Вдова узурпатора

«Загальновизнано, що жінка в нашій країні є таким же двигуном суспільного прогресу, як і чоловік».

«З гуркотом розверзлося небо, тобто стеля операційної, і зверху полилися потоки окропу. На щастя, операція закінчилася до аварії, інакше хворий міг загинути. Вісім років тому тут зробили капітальний ремонт. Але так погано, що корпус і року не протримався: протік дах, зі стелі й стін обвалилася штукатурка».

«Як повідомило агентство „Синьхуа“, тибетські сепаратисти спровокували вчора безлад у Лхасі. У результаті одинадцять чоловік убито й понад сто одержали поранення».

«Він припинив писати: не хотів робити боляче ні мені, ні собі. Він поставив мене в тупик, адже мене вб’є самотність! Не знаю, чим ви зможете мені допомогти, але порадьте хоч що-небудь!»

«Щербенко обдурив. Гроші взяв, а Суворову кинув одну в чужому селі, в старій халупі».

«Підберіть зачіску під свій стиль. Усе інше — вторинне».

«Іран оголосив учора про повний розрив дипломатичних відносин з Великобританією».

«У цілому зійшло з рейок двадцять чотири вагони й два електровози».

«Сили йдуть: води принести, хліба купити — проблема. На карбованець бабі продуктів — карбованець собі „за труди“.»

(З газетної хроніки)

Вечір і ніч

Ліс здригнувся од ревіння. Здійнялися в повітря зграї переляканих птахів.

Стадо кабанів, що розташувалося було на галявині, із шумом кинулося в зарості.

Ще кілька хвилин тріскотіли сучки, гойдалися зачеплені втікачами гілки, обсипалася роса.

Величезна голова із широко розставленими очима, жаб’ячим ротом і вивернутими ніздрями повільно опустилася в чагарник.

Марта легенько труснула заціпенілу дівчину:

— Опам’ятайся!

На Ольжиному обличчі не було ні кровинки.

— Що це? — пошепки запитала вона.

Замість відповіді бабця Марта позадкувала й потягла дівчину за собою. Навшпиньки вони обігнули небезпечне місце, а потім побігли, взявшись за руки, як дві подружки. Бігли доти, поки Марта не впала на землю, задихнувшись від бігу й реготу. Ольга стояла поруч і дивувалася, дивлячись, як по обличчю бабці котяться сльози, як вона махає руками не в силах зупинитися. Нарешті Ольга присіла навпочіпки й подала хустку. Марта витерла сльози, розігнала сміхотливі зморщечки навколо очей і сказала зовсім серйозно:

— Ми віддавили бідоласі хвіст.

Марта увесь час ішла спереду, точніше пробиралася, бо нормально йти по бурелому неможливо. Вона обходила товсті стовбури, піднімалася на тонші, іноді застигала, балансуючи на якому-небудь замшілому «бумі», вибираючи, куди поставити ногу. У високій траві таїлося чимало сюрпризів: купи сушняку, пні, а часом і ями від коріння повалених велетнів.

Хоч Ольга й намагалася повторювати всі рухи бабці, це не завжди їй вдавалося: то нога зісковзне із слизького тіла дерева, то сухі сучки зачеплять одяг, то недбало відведена гілка, вириваючись, хльосне по обличчю. Один раз Ольга злякано скрикнула, провалившись по коліна в порохняву серцевину пустотілого стовбура.

— Я думала, там нора, — поскаржилася вона у відповідь на докірливий погляд супутниці.

Коли вони вийшли до болота, сонце почало хилитися до заходу.

— Не думала, що доведеться тут бродити в темряві, — зітхнула Марта, поглядаючи на хмари, які розповзалися по небу.

Ольга нічого не сказала, тільки накинула на голову капюшон й блискавку на куртці затягла під саме горло.

Сонце провалилося в хмари, і відразу стало темно, як у погребі. Довелося діставати з рюкзаків ліхтарі й розшукувати пару міцних палиць для промацування дороги.

— Дивися уважно, куди ступаєш, — повчала Марта. — Через болото гать прокладена, але давненько…

Багнюка плямкала під ногами, у ній, освітлюваній променями двох потужних ліхтарів, вовтузилися малесенькі тваринки, звивалися, стрибали, ворушили численними лапками. Один раз прямо біля враженої Ольги з-під напівзгнилої жердини з’явилася подоба чорної людської кисті з розчепіреними пальцями. Воно здійнялося із бруду й застигло, ледве погойдуючись і ворушачи «пальцями», начебто підманюючи до себе.

Ольга завмерла, не в силах видавити із себе ні звуку, але Марта відразу підскочила, щосили штовхнула це чорне чоботом, і воно з мерзенним писком повалилося назад у болото.

— Не звертай уваги, — порадила бабця, перекладаючи в іншу руку жердину, яка служила їй ціпком. — Якщо ще раз причепиться, доведеться діставати сіль, вони сіль дуже не люблять. Від однієї дрібки розбігаються.

Коли болото залишилося позаду і почав мрячити дрібний дощ, Марта раптом завагалася.

— Погано, що небо затягнуте, — сказала вона, обводячи променем мокрі стовбури дерев. — Стежка зовсім заросла.

Ользі здалося, що якась тінь відсахнулася за найближче дерево, але тут ліхтар освітив великого кудлатого сенбернара, який дружньо помахував хвостом.

— Ну, слава Богові! — зраділа Марта. — Доглядач здогадався провідника вислати!

— Там хтось ховається, — тихо сказала Ольга й присунулася ближче до бабці.

— Де?

Марта повернула ліхтар, і в його промінь потрапило страшне бородате обличчя, на якому червоним горіли витріщені очі. Тільки мить дивилося воно на жінок, потім різко відсахнулося. Затріщали сучки, басом загавкав пес.

— У мій час такі неголені особи по лісу не шастали! — з явним осудом у голосі сказала Марта. — Ідемо, а то ти зовсім замерзла.

Ольга й справді тремтіла, щохвилини озиралася по сторонах. Ліхтар стрибав у неї в руці, від чого металися тіні дерев, і косі струмені дощу наче курілися димком біля ліхтарного скла.

Пес упевнено біг спереду, і вже через півгодини Марта стукала ціпком у двері двоповерхової рубленої споруди, критої, як не дивно, шифером:

— Ви що там, позасинали?!

Двері відчинилися, з них випливли клуби диму, слідом за якими з’явився чоловік з револьвером.

— Це ти, принцесо Марто? — запитав він, короткозоро мружачись.

— Я, — відгукнулася бабця, підштовхуючи вперед Ольгу. — А ти не лякай дитини своєю гарматою!

Замість відповіді чоловік швидко підняв револьвер і випалив у темряву. Щось пронизливо завило, а потім з тупотом помчалося в сторону болота. Собака подивився на людину, струснувся, розбризкуючи краплі, і діловито попрямував в обхід будинку.

— Ти ще жодного разу не прийшла, не притягти за собою хоч завалященького дракона, — сказав чоловік і відсторонився, пропускаючи жінок у будинок.

— А я твоїх відьмочок не рахую, — відказала Марта. — Знову накурили, не продихнути?

Ольга оглядала кімнату, освітлену тільки відблисками вогню з каміна: звірині шкури, що встеляли підлогу, підсунутий до стіни стіл, заставлений їжею й пляшками, дерев’яні сходи на другий поверх, прикрашені різьбленим поруччям, кілька крісел із крученими ніжками й вицвілою оббивкою й два стільці з розписними спинками. Все це тонуло в диму. Дим виходив із люльки в зубах у старого, який сидів перед каміном, і затиснутої в руці сигарети того, хто зустрічав. Гора недопалків громадилася в консервній бляшанці, що слугувала за попільницю.

— Привіт, — сказав старий і вийняв люльку з рота. — Добралися вдало?

Спочатку бабця Марта відкрила вікно, випустила туди дим і тільки потім вимовила:

— Не більше, ніж завжди. Кімната готова? Дівчисько падає з ніг.

Старий подивився на Ольгу довгим поглядом, немов уперше помітив її:

— Це твоя?

— Онучка, доглядачу, онучка.

Старий зітхнув, погладив сиві вуса й опустив люльку на коліно.

Після того, як переодягнена в сухе, умита й нагодована Ольга заснула неспокійним сном, Марта спустилася в кімнату до каміна, висипала у вогонь недопалки й почала змітати попіл з ведмежої шкури.

— Мишко, кого сьогодні чекаємо? — запитала вона чоловіка, який, розвалившись у кріслі, не відводив дула від розкритого вікна.

— Толька точно буде, а Сергій — якщо з відрядження встигне повернутися. Зачини вікно.

Марта зібрала попіл, підійшла до вікна висипати. Негайно ж із темряви, що сочилася дощем, з’явилася зелена пазуриста лапа й потяглася до неї… Михайло спустив курок, і лапа зникла з відстреленим пазуром.

— Бог подасть, — сказала Марта вслід лапі, витрушуючи совок. — Нехай ще трохи провітриться.

Чоловік в кріслі перезарядив револьвер і смачно позіхнув, прикриваючи рота долонею:

— Тоді сама вартуй. Я хоч півгодинки подрімаю.

— Добре, не плач.

Бабця Марта накинула на плечі теплу хустку, взяла револьвер у Михайла й присунула крісло до вікна.

