями шпилів та казковими химерами срібних флюґерів. Анджа рушив вулицею, не відриваючи погляду від горішньої дивовижі, і з кожним кроком краєвид мінився, відкриваючи оку величні храми з золоченими капітелями, легковажні мереживні вежі й розкішні палаци, оздоблені низками струнких колон.

Анджі ніколи раніше не доводилося бачити подібного. Ті міста, через які вони проїжджали разом зі Священним Походом, були радше сморідними смітниками в оточенні стін; це ж місто приголомшувало. Краса і велич мали тут не умоглядне, але цілком предметне втілення, і вже це робило Валдарру чужорідною аж до дрібної цеглини в стінах. Такого не могли звести ніде в Рабанті, однак це місто здавалося більшим за весь знайомий Анджі світ, а отже, навряд чи справжнім. Дійсність відтак підступно розточилася, лишивши хлопця десь на межі нестями.

На щастя, городяни, що простували повз, не помічали змоклого та розгубленого Анджу. Мабуть, вони просто бачили в ньому міського безумця, та й не надто помилялися, коли вже на те пішло... А втім, ці вранішні перехожі варті були осібної уваги, і скоро хлопець облишив споглядання веж заради самих валдарців.

Вони були різні — сановники, вбрані в шовкові плащі з коштовними аграфами, шляхта у мереживних габах, прості мешканці міста в коротких барвистих туніках... А втім, не вбрання та прикраси здивували Анджу найбільше; його збентежило інше — в очах валдарців панували спокій і певність, так, наче не було на світі ні голоду, ні чорної тіпанки, ні мальджуків, ані храмовників... І це було таким неймовірним, що Анджа часом озирався на перехожих, не ймучи віри власним очам. Отож, якщо валдарці сприймали Анджу за навісного, той ладен був закинути їм точнісінько те саме.

Сталося так, що вибравшись із цистерни, Анджа зразу ж натрапив на центральну вулицю, яка звалася Неса; саме цією вулицею імператор Валдарри вирушав на щовечірню відправу до Білої Вежі. Хлопець не знав цього, певна річ, але крокував із певністю, наче хтось показував йому шлях. У місті ходила примовка, що Біла Вежа причаровує причинних і приблуд; зрештою, можливо, саме так воно й велося.

Біла Вежа була, мабуть, найвищою будовою міста. Вона здіймалася над площею Ґрацій, наче велетенське, сповите світлом веретено; між її чотирма посрібленими пінакалями було влаштовано годинник, котрий мелодійним дзвоном відзначав кожен інтервал. Якраз нині над містом лунала мала секста, тож слід було мати неабиякий слух, щоби зорієнтуватися в часі. Втім, більшість валдарців не мала з тим жодних проблем.

На широких сходинках коло вежі, перебираючи струни маленької дзвінкої цитри, сиділа молода жінка. Якби то було в Рабанті, Анджа вирішив би, що вона старцює при божниці. А що ще, скажіть, було робити людині під храмом о такій порі? Втім, зараз він був не вдома, і хтозна, як саме це слід було розуміти. Схоже, вона просто сиділа там, бо їй так хотілося. Сиділа, бо якраз тепер теплі сонячні промені падали на площу, зігріваючи сходи, пестячи босі ступні та тоненькі литки, оздоблені скляними браслетами. Сиділа, бо гарно було притулитися до теплого каменю, заплющити очі й легко торкатися струн.

Анджа замружився. Це вже просто занадто, вирішив він. Це якась маячня... За стіною — кілька тисяч брудних і п'яних вояків, змучених голодом і відчаєм; там — кривава багнюка і вчорашні мерці, тут — сонце і спокій. І ця гарна молода жінка, якій просто подобається сидіти на сходах.

Приголомшений аж до млості, він теж присів, чи радше, впав неподалік, намагаючись дати раду чуттям, в чиїй круговерті ще трохи, і згинули би безвісти стражденні залишки глузду. Анджі бракувало досвіду, щоб отак запросто повірити в незбагненне й цілковито чуже. Чорнобурівка пручалася, не бажаючи поступатися місцем Валдаррі, та й місця того, правду кажучи, було іще просто не вдосталь.

Дівчина не звернула на нього жодної уваги, але її цитра бризнула іскрами нової жвавої мелодії. Анджа вдячно відклав на потім свій нерівний двобій із дійсністю і почав прислухатися. Такої музики він не чув ніколи доти — було враження, що саме сонце бринить на струнах, пінячись п'янким ритмом... Йому знову хотілося скочити й бігти, ось лише він не міг зрушити з місця, цілковито причарований незнайомим наспівом.

Він незчувся, як музика стихла. Дівчина дивилася на нього привітно й запитально, немов чекаючи на його судження.

— Це було... я просто...

Вона дзвінко розсміялася, відкинувши назад гриву лискучого чорного волосся.

— Ти, мабуть, з Рабанту? Так?

— А? Е-е... Звідки? — вдавано здивувався він, зненацька злякавшись викриття.

— Точно, з Рабанту, — пирхнула жінка, — ну бо, знаю, рабантці живуть на околиці, в Сіках. Такі ж бліді й... велемовні.

Анджі раптом стало прикро. Чи то навіть соромно. Хтозна чому.

— Дарма ви так. Я просто розгубився. І... я спробую ще раз.

Вона глузливо всміхнулася, сівши зручніше, немов пропонуючи — говори, послухаємо.

— Це було наче, — Анджа зітхнув, пригадуючи, — наче танок... Танок, такий запальний, що його несила урвати... Хіба, може, разом із власним життям.

Молода жінка замислено кивнула.

— А ти не безнадійний. Танок життя, танок смерті... Цікаво. Ми називаємо його «тарантела». Тебе звати як, рабантцю?

— Анджа, — повідомив він, відчуваючи незборне бажання вчинити те, що споконвіку роблять усі чоловіки в товаристві гарних жінок, — вихвалятися. — Анджа Вихор, конюх і... майбутній барон.

— Який збіг... — усміхнулася жінка. — Теодора, гетера і майбутня імператриця.

Так казав Арод, звертаючись до володарів:

«Ніколи не говоріть із відступниками. Розмову нехай ведуть ваші мечі, парламентери холодні та люті. Відступники втрачені для Неба, нема для них прощення й спокути. Вони обрали союз із Темним, який нагородить їх мертвотними трофеями своєї зграї. Бійтесь їх, вбивайте їх, без сумніву та милосердя.

Тільки той, хто сам — неначе крайка леза, що знає лише шал війни і спокій піхов, може говорити з ними, не боячись за свою душу. Але таких — надто мало. Решта ризикує втратити милість Неба, спокусившись сумнівом. Адже відступники, зухвало вивертаючи зміст священного поклоніння, вклоняються всьому, що тішить їхні тіла — наїдкам, питву і страмним забавам. Вони вклоняються безглуздому і надмірному, присвячуючи себе пошуку того, про що навіть думати гріх.

Бійтеся відступників: їхня сила — породження вашої слабкості, ви самі створили їх, дозволивши їм жити, гнівлячи Небо своїм безглуздим непослухом. Бійтеся відступників, як боїтеся себе, як боїтеся тих таємних дверей в найглибших підземеллях ваших снів, звідки приходить у світ лютий морок, ненажерний Чорнозвір».

Валдарський ринок Артополій був, мабуть, найбільшим на всьому узбережжі. Власне, все у Валдаррі було най-якимось, особливо ж для недосвідченого ока. Чи навіть двох. Та скільки б їх не було, Анджі здавалося, що цього надто мало — аби вдосталь надивитися на барвисте розмаїття товару, викладеного до негоції сотнями запальних крамарів. Коштовні візерунчасті тканини, шовк-метакса, дорогі прикраси, духмяні прянощі та безліч принадних дрібничок... Таких, як-от, приміром, ножі. Анджа задивився на ятку з вибагливо оздобленими лезами, випадково почувши, як шляхетний юнак гаряче сперечається з крамарем.

— Не можу я тобі зараз заплатити! — гарячкував той. — Так, поставив на квадриґу. Як на кого? Звісно, на зелених! Як це, не продаси? Як це, не виграють?! А хто ж тоді? У першого-ліпшого, хочеш, спитай!

Крамар, очевидячки, не йняв молодикові віри.

— Ось ти! — гукнув юнак, і Анджа з подивом збагнув, що звертаються саме до нього. — Так, до тебе кажу! Блакитні чи зелені?

Анджа сторопів. Дурнішого питання йому ще чути не випадало. Крамар і купець дивилися на нього вимогливо, нетерпляче чекаючи на вирок.

— Е... що?

— Блакитні чи зелені, кажу, йолопе! Ну?

Шляхтич Анджі не сподобався. Чого ото на людей наскакувати з невідомо якого приводу? Сам, чи що, колір вибрати не годен?

— Блакитні, — зухвало мовив Анджа, — як небо весною.

Шляхтич зиркнув на нього гнівно і відразу ж, без пояснень, схопився за свого довгого ножа.

— Зара я тобі зроблю небо весною! Таке блакитне, що сам посинієш!

Така вже в мене доля, — подумав Анджа. Не вперше вже хтось зі шляхетних поривається скарати його на горло. Ну, та нині він матиме чим відповісти...

— Вельможний Апіоне, сину Стратигія! — втрутився раптом власник ятки з ножами. — Прошу не гніватись на того недоумка. То мій містій, він у мене троха дурнуватий... Ану, ходи сюди, пришелепо, я тобі покажу, як до шляхетних зачіпатись!

— Пф-ф, плебеї, — підсумував вельможний Апіон, гордовито розвертаючись і рушаючи геть.

Хлопець поволі видихнув, розтискаючи долоню на руків'ї власного ножа, притаєного під свиткою.

— Ти, самогубцю! — гукнув до нього крамар. — Ходи сюди!

Анджа сторожко підійшов до ятки. Крамар, вусатий дядько, дебелий та черевастий, немов діжка зі злидвом, криво всміхався.

— Чи вже життя тобі обридло? — дивувався він. — Чого ото Апіонові шлях заступати? Всі ж знають, що в панича лезо в піхвах свербить!

— Я б сказав, Йоване, де в нього свербить, — реготнув його сусід, котрий відмовився продати Аніонові в борг. — Ох мені ця вельможна молодь!

— А чого він взагалі до мене причепився? — розсердився Анджа. — Зелені, блакитні, чи йому не однаково?

Крамарі ошелешено перезирнулись.

— Ти що, з неба впав? — запитав Йован. — Не знати такого... Це хіба що ти з Рабанту...

— Ну а хоч би і з Рабанту, то й що?

— О, Йоване, твій земляк! — зрадів Маркел. — А я думаю, чого це він такий просторіка!

— Мовчав би вже, скнаро, — незлостиво порадив Йован, — земляк, значить. Ти ж бач. То що, земляче, недарма ж я тебе рятував від лихої долі... Мій помічник поїхав за товаром з навклером Фомою, так що в майстерні бракує пари рук. Хочеш заробити собі на вечерю?

Анджа кивнув, заворожений чарівним словом «вечеря». Після ранкового купання у водосховищі та полудня, збавленого на вештання ринком, йому вже якраз починало щеміти у шлунку.

— Тебе звати як, рабантцю? — поцікавився крамар.

— Анджа Вихор.

— Вихор — це тому, що чуб нестрижений, чи тому, що вітер в голові?

Анджа замислився.

— Дідо казав, що це від непосидючості. А тоді брався за дрючка.

— Ха, вірю. Ну, ходімо. Маркеле, будь ласкавий, попильнуй лавку, доки я заведу цього приблуду до ергастірію.

Крамар вибрався з-за прилавку і кивнув Анджі, наказуючи йти за собою.

Проштовхавшись крізь галасливий натовп, вони вийшли з Артополію і помандрували гомінкою вулицею вглиб міста. Ремісницькі вулички не були такими ж розкішними як Неса, однак навіть найзанедбаніші з них змушували Анджу вивертати шию в намаганні закарбувати в пам'яті чергові мармурові принади. Невдовзі Йован зупинився коло брами, довкіл якої вигиналися двійко легковажних наяд. Анджа закляк із роззявленим писком, спрагло розглядаючи дві брили пишної жіночності.

— Це — що? Майстерня?

Крамар гордовито заусміхався.

