Вежі та підземелля

Барон

...так оповідають про Арода та Ісу, братів ненароджених, царя та пророка. Пришили володарі до них, просячи поради та настанови.

«Як жити мусимо, аби прийняло нас Небо та світлі прелати у покої свої?»

«Лише вірою та волею врятуєтесь», — сказав Іса.

«Лише правдою та вірністю врятуєтесь», — сказав Арод.

«Хто служить Небу вірою, той успадкує сонце», — сказав Іса.

«Хто служить Небу волею, той успадкує місяць», — сказав Арод.

«Хто ж успадкує землю?» — запитали володарі.

«Земля — то колиска бруду та розпусти», — сказав Іса.

«Земля — то колиска брехні та безчестя», — сказав Арод.

«Земля — доля сервів, тих, хто служитиме вам, як ви служите Небу», — сказав Іса.

«І буде так, — сказав Арод, — володарі, що служать Небу волею, пануватимуть над землею та сервами».

«І буде так, — сказав Іса, — храмовники, що служать Небу вірою, наставлятимуть та судитимуть братів своїх».

Зрозуміли володарі, що справедливо мовлять Арод та Іса, і втішились. І відтоді повелося так: нащадки Арода панують над землями, нащадки їси панують над душами, аби вберегти їх від влади Темного Володаря, мисливця за душами, повелителя підземних угідь.

Шлях до серця барона Черенбера лежав через підземелля.

Щоправда, нині Анджа вже й не пригадував, нащо той барон йому здався. Всього два тижні ув'язнення в цілковитій темряві, в кам'яному череві замку, встеленому вологою пліснявою, — і колишній чорнобурівський забіяка став на диво чемним і сумирним. Таким, як у труну кладуть. Ну, майже таким...

Спершу він, звісно, сипав прокльонами, приязно згадуючи барона та його посіпак. Потім гаряче каявся. Молився навіть. Утім, його мотивного запалу надовго не вистачило. Тут, правду кажучи, мало чого вистачало надовго. Анджа знав про це, до того ж, знав ще давно — коли розпочинав лише свою відчайдушну борню за право жити за стінами замку, а не поза ними. Чому? Почасти зі страху перед тим неминучим, що чигало за плетеною огорожею Чорнобурівки, почасти від вродженої норовистості, а ще — зі страху до скону пасти свиней в гаю. Ну і ось, власне, його бажання здійснилося. Правду казав покійний мірошник Чудра: не бажай забагато, бо як дістанеш, не знатимеш, де подіти...

Він перебрав усі приступні йому шляхи — намагався записатися до гарнізону, пробував податися в служники. І зрештою, коли жодна зі спроб не відімкнула для нього воріт баронської твердині, він вигадав родинний зв'язок між собою, безбатченком, та самим Черенбером. Власне, хлопець вигадав не таку вже й дурницю — барон, хоч і неодружений (кажуть, з причини граничної скупості), за часів своєї юності не цурався гарненьких хуторянок. Так що Анджа цілком міг би бути його нешлюбним нащадком. Одначе барон зреагував на його претензії без особливої приязні. Серв, свиняча кров... Несамовитий Анджа лише в холодному підземеллі замку допетрав, якої образи він завдав честі барона.

Тепер на нього чекала вся гостролеза прірва баронської вигадки: Черенбера знали в навколишніх землях як людину витончених уподобань у каральній справі. Навіть брат графа Морренштиба, отець Бругар приїздив до Черенбера для обміну досвідом. А що вже оповідали про Бругара... Такого не зміг би вигадати навіть Темний Володар — де вже йому, темному.

Нині, на Анджине щастя, ця біда його зовсім не бентежила. Як і жодна інша. Він сидів, байдуже притулившись до шкарубкої холодної стіни, іноді лише ворушачись, аби відігнати зухвалих нетерплячих щурів. Змученому бранцеві почало вже здаватися, що так воно й було завжди, а попереднє його невдатне життя хіба наснилося йому межи перегуками варти та роздачею хлібного варива.

Утім, спливло якихось два тижні, й барон згадав нарешті про свого в'язня. Двері підземелля прочинилися з натужним охканням, упускаючи досередини тьмяне світло і двох вайлуватих вартових у кожухах із залізними бляхами. Лаючись та наступаючи бранцеві на ноги, вони відімкнули його від стіни, підвели і виштовхали з темниці. Анджа байдуже підіймався гвинтовими сходами баронського донжону, не помічаючи того, що так гаряче мріяв бачити — казарм варти, кімнат челяді, встелених гобеленами покоїв господаря. Він мусив би здивуватися — його вели не вниз, до камери для баронських розваг, але кудись угору — туди, де в оточенні челядників, покоївок та охоронців мешкав сам Черенбер. Анджа й здивувався б, але зараз його найбільшою бідою було пересування верткими сходами — завважувати бодай щось довкола він не спромігся би навіть за священний дворіг царя Арода і спасіння душі на додачу.

Нарешті його шлях завершився біля бенкетного залу. Вартові прочинили двері й заштовхнули хлопця досередини. Він зупинився, блимаючи очима.

У бенкетній залі, власне кажучи, відбувався бенкет. За столами сиділи десятки зо три гостей, вбраних у валдарський шовк та парчу. Все навколо світилося — чи принаймні так здалося Анджі, який за все життя не бачив двох свічок водночас. Світло численних смолоскипів множилося в начищеному посуді, зброї та прикрасах; челядники метушилися межи столами, розносячи наїдки й напої. Від звабливих пахощів у Анджі боляче звело шлунок.

Біля вогню стояв барон, а коло його нот лежали двоє псів-людоловів.

Жриця Білої Вежі замислено точила перо. Книга, яку вона пише, стане втіленням пам'яті її покоління. Ніколи раніше не виникало потреби записувати постулати вчення Двокільця, це знання передавалися від старої жриці до наступниці. Однак зараз вона знала — наступниці не буде. Не буде продовження. Все, що вона може вдіяти, — це закінчити роботу. А там... Жриця зітхнула. Хитнулися тіні, торкнувши сторінки примарами спраглого полум'я. Відступили. Чи надовго?

«...світ — це велетенська арфа, струни якої — плин життя, а основа — вічність. Наш світ призначений для творення музики, де кожна нота неповторна й сповнена гармоній. Кожен із нас має в собі відгомін цієї музики, кожен із нас — необхідна її частина, нехай це буде акорд, окремий звук чи пауза. Зупиніться, прислухайтесь, і ви відчуєте тремтіння велетенських струн, і ваша душа відгукнеться прекрасним співзвуччям.

Ми всі — частина мелодії, і жоден із нас не є важливішим за іншого, бо у найшляхетнішому — відлуння ницості, а в ницому — відлуння шляхетності. Для всесвіту не має значення, хто виконує яку партію, а мандрування нотними рядками лише додає музиці глибини. Насправді ж усесвіт прагне щоразу нового звучання, і кожна нота може змінити тональність, стати початком нової мелодії».

Барон Черенбер був не такою вже й лихою людиною. Барон просто був добрим ісаріанином — він точно знав своє місце в світобудові й вимагав таких же чеснот від оточення. Тому, коли хтось порушував усталений порядок, барон непокоївся, мовби якась лиха сила намагалася видлубати наріжний камінь з його вартової вежі. А втім, у барона Черенбера була ще одна особливість — він був затятим мисливцем, тож вони з Темним Володарем поділяти одну і ту ж незборну пристрасть.

Анджа збагнув, що баронські досліди зовсім не обов'язково обмежувати підземеллям. Давній страх відживив, сипнувши іскрами та стиснувши серце. Барон злостиво ощирився.

— Ім'я?

Анджа ковтнув слину. Язик не бажав ворушитися.

— Є в тебе ім'я, свинарю?! Ну?!

— Анджа Вихор... — спроквола проказав той.

Барон рвучко обернувся до гостей; світло смолоскипів зблиснуло на вістрях срібних шпор, метнулося вздовж короткого меча-кутіля, призначеного втинати горлянки неслухам.

— Оцей ось виродок видавав себе за мого сина...

Зала загомоніла, хтось навіть реготнув, але несміливий сміх, нашпилившись на вістря баронового погляду, миттю затих.

— Ну, сучий виплодку... — Анджа одразу ж збагнув, що барон знову звертається до нього. — Ти й надалі стверджуєш, що в твоїх брудних жилах — кров Черенберів?!

— Я... я... ні... світлосте... я лише хотів служити вам, — ледве спромігся він.

— А, служити... — протягнув барон. Анджа з жахом упізнав у його голосі нотку зацікавлення. — Он-о як... Служити, кажеш?

Анджа ствердно хитнув головою.

— Служити вірно, як останній брудний пес коло моїх ніг? Так, селюче?

Той міг лише кивати у відповідь. Черенбер підійшов на крок, розглядаючи його. Усміхнувся. Анджа в якомусь безтямному заціпенінні роздивлявся візерунки на мисливських чоботях барона.

— Що ж, гаразд, серве. Я дам тобі шанс здобути місце коло моїх ніг. Але тобі доведеться його відвоювати. Аро, Торе! — крикнув барон. — Ату, хорти!

Двоє людоловів миттю підхопилися з місця. Це були тупоморді алани, здатні роздерти дикого кабана, рівно ж як і хазяїна, коли той якось не так гляне. Боязкі та дурні, але напрочуд цілеспрямовані. Барон, власне, й цінував їх за цю нехитру затятість, віддаючи перевагу аланам перед загоничами. Та й вигляд вони мали значно ефектніший.

Пси з голодним гарчанням, хляпаючи слиною, рушили до Анджі. Той панічно роззирнувся, намагаючись знайти шлях до порятунку. Охоронці за його спиною лише люто вищирилися, спрямувавши до нього вістря гізарм.

— Ату, хорти! — знову гукнув барон.

Анджа благально огледів натовп. Де там! Гості з мисливським завзяттям спостерігали за розвитком подій. Дехто навіть підвівся з місця, аби краще бачити.