— Осінню пахне.

Вона із задоволенням вдихнула нічне повітря, нишком стираючи набіглу сльозу. Михайло пішов, запекло позіхаючи й підозріло погойдуючись. Старий тихо сидів біля каміна, присмоктуючи погаслу люльку.

— А що за відсвіти там, на півночі? — Марта вдивилася туди, де кілька разів миготіли в небі спалахи, не схожі на розряди блискавок.

— Сусідній сектор, — промугикав старий, не випускаючи люльки. — Останнім часом щось захист пробиває, накладки з’явилися.

Він нахилився й підкинув ще кілька полін у вогонь, бо в кімнаті відчувалися нічна вогкість і гострий запах мокрого листя. Полум’я знехотя лизнуло нову їжу, потім дібрало смаку й з подвоєним тріском почало пожирати сухе дерево. Запахло сосною.

Під вікном хтось хрипко завив, заглядаючи в теплу кімнату.

— Зачини вікно, Марто, не дражни їх, — попросив старий, затуляючи лице від жаркого каміна. — Сьогодні така погана погода…

Бабця Марта піднялася, скривилася на мить, відчувши укол застарілого радикуліту, і взялася за стулку вікна.

— Сидять, — хихикнув хтось із темряви, — а в горах лавина зійшла!

— Зникни! — Марта із силою зачинила вікно.

Старий мовчки спостерігав, як вона обходить стіл, перетирає й розставляє заново тарілки, поправляє хустку, яка сповзає з плечей, і дивиться критичним поглядом на банку кільок у томаті:

— Це Мишко притяг? Невже дружина не могла йому рюкзак зібрати?

— Вона поїхала разом з дочкою складати іспити у вуз.

Бабця Марта кинула консерви назад на стіл, запалила світло, взяла каструлю з вареною «у мундирах» картоплею й взялася чистити.

— А Люда буде? — обережно запитав старий, уперше за час розмови вийнявши люльку з рота.

— Навряд, — руки бабці Марти моторно «роздягали» одну картоплину за іншою. — У неї молодше онученя ангіну схопило.

Доглядач засмучено зітхнув, чи то співчуваючи онуку, чи то шкодуючи за відсутніми.

У двері постукали, Марта витерла руки об ганчірку й пішла відкривати. Через поріг переступив оброслий триденною щетиною чоловік в жовтогарячому лижному костюмі, але без шапки, із скуйовдженим сивим волоссям.

— Привіт, принцесо Марто! — закричав гість. — Ти навчишся коли-небудь запитувати, хто стукає? Одного чудового дня тебе вкрадуть.

— Заходь, талалайко, — Марта струсила розкислий сніг з рукава того, хто зайшов. — Твій стукіт важко з будь-чиїм переплутати.

Гість побачив накритий стіл і без зайвих розмов кинувся до нього.

— Привіт тобі, — сказав старий. — Як добрався?

— Привіт, — відгукнувся гість, кусаючи картоплину, від чого його мова стала не зовсім розбірливою. — Зі схилу Ери зійшла лавина й трохи переплела мене з лижами. Ноги чудом уціліли. Спасибі твоєму барбосові: швидко відкопав.

В очах старого майнула тінь занепокоєння:

— Толю, ти ж завжди був обережний?..

Гість взяв у другу руку солоний помідор, що бризнув соком, і відповів не відразу:

— Старіємо, брате доглядачу, до того ж, я ніколи не ходив там уночі.

Кілька секунд панувало мовчання, яке порушувалося тільки дзенькотом посуду: Марта підливала, підсипала, підсувала, а гість із жадібністю поглинав усе, що з’являлося перед ним. Нарешті він наситився й, осоловівши від їжі й тепла, відсунувся від стола.

— Що новенького у твоєму секторі, доглядачу? — запитав він у старого. Той знизав плечима:

— Позавчора упирі побилися через здобич, учора в орлиному гнізді пташенята вивелися, сьогодні в бухті пірати на мілину сіли з перепою.

Розмаїтість.

Анатолій солодко замружився й потер долонею колючу щоку:

— Добре живеш, старий?

— Ти б поголився, — помітила Марта невдоволено. — Шляєшся в такому вигляді…

Гість хихикнув і хотів ще раз потерти щоку:

— Ніколи було…

Рука його завмерла на півдорозі, а рот у здивуванні відкрився: на сходах з’явилася напівсонна Ольга, до п’ят закутана в махровий халат, виданий їй замість нічної сорочки.

— Бабусю, там хтось у вікно шкребеться! — поскаржилася вона.

Марта сплеснула руками, схопила зі стола ганчірку й рішуче покрокувала наверх.

Очі Анатолія блиснули замилуванням, він схопився з місця, затримався на сходах, щоб перепитати старого про кімнату, і кинувся приводити себе в порядок.

Тим часом доглядач підкинув ще поліно, і вогонь, який було вгомонився, знову ожив.

Зненацька у двері вдарили чимось важким так, що вони заходили ходором, а старий невдоволено поморщився.

— Кого це там несе проти ночі? — голосно запитав він.

— Відкривай! — почулося у відповідь.

При звуках цього голосу старий насторожився й підхопився із крісла, квапливо засовуючи в кишеню невибиту люльку.

— Ти ж знаєш, Борода, що я бурлак по ночах не впускаю. Іди своєю дорогою!

За дверима відкашлялися й гаркнули:

— Не ображай людей, доглядачу! Тепер ніч, і нам краще говорити миром.

Нагорі відкрилися двері спальної кімнати, вийшла бабця Марта, зупинилася на порозі й сказала:

— Вітер гойдає гілки, вони дряпають скло. Спи!

Ольга глянула через її плече:

— А хто там кричить?

— Спи! — повторила Марта, намагаючися закрити двері, але дівчина прослизнула в щілину, підійшла до поручнів і з цікавістю прислухалася.

— Чого ж ти хочеш? — на півтона нижче запитав старий.

— Відомо чого. Грошей, випивки і баб.

— Іди геть! — не стримавшись, гаркнув доглядач і покосився на Ольгу.

У двері знову вдарили.

— Дарма грубіяниш! Зараз ніч, а у мене в руках двоє твоїх людей.

Очі старого гнівно блиснули:

— Що ти мелеш, Борода, які люди?! Усі тут.

За дверима захихикали:

— Не всі, доглядачу, не всі. Один хлопчисько-шмаркач й один пузатий чорт зі старого набору.

Старий завагався:

— Як ти доведеш, що це мої люди?

— Подивися у вікно.

Марта вихором побігла зі сходів і припала до вікна. Старий підійшов ближче і теж вдивився.

— Я нічого не бачу. Освіти їх смолоскипом! — крикнув він до дверей.

Його наказ виконали. Марта ойкнула й затисла рукою рот.

— Але тут тільки один, і я його не знаю. Це не мій!

— Тим гірше для нього, — пробурчали за дверима. — А другий у мене в таборі. Він точно твій: той, що минулого разу капітана Флінта торпедував. Жени товар!

Ольга тихесенько спустилася зі сходів, і стала навшпиньки, намагаючись хоч що-небудь роздивитися у вікні.

— Хто це? — пискнула вона.

Марта різко обернулася, схопила її за руку й потягнула подалі від вікна.

— Агов, Бородо, що ти зробиш із цим хлопцем? — запитав старий, вдивляючись у темряву.

— Ну вже назад не потягну, — почулася швидка відповідь.

— Я дам за нього ящик рому.

— Мало, — відгукнулися двері.

— Вистачить, я його вперше бачу. Взагалі, тобі ця справа боком вийде, він не з вашого сектора. Або бери ящик рому, або взагалі нічого не одержиш!

За дверима трохи подумали:

— Добре, давай.

— Зараз.

Доглядач повернувся до Марти:

— Біжи за хлопцями, принцесо, і захопіть зброю.

— Єсть, — коротко відповіла бабця Марта й кинулася нагору.

Ольга залишилася посередині кімнати, не знаючи, куди подітися. Старий похмуро подивився на дівчину:

— Допоможи мені.

Удвох вони відкинули кришку погреба, потім Ольга тримала ліхтар, а старий, крекчучи, витягав звідти ящик із запиленими, затягнутими павутиною пляшками. Упоралися саме до того моменту, коли примчали заспаний Михайло й Анатолій з електричною бритвою, що ще дзижчала в руці. Слідом за ними спустилася бабця Марта із двома карабінами.

— Ти засядеш нагорі й будеш тримати під прицілом поріг! — велів доглядач Михайлу. — Толя підстрахує мене через двері, а ви брись звідси!

Бабця Марта без звуку потягла Ольгу в простінок між вікном і каміном.

— Борода, не здумай жартувати! Ти мені хлопця, я тобі ром.

Старий важко підняв ящик і почекав, поки Анатолій відсуне засув. На порозі стояв той самий чоловік, якого Ольга бачила в лісі! Він швидко оглянув кімнату, зачепився поглядом за двох жінок у кутку, потім підставив руки:

— Давай.

Старий почервонів від натуги, але видавив крізь зуби:

— Спочатку ти.

Борода презирливо хмикнув, обернувся в темряву й клацнув пальцями.

