Вежі та підземелля

Похід

Це було вже третє попелище на їхньому шляху. Колись цей хутір був заможнішим за Чорнобурівку — десятки чотири дерев'яних хат понад річкою, хлібниця, толока... Нині над чорними кістяками плив смоляний дим, напуваючи холодне ранкове повітря духом руїни і смерті. Над згарищем, хрипко кашляючи, кружляло ненажерне вороння.

Анджа, мружачись спросоння, розглядав сумні свідчення чиїхось кривавих безчинств. Ранковий холод — а може, й бридливий ляк — запустив йому під свитку жменю крижаків, і Анджа щільніше загорнувся у випозичений в дядька Клеча кептарик. Добре, що йому пощастило їхати верхи, хоча спершу Анджа й проклинав Дожа, баронського бойового коня, яким йому випало опікуватися в поході. Кінь був дурним і дратівливим, зате в отакі холодні ранки Анджа міг зігрітися, притулившись до живого й теплого, хоч і норовливого кінського тіла.

Почувши бентежний запах згарища, Дож гнівливо смикнув головою, ледве не вирвавши вуздечку з Анджиних пальців.

— Ну, що за холера? — несхвально мовив Мідяк, що їхав неподалік. — Поясніть хтось мені, невігласу, невже ми воюємо з Фрабією?

— Ми воюємо з усіма, хто володіє чимось корисним, — похмуро відповів Вайлак.

Чернець насупився.

— Чия робота, як гадаєш?

— Та, мабуть, лідійських найманців, — мовив Вайлак. — А може, Йоргове плем'я, хтозна... Може, й наші, рабантці, які йшли перед нами — князівська кіннота чи морренштибські лучники... Поповнювали запаси, так би мовити.

— Вайлаку, даруйте за дурне питання... — подав голос Анджа. — Але чому князь не зупинив це? Навіщо було палити хутір? Хіба ж можна так — безпідставно...

Вайлак саркастично гмукнув.

— А хто каже, що у них не було підстав? Певно, якийсь ґазда не виявив особливої пошани до грабіжників, чи якась молодка без належної радості віддалася котромусь зі світлого воїнства...

— Ну, ти й загнув, голово! Був би тут хтось із храмовників...

— Мені набридло, бляшанко! — відгукнувся той. — Знав би ти, як мені остобісіли ці походи супроти скверноти!

Вайлак дав коневі грубого шенкеля, його сонний курсьєр ображено заіржав, прискорюючи ходу. Анджа пустив Дожа навздогін. Якийсь час вони мовчки їхали поряд, потім зрештою Вайлак виринув зі своїх невеселих роздумів і кивнув до Анджі.

— Ну, чого тобі, патлатий?

— Я хотів запитати, Вайлаку... Ця земля — вона ж належить князю Фрабії, так?

— Ну. То що?

— Чому ж тоді він не захистить свою землю від... оцього? — Анджа кивнув на попелище, яке повільно відпливало назад, лишаючи в повітрі солодкавий чад.

Вайлак кинув на нього зацікавлений погляд.

— Думаєш, князь Фрабії такий дурний, щоб ставати поперек Священного Походу? А хутір... Потім трохи зменшить подушне, і люд із сусідніх сіл сам посуне. Серви — що? Сам кажеш — плоть землі. Кому їх шкода?

Анджа прикусив губу, опустивши погляд. Дож навдивовижу сумирно брьохав по грязюці битої дороги, котру за останніх кілька днів місила не одна тисяча погано взутих ніг.

— Ти це хотів почути, малий? — спитав Вайлак.

Анджа підкинувся, міряючи голову гарнізону помисливим поглядом.

— А ви, голово, це хотіли сказати?

Той мстиво вищирився.

— Знаєш... одного дня, тобто — ночі, ти будеш спати, а я прийду і непомітно відріжу тобі язика. Побачиш, твоє життя одразу ж зміниться на краще.

— Агов, голово! — пролунало десь спереду. — Ходіть сюди... Тут таке!

Вайлак пхнув коня загостреним миском чобота, пускаючи його тюпки. Анджа спробував повторити цей фокус, але Дож зненацька вирішив пограти в козла. Тож, коли хлопець, вкритий свіжим шаром болота, нарешті наздогнав голову гарнізону, навколо того вже зібрався чималенький натовп. Вайлаківський курсьєр, скориставшись службовим становищем, скуб травичку на узбіччі, а коло нього юрбилися десятки зо два вояків, навдивовижу мовчазні й урочисті.

На узбіччі лежав небіжчик. Вбраний у кольори князя долатського. Схоже було, що смерть настала в результаті нараження на вили. Спиною.

— Йоргів хвіст! — вилаявся Мідяк. — Якщо вже князівським гайдукам нема тут безпечного проходу, то що казати про нас, шарпаків?

— Що з того, що князівський гайдук? — відгукнувся молодий лучник на ймення Мізинець. — Один же, а не весь загін. З ким не буває? До речі, ніхто не претендує на чоботи?

Вояки загомоніли.

— Ти ж бач — вили! То, певно, хуторяни, хто живий лишився, наздогнали їх, тхорів п'яних, і — в спину!

— Нічого дивного — якби наш хутір хто підпалив...

— То знамення, кажу вам, знамення...

— Чоботи, питаю? Можна знімати?

— Так, хлопці! — владно мовив Вайлак. — Ану, всі назад, на дорогу. Хто пішака, тримайтеся середини. Вершники — довкіл обозу. І відправте когось до барона.

Вояки слухняно повернулися на битий шлях. Анджа намагався поспіти за іншими вершниками, та Дож потрактував його потуги як особисту образу й відмовлявся бігти, лише зрідка дозволяючи собі тюхтіюватий виснажливий клус. Тож невдовзі Анджа почував себе наче лантух із бруквою — таким же жвавим і статурним. І митарству тому не видно було кінця і краю.

Як передбачав Вайлак, мрець на узбіччі вижився лише першою, так би мовити, ластівкою. Невдовзі дорога розродилася багатим урожаєм забитих князівських, а іноді — й морренштибських вояків. Дротики, вили, коси... Схоже було, що «плоть землі» оголосила війну надто вже знахабнілому духу.

Наближалася ніч.

Говорив так Арод, звертаючись до володарів:

«Убивство — гріх. Позбавляти людину життя, даного їй Небом, значить поставати супроти волі Тих, що обдарували її життям. Проте, є такі людці, чиє життя нічого не важить для Неба, — серви, жінки, варвари, відступники й лихварі. Вбивати їх не гріх, а іноді навіть — чеснота.

Серви не мають душі, мають лише серце. Жінки, не мають душі, мають лише піхву, варвари мають лише зброю, відступники — лише облудний язик, а лихварі — лише підступом нажиті гроші. Вкорочувати їм життя — значить звільняти світ від зайвого тягаря. Втім, хоча ці людці й непотрібні Небу, вони є необхідними для інших людей. Серви забезпечують шляхетних їжею, жінки — нащадками, варвари перевіряють на міць їхнє тіло, відступники загартовують їхній дух, а лихварі випробовують волю. Тож, караючи, не слід знищувати. Коли кара перетвориться на бійню, людці, затиснені в кут, можуть завдати шкоди. Пам'ятайте про це і не повертайтесь спиною до сервів та жінок.

Той же, хто підійме руку на володаря чи храмовника, буде проклятий і по смерті буде ув'язнений на дні найглибшого провалля, ім'я якому Холод, Самота і Відчай».

Вичесавши і влаштувавши на спочинок свого підопічного, Анджа повернувся до багаття на узліссі. Вайлак спершу заборонив розпалювати вогонь, та, зглянувшись на змучений дорогою гарнізон, дозволив засвітити невеличкий підсліпуватий вогник. Для барона встановили маршовий намет, і що лише він робив там наодинці з темрявою, нікому не відомо.

Вояки коло вогню скидалися на купу черепків — брудні й биті, вони попадали, де прийдеться, зрідка зблискуючи ґлянцем металу. За час, проведений у дорозі, всі вони заросли різної гущини бородами, забрьохалися по пояс і стали подібними один на одного, немов брати, чи радше — як пси-приблуди з одної зграї.

Анджа підсів до вогню, де вже сидів Крук, зосереджено ворушачи вуглики вістрям ножа. Мідяк поряд чистив свої безцінні обладунки шматочком крейди, а Чернець намагався видушити ще щось із фляжки, яка спорожніла ще позавчора, ну бо химерна річ — надія...

— От шавка драна... — невиразно пробурмотів він, так і не досягши бажаного. — Ніхто не хоче мене пригостити? Ні? — а що ніхто з частунком не нагодився, то він сумно виснував: — Кляті скупезні п'яниці...

— Не гризися, Чернече! — порадив Мідяк. — Завтра будемо на тракті, там поновимо твій запас. За тиждень дійдемо до Баварена, а звідти — крок дороги до узбережжя. А там — і Валдарра.

— Валдарра... — мрійливо промовив Крук. — Вайлаку, а правда, що всі там ходять у червоних шатах з широкими рукавами?

— Угу... — сонно гмукнув той.

— А правда, що жінки там носять прозорі сукні й золоті паски з дзвіночками?

— Свята правда, — позіхнув Вайлак. — І не забудь оті, е-е-е, фризури...

— Ну, точно, фризури. І будинки там високі, вищі за Храм Пророка в Дол-Друа? Зі срібними флюкалами?

— Флюгерами... — скривився Вайлак. — А тобі що з того?

— Та просто. Думаю, що зі своєю долею робити... Землі купити, будинок кам'яний, і — оте флюкало можна поставити.

— Ого! — засміявся Вайлак. — А ти вже захопив Валдарру? Перебрався через три стіни в три лікті кожна? І... ах ти ж, псячий дрин...

— Де? — не зрозумів Крук.

— Швидко гасіть вогонь! — гримнув Вайлак. — До зброї!

Його послухали, не сперечаючись. Хтось кинувся топтати вогонь, хтось намацував руків'я меча, хтось, перечіпаючись через товаришів, спішив знайти сховок за деревами. І недарма спішив: за якусь лише хвилину на галявину, мов стиглі вишні, посипалися стріли, а назирці — темні фігури, озброєні здебільшого косами та вилами. Скрикнув сигнальний ріг котрогось бійця з баронського почту. Скрикнув, зараз же захлинувшись тишею.

Бойовисько в темряві було страшним і безладним. У нічній пітьмі тяжко було визначити, хто свій, а хто — ворог; нападників вирізняла хіба невибаглива жага вбивства, у баронських же вояків, щойно розбуджених, та ще й так брутально, відсутній був усякий запал. Натомість були такі-сякі обладунки і суто фахова звичка виживати.

Анджа ж не встиг іще здобути тої корисної звички, однак не схоже було, що йому дозволять ухилитися від бою на цих непереконливих підставах. Щойно підхопивши свого пассота, він побачив, що просто на нього суне зловмисна тінь, намагаючись настромити його на довге криве лезо. Анджа відступив праворуч, відбиваючи «косаря», і на мить замислився, розважуючи, куди ж краще вдарити... Живіт? Шия? Лице? Ні, лише не лице... Тієї миті його вагання вистачило, щоб нападник оговтався, знов налаштувавши «косаря» для удару. Цього разу Анджа не встиг відхилитись, і довге лезо мазнуло йому по плечі; нападник, під'юджений успіхом, з гарчанням посунув уперед. Тут би хлопцю й кінець, якби не чийсь лютий удар, що припав ззаду по шиї Анджиному супротивнику. «Не спи, малий», — гримнула темрява вайлаківським голосом. Анджа не встиг засоромитися — інший нападник наскочив на нього ззаду, намагаючись накинути йому на шию ланцюга. Особливо не роздумуючи цього разу, хлопець присів і, розвернувшись, пнув його вістрям у живіт. Далі був ще хтось і ще... лунко дзвенів метал, ятрила біль у плечі й судомно стугоніло серце...

Анджі здавалося, що бій триває вже хтозна скільки, та насправді не минуло й кількох хвилин. Зрештою, все скінчилося. Запала несподівана, разюча тиша, сяйнув вогонь: хтось запалив багаття — гаряче й недбало. Іскри стрельнули попід крони дерев, освітлюючи місце бойовиська.

