Вдова узурпатора

Пачка маргарину

З моєю тіточкою Лесею важко сумувати. Коли вони з дядьком Миколою приходять до нас у гості, відразу починаються цікаві події: то у ванній раптово з’являється водяна черепаха, то в злобливої сусідки Марь Петрівни на кухні каструлі літають, а то в нашому телевізорі замість телеведучих — лісові птахи цвірінчать.

Але в той вечір тіточка обіцяла навчити мене пекти пиріг із цікавою назвою «Бідний студент», і я заздалегідь купила в магазині все необхідне.

Тільки ми з нею розташувалися на кухні, як тіточка зі здивуванням тикнула пальцем у пачку маргарину:

— «Міський»?

— Так.

— Ти завжди купуєш саме «Міський»?

— Ні, а що він, гірший?

— Та як тобі сказати… Якщо ти нікуди не квапишся, я розповім тобі історію, що почалася саме з пачки «Міського» маргарину.

Так, у всьому винна саме пачка маргарину, бо саме її мені й не вистачало! Ну, добре, нехай це було тридцять перше грудня, але ж торт можна було й у магазині купити!

Вискочила я з під’їзду, дивлюся — прямо біля нашого будинку зі своїм візком продавщиця розташувалася. Молоко, кефір, сирки різні, а головне — маргаринові пачки, сніжком запорошені, лежать. Зраділа я, гроші скоріше даю, а сама маргаринову пачку хапаю. Треба ж, пощастило як! У магазин не доведеться іти!

Через пару хвилин сусідка стукає: чи нема у мене трохи майонезу, запитує. Я говорю, що цей продукт щойно в продажу бачила просто біля під’їзду. Сусідка виглянула, головою похитала й в інші двері стукає. Не було там уже продавщиці, і товару її не було. Тільки мені тоді це дивним не здалося — свято, хто як може, так і торгує.

Як дійшла справа в мене до маргарину, дивлюся, іній на ньому розтанув, а за назвою начебто незнайомий малюнок красується: не то терем-теремок, не то хатинка на курячих ніжках. Букви ж звичайні, блакитненькі — «Міський маргарин» написано. Напевно, треба було просто розгорнути пачку, і маргарин у мисці поставити на вогонь розтоплювати, а мене потягнуло картинки розглядати…

…І от, тепер цей сарай! На стінах цвіль, на вікнах ґрати, у кутках — павуки, у печі вогонь танцює, а в трубі вітер підвиває.

Сказати, що трохи не по собі, — надто м’яко, сказати, що від страху зуб на зуб не потрапляє, — соромно. Так, легке нервове тремтіння!

Тут у трубі завило дуже вже голосно, з печі дим повалив, на підлогу іскри так і посипалися. Пожежа не трапилася лише через неймовірну вогкість підлоги в тутешньому готелі. Посередині сараю матеріалізувалася зігнута фігура з мітлою й великою коробкою з написом «Торт» у руках.

Бабуля відкашлялася, жбурнула убік ношу й гучно гаркнула: «Бре-кекс!» Мітла із всіх прутів кинулася до порога, де й застигла в стійці «струнко». Торт злетів у повітря й скромно опустився на порослу мохом кришку стола.

— Привіт, — весело сказала бабуля, блиснувши єдиним зубом. — Ласкаво просимо!

— У мене грошей немає! — повідомила я про всяк випадок.

Бабуля задумливо поскребла підборіддя.

— Це нічого.

— Мене почнуть шукати через півгодини!

— Не знайдуть, — утішила бабуля.

— Як не соромно вам, жінці похилого віку, брати участь у викраденні людей?!

— Хто тут жінка похилого віку?! — обурилася бабця.

Старушенція клацнула пальцями й миттю помолодшала років на двісті.

— Дзеркало!

Протилежна стіна дзвякнула, заскрипіла й нарешті видала зображення смаглявої брюнетки з величезними синіми очима й губами кольору стиглого помідора.

— Без підлабузництва!

Дзеркало затуманилося і явило погляду пишну даму в напудреній перуці й запекло декольтованому платті. На шиї дами мерехтіло діамантове намисто. Моя господарка критично оглянула вбрання й залишилася незадоволена:

— Кому ти фальшивку підсовуєш?! Думаєш, я справжні коштовності від підробки не відрізню?

Дзеркало винувато мигнуло й відразу запропонувало звичайний брючний костюм.

— Беру! — рішуче кинула поважна дама, відразу вбираючись у брюки й светр. — До речі, можеш називати мене просто Ягусею!

У мене в голові повним ходом продукувався туман. Коли людина зіштовхується з тим, що, на її погляд, існувати не може, це завжди виводить із рівноваги.

— Що вам треба? — нарешті зібрала я слова в питання.

— Чую розумні слова! — зраділа Ягуся. — Треба провернути інтригу.

— Що?!

— Провернути інтригу, — терпляче повторила колишня бабуля. — Ти будеш моїм агентом у боротьбі проти феї Інеї.

Я пошукала очима стілець, але не знайшла й сіла на сучкувате поліно, яке стояло сторчма.

— Тітонько, мила, так вам до лікаря треба! Випустіть мене звідси, я збігаю «Швидку» викличу!

Ягуся гнівно фиркнула й відразу перетворилася на древню бабу.

