Візит зсунутої фазіанки

VI

— Тепер ви розумієте, звідки я, — озвався він по хвилі, — і чому непогано орієнтуюся в обставинах, назвах, історії. Блукаю. Блукаю, бо від теорії перейшов до експериментів, а метод виявився надто простим. Ви ним опануєте з часом, переконаний. Адже це в хибних теоріях експерименти — пошуки в лабіринтах помилок — складні й багато коштів потребують… Візьміть, скажімо, оці над-прискорювачі елементарних частинок, з допомогою яких ніяк не вдається добратися до першооснови матерії, — адже це сучасні піраміди, пам’ятники блуканням наших «фараонів від фізики» в темряві! А коли теорія правильна, то для її реальності часом і не потрібні прилади, достатньо зусиль точно спрямованої думки. Важливо зрозуміти, відчути ідею, впевнитися в ній. А хіба мені можна було в ній не впевнитись!

…Звичайно, я також починав з установки резонатора для прощупування зсунутих просторів на оптичному рівні, атомному, молекулярному. Власне, фазовий перехід — справа проста: адже зміщення відбувається не на відстань і не в просторі — мізерний зсув по хвилі речовини, на малу частину найкоротшого із періодів коливань, і ви вже не там. Але необхідно контролювати ситуацію, щоб в іншому світі втрапити на поверхню тіла, а не в пустоту, не в середину… інакше влипнеш, як муха в янтар. Тепер мені це вдається і без резонатора. Але спершу у фазову порожнечу безповоротно шугнуло чимало предметів — та ще й, розумієте, здебільшого казенні. Захоплюючись, в експериментальному азарті я, траплялося, забував про все, от і засовував, що попало під руку: то лабораторні журнали співробітників, то сейф з документацією, то короткофокусний зеніт-телескоп, а одного разу навіть шкіряну куртку мого нового шефа.

Треба завважити, що на той час я усунувся від керівництва лабораторією, втратив інтерес до всієї цієї рутинної справи, семінарів, планових робіт… Хіба тоді до них було, коли в голову прийшла така ідея! Працював, звичайно, в позаробочий час, переважно ночами, один: хотів зробити і довести все сам. Я вам розповідав, як ставилися до моїх попередніх великих ідей та відкриттів. Гадаю, зайве пояснювати, чому так… Тепер я розумію, що був слабким, вульгарним і пихатим. Для мене важливим було не перехід в інші світи, в справжній Всесвіт, а перетягнути звідти сюди, в лабораторію, якнайдивовижніший предмет: небачений мінерал, ізотоп з неймовірною картиною розпаду, прилад з фантастичними властивостями і відтак приголомшити колег, повтішатися виразом їхніх фізіономій. Мій мікроскопічний світ був для мене важливішим від низки невідкритих планет, що знаходяться поряд… Ницість, ницість моєї душі! Через те і був покараний. Покараний і віддячений одночасно.

Він крутнувся до мене всім тілом і заговорив з болісними нотками в голосі.

— Бо хто ж знав, мій любий співрозмовнику, що тієї ночі я принесу зі світу фазового зсуву не камінець, не якийсь там прилад на підтвердження своєї правоти, задля дешевого лабораторного тріумфу — а Її!

…Мабуть, ви звернули увагу, що я нічого не розповідаю про своє особисте життя. Нема про що — не було його. Принаймні нічого вартого уваги, порівнюючи з моїми ідеями й відкриттями. Особисте життя талановитої людини — о, яка це складна тема! І з виду непоганий, і розумний, і становище… а все не те, все якось не так. Я подобався багатьом жінкам, та вони мені, привабливі й з гормонами самочок-обивательок, надто швидко набридали. Адже зрештою талант — це поглиблене розуміння оточення і людей. А для них він, як гарний посаг, можливість нагребти побільше благ. Тому й волів залишатись радше «нещасливим» в обивательському розумінні, невлаштованим, неприголубленим, аніж нещасним трагічно, віддавши творчу свободу в жертву гормонам, тваринній біології… Проте, звичайно, гостро відчував свою самотність і мріяв… Ох, як я мріяв!