— Нічогенькі, еге ж? Коштували, правда, втричі дорожче за живих, але що ж удієш, коли наш імператор — такий поціновувач мистецтв... Оце недавно рескрипт видав — «зовнішню стіну ергастірію оздоблювати мармуром, аби прикрасити місто і потішити перехожих», — з нудним виразом процитував Йован. — І нащо мені, питається, тих перехожих тішити? Скільки вже живу в Валдаррі, а все ніяк не звикну...

Йован відімкнув браму, закликаючи Анджу досередини. Вони перетнули затишне внутрішнє подвір'я з кам'яним фонтаном і зайшли до просторого приміщення, де пашіло димом і гарячим металом.

— Оце, власне, майстерня і є. Юстине! — покликав крамар. — Ану, ходи сюди, неробо!

За-за великої груби визирнув похмурий чолов'яга у засмальцьованому шкірянім фартуху.

— Ну, чого тобі, Йоване? — буркнув він.

Крамар тяжко зітхнув, обернувшись до гостя.

— Оце Юстин, мій раб, — повідомив він.

— Хто? — здивувався Анджа.

— Раб, кажу. Бачиш, до чого призводить непоміркована людяність? Робота стоїть, раби нахабніють...

— Та годі вже блазнювати, Йоване, — порадив раб хазяїну. — Якби не менші податки, дідька лисого я б на таке погодився! Ти, хлопче, не слухай, він же весь час вихваляється, тільки-но вдячна публіка нагодиться.

— От завжди так, — поскаржився Йован. — Оце тільки мені заманулося гонор потішити... Ну, гаразд, Юстине, я тобі помічника привів. Постав його на клейма, думаю, він швидко збагне, що до чого.

Юстин кивнув.

— Як накажеш, пане. Тільки давай уже, забирайся! Роботи до біса, а ми тут ляси точимо!

Той лише трагічно зітхнув і, нарікаючи на недоліки рабовласництва, вийшов з майстерні. Юстин повернувся до Анджі.

— Ти, хлопче, не зважай на нього. Мені насправді належить половина цього ергастірія, от тільки на рабську працю немає податків, так що доводиться поки що зносити йованівський поглум. Ну нічого, наступного року ми його рабом запишемо, ось тоді йому й ткнеться... Гаразд, — Юстин зміряв Анджу скептичним поглядом. — На клейма? Можна і на клейма...

На Анджин подив, робота «на клеймах» полягала в акуратному затиранні клейм на руків'ях ножів. Як пояснив йому Юстин, дешевше було привезти партію ножів з Фінікеї в обхід октави — ввізного мита, — аніж виробляти їх тут. Отож, ножі провозили контрабандою, а потім просто затирали виробничі клейма і ставили свої.

Усе це здавалося Анджі аж занадто складним — наяди над дверима в майстерню, несправжні раби, несправжні клейма... В його світі все було справжнім, тобто, по-справжньому брудним і потворним. Валдарра видавалася йому дивовижною грою; такої гри не хотілося уривати, не дійшовши краю, і Анджа сподівався, що в нього ще є час... поки що є.

«Не бійтеся тих, хто не схожий на вас. Зустріч з чужим, незвичним — шанс краще зрозуміти світ, та і, власне, себе самого. Доки ви не бачили моря, ви не знали, що ваше око здатне розрізнити всю безліч його відтінків і настроїв; доки ви не чули музики, ви не знали, яке задоволення може принести гармонія співзвуч. Доки ви не зустрінете того, хто не схожий на вас, ви не дізнаєтесь, ким ви є насправді.

Що різноманітнішим є ваш світ, то повнішим, насиченішим буде ваше життя. Не прагніть усталеності — вона прийде сама, як завмирає маятник, зуживши силу поштовху, як затихає звук, тонучи в тиші. Не зваблюйтесь рівновагою — одній людині так чи так не досягти її, для цього потрібні ваші прагнення і бажання іншого, не схожого на вас, які зрештою урівноважать одне одного.

Інший не може бути незбагненно чужим, адже між людьми насправді більше спільного, ніж відмінного. Він — той, ким ви могли би бути, якби доля склалася інакше. Прислухайтесь, і ви впізнаєте в чужинці відлуння ваших власних мрій і спогадів. Не бійтеся їх, як не варто боятися себе самого — скорботного раба і всевладного пана».

— Вони призначили перегони на позавтра! — радісно виголосив Йован, повернувшись надвечір із ринку. — Попри цю дурнувату облогу! Будуть єпарх із логофетами, а імператор навіть виставляє свою квадригу!

Похмурий Юстин лише стенув плечима.

— То й що? Хай хоч сам туди впряжеться... Я не йду.

— А, ти й досі не можеш вибачити йому ті три номісми, які програв на останніх перегонах! — зловтішно мовив крамар. — То не треба було ставити на тих кульгавих зелених шкап!

— Пане Йоване, — поцікавився Анджа, відкладаючи чергового ножа та протираючи очі, які сльозилися від їдкого диму з груби. — То, може, ви все ж таки розкажете, що у вас зелені та сині не поділили?

Юстин зміряв його приголомшеним поглядом.

— Звідки, ти кажеш, він узявся?

— Еге, справді, — кивнув Йован, — я ж тебе не попередив. Ти, хлопче, наступного разу просто мовчи. Бо ж не всі ставляться до рабантців з таким же розумінням, як... е-е-е... інші рабантці. Надто ж тепер. Бачив тих недоумків за стіною? Заступили нам гавань, перепинили торгівлю, та й узагалі, ганьба. Що про нас сусіди скажуть?!

Анджа гмукнув зневірено.

— Ну, вони, взагалі-то, намагаються це місто завоювати, якщо ви не помітили.

Юстин і Йован зловтішно розсміялись.

— Розігналися, ха, — мовив Йован. — Ну гаразд, як будеш чемним, я тобі розкажу про ігри. Тільки перше дайте щось з'їсти, бо зараз впаду... Продав сьогодні чотири леза, чуєш, Юстине?

— Геній. Просто геній, — кивнув Юстин. — Ну, йди до мегарону! Євдокія нібито мусакас приготувала.

— О! Мусакас, кажеш! — зрадів крамар. — А що таке, хіба в нас якесь свято?

— Ну, як не новорічні календи, то, певно, ви з нею десять літ як жонаті.

— Ні, я думаю, все ж таки календи, — заусміхався Йован. — Ну, добре, не баріться. І — Юстине — відведи того дурника помитися. А то якось негарно — таке свято, а в нас брудні варвари за столом. Євдоха мені не вибачить.

Анджа здивувався — митись? Навіщо? Він же лише сьогодні зранку плавав у цистерні — грубілий бруд змився, а коли що й лишилося — так то хіба бруд? Втім, у нього все ж стало розуму прийняти невідворотне без нарікань: не слід було гнівати господаря, доки той його принаймні не нагодує.

Юстин відвів Анджу до комори, де містилася діжка з водою, нагрітою літнім сонцем, лишив його там, наказавши швиденько привести себе до ладу, а потім іти до передпокою.

Анджа з головою пірнув у теплу воду, і цей досвід, на його подив, виявився доволі приємним — так наче з нього, мов зі старого казанка, стирали масний накип колишніх страхів і потерпань, очищаючи його для нового — хоч і невідомо ще якого — варива.

За кілька хвилин він вибрався з діжки і, вдягнувши залишену йому Юстином чисту стару свитку, рушив до мегарону. Звідти вже чувся бундючний бас Йована, котрий в особах переповідав чарівний порятунок Анджі від вельможного Апіона. За низьким дерев'яним столом влаштувалися троє — сам Йован, Юстин і не юна вже, але свіжа, як пампушка, моторна жіночка. Товариство якраз згуртувалося навколо казанчика, звідки долинали знадливі аромати поживи. Анджа соромливо потупцював до столу.

— О, Анджо! Заходь! Оце і є мій рабантець. Чистий рабантець. Неабияке диво, — схвально кивнув Йован, котрий, схоже, відчував щось на зразок відповідальності за свого недолугого земляка. Раптом Йован прискіпливо примружився, розглядаючи Анджу, а потому тихо вилаявся. — Ану повернись, — звелів він. — Ні, правим боком... О! Це... Те, що я думаю?

Анджа блимнув на нього розгублено, але потім збагнув, про що йдеться. Кривава відзнака! Якщо Йован сам з Рабату, він не міг не впізнати цього почесного тавра — нині, коли Анджа змив з лиця грубий шар трудового бруду.

— Е-е, це рубці... — сторожко мовив він. — Дарунок від мого барона. Він був великий знавець того діла, і я все чекав, як би його спекатися при нагоді. Тож за останнім візитом князя до Валдарри я тихенько відбився від його почту.... Ну і ось.

Вони з Вайлаком спільно склали це пояснення, сподіваючись, що воно вдовольнить допитливих. Утім, Анджа не був певен, що воно звучить достатньо переконливо. Юстин і Євдокія дивилися на нього зі співчуттям, але Йован усе ж колись був рабантцем і мусив би пам'ятати, що такого дарунку неможливо спекатися.

— Ну і правильно, — мовив Йован, насилу відводячи погляд від тавра. — Що там хорошого, в тому Рабанті? Хіба злидво. Ех... Але і в нас є чим горе залити! На ось, скуштуй ракі!

Він мрійливо зітхнув і простягнув Анджі череп'яного келиха з якоюсь зеленкуватою рідиною. Анджа з підозрою понюхав уміст, викликавши цим тихий Юстинів регіт.

— Диви, хлопець думає, що ми збираємося його труїти! То ж найкраще ракі з єпархового гінекея!

— Так он чим вони займаються на «жіночій половині», — розсміявся Йован. — Я думав, чемно тчуть і мріють ночами про... е-е-е, — він сторожко зиркнув на свою дружину. — Щасливе заміжжя. А вони ракі гонять під полою!

Євдоха зневажливо пирхнула.

— Авжеж, вельможні схимниці! Мріють вони... Від тих мрій в єпарховім палаці навіть євнухам нема проходу... Та ти, хлопче, не бійся, ракі в них хороше, мій чоловік може засвідчити. А він у нас — перший пияк в околиці, — гордо мовила вона.

Анджа, який розгублено блимав очима, намагаючись допетрати, про що йдеться, — він не розумів і половини, — наважився таки ковтнути хваленого ракі. За мить очі йому полізли на лоба — це було навіть краще за злидво — густий холодний вогонь з легким присмаком винограду. Мусакас, приготований до святкової вечері, виявився ще ліпшим — овочі, запечені з подрібненим м'ясцем і духмяними травами, були, мабуть, найсмачнішим наїдком за все Анджине життя.

Невдовзі хлопець, який і далі мало що розумів у розмові своїх господарів, спожив стільки їжі й питва, що йому стало вже, власне, байдуже. Та Йован таки згадав про свою обіцянку розказати йому про блакитних і зелених. Як виявилося, то були дві спілки учасників перегонів на квадриґах. Зелені були факцією влади, а блакитні — народу, точніше, заможних купців. Та факція, яка перемагала на перегонах, діставала можливість змінити закони — зокрема, податкові правила — на свою користь. Анджа все каяк не міг збагнути, як це коні можуть вирішувати долю держави. «Краще вже коні, — тоскно мовив Юстин, — їм принаймні байдуже, яким буде ввізне мито цього року!»

Наступні перегони були заплановані на позавтра і, як Анджа зрозумів, Йован з Юстином покладали на них великі надії. Втім, навіть якщо виграють зелені, в місті буде гульба і культурні розваги — гетери, міми і всілякі ігрища.

Гетери. Анджа раптом згадав щось важливе.

— А не підкажете, — поцікавився він. — Гетери — це що таке? Це такі гарні жінки, які грають на е-е-е, гетарах?

Юстин заледве не похлинувся ракі.

— Ну-у, на гітарах теж. Грають, — ошелешено мовив він. — А що?

— Я тут зустрів одну. Гарна така чорнявка. На ймення Теодора. Сказала, що вона — майбутня імператриця. У вас що, таке часто трапляється?

Юстин і Йован перезирнулись.

— Та ні. Але це ж Теодора, — мовив Йован. — А що, ото був би номер!

Юстин і Йован тут-таки заходилися мрійливо обговорювати можливі зміни до законодавства, втілені за сприяння гетери-імператриці. Зокрема, чомусь передбачалося, що вхід до гінекеїв стане загальнодоступним, зате платним.

— А, е-е-е, велика септима — це що? — раптом запитав Анджа.