Пси атакували. Один із аланів учепився в його литку, інший — стрибнув на груди; світ став дибки, перевернувся і сповнився собачими мордами, слинявими зубами та пазурами. Анджа відбивався, як міг, намагаючись вивільнитися, але його сили швидко танули — все ж, два тижні в темряві, на воді та пшеничному вариві, де вже тепер... Котрийсь із псів видерся йому на плечі, намагаючись сягнути шиї; Анджа крутнувся з усієї сили, та йому так і не вдалося скинути зубату потвору. Лютий страх накрив його з головою, заливаючи зір червоним туманом... і тоді хлопець, нажаханий понад міру, і сам утратив людську тяму. З диким гарчанням він відштовхнув одного пса й обхопив руками іншого, якимсь дивом вивернувся і вчепився зубами в його шию, якраз коло вуха. Пес рвонувся, та Анджа не розчепив рук. Не помічаючи, як другий пес шматує його ногу, він стискав зуби, аж поки до рота, набитого собачою шерстю, не полилася цівочка, а потім і струмінь гарячої крові. Він відштовхнув скаліченого пса, другий же, побачивши, яка зла доля спіткала його товариша, зі скавучанням позадкував. Анджа виплюнув жмут шерсті, перемішаний з кров'ю, і тут його знудило просто на безталанного алана.

У залі запала тиша. На якусь мить, здавалося, все завмерло — заціпеніли слуги зі срібними тацями, бридливо кривлячись, завмерли гості, та й сам барон завмер, стиснувши долонею руків'я меча.

— Такі справи, значить, — звідкись іздалеку почувся баронів голос, — геть серви здичавіли, клянуся Темною зграєю... Хто-небудь, приберіть це падло! Ну!

...високе склепіння бенкетної зали майнуло вгору отвором колодязя, штовхаючи Анджу вниз, у морок, у холодні глибини, в темряву і сморід підземелля. Десь зовсім близько пролунав хижий сміх. Загавкали загоничі... Вчасно ж барон згадав Йоргову зграю, ох і вчасно...

...так оповідають про Арода та Ісу, царя та пророка. Прийшли храмовники до братів ненароджених, просячи поради.

«Як служити слід Ясному Небу та його прелатам, аби сподобитись небесної ласки? Як наставляти братів наших на путь горішній?»

«Вчіть їх бути сумирними, але стійкими у вірі своїй», — сказав Іса.

«Вчіть їх коритися волі Неба із вдячністю, але чинити опір волі Темного», — мовив Арод.

«Як же навчити братів наших відрізнити одне від іншого?» — запитали храмовники.

«Простим є шлях до правди, — сказав Іса. — Знайте ж: Небо посилає випробування, а Темний — спокуси».

«Знайте ж, — мовив Арод. — Небо дає силу й відвагу, а Темний — хитрість і непокору».

«Пам'ятайте, — сказав Іса, — той, хто йде горішнім шляхом, не прагне задоволень».

«Хто йде горішнім шляхом, — сказав Арод, — не спокуситься минущим, не виявить неміч і ницість свою перед лицем Ясного Неба. Слабкість — насолода Темного, який чекає в тінях та мороку».

Тієї ночі Мисливець майже наздогнав його. Гонитва йшла темним лісом, між кучугурами, гіллям, гнилим торішнім листям, між колодами, вкритими чорним мохом, між байраками й болотами, де світилися зелені вогні-примари. Анджа збивав ноги на коренях, що гладкими хробаками виповзали із землі, падав долілиць, перечепившись через повалені мертві стовбури, і весь час за спиною, зовсім поряд, чутно було гавкотіння зграї, гикання мисливців та тупіт кінських копит.

Він біг, не пам'ятаючи себе, знаючи лише, що наздогнавши, Мисливець розітне його тіло, а серце, гаряче й живе, покладе до свого ягдташа. Мисливець сміявся, відчуваючи страх душі-звіра, яку він гнав темними яругами. Обертаючись, Анджа міг навіть бачити його чорне лице з вузькими очима-зірницями, його хижий нестямний усміх.

Таке вже було з ним колись. Було давно, коли Анджа нездужав — тоді мамка виходила його, і Мисливець так і не наздогнав малого. Потім ще, коли їхнім селом, як повінь, прокотилася пошесть «священного вогню», лишаючи після себе чорні, спотворені недугою тіла, і дим, масний дим від вогнищ, на яких палили мертвих... Він заледве вижив тоді — але цієї ночі Мисливець був найближче, і лише якимось дивом Анджі вдалося прокинутись...

Він із криком підхопився на ліжку.

То, власне, й не ліжко було — лише стос торішнього сіна, вкритий тим, що за кращих своїх часів називалося, певне, попоною. Було темно і холодно, хоч і не так, як там, у володіннях Темного. Пощастило, він таки зміг утекти... Все ще трусячись від потойбічного холоду, хлопець розпачливо забурмотів: «О, вогню-цвіте, пломеню-світе, сонце-птиці, блискавиці...» Замовлянню його навчив старий мірошник, який ще казав, що вогонь не можна гасити — бо то гріх, а потім якось згорів разом зі своїм млином. Не згрішив. Хай щастить тобі, мірошнику, в темних угіддях, там немає вогню...

Попри вогкий, з присмаком гниття, холодний протяг, Анджа відчував, як спиною струменить гарячковий піт. Але тут, немов у відповідь на його молитву, десь поряд рипнуло, і теплою зірочкою спалахнув вогонь свічки.

Із темряви виступив той, хто приніс вогонь, — високий сивий чоловік з обличчям так люто посіченим негодою та недолею, що Анджа на якусь мить перестрашився. Втім, крива, мов шабля східняка, усмішка чоловіка була радше глузливою, ніж лихою. До стегна прибулого значуще тулився меч-кацбальґер, «драний кіт» — таких і не носять тут, здивувався Анджа. Еге, та він, певне, ланд-лицар, найманець-заброда... Бачили таких у Чорнобурівці, аякже. Особливо ж перед тим, як починався голод — навіть коли був добрий урожай. Ну і, звісно, ніхто не любив ланд-лицарів — за що їх, круків, любити? Анджа насупився, чекаючи негараздів. Лицар гмукнув і, роззирнувшись, але не знайшовши нічого ліпшого, присів на край Анджиного трухлого ложа.

— То що, селюче? — мовив він різким рипом-шепотом. — Як воно, від Темного бігати, непереливки? Не те, мабуть, що хортам баронським горлянки гризти... І за що ти так бідолашних песиків, га?

Анджа лише очима кліпнув. Геть лицар з ума вижив, чи що? Бідолашних песиків... Це ж треба таке!

— Чого мовчиш, патлатий? Язика проковтнув? Було б раніше пельку стулити, та ні — розбаландав усьому селу, як твоя матінка з бароном гаєм блукала, а тепер — мовчиш? Чи мудрий став від баронської ласки?

Хлопець смикнувся, аби відповісти, і тут-таки спалахнув біль у похапцем перев'язаній нозі, пошматованій отими «песиками». І, що найгірше, боліли збиті коліна й п'яти — тіло пам'ятало гонитву темним лісом...

— Звідки ви... знаєте про Темного? — ледве придушивши крик, запитав Анджа.

Він завжди гадав, що Мисливець лише за сервами ганяє, а шляхетні... ну, вони, певне, одразу в небесні палати, гоп — і там...

— Та що там знати? — кутиками губ усміхнувся ланд-лицар. — Сам колись бігав, доки верхи їздити не почав... Та не про те мова. Мені, власне, барон велів глянути на тебе й сказати, чи буде з тебе яка користь...

— А ви що, пане, першим душогубом при баронові?

— Ги, — сказав лицар. — Ну чого ви, серви, таю злі? От скажи мені, Анджо Вихоре, свинарю з Чорнобурівки, за яким лихом тобі так припекло до замку? Гадаєш, краще тут? Тепліше в барона за пазухою?

— Та я не знаю... — промимрив Анджа. — Тільки скажіть мені, пане, навіщо весь вік у багні пріти, якщо нам так чи так до Темного в ягдташ?

Лицар глянув на нього скоса, усміхнувся.

— Ти ж бач який... Так чи так — а не так. До Темного — завжди встигаєш, хіба ні? Гадаєш, зрадіє старий хорт? Ну гаразд, Анджо, псячий душогубе... Так і скажу баронові — в багні пріти не бажає, бажає пишно жити, злидво пити...

Анджа злякано зиркнув на лицаря, та старий химерник лише всміхнувся, мовби лук тугий вигнувся — ось-ось стрельне... Підвівся, взяв свічку.

— Е-е, пане, — підкинувся хлопець, — чи не залишите недогарка? Не гнівайтеся, пане, темно тут, лячно...

Лицар глянув на нього, насупившись. Та все ж відламав кусень свічки, підпалив.

— Надовго не стане, хлопче.

— Та все ж легше. Повік вдячний, пане лицарю...

— Е-е, та який там з мене лицар... Вайлак я. Чув, може?

Не чекаючи на відповідь, старий розвернувся і рушив геть. Вайлак? Анджа чув про нього, як не чути. В селі казали — відьмак, Йоргів хорт. Казали — над гарнізоном голова, хоч і зайда, з мечем ходить — хоч і не лицар. А ще казали — боїться його барон. Не любить, але гнати не спішить. Хтозна чого. Йому, баронові, краще знати.

«...усі втіхи і страждання — лише зміна ладу від дужого dur до м'якого moll. Той, хто шукає гармонію сили, щасливий певністю, виповненням свого активного начала, перемогами і звершеннями. Той, хто прагне гармонії гнучкості, щасливий плинністю, спогляданням, тишею самодостатності, мудрістю взаємопроникнення. Той, хто поєднує в собі силу і гнучкість, найчастіше нещасливий, бо не знаходить втіхи ні в борні, ні в спокої. Називають таких — люди міжладдя чи, інакше, приблуди. Ті ж, хто не має ні сили, ні м'якості, несуть спустошення собі й світові, Називають їх — люди безладдя або руїнники.

Лише розуміння того, ким ти є, народжує гармонію. Це — єдине та найважливіше випробування всесвіту, найскладніше, бо ми несемо в собі відгомін чужих страхів та бажань, які, накладаючись, звивають музику кублом дисонансів. Слід покласти долоню на струни серця — нехай затихне на мить колишнє, поступаючись місцем чистій мелодії тебе, справжнього».