— Ще чого вигадала! — прошамкала бабуля. — Лікарі самі до мене на консультації бігають! У мене он і диплом під склом висить! — На стіні й справді темніло щось сіре, укрите пилом і схоже на поїдену жучком кору дерева. — У мене — перша категорія з основ чарівництва! Погоджуйся, а то приговорю до довічного слухацтва.

— До чого?

Замість відповіді старушенція схопила мене за руку й потягла в далекий куток, де під порохнявою кришкою таївся вхід у підземелля. Униз вели страшенно скрипучі сходи.

— Дивися! — баба ткнула пальцем у темряву, палець зайнявся яскравим блакитним полум’ям, і стіни підземелля освітилися примарним сяйвом. Клітки, ґрати, ланцюги, і ніде — ні душі.

— Ви що тут, кроликів тримати збираєтеся?

Запитала й пошкодувала, що запитала: очі бабулі засвітилися зеленим вогником, аж мороз продер по шкірі, а темрява негайно ж наповнилася шерехами й тихим побрязкуванням металу.

— Слухайте! — голос Ягусі сколихнув затхле повітря підземелля, загальний стогін прокотився й завмер. — Слухайте, і не говоріть, що не чули!

Історія, у яку заглибилася Ягуся, за віком була такою ж, як і вона сама. Звичайна історія двох нещасливих закоханих викладалася натхненно й дуже майстерно. Так, Ягуся явно закопала в землю незвичайний талант оповідачки.

— А далі? — не стерпіла я, коли герої розлучилися через черговий збіг обставин.

Очі Ягусі згасли, поступово вона знову набула вигляду квітучої п’ятдесятилітньої жінки.

— Далі — іншим разом, — сухо сказала відьма й потягла мене з підземелля наверх.

— Хто ж був слухачем?

— Там у мене сидять опівнічні душі пропалених скептиків і реалістів, я їх забезпечую нічними кошмарами. Взагалі, найкращий спосіб змусити себе слухати — це зібрати всіх і засадити в підземелля!

Десь над нашим сараєм ударив грім, так що зі стелі посипалися грудки бруду. Бабуля важко зітхнула, струсила бруд із коробки з тортом і запропонувала зовсім уже мирно:

— Сідай чи що до столу, чай пити будемо.

Самовар сам зіскочив з горища, сам себе роздмухав, сам закипів і піднявся на стіл уже повністю готовий до чаювання. Ми з Ягусею присунули свої колоди ближче до стола й налягли на торт. Торт був шоколадний з горіхами й чарівно танув у роті. Після довгої бесіди я нарешті погодилася підтримати Ягусю в справі розладу весілля принца Номата із принцесою Флорестиною. Цій плетусі Інеї, безсумнівно, треба було втерти носа.

Ягуся матеріалізувала мене прямо посередині неозорої калюжі на крихітному острівці суші. Калюжа ця була не рядовою калюжею, а замаскованим під неї болотом. Десь під покровом чорної води по-зрадницькому поквакувала неспокійна жаба. Свита принца Номата повинна була проїхати повз болото з півгодини тому, а сам королівський син затримувався в битві з Великим ведмедем. Ведмідь мав звичку харчуватися мандрівниками, які заблукали, й мисливцями, які відстали від товариства.

Моє бідне взуття промокло майже наскрізь, перш ніж з півдня почувся цокіт копит. Принц дуже квапився і, якби не жаба, що вискочила зненацька з-під копит його коня, пронісся б мимо. Але жаба скочила, кінь схарапудився, і принц Номат ледь не влетів у калюжу. Не помітити посередині калюжі мене було досить важко.

— Агов! — крикнув принц, осаджуючи коня. — Що ви там робите?

По-моєму, він і сам бачив, що я ледве не плачу. Стояти було холодно, у черевичках хлюпотіла вода, і взагалі — усе здавалося надзвичайною дурістю.

— Почекайте, зараз я витягну вас звідти!

Номат, трохи самовпевнений, як всі принци, спрямував коня прямо у воду. З першого кроку його кінь по груди провалився в трясовину й жалібно заіржав, загрузнувши в липкій багнюці. Потонути в калюжі, у її півтора метрах глибини, було складно, але принц цього не знав. Відштовхнувшись від сідла, він повернувся на сушу таким стрибком, який зробив би честь будь-якому спортсменові.

Тепер у болоті сиділи двоє: королівський кінь і я.

— Як вас туди занесло? — сердито запитав принц, заходячи з іншої сторони калюжі.

— Відьма засадила, — чесно призналася я.

У будь-якому іншому місці така відповідь спровокувала б виклик спеціалізованої медбригади, але тутешнім жителям це явно було не в дивину.

— Я на турнір спізнююся, — сказав Номат з досадою.

— Я вас сюди лізти не просила, — не дуже люб’язно відгукнулася я.

Втім, Номат ходив навколо болота недовго: уже на другому колі він зненацька знайшов чудову товсту жердину. (Хоча як жердина може бути товстою? Напевно, не жердину, а просто підходящу колоду. Хоча чому колоду, якщо принц перекидав її на мій острівець без особливих зусиль? Швидше за все, без Ягусі тут справа не обійшлася: ручаюся, коли Номат пішов довкруг калюжі перший раз, цієї колоди ще й близько не було.)

