Варта у Грі

Розділ 7 Дівчина, що хотіла поїхати

— Ми повинні помиритися з алхіміками, — Варта скрипнула зубами, передчуваючи реакцію Тайфуна на її слова. Але їй було щиро байдуже. Голова темних мав увімкнути здоровий глузд, або стане гірше. Вистачало вже й того, що Морт перебіг до світляків і недвозначно натякнув на могутню Підтримку за спиною Люцема.

— Сам знаю, — буркнув друг. — Я вчора повівся зле. Але слухай, Варто, чи не забагато в Аллі гонору?

— Запхни той гонор собі до одного місця. Поки ми гриземося, світляки мають із цього зиск.

— І як ти це уявляєш? Мені прийти до Аллі з Максом і бухнутися на коліна та бити їм поклони?

— Роби, що хочеш. До вечора вони мають бути з нами.

— Я ще подзвоню тобі, — буркнув Тайфун і поклав слухавку.

Варта кинула телефон на стіл і втупилася в стелю.

До роботи було трохи часу. Падлючий чех не вийшов на зв’язок. Узагалі. Що так налякало його вчора? Що це взагалі було вчора? Сповільнення часу. Цілковито незнайома, потужна магія. Ірраціональний страх, який витісняв усі думки...

— Аґато! — мамин крик прозвучав так раптово, що дівчина ледь не скотилася з дивана.

— Що за пожежа? — вона вибігла в коридор і перехилилась через перила над сходами, які спускалися у вітальню й кухню.

— До тебе прийшли! — голос матері звучав здивовано і з насмішкою водночас.

Варта метнулась назад у кімнату, схопила з ліжка рюкзак, зі столу — телефон і побігла вниз, певна того, що ось і Златан...

— Ну, привіт, дуже нехороша темна, — Еверест стояв на порозі й похитувався вперед-назад. Його світле волосся блискотіло під сонячними променями, а блакитні очі не виражали ні краплі знічення, хоча зараз він вельми наривався. Прийти до темних додому — нечуване нахабство.

— Тебе які святі принесли, світлячино? — дівчина розізлилась на співробітника навіть не за те, що той посмів припертися до неї додому, а за те, що він не Златан.

— Шановна пані Тарновецька сказала, що світлим до вас вхід заборонено, тому я попросив покликати тебе вниз, — повідомив Еверест без краплі образи.

— Шановна пані Тарновецька має багато справ, тому я залишу вас наодинці, — озвалася мати. — Вартусю, якщо хочеш пригостити гостя чаєм зі свіжими булочками, можеш передати йому ослінчик, і він сяде надворі біля клумби.

— Гість зараз піде геть, — силувано осміхнулась Варта і зиркнула на Евереста з усією можливою експресією. Світляк не поворухнувся. — Геть з мого порога, — прошипіла вона. — Зачекай внизу біля воріт.

— Овва. А я розраховував на ослінчик і печиво, — світляк схлипнув награно і розвернувся на п’ятках, щоб іти вниз.

— Ну, і? — мама посміхалась, але в її погляді Варта помітила більше стурбованості. — Мені починати перейматися?

— Це Орест, — кисло відповіла дівчина. — Він працює в моїй кав’ярні. Я з ним говорила разів три за півроку. Напевне, менеджер призначила нам якусь роботу зранку, і тому його принесло ще до початку зміни.

— Я бачу, як він на тебе дивиться. І я це не схвалюю. Він нахабний. Він низький. Ще й блакитноокий блондин — це ж стереотип світлого!

— І скандинава, — огризнулася Варта.

— Скандинави, люба моя, ви-со-чен-ні, — мрійливо осміхнулась мама. — Ну, гаразд, іди вже.

— Я, мабуть, не прийду сьогодні... Гра набирає обертів.

Мама нічого не відповіла, але так картинно закотила очі, що Варта прекрасно уявила її думки.

— Я прийшов тебе провести, — повідомив Еверест безтурботно.

— Ти що, знущаєшся? Навіщо мене проводжати? — сторопіла Варта.

— На випадок, якщо ще якийсь темний вирішить тебе вирубити.

— Дякую, з попереднім охочим я вже розібралась. А якщо хтось із моїх друзів побачить нас разом, то проблем побільшає.

— Ми працюємо в кав’ярні разом. У тебе залізне алібі. На відміну від голови, — світляк посміхнувся.

