Другий тиждень ішов дощ. Він цілодобово тарабанив по даху, лунко бив по оббитому жерстю підвіконню, шарудів, збігав по шибці. Повітря в будинку було просякнуто вогкістю настільки, що поліровані боки піаніно потьмяніли й укрилися плямами, шпалери відстали, а старий шифоньєр, що раніше часто потріскував, став надзвичайно мовчазним.
Ішов десятий день мого перебування в будинку. Власники його ніжилися на кримському курорті, а старий сусіда, залишений для догляду, ліг у лікарню із серцевим нападом. Я наймав кімнату в дочки старого: товстої крикливої особи з пористою картоплиною замість носа, рудим клоччям замість волосся й неосяжним шлунком замість серця. Вічно п’яний чоловік дочки повсякчас крав у мене сигарети, а двоє відгодованих синів із завидною завзятістю ламали магнітофон. Маю зізнатися, людство до деякої міри встигло мені осточортіти, а тут раптом трапився випадок пожити життям Робінзона. Старий, як я вже згадував, занедужав, будинок, за яким він взявся дивитися, спорожнів, і дочка не на жарт стурбувалася. За догляд були плачені гроші, втрачати їх не хотілося, і після безуспішної спроби долучити до справи синів, товстуха звернулася до мене. Для пристойності я трохи поламався, виговорив собі знижку у квартирній платні й перебрався до вечора на нове місце проживання.
Сини встигли повідомити мені про лютого собаку, полчища пацюків і штукатурку, яка падає на голову, тому у двір дев’ятого будинку по вулиці Рудакова я ступив не без побоювання. Худий, зі зваляною шерстю Барбос ліниво брехнув з будки, але відразу замовк, угледівши в руках у мене шматок хліба. Я кинув собаці окрайчик і пройшов прямо до біленого вапном маленького будинку із залишками зеленої фарби на потрісканих ставнях. Бабця, яка прожила в будинку років п’ятдесят, померла два тижні тому, родичі зібралися продати руїну, але покупця ще не знайшли. По-хорошому, будинок треба було б спершу відремонтувати, однак ремонт міг обійтися в неабияку суму, а тут підвернулася путівка в санаторій…
Руїна мені сподобалася, я негайно взяв на роботі відпустку, притягнув з найближчого магазину мішок крупи й почав життя відлюдника. Борошно в будинку було, яйцями мене сумлінно постачали чотири курки. Грядка, вистелена поваленими кущами помідорів, давала мені цілком пристойний запас вітамінів, а стара яблуня балувала великими жовтими яблуками. За дах і їжу я платив роботою, якщо годівлю курей і кошлатого Барбоса можна назвати роботою.
Щоранку я вставав і виходив під дощ, щоб відчинити ставні. Ставні закривалися зовні на старомодні металеві замки й щоразу немилосердно скрипіли. Барбос радісно скавучав, а кури піднімали в загородці шалену метушню, сподіваючись на миску пшениці. Я годував своє господарство, їв сам і сідав на порозі дивитися на дощ. Підгнила дошка загрозливо прогиналася під моєю вагою, але я намагався не звертати уваги на її підступи. Я пообіцяв самому собі не втручатися в чуже життя — згасаюче життя будинку.
Мені ніколи не набридало дивитися на калюжі на пощербленому асфальті, у яких танцювали бульбашки, на дубову бочку із проіржавілими обручами, на розмоклі кімнатні пантофлі. Пантофлі стояли біля порога. Були вони з тканини, без задників, із протертими передками. Прослужили, мабуть, довгий вік, перш ніж перетворитися на линялу ганчірку. Коли я прийшов у будинок, пантофлі вже стояли на порозі, але я не чіпав їх усе через той же неясний страх. Я боявся порушити спокій будинку. Він ужився в цю криву вуличку, сховався під гілками розлогих дерев і старанно відгородився від світу старим парканом. Будинку було гарно одному. Над ним не стирчала телевізійна антена, а радіоприймач, що висів у центральній кімнаті, замовк уже давним-давно. Павутину, яка його затягла, ніхто не чіпав багато місяців.