— Це не «що». Це «коли», — виправила його Євдокія. — Це десь приблизно, — вона прислухалася. — Зараз.

— Ой, — сказав Анджа, підхоплюючись. — Даруйте, я мушу бігти.

— Це ще куди? — здивувався Йован.

— До тої, е-е-е, імператриці. Вона сказала, їй може знадобитися моя допомога.

— Це ж цікаво, яка? — скептично гмукнув Юстин. — Гітару тримати?

— Ну, раз таке діло, — заусміхався Йован, — то біжи. Приходь завтра — в мене буде для тебе робота перед тими перегонами. І розкажеш, чого від тебе хотіла наша майбутня імператриця!

Анджа пообіцяв прийти завтра не пізніше великої квінти — якби-то ще знати, що воно таке! — і поспішив до підніжжя Білої Вежі, де йому призначила зустріч Теодора. На Анджине щастя, всі валдарці без винятку знали, де це, тож блукав він не надто довго, тобто, Теодора ще не встигла втратити надію дочекатися молодого рабантця.

— О, ну нарешті, — обурено сказала вона, поправляючи смугасту сукню невловним Граційним рухом. — А що це ти зробив з собою? Помився? От лихо! Ну нічого, цьому можна буде зарадити...

Анджа лише приголомшено хитнув головою. Це місто мало якусь свою незбагненну логіку. А може, не мало жодної. І схоже, не надто тим переймалося.

Так казав Іса, звертаючись до храмовників:

«Єдиним святом для вас та братів ваших нехай буде віднині день очищення і вознесіння на Небо. Хай не звабить вас замисел відступників, які закликають, святкуючи, вклонятись прелатам-покровителям. Нікому зі світлих прелатів не потрібен день тілесних утіх, та й вам він не принесе нічого, крім шкоди. Святкуйте, обмежуючи себе, очищаючи свій дух і плоть від скверноти.

Розваги тіла знесилюють і спустошують, відбираючи снагу, необхідну для Служіння. Погляньте лишень на тих, хто напередодні звеселяв себе гучним святкуванням! Втіха минає, залишаючи пустку, куди підступ Темного неодмінно поселить свої потворні відображення. Тілесна втіха — це отрута, яка п'янить, упокорюючи душу. Отож, відмовтесь від неї! Нехай тішить вас радість духовна — насолода зреченням і служінням.

Ті ж, хто збирають братів своїх для мерзенних розваг, тричі будуть прокляті Ясним Небом. Перший раз — за позбавлення ближніх своїх сил та часу, потрібного для служіння Небу; вдруге — за поклоніння земному і плинному; і втретє — за радість, яку такі свята приносять недосконалим. Радість зменшує страх і вселяє надію, котра зрештою приведе втрачених до царини спраглого мороку».

Валдарська гетера мешкала на горищі Палацу Правди, яким відав імператорський квестор — верховний суддя і автор переважної більшості законів. Теодора полюбляла жартувати з приводу цього сусідства, мовляв, закони законами, але є дещо, вище за них. Приміром, кохання, гроші й розваги.

З вікна Теодориної опочивальні відкривалася розлога панорама імператорського палацу, і, цілком ймовірно, що розуміння її найвищого призначення прийшло до гетери саме завдяки цьому краєвиду. А втім, амбіція завжди знайде вікно, в яке можна зазирнути. Анджа міг би підтвердити це, надто ж тому, що більшу частину життя він прожив у хатинці, яка взагалі не мала жодних вікон.

Того вечора у скромнім помешканні Теодори зібралися найамбітніші та найменш розважливі мешканців Валдарри. Тобто, її творча еліта. Анджа, звісно, не міг знати, хто ці люди, але кинувши оком на низькі канапи, погідних, гарно вбраних гостей, він відчув, що світ у цьому приміщенні якийсь нібито щільніший, мовби хтось зачерпнув саму гущу юшки з дна казанка.

— Товариство! — гордо мовила Теодора. — Дивіться, я знайшла нам справжнього варвара на готські танці.

На хлопцеві спинили погляд п'ятеро пар пильних глузливих очей.

— О, дивіться, і справді! Руденький! — захоплено мовив манірний юнак у розкішних шовкових шатах, — Теодоро, люба, ти мудра, рівно ж як і прекрасна. Дозволь мені цілунком безневинним торкнутись вуст, пестливих, наче море... Е-е, тьху, холера... Чого це я...

Теодора пирхнула, зібрання пустило стримані смішки.

— Анджо, не лякайся, це Агафій, він у нас пише любовну лірику... як ти вже, мабуть, устиг помітити. До речі, я йому розказувала про той твій зворот щодо «танку смерті», так метр сказав, що це дуже навіть...

— А, то це той самий рабантець? — поцікавився високий худорлявий чоловік у плащі з коштовними вставками. — Варварство — це, скажу я вам, взірець природного життя. Нам давно вже слід повернутися до витоків, бо надмірні мудрування викликають збочення натури. Погляньте, скільки розплодилося в нас витончених євнухів — як тільки вони плодяться, не збагну...

— А це — Христо Мілітейський, — прокоментувала Теодора. — Він у нас — найсправжнісінький магістр оффіцій. Тобто, дуже велике цабе.

— До речі, настільки велике, що його тут нема і бути не може, — повідомила молода жвава смаглявка, що сиділа просто на подушках, кинутих на підлогу. — Зрозуміло тобі, рудий?

Анджа кивнув, не бажаючи дратувати товариство. Нема, то нема, йому що з того?

— А, Касіє, дуже цікаво... — промовив суворий літній чоловік, схожий на жерця чи духівника. — Якщо Христо немає з нами, значить, і нас немає з ним... Отож, хто із нас більше цабе?

— Не ускладнюй, Пселле, — відсторонено порадив лисуватий дядько, відкладаючи папери, які він щойно переглядав. — Мова про готські танці. Я тут накреслив таку цікавеньку систему дзеркал — можна нескінченно множити відображення танцюристів... Тільки от не збагну, як її до справи приткнути...

— Та нічого, Леве, якось приладнаємо, — кивнула Теодора. — Правда, після твоєї останньої забавки з пружинами, коли реквізит самотужки поскакав з підмостків просто під час вистави... Не знаю, треба буде все ретельно перевірити.

— Хлопче, — звернулась смаглявка Касія до Анджі. — А ти хоч знаєш, що таке готські танці?

Анджа похмуро озирнув присутніх. Поки зібрання обговорювало дорогі серцю абстракції, він тихенько думав про своє. Згадалося давнє вайлаківське твердження щодо варварів — тоді Анджа мало що зрозумів, але нині зміст поняття поволі відкривався.

— Не знаю, але маю підозру, що мова про щось брутальне.

— Яке точне спостереження, — усміхнувся магістр оффіцій. — Трохи грубощів на солодке, га, Агафію?

— Христо, не край мені серце, — зітхнув поет.

— Ви мусите знати, юначе, — суворо мовив Пселл, звертаючись до Анджі, — готські танці — це свого роду ритуалізована брутальність, якою група розманіжених естетів урівноважує власну неміч, котра...

Теодора дратівливо труснула головою.

— Анджо, не слухай. Ми готуємо виставу для імператора з нагоди чергових ігор, і наш славетний володар замовив нам оці готські танці. Без того нас навіть до палацу не пустять. Нікому з нас це не подобається, але нема ради...

Анджа розгубився. Вистава для імператора?

— А чим я можу зарадити? — поцікавився він.

— Ти, звичайно, можеш їх виконати, — відказала гетера.

— Е-е-е, Теодоро, ви серйозно? — розгубився хлопець. — Я ж ніколи не чув навіть про ті танці...

— А тобі і не треба чути, — пожвавився Агафій. — Ти колись зброю в руках тримав? Ну, е-е, меча чи там що?

Анджа ошелешено кліпнув.

— Ну. А що?

— Так от, треба буде просто виконати під музику кілька, е-е-е, фехтувальних рухів.

— Яких рухів?

— Фехтувальних, — з огидою повторив Агафій. — Ну, це як наче бій з уявним суперником.

— А навіщо? — щиро здивувався Анджа. — Ви хочете викликати когось на бій?

Тепер настала черга Агафія ошелешено кліпати очима.

— Тобто?

— Чи, може, ви хочете продемонструвати імператорові свою бойову майстерність?

На якусь мить товариство в німому зачудуванні дивилося на Анджу. Потім Христо Мілітейський почав тихо сміятись.

— А що, може, й справді, — радісно запропонував він, — викликати імператора на герць із готськими лезами? Його почет просто ошаліє!

— Егм, хлопче, — звернувся до нього Пселл, щільніше загортаючись у свій гаптований плащ-пенулу. — А ви взагалі знаєте, що таке вистава?

Анджа заперечливо хитнув головою.

— У нас того діла нема. У нас воно заборонене.

— Весело, — зітхнула Касія. — Хіба ж можна пояснити таке на пальцях?

— Це складно, — погодилась Теодора. — Найкраще, мабуть, просто показати. Ти не знаєш, чи ніхто з наших колег не виступає цього вечора на Авґустеоні?

— Та, здається, Філістон зі своїми брудними сценками, — зневажливо відказала смаглявка.

— О, дуже добре, — зраділа гетера. — Давайте так — ви закінчуєте другу сцену, а я тим часом покажу нашому гостю, що таке вистава.

Теодора смикнула Анджу за рукав, запрошуючи іти за собою. Він стенув плечима, не здогадуючись навіть, що на нього чекає. Вистава в його розумінні була грою, а гра — чимось таким, що не личить доброму ісаріанину. Втім, його злочинів супроти віри уже стільки набралося, що хоч греблю ними гати... Ось, приміром, він мився двічі за один день. Ненормально, як не глянь. Або говорив з єретиками — теж неабиякий гріх. Анджин смуток з цього приводу поглиблювався ще й тим, що досі ще ніхто не запросив його відвідати омріяні банії з чарівними єретичками. Там уже, аби не гнівити світлих прелатів, він би не став з ними балакати. Либонь дав би собі раду мовчки.

Тим часом, поки Анджа зважував шанси своєї душі пережити подорож до Валдарри, навколо них з Теодорою завирувало несподівано буйне нічне життя. Між площею Грацій та Авґустеоном — центральним майданом — звивалося мереживо вузьких ошатних вуличок, якими плескало сяйво смолоскипів та барвистих ліхтарів. Вулицями походжали веселі компанії, з численних генделиків чутно було сміх і галас. Попри те, що, за Анджиним ліком часу, наближалася північ, а за валдарським ліком — нічна прима, ніхто і не думав полишати гульки.

Будучи справжнім знавцем рідного міста, Теодора впевнено простувала до відомого їй призначення. Невдовзі вони вийшли на центральний майдан, де, при колонаді одного з палаців, чималенький натовп кривобоким колом оточував щось, вочевидь, надзвичайно цікаве. До Анджі з Теодорою відразу ж підскочив торговець із тацею, пропонуючи скуштувати якогось терпкого питва. Теодора насилу відсмикнула Анджу від звабливої таці, пообіцявши йому щось цікавіше за ракі.

Щоправда, довелося проштовхатися крізь досить щільну юрбу, зате, наблизившись до епіцентру подій, сердешний Анджа справді забув за свою духмяну брагу.

Посеред кола стояв широкий поміст, встелений барвистим рядном. На помості танцювали двоє — чоловік і жінка — у костюмах, зшитих з такої кількості контрастних кольорових клаптів, що годі було зупинити на них уважний погляд. Танцюристи тримали в руках по дві маски, ще троє акомпанували танцю, награючи на бубнах і тростинових флейтах-фретель. Звук тої музики різав вухо, а танець дратував якимось наче навмисним спотворенням. Та складалося враження, що якраз на це публіка і чекає.

Нарешті, музика змовкла, і танцюристи завмерли у відчутно незручних позах. Жінка піднесла до лиця маску зі схематично зображеною трагічною гримасою. Угледівши це, її партнер із переляканим гуком відстрибнув назад.

— Ти хто?! — злякано зойкнув він. — Невже та варта подуріла, тебе пустивши до світлиць?

Жіночка присіла в поклоні, прикладаючи «веселу» маску.

— Моя докладна мова тіла усіх в палаці вдовольнила. І варту, й почет, без дурниць.

— Іди звідсіль, жахлива жінко! У мене траур, піст, війна!

— Та я ж до тебе на хвилинку! Я — мить розваги і спочинку, усе для тебе, пустуна.