— Нещодавно ти обзивав мене чудовиськом, — зауважила дівчина.

— Але я світлий, тому моя доброта розповсюджується навіть на таких, як ти.

Після кількахвилинної словесної сутички Варта зрозуміла, що вона швидше дійде до роботи, ніж позбудеться Еверестової компанії.

На щастя, дорогою вони нікого не зустріли.

День тягнувся нестерпно довго. Обличчя в залі злилися в одну смугу. Навіть постійні причіпки Пані Цербер не дратували. Варта крадькома зиркала на телефон, коли менеджера не було поруч. Але Златан не писав. Златан не дзвонив. Златан навіть не чекав на неї після роботи, як робив це останніми днями.

— Ти додому йдеш? — Еверест виріс за спиною, ніби тінь.

— Ні, — огризнулася Варта, вперто розглядаючи вікна кав’ярні в очікуванні, що ось-ось там майне кучерява голова нового знайомого.

— Тоді я проведу тебе деінде, — стенув плечима світляк. Він стовбичив позаду, і чаклунка відчувала його погляд потилицею. І це дратувало.

— Звільни мене від потреби розбивати тобі носа, щоб позбавити хворобливих бажань, — зітхнула дівчина. На мить вона подумала, а чи не міг світлий алхімік справді якимось дивом зацікавитись її персоною. Але це була зовсім сміховинна думка.

— Пішли, — кинув Еверест прохолодніше. — У мене теж є справи, окрім як турбуватися про твою безпеку.

Ці слова світляка знову нагадали Варті про Златана. Вона краєм ока зиркнула на блідий профіль співробітника, обрамлений світлими, ще й вицвілими від літнього сонця патлами. Ні, ні краплі не схожий на чеха. Але щось об’єднувало їх насподі — мовби нитка, невидима оку.

Раптом нова й трохи ризикована ідея відвідала Варту. Вона награно зітхнула і вирішила погодитися на компанію алхіміка — задля цієї ідеї. Бо сам нарвався!

— Це дуже погана думка, Варто, — відповів Еверест із усім можливим світляцьким осудом.

— Та-ак? — дівчина осміхнулася, розхитуючи медальйон на ланцюжку. — Тоді пропоную покінчити із цим швидше.

Вона була певна, що наклала на алхіміка достатньо сильні пута, щоб виграти собі хвилину-другу. А більше їй і не потрібно. Навіть якщо якісь люди й побачать їх з вікон, то нікого не здивує пара, яка зазирнула в один із пошарпаних двориків у центрі в пошуках пригод чи кнайп. А незримі пута, виплетені з павутини і стягнуті довкола рук світляка, неосяжні для простих людей.

Чаклунка підійшла впритул до алхіміка. І повісила медальйон йому на шию. Нічого не сталося. Еверест не намагався звільнитися. Він просто стояв навпроти неї і свердлив невдоволеним поглядом.

— Ну, і? — спитав він похмуро.

— Минулого разу ти сахнувся так, ніби тебе обпекло вогнем, — зауважила Варта.

— Я вмію витримувати біль, сильніший за цей. А ти уважна, що примітила-таки.

— Так сталося, — Варта вирішила не згадувати про те, що схожа реакція на прикрасу і в її нового знайомого з Чехії. — То що з моїм медальйоном чи з тобою не так?

— Могла б просто спитати, — фиркнув Еверест. — Але ні, обов’язково треба по-темному. Скористатися моїми добрими намірами, зв’язати і нап’ялити це на мене.

Варта помітила краплини поту на його чолі. Алхімік стиснув зуби.

— Я могла спитати — ти міг збрехати. А так побачила, що моя прикраса справді має на тебе вплив. Трохи незвична проблема. У чому тут річ?

Дівчина зняла медальйон і струсила пута зі світляка. Еверест скривився й потер зап’ястя.

— Твій медальйон тут ні до чого. У мене алергія на золото, — відповів він трішки роздратовано. — Неприємна штука. Ну, але ювелірки я не ношу.

— І що ця алергія робить? — хмикнула дівчина, не до кінця вірячи словам світлого.

— Неприємно робить. Тому якщо захочеш мене закатувати якось, то найкраще зробити це там, де багато золота.

— Добре, так і зроблю, — неуважно кивнула Варта, замислившись над тим, чи і в Златана така ж біда.