У будь-якому випадку, я досить успішно перебралася по імпровізованому мосту на тверду землю. Замість того, щоб вчасно подати руку й допомогти дамі спуститися з колоди, Номат мало не струсив мене з моста, пересуваючи його ближче до свого коня. Але коли принц уже майже добрався до коня, на колоду стрибнула жаба. Жаба єхидно подивилася на балансуючого королівського спадкоємця й сказала «квак».

У ту ж секунду шляхетний кінь скажено рвонувся, зачепивши колоду копитом, і вискочив на берег! Принц тим часом гепнувся в бруд, а жаба зникла в рідному болоті.

Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин Номат виповзав з болота за допомогою все тієї ж опори, а я ловила коня його високості.

Високість був дещо не в дусі, коли нарешті вибрався з калюжі: багнюка поглинула його меч і залишила помітні сліди на похідному камзолі. Але треба віддати йому належне, нічого більше не запитуючи, Номат запропонував мені добиратися до міста на його коні. Я не збиралася в місто, і хотіла б, щоб і Номат туди не дістався, але в Ягусиному сценарії значився й варіант згоди. Принца треба було затримувати будь-якими доступними засобами.

Отже, наша процесія рушила в дорогу. Спереду йшов замурзаний, але дуже урочистий Номат з налигачем у руках, а ми з конем тяглися позаду. Королівський скакун теж дещо втратив свою білосніжність, коротше, тільки моя сукня мала респектабельний вигляд.

Так ми прямували не дуже довго — нас наздогнала карета з вирядженим кучером у супроводі озброєного стражника. Незважаючи на герб із вензелем на дверцятах, карета скрипіла, скреготала й стогнала так, що її, напевно, було чути й у столиці. Кучер і стражник мали по величезній чорній бороді кожний.

— Ваша високосте! — покликав кучер, піднімаючись на козлах.

Від цього несамовитого лементу мій кінь спіткнувся, а зуби чітко виговорили «клац-клац». Принц зовсім байдуже подивився на порушника спокою й ліниво поплескав по шиї переляканого коня.

— Ваша високосте, — повторив кучер, коли карета порівнялася з нами, — яке щастя, що ми вас знайшли!

Він звертався до мене, а не до Номата! Очевидно, Ягуся змінила план дій. Що далі, то гірше!

— Чого ви чекаєте?! — сердито запитала я принца. — Допоможіть мені зійти з коня!

Принц поспішно подав руку й притримав стремена. Сповнившись почуттям власної гідності від такого поводження, я, не поспішаючи, почала спускатися на грішну землю. Але, як на зло, коневі Номата захотілося переступити з ноги на ногу. Наслідки виявилися жалюгідними: замість того, щоб обпертися об руку принца, я з вереском зависла в нього на шиї. Моя охорона негайно схопилася за кремінні пістолети, а Номат гарячково ковтнув повітря й машинально потягнувся за давно втопленим мечем. Щоб уникнути міжнародних ускладнень, довелося терміново відпустити напівзадушеного принца й завіряти мою охорону у відсутності в його високості поганих намірів. Ну а самого принца — у відсутності поганих намірів у моєї охорони. Потім чорнобородий кучер допоміг мені сісти в карету, і ми помчали, обдавши його високість хмарою дорожнього пилу.

Карета ще котилася по дорозі, коли невідома сила вихопила звідти новоспечену принцесу й перенесла в дерев’яну хатинку. На жаль, проникати в Ягусину резиденцію довелося через трубу.

До моєї появи Ягуся скинула із плечей ще років двадцять п’ять і стала симпатичною брюнеткою у вузеньких брючках.

— Сідай, — спритно орудуючи сковорідками, запропонувала вона. — Зараз будемо їсти.

Сковорідки металися в повітрі, як листя на вітрі, у великій каструлі щось булькало, у всіх кутках пищали, свистіли, нявкали. Десятки різнокольорових очей мигали в щілинах між колодами стін, на підлозі метушилися чорні тіні, і всі хотіли дістатися ближче до печі з її смачними запахами.

— Ну, ви! — замахнулася ополоником Ягуся. — Погань волохата! Ідіть геть!

Тіні кинулися врозсип.

— Не звертай уваги! — порадила господарка, свистом підкликаючи до себе самовар. — Розповідай.

За той час, поки ми з Ягусею за обідом обговорювали справи, Номат встиг дістатися до постоялого двору й зустрітися там зі свитою. Попиваючи чай із блюдечка, Ягуся краєм ока спостерігала за зустріччю, що транслювалася на блискучий бік самовара. Хоча звук і був відсутній, було ясно, що придворним доводиться нелегко. Раз у раз мелькало гнівне обличчя принца, перший заступник головного міністра час від часу бив себе кулаком у груди й каявся, два офіційні посли схилилися в глибокому поклоні, а начальник королівської варти стояв по стійці «струнко» і від хвилювання жував довгий вус.

— Досить! — екран самовара згас, і чаєварочний агрегат з явним полегшенням поплівся на своє місце. Ягуся із дзенькотом поставила блюдце на стіл: — Тепер останнє: принц послав гінця за новим мечем, але повинен потрапити до лап дракона ще до того, як меч з’явиться!

Мабуть, мене пересмикнуло, бо Ягуся відразу заприсяглася в абсолютному драконовому вегетаріанстві.

— Турнір має пройти без Номата!

— Але Флорестина!..

— До чого тут Флорестина, якщо розпорядниця турніру — фея Інея! Ти додому повернутися хочеш?

