Візит зсунутої фазіанки

II

— Ріс я дуже кмітливим хлопчиком. В дванадцять років я опанував радіотехніку, а в чотирнадцять уважався досвідченим телелюбителем. Не любителем час марнувати перед телевізором, боронь боже — а в благородному, нині вже втраченому розумінні: любителем зробити більше, аніж закладено, скажімо, в серійних телеприймачах. Удосконалені мною, вони ловили передачі в розсіяних УКХ, тобто не тільки від найближчого ретранслятора, а й чимало «диких». Це складна справа, запевняю вас. Я міг голографувати зображення на екрані і не лише в декартових координатах, але й в спіральних, косокутних… У мене були два приятелі-помічники. Нас страшенно розвеселяло, коли вдавалось в такий спосіб підправити класичну трагедію так, щоб натомність спостерігати на екрані клоунаду, фарс. Здорове хлопчаче ставлення до драм — що, хіба ні?

Але головною метою було, звичайно, виловити з ефіру «найдикіші» передачі, недоступні нікому. Ось тоді в мене і виникла ідея під’єднатись до радіотелескопа, який побудували поблизу. У вас він не Салгірський, напевне, і не там, і не такий… Та важливо не це, а інше. Що? Ну, як же — порівняйте телевізійну антену у себе на дахові й решітку кілометр на півтора: чутливість, матінко рідна! Виловить і розсіяне на іонізованих шарах атмосфери, від телестанцій, котрі далеко-далеко за горизонтом.

Найважче нам було роздобути бунт ВЧ-кабеля та потайці прокопати канавку для нього під огорожею. Зрозуміло ж: «Заборонена зона! Входу нема!» — О, ретрогради!.. Але на те ми й хлопчаки, щоб проникати куди не слід і робити те, чого не можна, а цікаво.

Потім ловили, тішились — і передачами, які дітям забороняють дивитися, й усілякими спеціальними, котрі не кожному дорослому можна. Часто мови не розуміли і того, що показують — але життя видавалося нам наповненим. Ми ходили таємниче-гордими.

Якось нашу увагу привернула одна передача, яку транслювали щовечора. Ми спершу думали, що то багатосерійний телефільм про чортів у супероригінальній інтерпретації. Чому? По-перше, місцевість завжди показували таку, що, як то кажуть, чорт ногу зламає — скелі, урвища, провалля, громаддя валунів, а з-поміж них б’ють гейзери, якісь спіральні блискучі стовбури з гілками-пружинами й пагінцями-пружинками… Жодного рівного, прямого, плоского предмета. По-друге, персонажі — істоти ці мали по три ноги: одна відштовхувальна, на ній вони підстрибували, пересуваючись; і дві опорні, ними вони спирались на каміння, зберігаючи вертикальне положення. І на вид були симпатичними, морди наче у молодих безрогих козлів, тіла вкриті красивими пластинками, мовби великою лускою. Пластинки ці то наїжачувалися, то прилягали, при цьому виникав звук, наче гриміли кастаньєти. До речі, пластинки піднімалися не всі зразу, а хвилями — від загривка до стегон. Переважали серед них завзяті музики: всюди блиск труб, схожих у кого на горн, у кого на тромбон, у кого на бас, саксофон… або зовсім ні на що не схоже. Істоти видували бадьору музику, навіть у стрибках виконували соло — і при цьому для ритму награвали «лускою». Словом, вмерти й не встати. Нам зразу стало добре, як побачили їх.

Цілими вечорами ми просиджували перед екраном, навипередки намагалися відгадати сюжет — бодай в загальних рисах: хто наш, хто негативний персонаж, хто з ким одружиться, кого впіймають… Проте щось не дуже клеїлось. Надто багато дійових осіб, сцен, кожного разу з’являлись нові — щось второпати заськи.

Незнайомець помовчав, потім повернув до мене своє трикутне — широкий лоб, впалі щоки — лице, зблиснув антрацитовими очима:

— Але найдивовижніше, любий співрозмовнику, було те, що передачі ці запізнювалися! Настала осінь, смеркалося рано. Ми також раніше збиралися перед теликом, тримали й підганяли настройку, а «чортячі» передачі щоразу починалися пізніше. Приблизно на чотири хвилини щодня.

…І тоді я, кмітливий хлопчик, згадав, що радіотелескоп — є телескоп — а не просто антена, він у небо дивиться… Я зрозумів: чотири хвилини — час добового відставання «нерухомого неба» від нашої планети, котра обертається. Коротше кажучи, до мене дійшло: оту передачу ми ловили саме з тієї частини неба, куди був спрямований Салгірський телескоп, — із сузір’я Візничого. Виходить, оті істоти, що вкриті перламутровою лускою — мешканці тих місць!

Із хлоп’ячим відкриттям у хлоп’ячому запалі я помчав до радіоастрономів, господарів радіотелескопа, — ось, мовляв, що ми зробили і що спостерігаємо, чи не бажаєте приєднатися, перевірити, вразитись і нас похвалити?! Наївний дурник! — Незнайомець зігнувся так, що довге волосся закрило його обличчя. Обхопив голову, якийсь час так сидів, потім рвучко випростався. — Але нічого, нічого, мовчок!