Двадцять? Тридцять тіл? Із баронського гарнізону загинуло лише п'ятеро, більшість відбулася незначними ранами. Решта загиблих — звичайні вілани, озброєні хтозна-чим, вбрані бозна-як... Дивно, в темряві вони здавалися значно страшнішими. Анджа скривився, присідаючи коло вогню. Його трохи млоїло.

— О, диви, ти ще живий, патлатий? — спостеріг Вайлак, упавши поряд. — Дивно. Не сказав би, що з тебе наразі добрий боєць...

— Ну, з них, либонь, теж, — Анджа кивнув на мертвих віланів.

Десь зблизька пролунали зойки барона. «Ну, що за нехлюйство? Де вартові? Клянуся Темною зграєю, хтось мені за це відповість!»

Вайлак зітхнув.

— Зараз полетять голови. Не люблю я ці походи. Холод, голод, шляхта шаленіє... А ти, — Вайлак насмішкувато глянув на Анджу. — Он-о зелений який! Ти сходи в кущики, не соромся...

Голова підвівся і рушив шукати винних. Невдячна в нього робота, подумав Анджа. Може, й справді в кущики зазирнути? Вайлак поганого не порадить... Особливо ж тепер, мимохідь вберігши його життя... Цікаво, навіщо? Чи, може, таки слід питати «чому»?

«Є ті, що шукають чесноти у битві, красу і міць — у вбивстві. Що ж принаджує душогубів, як не влада над чужим життям? Народження — велика таїна, смерть — таємниця ще глибша, лунка, як удар гонгу. Тож вбити — значить вчинити незворотне, розірвати причинний зв'язок раптовим sforzando. Немовби підштовхнути руку Імпровізатора. Спокусливо? Певно, так.

Вбити — значить урвати чужу мелодію, але що, як саме ця мелодія виявиться лейтмотивом? Невже музика всесвіту затихне, захлинувшись шумом? Ні, всесвіт має досвід і вміє долати подібні негаразди. Лейтмотив? Що ж, той, хто підняв руку на носія теми, сам дограє за нього. Зрадивши, вбивши відзначеного Імпровізатором, вбивця нестиме на собі тавро його долі. Так чи інакше дограти мотив, закінчити, дозвучати.

Війна ж — повторення теми одвічного хаосу. Безглуздого і дикого. Шум забиває музику, бгаючи гармонії дисонансами вогню і металу. Втім, музика постала з шуму, і війна може народити новий порядок, нову тональність. Нову, а отже — іншу. Що там — за подвійною рискою? Тиша чи нова мелодія? У певному сенсі, і те, й інше».

Попри Анджині сподівання, вілани повернулися. Одного разу насправді, посеред ночі, невлучно посипавши табір величальним розсипом стріл. Двічі — уві сні. Проте, як на сон, то було справжнє жахіття: хлопець бачив себе над жерлом колодязя — він з останніх сил тримався за край, знаючи, що варто його пальцям розтиснутися, і він загуде в безодню такого страху, що годі й уявити. Він тримався, але пальці все слабшали... Він кликав на допомогу, але ті, що стояли назовні, дивилися байдуже своїми порожніми очницями, їхні мертві долоні незрушно лежали на кам'яному краї криниці. Особливо Анджі запам'ятався один, із розсіченою шиєю, на якій лише якимось дивом трималася голова — він усміхався. Хлопець ловив його мертвотний погляд, захлинаючись жахом, його пальці розтискалися, і він неминуче падав у прірву.

На щастя, він щоразу встигав прокинутися, не досягши дна. Анджа витирав холодний піт, згадуючи розповіді про тих, хто помер уві сні, — він розумів тепер, як саме.

Утім, невдовзі й дійсність обернулася жахіттям. Спершу закінчилась провізія. Гарнізонна хура, що везла харчі на весь кагал, могла вмістити сушеного м'яса та ячмінних коржів лише на вісім днів. Далі барон гадав запастися харчем у придорожніх селах чи принаймні в Баварені. Села зустріли змучених голодом вояків гостинною пусткою — чутка про Священний Похід бігла швидше за маршового рисака князя долатського, і ніхто з хуторян не палав чомусь бажанням полягти жертвою благого зачинання. По собі завбачливі поселяни не залишили ні крихти.

До Баварену вояки дійшли, вже надсилу волочачи ноги. Були серед них такі, що вже скоса поглядали на коней, та барон притьмом висік вигадників: коні були цінніші за піхотинців. Але так чи так, голод брав своє, тож можна уявити собі радість гарнізону, котрий, прибувши під стіни Баварена, побачив там піднятий міст, опущені ґрати і лучників на стінах. Баварен, столиця Фрабії й остання надія нужденних, зухвало зневажив Священним Походом.

Тут же, попід стінами, вже влаштувалося воїнство графа Морренштиба — п'ять із гаком штандартів. Баронський гарнізон налічував лише один штандарт, близько сотні вояків усім гамузом. Тож змагання за провізію могло стати доволі жорстким.

Гарнізон змушений був розбити табір неподалік від графського стану. Брати Баварен облогою? Натщесерце? Радше вже можна було сподіватися улестити городян своїм безпорадним видом. Мовляв, подайте нужденним... Либонь, допоможе.

Щойно було вибрано стоянку, барон та Вайлак вирушили під стіни міста на перемовини. Гарнізон тим часом попадав, не дбаючи вже ні про вогонь, ані про намети. Коли вони востаннє їли по-людськи? Щось із тиждень тому? Анджа відчував, що ще трохи, і він з горя покусає Дожа або почне й собі скубти траву. Дехто вже, до речі, встиг скуштувати того кінського харчу, і тепер тихенько стогнав у кущах. Коли Анджа сідав, йому починали ввижатися Онеччині частунки — хрумкі кісточки зі смужками смаженини, зелені яблука, пшеничні коржики... Це спричиняло ще більші муки, тож він вирішив погуляти, аби якось відігнати ману.

Його знайомці Крук і Мідяк сиділи коло розлогої сосни, спрагло споглядаючи стіни Баварена, мовби ті й направду були складені з медових паляниць, як-то кажуть про далеку прекрасну країну Кокань...

— А знаєш, бляшанко, — просторікував Крук, — у країні Кокань навіть землю можна їсти — на смак вона, як ніжне м'ясце куріпки. А трава там п'янить, наче злидво. Згризеш кущик, землею закусиш — і співанки пієш...

— Мовчи, собацюро, — огризався Мідяк. — Ще слово про їжу, і я сам тебе поріжу на січеники... от, Йоргів дрин!

Анджа зрозумів, що тут йому позбутися своїх страждань не світить. Він вирушив до найближчого ліску, де знайшов якийсь гриб, зжер його сирцем і почав чекати смерті від отруєння. Шлунок, ображений скупою подачкою, боляче стиснувся, але смерть не йшла. Зате прийшов Вайлак.

— Так, людці, — мовив він, — їжі нам продадуть. Але зовсім трохи — баваренці кажуть, що і в них нестача. Надвечір спустять харч зі стіни, тож коли хто надумав здихати з голоду, хай зачекає до вечора. Завтра вирушаємо — чекати тут нема чого. Ще три дні дороги, і ми вийдемо до Лідії, а лідійці — союзники князя, і будемо сподіватися, там нас не відправлять до Йоргових заговин... Ну, а так усе гаразд. Окрім того, що в Морренштибськім таборі завелася якась зараза. Так що не раджу з ними брататися.

Вояки застогнали. Схоже, Священний Похід поволеньки сходив на пси. Вайлак лише стенув плечима: мовляв, я ж вам казав, а ви не слухали. Анджа скорботно почвалав назад у лісок. Труїтися, то труїтися.

Так говорив Іса, звертаючись до князів людських:

«Три дочки мав Темний Володар, три мани вислав у світ, аби спокусити вірних і занапастити сильних. Ім'я їм — Пиха, Жадоба і Воля. Бажав він, аби володарі взяли шлюб із Пихою, храмовники — заручилися з Жадобою, а сини землі — завжди прагнули Волі, так її ніколи й не діставши. Важко протистояти силі Темного, але той, хто спокуситься племенем його, навік втратить Небесну ласку.

Слухайте ж, володарі! Сила й слава дана вам Небом не для хизування, але для служіння. Слухайте, храмовники! Нехай ніхто з вас не прагне почестей та пишнот, котрі може принести вам служіння Небу. Ваша доля — судити братів ваших, а не накопичувати скарб чи розширювати свої володіння. Остерігайтесь сервів, які прагнуть волі, бо єство їхніх прагнень — руїна».

«Як же встояти нам супроти спокус Темного?» — запитали володарі.

«Той, хто прагне служити Небу, може відмовитись від принад цього світу, — мовив на те Іса. — Позбутися плотських бажань ви зможете, прийнявши очищення Білим Вогнем. У володіннях князя я зведу храм, де завжди горітиме незриме полум'я, і той, хто торкнеться його, дістане прощення Неба і відтоді не буде прагнути земного. Та пам'ятайте, життя того, хто пройшов крізь полум'я, буде чистим, але й позбавленим плотських втіх. Тільки радості духу будуть приступні очищеному. Той же, хто не вміє радіти злетам духу, житиме тоскно й безрадісно, гнівлячи Небо та тішачи Того, Хто Чатує за Краєм Сну».

Лише на другий тиждень гарнізон Черенбера наздогнав військо князя долатського. Харчу, купленого а Баварені, було обмаль, але дістатися Лідії вони змогли майже без втрат. Себто, не дійшов лише кожен десятий. Схоже було, що князівське військо також спізнало лихі часи, зате тепер, ставши табором у багатій і гостинній лідійській долині, князь долатський влаштував собі заслужений спочинок.

Князя проводжало п'ять штандартів світлого воїнства в білому вбранні з чорними дворогами. З-під їхніх плащів сяяла зміїна луска обладунків, іскрили вістря срібних шпор — вони були величні й надміру зухвалі. Кажуть, сам Отець Бругар виділив десятину з доходу Храму в Дол-Друа на оснащення лицарів Білого Ордену. А десятина Храму — аж ніяк не дріб'язок.

Загалом же князівські війська — понад тридцять штандартів — скидалися на хмару сарани, що зійшла на лідійську долину. То й була сарана — там, де пройшов Священний Похід, не лишалося нічого живого, а тим паче нічого поживного.

Посеред долини було зведено намети князя і його почту. До почту, як оповів завше обізнаний в таких речах Чернець, належали шляхетні лицарі й зброєносці, родичі князя та інші наближені особи, серед яких — дружина сенешаля Рабанта, а за сумісництвом, ще й князівська коханка — прекрасна Алланора Авалійська.

Того вечора, коли гарнізон став у лідійській долині, Чернець, бідака, все ніяк не міг заснути, чекаючи на чудесну появу Алланори з князівського намету.

— Хоч би оком... — бурмотів він, — оком, і більше нічим! Буде що онукам розповісти...

— Ага, скажеш: «Був я, мої маленькі, поряд із самою Алланорою», — підтримав його повсякчас привітний Вайлак, — «вдихнув пахощі гною коло її намету, почув звідти могутнє хропіння князя... чи сенешаля, а може, обох нараз...»

Вояки паскудно загиготіли.

— Нічого ви не тямите, — образився Чернець. — От піду і подивлюся. Навіть пес може дивитися на Пророка...

— І навіть Пророк може дати псові копняка, — докинув Мідяк.

— Хай так, — згодився Чернець, підводячись. — Воно того варте. Я йду до князівського табору. Хто зі мною? Круку? А ти, Мідяку? Що, ніхто не годен? Ну, може хоч ти, патлатий?

Анджа здивовано глянув на поцінувала жіночої краси в польових умовах.

— А що, вона справді така гарна?

— Вона жінка, малин! Справжня пані! Може, остання на нашому шляху...

— Ти ба! — гмукнув Вайлак. — Трубадур з Чорнобурівки. Поет із гупіллоном.

Анджа знизав плечима і підвівся.

— Ніколи пані не бачив, — рішуче мовив він. — Треба ж знати, що воно таке.

Спершу, втім, слід було дістатися намету прекрасної Алланори. Варту Чернець із Анджею обійшли досить просто — від неї так пахтіло випарами добірного злидва, що можна було йти, керуючись самим лише запахом. Там, де аромат вщухав, була свого роду «мертва» зона, якою можна було тихесенько прослизнути до князівського стану.