Чиїсь послужливі руки негайно ж поставили поруч із ним парубка в костюмі, який щільно облягав фігуру й відливав металевим блиском. Обличчя молодої людини було залите кров’ю.

Старий всунув ящик у руки Бороді, встиг підхопити хлопця, який почав падати, і затягти його в кімнату. Анатолій відразу зачинив двері й опустив засув.

Марта вискочила зі схованки й заклопотала біля пораненого. У хлопця була рана на голові — розсічена шкіра, і кров уже запеклася. Він тихо стогнав під руками бабці Марти й дивився божевільним поглядом на своїх рятівників, мабуть, погано розуміючи, де він є.

Старий почухав підборіддя й ткнув пальцем у дивний костюм незнайомця:

— Я говорив, що захист пробиває! Це ж легкий скафандр! Сусідній сектор.

При слові «скафандр» погляд потерпілого став осмисленішим, парубок промурмотів щось, але дуже тихо, і Марті довелося нахилитися.

— Вітає братів по розуму, — повідомила вона.

— Братня зустріч, — почав був Анатолій іронічним тоном, але осікся під докірливим поглядом Марти.

У двері знову стукнули чимось важким, і голос Бороди проревів:

— А інше? За тобою ще гроші й симпатичні крихітки, доглядачу.

Розсерджена бабця Марта запустила у двері тарілкою, що благополучно розлетілася на шматки:

— Те ж буде і з твоєю головою, Бородо, якщо ми зустрінемося!

За дверима пролунав хор радісних вигуків, які перебивалися лайками. Ольга навіть сполотніла, Анатолій навів на двері дуло карабіна й мрійливо примружився. Михайло сердито сплюнув на підлогу й голосно клацнув затвором.

Голоси разом змовкли.

— Не балуйте там зі зброєю, а то погано вашому буде! — після паузи пригрозив Борода.

— Що ти торгуєшся без товару? — голосно запитав доглядач. — Спочатку приведи людину під двері, я подивлюся, а потім поговоримо.

На ґанку почали радитися, потім зажадали грошовий завдаток.

Доглядач злазив у погріб, викинув за вікно півмішка грошей, після чого ватага пішла, пообіцявши повернутися за п’ятнадцять хвилин. Однак не пройшло й двох хвилин, як знову пролунав стукіт:

— Відкривай, принцесо!

Бабця Марта відсунула засув раніше, ніж хто-небудь встиг вимовити слово. Через поріг переступив низенький літній чоловічок з життєрадісним обличчям й великим синцем під оком. Одягнений був чоловічок у спортивний костюм з написом «Кеглі» на грудях, на ногах кросівки, а за спиною важкий рюкзак.

— Привіт чесній компанії! Що так дешево мене оцінили? Півмішка грошей… Тьфу!

Все це він відтарабанив однією чергою, спрямувавши жадібний погляд на заставлений їжею стіл і знімаючи на ходу лямки рюкзака з плечей.

— Ми думали, ти з бандитами ром хлебчеш… — почав був Михайло, але договорити не встиг.

— Ще чого! — чоловічок, не дивлячись, жбурнув рюкзак під вікно, а сам кинувся до стола. — Я ж бігаю ранками і на першій п’ятсотметрівці залишив їх позаду.

— А синець звідки? — єхидно запитав Анатолій.

Чоловічок зачерпнув ложку салату й подивився на цікавого з глибокої жалістю.

— Об дорожній покажчик стукнувся, — пояснив він поблажливо.

— Гроші будеш повертати частинами, — підбила підсумок бабця Марта. — Щоб іншого разу не кортіло останнім приходити.

— А я не останній! — обурився чоловічок. — Я в кущах цілу годину сидів, поки ви з Бородою ляси точили. Он хто останнім з’явився!

Він ткнув ложкою у бік парубка, який оторопіло розглядав кімнату.

Михайло з гуркотом жбурнув карабін на підлогу:

— Дадуть мені в цьому будинку нарешті виспатися?!

— А мені доголитися, — додав Анатолій і пішов, обережно притуливши зброю до стіни.

Михайло піддав ногою карабін друга, після чого підібрав обидва й тихенько відніс до себе в кімнату. Ольга подумала-подумала й теж пішла спати. Бабця Марта нахилилася до парубка:

— Ви можете встати?

Той потрогав свою забинтовану голову й раптом запитав:

— Це яка планета?

Сергій вдавився салатом і закашлявся, старий сердито насупив сиві брови.

— Земля.

— Але я ж летів?..

— Ви помилилися сектором, — терпляче пояснила Марта, допомагаючи хлопцю піднятися з ведмежої шкіри.

Бідолаху сильно хитнуло, бабця Марта змушена була підставити своє плече, щоб дотягти гостя до сходів, але на першій сходинці він сів і обхопив голову руками.

— Їж швидше, допоможеш людині дійти! — наказала бабця Марта Сергію.

— Як ти сюди потрапив, літуне? — запитав старий.

Парубок спробував пояснити, яким чином він, вилетівши для зустрічі з чужою цивілізацією в іншу галактику, опинився на Землі та ще й у такому жалюгідному вигляді, але не зумів. Останньою його думкою була думка про скафандр, після чого був удар по голові.

— Все ясно, — підсумував доглядач. — На границі секторів відбувся зсув реальності. Зі свого зорельота ти змістився як раз до зграї Бороди. Завтра розберемося.

Протягом цієї розмови бабця Марта кілька разів голосно зітхала й сплескувала руками в особливо сумних місцях.

— Погано ви працюєте, доглядачі! — дорікнула вона старому. — Навіщо парубійкові бандитів замість інопланетян підсовуєте?! Хіба він за цим сюди прагнув. Слухай, як тебе?.. Олег, Олежко, ти, може, їсти хочеш? Картопелька ще тепла…

— Ба!

Усі підскочили.

— Нас підпалюють! — Ольга бігла сходами з розширеними від жаху очима й чомусь із пантофлями в руках.

Бабця Марта вперла руки в боки:

— Ти що ж, вікно відкривала?

— Ні, тільки кватирку. Якісь люди обкладають будинок хмизом. У них смолоскипи!

— Нестерпне дівчисько! Сподіваюся, ти закрила кватирку?!

— Так, — пролепетала Ольга.

Старий прокашлявся й сказав зненацька м’яко:

— Притулок не горить, дівчинко.

— Скільки тобі разів говорити, не підходь до вікна?! — продовжувала бушувати Марта.

Ольга часто заморгала, готова розплакатися.

— Не кричи, — зупинив Марту доглядач. — Треба було толком пояснити. Розумієш, дівчинко, — звернувся він до Ольги, — ми перебуваємо в повітряному замку, а вони не горять. Якщо ти не впустиш ворога сама, Притулок залишиться неприступним. Уночі слід дотримуватися обережності, бо зло шукає шпаринки й прагне проникнути в Притулок. Не треба відкривати вікна, не треба відмикати двері. Удень добро перемагає завжди, а от уночі може й програти. Все, іди спати й нічого не бійся!

Марта повела засмучену Ольгу, а Сергій закінчив нарешті жувати й піднявся з-за стола.

— Так ти їсти будеш? — запитав він у похмурого гостя, що у відповідь тільки головою хитнув. — Тоді нема чого розсиджуватися, подушки кличуть!

Допомагаючи космонавтові-невдасі підніматися сходами, Сергій на мить обернувся:

— Цінний у тебе собака, старий! Ти зробив мені дуже велику послугу, виславши його назустріч.

Залишившись один, доглядач підкинув ще дрів у камін і прислухався до бурхливої негоди за стінами.

— Ви ще ніколи не приходили в Притулок у такій темряві, — сказав він сумно.

Ранок

Коли Ольга відкрила очі, у кімнаті було незвичайно світло. Дівчина вилізла з-під ковдри, зробила два кроки, які відокремлювали ліжко від стіни, й відсунула віконну штору…

Вікно до самого верху виявилося вкрите крижаними квітами. Ольга хмикнула й приклала палець до скла, щоб у розталому шматочку роздивитися панораму засніженого лісу. Бабця Марта, яка заглянула у двері, відразу виявила неподобство.

— Не стій босоніж! Умивайся, одягайся й снідати!

Спустившись сходами, Ольга застала всю компанію в зборі. На чолі стола сидів доглядач із кухлем чаю в руці, праворуч від нього Михайло задумливо крутив у пальцях сільничку, ліворуч свіжовиголений Анатолій нишком розглядав своє відображення в дзеркальному лезі столового ножа. Сергій потихеньку двома пальцями підтягував ближче тарілку з нарізаною ковбасою, а з іншого кінця стола, підперши руками забинтовану голову, похмуро дивився на всіх Олег. Бабця Марта розкладала по тарілках відбивні з макаронами.

Ольга привіталася й пройшла до вільного стільця біля Марти.

— Так хто нас учора підпалював? — найневиннішим тоном довідався Анатолій. — Серж сказав, був штурм…

Бабця Марта досить різко запустила в бік балакуна тарілку з їжею, тарілка проїхалася по стільниці й була перехоплена біля самого краю. Анатолій натяк зрозумів і вирішив, що буде краще змінити тему:

— Серж, ти мене на свою яхту візьмеш?

— Запитай у Мишка.

— Потонемо, — із сумом відповів Михайло. — Русалки борти обірвуть.

— Тоді я з Мартою поїду в її королівство.