Я спав на вузькому, укритому сірою вовняною ковдрою ліжку. Сітка прогиналася піді мною чи не до підлоги й стогнала при кожному русі. Подушка була маленькою й твердою, як камінь. Пір’я, що наповнювало її, збилося в одну щільну грудку, не бажаючи розпадатися. Я незабаром змирився з цим.
Поруч з ліжком стояв збитий з дощок стіл, на гладко обструганій стільниці красувалася глиняна ваза з надколеним горлечком. Колись у вазі стояв букет квітів, але вони давно висохли й обсипалися, тільки пучок жалюгідного пруття стирчав над купкою сміття. Щодня я дивився на це пруття й намагався вгадати, яким квітам служило воно стеблами.
Над ліжком висіла велика фотографія під склом: три дитячі мордочки, які сміються. Фотографія пожовкла від часу, та й зачіски у двох хлопчаків і дівчинки були якісь давні. Давно вже ніхто не вкладає дівчаткам кіс і не стриже хлопчиків «під горщика». Я від усієї душі побажав, щоб не згнив мотузок, на якому фотографія висіла, і щоб однієї ночі ця конструкція не впала мені на голову.
Між двома вікнами стояло піаніно. Теж старе, з мідним свічником над клавішами, з вигадливими вензелями на передній стінці, з педалями у вигляді звіриних морд. Правда, одна з педалей стирчала під кутом градусів у тридцять до підлоги й служити за призначенням уже не могла.
Крім спальні, я освоїв ще кухню, де на електроплитці якось забезпечував себе сніданком й обідом. Вечерю я віддавав Барбосові, хоча ворогом його не вважав. Добродушний пес жодного разу не дзявкнув на мене від самої моєї появи, і на подяку за це я спустив його з ланцюга. Це було єдине суттєве нововведення, зроблене мною в будинку номер дев’ять. По-моєму, Барбос не дуже його оцінив, бо продовжував триматися будки й рідко відходив від неї далі, ніж на довжину ланцюга. А через ці дощі й зовсім рідко залишав лігвище. Миску я ставив біля самого входу в будку, і пес поспіхом хлебтав юшку, поки вона не змішалася з дощовою водою.
Я трохи балувався творчістю й відривався від списаних аркушів лише тоді, коли рука втомлювалася тримати ручку. Тоді я гасив світло, відкривав двері й слухав незамовкаючий шум дощу. На стелі біля дверей з’явилася мокра пляма, і я вже став із занепокоєнням подумувати про необхідність мандрівки на дах. Я не хотів, щоб стеля впала. Однак пляма не збільшувалася. Можливо, це випадково затекло в щілину при якому-небудь бічному вітрі. Зрештою, ніхто не доручав мені ремонт будинку.
Так міркуючи, я сидів перед відкритими дверима й дивився на стелю. Коли я опустив очі — переді мною стояли двоє.
Один з них — товстенький кореєць у болоньєвій куртці з накинутим каптуром — підштовхнув уперед блондина зі строкатою японською парасолькою.
— Привіт, — сказав блондин і недбало струсив на підлогу мокру парасольку. — Ну й погодка.
Його друг закрив двері й очікувально уставився на мене.
Я закрив папку й включив настільну лампу. Було вже темнувато, і світло якось відразу оживило кімнату, святково заблищало на гладенькій поверхні піаніно, на склі фотографічного портрета. Я був навіть радий гостям, чого зі мною давно не траплялося. Позначалися дні самотності, проведені в старому будинку.
— Вирішили заглянути по-сусідськи, — пояснив блондин і поставив на стіл пляшку з мутнуватою рідиною.
Мені не хотілося пити, але й кривдити гостей не хотілося теж. Зрештою, всі ми люди. Я встав, щоб принести з кухні склянки, але не дійшов. Раптово на мене обрушилася темрява.