Табір князя справді вражав — переважно роздоллям тамтешнього безладу. Славні піхотинці спочивали в дозвільних позах, себто замало не ногами в багатті; межи вогнищами та наметами сновигали не менш славні й не менш підпиті лицарі. Від деяких багать відчутно тхнуло смажениною, а точніше, смаженими тягловими кіньми. Анджа ковтнув слину, переступаючи через чиєсь чергове непритомне тіло. Вояки, схоже, не боялися нічного нападу. А й справді, коли вас такий кагал, то чого боятися? Хіба чуми, але від неї не вбереже ні варта, ні кварта.

Намети князя і його почту відрізнити було доволі просто — порівняно з похідним житлом серджентів, то були справжні шатра, складені з розкішних гобеленів, над якими тріпотіли крильми хоругви; притулившись до шатер, стояли розмальовані шляхетними почварами щити. Крім того, коло князівських наметів майже не було непритомної піхоти, тут натомість сопла непритомна шляхта. Щоправда, десь тут були й притомні — їхній сміх і лайку було чути з-за хитких барвистих стін.

Анджа й Чернець знайшли найбагатший на вигляд намет і присіли в затінку неподалік, чекаючи на появу з шатра жінок казкової краси. Час спливав, проте нічого не діялося. Було нудно; а до того ж, у вологій лідійській долині жили незчисленні зграї комашні, яка чхати хотіла на шкіряні лати із залізними лусками. Чернець тихо лаявся, але з обраної позиції не відступав.

Раптом у наметі гримнув вибух п'яних веселощів. Дзвінко бренькнув гітерн, і чийсь лункий голос заходився співати:

Хитрий троль виробляв з подорожніми всякі цікаві штуки, змушуючи шляхетних слухачів заливатися п'яним реготом. Чернець — і той пирхав, намагаючись вторувати співу. Анджа ж не був аж настільки обізнаний у високій ліриці, аби оцінити ці вишукані жарти; лютий троль чомусь нагадував йому барона, від чого враз пропадала всяка охота зубоскалити.

Нарешті веселощі вщухли, і тоді гітерн мелодійно теленькнув, змінюючи тональність. Тихо, мовби боячись розбудити веселих вельмож, менестрель завів цілком іншу співанку:

Анджа здригнувся від раптової бентеги. Той менестрель, схоже, добре розумівся на страшних снах. Тихий, моторошний спів посеред п'яного табору звучав дивно і дико — вже майже на межі сну. Анджа щипнув себе за руку для певності. Чернець дивився в землю, розмірковуючи про щось своє, також не надто веселе. І ось у цю мить, цілком неслушну, як для естетичних втіх, із князівського намету нарешті з'явилася вона. Алланора Авалійська.

Прекрасну пані, зодягнену в захляпану вином білу туніку з чорним дворогом, підтримував шляхетний лицар: Алланора заледве стояла на ногах. Утім, видно було, що жінка то і справді непересічна — висока й статурна, з тонкими примхливими рисами блідого обличчя, нині дещо скривленого млосною гримасою.

— Аллан, давай відійдемо... я тебе потримаю, — галантно запропонував лицар. — Я ж бачу, що тобі зле.

— Мгмн... — сказала Алланора Авалійська.

— Давай-давай, не пручайся, тобі зразу полегшає.

— Від... відчпсь, Арно. Дай, пф-фвітрям дхну, і нзад...

Алланора глибоко вдихнула, окресливши круту лінію пишного бюсту, відвернулася від свого супутника, і тут її погляд якимось лихом впав на Чернеця та Анджу.

— О... — сказала Алланора. — Чго вони ту зас-сіли...?

Тепер лицар теж запримітив некликаних гостей.

— Йоргів хвіст! — обурився Арно. — Ви що тут робите? Варта!

За якусь мить Анджу й Чернеця скрутили несподівано тверезі князівські гайдуки. Алланора скривилась і, стенувши плечима, повернулася до намету. Її наразі найменше цікавила доля прихильників її неземної краси.

— Ну, свиното, — похитуючись, поцікавився Арно. — Де? Хто? Якого біса?

І перш ніж Анджа та Чернець устигли щось сказати на своє виправдання, видобув із піхов довгий ніж-анелас.

— А втім... — паскудно всміхнувся він, — можете не відповідати. Так навіть краще...

Тої миті Анджа збагнув, що справи таки справді кепські. Нестямному лицарю просто хотілося пустити комусь кров, аби вечір не минув намарне. З попереднього досвіду Анджа знав, що коли шляхту відвідує таке натхнення, його не спинить навіть грім із неба.

Утім, на його щастя, якраз в ту хвилину з'ясувалося, що існують деякі речі, істотніші за грім небесний.

«Мальджуки! Тривога!» — пролунало десь поряд, і відразу ж — гуркотіння копит, дикунське верещання і брязкіт зброї.

Князівський табір не чекав нападу — він спав і бачив п'яні сни. Його пробудження видалося стрімким та згубним.

«...уже йшлося про те, що Всесвіт тримається, мов напнута струна, між полюсами протилежностей. Той, хто не розуміє необхідності співіснування різних гармоній, різних ладів і тональностей, той хто намагається вилучити з наявного порядку якусь важливу складову, наражає себе на небезпеку. Не можна порушувати рівновагу навіть з найкращих міркувань, навіть у намаганні уникнути болі й страху. Адже Всесвіт не терпить тиші.

Вилучаючи з життя певний мотив, ви ніколи не знаєте, як саме, за рахунок чого, світобудова компенсує втрачене. Це — транспонування мелодії, подорож між тональностями, втілення мотивів життя у незвичних контекстах. Спробуйте заборонити, скажімо, живопис, зробіть мистецтво непристойним і злочестивим. Побачите, невдовзі світ кине вам полотна під ноги, вкриє малюнками ваші стіни, тривожними картинами ввійде у ваші сни. Заборонене завжди знайде шлях до сонця, вивертаючи душі, руйнуючи долі. Той, чиї природні потреби не мають можливості втілитись, шукатиме й не знаходитиме заміни — у владі, насильстві й жорстокості.

Спробуйте заборонити прекрасне, і ви зродите страхіть».

Мальджукський атабег Імаад ад-Тин Дзен не міг вибрати ліпшого часу для атаки. Князівське військо, виснажене довгим маршем, голодом і пиятикою, не готове було належним чином відбити напад — багато хто навіть не встиг прокинутись, а хто і встиг, ще довго намагався зрозуміти, що роблять мальджукські кіннотники посеред князівського стану. Тож загін ад-Тин Дзена, на прізвисько Кривавий, — загін, що налічував лише три сотні вершників, — устиг завдати війську князя долатського великих збитків ще до того, як Біле Лицарство схопилося за свої боделери.

Анджа й Чернець, кинуті напризволяще князівськими гайдуками, зненацька опинилися в епіцентрі безладної біганини. Між наметами шарахкалися, мов попечені, заспані лицарі та зброєносці. Анджа і Чернець відступили за намети, виглядаючи ворога. Аж ось і мальджуки — смагляві й скажені, на тонконогих гарячих верхових, озброєні кривими шамширами, з яких уже дріботіла кров безталанних рабантців.

Князівські лицарі нарешті сподобилися прийняти бій. Мало хто з них устиг скочити на коня. Тут і знадобились би послуги таких, як Гачок — вояків із довгими баграми, та лицарі, на свою біду, не вважали гізарми за шляхетну зброю, тож тої ночі ворожі кіннотники безперешкодно потовкли не одного вельможного честолюбця.

Анджа намацав руків'я пассота, Чернець потягнувся за кривим мечем — своє «кадило», надто важке, як для походів під шатра пань, він залишив у баронському таборі.

— Чого їм треба, тим мальджукам? — пошепки запитав Анджа.

— А-а. У них — свій священний похід, — пояснив Чернець. — Вибиратись треба звідси.

— Певно, — погодився Анджа. — Але як?

Січа посувалася до їхнього сховку, і Анджа вже почав потихеньку панікувати, аж тут на допомогу князеві надійшло світле воїнство, котре нарешті второпало, що відбувається. Лемент і брязкіт навколо набув ще більшого розмаху. Гуркотіло так, наче не лише зброя і лати, але й сама земля була викута з лункого металу. Кількість вершників — з обох сторін — неухильно меншала.

Чернець смикнув Анджу, який зачаровано стежив за бойовиськом, тицяючи кудись у темряву. Він щось говорив, та серед гуркоту, який панував довкола, годі було розчути. Нарешті Анджа збагнув — вершники гинули, але коні лишалися. Недалеко від них саме силкувалася підвестись якась бідна шкапина, перекинута набік тягарем закутого в залізо мерця.

Анджа підповз до коня, намагаючись уторопати, як би краще роз'єднати того напівмертвого кентавра. Завдання ускладнювалося тим, що кінський форбут зачепився за край лицарської кіраси, та й сам лицар, хитро затиснений між передньою і задньою луками, не бажав вибиратися з сідла. Не довго думаючи, Анджа просто перерізав мечем підпругу, скинувши лицаря разом з реманентом. Кінь підвівся, схарапуджено роззираючись. Чернець допоміг Анджі вибратися на коня, а потім, спираючись на його руку, виліз сам.

— Ну, давай, уперед, на Йоргові роги! — оптимістично закликав Чернець.

Анджа стуснув коня п'ятою, але підступна тварина лише переступила ногами, тяжко дихаючи. Тоді Анджа зацідив коневі по вухах — принаймні з Дожем домовитись можна було тільки так. Кінь ображено вискнув і, закусивши вудила, помчав, не розбираючи дороги.

— Е, ти що, патлатий?! Ти що робиш? Він же нас зараз скине просто мальджукам під ноги! — заголосив Анджин товариш.

Той лише схлипнув, припавши коневі до шиї.

Назустріч кривим скоком неслася лінія бою. Слід було розвернути коня і спрямувати його кудись подалі від мальджуків, але той мчав навпростець, викотивши очманілі очиська. Йому було байдуже куди, аби лишень геть звідси. Анджа вчепився за коня руками й ногами, наче кліщ, благаючи небо, щоби лошак не надумав перестрибувати якісь перепони — бо тоді вони й справді попадають ратникам під ноги.

Кінь торував собі дорогу серед бойовиська — навколо них гуркотіло й калатало, лунали бойові гуки, марні заклики до неба, істеричне іржання коней та глухі передсмертні зойки. Зі строкатої темряви виринали люті обличчя в бурнусах, дико шкірилися коні, бойовники махали шаблями і вимагали крові. Анджа почув Чернецеве «н-на тобі, шавка драна!», але навіть не зміг обернутися і глянути, як там йому ведеться — той так сильно смикнув хлопця за плечі, вкладаючись в удар, що Анджа мусив ухопитися за кінську гриву, аби бодай втриматися верхи.

Пролунав заклик бойового рогу, за хвилину штовханина довкола розійшлася, і можна було принаймні бачити, куди суне нестямний кінь. Схоже, мальджуки, здійснивши задумане, організовано відступали.

— Повертай до наших... — прохрипів йому на вухо Чернець.

— Повертаю, — радісно кивнув Анджа. — А куди саме?

Чернець тицьнув убік закривавленим мечем. Хлопець смикнув вуздечку, заледве не скрутивши коневі в'язи; той зрозумів натяк і нарешті побіг, куди просили.

Баронський табір мав не найкращий вигляд. Його, немов торішнє листя, встилали мерці, уламки реманенту й розсипана провізія з перекинутих возів. Баронський намет порожнім лантухом було втоптано в густу криваву юшку.

Купкою стояли вцілілі, оточивши похмурим колом складених рядком поранених. Останнє бойовисько не минуло без втрат і для самого барона — саме зараз він люто шпетив гарнізонного лікаря, котрий намагався зняти з нього розрубану мальджукською шаблею кірасу.

Гарнізон скоротився ще на третину. Священний Похід збирав своє подушне.

І сказав Арод, цар над землями і водами, звертаючись до володарів:

«Цей світ спотворено сквернотою, тож діти ваші повинні від самого малечку учитися давати відсіч бруду та безчестю. Виховуйте їх гідно, карайте суворо, вчіть коритися волі Вогненного Ока, волі неба і світлих прелатів. Розкажіть їм про те, що світ — притулок скорботи, сповнений небезпек і випробувань. В ньому немає місця для гри та пустощів. Не вигадуйте дітям своїм байки про далекі краї, прекрасних царівен і всілякі дива. Не роз'ятрюйте їхню уяву, котра може занапастити їхні юні душі зайвими спокусами і привести їх до царства Темного. Не дозволяйте їм мріяти; їхньою мрією мусить бути служіння Небу — єдине, що принесе їм нагороду, непідвладну тлінню.