— Звичайно.

— Тоді яка тобі справа до Флорестини? Якщо вона любить Номата, то його відсутність на турнірі нічого не змінить.

— Але ж ви самі?!.

Самовар дав протяжний гудок, і мене протягом винесло в трубу. Очевидно, труба в Ягусиному житлі служила парадними дверима.

У столицю королівства вели дві головні дороги: одна навпростець й одна в об’їзд. Але біля прямої дороги, як водиться, стояв знак «Обережно, дракони!», під яким для залякування валялися іржаві обладунки, а із землі стирчав зламаний спис.

Після недовгих суперечок (хто найгірше працює) мої бородаті супутники відтягли знак у канаву, а зі списа спорудили примітивний покажчик. На обладунках написали: «До столиці… км».

Дракон Птер жив у великій придорожній печері, біля входу в яку стояв величезний стог сіна. Сам Птер теж на карлика схожий не був, у всякому разі, шия його була досить довгою, щоб на всіх дивитися зверху.

Точно так він подивився на нас, коли разом з Бородатим і Довгобородим ми вломилися до нього в печеру. Дракон саме почистив свій спинний гребінь і тепер любовно полірував кожну пластинку.

— Гар-р? — гаркнув Птер і випустив клуб диму з пащі.

— Ми від Ягусі, — поспішно сказав Бородатий.

— Що їй треба? — поцікавився дракон зовсім миролюбиво.

— Треба зобразити лиходія-професіонала.

Хвіст Птера виразив крайнє невдоволення.

— Битися я не буду, — сухо сказав дракон.

— Битися не доведеться, — заперечив Довгобородий, — у супротивника немає меча.

— А раптом йому позичать? — драконові аж ніяк не хотілося ризикувати.

— Боротися некоролівською зброєю для спадкоємця престолу — безчестя, — запевнив Бородатий.

— Дуже вони зараз зважають на кодекс честі! — буркнув Птер і полум’яно зітхнув.

На лихо, вогняний язик зачепив поліроль, і пляшечка із дзенькотом вибухнула. Дракон з жалем плюнув на засіб для догляду за меблями, загасив його, звив хвоста в елегантні кільця й сказав:

— Я готовий!

Птер улігся в придорожній канаві й пролежав там хвилин із двадцять, потім задивився на дупло в старому дубі і почав часто втягувати в себе повітря:

— По-моєму, медом пахне! — і додав мрійливо: — Ви коли-небудь пробували свіжоскошене сіно вприкуску з травневим медком?!

Мені не доводилося. Бородатий і Довгобородий теж дружно хитнули головами.

— А я от…

У повітрі просвистіла мотузка, і відкриту від здивування пащу Птера обхопила петля. Дуби здригнулися від торжествуючого ревіння — з-за дерев висипала строката юрба озброєних людей і накинулася на бідолаху. При бажанні дракон міг одним махом одбитися від половини нападників, погано те, що бажання як раз і не було. Птер краще б ушився, але перетинчасті крила чомусь раптом відмовили йому, а лапи зразу обплутали мотузками.

Що було далі, додивитися не пощастило: дверцята карети зачинилися, і хтось ретельно засмикнув фіранки. Здається, королівський герб тут погано допомагає, а може, про дипломатичну недоторканність ще не чули?

Ми із Птером зійшлися в одному: без чаклунського втручання справа явно не обійшлася. Ну, нехай барон Квакш давно вистежував дракона-вегетаріанця, нехай навіть вирішив здерти викуп з іноземної держави, укравши карету з іноземним гербом, але чому Птер не зміг злетіти?! Тим більше, він дуже хотів. Напевно, це конкурентка — фея Інея! Пора б Ягусі втрутитися, так щось не квапиться!

А барончик тим часом викуп вимагає королівський, хоча житлові умови забезпечив зовсім неналежні! Де це бачено, щоб принцес у підземелля саджали? Із Птера взагалі грозиться котлет до найближчого бенкету наробити, а тримає за потрійними ґратами! До чого ж лиходії лиходійські пішли!

А в підземеллях, між іншим, мишей повно! Варта тільки регочеться у відповідь на всі протести. Ягуся з Інеєю там у чаклунстві змагаються, а ти тут сиди серед мишей! Що ж це на білому світі робиться — захочеш колись інтригу провернути, і то в підземелля засадять!

Птер зовсім у зневіру впав: сидить і крилами завісився.

— Птерчику, ти ж дракон все-таки, що для тебе три ґрати?!

Подивився Птер з-під опущеного крила: я, говорить, не дракон, а суцільне непорозуміння. Мене, говорить, через відсутність хижості драконяча зграя вигнала! Якби Ягуся звірячою репутацією не забезпечила, давно вже чиїмось мисливським трофеєм був би, а так — місцеві лицарі бояться. Звідки тільки цей барончик узявся?

Зовсім засмутився дракон, по зеленому носі сльоза покотилася. Не зрозумієш за чим горює: чи то за своєю нелютістю, чи то на котлети потрапити побоюється. І так, і так шкода! Що це за фея така, якщо, у драконячій душі не розібравшись, велить із нього котлет наробити? Якось не в’яжеться з уявленням про добрих фей.

— Птерчику, хоч спробуй!

Сумно зітхнув дракон, поторкав ґрати й хвостом махнув: відчепися, мовляв.