Урешті Еверест усе одно вирішив провести її — о, неосяжні альтруїстичні нахили світляків! — тому Варта позбулася небажаного супутника аж біля дому відьом.

— Аллі послала Тайфуна, — повідомила їй з порога Дикоросла.

— Чого й варто було очікувати, — похитала головою Ружичка.

— Тільки ти цього йому не кажи, — докинула Ромашка.

— Не буду, — дівчина кинула рюкзак у кутку і впала на диван. — Не день, а божевільня.

— Не можемо не погодитися! Зате глянь, — Ружичка розстелила на журнальному столику карту міста з позначеними на ній точками. Варта примітила, що стіл новий (вчорашній же розтрощив сам Тайфун, коли Макс накинувся на нього). Дівчина застогнала, уявляючи, чого вартуватиме знову їх помирити. Максиміліан, хоч і не належав до алхіміків, міг закатрупити за Аллі. І пощастило, що вчора до цього не дійшло.

— Сюди глянь, Вартусю! — шпикнула її ліктем Ружичка.

Варта перевела погляд на карту.

Дикоросла та її подруги встали в коло і заспівали щось невиразне. Їхні глибокі та дзвінкі голоси спліталися, наче павутинка енергії. Резонували між собою. Затягували. І чаклунка майже зримо відчувала, як у колі розростається магія, як вона захльостує карту...

— Прояви! — раптом скрикнула Дикоросла і плеснула на стіл зілля з глиняного горнятка.

Різкий запах заповнив кімнату. Зелена калюжа розпливлася по карті.

— Диви, онде! — кинула відьма.

Варта схилилася і придивилась. Слабкі завихрення, схожі на те, як хвилюється повітря над вогнищем, з’явилися над точками міток. І одна там, де нічого ще не було. Сихів.

— Це місця, де вивільнялася потужна магія останнім часом, — осміхнулась Дикоросла, витираючи зілля шматкою. — Усі збіглися з уже позначеними мітками. Тож заклинання й зілля працюють гарно.

— Ми віримо, що нова точка там, де вказано, — Ружичка обвела місце завихрення, яке вже тануло, олівцем. — Територія велика, але відкрита. Шукати легко. Не те, що по тих лісах на Підголоско!

— Отож, сьогодні ганяємо сихівську гопоту, — осміхнулась Варта, — і сихівських світляків.

— Неф з Ерран та їхніми поїхали туди, щоб відшукати точку, як тільки посутеніє. І оберігати її від світлого кодла, якщо знадобиться, — спохмурніла Ромашка.

— А на Таєві жертва, — додала Ружа. — Він думав, що вийде залучити алхіміків...

— Я допоможу йому, — відповіла Варта. — Дік, підеш зі мною?

— А ще б я тебе кинула! — Дикоросла з готовністю почала пакувати баночки із зіллями в свою вишиту сумку.

Варта зиркнула на мовчазний екран мобільного. Златан досі не дав про себе знати.

— До речі, дівчата, — чародійка сховала телефон До кишені, — Морт таки зрадив нас і бігає хвостом за Люсент. Тому з ним жодних справ.

— Скажеш таке! — обурилась Ружичка. — Він утратив нашу повагу ще тоді, як підставив Макса. Слизький тип. Та й не вельми він сильний, щоб пантрувати, що він не за нас.

— От і добре. Тоді ходу. Сонце скоро сідатиме, — Варта визирнула у вікно і примружила очі. Їй згадалося, з якою злістю проклятий чех завжди дивився на призахідне світило. Де ж його носить?..

Варта відчувала дивну тривогу і майже ніякої радості, коли кров жертви розбризкалась над знаком мітки.

Кров світляної жертви. Жертви, котру вони з відьмами і чародіями знайшли. За щасливим збігом, та жила на Сихові теж. Її видало те, що надто багато світляків зібралися разом, щоб захистити свою. А по сусідству жила одна з відьом, котра не могла пропустити таке скупчення без уваги. Не обійшлося й без сутички, проте кількісна більшість таки переважила. Група Альтера згодом ще намагалася відбити точку, проте охорона в обличчі Нефа, Ерран та їхньої тусівки дала їм різку відсіч.

А тоді австрійський суддя Фелікс засвідчив, що все відбулося згідно з правилами, зняв постефекти з Ружички, яка позначила мітку, і залишив їх святкувати здобуття наступного очка.