Жіночка, скрадаючись, підійшла до партнера і повісилась йому на шию. Той розпачливо заволав.

— Ой, варто, варто, де ти, варто! Невже це смерть? Я марю? Сплю?

— Дурний, пручатися не варто! Кохання, знаєш, то не жарти — як не полюбиш, задавлю!

Чоловік силкувався вирватись, але агресивна партнерка збила його з ніг і заходилася — невідомо — чи то душити, чи цілувати.

Анджа з жахом роззирнувся. Всі довкола реготали, як навіжені.

— Чого вони так радіють? — спитав він у Теодори. — Може, треба допомогти тому чоловікові? Здається, йому там непереливки.

Теодора якусь мить витріщалася на нього, а потім зігнулася від невтримного реготу.

— Ти що... — між істеричними схлипами промовила вона. — Гадаєш, що все це — насправді?

Анджа поскріб потилицю.

— Ну... а що ж тоді?

Теодора за мить посерйознішала.

— Це — гра, дурненький. Артисти — Філістон і його партнерка — кепкують з нашого славного імператора і його нинішньої фаворитки Склірени, яка його, бідолашного, буквально переслідує.

Анджа давно не відчував себе настільки недотепним, та він наважився запитати про те, що його непокоїло найбільше.

— Але навіщо це все?

Теодора тяжко зітхнула.

— Людям потрібно глузувати з тих, хто має над ними владу. Інакше можна потихеньку сказитися. Від... від безпорадності.

Хлопець пильно озирнув святковий натовп. Значить, он воно що. Значить, валдарцям теж знайоме відчуття безпорадності... Але в них принаймні є спосіб порятунку.

Анджа посміхнувся. Він починав розуміти, чого саме чекає від нього Теодора.

«Людське життя є сукупністю обмежень, які надають йому сенс. Найбільшим із таких обмежень є необхідність коритися законам логіки, без яких поняття змістовності взагалі б не існувало. Отож, ми самі створили для себе обмеження, упокоривши первісний і всевладний абсурд. Логіка нині є у всьому, проростаючи вглиб існування коренями доцільності. Однак, ми не змогли повністю знищити безглуздя, тож воно і далі виринає з глибин нестями, наповнюючи життя красою. Краса нелогічна, а отже — вільна.

Свято є маленьким форпостом незнищеного абсурду у нашому житті. Все в ньому — логіка на межі безглуздя, і безглуздя на межі логіки. Так само як і музика. Вона не могла б існувати без логічної структури — початку, розгортання та завершення, стрункої побудови інтервалів та ритмічного малюнку. І, разом з тим, музика є недоцільною, оскільки сама вона нічого не створює і не руйнує.

Свято є інтерлюдією, порою спочинку від тягаря змістовності. Свято, яке є складовою ритуалу, несправжнє, бо несе на собі тавро функціональності. Свято повинно порушувати норми і порядки, бодай незначні, повинно приносити втіху, бо радість сама собою є недоцільною. Ті ж, хто намагаються підкорити свято законами раціональності, лише намарне втрачають час, бо порядок плинний, а безлад — вічний».

Наступну ніч Анджа перебув у «Домі ліхтарів» — величезному критому ринку, де, освітлені яскравими ліхтарями, продавалися розкішні, гаптовані золотом і сріблом, полотна. Теодора перемовилась із охороною, і Анджі дали притулок в гамазеї. Тут зберігалися такі тканини, що в порівнянні з ними святкове вбрання барона Черенбера видавалося б не те що бідним — ганебним. Отож, улаштувавшись на згортках із крамом казкової вартості, Анджа провів у гамазеї одну з найпишніших ночей свого життя.

Прокинувся він пізно, коли на ринку вже буйно вирувало торжище — купці вибирали тканини, скублися між собою, торгувалися і щосили кляли облогу. Анджа почувався так, наче безсоромно підглядає за кимось у шпарку, і це відчуття зненацька йому не сподобалось. Він був тут чужинцем, але Валдарра чомусь не квапилась його позбутися. Навіть, здавалося, навпаки.

Коло полудня його розшукала Теодора. Вона принесла Анджі згорток з кількома шматочками сиру і якимись фруктами, і потім, поки хлопець смакував наїдки, запропонувала йому відвідати разом з нею одне дуже цікаве місце, яке, безперечно, сприятиме анджиному культурному розвитку. Ну і, власне, фізичному також, бо Теодора йшла на ринок, і їй потрібен був носій. Єдине, що і справді було дивним у цій пропозиції — це товар, по який зібралася Теодора. Адже мова йшла про Хартопратей, книжковий базар.

— У вас що, книжки продаються на ринку? — вражено запитав Анджа.

— У нас продається все, — стенула плечима гетера. — Тож краще вже на ринку. Там і вибір, і ціни людські. Та й потеревенити можна зі знавцями. Цієї весни Агафій продав там чотири копії своєї «Вологи кохання».

— Своєї — що? — не повірив Анджа.

— Та то ми глузуємо з бідаки, — розсміялася Теодора. — По-дружньому. Його поема називається «Володар кохання». Сам розумієш, це... спонукає. Ну, ходи. На Хартопратей треба йти до обіду, поки найцікавіше не розібрали.

Виявилося, книжковий ринок був розташований зовсім поряд з Артополієм. Вони були навіть трохи схожі — такі ж ятки, купці і крамарі. Тільки от відчуття було зовсім іншим — ніхто не лаявся і не заїдався, торгувалися тут повагом, притишуючи голос. Тутешні крамарі сиділи над своїм товаром поважні й значущі, наче втаємничені коло вівтаря.

— Я мушу придбати пісенник із походеньками Дігеніса, — повідала Теодора, уважно озираючи сувої, розкладені до продажу. — Мені щойно сьогодні сказали, що імператорові вони особливо до вподоби.

— Вам Дігеніса Акріта? — підхопився смаглявий бородань, почувши її слова.

— Кого ж іще? — пирхнула Теодора. — Епос наш найгероїчніший, трясця його матері... То є чи ні?

— Хвилинку! — крамар швидко переглянув свої запаси, та, вочевидь, не знайшовши бажаного, гукнув до сусіда. — Фоко, в тебе є Дігеніс?

— Що, трилогія? — перепитав той. — Та хто ж тепер таке читає? Купіть он краще «Житіє праведних». А не хочете «Житіє», купіть «Мальджуцькі тортури» — зі свіжим доповненням! У нас навіть із єпархового гінекею замовляють!

— Я знаю, — простогнала Теодора. — Та мені Дігеніса треба — просто кров з носа.

— Ех, — зітхнув крамар. — А точно не хочете «Тортури»? Ні? Дарма, дарма... Ну, коли так, то тримайте свій епос... Три лібри.

— Ви жартуєте? Та за такі гроші я раба-писаря можу придбати. Він мені таке задарма перепише!

— Я жартую? Ви жартуєте! Раба? Та може й так, тільки де ви Дігеніса дістанете? Це вже, вважайте, раритет! Та героїчний епос ніколи задешево не продавали! Це ж наша, вважай, історія!

— Історія?! Оці побрехеньки?!

Крамар взявся захищати Дігеніса, і між книжкових яток спалахнула тривала дискусія, з котрої Анджа виніс хіба переконання в тому, що історична правда належить найбалакучішим. Теодора мала належний талант, тож зрештою пісенник вартістю півтори лібри перейшов у її власність. Теодора, задоволена покупкою, вручила Анджі доволі важкенький сувій.

— Ну все, купимо ще паперу для Агафія — на нього знов зійшло натхнення розтринькувати папір на свої паскудні віршики... А тоді можна і додому.

Здійснивши закупи та доправивши надбання до помешкання Теодори, Анджа з гетерою вибрались на ґанок Палацу Правди. Там, зручно розташувавшись коло підніжжя колонади над сходами, вони пообідали маленькими хрумкими пиріжками з сиром, що звалися тіропітакі. Раціон Теодори не відзначався особливою поживністю, але хлопець однаково відчував сердечну вдячність: для нього тіропітакі були нечуваними ласощами, а полуденне байдикування — втіленням мрії про небесне блаженство.

Теодора ж, ніжачись у сонячних променях, які щедро поливали ґанок ясним теплом, налаштувалася трохи потеревенити.

— Ти, Анджо, давно в Валдаррі? — звільна поцікавилась вона, розправляючи свою довгу смугасту спідницю.

— Та кілька днів, — сторожко відказав хлопець.

— Кілька?... А, справді, ти ж казав, що відбився від князівського почту, коли той приїжджав на перемовини. А скажи, як воно там у вас, на півночі?

— Там усе цілком інакше, — щиро відповів Анджа. — Немає такої краси, мало веж, зате багато... підземель. В нас страшно засинати, бо ніколи не знаєш, чи прокинешся.

— Як це? — здивувалась гетера.

Анджа зітхнув.

— У нас говорять, що, засинаючи або зомліваючи, ми потрапляємо у світ, де владарює Темний Мисливець, який полює на... ну, на нас і полює. Він згодовує серця тих, кого він наздогнав, Чорнозвіру... Тому, власне, серця шляхетних небіжчиків загортають у парчу і зберігають у коштовних раках.

Теодора зиркнула на нього нажахано.

— Ну ви й понавигадували страхіть! — мовила вона, відмахнувшись від анджиних слів рукою з дзвінкими браслетами. — Але ж ти, мабуть, щасливий, що звідти вибрався!

Анджа кивнув, опустивши очі.

— Щасливий. Лише не знаю... Не знаю, чи можна насправді вибратись із наших підземель.

Гетера легко торкнулася його руки.

— Припини. Зараз ти тут. А повітря міста робить вільним. Чув таке?

— Та... чув, — насупився Анджа. — Вас — може, і робить. Щоби бути настільки вільними, треба, мабуть, дихати цим повітрям особливо... часто.

Теодора розсміялася.

— Та й серед нас повно рабів. Ти будеш здивований. Навіть імператор... але нехай. Я, здається, знаю, як позбутися твоєї біди. Коли ти будеш певен, що хочеш залишитись тут назавжди, ти мусиш піти до Білої Вежі й присягнути на вірність Валдаррі. Там, нагорі, є така стіна — вся пописана словами тої обітниці, певно, щось дуже зворушливе, хоч я так і не подужала дочитати до кінця. Але головне промовити «Я приймаю...» І все. Тоді старі жахіття більше не будуть тебе непокоїти.

Анджа скептично хитнув головою.

— І що, тоді Темний Мисливець не зможе перетнути ці стіни?

— Ніхто не може, — гордо мовила Теодора. — То чого робити виняток для твоєї лихої потвори? А знаєш... як уже про те мова зайшла, я покажу тобі дещо. На всіх рабантців справляє дуже сильне враження. Ну, ходи.

Теодора легко підхопилася і, смикнувши Анджу за руку, змусила його підвестися. Він покірно поплентався за гетерою, котра, блимнувши бісівським вищиром, вочевидь задумала щось дуже, на її погляд, кумедне. Анджа йшов, не розбираючи дороги, роздумуючи натомість над її словами. Просто промовити обітницю? І все? І Мисливець отак просто відмовиться від здобичі? Хлопцю дуже хотілося повірити, проте весь його досвід донині стверджував — неможливо! — тож наразі віра йому не давалася.

Тим часом вони з Теодорою підійшли до величного храму з високим круглим склепінням, довкіл якого здіймалися чотири стрункі вежі.

— Це Храм Двокільця, — пояснила Теодора. — Всесвіту-Всесвіті. Ми віримо в те, що ми є лише частиною Всесвіту, тоді як Всесвіт — лише частина кожного з нас. Як музика... але то довго пояснювати. Зайдемо досередини.

Вони пірнули в прочинені двері, та хлопець мимохіть спинився на порозі. Цей Храм був надземним відображенням тієї цистерни, через котру почалася його подорож до Валдарри, лише значно більшим і розкішнішим. Рясні ради колон, оперезаних золотими кільцями, бігли вглиб, скликаючи морочливе відчуття нескінченності. Підлога була встелена мармуром, відшліфованими до дзеркального блиску, так що, здавалося, ступаєш по воді.

Теодора впевнено помандрувала між радами колон, ведучи його до місткого алькову, стіни якого були оздоблені мерехтливою мозаїкою. Анджине око відразу ж спинилося на шляхетному вершнику в білому плащі, котрий застромлював списа у черево страшенній зубатій потворі. Цей малюнок був знайомий йому до болю. До справжнього, щемкого болю, бо саме тоді, коли він розглядав це зображення в книзі, його мати пішла, аби ніколи не повернутись.