Раптом ні з того, ні з сього у підземеллі гуркіт здійнявся. Гримить, тупотить хтось. Все, думаю, летять Ягуся або Інея. От тільки хто з них?

Востаннє гримнуло майже поруч. Виявляється, це обладунки гриміли, коли стражники по кам’яній підлозі розкочувалися, а розкочував їх дуже сердитий і з великим кийком принц Номат.

Нічого не можу сказати, кийком він махав не гірше, ніж мечем, хоча ефект був слабший. Стражники моторно розповзалися рачки й досить успішно від великого кийка відхилялися, а от йому від довгих списів ухилятися було складніше. Як не крути, кийок коротший за списа. Зрештою, Номата загнали в кут і зброю з рук вибили.

Розлючені стражники три замки відімкнути не полінувалися, щоб принца в драконячу клітку засунути. Птер хотів відразу ретируватися, але розпаленілий сутичкою Номат вирішив дорого продати своє життя. Спочатку Птеру довелося сутужно: принц так люто кидався, що ледве не діставав кулаком до драконячого носа. Але нарешті у дракона теж пробудилася гаряча кров: він гаркнув і дихнув вогнем. На щастя, Номат відхилився, і вся порція дісталася варті. Солдати з підпаленими вусами розбіглися, а дракон, який раптово увійшов у смак, підчепив хвостом неуважного принца, перекинув його й лапою притис до підлоги. Лапа в Птера немаленька й пазуриста, Номат сіпнувся, та ба: дракон притис міцніше, ледь не придушивши супротивника…

— Птер! Ти що?! Ох і безсовісний! Теж хоробрий, з беззбройним боротися! Що ж ти тоді баронових вояків злякався? Г-герой!

Птер зніяковів настільки, що із зеленого відразу зробився темно-вишневим, поспішно забрав лапу, тим же хвостом підняв королівського сина на ноги й навіть обтрусив солому.

Вигляд спадкоємця престолу був далеко не блискучим: камзол у пилюці й соломі, напіврозірваний комір завис десь на вусі, а колись мереживні манжети теліпалися обгорілими ганчірками. Номат вдихнув глибше, непевно поправив комір і тільки потім обернувся.

— Добрий вечір, принцесо.

— Хіба вже вечір?

— Сонце саме сідало, коли мені трапилася на дорозі ця бабуся.

— Бабуся?

— Так, — кивнув принц, — та, яка все бачила.

Бабусі завжди все бачать, але небагато з них рвуться розповідати про це королівським синам.

— І навіщо ж ви, високосте, звернули, якщо ваша дорога веде прямо?

— Моя дорога веде туди, куди я по ній їду! — розсердився принц. — Якби я не втопив свого меча, коли витягував вас із болота, принцесо, усе було б набагато простіше!

— А вас ніхто не просив витягати з болота сторонніх принцес! Яка вам до них справа?!

— Ніякої! Але якщо я це зробив, виходить, так треба було! Бажання королівського сина — закон!

— Для кого? — єхидно довідалася я.

— Для всіх! — відрізав Номат.

— Так і сидіть тепер за ґратами, раз така ваша воля, але я тут до чого?! Яке право ви маєте сидіти в клітці, якщо за лицарськими законами треба було спочатку звільнити мене?!

Несподіваний поворот трохи здивував Номата, він навіть про дракона забув.

— Так ви вважаєте, що я просто здався?

— Звичайно. Набагато зручніше дражнити мирного дракона-вегетаріанця, ніж ковтати пил на турнірі або наодинці боротися з розбійницькою зграєю!

— Так ви вважаєте мене боягузом?! — Номат скажено рвонув ґрати, але товсті прути навіть не здригнулися (зате Птер про всяк випадок позадкував). — Це — образа!

Сидячи за четвертим рядом ґрат, можна дражнити навіть такого гарячого принца, як Номат.

— А ви заслуговуєте на щось інше?

Я думала, він рознесе підземелля по камінчику.

— Були б ви чоловіком!..

— Якби я й насправді була чоловіком, я просто відшмагала б вас рукавичкою по ваших рожевих щічках! Боротися з боягузом справжнього лицаря не гідно!

Клянуся, той прут, що він смикнув цього разу, прогнувся на добрих чотири сантиметри! Нещасний дракон зовсім занепав духом у своєму далекому куті.

— Звичайно, — гірко сказав Номат, — я переможений, і тому для вас — ніхто! Переможений на образу відповідає лише поклоном. Ти, зелена змія, чи не хочеш закусити? Чи ти теж гидуєш людиною в бруді?

Такого повороту я не чекала. Що таке один прут у порівнянні з двома ще цілими ґратами?

Оскільки Птер вечеряти не поспішав, принц поринув у похмурі роздуми, а з-за порожньої бочки вибрався трохи припалений, але вже осмілілий стражник. Замість того, щоб тишком-нишком забратися, він здумав подражнити Птера:

— Агов, драконе! Ну ж бо, вкуси його!

— Гар-р! — відповів дракон. Стражник упустив ратище списа, яке спалахнуло просто в руках, і кинувся бігти.

Не знаю, скільки пройшло часу, але смолоскипи догоріли, а в темряві миші почали нахабніти. Взагалі, цих сірих краще спостерігати по телевізору, а коли раптово по руці мчить щось чіпке, тепле й шерстисте — вибачте. Тут треба мати не мої нерви!