Дикоросла, яка спочатку дуже поривалася сама зайнятися жертвою, ледь не рвонула геть услід за суддею, щойно все закінчилось.

— Мені так паскудно, я не маю сили сьогодні тусити, — виправдовувалась вона. — Так що погуляйте і за мене!

— Я теж пас, — додала Варта на здивування друзів.

— Та ну вас! — реготнув Тайфун, котрий повернув собі звичний запальний настрій. — Ми ведемо в рахунку, а вам не хочеться відзначити це?

— Відзначимо перемогу, — примирливо відповіла чаклунка. — І я хочу ще трохи прогулятися сама. Уже голова паморочиться від цієї крові, — кивнула вона на прощання, перш ніж піти геть.

Неф ще кинув уїдливий коментар про те, що Варту підмінили, якщо її почала турбувати кров. Але дівчина проігнорувала його.

Насправді вона не хотіла гуляти. Ніяк не реагувала на кров. Навіть спати не хотіла, попри те, що виснаженість останніх днів пролягла синцями в неї під очима. Чаклунка до останнього сподівалася, що варто їй опинитися наодинці — і проклятий чех з’явиться як завжди. Точніше, як завжди за останні кілька днів.

Вона вже шкодувала, що залишила його вчора. Піддалася, коли на неї накотився страх. Не дізналась нічого достеменно. Адже Златан — ким би він не був — не всесильний. Можливо, в той момент він теж потребував допомоги. Можливо, він у небезпеці. Можливо, з ним щось сталося... Але телефон лише вперто повторював, що «абонент знаходиться поза зоною».

Ніч без сновидінь принесла трохи полегшення. Уранці дівчина знову сягнула по телефон — і знову нічого. Вона спробувала зателефонувати, коли одягалась на роботу і зловила дев’ять гудків без відповіді.

— Аґато! До тебе прийшли, — здивований мамин голос вивів Варту з роздумів про те, чи не час уже шукати труп чеха, і вона швидко вибігла на сходи.

— Пошли його в пекло! — гаркнула чаклунка, підозрюючи, що Еверест нині хоче швидкої і болючої смерті від її рук.

— Ну, ви самі чули, — материн голос став вибачливим. — Дівчинка в нас вельми нестримана. Якщо ваша ласка зачекати, то в нас тут такі булочки з родзинками, що ах-ах... Осьо!

Варта сторопіла. Зі світляком мати так не говорила б. А якщо це не світляк...

Вона перестрибнула через п’ять нижніх сходинок, ледь не зіпхнула вазон зі столу і влетіла у вітальню.

— Я теж за тобою скучив. Але якийсь день не бачилися — і вже «пошли його в пекло»? Де твої манери?

— Їй-богу, я придушу тебе цими ж руками, падлюко-о! — Варта простягнула руки вперед, підійшла до Златана і вчепилася в комір його сорочки.

Очі чародія блискотіли радісно. На тілі — ніяких видимих слідів від побоїв чи тортур. Чех устиг вже надгризти булочку. Виглядав цілком вдоволеним.

Дівчина розсміялася від полегшення. Тоді відпустила його. Тоді озирнулась.

— Заспокойся. Усе гаразд, — Златан говорив несподівано м’яко і тихо, наче вся його іронія була лише зовнішнім захистом. Як ті золочені щити, якими він користувався час від часу.

— Сам нагнав на мене страху, нічого не пояснив і ще спокою вимагає! — Варта бухнулася на крісло і теж потягнулась за булочкою.

— Так вимагала ситуація, — ухильно відповів чех. — Але тепер нам треба йти. Збирайся, я почекаю на тебе внизу, біля воріт, — він, як завжди поривисто, попрямував до дверей, не давши Варті нічого розпитати. Вона стрималась від ірраціонального бажання кинутися за ним — здавалось, що Златан зникне, щойно переступить поріг. Проте у дверях він озирнувся, посміхнувся до неї і пішов стежкою вниз.

— Цей прикольний, — мама схвально закивала головою, щойно двері за чехом захряснулися. — Бачу, з початком Гри в тебе побільшало залицяльників.

— Це суто ділові стосунки, мамо, — втомлено відповіла Варта.

— Але кучерики в нього стильні. Як у того канадського прем’єра... А от ніс міг би бути й меншим.

— Дякую, мамо. Я йому передам.

— Але де це ти знайшла його?

Дівчина закотила очі, проте розуміла, що їй не уникнути розпитувань. Тому кинула:

— Та він сам приїхав. Звуть Златаном.