Учіть дітей своїх бути сумирними, не вимагати пояснень і тлумачень. Світ, в якому ви живете, створено не для пошуку причин і наслідків, його мета — випробувати ваші душі і вибрати гідних.

Учіть їх бути сильними — слабкі не потрібні Небу, бо не здатні вийти на священну війну супроти скверноти.

Учіть дітей своїх бути покірними волі батьків та безжальними до інших. Нехай їхні юні душі не знають милосердя, бо милосердя веде до сумніву, а отже — до відступництва. Ті, хто сумніваються, — огидні Небу, їхнє нице єство — харч Темного, володаря страху і тління».

На другий день по мальджукському нападі в барона Черенбера зчинилася лихоманка. На той час військо князя вже знялося з нещасливого місця і рушило далі на південь; баронський же гарнізон, знерухомлений хворобою свого воєводи, збентежено кружляв довкіл табору. Всі боялися повторного нападу, який, безумовно, виявився би для них фатальним.

Надвечір гарнізонний лікар Бравар, сивий бородань із невиразним натяком на шляхетність, повідав, що, цілком ймовірно, в барона — чорна тіпанка. Цим нерозважним здогадом він не просто налякав вояків, але й наразив саме життя барона на небезпеку, бо відтоді ніхто не зважувався наближатись до намету, а тим паче — доглядати заслаблого кастеляна.

— І що воно буде тепер... — похмуро поцікавився Мідяк у темного неба, намагаючись затулитися пітником від зграї голодної комашні, привабленої світлом та духом змучених вояків. — Що, як він віддасть Небу душу? Ідемо далі, вертаємося назад чи здихаємо просто тут?

— Ти, Марте, як завжди, все ускладнюєш, — сумно зауважив Вайлак. — Або здихаємо тут, або здихаємо деінде. Теж іще вибір... А барон — що? Його на небі вже давно чекають, надто ж опісля Альбігону.

— А, ну звісно, — кивнув Чернець, — він же очищений... І все ж я йому не заздрю. Отак жити...

— Це ви про що? — зацікавився Анджа. — Очищений — це як? В сенсі, у тих ваших баніях?

Вояки обернулися до юного конюха, давлячись реготом.

— Ну ти й загнув, патлатий! — захоплено мовив Мідяк. — Ні, ви чули!

— Хлопці, цить! — насупився Вайлак. — А тобі, рудий і патлатий, про те знати — зась.

Анджа жалісно зітхнув.

— Ну голово, ну хіба вам шкода... ?

— Ой, ну гаразд уже, не скигли, — смикнув плечима той. — Є такий обряд в Храмі Дол-Друа, зветься «очищення Білим Вогнем». Обряд звільняє обраного від гріхів, а також — від земних задоволень. Аби, так би мовити, більше не підбивало.

— Але як же так можна? — вразився Анджа.

— Та я звідкіль знаю? — здивувався Вайлак. — Я хіба схожий на очищеного? Ні? А в профіль? Зрештою... хтозна, можливо, той вогонь обпалює все те, чим е-е... ми відчуваємо задоволення. І воно ніби втрачає чутливість.

— Он як... Цікаво, а нащо то йому? Шляхетні ж і так на Небо потрапляють, навскоки і з піснею...

— Ну-у... — протягнув Чернець. — Не всі. Кажуть, що Черенбер в юні роки встиг добряче погуляти, от і вирішив нині себе убезпечити... Думаєш, комусь хочеться до тих підземель... Шляхетні цього, мабуть, більше від нашого брата бояться.

Анджа замислився. Цікаво, як би йому велося, якби він не міг відчувати нічого, що приносить утіху? Тепла від вогнища? Смаку вимріяного смаженого м'ясця? Гарячої цівки злидва... Онеччиного доторку...

Поринувши в роздуми, він незчувся, як до їхнього багаття підсів Бравар. Вояки мимохіть розсунулися.

— То що, як там наше лихо? — поцікавився справами барона Вайлак.

— Та як... — зітхнув Бравар, — уже й не знаю, що вдіяти. Обклав реліквіями, як вівтар у Храмі Пророка. Зуб святого Ікентія на чоло, цурки з труни черниці Терції на живіт, перев'язав саваном з-під повішеника... все марно — мечеться, всіх чортів по імені зве і мене тужиться придушити.

— Ти ж бач, як воно, — ховаючи усміх, мовив Вайлак. — А саван справді з-під повішеника? А що, як вас підманули, і саван — з-під возом переїханого?

— Не бачу підстав для веселощів, Вайлаку! — обурився Бравар. — Коли звичайні засоби вже марні, залишається сподіватися на силу святинь! І не щирся ото! Маєш щось краще запропонувати? Чи, може, хочеш, щоб твій барон загинув? Та, голово? От би сюди Отця Брутара — він би враз пояснив тобі, що до чого!

Анджі наче хто по тімені цюкнув. Отець Брутар, авжеж...

...Якщо в мене будуть підстави. Підозрювати. Брак старання. Я особисто подбаю. Про твою кару. Розумієш? Свинарю?

— Е-е-е, Браваре, а чим ви обробляли рану?

Лікар здивовано зиркнув на конюха.

— Як чим? Маслом лимонниці, звісно, аби зняти запалення...

— Маслом? — скривився Анджа. — Хіба ж можна? Слухайте, треба зібрати ярутки, ви бачили, маленькі круглі стручечки, росте вздовж дороги... вим'яти і покласти до промитої рани. І ще... відвар білої верби — від лихоманки.

— Ти що, селюче, — вигнув шляхетну брову Бравар, — вчився, може, в самого Аби-Сінга?

— Може, — вирішив не сперечатись Анджа. — Ну, я піду зберу ярутки. Вербу я бачив коло ріки, отам за схилом.

— Ну даєш, патлатий! — вражено мовив Вайлак. — Ти звідки знаєш, що то поможе?

— Ну, мені допомагало... Не знаю, як там дух, та гадаю, що тіло в барона зліплене з того ж тіста, що й наше,.

— Патлатий, ти — єретик, — постановив Вайлак. — Ходи, я тобі допоможу.

Вони підвелися і рушили схилом до берега річки Лід, що напувала вологою всю Лідійську долину. Верб тут росло стільки, що стало би наварити ліків на цілий гарнізон. Поки Вайлак скуб траву, час від часу показуючи Анджі здобуте — воно? не воно? — хлопець зібрав повну торбу кори верболозу. Нарешті, озброєні оберемком народної фармації, вони повернулися до табору.

— Е-е-е, Анджо... — раптом мовив голова гарнізону. — Хотів тебе спитати...

Анджа здивувався. Давно той не кликав його по імені. До чого б це?

— Так?

— Ти скажи мені, старому пройдисвіту, нащо тобі той барон? Усі його, звичайно, люблять і шанують, тільки ніхто й заду б не підняв, щоб зібрати для Черенбера — як її? — ярутки.

— Ну, Ви ж, даруйте, підняли...

— Та що я... Я — так, знічев'я. А ти чого?

Анджа почухав потилицю. Як би це висловити? Тяжко, незвично...

— Мабуть, е-е-е, від страху, — він стенув плечима. — Якщо навіть барон боявся покарання по смерті, то що мені стидатися? Я вже тікав від Темного і знаю, що ще би трохи, і...

Він здригнувся.

— А ти не думав, що то все — вигадки? Ні?

— Для мене — ні.

— Зрозуміло. Ну, то чим тобі барон може помогти? Коня позичити?

Анджа тяжко зітхнув.

— Пам'ятаєте, я казав, що в нас свиней причащають перед тим, як колоти? Якщо свиней можна, то і нас — теж. Крапля крові шляхетного, віддана за власним бажанням...

— Кривава відзнака! — здогадався Вайлак. — Ну, нарешті! То що, ти сподіваєшся, що барон...

— Навіть не сподіваюся. Але раптом? Черенбер, звичайно, навряд чи зглянеться, але він наразі — єдиний кастелян в околиці.

Вайлак вражено хитнув головою.

— Але ж ти й хитрий хлюст... — гмукнув він. — Дивися лишень, аби це тобі боком не вилізло!

Анджа, проте, не загадував наперед. Він сам зготував відвар і взявся промити рану. Він не боявся чорної тіпанки, бо вже приблизно збагнув, якою саме методою послуговується шляхетний Бравар. Зайшовши до баронського намету, він вражено зупинився коло входу. Барон якось неначе всохся, ставши на диво подібним до свого родового герба — хирого, обскубаного шуліки. Прикладаючи мастило до рани, Анджа розмірковував над долею цього страшного — і нещасного — чоловіка. Не діставати втіхи ні від чого в житті... Це ж так і сказитися можна!

Анджа притулив до запечених губ барона баняка з відваром білої верби. Той ковтнув, схоже, не відчувши навіть гіркоти, від якої Анджа колись мало на стіну не дерся. Баронові ж було байдуже. Втім, хлопцеві здалося, що, прочинивши повіки, він і далі стежить за ним. Цікаво... коли Білий Вогонь позбавив барона всіх тілесних насолод, то що ж йому лишилося? Благочестя? Чи, може, жага спостерігати?

«Добра уява — те саме, що і добрий слух — уміння, яке дозволяє розчути мелодію буття, відтворити її і зробити своєю. Уяву слід вдосконалювати, бо саме вона допомагає поєднати відмінне, а часом і протилежне, і отже, віднайти красу. Для нас не існує гармонії поза нашою уявою; все, чого ми уявити не можемо — потворне, воно непокоїть і викликає страх. Уява розкриває кордони нашого світу, дозволяючи нам діставати втіху від того, що маємо, поширюючи образ буденного на світ досконалого.

Уява — це наш особистий інструмент, до якого ми пристосовуємо наше сприйняття, змушуючи світ звучати у гармонії з нашими уявленнями про нього. Чиясь уява — мандолін на дві струни — такий всесвіт звучить чітко, різко й безбарвно. У інших в руках чутлива арфа — цей світ мерехтить лункими гармоніями; хтось має флейту для шляхетних зібрань, хтось — барабан війни, хтось — величні скорботні литаври. У кожного — своє. Всі разом ми складаємо оркестр, і кожен вступає тоді, коли підказує йому його слух, хай навіть не завжди досконалий.

Уява — кордон нашого світу, його закони й правила. Підкорюючи уяву, ми підкорюємось їй, адже вона — ніщо інше, як відтворення наших нездійснених бажань».

Лікування народними засобами пішло баронові на користь, і вже за тиждень він зміг сісти на коня. У таборі знову звучала його люта лайка, але вояки зітхали радше з полегшенням — принаймні тепер їм не доведеться самим вирішувати, куди податися. А Черенбер, попри всі негаразди, поривався штурмувати Валдарру.

Подальший їхній шлях стелився через Альбійські гори, на східних сходинках яких влаштувався горезвісний Альбігон — край єретиків та баній. Просто на південь — куди й прямував Священний Похід — дорога вела до узбережжя, через союзницьку Теренцію, і далі морем — до Валдарри. Омріяна ціль не давала воякам ані спокою, ані спочинку. Дорога горами виснажувала сама собою, а ще й, до купи горя, ніхто не знав до пуття, куди саме їхати, тож гарнізон мусив керуватися хіба слідами тих, хто переможним кроком пройшов тут напередодні, — нашвидку насипаними могилами. Баронове військо кілька разів збивалося зі шляху, двічі на нього наскакували здичавілі з голоду горяни.

А втім, поневіряння горами лише додавало принадності вояцьким мріям. Авжеж, Валдарра була для них не просто містом, але чарівним втіленням нагороди, місцем, де — врешті-решт! — усе, що завинила їм доля, буде сплачене сповна. Може, то вже макітрилося воякам від гірського повітря, та все частіше при вогнищі вилася люта й заздрісна балачка про тамтешні принади. Чому це, мовляв, валдарські єретики у золоті та багрянці вишивають, коли ми, добрі ісаріани, — в лайні по коліно скніємо? Хіба не паскудство, люди добрі? Ще й яке, — погоджувалися інші. Звалити б ті кляті стіни в три лікті кожна, посікти клятих недовірків на цурки, а потім і собі вдягтися в червоні шати, встановивши таким чином справедливість.