— Потрібен ти мені там?! — обурилася бабця Марта. — До того ж, я з принцес у відьми перекваліфікуюся. Підеш у лісовики?

— От так завжди! — поскаржився Анатолій доглядачеві. — Хочеш їм добру справу зробити, а вони не цінують!

— На західному схилі Ери нова лижна база відкрилася, — сказав старий. Анатолій пожвавився:

— Оленько, ви на лижах катаєтеся?

— В Ольги сьогодні перший вихід! — обірвала його Марта. — Супроводжувати її буде доглядач.

Анатолій відразу засумував:

— Що, я повинен один іти? Старий, ти мені хоча б свого кошлатого горлохвата даси? У горах потрібен помічник.

— Бери, — милостиво дозволив доглядач.

Після сніданку, який пройшов у повному мовчанні, всі швидко почали збиратися. Літні вже люди метушилися, як школярі, що спізнюються. Бабця Марта, й та, втративши звичайну незворушність, голосно реготала, у черговий раз наткнувшись на вкрай стурбованого Сергія:

— Навіщо тобі стільки їжі?! Не на місяць же?

— Нічого ви, жінки, у таких справах не розумієте! — огризнувся той, засовуючи в рюкзак величезний шматок копченого м’яса. — Ми сьогодні будемо в гостях у вождя Тамбу, а в нього плем’я ненажерливе, одних дружин п’ять штук голодних!

Бабця Марта фиркнула й не стала запитувати, навіщо Михайло набиває кишені пачками сигарет.

Зате Анатолій упорався найшвидше: взяв лижі, вийшов за поріг, свиснув собаці та й по тому. За ним пішли Сергій з Михайлом, нав’ючені, як верблюди. Бабця Марта довго наказувала Ользі:

— Одна нікуди не ходи! Стежкам не довіряй. Якщо щось трапиться, клич на допомогу. Найкраще буде, якщо сьогоднішній день ти проведеш біля Притулку. Придивися: чи сподобається тобі тут, чи захочеш ти сюди приходити…

Доглядач зупинив Марту:

— Не дуже ти сама поради слухала, іди вже.

Сам він розклав на столі карту й про щось розпитував Олега, тикаючи пальцем у звивисті лінії. Той супився, знизував плечима, а сам нишком поглядав на Ольгу.

Зрештою дівчині все це набридло.

— Я піду на ґанку постою, — сказала вона старому й відкрила важкі дубові двері.

Мороз відразу обпік щоки. «Так і змерзну, — із занепокоєнням подумала Ольга. — Хто знав, що тут так швидко настає зима?»

Вона мимоволі зіщулилася у своїй осінній курточці й накинула капюшон.

Снігу випало не так уже й багато: він ледь припорошив землю, зате деревам надав вигляду святкового й чарівного. Ольга закинула голову, милуючись засніженою павутиною крон, і не помітила, як зійшла з ґанку й ступила на доріжку. Схаменулася, бо доріжка сіпнулася, вислизнула з-під ніг і виявилася в доброму півметрі від ґанку. Ольга із зусиллям утримала рівновагу.

Дівчина озирнулася: ніде не ворухнулася жодна гілочка, не впала жодна сніжинка, дерев’яний будинок теж залишався на місці, тільки тепер перед ним замість стрічечки втоптаної землі стирчали кущики почорнілої трави.

Ольга відчула досаду: у цьому світі всі зговорилися проти неї, одні неприємності від самого початку. Що доброго можна чекати, якщо навіть стежки брикаються?

Ольга зовсім було вирішила повернутися в будинок і не виходити більше (до того ж, холод уже проникав під куртку), але думка про можливі зловтішні смішки за спиною змусила її зупинитися. Не вистачало ще від стежок образи терпіти!

— Дуже холодно! — голосно сказала вона й повернулася до доріжки спиною. — Зараз піду погріюся!

Краєм ока Ольга бачила, як неспішно повзла на своє місце втікачка, і ще разок навмисне повторила фразу про холод. Почувши шурхіт за два кроки від себе, дівчина миттєво обернулася й стрибнула.

Доріжка посіпалася ліворуч-праворуч, але не наважилася скинути із себе людину, яка впевнено стоїть на ногах. Ольга засміялася. Образа в неї минула, дівчина навіть сіла навпочіпки й погладила долонею мерзлу землю:

— Ну чого ти, дурненька, я тобі нічого не зроблю!

Доріжка затихла. Ольга встала й зацікавлено подивилася на ліс. Їй здалося, що дерева стоять рідше, і вона зробила малесенький крок у їхній бік, намагаючись зрозуміти причину цього дивного явища…

Ліс зник. Ольга опинилася на вершині пагорба, що плавно спускався до моря. Повітря, напоєне ні з чим не зрівнянним ароматом, у якому змішалися запахи водоростей, риби, мокрого дерева, квітучого різнотрав’я, сп’янило Ольгу, у неї навіть голова запаморочилася. Занадто великий був контраст між глибокою осінню й спекотним літом, занадто приваблювала прогріта сонцем вода…

Ольга зірвалася на біг… Ні, не на біг, на політ! Вона спланерувала, як чайка, і зависла над синьо-зеленою громадою води, яка неквапливо гралася хвилями. Хвилі, літо… Вабила прогріта сонцем вода…

Кілька хвилин дивилася дівчина ошалілими від радості очима на простір, у якому почувала себе повноправною часткою, і невідоме до того відчуття волі краплями просочувалося до неї в душу.

І раптом з’явилася думка: «Якщо з ущелини міської вулиці піднятися по балконам, як щаблям, і ступити в небо, чи буде така безкрайність?»

Але відразу згадався смолоскип над трубою хімічного заводу й чорний шлейф диму, який намагаються облітати птахи.

Цей спогад щось порушив у хиткій рівновазі людини над хвилями, Ольга зірвалася у воду, піднявши хмару бризок і налякавши чайку, яка дрейфувала неподалік. Чайка змахнула крилами й злетіла, а от Ольга пішла під воду з головою, неабияк наковталася, забила в паніці руками. Але десь продовжувало ворушитися відчуття радісного подиву…

— Руку давай! — гаркнув хтось над головою.

Легко сказати, коли обома руками молотиш воду, — спробуй вибрати менш потрібну… Перш ніж Ольга вирішила це питання, її вже схопили за комір і витягли в човен.

— Про що думала твоя бабця?! — закричав доглядач, поки Ольга захлиналася кашлем і випльовувала морську воду. — Чому вона не навчила тебе добре плавати?

Мокрий комбінезон огидно обліпив тіло, у чоботах булькало, вода з капюшона стікала по спині, блискавка на куртці не хотіла розстібатися.

Усе ще не припиняючи бурчати, доглядач витяг звідкись плед, під яким Ольга відразу відчула себе затишніше: він грів так, що від одягу пішла пара.

— Нав’язали дитячий садок на мою голову! — голосив старий, витягаючи човен на берег. — Допоможи, чого стоїш?!

Остання фраза була звернута до Олега, який безглуздо переминався з ноги на ногу, витріщившися на Ольгу, як на морську царівну. Вона відразу вискочила з човна, але плед не скинула, бо трава на схилі встигла пожухнути, і вітер дув уже явно не літній.

— Не смій від мене відходити! — велів доглядач. — Виштовхнемо цього заблудлого в його сектор, а потім будеш знайомитися з… ландшафтом.

Старий почаклував трохи в човні й спорудив з нього цілком пристойний автомобіль, хоча й без даху. Однак на мотори чаклунство, схоже, не діяло, бо машина не завелася.

— Дозволите?

Олег відсторонив старого, заліз під капот, брязкаючи своїм скафандром об метал, запустив пальці у внутрішність автомобіля…

Коли він нарешті випрямився, виявилося, що старий раптом втратив інтерес до моторів, бо Ольга задивилася на хмару, яка повзла через пагорб, а задивившись, відокремилась від землі й стала підніматися назустріч сизій громаді усе вище й вище. Олег зойкнув, але доглядач квапливо затис йому рота:

— Мовчи, дурню, зірветься!

Від хмари повіяло холодом, Ольга поправила плед і раптом виявила, що машина й люди опинилися далеко внизу. Цей факт трохи збентежив її, вона поспішила опуститися туди, де двоє по черзі крутили ручку автомобіля, який здригався.

— Ще раз злетиш — висічу, — пообіцяв доглядач, коли мотор все-таки запрацював.

Ольга закопилила губи й полізла на заднє сидіння, надаючи чоловікам можливість улаштовуватися на передньому. Одяг майже висох, але від пледа йшло таке затишне тепло, що Ольга закуталася щільніше, уявивши собі сани, хутра й передзвін.

Натужно завиваючи, автомобіль видрався на пагорб, звідки потім благополучно з’їхав на шосе, яке чомусь опинилося на місці Притулку. Уздовж дороги тяглися стовпи високовольтної лінії, пофарбовані в зелений колір, за стовпами темнів ліс.

— У якому місці ти провалився до нас? — запитав старий в Олега.

Той почервонів і признався, що не пам’ятає.

— Я посадив корабель на планету, став готуватися до висадки. Скафандр надягнув, а шолом не встиг…

Доглядач пригальмував, злякав клаксоном удава, який низько звісився над дорогою, й підсумував:

— Негусто.