Розбуджений моїм криком, Птер з переляку дихнув вогнем, і підземелля трохи освітилося. У цьому короткому спалаху світла майнула фігура Номата.

— Що трапилося?

— Миша-миші-м-миші!

У темряві, що впала знову, стало ще страшніше.

— Ви хіба боїтеся мишей? — поцікавився Номат.

— Зовсім не боюся!

— Дуже дивно, — з якоюсь незрозумілою інтонацією помітив принц.

— Нічого дивного! Що це там шарудить із вашої сторони?!

— Навіть не уявляю!

— Я вирішив прибрати солому, — почувся з темряви голос Птера. — Просто диво, що вона дотепер не спалахнула!

Мене розбирала злість на себе, на барона, на принца й навіть на Птера.

— Так і скажи, що закушуєш!

Стало зовсім тихо, якщо не зважати на шерех соломи.

— Ваша високосте, а вам їжу приносили? — зненацька запитав Номат.

— Барон — прихильник лікувального голодування.

— Але з принцесами так не поводяться!

Мені здалося, що поруч пискнула миша:

— Ай! Що ж ви не скажете про це баронові?

Принц сказав щось, що ніяк не личить особам королівської крові. Втім, він одразу вибачився. Я вирішила змінити тему бесіди:

— Де ж ваша свита?

— Де ж їй бути: біля якого-небудь стола! — зітхнув Номат. — Ці ледарі обстежили всі трактири в окрузі!

— І ви їх терпите?

— А ви — своїх? Де ж ваша свита, принцесо?

Найбільш підходяще місце для пояснень! «Ах, ваша високосте, це ми з Ягусею все підстроїли, щоб ви до турніру не добралися, а фея Інея з носом залишилася б!» А раптом він без Флорестини жити не може?! А турнір же на її честь! Яка негарна історія!

— Бачите, ваша високосте… Дивіться, хтось іде! Та це барон!

У супроводі двох факельників дійсно з’явився сам барон Квакш. Барон мав досить пригнічений вигляд:

— Ваша високосте!..

— Ну! — похмуро сказав королівський син. — Я чекаю продовження!

— Відбулася жахлива помилка! Винні будуть суворо покарані: я накажу всіх стратити. Але, ваша високосте, життя ваше було поза небезпекою: дракон — вегетаріанець!

— Це я помітив. Далі.

— Я перепрошую…

— Кого? — зненацька перепитав Номат.

— Вас, ваша високосте!

— А принцесу?

Обличчя барона змінилося.

— Ця дівчина не принцеса! Доля цієї особи не повинна вас турбувати!

— Чому?

Квакш зам’явся:

— Бачте, тут ідеться про такі питання, яких я не маю права торкатися.

— «Йдеться», «не маю права»… які у вас обережні висловлювання. Що може існувати таке, про що не повинен знати королевич?

Барон Квакш явно не був уповноважений посвячувати принца в тонкості міжчаклунських інтриг і тому спробував від відповіді відкрутитися:

— Ви можете спізнитися на турнір, ваша високосте!

— Так що ж ви стоїте!?

Квакш відразу затупотів ногами на своїх стражників, і ті кинулися відкривати замки. Ледь вийшовши із клітки, Номат владним жестом зупинив солдатів, які зібралися її закрити:

— Так ви говорите, бароне, дракон — вегетаріанець?

Барон нічого не встиг відповісти: принц розкрив дверцята клітки, Птер випустив клуб диму з ніздрів і зі страшним риком вискочив геть. Гублячи смолоскипи, варта ринулася навтьоки, а Квакш просто остовпів.

Номат, не поспішаючи, витягнув з першого замка зв’язку ключів, подзвенів ними, потім відкрив четвертий і так само неквапливо повісив ключі на палець скам’янілому баронові.

— Ви збираєтеся й далі спілкуватися з мишами, принцесо?

Наостанок Птер все-таки підпалив залишки соломи в клітці, і підземелля заповнилося їдким димом від сирої потерті.

— Де мій кінь? — запитав Номат, тільки-но вибравшись із підземелля.

Солдат, до якого він звернувся, злякано поморгав убік Птера, і королівський скакун з’явився, наче начаклували.

— Я спізнююся на турнір! — повідомив Номат, одним махом підсаджуючи мене в сідло.

— Але до чого тут я? — мені дуже схотілося опинитися на землі.

— Ні до чого, але ви теж поїдете.

— Але…

— Скажіть, я дійсно був схожий на справжніх драконів? — скромно запитав Птер через плече принца.

Номат обернувся й подивився вверх, туди, де красувалася насторожена драконяча морда.

— У вас безсумнівний талант! — відповів він зовсім щиро.

Птер розплився в щасливій посмішці й піднісся в небеса з легкістю метелика.

— Я нікуди не поїду! — заявила я й спробувала сповзти з коня.

Принц здивовано підняв брови:

— Ну що ж, повернутися до барона ще не пізно!

Номат ні про що не запитував, але коли вже майже перед світанком ми на постоялому дворі все-таки наздогнали його свиту, біля дверей моєї кімнати він поставив свою варту.

— Принцесі бути без охорони не личить!

Звичайно, його варта не перешкодила мені постати перед Ягусею, але все-таки неприємно, коли тебе в чомусь підозрюють. Нехай навіть і не без підстав.

Ягуся була не в дусі.