Оговтався я, сидячи на стільці, руки були зв’язані за спиною й прикручені до спинки стільця. Голова нестерпно боліла. Хтось із «гостей» не полінувався закрити ставні, але верхнє світло (гола лампочка на довгому дроті) добре освітлювало кинуту на столі куртку й спину людини, яка плазувала під столом. Мостини запекло скрипіли, а чоловік продовжував вистукувати їх ручкою столового ножа. Блондин тим часом зосереджено патрав подушку. Це мало настільки безглуздий вигляд, що я ледь не фиркнув: те саме, що старшокласники, які грають у «струмочок». Але біль у голові миттю відбив бажання сміятися.
Я мовчки стежив, як з гуркотом відсували меблі, вивертали внутрішності піаніно, відривали планки плінтусів, колупали стіни. Фотографію, й ту висмикнули з рамки, щоб старанно роздерти. Нарешті пролунав переможний вигук: під діжкою з давним-давно засохлим фікусом була виявлена схованка. Рука блондина пірнула в отвір і витягла звідти дерев’яну скриньку, обклеєну обгортками з-під цукерок. З величезною обережністю скриньку встановили на столі. «Відкривай», — побожним шепотом наказав блондин.
Кореєць потягся було до кришки, але його зупинило тихе гарчання. Найдобріший Барбос на негнучких лапах пройшов через усю кімнату й зупинився біля грабіжників. Піднята верхня губа оголила жовті стерті ікла. Не зводячи очей із протягнутої руки, він знову глухо загарчав.
«Пішов!» — блондин щосили штовхнув собаку в бік. Барбос із скавучанням відлетів і вдарився об ніжку ліжка. «Бом!» — ліжко загуло, і цей низький протяжний звук нагадав мені удар дзвона.
— Двері треба закривати! — гаркнув блондин на приятеля й відкинув кришку скриньки. Зі свого місця я не бачив її вміст, але на обличчях обох недругів одночасно відбилося розчарування. Кореєць запустив руку в скриньку й витягнув кілька дрібних коричневих кісточок, схожих на пташині.
— Що це таке? — з ноткою істерики в голосі запитав він.
У цей час Барбос оговтався і запекло уп’явся в ногу кривдника. Блондин скрикнув і другою ногою вдарив собаку в живіт. Барбос вискнув, але щелепи не розтис. Тоді чоловік схопив зі стола скриньку й почав методично бити собачу голову. Я рвонувся, але проклята мотузка витримала. Я не пацифіст, але не терплю, коли б’ють собак і дітей. Не пам’ятаю, що я кричав.
Скринька розлетілася вщент разом з усім, що там було. Я замружився саме вчасно: одна з кісточок боляче вдарила мене в перенісся й упала в розстебнутий комір сорочки. Немов шматочок льоду сковзнув у мене по грудях, я відкрив очі, але відразу забув про крижаний укол. Барбос в агонії бився на підлозі, однак щелепи його залишалися стиснутими. «Допоможи!» — закричав блондин до помічника. Кореєць схопив ніж і почав розтискати собачі зуби, поки нарешті нога не звільнилася. Штани блондина були розідрані, кров текла по нозі, заливаючи потоптану підлогу.
— Чому ти його не прирізав, скотино?! — блондин ще раз штовхнув обм’якле тіло Барбоса. — Чого чекав?! Двері покинув…
— По-перше, я закривав. По-друге, ти клявся, що собака й не гавкне. По-третє, де гроші?
— Звідки я знаю?! Може, він украв! — блондин ткнув пальцем у мою сторону.
На мить запанувала тиша, потім кореєць повернув до мене спохмурніле обличчя. Чорні очиці, оцінюючи, оббігли мою кволу фігуру.
— Де гроші, миршавцю? — запитав він.
— Не знаю.
Я й справді не знав. По-моєму, шукати гроші в цій халупі міг тільки божевільний. Бідність проглядала з усіх щілин.
— Послухайте, хлопці, — почав я запопадливо, — я знаю стільки ж, скільки ви. Мене попросили доглянути за будинком. Я нічого тут не чіпав.
— Це він обчистив схованку, — лице блондина пересмикнула судорога. — Гнида!