Вайлак до цих балачок не долучався, лише слухав, глузливо щирячись, і погоджувався з усіма припущеннями спраглих до звитяжних звершень. Золоті палаци? Звісно, на кожного стане. Лепські дівки в прозорих лахах? Хоч вилами греби. Дорогі полотна? Хоч дорогу встеляй. Звідси до самого Неба. «Все є, — казав він, — лише переберіться через червоні стіни, і все — ваше».

— Червоні стіни? — перепитав Анджа.

— Ну. А що? — буркнув голова, гризучи жилаве стегенце гірської кози.

— Та, здається, я бачив таке колись... Ніби в книжці.

— У чому? — сторопів Вайлак. — Чекай, дай у вусі подлубаюся, бо щось недочуваю. Ти сказав, у книзі?

Анджа кивнув.

— Отакої! А де ти її взяв?

Хлопець примружився, згадуючи.

— Вона була материна... Здається. А потім вона десь зникла... Може, дідо Лем знайшов і пропив, не знаю.

Вайлак глянув скоса.

— Щось мені тяжко в те повірити. Книга — в хаті кровного свинаря? Ти певен, патлатий, що вона і справді була? Що ти її не вигадав?

Тепер уже розгубився Анджа.

— Коли б так, то звідки я знав би тоді про червоні стіни, про білі вежі? Розібрати, про що там, я не міг, звичайно. Але й того стало... Я навіть раз утік був із дому, аби туди дістатися... Ох, і перепало мені тоді... Але бачите, як воно вийшло: може, хоч тепер дійдемо...

Вайлак зітхнув, зупинивши невидющий погляд на мерехтливому полум'ї.

— Може, і дійдемо, коли так...

— А ви були там, Вайлаку? — наважився запитати Анджа. — За червоним стінами?

— Був... — повільно проказав той. — Тільки... ет, ти не зрозумієш. Я хотів залишитися. І не зміг.

— Не змогли? Чому?

Вайлак підкинув на нього химерний погляд.

— Валдарра — це не просто місто, Анджо. Навіть уже зараз — лише послухай їх! — голова кивнув на вояків, що вкотре приміряли на себе уявні червоні шати. — Валдарра кожного змушує робити вибір. Сподіваюся, ти зможеш вибрати.

Він піднявся і пошкандибав до свого намету, залишивши Анджу самотужки розтлумачувати його слова.

Тієї ночі йому вчергове примарилося якесь жахіття. Він опинився у звичних своїх підземеллях, та цього разу на самоті, у вузькому печерному переході. Було темно, хоч в око стрель; він відчував над собою важкий тягар землі, вбирав запах глини й плісняви, чув дріботіння води, що сочилася крізь незримі шпари в камені. Він ішов не знати скільки, чуючи, як громадиться страх — страх ніколи не вийти звідси, так і згинувши в цій вологій пітьмі.

Утім, невдовзі темінь зблякла, вивільнивши з невидющої чорноти сіре плетиво туману. Наступним прийшов посмик вітру, від якого млисті пасма заворушилися, мов розбуркані змії. Стіни, що за них він тримався, розступилися, і Анджа зрозумів, що набрів на якусь велику залу чи ґрот.

Холодний вітер роздмухав димні завіси, і хлопець зміг побачити кам'яний покій, освітлений кількома тарелями з вогнем. Великим колом здіймалися стрункі колони, підтримуючи невидне в темряві склепіння. Стало трохи світліше, і Анджа побачив, як із-поміж тих колон до зали ввійшла висока жінка в сліпуче-білім покриві. Хлопець не міг розгледіти її лиця — воно курилося світлим димом, як і все довкруж; та все ж, він міг би з певністю сказати, що жінка зупинилася, дивлячись на... нього, Анджу. Йому раптом перехопило подих — та світла постать здалася йому лиховісною, наче привид-віщун, котрий буремними ночами сновигав Чорнобурівкою, скімлив і кликав живих за собою.

— Це — сон, — сказав собі хлопець, — лихий сон...

— Лихий сон, — відгукнулася постать лунко, немов з дна колодязя. — Але це мій лихий сон, приблудо.

Вона підійшла ближче, намагаючись розгледіти Анджу. Той мало не зашпортався, задкуючи. Понад усе йому здавалося важливим не датися до того розгляду, мовби довідавшись, хто він, примара невідь-як, але зможе його занапастити.

На його щастя, мало не впавши та відвівши погляд, він мовби розірвав зв'язок між собою та химерним видивом.

Підхопився, відсапуючись. Просто в очі йому сяяв повний місяць. Анджа змусив себе прокинутися остаточно, боячись, що заснувши нині, він неодмінно потрапить назад до темних підземель.

Табір спав, притрушений білястим інеєм, лише в бароновому наметі тьмяно світився вогник. Може, він теж боїться заснути? — чомусь подумав Анджа, і відразу ж осмикнув себе. Баронські страхи — аж ніяк не його біда. Нехай навіть той — єдиний кастелян в околиці.

Наступні тижні були для гарнізону не легшими за весь попередній шлях. На перевалі Сен-Бренер їх застав дощ. І не просто дощ, а люта злива зі снігом, котра розмила стежину, перетворивши її на брудний потік; вояки змушені були ковзати вниз по коліно в багні, ризикуючи будь-якої миті гуркнути зі скелі. Найгірше було коням, які падали й калічилися — шістьох довелося залишити на перевалі. Крім того, злива розмочила їхню провізію, і значна частина харчу після цього вже не була придатна до вживання.

І все ж, нехай і помалу, але вони просувалися вперед. Одного дня, вже надвечір, проминувши перевал, подолання якого вартувало гарнізону ще кількох життів, уцілілі побачили море.

Коштовне смарагдове полотно, гаптоване срібним шумовинням, стелилося до самісінького неба. А над берегом ікластою потворою причаїлося місто-фортеця Теренція, союзник Рабанту в Священному Поході. Неоціненний союзник, без якого похід на Валдарру був би просто неможливим. Теренція мала потужний військовий флот, кораблі якого вже готувалися до відплиття. Гарнізон Черенбера встиг якимось дивом — ще день, і Священний Похід вирушив би далі без них.

Якось прийшли діти володарів до Арода й їси, царя та пророка, і запитали:

«Чому ми вмираємо?»

Тоді Арод покликав лучників і наказав їм покласти стріли на тятиви і спрямувати їх на малих гостей.

«Я можу наказати їм вистрілити, — сказав Арод. — Скажіть мені, чому?»

Діти злякалися, почали голосити, і лише один з них, найстарший, відповів цареві:

«Тому, царю, що ти маєш владу зробити це».

«Атож, — мовив Арод. — Саме так чинить Вогненне Око Неба. Іноді наказує стрілам злетіти, бо має на те владу. А іноді притримує їх, бо бажає почути відповідь на своє запитання».

«Чому ми живемо?» — запитали діти.

Тоді Іса покликав служниць і звелів їм принести тарелі з фруктами і солодощами.

«Я можу запросити вас до столу, — сказав Іса. — Скажіть, чому?»

Діти зраділи і побігли до наїдків, і лише найстарший з них не рушив з місця.

«Тому, провіснику, що ти хочеш випробувати нас».

«Атож, — мовив Іса. — Так чинить Вогненне Око, пропонуючи нам спокуси та відбираючи тих, хто зможе їм протистояти. Небу не потрібні ті, хто нездатен подолати бажання свого тіла. Їх радо прийме до себе Темний Володар, котрий знає безліч і один спосіб повернути бажання на муки».

І тої миті діти, що встигли з'їсти щось зі срібних тарелів, впали додолу, скімлячи від болю.

Подорож морем Анджа затямив досить погано: між нудотою, нудьгою та гойданиною не чинилося нічого вартого уваги. Великий теренційський неф, який міг умістити до тисячі вояків, був напханий вщерть, мовби воєводи мали намір засолити їх на чорний день, наче рибку в дубовій діжці. Бійці спали всі покотом у тісному підпалуб'ї на припнутих до бортів прілих вітрилах. Гойдало тут несамовито, надто ж коли неф лягав уздовж хвилі й хитався, немовби перебравши злидва. Правду кажучи, таке відбувалося безперервно — на той час стерно ще не отримало належного визнання, а кермувати таким великим кораблем кормовими веслами було так само зручно, як вишивати алебардою.

Понад тим, поділяти сон та дозвілля із сотнями славних піхотинців і лучників, які нудилися, скублися, а також хропли і потіли, було надмірно тяжким випробуванням. Анджа скористався своєю причетністю до баронського дестрієра, і раз по раз тікав до кінського загону, де й звив собі кубелечко в скирті вогкої соломи. Гойдало тут так само, однак зносити це на самоті було значно легше, тож Анджа вважав, що йому певною мірою поталанило.

Іноді, вибираючись на палубу ковтнути повітря, він дивився на море — воно було гладке й ліниве, як величезний кіт, розімлілий під променями полуденного сонця. Його боки ритмічно здіймалися, підштовхуючи теренційські нефи, кінські баржі та ґалери до мети. Часом морський кіт починав гратися кораблями, підкидаючи їх та шматуючи пазурами вітрила — такими ночами вояки хапалися за мотуззя та, зціпивши зуби, з усіх сил кляли Священний Похід, тобто, на цьому етапі радше Священний Заплив. Мешканці гористого Рабанту, де найбільшим водоймищем був став коло млину, не були створені для морських переходів, і впевненість у цьому росла день у день. Утім, на їхнє щастя, морська подорож тривала на надто довго — вже за два тижні теренційські кораблі досягли Затоки Лева, в глибині якої маячіли омріяні червоні стіни.

Щойно пролунав радісний зойк з «воронячого гнізда» на верхівці фок-щогли, на палубу нетерпляче посунули вояки; на носі нефа їх набралося стільки, що корабель, здавалося, перекинеться. Утім, видовище було того варте.

Місто було просто велетенське. Непохитні червоні стіни оточували територію, не меншу, мабуть, за князівство Долатське. Вздовж стін рясно стриміли круглі захисні вежі, а над ними здіймалися гостроверхі дахи і шпилі. Було враження, що місто ледь-ледь тримається землі, застигнувши на злеті — такими легкими здавалися обриси його палаців, такими високими й стрункими були його білі вежі. Сріблені шпилі та глянсові покрівлі ловили сонячне сяйво, розсипаючи довкіл пригорщі сліпучих відблисків. Місто мріло й мінилося, немов прекрасне сновидця.

Кораблі підійшли ближче, і тут лише Анджа помітив, що вхід до гавані закрито. На скелястих мисах, що стерегли єдиний прохід, стояли вартові вежі. Між вежами, перекриваючи вхід, було напнуто грубий ланцюг; на верхівках веж щось помітно курилося. На них, схоже, чекали.

Анджа пошукав поглядом Вайлака. Той стояв коло борту і, стримано усміхаючись, розглядав вартові вежі.

— А скажіть, — поцікавився Анджа, підійшовши ближче, — чи завжди гавань замкнуто на ланцюг?

— Еге ж, — відгукнувся той. — Та ланцюг — то дурничка. Це в них ніби така засторога — не пхайся, бо дістанеш. Але хто в нас дослухається до розумних порад? Ну от, подивися на цих недоумків!

Анджа зиркнув туди, куди вказував голова. Один із нефів, керований кимось із найбільш нетерплячих завойовників, рушив уперед, вочевидь маючи намір розірвати ланцюг вагою корабля. Втім, щойно корабель торкнувся межі, як із найближчої вежі стрілило великим зарядом, за жим курився довгий димний слід. Заряд поцілив прямісінько у грот-щоглу, зібгав її і з гуркотом проломив палубу. На кораблі щось палахнуло — вогонь стрімко помчав вітрилами, майнув щоглами, і скоро весь безталанний неф палав, наче святкова ватра. За борти із зойками пострибали обійняті полум'ям люди; втім, потрапивши у воду, вогонь не згасав, продовжуючи горіти навіть у глибині. З інших нефів поспускали шлюпи, та ніхто не наважувався підплисти ближче до людей-смолоскипів, сахаючись дивовижного вогню, наче якої зарази.