Якщо Анджа сподівався вибратися з багна, потрапивши до замку, то він помилявся. Де там... Баронське подвір'я було не чистіше за обійстя діда Лема. Коні, тварини шляхетні й розумні, ходили, де їм заманеться, лишаючи за собою поклади добірного добрива. В куточку між казармою і стайнею рохкала свинка, плацом сновигали галасливі кури. Рідні аромати землі й прілої соломи змішувалися з новими для Анджі запахами шкіряних обладунків, які ніколи не милися, та й знімалися нечасто, псарні, де панських хортів поїли кров'ю перед полюванням, і, зрештою, кузні, звідки сунув гарячий дим і кручена лайка коваля, котрий намагався укоськати баронського дестрієра — дужого, але дурного бойового коня.

І все ж... Він вважав, що йому пощастило. Ну, по-перше, барон так і не скарав його на горло. По-друге, він дозволив Анджі помагати гарнізонному конюху. Хоч і в багні по коліно, зате — коні. З поросятника до стайні — для Анджі то був стрибок вище голови. Якби до псарні призначили — то взагалі був би злет у захмарні висоти. Та, як здогадався колишній свинар, барон не довіряв йому своїх псів. Боявся, мабуть, за їхнє собаче життя.

Самого барона Анджа не бачив, та не дуже й хотілося. Правда, старий конюх, дядько Клеч, багато розказував про володаря замку, от хоча би й те, що барон не спить уночі, а сновигає замком зі смолоскипом. Служники, казав Клеч, іноді бачили, як барон зупиняється коло голої стіни в трофейній залі й читає відхідну. Кажуть, замуровано там когось... І кожну ніч когось нового, — абсолютно серйозно подумав собі Анджа.

Він запитав його про Вайлака.

«А що, — стенув плечима конюх. — Вайлак як Вайлак. Прибився до гарнізону на війні в Альбігоні, відтоді й служить баронові. Вояка справний, лише... лише, — конюх почухав потилицю, — чудний він, Вайлак. Мовби й наш, та не зовсім. Не боїться нічого... Навіть Темного, хай би йому повилазило... Ну, досить патякати, ходи, поможеш мені стійла чепурити». Це переважно означало вигрібати тій. Але Анджа не скаржився.

Якось, за тиждень після свого призначення до господарства дядька Клеча, Анджа вибрався надвечір на ґалерею вартової вежі. Галерея була тимчасова, хоч і розпадалася вже від старості — між балками її дерев'яного кріплення можна було пропхати свиню. Тому, власне, варта нечасто навідувалася сюди, слушно побоюючись, що поміст галереї не витримає їхніх броньованих тіл.

Анджа присів на самому краєчку помосту. З висоти вартової вежі баронського замку видно було всю Чорнобурівку з її покошеними хатками без вікон, маленьким ставом і млином на околиці; далі темною хмарою бовваніли вкриті чорним лісом пагорби. Власне, ліс був чорно-бурий, звідти ж село отримало своє ім'я. Дехто навіть усерйоз вважав, що барон Черенбер насправді Чорнобур, тільки мовиться по-іноземськи. Та що їх слухати, сільських брехунів — і не таке наплетуть після кухля злидва...

Анджа всміхнувся. Все ж добре бути тут, нагорі, а не там, зовсім поряд із чорним лісом...

— То ти, патлатий? — пролунало за спиною.

Анджа сіпнувся, розвернувся й побачив, як через мерлон захисної стіни перебирається на ґалерею якась темна постать.

— Що, селюче, — рипнув Вайлак, ставши поряд, — не сидиться тобі в теплому гною? Набридло баронським коням гузно підтирати?

— Та ні, не набридло, — обережно мовив Анджа. — З конями не нудно. Кожен день щось нове... і такими кучугурами...

Вайлак тихо розсміявся.

— Гаразд, — мовив він, — але що забув на вартовій вежі? Виглядаєш рідних свиней, як вони там без тебе, бідолашні, журяться?

— Журяться, — серйозно кивнув Анджа, — їм же скоро під ніж — баронові та його воякам на харч. Їх якраз тепер, мабуть, війт причащає...

— Що, свиней? — вразився Вайлак.

— Еге, — Анджа криво всміхнувся, — свиня — то плоть землі, тварина брудна, як і ми, серви. Шляхетні не можуть їсти м'ясо землі — аби собі не забруднитися перед Небом. Хіба пан не знали?

Вайлак гмукнув.

— А як ви їх причащаєте?

— Кров'ю голубів, пане. Крапельки досить — і свиня перед смертю стає мовби птицею небесною.

— Які добрі звичаї... — кивнув старий вояк, — і це що, всюди так, чи лише в твоїй славній Чорнобурівці?

— Ну, в Заморенці, що в землях графа... — Анджа хотів був кивнути на схід аби показати, де саме лежить земля Морренштиба. І завмер.

У вечірніх сутінках на схилах пагорбів ясно світилися кілька зеленкуватих вогнів. Вайлак простежив за його поглядом.

— Що таке, малий? Болотних вогнів налякався?

Анджа ковтнув в'язку слину.

— Та ж там, той... нема мочарів. Ці вогні, це... Могул, Нічний Лісоруб, рубає мертві дерева Темному на ватру — вечерю смажити... — Анджа здригнувся. Він виразно міг уявити, що саме смажить Мисливець собі на вечерю.

Вайлак похмуро задивився в морок. Його глузлива посмішка зникла, мов потопельник в холодному ставку.

— Знаєш, Анджо, — сказав він дивним голосом, мовби сам до себе. — Це справді страшно... Те, які ми. Те, чого ми боїмося. Ми навіть уявити собі не можемо, що буває інакше. Варвари, та й годі...

Анджа не зрозумів його. Він не знав такого слова.

Арод, ненароджений повелитель князів людських, мовив так, звертаючись до володарів землі:

«Ваше призначення — служити Небу волею своєю, ведучи за собою підвладних вам, та долати ворогів силою, даною вам Небом. Ви обрані для очищення землі від скверноти, та Небо не прийме вашого служіння, доки ви самі не очиститеся від бруду земного, ім'я якому — тлін.

Чотири випробування повинні ви пройти, чотири немочі здолати, аби звільнитися від прокляття земної долі. Перша неміч — милосердя. Милосердя робить вас рабами недосконалих, ослаблюючи руку та розм'якшуючи серце. Друга неміч — надія. Той, хто має призначення, не повинен сподіватися, бо надія збиває обраного зі шляху, спокушуючи його земними втіхами. Той, хто виконує призначене, не сподівається, він твердо знає, що вчинки його будуть належно оцінені Небом. Третя неміч — сумнів. Той, хто сумнівається, хто не певний у серці своєму, не може вірно служити, бо не має віри й пошани до Неба. Четверта неміч — любов. Любов — найгірша з недуг, бо той, хто любить, милосердний, той, хто любить, сумнівається та плекає надію.

Лише той, хто в собі здолає звіра земного, вартий служити Небу. Той же, хто прогнівить Небо, схибивши зі шляху горішнього, по смерті втрапить до володінь Темного, до підземель страху і відчаю, звідки нема вороття».

Коли барон від'їжджав на полювання, все господарство замку присідало, де прийдеться, мовби з нього висмикнули осердя. Сідав на ослінчику коло стайні дядько Клеч, сідали, притулившись до куртини, вартові. Сідали навіть коні, пірнаючи з головою в духмяну тирсу. Анджа вийшов на подвір'я, шукаючи, де б і собі присісти, подалі від кінських гостинців та веселих караульних, які наразі вирішили вдатися до гри у вибивного. Як Анджа з'ясував у свій час, «вибивний» означало щонайменше «вибивний зуб», а іноді, за належної майстерності, гра могла сягнути й «вибивного ока». До того ж, до гри залучалися всі, кого лиха доля занесе в поле зору гравців. Тож Анджа вирішив піти погуляти.

Сновигаючи коло замкової кухні, причарований запахом смаженини, Анджа натрапив на Онечку. Спершу він не впізнав її — на гожому обличчі мірошникової доньки нині грубою борозною тягнувся від правого кутика вуст до скроні потворний рубець. Якби Анджа міг пожартувати з цього приводу, він би сказав, що Онечка стала напрочуд усміхненою за життя в замку... Але жартувати якось не праглося. Наче громом побитий, він стежив, як дівчина з якимось кухлем біжить через замковий двір.

«Онечко!» — врешті гукнув він навздогін дівчині. Вона обернулася, заледве не впустила кухля, але за мить опанувала ляк і побігла далі. Правда, швидше, ніж доти. «Зачекай, Онечко!» — Анджа рвонув за нею. Йому раптом несамовито закортіло поговорити з дівчиною. Все ж, стільки років були сусідами... Колись Анджа шалено заздрив їй, та де... Онечці заздрило все село — звісно, їй вдалося потрапити до замку. А там, — казали в Чорнобурівці, — там усе може бути. І мрійливо зітхали.

Нарешті він наздогнав її і вхопив за руку.

— Та зачекай, Онечко! Чи не впізнаєш?

— Чого тобі, Анджо? — тихо запитала вона.

— Не тікай! Я поговорити хотів... Скільки не бачилися! Онечко, ти коли пішла до замку, ми в селі весь час про тебе говорили. Як ти тут, як живеться... Чи гарно тобі в барона?

Анджа розумів, що верзе дурниці, але її погляд, разючий мов мисливський батіг, змушував говорити — хоч би що, аби лише не мовчати.

— Як живеться... А ти як гадаєш? — мовила вона, усміхнувшись спотвореним краєм губ. — Як на небі, незгірш. Відпусти, бо як не встигну баронові вечерю зладнати, у цім раю буде буря... Ну, відчепися!

Хлопець мимохіть випустив її рукав. Не сподівався він побачити Онечку такою. Все, що завгодно, але... Але що? — запитав він себе. Якби йому не пощастило з тими хортами... Анджа похмуро побрів до стайні, і саме тоді прозвучав гук мисливського рогу — барон повертався до замку.