— Балканець? — спохмурніла мати.

— Ніби чех.

— Давно приїхав?

— Та ні... минулого тижня. А що?

— Він підозріло сильний. Я, може, й не експерт, але не раджу довіряти магам, котрі приїздять до Львова на час Гри.

— Знаю-знаю. Бувай, — Варта поклала булочку на тацю і поспішила до дверей. Їй щонайменше хотілося зараз обговорювати підозрілість чеського чаклуна. Надто багато питань і надто мало відповідей, які вона знала.

— Ти чого така радісна? — спитав Златан, коли дівчина спустилась сходами до нього.

— Ми вчора позначили мітку, — повідомила Варта, гасячи радість у голосі, яка насправді була спричинена тим, що він тут — і ще й у порядку. — Ведемо в рахунку.

Чех її ентузіазму не поділяв.

— Ще навіть не середина Гри. Не час розслаблятися.

— Так, але відьми зварили зілля, яке допомагає знаходити місця міток. Приблизно. А що було з тобою?

Златан осміхнувся.

— Нічого хорошого. Пішли...

— Нічого хорошого? І це все? — Варта спинилась біля воріт. — Та позаминулої ночі ти виглядав так, ніби плануєш зіткнутися зі смертю, не менше.

— І до моєї честі, я це пережив, — Златан повернувся до неї і стишив голос. — А тепер краще ти скажи: якого біса тебе понесло вчора до мітки, коли я чітко сказав: не рипайся?

Варта різко втягнула повітря носом.

— Годі говорити зі мною таким тоном.

— Годі ризикувати нашою домовленістю, — відрізав маг.

Чаклунка підійшла до нього впритул, хоча їй і здавалося, що темні Златанові очі здатні пропалити наскрізну діру.

— Не забувай, що я — у Грі, — процідила дівчина крізь зуби. — Твоїми стараннями теж.

Маг скривив губи і схопив її за плече, стиснувши до болю.

— Не забувай, що твоя безпека найважливіша. А тепер пішли.

На одну довгу мить Варті захотілося його вбити.

— Що це значить? — чаклунка довго-довго дивилась на потертий папірець, який показав їй маг.

— Устина Дика, — прочитав він. — Вона ж відьма Дикоросла. Вона ж, наскільки я пригадую, твоя подружка. Наступна жертва.

— Де ти це дістав? — чаклунка, звичайно, підозрювала, що проклятий чех дуже непростий. Але дізнатися ім’я ще однієї жертви...

— Де дістав — вже нема, — він вихопив папірець у неї з пальців і спопелив його одним дотиком, а тоді акуратно здмухнув попіл із пальців. — Це єдине, що мені вдалося знайти...

— Я маю попередити Дикорослу, — спохопилась Варта. — У відьом є зілля, яке дозволяє мітці жертви проявитися вдень. Якщо ми перевіримо це і твоя інформація виявиться правильною, то будемо оберігати Дік як зіницю ока.

— Звучить непогано. Те зілля може стати корисним. Я читав, що його рецепт втратили в часі попередньої Гри...

— Немає нічого такого, що наші відьми не наварили б! — відказала Варта і швидко набрала подругу.

Гудок, два, три...

— Не бере, — здивувалась чаклунка. — Дикоросла завжди на телефоні.

— Навіть у душі? — поцікавився маг іронічно.

— Не знаю, — дівчина вже набирала Ружичку.

На щастя, відьма взяла слухавку після другого гудка.

— Привіт! — видихнула Варта. — А де Дік? Вона Щось ігнорує мене.

— Ой божечки, звідки стільки паніки? — Ружичка розсміялась. — Наша непосидюча Дика з самого ранечку зірвалась в гори. Казала, бабка Рутмера щось від неї хоче. Обіцяла за день-два повернутися, аби ніц цікавого не пропустити. А тобі горить? Якщо тре якусь настоянку, ти тільки скажи! Шабащ тобі зготує. Заходь до нас, ти вчора таку гулянку пропустила!

— Чи ви здуріли її відпускати? — перебила її Варта. — Жертва помре, якщо спробує покинути місто! А що, коли це — Дік?

Ружичка не поділяла її турботи.

— Не сварися на мене, тьмава, — відказала вона тихо. — Вона ще з учора випила нашої бовтанки для виявлення міток й казала, що ніц на ній нема. Того Дика вільна йти куди завгодно. Чи мені її припнути було?