Анджа закляк, не в змозі відірвати погляду від страшного видива.

— «Вічний вогонь», — крекнувши, пояснив Вайлак. — Усе найкраще походить з Валдарри.

Вхід до затоки, очевидячки, був наразі заказаний, і керівництво Священного Походу вирішило пристати до берега за межами валдарської гавані. Невдовзі знайшли зручне місце, й почалося вивантаження вояків, коней та спорядження. Анджа, зайнятий коло баронських коней, котрих треба було намовити до співпраці й вивести з тісної баржі, все ж помітив, як із інших нефів на берег витягають якісь величезні споруди невідомого призначення. Деякі з них, найбільші, мали колеса, як у водяного млина, інші — гігантські шкіряні торби, ще інші — велетенські ложки. Анджа мало не з роззявленим писком спостерігав за вивантаження цих потвор; він ніяк не міг збагнути, що воно за диво. Перше, що спало йому на гадку, — це велетенські пристрої для тортур. Утім, він швидко відмовся від цього здогаду, бо не добачив, куди саме там можна припнути жертву. Другий його здогад був ближчим до правди. Анджі уявилося, як вояки на сторожовій вежі при вході у гавань вкладають у таку гігантську ложку барильце з «вічним вогнем» і за допомогою хитрої системи блоків і противаг посилають її просто на голови ворогам. Схоже, війна була явищем дещо складнішим, ніж він це собі уявляв.

Урешті, впоравшись зі своїми обов'язками, Анджа знайшов місце, звідки зручно було оглядати зовсім близьку вже Валдарру. Місто здавалося йому якимось несправжнім — навіть здалеку було помітно його чужорідні, незвичні риси.

Невже мрію і справді можна взяти штурмом? — дивувався Анджа. Але ж не можна мріяти, — згадав він, — це гріх. Ось тому й штурмують, подумав він майже вже крізь сон — день виявився нелегким. Штурмують, бо не розуміють, що це просто мрія. Скоро у сни попнуться зі своїми велетенськими ложками...

Анджа позіхнув, озираючи табір, котрий повнився світлом багать, випинався барвистими наметами і стугонів тисячами голосів. Здалеку вже лунали наспіви гітерна і сміх веселих молодих жінок, що їх за собою привезли теренційці. Священний Похід? Ото ще...

«Музика нескінченна, але окремі її звуки не можуть тривати вічно, інакше мелодія перетвориться на жахливий шум. Кожен звук неповторний, та разом з тим, кожен повторюється, адже існує обмежена кількість рис, що різнять його від інших, — тональність, тривалість, місце на нотному рядку.

Людина — це також сукупність рис, хоч і наділена власним сприйняттям. Властивості сприйняття, в свою чергу, залежать не лише від набору вроджених ознак, але й від досвіду та обставин життя. Отож, існує дуже мала ймовірність, що всі ці обставини повторяться, відтворюючи те єдине, унікальне звучання. Втім, нехай мала, але ця ймовірність існує — адже кожен імпровізатор може повторити певний пасаж, який його чимось зацікавив. Мотиви, що повторюються, кличуть лейтмотивами. Ті, хто потраплять до такого лейтмотиву, змушені раз у раз повертатися до життя, відтворюючи колишнє достеменно або з варіаціями. Ті ж, хто не потрапив до мелодії-рефрену, продовжуватимуть жити у відлунні, у всьому тому, до чого вони були причетні. Так, кожна наречена несе в собі відгомін тисяч наречених, які йшли до шлюбу до неї. Кожен убивця — відголос тисяч інших, що несли на собі прокляття згуби.

Що більше збігів, то глибше звучання. Отож, кожна нота, що колись виринала з тиші, залишається звучати нечутним відлунням під склепінням фермати-вічності».

Кілька днів не відбувалося нічого. Себто, ті дні були вкрай заповнені десь на рівні стратегічних нарад у шатрах знаті, перемовин із містом, вироблення плану дій та розв'язання нагального питання — хто керуватиме ким. На рівні ж солдатського побуту дні були сповнені дозвільним спогляданням та зрідка бійками між запальними теренційцями й гордими рабантцями. Вони погано розуміли одні одних, тож вояки призвичаїлися розв'язувати спірки у найбільш придатний для прикордонних контактів спосіб. Ось, приміром, Чернець устиг дістати в око від котрогось із теренційських лучників — за честь пані, як він гадав. Правда, лучник вважав, що б'є нахабу за те, що той підглядав до чужого намету. Але, врешті, кожен дістав своє і забрався до себе вдоволеним.

Надвечір третього дня надійшла звістка, що наступного ранку валдарці приймуть бій на широкому пустищі коло південних стін міста. Правда, пустищем те місце назвати було складно — то був чарівний видолинок, порослий квітучими чагарями та оливами. Втім, воякам було байдуже — нарешті мало відбутися те, задля чого вони долали такі шалені відстані, мерзнучи, мокнучи та гинучи від стихійних лих і біснуватих мальджуків.

Вечір був майже святковим. Вояки гострили зброю, лагодили обладунки та реманент. Іноді в таборі чулися навіть войовничі пісні про героїв минувшини, котрі так гамселили єретиків, що аж курилося, — де вже їхнім недолугим нащадкам... І справді, оглянувши союзницький стан, Вайлак скептично мовив: «І з оцим вони хочуть штурмувати Валдарру?!» Утім, мало хто поділяв його занепадницький настрій.

Черенбер наказав Анджі обрядити Дожа в парадну упряж та чепрак з гербами. А потім звелів зайти до його намету. Анджа не чекав такого веління, тож устиг добряче себе настрашити, малюючи в уяві різні вжитки, які міг би знайти для нього барон. Ану як йому кортить розпружитися перед боєм, трохи повправлявшись у маршових різновидах улюблених катувань? Хлопець, однак, змусив себе йти — від барона однак ніде було подітися.

Черенбер зустрів його напівлежачки на довгій скрині зі зброєю, котра правила йому за ліжко. Барон був якийсь на диво блідий і нервовий, а побачивши Анджу, він заледь не підскочив.

— Ну? — поцікавився він.

Анджа розгубився.

— Ви, світлосте, звеліли прийти, і я...

— Та знаю, — роздратовано кинув він, підхоплюючись і починаючи міряти намет швидкими кроками. — Ти, свинарю, якось казав, що прагнеш служити своєму баронові. Хоча насправді, я бачу, ти прагнеш іншого.

Черенбер закляк, спинивши на ньому лихий незрушний погляд. Анджа мимохіть відступив.

— Я знаю, — сказав барон. — Знаю, що всі ви, серви — паскудні брехливі пси, нездатні на справжню вірність. Але завтра мені потрібна буде ваша вірність — уся, яка є, до останньої краплі. До останньої, зрозуміло?

Анджа злякано кивнув, не в силі збагнути, до чого йдеться. Барон помовчав трохи, а потім мовив повільно, немовби зачитуючи вирок.

— Я хочу, щоб ти дізнався, що значить іти за своїм володарем. Крізь страх і смерть. Дізнався, що таке справжня відданість. Мій прапороносець загинув на перевалі, тож завтра ти візьмеш мій штандарт. Ти будеш їхати на чолі мого загону. І якщо ти бодай спробуєш відступити, то помреш. Лихою смертю. Зрозумів?

Анджа вклонився, намагаючись стерти з лиця дурнуватий усміх.

— Так, світлосте. Як накажете.

— Зрозумів, то вимітайся, — бундючно мовив барон. — І скажи, щоби до ранку мене не турбували. Надто ж той осоружний Вайлак зі своїм зубоскальством.

Барон відвернувся, і Анджа вискочив з намету. Він не міг повірити в те, що сталося. Він нестиме баронів штандарт! Така честь! Не те, щоб Анджа не боявся, — він боявся до сказу. Та він розумів, що доля подарувала йому єдиний, неповторний шанс вискочити з багнюки. І треба було скакати, не зволікаючи, — хоч би навіть на вістря ворожих мечів.

— Знаєте що, я нестиму баронів штандарт! — радісно повідомив він Вайлакові.

Той зиркнув на нього роздратовано.

— Ну, і чого тут радіти?

— Він же, певно, думає, що то — велика честь, — пояснив Мідяк, перевіряючи на гостроту свій фолчен.

— Діти-діти... — скрушно хитнув головою Вайлак. — Пам'ятаю, як ми сиділи в бастіоні під Альбігоном. Розваг було мало, і ми тоді викидали на пайку, хто зіб'є арбалетним болтом вражого прапороносця. Гарно було! Пригадуєш, Марте?

— Ну! Я тоді ще виграв пайку в Кульгавого, але він не хотів віддавати, казав, що той сам перекинувся. Та я добре пам'ятаю, як я тому дженджику поцілив просто межи очі! Бац! Він аж з коня навернувся!

Анджа захолов.

— А... чого ви їх так?

— А щоб не розмахували панським гонором. Дратує. І ще — мішень така гарна, здалеку видно, як поцілиш.

— Диви, Марте, як малого скрутило, — криво всміхнувся Вайлак. — Ну, та нема чого журитися — всі там будемо. Я тебе прошу, не забивай собі баки ратними подвигами — від того ще ніхто безсмертним не зробився. Е, ну гаразд, якщо ти тепер така велика птиця, не личить тобі в дранті виїжджати. Ходи, щось підберемо.

Голова підвівся і, махнувши Анджі, рушив до обозу. Там він покопирсався в котрійсь із підвід і дістав щось на зразок довгої шкіряної сорочки з нашитими зверху металевими колечками. Колечок, правда, трохи бракувало — якраз на рівні печінки, де була натомість пришита крива латка. Анджа уявив собі сумну долю попереднього власника обладунку і тяжко зітхнув. Сорочка була трохи завелика, внаслідок чого кожен його рух супроводжувався дратливим дзвоном.

Вайлак гмукнув.

— Дзеленчить. Ну, та нічого, будеш ворога відлякувати, як змія-гримучка. Ану, дай свій пассот... Е, хлопче, цієї залізякою нічого не простромиш... хіба будеш довго колупати. До того ж, закороткий він, як для кінного виїзду... Ану ж бо, що тут у нас? Ага! Осьо, тримай. Подужаєш?

Вайлак видобув з купи начиння меч-півтораручник із довгим руків'ям. Анджа взяв меча і спробував крутонути «зашморг». Всміхнувся, згадуючи, як під час навчання в Мідяка мало вухо собі тим «зашморгом» не відтяв... Півтораручник був значно важчим за пассот, але його вага компенсувалася хорошим балансом — здавалося, меч сам веде руку, а не навпаки.

— Почистити і погострити б його... А так нічого. Тим паче... — голова хитро примружився. — Цей меч зветься «байстрюк». Ні те, ні се, просто як ти, патлатий... А що сказав барон, з якого доброго дива він тебе прапороносцем покликав?

— Та сказав, що хоче перевірити мою вірність.

— Он як! Відколи це він почав тим перейматися? А хоча, зрештою... Він немолодий уже, спадкоємців нема. Та й не буде вже, либонь, після того очищення.

Вайлак зацікавлено зиркнув на Анджу.

— Значить, патлатий, барон зрештою може визнати тебе за спадкоємця. Ну, ти і вляпався, скажу я тобі...

— Та нічого такого він не говорив. Навпаки! Чули б ви його — лякав, погрожував лихою смертю...

Вайлак лише пирхнув.

— Хіба я не знаю старого? Мені він погрожує лихою смертю двічі на день. То в нього улюблений риторичний зворот.

— То в нього — що?

— А, довго пояснювати, — відмахнувся голова. — Ну все, йди приведи зброю до тями, потренуйся трохи, аби хоч рука звикла... І — спати. Виступаємо на світанку. Попереджаю, будити буду копняком під зад, чи під... куди прийдеться. Так що варто би тобі виспатися, бо хтозна, коли ще потім випаде нагода.

Попри всю слушність цієї поради, Анджа так і не зміг заснути. Він уявляв собі завтрашній бій, уявляв, як вони помчать назустріч валдарському війську... А потім уява зраджувала, і зчинялася маячня. Мідяковські жарти зробити своє — від страху хлопцеві аж в животі крутило. А ще — ці вайлаківські натяки щодо намірів барона.... Невже? Та ні, пусте. А що, як і справді? Анджа вже й не розумів, спить він чи марить.