— Це... хто? — хрипко запитав він.

— Це... — Теодора лукаво примружилась. — Це один з героїв-покровителів Валдарри. Правда, нічогенький? Ми звемо його Георгій-переможець. Або Георг. Або, як-то кажуть у вас, на півночі, Йорг.

Анджа мимохіть відступив на крок. Світ гойднувся перед його очима. Це — Йорг? Той самий Мисливець? Він придивився, змушений визнати — так, саме той. Він миттю упізнав того, хто цькував його буремними ночами. Хіба лише тут його хижий усміх здавався радше врочисто-переможним.

Втекти від Мисливця? Анджа пересмикнувся. Попри все, що він зумів здобути, — це однаково марна надія.

Так говорив Арод, зібравши володарів у своєму палаці:

«Влада надана вам для виконання небесного задуму, отож ви повинні зрозуміти її природу, аби витримати усі випробування і з честю приєднатися до світлих прелатів. Осердям влади є сила; страх, любов і ненависть виростають з неї, наче пагіння зі стовбура. Ті, хто бояться, люблять чи ненавидять — ниці раби, нездатні протистояти силі. Отож, навчіть нижчих за себе любити чи боятись, і ви триматимете їхні душі в покорі».

«Як же дістати таку силу, царю?» — запитали володарі.

«Ви, відзначені Небом, маєте її, — відповів Арод. — Однак, багато з вас, потураючи власним бажанням, втрачають її назавжди. Не прагніть любові — любов повинна бути вашим слугою, не бійтеся нічого — нехай бояться вас, на ненависть же відповідайте зневагою. Як не можете збудити любов — убивайте. Не можете вбити — примусьте себе. Володар без влади — ніщо, непотріб, огидний Небу. Зрозумійте, ви прийшли у світ не для задоволень, тут вам немає, чого втрачати, окрім власної душі».

«Чи можуть мати владу відступники?» — запитали володарі.

«Так, — мовив Арод. — Ця влада зветься спокусою. Тяжко йти шляхом випробувань, знаючи, що винагорода чекає на вас лише на Небі. Ті, хто хоче дістати винагороду на землі, стають жертвами марних надій, що їх пропонують відступники. Надія — теж влада, але тікайте від тої влади світ за очі, бо надія — викажчик найслабших, котрі найпершими стануть здобиччю темної зграї».

Коли з вершечка Білої Вежі заклично пролунала велика квінта, Анджа досі ще блукав крученими вуличками міста. Він запізнювався на зустріч до Йована, але нічим не міг зарадити — він не знав жодного орієнтиру, за яким можна було би знайти ергастерій колишнього рабантця, окрім двох розбещених мармурових наяд. А цей тип прикрас був тут надзвичайно поширеним. Вулиці Валдарри лише в центрі мали впорядковану структуру, ближче ж до стін вони бігли навскоси, як їм зручно, звертали, аби глянути на щось цікавеньке за рогом, а потім зовсім зникали, мовби втомлені безцільною метушнею. Втім, іноді, коли блукач уже втрачав надію вибратися з їхнього плетива, вулички іронічно посміхались, брали заблудлого перехожого за руку і вели його, мов сліпця, куди вважали за потрібне, перебираючи на себе повноваження долі.

Скоро Анджа опинився в кварталі Копарія, оселі човнярів та веслярів, неподалік від валдарського порту. Невдовзі до нього долинув терпкий запах моря і тихий шелех хвиль — перед ним височіла портова брама Валдарри, нині зачинена. Коло воріт невеличкий гурт валдарців вів бесіду з вартовим; придивившись пильніше, Анджа впізнав серед них Йована і Юстина. Йован здивувався, побачивши його тут, утім, задіяний розмовою з вартою, він не став вимагати подробиць, кивнувши лише, щоби Анджа приєднався до гурту.

Прислухавшись, Анджа збагнув, що мова йде про отримання дозволу на коротку прогулянку за межі захисних стін, а власне, до порту. Хоча старшина варти не цілком розумів, що саме Йован з Юстином хочуть звідти дістати за відсутністю в порту торгових суден, він завбачливо обумовив свій відсоток від того здобутку. Отож, після звичної для крамарів торгівлі, ворота прочинилися, випускаючи їх назовні.

Анджа роззирнувся, шукаючи очима вартові вежі. Сутеніло, тож вежі на двох краях протоки проглядали крізь морок хіба лише тьмяним прорисом. Утім, навіть звідси були видно, як куриться дим на вершечках веж — гавань і надалі залишалася під надійним захистом «вічного вогню».

Невеличка група метких крамарів, керована похмурим Юстином, торувала шлях вздовж довгих дерев'яних доків, повз торгові нефи, що нині стояли на рейді порожніми, та ґраційні бойові ґалери, звідки також не чутно було ані звуку. Схоже було, що моряки, втомлені очікуванням сумнівного нападу з моря, знайшли собі краще застосування в портових генделиках. Анджа намагався зрозуміти, навіщо ж крамарі влаштували цей дивний вихід — може, заради якогось товару, який ще й досі зберігався на котромусь із нефів? Але ось товариство проминуло порт, ведучи свій шлях уздовж берега. Невдовзі вже зовсім поночіло, тож доводилося напружувати зір, аби розгледіти бодай щось, а власне — тоненьку щоглу, що вигулькнула зненацька з-поза узбережних скель. Назустріч їм вийшов насуплений чоловік у підібганому халаті та тюрбані.

— Чого так довго? — невдоволено спитав він. — У нас тут непоганий сховок, але кожна хвилина затримки — це зайвий ризик.

— Та годі, Ідрісі, — мовив Йован. — Ми прийшли вчасно, та поки з вартою домовишся, те-се... Товар на місці? Як ви обминули вежі? Вас ніхто не бачив?

Ідрісі стенув плечима.

— Провели корабля через Зміїне горло, як і завжди... Не бійся, я вашу гавань знаю вздовж і впоперек, як рідну дружину.

— Усіх трьох, — реготнувши, виправив його Йован.

— Ну, трьох. Не заздри, варваре, то купцю не личить. А товар — ось він, тут. Готуй грошенята.

Крамар щось тихенько проказав у темряву. Темрява відповіла йому кількома словами незнайомою Анджі мовою; почулося тихе кінське іржання. За мить показалися й коні — їх вів смаглявий молодик, вочевидь, помічник щасливого в шлюбі Ідрісі. Коні були прекрасні — високі, стрункі та дужі. Їх було не менш як півтора десятка. Йован вдоволено усміхнувся, озираючи товар.

— Ото імператор здивується, як ми впряжемо в квадриги оцих красенів! Ай, занервує... За лікті себе покусає...

— Та мені байдуже, за що він собі покусає, — похмуро мовив Юстин, — аби нам лишень викреслити з рескрипту його дурну октаву.

— Викреслимо! — заповзято пообіцяв Йован. — Все до біса повикреслюємо! Ну, беремо цих хвостатих законодавців і...

— І гроші заплати! — підхопив Ідрісі. — Забувся, чи що?

Йован, зітхнувши, видобув вишитий капшук, відрахував належне, і купці рушили у зворотню путь. Анджі, котрий встиг обмовитись про своє конярське ремесло, доручили вести аж чотирьох «законодавців». То було не так і просто, бо коні, щойно вийшовши з корабельного ув'язнення, нервували й буцалися. Втім, іти було недалеко, і, проминувши ошелешену охорону, котра зразу ж кинулася звіряти ставки на завтрашні перегони, купці відвели новопридбаних бігунів до стаєнь валдарського іподрому.

Передавши коней у спраглі руки конюхів факції «блакитних», Йован з Юстином вирішили відсвяткувати успіх оборудки в одному з численних шинків, якими рясніли вулиці міста. І тоді, запиваючи кефтедес — наїдок із гострих та пряних м'ясних кручеників — розбавленим домашнім вином, Йован нарешті налаштувався розпитати Анджу про його спілкування з гетерою.

— Та, — зітхнув Анджа. — Виявляється, я їй потрібен в якості е-е-е... варвара — для готських танців. Це, буцімто, сам імператор замовив.

— Сказився, — прокоментував Юстин. — Хоча, після того як він запровадив податок на ліхтарі, мені вже просто несила дивуватись.

— Еге, — кивнув Йован. — Імператор у нас любить всіляку екзотику. Це його, певно, ностальгія мучить — відтоді ще, як йому довелось розпустити легіон варантів — там таких, як ти, Анджо, було тисячі півтори, самі найманці. Архонтопули, «діти вождів» усе ніяк не могли цього пережити: еліта війська — і чужинці.

— Ну, звісно, — підтримав його Юстин. — Скільки коштів ішло на тих найманців... Не дивно, що тоді так податки підскочили. Та й зараз на самих лише катафрактів-кіннотників стільки марнується, що як зважити, волосся дибки стає.

— Це такі, з круглими щитами? — обережно поцікавився Анджа.

Юстин кивнув.

— Ну... мені здається, ті гроші зовсім не марнуються. У Валдарри дуже сильна кіннота. — «Повірте моєму досвіду» — хотілося додати Анджі, та він насилу стримався.

— Поки бій веде кіннота, нам нема чого боятись, — запевнив Йован. — Тільки от, коли б дійшло до штурму стін, тут таке би почалося — страшно сказати... Довжина стін цього міста знаєш яка? Так от, усього нашого війська заледве стане, аби стояти там, на стінах, і перегукуватись. Та до того не дійде, я певен... — зітхнув крамар. — Принаймні в цьому впевнений імператор, інакше б він ніколи не призначив перегони на такий час. Може навіть, це означає, що облозі скоро кінець.

— Якби ж то, — тужливо зітхнув Юстин. — Поки ми тут телимося з тою облогою, наш товар простоює десь у Фінікеї...

— Угу, — сумно кивнув Йован. — Але нічого, якось переб'ємось. А завтра — час змінювати правила! З цими свіжими бігунами ми не можемо не виграти!

— Ви певні? — запитав Анджа. — Все ж таки коні нові, не навчені... Можуть іще з переляку щось учудити.

— Та ні, — відмахнувся Йован. — Коні з фінікейського іподрому, школені, як слід. До того ж, тут багато що залежить від майстерності колісничних, а в «блакитних» — усі знають! — квадригами керують аж ніяк не свинарі.

— Та й «зелених» ніхто коло свиней не бачив! — підкинувся Юстин.

— Але коні в нас будуть кращі, як не крути!

Йованів товариш лише скептично гмукнув, прикладаючись до горнятка з вином.

— Коні гарні, бо інакше чого би я в це грішми вкладався, ні? І справа гідна, певна річ... Лише от, знаєш... Досі ще ніхто імператора не надурив. Як гадаєш, чому?

Йован зиркнув наполохано, але наразі вирішив тим не перейматися. Однаково до завтра вже нічого не вдієш.

А втім, Юстин мав цілковиту рацію. «Факція влади» також підготувалася до перегонів: Ідрісі мало цікавила валдарська податкова політика, тож він не посоромився забезпечити кіньми обидві партії-суперники.

Імператора, майстра гри в «затрикій», і справді ще ніхто не зумів надурити. Однак навіть він був би здивований, вздрівши на дошці зайву, небачену доти фігуру. Ту, власне, що нині дозвільно цідила вино в генделику, плекаючи невиразні надії на звабливе завтра.

«Справжня влада є гармонією рівноваги між протилежностями — між силою і слабкістю, між надією і страхом, між правдою і вигадкою. Поєднання протилежностей не вичерпується логікою, отож справжня влада абсурдна, її неможливо розчленувати, не пошкодивши цієї хиткої рівноваги. Що дістають ті, хто намагається керувати іншими, послуговуючись лише силою? Страх, покору, ненависть. І, зрештою, спротив. Численні тирани стають жертвами змов та заколотів, і власне через те, що покладаються на силу, котрої недостатньо для справжнього владарювання.

Той, хто хоче мати владу над іншими, мусить давати щось у відповідь. Бо ж насолода здатна підкорити незгірше за біль, надія — незгірше за страх. Вигадка ж тоді стає джерелом влади, коли задовольняє чиюсь потребу в гідних підставах. Отож, осердя влади — в нас самих. Влада — то лише смичок, який змушує звучати струни нашої душі, іноді гармонійно, а іноді — всупереч гармоніям. Адже невідомо, що за інструмент притаєно у нашому серці та чи годен він до гри.