— Ні. Подзвони мені негайно, коли Дикоросла повернеться, — Варта поклала слухавку і втупилась в екран телефону. — Жертва не може покидати місто, — пробурмотіла вона. — Ми ж уже перевірили це на мені. Але Ружа каже, що Дік поїхала в гори.

— Коли?

— Зранку... І що зілля не виявило її мітку.

— Бреше!

— Їй нема чого мені брехати.

— Тоді Дикоросла бреше, — стенув плечима Златан.

— Вона б не... — Варта затнулась і пригадала слова подруги про те, що та втекла б із міста, якби стала жертвою. Але їй у будь-якому разі це не вдалося б. І вона знала це. Щось не сходилося. А головна винуватиця їхньої турботи не виходила на зв’язок.

— Ми мусимо знайти Дік, — відказала чаклунка. — Якщо хтось ще дізнався, що вона — наступна жертва, а шабаш вірить, що вона в горах, то... Дикоросла в біді.

— Вона з міста навіть не намагалась виїхати. Я б дізнався, — кинув Златан різко.

— Я подзвонила на роботу. Там її не бачили. Ружичка збирає відьом...

— Ми повинні діяти окремо від них.

— Може, забудеш про свою таємність, коли моя найближча подруга — жертва?

— Ем... Ні.

Варта ледь не загарчала від безсилля.

— Зберися. Думай. Куди вона могла зникнути? — голос Златана мав би звучати заспокійливо, але лише дратував.

— Уявлення не маю! — Варта безцільно гортала повідомлення на мобільному. — Дикоросла завжди на зв’язку. Завжди все дізнається першою. Ніколи не зникає...

— Вороги. Думай про ворогів. Тобі видніше, що на споді тутешньої тусівки.

— Не було в неї ворогів! Принаймні явних не було.

— А світляки?

— Нікого конкретного, — тут Варта пригадала нещодавню сутичку. — А якщо Морт і Люсент знали про мене, то чи могли вони дізнатися й про Дік?

— Я потурбувався, щоб вони більше цього не пригадали, — заперечив маг. — І їхній голова теж. Тому вони відпадають. Світляки ще не знають, проти кого вирішили бавитися, — він хижо всміхнувся.

— Думай-думай-думай... — Варта вчепилась у не, слухняне волосся обома руками. — Алхіміки! Вона з Молем трохи мутила... Але алхіміки обізлились на магів і відьом.

— До біса образи. Хто в них найбільш адекватний?

— Мель! Він брат Аллі, Моля та Ферума. Хоч він і світляк, але тусується з нами часто. Згори воно, — Варта швидко знайшла номер Мельхіора і тицьнула зелену трубку на екрані. — Давай-давай... є! Мелю, це Варта! Говорити можеш? Дикоросла зникла. Ваші не знають нічого?.. Я на Коперника. Біля пошти. Добре...

— І? — чаклун неспокійно хрускотів пальцями.

— Мель на парі, — всміхнулася Варта. — Але він хоче допомогти у пошуках. Я забіжу й з ним швидко переговорю. А ти можеш за той час зачекати десь...

Златан стенув плечима і пішов у напрямку парку.

Варта подивилась йому вслід, а тоді побігла до університету, де викладав Мельхіор.

Тихий і сором’язливий алхімік часто спілкувався з їхньою тусівкою через приналежність до змішаної сім’ї. Дивно було побачити його зараз у бездоганно випрасуваній сорочці й окулярах та ще й з незвично серйозним виразом обличчя.

— Що сталося? Тільки стисло: я з пари втік, — знічено прошепотів Мельхіор.

— Ти викладач чи студент? З пари втік! — хмикнула Варта. — Треба казати: вийшов у справі...

Мель коротко кивнув і нетерпляче вперся в неї поглядом.

— Гаразд. Справа така. Дикоросла сказала шабашу, що їде додому, в гори. Але не поїхала. І зникла. Слухавку не бере, ніхто її не бачив. Я думала, може, в алхіміків яка інфа є. Через Моля.

— Наскільки мені відомо, то нема, — хлопець похитав головою скрушно. — Але я скоро звільнюся й допоможу з пошуками. — Мельхіор блиснув поглядом крізь лінзи окулярів. — Світлим не спалю, не турбуйся. І можеш, до слова, зайти до Аллі — в них там збори. Боюся, як би це все не вибухнуло.