Зупинилися біля болота. Старий сказав, показуючи на зелені «галявини», де лише зрідка проглядали плями відкритої води:

— Тут ми майже стикаємося кордонами. Переправити тебе відразу чи почекаєш, поки я переговорю з тамтешнім доглядачем?

— Почекаю, — коротко відповів Олег, із сумнівом розглядаючи трясовину.

Старий вийшов з машини, прикинув напрямок і пішов прямо до найближчого «вікна». Трясовина смачно плямкнула, але не розкрилася. Людина просто розтанула в повітрі.

Олег нервово погладив бинт:

— У вас тут завжди так?

— Як? — Ольга теж вилізла з машини й витягла шию, з цікавістю розглядаючи те саме болото, яке вони переборювали з бабцею Мартою в темряві.

— Так дивно.

Ольга безтурботно знизала плечима:

— Не знаю, я тут вперше.

Олег оживився:

— Я теж і…

Договорити він не встиг: зелене щупальце, обхопило Ольгу за талію й потягло в болото. Крик, який за цим пролунав, оглушив і Олега, і чудовисько, і воно забарилося. Олег теж забарився, але встиг все-таки перемахнути через борт і вчепитися в щупальце раніше, ніж воно разом із здобиччю зникло у своєму лігвищі. Дівчина, не перестаючи кричати, запекло борсалася, а Олег люто смикав щупальце, обсипаючи його лайками.

Пролунав тріск. Щупальце обірвалося. Переможці повалилися на землю, однак трофей не випустили, і коли щупальце забилося в конвульсіях, Олег полетів у болото, а Ольга була відкинута до машини.

Кілька секунд дівчина оторопіло дивилася, як Олег повільно поринає в багнюку, потім підскочила й простягнула йому край пледа.

— Ну ти й репетуєш! — вигукнув Олег, вибравшись на твердий ґрунт. — До цього часу у вухах дзвенить.

— А ти лаєшся, як… биндюжник! — Ольга закопилила губи й пішла подалі від свого рятівника.

На іншій стороні дороги росли точно такі ж дерева, як і скрізь, зате в просвіті між березами виднівся білий кінь, який безтурботно щипав травичку. Білий кінь між білими стовбурами в засніженому лісі!

Ольга клацнула язиком, кінь підняв голову, подивився байдуже й знову потягнувся до трави.

— Кося! — Ольга рушила до коня, гарячково обнишпорюючи кишені в пошуках шматочка цукру.

Олег оббіг автомобіль:

— Я тобі дам «косю»! Повернися!

Ольга прискорила крок, тоді він наздогнав її й схопив за руку:

— Повернися в машину!

Дівчина спробувала звільнити руку, але Олег не відпускав. У перетягуванні сила явно була на його стороні, і не минути б повернення до автомобіля, якби не…

Здавлений вигук Ольги змусив Олега оглянутися… На місці, де щойно стояла машина, тепер стелилася гладка сіра рівнина, укрита мерехтливою мережею складного візерунка. Ольга задихалася, бо повітря було наповнене огидним запахом паленої гуми. Подекуди над рівниною курілися димки.

Від подиву Олег випустив руку дівчини й теж зайшовся кашлем. Він кашляв довго й надсадно, змахуючи сльози з очей і здивовано оглядаючись по сторонах.

— Он мій зореліт стоїть, — нарешті прохрипів він крізь кашель.

Ольга закрила рота й носа краєчком пледа й подивилася в ту сторону.

— Ти мене навмисне сюди завів! — зробила вона висновок. — Я йду!

Ольга рішуче подалася туди, звідки, на її думку, вони прийшли, але серпанок, який опинився на шляху, раптом хижо зігнувся в її сторону. Ольга завагалася.

— У мене на кораблі два повні комплекти скафандрів, — видавив із себе Олег.

Дівчина крізь плед показала серпанку язика й повернула до зорельота.

Новісінький космічний корабель сяяв оболонкою. На його боках відбивалися візерунки мерехтливих вогнів, від чого корабель дуже нагадував новорічну ялинку. Тільки кабіна підйомника між опорами біліла матовою поверхнею.

— Коли ж я його спустив? — дивувався Олег. — Не пам’ятаю.

Біля підйомника Ольга зупинилася.

— Тягни свої скафандри сюди! — безапеляційним тоном зажадала вона.

Олег прищулив сльозаві очі:

— Боїшся?

Ольга нічого не відповіла, відвернулася навіть, але краєчком ока бачила, як він поліз у кабіну.

Пройшло хвилин десять, Олег не повертався. Робити було нічого, і дівчина підняла голову й стала стежити, як спалахують і гаснуть відображення на дзеркальних боках корабля. Незабаром в очах у неї зарябіло, бо точнісінько так мигав і візерунок під ногами. Світлі ниточки, здавалося, стали ще яскравішими, можливо, тому, що над рівниною згустилися хмари.

Олег не повертався. Ольга відчула, що в неї починає крутитися голова, а у вухах застукали малесенькі молоточки. Корабель нависав нерухомою громадою, закриваючи півнеба, і мовчав.

День і вечір

Кудись умить зник серпанок, і Ользі це здалося поганою ознакою. Стало дуже страшно сидіти одній серед танцюючих вогників і прислухатися до тиші. Вона подумала, що Олег ніколи вже не повернеться, і заплакала.

Раптом пролунав скрегіт: це з люка, який раптом відкрився, вивалилася кабіна підйомника, пролетіла кілька метрів униз і загальмувала на площадці між опорами. Усередині нікого не було.

Ольга потикала пальцем кабіну підйомника. Нічого не відбулося. Тоді вона зайшла всередину й міцно замружила очі. Кабіна плавно рушила, і через кілька секунд ядучий запах зник.

Ольга відкрила очі й побачила себе посередині невеликого овального приміщення, у якому, крім світильника й декількох написів, нічого не було. Написи говорили: «Перевір… Переконайся… Не виходь…»

Ольга не збиралася виходити, вона входила, тому довго не читала, а відразу пішла до дверей, над якими світилися зелені букви «ВХІД». Двері безшумно відповзли вбік, і дівчина опинилася в тісному коридорі, уздовж стін якого в нішах розташувалися скафандри. Олег сказав правду: у нього на кораблі й справді були скафандри всіх сортів.

Але де ж сам хазяїн?

Ольга пройшлася вздовж ряду й зупинилася перед нішею, у якій сиротливо темнів шолом. А скафандр?

Ольга простягла руку до шолома, і… він зник разом з коридором.

Жалібний крик, схожий на писк сліпого кошеняти, змусив дівчину опустити очі.

Хтось установив на дорозі «самостріл», натягнув тонкий дріт, щоб на голову необережного обрушувався важкий кийок. Ольга не без зусиль зрушила її й витягла великого (з долоню) павука, покритого білою шерстю, надзвичайно довголапого й блакитноокого. Блакитноокий павук — це зовсім дивне видовище! Втім, може, він і не був павуком…

Дівчина зірвала з плечей плед, загорнула в нього добряче пом’ятого бідолаху й прислухалася. Щось відбувалося там, за щільною стіною молодої ліщини.

Ольга зробила кілька кроків. Ніщо навколо не нагадувало космічний корабель. Величезні дуби, буки й клени гордо підносили до неба поріділі крони, а товстий шар ледве прихопленого морозом листя м’яко пружинив під ногами. Зима в цьому світі прийшла занадто рано, більша частина дерев не встигла ще скинути листя.

Стежка ледве помітно здригалася під ногами. Спочатку Ольга не надала цьому значення, а потім було вже пізно: стежина раптом просіла, і дівчина опинилася на крутизні, боячись поворухнутися, щоб не зірватися вниз.

Її погляду відкрився зарослий вербами глибокий яр, кілька повалених дерев, що утворювали квадрат, і дивна компанія в центрі цього квадрата. Вона побачила Олега зі зв’язаними руками, який стоїть на краю каналізаційного люка, поруч лежала кришка. Навпроти розташувався в шезлонгу скелет з широкою рудою бородою, а навколо вишикувалися істоти, одягнені в однакові сірі костюмчики з хутряними стоячими комірами. Голови істот, позбавлені рослинності, були ліловими, на маківках стирчали вуха-пелюстки, носи провалилися, очі ледве виднілися з очних впадин. Загалом, видовище було не із приємних.

«Перевертні!» — з жахом подумала Ольга.

— Церемонія починається! — задерши голову, прокричав ліловий перевертень.

Гримнули труби, десь вдалечині відсалютував гарматними пострілами невидимий замок.

— Не бійся, боляче не буде, — Борода встав, по-батьківськи поплескав по плечу Олега й заглянув у зіяючу біля самісіньких ніг пащу колодязя. Дно було занурене в темряву, і тільки біля самісінької стіни горіли два жовті вогники-очі. — Я віддав би тебе драконові, але він тимчасово поститься.

Борода засміявся, ребра його затремтіли, дрібно затряслася борода, начебто приклеєна до нижньої щелепи.

Із глибини колодязя почувся шумний подих.

— Зголоднів, — пояснив Борода.

Перевертні в акуратних сірих костюмчиках зайняли позиції навколо люка, наставивши на його «жерло» вістря довгих списів.