Владу може мати навіть те, що не має власної волі. Краса може оволодіти душею саме тому, що дає насолоду і змістовність — те, чого бракує більшості з нас. Вона напинає струни, змушуючи їх звучати належно. Однак, тоді, коли струни напружені до краю, один необережний рух смичком може розірвати їх, залишаючи замість душі надтріснутий, непридатний до гри каркас».

Іподром був неймовірною, гігантською улоговиною, в якій, ув'язнене, бурувало людське море. Таке було враження, що на перегони зібралася вся Валдарра — понад сто тисяч городян нині зосереджено стежили за дійством, реагуючи на кожен рух квадриґ бурхливим хвилюванням.

Висмикнутий з вулиць невгамовною Теодорою, Анджа нині сидів на самому вершечку амфітеатру, спостерігаючи за цією буремною стихією, від чого йому робилося трохи млосно, наче він знову опинився на хиткій палубі теренційського нефа.

Зненацька людське море завирувало, застугоніло, ледь не всі глядачі схопилися на ноги. За мить напруження досягло апогею, стугін обернувся оглушним ревищем, а потім, з пливким суголосним зітханням, море поволі вляглося.

— Е-е-е, а хто виграв? — поцікавився Анджа, намагаючись перекричати галас.

Теодора зміряла його глузливим поглядом.

— Зелені, звісно. Хто ж іще?

— А це добре чи погано?

Вона стенула плечима.

— Для кого як. Для навклерів — погано. Для Юстина...

— Для кого, даруйте? — розгубився хлопець.

— Ну, Юстиніана, нашого імператора.

— А. Я просто подумав про одного мого знайомого... раба. Його теж так звати.

— Жарт у стилі Білої Вежі, — гмукнула Теодора. — Єдність протилежностей, і все таке інше... Та головне, що це добре для нас. Тепер імператор буде в доброму гуморі, і Христо зможе влаштувати, щоби нас запросили на вечірню забаву. О, дивись, а ондечки і посильний з палацу.

Вправно просотуючись крізь натовп, що почав уже помалу рідшати, до них пробирався якийсь пишно вбраний молодик.

— Гетера на ймення Теодора — це ви? — поцікавився він якимось на диво високим голосом. Теодора кивнула. — Архілох Фароський запрошує вас і ваших артистів до ложі. Якомога швидше.

Теодора запевнила його, що зараз же скористається запрошенням, по чому загадковий молодик подався геть, дзеленькаючи рясними намистами і браслетами.

— А хто це? — запитав Анджа, проводжаючи сторопілим поглядом посильного. — Чому він весь такий... е... гарний?

Гетера, вагаючись, поглянула на нього.

— Ну, з того, що мені відомо, це новий спальничий гімнографа Архілоха. Ну і, природно, він євнух.

— Євнух — це вельможа з особливо вишуканими манерами, так?

Теодора, що вже підхопилася назустріч спальничому, впала назад на лавку, хапаючись за живіт від реготу.

— Ну, не зовсім... — нарешті проказала вона. — Я тебе прошу, коли ми підемо до палацу, просто мовчи, добре? Я тобі потім усе поясню.

Анджа приречено кивнув.

За кілька хвилин до Теодори підтяглися її товариші — нервозний Агафій із сувоєм «Дігеніса», Касія зі святково прикрашеними тимпанами та Лев із якимось важким довгим згортком, який він тулив до серця, наче рідне дитя.

— То що, товариство, до Архілоха в архільох? Себто, в архіложу? — схвильовано запитав Агафій.

— Еге ж, на оглядини, — кивнула Теодора. — Тримайтеся природно. І... Анджо, ти просто мовчи, гаразд?

— Та ж мовчу.

— Добре. Ну, ходімо.

Гімнограф, бундючний добродій, дбайливо сповитий мереживною тунікою, пильно оглянув товариство, прискіпливо розпитав про їхній артистичний задум і, з гримасою граничної втоми, передав їх імператорській варті. Ті їх, звісно, обшукали, і, знайшовши в згортку тупого меча, дещо спантеличено перезирнулися.

— Ви що, хотіли зброю в палац пронести? — зі щирим подивом запитав суворий чоловік в червоному плащі та туніці з круглими бляшками. — Ото артисти!

— Так ми — вони і є, — хихикнув Агафій.

— Усе гаразд, Евфімію, — втомлено проказав гімнограф, — то реквізит — для готських танців.

— Ага! — розгублено кивнув Евфімій. — Тільки в мене наказ...

— А чий наказ? — м'яко перепитала Теодора. — Чи не магістра оффіцій? Хочете поспілкуватись із Христо Мілітейським особисто? З приємністю влаштую вам цю розмову.

Вартовий трохи зніяковів.

— Та це ж Теодора, — зітхнувши, пояснив Архілох Фароський, — гетера зі Стратегіону.

— А. Ну, коли таке діло... Реквізит, — дещо ошелешено мовив охоронець. — Ха. Так і запишемо. Реквізит бойовий, однолезовий, типу парамеріон. Тупий. Ну, добре хоч тупий...

Теодора сардонічно гмукнула. Втім, інших ускладнень зі зброєю в них не виникло. Архілох провів їх критою галереєю, котра з'єднувала іподром з палацом, і невдовзі, захоплено роззираючись, артисти ступили до імператорських палат. Величезні зали з колонами білого мармуру, стеля, викладена золотою і червоною смальтою, підлога, розмережена коштовними мозаїками... Анджа відчув — іще крок, і він просто скрутить собі в'язи у намаганні охопити бодай частку тутешніх дивовиж. Утім, життя його було врятоване несподіваним завершенням подорожі у невеличкій — порівняно з іншими палатами — світлиці з широкими вікнами та м'якими бенкетками.

— Вас покличуть, — повідомив гімнограф, зачиняючи за собою двері.

Теодора відразу ж скочила на м'яку, пурпурного оксамиту, канапу.

— Я завжди знала, що імператорський палац мені згодиться, — відзначила вона. — Затишно, наче вдома.

— Та зачекай, — суворо відказала Касія. — Потрапити до палацу — це одне, а залишитись надовго — цілком інше...

— То правда, — зітхнула Теодора. — Ну, не будемо гаяти часу, варто би дещо повторити. Ви як?

Ніхто не заперечував, але часу в них виявилося більше ніж досить — коли їх нарешті покликали до бенкетного залу, вже починало вечоріти. В палаці запалили світильники та свічки коштовного білого воску, і бенкетна зала заплескала вогнями, наче морське плесо літнього полудня, ясніючи золотом оздоблень і сяйвом прикрас. На підвищенні, в оточенні шанобливої челяді, сидів сам імператор. Його розкішна червона мантія, немовби сяяла зсередини, кидаючи криваві відблиски на лице. Анджа, засліплений і приголомшений, не зміг роздивитися обличчя Юстиніана — йому здавалося, що над червоною порфірою нависає бліда пляма, оздоблена золотом та перлами імператорського вінця. За його лівим плечем, трохи вище, бовваніла ще одна пляма, та цього разу Анджа зміг розгледіти її риси — то був Теодорин вельможний гість, Христо Мілітейський. Вигляд він мав страшенно значущий, втім, зиркнувши на гетеру, магістр оффіцій лукаво підморгнув, за мить знов набувши незворушного виду.

Першим мусив виступати Анджа зі своїми готськими танцями. Переважно цей танок виконували двоє чи троє, але тут на допомогу Теодорі прийшов вигадник Лев, котрий все ж виготовив задуману ним систему дзеркал. Це були дві секції скріплених між собою пластин, котрі встановлювалися одна навпроти одної, аби ловити і множити відображення того, кого замкнено між ними. Щойно Анджу, зодягненого в схематичні «готські» обладунки та озброєного «реквізитом», випхнули вперед, дзеркала підхопили його скособочену від жаху постать, створивши цілу армію страхітних незграбних варварів. Касія і Теодора вийшли наперед, узявшись за тимпани.

Хлопцеві довелося терміново згадувати, чого вчив його Мідяк, підкріплюючи науку товариськими стусанами. Крок вперед, поворот, удар, удар-відповідь, ключичний випад, подільний підріз... зашморг, хай би йому грець, крок назад, удар-плювок, зачіп, поворот і фортель... Швидкість і, звичайно, ритм. Касія і Теодора відбивали його на своїх тимпанах чітко, зважено, спершу — рівномірно, а потім з прискоренням. Кожен, кому не з чужих переказів відомо, що таке поєдинок, знатиме і що таке ритм. Анджа знав. Утім, ці його вправи мало були схожі на танок, з якого боку не глянь — надто вже серйозним і лютим був вираз його неголеного лиця. Він так і не збагнув достоту, що значить «вистава», відтак і нині він не грав. Отож, коли з останнім ударом тимпана він спрямував просто на глядачів свій улюблений випад-колун, який блискавично підхопила його дзеркальна армія, хтось із вартових схопився за зброю, а сам імператор нервово стис бильце престолу долонями.

— О, ці забуті принади примітивних забав! — глузливо промовив магістр оффіцій. — Вражає, чи не так?

І все відразу ж стало на свої місця. Авдиторія полегшено розсміялася, багато хто навіть заплескав у долоні.

Анджа відійшов до стіни, поступаючись місцем дівчатам та поетові, котрі мусили виконати перелицьований Агафієм уривок з «Дігеніса Акріта». Трохи захеканий після свого тріумфального виступу, Анджа пропустив початок вистави. Втім, він уже неоднораз бачив цей уривок на репетиціях, тож йому було нескладно розібрати слова, хоч і нелегко їх зрозуміти.

Історія, вибрана Теодорою, оповідала про те, як герой і драконоборець Дігеніс, одружений з красунею Євдокією, зустрічає амазонку Максімо і вчиняє з нею химерний адюльтер просто на полі бою. Євдокія ображається на героя, і йому, аби довести щирість свого каяття, доводиться тут-таки амазонку і порішити. Відтак усі радіють і прославляють героя. Анджа все ніяк не міг збагнути, що ж тут такого героїчного, і чим, власне, завинила бідолашна Максімо. Особливо ж тяжко було прийняти цю кривду через те, що амазонку грала Теодора і, слід сказати, робила це напрочуд натхненно.

Сьогодні гетера зі Стратегіону була просто приголомшливою. З огляду на те, що роль її передбачала змалювання прекрасної войовниці, Теодора вбрала тісний шкіряний обладунок і спідничку-птерюгес. Втім, схоже було, що обладунок був покликаний не стільки ховати, скільки стратегічно демонструвати граційне тіло амазонки. Саме нині Максімо дізналася, що Дігеніс прийшов до неї на останнє в її житті побачення, дуже прикро вразивши її цим повідомленням. Теодора, обернувшись до імператора, розпочала свою розпачливу промову:

Уся вона, від маківки до п'ят, пломеніла стражданням та люттю, і, вимовивши останні свої слова, Теодора впала навколішки, підставляючи Дігенісу відкриту шию, немовби для удару. Виконавши цей граційний і безмежно чуттєвий рух, гетера опинилася просто під імператорським престолом, відкривши Юстиніану приголомшливе видовище свого щедрого декольте. Анджа міг би заприсягнутись, імператор аж шию витягнув, аби краще розгледіти запропоноване. Він розумів імператора, ще б пак, у нього самого серце закалатало, немов б'ючи на сполох. Як же він не помічав, не бачив її такою?

І ось, коли трапезна завмерла, куштуючи ефектну паузу, сталося неймовірне: Юстиніан встав із трону, зробив крок і запропонував Теодорі руку, допомагаючи їй звестися. Публіці довелося хутчіш заповнити оплесками приголомшену тишу. Роззирнувшись, Анджа побачив довкіл розгублені, зачудовані усмішки; задоволено шкірився Христо Мілітейський, сором'язливо всміхався Агафій-Дігеніс, хіба лише смаглявка Касія чомусь супилася, прикусивши губу.