Алхімік махнув рукою і пішов назад до аудиторії незвично впевненими і рішучими кроками. Варта повідомила Златанові, що зазирне ще до Аллі з Максом. Попри сварку з магами, горді алхіміки мали б зрозуміти, що зараз не час для образ. Ключове слово — мали б.

— Варто, не ускладнюй мені справ, — Аллі закотила очі.

Вона сиділа на високому стільці, мов королева. Зчепила руки на грудях. І метала блискавиці з очей, дивлячись на Тайфуна.

— Я тут не для того, аби щось ускладнювати, — дівчина рішуче увійшла до кімнати і відчула, як погляди алхіміків звернулися до неї колючими цвяхами. Макс упустив її, хоча й здивувався раптовій гості.

— Мені Мель сказав, що у вас збіговисько. Не кличете — то не кличте. Але я теж думаю, що Тайфун повів себе як свиня, — заявила вона з порога.

Аллі звела брову вгору.

— І що? Це ми вже знаємо.

— І те, що всі ми знаємо його характер. Він нестриманий і нетактовний, — налягла Варта. — Але поза тим він — наш голова.

— Умовний, — хмикнула алхімея.

— Та хоч тричі фіктивний! — чаклунка вийшла вперед, ігноруючи недобрі погляди. Темрява всередині обіцяла захистити від них. Тож вона вела далі: — Тай першим кинувся вправляти мізки Альтерові, коли той зі своїми бандюками підстерігав наймолодших алхіміків і відбирав у них крейду. З цим божевільним бовдуром ми колись підписалися на сихівські дуелі, хоч не мали й шансу на перемогу. З ним ми ходили на винниківських вовкулаків, коли ті знахабніли зовсім. А Цитадель? А приїзд відьомської верхівки? Так, я свідома того, що Тайфун часом кидається в бійку, коли можна обійтися. Але трясця, — він темний, Аллі. Як і ти. Як і всі ми тут.

— Апелювати до його старих заслуг не варіант. У кожного знайдеться послужний список, — відповіла алхімея.

Варта закотила очі.

— Тоді скажи, чого ти хочеш. Чого велика голова алхіміків потребує, щоб ми могли поговорити про справи, а не про образи?

— Аґато Тарновецька, — відповіла Аллі з погрозою, — не зловживай довірою. Бо ти сама не на тій позиції, щоб качати права чи захищати когось.

— Анастасіє Дворянин, — Варта хмикнула, називаючи подругу людським іменем, як вони робили дуже рідко, — і що ж похитнуло мою позицію? Те, що я знайшла дві з трьох точок, які позначили темні?

— Інформація, що ти співпрацюєш зі світляками, — вперед виступив Максиміліан.

— Я вимагаю адекватних доказів, або комусь доведеться просити пробачення, — Варта гнівно зиркнула.

— Мій брат, Молібден, бачив тебе зі світляком-чужинцем. Ви зачарували його, щоб приховати щось, — втрутилась Аллі. — І вибачай же, але рідній крові я вірю більше, ніж магічці.

— А ще Моль бачив, як того ж дня світлий Еверест у твоїй компанії побив Морта, — додав Ферум холодно.

Варта застогнала.

— Морта! Лю-у-уди! А Моль не повідомив, що коли це сталося, я лежала непритомна, бо Морт на мене напав?

— Що? — втрутився незвично тихий до того Тайфун. — Він, звичайно, черв’як, але на біса темному нападати на темну?

— От і ми про це, — Максиміліан схвально кивнув.

Варта зрозуміла, що все хилиться в зовсім неприємний бік. І може затягнутися. І тоді Дикоросла...

— Слухайте, баста! — дівчина підвищила тон. — Вирішимо це як маги й алхіміки. Я викликаю Моля. Без жодних заступників. Негайно. І присягаюся: сьогодні він уже благатиме пробачення за ту ахінею, яку поширює про мене. Бо сила на боці того, хто каже правду.

У раптовій тиші Варта відчувала тільки тремтіння напруженої павутини енергії. Вона подумала, що Златан розізлиться через її спонтанну дуель.

— Це, звичайно, твоє право, — повільно й примирливо сказала Аллі, — але Молібден не прийшов на збори сьогодні.

— Стійте, — Варта відчула укол усередині, — а де ж він тоді?