Незнайомець помовчав хвильку, заплющившись, потім провадив далі:

— Вона з’явилась на платформі резонатора на тлі пейзажу з її світу. Там був сонячний голубуватий день. У неї за спиною вітер гнав хвилі по високій червоній траві на луці, гнав хвилі по озеру й сині хмари в бузковому небі. Небавом світ той згас, а вона зосталась в оточенні приладів і зірок. Спочатку була напівпрозора, відтак напівпрозорою залишилась тільки її одіж.

Ви запитаєте, якою вона була, які очі, лице, шкіра, руки? Та хіба має якесь значення колір очей, які проникають у душу! Що там геометрія ліній і форм, коли від одного її погляду наповнюєшся радісною силою! Що там колір шкіри, коли вона світиться чистотою і ніжністю!.. Фіолетова була у неї шкіра. І вся вона: очі, волосся, губи — мали фіолетові відтінки. Та головне, світилася не фізично, любий співрозмовнику, а немов випромінювала довкола сяєво життя, любові, ніжності. Здається, містики називають це аурою. У сутінках лабораторії я бачив чудо.

З першої миті, з першого обміну поглядами ми зрозуміли одне одного: я для неї — Єдиний, Він, а для мене такою є Вона. Все, що я знаю, до чого дійшов головою, глуздом, Вона засвоїла почуттям, серцем своїм. Кохання також резонанс душ — і для глибоких тонких натур він настільки вибірковий, що його буває важко знайти в одному місті, в найближчій окрузі, та навіть на одній планеті, а лише серед багатьох світів треба шукати ту Єдину: усіма вигинами і відколами сумісну з твоєю, половинку цільності «Він — Вона». І ось нам двом пощастило, неймовірно пощастило!

Я допоміг їй зійти з платформи. Серця наші билися в унісон. Посеред зали, під куполом, за яким ясніли зорі, нас вабила одне до одного палка сила. Ми мовчали, будь-які слова були зайвими. Я, до речі, не знаю, який у Неї голос.

Фіолетове світло Її обличчя осявало мої підняті руки. І тіло у Неї, як вогонь, та я ладен був згоріти у тому пломені. Вона закинула руки мені за шию, потягла до себе… І раптом, канальство, і раптом…

У нього перехопило подих. Хвильку він приборкував розбурхані емоції. —…і раптом у резонаторі — чорт би їх побрав, оті експериментальні установки на шмарклях з постійними переробками, — щось розладилось. Вона зникла. Щойно була й зникла. Я стояв як дурень, обіймаючи повітря.

Вона все ще перебувала тут, я відчував! І прагнула до мене всією душею. Та прокляття фазового «тік-так» роз’єднало нас. Є я — нема Її, є вона — нема мене… І кохання — таке кохання! — не відбулося.

І знаєте, що мене досі найбільше гнітить? Вона володіє тими ж знаннями, таким самим умінням пересуватися по фазі. Напевне, у Неї це не від розуму, а від серця, по-жіночому, але є. І тепер Вона також шукає мене! Переходить у ті світи, де я щойно побував. Коли двоє шукають одне одного, комусь краще сидіти на одному місці, але кому? Мені? їй? Ні, це просто зводить з розуму.

Так і не знаю, що там сталося з резонатором. Не знаю, бо не здатна була моя пристрасть, енергія моєї любові обернутися на нудну запопадливість дослідника, лабораторної криси, що винюхує неполадки. Моя любов могла перетворитися лише на гнів, на шаленство проти безглуздя випадку, який позбавив мене щастя. Навіщо тепер мені наукові результати, доведення моєї правоти, зверхності мого розуму! І я розтрощив установку. Громив стільцями, палив паяльником, топтав ногами…