Того вечора, щойно вибравшись із імператорського палацу, вони так набралися ракі, що з них заледве не хлюпало, а потім, пробираючись до помешкання Теодори, лякали перехожих реготом і соромітними пісеньками. Анджина «Балада про троля» виявилася якраз на часі, і довго ще над сонними вулицями лунало:

Теодора, окрилена успіхом — як і всі вони — трохи перебрала, тож Анджі й Агафію довелося силоміць доправляти її веселе, хоч і нетривке тіло додому. Опинившись у своїй спочивальні, гетера заходилася рвучко роздягатися, майже не звертаючи уваги на двох своїх закляклих від захвату супровідників. Нарешті, залишившись лише в чомусь тонкому і мереживному, вона обернулась, насупившись, і наказала: «Агафію, геть звідси!», від чого Анджине серце підскочило, затріпотівши крильми.

— Ну що, варваре... — трохи захриплим голосом промовила вона. — Покажеш мені свої готські танці?

Вона була досконала — прекрасна і п'яна; її гнучке тіло, вбране у місячне сяйво, прагнуло насолоди і вміло її діставати. І, здобувши належне, вона сміялась, безтямна, безжурна і переможна. Зрештою, вона таки була гетерою, що давно вже лишила сором і сумнів позаду.

Але Анджі не було коли дбати про такі дрібниці. Те, що коїлося з ним, також викликало нестяму, хоч і певною мірою іншу... Йому здавалося, що він от-от задихнеться щастям, захлинеться свободою, вибухне захватом, не годен втримати в собі незвіданий доти світ. Колишні страхи та колишні надії марніли та зникали на тлі цього щастя, і вперше склепіння його підземель хитнулися, розтулившись назустріч зоряному небу і свіжому вітру.

Потім, засинаючи вже, та не в силі відірвати погляду, він дивився з Теодориного вікна на срібні дахи і вежі Валдарри. В ту мить Анджа любив її, любив усією силою свого щойно звільненого серця.

Він вирішив залишитися тут назавжди.

«Що таке вірність?» — запитали володарі в Арода та їси, братів ненароджених, які тримають міст між землею і небом.

«Вірність — то зречення заради Неба», — мовив Іса.

«Вірність — це служіння, котре звеличує», — сказав Арод.

«Вірність — це життя, — додав Іса, — відступники помирають в момент зради, і душі гниють поволі в їхніх тілах, чекаючи на смерть тілесну».

«Вірність — це сила, — додав Арод, — ви маєте силу і владу лише завдяки вірності Небу. Тільки йдучи шляхом горішнім, ви пануватимете над землею і сервами».

«Що ж тоді вірність для тих, над ким ми пануємо?» — запитали володарі.

«Сервам, народженим від землі, ніколи не сягнути Неба, — мовив Іса, — тому вірність для них — страх і покора».

«Ті ж, хто носять зброю, — сказав Арод, — мають можливість сподобитися Небесної ласки, довівши вам свою відданість. Тому вірність для них — єдиний сенс і мета».

«Що станеться з тими, хто отримає криваву відзнаку, нагороду за відданість?» — запитали володарі.

«Вони отримають право служити Небу, навіки залишаючись вірними вам», — відповів Іса. — «Вони не зможуть зрадити вас, навіть якщо захочуть».

«Ті, хто відзначений кров'ю володарів, залишаться вірними», — відповів Арод. — «Вони не зможуть зрадити, сіючи сумнів, живлячи сморідну плісняву на холодних стінах підземних угідь».

Тієї ночі, вперше за час його побуту у Валдаррі, в Анджині сни прийшов Темний зі своєю зграєю. Анджа стояв перед ним, не в силі ворухнутись, безпорадний, як колись в дитинстві. Він був зовсім поряд — Анджа навіть міг розгледіти його захлюпаний кров'ю мисливський ескофль і темний шаперон, з-під якого світилися хижі червоні зіниці. Мисливець усміхався, мимохідь ляскаючи коня нагайкою. І тут раптом — Анджа і не знав, що таке буває — Темний заговорив.

«Ти — зрадник?! Ти — відзначений кров'ю володаря?! — зареготав він нестямним сміхом, від якого кров Анджі взялася гострими крижаними скалками. — О, Небо! Сподобилося, нарешті!» Мисливець підніс темне лице догори. «Чи не царська здобич, Небо?! » — злостиво промовив він, а тоді рвучко обернувся до хлопця. — Ну, біжи, падло! Мчи щодуху!»

Тоді нарешті Анджа відчув, що може рухатись, і тіло його, під'юджене безтямним страхом, рвонуло з місця, перестрибуючи через колоди і бурчаки. Темний дозволяє йому відбігти, збагнув він, аби вповні насолодитись гонитвою. Лункий зойк мисливського рогу лише підтвердив його здогад. Мчи щодуху... Але ж хіба втечеш?

Втім, цього разу йому пощастило.

Вискочивши зі сну, наче риба з окропу, відсапуючись, тамуючи щемке серцебиття, він згадував слова Мисливця... Що той сказав? Зрадник? Зрадник! О, Небо...

Анджа захлинувся жахом, збагнувши нарешті, що це значить. Дарма він сподівався, що тут, у Валдаррі, він зможе звільнитися від свого прокляття, дарма думав, що кривава відзнака надасть йому захист від Темного. Анджа вважав, що, діставши її, він стане таким, як шляхетні, позбавленим цього страху... але — варто було пам'ятати про це! — в Рабанті навіть володарям не прощають зради. Відступники, прокляті тричі — Небом, людьми і самими собою...

Отож, він теж — відступник? Його бажання залишитись тут і жити так, як живуть валдарці, — це зрада? Невже йому ніколи не отримати того, про що він мріяв? Мріяти — гріх, згадалося йому. Небо, Ясне Небо, ти не прощаєш провини....

Анджа навпомацки вибрався з ліжка, а потім і з будинку. Він не знав, що йому вдіяти, до кого звернутися, в кого просити поради. Але слід було щось робити... бодай не сидіти на місці. Не дивитися в сонне обличчя Теодори — такої близької і такої недосяжної.

Він йшов вулицями Валдарри, міста-мрії, над яким вже здіймався черговий безхмарний день. Скоро ноги самі винесли його до підніжжя Білої Вежі, де він вперше зустрів гетеру зі Стратегіону. Анджа криво всміхнувся, пригадуючи. Вона відразу здогадалася, хто він. Але це не завадило їй... Анджа закляк, вражений несподіваним здогадом. Вона здогадалась, хто він, бо знала, що рабантці живуть тут, у Сіках... Отож, жити тут все ж таки можна! Попри Темного і все до нього дотичне! От, наприклад Йован — він же якось дає собі раду! І досить непогано до того ж, виснував Анджа, згадуючи запашний мусакас і кришталеві сльози виноградної ракі.

Треба було чимскорше поговорити з Йованом — він напевне зможе щось підказати! Із серцем, що заходилось від тремкої надії, Анджа бігцем вирушив до Артополію.

Коли він дістався ринку, той якраз поволі прокидався, повнячись життям: в жилах велетенського торжища закипали потоки краму, серце його стискалося купецьким азартом, а очі займалися сяйвом дзвінких монет. Утім, Анджу більше не обходив увесь той незмірний скарб. Він шукав лавку Йована, але йому довелося поблукати, аж доки він зміг повторити свій попередній маршрут і нарешті дістатися ятки з контрабандними лезами. Йован був тут, але, після програшу його факції та, вочевидь, тяжкого вечора, сповненого хмільної розради, вигляд він мав не надто привітно.

— Йоване, мені потрібна ваша допомога, — благально промовив Анджа.

Купець глянув на нього похмуро, а потім погляд його судомно смикнувся від подиву до усвідомлення чогось вельми небажаного.

— Бачу... — проказав він так, наче його самого знагла макнули головою в гній. — Ти сам хоч знаєш, в яку халепу втрапив, земляче?

Анджа витріщився на Йована, нічого не розуміючи. Ну сняться йому страшні сни, та невже це в нього на чолі намальовано?

— Маркеле, — тихо промовив Йован до сусіда, який з відвертим зацікавленням розглядав Анджу. — Я мушу відійти ненадовго. Попильнуєш?

Той кивнув, і Йован вайлувато вибрався з-поза прилавку.

— Ходімо кудись, де... поменше люду, — зітхнувши, промовив купець. Анджа знічено поплівся за ним, так і не помітивши, як Йован, повагавшись трохи, непомітно кинув до кишені одне зі своїх чудових фінікейських лез.

Шинок, до якого вони зазирнули, був того ранку майже порожнім, коли не зважати на сонного після святкової ночі кельнера. Там вони сіли подалі від вікон, ховаючись від денного світла, наче двійко лідійських перевертнів. Йован якусь хвильку виверчував Анджу поглядом, так, що той мимохіть торкнувся лиця — невже воно за ніч вкрилося зеленою лускою чи ще яке неподобство зчинилося? І, торкнувшись щоки, він ледве не зойкнув від болю — те місце, де барон Черенбер залишив свою криваву відзнаку, гаряче засмикалось, відгукуючись болем.

— Ото-ож бо й воно, — протягнув Йован.

— Що це таке, Йоване? — злякано запитав Анджа.

— Ти не знаєш? Та невже? — примружився старий рабантець.

— Та звідки мені знати — ця штука в мене лише четвертий день! — зізнався Анджа, надто пізно розуміючи, що сказав.

— Ага, — кивнув купець. — Так я й гадав.

— Йоване, ви не розумієте, — гаряче почав пояснювати Анджа. — Я побачив це місто, і я більше не хочу вертатись до осоружного Рабанту, його згарищ і підземель! Я хочу залишитись тут! Ви ж змогли якось! Чому ж мені не можна?!

Йован відкинувся, притулившись спиною до стіни.

— Тобі — не можна, — погодився він. — Це ти правильно сказав. А чому... Тому, хлопче, що діставши оцю твою відзнаку, ти втратив свободу вибирати собі життя на власний розсуд. Тепер ти мусиш повернутись, виконавши те, для чого вони тебе сюди відрядили.

— А якщо... якщо я не хочу? — жалібно мовив Анджа.

— А хто ж тебе питатиме? А я, дурень старий, вирішив був, що то просто собі рубець. Ет, хлопче, після того, що ти бачив і чув, тобі ніяк не можна повертатись.

— От і я кажу...

— Вірю-вірю... — заспокійливо проказав Йован. — Я допоможу тобі. Тільки ти цеє... вибачай вже. На тебе я зла не тримаю.

Опасистий і немолодий уже купець рухався повільно, тож Анджі вдалося перехопити його руку із затисненим у ній ножем, що вже ладнався простромити Анджину печінку. «Як же ж це? Як же так? — розпачливо металося між скронями. — Чим я завинив?»

Йован, розлючений невдачею, різко смикнув рукою вниз, вивільняючи долоню, і заніс ножа для другого удару. Тут уже йому не схибити! Але Анджа встиг першим. Гострий ніж-пробійник, «відхідна молитва», позичений у Вайлака, здавалося, сам стрибнув йому в долоню. Лише один короткий різкий рух — і...

Анджа підскочив, душачись жахом. Він щойно... вбив Йована, свого земляка... Його тіло, опливаючи додолу, густо сочилося червоним, наче пробитий міх із терпким вином.

Тікати, тікати звідси!

Анджа прожогом вискочив з шинку, не слухаючи, що кричить йому навздогін обурений кельнер.

Куди тепер? Він чужий тут, він не знає міста. Його неодмінно знайдуть і скарають — за це підступне, зрадницьке вбивство. Так, він захищав своє життя, але... це ж був Йован, і... все це було настільки потворно й безглуздо, що Анджі хотілося скавуліти від розпачу. Що ж це з ним діється? Що?

Він біг вулицями, весь час очікуючи почути за собою шум гонитви. Це було майже як нині уві сні. От тільки сяяв день, і замість жаских угідь Темного, навколо здіймалися золочені колони й високі склепіння.

Уже вдруге за сьогодні перед ним постала Біла Вежа, мовби пропонуючи щось, якесь ніби рішення... Хлопцеві чимдалі важче було думати, бо його кривава відзнака, мовби пробуджена кров'ю вбитого, нині стугоніла нестримним болем. Але було ж наче щось... Теодора! Вона говорила, що знає, як здолати його біду. Вона допоможе йому!

Анджа зітхнув із майже болісним полегшенням. Звісно, Теодора знає, що робити. Як же він раніше не згадав про неї?

Він знову побіг, та тепер його гнав не лише розпач, але й надія. Він повторював ім'я Теодори, наче молитву. Це, власне, і була молитва, бо до якої ще, не ворожої бодай би, сили він міг нині закликати?