Так швидко? Невже барон устиг щось там уполювати всього за годину? Анджа не мав жодного сумніву, що встиг би, але барон любив полювання, а любов не терпить поспіху.

По підвісному мостку дрібно простукотіли підкови, і до замкового двору в'їхала кавалькада загоничів і псарів. Попереду на дебелому рябому коні парадував сам барон, ведучи на короткому мотузку свою здобич — побитого, вимащеного кров'ю і брудом селюка. Мешканці замку підвелися з насиджених місць, розглядаючи незвичний трофей. Хуторянин, упольований бароном, лише тихенько скиглив, відсапуючись — не схоже було, що Черенбер завдав собі клопоту вповільнити біг коня, аби не змучити бранця.

Заїхавши до двору, барон кинув мотузка слугам і зіскочив на землю. До барона підійшов Вайлак, кивнув на полоненого, що нині впав навколішки в багнюку.

— Бачу, світлосте, полювання було вдалим? Але що це за дичина, пане? Адже немає такого звіра ні серед чорної звірини, ані серед червоної, шляхетної...

— Не блазнюй, Вайлаче, — суворо кинув Черенбер. — Це бидло забило оленя з мого лісу. Коли ми знайшли його, він уже тушу білував... Йоргів виродок!

Черенбер підійшов до бранця і пхнув того межи ребра загостреним вістрям чобота.

— Ти пошкодуєш про це, — прошипів барон, — і будеш шкодувати довго, Небом присягаюся! Пошкодуєш, що на світ народився, ти, мерзенне падло!

Челядь, що зібралася довкола, заворушилася, зашуміла. Анджа просунувся між кількох псарів, аби бачити краще. Ну, і краще б він цього не робив. Він знав того бранця. Ба більше — то був заледве не єдиний його чорнобурівський приятель, Рем Кухель. І яка холера потягла нещасного полювати в баронському лісі? І не просто щось там — оленя... Цього живого уособлення священного Дворога? Гаплик тобі, Ремку, ой, такий гаплик...

— Вайлаку, в підвал його! — підсумував барон. — Ну?!

Вайлак, — хоч і кажуть, що самого Темного не боявся, — кивнув. Анджа бачив, як у того злими вітрилами злітають закрилки носа... Але що ж, Темний — там, а барон — тут, і ще не знати, що гірше.

— Звісно, в підвал, — мовив Вайлак, обернувшись, і Анджа на мить перехопив його погляд — чорне знамено люті. — До підземелля, куди ж іще...

Тієї ночі Анджа не зміг заснути. Він просидів під стайнею від першої свічки і аж доки не згоріла третя; весь час йому вчувалися голоси, зойки і стогони звідкись ізнизу — з підвалу... Він трусився, немов у пропасниці, здригаючись від кожного поруху вітру. Але ніч, зрештою, минула.

Зранку Анджа знайшов голову гарнізону і попросив його дозволу вчитися володіти зброєю. Вайлак глипнув іронічно на його розкреслене безсонням лице і, кинувши загадкове «дозрів, еге ж?», відправив Анджу до казарми шукати вояка на ймення Март Мідяк.

«... серед людей не існує того, хто має право визначати за інших їхню долю, не існує того, хто може встановлювати зразки поводження і вимагати їхнього дотримання. Музика всесвіту не підкоряється людській волі, бо вона сама — єдиний закон. Імовірність виникнення світу з хаосу така ж, як імовірність виникнення музики з шуму, і ніхто ніколи не керуватиме тим, що має таку малу ймовірність, але виникло до існування. Адже ніхто не має влади над дивом. Таким незбагненним дивом, яким є життя.

Утім, попри всю неймовірність існування всесвіту, він нині є нашою єдиною дійсністю, а отже, ми самі — частина порядку, який сильніший за жагу небуття. Наше життя — лише впорядкований шум, тобто — музика. Доки ми слухаємо її відгомін і чинимо так, як вимагає наша природа, музика звучатиме. Коли ж ми робитимемо те, що йде супроти власного єства, ми створюємо шум. Коли ми змушуємо інших чинити супроти власної природи, ми множимо шум, який одного дня може поглинути музику і занурити світ у безлад...»

Казарма була довгою низькою спорудою, що тяглася вздовж північного боку захисної стіни. Тут завжди панувала півтемрява, запах знуджених людей і зношеного реманенту. Час від часу барон брав свій гарнізон «у поле», що означало — до хутору з виховною метою або ж на кордони графських володінь — переставити розмітку, і якщо хто надумає чинити опір, зав'язати мляве прикордонне побоїще. Одного разу барон їздив на справжню війну — бити єретиків в Альбігоні, ось лише з усього гарнізону тоді повернулося хіба десяток калік. Відтоді, щоправда, барон надолужив втрати — в основному за рахунок полонених, котрих ніхто так і не зібрався викупити. Та хай би там що, а гарнізонні вояки вважали себе за вищу касту і не горіли бажанням пособляти усіляким брудним конюхам, котрим наразі був Анджа. Отож, знайти Мідяка було не так і просто. Ну, справді, не зазирати ж під кожне ліжко, де, затиснувши в натруджених долонях фляжки, дрімала честь і гордість гарнізону.

Та, зрештою, Мідяк таки знайшовся. То був кремезний вояк із розсіченою бровою, котрий мав повне право зватися Мідяком — його шкіряні обладунки, зняті з якогось єретика-чепуруна, були посилені мідними лусочками й широкими мідними пластинами на грудях. Мідь, правда, не вельми захищала від залізних мечів та пік, але ветеран беріг свій трофей, прикипівши до нього тому, либонь, що обладунок належав першій людині, якій він укоротив віку. Такий був у Мідяка оберіг — незбагненний, але дієвий.

Нині Март Мідяк спав на скирті соломи в дальньому кутку казарми. Тамуючи вагання, Анджа наважився його розбудити, обережно поторсавши за плече. Наступної миті хлопець усвідомив, що притиснений до стіни казарми, а вістря кривого меча-фолчена — у небезпечній близькості від горлянки.

— Ти чого, Йоргів дрин?!! — незрозуміло прохрипів вояк.

Анджа, який і дихнути боявся, аби не напоротися на скошений край меча, лише кліпнув у відповідь.

— Ну, якого чумного щура тобі, бовдуре?

— Мене до вас Вайлак відправив... — прошепотів Анджа.

Мідяк поволі опустив меча.

— Ну?! А нащо, га? — здивувався він.

— На... на навчання. Вайлак сказав, щоб ви мене навчили меча тримати, якщо ваша ласка.

Мідяк замислено почухав потилицю.

— Геть схибнувся той Вайлак, чи що? Який з тебе боєць? Так, дрином крутити, аби, цеє, свині не бешкетували...

Ветеранові, певна річ, було ліньки панькатися з хлопчиськом, та пообідній сон однак було перервано, і слід хоч якось збавити негадане пообіддя. А з цього навчання, збагнув Мідяк, може бути хай і не користь, та бодай розвага.

Отож, Анджине навчання почалося з того, що Мідяк його просто відлупцював.

— Невже тобі, хлопче, ніхто досі писка не чистив? — поцікавився вояк.

— Та чого ж, було, — мовив Анджа, витираючи заюшеного носа. — Тільки досі мені вдавалося бачити, куди який стусан цілить. А ви, даруйте, б'єте якось кручено...

— Кручено... Ач, який знавець! — гмукнув Мідяк. — Ну, добре, битиму дуже повільно. Дивися сюди.

І ось під оком у хлопця — свіжий синець. А Мідяк мало за живота не хапається від реготу.

— Синець — то дурниця, — потішив він Анджу. — А якби мечем? Пошматувало б тебе, хлопче, на цурки. Ну, давай ще. Дивися уважно.

За якийсь час Анджа збагнув, чого саме хотів від нього Мідяк. Не одразу, але він таки навчився ухилятись від ударів і зустрічати штурхана на півдорозі. Ціною тому був розбитий ніс, «ліхтар» під оком і незліченні синці всюди, де лише пришилася наука. Мідяк удоволено реготнув і наказав приходити завтра.

Дядько Клеч, побачивши свого помічника, мало не вдавився шматком вечірньої пайки.

— Де тебе пси ганяли, хлопче? Га? Ти собі десь кулаки чешеш, а мені — морочся за двох? Онде в другому стійлі — кінь заїжджий. Сказано — помити й вичесати, щоби був назавтра як ляля. Ну, чого став чумним стовпом?

Анджа пошкутильгав до стайні. Мідякові уроки озивалися болем, — а тут ще й конина ця, тонконога валдарська кобила, оком косить і хекає. Здалеку, видно. І герби незнайомі.

— А хто це приїхав, дядьку? — гукнув Анджа до Клеча.

— Гербів, йолопе, не бачиш? Вістовий із самого Дол-Друа.

— Ой, невже від князя?

— Ти, хлопче, ґав не лови. Бач, ледве дихає конячина. Бігла, бідака, мов на пожежу... не просто так, кажу я, не з дурної голови то все...

Анджа кивнув. Якесь негайне повідомлення від князя... Невже щось надходить — війна, холера, чи ще які державні справи?

Вивільнивши кобилу з упряжі, Анджа повів її гуляти. Пани не жаліють коней. Пани взагалі нікого не жаліють... Бо милосердя є гріх... Нібито якось так, — пригадав собі Анджа. Але щось тут купи не тулиться, — насупився він. Проте далі роздум наразі не йшов.

Іса, пастир ненароджений, мовив так, звертаючись до храмовників:

«Ваша доля — вести братів ваших крізь терни сумнівів до світла горішнього. Ви повинні навчити братів своїх чеснот, необхідних для торування шляху до спасіння. Але Небо не прийме вашого служіння, доки ви самі не викуєте у власному серці найвищі чесноти.

Чотири чесноти повинні ви віднайти в собі, чотири висоти сягнути для того, щоби відкинути земне і наповнити серце світлом. Перша чеснота — страх. Лише глибокий, правдивий страх викарбовує ту безодню, яка чекає на відступника. Адже лише той, хто боїться покарання, вартий нагороди. Страх — це вказівник, який не дозволить вам помилитися, обравши шлях, що веде до підземель. Друга чеснота — нещадність. Той, хто вміє завдавати болю, допомагає братові своєму відректися від земного, від тілесного — джерела бруду і спокус, що відвертають від правди. Третя чеснота — зневага. Обраний Небом не повинен знатися з нижчими за себе, аби не забруднитися їхніми мерзенними бажаннями, не принизити себе в очах братів та Небесних прелатів.