— Ненажерливий, гад, — поскаржився Борода. — Мало йому худобини, любить людським м’ясцем побалуватися.

Олег здригнувся.

— Ти не переживай, — утішив Борода. — Ковтає він швидко.

Земля під ногами затремтіла, гігантська тварина заворушилася в темряві, з глибини потягнуло чимось невимовно огидним.

— Треба було вдома сидіти, а не до нас прагнути, — повчально помітив Борода.

Олег почекав, поки черговий порив вітру очистить повітря, перевів подих і тільки після цього сказав:

— Я не до вас летів. До інопланетян.

Борода зареготав так, що нижня щелепа в нього відпала, і перевертням довелося шукати її в траві.

— Навіщо тобі інопланетяни? — запитав він, коли щелепу поставили на місце.

Олег промовчав. Борода докірливо похитав черепом:

— А, шукаєш!.. Я їх знаю, абсолютно марні тварини. Тільки гельгочуть по-своєму й чунгу танцюють. Тобі треба танцювати чунгу?

Олег знизав плечима і з тугою подивився на замазану зеленою фарбою кришку люка.

— Тобі треба пожерти добре, ну й усяке… різне, своє, людське. Дурень ти ще, малий. Не розумієш, у чому щастя. Не в космосах треба витати, а бути до землі ближче!

У колодязі загуло, перевертні ощирилися й опустили списи нижче.

— Зараз! — крикнув у чорну діру Борода. — Ось ти сюди припхався, сам не знаючи навіщо, — продовжував він, звертаючись до Олега, — і думаєш, мені хочеться тебе в колодязь кидати? Служба. Краще б ще разочок ящик рому виміняти! Уночі добре, коли я людиною стаю. Я цар і бог уночі! Чого смієшся?

— Ніяк не уявлю тебе в ролі людини, — відповів Олег.

Борода брязнув кістками:

— Зараз я буду сміятися.

Він простягнув кістяну руку й легенько підштовхнув Олега до люка. Ольга зойкнула й упустила зім’ятий плед. Він пролетів кілька метрів, зачепив череп Бороди й розгорнувся. Звідти виповз білий павук.

— Привіт, хлопці! — вигукнув павук, моторно видряпався на голову найближчого перевертня й взявся танцювати якийсь фантастичний танець, по черзі підкидаючи всі вісім ніг.

Перевертні покидали списи, з товстих пальців відразу висунулися пазурі, але перша спроба схопити кривдника не вдалася: на ліловій лисині з’явилося кілька подряпин, а павук встиг благополучно зіскочити на землю.

Під час другої спроби Олега було збито з ніг і відкинуто на повалене дерево, один перевертень з криком полетів у колодязь, а павук опинився в шезлонгу Бороди.

— Веселіше, дітки! — закричав восьминогий, піднімаючи білу шерсть. — Станцюємо чунгу!

На третій спробі почалося побоїще між перевертнями, а Борода метався між ними й репетував:

— Припинити!

Тут щось лунко зойкнуло, наче вилетіла пробка з гігантської пляшки з шампанським, і над люком з’явилася чорна хмара.

— Він вилазить! — заволав Борода й почав дертися на схил яру.

Перевертні кинулися врозсип. Павук перекусив мотузку на руках Олега й запитав:

— Ти довго лежати збираєшся?

Повторювати йому не довелося: Олег схопився на ноги й видрався на схил ще швидше, ніж Борода.

Ольга з жахом зрозуміла, що залишилася одна, але повернутися спиною до невідомого чудовиська, щоб спробувати бігти, у неї не було сил. Вона бачила, як слідом за хмарою з люка з’явилося щось величезне, чорне й кошлате, схоже на ведмедя грізлі, тільки в багато разів більше. Чудовисько важко вибралося з колодязя, відкинуло мимохідь кришку, немов пушинку, і зупинилося озираючися.

Серед «бурульок» поплутаної шерсті жовтим світлом горіли два немиготливих ока…

— Олю!

Крик Олега вивів Ольгу із заціпеніння, вона повернулася і, судорожно чіпляючись за оголене коріння, почала підніматися схилом. Павук перескакував з кореня на корінь і підказував, за який схопитися.

— Швидше, швидше! — підганяв він.

Нарешті рука Олега витягла Ольгу на стежку. Звір заревів, стрибнув, але пазурі проорали глину, і він знову опинився внизу. «Грізлі» гаркнув так, що зграя ворон, яка сиділа на буковому дереві, з переляканим лементом піднялася в повітря.

— Біжимо!

Але в цю мить чудовисько величезним стрибком здолало підйом і відрізало шляхи до відступу, притискаючи втікачів до обриву. Ольга була майже непритомною, коли Олег підібрав із землі палицю й замахнувся:

— Іди геть!

«Грізлі» із здивуванням подивився на здобич, що насмілилася йому загрожувати, розкрив пащу, але тут на нього з войовничим криком кинувся білий павук, зарився у вовну на могутній лапі й уп’явся в ніжну шкіру над пазуром. Звір рикнув, ударив лапою, і край обриву, на якому стояли люди, просів.

Хмара пилу здійнялася з яру. Чудовисько труснуло мордою, чхнуло й потрюхикало геть від своєї в’язниці, придавивши по дорозі пару перевертнів.

— Вставай!

— Іди, заради Бога!

У голосі Ольги явно звучали сльози. Олег не зважився наполягати, присів навпочіпки й заглянув дівчині в обличчя:

— Де болить?

Ольга ривком сіла, зняла з голови капюшон й розпушила злипле від морської солі волосся:

— Це ти у всьому винен!

Олег здивовано знизав плечима:

— Здається, я не просив тебе виходити з машини.

Пішов сніг з дощем. Дрібна сніжна крупа боляче сікла обличчя, лунко клацала по скафандру й тарабанила по заледенілій куртці, набивалася у волосся, сипалася за комір.

Ольга відчула, як неспішно заповзає під куртку холод, як холоне тіло, як ниють змерзлі руки. У небі над яром нерухомо висіла чорна хмара.

— Дурний світ!

— Що? — перепитав Олег.

Він саме прикидав, у якій стороні залишився кордон секторів, і не розчув сказаних слів.

— Ніколи не прийду сюди більше!..

Протяжне виття перервало Ольгу, вона швидко підхопилася, а Олег із тривогою подивився угору:

— Іти звідси треба, і скоріше!

У цю мить щось м’яко ковзнуло на плечі Ользі, і відразу повіяло теплом. Плед! Подарунок старого доглядача. Усе має бути добре. Усе обов’язково закінчиться добре. Доглядач сказав, що вдень добро завжди перемагає!

Звідкись впав білий павук.

— Між іншим, лілові повертаються, — повідомив він. — На вашому місці я не став би їх чекати.

А потім час зупинився, його більше не існувало. Як вони покинули яр, Ольга не змогла б розповісти, де йшли — теж. У неї було дивне відчуття, що все відбувається у сні, що немає насправді ні лісу, ні дощу, ні стежки. Нічого не залишалося в пам’яті, усе зливалося в суцільну завісу. Реальною була тільки необхідність переставляти ноги.

Вона немов з боку бачила свою жалюгідну фігурку, яка бреде по стежці, посірілий від бруду бинт на голові Олега, шерстистого павука, який кульгає, і в той же час відчувала, як болить нога, стерта не пристосованим до лісових стежок югославським чоботом.

Десь на задньому плані ворушилася неясна думка, щось непокоїло Ольгу, але вона ніяк не могла вийти із заціпеніння й піймати цю думку за хвіст. Інші образи теж виникали в мозку, затуманеному втомою.

Ользі згадався чомусь Притулок і вікно, у яке вона ранком дивилася. Коли сонце проходить крізь замерзлі шибки, блакитні замки, вибудувані морозом, наповнюються тінями. Крихітна, але дуже гордовита королева неквапливо цокає каблучками по крижаному паркету. Щоки її біліші від снігу, голову вінчає блискуча діадема з найкращих у королівстві бурульок. Крижані гвардійці тягнуться й віддають честь. Над замком застигли в небі залпи святкового салюту. Сонячний промінь гасне, і в примарному замку знову запановує морок.

Чорний птах із тривожним лементом пронісся майже біля самої щоки Ольги, і дівчина опам’яталася. Вона побачила, що знову мимоволі піднялася в повітря, і крони дерев колишуться під ногами, як хвилі. Ольга кинулася вниз.

— Обережніше, розіб’ємося! — заверещав павук, який, як виявилося, давно вже прилаштувався на пряжці чобота.

— Вибач, я не буду більше! — сказала Ольга Олегу.

Олег нічого не відповів, він мовчки ловив губами повітря, і мокре волосся, вибиваючись з-під бинта, липло до зіпрілого чола.

— Я не хотіла!

— Ти дуже здорово літаєш, — заявив павук, зручніше чіпляючись лапками за пряжку.

— Ну, вибач, будь ласка!

Олег долонею струсив сніг з її волосся й сказав:

— Надягни капюшон, застудишся.

У цю секунду стежка сіпнулася й скинула із себе людей. Вони зненацька опинилися прямо біля стін замка, де високі вежі були увінчані прапорами, а на воротях красувалося зображення Чорного ведмедя.

Сам оригінал сидів перед ровом і холоднокровно готувався пожирати білого коня, придавивши його лапою до земляного валу. Кінь бився під лапою і кричав не по-кінськи.