Анджа швидко піднісся крученими сходами, що вели до помешкання гетери. Іще крок, і...

Його зустріли якісь незнайомі люди, які зносили додолу скрині і лантухи з речами. Втім, було тут і одне знайоме обличчя.

— Касіє! — заледве не скрикнув Анджа. — Мені потрібна Теодора! Вона тут?

Касія кинула на нього бридливий погляд.

— Усім потрібна Теодора... — глузливо мовила вона. — Тобі, магістру оффіцій, імператору. Всім.

— Імп... імператору? — не зрозумів Анджа.

— Ага. Саме йому, — невесело розсміялась Касія. — Він запросив її поселитись у нього в палаці.

— І що, вона погодилась? Але як же...

— Як же що? — різко кинула акторка. — Чи ти, бува, не думав, що, дозволивши собі побавитися з тобою, вона захоче і далі тримати тебе поблизу? А, бачу, таки думав!

Вона злостиво розсміялась.

— Свята наївність! Вона ж гетера, ти, варваре! Вона не робить нічого, як нема на те її власної користі! Ну, зрозумів нарешті?! Зрозумів? То вимітайся!

Анджа різко видихнув, відступаючи. Справді, на що лише сподівався... Приголомшений, заморочений болем, він спустився надвір. У голові калатав дошкульний стугін, заважаючи думати, але то нічого... Значить, він був для неї забавкою? Все ж, він так і не зумів зрозуміти валдарців. Що таке вистава? І що таке життя? Де межа між одним та іншим?

Хлопець поплентався кудись, не розбираючи дороги. Життя тут блискуче і яскраве, грає і дурить... ти забуваєш, хто ти, тобі однаково, ти хочеш, щоб це ніколи не припинялося. Щоби йшла обертом голова, не дозволяючи зупинитися і запитати — навіщо? Тому що так... так — добре?

Він остаточно заплутався. В Рабанті — там було просто. Там ти народжуєшся, живеш, мучишся, вбиваєш, коли треба, інших. І для всього є достатня, утверджена законом, підстава. Але тут... Він дурив себе, гадаючи, що зміг би тут жити. Що міг би стати одним з них. Не дарма ж казав Вайлак: хотів, мовляв, залишитись та не зміг... Слід було послухати мудрішого за себе...

Анджа спинився посеред якоїсь площі. Розуміння вдарило люто й нещадно — як море підхоплює корабель-шкаралупку і жбурляє його на скелі. Все життя він мріяв про те, чого не існує. Чого не може бути.

Він схлипнув, стискаючи скроні руками. Якби ж лишень йому так не боліло... Він міг би, міг би... зрозуміти нарешті, що повинен вчинити.

А втім, хіба він цього не розуміє? Залишилося тільки одне — те, заради чого він і дістався міста. Опиратися цьому несила. Та не надто і хочеться, коли вже на те.

Варто було йому прийняти приречення, як усе раптом зробилося простим і прозорим. Він не міг скористатися імператорською цистерною, бо тепер, мовби кепкуючи з нього, хтось замкнув її на міцний замок, який Анджа не зміг відкрити, навіть застосувавши ножа. Тоді він знайшов сходи, які вели на південні стіни міста. Шлях йому перепинив молодий охоронець, але нині Анджу не спинив би і цілий загін. Він убив охоронця і забрав його лук зі стрілами. Нагорі, сховавшись від шпаркого солоного вітру, він відірвав шматок від подарованої Йованом свитки і, надрізавши пальця, кров'ю зобразив на ряднині обриси Затоки Лева. Окремо він позначив захисні вежі й показав, де розташований невидимий з моря канал Зміїне горло, яким хитромудрі купці провозили свій товар в обхід ввізного мита. Морські стіни погано захищені, сказав Вайлак. Ба більше, вони взагалі ніяк не захищені, бо валдарці впевнені, що нікому не проминути їхніх веж із «вічним вогнем».

Закінчивши малюнка, Анджа дав йому підсохнути, а потім міцно прив'язав клаптя до стріли. Стріла слухняно лягла на тятиву... Напнута струна гуде коло самого вуха... Час.

По його обличчю струменіли сльози, але хлопець того не помічав. Він втратив здатність відчувати, наче той, кого торкнувся священний Білий Вогонь. Опустивши лук, він сів додолу, поринаючи в милосердний безтямний морок.

«Що таке вірність? Це любов, котра стає святинею, святиня, котра стає любов'ю. Це вівтар, на якому в жертву приносять свободу заради любові. Свободи зрікаються заради звеличення святині, а вона віддячує, звеличуючи саму жертву. Присягаючи на вірність, втрачаєш свободу, але, буває, віднаходиш себе.

Що таке зрада? Це вівтар, на жому в жертву приносять любов заради свободи. Це вівтар, на якому в жертву приносять себе, бо неможливо зрадити, не любивши, як неможливо любити, не вклавши власну душу в те, що любиш. Отож зрада — це, почасти, самогубство.

Неможливо зрадити, не любивши, бо зрада чогось цілком байдужого — зовсім не жертва, але побіжне звільнення від зайвого. Неможливо любити, не зрадивши, бо любов — це зречення, а зречення — це відступництво, зрада того, що слугувало за святиню раніше.

Присягнувши на вірність, ми змінюємось — від любові до зради, від зради до спокути. І, пройшовши цим шляхом, ми приймаємо в себе весь світ, з його гармоніями і дисонансами, з його щастям і болем. Зрештою, так ми приймаємо самі себе».

Нарешті морок відступив. З ним відступив і біль, затримавшись хмарою на обрії, відлунням далекої грози. Анджа підвівся і, не тямлячи власних дій, поволі спустився зі стіни — вбитого охоронця невдовзі знайдуть, шукатимуть убивцю, і тоді... Хлопцеві було байдуже, але його тіло не квапилося вмирати.

Він ішов, відсторонено спостерігаючи за життям міста, — і вперше він не бачив прикрас і дивовиж, але бачив людей, які живуть, як уміють... дітей, які гасають запиленою вулицею, намагаючись запустити в небо полотняного дракона... похмурого рибалку, який іде з ринку із шворкою сушеної риби — він мало продав сьогодні, і дружина знову голоситиме на всю вулицю... жіночку, яка пропонує перехожим щойно спечені тіропітакі — смачні! гарячі! — думаючи про те, що сусідка знову не віддає борг, а молодшенького давно час показати лікареві...

Вони юрмилися навколо, не помічаючи самотнього Анджу зі скривавленими руками і трьома рубцями на щоці. Він ішов крізь будення, котре могло би стати його життям, якби все склалося інакше. Він відчував, що його обдурили. Всі — і Рабант, і Валдарра. Рабант нацькував на нього хортів, щоб потім визнати за баронського спадкоємця, Валдарра піднесла його до імператорського палацу, а потім кинула, як непотріб, перетворивши на зрадника і вбивцю. Він помстився, звісно, та чого він тим досяг? Біль відступив, а отже, Анджине послання буде знайдене і використане належним чином. Але що відбудеться потім?

Рабантці знищать місто, перетворивши його на чергову руїну. Ці діти, і старий рибалка, і жіночка з тацею... всі вони загинуть, а вежі Валдарри ляжуть під ноги завойовникам.

«Що ти вчинив, дурню? — голосив хтось забутий у Анджинім серці. — Обміняв гонор свинаря з Чорнобурівки на життя Валдарри?» Хлопець не мав що йому відповісти. Його провина не знала жодних спростувань.

Штурм почався над ранок. Вони обійшли вежі і зненацька виникли вже просто під морськими стінами — теренційські нефи зі зведеними на них катапультами, рабантські солдати з таранами і драбинами. Вони прийшли тихо, вночі, піднявши чорні «вовчі» вітрила. Їх не бачив ніхто, аж доки ранок не підняв димну завісу, глузливо кинувши дійсність в очі вартових.

Місто охопила паніка. Хоча Валдарра і далі мала незлецький захист в особі імператорських катафрактів і скутарїїв-піхотинців, ніхто не сподівався на одночасний напад з моря і з суші. Як казав Йован, їх було надто мало, аби захистити всю довжину стін. Прості ж городяни ніколи всерйоз не готувалися до участі в бойовиську — позначалася їхня одвічна впевненість у недоторканості міста. Тому ніхто з них не взявся за зброю.

Коли почався штурм, Анджа спав на задньому дворі котрогось із ергастіріїв, де він весь день рубав дрова і носив воду, за що йому дозволили переночувати на купі старого ганчір'я. Його розбудили якісь удари, тріск і лемент; з боку моря відчутно відгонило димом.

Він вибрався на вулицю, аби побачити, як розхристані й перелякані городяни квапляться, прихопивши найцінніше, подалі від стін, під захист імператорської твердині.

І все це — через мене, нагадав собі Анджа. Крива нестямна посмішка мазнула його по лиці. Така велетенська катастрофа — і все через одного, нікому не потрібного варвара. Якась маячня, не інакше.

Він ішов проти течії — юрби втікачів сунули вглиб міста, тоді як Анджа торував собі шлях до площі Грацій, яка, за химерним задумом будівничих, була розташована неподалік від південних стін. Він хотів ще раз глянути на вежі й палаци перед тим, як міста не стане.

Біла Вежа була такою ж високою і величною — наче те, що робилося зараз на стінах, її взагалі не обходило. Анджа розумів — її теж поглине вир спустошення, але ще не тепер. Ще є час.

Вона неначе чекала на нього — справді, за останні дні Біла Вежі постійно виникала перед його очима, куди б він не йшов. Гаразд, промовив до неї Анджа, я згоден. Тільки що це тепер змінить?

Він зайшов, пірнувши у стрілчасте жерло її дверей. Тиша. Колони і арки, прозорий мармур підлоги, відблиски на стінах. Легка спіраль кованих східців. Він піднімається вгору, сподіваючись побачити... Ні, він не зміг би сказати, що саме. Та, безперечно, щось винятково важливе.

Остання, найвища світлиця, з широких вікон якої видно цілісіньке місто. Воно неможливо, приголомшливо прекрасне.... Таким прекрасним може бути сон на межі пробудження, коли знаєш — ще мить, і сон розвіється, лишивши за собою лише сріблясту тінь невиразного спомину.

Стіни кімнати від підлоги до стелі вкриті плетивом незнайомих слів. Анджа майже чує відлуння безлічі голосів тих, що проходили через цю кімнату, залишаючи тут свою свободу. І здобуваючи щось набагато більше.

Тоді він наважився.

Самими лише губами він промовив початок обіцянки, яку давали Валдаррі всі її мешканці. Я приймаю... Це означало — приймаю все, її радість і біль, її свята і її будення. Віднині ми одне ціле. Всесвіт у всесвіті.

І, щойно проказавши ці два слова, Анджа відчув, як щось неможливе і нещадне б'є його навідмах, змушуючи впасти навколішки, в засліпленні від шаленого болю. З подивом він бачить, як на його свитці повільно розгортає пелюстки величезна червона квітка. Ще удар, і він падає на мармурові плити підлоги, задихаючись, все ще не в силі повірити. Він побажав стати частиною цього міста, але тепер Валдарра вмирала, і він вмирав разом із нею.

А може — замість неї? Він сказав «приймаю»... Чи можна взяти собі її смерть, так само, як він брав її життя? Анджа не знає цього, він уже взагалі нічого не розуміє, бо світ навколо тьмариться, набігаючи сліпучими хвилями мороку. Лише краєм свідомості, яка витікає, наче вода крізь пальці, він бачить високу жінку в білім покриві. Вона нахиляється до нього, примарною долонею торкається лиця, і він чує далеке, неможливе: «Не сумуй, малий. Так треба».

Жриця Білої Вежі підводиться, незряче озираючись навколо. Значить, вона помилялася. Але чому? Чому це повинно було статися саме так?

...це лейтмотив. Одвічна тема зради і спокути. Вона повториться ще не раз, історія слабкості й сили, історія ницості та благородства, історія вівтаря і жертви. Тому що тільки так, тільки...

Висока жінка в білім покриві стоїть, притулившись чолом до холодного мармуру. Валдарра буде жити, але сьогодні вона вмирає разом із цим рудим приблудою, на мить ставши з ним єдиним цілим. Вона завжди нестиме на собі відбиток цієї смерті — тавро, криваву відзнаку.

Ну що ж... Так треба. Не сумуй, малий.