Четверта чеснота — зречення. Аби вірно служити Небу, ви повинні зректися задоволень, зректися надії, милосердя і справедливості, бо вони є звабливими пастками Темного, котрий чекає на узбіччі».

Зміст послання з Дол-Друа так і залишився би для Анджі таємницею, якби йому не випало визволити баронську покоївку від набридливого зла в особі алебардника на ймення Гачок. Одного прекрасного дня, який був прекрасним уже хоча б тому, що барон із невеликим ескортом відбув на перемовини до графа Морренштиба, Анджа сидів на колоді біля стайні, ладнаючи кінську упряж. Раптом його увагу привернули звуки сварки звідкілясь із-поза казарми. Анджа підійшов ближче радше від бажання покинути марудну роботу, аніж від прагнення справедливості.

— Відчепися, Гачку! — почувся з-за рогу казарми жіночий голос. — Забери свого масного писка, чуєш, ти, бидло!

Анджа впізнав Онеччин голос. Радше впізнав її інтонацію — красива дочка Чудри мусила навчитися говорити «відчепись, бидло» якомога переконливіше, аби мати змогу дійти спокійно бодай від млина до ставу. Анджа не раз чув цей її вигук і на власну адресу, та він не ображався, бо ж насправді почіплятися до Онечки було радше самоціллю, ніж способом здобути її прихильність. У Чорнобурівці так чинили всі, хто носив штани і пив злидво. Втім, наразі не схоже було, що її захисне замовляння діє належним чином.

— Слухай, ти, ропухо... — прошипів Онеччин кривдник. — Чого пручаєшся, мов засватана? На себе глянь, страховидло! Кому ти потрібна така, забавка розпанахана? Га? Ти мені, кралю, ще дякувати мусиш!

Ось тепер Анджа впізнав і самого залицяльника. То був алебардник Гачок, який отримав це ймення за вірність своїй гізармі, яка швидше була схожа на багор — з великим гачком, яким зручно було стягати вершника з коня, а потім добивати прицільним ударом широкого вістря. Інші вояки, насамперед вершники, не надто поважали гізарми, вважаючи їх зброєю боягузливих і підступних. Утім, Гачкові вона пасувала, як руків'я — долоні. Не був Гачок і взірцем краси та мужності — з довгими сальними кудлами та гнилими, а почасти й геть відсутніми зубами. Колись Онечка відмовила навіть синові коваля, який був шалено популярний у жіноцтва (адже до всіх своїх принад він ще й спадкоємець кузні). Зараз, однак, залицяльник був налаштований серйозно.

— Ану стій, не сіпайся, бо продовжу тобі усмішечку ще й до лівого вуха! — Гачок засміявся, втішений власного вигадкою. — Стій... Ах ти ж, курва!

Анджа, котрий спостерігав за подіями з-за рогу будівлі, побачив, як Гачок смикнув рукою і притулив до рота пальці, з яких дріботіла кров. Схоже було, що Онечка, втративши надію на замовляння, просто вкусила його за руку. Гачок, уражений такою зухвалістю, заліпив їй ляпаса. Дівчина скрикнула, вдарившись потилицею об стіну. Подальший розвиток подій уже наче не викликав сумнівів, але тут Анджа зрозумів, що спостерігати далі було б якимось збоченням. Власне, навряд чи помічникові конюха було знайоме це поняття, але його відчуття були відповідними. Він вирішив утрутитись.

— Дай їй спокій, Гачку! — мовив Анджа, підійшовши ближче.

Гачок повільно розвернувся, змірявши Анджу недбалим поглядом розпухлих від пиятики оченят. Його долоня лягла на руків'я короткого ножа.

— Згинь, бидло! Чи до Йоргового казана поспішаєш? Так, мо', підкинути?

Анджа не бачив особливого сенсу в подальшій розмові, тож просто влупив Гачкові попід ребра, а відтак зацідив ще й у писок, мимохідь дякуючи Мідякові за науку. Гачок зігнувся, свердлячи Анджу лютим оком.

— Ну, свиното, чекай... ти ще в мене дістанеш... — мстиво пообіцяв він, масуючи щелепу.

Анджа розумів, що Гачок цього йому не подарує, але наразі хлопцеві було байдуже. Йому ніколи не вдавалося загадувати наперед.

Гачок почвалав геть, і Анджа обернувся до Онечки. Вона стояла, притулившись до стіни, бліда й сувора, майже така ж гарна, як колись, навіть попри свій жахливий рубець. Її губи дрібно тремтіли. Якусь мить вона стояла так, мовби не помічаючи Анджу, потім коротко схлипнула й побігла геть, залишивши свого рятівника ошелешено проводити її поглядом.

Утім, Онечка не була аж такою невдячною. Того вечора вона принесла Анджі до стайні кошика з хлібом і кістку, на якій залишався ще добрий кусень смаженого м'яса — то був справжній скарб, поцуплений, схоже, з баронського столу. Анджа подякував і знову попросив її не тікати. Цього разу вона йому не відмовила.

Вони вибралися на хурдаж — ту напівзруйновану галерею, де Анджа любив посидіти вечорами, і там, коли загусла темрява й не стало видно облич, Онечка розповіла йому про своє життя в замку.

То була сумна історія про боротьбу за ласку барона і про те, як боротьба завершилася перемогою Онечки. Перемога, однак, не принесла їй бажаної нагороди. Черенбер, — притишивши голос, оповіла Онечка, — ще, мабуть, із часів війни в Альбігоні був неспроможний на плотську любов, тож єдиною його розвагою виявилися криваві забави, після яких більшість торувала собі дорогу на цвинтар, а щаслива меншість верталася до життя каліками. Онечці пощастило.

Нині вона була однією з покоївок, що прибирали в господі й допомагали готувати баронський харч. Її життя було низкою принижень, таких, як сьогоднішня сутичка з Гачком, але вона звикла до цього, як звикла тихо сподіватися, що якась лиха година перерве життя барона, і вона зможе прийти плюнути на його могилу. Онечка замовкла на якийсь час, а потім сказала, що, можливо, ця година не так вже й далека. Черенбер, сказала вона, щойно отримав розпорядження з Дол-Друа — збирати військо. Готується війна... і не просто війна, а Священний Похід, як тоді, до Альбігону. Саме з цим барон і вирушив до Морренштиба.

Хлопець кивнув, розглядаючи далекі схили. Війна... Що ж, можливо, бажання Онечки здійсниться. А може, і його, Анджине, бажання має такі-сякі шанси? Він знав, що мріє про нездійсненне, однак війна має властивість руйнувати звичні порядки... У ті часи нормальним було мріяти про війну. Отож, він і мріяв.

«...йшлося про те, що музика — це впорядкований шум. Утім, музика — набагато більше. Адже будь-яке ритмічне повторення, нехай навіть повторення дисонансів, може бути порядком. Проте, такий порядок — мертвий, і ніщо не може вдихнути в нього життя, крім тієї творчої сили, котра складає непевність в мелодію, а плинність — в пульс єдиного ритму.

Отож, вміння творити гармонію — єдина чеснота, якої повинні прагнути ті, що бажають пізнати світ. Нехай судження про гармонію і красу розбігаються, нехай існує потворне й лихе, яке виникає попри наші бажання, а іноді — завдяки їм. Слід розуміти, що біль і страх мають інший бік — радість і надію. Саме напруга між полюсами відчуттів напинає струни всесвіту, дозволяючи їм звучати чисто і дзвінко. Той, хто зуміє розпізнати гармонію там, де зустрічаються щастя й біль, зрозуміє сенс існування і зможе творити красу, збагачуючи всесвіт.

Ті, що шукають бога, знаходять його в гармонії. Його лице — світло, його оселя — довершеність. В такому сенсі бог є прекрасним, а краса — божественною. Отож, мистецтво ближче до бога, аніж навіть релігія, яка найчастіше змушує поклонятись насиллю в різних його формах. Така релігія — шум, бо насилля вбиває творчість, перетворюючи гармонію на показний порядок цвинтаря».

Після розправи над велелюбним Гачком Анджине навчання дивним чином стало справою всього гарнізону. Чи, швидше, розвагою всього гарнізону. Знуджені вояки приходили глянути на вправи Мідяка й Анджі — хто позбиткуватися, хто похизуватися власними вміннями, здобутими в неодмінно славних походах та безумовно епічних баталіях. Завсідниками тих розваг були Мідякові друзяки Крук і Чернець. Крук був високим жилавим власником бойового молота з вигнутим «дзьобом», а здоровань Чернець надавав перевагу гупіллону, або ж інакше «кадилу» — ікластому колобку припнутому до залізного ланцюга. Іноді навіть Вайлак приходив повправлятися, і тоді Анджа під регіт усієї казарми тікав подвір'ям від його верткого кацбальґера. Та, слід сказати, з часом Анджа вже трохи навчився тримати в руках свій тупий меч-пассот, і його біганина стала дещо доцільнішою. Принаймні тепер нападники значно частіше бачили його лице, аніж потилицю.

Звісно, Анджі було ще рано підсумовувати досягнення, однак доля в особі самого барона вирішила влаштувати помічникові конюха передчасний іспит.

Барон любив спостерігати. Він часто ставав коло вікна, поклавши руки в чорних рукавицях на кам'яне підвіконня, і незрушно стежив за розвагами гарнізону. Пильний та хижий, немов лихий шуліка, він дивився байдуже, і важко було сказати, що саме барон намагається розгледіти у вправах вояків.

Проте одного дня, якраз у розпал збройних забав, Черенбер спустився надвір. Вояки розступилися, даючи йому дорогу.

— Тренуєтеся, бійці? — зневажливо кинув він. — Вайлаку, що скажеш? Готові до бою ці твої годованці?

— Хто — ці? — вищирився Вайлак. — Е-е-е, звірі, просто звірі, світлосте, злі й невблаганні.