Табір навколо нього принишк — уперше за ці кілька днів ущух п'яний регіт, стихли балачки й веселощі. Повітря було просякнуте бентежним очікуванням і пахощами злидва, котрим ветерани рятувалися від безсоння. Зваживши на те, Анджа збагнув, що він не самотній у своїх потерпаннях, однак це вже не тішило.

Подейкували, що перед бойовиськом Йоргові слуги ходять поміж вояків і ставлять відзнаки на чоло тим, хто загине наступного дня. Анджа загорнувся з головою в кінську попону — хай ставлять, куди прийдеться. Вмирати не хотілося.

Так говорив Іса, звертаючись до храмовників:

«Страх — основа всякої віри. Віра боронить, і віра карає. Бережіть страх, бо лише той, хто боїться, не шукає причин, той, хто боїться, — вірить. Страх — найкраща зброя, учитель і наглядач. Змушуйте братів своїх боятися, і ви врятуєте їх.

Я розкажу вам, як викликати страх, оберігаючи душу від прагнення задоволень. Запам'ятайте, все, що викликає віру, здатне лякати; ім'я цьому живильному джерелу — невідомість. Отож, сповийте сутінками світ, і він одразу ж сповниться химерами. Інше джерело страху — біль. Люди — раби свого тіла, тож біль, чи то навіть страх болі, поселяє в їхніх душах відчай приречених, а отже, змушує вірити. Лякає людей також безпорадність. Хтось міг би стерпіти біль і відчай, аби лишень бути спроможним боротися і померти в борні. Для таких стан повної безборонності — найстрашніший.

Що ви отримаєте, сполучивши ці три складові — невідомість, біль і безпорадність? Звісно, смерть. Отож віра — це зворотний бік страху смерті. Нагадуйте братам вашим про смерть, нехай їхня віра міцнішає, тішачи Небо. Нагадуйте братам вашим про смерть — нехай міцнішає їхня шана перед Тим, хто збирає страх — крижану росу на мертвих квітах підземелля».

Насправді виступили вони значно пізніше, ніж гадалося. Хтось не міг знайти парадного щита, інший — не бажав їхати в недочищеному бацинеті, ще інший, знеможений похміллям, не міг вилізти верхи... Аякже, війна — річ серйозна і поспіху не любить... Поза тим, бойовисько затримали ще й складні тактичні маневри, бо різні частини союзницького війська все ніяк не могли вибрати диспозицію, котра би всім була до душі. Валдарське військо натомість з'явилося з воріт своєчасно і стояло тепер, терпляче очікуючи, поки союзники зготуються до бою. Байдарці були дивовижні й мальовничі — в шкіряних клібаніонах, шоломах з гребінцями, жовтих та червоних плащах. Рабантці не йняли очам віри — в червоних плащах. У таке міг вбратися хіба понтифік Храму в Дол-Друа чи, може, князь із якоїсь особливо урочистої оказії. А тут — піввійська в червоному! Одне слово — єретики!

Чимдалі гірше — замість прапорів валдарці тримали списи, на яких напнуто було драконячі морди. Поглум суцільний, як не глянь. Анджа перевірив свій штандарт. Майорить? Ну, не так щоб аж надто гордовито, але нехай хоч так. Накинута на зап'ясток шкіряна стрічка дозволяла, крім штандарту, тримати ще й вуздечку, що було дуже навіть доречно — кінь, відвойований у мальджуків, показував норов — він, схоже, виробив довічну нелюбов до баталій. Утім, його, як і Анджу, ніхто не питався про згоду.

Нарешті всі зацікавлені визначилися, коли і з якого місця розпочинати атаку. Війська рушили назустріч одні одним. Спершу — вершники, за ними — піхота. Лучники засіли в ар'єргарді, хитро мружачись із-за щитів-павез.

Котрийсь із воєвод вигукнув щось войовниче, і коні рвонули чвалом. Ще мить — і війська зійшлися, відзначивши зустріч оглушним гуркотом та двигтінням земної тверді. Зчинилася штурханина, знайома Анджі по сутичці з мальджуками, щоправда нині вариво вдалося далебі густішим: ззаду підштовхували, спереду не пускали, особливо ж нетерплячі, не діставшись навіть ворога, волали й махали зброєю навсібіч.

Хлопець відчув, що його пробирає дрож, а долоні зненацька робляться мокрі й холодні. Його проймав то жар, то холод, а серце заходилося калатати так, що аж, здавалося, вискочить з грудей, навіть попри нові обладунки. Анджа збагнув — іще трохи, і зброя вислизне зі зненацька ослаблих долонь. «Високе Сонце, промінням з хмари, звільни від кари, хай згине темінь, нічні примари, звільни від кари...» — він молився, як ніколи раніше, мріючи опинитися де завгодно, аби не тут. Назад, у хутір, пасти свиней, нащо йому ця війна?! Небо, нащо?

Утім, вже наступної миті Анджі стало не до спізнілих прозрінь. Ряди кінноти перед ним розступилися, даючи дорогу валдарським вершникам. На мить хлопець мовби оглух, а все навколо взялося примарною млою. Спроквола, мовби крізь сон, він підніс «байстрюка» навстріч нападнику, і саме вчасно — бо довкіл уже буйно кипіла кривава січа... Втім, ясна тяма до хлопця так і не наспіла — що відбувалося далі, він усвідомлював уривцем... ось, він насилу відбиває чийсь удар... сахається від вістря довгого списа, б'є когось навідмах у лице, розсікаючи наносник... кров бризкає йому в очі... він не встигає ухилитись, але його обладунок приймає удар, уп'явшись залізними колечками в тіло... хтось намагається стягнути його з коня, Анджа кидає меч на його незахищену шию... підносить зброю, намагається і собі напасти, але зустрічає чийсь схожий на пласку тарелю щит... нападник б'є його, в Анджі немає щита, але він встигає поцілити в кінську морду, і кінь сахається, відносячи нападника...

Рука давно вже втратила чутливість, перетворившись на якусь осібну підпору для меча, обладунок у кількох місцях обвис подертим шматтям... Вайлак сваритиме, але що ж... Судомив кожнісінький м'яз, мовби хлопця гамселили, як паршивого пса, а власне, так і було...

На мить Анджі трохи розвиднилося перед очима, і він побачив неподалік барона Черенбера, котрий зійшовся в двобої з якимось латником на дебелому верховому. Барон б'ється, мов навісний, його противнику, вочевидь непереливки. Аж тут... Інший валдарський вершник, прагнучи, схоже, допомогти товаришу, під'їздить до барона збоку і заміряється мечем зверху вниз — цілячи просто в щілину між кірасою і краєм барбюта. Анджа поривається крикнути, але мусить ухилитися від чергового нападника, котрий прагне застромити йому в груди списа з китичкою; причім ухиляється так невдало, що сам летить з коня... На Анджине щастя, нападник втрачає до нього інтерес — поки хлопець ловив коня та намагався знову на нього видертись, епіцентр бою перемістився кудись назад.

Анджа роззирнувся — барона не було ніде поблизу. Та, глянувши пильніше, він все ж помітив Черенбера — на землі, під ногами в на диво сумирного Дожа. Барон був весь у багнюці впереміж із кривавицею, але ще, схоже, живий. Анджа зіскочив з коня і підбіг до нього; той люто хрипів, притуливши руку до рани, з якої юшила кров. Збитий підступним валдарцем шолом лежав тут-таки, поруч. Анджа розгубився — що робити? Тягти барона до своїх? Але ж йому не підняти такої ваги — всі ці залізяки важили, мабуть, стільки ж, як і сам злощасний кастелян. Йому не впоратися, але він однаково спробує — інакше... Анджа не міг уявити собі, що буде, якщо барон помре. Він став навколішки.

— Тримайтеся, світлосте... — промимрив він. — Зараз, я покличу наших, і ми...

— Та цить, — суворо сказав барон, і Анджа злякано стих. Барон судомно зітхнув, скривившись від болю. — Це... все, мені не дотягти... Ти...

Він підніс руку, яку був приклав до рани, випроставши її, мовби у намаганні вчепитись за повітря і звестися. Це йому, певна річ, не вдалося; його закуті в залізо пальці ковзнули по Анджиній щоці.

— Ти... Тримай мій прапор, серве! — гнівно звелів барон.

Анджа з пекучим соромом усвідомив, що кинув штандарта, впавши з коня, а потім, виглядаючи барона, не похопився підняти. Ну, все, барон його згноїть у підземеллях, влаштує йому лиху смерть, як і обіцяв...

Черенбер закашляв, кров полилася йому підборіддям. А потім він, схоже, сконав. Принаймні скидалося на те. Анджа вкляк на місці. Так їх і знайшли вже після того, як прогудів ріг, завершуючи бойовисько — на чию користь, наразі невідомо. Ну, та нехай, керівництво, либонь, розбереться.

Барона відвезли до табору на похідних марах; Анджа їхав назирцем, змучений, захлюпаний кров'ю і геть розбитий. Що тепер буде? Кому вони служитимуть, якщо барона не стало? Від гарнізону лишились недобитки: Вайлак ходив, хоч і пошарпаний, зате, схоже, цілий; Мідяк, лаючись, чаклував над лівою рукою; інших же знайомців не було видно. Це, правда, ще нічого не значить, та все ж було лячно.

Анджа присів десь скраєчку, поринувши у млосне зціпеніння. Він, хоч і дивом, урятувався, а барон, виходить, — загинув. Хіба таке може бути?

— Анджа Вихор? — зненацька постав над ним якийсь молодик у руб'ї, з-під якого поблискував повний обладунок.

Анджа спроквола кивнув.

— Йди зі мною. З тобою говоритиме Отець Брутар.

Схоже, Анджа дещо поспішив з висновками щодо дивовижного порятунку. Найгірше було попереду.

«Релігія мало спільного має з вірою. Релігія — це форма плазування, тоді як віра — це побажання, прагнення до чогось нетутешнього. Чом би, власне, й не вірити у щось прекрасне, долаючи нудьгу й тренуючи уяву?

Віра — аж ніяк не пошук істини. Це, в найліпшому разі, вдала алегорія, поетичне наближення. Завважте, всі первісні вірування сповиєш поезії, своєрідної жорстокої краси. Отож, віра — це пошук гармонії поза реальністю.

А чи є гармонія в дійсності? Є, але, на жаль, не для всіх — для тих лише, хто не вірить в непохитність реальності, хто вважає життя сновиддям, хто вміє часом відступити на крок від земної круговерті, озирнутись. Прислухатись. Тоді лише те, що раніше видавалося буденним, може прорости новими співзвуччями. Останній промінь крізь жовте листя, журлива посмішка, тремтіння склепінь у чорному дзеркалі калюж: гармонійний мінор, andante grazioso... Буває й інакше, коли весняний вітер надимає душу, наче біле вітрило, і мчить її за срібний виднокрай: vivace leggero... Цього нам ніхто не подарує, і ніхто не заборонить.

І віра тут зовсім ні до чого».

Як з'ясувалося невдовзі, Отець Брутар супроводжував князя від самого зачину Походу, спрямовуючи його духовний пошук та не дозволяючи володарю ухилитись від виконання свого священного обов'язку. Якби не Отець Бругар, князь повернув би додому ще в Лідії, та нині, діставшись стін прекрасної та багатої єретицької твердині, князь зміцнів духом і врешті усвідомив своє призначення.

Так чи інак, Анджу вели нині до намету, де влаштував свою похідну келію Чільний Храмовник Рабанту. Хлопцю здавалося, що він вже утомився боятися, — та де там! Оце щойно він віднайшов у собі доти незвідані резерви бентеги... Певна річ, зараз Отець запитає його, чи добре він служив баронові, і Анджа відповість — мабуть, непогано, барон не скаржиться. Уже. З однієї дуже простої причини...

Храмовник відгорнув полог намету і штурнув хлопця досередини. Анджа блимнув очима. Надворі стояв ясний погожий день, а в наметі Отця Бругара царювала темінь, що її ледве розсіював вогник самотньої свічки. Якби Анджі сказали, що Отець Бругар боїться світла, він би певно вирішив, що світ сказився. Боїться? Ну, скажімо так... Отець Бругар мав алергію на сонце. Він повернувся до Анджі, і той зміг розгледіти її трагічні наслідки — червоні набряклі очі на змарнілому лиці. Втім, оскільки хлопець не знав причини бругарських потерпань, своїм страхітним видом той іще дужче його наполохав. Хай там як, нічого хорошого погляд Отця не віщував.