— Номату щойно доставили меча, — повідомила вона відразу ж. — Ти не виправдуєш моїх надій, дорогенька!

— Я не чаклунка, щоб змагатися з феєю! Ми із Птером діяли згідно з вашим планом.

— Однак заманювати Номата в підземелля довелося мені!

— Як? — не стримала я цікавості.

— Що? — Ягуся продовжувала думати про своє й тому відповідала неуважно. — Дуже просто: варто було тільки замовити слівце про лиходія-барона й нещасну принцесу, як цей дурник помчав тебе рятувати.

— Він не дурник! — образилася я за принца.

— Типовий лицарюючий дурник! У нього шляхетність — у крові! Нормальний принц тричі подумав би: свататися ж їде, навіщо на рожен лізти? Поберегтися треба.

— Хіба це погано?

— Що? — зачудувалася Ягуся. — Ти говори менше, думай більше: до турніру тільки доба залишилася. Або Номат не потрапляє на турнір, або ти — додому!

Потрапить, не потрапить — набридло! Не встигла очей зімкнути, у двері стукає хазяйка трактиру із сірою амазонкою в руках:

— Їхня високість шкодують, але карету для вас дістати не змогли!

Я викинула плаття за двері, засмутилася, що ні в кого не вцілила й заявила, що моє вбрання мене влаштовує, бо я нікуди не їду.

Трохи пізніше з’явився начальник варти й передав запрошення до сніданку. У поважного вусаня шпурляти підручними предметами було незручно, і я прийняла запрошення. Номат сидів за столом — хмара хмарою, а придворні за сусідніми — тихі, як мишки.

— Ваша високість зволять зневажати верхову їзду?

— Не тільки верхову!

Принц немов нічого не почув:

— Що ж, доведеться вам подорожувати у відкритій колясці.

— Я нікуди не їду!

От нав’язався на мою голову, спадкоємець престолу! Не битися ж мені з його вартою?

Коли до порога підкотила запряжена гнідою парою коляска, до мене підскочив сам перший міністр:

— Ваша високосте, їхня високість просять вас пожалувати!..

Розвів мороку з титулами й не заплутається!

Принц гарцює на своєму білосніжному, оглянувся, пришпорив коня й рвонув уперед, свита — за ним. Пилюка — стовпом.

Вісь у мого засобу пересування переломилася десь близько полудня. Номат сам під’їхав до екіпажа, біля якого метушилися кучер з начальником варти:

— Поламалася?

У переляканого стражника позеленіли вуса:

— Поламалася, ваша високосте! Зовсім нова!

— Нова? — принц уважно подивився на мене.

Ягусе-Ягусе, що ж ти робиш! Звідки мені знати, як у них тут з відьмами обходяться?

— От бачите, ваша високосте, їхати ні на чому, а ви поспішаєте. Я залишуся й почекаю, поки вісь полагодять.

— Тут ви не залишитеся, — спокійно запевнив принц, — але й чекати вашу колимагу ми не будемо. Агов, хто-небудь, дайте принцесі сумирного коня!

Найспокійніший кінь сказився вже близько шостої вечора, коли подовжилися тіні, які бігли за нами слідом. Найсумирніший кінь хвицнув так, немов побачив вовчу зграю, і помчав прямо до річечки, яка текла неподалік. Витягнуту кінську шию простромила пущена принцом навздогін стріла. Каскадери у фільмах падають красиво, боюся, я виявилася поганим каскадером. Але удар об землю був підозріло слабким.

— Молодець! — прошипів над вухом знайомий голос. — Тепер вимагай лікаря.

Ах так! Навіть мої сварки із принцом на руку Ягусі? Як мені це все набридло!

— Де принцеса?! Де, я вас запитую?!

Чого розкричався? У соломі сидить твоя принцеса, «зовсім випадково» стіг на шляху виявився! Цікаво, а бажання принца неодмінно притягти мене на турнір теж Ягуся підстроїла?

Коли я нарешті виплуталася з соломи, зіштовхнулася зі скуйовдженим Номатом. Його високість був трохи блідий, але цілком бадьорий і, як і раніше, сповнений рішучості.

— Сідайте на мого коня!

— Ви навіть не спитали про моє самопочуття? Я не маю наміру сьогодні сідати в сідло!

Мить Номат дивився мені в очі, потім обернувся й свиснув по-розбійницьки, з переливом. Через стіг вилетів білосніжний кінь і став як укопаний перед нами.

— Не мене, так хоч коня пошкодуйте! Він точно до місця не добереться!

Номат поправив сідло, що збилося, а потім легко, немов пушинку, відірвав мене від землі й опустив на спину королівського скакуна.

— Пішов уперед!

Скакун зірвався з місця, і тільки краєчком ока я встигла помітити, як Номат стягнув з коня офіційного посла й сунув ногу в стремено…

Напевно, Номат теж дещо розумів у чаклунстві: до початку турніру його кінь мав такий вигляд, немов і не скакав добу курними дорогами чужого королівства. Сам принц, щоправда, трохи змарнів, але бойового запалу не втратив.

Ледь гримнули труби, на широкому лузі зійшлися учасники турніру, а Флорестина зайняла місце в королівській ложі поруч зі своїм грізним батьком. Принцеса сиділа нерухомо, як мармурова статуя, і два локони, спускаючись на чоло, майже приховували її очі від цікавих поглядів.