— Та невже? — пирхнув барон, озираючи зібрання. — Ану ж, побачимо...

«Звірі» сором'язливо поховали очі, відступаючи в затінок.

— О, а цей що тут робить? — поцікавився Черенбер, кивнувши на Анджу.

Вайлак коротко зиркнув на хлопця.

— Цей? Вчиться, щоби... е-е-е, у випадку чого стати до бою за вашу світлість. Так, Анджо?

Той спромігся кивнути.

— Ти ж бач, як, — мовив барон. — Вайлаку, ану дай мені свого меча. Хутко!

Вайлак поволі витяг кацбальґера з піхов, передав баронові, криво всміхнувся і відступив. Свого меча, той, либонь, просто не забажав мастити брудом... Ну та нема ради — баронська забава, як не крути... Анджа похапцем витер холодну вологу з долонь і зручніше перехопив руків'я меча-пассота.

Напад барона був стрімким і дужим, тож із першого ж удару, який мало не вибив меча з Анджиної руки, колишній свинар збагнув, що йому нізащо не встояти проти здичавілого в баронових руках «драного кота». Анджа ледве встигав відбивати удари Черенбера, удари такої сили, що, перепинивши випад, його рука німіла аж до плеча. Він відступав, задкуючи, і за якусь хвильку його плечі торкнулися стіни — відступати далі не було куди, а барон, схоже, зовсім не жартував. Анджа якось розпачливо схлипнув, насилу відбиваючи націлений в груди удар. Баронський меч, відбитий угору, описав елегантне півколо і, обігнувши Анджин пассот знизу, припнув його до стіни. Хлопець, боляче вдарившись кісточками пальців об шкарубкий камінь, випустив меч, котрий із брязкотом упав баронові під ноги.

Гарнізон завмер. Завмер Анджа, тяжко дихаючи. Завмер кацбальґер коло Анджиної шиї. Барон усміхнувся, провів лезом по його неголеній щоці. А потім опустив меч.

— Хе. Хлопчисько, — мовив він.

Черенбер кинув меча Вайлакові й рушив геть, не обертаючись. Той провів барона зачудованим поглядом.

— Йоргів дрин, — вилаявся Мідяк. — Щоб я здох...

— То діло нехитре, — стенув плечима Вайлак. — устигнеш. Слухай, хлопче, чим ти його причарував? Інший був би вже посічений на дрібні кавалки, а ти ще наче одним шматком стоїш...

Анджа нервово кивнув.

— Еге, одним. Наче. Дивно, правда?

Вайлак доброзичливо плеснув його по плечу.

— Ну, гаразд. Ходи, наллю тобі злидва з такої нагоди!

— За здоров'я барона, щоб він здох, — додав Мідяк.

Того вечора в казармі була славна пиятика. Та, зрештою, тут завжди непогано гуляли, особливо за «щоб він здох». Молодий конюх вислухав безліч вітань і страмних натяків, надто ж тих, що стосувалися Анджиної власної леґенди про походеньки меткої мамці чорнобурівськими гаями. Його змусили докладно переповісти історію і, захопившись, очманілий конюх невдовзі сам почав вірити в мамчині подвиги на баронському ложі. Повірити зовсім не тяжко, якщо дуже хочеться. Анджі ж кортіло несамовито.

Ті, що тримають зброю, теж прийшли до Арода та їси по науку.

«Як нам, — спитали вони, — заслужити ласку Ясного Неба?»

«Ваша доля — служити вашим володарям вогнем і залізом», — мовив Арод.

«Ваша доля — іти за ними в бій заради перемоги Неба», — мовив Іса.

«Ваше життя — війна, — сказав Арод, — і поза війною ваше життя — пустка».

«Ваша війна — молитва, — сказав Іса, — і поза молитвою війна — безглуздя».

«Що дає війна вірним Небу?» — запитали ті, що носять зброю.

«Війна — це очищення землі від скверноти гордині, розкоші й розпусти, — відповів Арод. — Ваше право — нищити тих, що тішать своє тіло, зневаживши Вогненне Око Неба, суворе й нещадне».

«Війна — це очищення духу від недуги співчуття та милосердя, — відповів Іса. — Ваше право — нищити тих, що живуть у твані рабських сподівань і тваринних прагнень».

«Чи прийме нас по смерті Небо? — запитали воїни. — Нас, що не володіють землями, але носять зброю?»

«Не всі з вас варті Небесної ласки, — мовив Арод, — однак ті, що вірно служать своїм володарям, можуть бути прийняті Небом».

«Ті, хто служать володарям, як володарі — Небу, можуть бути прийняті. І знамення цієї вірності — кривава відзнака», — мовив Іса.

«Ті ж із вас, хто зрадить володарів, навік будуть прокляті й потраплять по смерті до володінь Темного, до землі блідих вогнів і кривавих світань».

Гроза, на щире переконання чорнобурівців — то було бойовисько небесних демонів, котрі, гуркочучи в хмари-щити, лупали один одного сліпучими списами. Демони виїжджали на небо з прапорами й герольдами, їхні коні — люті вітровії під куривними чепраками — мчали виднокраєм, дрібно стукочучи срібними підковами. Часом хтось із демонів скидав з коня іншого, і тоді земля двигтіла від удару, і смолоскипами займалися віковічні дерева, уражені падінням захмарного лицаря.

Так говорили в Чорнобурівці — там не любили чужі бойовиська, особливо ж такі, від яких потерпали люди й гинув урожай. А так було майже завжди.

Отож, нині над замком вирував демонічний герць. Глядачів у того змагання не знайшлося — вболівальники ховалися, де прийдеться, прагнучи перебути панську забаву без втрат.

Ховалися, приміром, у казармі, до якої Анджу кликали як всезагального учня і трішки — як оберіг від баронського гніву. Вояки тулилися коло вогню в тому щасливому кутку, де стріха протікала найменше.

— Нічогенька нічка... — пробурмотів Мідяк, мерзлякувато пересмикнувшись, від чого його обладунок жалібно дзеленькнув. — Така точно була під Альбігоном, коли ми сиділи в драному бастіоні під фортецею, всі — і хворі, й поранені, і живі, й мертві, як хто не добачив... Сморід, стогони, і на голову ллє, мов псяча сцянка...

— Ех, хороші були часи, — зітхнув Чернець.

— Не те, що тепер, — поскаржився Крук, — сидиш тут, іржавієш...

— Еге, тупієш на очах, — усміхнувся Мідяк.

Крук гмукнув і незлостиво пнув товариша ногою.

— Краще б ти, бляшанко, розказав нам що-небудь. Бо ж злидва нема, бабів нема... нудьга.

— Е, не треба, — попросив Чернець. — І так на душі тоскно, а він зараз знов розведе про ті свої банії, де єретички в таких е-е-е... фризурах... Краще не треба.

— А хай тоді малий щось розкаже. У вас у селі є банії? — у нас є баняки, — кивнув Анджа. — А ось єретичок нема. Була, правда, одна причинна — ходила вздовж дороги, і як хто ще підводою, питалася, чи не підвезуть на небо. Потім вона десь пропала — певно, дочекалася свого воза...

— О, слухайте, — сказав Крук. — А я згадав одну історію. Теж про жінок.

— Круче, я тебе благаю, — зітхнув Чернець. — Давай краще щось страшне, як ти вмієш...

— Ну, так це і є страшне. Я ж кажу, про жінок.

— Страшна історія про те, як Крук ходив свататися, — зловісно прошепотів Мідяк, — а дрин свій забув...

Вояки зареготали.

— Ну не хочете, не треба, — образився Крук.

— Та годі, розказуй вже. Тільки не про банії.

— Про банії не буду. — Крук усівся зручніше й почав оповідати, зупинивши погляд на рухливому полум'ї. — Історія така: були у Темного троє дочок; одну з них він віддав за князя, другу — за храмовника, а третю — за простого коваля. Були вони юні, високі та гожі — але то лише вдень. Уночі Йоргові дочки перекидалися на морок і висмоктували життя з того, хто опиняться поряд. Отож, після весілля князь відвів молоду дружину до покоїв, але свічку не згасив. І побачив, як вона обертається на страховиддя: тіло — пітьма, пазурі — як у вовка, а голова — як у жаби. Злякався князь і вигнав дружину. Храмовник теж не загасив свічки і вберігся. А ось коваль не мав свічки і не зміг побачити, на що перетворилася його дружина. Кожного вечора він засинав, а прокидався змучений і посивілий. Так вони прожили кілька літ, дружина коваля народила дочку. А сам він став схожий на старого діда — сивий і кволий. Одного разу прийшла до села знахарка, побачила коваля, зрозуміла, що з ним сталося, і наказала йому дружину вигнати. Коваль так і зробив, та дочку свою пожалів — лишив із собою. Але дочка — Йоргове плем'я — була ще гірша за мамцю. Вночі вона ходила селом, стукала в двері — і до кого постукає, в тому домі хтось невдовзі вмирав. Скоро сельчани второпали, звідки лихо йде, і наказали ковалеві свою дочку вбити. Коваль послухав, але забити дитину не зміг. Тож він замурував її живою в стіну кузні. Але вона, кажуть, там і досі живе, мандруючи зі стіни в стіну. Тож іноді люди чують, як хтось до них стукає зі стіни... і глухий голос, немов хтось усередині б'ється, просить випустити. Якщо той голос слухати, то Йоргове дитя може вибратися зі стіни і випити життя до краплі...

Вояки завмерли, дослухаючись.

— Нічогенька забавка... — гмукнув Мідяк. — І де ти, Круче, такого набрався?

— Мамця розповідала. Колись вона сама чула, як у стіні хтось шкребеться, а потім захворіла на чорну тіпанку і померла...

Ще одна пошесть мовчанки. І тут — у всеосяжній тиші — хтось постукав.

— Я не піду відчиняти, — проголосив Чернець. — Хай йому біс...

— Ви там що, поснули? — пролунав знадвору гнівний голос. — Чи знову повпивалися до уссячки?! От вражі діти! Тут же періщить, як холера!