— Як людина! — Ольга притулила долоні до палаючих щік і з благанням глянула на Олега.

— Що ти так дивишся?! У мене немає базуки! — Олег сердито відвернувся.

— Ненажера! — пробурчав білий павук і відчепився від югославського чобота. — Чи не станцювати нам чунгу?

Чорна тварина роззявила пащу, і кінь замовк, немов заворожений подихом звіра.

Ольга закрила обличчя руками.

— Ну що ти так дивишся? — повторив Олег. — Я ж нічого не можу зробити.

«Грізлі» нахилився, і в цю мить Олег рвонувся вперед:

— Гей, ти!

«Ведмідь» закрив пащу і з подивом уставився на істоту, яка вдруге трапилася йому на шляху.

— Лихо мені з вами, — зітхнув павук, різко повертаючись назустріч чорному чудовиську.

«Грізлі» підняв лапу, звільнений кінь підхопився й галопом помчав убік лісу.

— Гей, ти! — повторив Олег уже не так упевнено. — Іди геть!

У замку вистрелила гармата, на стінах з’явилися прапори із зображенням Чорного ведмедя.

— Ах, от ви як, — вимовив Олег зовсім уже кисло й велів Ользі: — Зникни, живо!

Ольга щільніше закуталася в плед і не рушила з місця.

Над головою «ведмедя» стала згущатися чорна хмара, у якій увесь час проскакували розряди.

— Електричний ведмідь, нічого особливого, — сумним голосом зробив висновок Олег. — Не завадило б мати громовідвід.

«Грізлі» заревів і зробив перший крок до людини. Із роззявленої пащі вирвався клуб чорного диму.

— Нічого особливого, звичайний димодихаючий ведмідь, — пробурмотав Олег і позадкував. — Тобі не завадило б злетіти, Олю.

— Казки зобов’язані добре закінчуватися! — з жаром заперечила Ольга.

— А ведмідь про це знає?

Білий павук зупинився саме на півдорозі між «ведмедем» і людьми. «Єдиний заряд „Ю“, — буркотав він собі під ніс, — що я буду без нього робити? Потягло ж мене на екзотику!»

Коли чорне чудовисько наступило на павука, земля піднялася сторчма, потім опустилася. Людей розметало в різні сторони. Ольга судорожно вчепилася в якесь дерево. Олег чудом утримався на краю гігантської ями, яка виявилася на місці замка. З неба сипалися камені, палаючі балки, прапори з зображенням чорного звіра, які пожирав вогонь.

Ольга бачила, як махає їй рукою Олег, але не могла поворухнутися, навіть крикнути, у неї перехопило подих, немов морська вода знову рвалася в легені.

Тут земля знову здригнулася, здулася міхуром, лопнула. Тріщини звивалися, з них полізла якась коричнева лискуча маса, здійнялася у висоту метрів на десять й обпала жмутами із нестерпним смородом. Тріщини зімкнулися, земляний пагорб став осідати, і нарешті на його місці утворилася глибока западина діаметром близько шести метрів.

— Олю, як ти?

Ольга побачила замурзане обличчя Олега, тривожні блискучі очі під обпаленим бинтом, хотіла щось сказати, але не змогла.

Зовсім поруч завили перевертні, Олег нагнувся за тліючою палицею, але палиця випала у нього з руки. Він притулився спиною до дерева й запитав Ольгу, прислухаючись до виття, яке наближалося:

— Ти злетіти зможеш?

Ольга ледве розчепила руки, відпустила стовбур і дотяглася до плеча Олега:

— Знову хочеш від мене відкараскатися?

Сонце сідало в багряній заграві. Його не було видно весь день, а тепер воно наче навмисне з’явилося із хмар, щоб піти з викликом, залишаючи цей світ у безмежній владі зла.

Затріщали сучки, і зграя перевертнів оточила старе дерево. Їхні сірі костюмчики пошарпалися за час погоні, помітно витяглися зморшкуваті обличчя й стали більше схожі на звірині морди: вуха-пелюстки зараз були щільно притиснуті до лілових голів, ікла волого поблискували з-під піднятих губів.

Олег міцно стис руку Ольги:

— Олю…

— Мовчи! Ніч ще не настала, усе обійдеться!

Вона хотіла, щоб її голос не тремтів.

Сірі костюмчики розступилися й пропустили Бороду вперед. Його скелет скрипів сильніше, ніж звичайно, борода висіла клоччям, і в ній стирчали кульки реп’яха.

— Дарма сподіваєшся, — сказав він. — До ночі залишилося всього нічого. Сьогодні ми все-таки візьмемо Притулок. Доглядач не всемогутній. Сонце сідає.

Він повернув до світила кістяну голову, й останній промінь освітив її багряним світлом. Ользі стало страшно, вона ще міцніше вчепилася в руку Олега, щосили намагаючись вгамувати тремтіння.

Перевертні завили, і під їхній тужливий спів на жовтих кістках бороди виникли шматки напівзгнилої плоті. Ольга скрикнула й сховала обличчя на грудях Олега. Олег стис зуби, але додивився до кінця.

— От і все, — сказав Борода, демонструючи м’язисту руку. — Гарний?

— Гарний! — вимовив чийсь голос за його спиною.

Борода обернувся й побачив двох старих: доглядача й другого, запакованого в скафандр підвищеного захисту з бойовим випромінювачем на згині ліктя.

— Ти поквапився, Борода, — сказав доглядач. — Безтілесним бути надійніше.

Перевертні розбіглися в різні сторони.

— Говорив я тобі, не зв’язуйся із чужим сектором, — похитав головою доглядач.

Через ногу людини в скафандрі вискочив білий павук.

— Чужі танці ображає! — заверещав він і здибив шерсть.

Борода позадкував, не зводячи очей з випромінювача.

— Ідіть сюди, хлопці!

Ольга кинулася назустріч старим, тягнучи за собою Олега. Доглядач взяв її однією рукою, Олега — іншою, і повів, як малюків-бешкетників, до машини. Людина в скафандрі прикривала їхній відступ випромінювачем. Павук витанцьовував позаду й нагороджував Бороду інопланетними лайками.

До Ольги кинулася бабця Марта, обійняла її й потягла до старого автомобіля, де їх чекав Анатолій з термосом гарячого чаю й бутербродами.

— Тобі туди, — доглядач відпустив Олега й кивнув на флаєр, який стояв трохи в стороні.

Олег зупинився. Людина в скафандрі почекала, поки доглядач сяде за кермо автомобіля, пропустив павука вперед, потім легенько підштовхнув Олега в спину й показав на флаєр.

— Зараз, — Олег склав долоні рупором. — Олю!

Ольга розгублено оглянулася, вона тільки зараз помітила зникнення своїх супутників.

— Де тебе шукати, де ти живеш?!

Доглядач завів, мотор. Ольга підвелася на сидінні, почала говорити, потім замовкла.

— Де?!

Чоловік у скафандрі ривком втягнув Олега в кабіну й закрив двері. Негайно ж флаєр здригнувся й задзвенів від удару здоровенної каменюки.

Доглядач витиснув зчеплення.

— Голови пригніть!

Бабця Марта силою стягла Ольгу під сидіння, бо на машину обрушився град каміння. Доглядач пригнувся до керма й дав повний газ.

Останнє, що Ольга встигла побачити, перш ніж дерева закрили небо, було днище флаєра, який злітав.

Ніч

Доглядач включив фари. По обидва боки дороги стіною стояв чорний ліс. Клаптик освітленого асфальту перед колесами, вогники очей позаду — от і все, що виднілося в мороці. Зрідка промені фар вихоплювали яку-небудь ліану, що незрозуміло як опинилася в зимовому лісі й нависла над дорогою, або бік дивовижного звіра, який тікає.

У машині мовчали, тільки один раз Анатолій сказав, нахилившись до доглядача:

— Серж обіцяв засісти на горищі з кулеметом.

— Борода не полізе під постріли, — заперечив доглядач.

Ольга була в дивному заціпенінні, їй здавалося, що день ще не закінчився, вона все ще чогось чекала. Вогники, які миготіли позаду, мало цікавили її, щось важливіше вимагало осмислення, поверталося в свідомості, турбувало.

Ледве машина в’їхала на площадку перед Притулком, над його дахом піднявся місяць, затопивши округу мертвотно білим світлом.

— Серж включив прожектор! — зрадів Анатолій. — Тепер жоден чорт непоміченим не добереться!

Автомобіль, залишений біля ґанку, доглядач декількома рухами перетворив на крісло із крученими ніжками, звалив його на спину Анатолію й відправив у будинок, а сам затримався, щоб нагодувати собаку.

Першою в будинок увійшла Марта, за нею Ольга й останнім — Анатолій. Він поставив крісло біля каміна, сів і запитав у Михайла, який стояв з карабіном у руках:

— Серж нам поїсти залишив що-небудь чи все потяг на горище?

— Консерви, — лаконічно відповів Михайло, не зводячи очей з відкритих дверей.

Бабця Марта скептично подивилася на злощасну банку кільок у томаті, але промовчала.

З’явився доглядач, замкнув двері й пройшов, шаркаючи підошвами, до каміна.