Просити помилування у покидьків однаково, що плювати проти вітру. Кричати даремно: до найближчого будинку не менше тридцяти метрів, до того ж, шум дощу заглушить крик. Люди забилися по своїх норах, міцно сплять у теплих ліжечках або вдивляються в екрани телевізорів. Чужі лиха їх не цікавлять. Схоже, звідси мені не вибратися.
— Повторюю для глухих: ні про які гроші мені нічого не відомо, — я чеканив слова, намагаючись не дивитися на ніж у руках корейця. — Навіщо вам зайві турботи, хлопці?
— Він над нами знущається, — процідив блондин.
Кореєць переклав ніж в іншу руку й впечатав кулак у моє сонячне сплетіння. Стілець став на задні ніжки й перекинувся. Коли я знову зміг вдихнути, виявилося, що я лежу на тілі Барбоса, а неприродно вивернуті й прив’язані до спинки стільця руки майже вискочили із суглобів. Мене підняли разом із стільцем і перетягли ближче до стіни.
— Досить символічно, — сказав блондин, дивлячись на мою замазану собачою кров’ю сорочку.
Він рисувався, сволота. Переді мною або перед своїм приятелем — не знаю. Це він затягнув сюди корейця вигадками про бабині гроші й тепер смертельно боявся ножа в смаглявих руках. А розплачуватися доводилося мені.
— Зараз заговорить, — пообіцяв кореєць.
Він оглянув кімнату, але не знайшов нічого для себе підходящого й пішов на кухню. Хвилин п’ять звідти доносився грюкіт каструль, потім усе стихло. Я з мимовільним трепетом очікував появи ката, і він виник на порозі з торжествуючою фізіономією і з праскою в руках. Мене пройняв холодний піт. Одна справа читати в газетах про злочини мафії і зовсім інша — виявитися в руках маніяків самому.
Вилку встромили в розетку.
— Так де ж все-таки гроші?
Тільки у фільмах героєві завжди трапляється під рукою гострий ніж, багнет або просто наточене залізо. Мотузка рватися не хотіла.
Дивлячись на мої безнадійні зусилля, кореєць посміхнувся. Клянуся, на його пиці з’явилося тихе задоволення, коли він приклав праску до моїх грудей. Я сіпнувся, але, як виявилося, дарма. Старі праски довго нагріваються. Він відчув недобре, підняв праску й торкнувся пальцем поруділого металу. «Чорт!»
Хвилина бігла за хвилиною, а праска залишалася ледь теплою. Каюся, я від усієї душі молився богам побутової техніки.
— Тут має бути електроплитка, — сказав блондин.
На жаль, він мав рацію. Була. На цій плитці я щодня готував. Блондин повернувся до кухні, але тут раптом знову пролунало гарчання. Барбос повільно піднімався на лапи. Пса хитало, остекленілі очі дивилися в простір, пазурі скребли по брудній підлозі.
— Забери цю тварину! — завищав блондин.
Кореєць знизав плечима, ступив до собаки й опустив праску на багатостраждальну голову. Глухий удар змусив мене підскочити. Я звивався на стільці, проклинаючи прибульців найстрашнішими прокльонами, які зберігалися в моїй пам’яті. Слова спливали із глибини свідомості, як замшілі корчі з дна ріки. Незабаром я сам не розумів, що кричу, але зупинитися вже не міг. Каскад незрозумілих звуків вилітав з мого горла, обрушуючись на голови мерзотників. Кореєць застиг у здивуванні, а блондин, недобре посміхнувшись, хльостким ударом змусив мене прикусити язика. У роті стало солоно від крові.
— Ти!.. — почав блондин і замовк.
Голосно заскрипіли мостини. Страшний, закривавлений Барбос в абсолютному мовчанні насувався на корейця. Темне обличчя корейця раптово посірішало, очі вилізли на лоба, губи белькотали щось незрозуміле. Мостини прогиналися під лапами собаки, чорна зваляна шерсть розправилася й заблищала, криваві краплі зривалися й падали на підлогу з неправдоподібно голосним стуком.