Поки вояки вирішували, кому відчиняти, нетерплячий прибулець штовхнув двері, і вони гойднулися досередини, бризнувши врізнобіч уламками дошки, яка слугувала замком.

— О, Вайлак прийшов, — відзначив Мідяк. — Здрастуй, Вайлаку. Як життя? Як погода?

Вайлак причинив двері й обтрусився.

— Просто благодать. Якої скоро спізнаєте всі. Я щойно від барона... Війна, друзяки.

Вояки посхоплювалися з місць.

— Де? Коли? З ким?

— Із Валдаррою. Ну, і як вам новина?

— Заради Ясного Неба... — вражено прошепотів Мідяк. — Але чому?

— Ну, що ви, хлопці, як маленькі. Чому... Треба питати, «навіщо?». А ось про «чому?» вам розкаже Отець Брутар. Наскільки я розумію, він на днях приїздить до замку.

Вайлак присів і випростав руки до вогню.

— Наш князь побував там нещодавно. І побачив щось таке, що йому дуже не сподобалося. Або, може, навпаки, дуже сподобалося. Не знаю. Барон каже, що вони вбили якогось нашого купця, чи, може, плюнули на поділ князя, чи штовхнули його коня... Ну, щось таке. Якась, словом, образа корони, честі, гідності і всіх решта реґалій.

— От Йоргів дрин, — простогнав Мідяк, — а ми тут так гарно сиділи...

— А тепер будете так само гарно їхати на південь, — всміхнувся Вайлак, — там сонце і фініки, і з того, що я розумію, всілякі банії...

Товариство замислилося. Війна, що не кажи, мала свої беззаперечні принади.

«...будь-яке насилля шкодить творчості, особливо ж таке, що йде зсередини — внутрішній, вихований примус, що став частиною людини, витиснувши її волю, її власний світогляд. Звичайно ж, уникнути виховання неможливо, так само як неможливо грати на інструменті, котрий уперше тримаєш в руках. Однак виховання повинно бути навчанням, а не вишколом. Всесвіту не потрібні легіони ідентичних душ, неспроможних створювати нове від страху неминучого покарання. Така музика — один-єдиний звук, без руху, без життя, без минулого і майбутнього.

Єдине насилля, без якого Всесвіт значно збіднів би, — влада випадковості. Інше ім'я випадковості — безмежність. Адже справжня нескінченність — це безмежність можливостей, яких ми навіть не можемо уявити. І якщо говорять, що бог всевладний, значить, цей бог — уособлення випадковості. Отож, Всесвіт — це безмежна, нескінченна імпровізація ймовірностей, які, здійснюючись, складаються в гармонійні співзвуччя.

Ніхто не повинен насаджувати іншим свою віру. Адже лише всі вірування разом — логічні й безглузді — складають безмежність. Забираючи владу у випадковості, ми забираємо силу в бога-імпровізатора. Звісно, ми повинні дбати про власну безпеку і добробут, однак, примус порядку не повинен поширюватися на царину духу. Інакше ми збіднюємо самі себе, не даючи здійснитись тій музиці, котра примарним відлунням приходить в наші сни».

Отець Брутар був чимось на зразок Темного Мисливця, тільки трохи реальнішим. Він був головою над храмовниками всього Рабанту, братом графа Морренштиба і першим радником долатського князя. Відтак, будучи особою вповноваженою, він прагнув установлювати справедливість. Тому саме лише його ім'я навіювало рабантцям такий безтямний страх.

За той тиждень, який замок провів в очікуванні Отця Бругара, Анджа встиг наслухатися достатньо, щоб і собі скидатися зі страху. Ось бодай повідана йому історія про те, як Бругар навертав на шлях горішній князівського брата-зрадника: кажуть, що той безталанник вийшов з покоїв Бругара без долонь, без язика, без повік і цілковито безумним... Ще оповідають про священні обряди на честь пророка їси, особливою окрасою яких було четвертування відступників... Інакше кажучи, Отець Бругар робив усе від нього залежне, аби поселити в серцях одновірців любий Небу побожний страх. Надто ж Чільний Храмовник любив походи супроти єретиків, оскільки вони дозволяли переконливо поширювати священне вчення серед диких народів, котрі зловмисно вірили у що завгодно, окрім як у те, що треба.

Нині, за кілька годин по тому, як на подвір'ї зупинився броньований, прикрашений сталевими дворогами екіпаж, мешканцям замку звелено було зібратися у замковій церковці. Звісно, в капличці не було місця для всієї господи, тож найменш поважних челядників, котрі тулилися знадвору, сягали хіба уривки проповіді Бругара в довільному переказі більш просунутих — буквально, в цьому разі — товаришів.

— Ну, що там таке діється? — нетерпляче шарпнув Анджа дядька Клеча, котрий, завдяки своєму високому зросту, бачив трохи далі.

— Отець гніваються... — замислено повідомив Клеч. — Бризкають слиною. Напевне, когось проклинають. Так плюються, що вже на анафему тягне... О, тепер отець махають руками. Чого, не знаю... Так, наче збираються свиню колоти...

— А що він говорить, дядьку Клеч?

— Ну, чого смикаєшся, мов ґедзем укушений? Чи тобі не однаково? Стій спокійно, слухай проповідь...

Отож, попри щире бажання познайомитися зі змістом промови Чільного Храмовника, Анджа мало що зрозумів, окрім того, що Отець Бругар таврував Валдарру, розплідник всілякого непотребу, і закликав вояків помститися за образу, завдану короні. Тобто, зрівняти те кубло розпусти з землею.

Вояки, в принципі, не заперечували, оскільки це було єдине, що вони насправді вміли робити.

По звершенні проповіді всі посунули до своїх звичних місць. Окрім двох незнайомих Анджі молодих людей, вбраних у руб'я та підперезаних важкими кривими боделерами. На шиї в них теліпалося по залізному дворогу, що свідчило про їхню причетність до почту Отця Бругара. І — дивна річ! — ті звитяжні бійці світлого воїнства, озирнувши подвір'я, рушили просто до Анджі.

Хлопець обернувся, намагаючись відшукати в натовпі бодай дружню підтримку, але ні Вайлака, ні Мідяка не було поряд. Храмові воїни не забажали давати йому пояснень, тож Анджі нічого не лишалося, лише йти за суворими вояками, котрі, міцно вхопивши хлопця за рукави грубої свитки, повели його кудись до баронського донжону а потім — униз.

Звісно, Анджа не міг цього знати, але саме тут зупинявся Отець Бругар, відвідуючи барона. Лише тут, у глибокому підземеллі, він відчував себе в достатній безпеці.

Коли Анджу заштовхнули до вузької келії, в очі йому різонуло світло кількох смолоскипів, змусивши хлопця замружитись, аби розгледіти бодай би щось. Світло ще плавало перед його очима яскравими плямами, коли тихий, безбарвний голос промовив:

— Ну. Заходь.

Анджа роззирнувся, шукаючи власника примарного голосу. У кутку келії, коло столу, на якому громадилися сувої та запнуті в чорну шкіру книги, сидів чоловік. Був він високий і такий худий, що здавалося дивним, як він узагалі тримається купи. Високі вилиці, запалі щоки, бліді зеленкуваті жаринки очей. Наче вогні над могилами, згадалося Анджі.

— Ти. Знаєш. Хто я? — поволі вимовив храмовник.

— О... Отець Бругар? — затинаючись, відповів Анджа. Він уявити собі не міг, навіщо храмовнику заманулося говорити з ним. Та, як казали в Чорнобурівці, йдучи до храму, думай про покарання. Підстави знайдуться.

Храмовник продовжував свердлити його лихим поглядом.

— А ти знаєш. Хто ти?

— Я... е-е-е, моє ім'я...

— Я скажу. Ти — мрець, Анджо Вихоре. Гірше навіть. Сморідне падло.

Анджа закляк, прохоплений знайомим холодом підземелля.

— Ти розумієш. Що ти робиш? Намагаєшся порушити. Порядок. Я мусив би. Знищити тебе. Просто зараз.

Рука Отця Бругара — може, навіть ненавмисне — лягла на загострений сталевий дворіг, зброю і знаряддя покарання, котре в побуті називали рогачем. Відстань між двома вістрями могла змінюватися відповідно до будови тіла невдатного бранця. Власне, до відстані між очима. Анджа мимохіть здригнувся. Він зрозумів — оцей саме рогач довго ще ввижатиметься йому маячними ночами.

— Але є деякі обставини. І я схильний. Дати тобі вибір. Серве.

Храмовник говорив повільно, вивірено, мовби кожній фразі передував замах — аби надати сили удару.

— Ти можеш повернутися. До твого хутору. Або залишитися тут. І відповідати за свої вчинки. Переді мною. Особисто.

Анджа судомно вдихнув.

— Ти зрозумів мене? Серве?

— Що це значить... — заледве спромігся Анджа, — відповідати...?

— Значить. Ти служитимеш Черенберу. Вірно. Помреш за нього. Якщо буде треба. Я наглядатиму за тобою. Якщо в мене будуть підстави. Підозрювати. Брак старання. Я особисто подбаю. Про твою кару. Розумієш? Свинарю?

Анджа рвучко кивнув. Як тут не зрозуміти... Раптом що, Бругар його навиворіт виверне, аж не буде Темному за чим лісом гнати...

— Ну, то що, серве? Кажи голосніше.

Може, й справді — назад, в село? Дожити своє у мирі та спокої?

— Я... залишуся, панотче. Я служитиму вірно... Зроблю все для барона і — для Храму. Небом присягаюся!

Отець Бругар повільно кивнув.

— Ти сказав.

Повертаючись до стайні і потім намагаючись заснути, Анджа все ніяк не міг уторопати, що ж саме він пообіцяв храмовнику. Що віддав йому, не підозрюючи навіть? Що прогаяв?

Наразі він не міг цього збагнути. Але він знав — настане день, коли доведеться відповідати перед Бругаром. І тоді він усе зрозуміє. Можливо. Насамкінець.

Сказав так пророк Іса, звертаючись до володарів:

«Знайте, що любов плотська — осердя вашої немочі, гріх потворний і безглуздий, основа всіх інших гріхів, що приводять відступників до підземелля світу. Прагнучи злягання, ви ставите себе на один щабель зі звірами земними, котрим невідома духовна благодать.