Анатолій поступився йому місцем, а сам розташувався прямо на підлозі, на ведмежій шкурі, з насолодою витягнувши ноги:

— Славний був деньок, егеж?

Йому ніхто не відповів: бабця Марта різала хліб і мазала маслом, Михайло розкурював сигарету, старий розпалював вогонь у каміні, а Ольга все ще стояла посередині кімнати, бездумно дивлячись у вікно.

За вікном ішов сніг. Великі сніжинки повільно пливли в променях місячного світла і сідали на землю, щоб відразу стиснутися під вагою нових, а може, і не стиснутися, а просто влягтися: сніжинка до сніжинки, і лежати так довго, до самої весни.

— Огидний день! — раптом голосно сказала Ольга.

На секунду завмерли руки Марти, упустив поліно старий доглядач, обпалив пальці сірником Михайло, здивовано підняв брову Анатолій. Потім всі заворушилися, як нічого й не було. Доглядач підняв поліно, Марта закінчила бутерброд, Михайло погасив сірника, Анатолій опустив брову й почав насвистувати якийсь мотивчик.

— Огидний світ! — продовжувала Ольга. — Ненормальний світ, населений чудовиськами!

Вона різко повернулася й пішла наверх, чітко вкарбовуючи кожен крок в скрипливі дерев’яні сходи.

У кімнаті запало мовчання. Хліб кришився в руках у бабці Марти, а масло чомусь падало з ножа на стільницю.

— Першого разу мені теж так здалося! — з перебільшеною бадьорістю повідомив Анатолій.

Марта швидко втерла очі краєчком хустки й продовжувала різати хліб, Михайло хотів глибоко затягтися, але захекався й жбурнув сигарету у вогонь.

— Нічого дивного. Занадто багато вражень…

Марта кинула ніж на стіл і заплакала, уже не ховаючись. Михайло підійшов до неї й обняв за плечі:

— Ну чого ти? Адже все, як завжди, закінчилося благополучно?

— Благополучно? Але ж ти знаєш, що ми тут востаннє! Ніколи ще ми не приходили сюди в такій темряві! Хто зможе наступного разу перебороти дорогу? Ти, я або Сергій, якого ледь не вбили минулої ночі? Скільки нас було спочатку й скільки залишилося?!

— Справи, справи у всіх, — пробурчав Анатолій.

— Справи? У Дмитрика теж справи?

— У Дмитрика інфаркт, — хмуро визнав Анатолій.

— У Дмитрика інфаркт, Сашко спився, Надія заплуталася зі своїми чоловіками, Люда не відходить від онука, бо він не потрібен нікому, крім неї! Хто наступний? Я вже боюся заглядати в поштову скриньку, бо кожен лист без адреси несе в собі звістку про чергове лихо. Я втомилася! Втомилася від повсякденних нісенітниць, від тягучих жіночих пліток, від колихання злісної заздрості до чужої радості, втомилася від звичного бруду й сірості ваших вулиць, від малолітніх повій і хворих старих, до яких нікому немає ніякого діла! Втомилася бачити дорослі очі дітей. Втомилася боятися вечірніх під’їздів і переповненого вранці автобуса! Тутешні страховиська просто ангели в порівнянні зі звичайним ситим міщанином. Я не бачу виходу з цього лабіринту й не бачу провідника! Щоразу, повертаючись звідси, я хотіла донести хоч трохи світла, але воно просочувалося між пальцями!..

— Замовкни!

Доглядач різко встав, губи його тряслися, зморшки на обличчі стали ще глибшими.

Анатолій погладив долонею ведмежу шкуру:

— Принцесо Марто, від тебе я істерики не чекав.

Бабця Марта судорожно змахнула сльози й відвернулася.

— У тебе дивовижна онучка, життя прожите не дарма, чого ще треба?

— Так, але я двоюрідна бабця, у мене ніколи не було своїх дітей!

— А я тебе шукав, принцесо Марто, — з гіркою посмішкою зізнався Михайло.

— Але не знайшов. Що пуття в листах без адреси, які приходять невідомо звідки, які надсилаєш невідомо куди?! Я боюся повертатися, бо ніколи вас більше не побачу! Що таке всі жахи цього світу порівняно з щоденністю нашого? Дитяче лепетання.

— Ти ще й боягузка, — констатував Анатолій. — Якщо боїшся повертатися, залишайся тут, виділять тобі сектор, будеш пасти драконів і перевиховувати Бороду.

Бабця Марта мимоволі оглянулася на доглядача. Старий стояв з кам’яним обличчям і не поспішаючи постукував по долоні своєю люлькою.

— Залишитися?

Доглядач нічого не відповів.

Ольга сиділа у своїй кімнаті й дивилася, як танцюють за вікном сніжинки в стовпі місячного світла.

Літати. Свічкою злітати у височину й захлинатися гірким повітрям. Тіло вигинається в скаженому ривку, відкидаючи землю далеко вниз.

Повітря. Дайте повітря! До біса гравітацію, хай живе воля! Місяцю, ти сьогодні до божевілля гарний. У твоє світло хочеться заритися обличчям і перейнятися білою порожнечею. Зірки — колючі крижинки, ви обпалюєте пальці холодом. Швидкість. Болісний біль м’язів, які дерев’яніють. Тільки б не впасти. Тільки б не впасти, Господи! Яка сліпуча чорнота попереду. Ніч висить над землею.

Снігопад. Спочатку пливти в нерухомому повітрі, потім кинутися слідом за поривом вітру. Кружляти, кружляти в сніговому вирі, а потім опуститися на осяяну нічним світлом галявину посередині лісу. Мовчазні дерева, чіткі тіні, а між ними міріади крихітних іскорок у блакитному сніжному спокої. Іти босоніж по чарівних вогниках, тонути в пухнастому снігу й п’яніти від дзвенячого повітря…

Стукають?

— Стукають, бабусю!

Ольга збігла сходами й відсунула засув раніше, ніж хто-небудь ворухнувся. На порозі стояв білий павук, припорошений снігом.

— Флаєр збили над лісом, — сказав він похмуро. — Ситуація дуже кепська.

— Куди?! — Марта встигла перехопити Ольгу. — Ніч!

— Пусти!

Марта відтягла Ольгу від дверей, Анатолій швидко підхопився, впустив павука і зачинив двері. На горищі застукав кулемет. Ольга заплакала, по-дитячому розтираючи сльози кулачками. Доглядач зі злістю штовхнув крісло ногою, а Михайло схопив залишений було карабін.

— Серж, що там?! — крикнула бабця Марта, намагаючись перекричати стукіт пострілів.

Кулемет замовк. З горища спустився злегка запилюжений Сергій з яблуком в зубах. Прожувавши відкушений шматок, він повідомив:

— Злякав якихось кошлатих тварин.

— Серж, — Анатолій забрав у нього яблуко, протер об рукав і з великим задоволенням упився зубами, — ням-приням-ня.

— Що?!

— Я говорю, нас у ліс запрошують. Нічне сафарі.

Доглядач жбурнув трубку в камін:

— Та ви збожеволіли!

— Ну чого ж? — заперечив Михайло. — Раз уже ми тут востаннє… Особисто я хочу ще набратися сил перед поверненням, відпочити від невизначеності. Я — за.

— Я теж! — зрадів Сергій.

— Треба запастися їжею, — занепокоїлася бабця Марта. — Невідомо, коли повернемося, а на світанку треба йти! Чи встигнемо поснідати?

— Дітей брати не будемо, — запропонував Анатолій.

В Ольги миттю висохли сльози:

— Я піду з вами, ви не посмієте мене залишити!

— Олег просив тебе не ходити, — сказав павук, який мовчав досі.

— Хто він такий, щоб мені вказувати?! — блиснула очима Ольга. — Я з усіма!

— Попереджаю востаннє, — почав доглядач, — уночі результат непередбачуваний…

— Толю, куди ти склав наші рюкзаки? — запитала Марта, збираючи зі стола все, що встигла приготувати. — Там гарні ліхтарі.

Ідучи, двері в Притулок не замкнули, а тільки прикрили щільно і світло залишили запаленим. Довго ще світло з вікна падало на стежку, якою вони пішли в глиб лісу.

«На вологий ґрунт йому ходу нема: важкуватий, залишає глибоку колію. Поки використовуються тільки гусеничні машини».

«У результаті держава має величезні збитки, гине поголів’я осетрових, яке знову виявилося беззахисним».

«Ці фільми про старовину захоплюють відчуттям новизни. І новизна полягає не тільки в тому, що використано невідомі раніше документи, але й у якійсь захоплюючій силі реальності й романтики».

«Озвірівши, вони, як то кажуть, місили ногами труп, потім облили самогоном і підпалили його».

«У наступні дні намічено зробити дозаправку паливних баків базового блоку пальним й окислювачем, приступити до консервації бортових систем станції».

«От і зараз уже провели сівбу ранніх зернових. Закладають плантації соняшника, цукрового буряка».

«…за чим же страждала його струна? За дружбою й честю. За чоловічим братерством, яке перевіряється випробуваннями. За красою жіночого обличчя, гірського пейзажу, важкого промислу. Він співав про любов, про доброту, оскільки, незважаючи на мінливість долі, був і залишався невиправним романтиком».

«Маленькі барабанщики грають сигнали тривог і зборів».

(З газетної хроніки)