Кореєць тонко заверещав і кинувся до дверей, але тремтячі руки ніяк не могли впоратися із засувом. Блондин підскочив і теж рвонув засув, але залізний стрижень немов приварився до скоб.
Гарчання стало голоснішим. Чорний пес зупинився перед заціпенілими людьми й приготувався до стрибка. Блондин метнувся до вікна, рвонув на себе стулку й ударився в закриту ставню. І тут пес стрибнув. Пронизливий людський крик злився із громовим риком. Клацнули щелепи, і настала тиша. Кореєць скорчився перед замкненими дверима, поруч із ним не було нікого.
Блондина охопила паніка. Якийсь час він кидався від вікна до вікна, розбив навіщось скло, але ставні скрізь трималися міцно. Нарешті він зупинився й оглянувся.
Кореєць так само лежав біля порога, я сидів, прикручений до стільця, а собаки ніде не було видно. Блондин навшпиньках прокрався до дверей і поторкав засув. Раптово знову загуло ліжко. Низький тягучий звук заповнив кімнату. Блондин люто рвонув засув, але не зрушив його ні на йоту.
Десь зовсім поруч заскиглив собака — блондин скулився, втягнув голову в плечі, немов намагався здаватися меншим, і обережно повернувся. Шумний собачий подих наблизився до мого стільця, затримався, коли невидимий пес клацнув зубами, виганяючи блоху, потім пазурі неквапливо простукали до дверей. Бурчання, що виходило з порожнього простору, змусило блондина відсахнутися. Кілька секунд він дивився розширеними від жаху очима на це місце, потім заніс ногу для стусана… Від жахливого крику я здригнувся. Блондин хитнувся, заточися і впав обличчям униз.
Пройшло кілька секунд, блондин не ворушився. Я раптом усвідомив, що перебуваю в одній кімнаті з мерцями й ще чимось, чому назви не підбереш. Я рвонувся, але проклятий стілець немов приріс до підлоги. Хтось глумливо кашлянув над самим моїм вухом, це був хрипкий старечий кашель, і я похолов.
— Що ж ти так запізнився, дорогенький?
На тлі брудно-жовтих шпалер почало згущатися щось безформне, випромінюючи пронизуючий холод.
— Змусив мене повертатися…
Я хотів було сказати, що потрапив у будинок випадково, що чекати мене ніхто не міг, але язик примерз до зубів! Щось холодне сковзнуло по щоці, торкнулося губів… Одна розпечена голка встромилася в серце, друга обпалила мозок, тисячі пекучих ниток увійшли в моє тіло й зрослися з ним. Крик бився в мене в горлі й не міг прорватися. Все скінчилося раптово.
— Солоденький ти мій, — вимовив усе той же голос. — Тепер я піду спокійно, а ти залишайся…
Серце колотилося десь у вухах, я задихався, і вхідні двері заскрипіли, милостиво відчиняючись. Просякнуте вологою повітря наповнило легені, і біль пішов, розчинився у спокої. Дощ несамовито тарабанив по ґанку, відлітаючи бризками на витягнуті руки корейця. Наскрізь промоклий Барбос піднявся на ґанок, протиснувся між трупами й тихенько поставив біля моїх ніг розмоклі кімнатні пантофлі. «Король помер. Хай живе король!»
Чи бачив я коли-небудь стару хазяйку будинку? Не пам’ятаю. Ніколи не мав звички розглядати бабів, які сидять біля крамниць. Та й чи сиділа вона там? Звідки вона взялася і що робила в маленькому будиночку по вулиці Рудакова? А що звичайно роблять відьми? Говорять, чаклун не має спокою, поки не передасть комусь свою силу… Але при чому тут я?!
Я випадково підняв очі вгору й виявив, що пляма на стелі збільшилася. Барбос тривожно заскиглив. Так, не вистачало ще, щоб обвалилася штукатурка! Я висушив пляму поглядом, трохи послабив мотузку на руках і приготувався чекати ранку.