Принадність жінки, якої жадають відступники — то лише мана, створена Темним. Гляньте уважно, і ви побачите, що жінка потворна: низька й незграбна, з відвислими грудьми, драглистим тілом і бляклим лицем. Краса, звабливість — лише маячня в очах того, хто хворіє на звірину гарячку.

Зійти зі шляху, послухати вмовляння тіла-звіра просто, повернутись назад — важко, адже той, хто відпив із чаші гріха, будить в собі спрагу, вдовольнити яку може лише більший ковток.

Подивіться на тих, хто шукає плотських утіх — їхні очі тьмяні й порожні, їхнє обличчя спотворене гріховною жагою. Ці люди хворі на звірину гарячку, і невдовзі тіла їхні вкриються шерстю, тіло зігнеться, і грішники ввійдуть вічно голодними, скаженими хортами до зграї Того, хто полює в темряві».

Вислухавши розповідь Онечки, як і належить, мовчки, Анджа якось водночас здобув її довіру. І мав від того, слід сказати, неабиякий зиск. Із баронського столу зникали безвісти недогризки та недоїдки, а помічник конюха розкошував, обгризаючи хрумкі кісточки. Невсипущий голод був частиною його єства, тож Анджа відчував себе неймовірно щасливим, розгортаючи Онеччині гостинці.

Онечка чомусь узялася опікуватися хлопцем, випрала і полагодила його драну свитку, змусила поголитися, і за певний час Анджа припинив скрадатися на виваляного в гною рудого кнура. Дядько Клеч, від ока якого несила було приховати ці карколомні зміни, брутально глузував, примовляючи, що жінка спершу робить із чоловіка опудало, а потім — татка. Анджа супився, але не пручався. Він уже непогано розібрався з тією половиною, де йшлося про опудало, і тихо сподівався на спізнання решти жіночих інтриг.

Та Онечка не поспішала. Навряд чи вона справді мала якісь романтичні сподівання щодо молодого конюха, але з ним вона почувалася майже так, як колись у Чорнобурівці, а це значить — значно краще, ніж без нього.

Утім, наближення війни змінило баронську господу, поселивши тут, без ренти й подушного, цілу ватагу демонів далекої подорожі. Вояки ходили замріяні, чистили й ладнали обладунки, немов перед святом урожаю (котре для гарнізону переважно оберталося на свято збору данини). Над кузнею вовчими хвостами здіймався дим: у коваля не було жодної вільної хвилинки — всі раптом вирішили гострити й лагодити зброю, кувати коней, ладнати реманент. Сам барон ходив дратівливий, пирхав, визвірявся безпідставно, а зрештою сідав на коня і мчав кудись у ліси ганяти оленів.

— Ти ідеш із бароном? — запитала Онечка, перестрівши Анджу коло замкової криниці.

Хлопець не знав, що сказати. Черенбер жодним чином не натякнув на те, що бажає взяти його з собою, та, з іншого боку, Отець Брутар зобов'язав його служити баронові. А як же служити, перебуваючи деінде?

— Я бачу, ти хочеш їхати, — підсумувала вона. — Навіщо, Анджо? На війні такими як ти засипають рови під фортецями!

— Знаю, але що буде, як я лишуся?

— Я теж так казала, як ішла до замку. Ось і дістала... зорі з неба.

— Не треба, Онечко... — він обережно торкнувся її руки.

— Не треба, то не треба, — вона вивільнила руку і підняла важку діжку з водою, вихлюпнувши трохи на курну втоптану землю. — Бажаєш до Йорга в капшук — то хто я така, щоб тебе тримати?

— Чекай, дай допоможу... — він вихопив діжку з її рук. — Куди? До кухні?

— Та ні. Мушу прибратися в баронських покоях.

— Ой, а можна я з тобою? Діжку ось доправлю. Мені б глянути, одним оком лише...

— Здурів? Барон же нас на тасьма поріже!

— Онечко! Ну, одним оком, лише краєчком...

— Тільки не ний, патлатий!

Та Анджа не здавався, як і завжди, коли щось йому зайде, тож Онечка зрештою дала себе вмовити.

Зітхнувши, дівчина провела його на другий рівень донжону, де мешкав барон Черенбер. На першому рівні вони зухвало проминули варту — Онечка пояснила, що Анджа потрібен їй для якоїсь чорної роботи. Алебардист Дрюк не став чинити перепони, хіба провів їх глузливим оком. Ні Онечка, ні Анджа тоді не подумали про те, що Дрюк був товаришем і напарником Гачка, котрий саме примостився на стільчаку в караульній, і напевне переповість останньому цей епізод. А Гачок, у свою чергу, швидко зметикує, як з тою звісткою вчинити. Але, може, й добре, що не подумали, бо хтозна, куди б тоді повернула примхлива доля.

Тим часом, Анджа, розкривши рота, роздивлявся омріяні дивовижі. Баронові покої причарували юного конюха. Гобелени з випрілими битвами й гуляннями та брунатні фрески з пузанями-янгеликами були для нього митецьким одкровенням, а баронський герб із облізлим коршаком, викладений грубою глиною над каміном, — втіленням шляхетного гонору.

Зазирнувши до тісної гардеробної, Анджа натрапив на вішак, на якому було напнуте парадне вбрання Черенбера — оксамитний сюжені-безрукавник та шовковий шенс. Покоївки, схоже, чистили убір, але, докінчивши справу, не встигли забрати його до шафи. Затамувавши подих, Анджа спинився коло баронських шат. Тканина була м'яка, мов хмарка, вирізи оздоблені хутром, борти прикрашені золотою валдарською канителлю.

— Яка, е-е-е, штука... — захоплено промовив Анджа, торкаючись тканини.

— Забери руки, йолопе! — злякалась Онечка. — Замастиш ото, кров'ю будеш відтирати!

— Та годі, Онечко, я мив руки, е-е-е, позавчора. Та і хто дізнається? Де той барон? Нема! У лісах своїх пропадає. Так що...

Якесь затьмарення найшло на помічника конюха. В такому стані варвари з войовничими гуками грабували міста і, під гуркіт барабанів, трощили все, що перестрінуть... Анджа ж обережно підхопив розкішний сюжені й накинув собі на плечі.

— Чи до душі вам мій убір, прекрасна панно? — запитав він в Онечки, виконавши те, що, на його думку, повинно було нагадувати пірует.

Зойк жаху завмер на її вустах. Анджа, уроджений свинар і волею долі — замковий конюх, в брудних шкарах, обвислих штанях і латаній свитці, а зверху того — в дорогому баронському вбранні, мав вигляд доволі фантастичний. Враження посилювала його химерна поза, яка, замість галантного реверансу, нагадувала швидше муки прихопленого корчами паралітика. Вражена до живого серця, бідна Онечка заледь не впала додолу від реготу. За якусь мить він приєднався до неї, схлипуючи від марних потуг урвати нездорові веселощі.

— Повісь ото... назад, — промимрила Онечка крізь сльози. Оскільки Анджа неспроможний був дати раду вбранню самотужки, вона мало не силоміць стягла з хлопця баронські шати. Потім з раптовим ляком відсмикнула руки від убору і так само несподівано розплакалася.

— Онечко? Ти що? — розгубився Анджа. — Що таке?!

— От клятий... — промовила вона крізь сльози. — Йоргів гак йому межи ребра...

Геть збитий з пантелику, Анджа, намагаючись утішити дівчину, обійняв її за плечі. Гіркі сльози полилися йому на свитку.

— Ну годі, годі... — він невміло, але щиро торкнувся губами її щоки, витираючи сльози. Онечка щільніше притислася до нього і, судомно вдихнувши, відповіла на його поцілунок.

Десь глибоко всередині вони обоє були здивовані тим пориванням, котре змусило їх шукати близькості просто тут, у гардеробній, серед порохнявих шаф і дубових скринь. Це був, мабуть, пекучий страх самоти і відчайдушний протест проти тої безпорадності, що судилася сервам. Від нас нічого не залежить, авжеж? А от і залежить! От! Тримай, кульгава доле!

У такому зайнятті було більше болю, аніж утіхи. Але втіха була також, і в якусь мить Анджа вперше відчув, що стіни його тісних підземель розтискаються, і він може нарешті дихнути вільніше... Страх відступав, хоч і ненадовго, поступаючись місцем надії.

Ні Анджа, ні Онечка, звісно, не знали, що вони в гардеробній не самі. Лише легенький порух ґобелену видавав присутність гостя. Гостя? Ні — господаря... Гачок здійснив свою маленьку помсту, розповівши баронові, щойно той повернувся до замку, про те, що надумали конюх та покоївка. Барон зацікавився. Барон, як ми вже знаємо, любив спостерігати.

Черенбер стояв за старим ґобеленом і зосереджено розмірковував. Тоді зітхнув. Відвернувся. І вирішив нарешті, як йому вчинити з нахабним хлопчиськом.

«...що таке любов? Лише зміна темпу від largo до presto, зміна акцентів, раптове crescendo і неминуче стихання... Одне слово — зміна. Еволюція. Нічого більше. Адже любов — це лише слово, слово, в яке кожен вкладає щось своє. Що означає, приміром, слово «ніч»? Для когось — це спочинок після тяжкого дня, для когось — час таємниць і чар, для іншого — час пітьми і страху. Такі слово «любов» — сукупність різного, часто протилежного, досвіду.

Одне тільки лишається спільним — загострення чуття, здатність розчути найтихший звук, найслабшу зміну інтонацій. Любов народжує митців, але вона ж, буває, і нищить необачних, не готових прийняти зворотній бік насолоди. Слід розуміти, що протилежний досвід — радість і біль — надає почуттям глибини, і лише так, лише сполучаючи протилежне, можливо сягнути краси, до сприйняття якої готує нас чуттєва еволюція.

Смішно накладати заборони на висловлення почуттів. Хіба можна заборонити радіти чи журитися? Втім, спраглі влади вважають чомусь, що краса — це розкіш, а отже, мусить належати найкращим, мусить бути запнута в золоті оклади і закрита на замок».