— Добре, — сказав храмовник, хоч Анджа геть нічого доброго навколо не бачив. — Ти тут. Значить. Жоден єретик. Не спокусився сумнівним щастям. Звільнити світ. Від тебе. Злидню.

Бругар узяв свічку і, підійшовши ближче, зазирнув йому в лице.

— Ти боїшся. У тебе є. Підстави.

Він підніс свічку вище і раптом сахнувся, мовби на Анджиному обличчі намалювалася теза якогось мерзенного єретицького вчення.

— Невже?... — вражено прохрипів Отець Бругар. — Невже? Він таки встиг?

Анджа не наважився запитати, про що мова. Але відразу по тому Отець Бругар учинив щось дуже дивне. Він підніс миску з водою, що стояла на ослінчику, і вихлюпнув її просто хлопцеві в лице. Холодна рідина вдарила його по очах, бридкою хвилею спливла на груди. Анджа не ворухнувся. Може, то вже почин обіцяної кари, і далі йому в обличчя полетить щось чимраз разючіше?

Отець Бругар придивився до нього пильніше і гмукнув.

— Так і є. Скажений барон, — храмовник стенув плечима і виснував. — Він. Повинен знати. Ти. Стій тут.

Він крутнувся і вийшов з намету. На якусь хвилину Анджа лишився на самоті. Чим же його лице могло так вразити Чільного Храмовника? Голився він, правда, давно, та хай би Бругар сам на себе глянув! Анджа пошукав очима щось таке, що могло би служити за дзеркальну поверхню. Знайшовши якийсь металевий келих із підозрілим вмістом, він підніс його до очей. На нього вовкувато зиркнув химерно вигнутий, патлатий і замучений серв, зі смужками крові на обличчі і... На його правій щоці яскраво прозирали три паралельні червоні риски, начебто слід від пазурів звіра. Звідки б це? Анджа ніби не пригадував такого, щоби вражі валдарці, замість рубати його мечем, накидались дерти його кігтями...

Коло намету почулися голоси. Анджа швидко поставив келих, де взяв.

— Ви. Мусите бачити це. Князю.

Князь?! Анджа ледве не присів. Хіба не досить з нього Чільного Храмовника? Лише Князя йому бракувало!

Вони зайшли досередини — Бругар і... Арно. Анджа мигцем упізнав того веселого шляхтича, котрий в ніч мальджукського нападу замало не покраяв його своїм анеласом. Нині Арно був убраний в забрьоханий гамбізон із червонопиким долатським левом. Він встиг уже зняти обладунка, та на його шиї ще й досі теліпався кольчужний нашийник, внаслідок чого князь із кожним кроком дзеленькав, мов заблудна корова. А ще князь був трохи напідпитку. І коли тільки встиг?

— Отож, це і є наше чорнобурівське диво, — реготнув князь долатський. — Але чекайте... Ми, здається, знайомі. Чи не так, серве? Останнього разу нашу розмову так брутально перервали... Ну, та пусте.

Князь обійшов Анджу навколо, розглядаючи його так, мовби перед ним була свиня, в котрої раптом повиростали крила. Потвора ніби, а все ж, яка не є, цікавинка.

— Бачите? Князю?

— Еге ж, значить, наш гарячий друг надумав-таки скористатися правом. Казав же я, що він у нас трохи, теє... головою набакир. А ви — очищення, пости, молитви... От і маємо ниньки... Ну то що нам тепер із цим робити?

— Відомо що, — пирхнув храмовник. — Коли б не...

— Морренштиб. Шляк. Справді.

Анджа на те лише очима кліпав. Він зовсім не розумів, що діється, та бругарське «відомо що» його вчергове вжахнуло. Князь і храмовник раптом нагадали йому Ненароджених — Царя і Пророка: страшних, кожен на свій манер. Анджа обсмикнув себе. Ну, та, зрештою, страх — то чеснота, тож навряд чи він згрішив.

— Добре, синку, — сказав зрештою князь. Від того «синку» Анджа ледве не впав додолу в корчах. — Добре. Не знаю, чим ти причарував старого навіженця, та, схоже, барон, помираючи, залишив тобі криваву відзнаку. Ото вже не думав, що доживу до цього чорного дня...

А світ таки сказився, підсумував Анджа. Коли б це барон міг... Але й справді, міг! Тоді, на полі, він тримався рукою за рану, а потім торкнувся його обличчя... Отож, барон здійснив-таки одвічну Анджину мрію... Чому? Чому цей лютий душогуб, який полюбляв мучити сервів у своєму підвалі, раптом вирішив ощасливити одного з них перепусткою на небо? Анджа мимохіть ухопився за праву щоку... хто він тепер? що він...?

— Що він сказав тобі, наостанку?

— Е-е, сказав, «тримай мій прапор, серве», — чесно зізнався Анджа. — Я думав, про штандарт мова, розумієте, я ніс...

— Цить, — звелів Бругар. — Отож. Він зробив це. Цілком. Свідомо.

— Еге ж, — відгукнувся князь. Він ще раз глянув на Анджу, скривившись, наче від гнилого духу. — Ну, нехай. Але чому саме цей? Він же міг вибрати кого завгодно.

— Черенбер підозрював. У ньому. Нешлюбного сина.

— Ну так, у кого їх нема... — реготнув Арно. — Ви, Отче, думали, що очищення вкоротить баронові, е-е, амбіції... А він, знай собі, поселянок жужмив... Та нехай, не про те нині мова. Паскуда Морренштиб за першої ж оказії загребе Чорнобурівку і оголосить суверенітет. Ну, а оскільки в Черенбера немає прямих спадкоємців, оцей на законних підставах може передати землю мені. І хай Морренштиб укусить себе за дупцю. Ха! То що, серве? Жити хочеш?

Анджа насилу зметикував, про що йдеться. Та коли нарешті зрозумів, в обличчя йому хлюпнуло жаром... Барон довірив йому свою землю, бо хотів уберегти своє ім'я і свій маєток від сваволі сусідів... Він хотів перевірити його, Анджину, вірність. І хто ж знав, що перевірятимуть інші...

— Він наказав тримати його прапор... — кволо промовив Анджа, розуміючи, що зараз князь — на законних підставах — просто скарає його на горло. Але він не міг цього не сказати.

— Ах ти ж, трясця твоїй матері! — розгнівався Арно, хапаючись за зброю. — У шляхтичі пнешся, селюче?!

— Князю, — подав голос Отець Бругар. — Це. Зачекає. Валдарра — ні.

Князь глянув на Бругара, кліпнув здивовано, а потім розсміявся і панібратськи ляснув храмовника по плечі.

— От холера! Все пам'ятає!

— Хтось. Повинен.

— Гаразд. Слухай мене, юначе, — звернувся він до Анджі. — Про землю ми з тобою поговоримо пізніше, як вернемось до Рабанту. В підземеллях мого замку. А поки що, так чи так, ти залишаєшся моїм васалом. А мені якраз потрібен волонтер — забратися до Валдарри і з'ясувати, як нам подолати їхні потрійні стіни. У нас є підстави думати, що ти знайдеш для нас таку можливість. Якраз доречно вийшло... Відомо тобі — ті, що носять криваву відзнаку, просто неспроможні зрадити? А коли того тобі мало, додам ще й від себе особисто... Схибиш — уб'ю. Зрозуміло?

Ще б пак! У князівськім голосі виразно пролунали черенберзькі інтонації, а це вже було звичним і знайомим. І зрештою, не таким і страшним.

Але потрапити до Валдарри? З якого це дива вони надумали, що він знає, як? Вайлак казав, що там... Вайлак! Ледве вибравшись із бругарського намету, Анджа побіг шукати голову гарнізону.

Той спав, знайшовши омріяний спочинок на оберемку кінського фуражу коло згаслого табірного вогнища. Змучений бойовиськом та дотичним справами, він не подбав навіть дістатися намету, втім, як і більшість уцілілих: того вечора табір занурився у важкий німотний сон, лише подекуди озиваючись стогоном поранених та перегуком вартових.

Анджа не наважився будити командира. Навряд чи Вайлак йому за це подякує, а гнівити єдиного наразі доброзичливця хлопцеві не випадало. Відтак він просто сів поряд, намагаючись привести думки до ладу.

Отож, він нарешті дістав те, про що мріяв. Проте... він уявляв це собі якось інакше. Він не знав, звичайно, як мусить почуватися щойно відзначений кривавою міткою, але сподівався на зміни, до того ж, на краще. Але де там! Натомість йому було якось порожньо і прикро. Не те, щоби хлопцю бракувало кровожерного барона, але... Він якось звик до Черенбера, і геть не знав, що йому робити далі.

— Ти ще заплач, — позіхнувши, порадив Вайлак. Виявляється, він устиг прокинутись і, розплющивши одне око, стежив за Анджиними муками. — Будеш рюмсати, як п'яна вдова на поминках, а я тобі шмарклі витиратиму. А що? Ніколи нікому шмарклів не витирав...

— Та, мабуть, не варто, — кволо всміхнувся Анджа. — Бо я тоді щовечора буду приходити ридати під ваш намет... Воно вам треба?

— Ой, налякав! — пирхнув голова. — Ти й так щовечора приходиш під мій намет. Ну, хоч не ридаєш, дякувати Небу... А що таке, власне, сталося?

— Ось, — Анджа продемонстрував Вайлакові криваву відзнаку.

Той вражено гмукнув.

— Ну... вітаю, — проказав він. — Ти ж цього хотів, чи не так?

— Угу, — хлопець спохмурнів. — Я щойно мав розмову з Отцем Бругаром і князем. Ну, радите, вони мали розмову про мене.

Вайлак кивнув зацікавлено.

— А! Про Морренштиба і його зазіхання? Вчасно ж Черенбер надумав... — голова потягнувся і спритно сів. — То що ти тепер робитимеш?

Анджа зітхнув.

— А хіба від мене щось залежить? Князь відразу збагнув, як мене позбутися, — звелів забратись до Валдарри і з'ясувати, як можна нишком подолати стіни. І нащо так складно, питається? Міг би просто горлянку втяти, так ні ж...

Вайлак замислено пошкріб підборіддя.

— Стіни... Ну, звісно, це повинно його хвилювати. Тут нам очевидячки не перебратися. Хіба з боку моря, там захист значно гірший, але там — сам же бачив! — свої забавки... — Вайлак зиркнув на хлопця примружено. — А ти що, патлатий, хотів би Валдарру подивитись?

— Жартуєте? Як мені — махнути, е-е, вухами і перелетіти на другий бік?

— Ну-у... А чого? — реготнув Вайлак. — Хороші вуха, великі...

— То від того, що мене дід за вуха тягав, — усміхнувся хлопець. — Мамка боронила, поки була з нами, та потім....

— А що, до речі, з нею сталося? — сухо якось поцікавився голова.

— Та, кажуть, втопилася, — стенув плечима Анджа. — Але я завжди гадав, що вона просто пішла шукати кращої долі. Малий був, думав, сюди пішла, до міста за червоними стінами... Яку книжці...

Вайлак зітхнув, мовби зважуючись.

— А як її звали, малий?

— Її називали Руда Нейна. А що вам з того?

Голова подивився на нього якось дуже дивно, мовби хлопець знагла обернувся привидом-віщуном. Та, зрештою, може, це йому приверзлося — якраз щойно смеркло, а в сутінках ще й не таке примариться... «Сповийте сутінками світ, і він одразу ж сповниться химерами...» Анджа не пам'ятав, де чув таке, але той вислів видавався йому навдивовижу правдивим.

— Я... кхм, може таке бути, що я знав її. Давно.

Вайлак замислився, розглядаючи чомусь власні долоні. М'яка сутінь скрадала відзнаки віку, і голова зненацька здався Анджі на кільканадцять літ молодшим. За хвильку він підійняв очі, і вперше Анджа не побачив у ньому звичної насмішки.

— Я знаю, як потрапити до Валдарри. Я покажу тобі, якщо захочеш.

Анджа повільно кивнув. Йому було лячно і весело. Нарешті все складалося так, як слід.