Турнір згадувати у мене бажання нема, я не дуже розбиралася в деталях. Дзенькіт зброї, тупіт копит й іржання бойових коней глушили всі інші звуки. Лише час від часу ревіння десятка труб приносило звістку про початок нового двобою.

Номату щастило доти, поки він не зустрівся з Невідомим лицарем. Невідомий явно був слабший, зате бився з таким завзяттям, немов від результату сутички залежало його власне життя.

Двічі принц намагався вибити супротивника із сідла, двічі йому це не вдавалося, а на третій… публіка нічого не зрозуміла, але я ж бачила, як кинута чиєюсь сухенькою ручкою об шию білосніжного скакуна вдарилася жаба! Кінь став дибки, і принц не втримався в сідлі. Скинутий на землю, він миттєво опинився на ногах, але дзвінкий голос герольда вже оголосив переможцем Невідомого лицаря.

У цей момент я мимоволі подивилася на Флорестину й зойкнула: вона відверто сяяла. Зате король насупився ще більше, за його знаком герольд зажадав, щоб переможець назвав своє ім’я й титул.

— Олод Рюно, городянин.

От тобі раз! Ніякого титулу! Як посмітив простий городянин претендувати на руку принцеси?

Король у гніві піднявся:

— Стратити нахабу!

— Ні! — скрикнула принцеса. — Не чіпайте його!

З усіх боків варта кинулася до людини, яка посміла порушити древній закон королівства й дорівняти себе до шляхетної крові. Олод опустив забрало й вийняв з піхов опущений було туди меч.

— Не чіпайте його! — ридала в королівській ложі Флорестина.

Номат, ще не отямившись від поразки, обернувся на її голос, простежив за поглядом принцеси, потім мовчки витяг меч і кинувся в гущавину сутички.

А закінчилося це все драконячою навалою: прилетів Птер, схопив перелякану принцесу, виволік з юрби стражників Олода, змахнув крильми та й по тому.

Перебити всю варту Номат не встиг: король звернувся до нього зі свого глядацького ряду, щоб принц припинив побиття воїнів дружньої держави й кинувся б у погоню за драконом. На що Номат цілком резонно зауважив: «А летіть-но ви за ним самі!» — і пішов до мене.

— Так що, принцесо, ви, як і раніше, вважаєте мене боягузом?

Я не встигла відповісти, як за спиною пролунав єхидний голосок Ягусі:

— Вважає або не вважає — однаково. Через вашу впертість, Номате, наша не зовсім принцеса проведе решту своїх днів у підземеллі. Ваша відсутність на турнірі мала служити їй пропуском для повернення додому. Мало того, що ви збиралися розбити серце бідолажки Флорестини, розлучивши її з коханим, так ще й засадили в підземелля ні в чому не винну людину! Ось так-то!

Вона відвернулася від враженого принца, позіхнула й взяла мене за руку:

— Ідемо, дівчино.

Але перш ніж ми встигли розтанути в повітрі, я ще почула лютий вигук:

— Я рознесу це підземелля!

У хатинці за столом, накритим святковою скатертиною, нас чекала маленька бабуся в білому шовковому платті й старомодному блакитненькому чепчику.

— Хоча ти й домоглася свого, Ягусю, — погрозила вона пальчиком моїй хазяйці, — король однаково не дасть благословення.

— Дасть, куди він дінеться! — безтурботно хитнула головою Ягуся. — Наш король — розумна людина й дуже скоро зрозуміє, що мати зятем племінника чаклунки — престижно. Так що, Інею, твої інтриги просто смішні!

Фея зітхнула:

— Забувають, забувають старі звичаї. Принцеса й простий городянин… Що ж залишиться від казки?

Ягуся ближче присунула до стола колоду й узяла чашку чаю:

— Легенда залишиться, просто легенда.

Тіточка Леся теж зітхнула й замовкла.

— А далі, далі? Як же принц, підземелля?!

— Ну які можуть бути підземелля? — тіточка взялася перетирати посуд. — Хіба могла Ягуся допустити, щоб усякі ненормальні принци трощили їй льохи: де ж тоді капусту квасити? Вона відправила мене додому й у нагороду за всі неприємності вручила величезний святковий торт. Я встигла саме до Нового року.

— А принц?!

— Ну що принц? — тіточка Леся надовго замовкла, продовжуючи терти досуха витерту чашку, потім зненацька невлад сказала: — Інея з Ягусею прямо зіштовхуватися не хотіли — чаклунство на чаклунство дає невідомість у квадраті…

— Ти що це племінниці голову казками морочиш? — у відкриті двері заглянув дядько Микола. — Ти думаєш, я за теликом зовсім нічого не чую?

Тіточка подивилася на чоловіка, зробила «великі очі» і притулила палець до губів.

— Хіба ти не міг заткнути вуха? — запитала вона з докором. — Ти ж так і не купив тоді міських булок, отож, не заважай нам говорити про маргарин. Іди до свого телевізора!

— Вийди звідси, о жінко! — суворо зажадав дядько Микола.

Тіточка Леся показала йому язика, жбурнула на підлогу витерту чашку й велично вийшла. Дядечко подивився на розбиту чашку, потім нахилився до самого мого вуха:

— Але ж принц розніс-таки вщент Ягусині погреби! — сказав він тихо й клацнув пальцями. Осколки чашки сповзлися й швиденько почали клеїтися.